Схіархімандрит Гавриїл (Бунге)
«Туга, смуток, депресія: Духовне вчення Євагрія Понтійського про акедію»
| ⇦Попередній розділ | Наступний розділ⇨ |
Визначення поняття зла
Як уже зазначалося, зневіра — це передусім «помисел», один із восьми пороків, перелік яких, складений Євагрієм, став класичним у історії монашої літератури. Поняття «помислу» (logismos або споріднені терміни) у мові перших монахів було таким же багатозначним, як і біблійне поняття «світ».
Сам по собі помисел — це природний і позитивний прояв душі, наших почуттів і сприйняття світу. Однак непомітно ці помисли можуть стати джерелом таких рухів душі, які зовсім не відповідають її природному призначенню — відкривати нам чуттєво сприйманий світ. У такому разі вони перетворюються на «лукаві помисли», тобто на приховану схильність до зла.
У цих помислах проявляється лукавство людського серця, яке забуло про своє божественне походження[1].
Благі й гріховні помисли розрізняються за своїм походженням. До тих, які виникають через наші почуття, спогади або темперамент[2], потрібно додати ще й ті, що навіюються ангелами чи бісами[3]. Вибір, чи поступитися таким навіюванням, залежить лише від самої людини[4]. Якщо людина піддається злу, воно вкорінюється в ній, стає звичкою (bexit), а потім — пристрастю (pathos) душі. Як і будь-яка хвороба, пристрасті завдають страждань:
Серед пристрастей, які зараз панують над тобою, як мені здається, слід розрізняти ті, яким ми підвладні від природи, і ті, що виникають через наше слабовілля. Перші в нас у крові й успадковані від батьків, другі — результат гніву чи пожадливості. Ті, що притаманні нам від природи, мучать нас своєю тривалістю, бо розум запечатує їх у собі через думку і вже бачить себе обплутаним ними. У Святому Письмі про них сказано: «Втікай, не зупиняйся на місці»[5]. Натомість ті, що походять від волі, мучать розум лише тоді, коли він їм піддається. Однак сказано: «Не бажай бути з ними!»[6]. Помисли тривало мучать нас і руйнують. Варто зазначити, що навіть природні помисли можуть викликати гнів або пожадливість, постійно відволікаючи розум різними турботами. Якщо тільки сам розум не подбає про необхідні ліки — голод, спрагу, пильнування, усамітнення від світу і молитву…[7]
На перший погляд може здатися, що Євагрій ставить у один ряд з лукавими помислами те, що ми могли б назвати вадами, вродженими пороками чи «родимими плямами». Однак слова «єство», «кров», «батьки» він вживає у зовсім іншому значенні, що стає очевидним із його послань і творів.
Для Євагрія в «природі» немає ніякого зла. Цим словом він позначає певну первозданну реальність. Наприклад, «природним» є помисел, що спонукає навіть язичників любити своїх дітей і шанувати батьків[8]. У цьому випадку йдеться про первісні «насіння доброчесності», які, згідно з ученням Євагрія, невикорінні й спільні для всіх людей, навіть для найбільших грішників[9].
Однак біси вміло користуються і цими первісно добрими помислами, наприклад, абсолютизуючи природну прив’язаність дітей до батьків, щоб відвернути їх від любові до Бога. Для таких випадків, як зазначає Євагрій, Христос і говорить, що ніхто не може йти за Ним, якщо не «зненавидить» батька, матір, братів і т. д.[10] Але Євагрій робить тонке спостереження: ці помисли надзвичайно наполегливі, адже немає нічого міцнішого за зв’язки кровного споріднення.
Попри це, Євагрій аж ніяк не схиляється до детермінізму. Людина здатна панувати як над своїми природними помислами, так і над тими, що виникають через її слабовілля, а ще більшою мірою — над демонічними навіюваннями.
«Бісівському помислу протистоять три помисли, які зупиняють його, якщо він затримається в розумі. Перший із них потай внушається святими Ангелами. Другий походить від нашої волі, яка схиляється до належного. Третій виникає від самої людської природи, завдяки якій навіть язичники люблять своїх дітей і шанують своїх батьків»[11].
Таким чином, наші «помисли» не є складними сутностями. Основоположним для Євагрія залишається те, що природа добра за своєю суттю і такою залишається[12]. Однак це благо може бути спотворене різними шляхами. Біси здатні викривити не лише наші природні помисли, але й нашу пам’ять і навіть «тілесний темперамент» (фізичну конституцію)[13].
Усім цим підступам протистоїть свобода волі, яка визначає вибір між добром і злом. Саме акцент на свободі волі, мабуть, найбільше вирізняє підхід Євагрія серед сучасних йому й нинішніх психологічних концепцій. Як це було загальноприйнято в давнину, Євагрій не розглядає окремо душу дитини, трактуючи її як нерозкриту душу дорослого. Він не бере до уваги ні проблеми спадковості, ні ранніх дитячих вражень, які можуть впливати на людину протягом усього життя.
Це ще більше підкреслює образ людської особистості, здатної вільно брати на себе відповідальність. Людина прекрасна «від природи», тобто краса властива її самій сутності й є невинищуваною, оскільки безпосередньо походить від Самого Бога. Саме тому демони одержимі бажанням оскаржити гідність людини.
«Що хочуть збудити в нас біси? — Чревоугодство, блуд, сріблолюбство, гнів, злопам’ятство й інші пристрасті, щоб ум, обтяжений ними, не міг молитися як належить. Адже пристрасті нерозумної частини душі, починаючи панувати над умом, заважають йому діяти розумно й прагнути до осягнення Слова Божого»[14].
Головною метою будь-якої аскези є досягнення досконалої безпристрасності, тобто здатності свідомо розпоряджатися ірраціональними силами своєї душі[15]. Подолавши всі помисли, включно з «простими»[16], аскет підноситься «від матеріального до Нематеріального»[17].
«Молитва — це не що інше, як бесіда (homilia) ума з Богом, під час якої ум залишається “незапечатаним”. “Незапечатаним” я називаю ум, який під час молитви не уявляє собі нічого тілесного. Адже навіть самі імена й слова, які позначають щось чуттєве, залишають в умі слід і формують образ. Тому під час молитви ум має бути вільним від усього чуттєвого. Помисел про Бога неодмінно залишає ум без образу чи відбитку, адже (Бог) не є тілом»[18].
Вісім нечистих помислів зазвичай перераховуються у певній послідовності, інколи другий і третій поміняні місцями[19]: чревоугодництво (gastrimargia), блуд (porneia), сріблолюбство (philargyria), печаль (lype), гнів (orge), зневіра (akedia), марнославство (kenodoxia) і гординя (hyperephania)[20]. Євагрій називає ці вісім помислів «загальними родами» не лише тому, що від них походять усі інші, а й тому, що вони переплітаються між собою: або взаємно породжують одне одного, або протистоять[21]. Як ми побачимо далі, зневіра займає в цьому ряді особливе місце.
Іноді Євагрій зводить вісім помислів до трьох основних: чревоугодництва, сріблолюбства і гордині, від яких походять безліч інших[22]. Думка Євагрія постійно повертається до їхнього праобразу – трьох спокус Христа в пустелі[23].
Три чи вісім, усі вони виростають із одного кореня – самості (philautia, себелюбство, самозакоханість, «самовтішення»[24]), хоча саме це поняття залишається поза списком гріховних помислів. Євагрій ніколи прямо не говорив про самість, але її слід постійно мати на увазі, якщо ми хочемо правильно зрозуміти механізм впливу лукавих помислів і те, чому головну роль у цій «поганій комедії» відіграє зневіра.
Восьми загально-родовим помислам протистоять вісім доброчесностей: стриманість (enkrateia), цнотливість (sophrosyne), нестяжання (aktemosyne), радість (chara), довготерпіння (makrotimia), терпеливість (hypomone), безславність (akenodoxia) і смиренномудрість (tapeinophrosyne)[25]. «Самість», яка не згадується у цьому переліку, виступає антагоністом любові (agape), яка є головною чеснотою людської душі.
Вісім доброчесностей, як і вісім нечистих помислів, притаманні кожній людині. Перші – тому що вони є частиною нашої природи, тобто самого єства, створеного добрим; другі – тому що навіюються бісами, які нападають на всіх. Ці вісім помислів є бісівськими нашіптуваннями, і тому їх не слід розглядати як гріхи, а тим більше – соромитися їх:
«Від нас не залежить те, щоб усі ці помисли дошкуляли нам або, навпаки, не тривожили нас; проте від нас залежить, щоб вони затримувалися або не затримувалися в нас, щоб вони приводили або не приводили в рух пристрасті»[26].
Лише добровільна згода самої людини, яка потурає злу, перетворює помисел на пристрасть і гріх.
«Спокусою для монаха є помисел, який, піднімаючись через пристрасну частину душі, затьмарює розум[27]. Гріхом монаха є згода на виправдану (розумом) насолоду, яку пропонує помисел»[28].
Механізм, що приводить у рух пристрасті, не так легко пояснити: чи пристрасті розпалюються уявленнями, що закарбувалися у нашому розумі, чи навпаки?[29] Оскільки будь-яке бажання виникає з чуттєвих вражень[30], що з’являються через зіткнення зі світом речей[31], Євагрій схиляється до першого: зазвичай чуття приводять у рух пристрасті[32], звісно, завжди за нашою добровільною згодою.
Щоб цьому запобігти, необхідно стяжати доброчесності, зокрема дві з них, що приборкують пристрасну частину душі: духовна любов приборкує гнівну частину душі, а стриманість зупиняє тілесні пристрасті (пожадливу частину) душі[33]. Доки в душі панують ці дві доброчесності, чуттєві враження не приводять у рух пристрасті[34].
В певному сенсі джерело пристрастей знаходиться в нас самих, тобто у тій пожадливості, з якою ми сприймаємо зовнішні об’єкти[35]. Крім того, Євагрій розрізняє пристрасті душевні, що стосуються людських взаємин, і тілесні, тобто пов’язані з нашими фізичними потребами[36]. Останні легко приборкати за допомогою аскези, тоді як перші (наприклад, гнів)[37] переслідують людину до самої смерті[38]. І навіть найсуворіша аскеза не може повністю позбавити від них. Євагрій тонко зауважує, що гніву найчастіше піддаються люди похилого віку, тоді як молоді частіше страждають від черевоугодництва, тобто тілесної пристрасті[39]. Водночас безпристрасність монаха, який досягнув духовної досконалості, не має нічого спільного з тим, що ми сьогодні називаємо апатією!
«Розпечена стріла[40] вражає душу, але муж, відданий духовній діяльності, гасить її[41]. Доброчесності не зупиняють нападів бісів, але зберігають нас неушкодженими від них»[42].
Хоча Євагрій і приписує виникнення пристрастей людській душі, він не вважає, що зло закладене у самій природі людини. Подібне твердження було б блюзнірством.
На початку, коли Бог створив нас, Він заклав у самій нашій природі зерна доброчесностей, і тоді не існувало жодного зла. У дійсності ми не схильні до нього…[43]
Зло походить від неправильного використання наших талантів:
«Якщо всяке лукавство породжується розумом через волю (thymoa) і бажання (epithymia) і якщо ці сили ми можемо використовувати на благо чи на шкоду, тоді зло виникає від протиприродного використання цих частин нашої душі. І якщо це так, то ніщо з сотвореного Богом не є злим»[44].
Під «протиприродним використанням» Євагрій, як і більшість православних богословів, має на увазі те, що не відповідає первісному призначенню та меті всього сотвореного. «Природа» є і залишається благою, вона не може перестати бути доброю. Що б не сталося, гріх і пристрасть залишаються чужорідними, їх можна і слід остаточно викоренити. У цьому сенсі зло не є вічним[45] і існує лише як свого роду «паразит»; воно зникне разом із тим, хто його спричиняє. Євагрій знаходить підтвердження цьому у самому Євангелії:
«Були часи, коли зла не існувало, і настануть часи, коли його більше не буде; але ніколи не було часу, коли б не існувало чесноти, і ніколи не настануть часи, коли її вже не буде. Зерна чесноти воістину незнищенні. У цьому нас переконує історія євангельського багатія, який через своє лукавство був приречений на муки пекла, і який згадав про своїх братів: співчуття та милосердя – добрі зерна чеснот»[46].
Ця впевненість у незнищенній благості творіння і не-існуванні зла надає аскетичному вченню Євагрія особливого оптимізму, який жодним чином не послаблює його непохитності.
Нарешті настав час дати визначення смутку (у розумінні Євагрія — акедії). Як і багато богословських понять, цей термін охоплює настільки багато відтінків, що його сенс практично неможливо передати одним словом. З цією проблемою вже стикався Іоанн Кассіан: Sextum nobis certament est, quod Graeci acedia (n) vocant, quam nos taedium sive anxietatem cordis possumus nuncupare[47].
Він знайшов для цього слова досить точний латинський еквівалент, але найчастіше вдається до простої транслітерації грецького слова akedia (у такому вигляді воно використовується як спеціальний термін у західній богословській літературі). Отже, що саме Євагрій позначає словом «смуток» або «акедія»? Він дає таке визначення:
«Акедія — це виснаження душі, а душа у виснаженні не має того, що їй природно, і не витримує мужньо спокус»[48].
Згодом він знову повертається до цієї думки:
«Монах у стані акедії (…) ослаб у душевних силах (tonous)»[49].
Про цю «розслабленість» Євагрій говорить такими словами:
«Демон смутку, якого також називають «полуденним»[50], — найтяжчий з усіх. Він підступає до монаха приблизно о четвертій годині і осаджує його душу до восьмої години»[51].
Образ, який використовується тут, говорить сам за себе; його легко зрозуміти тому, хто бував на Сході. Час від 10 до 14 години — це своєрідна «мертва точка» дня. Сонце стоїть у зеніті, нестерпна спека виснажує сили душі й тіла, людину залишає будь-яке бажання щось робити. Життя на кілька годин завмирає: у ці години зазвичай закриті магазини, люди шукають відпочинку. Саме тоді «полуденний демон»[52] несе свою варту.
Варто зазначити, що давні монахи зазвичай не мали звички обідати вдень, і голод втамовували лише один раз на день — приблизно о дев’ятій годині (15:00).
Отже, акедія – це, насамперед, «розслабленість», свого роду занепад, «гіпотонія» (gipotonia, chute de tension) усіх природних сил душі, коли людина вже не здатна боротися з думками, які в цей момент люто її облягають.
Із цього стану загальної розслабленості виникає почуття порожнечі й нудьги, неприязні, відрази, нездатності зосередитися, виснаження, «тривога серця» (Іоанн Кассіан). Усі ці душевні стани охоплює поняття акедії. Але хто наважиться стверджувати, що такі стани знайомі лише пустельникам? У давнину вони були добре відомі, про що красномовно свідчать, наприклад, твори Оригена. У наші дні Романо Гвардіні вважає зневіру «ледь не найболіснішим станом людини», який з часом став ще сильнішим і глибшим. У смутку Паскаля, меланхолії К’єркегора є щось нестерпно щемливе, що змушує нас здригнутися[53].
Надзвичайно цікавим було б порівняти ідеї Євагрія з поглядами сучасних авторів, які, на відміну від пізніших духовних письменників, не зазнали його впливу. Можливо, у читача виникне бажання дослідити це самостійно[54]. Ми ж розглянемо тут лише найважливіші ідеї, які залишили слід в історії християнства, представлені отцями-пустельниками.
На завершення цього розділу зазначимо, що зневіра у всьому розмаїтті своїх проявів загалом властива людському роду.
Зневіра увійшла в цей світ одночасно з людиною.
[1] Mal. Соg. 7, 21
[2] De Oratione 62
[3] Epistula 18, 1; Praktikos 24, 80.
[4] Epistula 18, 5.
[7] Epistula 55, 2s.
[8] Epistula 18, 1.
[9] Kephaliaia Gnostika I, 40.
[10] Epistula 55, 3.
[11] Epistula 18, 1.
[12] Epistula 18, 2.
[13] De Oratione 69.
[14] De Oratione 51.
[15] Gnostikos 105.
[16] De Oratione 56 – 58.
[17] De Oratione 67.
[19] Cf. A. Guillaumont. Évagre le Pontique. Traité pratique ou Le moine. Paris, 1971. P. 63 – 93. (Sources chrétiennes; 170). Див. Розідл під назвою «Théorie des huit pensées principales», а також «Ogdre des logismoi».
[20] Praktikos 6.
[21] Praktikos 45.
[22]Mal. сog. 1. Цит. за кн.: Творения преподобного отца нашего Нила Синайского. М., 2000. С. 163.
[23]Antirrheticus, prol.; Epistula 6, 2.3; 39, 3.
[24] Skeemmata 53: «Першим із усіх помислів є помисел самолюбства (себелюбства), а за ним — решта вісім.». Цит. за кн.: Творения Аввы Евагрия. Пер. А. Сидорова. М.: Мартис, 1994. С. 126. № 41.
[25] De Vitiis.
[26] Praktikos 6.
[27] Praktikos 74.
[28] Praktikos 75.
[29] Praktikos 37.
[30] Praktikos 4.
[31] Mal. Cog. 2. Цит. за кн.: Творения преподобного отца нашего Нила Синайского. М., 2000. С. 163 – 164.
[32] Praktikos 38.
[33]Praktikos 35.
[34] Praktikos 38.
[35] Praktikos 34.
[36] Praktikos 35.
[37] Praktikos 38.
[38] Praktikos 36.
[39] Gnostikos 31
[40] Символ демонського внушення пор.: Еф 6, 16.
[41] Ad Monachos 70.
[42] Praktikos 77.
[43] Kephalaia Gnostika I, 39
[44] Kephalaia Gnostika III, 59.
[45] Ср. Epistula 43. І безліч інших уривків.
[46] Kephalaia Gnostika I, 40.
[47] Cfssian, De Institutis X, 1. «Шоста боротьба належить нам із пристрастю, яку греки називають akedia, а яку ми можемо назвати смутком, нудьгою або сердечною тугою».
[48] De Okto Spiritibus Vflitiae 13. Цит. за кн.: Творения преподобного отца нашего Нила Синайского. М., 2000. С. 129.
[49] De Okto Spiritibus Malitiae 14 Цит. за кн.: Творения преподобного отца нашего Нила Синайского. М.,2000. С. 130.
[51] Praktikos 12. Зазначимо, що четверта година відповідає приблизно 10 годині ранку, а восьма година — 14 годині дня.
[52] Цей вираз походить із Пс. 90:6 (LXX), який Євагрій коментує так: «Кажуть, що «демон полуденний» — це демон зневіри». Див. про це в кн.: A. Guillaumont. Évagre le Pontique. TraitéPratique ou Le moine. Paris, 1971. P. 87 (note 1). (Sources chrétiennes; 170).
[53] Яскравою ілюстрацією такого стану може слугувати фільм «Меланхолія» Ларса фон Трієра (2011) – Прим. ред.
[54] R. Guardini. Vom Sinn der Schwermut. Zürich, 1949 (згодом неодноразово перевидавався; франц. переклад: Dela mélancolie. Paris: Seuil, 1952). Див. також його доволі детвльну біографію в кн.: H. B. Gerl. Romano Guardini. 1885 – 1968. Leben und Werk. Mainz, 1985, в додатку до якої розміщена стаття «Exkursus Die Schwermut» (S. 310 – 316).