Про те, як слід кожному готуватися, коли він хоче сповідатися

uzor

Про те, що таке покаяння

«Сповідайте… один одному гріхи» (Як. 5:16).

Брате мій грішнику, коли ти хочеш покаятися і сповідатися, тобі потрібно зробити таке приготування. Знай, передусім, що покаяння, згідно з божественним Іоанном Дамаскином[1], це навернення від диявола до Бога, яке відбувається з працею і подвигом. Отже, і ти, возлюблений мій, якщо хочеш покаятися як належить, маєш покинути диявола й діла диявольські та повернутися до Бога й життя згідно з Богом; покинути гріх, протилежний до природи, і повернутися до чеснот, притаманних єству. Повинен зненавидіти зло так сильно, щоб і ти казав із Давидом: «Неправду зненавидів я і погидував нею» (Пс. 118:163), – і, навпаки, полюбити добро і заповіді Господні настільки сильно, щоб говорити з ним же: «а закон Твій я полюбив» (Пс. 118:163), і ще: «Заповіді Твої для мене дорожчі за золото, за золото чисте» (Пс. 118:127). Дух Святий, кажучи через премудрого Сираха про те, чим є справжнє покаяння, дає тобі таку пораду: «Повернися до Господа і покинь гріхи… Підійди до Всевишнього і відвернися від неправедності, … і дуже зненавидь гидоти» (Сир. 17:21,23). Яке ж істинне покаяння і плоди його, дивись у слові, наведеному наприкінці.

Про те, скільки є складових частин покаяння

По-друге, знай, що складових частин покаяння три: скрушення, сповідь і задоволення.

Про те, що таке скрушення

Скрушення це скорбота і досконалий біль серця[2], що виникає через те, що людина гріхами своїми засмутила Бога і переступила Його божественний закон. Скрушення властиве досконалим і синам, тому що походить тільки від любові до Бога. Тобто так кається син – тільки тому, що засмутив свого батька, а не тому, що має втратити батьківську спадщину або бути вигнаним з дому свого батька.

Про те, що таке печаль

Крім скрушення, існує і терзання душевне, яке також є скорбота і біль серця, але недосконалий. Такий біль виникає не через те, що людина гріхами своїми засмутила Бога, а через те, що позбулася божественної благодаті, втратила рай і отримала пекло. Терзання це властиве недосконалим, тобто найманцям і рабам, оскільки походить не від любові до Бога, а від страху і любові до самого себе. Тобто так кається найманець через те, що втратив нагороду, і раб – через те, що боїться покарання від свого хазяїна[3]. Отже, тобі, брате мій грішнику, якщо ти хочеш здобути в серці своєму це скрушення і печаль, щоб завдяки їм твоя сповідь була приємна для Бога, слід зробити наступне.

Про те, що сповідатися слід у найдосвідченіших духівників

Насамперед розпитай і дізнайся, який духівник найдосвідченіший з усіх. Василій Великий каже, що, як хвороби і рани тілесні люди відкривають не кожному, але досвідченим лікарям, які знають, як їх зцілити, так і гріхи слід відкривати не першому-ліпшому, хто трапиться, а тим, хто може їх зцілити: «Сповідь гріхів подібна до розкриття тілесних страждань. Бо, як тілесні страждання люди відкривають не всім, не першим зустрічним, а досвідченим у лікуванні їх, так і сповідь гріхів повинна відбуватися у тих, хто може зцілювати, згідно з написаним: “Ми, сильні, повинні немочі немічних носити” (Рим. 15:1). Тобто обирайте ретельно»[4].

Про те, як слід випробовувати свою совість

Це схоже на те, як ти сідаєш і рахуєш, якого грошового збитку ти зазнав за багато днів у своїй справі. Так само зосередься, брате мій, і за два чи три тижні до того, як підеш до духівника – особливо на початку чотирьох річних постів[5] – сядь у великій тиші та, нахиливши голову, зроби випробовування своєї совісті, яке Філон Іудей називає «судом совісті», і будь «не захисником, а суддею своїх гріхів», згідно зі священним Августином. Порахуй і ти, як Єзекія, увесь час життя твого зі скорботою і гіркотою душі твоєї: Порахую всі роки мої в скорботі душі моєї. Або принаймні порахуй, скільки гріхів ти вчинив ділом, словом та згодою з помислами після того, як сповідався востаннє. Згадай по місяцях, від місяців перейди до тижнів і від тижнів до днів. Згадай людей, з якими згрішив, місця, де згрішив, і ретельно поміркуй, щоб віднайти кожен свій гріх. Так, з одного боку, тобі радить премудрий Сирах, який каже: «Перед судом випробовуй себе» (Сир. 18:20), і, з іншого боку, Григорій Богослов, який сказав: «Випробовуй самого себе більше, ніж чужі справи; кращий помисел про діяння, ніж про гроші, бо гроші тлінні, а діяння – постійні».

Як мисливець не задовольняється тим одним, щоб знайти звіра в гущавині, але щосили намагається його вполювати, так само і ти, брате мій грішнику, не задовольняйся лише тим, щоб випробувати свою совість і відшукати свої гріхи. Це саме собою принесе тобі мало користі, тому трудися щосили, щоб вбити свої гріхи болем свого серця, тобто скрушенням й терзанням. І щоб набути скрушення, думай про великий збиток, завданий твоїми гріхами Богові. Для того ж, щоб набути скрушення, думай про велику шкоду, нанесену твоїми гріхами тобі самому.

Про те, що гріх завдає Богові потрійний збиток

Отже, починаючи з першого, думай про збиток, завданий твоїми гріхами Богові. По-перше, тому що ти своїми гріхами образив і збезчестив Вишнього Сущого і великого Бога. Ти, черв’як, образив і збезчестив Всесильного; ти, болото – Творця всього; ти, нікчема – сущу безмежність. Збезчестив, бо переступив Його закон: «Порушуючи закон, безчестиш Бога» (Рим. 2:23). Ти виявився рабом і сином невдячним стосовно такого всеблагого Владики і багатого на любов свого Отця, Який полюбив тебе від вічності, не за якусь твою чесноту, а лише за Своєю добротою, і вирішив у Своїй думці тебе створити, хоча міг створити інших замість тебе. Бо ти виявився невдячним стосовно такого Бога, Який: дарував тобі буття; створив тебе за образом Своїм і за подобою; дав тобі єдине тіло з усіма почуттями та єдину душу з усіма силами; зробив тебе царем усіх земних створінь; давав тобі донині їжу, одяг, житло; наказав усім матеріальним створінням тобі служити; звільнив тебе від стількох лих, від стількох хвороб, від таких великих злиднів, що їх зазнають інші; дав тобі ангела, для того, щоб він стояв завжди біля тебе і тебе охороняв. Бо ти виявився невдячним стосовно такого твого Благодійника, Який: влаштував так, щоб ти народився від батьків-християн; приймав тебе стільки разів у Своїх таїнствах; зробив тебе Своїм сином через святе Хрещення; позбавив тебе від руки бісівської; став Людиною заради тебе; пролив Свою кров до останньої краплі, щоб зробити тебе спадкоємцем Свого Царства; стільки разів чекав, щоб ти покаявся після того, як згрішив, засуджуючи багатьох інших за гріхи менші за твої; слідує за тобою скрізь, куди ти йдеш; стукає в твоє серце, хоча ти Його не приймаєш; з тобою розмовляє, тебе любить, тебе благає, тому що бажає твого спасіння.

Бо ти, кажучи коротко, виявився невдячним щодо такого Владики, який дарував тобі стільки благодіянь природних, благодатних, загальних, особистих, прихованих, явних. І, що найстрашніше, тоді як ти отримував усі ці дарування, ти, невдячне створіння, перед очима Його насмілювався відплачувати Йому за це своєю злобою. Ах, брате мій грішнику, якби якась людина, подібна до тебе, захотіла зробити тобі одне-єдине благодіяння з усіх цих, ти не знав би, що зробити, щоб їй віддячити. У той же час, коли не якась людина, а Вищий Бог, Творець всіх ангелів, зробив тобі так багато благодіянь, ти, навпаки, виявляєш себе стосовно Нього настільки невдячним! Подивуйся, брате, подивуйся, як тебе носила земля і не розверзлася, щоб поглинути тебе живим! Здивуйся, як небо не випустило блискавки, щоб тебе спалити; як повітря, яке ти осквернив своїми гріхами, не завіяло на тебе свої отруйні вітри, щоб тебе отруїти. Здивуйся, як усі стихії не повстали проти тебе, як звірі, щоб пожерти тебе живим, не терплячи того, щоб бачити, як ти, відступник і наклепник, відплачуєш своїми гріхами такою невдячністю їхньому Творцю й такому великому твоєму Благодійникові: «Рід непокірний і розбещений, чи цим Господу відплачуєте?» (Повт. 32:5,6).

Ти завдав шкоди Богові, бо своїми гріхами зробив нечувану несправедливість і показав зневагу щодо викуплення, здійсненого для тебе Сином Божим. Ти ж підніс Його на хрест і вдруге, зневажив Його любов, осквернив всесвяту Його кров, образив благодать Духа Його, відкрив Його рани, відновив плювання, побої, терновий вінець, бичування, цвяхи, спис та всі страждання й збезчещення, бо сотворив гріх, що став причиною Його розп’яття: «Знов розпинають у собі Сина Божого і зневажають Його» (Євр. 6:6). Ах, брате мій, якби ти подумав, як годиться, про ці три списи, якими, коли грішив, поранив Бога, я впевнений, що ти заричав би і заревів, як лев, від терзань: «Кричу від терзань серця мого» (Пс. 37:9). Ти б зненавидів гріх і погидував би ним, і що скрушив би серце своє на тисячу шматків, хоча б воно було й найжорстокішим і кам’яним, і пролив би криваві сльози. Тому, наскільки можливо, перебувай у роздумах про цю потрійну шкоду, щоб набути святого скрушення, яке є найблагороднішою і найважливішою складовою частиною покаяння. Засмучуйся не про що інше, а про те, що згрішив проти Бога і образив Святого Духа, за апостолом: «І не ображайте Духа Святого Божого» (Еф. 4:30). Як і Давид не сумував ні про які інші втрати, принесені йому гріхом, але тільки про те, що він змусив його заподіяти шкоду єдиному Богові, хоча він заподіяв шкоду і самому собі та іншим. Тому він і говорив: «Тобі Єдиному згрішив, і лукаве перед Тобою сотворив» (Пс. 50:6). Подібно до нього і Манасія тільки про це сумував, і серце його ніколи не отримувало послаблення. Тому він і говорив: «Нема мені послаблення, бо я пробудив гнів Твій і вчинив зло перед Тобою, не виконав волі Твоєї і не зберіг повелінь Твоїх»[6].

Про те, що гріх завдає потрійної шкоди грішникові

Далі, для того щоб здобути терзання душевне, подумай, брате, і про те, скільки зла принесли гріхи тобі самому:

1) Про те, що вони змусили тебе втратити надприродні дарування, дані тобі Богом у цьому житті: благодать виправдання, благодать усиновлення, вічності та всі інші дарування, одне тільки достоїнство яких саме по собі цінніше за всі шляхетності, усі премудрості, усі красоти та всі сили; кажучи стисло – за всі природні дарування та найцінніші блага світу, як говорить Соломон: «Усе золото перед нею – пісок малий» (Прем. 7:9).

2) Подумай про те, що гріхи змусили тебе втратити все вічне блаженство райське, насолоду Богом і споглядання Бога, споглядання найсолодшої Богородиці, Матері Божої і Матері всіх християн, спілкування з ангелами, спілкування зі святими, невимовну радість, Небесне Царство, безперервний спокій, вічне світло і взагалі всі майбутні блага, яких око не бачило, вухо не чуло і розум людський не може осягнути. Гріхи змусили тебе проміняти все це на одну малу, на одну гірку й мерзенну насолоду і принизити все це як щось нікчемне, як ті жорстокі іудеї принизили образ раю – Єрусалим: «І зневажили вони жадану землю» (Пс. 105:24).

3) Подумай про те, що ці гріхи випросили для тебе вічну муку, невгасаючий вогонь, скрегіт зубів, черва, який не засинає, тортури всіх почуттів тілесних і всіх сил твоєї душі, яка завжди матиме те, що ненавидить, і ніколи не матиме того, чого бажає. Там ти ніколи не відчуєш жодної насолоди, не побачиш більше жодного свого друга, не поговориш більше з жодним своїм родичем, ніколи не поспиш, не знайдеш спокою на одну-єдину мить від тих катів-бісів, що мучитимуть тебе. Просто кажучи, подумай про те, що гріхи змусили тебе придбати вічність нескінченних майбутніх пекельних мук. Одна-єдина мить цієї вічності через стільки тисячоліть, скільки є піску морського, скільки є зірок на небі, скільки є крапель дощу, скільки є листя в дерев та атомів у повітрі, – мить та не мине ніколи-ніколи. «І будуть мучені вогнем і сіркою… і дим мучення їх здійматиметься повік» (Одкр. 14:10, 11).

Думаючи про це, возлюблений, ти, безсумнівно, розчулишся серцем своїм і набудеш раніше згаданого душевного терзання, сумуючи якщо не за іншим, то хоча б за тим, що через свої гріхи ти сам зазнав безмежної втрати – втрати, найменшу частку якої не здатний компенсувати весь світ з усіма його царствами. Ох, окаянний грішнику! Хіба мала втрата, хіба мала скорбота втратити Бога, Який увесь – солодкість, увесь – радість, увесь – бажання і увесь – ненаситне насичення, Який увесь – світло і початок світла, увесь – життя і початок життя, увесь – премудрість і початок премудрості? Хіба мала скорбота втратити Бога, краса Якого перевершує всяку красу, премудрість Його – всяку премудрість, солодкість Його – всяку солодкість, від одного єдиного променя слави Якого, якби Він засяяв у пеклі, пекло одразу стало б раєм? Хіба мала скорбота втратити Безначального Отця, Собезначального Сина і Пресвятого Духа, Єдиного в трьох Особах Бога, від Якого все прекрасне має красу, все світле – світлість, все живе – життя, все розумне – розум і все суще – існування? Одним словом, хіба мала скорбота, окаянний, втратити Бога твого, Який є крайнім благом, початком, і серединою, і вершиною твого буття? «Пізнай і зрозумій, – виголошує тобі Сам Бог, – що тобі гірко, коли ти Мене покидаєш, говорить Господь, Бог твій» (Єр. 2:9).

Тому сказав Василій Великий, що, навіть якщо людина не мучитиметься, навіть якщо не зазнає страждань, однак сама втрата Бога нестерпніше за всі майбутні муки: «Бо відчуження та відторгнення від Бога для того, хто його зазнав, є нестерпнішим та важчим за всі загалом очікувані муки, як для ока – позбавлення світла, хоча б за відсутності хвороби, а для живого – життя»[7].

І якщо Ісав через те, що втратив первородство і благословення батька свого Ісаака, засмутився настільки, що видав вельми гіркий і жахливий звук: «Сталося ж, коли почув Ісав слова свого батька Ісаака, то закричав дуже гучним і пронизливим голосом» (Бут. 27:34), чому ти, тричі окаянний, не вигукнеш до неба, чому ти, нещасний, не вигукнеш з глибини серця через те, що втратив стільки надприродних благословень і дарувань Небесного Отця свого? Через те, що втратив найсолодше лице Матері Божої, споглядання якого, після Бога, є друге блаженство в раю, і втратив назавжди Цю наймилостивішу Матір християн, храмам і священним іконам Якої ти вклонявся і ім’я Якої прикликав у кожній твоїй скорботі, і Яка одразу тебе слухала? Через те, що позбувся радісного перебування з усіма ангелами і святими, пам’ять яких ти святкував і священні книги яких щодня слухав і читав? І через те, що, навпаки, замість усіх цих благ, ти отримав нескінченність бід і мук?

Коротко кажучи, чому ти не заплачеш, грішнику, через те, що, втративши Бога, втратив разом із Ним усе?

О втрата безмежна! О втрата безмірна! Я впевнений, брате, що якби ти побачив хоч раз ту велику втрату, якої зазнав через свої гріхи, ти вигукнув би, як отой цар, що говорив у час смерті своєї, що втратив усе. Бо, втративши Бога, він втратив і тіло, і душу, і землю, і небо, і тимчасове, і вічне, і все загалом: «Ми втратили все, ми втратили все».

Я впевнений, що, якби ти побачив зібраним перед тобою все те, що втратив, то тисячі разів вирішив би більше не грішити, але виправитися і жити святим життям. Ти б виправився так, як виправився той юнак, що часто програвав у карти багато грошей, бо їх після того не бачив. Він, програвши одного разу дванадцять тисяч дукатів і побачивши їх перед собою зібраними й укладеними його батьком у двадцять чотири мішечки, злякався, нещасний, цієї великої втрати і відтоді вирішив більше не грати.

Про те, що печаль про тимчасові блага марна

Знай і те, брате, що не годиться засмучуватися, якщо через свої гріхи ти втратиш якесь природне й тимчасове благо: або дітей своїх, або дружину свою, або сам світ, або саме своє життя, бо ця печаль не буде вважатися твоїм покаянням, а буде марною, без користі і неугодною Богові.

Печалився і Саул, коли почув від Самуїла, що втратить царство і власне життя, так що від страху впав на землю: «І Саул, який стояв, відразу жахнувся і впав на землю» (1Сам. 28:20), але марно. Прийшов і Антіох до розуміння зла, зробленого ним, коли побачив, що втрачає одночасно і життя, і царство через болісну смерть, але марно; тому й говорить Писання: «І нечестивий молився до Владики, що вже його не помилував» (2Мак. 9:13). Не буду вже говорити про те, що печаль через мирські й тимчасові блага не тільки марна для грішника, а й несе йому смерть, як каже Павло: «Печаль мирська викликає смерть» (2Кор. 7:10).

[1] Книга II, глава 47.

[2] Цей біль полягає не тільки в почутті, тобто в зітханнях і сльозах. У першу чергу, він полягає в тому, щоб внутрішня воля людини зненавиділа гріх, і щоб вона хотіла того, щоб гріха ніколи не було, і наважилася його більше не чинити. Зауваж також і те, що цей біль і скрушення серця є складовою покаяння. Доки вони є в серці, людина перебуває в покаянні, і щойно цей біль покине серце, людину покидає покаяння. Це означає, що біль і скрушення мають перебувати в серці людини, яка кається, постійно, завдяки чому її покаяння стає істинним.

[3] Деякі ж учителі поділяють печаль і біль через свої гріхи, який відчуває грішник, на три види: біль, який він відчуває до сповіді, його вони називають болістю про гріх; біль, який він відчуває, коли сповідається, його вони називають скрушенням; і біль після сповіді, його вони називають жалем про гріх.

[4] Правила, викладені коротко, 229.

[5] Браття мої християни, коли вам треба сповідатися, приходьте до духівника не напередодні тих днів, у які ви збираєтеся причаститися, але до цього. І насамперед у чотири щорічні пости, щойно настане піст, приходьте до духівника та сповідайтеся спокійно й не поспішаючи, щоб він виправив вас, як личить. А за день або два до причащання приходьте, щоб духівник прочитав над вами одну розрішительну молитву про не важкі гріхи, скоєні вами за час, що минув після цього, і потім причащайтеся. Такого доброго звичаю дотримуються і ченці на Святій Горі.

[6] Молитва царя Манасії. 2Хрон. 37:10

[7] Василій Великий, свт. Правила, розлого викладені, 2.