Святитель Іоанн Златоуст
Бесіди на Євангеліє від Матфея

📖Книга также доступна на русском

←

→

Бесіда 2

Мф. 1:1. Книга родства Іісуса Христа, сина Давидова, сина Авраамова

Зміст:
Повторення повчання, даного наприкінці попередньої бесіди. – Опис небесного граду. – Нез’ясовність народження Сина Божого, як небесного, так і земного. – Велич втілення. – Син Божий втілився, щоб людину зробити сином Божим. – Христос поєднав старий завіт із новим. – Значення імені ” Іісус”; його старозавітний прообраз. – Чому Матфей назвав своє євангеліє “книгою родства І. Христа”. – Чому він ставить Давида раніше за Авраама. – Докази походження Іосифа і Діви від Давида. – Чому дається родовід Іосифа, а не Марії. – Застереження займатися духовним вченням. – Читання Свящ. Писання необхідне особливо для тих, хто живе в миру, як ліки проти марнослів’я і лихослів’я. – Дія слова Божого на людину. – І одне тільки слухання Писання корисне.

1. Чи пам’ятаєте ви настанову, яку нещодавно ми зробили вам, просячи слухати все, що буде сказано, з глибоким мовчанням і з благоговійною тишею? Сьогодні ми повинні вступити у священні переддвер’я; тому я і нагадую про цю настанову. Якщо іудеям, коли належало приступити їм до гори, що горить, до “вогню, темряви, мороку й бурі”, а краще сказати, навіть і не приступити, а бачити й чути все здалека, ще за три дні наказано було утриматися від спілкування з дружинами й вимити одяг, якщо й самі вони, а так само й Мойсей, перебували в страсі й трепеті, – то тим більше повинні показати вищу любомудрість ми, коли нам належить почути такі великі слова й не здалеку постати на димлячій горі, а зійти на саме небо; не одяг вимити повинні ми, а очистити вбрання душі і звільнитися від усякої життєвої домішки. Не морок побачите ви, не дим, не бурю, а самого Царя, що сидить на престолі невимовної Своєї слави, ангелів і архангелів, які стоять перед Ним, і сонми святих з незліченними тьмами воїнств небесних. Таким є град Божий, що вміщає в собі церкву первісних, духи праведних, торжествуюче зібрання ангелів, кров кроплення, через яку все з’єднано, небо сприйняло земне, земля – небесне, настав мир, давно жаданий для ангелів і святих. У цьому граді поставлено блискучий і славний прапор хреста: там видобуток Христа, початки нашого єства, здобутки Царя нашого. Про все це ми з точністю дізнаємося з Євангелій. І якщо ти будеш слідувати за нами з належним спокоєм, ми зможемо провести тебе всюди і показати, де лежить прикута (до хреста) смерть, де повішений гріх, де численні й чудові пам’ятники цієї війни, цієї битви. Побачиш там і зв’язаного мучителя, супроводжуваного юрбою бранців, і ту твердиню, звідки цей мерзенний демон за старих часів здійснював усюди свої набіги; побачиш сховища й печери розбійника, вже розорені та відкриті, тому що й туди приходив Цар. Не втомлюйся, улюблений! Ти не можеш вдосталь наслухатися, якщо тобі хто-небудь розповідає про звичайну війну, про трофеї і перемоги, і ні їжі, ні питву не віддаси перевагу такій розповіді. Якщо тобі так приємна така розповідь, то набагато більше – моя. Уяви, справді, як це – чути, як Бог, повставши з небес і царських престолів, сходив на землю і в саме пекло, як Він повставав на боротьбу, як диявол боровся з Богом, – не з неприкритим, утім, Богом, а з Богом, який ховався під покровом людської плоті. І, що дивно, ти побачиш, як смерть зруйнована смертю, як клятву скасовано клятвою, як мучительство диявола спростовано тим самим, через що він набув сили. Отже, прокинемося, і не будемо віддаватися дрімоті! Я бачу вже, як перед нами відчиняються ворота. Увійдемо ж із повним благочинням і трепетом. Зараз ми вступаємо в самий притвор. Що ж це за перитвор?

Мф. 1:1. Книга родства Іісуса Христа, сина Давидова, сина Авраамова

Що говориш ти? Обіцяв сказати про єдинородного Сина Божого, а згадуєш про Давида, про людину, яка існувала за тисячі родів, і його називаєш батьком і прабатьком? Зачекай, не все одразу намагайся дізнатися, а дізнавайся поступово і мало-помалу. Адже ти стоїш ще напередодні, біля самого порога: навіщо ж поспішати у святилище? Ти ще не оглянув гарненько всього зовні. І я поки що не кажу тобі про перше – небесне народження, а краще сказати, не кажу навіть і про друге – земне, бо і воно нез’ясовне і невимовне. Про це раніше за мене ще сказав тобі і пророк Ісайя, коли саме, сповіщаючи про страждання Господа і велике Його піклування про всесвіт, вражений зором того, хто Він був, і чим став, і куди зійшов, він голосно і ясно вигукнув: “Рід Його хто пояснить” (Іс. 53:8)?

2 Отже, у нас тепер мова не про те, небесне народження, а про це подільне, земне народження, що мало тисячі свідків. Та й про нього ми будемо говорити настільки, наскільки це нам можливо в міру отриманої благодаті Духа. З усією ясністю не можна уявити і цього народження, бо й воно сповнене таємничості. Отже, чуючи про це народження, не подумай, що чуєш про щось незначне; але підбадьорись розумом своїм і злякайся, щойно почуєш, що Бог прийшов на землю. Воно було таким дивовижним і дивовижним, що й ангели, склавши хвалебний лик, віддали за нього славу за цілий світ, і пророки задовго до цього дивувалися з того, що Бог “з’явився на землі та спілкувався між людьми” (Вар. 3:38). І справді, вкрай дивно чути, що невимовний, нез’ясовний і незбагненний Бог, рівний Отцю, прийшов через дівочу утробу, благоволив народитися від жінки і мати предками Давида й Авраама. І що кажу – Давида й Авраама? Що ще дивовижніше, – тих жінок, про яких я згадав раніше. Чуючи це, підбадьорись, і не запідозри нічого принизливого; навпаки, тому-то особливо й здивуйся, що Син безначального Отця, Син істинний, благоволив назватися сином Давидовим, щоб тебе зробити сином Божим, благоволив мати раба Своїм батьком, щоб тобі, рабу, зробити батьком Владику. Бачиш, яке благовістя на самому ж початку? Якщо ж сумніваєшся у своєму богосинівстві, то переконайся в ньому, чуючи, що було з Ним. За людським міркуванням набагато важче Богу стати людиною, ніж людині стати сином Божим. Отже, коли чуєш, що Син Божий є син Давидів і Авраамів, то не сумнівайся вже, що і ти, син Адамів, будеш сином Божим. Не принизив би Він Себе даремно і без мети до такої міри, якби не хотів піднести нас. Він народився по плоті, щоб ти народився по духу; народився від дружини, щоб ти перестав бути сином дружини. Ось чому Його народження і було двояке, – з одного боку подібне до нашого, з іншого – таке, що перевищує наше. Тим, що народився від дружини, Він уподібнився до нас; тим же, що народився не від крові, не від бажання чоловіка або плоті, а від Духа Святого, Він провіщає майбутнє народження, що перевищує нас, яке Він мав дарувати нам від Духа. Таким же було і все інше. Таким було, наприклад, хрещення. І в ньому було і щось старе, було і щось нове: хрещення від пророка показувало старе, а сходження Духа знаменувало нове. Подібно до того, як хто-небудь, ставши між двома, що стоять порізно, простягне обом свої руки і з’єднає їх, так точно зробив і Син Божий, з’єднавши Старий Завіт з Новим, божественне єство з людським, Своє з нашим. Бачиш блиск граду Божого? Бачиш, яким блиском осяяв тебе при самому вході? Бачиш, як одразу ж показав тобі Царя в твоєму образі, ніби посеред табору? І тут, на землі, цар не завжди з’являється у своїй величі, а часто, склавши порфіру і діадему, вбирається в одяг простого воїна. Але цар земний робить це для того, щоб, ставши відомим, не привернути до себе ворога; Цар небесний, навпаки, для того, щоб, ставши відомим, не змусити ворога тікати від боротьби з Ним і не привести до сум’яття Своїх, бо Він бажав урятувати, а не налякати. Ось чому євангеліст негайно ж назвав Його і відповідним ім’ям ” Іісус”. Це ім’я ” Іісус” не грецьке; Іісусом Він називається по-єврейськи, що грецькою мовою означає Спаситель (Σωτηρ); Спасителем же Він називається тому, що врятував народ Свій.

3. Чи бачиш, як євангеліст розкрилив слухача, як він, кажучи звичайними словами, відкрив у них усім нам те, що вище всякого сподівання? Обидва цих імені були добре відомі в юдеїв. Оскільки події, яким належало здійснитися, були чудові, то й самим іменам передували образи, щоб у такий спосіб заздалегідь усунули всякий привід до нарікань на нововведення. Так наступник Мойсея, який ввів народ у землю обітовану, називається Іісусом. Бачиш образ? Розглянь і істину. Той ввів у землю обітовану, цей – на небо і до благ небесних; той після смерті Мойсея, цей після припинення закону; той – як вождь, цей – як Цар. Але щоб ти, чуючи ” Іісус”, не був приведений схожістю імен в оману, євангеліст додав: “Іісуса Христа, Сина Давидова”. Той Іісус не був сином Давидовим, а походив з іншого коліна. Але чому Матфей називає своє Євангеліє “родоводом Іісуса Христа”, тоді як воно містить не тільки один родовід, а й усе домобудівництво? Тому, що народження Христа становить головне в усьому домобудівництві, є початком і коренем усіх дарованих нам благ. Подібно до того, як Мойсей називає свою першу працю книгою буття неба і землі, хоча оповідає в ній не тільки про небо і землю, а й про те, що перебуває між ними, так і євангеліст назвав свою книгу за головним із діл, скоєних (для нашого спасіння). Усього дивовижніше, вище за всяку надію і сподівання, дійсно, є те, що Бог став людиною; а коли це сталося, то все подальше і зрозуміле, і природне.

Але чому євангеліст не сказав спочатку: “Сина Авраамова”, а потім уже: “Сина Давидова”? Не тому, як думають дехто, що хотів представити родовід за висхідною лінією, – бо тоді він зробив би так само, як і Лука, а він робить навпаки. Отже, чому ж він згадав спочатку про Давида? Тому, що це була людина у всіх на вустах, як через знаменитість його діянь, так і за часом, бо помер багато пізніше за Авраама. Хоча обітниці Бог дав їм обом, але про обітницю, дану Авраамові, як давню, мало говорили, а про обітницю, дану Давидові, як нещодавню і нову, повторювалося всіма. Іудеї самі кажуть: “Чи не “сказано в Писанні, що Христос прийде від насіння Давида, і з Віфлеєму, з того місця, звідки був Давид” (Ін. 7:42)? І ніхто не називав Його сином Авраамовим, а всі звали сином Давидовим, бо і за часом життя, як я вже сказав, і за знатністю царювання Давид у всіх був більшим у пам’яті. Ось чому і всіх царів, що жили після Давида, яких особливо шанували, називали його ж ім’ям не тільки іудеї, а й сам Бог. Так Єзекіїль та інші пророки кажуть, що до них прийде і воскресне Давид; розуміють не померлого Давида, а тих, хто наслідує його чесноти. Так Єзекії каже Бог: “Я охоронятиму місто це, щоб урятувати його заради Себе і заради Давида, раба Мого” (2Царів. 19:34); і Соломону говорив, що заради Давида не поділив царство за життя його (1Царів. 11:34). Слава цього чоловіка велика була і перед Богом, і перед людьми. Ось чому євангеліст безпосередньо і починає родовід з найзнатнішого, а потім вже звертається до прабатька найдавнішого – Авраама, а зводити ж родовід далі знаходить для іудеїв зайвим. Ці два чоловіки викликали особливе здивування; один як пророк і цар, інший як патріарх і пророк. Але звідки видно, запитаєш ти, що Христос походить від Давида? Якщо Він народився не від чоловіка, а від однієї тільки дружини, а родоводу Діви у євангеліста немає, то чому ми можемо знати, що Христос був нащадком Давида? Тут два питання: чому не дається родоводу Матері, і чому саме згадується про Іосифа, який анітрохи не був причетний до народження? Мабуть, останнє зайве, а перше було б потрібне. Що ж потрібно вирішити спочатку? Питання про походження Діви від Давида. Отже, звідки ми можемо знати, що вона походить від Давида? Слухай: Бог велить Гавриїлу йти “до Діви, зарученої чоловікові, на ім’я Іосифові, з дому, що в домі, і з Давидової батьківщини” (Лк. 1:27). Чого ж ясніше за це хочеш ти, коли чуєш, що Діва була з дому та вітчизни Давидової?

4. Звідси зрозуміло, що й Іосиф походив із того ж роду, тому що був закон, який наказував брати дружину не інакше, як зі свого коліна. А патріарх Іаков провістив, що Христос повстане з коліна Іуди, кажучи так: “Не відійде скіпетр від Іуди, а законодавець – від його стегон, аж поки не прийде Примиритель, а Йому – покірність народів”(Бут. 49:10). Пророцтво це, скажеш ти, справді показує, що Христос був від коліна Іудиного; але що Він походив і з роду Давидова, цього ще не показує. Хіба в коліні Іудовому не було жодного роду, крім Давидового? Ні, було багато й інших родів, і можна було належати до покоління Іудового, але не походити ще з роду Давидова. Щоб ти не сказав цього, євангеліст розв’язує твій сумнів, кажучи, що Христос був з дому і вітчизни Давидової. Якщо хочеш переконатися в цьому іншим чином, то нам не важко буде надати й інший доказ. У іудеїв не дозволялося брати дружину не тільки з іншого коліна, а й з іншого роду чи племені. Тому, чи застосуємо ми слова: “з дому і батьківщини Давидової” до Діви, сказане залишається безсумнівним; чи застосуємо до Іосифа, сказане про нього буде стосуватися і Діви. Якщо Іосиф був з дому і батьківщини Давидова, то взяв дружину не з іншого роду, а з того ж, з якого походив і сам. Але що, скажеш ти, якщо він порушив закон? Євангеліст попередив і це заперечення, засвідчивши, що Іосиф був праведний, тож, знаючи його чесноту, ти можеш бути впевнений і в тому, що він не порушив би закону. Будучи настільки лагідним і позбавленим пристрасті, що навіть спонукуваний підозрою не захотів піддавати покаранню Діву, невже б він порушив закон заради тілесного задоволення? Мудруючи вище за закон (бо відпустити, і відпустити таємно, властиво було людині, яка мудрувала вище за закон), невже б він зробив що-небудь всупереч закону, та ще й без жодної спонукальної причини? Отже, зі сказаного ясно, що Діва походила з роду Давидова. Тепер слід сказати, чому євангеліст дав не Її родовід, а Іосифа. У іудеїв не було звичаю вести родовід по жіночій лінії; тому, щоб дотриматися і звичаю, і не опинитися на самому ж початку його порушником, а з іншого боку – показати нам і походження Діви, євангеліст, промовчавши про Її предків, і представив родовід Іосифа. Якби він представив родовід Діви, це вважали б нововведенням; якби промовчав про Іосифа, ми не знали б предків Діви. Отже, щоб ми знали, хто була Марія, звідки походила, і водночас не було порушено звичаю, євангеліст подав родовід Її обручника і показав, що він походить із дому Давидова. А раз це доведено, тим самим доведено і те, що і Діва була з того ж роду, тому що цей праведник, як я сказав вище, не допустив би собі взяти дружину з чужого роду. Можна, втім, вказати й іншу причину, більш таємничу, через яку промовчано про предків Діви; але тепер не час відкривати її, тому що і так вже багато сказано. Отже, закінчивши тут розбір питань, постараємося поки що з точністю запам’ятати те, що пояснилося для нас, а саме: чому спершу згадано про Давида, чому євангеліст назвав свою книгу книгою спорідненості, чому додав: ” Іісуса Христа”, у чому народження Христа було схоже з нашим, і в чому не схоже, чим доводиться походження Марії від Давида, чому представлений родовід Іосифа і замовчано про предків Діви. Якщо ви збережете все це, то збудите і в нас більшу старанність до подальших пояснень; а якщо поставитеся недбало і забудете, то й у нас буде менше бажання пояснювати інше. Адже і хлібороб не захоче піклуватися про насіння, якщо земля погубить у нього посіяне раніше. Отже, прошу вас зайнятися сказаним. Від таких занять походить велике і рятівне благо для душі. Маючи турботу про такі заняття, ми можемо догодити Богові, і вуста наші, коли ми вправляємо їх бесідами духовними, будуть чисті від докорів, паплюження і лайки. Ми будемо страшні і для демонів, коли озброїмо язик свій такими бесідами; більшою мірою притягнемо на себе і благодать Божу; проникливішим стане і погляд наш. Бог дав нам і очі, і вуста, і слух, для того, щоб усі члени служили Йому, щоб ми бажане Йому говорили, щоб бажане Йому робили, щоб оспівували Йому безперервні пісні хвали, щоб восслала подяки, і в такий спосіб очищали свою совість. Як тіло, насолоджуючись чистим повітрям, стає здоровішим, так і душа, харчуючись такими заняттями, стає мудрішою.

5. He чи помічав ти, що і з тілесних очей, якщо вони постійно бувають у диму, завжди течуть сльози, а на свіжому повітрі, на лузі, при джерелах і в садах вони стають і здоровішими, і гострішими. Те саме буває і з оком душевним. Якщо воно харчується на лузі духовних вчень, то буває чистим, ясним і проникливим, а якщо занурюється в дим життєвих турбот, то безперестанку точитиме і проливатиме сльози і в цьому, і в майбутньому житті. Справді, диму подібні справи людські. Тому-то хтось і сказав: “Зникли, як дим, дні мої” (Пс. 101:4). Але пророк хотів цими словами висловити тільки думку про стислість і мінливість життя людського, а я сказав би, що їх треба розуміти не в цьому тільки сенсі, а й як вказівку на бунтівність життя. Справді, ніщо так не пригнічує і не збурює душевного ока, як натовп життєвих турбот і рій побажань; це – дрова згаданого диму. Подібно до того, як звичайний вогонь, охоплюючи речовину вологу і промоклу, розводить густий дим, так само і сильна полум’яна пристрасть, заволодіваючи млявою і слабкою душею, виробляє великий дим. Ось чому і необхідна роса Духа і легке Його віяння, щоб загасити цей вогонь, розвіяти цей дим, і окрилити наш розум. Неможливо, неможливо ніяк, обтяженому таким злом здійнятися до неба. Ні; нам треба бути добре підперезаними, щоб здійснити цей шлях, а вірніше сказати – і при цьому неможливо, якщо не візьмемо крил Духа. Отже, якщо нам потрібен і легкий розум, і благодать Духа, щоб піднятися на цю висоту, а в нас нічого цього немає, якщо, навпаки, ми тягнемо із собою тільки противне й сатанинський тягар, то як ми можемо здійнятися, коли такий тягар тягне нас на дно? Якби комусь надумалося на вірних терезах зважити наші слова, то в тисячі талантів життєвих розмов він навряд чи знайде і сто динаріїв духовних слів, а точніше сказати – не знайде і десяти оволів. Чи не соромно, чи не смішно до останньої міри, що ми, маючи слугу, вживаємо його зазвичай на справи потрібні, а володіючи мовою, з власним нашим членом не поводимося навіть так, як зі слугою, а вживаємо його, навпаки, на справи непотрібні й марні? Та якби тільки на марні! А ми робимо з нього противне і шкідливе вживання, від якого нам немає ніякої користі. Якби для нас було корисно те, що ми говоримо, то наші промови були б, звісно, до вподоби і Богові.

А тим часом ми тільки й говоримо, що навіє диявол: то насміхаємося, то дотепно говоримо; то проклинаємо й ображаємо, то присягаємо, брешемо та переступаємо присяги; то з досади не хочемо вимовити й слова, то базікаємо та базікаємо гірше за баб, кажучи про те, що до нас зовсім не стосується. Хто з вас, тут присутніх, скажіть мені, якщо запитати, може прочитати хоча б один псалом або якесь інше місце зі Святого Письма? Жоден! І не це тільки дивно, а й те, що ви, будучи такими ледачими на справи духовні, на справи сатанинські опиняєтеся швидше за вогонь. Якщо хто надумає запитати вас про пісні диявольські, про наспіви розпусних і пристрасних, то знайде, що багато хто знає їх прекрасно і проспіває з повним задоволенням. І чим виправдовуються, якщо станеш у тому звинувачувати? Я, кажуть, не чернець, а маю дружину і дітей, дбаю про дім. Від цього-то саме й походить уся шкода, що ви думаєте, ніби читання божественного Писання личить одним тільки ченцям, тоді як самі ви потребуєте його набагато більше за них. Хто живе у світі й щодня отримує нові рани, для того особливо й потрібне лікування. Тому вважати зайвим читання Писання набагато гірше, ніж не читати його. Така думка – сатанинське навіювання.

6. Чи чуєте ви, як каже Павло, що все це написано “для настанови нам” (1Кор. 10:11)? А ти, який не наважуєшся взятися за Євангеліє немитими руками, невже вже не думаєш, що те, що міститься в ньому, є надзвичайно важливим? Ось чому все і йде навиворіт. Якщо тобі хочеться дізнатися, наскільки велика користь від Писання, поспостерігай за собою, що з тобою буває, коли ти слухаєш псалми, і що – коли слухаєш сатанинську пісню; в якому настрої ти проводиш час у церкві, і в якому сидиш у театрі. Тоді ти побачиш різницю між тим і іншим станом душі, хоча душа одна й та сама. Ось чому Павло і сказав: “погані бесіди2 розбещують добрі звичаї” (1Кор. 15:33). Ось чому нам і потрібні постійно духовні піснеспіви. У цьому-то і полягає наша перевага над безсловесними тваринами, хоча в інших відношеннях ми їм значно і поступаємося. Це – їжа душі, це – її прикраса, це – її огорожа; навпаки, не слухати Писання – для душі голод і пагуба. Дам їм, каже Господь, “не голод хліба, не спрагу води, але спрагу слухання слів Господніх” (Ам. 8:11). Чи може бути щось гірше, коли ти сам на власну свою голову накликаєш те зло, яким Бог погрожує як покаранням, мучиш душу жахливим голодом і робиш її найслабкішою за все на світі? Зазвичай слово і псує душу, і зцілює її; слово і збуджує в ній гнів, і воно ж знову приборкує її; соромне слово розпалює пристрасть, слово пристойне спонукає до цнотливості. Якщо ж слово взагалі має таку силу, то як же ти, скажи мені, нехтуєш Писанням? Якщо просте умовляння так сильно діє, то набагато сильніше умовляння, супроводжувані дією Духа. Слово, вимовлене від Божественного Писання, сильніше за вогонь пом’якшує запеклу душу і робить її здатною на все прекрасне. Таким засобом і Павло, коли дізнався про коринфян, що вони стали гордими й гордовитими, смирив їх і зробив їх скромнішими. Вони звеличувалися тим, що повинні були вважати соромом і ганьбою. Але слухай, яка в них відбулася зміна, коли вони отримали послання. Про неї засвідчив сам учитель, коли говорив їм: “Бо те саме, що ви засмутилися заради Бога, дивіться, яке породило у вас старанність, які вибачення, яке обурення [на винного], який страх, яке бажання, яку ревнощі, яке стягнення!” (2Кор. 7:11). Цим засобом ми можемо керувати і слугами, і дітьми, і дружинами, і друзями; можемо і ворогів робити друзями.  Цим шляхом і великі мужі, други Божі, досягали досконалості. Так Давид після вчинення гріха, як тільки послухав слова, негайно явив у собі найпрекрасніший зразок покаяння (2Сам. 12:13), і апостоли за допомогою слова стали тим, чим були згодом, і за допомогою слова навернули весь всесвіт. Але що, скажеш, за користь, коли інший слухає, а не виконує того, про що говорять йому? Чимала користь буде і від одного слухання. Принаймні, людина впізнає себе, поскорбить, а колись дійде і до того, що буде виконувати почуте. А хто не знає навіть, що грішить, чи перестане колись грішити? Чи може прийти до пізнання самого себе? Отже, не будемо нехтувати слуханням Святого Письма. Це – умисел диявола – не дозволити нам бачити скарби, щоб ми не збагатилися. Він боїться, щоб слухання в нас не перейшло в діло; тому й навіює нам, що саме слухання не має жодного значення. Отже, знаючи цей лукавий його намір, захистимося з усіх боків, щоб, захистившись зброєю слова Божого, не тільки самим не потрапити в полон, а й йому зламати голову, і, увінчавшись у такий спосіб переможними знаками, досягти майбутніх благ по благодаті й людяності Господа нашого Іісуса Христа, Якому слава й держава на віки віків. Амінь.

* * *

² У синодальному перекладі “спільноти”, але “бесіди”, або “спілкування” більше відповідає розумінню Златоуста. – і.Н.

 

←

→