Володимир Миколайович Лоський
Богословські основи церковного співу
📖Статья также доступна на русском
Ця тема на перший погляд може видатися дещо парадоксальною, адже музика належить до царини ремесла, техніки, а понад усе — до сфери мистецтва. Таким чином, постає питання: який вона має зв’язок із богослов’ям, що часто розуміється як роздуми про Бога, Його шукання, наука про Нього?
Виникає ще одне запитання: чому одну музику можна назвати богослужбовою, а іншу — ні? Яким є тут критерій?
Музика, можливо, більшою мірою, ніж інші види мистецтва, породжує певні труднощі в тому сенсі, що вона значною мірою піддається впливу людських смаків. Окрім усього іншого, існує також проблема суто інструментального супроводу в богослужінні, що не застосовується в православній традиції (як відомо, це не зовсім так щодо «східних» або «дохалкідонських» православних).
Вважаю необхідним згадати й про зв’язок, що існує між церковним співом та іконою. Ось що ми читаємо в «оросі» Другого Нікейського Собору (787), надзвичайно важливого для православ’я: ікона «співзвучна… євангельській проповіді». Вона є «корисною, аби утвердити віру в те, що втілення Слова Божого є істинним і непримарним». «Євангеліє та ікони мають… однакове значення».
Можемо припустити, що Другий Нікейський Собор говорив про ікони, тому що саме вони тоді були предметом суперечок. Йдеться про класичний соборний метод, який полягає в тому, що все в Церкві є таємничим і водночас утилітарним тією мірою, якою воно спрямоване на спасіння (якщо ж воно не має такого спрямування, то чи має право на існування?).
Ми сказали «досвід». Бо про таємницю не говорять з чуток. Богослов може лише дедалі глибше входити в життя Церкви.
Нарешті, «церковний досвід Бога». Богослов не говорить від свого власного імені («я і Бог»; що може означати Бог для мене, людини раціональної й самодостатньої?), а в Церкві, для Церкви і від імені Церкви.
Охрещені у Христа, ми зодягаємося в Нього, а отже, входимо з Ним у спілкування. Але якщо ми в спілкуванні з Ним, то неодмінно перебуваємо і в «спілкуванні святих», а значить — з усіма нашими «ближніми». Таким чином, це протилежність утвердженню власного «я». Йдеться про служіння іншому — служіння, яке може звершуватися лише за образом «Царя царів», що підперезався й умив ноги Своїм учням, зокрема й Іуді. Тут маємо справу з «кенотичним» служінням, при якому «я» відходить на другий план, аби дати місце іншому, щоб перебувати в єдності. У цьому сенсі «стати собою» означає прагнути до повноти «виміру» Христа, щоб через Святого Духа набути якості «іпостасі» людства. Це й означає «зодягнутися у Христа», увійти в спілкування з усім людством і всім створеним світом.
Але який же, запитаєте ви, зв’язок між усім сказаним і церковним співом?
Варто нагадати, що Літургія є передусім місцем (locus) навчання — школою — та простором звершення, що передує і дає передсмак майбутнього, є наче завдатком («arrhes») поступового переходу індивіда в особистість. У ній Слово і Таїнство сприяють утвердженню Храму Божого, Тіла Христового, громади, яка складається з окремих людей. Припускається, що кожен вносить свій дар у цю будову. Але ці дари служать усій Церкві, а не лише кожному окремо. Використання свого дару лише для себе є промовистим прикладом «закопаного таланту».
Щоб реалізовувати дари, отримані в Церкві, і служити їй у Літургії, необхідно вчитися звільнятися:
– від різних видів детермінізму людської природи, набуваючи справжньої свободи від них (саме цьому слугує піст) і відкриваючи себе дарам Святого Духа;
– від прагнення панувати над іншими через самовираження або радше через самоствердження. Потрібно виховувати в собі пошану до інших членів громади, вчитися служити їм, не нав’язуючи власної думки;
– від такого розуміння себе, де «я» є центром світовідчуття, тобто від егоцентризму, замінюючи його церковною свідомістю, свідомістю «єдиного серця», що дедалі більше відповідало б досвіду свідків церковного буття всіх часів, і набувати апостольської, а отже, кафоличної свідомості (у прямому значенні цього слова — «задля повноти»).
Лише так можна сподіватися стати голосом, «живим каменем» Церкви.
Усе це може стати надзвичайно складним для церковного композитора чи виконавця. Адже його роль подібна до ролі проповідника, іконописця, богослова… Бо композиторська діяльність значною мірою піддається впливу смаків, моди, відображає ту чи іншу «сучасність». Музикант щиро може вважати, що вираження його мистецької індивідуальності є вираженням Божої краси, а отже, прийнятним для всіх.
Вважаю, що не існує готових рецептів церковної музики. Водночас мені здається, що не лише можливо, але й необхідно окреслити певні принципи на основі всього вищесказаного.
- Музикант, чи то композитор, чи виконавець, має бути «богословом», звісно, у значенні плекання в собі «кафоличної» свідомості Церкви. Це означає, зокрема, що він ніколи не повинен забувати, що його роль — служити богослужінню і уникати «самозвеличення». А це, своєю чергою, вимагає від нього певних самообмежень задля служіння народові Божому, а не нав’язування іншим свого «приватного» погляду чи смаків. Останні набувають своєї правомірності й місця лише тоді, коли художник через «кенозис», тобто відречення від власної творчої індивідуальності, досягає свободи у Святому Дусі. Саме таким чином він здобуває справжню самобутність у «єдності Духа» з «сонмом свідків».
- Музика, відповідно до постанов II Нікейського Собору, у жодному разі не може суперечити євангельському посланню. Це «негативний» принцип, який не дає чітких «рецептів», але вимагає постійної пильності, смирення та суворості стилю.
- Євангельське послання — це передусім слово. Але це слово може бути лише «відсиланням» до Слова істотнішого — Воплоченого Слова. «Літургійне» слово — проповідь, гімнографія, яка у сиро-візантійській традиції завжди має повчальний характер, — не терпить «марнослів’я», не очищеного «семиразовим вогнем». Музика покликана служити саме цьому очищеному слову, що поєднує з Божим Словом.
- Точніше кажучи, слово і музика мають бути єдині. (Фраза «музика служить слову» може бути витлумачена як применшення ролі музики, її відхід на другий план, що суперечило б літургійному характеру музики.) Слово і музика мають злитися воєдино, щоб можна було сказати, що слово співає, а музика проповідує.
- Відомий вислів «Lex orandi — lex credendi» («закон молитви — закон віри») також стосується місця музики в літургійному чині. Якщо правило молитви навчає нас правилу віри, то це означає, що тут діє принцип непротиріччя. Іншими словами, саме правило молитви має бути досконалим відображенням правила віри, а отже, важливе і зворотне твердження: «Lex credendi — lex orandi». Це цілком і повністю стосується «богословського» характеру церковної музики (співу). Уже зазначалося, що тут не існує готових рецептів: кожна людина є унікальною, і кожен по-своєму, неповторно стає «богословом».
- Нарешті, варто згадати про те, що можна було б назвати «мовчазним» характером слова та музичного супроводу під час богослужіння. Це не означає відсутність звуку. Йдеться про особливу якість «відступлення» слова і музики (співу), яка дає їм можливість у постійному прагненні встановити зв’язок із Божим Словом, що, у свою чергу, дозволяє увійти в Божественне життя, у життя Святої Трійці через Святого Духа у Христі, Який приводить нас до Отця Небесного. Саме в цьому і полягає мета Літургії. Тому все, що стосується Літургії, має слугувати виключно цій меті.
Музика ніколи не повинна перетворюватися на подобу екрана для слова, затуляючи його. Так, як поліфонія, так і монодія можуть легко стати таким екраном, відволікаючи увагу, з одного боку, на гармонію, а з іншого — на виконавця. Водночас і поліфонія, і монодія можуть чудово послужити єдності слова і мелодії, за умови, що відбудеться знеособлення» музиканта.
І наостанок декілька слів про чисто інструментальний супровід (органи тощо). Уже зазначалося, що у православній традиції він не прийнятий. Чи мають рацію православні в цьому питанні — не знаю. Знаю лише з власного досвіду, що естетична оцінка якогось концерту, всупереч поширеній думці, мені видається такою, що не об’єднує людей, які насолоджуються цією красою, у спільноту, у щось єдине. Тут, швидше, кожен насолоджується наодинці й прагне знайти якесь внутрішнє усамітнення, що суперечить літургійному принципу «єдиними устами й єдиним серцем». Але, безперечно, це лише приватна думка, з якою можуть не погодитися багато християн, зокрема й православних.