Святитель Феофан Затворник
Слово на П’ятидесятницю [1]
«П’ятидесятницю святкуємо і Духа пришестя»[2], святкуємо не лише як основоположну подію Церкви Божої, а й як дар від Бога, що засвоюється кожним із нас і є істотним у нашому християнському житті. Дух Святий, зійшовши на апостолів, не перебував лише в них самих; але через них, як через канали, вилився на всіх віруючих, і з того часу живе й діє в Церкві, через Божественні таїнства відроджуючи до духовного життя, виховуючи й зберігаючи в ньому кожного, хто входить до неї. Ми всі, за благодаттю Божою, є духоносцями або маємо бути ними. Бо в Хрещенні — всі ми напоєні одним Духом (1Кор. 12:13), у Миропомазанні — відзначені обіцяним Духом Святим, у Покаянні — оновлюємося Духом (пор. Еф. 4:23), у Причасті — приймаємо Духа усиновлення (пор. Рим. 8:15) і стаємо один дух із Господом (1Кор. 6:17). Маючи такі обітниці й засвідчення, ми легко зрозуміємо запитання апостола Павла до коринфян: «Хіба ж не знаєте, що ви храм Божий, і Дух Божий живе в вас?» (1Кор. 3:16), — коли він помітив, що коринфяни не зважали на цю свою високу християнську перевагу.
Але, браття, наскільки безсумнівним є те, що прийняття Духа є визначеною Богом перевагою християн, настільки ж певною є можливість, коли Його вже отримано, втратити або заглушити Його в собі неуважністю чи спрямуванням нашої діяльності на речі, які суперечать Йому. Апостол і застерігає: Духа не вгашайте (1Сол. 5:19). І не засмучуйте Святого Духа Божого, Яким ви запечатані в день відкуплення (Еф. 4:30). Згадуючи при цьому закон, що хто Духа Христового не має, той і не Христовий (Рим. 8:9), а хто не Христовий, той не Божий, мимоволі прийдеш до турботливого й боязкого дослідження: чи живе і чи діє в нас Дух Божий?!
Відповімо на це коротко так: Він живе і діє, коли є в нас духовні дії, або духовне життя. Можна було б після цього кожному самому визначити, у якому він становищі відносно Духа. Та лихо в тому, що слова: «духовна людина», «духовне життя», «духовна діяльність» — не мають у нас визначеності. То розуміють їх занадто просто й тим самим розширюють їхню сферу до того, що вони можуть охоплювати всіх без винятку, то розуміють їх занадто високо й цим звужують їхню сферу до того, що навряд чи знайдеться хтось, кого можна було б гідно вшанувати званням духоносця. І те, й інше, гадаю, ви самі зустрічали в промовах та творах. Щоб розвіяти цю невизначеність і дати вам можливість чітко судити про свою духовність, окреслю вам якомога простіше духовне життя в його можливих видах і виявах.
Відстороніться трохи від існуючого ладу, піднесіться туди, де немає матерії, уявіть, що ви самі без тіла і поставлені жити й діяти в безтілесній сфері. У такому стані ви — дух. Цей світ і все світське вам невідомі. Охоплені Богом, ви від єдиного Бога приймаєте осяяння і до Нього єдиного прагнете всім своїм єством. Ви Його споглядаєте, Його вкушаєте, за Його вказівкою рухаєтеся. Це занурення в Бога, ця богорухомість і богоблаженство і є істинним життям чистого духу. Такий стан безплотних Сил!
Але Богу — Джерелу всякого буття — угодно було, залишивши ангелів чистими духами, дух людини поєднати з тілом, і ось що сталося! Як чистий промінь світла, відбиваючись у краплях дощу або проходячи крізь призму, розкладається на сім веселкових кольорів, так чистий сам по собі й простий дух, поєднаний із цим багатоскладовим організмом, попри всю простоту й незмінність своєї природи, виявився володіючим різноманітними здібностями та наділеним багатьма потребами, які звернені до матерії та світу. До простого життя духу прищепилося інше життя, складне; до життя, зверненого до Бога, — життя, яке має справу зі світом. Водночас і тіло жило своїм життям, даючи знати про себе духу, але не залежачи від нього в тому, що становить суть цього життя. І з’явилася людина у світ, володар потрійного життя: духовного, духовно-тілесного (або душевного) і тілесного.
Намір Божий у такому влаштуванні людини полягав не в тому, щоб дух принести в жертву тілу, матерії, світу, а в тому, щоб дух, приймаючи в себе матеріальне через тіло, все підносив у жертву Богу. Дух, поєднаний із тілом, поставлений у великому світі Божому бути священником, щоб не тільки самому жити в Бозі, а й усе матеріальне ввести через себе у спілкування з цим Божественним Життям. Життя в Бозі вільне від матеріального, владне над ним, і при цьому залишилося характерною рисою життя людського духу.
Але втрутилися заздрість і злоба, заплутали недосвідчену думку людини хибними поняттями, захопили принадою матерії, засліпили серце облудними, хоч і блискучими, сподіваннями, і дух упав з області Божої — у матеріальність, у тілолюбство та світолюбство. Замість законного зв’язку з тілом він злився з ним свідомістю та співчуттям і став із чистого пристрасним, із вільного — зануреним у творіння, із владного — рабом. Життя душевно-тілесне розладналося й поглинуло собою духовне, яке почало виявлятися лише в нездоланному усвідомленні Божества, у вимогах совісті та в томливому невдоволенні всім тварним, що виникає час від часу. Богоспоглядання, богорухомість і богоблаженство зникли. Дух онімів.
Дух чистий споглядає Бога і приймає від Нього пізнання таємниць. Але й дух, поєднаний із тілом, і після того, як через почуття відкрилася йому різноманітність створінь видимого світу, просвітлюючись тим самим внутрішнім осяянням згори, має споглядати в них відображення тих таємниць Богопізнання й таємниць Божественного творення світу та управління світом, щоб і за цього багатознання незворушно перебувати в тому самому єдиному богоспогляданні. Але, впавши, він захоплений різноманітністю творінь і навіть пригнічений безліччю вражень від них, які витісняють у нього саму думку про Бога. Вивчаючи творіння, він не йде далі того, що бачить у них — їхнього складу та взаємозв’язків, і, не отримуючи осяяння згори, не бачить у них ясно відображення Бога та Божественних таємниць.
Світ став для нього тьмяним дзеркалом, у якому нічого не видно, крім самого дзеркала. Через що багатознання заглушує в ньому пізнання Єдиного, відвертає від Нього й охолоджує до Нього. Така ціна і такий плід науковості в падшому.
Дух чистий — богорухомий. Внутрішньо приймає він порухи Божі й відповідно до них нааштовується та діє. І дух, поєднаний із тілом, після того, як уведений у взаємозв’язок із багатьма творіннями, прийняв сили діяти на них і сам поставлений перед необхідністю підлягати їхній дії, повинен так само, не інакше, як приймаючи Божий порух, діяти назовні й проводити наміри Божі в порядок течії тварного життя. Він повинен не підкорятись тварному, а його по-своєму впорядковувати, щоб таким чином, попри зовнішню різноманітну діяльність, перебувати в тій самій єдиній богорухомості, що окреслюється волею Божою. Але, впавши, дух поглинутий зовнішніми відносинами, не ними керує, а сам ними керований. Теперішній лад ззовні й рухи в собі самому вважає він законом, суперечити якому йому навіть на думку не спадає. Не приймаючи порухів Божих, він не бачить, чого хоче Бог, не вміє і сам не сміє влаштуватися за наміром Божим, а тягнеться як той, кого тягнуть, і ведеться як той, кого ведуть. Замість єдиної богорухомості, у ньому панує розпорошеність багатьма речами, яка відучує його і відбиває в нього охоту діяти за волею Божою.
Така ціна всієї різноманітної діяльності падшого в державному, суспільному та сімейному житті.
Дух чистий — богоблаженствує. Він вкушає Бога і блаженствує в Ньому. Але й дух, поєднаний із тілом, після того, як відкрилися йому різноманітні красоти творінь видимого світу, в єдиному Бозі повинен мати своє блаженство. Він, споглядаючи видиму красу, має не на ній зупинятися, а крізь неї проникати до краси Божої та її вкушати, щоб, таким чином, при всій безлічі зовнішніх красот, що обіцяють блаженство, перебувати в єдиному незмінному богоблаженстві — від вкушання Бога безпосередньо й опосередковано. Але, впавши, він втратив цю здатність боговкушання і навіть смак до Божественного, і почав шукати насолоди у творіннях замість того, щоб через них підноситися до насолоди Богом. Не можна було не помітити, що це не те. І оскільки пам’ять про богоблаженство залишилася в ньому, то, керуючись нею, він творить навколо себе новий світ, штучний, і збирає в ньому можливі красоти, сподіваючись замінити цим те, про що пам’ятає, але чого не має. Та й це не те. Усі ці насолоди, втіхи, штучні красоти лише розпалюють спрагу, а не дають того, чого шукає дух. Замість насолоди єдиним Богом, яка ублажає, у ньому панує насолода багатьма речами, яка томить і не дає спокою, і ще більше утверджує його у відчуженні від насолоди Богом. Така ціна всіх природних і штучних утіх падшої людини.
Я навмисно змалював вам стан духу, поєднаного з тілом, таким, яким він має бути відповідно до Божого задуму, і таким, яким він став після гріхопадіння, щоб тим самим підійти до відповіді на поставлене спочатку запитання. Отже, знайте: хто є таким, яким зображений у нас дух чистий і дух, поєднаний із тілом, але діючий відповідно до Божого задуму, той має Духа. А хто такий, яким зображений у нас падший, той не має Духа. Бо Божественний Дух для того зійшов, для того перебуває в Церкві й подається всім віруючим, щоб відновлювати падших, повертати їм первісну досконалість, возз’єднувати з Богом і утверджувати в них життя, згідне з Богом.
У кому панує богоспоглядання, хто володіє пізнанням таємниць Божих через безпосереднє осяяння або через посередництво Одкровення, хто в пізнанні навіть видимих творінь не на них одних зупиняється, а в них шукає побачити відображення таємниць Богопізнання, творення світу та управління ним, у тому є життя духовне, той має і Духа Святого. Хто ж загруз розумом своїм у творіннях і не знає Бога, той, хоч би яким був ученим, не живе Духом.
Хто усвідомлює в собі дію порухів Божих і набув звички діяти за вказівкою одкровенної волі Божої та за нею влаштовувати своє життя, попри внутрішній опір цьому чи зовнішні труднощі та скорботи, — той живе Духом. Хто ж у влаштуванні справ своїх не має на думці Бога, той, — якою б правильністю не відрізнялися справи його, — не має Духа.
Хто вкушає блаженство в єдиному Бозі й усім тварним насолоджується лише настільки, наскільки воно не тільки не заважає, а ще й сприяє насолоді Богом, той живе Духом. Хто ж у самих лише насолодах творіннями знаходить смак і страждає на відсутність смаку до Божественного, той, якою б витонченістю смаку не володів, не має Духа.
Більше не вдаватимусь в подробиці того, як проявляється у нас Дух, щоб не втомити вашої уваги. Потрудіться зробити це самі. Втім, додам одне. Ті, що живуть Духом, знають, як почалося в них життя Духа, знають, як Дух Божий, торкнувшись їхнього духу, оселив у них невдоволення собою і всім навколо, як потім зародилося бажання змінити все й улаштувати життя за вказівкою Духа, як зрадів дух їхній у самій цій зміні й яке сприяння до успіху зустрічав у всіх своїх трудах у духовному житті, як починало оживати закосніле почуття і ревно прагнути до Божественного, як мало-помалу злі звички відпадали й укорінювалися добрі звичаї, як оселялася в розумі істина за істиною і примножувалось Богопізнання, як взагалі все більше й більше входила людина всередину себе, утвердилася в серці й увійшла в себе, щоб бути увагою в Бозі й ходити безперестанно в Його присутності, яку не лише мислять, а й відчувають. Ця коротка історія духовного життя в людині, можливо, є більш відчутним, ніж якесь інше, свідченням володіння нею Духом Божим.
Ще одне слово: нашому духу властиво жити в Бозі. Впавши, він відвернувся від Бога до творіння і в ньому став жити. Приходить Дух Божий, вириває його з кайданів тварного і знову спрямовує до Бога. Прагнення духу до Бога є молитва. Отже, дія молитви в нас є плодом Духа Божого. Є молитва — є і Дух Божий. Немає молитви — немає Духа Божого.
Переконавшись у володінні Духом, зрадійте, духоносці. Але й нам, які не бачимо в собі явних дій Духа, хоч і гірко, та впадати у відчай не слід. Дух Святий, зійшовши, не залишає землі. Входи до Нього відкриті. Приступімо — і Він прийде й оселиться в нас. Тільки й обманювати себе не слід. Дух людини падшої або тієї, яка є рабом гріху, все ж є духом. Щось неземне він у собі відображує, хоч і не можна визначити, що саме, як розбите на дрібні друзки дзеркало відбиває щось, але нічого цілого. Цих проблисків духу — у розумі, справах і почуттях — аж ніяк не слід змішувати з життям духу. Щоб це життя цілісно виявилося, треба, щоб Дух Божий прийшов і, як вогонь, розплавив роздроблені частинки людського духу і вилив із них цілісну потаємну людину серця (1Пет. 3:4) так само, як із роздроблених частинок скла, знову переплавлених, утворюється потім цільне скло, здатне відбивати речі повністю. Майстерня, де це звершує над нашим духом Дух Божий, — це Свята Церква з усіма своїми установами. Ось вона перед нами! Підкоріться всією душею її проводу, і вона введе вас туди, де тілесні перетворюються на дух животворящий за образом Того, Хто створив нас (1Кор. 15:45), приймають запоруку (2Кор. 1:22) і починають вкушати радість життя у Святому Дусі (Рим. 14:17). У сподіванні цього старанно помолімося: «Царю Небесний, Утішителю, Душе істини… прийди і вселися в нас». Амінь.
[1] Ця проповідь була виголошена святителем Феофаном 27 травня 1862 року. Переклад за виданням: Епископ Феофан. Слова на Господские, Богородичные и торжественные дни. Афон – М., 1883.
[2] Велика вечірня П’ятидесятниці, перша стихира на «Господи, воззвах».