Послання до Римлян: Рим. 9:18–33

Рим. 9:18–33 зач. 102

Глава 9

зач. 1001Істину кажу́ у Христі́, не обма́нюю, со́вість моя́ сві́дчить мені́ в Ду́сі Свято́му,

2що вели́ка мені́ печа́ль і беззупи́нний біль се́рцю моє́му:

3я бажа́в би сам бу́ти відлу́ченим від Христа́ за браті́в мої́х, рі́дних мені́ по пло́ті,

4то́бто ізраїльтя́н, яки́м нале́жать усино́влення і сла́ва, і запові́ти, і законополо́ження, і богослужі́ння, і обі́тниці;

5ї́хні й отці́, і від них Христо́с по пло́ті, су́щий над усі́м Бог, благослове́нний наві́ки, амі́нь.

зач. 1016Та не те, щоб сло́во Бо́же не збуло́сь: бо не всі ті ізраїльтя́ни, які́ від Ізра́їля;

7і не всі ді́ти Авраа́ма, які́ від сі́м’я його́, але́ ска́зано: в Ісаа́кові нарече́ться тобі́ пото́мство.

8То́бто не ді́ти тіле́сні є ді́ти Бо́жі; а ді́ти обі́тниці визнаю́ться за пото́мство.

9Сло́во ж обі́тниці таке́: в цей же час прийду́, і бу́де у Са́рри син.

10І не ті́льки це; але́ так було́ з Реве́ккою, коли́ вона́ зачала́ в оди́н час двох сині́в від Ісаа́ка, отця́ на́шого.

11Бо, коли́ вони́ ще не народи́лися і не зроби́ли нічо́го до́брого чи зло́го, щоб во́ля Бо́жа здійсни́лася у вибранні́

12не від діл, а від То́го, Хто кли́че, ска́зано було́ їй: бі́льший служи́тиме ме́ншому,

13як і напи́сано: Я́кова Я полюби́в, а Іса́ва знена́видів.

14Що ж ска́жемо? Невже́ непра́вда у Бо́га? Зо́всім ні.

15Бо Він гово́рить Мойсе́єві: кого́ ми́лувати, поми́лую; кого́ жалі́ти, пожалі́ю.

16Ото́ж поми́лування зале́жить не від то́го, хто бажа́є, і не від то́го, хто подвиза́ється, а від Бо́га, Котри́й ми́лує.

17Бо Писа́ння гово́рить фарао́нові: на те са́ме Я й поста́вив тебе́, щоб показа́ти над тобо́ю си́лу Мою́ і щоб пропові́дане було́ ім’я́ Моє́ по всій землі́.

зач. 10218Отже, кого́ хо́че, ми́лує; а кого́ хо́че, озлобля́є.

19Ти ска́жеш мені́: за що ще звинува́чує? бо хто мо́же проти́витися во́лі Його́?

20А ти хто, чолові́че, що спереча́єшся з Бо́гом? Чи ска́же ви́твір своє́му творце́ві: наві́що ти мене́ так зроби́в?

21Хіба́ не ма́є вла́ди гонча́р над гли́ною, щоб з тіє́ї са́мої су́міші зроби́ти оди́н сосу́д для поче́сного, а дру́гий для непоче́сного вжи́тку?

22Що ж, якщо́ Бог, бажа́ючи показа́ти гнів і яви́ти могу́тність Свою́, з вели́ким довготерпі́нням щади́в сосу́ди гні́ву, гото́ві до поги́белі,

23щоб ра́зом яви́ти бага́тство сла́ви Своє́ї над сосу́дами милосе́рдя, які́ Він приготува́в для сла́ви,

24над на́ми, яки́х Він покли́кав не ті́льки з іуде́їв, але́ і з язи́чників?

25Як і в Осі́ї гово́рить: не Мій наро́д назву́ Мої́м наро́дом, і не улю́блену – улю́бленою.

26І на то́му мі́сці, де ска́зано їм: ви не Мій наро́д, там вони́ на́звані бу́дуть сина́ми Бо́га живо́го.

27Іса́ія ж провіща́є про Ізра́їль: хоча́ б сині́в Ізра́їлевих було́ число́м, як піску́ морсько́го, ті́льки оста́ток спасе́ться;

28бо ді́ло заве́ршує і ско́ро ви́рішить по пра́вді, ді́ло виріша́льне зве́ршить Госпо́дь на землі́.

29І, як провісти́в Іса́ія: коли́ б Госпо́дь Савао́ф не залиши́в нам сі́м’я, то ми ста́ли б, як Содо́м, і були́ б поді́бні до Гомо́рри.

30Що ж ска́жемо? Язи́чники, які́ не шука́ли пра́ведності, оде́ржали пра́ведність, пра́ведність від ві́ри.

31А Ізра́їль, яки́й шука́в зако́ну пра́ведності, до зако́ну пра́ведності не досягну́в.

32Чому́? тому́ що шука́ли не у ві́рі, а в діла́х зако́ну, бо спіткну́лися об ка́мінь спотика́ння,

33як напи́сано: ось, кладу́ в Сіо́ні ка́мінь спотика́ння і ка́мінь споку́си; але́ ко́жний, ві́руючий в Ньо́го, не посоро́миться.