Схіархімандрит Гавриїл (Бунге)
«Туга, смуток, депресія: Духовне вчення Євагрія Понтійського про акедію»
| ⇦Попередній розділ | Наступний розділ⇨ |
Прояви зневіри
Прояви зневіри такі ж численні й різноманітні, як і індивідуальні прояви нашої пригніченості та агресивності. Євагрій наводить численні приклади, які він, безсумнівно, черпав із власного життя та свого оточення. Однак не потрібно бути надто проникливим, щоб побачити загальнолюдський характер описаного. Іноді його спостереження сповнені яскравої іронії, що часом доходить до карикатури; деякі описи неодмінно викличуть у читача сміх — і саме це є їхньою метою. Той, хто вміє сміятися над власними слабкостями, принаймні визнає їх. Це визнання є абсолютно необхідним для того, щоб знайти вихід[1].
Нижче наведено перелік, який дає початкове уявлення про різноманіття форм зневіри. Деякі елементи цього гротескного списку ми розглянемо детальніше, спробувавши їх пояснити.
Зневіра — легковажна прихильність,
біг по колу — ненависть до працьовитості,
боротьба з тишею — буря під час псалмоспіву,
лінь до молитви — послаблення у подвизі,
невчасний сон — постійне повернення дрімоти,
тяжкість божевілля — ненависть до келії,
протидія праці — спротив терпеливості,
вузда для розуму — незнання писань.
учасниця смутку — годинник, що вказує на голод[2].
«Зневіра — це виснаження душі», — говорить Євагрій. Ми бачимо, що цей недуг має суперечливий характер: усе доступне — ненависне, усе недоступне — бажане. Усі симптоми зневіри випливають із цього внутрішнього безсилля, змішаного з нестабільністю душевних поривів. Ми спробуємо детально проаналізувати ці прояви, адже на перший погляд вони не здаються однозначно негативними. Складність природи зневіри дійсно зумовлює різноманіття її облич, дозволяючи їй за допомогою хитрощів залишатися непоміченою.
Серйозним людям особливо важко зізнатися собі та іншим, що вони потрапили у владу зневіри. Вони шукають більш переконливі пояснення, щоб виправдати свій стан. Для цього часто знаходять зовнішні обставини, які не залежать від їхньої волі, і вважають себе їхніми безневинними жертвами. Види самообману та ілюзій у цій сфері такі ж безмежні, як і колись. Назви змінюються з часом, але суть зостається тією ж: люди вигадують нові “імена” для зневіри.
Отже, мова піде про різні прояви зневіри, описані в багатьох трактатах Євагрія. Ми розглянемо їх у порядку зростання тяжкості недуги, не претендуючи на повноту картини. Євагрій, як великий психолог, покладається на проникливість своїх читачів, хоча нам нічого не відомо про їхні характери.
Блукаючий монах — сухий, мов пустельна гілка. Він трохи перебуде у тиші, але невдовзі знову вирушить далі[3].
Перший і найбільш достовірний знак зневіри — внутрішня нестабільність, що проявляється по-різному. Нам не подобається наше місце перебування, ремесло чи оточення. Нездатність завершити розпочате, прочитати книгу… Щойно берешся за справу — одразу відкладаєш її. Причини для змін завжди здаються вагомими.
Сластолюбцю недостатньо однієї дружини. Монахові у зневірі — недостатньо однієї келії[4].
Проти думки, яка наполегливо підказує шукати іншу келію чи переселитися, адже попереднє житло викликає огиду через вогкість чи інші недоліки[5].
Це прагнення «змінити»[6] щось дуже добре знайоме анахоретам. Живучи у чотирьох стінах багато років, пустельник страждає через брак розваг, які заповнюють життя людини «в миру»[7], приховуючи її непостійність.
«Сидіти у келії» було настільки типовим для монаха, що на Заході це означало просто «бути монахом». Фізичні блукання — видиме вираження блукання думок — головна небезпека для духовного життя. Анахорет має «закріпити» своє тіло у келії, а думки — у пам’яті про Бога. У цьому полягає stabilitas loci, важливий принцип духовного вчення преподобного Венедикта Нурсійського.
Залежно від обставин, зневірений завжди знаходить нові приводи залишити свою келію. Аргументи пустельника значно відрізняються від тих, хто живе у світі. Всі вони здаються переконливими тільки тому, хто перебуває під владою зневіри.
Бажаючи виправдати цю потребу в зміні місць, можна знайти досить вагомі підстави: вологість келії або міркування про те, що догоджати Господу не залежить від місця, адже поклонятися Йому можна всюди[8].
Ну хто ж із цим сперечатиметься? Однак чи не задля пошуку зосередженого служіння Богові далеко від мирської метушні наш відлюдник колись утік у пустелю? Втім, Євагрій і не заперечує цього — у цьому питанні він набагато поблажливіший, ніж багато інших отців. Побіжно він указує і на серйозніші причини: наприклад, коли келія стає надто легко доступною й уже не забезпечує належного усамітнення. У такому разі справді не варто бути надмірно прив’язаним до цього місця[9], оскільки рішення залишатися там далі може виявитися проявом марнославства[10].
У разі сумнівів краще запитати поради, як це одного разу зробив Паладій, який немало страждав від зневіри:
«Одного разу я прийшов до духовного отця Келії, Макарія Александрійського, пригнічений зневірою, і кажу йому: “Отче, що мені робити, бо мене обсідають помисли, які підказують мені: ти нічого не робиш! Іди геть!” І авва відповів: “Скажи їм: я залишаюся в цих стінах заради Христа!”»[11]
Подібні сумніви щодо власного покликання та сенсу аскетичного життя ми зустрінемо ще не раз. Паладій стійко протистояв їм протягом певного часу. Однак після смерті Євагрія він залишив пустельництво, оскільки через стан його здоров’я лікарі порадили змінити клімат (ймовірно, він страждав на хворобу селезінки або шлунка[12]). Проте пізніше, у роки його неспокійного єпископського служіння й вигнання до Єгипту, він уже ніколи не скаржився на слабке здоров’я…
Паладій добре знав учення Євагрія і розумів, що турбота про стан свого фізичного здоров’я нерідко походить саме від зневіри:
«Проти помислу зневіри, що навіює думку про довгу старість, про неміч рук, які вже не здатні трудитися, про майбутній голод і хвороби, про скорботні тягарі бідності, що можуть знищити наше тіло…»[13]
«Проти душі, яка через тілесні недуги поступається під натиском зневіри…»[14]
Цей страх перед хворобами блискуче описано у Слові про духовне діяння, у главі, присвяченій обжерливості[15]: шлунок, печінка, селезінка, водянка, тривалі хвороби, нестача необхідного, відсутність лікарів проходять перед внутрішнім зором анахорета. Цей страх частково виправданий: справді, у пустелі часто бракує навіть найнеобхіднішого. Але для монаха недуга — це зручна нагода прославити Бога за всі перенесені страждання, а також навчитися терпеливо ставитися до братів, які піклуються про нього. Саме цьому намагаються завадити біси[16], навіюючи йому тривогу й у годину зневіри передбачаючи всілякі інші недуги.
Крім того, Євагрій указує на зв’язок соматичних хвороб із недугами душі — улюблена тема сучасної медицини. У главі Антиррезиса («Спростування»), присвяченій печалі (а її зв’язок із зневірою добре відомий[17]), він описує цікаві психологічні явища, чергу станів крайньої стривоженості, які могли б зацікавити й сучасних психіатрів. Багато можна сказати про жахливі кошмари, прояви бісів тощо. Обмежимося лише згадкою про ці явища, пов’язані з печаллю, які добре знали давні мудреці.
Є й більш безневинні симптоми, які найчастіше не сприймаються як прояви зневіри — принаймні на перший погляд.
Проти бісівської думки зневіри, яка ненавидить рукоділля та засвоєне нами ремесло й хоче опанувати інше, менш важке, але прибутковіше та не таке виснажливе…[18]
За часів Євагрія спокусі пояснити власні негаразди умовами праці або особливостями свого ремесла піддавалися багато хто; у всякому разі, він не раз говорить про це[19]. У наші дні такі пояснення не менш поширені — і з тих самих причин. Давні монахи заробляли на життя своїми руками, більшість займалася плетінням кошиків і рогож. Ця проста й монотонна робота згодом починала здаватися нестерпно одноманітною. Однак така монотонність їх цілком влаштовувала, адже вона не тільки не відволікала розум від молитви й роздумів, а й навіть сприяла духовному подвигу. Але щойно монах впадає в зневіру, монотонність стає обтяжливою. Часто можна спостерігати й протилежне: особливі умови пустельного життя, яке спершу здавалося таким привабливим — із його самотністю, мовчанням, відмовою від мирських насолод — у певний момент стають нестерпними.
Подібний досвід добре знайомий сучасній людині. Усілякі технічні досягнення покликані полегшити повсякденну працю, щоб звільнити час для інших занять. Але спрощення праці загрожує монотонністю, яка врешті-решт паралізує розум. Варто впасти у зневіру — з будь-якої причини, — і це звільнення миттєво обертається порожнечею; і повсякденна робота вже здається джерелом усіх нещасть. Але найчастіше це лише самообман: той, хто живе насиченим внутрішнім життям, може виконувати будь-яку роботу, якою б одноманітною вона не була, майже не звертаючи на неї уваги, — він по-справжньому «вільний для інших речей».
Причина цих нещасть, можливо, зовсім не в праці: таку роль можуть відіграти «начальники», «колеги», одним словом — твій ближній. І ось зневірений із болісною гостротою перебирає в пам’яті заподіяні йому образи, реальні чи уявні, згадує несправедливість, яку довелося витерпіти:
Проти помислу, який, під дією зневіри, навіює наклеп на настоятеля обителі, що він ніби не підтримує братію, що він жорстокий до них, що він не чутливий до їхніх страждань[20].
Ця спокуса, ймовірно, траплялася досить часто, у всякому разі Євагрій говорить про неї неодноразово[21]. Що, зрештою, не дивно, бо найбільше ми вразливі саме у своїх почуттях, і зневіреного буде мучити думка, що
…вичерпалася любов, і немає нікого, [хто б міг] утішити його[22].
Зрозуміло, чому саме ті, хто живе в целібаті (монахи та священники), найчастіше впадають в ілюзію, ніби джерело всіх їхніх нещасть — їхня безшлюбність, відсутність душевних прив’язаностей. Але чи не страждають у подібній ситуації й одружені від самотності у своєму подружньому житті? Очевидно, що тут ідеться про загальнолюдський досвід. Багато хто, на жаль, піддається цій омані, тоді як справжня природа їхньої депресії залишається для них прихованою. Вони не усвідомили, що опинилися в дивному двобої із самими собою: їхніми супротивниками є не соціальні інститути, не обітниці безшлюбності, не подружжя, не колеги по роботі, не хтось інший, а просто їхнє вразливе его — плід тієї самої philautia, у якій Євагрій убачає корінь усіх основних нечистих помислів.
Здавна існує перевірений засіб — принаймні на перший час — полегшити тягар зневіри: це розваги.
Проти помислу, який у момент зневіри спонукає нас іти до братів, щоб вони нас утішили…[23] До Господа через помисел зневіри, який зломлює терпіння й підказує трохи відпочити, піти відвідати після довгого часу свій дім, рідних…[24]
Сьогодні ціла індустрія розваг спрямована на те, щоб полегшити нашим сучасникам тягар зневіри, тобто відволікти їх від усвідомлення того, що вони підвладні цій недузі. Жодного перепочинку, жодної порожнечі. «Розділені страждання – наполовину втішені», і хіба ми не відчували на собі благотворний вплив подорожей? Проте зло цим не усувається; воно лише ще більше осучаснилося. Міраж розвіявся – зневіра повернулася ще лютішою та безжальнішою.
Ця потреба в розвагах і людському співчутті, така характерна для того, хто впав у зневіру, інколи стає просто ненаситною.
Розум, якого з усіх боків обсідають думки зневіри, який вони виганяють із цього місця, стискають за горло й тягнуть до нових просторів, до братів чи родичів, або ж у світ, який уже стільки разів його принижував і нищив…[25]
Скільки б не тривало це становище, зрештою воно може набути форми неврастенії, так реалістично описаної в тексті, який ми наведемо трохи нижче. Як пояснюється в «Антиррезисі», жертва зневіри діє свідомо, але під гнітом такого стану потреба шукати притулку у своїх ближніх буквально стискає їй горло… Це переконливо показує, що зневіра насправді є пристрастю (pathos), і ті, кого вона вражає, справді страждають, а вона спотворює саму їхню природу.
Чи означає це, що слід загалом уникати спілкування з людьми? Звісно, ні! Як нам відомо з апофтегм і творів Євагрія, отці-пустельники охоче й досить часто відвідували один одного, особливо в пошуках поради, звісно, у досвідченішого старця. А ухиляння від відвідувань іноді розцінювалося як прояв гордині:
Проти помислу гордині, який заважає відвідати братів, бо вони не перевершують мене в пізнанні…[26]
Як показує наведений вище епізод із життя Палладія, у випадку зневіри відвідування духовного отця вважалося не лише допустимим, а й обов’язковим, тобто розглядалося як обов’язок смирення і, зрештою, як вияв простої розсудливості. Адже власну душу не завжди можна побачити досить чітко. Саме з цієї причини Антоній Великий, залишений сам на сам, потребував відвідин Ангела, який вказав йому вихід із тяжкого становища.
Якщо справжнє обличчя зневіри найчастіше викликає відразу й страх, то інша її особливість полягає в тому, що часом вона постає в образі доброчесності. Ну кому приємно проводити час у товаристві людини, охопленої зневірою?
«Той, хто віддався зневірі, виставляє за привід відвідування хворих, але насправді лише задовольняє власне бажання. Монах у зневірі швидкий на служіння, і при цьому вважає задоволення своїх прагнень заповіддю»[27].
Душевна нестійкість веде до невтомної активності, яка зовні набуває вигляду християнської любові. Небезпека такого самообману в тому, що щільно заповнений розклад дня не дає жодної можливості бодай трохи відволіктися від власної внутрішньої спустошеності. Чим довше триває така діяльність, тим руйнівнішими стають її наслідки. Адже рано чи пізно настає момент пробудження. І тоді людина або у відчаї кидає все, що досі вважала змістом свого життя, або шукає порятунку у всіляких розвагах. Який же дар розрізнення духів необхідний, щоб відрізнити істинне від хибного! Справді, демон – друг будь-якої крайності, і нам ще випаде нагода в цьому переконатися.
Проте існує цілком надійний критерій, що допомагає відрізнити справжню любов від хибної – це її плоди. Любов робить людину доброзичливою і лагідною; для Євагрія вона передусім проявляється в кротості та м’якості. Активізм, породжений зневірою, робить людину важкою та нетерпимою.
У наступному уривку, який справедливо здобув широку відомість, Євагрій з іронією змальовує, до якого гротескного стану може призвести зневіра:
«Око того, хто віддався зневірі, невпинно спрямоване на двері, а думка його мріє про відвідувачів. Скрипнули двері – він підхоплюється; почувся голос – визирає у вікно і не відходить від нього, аж доки не заціпеніє, сидячи.
Той, кого охопила зневіра, читаючи, часто позіхає й швидко хилиться до сну, потирає обличчя, витягує руки й, відвівши очі від книги, пильно вдивляється в стіну; знову повернувшись до книги, трохи читає, перегортає сторінки, з цікавістю розглядає кінцівки слів, підраховує кількість аркушів, критикує почерк і оздоблення; а врешті, зігнувши книгу, кладе її під голову й засинає сном не надто глибоким, бо вже голод пробуджує його душу й змушує подбати про себе»[28].
Ще одна карикатура того ж роду, але цього разу ближча до умов життя відлюдників, дає загальну картину всіх проявів цього пороку. Раніше ми вже наводили окремі фрагменти, а тепер цей уривок повністю:
«Біс зневіри, який також називається „полуденним“[29], важчий за всіх. Він приступає до монаха близько четвертої години і не відступає аж до восьмої[30]. Перш за все цей біс змушує монаха відчувати, ніби сонце рухається вкрай повільно або взагалі залишається нерухомим, і день здається тривалістю у п’ятдесят годин. Потім біс [зневіри] спонукає монаха постійно вдивлятися у вікна й вибігати з келії, щоб подивитися на сонце й дізнатися, скільки ще залишилося до дев’ятої години[31], або ж просто для того, щоб перевірити, чи немає поруч когось із братії.
Ще цей біс навіює монаху ненависть до [обраного] місця, способу життя та ручної праці, а також думку про те, що любов вичерпалася і більше немає нікого, [хто міг би] його втішити. А якщо в такі дні хтось засмутить монаха, то біс зневіри використовує це для примноження його ненависті.
Далі [цей] біс схиляє монаха до бажання інших місць, де можна легко знайти [все] необхідне й займатися ремеслом менш виснажливим, але більш прибутковим. До цього біс додає думку, що догоджати Господу можна в будь-якому місці, мовляв, поклонятися Йому можна всюди[32].
Окрім цього, він нагадує монаху про рідних і його минуле життя; змальовує, яким довгим є життєвий шлях, і постійно тримає перед очима виснажливість подвигу. Як то кажуть, він вдається до всіх можливих хитрощів, аби змусити монаха покинути келію та втекти зі [свого] шляху.
Після цього біса відразу не приходить інший, і тому після боротьби з ним душу охоплює невимовна радість, і вона [насолоджується] мирним станом»[33].
Зрозуміло, що цей опис відображає специфічні умови життя відлюдників у пустелі. Тривале утримання від їжі (піст дотримувався до 15 години) перетворює зневіру на «години голоду». Відсутність постійного спілкування з іншими людьми може легко створити враження, ніби всі тебе покинули, а самотність і монотонна праця породжують бажання змінити обстановку.
Справді, що може бути зрозумілішим за тугу за родинним затишком, від якого на самому початку раз і назавжди відрікається аскет? Достатньо заглянути у власне серце, щоб переконатися у вразливості кожної людини, яка найгостріше проявляється саме в такій граничній ситуації.
Дві останні глави нашої книги можуть залишити читача в повному сум’ятті. Отже, найгірше ще попереду.
Зневіра заражає лінощами, які ведуть до недбалості у виконанні обов’язків монашого життя, і перш за все – при здійсненні богослужінь:
«Монах у зневірі лінивий у молитві й іноді навіть не виразно вимовляє молитовні слова. Як хворий не може винести важкого тягаря, так і той, хто піддався зневірі, не виконує старанно Божу справу: то тілесні сили у нього виснажені, то душевні – ослабли»[34].
Проти помислу зневіри, який відвертає нас від читання (Священного Писання) і роздумів над змістом духовних повчань, навіюючи: «Але ж ось такий-то святий старець знав лише два псалми, і все одно здобув Боже благовоління»[35].
Отже, ще однією характерною ознакою зневіри є мінімалізм, який зазвичай легко розпізнати, хоча в другому уривку він не відразу кидається в очі. Хто з нас не чув, наприклад, таких заперечень: «Усе одно неможливо належним чином прочитати так багато псалмів»?
Справді, монахові Євлогію Євагрій пише: «Коли дух зневіри осаджує тебе, він навіює душі, що псалмоспів тобі не під силу, і, щоб загасити твій запал, використовує недбалість»[36]. Цей аргумент зневіри видався переконливим для багатьох монахів, які зрештою вже просто не могли терпіти богослужінь. Те ж саме відбувається і з багатьма мирянами, незалежно від того, чи відвідують вони церкву, чи ні.
Рано чи пізно кожна людина стикається із ситуацією, коли все починає здаватися «занадто» – чи то у дрібних домашніх справах, чи в професійній діяльності, яка раніше не здавалася важкою, чи при виконанні абсолютно інших обов’язків. Ми відчуваємо себе на останньому подиху, як людина, яка намагається наздогнати поїзд, що відходить, і зрештою здається. Але кому може спасти на думку, що в цей момент він просто став здобиччю зневіри?
Дехто, безумовно, заперечить, що відчуття перевантаженості може мати й об’єктивні підстави. Давні отці чудово знали, що таке перевтома, і Євагрій не виявляє в цьому питанні ані безжального максималізму, ані зайвої прискіпливості.
Так, він напрочуд мудро застерігає від будь-яких обітниць, якими люди змушують себе досягати певних цілей, оскільки такі крайнощі чужі самому духові чернецтва[37] і навіяні лукавим. У цьому він вбачає справжню суть монашого подвигу.
За цим застереженням стоїть дивовижний, на перший погляд, досвід: ворог не лише схиляє нас звузити все до мінімуму, але при першій же нагоді спокушає нас руйнівним максималізмом! Він підступно змінює правила гри, щоб постати переможцем у найвищих чеснотах.
«Але демону обжерливості наслідує і супротивник істини – демон зневіри, навіюючи терплячому думку про найсуворіше відлюдництво, закликаючи його стати суперником Іоанна Хрестителя і великого відлюдника Антонія, щоб, не витримавши довготривалого і понадлюдського подвигу, подвижник у соромі втік із місця подвигу, а демон нарешті зміг похвалитися: „Я переміг його!“»[38]
Такий проникливий аналіз викликає лише захоплення: у світі, де, здається, все сприяє аскетичним подвигам, Євагрій майстерно відрізняє справжню правду від демонської брехні. І ця тема піднімається не випадково. Щоб переконатися в цьому, достатньо звернутися до «Слова про духовне діяння», де Євагрій викриває демонські навіювання, які в певний момент можуть завдати найбільшої шкоди:
«Хворим вони заважають дякувати [Богові] за страждання і бути терплячими до тих, хто доглядає за ними; ослаблених схиляють до суворого посту, а обтяжених [роками] закликають здійснювати псалмоспів стоячи»[39].
Згодом ми побачимо, кому саме Євагрій завдячує таким тонким відчуттям міри, – у цьому він постає як справжній спадкоємець чернечих традицій.
Про цю ж спокусу надмірності, як нам здається, йдеться і в одному надзвичайному уривку, який ми наведемо нижче. У ньому, не розкриваючи глибокі корені зневіри, Євагрій вказує на її безпосередню причину – перевтому (kamatos) у духовному діянні. Зусилля і тут повинні мати міру; так, за словом Євагрія, «Яків, пасучи свої стада вдень і вночі, умів не вибиватися з сил»[40].
З наведених вище текстів очевидно, що в духовному житті, як ніде більше, не слід обмежуватися поверхневими судженнями. Зневіра – це зло з дуже глибокими коренями, яке майстерно приховує свою природу. Тоді постає питання: як у конкретному випадку розрізнити справжні мотиви від хибних?
Євагрій спеціально повертається до цього питання у своїх листах. Надійним критерієм оцінки вчинків людини для нього є намір, який визначає той чи інший вчинок. Іншими словами, важливо точно знати, чи обирається благо заради нього самого або ж – як у випадку егоїзму – заради чогось стороннього[41]. Егоїзм у всіх своїх проявах є не що інше, як схильність до самолюбства, до тієї самості, яка є спільним коренем усіх пороків.
На жаль, демон зумів проникнути навіть у наші наміри і розставити пастки „на стежках праведників“. Тобто йому вдається надати егоїстичний напрям навіть найкращим поривам.
Євагрій пропонує вихід із цього замкненого кола і радить непохитно триматися першого доброго наміру, бо Святий Дух знає, що людина не може, без спокус, зберегти благий помисел у боротьбі з демонами.
Однак справедливе і протилежне. Погані наміри не витримають випробування („спокуси“) тими невикорінними „насіннями чесноти“, які Бог посіяв у саму природу нашого первозданного єства[42].
У цій своєрідній грі, де «помисли переривають і перериваються: добрі переривають лукаві і, своєю чергою, перериваються останніми»[43], розвивається вільна людська особистість. За своєю природою людина є доброю, „бо ми не були злими спочатку, оскільки Сівач – Господь наш – сіяв на Своєму полі лише добре насіння“[44].
Із цього доброго насіння походять усі «благі пориви», спільні для всіх людей[45]. Ангели приходять їм на допомогу своїми добрими навіюваннями, тоді як біси спокушають їх своїми лукавими нашіптуваннями. Хто здобуде перемогу – залежить від людської волі, від нашої винахідливості й цілеспрямованості або ж від нашої недбалості та байдужості. Отже, свобода волі передбачає особисту відповідальність. Тепер повернімося до проявів зневіри.
Якщо відлюдник одразу не покинув свою келію, біс зневіри викликатиме у його душі стан загальної пригніченості духу.
«Проти душі, яка під впливом зневіри відкривається помислам, що підривають її надію, доводячи, що життя у пустелі є надмірно суворим і взагалі навряд чи хтось може витримати цей спосіб життя»[46].
І якщо воно проникає в душу, легко уявити, до чого це може призвести. Немає нічого дивного, якщо врешті-решт під сумнів буде поставлено сам сенс чернечого життя:
«Проти помислу, який намагається переконати, ніби й поза чернечим життям можна досягти чистоти та благоустрою (душі)»…[47]
Хто не чув цього аргументу, який, як це не дивно, звучить досить сучасно? І не тільки щодо чернечого життя, але, залежно від обставин, і стосовно всього, що не відповідає нашим нахилам.
І це ще не все. Сумніви щодо сенсу чернечого життя можуть радикально поставити під питання саме це покликання:
«Проти помислів зневіри, які народжуються в нас тому, що наші батьки стверджують, ніби ми покинули світ і полюбили чернече життя не заради Бога, а або через наші гріхи, або через нашу слабкість, бо ми не змогли проявити себе в справах цього світу»…[48]
Зрештою у нещасного залишається лише одна думка: якнайшвидше зняти з себе монаший одяг і «втекти з поля битви»[49].
«Проти душі, зломленої зневірою, яка замислюється залишити святу стезю сильних духом і місце свого перебування»…[50]
Ніхто не стане стверджувати, що такі помисли знайомі лише відлюдникам. Яку ж проникливість виявляє Євагрій, викриваючи приховані сумніви щодо справжності покликання, щодо вибору певного способу життя, будь то монашество, священство чи шлюб! Вони проникають тихо й непомітно, і, подібно до того, як вода точить камінь, ці сумніви поступово підривають нашу впевненість у собі. Типова підступність зневіри.
Простою мовою кажучи, будь-яке рішення містить у собі клубок істинно благородних, поверхневих і лукавих мотивів. Але «Бог пише прямо й непрямими письменами» саме тому, що Він закликає грішників, а не праведних. З погляду віри будь-який «вибір» виявляється, зрештою, благодатним обранням. Таємниче «співробітництво» людської немочі й сили Божої неодмінно вислизає від поспішної невіри, і тоді біс починає свою гру, переконуючи зневіреного, що у виборі монашого життя не було нічого людського. Ми й сьогодні нерідко піддаємося цій підступній хитрості. Який дар розрізнення потрібен тоді, щоб зрозуміти, що ж у наших думках є справжнім, а що тисячу разів – лише диявольська пастка!
З різних зовнішніх і внутрішніх причин зневірений не бачить для себе жодного виходу зі свого сумного становища, принаймні доти, доки він не вичерпає всі звичні способи розваг; і як і раніше, він перебуває у зневірі. У такому стані він може легко впасти в глибоку нервову депресію, симптоми якої Євагрій описує з дивовижною точністю:
«Проти душі, яка через інертні помисли й зневіру, що затрималися в ній, ослабла й стомлена; яка знемагає від гіркоти, і сили якої вичерпалися через почуття пригніченості; яка опинилася на межі відчаю через лють цього біса, у шаленстві, й ридає, як дитина, гарячими слізьми, і якій уже не знайти полегшення»…[51]
Останній проблиск свідомості – марність будь-якої спроби втечі. Abyssus abyssum invocate[52] («Безодня кличе до безодні»), безодня внутрішнього буття кличе до небуття – порожнеча волає до порожнечі.
Якщо відчай не минає, він душить розум, убиває особистість[53], і зневірений переживає те, що Євагрій говорить про смуток – безпосередню причину зневіри:
«Усі біси вчать душу до сластолюбства. Один біс смутку цього не робить, навіть руйнує думки про задоволення, які вже ввійшли в душу, знищуючи в ній і висушуючи смутком будь-яку насолоду, бо „зневірений дух сушить кості“[54]. Нападаючи помірно, цей біс робить відлюдника благонадійним, бо переконує його не терплячи нічого мирського уникати всякої втіхи. Коли ж нападає із великою люттю, тоді породжує думки, що радять відлюднику звести душу свою й змушують його втекти далеко від місця. Це замислив і пережив колись і святий Йов, тривожений цим бісом, бо сказав: „Якщо б можливо було, сам би себе вбив чи молив би іншого, щоб мені те вчинив“»[55].
Хто б міг подумати, що той, хто спочатку піддався лише поганому настрою, закінчить так трагічно? Однак Євагрій ясно це передбачав: у багатьох випадках самогубство здається не чим іншим, як останньою та відчайдушною спробою уникнути почуття внутрішньої спустошеності.
Втім, Євагрій рішуче відкидає можливість такого «виходу»[56]. Звісно, і він міг би, під ударом долі, втративши свого батька, вигукнути рядками з псалма: «Виведи з в’язниці душу мою, щоб славити ім’я Твоє». Але він наголошує, що цю молитву належить вимовляти лише тим, хто чистий серцем, хто здатен присвятити себе пізнанню сущого, незалежно від міцності тілесних сил[57].
Той, хто залишається в’язнем своїх пристрастей і просить Бога якнайшвидше забрати його душу, подібний до хворого, який просить теслю скоріше розрубати своє ліжко[58].
У цьому розділі навряд чи знайдеться фраза, яка б не ставила перед читачем екзистенційне питання. Зневіра – це загальнолюдський феномен і, в певному сенсі, притаманний самому людському буттю. Час, місця і обставини життя змінюють лише конкретні його прояви. За своєю суттю зневіра перебуває поза часом.
[1] Praktikos 83.
[2] De Vitiis 4. Цит. по кн.: Творения преподобного отца нашего Нила Синайского. М., 2000. С. 161.
[3] De Okto Spiritibus Malitiae 13. Цит. за кн.: Творения преподобного отца нашего Нила Синайского. М.,2000. С. 129.
[4] De Okto Spiritibus Malitiae 13. Цит. за кн.: Творения преподобного отца нашего Нила Синайского. М., 2000. С. 129.
[5] Antirrheticus VI, 26.
[6] Antirrheticus VI, 33. 52. 57; Ad Monachos 55; Epistula 27, 2; Mal. Cog. 12.
[7] Mal. cog. 11.
[8] См. Ін. 4:21-24; Praktikos 12.
[9] Rerum monachalium rationes 5.
[10] Antirrheticus VII, 21.
[11] Historia Lausiaca 18.
[12] Historia Lausiaka 35.
[13] Antirrheticus VI, 32.
[14] Antirrheticus VI, 36.
[15] Praktikos 7.
[16] Praktikos 40.
[17] Antirrheticus IV.
[18] Antirrheticus VI, 1.
[19] Antirrheticus VI, 33; De Okto Spiritibus Malitiae VI, 12.
[20] Antirrhetikus VI, 1.
[21] Antirrheticus VI, 13, 30, 48, 50
[22] Praktikos 12.
[23] Antirrhetikus VI, 24.
[24] Antirrheticus VI, 39.
[25] Antirrheticus VI, 57.
[26] Antirrheticus VIII, 33.
[27] De Okto Spiritibus Malitiae 13. Цит. по кн.: Творения преподобного отца нашего Нила Синайского. М., 2000. С. 129.
[28] De Okto Spiritibus Malitiae 14. Цит. по кн.: Творения преподобного отца нашего Нила Синайского. М., 2000. С. 129.
[30] 10 і 14 год.
[31] 15 год.
[33] Praktikos 12.
[34] Antirrhetikos VI, 52.
[35] Antirrhetikos VI, 38.
[37] Praktikos 36.
[38] Притч. 17:22 (LXX).
[39] Йов. 30:24; Mal. сog. 13. Цит. по кн.: Творения преподобного отца нашего Нила Синайского. М., 2000. С. 170.
[40] Kephalaia Gnostika IV, 83.
[41] Пс. 141:7; Epistula 56, 1.
[42] Kephalaia Gnostika IV, 70.
[43] Kephalaia Gnostika IV, 76.
[45] Kephalaia Gnostika I, 84.
[46] Kephalaia Gnostika III, 35.
[47] Praktikos 35.
[48] Praktikos 36.
[49] 1Кор. 13:13. Praktikos 38.
[50] Epistula 56, 3 ss.
[51] Praktikos, prol. (8).
[52] De Okto Spiritibus Malitiae I. Цит. по кн.: Творения преподобного отца нашего Нила Синайского. М., 2000. С. 121.
[53] De Okto Spiritibus Malitiae 11. Цит. по кн.: Творения преподобного отца нашего Нила Синайского. М., 2000. С. 128.
[54] Praktikos 28.
[55] Praktikos 89/
[56] De Vitiis 4.
[57] Ad Monachos 55.
[58] Institutio ad monachos (PG 79, 1236A).