Святитель Феофан Затворник

Слово на Успіння Пресвятої Богородиці 

(Чому смерть Богоматері називається Успінням? Як підготуватися до відходу, щоб зустріти його не лише без страху і скорботи, але й з охотою?)

Нині святкуємо Успіння Пресвятої Владичиці нашої Богородиці і Приснодіви Марії. Але ж це була смерть Богоматері — справжня, подібна до смерті будь-якої людини. Чому ж вона названа Успінням, ніби засинанням або сном? — Це могло бути і через те, що Пречиста недовго була затримана в узах смерті та у володінні тління, а через три дні була знайдена воскреслою, подібно до Сина Свого, Господа Іісуса Христа, але найбільше – через те, що смерть ця була мирна, тиха, солодко приємна, подібна до бажаного, спокійного сну, після втоми тіла денними трудами.

Але чи не такою ж має бути і наша смерть? Так, Пресвята Богородиця є Матір’ю нашою, ми — Її діти. Вона йде попереду, ми повинні слідувати за Нею. І ось нам, хто святкує день Успіння, — урок від Успіння: з кожним роком наближаючись до смерті, всіляко дбати про те, щоб смерть наша була не болісним і бентежним відторгненням душі від тіла, а мирним і спокійним відходом із цього світу в інший, подібно до тихого і спокійного засинання… Як же цього досягти і що для цього потрібно з нашого боку?

Смерть – не знищення, а перехід із цього земного житла в інше. Але коли візьмемо приклад зі звичайного життя, — коли з одного місця в інше переходять не тільки з душею спокійною і мирною, а й радісно? Тоді, коли ні до чого не прив’язані в тому місці, з якого виходять, і того місця, в яке переходять, не тільки не бояться, але й усіляко бажають заради очікуваних у ньому втіх і приємностей. Налаштуймося ж подібно до цього і щодо смерті, і ми зустрінемо її не тільки без скорботи і страху, але і з радісним бажанням… А саме:

Погасимо в собі будь-яку пристрасть до тіла і всього тілесного, до землі і всього земного. Бо, коли ніщо не прив’язує на землі, звідки буде скорбота при залишенні її? Як вільно і легко відокремлюються одна річ від іншої, коли вони не пов’язані і не склеєні, а тільки прикладені одна до одної, так легко буде відокремлення душі від тіла, коли в ній не буде прив’язаності до тіла і коли душа, перебуваючи в тілі, не за тілом живе. Мандрівник, що йде до свого місця призначення, спокійно й охоче залишає місця, де зупиняється по дорозі. Чому? — Тому, що вони для нього чужі. Так і коли серце наше буде вважати чужим для себе все земне, нам не буде важко перейти в інше життя.

Звичайно, нам не можна бути без деяких речей, або навіть без багатьох речей. Але можна так налаштувати до них своє серце, що з ними так само легко буде розлучитися, як скинути непотрібний нам одяг. Про це й подбаймо. Важкувато це? — Так, але можна зробити це не відразу, а поступово. Як ворог обплутує душу пристрастями земними? — Нав’язуючи їх одну за одною, подібно до того, як павук обплутує комах, що потрапили в сіті, накидаючи на них павутинку за павутинкою. І навпаки, хто хоче виплутатися з цих сітей, нехай вправляється діяти протилежно: відсікати одні пристрасті за іншими, починаючи з менших і доходячи до великих. Як той, хто загруз у багнюці, витягує кінцівку за кінцівкою, поки зовсім звільниться, так будемо відсікати пристрасть за пристрастю, поки не станемо абсолютно вільними. Якщо докладемо таких зусиль, то до часу смерті можемо бути зовсім уже звільнені від усього і готові без скорботи залишити землю і все земне, чекаючи тільки помаху Божого.

Але не лише земні пристрасті можуть порушувати спокій душі у час смерті. Не менше тривожить і страх: як з’явитися на той світ, де треба стати перед лицем Бога — Судії праведного, очі Якого світліші за сонце — все проникають і все бачать, а у нас багато гріхів. Як тому, хто знає за собою провину, страшно йти до начальника, і тим більше до царя, так страшно грішному постати перед Богом, так страшно, що, за словом Божим, вони змушені кричати: гори, впадіть на нас! Причина цьому — гріхи, що ображають Бога. Тому, чи бажає хтось без страху зустріти смерть і спокійно перейти на той світ, нехай подбає про те, щоб бути безгрішним, або, якщо вже нагрішив, нехай зробить так, щоб гріхи ці не послужили йому на засудження. Як це зробити? — Щирим покаянням і рішучістю не порушувати більше заповідей Господніх. Хто грішив — надалі не гріши, а за колишні гріхи принеси покаяння. Покаяння у гріхах і скрушення зі сповіддю та обіцянкою більше не грішити стирають гріхи звідусіль, де вони закарбовуються: з єства нашого, з усього навколишнього, і навіть з пам’яті Божої, і роблять грішника, який кається, невинним перед лицем Бога праведного, зодягаючи його в одяг виправдання, що взятий від ризи Господа, Який за нас постраждав… Священницьке відпущення розриває рукописання гріхів, а роздерте рукописання втрачає всю свою силу з волі самого Судії, Який сказав: «що ви розв’яжете на землі, те буде розв’язане на небі» (Мф. 18:18). Впевненість у цьому сповнює серце грішника доброю надією, і хоча він знає, що грішив, але йде перед Судію без жаху, знаючи, що до нього туди вже прийшло виправдання, або що там при Судії є і Заступник, готовий заступитися за нього… Бо «коли хто згрішить, то маємо Заступника перед Отцем, Іісуса Христа, Праведника» (1Ін. 2:1). Якби якийсь злочинець був упевнений, що за нього заступиться спадкоємець престолу, голос якого сильний у царя, то без боязні йшов би до царя, який би злочин не скоїв. Так, без страху і сум’яття може ставати перед Суддею Бога і грішник, що покаявся, бо там за нього заступиться Єдинородний Син Божий, Який гріхи наші взяв на Себе і возніс на Древо [Хреста], і сказав: «Прийдіть до Мене, усі струджені та обтяжені» гріхами, «і Я заспокою вас» (Мф. 11:28). Отже, хто хоче померти спокійно, покайся і надалі не гріши.

Якщо далі до цих двох настроїв, тобто відречення від усього земного і покаяння, приєднаємо ще й бажання майбутніх благ, то ми зустрінемо смерть не тільки без скорботи і страху, але і з охотою. Охоче ​​хтось залишає дім, коли в ньому сиро, або печі димлять, або покрівля погана… Інший, хоча і не зустрічає в домі таких неприємностей, охоче переходить в інший дім заради того, що сподівається в ньому знайти більше зручностей і вигод для життя. Так, коли ми розумом осягнемо і серцем відчуємо, з одного боку, убогість і нікчемність благ земних, з іншого — висоту і неосяжність благ, що чекають на нас в іншому світі, то не тільки з охотою, але з сильним прагненням будемо бажати переходу з цього світу в інший, подібно до апостола Павла, який говорив про себе, що сильно бажав звільнитися і з Христом бути (Флп. 1:23), і Пречистій Владичиці, Яка щоранку ходила на гору Елеонську (де потім на короткий термін було покладено і тіло Її), і молила Божественного Сина Свого, щоб скоріше взяв Її звідси і дав можливість бачити красу лиця Його в оселях небесних. Душа, яка збагнула, що означає життя земне і життя в іншому світі, буде зітхати про це останнє, як полонений зітхає про батьківщину, мандрівник — про рідний дім і той, хто сидить у в’язниці, — про свободу… і з чималим бажанням закликати до себе смерть як визволительку, благодійницю і утішительку.

Запитаєте, як піднести душу до такого настрою? — Можна роздумами про нікчемність благ земних і велич благ небесних, а найкраще — відчуттям гіркоти всього земного і куштуванням солодкості небесного. Бо тоді вийде так, що, скуштувавши солодкого, не захочуть гіркого, відвернуться від останнього і забажають першого. Або ще краще: тоді душа буде тікати з цього життя в інше, як тікають із задушливої кімнати на свіже повітря.

Ось і все, що потрібно нам, щоб померти спокійно: не мати пристрасті до земного; очистивши совість, жити доброчесно; виховати в собі сильне бажання благ вічних. Перше й останнє прийдуть самі собою, коли буде головне, тобто чиста совість і добрі діла.

Браття і отці! Знаємо, що серед непевного на землі одне безсумнівно певне — те, що ми помремо і що смерть буде для нас або гіркою і болісною, або відрадною і солодкою. Не будемо ж ворогами собі, нерозумно роблячи гірким перехід із цього життя в інше, тоді як володіємо всіма засобами для того, щоб зробити його солодким. Сьогодні або завтра смерть — будьмо готові! «Ось, гряду скоро», — каже Господь (Одкр. 22:12). Малий труд, заради цього докладений, буде винагороджений вічною радістю. А хоч би довелося й більший понести труд і постраждати, це — не на збиток… Бо «нинішні тимчасові страждання нічого не варті порівняно з тією славою, яка відкриється в нас» (Рим. 8:18). Амінь.

1859 р.