Про християнство Мені запропоновано тему про християнство: що означає “бути християнином” і як бути християнином у сучасному світі.
У якомусь відношенні бути християнином дуже просто. Християнин – це учень і друг Христовий; обидва ці поняття суміжні, хоча є й відмінності. З одного боку, ми учні Христові, Його послідовники, і тому повинні вчитися від Нього через Євангеліє того, у що Він вірить, того, як Він вчить нас жити. Я не випадково вжив вираз “у що Він вірить”. Якось молодий офіцер на сходах московського готелю “Україна” поставив мені запитання: “Добре, ви вірите в Бога. А Бог-то – у що Він вірить?” І я йому відповів: “Бог вірить у людину”.
Це перший момент у християнському житті: разом із Богом вірити в людину, починаючи із себе самого. Христос не випадково нам каже, що ми повинні любити ближнього, як самих себе. Любити – значить бути готовим робити все можливе для того, щоб любима людина раділа в житті, зростала в повну міру своїх можливостей і була гідна свого людського звання. Тому перше, чого нас навчає Христос, коли ми стаємо Його учнями, це – вірити в людину, сподіватися на все від неї і любити її, навіть ціною власного життя.
Знову-таки, коли я кажу “ціною власного життя”, це не обов’язково означає смерть, тому що можна ціле життя віддати для однієї людини або для якоїсь групи людей, без того щоб померти від цього в прямому сенсі слова, тілесно. Мученики вмирали тілесно, свідчачи про свою віру в Христа. Але ми часто мусимо вимирати і вмирати для того, щоб інша людина могла дихати вільно, ожити, знайти простір у своєму житті. Інакше сказати: мусимо жертвувати собою, забувати про себе для того, щоб пам’ятати про іншу людину. Ніхто більшої любові не має, як той, хто життя своє готовий віддати заради свого ближнього (Ін. 15:13
Але вірити означає, що ми переконані, що в кожній людині є світло, є добро. “Світло в темряві світить” (Ін. 1:5
Звісно, окрім цього ми знаходимо в Євангелії багато вказівок про те, яким чином здійснювати свою віру в людину разом із Богом, як ми можемо разом із Богом сподіватися до останньої миті на те, що навіть злочинець може стати достойним свого людського покликанню. І це трапляється. Буває, що людина проживе негідно протягом усього свого життя, а опинившись обличчям до обличчя з можливістю, більше того: з упевненістю, що їй загрожує смерть, раптом схаменеться і стане зовсім іншою людиною. Людина може прожити злочинцем і померти праведником. Це має на увазі святий Серафим Саровський, коли говорить про те, що початок життя, ранні роки дитинства і кінець життя здебільшого спокійні, світлі і гарні, але в середині життя буває суцільна буря. На це ми маємо зважати, коли думаємо про себе і про інших.
Часто кажуть: для того, щоб бути християнином, треба виконувати заповіді Христові. Звісно; однак заповіді Христові – не накази, які Він нам дає: мовляв, треба прожити так, треба прожити отак, а якщо не проживеш у таким чином, то будеш за це покараний… Ні, заповіді Христові – це Його спроба нам образно показати, якими ми могли би бути, якщо стати й бути справжньою, гідною людиною. Тому заповідь Христова – це не наказ, а одкровення перед нашими очима про те, якими ми покликані бути та можемо бути; якими ми, власне, і повинні бути.
Я згадував також, що ми повинні бути не тільки учнями Христа, але Його друзями. Буває, до мене на сповідь приходить дитина років семи-восьми і приносить цілий список гріхів. Я слухаю і потім зазвичай запитую: “Скажи, ти сам почуваєшся винним чи повторюєш мені те, у чому тобі дорікають твої батьки?” – “Ні, мама мені сказала, що я маю сповідати те чи інше, бо це її сердить, цим я порушую спокій домашнього життя”. Я на це відповідаю: “Тепер забудь це; не про те йдеться. Ти не прийшов до мене розповідати, на що сердяться твої мати чи батько. Скажи-но ось що: ти про Христа що-небудь знаєш? Ти читав Євангеліє?” – “Ну, мені мама і бабуся розповідали, і я дещо читав, та й у церкві чув”. – “А скажи: тобі Христос подобається як людина? Ти хотів би з Ним подружитися?” – “Так!” – “А ти знаєш, що означає “бути другом”? Друг – людина, яка вірна іншій за всіх обставин життя, яка готова все робити для того, щоб її не розчарувати, її не обдурити, залишитися при ній, якщо навіть усі інші від неї відвернуться. Друг – людина, яка лояльна до кінця. От уяви: якби Христос був хлопчиком у твоїй школі і весь клас на Нього повстав, що б ти зробив? У тебе вистачило б дружби, тобто вірності й хоробрості, стати поруч із Ним і сказати: якщо хочете Його бити, бийте і мене, тому що я з Ним… Якщо ти можеш сказати про Христа, що готовий бути таким другом, то можеш далі ставити перед собою питання. Читай Євангеліє, став перед собою питання про те, як можна так прожити, щоб Його в тобі самому не розчарувати. Як можеш ти так прожити, щоб Він радів на тебе, радів, бачачи, яка ти людина, якою ти став заради цієї дружби. Ти розумієш це?” – “Так”. – “І ти готовий на це йти?” – “Так”… Так ось, у цьому все християнське життя. Усе християнське життя полягає в тому, щоб бути вірним другом Христа і постійно навчатися того, що Він любить, а що для Нього огидне, що призвело до Його смерті, – і відповідно поводитися.
Якщо перенести ці питання і ці зародкові відповіді на сучасне життя, то можна бачити, що це означає. У ранні віки християнства бути другом Христовим, бути вірним Йому, лояльним до Нього означало бути готовим перед обличчям людей, які ненавидять Його, гонителів віри, яку Він проповідував, сказати: “Я один із них!” – і, якщо потрібно, постраждати. І не тільки самому постраждати, – тому що в давнину постраждати за Христа вважалося честю, вважалося найчудовішим, що може трапитися в житті. Є дуже зворушлива розповідь у житіях святих. У Римі до Колізею біжить жінка і зустрічає свого знайомого, який її зупиняє: “Куди ти біжиш? Там християн мучать!” – “Так, – відповідає вона, – я хочу померти з ними”. – “Але що ж ти туди тягнеш свого маленького хлопчика?” – “А як же! Невже я позбавлю його радості померти за Христа!” Ось так ставилися в давнину. У наш час нам не загрожує смерть настільки безпосередньо, але перед нами постійно ставлять запитання: ти з Христом чи проти Нього? Навіть у найдрібніших речах: ти готовий брехати? ти готовий обманювати з боягузтва, заради вигоди?.. Якщо ти готовий це робити, ти не учень Христа. Ти готовий забути потребу іншої людини, тому що вона тобі невигідна або вимагає від тебе зусиль, які ти не готовий віддати? Ти не учень Христа… Бути учнем Христа не значить увесь час чинити якісь героїчні вчинки; це значить день у день героїчно чинити дрібні вчинки; мати думки чисті, достойні тієї любові, яку Бог до тебе має; мати правоту життя, скільки це можливо, навіть із небезпекою, навіть з ризиком; це значить не соромитися свого звання християнина, бути готовим перед людьми сказати: “Так, я Христовий; якщо ви хочете мене відкинути, відкидайте, але я не відійду від Христа для того тільки, щоб залишитися з вами”. І це дуже важливо. Героїчні вчинки нам даються рідко, а щоденний героїзм не потрібен. Багато років тому отець Сергій Булгаков написав статтю “Героїзм і подвижництво”. Він говорив про те, що героїзм – це момент, коли людина робить один вчинок, яким може скінчитися її життя або який принесе їй перемогу; а подвижництво – це та форма життя, за якої людина постійно вчиться у Христа, як жити, постійно проливає у свою душу світло Христове, постійно прагне жити достойно свого людського звання й достойно Христа.
А якщо поставити питання про те, що таке людське звання, знову-таки повторю: подивися на Христа. Він – єдина в усій історії людства в повному сенсі Людина. Людина без жодних додаткових слів, просто Людина в повному сенсі слова. Людина, Яка така велика, така прозора, така відкрита Богові, що Бог і Він зливаються в одне, з’єднуються в одне, без того, щоб Людина перестала бути самою собою. Це дуже важливий момент. У розповіді про Втілення Христа це відіграє колосальну, центральну роль. Ми віримо в те, що Бог став людиною, втілився, але що Іісус, народжений від Діви, не перестав бути в повному сенсі людиною подібною до нас. І коли ми ставимо питання про те, як це можливо, як може Божество і людство з’єднатися таким способом, є відповідь у святого Максима Сповідника. Він каже, що Божество і людство з’єдналися у Христі, як вогонь пронизує залізо, яке покладено в жаровню. Ти кладеш у жаровню меч сірим, тьмяним; виймаєш – він увесь горить світлом і вогнем: залізо і вогонь так пронизали одне одного, що тепер можна різати вогнем і палити залізом… І ось ми покликані так поєднатися з Христом, щоб Його життя стало нашим життям. У таїнствах, про які ми говоритимемо трохи пізніше, присутній саме цей момент. Ми з’єднуємося з Христом, наше тіло робиться тілом Христовим і в кожній окремій людині, і в сукупності всіх людей, – настільки, що отець Сергій Булгаков міг сказати, що християнська Церква є присутністю втіленого Христа на землі, бо ми всі робимось членами, частками Його Боголюдяного тіла. Ось що означає бути християнином.
Як це застосовувати практично протягом усього свого життя на землі? Це і складно, і просто. Якщо говорити загальними словами, звісно, це вимагає величезного розвитку понять; але якщо говорити про себе, про своє життя, то це буває так просто, хоча часом ця простота буває дуже страшна. У мене був товариш, старший за мене років на десять. Коли він був студентом у Парижі, він завжди скаржився на те, що він такого високого зросту, широкоплечий, що не може непомітним бути. Пам’ятаю, якось раз у метро хлопчина його смикнув за рукав і каже: “Дядьку, тобі хіба не нудно одному там, нагорі стояти?” – тому що хлопчик був малесенький, а Володя був дуже високий. А прийшла війна, і я від нього отримав лист, у якому він, між іншим, писав: “Я завжди скаржився, що я такий широкоплечий і високий, а тепер так радію на це: коли буває стрілянина, то двоє людей можуть сховатися за моєю спиною”. Це були не слова, тому що він був на фронті, у нього реально стріляли, і він віддавав життя. Його не було вбито, а життя він все одно віддавав; те, що це життя в нього не забрали, не означає, що він не був готовий його покласти “за друзів своїх” (Ін. 15:13
Я пам’ятаю священика, молодого тоді (мені він здавався дуже старим, бо сам я був хлопчиком десяти років), який мене дуже вразив. Я його назву, тому що треба пам’ятати таких людей: отець Георгій Шумкін. Він був священиком нашого дитячого табору, і нас, хлопчиків, вражало, що він умів усіх нас любити без розбору. Коли ми були “хорошими”, його любов була радістю, що раділа; коли ми відпадали від благодаті, робилися поганими, дурними, його любов не змінювалася, тільки ставала гострим болем у ньому, болем, що нас оздоровлював і змінював. Я тоді про Бога нічого не знав, але це мене вразило і залишилося в моїй пам’яті і в моєму серці; і розкрилося тільки тоді, коли я про Бога дізнався. Так, Бог нас так любить: Він радіє – і Він помирає на хресті… І ця смерть Христова на хресті (так само, як гострий біль у душі й у серці отця Георгія Шумкіна) може бути відродженням нашим і відродженням інших людей, бо багато хто з нас змінився від того, що не міг витерпіти вид Його страждань.
Ось, як мені здається, у простих словах і в масштабі звичайного простого життя, що означає бути християнином у сучасному світі.
Про Церкву Один важливий момент християнства – те, що Сам Христос нічого не написав. Євангеліє, яке в нас є, це пам’ять Церкви, пам’ять найближчих учнів Христа про те, що вони пережили, чого навчилися, спілкуючись із Ним; але Сам Христос не залишив після Себе книжку, як залишали багато інших учителів. Що ж Він після Себе залишив? Чи знаємо ми з достовірністю, що Він говорив, чого вчив, яким був Його образ? Так, знаємо, і більш надійно, ніж якби в нас була книжка, в яку ми “вчитували” б те, що нам хочеться в ній побачити, як ми постійно робимо, читаючи твори різних письменників: ми бачимо себе в них і сприймаємо книжку тільки в міру свого розуміння. Христос не залишив книги, але залишив живу общину, яка називається Церквою і яка Його особисто знає.
Я кажу “знає”, а не тільки “знала”, тому що зі століття в століття всі ті, хто став вірянином, це люди, які так чи інакше зустріли Христа, і вони можуть повторити слова одного з Послань апостола Іоанна: “Про те, що ми чули, що бачили своїми очима, що розглядали і чого торкалися руки наші, звіщаємо вам” (1Ін. 1:1-3
Але тут є момент, який мені здається дуже важливим. Віра, тобто досвід зустрічі з Богом невимовний. Передати те, що трапилося, неможливо; людською мовою можна висловити тільки те, що доступно мові, нашому сприйняттю. Я вам розповім відверто, хоча, можливо, недоречно, що зі мною сталося, і потім перейду до питання про те, як віра може знайти своє вираження.
Я народився до першої світової війни. Мій досвід життя містить усі трагічні роки життя та закордонної еміграції. Обставини були такі, що я жодного церковного чи навіть просто християнського вчення не чув. В еміграції я жив у закритій школі, виходив із неї тільки на кілька годин у неділю; тоді було не до того, щоб мене вчити, – тоді мене треба було втішити, порадувати. І тому я про Бога жодних понять не мав. Я знав, що мої батьки вірять у Бога, але крім цього не знав нічого. І так тривало досить довго. Я вступив хлопчиком у руську молодіжну організацію. Там був отець Георгій Шумкін, про якого я говорив у минулій бесіді; він переді мною відкрив таїнство всеперемагаючої любові, – любові, що може радіти або бути хресною мукою. Але це я сприйняв тільки як його особисту, незрозумілу мені властивість. Потім минули роки. Про Бога я чув, але не цікавився Ним.
І ось раз під час гри у волейбол до нас, хлопчиків років чотирнадцяти, підійшов наш керівник і сказав: “Ось, хлопці, ми запросили священика провести з вами бесіду, тому що настає Страсна седмиця, ідіть у зал”. Усі відмовилися, я в тому числі особливо різко. Інші були скількись церковні, а я жодного уявлення про цю область не мав і відповів, що я ні в Бога, ні в священиків не вірю і жодного бажання не маю кудись іти навчатися того, що мені абсолютно не потрібно. Керівник мій був розумний, він не сказав, що це буде добре для моєї душі, – я б йому відповів, що в мене душі немає, тож мені не потрібен і священик. Керівник мені сказав: “Ти собі уяви, що рознесе Парижем цей священик, якщо ніхто з вас не піде на його бесіду! Я тебе не прошу слухати, ти піди, сядь у кут і думай свої думки”. Я вирішив, що з лояльності до організації можу це зробити; пішов, сів у кут і збирався думати свої думи. Але на моє нещастя (а може, на щастя) виявилося, що священик говорив надто голосно і мені заважав думати; а те, що він говорив, почало мене обурювати такою мірою, що я став прислухатися. Нас тоді готували до того, щоб із мечем у руках повернутися і рятуватися від більшовизму, а він плів нам про Христа, – про смиренність, про терпіння, про лагідність, про всі чесноти, до яких нам жодного діла не було, тому що вони ніякої, як нам здавалося, користі не принесли б нашій справі. Я слухав зі зростаючим обуренням; коли він закінчив свою бесіду, я не повернувся на поле гри, а помчав додому і попросив матір дати мені Євангеліє, тому що мені хотілося особисто переконатися. Я пам’ятаю свої слова їй: “Я хочу перевірити, бо якщо в Євангелії сказано те, що цей священик каже, я закінчив із Богом, закінчив із Христом і викину свій хрестильний хрест”. Перш ніж читати, оскільки я був хлопчик розумний, я пригадав, як батюшка говорив, що є чотири Євангелія; із цього я зробив висновок, що одне має бути коротшим за інші, і якщо вже втрачати час на читання Євангелія, давай-но прочитаю найкоротше. І тут я попався – не батюшці, а Богові, бо почав читати Євангеліє від Марка, яке було призначене для таких хлопчиків, як я, для дикунів. Я почав читати, і між першою і третьою главою, які я читав повільно, бо не звик до застарілої мови навіть руського перекладу, раптом відчув, що по той бік столу, за яким я читаю, стоїть живий Христос. Я Його не побачив, я не нюхав нічого, не чув нічого. Я відкинувся на своєму стільці, переконався, що це не видіння, не галюцинація, а абсолютно проста впевненість, що Він тут стоїть. І тоді я подумав: якщо це так, то все, що сказано про Нього, мабуть, правда; якщо Він помер і тепер живий, значить, Він – Той, про Якого говорив отець Сергій…
Я почав читати Євангеліє вже врозбивку, і кілька речей мене тоді особливо вразили. Я звик розглядати життя як джунглі, кожна людина була для мене небезпекою, ворогом; щоб вижити в джунглях ранньої еміграції, треба було скам’яніти, стати твердою, непроникною. І раптом я бачу, що в Євангелії від Матфея сказано: “Бог велить сонцю Своєму сходити над злими і добрими” (Мф. 5:45
Що ж це означає? Це означає, що віра, за словом Апостола, є “впевненість у невидимому” (Євр. 11:1
Але потім мені довелося висловлювати свою віру, передавати її. І через багато років мені потрапила книга святого Макарія Єгипетського, де він робить відмінність між досвідом віри і вираженням його на словах. Він каже: уявіть собі, що темної ночі ви лежите в човнику, який несе річка або море. Над вами бездонне небо, зірки, вас хитає вода, і ви всією сутністю переживаєте це заколисування. А потім починається відлив, і ваш човник сідає на пісок. У той момент ви вже не відчуваєте заколисуючого гойдання човника, але в усій вашій сутності воно продовжує бути присутнім. Ви знаєте, що воно було, ви все ще відчуваєте його в собі. Це і є момент, коли з досвіду віри ми можемо перейти в її вираження, можемо почати говорити про те, що пережили всім тілом, всією душею.
І це дуже важливий момент у Церкві. Усі апостоли, усі святі, усі грішники, які колись доторкнулися хоч до “краю одежі” Христової (Лк. 8:44
І ось тут мені пригадується розповідь з Євангелія про те, як Христос з’явився після Свого Воскресіння десятьом учням (Іуда вже помер, а Фоми з ними не було). Вони зустріли Христа і зраділи про те, що Він живий, що смерть над Ним не має влади, що Він переміг зло, смерть; перемога належить Йому. А потім повернувся Фома, і інші йому почали розповідати про те, що бачили воскреслого Христа. Він окинув їх поглядом і відповів: “Якщо не вкладу пальця мого в рани від цвяхів…, не повірю” (Ін. 20:25
І ось це трапляється з нами постійно. Між нами, грішниками, які інколи світять малим світлом, як свічка може горіти на горищі, і святими, які сяють, як святий Серафим Саровський просяяв перед очима Мотовилова, різниця, звісно, колосальна. Але якщо людина може через нас, у нас побачити якесь світло, якщо вона, дивлячись на нас, побачить, що ми не такі, які всі люди, що з нас ллється світло вічного життя, тоді вона може повірити нашому слову, точніше, навіть не слову, – повірить нам. Один християнський письменник каже, що між невіруючим і віруючим має бути така ж колосальна різниця, як між скульптурою, статуєю і живою людиною. Статуя може бути прекрасною, прекраснішою за будь-яку людину, але вона залишається деревом або каменем. Людина може бути і непривабливою, але в ній щось сяє Божественним світлом. І цей письменник каже, що коли невіруючий зустрічає віруючого, він мав би зупинитися і вигукнути: “Що сталося? Я очікував зустріти статую, а переді мною статуя, яка ожила, вона жива, рухається, вона мені передає щось, чого я ніколи раніше не бачив!”
Ось це – сутність Церкви в особистості кожної людини, у міру її наближення до Христа, долучення до Христа, прийняття Святого Духа, у цьому різниця між людиною, яка вірить, і невіруючою, яка є чужою Церкві. Але “чужа” людина теж є людиною в повному сенсі слова. Це людина, яка, як сухі дрова, чекає моменту, коли іскра впаде, і вона сама загориться. Вона не ” обезлюднена” своїм невір’ям, це людина, яка ще не знайшла повноти життя. І нам, віруючим, нам, які зустріли Бога і Христа, належить сяяти таким світлом, випромінювати таке світло, – не обов’язково сліпуче, можливо, світло малої свічки, яке змусило б тих, хто зустрічає нас, сказати: “У цій людині є щось, чого ніколи раніше і ні в кому я не зустрічав!”.
Це – сутність Церкви, це – її справжня природа. Церква тоді робиться тим, чим вона по суті є: тілом Христовим, тобто продовженням через тисячоліття і віки втіленої присутності Бога, плоттю Сина Божого, що пропонується нам у Таїнствах, і присутністю Святого Духа. Церква – явлення Христа, явлення Святого Духа, явлення вічного життя. Церква – місце, де Бог і людина з’єднані, місце, де Бог може зустріти чужу досі Йому людину; і саме чудо цієї зустрічі. Ось чим є Церква.
Про Таїнства Зараз мова буде про таїнства Церкви; і для того, щоб зрозуміти їхнє значення, треба заглибитися трошки більше, ніж я це зробив у минулій бесіді, у розуміння самої Церкви. Церква – це Боголюдська спільнота, де присутня повнота Божества, так само як повнота людства; а разом із цим Церква є людською спільнотою на шляху до спасіння. Це я хочу пояснити.
Божественна природа Церкви визначається тим, що першим її членом є Господь наш Іісус Христос і в Ньому мешкає “вся повнота Божества тілесно” (Кол. 2:9
І ось це не може бути здійснено людською – навіть найдобрішою – волею. Ми можемо жадати, тужити за Богом, можемо робити все, що нам доступно, для того щоб вирватися з нашого гріховного стану і прорватися до Бога, але це зробити до кінця самі не можемо. Так само як у людських стосунках: можна любити людину всім серцем, усім єством, але якщо не зустрічаєш любові у відповідь, то з’єднання двох не може здійснитися. Звичайно, Бог нас любить. Він нас полюбив раніше навіть, ніж ми Його пізнали, раніше, ніж ми собі уявили, хто Він такий і який Він. Апостол Павло розмірковує про те, як дивовижно, як неймовірно і понад наше розуміння те, що Христос Своє життя міг віддати за нас, коли ми були ще ворогами Богу (Рим. 5:8-10
Але здійснити ту повноту, про яку ми мріємо, – це значить стати не тільки тими людьми, якими ми були б, якби не падіння, якби ми залишилися первісним, невинним людством, – це значить стати святим людством. Різниця в тому, що людина була створена вільною, тобто могла визначити свою долю з Богом, без Нього або проти Нього. Тоді людина була невинною в тому сенсі, що в ній не було гріха. Гріх з’явився в момент, коли людина відвернулася від Бога заради того, щоб пізнати себе і світ власними, тварними силами. Це те, що ми називаємо первородним гріхом: перше відпадіння від Бога, яке позбавило людину можливості рости рівно і вростати в таємницю Божества.
І ось для того, щоб ми могли зробити те, до чого були покликані, Господь заснував таїнства. Таїнство – це Божественна дія, яка нас долучає до того, що становить нашу і тварну, і Божественну природу. Тварну – в тому сенсі, що ми перестали бути тим творінням, яким його задумав і створив Бог: невинним, чистим, відкритим Богові до кінця, без тіні. Однак ми покликані і цю міру перерости в прилученні до Бога. І тому таїнства якимось дивовижним чином використовують матерію тварного світу для того, щоб нас долучити до таємниці Божества. І на цьому варто зупинити увагу на мить.
Яким чином тварна матерія може нас долучати до того, чого ми самі досягти не здатні? Річ у тім, що творіння поневолене гріху, точніше, поневолене недосконалості людським гріхом, але як таке творіння залишається безгрішним, і тому Бог може все створіння освятити повнотою Своєї присутності й благодаті й через створіння передати нам цей дар благодаті й Богоприсутності. Коли Бог став людиною, Він долучився до всієї матерії всесвіту; матерія всесвіту могла Його прийняти, – вона Богу ніколи не зраджувала, ніколи не повставала проти Бога. І ось у таїнствах Господь Іісус Христос бере, скажімо, хліб і вино, під час хрещення бере воду, під час миропомазання – єлей тощо, і цю матерію з’єднує із Собою, так, щоб ця матерія, яка передається, віддається нам, могла нас освятити. У водах хрещення, силою освячуваних вод, ми очищаємося від нашого гріха. У дарах Святих Таїн ми долучаємося до Тіла і Крові Христових, тому що хліб і вино можуть долучитися до Бога безпосередньо, даром Божим, тоді як ми самі, просто своєю волею, не можемо більше цього зробити.
Звершувачем усякого таїнства є Сам Господь Іісус Христос і Дух Святий. Людина ніякими своїми силами, навіть під час рукопокладення у священство, навіть під час посвячення в єпископство, не отримує владу над тварним світом, не може просто взяти хліб землі та зробити його частиною Тіла Христового або взяти чашу вина та її зробити частиною Крові Христової. Це може зробити тільки Сам Господь Іісус Христос. І в цьому відношенні єдиний Тайнозвершувач – Бог.
Але тоді ставиться питання: яка роль священика? Чи потрібен він для чогось? Так, він потрібен, тому що для того, щоб сталося чудо, потрібна співпраця людини, потрібна її добра воля, потрібна її віра, потрібна її відкритість, потрібен її дар самої себе. І священик – людина, яку Бог ставить на тій межі, на якій по праву може стояти тільки Сам Господь Іісус Христос. Це одне з найбільш вражаючих переживань життя, коли людина, поставлена на диякона, вперше проходить межу царських врат. До цього вона входила до вівтаря боковими дверима, тепер вона входить через царські врата, через які тільки Цар Слави може вступити по достоїнству і по праву. У цей момент я завжди зупиняю того, кого висвячують, і йому кажу: “Ти розумієш, що зараз відбувається? Ти зараз пройдеш через межу, яку тільки Христос може по праву пройти, і ти можеш пройти цю межу, тільки якщо ти так з’єднаний із Христом, що Його смерть, Його мертвість щодо гріха стає твоєю, і Його життя теж стає твоїм”.
І в таїнствах диякон буде брати участь, бере участь як ікона, як образ. Він – голос Божий, і одночасно – голос народу. Він голос народу в тому сенсі, що він кричить від імені всього творіння і всього народу, що зібрався: “Господи, прийди! Господи, зроби над нами незбагненне таїнство, з’єднай нас із Собою! Очисти нас від гріха, долучи нас до Твоєї святості!” І у відповідь на це Дух Святий сходить на води Хрещення, на хліб і вино Причастя, на єлей Миропомазання. Це ми повинні пам’ятати. Кожен священик повинен пам’ятати, що він стоїть в ім’я всього народу, є наче частиною цього народу, який потребує спасіння, і він стоїть, вимовляючи слова, які тільки Христос може вимовити, які Він може промовити над хлібом, над вином, над водою Хрещення і т. ін. Таким чином, таїнства є діями Божими, які нас долучають до Божественної тайни і тайни нашого істинного людства. У тайні Хрещення ми поступово стаємо, постійно зростаючи, тими людьми, якими покликані стати, очищаємось від гріха, що нас відділяє від Бога, робимось чистими, подібними до Адама та Єви, якими вони були створені. Більше того: ми переростаємо цю міру долученістю до Христа, Який нас приєднує до Свого людства, тобто людства досконалого, і в ньому долучає нас і до Свого Божества.
Можливо, варто зупинитися окремо й особливо на тайні Хрещення. Тайну Хрещення ми можемо зрозуміти з подій, які описані в Євангелії. Існує як би три моменти в тайні Хрещення. Перший момент – хрещення Іоаннове. Іоанн Хреститель кликав до себе народ і говорив: “Покайтеся!” – тобто відречіться від усього гріховного, від усієї нечистоти, від усієї неправди, від усієї своєї поневоленості злу; і щоб показати свою готовність до цього, зануртеся у воду, немов би змийте з себе нечистоту. Один чудовий пастир мені говорив, як він розуміє це хрещення. Він говорив, що коли Христос занурюється в ці води, Він занурюється у води, обтяжені всім гріхом людства, обтяжені смертністю, яку тягне за собою гріх. І Він, у Свою чергу занурюючись у ці води, занурюється в смертність, не приймаючи на Себе гріх, але приймаючи на Себе всі наслідки гріха. Цей священик дав приклад, який мене тоді дуже вразив. Це занурення (говорив він) подібно до того, як можна чистий льон занурити у фарбу: льон, звісно, не змінюється по сутності, але ми його виймаємо пофарбованим. Ось що відбувається в хрещенні Христовому. Воно неминуче пов’язане з хрещенням Іоанновим, хрещенням покаяння людей, яке ці води нібито заповнює смертністю людською. Христос приймає на Себе ці води як смерть усього людства, яку Він понесе до Хреста.
І коли ми занурюємося у води Хрещення, ми занурюємося у води, з яких Христос як би витягнув усю смертність, усю нечистоту: води ці доторкнулися до чистоти, до святості Самого Христа, і тепер сповнені вогнем Божества, у них Христос спалив смертність, прийнявши її на Себе. Коли ми приходимо хреститися, ми повинні пам’ятати, що занурюємося у води, які є символом смерті та воскресіння. Це дуже просто собі уявити; дитині це зрозуміти легше, можливо, ніж вченій людині, яка хоче бачити символи. Якщо людину занурити з головою у воду, це смерть їй. І коли нас занурюють з головою в хрестильні води, ми повинні це відчути як момент, коли смерть прийшла до нас, якщо тільки ми не будемо викликані з цієї стихії смерті голосом Божим. І друга дія: ми сходимо, виходимо з цих вод, і це – символ нашого воскресіння. Ми виходимо – і дихаємо по-новому. Ми очищені від нашого первородного гріха зречення від Бога, чужості Йому, і виходимо в область нового життя. Ми робимося тепер Христовими, ми на собі наче несемо чистоту, святість Христа разом із Його вічним життям, яке нам дано. Але – Боже мій! – що це означає? Це означає, як апостол Павло каже, що раніше, до Хрещення ми оскверняли тільки себе самих, а якщо ми оскверняємо нашу плоть і душу після Хрещення, ми оскверняємо Самого Христа. Апостол дуже трагічно це висловлює, коли взиває до віруючих і каже: невже ми візьмемо члени тіла Христового – тобто наші члени, руки, ноги, все тіло – і зробимо їх членами блудниці? (1Кор. 6:15
У цьому трагічне значення Хрещення, його крайнє значення: ми робимося Тілом Христовим, і все те, що ми робимо над своїм тілом, над своєю душею, над своїм життям, ми робимо, немов ми богоубивці або люди, які вже вдруге зрікаються Христа після того, як стали єдині з Ним. Це дуже велика відповідальність…
Але тільки занурившись у ці води і прийнявши цю єдність із Христом, ми можемо йти далі від Хрещення до Дару Святого Духа, Який, звісно, нам дається негайно, так само, як Він був даний Христові, коли Він вийшов із Йорданських вод; і далі йти до царських врат, через які ми ще не пройдемо, але з яких до нас вийде Христос, долучаючи нас до Тіла і Крові Своїх.
Ось у чому сутність усіх таїнств.
Про покаяння Звернемося тепер до двоякої теми: про покаяння і про сповідь. Сповідь, звісно, містить у собі покаяння, але щоб зрозуміти, в чому полягає суть покаяння, треба говорити про нього окремо. Покаяння полягає в тому, що людина, яка до того відвернулася від Бога або жила собою, раптом або поступово розуміє, що її життя не може бути повним у тому вигляді, в якому вона його переживає. Покаяння полягає в тому, щоб обернутися до Бога лицем. Це момент – тільки початковий, але рішучий, коли ми раптом змінюємо курс і замість того, щоб стояти спиною або боком по відношенню до Бога, до правди, по відношенню до свого покликання, робимо перший рух, – ми звернулися до Бога. Ми ще не покаялися, в тому сенсі, що не змінилися, але для того, щоб це трапилося, ми повинні щось пережити: неможливо відвернутися від себе і звернутися до Бога просто тому, що нам надумалося.
Буває, що людина живе спокійно, нічого особливого з нею не відбувається, вона наче “пасеться” на полі життя, щипає траву, не думаючи ні про бездонне небо над собою, ні про будь-яку небезпеку; їй жити добре. І раптом трапиться щось, що звертає її увагу на те, що не все так просто; раптом вона виявляє: щось “не те”. Яким чином? Це буває дуже по-різному.
Буває, що людина робить той чи інший начебто незначний вчинок – і раптом бачить його наслідки. Пам’ятаю одного хлопчика: він розмахував кинджалом і зачепив сестричці око. Вона на все життя залишилася сліпа на одне око; а брат її ніколи не забув тієї миті, коли раптом зрозумів, що означає бездумно, безвідповідально гратися таким предметом, як кинджал. Це не означає, звісно, що він боявся доторкнутися до кинджала або до складаного ножа; але він знав: найнезначніші дії можуть мати остаточне, трагічне значення.
Буває, що думка, яка приводить нас до покаяння, спіткає нас не так трагічно, а ми раптом чуємо, що про нас думають люди. У нас завжди гарне уявлення про самих себе, і коли нас критикують, у нас тенденція думати, що та людина, яка нас не бачить такими прекрасними, якими ми себе бачимо, помиляється. І раптом ми почуємо думку інших людей про нас. Ми вважали себе героями, а всі думають, що ми боягузи. Ми вважали себе безумовно правдивими, а люди думають, що ми лукаві, тощо. Якщо зупинитися увагою на цьому, ми вже ставимо перед собою питання: що я? І в той момент, коли ми ставимо перед собою це питання, постає й наступне: яке моє покликання в житті? Я кажу не про ремісниче покликання, а – якою людиною я можу стати? Невже я задоволений тим, чим є? Чи не можу я себе як би перерости, стати кращим?..
Іноді буває, що не народний голос, не голос того чи іншого нашого знайомого звертає нашу увагу на нас самих, а читання, наприклад, Євангелія. Я читаю Євангеліє і раптом бачу, якою може бути людина; я бачу образ Христовий в усій його красі або, у всякому разі, в тій мірі краси, яку я здатний сприйняти, і починаю себе порівнювати. Ось коли я починаю звертатися не на себе самого, а або на образ Христа, або на те, що про мене думають люди, – тоді-то і починається суд наді мною. І в той момент, коли починається суд, починається і покаяння. Це ще не повнота покаяння, тому що виголосити над собою якісний суд не означає бути пораненим у душу тим, що я скоїв або чим є. Іноді головою ми усвідомлюємо, що погані або мали б бути іншими в тому чи іншому відношенні, а почуттям ми цього не можемо пережити. Я вам дам приклад.
У 1920-ті роки у Франції був з’їзд Руського Студентського Християнського Руху. Там був присутній чудовий священик, отець Олександр Єльчанінов, писання якого дехто з вас, напевно, читав, тому що їх видали не тільки за кордоном, але тепер і в Росії. До нього на сповідь прийшов офіцер і сказав: “Знаєте, я вам можу викласти всю неправду мого життя, але я її тільки головою усвідомлюю; моє серце залишається абсолютно недоторканим, мені все одно. Головою я розумію, що це все зло, а душею не відгукуюся ні болем, ні соромом”. І отець Олександр зробив вражаючу річ; він сказав: “Не сповідуйтеся у мене, це буде абсолютно марно. Завтра, перед тим як я служитиму літургію, ви вийдете вперед і, коли всі зберуться, повторіть те, що щойно сказали мені, і принесете сповідь перед усіма присутніми”. Офіцер погодився на це, бо відчував, що він мертвець, що в ньому життя немає, що в нього тільки пам’ять і голова, але серце мертве і життя в ньому згасло. І він вийшов із почуттям жаху: ось, я зараз почну розповідати, і весь з’їзд від мене відвернеться. Усі з жахом подивляться на мене з думкою: ми думали, що він порядна людина, а він не тільки негідник, а й мертвець перед Богом… Він став, пересилив свій страх і жах і почав говорити. І сталося щось для нього зовсім несподіване: у момент, коли він сказав, для чого він став перед царськими вратами, весь з’їзд до нього звернувся співчутливою любов’ю, він відчув, що всі йому відкрилися, всі відкрили обійми свого серця, всі з жахом думають про те, як йому боляче, як йому соромно… І він розридався і в сльозах виголосив свою сповідь; і для нього почалося нове життя.
Тут ми торкаємося дуже важливого моменту, саме – покаяння. Покаяння не полягає в тому, щоб холоднокровно побачити в собі гріх і його принести Богу на сповіді; покаяння полягає в тому, щоб нас щось так вдарило в душу, що з наших очей і з нашого серця вирвалися сльози. Святий Варсонофій Великий каже, що сльози істинного покаяння можуть нас очистити так, що вже стає непотрібним іти на сповідь, бо те, що пробачив Бог, людині нема чого вирішувати. Є й інше місце в учня святого Симеона Нового Богослова, святого Микити Стифата, де йдеться про те, що сльози істинного покаяння можуть повернути людині навіть втрачену тілесну цнотливість… Покаяння повинно бути саме таке.
Але ми не можемо так каятися постійно, це нам не під силу. Що ж нам робити? Робити треба ось що. Ви, напевно, читали про те, як відбуваються розкопки стародавніх міст або пам’ятників. Приходить археолог і починає шкребти землю. Спочатку він бачить тільки звичайний ґрунт, але поступово починає розрізняти якісь обриси того, що давним-давно лягло під землю. Це вже перше бачення. Коли ми найзародковішим чином бачимо в собі щось негідне ні нас самих, ні тієї любові й поваги, якими ми оточені, ні тієї любові, яку Бог нам проявляє, це вже початок нашого прозріння, і ми можемо піти на сповідь і сказати: “Я знаю тепер, що під ґрунтом, можливо, дуже глибоко, лежить світ гріха, але дещо я про нього дізнався вже на поверхні, я хочу це принести Богові й сказати: я це побачив. Ти мені допоміг це побачити, Господи, і я відрікаюся від цього зла. Я поки що не вмію каятися, але вмію знати, що це несумісне ні з моєю дружбою з Тобою, ні з тим ставленням, яким я оточений своїми близькими, ні з тим, чим я хочу бути…” Існує середньовічна молитва на відпущення гріхів, що закінчується словами: “І нехай пробачить тобі Господь усі гріхи, в яких ти істинно розкаявся”. Прощається не просто те, що ти розповів, а те, перед чим ти здригнувся душею, що тебе охопило жахом. Решта є новим твоїм завданням. Ти мусиш далі й далі, глибше й глибше заглиблюватися в себе, в ці розкопки, і продовжувати знаходити те, що негідне ні тебе, ні Бога, ні того, що про тебе думають люди. Таким чином сповідь робиться частиною покаяння, що поступово поглиблюється, перед тобою поступово розкриваються нові глибини.
Але ви скажете: “Невже життя полягає в тому, щоб іти в ці глибини, бачити в собі тільки зло, одне зло, все йти в темряву? Із цим жити не можна!” Ні, з цим жити не можна, але темряву розганяє світло. Якщо ми бачимо в собі щось темне, то лише тому, що світло проникло в нову глибину нашого життя. Ось приклад, який я даю дітям, але й дорослим іноді не шкідливо почути дитячий приклад. Коли діти кажуть: “Я вдивляюся в усе зло, яке в мені є, і не вмію його викорінювати, виривати із себе”, – я відповідаю: “А скажи: коли ти входиш до темної кімнати, невже для того, щоб у ній перестало бути темно, ти махаєш білим рушником, сподіваючись, що темрява розійдеться, розсіється?” – “Ні, звичайно ні!” – “А що ти робиш?” – “Я відкриваю віконниці, відкриваю штори, відкриваю вікно”. – “Ось саме! Ти проливаєш світло туди, де панувала темрява. Так само і тут. Якщо ти хочеш по-справжньому каятися, сповідатися воістину і змінюватися, тобі не треба зосереджуватися тільки на тому, що в тобі погано, тобі потрібно ніби впустити в себе світло. А для цього треба звернути увагу на те, що в тебе вже є світлого, і в ім’я цього світла боротися з усією темрявою, яка в тобі є”. – “Так, але як це робити? Невже думати про себе: ось, я такий хороший у тому чи іншому відношенні?” – “Ні. Читай Євангеліє і відзначай у ньому ті місця, які вдаряють тебе в душу, від яких трепетно робиться серце, розум світлішає, які зберуть твою волю для бажання нового життя. І знай, що в цьому слові, в цьому образі, в цій заповіді, в цьому прикладі Христа ти знайшов у собі іскорку Божественного світла. У цьому відношенні осквернена, потемніла ікона, якою ти є, просвітліла. Ти вже хоч трохи схожий на Христа, у тобі вже трохи починає проявлятися образ Божий. А раз так, то запам’ятай, що якщо ти будеш грішити проти цього, ти будеш оскверняти святиню, яка в тобі вже є, вже живе, вже діє, вже зростає. Ти будеш затемнювати в собі образ Божий, гасити світло або оточувати його темрявою. Цього не роби! І якщо ти будеш вірний тим іскрам світла, які в тобі вже є, то поступово темрява навколо тебе буде розсіюватися. По-перше, тому що там, де світло, темрява вже розсіяна, а по-друге, коли ти виявив у собі якусь область світла, чистоти, правди, коли ти раптом дивишся на себе і думаєш: у цьому відношенні я насправді справжня людина, а не тільки мерзота, яку я собі уявляв, – тоді ти можеш почати боротися з тим, що наступає на тебе, як вороги наступають на місто або на військо, щоб світло потемніло в тобі. Ти, наприклад, навчився шанувати чистоту. І раптом у тобі піднімається бруд думок, тілесних бажань, почуттів, чуттєвість. У цей момент можеш собі сказати: я виявив у собі іскорку цнотливості, іскорку чистоти, бажання когось полюбити без того, щоб цю людину осквернити навіть думкою, не кажучи вже про дотик; ні, ці думки я в собі допустити не можу, не стану. Я буду боротися проти них; і для цього звернуся до Христа і буду кричати до Нього: Господи, очисти! Господи, спаси! Господи, допоможи! – і Господь допоможе. Але Він не допоможе тобі, перш ніж ти сам поборешся”.
Є розповідь у житті святого Антонія Великого про те, як він відчайдушно боровся зі спокусою, боровся так, що врешті-решт у знемозі впав на землю і лежав без сил. І раптом перед ним з’явився Христос. Не маючи навіть сил піднятися, Антоній каже: “Господи, де ж Ти був, коли я так відчайдушно боровся?” І Христос йому відповів: “Я стояв невидимо поруч із тобою, готовий вступити в бій, якби тільки ти здався. Але ти не здався – і переміг”.
І ось я думаю, що кожен із нас може навчитися так каятися і приходити на сповідь щоразу вже з новою перемогою і з новим баченням того поля битви, яке перед нами розкривається дедалі ширше і ширше. І ми можемо отримати прощення наших гріхів від Христа, прощення того, що ми вже в собі почали перемагати; і крім того, отримати благодать і нову силу перемагати те, що ми ще не перемогли.
Про сповідь Говорячи про покаяння, я тільки торкнувся сповіді, але питання про сповідь настільки важливе, що я хочу на ньому зупинитися докладніше і глибше.
Сповідь буває двояка. Буває особиста, приватна сповідь, коли людина підходить до священика і відкриває в його присутності свою душу Богу. І буває загальна сповідь, коли люди сходяться великою чи малою групою, і священик виголошує сповідь за всіх, включно із собою самим. Я хочу зупинитися спочатку на приватній сповіді і звернути вашу увагу ось на що.
Людина сповідається – Богу. У повчанні, яке священик вимовляє перед сповіддю окремої людини, говориться: “Се, чадо, Христос невидимо стоит, приемля исповедание твое; я же – только свидетель”. Це треба пам’ятати: ми сповідуємося не священику і не він є нашим суддею. Я б сказав більше: навіть Христос у цей момент не є нашим Суддею, а є співчутливим нашим Спасителем. Це дуже, дуже важливо, тому що коли ми приходимо на сповідь, ми перебуваємо в присутності свідка. Але що це за свідок, яка його роль?
Свідки бувають різні. Наприклад: трапилася аварія на дорозі. Якась людина стояла на дорозі і бачила, що сталося; її запитують, що сталося. Їй абсолютно байдуже, хто правий, хто винен, вона просто каже: я бачив те-то і те-то… Є інший тип свідків – на суді: один свідчить проти підсудного, інший – на його користь. Це зовсім інше становище, і цьому частково відповідає священик, тому що він стоїть перед Христом і каже: “Господи, він до Тебе прийшов у покаянні, – прийми його! Якщо вже мені його шкода, то, звісно, Тобі його шкода набагато більше, ніж мені. Я його врятувати не можу, я можу з ним чимось поділитися, чимось допомогти, але Ти можеш його перетворити”.
А є третій тип свідка. Коли відбувається шлюб, запрошують найближчу людину. Він – той, хто в Євангелії названий “друг нареченого” (у нашій практиці можна було б сказати також “друг нареченої”). Це найближча нареченому і нареченій людина, яка може розділити з ними найповнішим чином радість зустрічі, яка перетворює, з’єднує чудо.
І ось священик займає це становище: він – друг Нареченого, друг Христовий, він того, хто кається, приводить до Нареченого-Христа. Він – той, хто так глибоко пов’язаний любов’ю з тим, хто кається, що готовий з ним розділити його трагедію і привести його до спасіння. І коли я кажу “розділити його трагедію”, то говорю про щось дуже, дуже серйозне. Мені пригадується один подвижник, якого одного разу запитали: “Яким чином кожна людина, яка до тебе приходить і розповідає про своє життя-буття, навіть без почуття покаяння чи жалю, раптом буває охоплена жахом перед тим, наскільки вона грішна, і починає каятися, сповідатися, плакати – і змінюватися?” І цей подвижник дав чудову відповідь. Він сказав: “Коли людина приходить до мене зі своїм гріхом, я цей гріх сприймаю як свій. Ми з цією людиною єдині; ті гріхи, які вона вчинила дією, я неодмінно вчинив думкою, або бажанням, або зазіханням. Тому я переживаю її сповідь, як свою власну, я (як він казав) сходжу сходинка за сходинкою в глибини її темряви, і коли я дійшов до найглибшої глибини, я її душу пов’язую зі своєю душею і каюся всіма силами своєї душі в гріхах, які вона сповідує і які я визнаю за свої. І тоді він охоплений моїм покаянням і не може не каятися, і виходить звільненим; а я по-новому каявся у своїх гріхах, тому що я з ним єдиний співчуттям і любов’ю”.
Це найвищий приклад того, як священик може підійти до покаяння іншої людини, як він може бути другом нареченого, як він може бути тим, хто приводить того, хто кається, до спасіння. Але для цього священик повинен навчитися співчуття, повинен навчитися відчувати і усвідомлювати себе єдиним із тим, хто кається.
А вимовляючи слова дозвільної молитви, священик їх або випереджає настановою, або ні. І це теж вимагає чесності й уваги. Іноді буває, що священик слухає сповідь, і раптом йому явно, ніби від Бога, від Духа Святого відкривається, що він повинен сказати тому, хто кається. Йому може здатися, що це не до діла, але він повинен слухатися цього голосу Божого і вимовити ці слова, сказати те, що Бог йому поклав на душу, на серце і в розум. І якщо він так вчинить, навіть коли це начебто не стосується сповіді, яку приніс той, хто кається, він говорить те, що потрібно тому, хто кається.
Іноді у священика немає відчуття, що ці слова від Бога. (Знаєте, і в апостола Павла в посланнях трапляються місця, де він пише: “Це я вам кажу ім’ям Божим, ім’ям Христовим…”, або “Це я вам кажу від себе…”). Але це не означає, що тоді слова священика – “відсебеньки”; це те, що він пізнав з особистого досвіду, і він ділиться цим досвідом, – досвідом гріховності, досвідом покаяння і того, чого його навчили інші люди, чистіші, достойніші, ніж він сам.
А часом і цього немає. Тоді можна сказати: “Ось що я вичитав у святих отців, вичитав у Святому Письмі. Я можу тобі це запропонувати, ти це візьми до уваги, замислись, і, можливо, через ці слова Божественного Писання тобі Бог скаже те, чого я не можу сказати”.
А іноді чесний священик повинен сказати: “Я всією душею болів з тобою під час твоєї сповіді, але сказати тобі на неї нічого не можу. Я буду молитися за тебе, але поради дати не можу”. І в нас є приклад тому. У житії преподобного Амвросія Оптинського описуються два випадки, як до нього приходили люди, відкривали свою душу, свою потребу, і він три дні їх тримав без відповіді. І коли нарешті в нього настійно просили відповіді, він сказав: “Що я можу відповісти? Ось три дні я молю Божу Матір мене просвітити і дати відповідь, – Вона мовчить; як же я можу говорити без Її благодаті?”
Ось те, що я хотів сказати про приватну, особисту сповідь. Людина повинна прийти і свою душу виливати. Не повторювати чужі слова, дивлячись у книжку, а поставити перед собою запитання: якби я став тепер перед обличчям Христа Спасителя і всіх людей, які мене знають, що з’явилося б для мене предметом сорому? що я не готовий відкрити перед усіма, бо було б надто страшно, що мене побачили, яким я себе бачу?.. Ось у чому треба сповідатися. Постав собі запитання: якби моя дружина, мої діти, мій найближчий друг, мої товариші по службі знали б про мене те чи інше, було б мені соромно чи ні? Якщо соромно – сповідуй. Якщо те чи інше соромно відкрити Богові (Який і без того це знає, але від Якого я намагаюся це сховати) або було б страшно – відкрий це Богові. Тому що в момент, коли ти це відкриєш, все те, що ставиться у світло, робиться світлом. І тоді ти можеш сповідатися і виголошувати свою сповідь, а не трафаретну, чужу, порожню, безглузду сповідь.
А якщо йдеться про дітей, треба пам’ятати, що дітям не можна нав’язувати сповідь, яка не є їхньою власною сповіддю. Не можна їм казати: “Ти запам’ятай, що ти мене розсердив тим-то, що в цьому ти вчинив не право, ось покайся в цьому”. Треба дати дитині свободу стати перед Богом як перед другом, і з Ним поділитися всім своїм життям і душею – навіть своїм болем за батьків, навіть тим, як вона їх переживає іноді важко.
А тепер я хочу сказати коротко про загальну сповідь. Загальна сповідь може виголошуватися по-різному. Зазвичай вона виголошується так: збирається народ, священик промовляє якусь вступну проповідь і потім за книжкою читає якомога більшу кількість тих гріхів, які він очікує від присутніх. Цей перелік може бути формальним. Скільки разів я чув: “Я не вичитував ранкових і вечірніх молитов”, “я не вичитував канонів”, “я не дотримувався постів”, я не робив того, я не робив іншого… Це все формально. Так, це не формально в тому сенсі, що це реальні гріхи якихось людей, можливо, навіть самого священика, але це не обов’язково реальні гріхи цих людей; реальні гріхи бувають інші.
Я вам розповім, як проводжу загальну сповідь сам. Загальна сповідь у нас буває чотири рази на рік. Перед сповіддю я проводжу дві бесіди, які спрямовані на розуміння того, чим є сповідь, чим є гріх, чим є Божа правда, чим є життя у Христі. Кожна бесіда триває сорок п’ять хвилин, усі присутні сидять, слухають, потім настає півгодинне мовчання, впродовж якого кожен має продумати те, що чув, подивитись на свою душу і продумати свою гріховність. А потім буває загальна сповідь. Ми збираємося на середині храму, я вдягаю єпітрахиль, перед нами Євангеліє, і зазвичай я читаю Покаянний канон Господу Іісусу Христу. І під впливом канону вимовляю вголос особисту сповідь – не про формальності, а про те, в чому мені докоряє моя совість і що відкриває переді мною читаний мною канон. Кожна сповідь буває інша, тому що щоразу слова цього канону мене викривають по-іншому, в іншому, і я каюся перед усіма людьми, називаю речі своєю мовою, своєю назвою. Не так, щоб мені потім ходили і дорікали конкретно в тому чи іншому гріху, а так, щоб кожен гріх був розкритий перед людьми як мій власний. І якщо, виголошуючи сповідь, я не відчуваю, що істинно каюся, я вимовляю і це як сповідь: “Прости мене, Господи! Ось, я вимовив ці слова, але вони до моєї душі не дійшли”… Ця сповідь триває зазвичай хвилин тридцять-сорок, залежно від того, що я можу посповідати перед людьми. І водночас люди сповідуються – мовчки, а інколи й вголос вимовляючи: “Так, Господи! Прости мене, і я винен у цьому!” Але це є моєю особистою сповіддю. І на жаль, я настільки гріховний і настільки схожий на кожного, хто присутній на цьому дійстві, що мої слова розкривають перед людьми їхню власну гріховність.
Після цього ми молимося. Ми читаємо частину покаянного канону, читаємо молитви перед Святим Причастям (не всі, а обрані, що відносяться до того, про що я говорив або як сповідався). Потім усі стають на коліна, і я вимовляю всім молитву на відпущення гріхів. Якщо хтось вважає за потрібне потім підійти й окремо сказати про той чи інший гріх, він вільно може це зробити. Але я на досвіді знаю, що така загальна сповідь вчить людей приносити особисту сповідь. Багато хто мені говорив спочатку: “Я не знаю, з чим прийти на сповідь. Я знаю, що згрішив проти безлічі заповідей Христових, зробив дуже багато поганого, але я не можу це ніби зібрати в покаянну сповідь”. А після такої загальної сповіді люди приходять і кажуть: “Я тепер знаю, я навчився, як сповідувати власну душу, спираючись на молитви Церкви, опираючись на покаянний канон, опираючись на те, як Ви самі сповідували свою душу і як люди навколо мене цю ж саму сповідь сприймали і приносили, немов власну”. Я думаю, що це дуже важливий момент: щоб загальна сповідь була уроком того, як сповідатися особисто, а не “взагалі”.
Іноді приходять люди і вичитують довгий список гріхів – які я за списком знаю, бо маю ті самі книжки, що й вони. І я їх зупиняю, кажу: “Ти не свої гріхи сповідуєш, ти сповідуєш гріхи, які можна знайти в номоканоні, у молитовниках. Мені потрібна твоя сповідь, вірніше, Христу потрібне твоє особисте покаяння, а не загальне трафаретне покаяння. Ти не можеш відчувати, що засуджений Богом на вічну муку, бо не вичитував вечірні молитви або не читав канони, або не так постився”.
Більше того: інколи буває, що людина і старається, наприклад, постити, а потім зривається і відчуває, що осквернила весь свій піст, що нічого не залишається від її подвигу. А насправді Бог зовсім іншими очима на це дивиться. Це я можу вам роз’яснити одним прикладом із власного життя. Коли я був лікарем, я опікувався однією бідною руською сім’єю. Грошей я з них не брав, тому що в них ніяких грошей не було. Але якось наприкінці Великого посту, протягом якого я постив, якщо можна так сказати, “по-звірячому”, тобто не порушуючи жодних статутних правил, вони мене запросили на обід, і виявилось, що вони впродовж якогось часу через свою відсутність грошей збирали копійки, щоб купити маленьке курчатко і мене пригостити. Я на це курча подивився і побачив у ньому кінець мого подвигу пісного. Звичайно, я з’їв шматок курчати, – я не міг їх образити відмовою; але потім пішов до свого духовного отця і кажу: “Знаєте, отче Афанасію, зі мною таке горе сталося! Протягом усього посту я, можна сказати, постив досконало, а зараз, на Страсній седмиці, з’їв шматок курки”. Отець Афанасій на мене подивився і сказав: “Знаєш, якби Бог на тебе подивився і побачив, що в тебе немає жодних гріхів, а шматочок курки може тебе опоганити, Він тебе від цього захистив би; але Він подивився і побачив у тобі стільки гріховності, що ніяка курка тебе опоганити не може”. Я думаю, що багато хто з нас може запам’ятати цей приклад для того, щоб бути чесними, правдивими людьми, а не просто триматися уставу. Так, я з’їв шматочок цієї курки, але питання було в тому, що я його з’їв заради того, щоб не засмутити людей. Я її з’їв не як якусь скверну, а як дар людської любові. Є місце в писаннях отця Олександра Шмемана, де він каже: все на світі – не що інше, як Божа любов; і навіть їжа, яку ми їмо, є Божественною любов’ю, яка стала їстівною…
Духовність і духівництво Тема моєї доповіді – духовність і духівництво або, якщо хочете, духовна опіка або душеопікунство.
Я хотів би спочатку визначити слово “духовність”, бо зазвичай, коли ми говоримо про духовність, ми говоримо про певні вирази нашого духовного життя, як-от молитва, як подвижництво; і це зрозуміло з таких книжок, як, наприклад, книжки Феофана Затворника. Мені здається, однак, треба пам’ятати, що духовність полягає в тому, що в нас звершує дія Святого Духа, і духовність не є те, що ми нею позначаємо зазвичай, а ці прояви таємничої дії Духа Святого.
І це одразу нас ставить по відношенню до духівництва в дуже чітке становище, бо тоді мова не про те, щоб людину виховувати за якимись принципами і навчити її розвиватися в молитві або аскетично за якимись трафаретами. Духівництво тоді полягатиме в тому, щоб духівник, на якому б ступені духовності він сам не перебував, пильно слідкував за тим, що над людиною та в людині чинить Святий Дух, підігрівав би Його дію, захищав би проти спокус чи падінь, проти вагань невір’я; і в результаті духівницька діяльність може видатися, з одного боку, значно менш активною, а з другого – значно більш значущою, ніж ми часто думаємо.
Перш ніж піти далі, я хочу сказати два слова про те, що духівництво – не однозначне поняття. Є, як мені здається, три типи духівників.
На найосновнішому рівні це священик, якому дана благодать священства, який у собі носить не тільки право, а й благодатну силу звершувати таїнства – таїнство Євхаристії, таїнство Хрещення, таїнство Миропомазання, але також і таїнство Сповіді, тобто примирення людини з Богом. Велика небезпека, на яку наражається молодий недосвідчений священик, сповнений ентузіазму й надії, полягає в тому, що часом молоді люди, які виходять із богословських шкіл, уявляють, ніби висвячення наділило їх і розумом, і досвідченістю, і “розрізненням духів”, і робляться тим, що в аскетичній літературі називали “‘молодостарцями”; тобто, не володіючи ще духовною зрілістю, не володіючи ще навіть тим знанням, яке дає просто особистий досвід, вони думають, що їх навчили всьому, що може їм допомогти взяти грішника, який кається, за руку і повести від землі на небо.
І, на жаль, це трапляється надто часто, і в усіх країнах: молодий священик, у силу свого священства, але не тому, що він духовно досвідчений, і не тому, що Бог його до цього привів, починає керувати своїми духовними дітьми “указами”: цього ти не роби; це ти роби; таку-то літературу не читай; до церкви ходи; відбивай поклони… І в результаті виходить якась карикатура духовного життя в його жертв, які роблять усе, що, можливо, і робили подвижники, – але ж ті-то робили це з духовного досвіду, а не тому що вони дресировані тварини. А для духівника – катастрофа, тому що він вторгається в таку сферу, в яку в нього немає ні права, ні досвіду вторгатися. Я наполягаю на цьому, тому що це актуальне питання для священства.
Старцем можна бути тільки з благодаті Божої, це харизматичне явище, це дар; і навчитися бути старцем не можна, так само як не можна вибрати своїм шляхом геніальність. Ми всі можемо мріяти про те, щоб бути геніальними, але ми чудово розуміємо, що Бетховен або Моцарт, Леонардо да Вінчі або Рубльов володіли такою геніальністю, якої не можна навчитися в жодній школі, і навіть не можна навчитися тривалим досвідом, але яка є Божественним даром благодаті.
Я наполягаю на цьому, можливо, надто довго, тому що мені здається, що це актуальна тема. І часто молоді священики – молоді або за віком, або за своєю духовною зрілістю чи незрілістю – “керують” своїми духовними дітьми замість того, щоб їх зрощувати.
Зрощувати – це значить ставитися до них і поводитися з ними так, як садівник ставиться до квітів або до рослин: треба знати природу ґрунту, треба знати природу рослини, треба знати умови, в які їх поставлено, кліматичні чи інші, і тільки тоді можна допомогти – і це все, що можна зробити, – допомогти цій рослині розвинутися так, як їй притаманно за її власною природою. Ламати людину для того, щоб її зробити подібною до себе – не можна. Один духовний письменник Заходу сказав: духовне чадо можна привести тільки до нього самого, і дорога всередину його життя буває інколи дуже довга… У житіях святих можна побачити, як великі старці це вміли робити, як вони вміли бути собою, але побачити в іншій людині її виключну, неповторну властивість, і дати цій людині, й іншій, і третій можливість бути також самими собою, а не репліками цього старця або, ще гірше, його трафаретним повторенням.
Приклад цьому в історії Церкви – зустріч Антонія і Феодосія Печерських. Феодосій був вихований Антонієм, і, однак, їхнє життя нічого спільного не має в тому відношенні, що Антоній був самітником, а Феодосій – основоположником спільного житія. Здавалося б – як міг Антоній приготувати його робити те, чого він сам не став би робити, і виховати його такою людиною, якою він сам не хотів бути і до чого Бог його самого не закликав? Мені здається, тут треба дуже зряче розрізняти між нашим бажанням зробити людину подібною до себе і бажанням зробити її подібною до Христа.
Старчество, як я сказав, це благодатний дар, це духовна геніальність, і тому ніхто з нас не може думати про те, щоб поводитися подібно до старців. Але є ще проміжна область – це отцівство. І знову-таки, занадто часто молодий – і не такий молодий – священик, тільки тому, що його називають ” отець такий-то”, уявляють, що він не просто сповідувальний священик, а справді ” отець”, у тому розумінні, у якому Павел говорив, що наставників у вас багато, але я породив вас у Христі; і те ж саме у свій час говорив святий Серафим Саровський. Отцівство полягає в тому, що якась людина – і це може бути навіть не священик – породила до духовного життя іншу людину, яка, вдивившись у неї, побачила, як старе прислів’я каже, в її очах і на її обличчі сяйво вічного життя і тому могла до неї підійти і просити бути їй наставником і керівником.
Отця вирізняє також те, що він наче однієї крові, і в духовному житті – одного духу зі своїм учнем, і може його вести, бо між ними є істинна, не тільки духовна, а й душевна співзвучність, ви, напевно, пам’ятаєте, як свого часу єгипетська пустеля була перенаселена подвижниками і наставниками, і, однак, люди не обирали собі наставника за ознакою його визначної слави, не йшли до тієї людини, про яку говорили найбільше хорошого, а знаходили такого наставника, якого вони розуміли і який їх розумів.
І це дуже важливо, тому що послух не в тому, щоб робити сліпо те, що говорить хтось, хто має над вами або матеріально-фізичну, або душевно-духовну владу; послух полягає в тому, що послушник, обравши собі наставника, якому він вірить безумовно, в якому він бачить те, що він сам шукає, вслухається не лише в кожне його слово, а вслухається і в тон голосу, і намагається через усі прояви особистості наставника та всі прояви його духовного досвіду перерости самого себе, долучитися до цього його досвіду та стати людиною, що вже виросла за межу тієї міри, якої він міг би досягнути своїми власними зусиллями. Послух – це передусім прагнення слухати, і чути не тільки розумом, не тільки вухом, а всім єством, відкритим серцем, благоговійним спогляданням духовної таємниці іншої людини.
А з боку духовного отця, який вас народив або який вас сприйняв уже народженими, але може бути отцем для вас, повинно бути глибоке благоговіння до того, що у вас звершує Святий Дух. Духовний отець – так само, власне, як будь-який сумлінний парафіяльний священик – повинен бути в змозі (і це часом дається ціною зусиль, вдумливістю, благоговійним ставленням до того, хто до нього приходить) бачити в людині ту красу образу Божого, яка ніколи не забирається; якщо навіть людина пошкоджена гріхом, духівник повинен бачити в ній ікону, яка постраждала від умов життя, або від людської недбалості, або від блюзнірства; бачити в ній ікону і благоговійно ставитися до того, що залишилося від цієї ікони, і заради цієї божественної краси, яка в ній є, працювати над тим, щоб усунути все, що спотворює цей образ Божий. Отець Євграф Ковалевський, будучи ще мирянином, якось мені сказав: “Коли Бог дивиться на людину, Він не бачить у ній ні чеснот, яких може й не бути, ні успіхів, яких вона не має, але Він бачить непорушну, сяючу красу Власного Образу… І ось якщо духівник не здатний бачити в людині цю споконвічну красу, бачити, як у ній вже розпочинається здійснення її покликання стати за образом Христа боголюдиною, то він не може її вести, тому що людину не будують, не роблять, а їй допомагають вирости в міру власного її покликання.
І тут слово “послух”, можливо, слід трошки усвідомити. Зазвичай ми говоримо про послух як про підпорядкованість, підвладність, а часом і поневолення духівникові або тому, кого ми назвали – зовсім даремно і на шкоду не тільки собі, а й священикові – духовним отцем або своїм старцем. Послух же полягає саме в тому, що я сказав вище: у слуханні всіма силами душі. Але це зобов’язує рівною мірою і духівника, і послушника; тому що духівник повинен прислухатися всім своїм досвідом, усім своїм єством і всією своєю молитвою, і скажу більше: всією дією в ньому благодаті Всесвятого Духа, до того, що робить Дух Святий у людині, яка йому довірилася. Він повинен уміти простежити шляхи Духа Святого в ній, він повинен благоговіти перед тим, що Бог звершує, а не намагатися виховати або за своїм зразком, або за тим, як йому здається, людина мала б розвинутися, як “жертва” її духовного водійства.
І з обох сторін це вимагає смирення. Очікуємо ми легко смирення з боку послушника або духовного чада; але скільки смирення потрібно священику, духівникові для того, щоб ніколи не втручатися у святу область, щоб ставитися до душі людини так, як Мойсею наказав Бог поставитися до того ґрунту, який оточував купину неопалиму. І кожна людина – потенційно або реально – вже є цією купиною; і все, що її оточує, це ґрунт святий, на який духівник може ступити, тільки стягнувши свої чоботи, ніколи не вступити інакше, ніж як митар, який стоїть у притолоці храму, дивиться на храм і знає, що це область Бога Живого, місце святе, і він не має права увійти туди інакше, ніж якщо Сам Бог велить або Сам Бог підкаже, яку дію зробити або яке слово сказати.
Одне із завдань духівника в тому, щоб виховати людину в духовній свободі, в царственій свободі чад Божих, і не тримати її в стані інфантильності все життя: щоб вона не зверталася завжди через дрібниці, порожньо, марно до свого духовного отця, а зросла до такої міри, коли вона сама навчиться чути те, що Дух Святий промовляє невимовними словами в її серці.
І якщо подумати про те, що означає смирення, можна звернутися до двох коротких визначень. Перше – “смирення” це стан примиреності, коли людина примирилася з волею Божою, тобто віддалася їй необмежено, повністю, радісно, і каже: “Роби зі мною, Господи, що хочеш!” – але в результаті примирилася і з усіма обставинами власного життя: все – дар Божий, і добре, і страшне. Бог нас покликав бути Його посланцями на землі, і Він нас посилає туди, де темрява, щоб бути світлом; де безнадія – щоб бути надією; де радість померла – щоб бути радістю. І наше місце не просто там, де спокійно, у храмі, або під час звершення літургії, коли ми захищені взаємною присутністю, а там, де ми стоїмо наодинці, як присутність Христова в темряві спотвореного світу.
Якщо подумати потім про латинське коріння смирення, то humilitas походить від слова humus, що означає родючу землю. Подумайте – про це теж пише Феофан Затворник, – що являє собою земля: вона лежить, безмовна, відкрита, беззахисна, вразлива, перед обличчям неба; вона приймає від неба і спеку, і промені сонячні, і дощ, і росу, але вона приймає також те, що ми називаємо добривом, тобто гній, покидьки, все, що ми в неї кидаємо, – і що трапляється? – вона приносить плід, і чим більше вона виносить того, що ми душевно називаємо приниженням, образою, тим більше вона приносить плоду.
І ось смиренність – це розкритися перед Богом так досконало, щоб ніяк проти Нього, проти впливу Святого Духа або проти позитивного образу Христа, Його вчення не захищатися і бути вразливими для благодаті, як у гріховності нашій ми вразливі буваємо від рук людських, від гострого слова, від жорстокого вчинку, від насмішки, – і віддати себе так, щоб за нашим власним бажанням Бог мав право здійснити над нами, щоб Він не захотів: все приймати, відкриватися, і тоді дати просто Святому Духові нас підкорити.
Мені здається, що якщо і духівник вчитиметься смирення в цьому сенсі: бачити в людині одвічну красу, і знати своє місце (а це місце таке чудове, таке святе: місце друга нареченого, якому наречена – не його наречена, але який поставлений оберігати зустріч нареченого і нареченої), тоді духівник може справді бути супутником свого духовного чада, йти крок за кроком із ним, оберігаючи його, підтримуючи його й ніколи не втручаючись у область Святого Духа; і тоді духівництво робиться частиною тієї духовності й того зростання до святості, до якого кожен із нас покликаний і яку кожен духівник має допомогти своїм духовним дітям здійснити.
Але де шукати духівників? Біда в тому, що старців, навіть духівників, не можна шукати, тому що ми можемо обійти весь світ і не знайти; але досвід підказує, що іноді Бог нам посилає потрібну людину в потрібну хвилину хоч на короткий термін. І вона тоді раптом робиться для нас тим, чим старці були в тривалому відношенні. Знаєте, я часто думаю, що мій нібито небесний покровитель – валаамова ослиця, яка заговорила і сказала пророкові те, чого він сам бачити не міг, у тому сенсі, що так часто до мене приходить людина, і я не знаю, що їй відповісти, і раптом ненавмисно скажу що-небудь – і виявляється правильно. І я думаю, що в такий момент Бог тобі дає слово; але розраховувати на те, що твій досвід, твоя начитаність тобі дасть можливість це завжди робити, неможливо, і тому доводиться дуже часто благоговійно промовчати, а потім сказати людині: знаєш, я зараз не можу тобі відповісти… І в нас є чудовий приклад у житті Амвросія Оптинського; до нього приходили люди, просячи поради, він їх змушував два-три дні чекати; і в одному випадку купець прийшов, каже: мені треба повертатися, у мене крамниця закрита, а ти мені відповіді не даєш… І Амвросій йому відповів: не можу тобі нічого сказати! Я питав відповіді в Божої Матері, і Вона мовчить… І я думаю, що і ми могли б сказати: я міг би тобі від розуму, від книжок, від розповідей щось сказати, але це було б нереально, – і ось я не можу тобі нічого сказати. Молися, я буду молитися, якщо що-небудь мені Бог на душу покладе, я тобі напишу, я тобі скажу – і людина ставилася б тоді до слова, яке ти скажеш, коли ти говориш його, зовсім інакше, ніж коли на всі випадки життя в тебе прописні істини, бо всі напам’ять знають твої прописні істини: єдине питання в тому, що вона не знає, яка до неї відноситься ось зараз.
Тепер я хочу пояснити, що коли я говорив про геніальність, я не говорив ні про священство, ні навіть про категорію духовного отцівства, а спеціально і винятково про старчество. І я вжив слово “геніальність”, тому що в області розмовної мови воно виражає те, що можна назвати по-іншому “благодатність”. У сфері мирській це геніальність музична, артистична, математична – це щось, чого ми не можемо досягти ніякими власними зусиллями. Тому я говорив не про священство взагалі, і, звісно, не думав порочити парафіяльного священика, наймолодшого, найпростішого, але найщирішого, який робить свою священичу справу, сповідуючи людей, ділячись із ними тим, чого він навчився від отців Церкви, від богословів, від власного духівника, від оточуючого його християнського молитовного середовища. Це дорогоцінна річ. Але є момент, який мене трошки бентежить: це те, що деякі священики, і чим більше вони духовно неписьменні та незрілі (це стосується також і мирян, але зараз я б’ю по священиках, бо вони “професіонали”), тим легше вони думають, що щойно їх зодягнуто у рясу, вдягнуто в єпітрахиль, вони будуть говорити від Бога. Я пам’ятаю дуже шановану людину, яку зараз багато хто вважає великим старцем на землі, який мені говорив: я більше не молюся, коли люди задають мені запитання, тому що оскільки після молитви я говорю Святим Духом, то якщо вони не виконають точно те, що я скажу, вони грішать проти Духа Святого, і їм немає прощення… Ось це я мав на увазі; це, звісно, слава Богові, крайність. І я в жаху, що людина може думати, що тому що вона тричі сказала: “Господи, просвети мой ум, еже помрачи лукавое похотение”, то наступні її слова будуть просто пророцтвом від Бога.
І я думаю, що тут просто елементарний розум відіграє роль: можна говорити про те, що ти знаєш достовірно. Скажімо, взявши приклад величезного масштабу: святий апостол Павло міг говорити з досконалою достовірністю й упевненістю про те, що воскрес Христос, бо він зустрів живого, воскреслого Христа на дорозі до Дамаску; про деякі інші речі він говорив не з такого первинного досвіду. Інші люди також мають певний досвід, меншого масштабу, можливо, меншої сили, але про який вони можуть казати: “Так, я знаю достовірно”, – як один безбожник, що навернувся до Бога, написав у Франції книгу під назвою “Бог існує, я Його зустрів”.
Священик – і мирянин – можуть також говорити з досвіду церковного, до якого вони причетні, навіть якщо не володіють ним повністю; бо маючи спільні з іншими певні досвідні передумови, вони можуть дослухатися до досвіду інших, досвіду, що ще не став повністю їхнім досвідом, але коли це треба іншому, вони можуть сказати: це – правда, бо це каже Церква, і я знаю з надр церковних більше, ніж я знаю з власного досвіду… І, зрештою, є речі, про які ми можемо говорити тільки тому, що їх нам відкрив Господь.
Про молитву Якщо правильним є те, що я раніше говорив про Церкву: що вона є місцем зустрічі, більше того – місцем з’єднання Бога з людиною і водночас самим чудом цього з’єднання, то справедливо сказати, що є три елементи в житті віруючої людини та Церкви загалом, які є абсолютно необхідними. Перше – це, звісно, та дія Божа, яка нас із Ним з’єднує. Я не кажу зараз про Втілення, а саме про таїнства, про ті дії Господні, які звершуються Ним – над нами, але не без нас, тому що в таїнствах з нашого боку потрібна відкритість, віра, спрага зустрічі з Богом. З іншого боку, дари Божі нам пропонуються, але ми повинні боротися за те, щоб ці дари не тільки стали нашим надбанням, а й пронизали нас до самих глибин. І тому якщо ми хочемо бути членами Церкви, учнями Христа, друзями Христа, то вступає в силу момент вірності. А це означає постійний подвиг, постійну боротьбу з самим собою, з гріхом, з усіма силами зла, які тільки зустрічаються нам у житті. І нарешті, на підставі цієї боротьби і дару Божого в таїнствах виростає зустріч зовсім іншого роду, постійна, така, що дедалі глибше поглиблюється, яка відбувається в молитві. І ось про молитву мені хочеться дещо сказати.
Ми часто думаємо про молитву в уставних або формальних категоріях. Часто, прийшовши на сповідь, люди кажуть, що не виконували свого молитовного правила або тих чи інших молитовних дій. Але молитва не тільки в цьому. Зрозуміло, і це відіграє свою роль (і до цього я повернуся), але сама сутність молитви – це наша спрямованість до Бога, спрямованість до того, щоб зустріти Його лицем до лиця. І в остаточному підсумку молитва – це предстояння перед Богом, яке починається зі слів і виростає та поглиблюється до споглядального мовчання.
Я згадую зараз одного західного подвижника, парафіяльного священика села в центральній Франції. Він часто бачив, що в храмі сидить дідусь, – сидить, дивиться перед собою і мовчить. І якось священик звернувся до нього із запитанням: “Дідусю, що ти годинами тут робиш? Губами не ворушиш, пальці твої не бігають по чотках: чим ти зайнятий?” І дідусь на нього подивився і тихо відповів: “Я на Нього дивлюся, Він дивиться на мене, і ми такі щасливі одне з одним”. Це була справжня зустріч у глибинах мовчання.
Я згадую іншу людину, невідому світу, мого духовного отця, архімандрита Афанасія (Нечаєва). Перед своєю смертю він мені написав: “Я пізнав таємницю споглядального мовчання, тепер я можу померти” – і через три дні він помер. Найглибша глибина молитви полягає в тому, щоб зустріти Бога лицем до лиця (я говорю зараз не про зір очей, а про зустріч у найпотаємніших потаємницях і глибинах нашої душі) і з Ним там перебувати. І звісно, до цього слід прагнути, цього ми повинні вчитися.
Перше: ми повинні вчитися мовчати. Ми повинні навчитися стати перед Богом або просто сісти перед лицем Божим і мовчати, дати всім силам уяви, всім думкам влягтися, всім почуттям заспокоїтися. Я вам можу знову-таки дати приклад цього.
Багато років тому, як тільки я став священиком, мене послали в старчеський будинок. Там, між іншими, жила старенька ста одного року, яка після першого мого там богослужіння підійшла до мене і каже: “Отець Антоній, я від вас хочу поради. Я вже багато-багато років постійно повторюю молитву Іісусову і ніколи не відчула присутності Божої. Скажіть, що мені робити”. Я з готовністю, з радістю їй відповів: “Знайдіть людину, яка досвідчена в молитві, і вона вам усе скаже”. Вона на мене подивилася і сказала: “Знаєте, за довге своє життя я обійшла всіх людей, які все або що-небудь знають, і нічого путнього від них не почула. Побачивши вас, я подумала: він, напевно, нічого не знає, то, можливо, він випадково щось – вибачте за вираз – “ляпне”, що мені на користь піде”. Я подумав, що якщо вже на те пішло, то можу зайняти становище валаамової ослиці. Пам’ятаєте історію, як пророк їхав на неугодну Богові справу, і не бачив, як посеред дороги стоїть ангел із мечем і не пускає його; а ослиця бачила, обернулася до Валаама і сказала: якщо хочеш іти далі, йди один, я не хочу вмерти від меча ангельського… І ось я вирішив: добре, якщо ослиця могла заговорити, спробую й я, як ослиця, що-небудь сказати. І сказав старенькій: “Як ви думаєте – коли може Бог встигнути що-небудь вам сказати або проявити Свою присутність, якщо ви весь час говорите?” – “А що ж робити?” – “А ось що зробіть. Завтра вранці встанете, приберетеся, приберіть свою кімнату, запаліть лампаду перед іконами, потім сядьте так, щоб бачити ікони, і лампаду, і відчинене вікно (справа була влітку), і фотографії улюблених людей на каміні; візьміть спиці й вовну та в’яжіть мовчки перед лицем Божим, і не смійте жодної молитви промовляти, сидіть смирно і в’яжіть”. Вона на мене подивилася, я б сказав, більше з недовірою, ніж із надією, і пішла. Наступного тижня я мав там знову служити, і озирнувся, сподіваючись, що її немає, а то мені від неї дістанеться. Вона була!.. Після служби вона підійшла і каже: “Отче Антоній, а знаєте – виходить!” Я запитав: “Що виходить?” – “Я зробила те, що ви сказали. Сіла мовчки в’язати, навколо було тихо; потім я почала чути брязкіт спиць, і цей звук ніби поглибив відчуття мовчання навколо мене. І чим більше я відчувала мовчання, тим більше відчувала, що воно – не просто відсутність шуму, а що в ньому є щось інше, що в серцевині цього мовчання якась присутність. І раптом я відчула, що в серцевині цього мовчання – Сам Господь. І тоді я зрозуміла, що можу молитися словами чи не молитися – все одно: я з Ним. Він на мене дивиться, я дивлюся на Нього, і так добре нам разом”. Тут її досвід збігся з досвідом того простого селянина з французького села, про якого я говорив раніше. І після цього вона знала, що якщо хоче молитися й відчути, усвідомити присутність Божу, то їй достатньо самій замовкнути до моменту, коли вона проб’ється крізь той гамір думок, безлад почуттів, який інакше в ній гойдався, – і відчує, що тепер вона може говорити з Богом, тому що вона перед Його Обличчям. Це дуже важливий момент, і ми всі повинні цього вчитися. Те, що я говорю, – не моя вигадка: про це докладно і дуже яскраво пише святитель Феофан Затворник.
Однак ми не можемо жити постійно таким молитовним життям; є й інші моменти. Ми читаємо молитви, і ці молитви читати необхідно, тому що ми не можемо, за нашого малого духовного досвіду, задовольнятися таким споглядальним станом. Ми не доходимо до нього відразу, нам потрібна підтримка – і нам дано ранкові молитви, вечірні молитви, богослужіння, акафісти тощо. Як ми з ними повинні чинити?
Мені часто кажуть: “Я читаю ранкові, вечірні молитви і не можу відкликатися на все, що там сказано”. Я завжди вказую тому, хто говорить: “Як ти можеш очікувати, що будеш відкликатися на все, що там сказано? Ти подивися: над кожною молитвою стоїть ім’я якогось святого: Василя Великого, Симеона Метафраста, Іоанна Златоустого тощо. Невже ти можеш мріяти про те, щоб, переходячи з молитви в молитву, пережити, наче з’єднатися з досвідом усіх цих святих, тобто вмістити в себе молитовний досвід п’яти або десяти святих, які написали або склали ці молитви?”
Я даремно висловився “написали або склали”. Молитви, які в нас є, чи то псалми, чи то зміст нашого молитвослова, не були “написані”, ніхто не сидів перед письмовим столом і не складав молитви. Це крик душі, який вирвався, як кров ллє з рани, в момент або захоплення, або покаяння, або відчаю, або болю, або надії; всі ці почуття святий потім закарбував на папері, щоб не забути те, що з ним в якийсь момент трапилося. І якщо ми хочемо молитися молитвами святих, ми повинні, по-перше, їх читати чесно, тобто, приступаючи до молитви, звернутися до святого і сказати йому: “Святий Василій…, святий Іоанн…, святий Симеон…! Я буду використовувати твої молитви, але я не в змозі їх вмістити. Я буду їх повторювати всією чесністю своєю, всім своїм розумом, усім розумінням, а ти візьми їх і піднеси з твоєю власною молитвою до престолу Божого!”. Це вже початок нашого спілкування з цим святим і з тим, що він заклав у свою молитву. А він у цю молитву заклав своє знання про Бога, своє знання про себе самого, свій досвід життя, свою потребу, – все це він влив у молитву. І коли ми читатимемо цю молитву, деякі її моменти будуть нам зрозумілі й близькі, тому що вони вселюдські, а деякі будуть для нас закриті й незрозумілі, нам не під силу буде сказати від себе самих деякі слова, вимовлені святим абсолютно правдиво з глибин свого досвіду.
Знову-таки, можу вам навести приклад. Якось я, коли був юнаком, “на смерть” посварився з одним своїм товаришем. Я прийшов до отця Афанасія, питаю: “Отче Афанасію, що мені робити? Я посварився з Кирилом і не можу йому пробачити те, що він мені зробив. Але в молитві “Отче наш” говориться: “Прости, як я прощаю”. Що мені робити?” Отець Афанасій на мене спокійно подивився і сказав: “Дійдеш до цього місця – скажи: “Не прощай мене, бо я Кирилу пробачити не можу”… – “Я не можу цього сказати!”. – “Нічого іншого зробити не можна”. Я спробував, дійшов до цього місця і не міг цих слів вимовити. Повернувся до отця Афанасія. “Ну, – каже він, – якщо ти не можеш чесно сказати цих слів, то перескочи через це прохання”. Я спробував: неможливо! Це прохання границею стоїть між моїм спасінням і моєю погибеллю. Повернувся знову до отця Афанасія. Він каже: “І що, тобі страшно, що ти гинеш? Тоді ось що спробуй зробити. Скажи: “Господи, я дуже хотів би пробачити Кирила, та не можу. Чи можеш Ти мене пробачити стільки, скільки я хотів би йому пробачити?” Я спробував – і це вийшло. А потім поступово, переходячи з одного відтінку до іншого, я раптом побачив: яке безумство! Звичайно, я можу пробачити Кирилу! Він переді мною навіть і не винен, ми обидва один перед одним винні!.. Я спочатку з ним примирився, а потім опинився в змозі вільно, спокійно говорити ці Божественні слова, які вирішують нашу долю і є немовби Червоним морем, через яке ми маємо пройти з рабства в Обітовану землю.
Отже, слід читати молитви чесно, і коли ми не можемо чогось вимовити абсолютно чесно, ми повинні Господу сказати: “Я вимовлю слова святого, який написав цю молитву, але від себе я не можу їх сказати. Допоможи мені коли-небудь дорости до цієї міри!”. Але дорости до цієї міри неможливо, якщо ми будемо просто ці молитви говорити, ніколи до них не повертаючись. І треба зробити дві дуже важливі речі. По-перше, те, що святий Феофан Затворник нам наказує: продумувати й відчути кожну молитву не в момент, коли ми звершуємо наше молитвослів’я, а в моменти, коли ми можемо сісти спокійно, прочитати цю молитву, вдуматися в неї та ставити перед собою запитання: от що такий-то святий знав про Бога, про себе, про життя; що я знаю про це?… І відчути, довести до своєї свідомості, до свого серця і як би до глибин своїх спогадів, із глибин свого серця вивести на поверхню все те, що відповідає словам цієї молитви. Тож коли я читатиму її перед Богом, увесь духовний і людський досвід, що зібрався в мені, був би викликаний назовні словами цієї молитви. Тоді кожна молитва почне оживати, робитися моєю молитвою; навколо кожного слова кристалізуватимуться моменти мого власного досвіду.
І друге ми повинні неодмінно робити. Деякі молитви можуть слугувати ніби програмою життя. Наприклад, у вечірньому правилі є двадцять чотири короткі молитви святого Іоанна Златоустого. Він їх передбачав на кожну годину дня. Ми їх читаємо ввечері, якщо можна так висловитися, “оптом”. Але ми можемо, наприклад, на кожен день вибрати одну з цих молитов і присвятити їй нехай не цілий день, але півдня або кілька годин. “Господи, в покаянии приими мя”. Ось, продумай, відчуй, що означає покаяння. І коли продумаєш і відчуєш, присвяти хоча б кілька годин цього дня тому, щоб вчитися каятися. Є інші молитви: “Господи, даждь ми слезы, и память смертную, и умиление… Господи, даждь ми целомудрие, послушание и кротость…” . Якщо взяти кожне з цих слів і поставити собі правилом: протягом одного дня (здебільшого ми на це не спроможні, але хоч кілька годин чи півдня) я проти цього грішити не буду, я буду виконувати все, що міститься в цьому слові, – то кожна молитва почне оживати. І коли я буду ставати на молитву перед Богом, я буду не просто твердити молитви святих, а буду словами святих підносити Богові свою молитву. І тоді виходить те, що один хлопчина якось сказав своїй матері після того, як вона його змусила вичитати вечірні молитви: “Мамо, тепер, що ми намолилися, давай-но собі на втіху помолимося Богові, скажемо Йому самі те, що ми про Нього відчуваємо або що нам хочеться Йому сказати”. Ось, із цього б нам почати.
Про хвороби Мені хочеться торкнутися питання про хвороби – тілесні і, особливо, душевні. Як Церква ставиться до хвороби, як окремий вірянин має ставитися до своєї хвороби і до хвороби близьких людей? Здебільшого до власної хвороби легше ставитися спокійно і мужньо, ніж до хвороби дорогої людини, коли вона страждає майже нестерпно і йде до своєї смерті.
З точки зору православної віри хвороба, так само як і смерть, це результат первинного відпадіння людини від Бога. Бог є гармонією, Бог є життям, у Ньому – повнота всього. Людина втратила життєздатність остільки, оскільки відпала від Бога, і порожнеча, що залишилася, заповнилася смертністю і можливістю хворіти. Як правило, це стосується всіх нас. Але перед нами може постати інше запитання: гаразд, ми, грішники, хворіємо, це результат нашого стану, того, що ми не повністю з’єднані з Богом або принаймні не повністю до Нього спрямовані. Але чому хворіють святі? Чому вони, ніби вкраплені в Божу благодать, можуть хворіти? Тут інший момент, той самий момент, який постає перед нами в страшні хвилини розп’яття Христа і Його смерті. Святий несе на собі хрест усієї землі, святий – це людина, яка разом із Христом несе на собі наслідки людського гріха. Я згадую зараз одного валаамця. Він був послушником протягом п’ятдесяти років, на роботах втратив ногу, був уже старим, коли його зустрів отець Афанасій, який відвідав тоді Валаам у пошуках духовного життя. Він запитав цього старого: “Скажи, чому ти, після п’ятдесяти років, не приймаєш постригу, залишаєшся послушником?” І той відповів: “Я не готовий. Я не навчився співчувати і плакати плачем всієї землі”. Ось чому і святий може хворіти, може страждати: тому що вміє співчувати, розділяти страждання і плакати над стражданням, над гріховністю, над відпадінням від Бога всієї землі.
Але коли ми говоримо про хвороби, ми говоримо, звичайно, здебільшого про таких людей, якими є ми самі. І що ж нам робити? Люди “благочестиві” часто мені кажуть: “Навіщо мені йти до лікаря? Я можу піти і попросити священика помолитися, або можу попросити, щоб мене помазали святим єлеєм”. Так, можеш; але чому це робити, коли Бог нам дав інші засоби, більш доступні, більш прості, і які не вимагають від тебе тієї цільної, глибокої віри, якої вимагається, коли звертаєшся до таїнств і до дій Церкви?”… Це слова святого Серафима Саровського. Він говорив одному своєму співрозмовнику: “Лікуйся, тому що Бог створив і ліки, і лікаря, і в його руках твоє одужання”. Тут він повторює те, що можна прочитати в 38-му розділі книги Сираха: що Бог справді створив і ліки, і лікаря, і дав йому владу часом зцілювати:
“Шануй лікаря… за потребою в ньому, бо Господь створив його, і від Вишнього – лікування… Господь створив із землі ліки, і розсудлива людина не буде нехтувати ними. Для того Він і дав людям знання, щоб прославляли Його в дивовижних ділах Його: ними Він лікує людину і знищує хворобу її. Той, хто готує ліки, робить із них суміш, і заняття його не закінчуються, і через нього буває благо на лиці землі. Сину мій, у хворобі твоїй не будь недбалим, але молися Господу, і Він зцілить тебе. Залиш гріховне життя і виправ руки твої, і від усякого гріха очисти серце. Піднеси пахощі і з семидалу пам’ятну жертву, і зроби приношення тучне, як би вже помираючий; і дай місце лікареві, бо і його створив Господь, і нехай не віддаляється він від тебе, бо він потрібен. В інший час і в їхніх руках буває успіх; бо і вони моляться Господу, щоб Він допоміг їм подати хворому полегшення і зцілення для продовження життя.” (Сир. 38:1-2,4,6-14
Як бачимо, тут сказано ще одне, дуже важливе. Перш ніж іти до лікаря, і протягом усього часу, який ти вживеш, щоб бути зціленим природним образом, шукай покаяння, шукай духовного очищення, бо хвороба пов’язана, з одного боку, з загальною долею людини, з її ослабленням, з тим, що ми смертні та піддані стражданню та хворобам, але також пов’язана з тим станом душі, що в нас коїться. Є чудове місце у Святому Письмі (не можу зараз процитувати його точно), яке, описуючи долю людини після падіння, говорить: і поступово в роді людському утвердилася смерть… Смерть увійшла, але люди жили довго. І якщо ми подивимося на родовід людства, тривалість життя дедалі зменшувалася, бо люди слабшали, їхній зв’язок із Богом ставав меншим, менш глибоким, і смерть ставала все більш і більш панівною над ними. До теми смерті ми ще повернемося. Але зараз я хочу сказати: тільки-но людина хворіє, вона повинна увійти всередину себе і поставити перед собою питання, наскільки вона далека від Бога, яка в ній є неправда щодо ближнього, щодо самої себе, якою мірою вона оскверняє або спотворює образ Божий, що закладений у ній, і водночас смиренно, не сподіваючись, що силами свого чудесного покаяння вона може перемогти тілесну хворобу, йти до лікаря і приймати від нього лікування. Це дуже, дуже важливий момент.
Але ще більше, можливо, запитань піднімається в людей, коли людина хворіє на душевну хворобу. Що таке душевна хвороба? Ми знаємо тепер, що наш психічний стан дуже великою мірою залежить від того, що відбувається фізіологічно, з погляду фізики, хімії, у нашому мозку і в нашій нервовій системі. Тому не можна кожне психічне захворювання приписувати злу, гріху або бісу. Така хвороба набагато частіше буває спричинена пошкодженою нервовою системою людини, ніж бісівською спокусою або таким гріхом, який людину відірвав від усякого зв’язку з Богом. І тут медицина входить у свої права і може зробити дуже багато.
Мені пригадується один випадок. У Парижі був чудово талановитий художник-іконописець. Він раптом захворів, став поступово божеволіти. У нього були галюцинації, його внутрішній світ втратив почуття реальності. Його рідні вирішили йому не суперечити, сподіваючись, що він заспокоїться. Але йому ставало дедалі гірше, і тоді ця благочестива родина звернулася до Церкви. Нашого молодого іконописця відчитували, сповідували, кропили святою водою, причащали, мазали освяченим єлеєм, а він хворів дедалі більше й більше. Я тоді був лікарем, і до мене звернулися з питанням: що робити?… За мою відповідь на мене дуже розсердилися; я сказав: “Киньте все це, він хворий, а не одержимий. Пошліть його в лікарню, щоб до нього застосували лікування електрошоком”. (Тоді це було єдине, що вміли робити в цій галузі). І я пам’ятаю, як обурилася сім’я і духовенство: “Як?! А раптом це насправді одержимість? Що ти про це знаєш?” Я відповів: “Я одне знаю – якщо це одержимість, то електрошок жодним чином не зашкодить бісу і не допоможе хворому, а якщо це просто хвороба, то наш друг одужає”. І через рік він одужав. (Зауважу принагідно: священик не завжди може бути фаховим психіатром, але він має принаймні достатньо цікавитися тим, що відбувається з людьми навколо нього, щоб мати якісь пізнання про те, як проявляється душевна хвороба. Коли душевнохвора людина виявляється і віруючою, її душевний стан відкидає тінь на все, зокрема на її життя в Церкві. І дуже важливо, щоб священик був у змозі сказати: це – хвороба, а це – справжній містичний досвід).
Але за час хвороби цього художника трапилося щось надзвичайно цікаве. Він виступив у хворобу незрілим іконописцем, він вийшов із хвороби дозрілим, його ікони стали інакшими, зрілими, глибокими. І ми ставили перед собою питання: що ж це таке? яким чином це може бути?… Відповідь я знайшов уже пізніше у святого Іоанна Кронштадтського. Він каже, що є душі дуже крихкі, які могли б бути розбиті навколишнім світом, і Бог спускає між такою душею і світом завісу божевілля або якогось часткового відчуження і нерозуміння, поки ця душа не дозріє. Ця душа може не дозріти зовсім на цій землі, але вона дозріватиме в тиші свого так званого “божевілля”, відлученості від навколишнього світу, і вступить у вічність зрілою, дозрілою. А іноді буває, що ця пелена знімається, як це трапилося з цим іконописцем, і раптом виявляється, що за цією пеленою він пережив щось, що тільки між Богом і ним відбувалося, у що не втручалася ніяка людська сила; і в результаті він став зрілою людиною.
Мені здається, що дуже важливо пам’ятати ці різні моменти. Коли людина хворіє психічно, треба пам’ятати, що це може бути фізіологічне явище, на яке має звернути увагу лікар. З іншого боку, водночас ми повинні про цю людину молитися, як ми молимося за всяку людину в нужді, молитися всіма силами душі. Ми можемо застосовувати й деякі церковні дії: помазати людину освяченим єлеєм або, якщо вона до того спроможна, допускати її до Святого Причастя; але знати, що Божественна сила буде діяти подвійно: через таїнства і – вона ж – через лікаря та ліки.
Часом Бог вирішує, що дія має бути здійснена земними прийомами, природними прийомами, тому що тут в основі захворювання не було ні гріха, ні зла, а був момент, коли людина повинна бути усунута від того, що може її зламати, спокусити, віддалити від бачення досконалої краси чи правди, доки вона не зміцніє і не стане здатною жити в напівтемряві цього світу й разом з тим жити світлом Божим.
Про святість і духовність Ми сповідуємо, що Церква свята; і апостол Павло каже всім християнам: “Ви святі”. Що Церква свята – ясно і зрозуміло, але що всі християни святі – ставить перед ними серйозні питання, тому що, навіть якщо вони долучаються до святості Церкви, дивлячись на самих себе й на людей, які нас оточують, ми не можемо це слово вжити зі спокійною впевненістю.
Почнемо зі святості Церкви. Святість Церкви полягає в тому, що вона – місце, де Бог у Своїй повноті присутній серед Свого народу. Христос Боголюдина, як людина і як Бог, заповнює Собою Церкву; Дух Святий дихає в ній, і у Христі та у Святому Дусі ми є вже не прийомними, а рідними дітьми Бога і Отця. Знову-таки, ці слова сміливі, але вони належать не мені, а святому Іринею Ліонському. І в цьому відношенні ми можемо сказати, що Церква свята всією святістю Бога, Який у ній живе і діє.
Що ж сказати про нас самих? Залежно від нашої вірності, від нашого вростання в тайну Церкви і в тайну Бога, ми скількись долучаємося до цієї святості. Але коли апостол Павло говорить про те, що всі християни святі, він зовсім не має на увазі, що ми всі вже досягли святості – я вже не кажу: Христової, а навіть святості тих святих, яких шанує Церква.
Святість починається в момент, коли ми присвячені Богові, принесені Йому в дар, робимося Його власністю. Це не означає, що в той момент людина вже робиться святою в тому сенсі, в якому вона покликана бути подібною до Серафима Саровського, Сергія Радонезького, Ніла Сорського і безлічі інших чоловіків і жінок. Це лише говорить про те, що тепер з власної волі, з повної своєї згоди, з усією своєю рішучістю ми віддаємо себе Богу, тепер ми Божі до кінця. У цьому сенсі святість людини, звісно, поєднується з якоюсь часткою гріховності, тому що людина віддає себе Богові і каже: Господи, я хочу бути Твоїм і тільки Твоїм! – а разом із цим у ній ще є недосконалість, яка має бути перероблена і поступово зникнути. Ось два полюси святості: Божественна святість Спасителя Господа Іісуса Христа і зародкова святість того, хто сам себе віддає як би у власність Богові, або, у випадку хрещення дітей, того, хто приноситься сім’єю Богові, бо сім’я вірить у Нього і знає, що віддати дитину Богові – це найкраще, що можна для неї зробити.
Питання святості пов’язане ще з іншим словом: духовність. Ми постійно говоримо про духовність, ніби людина, не тільки святі, а й ми, грішники, можемо жити одним духом, і забуваємо, що в людині є і душевність, і тілесність. Треба зрозуміти, що таке духовність по своїй сутності. Духовність – це не досягнення, а шлях; духовність полягає в тому, що Святий Дух діє в нас, бо ми Христові й поступово зростаємо дією Святого Духа. Це означає, що ми повинні з’єднатися з Христом і з Духом Святим усім своїм єством, а не тільки тією стороною нашого буття, яка вже є спорідненою з Богом духом нашим. Святий Серафим Саровський каже, що святості можна досягти завдяки рішучості, а рішучість – це предмет волі, це предмет розуму, свідомості; і тому наша душевність відіграє абсолютно вирішальну роль. Наш дух не може з місця зрушитися без того, щоб наша душевність не брала участі в його відродженні і сходженні до Бога. Це дуже важливий момент, тому що ми часто думаємо, ніби замість того, щоб звершувати душевний подвиг, ми можемо звернутися до таїнств, звернутися до молитви, звернутися до Бога і казати: Господи, зроби за мене те, чого я не збираюся робити заради Тебе, або те, чого я не можу зробити, бо мені вистачає ні рішучості, ні наснаги!.. Ні, в нас є цей душевний момент, який потрібен для того, щоб спалахнув дух і щоб Бог дедалі глибше міг із нами з’єднатися.
Але йдеться не тільки про душевність і про духовність, про дух і про душу, йдеться також про людське тіло, бо тіло людини було створене Богом для того, щоби бути вмістилищем її душі та її духу. Це слід зрозуміти: наше тіло так само святе, як наш дух, і має бути пронизане до самих глибин Божественною благодаттю. Святий Силуан Афонський в одному зі своїх писань каже, що віянням Святого Духа, дією Святих Таїнств, долученням нашим до Бога, коли ми віддаємося Йому чи то нашими батьками, чи то вільною своєю волею, благодать Божа торкається спершу нашого духа, а потім, коли спалахне наш дух, це полум’я поступово пронизує і душевність нашу. У світлі тієї благодаті, яка вже осяяла наш дух, ми робимося здатними приймати рішення, які інакше не могли б приймати, робимося здатними розуміти те, чого інакше не могли б зрозуміти. І коли людина дійшла до повноти якоїсь долученості до Бога (повноти, звісно, відносної), то ця благодать сходить і пронизує і наше тіло. Цим пояснюється те, що тіла святих часто залишаються нетлінними, їх не торкається тлін, розтління. Так от, святість починається з моменту, коли ми віддаємо себе Богові, вона зростає в міру того, як ми рішуче боремося з усім тим, що нам заважає бути Божими, друзями й учнями Христа, храмами Святого Духа. І далі вона пронизує нас до кінця.
І тут, можливо, варто подумати про те, що відбувається в наших людських стосунках. Часто люди думають, що можуть спілкуватися тільки духовно, тобто забуваючи свою душевність і свою тілесність; що можна молитися за свого ближнього і досить із нього, – тоді як ближній, можливо, потребує багато чого іншого: душевної допомоги, тілесної допомоги. І тут ми повинні зрозуміти, що відбувається. Ми повинні зрозуміти, що в ту міру, як ми хочемо жити духом, ми повинні розкриватися до ближнього тією стороною нашої душевності, яка вже очищена. Це означає (в Євангелії ясно про це говориться), що наші думки повинні поступово очищатися, ми повинні боротися за те, щоб жоден бруд, жоден тлін, жодна нечистота, жодна неправда, брехня не проникали в нашу думку.
Але ви скажете: як же бути? Я знаю, що на досвіді воно не так. Ось я стаю на молитву, і тільки-но починаю молитися, в мене починають вливатися звідкись усілякі спогади, уяви, фантазії або навіть просто богохульні думки… Про це говорить святий Іоанн Ліствичник: тільки-но ми стаємо на молитву, біс підповзає до нас і нашіптує нам усе, що може нас відволікти від молитви. І не треба цим бентежитися; треба просто йому сказати: відійди, не втрачай часу, я однаково продовжуватиму молитися… І уривок молитви, який був осквернений нечистими думками, треба повторювати раз за разом. Як один подвижник казав – якщо ви будете це робити постійно, то біс побачить, що чим більше він на вас нападає, тим більше ви молитеся, і відійде від вас. Це дуже важливий момент.
Буває, що доводиться боротися з тією темрявою, яка піднімається в нас, почасти тому, що вона в нас уже є, почасти тому, що вона нам нав’язується. Є розповідь із життя подвижників про те, як одному ченцеві доручили хрещення жінок, і щойно він приступав до дорученого, у ньому виникала блудна пристрасть і нечисті думки. Його ім’я було Іоанн, і він звернувся до святого Іоанна Хрестителя: Святий Іоанне, ти був чистим від усякої порочної думки, – помолись Богу, щоб Він мене визволив від цієї нечистоти, адже я опоганюю ту справу, яку здійснюю!.. І святий Іоанн Хреститель йому з’явився і сказав: “Я можу тебе звільнити від цього боріння, але якщо я тобі випрошу це в Бога, ти втратиш вінець мучеництва. Продовжуй боротися, борися проти нечистих думок, проти цих образів, проти повстання плоті в тобі самому, борися нещадно, і рано чи пізно благодать Божа, яку ти призиваєш, переможе в тобі, і тоді ти отримаєш вінець мученицький”… Цей чернець продовжував хрестити й боротися і боровся аж до дня, коли раптом опинився вільним від усякої нечистої думки і міг хрестити так, як, вірно, хрестив святий Іоанн Предтеча у водах Йордану.
Тож не треба бентежитися тим, що вповзає в нашу душу. Не треба бентежитися і тим, що в момент, коли ми молимося Богові, коли Господь проливає Своє світло в нашу душу, ми раптом починаємо бачити в нашій душі таку темряву, таку нечистоту, таку скверну, якої раніше не відчували й не бачили у своїй душі. І крім того, треба пам’ятати, що наше тіло, наша душа, наш дух становлять одне ціле, яке ми поступово повинні включити в тайну Божу; і тоді людина робиться цілісною, тоді її тілесність пронизується благодаттю з такою ж силою, як і її дух. Згадайте, як під час бесіди з Серафимом Саровським Мотовилов побачив, що обличчя святого Серафима засяяло, засяяло його вбрання, увесь він засяяв подібно до того, як Христос засяяв на Фаворі, коли говорив із Мойсеєм та Ілією про прийдешнє Своє страждання, – Він увесь засяяв так, що навіть Його вбрання, за словом Євангелія, засяяло такою білизною, якої не міг би досягнути жоден білизнувальний майстер. Це звертає нашу увагу на те, що ми повинні бути пронизані благодаттю тілесно тією самою мірою, як душевно і духовно, і що ми не повинні боятися тієї боротьби, яка в нас відбувається. Боротьба – час, коли ми можемо сказати: Господи, невже Ти мені довіряєш настільки, щоб мені доручити цю боротьбу з сатаною, зі злом, яке в мені ще не вичерпане?.. Це момент, коли ми можемо радіти з того, що Бог нам дає можливість за Нього, разом із Ним боротися і перемагати. І коли ми перемагаємо зло в собі, ми його не тільки в собі перемагаємо, ми його перемагаємо взагалі, бо поражений біс поражений для всього всесвіту, він поранений на смерть. Коли якийсь гріх у нас зцілений, тобто коли нічого не залишилося від нього, тільки коли наша цілісність виросла в повноту своєї міри, ми можемо сказати: тепер це зло померло для всього всесвіту…
І тому коли ми зустрічаємося в нашому житті з духовною боротьбою, з душевною спокусою або з тілесною хворобою – я говорю зараз не про звичайну хворобу, а про те, що гріх у нас починає діяти з новою силою – ми можемо дякувати Богові.
І ми можемо ще одне пам’ятати, надзвичайно важливе: не тіло є причиною і джерелом зла в нас. Один із подвижників абсолютно ясно говорить, що тіло є страждальцем, мучеником, тіло є жертвою тієї неправди, яка в нас живе душевно і ще духовно. Тому коли ми говоримо про тілесні, про плотські гріхи, ми говоримо про те тільки, що гріховність наша, яка вся живе в душевності й духовності, зараз поневолює наше тіло, оскверняє наше тіло; каятися має не тіло, а душа наша. І це дуже важливо, бо надто легко ми думаємо про наше тіло як про джерело спокуси чи зла. Джерело – в нашій неочищеній, неосвіченій душевності та духовності, яка ще не до кінця загорілася.
Про шлюб, про дітей Один з отців Церкви вже в древності сказав, що світ не міг би стояти без таїнств, тобто без безпосереднього впливу Божого і без преображення, яке цей вплив здійснює над людьми; і що єдине таїнство, яке збереглося після відпадання людини від Бога і втрати раю, це таїнство шлюбу. Шлюб є таїнством і в древності, і поза християнським досвідом. Звісно, не в тому самому сенсі, в якому він є таїнством у християнській Церкві, але він – таїнство в тому сенсі, що це момент, коли звершується щось, що інакше, людськими силами, не могло б звершитися. Це момент, коли відновлюється, наскільки це можливо в межах занепалого світу, та єдність між чоловіком і жінкою, та цілісність вселюдини, про яку йдеться на початку книги Буття. Це момент колосальної важливості. Це момент, коли двоє, тому що вони полюбили одне одного, можуть стати однією плоттю, тобто не тільки фізичною плоттю, а й однією тілесною реальністю, яка в собі включає різницю і душевності, і духовності.
Я хочу це розвинути трошки. У Старому Завіті ми читаємо про те, як людина була створена вселюдиною, і в ній, за вченням деяких (далеко не всіх) отців, містилося все і жіноче, і чоловіче. Поступово людина почала зростати, дозрівати; і настав момент, коли в одній людині вже не могла поєднуватися повнота і жіночої, і чоловічої істоти. Тоді Бог привів до людини всіх тварин, щоб вона побачила, що в них є дві статі, і відчула, як сказано в Писанні, що тільки вона самотня. І коли вона раптом відчула свою самотність, Бог навів на неї глибокий сон і розділив у ній чоловіче від жіночого. Але розділив не так, щоб не залишилося нічого того чи іншого в кожному з них. У кожному залишилося щось від іншого, що давало йому змогу впізнавати себе самого в іншій істоті; він і вона становили одне. І коли Адам побачив перед собою Єву, він вигукнув: “Це кістка від кісток моїх, це плоть від плоті моєї” (Бут. 2:23
І це відбувалося у шлюбній любові, у любові двох, які, подивившись одне на одного, як би впізнавали себе в іншому і водночас впізнавали в іншому не його власну обмеженість, а нову повноту, нову красу, новий сенс. І тоді шлюб, тобто таємниця цієї зустрічі відбувався в тому, що вони одне одного бачили і впізнавали себе самих, і разом – не просто себе, а себе сповненими, з повнотою життя, яку вони можуть мати тільки одне з одним. І з’єднуючись, вони і тілесно, і душевно, і духовно ставали (знов-таки, наскільки було можливо, і наскільки досі буває можливо в занепалому світі) вселюдиною. Це дивовижна таємниця. Це повнота людини, що являється у двох особах. Тому-то отець Церкви, про якого я згадував, говорив, що це таїнство: тепер поділ, який скоєно гріхом, нехай частково, але значною мірою, вирішальною мірою, знімається, вони тепер єдині. І це йде дуже далеко.
Я процитую й іншого отця Церкви (хоча зараз не можу запам’ятати його імені), який говорить дещо, що багатьох може здивувати; він каже, що шлюбне з’єднання чоловіка і жінки можна порівняти з тією єдністю, що звершується між Христом і вірянином, коли він долучається до Святих Таїн… Ось міра, яку один з отців бачив: тілесна єдність між чоловіком і дружиною як повнота тієї єдності, яка вже досягнута душевно і духовно. Це означає, що чоловік і дружина бачать одне одного, немов самого себе, але без тих тіней, без того спотворення, яке кожна людина може в собі бачити. Це бачення себе в тій красі й повноті, яких у собі самому неможливо бачити. І тоді вони з’єднуються в те, що можна назвати словами апостола Павла “малою церквою” (Рим. 16:4
Звісно, у занепалому світі діють й інші сили у шлюбі. Буває статеве бажання, буває жадібність; але буває й те, що двоє з’єднуються завдяки тій любові, яка знімає всі грані: вони тепер стали єдині. І коли народжується дитина, ця дитина є не плодом начебто хижацтва, а плодом віддачі однієї людини іншій, однієї половини іншому чи іншій.
І тут я хочу торкнутися питання про дітей. Сучасна наука йде назустріч тому, у що Церква вірила споконвічно: що в момент, коли зароджується істота, в ній є вся повнота людства, вона вже людина. Можна сказати, що втілення Христа відбулося в момент, коли архангел Гавриїл обіцяв Діві Марії народження Сина, і Вона відповіла: “Оце, Раба Господня, нехай буде Мені за словом твоїм” (Лк. 1:38
Коли дитина народиться, необхідно продовжувати молитися над нею, над колискою, співати їй церковні пісні, молитися церковними словами. Вона ще слів не розуміє, але через звук голосу може сприйняти молитовну налаштованість і через неї ожити до області молитви, області долученості до Бога.
А потім настає інша зміна, коли дитина робиться більшою і вже може сама якось брати участь у житті. І те, що з нею відбувається тоді, може відігравати колосальну і вирішальну роль. Якщо в сім’ї розбрат, крик, взаємна ворожнеча, то це розбиває цілісність її душі; кожен окрик приголомшує її душу і часом вщент розбиває її, як скло може розбитися від гучного шуму.
Але ще інше. У міру того, як дитина чує молитовні слова, долучається до їхньої звучності, вони стають частиною плоті та крові її. І тут я хочу вам дати чудовий приклад, який у мене залишився на душі.
Був у нас тут півчий, Петро Васильович Федоров. Він мав надзвичайної краси бас і всіх нас надихав своїм співом. У якийсь момент він захворів на рак, ліг у лікарню. Я його відвідував щодня. Перший час ми з ним молилися і співали разом, я – невміло, бо не маю достатнього слуху і голосу – співав молебень за його одужання і за його рідних, яких тоді не було при ньому. Потім він став слабшати, і я співав один. Якогось дня я прийшов, і старша сестра мені каже: “Могли б не приходити, – він непритомний, помирає”. Я увійшов у його кімнату. По обидва боки ліжка сиділи його дружина і донька, які щойно приїхали з далекої Японії і застали його вже непритомним, вмираючою людиною. Я пригадав тоді те, що він мені говорив, як молитовні слова переплелися з його душею, і, сказавши дружині й доньці сісти поруч, став на коліна й почав, як умів (тобто погано) співати йому великопісні, страсні піснеспіви. І поступово ми всі побачили, як його свідомість зростає в ньому, відроджується, піднімається, і в якийсь момент він відкрив очі. Я йому сказав: “Петре Васильовичу! Ваші дружина і дочка сидять ліворуч від вас. Ви помираєте; попрощайтеся з ними”. Вони попрощалися спокійно, глибоко, зворушливо; і потім я сказав: “А тепер можете спокійно померти”. Він пішов у забуття і незабаром помер. Так от, ці піснеспіви, які він співав усе життя, його повернули до життя на той короткий термін, який був йому потрібен, щоб не залишити дружину вдовою і доньку сиротою без останнього прощання.
І ще один приклад, який мене теж дуже вразив, із області того, що залишається в душі дитини, коли їй дано чути церковні піснеспіви і їх співати. Багато років тому на Трьохсвятительському подвір’ї був дуже старий диякон. Від старості він значною мірою втратив голос, але співав на кліросі, оскільки тільки це він міг щодня робити. Якось я з ним опинився на кліросі. Він читав і співав, я, як міг, співав. Але він читав і співав із такою іскрометною швидкістю, що мені не вдавалося встежити навіть очима за книгою. Коли служба скінчилася, я йому сказав: “Отче Євфимій! Ви сьогодні вкрали в мене всю службу; але що гірше – ви вкрали її і в себе, тому що ви не могли розуміти те, що виголошували”. Він заплакав і мені сказав: “Ти мені вибач! Але знаєш, я народився в страшенно бідному селі, мене батьки прогодувати не могли і з п’яти років віддали мене в монастир. Там я прожив до революції, там навчився читати, співати, щодня я чув ці служби, вони стали частиною моєї душі. Коли я бачу ці слова, мені не потрібно їх читати; коли я чую ці піснеспіви, мені не потрібно на них зосереджуватися: щойно я бачу слово – немов Божа рука торкається якоїсь струни в моїй душі, ніби в моїй душі арфа, і вся душа починає співати. Тому я співаю так швидко, що арфа співає, душа співає, – це мені було дано слово за словом протягом усього мого дитинства і мого зрілого життя”…
Ось що ми можемо дати дитині; і ось що являє собою шлюб, де в серцевині перебуває Господь Іісус Христос, благодать Святого Духа, і де діє тайна єдності у Христі.
Про смерть У мене ставлення до смерті своєрідне, і мені хочеться пояснити, чому я до смерті ставлюся не тільки спокійно, а й з бажанням, з надією, з тугою за нею.
Моє перше яскраве враження про смерть – розмова з моїм батьком, який мені якось сказав: “Ти маєш так прожити, щоб навчитися чекати на свою смерть так, як наречений чекає на свою наречену: чекати на неї, сумувати за нею, радіти заздалегідь про цю зустріч, і зустріти її побожно, ласкаво”. Друге враження (звісно, не відразу, а через багато років) – смерть мого батька. Він помер раптово. Я прийшов до нього, у бідну кімнатку на верхівці французького будинку, де було ліжко, стіл, табуретка і кілька книжок. Я увійшов у його кімнату, зачинив двері і став. І мене охопила така тиша, така глибина тиші, що я, пам’ятаю, вигукнув уголос: “І люди кажуть, що існує смерть!.. Яка це брехня!”. Тому що ця кімната була сповнена життям, до того ж такою повнотою життя, якого поза нею, на вулиці, на подвір’ї я ніколи не зустрічав. Ось чому в мене таке ставлення до смерті і чому я з такою силою переживаю слова апостола Павла: “Бо для мене життя – Христос, і смерть – придбання, бо доки я живу в плоті, я відокремлений від Христа” (Флп. 1:21 Флп. 1:24-25
Смерть я бачив дуже багато. Я п’ятнадцять років працював лікарем, з яких п’ять років на війні або у французькому Опорі. Після цього я сорок шість років прожив священиком і ховав поступово ціле покоління нашої ранньої еміграції; тож смерть я бачив багато. І мене вразило, що руські вмирають спокійно; західні люди частіше зі страхом. Руські вірять у життя, йдуть у життя. І ось це одна з речей, які кожен священик і кожна людина має повторювати собі й іншим: треба готуватися не до смерті, треба готуватися до вічного життя.
Про смерть ми нічого не знаємо. Ми не знаємо, що відбувається з нами в момент вмирання, але хоча б зачатково знаємо, що таке вічне життя. Кожен із нас знає на досвіді, що бувають якісь миті, коли він живе вже не в часі, а такою повнотою життя, такою радістю, яка належить не просто землі. Тому перше, чого ми повинні вчити себе та інших, це готуватися не до смерті, а до життя. А якщо говорити про смерть, то говорити про неї тільки як про двері, які широко відчиняться і нам дадуть увійти у вічне життя.
Але вмирати все-таки не просто. Що б ми не думали про смерть, про вічне життя, ми не знаємо нічого про саму смерть, про вмирання. Я вам хочу дати один приклад мого досвіду під час війни.
Я був молодшим хірургом у прифронтовому госпіталі. У нас помирав молодий солдатик років двадцяти п’яти, моїх років. Я прийшов до нього ввечері, сів поруч і кажу: “Ну, як ти почуваєшся?” Він подивився на мене і відповів: “Я сьогодні вночі помру”. – “А тобі страшно вмирати?” – “Помирати не страшно, але мені боляче розлучатися з усім тим, що я люблю: з молодою дружиною, із селом, із батьками; а одне справді страшно: померти на самоті”. Я кажу: “Ти не помреш на самоті”. – “Тобто як?” – “Я з тобою залишуся”. – “Ви не можете всю ніч просидіти зі мною…” Я відповів: “Звичайно, можу!” Він подумав і сказав: “Якщо навіть ви і просидите зі мною, в якийсь момент я цього більше усвідомлювати не буду, і тоді піду в темряву і помру один”. Я кажу: “Ні, зовсім не так. Я сяду поруч із тобою, і ми будемо розмовляти. Ти мені будеш розповідати все, що захочеш: про село, про сім’ю, про дитинство, про дружину, про все, що в тебе в пам’яті, на душі, що ти любиш. Я тебе триматиму за руку. Поступово тобі стане стомлююче говорити, тоді я говоритиму більше, ніж ти. А потім я побачу, що ти починаєш дрімати, і тоді буду говорити тихіше. Ти заплющиш очі, я перестану говорити, але буду тебе тримати за руку, і ти періодично тиснутимеш мені руку, знатимеш, що я тут. Поступово твоя рука, хоча відчуватиме мою руку, більше не зможе її потискати, я сам почну тиснути твою руку. І в якийсь момент тебе серед нас більше не буде, але ти підеш не один. Ми весь шлях пройдемо разом”. І так годину за годиною ми провели цю ніч. У якийсь момент він дійсно перестав стискати мою руку, я почав його руку потискати, щоб він знав, що я тут. Потім його рука почала холонути, потім вона розгорнулася, і його більше з нами не було. І це дуже важливий момент; дуже важливо, щоб людина не була сама, коли йде у вічність.
Але буває й по-іншому. Іноді людина хворіє довго, і якщо вона тоді оточена любов’ю, турботою – помирати легко, хоча боляче (я про це теж скажу). Але дуже страшно, коли людина оточена людьми, які тільки й чекають, як би вона померла: мовляв, поки вона хворіє, ми бранці її хвороби, ми не можемо відійти від її ліжка, не можемо повернутися до свого життя, не можемо радіти своїм радощам; вона, як темна хмара, висить над нами; як би вона померла якнайшвидше… І той, хто помирає, це відчуває. Це може тривати місяцями. Рідні приходять і холодно запитують: “Ну як тобі? нічого? тобі що-небудь треба? нічого не треба? гаразд; ти знаєш, у мене свої справи, я ще повернуся до тебе”. І навіть якщо голос не звучить жорстоко, людина знає, що її відвідали, тільки тому що треба було відвідати, але що на її смерть чекають із нетерпінням.
А іноді буває інакше. Людина помирає, помирає довго, але її люблять, її люблять, вона дорога; і сама теж готова пожертвувати щастям перебування з улюбленою людиною, тому що це може дати радість або допомогу комусь іншому. Я дозволю собі зараз сказати дещо особисте про себе.
Моя мати протягом трьох років помирала від раку; я за нею ходив. Ми були дуже близькі, дорогі одне одному. Але в мене була своя робота, – я був єдиним священиком лондонської парафії, і, крім того, раз на місяць мусив їздити до Парижа на збори Єпархіальної ради. У мене не було грошей подзвонити телефоном, тому я повертався, думаючи: знайду я матір живою чи ні? Вона була жива, – яка радість! яка зустріч!… Поступово вона стала згасати. Бували моменти, коли вона подзвонить у дзвінок, я прийду, і вона мені скаже: “Мені сумно без тебе, побудемо разом”. А бували моменти, коли мені самому було не під силу. Я піднімався до неї, залишаючи свої справи, і говорив: “Мені боляче без тебе”. І вона мене втішала про своє вмирання і свою смерть. І так поступово ми разом відходили у вічність, бо, коли вона померла, вона з собою забрала всю мою любов до неї, все те, що між нами було. А було між нами так багато! Ми прожили майже все життя разом, тільки перші роки еміграції жили окремо, бо ніде було жити разом. Але потім ми жили разом, і вона мене знала глибоко. І якось вона мені сказала: “Як дивно: чим більше я тебе знаю, тим менше я могла б про тебе сказати, бо кожне слово, яке я про тебе сказала б, треба було б виправляти якимись додатковими рисами”. Так, ми дійшли до моменту, коли знали одне одного так глибоко, що сказати одне про одного нічого не могли, а долучитися до життя, до вмирання і до смерті – могли.
І ось ми маємо пам’ятати, що кожен, хто помирає, перебуває в такому становищі, коли будь-яка черствість, байдужість або бажання “нарешті б це скінчилося” – нестерпні. Людина це відчуває, знає, і ми повинні навчитися долати в собі всі темні, похмурі, скверні почуття і, забуваючи про себе, глибоко замислюватися, вдивлятися, вживатися в іншу людину. І тоді смерть робиться перемогою: “О смерть, де твоє жало?! О смерть, де твоя перемога? Воскрес Христос, і померлих ні одного у гробі”.
Я хочу сказати ще дещо про смерть, тому що те, що я вже сказав, дуже особисто. Смерть нас оточує весь час, смерть – це доля всього людства. Нині тривають війни, помирають люди в жахливому стражданні, і ми повинні навчитися бути спокійними щодо власної смерті, бо ми в ній бачимо життя, вічне життя, що зароджується. Перемога над смертю, над страхом смерті полягає в тому, щоб жити глибше і глибше вічністю та інших долучати до цієї повноти життя.
Але перед смертю бувають інші моменти. Ми не одразу вмираємо, не просто тілесно вимираємо. Бувають дуже дивні явища. Мені пригадується одна наша старенька, така Марія Андріївна, чудова маленька істота, яка якось до мене прийшла і каже: “Отче Антонію, я не знаю, що з собою робити: я більше спати не можу. Протягом усієї ночі в моїй пам’яті здіймаються образи мого минулого, але не світлі, а тільки темні, погані, образи, що мучать мене. Я звернулася до лікаря, просила дати мені якесь снодійне, але снодійне не знімає це марево. Коли я приймаю снодійне, я більше не в силах ніби відокремити від себе ці образи, вони стають маренням, і мені ще гірше. Що мені робити?” Я їй тоді сказав: “Маріє Андріївно, знаєте, я в перевтілення не вірю, але вірю, що нам дано від Бога пережити наше життя неодноразово, – не в тому сенсі, що ви помрете і знову повернетеся до життя, а в тому, що зараз із вами відбувається. Коли ви були молоді, ви, у вузьких рамках свого розуміння, часом чинили недобре; і словом, і думкою, і дією порочили себе та інших. Потім ви це забули і в різному віці продовжували в міру свого розуміння чинити так само, знову-таки, себе принижувати, опоганювати, порочити. Тепер, коли у вас більше немає сил чинити опір спогадам, вони спливають, і щоразу, спливаючи, немов би кажуть вам: Маріє Андріївно, тепер що тобі за вісімдесят років, майже дев’яносто, якби ти опинилася в тому самому становищі, що тобі зараз пригадують, коли тобі було двадцять, тридцять, сорок, п’ятдесят років, чи вчинила б ти так, як вчинила тоді?.. Якщо ви можете глибоко вдивитися в те, що було тоді, у свій стан, у події, у людей і сказати: ні, тепер, зі своїм досвідом життя, я нізащо не могла б сказати це вбивче слово, не могла б так учинити, як я вчинила! – якщо ви можете це сказати всім своїм єством: і думкою, і серцем, і волею, і плоттю своєю, – це від вас відійде. Але приходитимуть інші, ще й ще інші образи. І щоразу, коли приходитиме образ, перед вами Бог ставитиме запитання: це твій минулий гріх чи це все ще твій теперішній гріх? Бо якщо ви колись зненавиділи якусь людину і не пробачили їй, не примирилися з нею, то тодішній гріх – ваша теперішня гріховність; вона від вас не відійшла й не відійде, поки ви не покаєтеся”.
У цьому ж роді можу дати й інший приклад. Мене викликала одного разу сім’я однієї нашої старої бабусі, світлої-пресвітлої жінки. Вона явно мала померти того ж дня. Вона посповідалася, і наостанок я її запитав: “А скажіть, Наташо, ви всім і все пробачили чи у вас якась скалка ще є в душі?”. Вона відповіла: “Усім я пробачила, крім свого зятя; йому не пробачу ніколи!”. Я сказав на це: “У такому разі я не дам вам молитви на відпущення гріхів і не причащу Святих Таїн; ви підете на суд Божий і будете відповідати перед Богом за свої слова”. Вона каже: “Адже я сьогодні помру!”. – “Так, ви помрете без молитви на відпущення гріхів і без причастя, якщо не покаєтеся і не примиритеся. Я повернуся за годину” – і пішов. Коли через годину я повернувся, вона мене зустріла сяючим поглядом і каже: “Як же ви були праві! Я зателефонувала своєму зятю, ми порозумілися, примирилися, він зараз їде до мене, і я сподіваюся, до смерті ми один одного поцілуємо, і я увійду у вічність примирена з усіма”.
Про життя християнське Як основний принцип, жити по-християнськи означає жити так, щоб посильно, поступово, зростаючи, нам уподібнюватися Христу. Можливо, це звучить дуже страшно; але Спаситель нам сказав абсолютно ясно: “Я дав вам приклад, щоб ви його наслідували”. І приклад, звісно, охоплює все Його життя, Його мислення, Його сердечне ставлення до людини, до навколишнього світу і до долі Божої. Це включає все, що людина собою являє, і все, що вона може творити. Тому християнське життя не полягає просто в тому, щоб завчити ті чи інші заповіді та намагатися їх виконати, а в тому, щоб за заповіддю, за словом, за образом знайти глибинний сенс і вростати в цей сенс. Це я хочу пояснити.
Коли ми вдумуємося або вчитуємося у Старий Заповіт, ми бачимо, що там дано заповіді, і якщо людина до кінця виконувала ці, зазначені Богом заповіді, якщо вона їх виконувала по совісті, усіма силами, усім своїм розумінням, усім своїм прагненням до праведності, то перед Богом вона була праведною. Але на цьому все закінчувалося, в тому сенсі, що її становище по відношенню до Бога було нібито юридичним: вона була “правою” у справах своїх. А в Євангелії чудово Спаситель нам каже: “Коли ви виконаєте все, зізнавайтеся, що ви – неключимі (тобто нікчемні) раби”. Отже, мова не про те, щоб бути праведним перед Богом через виконання заповідей, а в тому, щоб за заповіддю знайти якийсь свій шлях; а який це шлях?
Хтось із духовних наставників казав: для того, щоб рухатися вперед у духовному житті, треба безумовно вірити своєму наставнику. І далі він пояснював, що віра своєму наставникові полягає в тому, щоб, по-перше, знайти такого і вгледіти в ньому образ, якому варто слідувати; знайти таку людину, до якої можна прислухатися і в послуху якій можна вирости за край власної міри. І коли я говорю про послух, я саме говорю не про те, щоб рабськи виконувати ті чи інші правила життя, а про те, щоб вслухатися. Слово “послух” від слова “слухати”. Стосунки наставника й учня саме в тому полягають, що учень вслухається у свого наставника – не тільки просто й формально в його слова, а намагається проникнути в думки, у досвід, у розуміння, у знання, у відчуття, якими продиктовані ті чи інші його слова. І завдяки цьому людина може ніби поступово перерости свій досвід і долучитися до досвіду свого наставника.
У найвищому розумінні, єдиний наш наставник – Христос; Він Сам про це нам говорить: Я – єдиний ваш Наставник, Я – єдиний ваш Учитель… І тому коли Христос дає нам заповідь, Він нам не тільки вказує, що робити; Він нам говорить: ось так вчинила б природно рухом серця, переконаністю розуму, стрункістю всієї своєї істоти, людина, яка духовно цільна і здорова… І щоб вирости в цю міру цілісності, треба почати з того, щоб вчитися, як чинити, як думати, як відчувати, на прикладі свого наставника. Але “виправдати” себе тим, що, чинячи певним чином, я буваю “правий” перед Богом, не можна, тому що “правою” людина не буває, і не тому, що вона ніколи не може виправдатися, а тому, що не в цьому річ: заповідь нам дано, щоб ми могли вирости в нову міру розуміння і в нові виміри життя.
Тому коли ми говоримо про те, щоб жити по-християнськи, не йдеться про те, щоб у Євангелії чи взагалі в Новому Завіті віднайти всі правила, які були зазначені Спасителем Христом, апостолами, і їх виконувати. Адже можна механічно виконати правило, до якого ти душею ніяким чином не долучений.
Я пам’ятаю випадок; мені його розповіла донька людини, про яку йдеться. Це був віруючий християнин, твердо переконаний, що він повинен виконувати кожну заповідь Христову; скільки вмів, він так і робив. Але ось один приклад того, як він підходив до цього виконання. Він був людиною з достатком, будинок у нього був гарний, підлоги начищені. Коли до нього у двері стукав жебрак, він йому відчиняв, зупиняв бідняка на порозі і говорив: “Стій, де стоїш, не влазь у мій коридор своїми брудними чобітьми”. Потім він виносив жебракові тарілку супу зі шматком хліба і говорив: “Їж! – але надворі”. Коли з їжею було скінчено, він йому давав якусь монетку: “А тепер іди!” І він вважав, що виконав заповідь Христову “нагодуй голодного”. Технічно він це зробив: людина з’їла хліб, з’їла суп, отримала півтинник і пішла. А з чим вона пішла? Вона пішла, ймовірно, з почуттям, що – так, вона не така голодна, у неї і півтинник є на майбутнє, хоч на один обід або просто на чарку горілки – а людського ставлення вона не зустріла.
У зворотному порядку я можу дати приклад, який мене дуже зворушив свого часу. Під час німецької окупації я викладав у Руській гімназії в Парижі. Серед вихователів була дуже сувора, строга людина, яка колись була моїм керівником у літньому таборі; вона була замкненою, ні з ким майже не спілкувалася, і ніхто, власне, про неї нічого не знав; зокрема, не знали, в яких убогих умовах вона сама живе. Ми отримували убогий оклад, і ті з нас, хто міг, просто працювали десь іще заради того, щоб мати змогу викладати в гімназії. Вона мало що могла робити і за віком, і за здоров’ям, і через незнання французької мови. І ось така картина: хлопчики, дівчатка біжать до школи, йде туди ж цей вихователь. Біля дороги сидить убогий, перед ним – шапка. Багато народу проходить. Дехто проходить повз, “не помічаючи” його, бо соромно подивитися й не дати нічого. А дехто, проходячи, просто в цю шапку кидає монетку, а на людину навіть не подивиться. Вони своє зробили; вона для них не людина, вона – убога; а убога – це просто шапка. І ось підходить цей вихователь. Він зупинився, зняв капелюх і щось сказав жебракові; нічого йому не дав, а убогий схопився на ноги, обійняв його, і вони розлучилися. Це бачили діти. Коли він прийшов у гімназію, діти його оточили і засипали запитаннями: “Хто ця людина? Він що, вам родич? Чи знайомий? Чому ви зняли капелюх? Ви нічого йому не дали, – чому ж він схопився і вас поцілував?” – і загнали вихователя в кут, йому довелося відповісти. І він відповів їм приблизно таке: “Я йшов пішки з іншого кінця Парижа, бо в мене на метро грошей не було; я йшов дорогою і здалеку бачив цього жебрака; бачив, як проходили люди повз, бачив, як дехто кидав монетку в його шапку, навіть не глянувши на нього. І я подумав, що якщо я повз нього пройду і не приділю йому уваги, у нього, може, помре остання віра в людину: на нього не тільки не подивилися, але навіть не потрудилися від свого достатку найменшу півкілочку кинути йому. А грошей не було! Давати було нічого… Я зупинився і зняв капелюх перед ним, щоб він відчув, що ми на рівних, що я в ньому бачу рівну собі людину, а не убогого, і йому пояснив: Пробачте – я нічого вам не можу дати: у мене нічого немає… І ця людина схопилася і мене обійняла”.
Я сам із цим жебраком говорив і раніше, і поговорив після цієї події. І він мені сказав, що ніколи його ніхто не обдарував так багато, так щедро, як ця людина, яка їй не дала нічого, але визнала в ній рівну собі людину, зняла перед нею капелюх, пояснила, чому вона не може їй допомогти, і попросила в неї за це вибачення.
Ось два приклади: одна людина все зробила за заповіддю, інша начебто ніякої заповіді й не виконала: немає заповіді, як поставитися до убогого, коли нема чого йому дати. Але він його обдарував найбагатшим даром: він його переконав, він йому довів, що він – людина, що до нього можна ставитися, як до найзнатнішого: перед ним зняти капелюх, перед ним вибачитися, з ним говорити, як із рівним… Можна було б навіть більше сказати. Хтось із духовних письменників говорив про те, що убогі – це наші добродії, що ми маємо багатство тільки для того, щоб їм служити, що багатство в наших руках – не наше, що нам доручено ним розпоряджатися так, як Бог розпорядився б: давати, щоб нічого не прилипало до рук, щоб ми нічого не вважали своїм, щоб ми вважали, що все, що в нас є, все без залишку належить тому, кому це потрібно.
Ось два приклади з коментарем про те, що виконання заповідей Христових – не просто справа виконання закону, а дещо більше: це прояв Христової турботи і Христової любові до тих, кому вона потрібна, без розбору, не ставлячи запитання, чи гідна ця людина, не ставлячи запитання: чи не шахрай вона? – за це вона відповість, а ми відповімо за те, як ми до людини поставилися.
До цього ж належить і уривок Євангелія, який читають перед Постом: про Страшний суд, про овець і козлищ. І завжди підкреслюється: ось Страшний суд, ось що буде грішникам, а ось що буде праведникам. Але це – тільки образ розповіді. Серцевина розповіді: на якій підставі відбувається суд? Христос запитує: Чи ввів ти бездомного під свій дах? Чи нагодував ти голодного? Чи відвідав ти хворого? Чи не посоромився зізнатися в тому, що ти – друг і знайомий людини, яку посадили до в’язниці? і т.д. (Мф. 25:31-46
І в іншому місці Христос каже: “Не всякий, хто Мене кликатиме: “Господи, Господи”, увійде до Царства Небесного, а ті, хто виконуватиме волю Отця Мого” (Мф. 7:21
Якщо все життя християнське полягає в тому, щоб стати справді, істинно людиною, тоді справді слова Спасителя: “Я дав вам приклад, щоб ви наслідували його”, набувають крайнього значення, найвищого значення, бо Христос Спаситель – не лише Бог, що став людиною, Він у найповнішому, єдиному сенсі Людина. Лише оскільки людина долучається до Бога, вона до кінця є людиною. Людина робиться досконалою, коли Бог і вона з’єднані, стали єдині. У Христі “повнота Божества жила тілесно” (Кол. 2:9
Як же жити по-християнськи? Що нам робити? Нам треба пам’ятати, що кожен із нас неповторний для Бога, єдиний, і що Євангеліє є – і через образ Христа, що виростає з його сторінок, і через слова Христові – повним описом усього того, що може людину зробити Людиною. Але кожен, у різні хвилини, може прозріти, зрозуміти і виконати те чи інше, але не все одразу, і не обов’язково (і це дуже важливо) те, що видається найзначнішим, найважливішим. Нам усім хочеться братися за те, що справляє на нас найбільше враження. Ми повинні від цього утриматися: треба робити те, на що ми зараз здатні.
Я пам’ятаю, як мені боляче було, коли вперше я пішов до свого духівника, отця Афанасія, на сповідь. Я сповідався йому, скільки вмів, чесно, і чекав, що він, монах, мені вкаже радикальний шлях: “Роби те-то, те-то і те-то”. А те, що він сказав, мене вразило і на хвилину розчарувало; він мені сказав: “Я тобі вкажу, що ти мав би зробити, якби був на те здатний”. І додав: “А тепер постій і подумай: що з усього цього ти можеш виконати? На що в тебе вистачить мужності? Що тобі дозволять обставини?” І я йому тоді відповів: “Ось те мале з великого, що я можу виконати”. – “Виконай це, і коли ти виявишся вірним у малому, Бог тебе поставить над великим”.
І це дуже важливий момент: не вишукувати у Святому Письмі, у Євангелії, у діях Христа, у Його словах, у притчах, у Його стосунках із людьми найбільше, сподіваючись, чи, точніше, ілюзуючи, що ми можемо це виконати. Що ж вибрати, як же чинити? Я повторю знову те, що я неодноразово говорив приватно і на загальних бесідах протягом останніх сорока з лишнім років.
Євангеліє розкриває перед нами образ людини в повному її масштабі: Христа. І в це ніби дзеркало вселюдства і людської досконалості ми можемо зазирнути з тим, щоб побачити себе. Коли ми читаємо Євангеліє, прочитане може нас або глибоко поранити, або засмутити, або залишити байдужими, або сповнити радості, натхнення, надії. І читаючи Євангеліє, ми маємо бути чесними. Це нам дуже нелегко дається, бо нам хочеться бачити себе в найкращому світлі. Але ось прочитали маленький євангельський уривок. Серце затріпотіло, зігрілося, розум якось прояснився, воля вся напружилася, у свідомості тільки одне бажання: От так би жити! Як це прекрасно! Як це істинно!.. Якщо так ми відгукнулися на євангельське слово, це значить, що воно дійшло до нашого серця (а серце, у святоотецькій літературі, не є місцем емоцій: це сама глибина нашої душі, серцевина нашого буття). Дійшло; я це зрозумів; Бог мені розкрив те, що вже зародково (хоча це ще треба зростити, захистити, зміцнити) мене робить рідним Спасителю в Його людстві і, значить, уже є початком моєї долученості до Нього в цілому. Якщо так моє серце відгукнулося, так мій розум прояснився, воля стрепенулася, все моє єство напружилося бажанням так жити, відповісти на ці слова усім життям – я не тільки себе впізнав, я впізнав щось нове про Бога. Тому що якщо я на Нього хоч трохи схожий, то, значить, і Він на мене скількись схожий. І пізнаючи себе, я пізнав Його.
Але бувають моменти, коли ми читаємо Євангеліє, і до нас той чи інший уривок ніяк не доходить. Ми його читаємо очима, читаємо розумом – усе розуміємо, що там сказано. Але в нас відчуття, що це нас ніяк не стосується. У цьому треба зізнатися; не треба себе ніби штучно підігрівати, накручувати себе, щоб ніби відгукнутися на те, на що ми не відгукуємося.
Ви напевно помітили, читаючи Євангеліє, що Спаситель говорив цілим натовпам народу. У цьому натовпі була людина, яка Христу ставила запитання; і Христос відповідав їй, на її запитання. Але чи замислювалися ви над тим, як на це реагували інші люди навколо? Людина ставила запитання, яке в ній визріло, яке вона усвідомила вже з ясністю; але в натовпі були такі люди, в яких це запитання тільки-тільки зароджувалося або визрівало різною мірою. Чуючи запитання і відповідь на нього Спасителя, ці люди прислухалися, бо знали, що це якимось чином стосується їх, хоча це не була відповідь на їхнє запитання, яке ще не “оформилося”. Але вони намагалися запам’ятати цю відповідь, знаючи, що рано чи пізно ця відповідь розв’яже питання, яке ще поки що не народилося.
Але були ще інші люди, для яких це питання взагалі не існувало і які, напевно, знизували плечима, дивилися один на одного і говорили: “Що за нісенітницю ця людина запитує? І чого Іісус відповідає йому? До того ж відповідає так само безглуздо, як ця людина запитувала, – що це за розмова? Яка втрата часу, коли можна було б більш піднесені речі говорити?..” Ось до таких людей ми теж інколи ставимося, коли читаємо Євангеліє і не відгукуємося.
Але буває й так, що ті чи інші слова Христові видаються нам жорсткими, неприйнятними, словами, яких ми прийняти не можемо. Років сорок тому я проводив у нашій парафії бесіду про заповіді блаженства: “Блаженні ви, коли ганьбитимуть вас і гонитимуть і зводитимуть на вас усяке лихослів’я та наклепи через Мене. Радуйтесь і веселіться” (Мф. 5:11-12
І ось ми повинні читати Євангеліє з відкритим розумом, з відкритим серцем, щоб, зустрічаючись із вчинком Христа, бачачи Його ставлення до людей, чуючи Його слова, звернені до тієї чи іншої людини, чуючи те, що Він каже учням, те, що звернене до нас, – бачити й чути в правді, внутрішній правді, з готовністю сказати: “Це – так, Господи! Це я поставлю собі в закон, тому що я тепер розумію, що це є, нехай зачатково, внутрішнім законом мого життя. А цього я торкнутися не можу, я просто не розумію, про що Ти говориш; а цього я ще прийняти не можу, – ніяк не можу прийняти! Можливо, коли-небудь доросту, а зараз – ні!”
І от якби ми могли знайти в Євангелії нехай одне або кілька таких місць, про які ми можемо сказати, що в цих словах я нібито побачив себе в дзеркалі Христової особистості, ми могли б почати жити по-християнськи; не тільки бути виконавцями тих чи інших правил, але могли б виростати в свою міру, по-своєму уподібнюватися Христу. Тому що уподібнення Христу зовсім не означає наслідування штучне, зовнішнє: це поступове вростання в те, що апостол Павло називає “розум Христовий” (1Кор. 2:16
З цього ми все можемо починати; і нам відомо з житій, що багато святих, багато подвижників почали свій духовний шлях, не знаючи всього, що знаємо ми, будучи грамотними. Ми оточені словом, яке чуємо, яке можемо читати. Багато подвижників починали своє духовне життя з якогось одного вислову, що зачепив їхнє серце. Напевно, багато хто з вас читав “Відверті розповіді мандрівника”. Його вразила одна фраза в апостола Павла: “Безперестанку моліться” (1Сол. 5:17
Ми знаємо приклади й інших людей, які почули те, що вони десятки разів чули в церкві чи від людей; але вперше почули – тобто не вухами, а нутром наче, і почали жити по-новому. Це зовсім не означає, що ми маємо право або що було б розумно сказати: “Я буду жити тільки за тим, що я вже пізнав”. У такому разі ми ніколи не переростемо себе, тоді ми будемо дуже довго й повільно зростати. Ми живемо в середовищі людей, які ось уже дві тисячі років слово Христове, образ Христовий брали в себе і носили у своєму серці та ним жили. І ми можемо не тільки вдивлятися в Євангеліє, а й вслухатися в повчання святих отців, вчитуватися в їхні твори, вдивлятися якомога глибше й чуйніше в їхнє житіє, і з кожної з цих зустрічей винести що-небудь собі на користь.
Крім того, є, звісно, й обмежувальні заповіді, які нас попереджають: якщо ти цим шляхом підеш, померкне в тобі світло, скам’яніє серце, ти зійдеш зі шляху життя на шлях смерті. На це також треба звернути увагу. Десять заповідей Старого Заповіту в цьому відношенні є таким попередженням: це шлях життя; якщо з нього зійти, ти вже вступаєш у область вмирання, смерті, у сферу темряви і руйнування.
Ось ті вступні поняття, які, мені здається, треба продумати, пережити, до яких треба підійти, перш ніж вступити в конкретний подвиг духовного життя. А подвиг духовного життя полягає в тому, щоб ніколи не залишатися відсталим. Подвижник – це той, хто постійно у внутрішньому русі, не безладному, а цілеспрямованому русі. І щоб дати тому, що ми вже знаємо про життя, про Бога, про правду, про істину, про святість, стати реальністю, треба дуже багато боротися, треба перебороти дуже багато чого в собі для того, щоб шлях Христовий був гладенький, щоб він був прямий. Про це говорять усі подвижники, вказують, як чинити, що робити; про це говорить Церква у своїх богослужіннях, говорять про це ті молитви, які ми читаємо постійно – вранці, ввечері, в різних випадках нашого життя.
Переклад: Сергій Г.
