Володимир Лоський

Володимир Миколайович Лоський народився 26 травня 1903 року в місті Ґеттінґен (Німеччина). Він був сином відомого філософа-інтуїтивіста Миколи Онуфрійовича Лоського.

У 1920 році Лоський вступив до Петроградського університету, однак у 1922 році разом із родиною був змушений емігрувати з Радянської Росії на знаменитому «філософському пароплаві». Спочатку він проживав у Празі, де працював з відомим візантологом і мистецтвознавцем Никодимом Павловичем Кондаковим. Уже в 1924 році Лоський переїхав до Парижа. Того ж року він вступив до Сорбонни, яку закінчив у 1927 році, отримавши науковий ступінь зі середньовічних студій (медієвістики).

У 1929 році у нього народився син Миколай, який згодом став протоієреєм.

У кінці 1920-х років Лоський вступив до Православного братства імені святого патріарха Фотія, заснованого при Трьохсвятительському подвор’ї в Парижі для утвердження Православ’я у Франції. Його яскравий талант, глибокі знання історії Західної Церкви і культури, напружене літургійне життя та глибоке проникнення в суть святоотцівської традиції дозволили йому з такою силою й переконливістю говорити про Православ’я як про осердя Істини, що в Парижі дуже скоро почала формуватися французька православна громада.

Першою самостійною працею Лоського можна вважати «Суперечку про Софію» (1936 рік). У ній Лоський критикує вчення отця Сергія Булгакова про Софію, Премудрість Божу, з позицій християнської догматики. Незважаючи на повагу до творчості С. Булгакова, Лоський вважав його богословську концепцію неприйнятною через імперсоналізм, природно-софійну детермінованість і змішання особистості з природою.

У 1939 році він отримав французьке громадянство. З 1940 по 1944 рік Лоський брав участь у французькому Рухові Опору, однак боротьба з фашизмом не завадила його богословській і викладацькій діяльності. У цей же період він присвячує себе ретельному вивченню східної та західної патристики — творів Діонісія Ареопагіта, Августина, Фоми Аквінського, Григорія Палами та інших Отців Церкви, а також Майстра Екхарта. Результатом цієї праці став фундаментальний твір — «Нарис містичного богослов’я Східної Церкви», опублікований у 1944 році й згодом визнаний класичним трактатом, що викладає основні ідеї східнохристиянської патристики та богослов’я загалом. У цьому творі остаточно формується характер богослов’я Лоського як екзистенційного знання.

Лоський наголошував на необхідності глибшого опрацювання проблем християнського вчення про людину. Однак, незважаючи на зростання значущості антропологічних аспектів, він відкидав антропоцентричну побудову світу, формуючи вчення про людину на основі християнського теоцентризму. Його богословська антропологія — це не замкнена система і не «осучаснена» схема отцівського вчення, а оригінальна спроба окреслити людину Традиції, змінену християнською реальністю та преображену зустріччю з буттям «Іншого».

У грудні 1944 року після звільнення Франції в Парижі було створено Французький православний інститут імені святого Діонісія, де Лоський кілька років викладав догматичне богослов’я та церковну історію. З 1945 по 1953 роки був деканом цього інституту. Також завдяки його зусиллям був заснований перший франкомовний православний прихід на вулиці Сент-Женев’єв у Парижі.

З 1947 року Лоський брав участь у конференціях Співтовариства імені святих Альбана (першомученика Англії) і Сергія Радонезького, створеного для діалогу між Православною і Англіканською Церквами. Завдяки цьому деякі праці Лоського були перекладені та опубліковані у Великій Британії.

У 1950-х роках він пише серію статей, присвячених людині, відкриваючи новий напрям свого богослов’я — богослов’я людської особистості. Принципову новизну християнського бачення людини Лоський вбачає в тому, що людині відкривається таємниця Бога — особистісного й абсолютного водночас. Його богослов’я можна розглядати як взаємне відкриття двох найбільших таїнств буття — Бога й людини (див. «Богобачення», 1962, видано посмертно; «За образом і подобою», 1967). Для Лоського пізнання Бога — це вищий сенс людського існування, який може бути розкритий лише через розуміння самої людини, її природи, унікальності й покликання. Особистість він визначає як новий спосіб існування, запропонований християнством, який відкриває людині безмежні горизонти буття шляхом виходу за межі власного «я» до Бога.

У цей же період Лоський повертається до вивчення містики Майстра Екхарта (праця «Апофатичне богослов’я і пізнання Бога в ученні Майстра Екхарта», 1960). Попри її значення, ця праця була лише підготовкою до масштабнішого дослідження двох духовних феноменів XIV століття — німецької містики (кульмінацією якої є Екхарт) і афонського ісихазму, сформульованого богословськи свт. Григорієм Паламою. Однак цей задум Лоський не встиг реалізувати.

Він помер 7 лютого 1958 року в Парижі.

Спадщина
Довгий час праці Лоського залишалися майже єдиним представленням православного богослов’я для західного християнства. За словами протопресвітера Іоанна Мейєндорфа, Володимир Лоський «зумів показати Заходу, що Православ’я — це не історична форма східного християнства, а вічна Євангельська Істина».

Попри те, що його твори спочатку були адресовані західному читачеві, сьогодні (перший переклад «Нарису містичного богослов’я Східної Церкви» — 1972 рік; значне поширення інтересу — у 1990-х роках) вони стали важливою частиною богословської культури східного слов’янства.