...


Святитель Іоанн Златоуст
Бесіди на Євангеліє від Матфея

📖Книга также доступна на русском

uzor

← →

Бесіда 13

“Тоді Іісус ведений був Духом у пустиню для спокуси від диявола” (Мф. 4:1).

Зміст:
Пояснення 4:1-11. Для чого Христос терпів спокуси в пустелі. – Користь спокус. – Не слід самому шукати спокус. – Піст – зброя проти диявола. – Чому Христос постив 40 днів. – Сенс і значення трьох спокус. – Своїм прикладом Христос навчає, як потрібно перемагати диявола. – Різноманітність засобів, які вживає диявол для зваблення. – Не слід посилено шукати спокійного життя. – Грішники, які благоденствують, зазнають найтяжчого покарання. – Безсумнівність майбутнього суду і відплати; докази цього.

“Тоді”: коли ж це? Після зішестя Святого Духа, після голосу, що зійшов згори і сповістив: “Цей є Син Мій Улюблений, у Котрому Моє благовоління”! І ось що дивно: Іісус, як каже євангеліст, зведений був у пустелю Духом Святим. Оскільки Христос усе робив і терпів для нашого навчання, то й тепер попускає Він відвести Себе в пустелю і поставити на боротьбу з дияволом для того, щоб ніхто з тих, хто охрещувався, якби йому довелося після хрещення переживати ще більші за попередні спокуси, не зніяковжував від них, як від чогось неочікуваного, а мужньо переносив би кожну спокусу, як справу звичайну. Адже не для того ти отримав зброю, щоб бути бездіяльним, але щоб битися. Ось чому і Бог не перешкоджає відвідувати тебе спокусам. По-перше, Він попускає їх для того, щоб ти зрозумів, що ти став набагато сильнішим; по-друге, щоб ти перебував у смиренні, і не звеличувався величчю дарів, бачачи, що спокуси можуть упокорювати тебе; по-третє, для того, щоб лукавий дух, який все ще сумнівається у твоєму відступі від нього, бачачи твоє терпіння у спокусах, упевнився, що ти абсолютно залишив його і відступив від нього; по-четверте, щоб ти через це став твердішим і міцнішим від усякого заліза; по-п’яте, щоб здобув ясне свідоцтво про ввірені тобі скарби. Справді, диявол не став би приступати до тебе, якби не бачив тебе на найвищому ступені честі. Тому самому і на початку він повстав проти Адама, що бачив його прикрашеним високою гідністю. Тому ж озброївся і проти Іова, коли побачив його увінчаним і прославленим від Господа всіляких. Як же, заперечиш ти, сказано: “моліться, щоб не впасти в спокусу” (Мф. 26:41)? Але тому-то і каже тобі євангеліст, що Іісус не сам прийшов, а був зведений у пустелю за божественним доглядом, чим показується, що і ми не повинні самі впадати в спокуси, але коли будемо втягнуті в них, то повинні стояти мужньо. І дивись, куди привів Його Дух; не в місто, не на площу, але в пустелю. Він ніби хотів тим привабити диявола, даючи йому нагоду спокусити не тільки голодом, а й самим місцем усамітненим, бо диявол тоді особливо й нападає на нас, коли бачить, що перебуваємо в усамітненні – тільки самі з собою. Так і на початку він приступив до дружини, знайшовши її одну, без чоловіка. Коли ж бачить нас у співтоваристві з іншими, то не так буває сміливий, і не наважується нападати. І з цієї, отже, причини нам усім потрібно частіше збиратися разом, щоб диявол не міг зручно вловлювати нас. Отже, диявол знайшов Христа в пустелі, – і в пустелі непрохідній (що такою була та пустеля, про це свідчить Марк, кажучи: “був зі звірами” – (Мк. 1:13). Дивись, з якою хитрістю, з яким лукавством приступає він, і який вичекав час. Він приступає не тоді, коли Іісус постив, але коли зажадав. Звідси пізнай, наскільки велике благо і наскільки сильна зброя проти диявола – піст; пізнай і навчися, що, омившись водами хрещення, не слід вдаватися до задоволень, пияцтва і рясних страв, але дотримуватися посту. Тому-то і сам Христос постився, – не тому, що Йому потрібен був піст, але для нашого навчання. Служіння череву було виною гріхів, що були до хрещення. Тому, як лікар, вилікувавши хворого, забороняє йому робити те, від чого сталася хвороба, так і тут Христос після хрещення встановив піст. І Адама вигнала з раю обжерливість; вона ж за часів Ноя була причиною потопу; вона ж і на содомлян низвела вогонь. Хоча злочином їхнім була і пристрасть, але корінь тієї та іншої страти походив від обжерливості, на що і Єзекіїль вказує, кажучи: “ось у чому було беззаконня” содомлян, що вони були у гордості та “пересиченні й неробстві” (Єз. 16:49). Так і іудеї, почавши пияцтвом і об’їданням, вдалися до беззаконня і зробили найбільші злочини.

2. Ось чому і Христос постив сорок днів, показуючи нам спасенні ліки. Далі цього Він не простягається, щоб надмірною величчю чуда не зробити сумнівною саму істину втілення. Тепер цього бути не може, тому що і до Нього ще Мойсей та Ілля, укріплені божественною силою, виявилися в змозі винести такий же тривалий піст. А якби Христос постив довше, то багатьом і це могло б служити приводом сумніватися в істині втілення. Отже, пропостившись сорок днів і ночей, “наостанок заголодував” (Мф. 4:2), даючи, таким чином, нагоду дияволу приступити до Нього, щоб Своєю боротьбою з ним показати, як треба долати й перемагати. Так чинять і борці, бажаючи навчити своїх учнів долати і перемагати тих, хто бореться з ними; вони навмисне в палестрах7 хапаються з іншими, щоб учні помічали рухи тіла тих, хто бореться, і вчилися мистецтву перемоги. Те саме зроблено було і там. Захотівши привернути диявола до боротьби, Христос виявив перед ним Свій голод, і коли той наблизився, Він узяв його, і потім раз, інший раз, і втретє повалив його з властивою Йому легкістю. Але, щоб надто побіжним поглядом на ці перемоги не зменшити вашої користі, розглянемо докладно кожну боротьбу, почавши з першої. Коли, кажуть, зажадав Іісус, “підійшов до Нього спокусник і промовив: “Коли ж Ти Син Божий, то скажи, щоб каміння це стало хлібом” (Мтф.4:3). Після того як чув уже голос, що зійшов із неба і свідчив: “Цей є Син Мій Улюблений” ( Мф. 3:17), чув настільки ж славне про Нього свідоцтво Іоанна, спокусник раптом бачить Його спраглим. Це приводить його в подив: пригадуючи сказане про Іісуса, він не може повірити, щоб це була проста людина; з іншого боку, бачачи Його спраглим, не може припустити, щоб це був Син Божий. Перебуваючи в такому подиві, він приступає до Нього зі словами сумніву. І, як колись, приступивши до Адама, вигадав те, чого зовсім не було, щоб пізнати істину, так і тепер, не знаючи ясно невимовного таїнства втілення і того, хто перед ним, підступно сплітає нові тенета, щоб у такий спосіб пізнати потаємне й те, що залишалося в невідомості. Що ж говорить він? “Якщо Ти Син Божий, скажи, щоб камені ці стали хлібами”. Не сказав: якщо спраглий; але: “якщо Ти Син Божий”, думаючи звабити Його похвалами. Про голод він замовчує, щоб не здалося, що він виставляє це Йому на вид і хоче принизити Його. Не осягаючи величі дій, що належать до домобудівництва спасіння, він вважав це за ганебне для Іісуса. Тому він лестить Йому і підступно нагадує тільки про Його гідність. Що ж Христос? Принижуючи зарозумілість диявола і показуючи, що те, що трапилося, аж ніяк не ганебне і не негідне Його премудрості, Сам виражає і виявляє те, про що спокусник промовчав через лестощі, і каже: “не хлібом одним житиме людина”. Так спокусник починає з потреби утроби. Подивися на хитрість злого духа, з чого він починає боротьбу, і як залишається вірним своїй підступності: чим він вирвав з раю першу людину, і піддав її незліченним лихам, тим і тут починає свою спокусу, тобто неутриманням черева. І нині від багатьох безумців ти почуєш, що черево для них було причиною незліченних зол. Але Христос, бажаючи показати, що доброчесну людину і найжорстокіше насильство не може примусити зробити щось неналежне, спраглий, і, однак же, не кориться навіюванню диявола, навчаючи і нас ні в чому його не слухатися. Оскільки перша людина, послухавши диявола, і Бога прогнівила, і закон переступила, то Господь всіляко переконує тебе не слухати диявола навіть тоді, коли те, що він вимагає, не буде злочином закону. Але що я кажу – злочином? Хоча б щось і корисне навіювали демони, і тоді Господь забороняє їх слухати. Так Він повелів мовчати бісам і тоді, коли вони сповіщали, що Він Син Божий. Так і Павло заборонив їм кричати, хоча те, що вони говорили, було корисно; але щоб зовсім осоромити їх і перегородити всякий їхній зловмисність проти нас, незважаючи на те, що вони проповідували спасительні істини, прогнав їх, затулив їм вуста і наказав мовчати (Діян. 16:18). Тому-то і тепер Христос не погодився на слова диявола, але що сказав? Він відповідав йому словами Старого Завіту: “не хлібом одним житиме людина”. Слова ці означають, що Бог може і словом нагодувати спраглого. Цим Христос навчає нас, незважаючи ні на голод, ні на будь-які інші страждання, ніколи не відступати від Господа.

3 Якщо ж хто-небудь скаже, що Спасителеві належало б показати силу Свою, то я запитаю його: для чого і чому? Диявол говорив це не для того, щоб самому увірувати, а щоб, як він думав, викрити Христа в невір’ї, бо і прабатьків він звабив у такий самий спосіб, і виявив, що вони мало мали віри до Бога. Пообіцявши їм зовсім протилежне тому, що говорив Бог, і, надмивши їх порожніми надіями, він кинув їх у невір’я, а через це позбавив і тих благ, якими вони володіли. Але Христос не виявляє Своєї згоди йому, точно так само, як згодом і іудеям, які, веденні його духом, просили знамень, в тому й в іншому випадку навчаючи нас, щоб ми, якщо і можемо що-небудь зробити, не робили нічого даремно і без причини, і навіть у разі крайньої потреби не слухалися диявола. Що ж тепер починає робити цей мерзенний спокусник? Переможений Іісусом і опинившись не в силах схилити Його, незважаючи на сильний Його голод, до згоди на свою вимогу, диявол вдається до іншого засобу і каже: “якщо Ти Син Божий, кинься вниз, бо написано: Ангелам Своїм заповість про Тебе зберегти Тебе, і на руках понесуть Тебе, щоб не спіткнувся об камінь ногою Твоєю ” (Мф. 4:6). Чому до кожної спокуси він додає: “якщо Ти Син Божий”? Як вчинив він із прабатьками, так чинить і тепер. Подібно до того, як тоді словами: “того дня, коли ви скуштуєте їх, відкриються очі ваші” (Бут. 3:5) він обмовляв Бога, бажаючи цим показати, що вони обдурені, спокушені та анітрохи не покращені, так і тепер намагається навіяти те саме, і немовби говорить: даремно Бог назвав Тебе Сином Своїм, Він ввів Тебе в оману цим даром, якщо ж це не так, то покажи нам божественну Свою силу. А оскільки Господь говорив із ним словами Святого Письма, то і він наводить свідчення пророка.

Що ж Христос? Він не обурився на це і не розгнівався, але з великою лагідністю відповідає йому знову словами Святого Письма: “Не спокушай Господа, Бога твого” (Мф. 4:7). Цим Христос навчає нас, що диявола треба перемагати не знаменням, а незлобивістю і довготерпінням, і що нічого не треба робити тільки через честолюбство, для того, щоб показати себе. Далі: подивися, як безумство спокусника видно і в самому наведенні свідчення. Обидва наведені Господом свідоцтва наведені якнайдоречніше, а запропоновані ним узяті без розбору, як попалося, і зовсім не стосувалися справи, бо словами: “Ангелам Своїм заповідав за Тебе” не пропонується нам кидатися в прірву; до того ж це не про Господа і сказано. Але Господь не став викривати його безумства, хоча диявол і навів слова Писання з образою для Нього, і зовсім у хибному сенсі. Від Сина Божого ніхто не вимагатиме такої справи; властиво кидатися донизу тільки дияволу й демонам, Богові ж властиво і тих, хто лежить, відновлювати. Якби й потрібно було Сину Божому явити силу Свою, то, звичайно, не в тому, щоб самому нерозважливо кидатися з висоти, а в тому, щоб рятувати інших. А кидатися в прірви і стрімнини властиво полчищу диявольському; так завжди і чинить спокусник, який керує ними. Однак Христос і після цих слів не відкриває Себе, але все ще розмовляє з ним як людина; слова: “не хлібом одним житиме людина”, і: “не спокушай Господа, Бога твого” ще не виявили ясно, хто Він, але показували в Ньому просту людину. Не дивуйся тому, що диявол, розмовляючи з Христом, кидається то в той, то в інший бік. Подібно до того, як бійці, діставши смертельну рану, і обливаючись кров’ю, у безпам’ятстві кидаються на всі боки, так і він, вражений уже першим і другим ударами, починає говорити без розбору, що спало на думку, і таким чином приступає втретє до боротьби. І звівши Його на вельми високу гору, показує Йому всі царства світу і славу їхню, і каже Йому: “Усе це дам Тобі, коли впадеш і вклонишся мені”. Тоді Іісус каже йому: Відійди від Мене, сатано, бо написано: Господу Богові твоєму поклоняйся, і Йому одному служи” ( Мф. 4:8-10). Оскільки диявол згрішив тепер уже проти Бога Отця, називаючи всесвіт, що належить Йому, своїм, і наважився видавати себе за Бога, начебто він був будівничим світу, то Христос, зрештою, заборонив йому, але й тут не з гнівом, а просто: “відійди, сатано”. Та й це було скоріше веління, аніж заборона, тому що що тільки-но Христос сказав йому: “відійди”, дияволе, – він негайно втік і не смів уже більше спокушати Його.

4. Як же Лука каже, що диявол закінчив “всю” спокусу (Лк. 4:13)? Мені здається, що він, згадавши про головні спокуси, сказав: “все”, тому що в цих спокусах полягають і всі інші. Справді, джерелами всіх незліченних зол є такі три пороки: служіння череву, марнославство, надмірна пристрасть до багатства. Знаючи це, і мерзенний спокусник найсильнішу спокусу, тобто бажання більшого, зберіг до кінця. Болісне бажання висловити цю спокусу було в нього від самого початку; але, як найсильнішу з інших, він зберіг її на кінець. Такий закон його боротьби: вживати після всього те, що, на його думку, зручніше може скинути ворога. Так вчинив він і з Іовом; так і тут. Почавши з того, що вважав менш важливим і слабшим, доходить до найсильнішого. Як же потрібно перемагати його? Так, як навчив Христос: вдаватися до Бога, не сумувати й за самого голоду, вірячи в Того, Хто може нагодувати нас і словом; і якщо отримаємо якісь блага, не спокушати ними Того, Хто їх Дарував, але, вдовольняючись славою небесною, анітрохи не дбати про людську, і в усьому уникати надмірностей. Воістину, ніщо стільки не піддає нас владі диявола, як бажання більшого і любостяжання. Це можна бачити навіть і з того, що відбувається сьогодні. І сьогодні є такі, які кажуть: “все це дамо тобі, якщо, занепавши, поклонишся нам”; вони хоча й люди за природою, але стали знаряддями диявола. Так і тоді він не сам тільки нападав на Христа, але вживав на допомогу й інших, що показує і євангеліст Лука, кажучи: “відійшов від Нього до часу” (Лк. 4:13); цими словами він дає зрозуміти, що диявол і після нападав на Христа через свої знаряддя. “І ось, Ангели приступили і служили Йому” (Мф. 4:11). Поки відбувалася боротьба, Христос не допускав з’являтися ангелам, щоб цим не відігнати того, кого належало вловити. Але коли Він викрив диявола у всьому і змусив тікати, тоді з’являються і ангели. Звідси пізнай, що і тебе після перемог над дияволом візьмуть з оплесками ангели і будуть захищати у всіх випадках. Так вони прийняли й віднесли на лоно Авраама Лазаря, спокушеного в печі бідності, голоду й усяких скорбот. Христос, як я говорив і раніше, багато явив тут такого, що і з нами має статися. Отже, оскільки все це сталося для тебе, то поревнуй і наслідуй перемогу Спасителя. Якщо хто-небудь зі служителів демона або з однодумців його приступить до тебе, і, знущаючись над тобою, буде говорити: “перестав гору, якщо ти чудотворець і людина велика!” – ти не обурюйся цим, не висловлюй обурення, але з лагідністю відповідай, як відповідав твій Владика: “Не спокушай Господа Бога твого”. Якщо він пропонуватиме тобі славу, владу і незліченні скарби, і вимагатиме за те поклоніння, знову стій мужньо. Не з одним тільки Владикою всіх нас так вчинив диявол, а й проти кожного з рабів Його він щоденно будує ті самі кови, не тільки в горах і пустелях, а й у містах, на майданах і в судах, – не тільки сам, а й через людей, побратимів наших. Отже, що ж нам робити? Зовсім не вірити йому, загороджувати слух свій, ненавидіти його, коли лестить, і чим більше обіцяє, тим більше відвертатися від нього. Адже і Єву він скинув і піддав найбільшим лихам тим, що надмив дух її занадто високими надіями. Він – невблаганний ворог наш, і веде з нами непримиренну боротьбу. Не стільки ми намагаємося про своє спасіння, скільки він про нашу погибель. Отже, будемо відвертатися від нього не тільки на словах, а й насправді, не тільки думкою, а й справами, і не робитимемо нічого йому угодного. Так чинячи, ми виконаємо все, що угодно Богові. Диявол багато обіцяє нам, але не для того, щоб дати, а щоб у нас взяти. Обіцяє доставити багатство за допомогою розкрадання, для того, щоб забрати в нас царство і правду; розстеляє на землі скарби, наче тенети і сітки, для того, щоб позбавити і цих скарбів, і небесних; хоче збагатити нас тут, щоб ми не мали багатства там. Коли ж не може позбавити нас небесної спадщини за допомогою багатства, то обирає для того інший шлях – шлях бідності, як вчинив він з Іовом. Коли він побачив, що багатство не заподіяло жодної шкоди Іову, то зв’язав тенета з убогості, сподіваючись у такий спосіб здобути над ним перемогу. Що може бути божевільнішим за це? Хто вмів розсудливо користуватися багатством, той тим більше буде мужньо переносити бідність. Хто не мав пристрасті до багатства, коли володів ним, той не буде шукати, коли його і не буде, як і справді не шукав його блаженний Іов, навпаки, в бідності він став ще славнішим. Злий демон хоча й міг позбавити його багатства, але любові до Бога не тільки не позбавив, а навіть ще більше посилив її і, забравши в нього все, зробив так, що Іов збагатився ще більшими благами, так що диявол не знав навіть, що ще й зробити. Чим більше він вражав його, тим більше бачив у ньому сил. А коли, випробувавши всі засоби, не здобув жодного успіху, то вдався, нарешті, до стародавньої зброї – до дружини, і, вдягнувши на себе маску співчуття, вельми жваво та зворушливо змальовує його нещастя й, наче дбаючи про порятунок його від лиха, подає згубну пораду. Але цим він не переміг Іова; цей дивовижний чоловік помітив хитрість його, і з великою розсудливістю затулив вуста дружині, яка, натхненна дияволом, пропонувала пораду.

5. Так і ми повинні чинити. Хоч би в особі брата, або щирого друга, або дружини, або когось із найближчих до нас людей, диявол навіював нам щось неналежне, ми не за обличчям маємо судити про слова й приймати поради, а й за згубною порадою маємо робити висновок про того, хто пропонує пораду, і відвертатися від неї. Диявол і нині часто чинить подібним чином: приймає маску співчуття, і, прикидаючись доброзичливим, подає нам поради, згубніші і шкідливіші за всяку отруту. Його справа – лестити нам, на шкоду нашу; а справа Божа – карати нас, для нашого блага. Отже, не будемо обманюватися, не будемо посилено шукати спокійного життя: “кого любить Господь, того карає” (Притч. 3:12), говорить Писання. Якщо ми насолоджуємося благополуччям, живучи порочно, то, тим більше, повинні журитися. Служачи гріху, ми і завжди повинні боятися, але особливо тоді, коли не зазнаємо ніякого нещастя. Коли Бог посилає нам покарання, так би мовити, частинами, то полегшує цим страту за гріхи; навпаки, коли довготерпить за всі наші гріхи, то тим зберігає нас для більшої кари, якщо ми перебуваємо в гріхах. Якщо і для праведників необхідне страждання, то тим більше для грішників. Подивися, яке велике довготерпіння Боже випробував на собі фараон і, врешті-решт, якої жорстокої страти зазнав за всі свої злодіяння! Скільки злочинів вчинив Навуходоносор, поки, нарешті, не зазнав страти за все! Так само і євангельський багатій, за те саме, що тут не зазнав жодного лиха, після став найнещаснішим. Насолодившись задоволеннями в цьому житті, він перейшов у той світ, щоб зазнати страти за все, і там не міг уже знайти жодної розради у своєму стражданні. Незважаючи на це, є такі холодні й божевільні люди, що шукають завжди тільки теперішнього й кажуть такі гідні сміху слова: “насолоджусь тепер усіма теперішніми благами, а потім подумаю про те, що невідоме; догоджатиму череву, буду рабом задоволень, не буду багато дорожити і теперішнім життям: дай мені теперішній день, і візьми собі завтрашній!” Яке непомірне безумство! Чим відрізняються такі люди від козлів і свиней (Єр. 5:8)? Якщо пророк не хоче вважати людьми тих, хто шаленіє проти дружини ближнього свого, то хто вас засудить, коли ми скажемо, що ці люди божевільніші за козлів, свиней і віслюків, – люди, які невідомим вважають те, що зрозуміліше за очевидне? Якщо ти вже нічому іншому не віриш, то подивися на муки демонів, які намагаються в усьому шкодити нам і словами, і справами. Ти не будеш суперечити тому, що вони вживають усіх засобів, щоб збільшити нашу безпечність, винищити в нас страх геєни і зробити те, щоб ми не вірили майбутньому суду; але при всьому тому, вони часто з криком і криком сповіщають про муки пекельні. Чому ж вони говорять протилежне тому, чого бажають? Звичайно, змушує їх до цього жорстокість мук, яких вони зазнають. Добровільно вони ніколи не зізналися б ні в тому, що їх мучать люди померлі, ні в тому взагалі, що зазнають будь-яких мук. Для чого ж це сказав я? Для того щоб показати, що й демони свідчать про геєну, хоча й не бажають, щоб люди вірили геєні; а ти, удостоївшись такої високої честі й долучившись до невимовних таїнств, не наслідуєш і бісів, а й від них зробився божевільнішим. Ти скажеш: хто приходив із пекла і сповістив про тамтешні муки? Але я запитаю: хто приходив і з небес і сповістив, що є Бог, який усе створив? Так само, звідки відомо, що ми маємо душу? Якщо ти хочеш вірити тільки тому, що бачиш, то засумніваєшся і про Бога, і про ангелів, і про розум, і про душу, і, таким чином, для тебе зникне все вчення істини. Утім, якщо ти хочеш вірити тільки тому, що ясно, то більше повинен вірити невидимому, ніж видимому. Хоча це дивно, проте ж істинно і визнано за безсумнівне всіма людьми, що мають розум. І справді, очі часто обманюються не тільки в невидимому (його вони зовсім не знають), а й навіть і в тих речах, які, здається, ми бачимо, бо і відстань, і повітря, і спрямування думки на інший предмет, і гнів, і турбота, і тисячі інших причин перешкоджають їм правильно бачити. Але роздуми душі, просвіченої світлом божественного Писання, представляють найвірніше і не оманливе судження про речі. Отже, не будемо марно обманювати самих себе, щоб у разі безтурботності життя, що походить від такого вчення, не зібрати для самих себе найлютішого вогню і за саме вчення. Якщо немає суду, якщо ми не дамо звіту в справах своїх, і не отримаємо нагороди за труди, то подивіться, куди захоплює вас ваше богохульство, коли ви кажете, що праведний людинолюбний і милосердний Бог знехтує такою працею та подвигами. І чи можливо це?

Якщо ніщо інше не напоумляє тебе, то подивися хоча б на домашнє твоє життя, і ти побачиш усю безглуздість твоїх думок. Справді, – припустімо, що ти був би безмірно жорстокий і нелюдяний, перевершував своєю лютістю і самих звірів; але, перебуваючи при смерті, ти, звісно, не захотів би залишити без нагороди старанного свого слугу, а й відпустив би його на волю, і нагородив би грошима; і якщо ти сам, помираючи, вже нічого не можеш зробити на його користь, то принаймні заповідав би про нього спадкоємцям твоїм, просив би їх, переконував би, всіляко старався б, щоб він не залишився без нагороди. Якщо ж, будучи злим, опиняєшся настільки добрим і людяним до слуги свого, то Бог, безмежна доброта, невимовна людинолюбність і доброта, невже знехтує й залишить не увінчаними рабів Своїх – Петра й Павла, Іакова та Іоанна, які щодня заради Нього нудилися голодом, були взяті в кайдани, мучилися, тонулися, були віддані звірам, щодня помирали й терпіли незліченні страждання? Голова на Олімпійських іграх проголошує ім’я переможця і увінчує його; пан нагороджує раба, цар воїна; і взагалі кожен, скільки може, платить добром слузі своєму: чи Бог один, після скількох праць і подвигів, не дасть їм ні малої, ні великої нагороди? Невже ці праведні і благочестиві мужі, які подвизалися у всякій чесноті, будуть перебувати там же, де і розпусники, батьковбивці, людиновбивці і злодії-гробовбивці? Чи мислимо це? Якщо за труною немає нічого, якщо буття наше обмежується тільки теперішнім життям, то, дійсно, доля тих і інших однакова. Втім, і в такому разі ще не однакова. Припустимо, як ти думаєш, що після смерті вони будуть і в однаковому стані, а тут одні з них провели весь час у спокої, а інші в стражданні. Але який же тиран, яка жорстока і люта людина захотіла б так вчинити з рабами, які їй слухняні? Бачиш, яка надмірна безглуздість, і який кінець такого міркування? Отже, якщо ти не хочеш вірити нічому іншому, то збагни хоча б цим міркуванням, облиш свої нечестиві думки, тікай від пороку, почни трудитися для доброчесності, – і тоді побачиш ясно, що наша доля не обмежується межами теперішнього життя. А якщо хто запитає тебе: хто приходив з того світу і сповістив, що там робиться? – відповідай йому так: з людей ніхто (та якби хто і прийшов звідти, більша частина людей йому б не повірила, думаючи, що він хвалиться і перебільшує те, про що розповідає), але Владика ангелів усе це сповістив нам із повним засвідченням. Отже, яка нам потреба у свідченні людському, коли сам Той, Хто зажадає від нас відповіді, щоденно проповідує, що Він приготував і пекло, і царство, і на все це представляє нам ясні докази? Справді, якби Він не мав судити нас, то не посилав би покарань і тут. Далі, чим пояснити й те, що деякі зі злих людей тут караються, а інші ні? Якщо Бог нелицеприємний, – яким Він і є насправді, – то чому ж Він одного карає, а іншому попускає вмирати без покарання? Це ще незрозуміліше за те, що сказано раніше. Але якщо ви прихильно бажаєте послухати мене, то я вирішу і це здивування. Яким же чином? Бог не всіх карає тут для того, щоб ти не зневірився у воскресінні, і не перестав очікувати суду, з огляду на те, що всі вже отримали відплату тут; не всіх також залишає і без покарання, щоб ти знову не подумав, що всесвіт не керується провидінням. Він і карає, і не карає. Коли карає, то цим дає зрозуміти, що від тих, які не були покарані тут, Він вимагатиме звіту там; коли ж не карає, то цим примушує тебе вірити, що після відходу з цього життя буде страшний суд. Якби Він узагалі не хотів віддавати кожному своє, то й тут нікого б ні карав, ні нагороджував. А тепер ти бачиш, що Він для тебе і розкрив небо, і запалив сонце, і заснував землю, розлив море і повітря, встановив течію місяця, призначив незмінні закони для пір року, і все інше примушує Своїм маневром неухильно здійснювати свою течію. І наша природа, і природа істот нерозумних, плазунів, плазунів, що ходять, літають, плавають, що перебувають в озерах, джерелах, річках, у горах, лісах, будинках, у повітрі, на полях, – рослини, насіння, дерева лісові та дерева, що ростуть у садах, родючі й не родючі, словом, усе, коли воно спонукуване не втомлюючоюся Його рукою, сприяє збереженню нашого життя, і слугує не лише для задоволення наших потреб, а й для достатку. Отже, бачачи такий прекрасний порядок у світі, – хоча ми не показали й найменшої його частини, – чи насмілишся ти сказати, що Той, Хто стільки благ улаштував для тебе, наприкінці життя знехтує тобою, і після смерті залишить тебе поваленим разом із віслюками та свинями? Удостоївши тебе безцінного дару благочестя, і через нього зробивши тебе рівним ангелам, невже Він знехтує тобою після незліченних твоїх трудів і подвигів? Чи можливо це? Очевидно, ні. Це ясніше за самі промені сонячні; і якщо ми промовчимо, то каміння кричатиме про це. Отже, зметикувавши все це, будемо вірити, що після відходу з тутешнього життя ми постанемо на страшний суд, віддамо звіт у всіх справах своїх і, якщо перебуватимемо в гріхах, то зазнаємо мук і страти, а якщо наважимося хоча б трохи уважно ставитися до себе, то удостоїмося вінців і благ невимовних; утвердившись же в цій вірі, змусимо мовчати інакомислячих, а самі станемо на шлях чесноти, щоб з належною відвагою постати на той суд, і отримати обіцяні нам блага, благодаттю і людинолюбством Господа нашого Іісуса Христа, Якому слава і держава, нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

* * *

7У школах гімнастики.