“Распятаго же за ны при Понтийстем Пилате”, – так у християнському символі віри передається нащадкам нещасне і вічно ганебне ім’я римського прокуратора, офіційно відповідального за смерть Господа Іісуса Христа.

Хто була ця людина, яка зіграла за визначенням Вищої Волі таку фатальну роль у долі Спасителя?

Про походження Пілата і про його життя до 26 року за Різдвом Христовим, коли він став шостим за рахунком прокуратором Іудеї, ми знаємо небагато. За своїм становищем він належав до “стану вершників”, тобто до нижчого класу римської знаті. Його ім’я – Понтій – вказує на самнітське походження, назва Пілат – озброєний дротиком – на войовничість предків. Призначення на посаду прокуратора Іудеї він отримав за протекцією Сеяна, могутнього тимчасового правителя і фаворита імператора Тиверія. Посада прокуратора сама по собі обмежувалася управлінням державними податями, але в незначних провінціях, куди не вважали за потрібне посилати особливих повноважних правителів, тобто проконсулів і преторів, прокуратору нерідко надавали всі адміністративні та судові права. Пілат мав повні права претора вирішувати всі справи і проводити суд навіть із застосуванням смертної кари. В Іудеї він діяв із крайньою зверхністю, нахабством і жорстокістю типового римського правителя. Тільки-но він вступив на посаду прокуратора, як, дозволивши своїм солдатам принести із собою вночі срібних орлів та інші прапори легіонів із Кесарії до Єрусалима, викликав серед іудеїв лютий вибух обурення й протесту проти цього акту, який вони вважали ідолопоклонством і оскверненням. Протягом п’яти днів і ночей, часто лежачи на голій землі, іудеї оточували палац Пілата, часто майже штурмували його з галасливими проханнями й погрозами, і не хотіли піти і в шостий день, незважаючи на те, що, за розпорядженням Пілата, їх оточили римські солдати, погрожуючи перебити всіх без розбору. Прокуратор змушений був поступитися, але свідомість неприборканості й рішучості народу, з яким він мав мати справу, стала причиною його сильного озлоблення протягом усього часу його правління і наповнювала його почуттям непереборної відрази до іудеїв.

Нам відомі ще два випадки обурення іудеїв проти Пілата. У другому випадку бунту можна було б уникнути, якби Пілат вивчив характер іудеїв ретельніше і поставився поблажливіше до забобонів, що панували серед них. Річ полягала в тому, що Пілат задумав влаштувати водогін, яким можна було б провести воду зі “ставків Соломона”, оскільки Єрусалим завжди страждав від нестачі хорошої, здорової води, особливо на свята, коли в місто збиралися величезні маси народу. Вважаючи це справою суспільного благоустрою, Пілат запозичив значні суми з “корвану”, або священної скарбниці, і обурений цим народ розпочав лютий бунт, щоб перешкодити витрачанню священних сум на мирські потреби. Тоді Пілат, роздратований образами і докорами, переодягнув безліч солдатів в іудейський одяг і послав їх у саму гущавину натовпу з палицями і кинджалами під одягом, щоб покарати організаторів. Після відмови іудеїв розійтися мирно було подано знак, і солдати виконали дані їм накази з такою ретельністю, що поранили і вбили чимало винних і невинних і влаштували таке звалище, що багато хто загинув, будучи затоптаним до смерті заляканим і схвильованим натовпом.

Третє буйне обурення ще більше озлобило римського прокуратора проти своїх підданих, показавши йому, що жити серед такого народу, навіть зберігаючи мирні бажання, без образи його забобонів було неможливо. У Єрусалимському палаці, який займав Пілат під час свят, він вивісив кілька золотих щитів, присвячених імператору Тиверію. Щити були зроблені без жодних язичницьких зображень, абсолютно гладкими і були простою прикрасою приватного житла прокуратора, але на них зроблено були присвятні написи, і цього виявилося достатньо, щоб іудеї вважали себе ображеними у своїх віруваннях. Пілат однак не хотів поступитися, та навряд чи й міг прибрати ці щити, не образивши цим похмурого і підозрілого імператора, на честь якого вони були зроблені. Тоді народні вожді іудеїв написали скаргу до самого імператора Тиверія, і останній, не бажаючи дратувати без усякої потреби народ, докоряв Пілату і велів ненависні іудеям щити прибрати з Єрусалима до храму Августа в Кесарії.

Крім описаних у Євангелії трьох бунтів, кажуть ще про якесь обурення, коли Пілат змішав кров галілеян із кров’ю жертовних тварин, але, крім короткої згадки в Євангелії, інших відомостей про це ми не маємо.

Якщо ми візьмемо до уваги ці зіткнення прокуратора з іудейським народом і їхній результат, для нього несподіваний і небажаний, то ми легко зрозуміємо його психологію і його поведінку під час суду над Іісусом Христом. Три перші збурення, коли він змушений був поступитися вимогам іудеїв, з достатньою ясністю довели йому, що влада його, по суті, була дуже обмежена і що наполегливий, фанатичний народ під керівництвом своїх старійшин і священників ні перед чим не зупиниться і доб’ється того, чого хоче. Особливо випадок, коли Пілат отримав догану від кесаря, мав слугувати для нього грізною засторогою в жодному разі не доводити зіткнення з іудеями до відкритого бунту. Отримати другу догану від жорстокого, підозрілого Тиверія означало напевно не тільки втратити місце прокуратора, а й піддатися вигнанню, а, можливо, і ще гіршому покаранню. Пілат, таким чином, відчував себе у владі іудеїв, цього наполегливого і жорстокого народу “з мідним чолом і залізними жилами”, але його гордість римського вершника і правителя обурювалася проти підпорядкування цьому знехтуваному бунтівному племені. Ось чому в спірних справах, які могли призвести його до зіткнення із синедріоном, йому за необхідністю доводилося маневрувати, щоб, з одного боку, не спричинити заколоту, а з другого – щоб остаточно не стати простою іграшкою в руках вождів іудейського народу і зберегти, принаймні, зовнішній престиж влади. Якщо у нього при цьому були свої плани і наміри, то він міг домогтися їхнього здійснення не через авторитетний наказ або насильство, а через гнучку й умілу політику, шляхом компромісів, поступок і договорів.

Резиденція римських правителів в Іудеї перебувала в Кесарії, але на час свят, коли за величезного скупчення народу можна було очікувати всіляких заворушень, вони зазвичай вважали за потрібне особисто бути присутніми в Єрусалимі і переселялися туди в супроводі посиленої військової охорони. Під час цих переселень Пілат займав у Єрусалимі чудовий палац, збудований першим Іродом і названий на ім’я будівничого Преторією Ірода, Палац цей був розташований у верхньому місті, на південний захід від храму, і представляв собою розкішну будівлю, прикрашену скульптурними портиками та колонами з різнобарвного мармуру, багатою мозаїкою, з різноманітними фонтанами, резервуарами і зеленими алеями. У цю преторію первосвященники, книжники й увесь синедріон рано вранці, зібравши нараду, відвели зв’язаного Спасителя і віддали Його Пілату. Було, ймовірно, вже близько сьомої години ранку, коли Іісус, змучений, побитий на первосвященицькому допиті, постав перед ігемоном. Стурбований у таку ранню годину, але, ймовірно, приготований до всякої пасхальної неприємності більше, ніж у звичайний час, Пілат вийшов на ліфостротон, тобто судовий поміст, до натовпу, що зібрався. Про Іісуса Христа і Його дії прокуратор, звісно, давно мав відомості, але цілком можливо, що дотепер він не цікавився подробицями життя і діяльності Спасителя, знаючи тільки, що Він не становить жодної небезпеки для римської влади. Відомо було, безсумнівно, Пілату і про події минулої ночі: взяття Іісуса під варту, збори синедріону та інші, бо римська варта, яка посилювала свою пильність під час свят, повідомляла правителеві про всі події, що заслуговували на увагу. Пілату навіть відомо було набагато більше, ніж скільки хотіли і, можливо, очікували первосвященники: що вони переслідують Пророка Галілейського виключно з особистих міркувань, із заздрості та злоби. Отже, поява Іісуса Христа у вигляді в’язня не була для прокуратора несподіваною; несподіваним було тільки те, що для звинувачення Його з’явився весь синедріон, та ще й так рано і в такий день, коли кожен ізраїльтянин, і щиро, і лицемірно побожний, намагався, як тільки міг, віддалятися від язичників і всього язичницького, щоб не втратити законної чистоти, необхідної для звершення Пасхи.

Як прокуратор, Пілат не мав квестора (судового слідчого) і тому був зобов’язаний розбирати всі справи сам. Він негайно приступив до допиту.

“В чому ви звинувачуєте Чоловіка Цього?” – запитав він (Ін. 18:29).

Питання для обвинувачів було дещо несподіваним. Вони надто добре усвідомлювали свою силу, сподівалися на свій вплив на правителя і, мабуть, припускали, що Пілат просто підтвердить вирок синедріону, не вдаючись у детальний розгляд справи. Справді, що значив на терезах римського правосуддя цей нещасний, змучений Підсудний порівняно з важливими, впливовими первосвященниками, які могли налаштувати весь народ проти правителя і завдати йому багато неприємностей? Чи варто було прокуратору занадто багато Їм займатися і чи не достатньо було вислухати авторитетну думку синедріону, щоб, ґрунтуючись на ній, виголосити останній, остаточний вирок? Так думали обвинувачі Іісуса Христа, очікуючи від Пілата тільки дозволу віддати Його на смерть. Але така роль слухняного знаряддя в руках бунтівного натовпу здавалася прокуратору занадто принизливою, та й римське правосуддя, навіть часу занепаду імперії, зовсім не було такою нікчемною величиною, щоб можна було гратися ним свавільно. Воно все ще становило велику ідейну силу, і жартувати з ним було небезпечно. Тому треба було надати всьому процесу хоча б зовнішній вигляд справедливості та неупередженості. Можливо, що Пілатом керували не стільки принципи правосуддя, скільки образливе для його самолюбства усвідомлення, що його хочуть змусити відігравати роль покірного виконавця волі ненависного йому синедріону, і, розпочинаючи формальне дізнання, він хотів поставити перед обвинувачами якнайбільше перешкод, щоб перемога над ним, представником римського правосуддя і могутності, не виявилася для них надто легкою. Як людина без твердих моральних правил, він не стільки шукав правди, не стільки прагнув врятувати життя безневинного Галілейського Пророка, скільки хотів у своїй протидії домаганням іудеїв знайти ту межу, далі якої не можна було йти, не ризикуючи викликати відкрите обурення.

На запитання Пілата про причини звинувачення первосвященники відповідали: “якби Він не був злочинець, ми не видали б Його тобі” (Ін. 18:30). Це була нахабна відповідь. З іншими правителями іудеї так не розмовляли (див. Діян. 24:1-9).

Якщо з’ясувати внутрішній зміст цих слів, то вони означали: “Яке тобі діло до того, у чому ми Його звинувачуємо? Ти тільки засуди Його на смерть… Ми цього хочемо і більше нічого від тебе не вимагатимемо”.

Пілат був обурений таким нахабством. До нього привели обвинуваченого для суду і не бажають навіть сказати, у чому справа!

“Візьміть Його ви, – заперечив він, – і за законом вашим судіть Його” (Ін. 18:31).

Первосвященникам довелося зменшити тон і мимоволі виконати вимогу прокуратора. Вони “звинувачували Його багато в чому” (Мк. 15:3). Релігійні мотиви, що послужили підставою для обвинувачення Спасителя на суді Каіафи і синедріону, в очах римського язичницького правителя, звичайно, не заслуговували на жодну увагу. (Порівн. Діян. 18:12-16, XXIII:26-29, XXV:18-19:24-25). Тому треба було винайти що-небудь інше, і, якщо хотіли домогтися смертного вироку, то найлегше ця мета досягалася звинуваченням у політичних злочинах, які каралися суворіше за інші. Ось чому серед лайок, погроз і прокльонів, спрямованих проти Господа, можна було чітко розрізнити три основні пункти звинувачення – що Він розбещує народ, забороняє платити податки і називає Себе царем. Усі три звинувачення були явно неправдивими, і жодне з них іудеї не могли підтвердити показаннями свідків. Пілат звернув увагу тільки на останнє, оскільки воно містило в собі деяку видимість істини і, крім того, видавалося найбільш небезпечним.

Він приступив до дослідження, чи справді свідомість Самого В’язня, яку завжди вважали бажаною за римськими установками, дає йому змогу, за відсутності показань свідків, засудити Його. І результатом цього дослідження була урочиста і зовсім несподівана для синедріону заява прокуратора: “я ніякої вини не знаходжу в Ньому” (Ін. 18:38).

Після такої рішучої заяви залишалося тільки звільнити Іісуса з-під варти і прогнати буйну юрбу обвинувачів від ліфостротона, як це зробили згодом Галліон, проконсул Ахаїї, під час суду над апостолом Павлом. Але Пілат не володів такою рішучістю, та й саме становище його в Єрусалимі, у цьому осиному гнізді іудейства, було набагато складнішим. Не бажаючи, однак, звинуватити невинного, він намагався знайти вихід із важкого і неприємного становища. Спочатку він послав Іісуса як Галілеянина на суд до правителя Галілеї, Ірода, який, з нагоди свята Пасхи, також перебував у Єрусалимі. Коли ж Ірод, не вирішивши справи, відіслав Спасителя до нього назад, тоді Пілат подумав скористатися народним звичаєм, що існував в Іудеї, – звільняти на свято Пасхи одного зі злочинців, ув’язнених у в’язниці. На підставі цього звичаю прокуратор запропонував натовпу відпустити Іісуса, припинивши судочинство. Первосвященники закрили для нього і цей вихід, змусивши народ із криком вимагати надання цієї пасхальної пільги Варавві – розбійникові, якого утримували у в’язниці за звинуваченням у заколоті та вбивстві. Волею-неволею довелося взяти справу у свої руки і винести якесь рішення. Ухилитися не було жодної можливості: розлючений натовп із нетерпінням чекав на вирок і, мабуть, готовий був на все в разі відмови. Тоді знову Пілат підтверджує, що він не знаходить жодної провини в підсудному, і однак наказує Його бичувати, розраховуючи, ймовірно, цим хоча б дещо задовольнити й заспокоїти кровожерливі інстинкти натовпу, прогнати який від себе з рішучою відмовою він не знаходив у собі сміливості. Можливо, він думав, що жалюгідний вигляд змученого бичуванням Страждальця викличе співчуття в жорстоких серцях обвинувачів, і вони не підуть далі у своїх вимогах. На жаль! Він помилився і цього разу. Первосвященники не хотіли випустити жертву зі своїх чіпких рук, а поступка правителя показала їм лише, що він боїться натовпу і що рішучість його слабшає. Стало зрозуміло, що достатньо ще одного натиску на совість судді, і мета буде досягнута.

Коли Спаситель після бичування вийшов із преторії і став біля Пілата на багатій мозаїці трибуналу, з краплями крові на блідому прекрасному чолі, увінчаний терном, знеможений Своїми смертельними стражданнями, пролунали розлючені крики! “Розіпни, розіпни Його!”

Але Пілат уже знаходив, що у своєму догоджанні іудеям він зайшов досить далеко, і більше не хотів робити ні кроку. Він ” намагався відпустити Іісуса” (Ін. 19:12). Однак порушивши одного разу принципи правосуддя і заглушивши голос совісті, він уже не мав під собою твердої опори і на слизькій площині незаконних поступок утриматися не міг. Логічно неминуче він мав скотитися далі, до самого кінця, у зяючу безодню злочину.

Первосвященники допомогли йому в цьому, змусивши знову підкоритися своїм бажанням.

Хвилювання збільшувалося. Натовп, підбурюваний своїми вождями, дійшов до крайнього ступеня збудження. Бліді, злі обличчя: очі, що викотилися з орбіт, сповнені ненависті; пристрасна, загрозлива жестикуляція – все це нагадувало грізний шквал, що віщує близьку бурю відкритого бунту. Прокльони, крики, лайки не припинялися ні на хвилину, зливаючись часом у дикий, безперервний рев. І раптом серед цього неймовірного гамору і виття Пілат ясно почув: “якщо відпустиш Його, ти не друг кесареві; всякий, хто робить себе царем, противник кесареві” (Ін. 19:12). Пілат здригнувся: саме цього він боявся найбільше. Крик нісся з боку первосвященників. О, ці хитрі люди, посивілі в інтригах, добре знали слабку сторону правителя! Знали, куди болючіше його вдарити, щоб зламати його рішучість. Пілат відчув, що вони готові перенести справу на суд кесаря і там разом з Іісусом Христом звинувачувати і його як зрадника, що не піклується про честь і вигоди свого володаря, і ось цього-то він не міг і не хотів допустити в жодному разі. Він знав, що в його адміністративній діяльності знайдеться багато зловживань і проступків за посадою, за які справедливо і з успіхом можна було звинувачувати його перед кесарем, особливо таким ворогам, які діяли в Римі, і золотом, і підступами. Якби на римському престолі сидів Август або хто-небудь подібний до нього, то звинувачення у зраді, можливо, було б ще не таким жахливим. Можна було сподіватися, що римський напівбог, забувши свою особистість, розгляне справу по справедливості. Але Рим стогнав тоді під залізним скіпетром Тиверія – чудовиська, що не мало довіри й жалю навіть до рідних і в якого найбезсоромніші вигадки завжди знаходили собі довіру й нагороду. Злочин в “образі Величності”, державній зраді (laesa majestas) був найважчим у його очах. Наслідками такого обвинувачення були зазвичай конфіскація майна і тортури, і це було причиною того, що кров лилася рікою вулицями Риму.

Крім звинувачення у зраді перед кесарем, належало боятися й іншої небезпеки – з боку народу. Неприборканий натовп ставав щогодини нахабнішим і бунтівнішим. Жменя преторіанців нічого не важила порівняно з незліченною безліччю іудеїв, які зібралися з усього світу на свято Пасхи. Крім небезпеки народного обурення, за нього належало б ще відповідати перед кесарем. Що ж, якби Тиверій дізнався, що єдиною причиною обурення була відмова, зроблена римським прокуратором народу іудейському, який вимагав страти для особистого ворога Тиверія, яким передбачався уявний Претендент на престол іудейський?!

Перед Пілатом постала похмура тінь старого грізного імператора, який жив тоді на острові Капрі, де він приховував від інших свої отруйні підозри, свої шалено-болючі злочини, свій відчай і помсту. Якраз у цей самий час імператор впав у кровожерливе й дике людиноненависництво внаслідок розкритої ним брехливості та зради свого старого друга Сеяна, якому саме Пілат і завдячував посіданим ним становищем.

Усі ці міркування миттєво промайнули в голові глибокого і виверткого політика. На нього повіяло жахом тим більше, що в натовпі могли бути таємні донощики, які не забули б повідомити в Рим про все, що відбувалося.

Якби в Пілаті був живий дух стародавнього Риму, дух твердих правил і непідкупної справедливості, то, звичайно, він не вагався б звільнити невинного. Згадаймо цих дивовижних героїв давнини, самовіддано відданих своєму обов’язку і честі як вищому закону життя, перед яким усе має схилятися. Згадаймо, наприклад, Регула, цього мужнього консула часів Карфагенської війни, якого взяли в полон вороги, які слабшали, і який одержав пропозицію йти до Риму, щоб умовити співвітчизників припинити війну, і якого зобов’язали словом у разі невдачі повернутися назад у полон; натомість він порадив римлянам продовжувати боротьбу до кінця й, вірний своєму слову, незважаючи на сльози дружини й умовляння друзів, повернувся до ворожого Карфагена, де й загинув у болісних стражданнях. Згадаймо й іншого консула, який засудив на смертну кару свого власного сина за порушення військової дисципліни. Такі люди, якби їм загрожувала навіть смерть, не завагалися б ні на хвилину привести у виконання благородну постанову старовинного римського закону дванадцяти таблиць: “На порожні народні крики не слід звертати увагу, коли народ домагається звільнення винного або засудження невинного” (Vanae voces populi; pon sunt audiendae, quando aut onoxium crimine absolvi, aut innocentem condemnavi desiderant).

Але в ту епоху, коли жив Пілат, такі люди були вже рідкісними, і серед римських сановників переважав тип кар’єристів і опортуністів, які керувалися у своїй діяльності не чистими принципами вищої правди і справедливості, а практичними міркуваннями земної, часто низинної вигоди. Шляхетний дух стародавньої республіканської доблесті майже зник, і Пілат був не вищим за моральний рівень свого часу. Коли Іісус на допиті прокуратора висловив, що Він прийшов у світ для того, щоб свідчити про істину, Пілат кинув Йому своє знамените, сповнене презирства запитання: “що є істина?” (Ін. 18:38). У цьому запитанні позначилася вся його натура, все розуміння життя, бо, якщо розкрити внутрішній зміст цих слів, то вони означали: “Кинь свої нісенітниці… Кому потрібна твоя істина?..”. Та й що таке істина? Божевільне марення наївних мрійників! Хіба можна ставитися до нього серйозно і керуватися ним у житті? Потрібна політика, здоровий глузд, уміння застосовуватися до обставин, діловий, тверезий погляд на життя…”

І ось цій діловій, тверезій людині під загрозливим натиском ворожої юрби в найкоротший термін довелося вирішити фатальну альтернативу: розіп’яти чи відпустити? Взявши до уваги всі з’ясовані вище обставини і психологію Пілата, ми й не маємо права очікувати від нього іншого рішення, крім того, яке він дав, можливо, навіть внутрішньо йому не співчуваючи. Йому доводилося вибирати одне з двох: або відмова іудеям з подальшим доносом до Риму, можливим гнівом імператора, конфіскацією майна, позбавленням місця та іншими страхами, навіяними нечистою совістю, або смерть людини, щоправда, безневинної, але нещасної, переслідуваної, що перебуває в зневазі в народі, смерть, яку, найімовірніше, ніким не помітять і вона не потягне за собою жодних, неприємних для судді, наслідків.

Для практичного римлянина вибір був зрозумілий.

Він “відпустив їм Варавву, а Іісуса, побивши, віддав на розп’яття” (Мк. 15:15).

І однак чи виправдався цей діловий погляд на життя? Чи переміг здоровий глузд з його вмінням застосовуватися до обставин? На жаль! Пілат помилився.

Є Вищий Суд, Який посміюється над рішеннями людського розуму, вимагає тільки правди за всіляких обставин і карає за зневагу до неї.

Через чотири роки після суду над Іісусом Пілата позбавили прокураторства й викликали на суд до Риму внаслідок обвинувачення, виставленого проти нього самарянами, які поскаржилися Луцію Вітеллію, римському легатору в Сирії, що Пілат без усякого приводу напав на них, убив і стратив багатьох із них, коли вони зібралися на горі Гаризим на запрошення якогось брехуна, котрий обіцяв показати їм ковчег і судини храму, сховані там, за його словами, Мойсеєм. Коли Пілат прибув до Риму, Тиверій уже помер, але й наступник Тиверія відмовився поновити його на посаді, вважаючи, без сумніву, поганою ознакою, що Пілат став неприємним народу кожного окремого округу під час свого управління невеликими провінціями. Пілат був засланий на околицю імперії і там, знемагаючи від нещасть, покінчив життя самогубством, залишивши потомству ганебне ім’я.

Який страшний урок для нас! По суті кажучи, Пілат не злодій, не розбійник, не запеклий негідник, а тільки звичайна слабка людина, яка визначає свої дії міркуваннями особистої вигоди та зручності; і проте він стає помітним учасником найбільшого в історії злочину! Чи не такі й усі ми! Хто до нас не керується в житті такими самими видами власної користі, розуміючи цю користь лише в матеріальному, суто земному сенсі? Хто, роблячи якийсь крок або нову справу, ставить собі при цьому запитання: а чи угодно це Богові? Чи згідно із законом Вищої Правди? Навіть тоді, коли ми ясно бачимо, що порушуємо при цьому правду Божу, ми виправдовуємо себе, звалюючи провину на обставини, що склалися, або, кажучи пряміше, на Бога, який керує обставинами, на Його Всемогутній Промисел, який поставив нас у становище вимушеної необхідності. А тим часом жодними земними міркуваннями не можна виправдати таку поведінку, бо ми маємо ясний і непохитний закон: “Шукайте ж спершу Царства Божого і правди Його, і все це додасться вам” (Мф. 6:33). Часом, коли нам здається, що обставини змушують нас зробити щось протилежне сумління, ми шукаємо обхідних шляхів, щоб уникнути цієї необхідності, або намагаємося звільнитися невеликими поступками, лукавими компромісами, щоб заглушити голос совісті. Але компроміси рідко допомагають, а звикнувши до невеликих поступок, людина і в серйозних випадках не знаходить у собі моральної сили чинити опір спокусі і скоро доходить до великих злочинів.

Усе це пережив Пілат, залишивши нам у своїй долі страшний урок того, що істина, до якої він поставився з такою презирливою легковажністю, – не порожнє слово, а грізна, непохитна сила, яка вимагає від людини безумовного визнання і підпорядкування собі.

Поступившись первосвященникам і заглушивши голос совісті, Пілат віддав Іісуса на розп’яття, але спершу наказав Його бичувати. Бичування в той час зазвичай відбувалося перед розп’яттям та іншими формами кримінальної кари. Покарання було страшне. Нещасного страждальця привселюдно оголювали, прив’язували в зігнутому положенні до стовпа, удари наносили ремінним батогом з кількома хвостами, до яких нерідко прикріплювали кістяні пластинки, свинцеві кульки та залізні пазурі, щоб удари були тяжчими й болючішими. З першого ж удару шкіра розривалася, бризкала кров, відривалися і розліталися на всі боки клаптики тіла. Іноді удари наносилися куди попало, а іноді з жахливим варварством навмисно по обличчю, по очах. Це було покарання настільки нестерпне, що жертва зазвичай непритомніла, часто помирала; ще частіше людину відпускали на вірну загибель через гангрену і нервове потрясіння.

Солдати, які проводили екзекуцію, цілком ймовірно, не римляни, а найманці з провінції, не обмежилися бичуванням, а виконали цілу церемонію глузливого коронування, глузливого облачення, глузливого поклоніння. На голову Господа, цинічно наслідуючи покладання лаврового вінка на імператора, вони наділи вінок із терну; у Його зв’язані руки вклали палицю замість скіпетра; з Його зранених і закривавлених плечей вони зняли білий, залитий кров’ю одяг і накинули на Нього старий червоний оксамитовий одяг, якийсь закинутий військовий плащ із пурпуровою обшивкою з гардероба преторії. Цей одяг із удаваною урочистістю вони застебнули на Його правому плечі блискучою пряжкою; і потім кожен із глузливою шанобливістю схиляв перед Ним коліна, плював на Нього і з глузливим вигуком – “радуйся, Царю Іудейський!” – бив по голові палицею, від чого шипи терну глибше впивалися у виразкове чоло.

“Неначе за договором, – каже святитель Іоанн Златоуст, – радів тоді з усіма диявол. Бо нехай іудеї, виснажуючись від заздрості й ненависті, ругалися над Ним: чому і від чого воїни робили це? Чи не явно, що диявол тоді з усіма бенкетував? Бо до того були жорстокі й неприборкані, що вважали собі за задоволення наносити Йому образи. Треба було втихомиритися, треба було плакати за прикладом народу; вони не робили цього, навпаки, ображали Його, нападали на Нього нахабно, мабуть, або бажаючи тим догодити іудеям, або робили це тільки через свою злонраву. Образи були різні й різноманітні. Бо то били по Божественній славі, то уражали терновим вінцем, то били тростиною люди скверні й нечисті. Яку після цього ми дамо відповідь – ми, які гніваємося за кожну кривду, яку нам наносять, тоді як Христос перетерпів чималі страждання? Бо образи, завдані Йому, були крайні. Не частина одна, а все тіло зазнавало страждань: голова від вінця і тростини, обличчя від ударів і заплівань, ланіти від завушувань, все тіло від бичування, наготи, вбрання хламидою і удаваного поклоніння, рука від тростини, яку дали тримати Йому замість скіпетра. Що може бути цього тяжче? Що образливіше? Усе, що не відбувалося, перевершує всякий опис… Отже, чуючи це, озброїмося проти всякого збурювання серцевого, проти всякого гніву. Якщо побачиш, що серце твоє спалахує, захисти груди твої хресним знаменням; згадай щось із того, що трапилося тоді, і цим спогадом ти відженеш усяке збурювання духу, як прах. Подумай про слова, справи; подумай, що Він – Владика, а ти – раб. Він постраждав для тебе, а ти для себе; Він за тих, кого Він облагодіяв, і тих, хто водночас розп’яв Його, а ти – за себе самого; Він за тих, хто Його ображав, а ти – за тих, кого ти ображаєш… Отож, над усім цим міркуй, подумай, чи ти зазнав такого ж, як і той, що поніс Господь твій? Але Він при всьому цьому мовчав, подаючи нам неоціненне лікування – довготерпіння. Ми, навпаки, не вміємо бути терплячими і перед рабами своїми. Ми більше, ніж дикі осли, вистрибуємо, б’ємо ногами, люті й нелюдяні буваємо проти тих, хто нас ображає. Якщо хто образить нас, ніяк не стерпимо; якщо докучить хто, ми більше звірів лютуємо… А Він нікому ні слова, всіх переміг мовчанням. Так Він самою справою навчає тебе того, що чим більше ти будеш переносити все з лагідністю, тим зручніше переможеш тих, хто несправедливо чинить з тобою, і всіх змусиш дивуватися тобі”.

Мк. 15:20-39

Хресна кара, на яку був засуджений Господь, спочатку з’явилася на Сході й належить до тих жахливих варварських винаходів, якими прославилися східні деспоти. Зі Сходу вона перейшла до Риму і застосовувалася римлянами рішуче скрізь, де тільки з’являлися переможні орли римських легіонів, аж доки, нарешті, не була знищена Костянтином Великим. У євреїв хресної страти не було: за деякі злочини закон велів вішати на дереві злочинців, але їх не прибивали цвяхами, і трупи при настанні вечора належало знімати для поховання. У самому Римі розпинали тільки рабів, які за людей майже не вважалися. Римські громадяни цій страті не підлягали, і знаменитий оратор давнини, Цицерон, вимагав навіть, щоб хресну страту проводили подалі від міст і великих доріг, тому що жахливе видовище розіп’ятих злочинців ображало погляд благородного римлянина. У провінціях прибивали до хреста одних розбійників і порушників громадського спокою. Розпинателями зазвичай були воїни, які у римлян здійснювали всі страти. Злочинець сам повинен був нести свій хрест до місця страти, піддаючись при цьому глузуванням і побоям. Поховання для розіп’ятих зазвичай не було. Тіла залишалися на хрестах доти, доки не ставали здобиччю хижих птахів і м’ясоїдних тварин або ж не зотлівали самі собою від сонця, дощу і вітру. Іноді, втім, родичам дозволялося ховати їх. У разі потреби (під час настання, наприклад, свята або якого-небудь торжества) життя розп’ятих за законом могло бути скорочено ударом у голову або в серце; іноді в них перебивали гомілки або ж розводили під хрестом багаття з хмизу, і тоді розп’ятий гинув від вогню і диму.

Форма хрестів була досить різноманітна. Простішим за інші і, мабуть, найуживанішим був хрест, що нагадував букву Т (так званий хрест святого Антонія), де поперечна поперечина прибивалася до самого верху вертикального стовпа. Іноді цю перекладину прикріплювали нижче, залишаючи у верхній частині стовпа місце для таблички, на якій чорними літерами на крейдяному тлі писали провину розп’ятого. Такої саме форми і був хрест Спасителя, судячи з того, що до Його хреста була прибита дощечка, на якій Пілат замість повного позначення провини написав просто: ” Іісус Назорей, Цар Іудейський ” (Ін. 19:19), що викликало сердитий протест іудейських первосвященників.

До середини хреста прилаштовувався перпендикулярно ще невеликий брус, так зване “сидіння” (sedile), на якому розп’ятий сидів ніби верхи. Це робилося для того, щоб тіло своєю вагою не роздерло рук і не відірвалося від хреста. З цією ж метою тіло нерідко прив’язували до стовпа мотузками. Що стосується підніжжя, яке обов’язково вимагається нашими старообрядцями, що визнають гідним шанування тільки восьмикутний хрест, то стародавні письменники до VI століття ніде про нього не згадують; свідоцтва пізніших слабкі й, можливо, дають плід непорозуміння. Хрести робили невисокими, так що ноги розіп’ятого відстояли від землі не більше трьох футів. Таким чином, нещасну жертву міг бити будь-хто, хто в змозі був дістати її; вона була цілком беззахисною і надана всіляким проявам злості й ненависті. Вона могла висіти протягом багатьох годин, піддаючись лайкам, образам, навіть побоям від натовпу, який зазвичай збігався, щоб подивитися на це страшне видовище.

Зазнаючи мук, які ставали дедалі нестерпнішими в міру того, як проходив час, нещасні жертви страждали так жорстоко, що часто мусили просити й благати глядачів або своїх катів із жалю покласти кінець їхнім стражданням; часто сльозами важкого розпачу випрошували вони у своїх ворогів безцінне благодіяння – смерть. Справді, смерть від розп’яття, мабуть, містила все, що катування або смерть можуть мати болісного і страшного: запаморочення, судоми, спрагу, голод, безсоння, запалення ран, правець, публічну ганьбу, довготривалість страждань, жах передчуття смерті, гангрену розірваних ран. Усі ці страждання посилювалися до крайнього, найостаннішого ступеня, наскільки їх могла виносити людина, і тільки у втраті свідомості страждалець отримував полегшення. Треба уявити неприродне положення тіла з простягнутими вгору, прикутими руками, причому найменший рух супроводжувався новим, нестерпним болем.

Тяжкість повислого тіла дедалі більше роздирала виразки рук, які ставали щохвилини дедалі гострішими та пекучішими; розірвані жили й розтягнуті сухожилля билися й тремтіли з безперервною мукою; рани, не закриті від повітря, поступово заражалися антановим вогнем; артерії, особливо головні, роздувалися й спричиняли страждання від припливу крові; утруднений, неправильний кровообіг викликав у серці нестерпне болісне томління, тривалу передсмертну тугу; до цього додавалися муки пекучої спраги, яка доводила до відчаю; і всі ці тілесні муки заподіювали внутрішні страждання й тривогу, що робили наближення смерті бажаним і невимовним полегшенням. І однак у цьому жахливому становищі нещасні могли жити до трьох, а іноді до шести і більше днів.

З муками розіп’ятих рівнялося одне тільки їхнє безчестя. Назва хрестоносців (crucifer) була крайнім виразом презирства. Особливо в іудеїв хресна страта вважалася найганебнішою та найогиднішою, бо закон Мойсея проголошував: “проклятий… кожен, хто висить на дереві” (Повт. 21:23).

У євреїв існував звичай, щоб засуджений на смерть злочинець позбавлявся життя не скоро після засудження. Глашатай кілька разів всенародно оголошував його ім’я, провину, свідків злочину і рід страти, що йому призначений, викликаючи кожного, хто міг, іти до суду і захищати нещасного. І в римлян був закон, виданий Тиверієм, через який смертна кара відбувалася не раніше ніж через десять днів після вироку. Але для Іісуса Христа, хоча Його судили і за римськими, і за іудейськими законами, це правило застосовано не було. Відстрочка страти поширювалася тільки на звичайних злочинців, а порушники громадського спокою, вороги Мойсея і кесаря, яким наклеп представив Спасителя, не мали права на цю милість: їхня страта була тим законнішою, чим швидше відбувалася. Отже, Іісуса після засудження негайно було віддано воїнам для виконання вироку.

Тоді “зняли з Нього багряницю, одягли Його у власний одяг і повели Його, щоб розіп’ясти” (Мк. 15:20).

На шию Спасителя повісили дощечку з позначенням провини його; на Його плечі поклали хрест, який Він Сам повинен був нести до місця страти, як того вимагав звичай, і сумна процесія рушила в супроводі натовпу присутніх глядачів. Хрест не був особливо великий і масивний, тому що в римлян розп’яття практикувалося настільки часто, що на влаштування кожного хреста вони не витрачали великої праці й старання, але, тим не менш, фізичні сили Господа вже вичерпалися, і Він не міг нести його. Хвилювання попередньої ночі, душевні муки, пережиті Ним ще в саду Гефсиманії, три виснажливі допити, побої, образи, відчуття скаженої, безпричинної ненависті, що оточувала Його, і, нарешті, ця жахлива римська бічевка – все це призвело Його до стану крайньої знемоги, і Спаситель падав під вагою Свого хреста. Щоб не сповільнювати ходи, воїни примушені були, всупереч звичаю, покласти хрест на іншого – на деякого Симона – жителя лівійського міста Кірени, який повертався з поля і на самому виході з міста зустрівся з вартовим, що вів Іісуса Христа. Ймовірно, він був із числа шанувальників Спасителя і під час зустрічі з Ним виявив знаки співчуття, чому воїни й звернули на нього увагу.

Нарешті, досягли Голгофи (євр. Golgotha означає “лоб, череп”), або лобного місця. Так називалася одна з гірських північно-західних височин, що оточували Єрусалим, на якій здійснювали страти і яка відтоді мала стати найсвященнішим місцем на землі. Поки воїни ставили і зміцнювали хрести для Іісуса Христа і для двох розбійників, засуджених разом із Ним, Спасителеві запропонували, за стародавнім звичаєм, вино, змішане зі смирною. Пиття це не стільки п’янило, скільки туманило свідомість і затьмарювало розум, внаслідок чого страждання ставали менш чутливими. До певної міри це був акт людинолюбства, але Господь відкинув його. Приймаючи добровільно страждання і смерть, Він хотів зустріти їх із ясною свідомістю, нічим не полегшуючи для Себе жаху хресної муки. З Нього зняли одяг і потім…

Наш Божественний Спаситель і Відкупитель, Владика тварі і Господь слави був піднятий на хрест і прибитий.

Тоді почалася та страшна, болісна агонія хресних страждань, ціною яких куплено наше спасіння.

І можливо, глибока духовна скорбота, яку переживав Спаситель, була для Нього ще важчою, ніж жахливі фізичні муки розп’яття. Ми не можемо, звісно, знати, що відбувалося в душі Божественного Страждальця, не можемо, зважаючи на свою гріховну грубість, навіть приблизно уявити собі всю глибину Його скорботи, але причини її вказати можливо.

Самотнім, покинутим майже всіма бачив Він Себе на хресті. Його залишили навіть Його найближчі учні, за винятком Іоанна, які малодушно сховалися від небезпеки бути захопленими, і ніхто, рішуче ніхто ще не розумів тієї справи, за яку Він помирав. Кругом був вороже налаштований натовп; видно було тільки або тупі, байдужі обличчя вуличних роззяв з написаним на них виразом грубої цікавості, або єхидні посмішки первосвященників, сповнені зловтіхи. Так, вони могли зловтішатися – ці люди, які так довго накопичували в собі злість проти Того, Хто не хотів визнати їхнього авторитету і так часто виявляв перед натовпом слухачів їхню внутрішню фальш і лицемірство Своїми правдивими викриттями. Тепер вони могли помститися за всі приниження і дати Йому відчути свою силу і владу, з якою Він не хотів рахуватися. Давно виплекана злість не пом’якшувалася навіть скорботним видовищем хресних страждань і проривалася в уїдливих, глузливих зауваженнях, які викривали жахливу, огидну низькість душі, що може знущатися з вмираючого. “інших спасав, – говорили вони, насміхаючись, – а Себе не може спасти. …Хай тепер зійде з хреста, щоб ми бачили, і увіруємо” (Мк. 15:31-32). Навіть перехожі, які колись натовпом ходили за Ним, щоб слухати Його вчення, “лихословили Його” (Мк. 15:29). І за цих людей Він помирав! Стільки добра Він зробив їм, стількох зцілив, підбадьорив, утішив, стількох покликав до нового життя, стільки надав любові безмежної, самовідданої – і на знак подяки за все це вони розіп’яли Його! Навіть тепер Він страждав і вмирав, щоб здобути для них прощення і Спасіння, – і вони знущалися над Ним! Вони відкинули свого Спасителя… Як мусила страждати велика любов Іісуса від цього нерозуміння, від свідомості, що ці люди, Його брати, Його одноплемінники, гинуть, вчиняючи страшний, небувалий злочин, і навіть не розуміють цього у своїй дикій невдячності. Як важко було бачити в душі цих загиблих синів Ізраїлю торжествуюче зло!

Але найтяжча скорбота, жахлива глибина яка для нас абсолютно незбагненна, – це, звісно, було відчуття гріха, добровільно взятого на Себе нашим Спасителем, який обтяжився на Ньому. Якщо на нас, грішних людей із грубою душею і приспаною совістю, наш гріх часто лягає болісним тягарем, ледь переносимим, нерідко приводячи до відчаю, то що повинен був переживати Господь із Його чуйною совістю, із Його божественно чистою душею, яка не знала гріха, тому що Він “не вчинив гріха” (1Пет. 2:22)! Адже взяти на Себе гріх людей – це зовсім не означало просто заплатити Божественному правосуддю Своєю кров’ю і стражданнями за чужий, сторонній гріх суто зовнішнім чином, подібно до того, як ми сплачуємо іноді борги наших друзів. Ні, це означало незрівнянно більше: це означало прийняти гріх у свою совість, пережити його як свій власний, відчути весь тягар відповідальності за нього, усвідомити страшну провину за нього перед Богом так, ніби Він Сам зробив цей гріх. І який гріх! Не забуваймо, що Іісус Христос був, за висловом Іоанна Предтечі, “Агнець Божий, Котрий бере на Себе гріхи світу” (Ін. 1:29). Гріхи всього світу, всього людства від першого дня його створення, всіх незліченних поколінь людей, що змінилися на землі протягом цілої низки довгих віків; все зло в усіх його різноманітно-огидних видах; всі злочини, найогидніші й наймерзенніші, коли-небудь вчинені людиною; увесь бруд і каламуть життя не тільки минулого, а й теперішнього, і майбутнього – усе це взяв на Себе Іісус Христос і всі “гріхи наші Сам возніс тілом Своїм на древо, щоб ми, звільнившись від гріхів, жили для правди” (1Пет. 2:24). Разом із гріхом Спаситель повинен був узяти на Себе і його неминучі наслідки, для душі найстрашніші – відчуження від Бога, боговіддаленість і прокляття, що висіло над нами як покарання за гріх: “Христос викупив нас від клятви закону, ставши за нас клятвою (бо написано: проклятий всякий, хто висить на древі)” (Гал. 3:13).

Якщо ми візьмемо до уваги весь жах цього прокляття і богопокинутості, весь неймовірний тягар гріха, піднятого Спасителем заради нашого спокути, то для нас до певної міри стане зрозумілим цей Передсмертний крик, сповнений туги та муки невимовної: “Елоі! Елоі! Ламма савахфані? – що значить: Боже Мій! Боже Мій! навіщо Ти Мене залишив?” (Мк. 15:34).

Страждання Господа були такі великі, що вся природа обурилася. Сонце не могло винести цього видовища і зникло; темрява вкрила землю. Земля здригнулася від жаху, і в землетрусі, що стався після цього, велике каміння, що вкривало багато гробниць, було скинуто. Завіса в храмі, що відокремлювала святе святих від святилища, розірвалася навпіл.

Але запитають, можливо: навіщо потрібні були ці страждання? Чому символом християнства став саме хрест – це знаряддя муки? До чого ця печаль, якою обвіяна вся християнська релігія?

Для багатьох сенс хреста і страждань абсолютно незрозумілий. Ще апостол Павло писав свого часу: “Бо слово про хрест для тих, хто гине, безумство є, а для нас, хто спасаємось,– сила Божа… Бо й іудеї вимагають чудес, і елліни шукають мудрості; а ми проповідуємо Христа розп’ятого, для іудеїв спокуса, а для еллінів безумство” (1Кор. 1:18:22-23). У цьому немає нічого дивного: для людської мудрості, не осяяної силою Духа Святого, так і має бути. Таємниця хреста для неї завжди залишиться таємницею, бо “мудрість світу цього на безумство?” перед Богом, а “немудре Боже мудріше людей” (1Кор. 1:20:25). Зникли в далечіні століть самі імена древніх мудреців, а хрест став променистим символом, біля якого обертається доля людини. Хрест – душа християнства; без хреста немає і самого християнства.

Чому?

Свята Церква відповідає на це запитання вченням про викуплення, що становить кардинальний пункт християнської релігії. З причини важливості цього вчення необхідно на ньому зупинитися докладніше.

Людина вийшла з рук Творця прекрасним створінням, обдарованим усіма досконалостями розуму, серця і волі. Але, як умову свободи, в її природі було закладено можливість гріха, у боротьбі з яким людина повинна була самостійно розвивати свої моральні сили, керуючись любов’ю до Бога і послухом Його волі. Для цього дана була перша заповідь, яка забороняла вкушати плоди древа пізнання добра і зла. Але коли злий дух став спокушати людину, він представив їй блискучі перспективи цього знання, і… людина спокусилася. Замість того, щоб відкинути спокусу в ім’я любові до Бога, в ім’я послуху, вона захотіла сама стати рівною Богу! Гордість, самолюбство взяли верх над любов’ю.

Переступаючи заповідь Божу, людина вільно, без примусу зовнішнього протиставляла своє власне “я”, свій егоїзм – Богові, замість Бога ставила саму себе центром свого життя, свою волю – своїм законом, саму себе – своїм богом і в такий спосіб ставила себе у вороже відношення до Бога, ставала справжнім ворогом Бога. Людина відокремилася від Бога, стала служити своєму “я” і поневолилася світу, від якого почала шукати щастя. Наслідком цього відчуження від Бога стало повне спотворення життя не тільки самого винуватця – людини, а й усієї природи. Через переважання егоїзму втрачено було єднання: не тільки людини з Богом, а й людини з людиною. У цій роз’єднаності зникла любов, з’явилася ворожнеча і як вищий і найгірший її прояв – убивство. У вбивстві Авеля вперше кров людини зросила землю. Далі життя стає дедалі гіршим і безрадіснішим. Хмари зла, що нависли над ним, згущуються дедалі більше. Розпуста і моральне здичавіння досягають такої міри, що знадобився потоп, щоб знищити зло й омити осквернену землю. Але хоча в потопі загинув майже весь рід людський і збереглися лише деякі кращі, але все ж насіння зла в них залишилося і знову пустило свої отруйні пагони, які розросталися дедалі густіше в міру розмноження людства. Життя ставало нестерпним. Єдиний вихід із цього пекла полягав у поверненні людини до Бога, у відновленні зв’язку з Ним. Але на цьому шляху необхідно було усунути найбільшу перешкоду, якою служить гріх. Гріх-то саме і є головною причиною роз’єднання людини з Богом, ним-то і встановлюється і підтримується велика безодня між Богом і людьми.

Насамперед гріх уже сам по собі слугує причиною роз’єднання Бога і людини: гріх є віддалення людини від Бога думкою, почуттям, бажанням, ділом. Крім того, гріх веде до роз’єднання з Богом не менше за це ще й тим загальним душевним станом нечистої совісті, який є в нас наслідком гріха, створюється гріхом. Віддалення душі від Бога, або гріх, негайно відбивається в душі людини, в її совісті тривогою, почуттям страху, винуватості. Людина перебуває в становищі раба, який відчуває над собою занесений бич господаря. Почуття любові й близькості до Бога виганяються страхом перед Богом, а страх цей вбиває релігійні прагнення душі, її тяжіння до Бога, примушує тікати від Бога, не думати про Бога, гнати саму думку про Бога, вічність, релігію, аж до цілковитого її зникнення або невір’я, аж до заперечення буття Божого. Поступово виганяється Бог із душі страхом перед Ним, страхом перед Його грізним судом і відплатою; з Бога Любові й Отця людей у гріховній свідомості людини, мучимої совістю, Бог робиться страшною істотою і від світлого образу Бога в душі, оповитій непроникним, сірим серпанком духовного мороку й гріха, залишається якась неясна, безформна примара, що лякає вже своєю таємничістю, щось невідоме, непізнаване. Привид страшного Бога, народжений душевним мороком, стоїть перепоною між людьми і Богом, послаблює в них прагнення до Бога і породжує відчай.

Перепона ця між Богом і людьми може бути усунена тільки дійсним викупленням гріха. Гріх має бути викуплений на вимогу одного з основних засад морального життя, засади справедливості. Закон відплати не може бути скасовано або порушено через основну властивість Божественного Промислу, що керує світом, – властивість правосуддя.

Правда Божа, ображена гріхом, має бути задоволена.

Хоч як глибоко впала людина внаслідок гріха, але вона завжди відчувала невблаганну силу цього закону правди; завжди усвідомлювала необхідність задоволення за гріх. Усі релігії, найгрубіші й найпервісніші, прагнули до того, щоб знайти спосіб цього задоволення, і сама сутність усякої релігії, виражена словом religio (від religo), полягає саме в дійсному або уявному відновленні зв’язку між Богом і людиною. Жертвами, релігійними обрядами і церемоніями людина прагнула умилостивити Бога, щоб замість розгніваного Судді знову знайти в Ньому люблячого Отця. Це основне прагнення набувало в різних релігіях різноманітних, іноді диких і жахливих форм.

Релігія Індії передбачала досягти примирення з Богом шляхом самокатувань і доведення людини до розумової несвідомості. Східні релігії Ассирії та Вавилона в ім’я цього примирення освячували розпусту як засіб умертвіння плоті. У багатьох місцях практикувалися людські жертвопринесення. Часто на розпечені руки ідолів кидали немовлят. І все це не досягало мети. Людина не знаходила заспокоєння. У цьому жаху людських жертвоприношень, у цих оргіях розпусти можна було знайти тимчасове сп’яніння; можна було на якийсь час заглушити в душі стогін розпачу, але очищення совісті й внутрішнього світу все це людині не давало.

Людство довго і марно виснажувалося в пошуках миру душевного, викуплення гріха. Викуплення не досягалося жертвами, і нічим не вдавалося побороти рабський страх перед Богом, почуття роз’єднаності з Ним і відчуження. І це цілком природно: якщо сила спротиву Богові, виявлена людиною в гріхопадінні, згідно із законом відплати, може бути знищена тільки рівною силою слухняності, самопосвяченості, жертви Богові, то людина повинна представити задоволення Божій правді з тим самим чистим серцем, у тому самому непорочному стані духу, який вона відкинула, коли вчиняла свій перший гріх; вона повинна бути досконалим образом Божим, щоб її жертва своїм моральним значенням покривала собою силу і значення її злочину. Але вимога такої жертви вища за сили занепалої людини; вона могла впасти, але не може відновити саму себе; могла внести в себе зло, але безсила знищити його. Звідси її послух Богові після падіння завжди нерозлучний з противленням Богові; її любов до Бога нероздільна із самолюбством; зло прищеплюється до всіх добрих і чистих рухів душі й опоганює чистісінькі й святі хвилини морального життя. Ось чому людина не могла принести жертви достатньої за своєю бездоганною чистотою і моральною гідністю для того, щоб покрити свій гріх і задовольнити правду Божу. Її жертви не могли змити гріха, тому що самі не позбавлені егоїзму.

Це міг зробити тільки Господь. Тільки Син Божий міг сказати: “Моя воля – воля Отця Небесного”, – і принести найчистішу жертву без усякої домішки егоїзму, тільки Син Божий Своїм особистим втіленням в людині, як новий Адам, і Своєю вільною самопожертвою в жертву Богові за гріх людей, як істинний первосвященник, міг представити повне задоволення правді Божій за злочин людини і, таким чином, знищити ворожнечу між нею і Богом, звести з неба благодатні сили для відродження засмученого образу Божого в людині. Святість і безгрішність Іісуса Христа, Його Божественна природа надавали хресному жертвопринесенню значення настільки велике і всеохоплююче, що ця одна викупна жертва була не тільки достатня цілком, щоб покрити й загладити всі злочини роду людського, а й безмежно їх перевершувала на терезах Божественного правосуддя. “коли через злочин одного багато зазнали смерті, – каже апостол Павло, – то тим більше благодать Божа і дар по благодаті одного Чоловіка, Іісуса Христа, щедро вилились на багатьох. І дар не як суд за одного, що согрішив; бо суд за один злочин – до осудження, а дар благодаті – до виправдання від багатьох злочинів” (Рим. 5:15-16).

Ось для чого, за премудрим планом Божим, потрібні були страждання і смерть Господа Відкупителя. Цими стражданнями людство знайшло нарешті мир душевний, примирення з Богом, сміливий доступ до Бога, що живе у світлі неприступному, невимовну велику радість синівської близькості до Бога.

“Бог же Свою любов до нас доводить тим, що Христос помер за нас, коли ми були ще грішниками. Тому, тим більше нині, будучи виправданими Його Кров’ю, спасемося Ним від гніву. Бо коли, будучи ворогами, ми примирилися з Богом смертю Сина Його, то тим більше, примирившись, спасемося життям Його” (Рим. 5:8-10).

“Бог примирив з Собою світ, не ставлячи в провину людям злочинів їхніх, і дав нам слово примирення” (2Кор. 5:19).

“Вас, що були колись відчуженими й ворогами, за схильністю до лихих діл, нині примирив у тілі Плоті Його, смертю Його, щоб поставити вас святими й непорочними і невинними перед Собою” (Кол. 1:21-22).

“Всі согрішили і позбавлені слави Божої, одержуючи виправдання даром, за Його благодаттю, відкупленням у Христі Іісусі, Котрого Бог призначив, як жертву умилостивлення в Крові Його через віру; для свідчення правди Його в прощенні гріхів” (Рим. 3:23-25).

“…тепер у Христі Іісусі ви, що колись були далекими, стали близькими Кров’ю Христовою. Бо Він є мир наш, Котрий створив з обох одне і зруйнував перешкоду, яка стояла посередині” (Еф.2:13-14).

Іісус Христос приніс Себе в жертву, “щоб взяти гріхи багатьох” (Євр. 9:28) і зняти з нас провину, “знищивши вченням рукопис, що був про нас і проти нас, і Він взяв його із середовища і прибив до хреста” (Кол. 2:14). “Він гріхи наші Сам возніс тілом Своїм на древо, щоб ми, звільнившись від гріхів, жили для правди” (1Пет. 2:24). Цією жертвою покриті всі наші гріхи не тільки минулі, а й теперішні, і майбутні.

Нам здається це дещо незрозумілим. Що Іісус Христос приніс Себе в жертву за минулі гріхи людства і страждав за ті злочини, які вчинені були до моменту Його смерті, – це можна легко уявити собі. Але який стосунок Його жертва може мати до наших гріхів, та ще й до майбутніх? Адже Спаситель був розіп’ятий дев’ятнадцять століть тому, коли нас не було й близько, і, отже, не було і наших гріхів; яким же чином Він міг страждати за гріхи, яких ще не було, за злочини, які ще не існують? Ця думка, мабуть, зменшує особисте для нас значення хресної жертви і служить деколи причиною, чому ми залишаємося холодними і байдужими при спогадах про страждання Іісуса Христа. Лукавий голос шепоче: “Нехай стародавній світ своїми злочинами довів Спасителя до хреста; нехай на ньому лежить і відповідальність, але ми тут ні до чого; ми не винні в цих стражданнях, бо нас тоді ще не було”.

Ми помиляємося.

Бог є Дух вічний і незмінний. Це означає, що для Нього немає часу, або, точніше кажучи, немає ні минулого, ні майбутнього. Є тільки сьогодення. Усе, що ми уявляємо тільки в майбутньому, усе невідоме, невідоме для нас, що тільки повинно ще трапитися, – усе це вже існує в Божественній свідомості, у Божественному всевіданні. Інакше й бути не може.

Адже що таке час? Не що інше, як послідовність подій або змін у нас або навколишньому світі. Все змінюється, все тече. Ніч змінюється днем; старість слідує за юністю. Це і дає нам можливість говорити про те, що було і що є; розрізняти минуле і сьогодення, “тоді” і “тепер”. Якби не було цих змін, не було б і часу. Припустимо, що рух у світі припинився, все застигло в абсолютній нерухомості, – ми можемо сказати разом з Апокаліпсичним Ангелом, що часу більше немає (Одкр. 10:6). Як висловлюються філософи, категорія часу є сприйняття нами різних змін у їхній послідовності. Але це вірно тільки стосовно нас, до нашого обмеженого розуму, до наших обмежених почуттів. Для Бога ж немає категорії часу, і події світового життя виступають у Божественній свідомості не в послідовному порядку одна за одною, а дано всі відразу, скільки їх міститься у вічності. Якби ми допустили тут послідовність, то це означало б змінюваність Божественної свідомості, Божественного Розуму. Але Бог незмінний.

Що ж звідси випливає?

Випливає те, що наші гріхи вчинені в межах часу нашого життя тільки для сприйняття наших обмежених почуттів. Для Бога ж у Його Божественному передбаченні вони існували завжди, дев’ятнадцять століть тому, коли страждав Спаситель, так само реально, як і тепер. Отже, Господь страждав і за наші теперішні гріхи і їх Він прийняв у Свою люблячу душу. Разом із гріхами всього людського роду і наші злочини тяжіли на Ньому, збільшуючи Його хресну муку. Тому ми не можемо сказати, що не винні в Його стражданнях, бо в них є частка і нашої участі.

Це треба сказати не тільки про наші минулі й теперішні гріхи, а й про майбутні. Коли б і який би гріх ми не вчинили, Бог уже передбачив його і поклав на Улюбленого Сина Свого. Таким чином, ми довільно, хоча, можливо, і не усвідомлюючи того, збільшуємо гріховний тягар, піднятий Спасителем, і водночас збільшуємо Його страждання. Якби ми твердо пам’ятали це, пам’ятали, що своїми гріхами ми змушуємо страждати нашого Спасителя, то, мабуть, не грішили б із такою легкістю і, перш ніж наважитися на гріх, замислилися б хоч із почуття співчуття. Але ми рідко про це думаємо, і сама думка, що ми є вільними чи мимовільними розпинателями Господа, нам здається дивною. “Не винний я в крові Праведника Цього”, – сказав колись Пілат, умиваючи руки (Мф. 27:24). Ми наслідуємо його приклад.

Коли ми розмірковуємо про обставини хресної смерті Господа, то наша увага мимоволі зосереджується майже виключно на головних активних винуватцях її. Нас обурює зрада Іуди; ми обурюємося на лицемірство й підступність іудейських первосвященників; нам огидними здаються жорстокість і невдячність іудейського натовпу; і ці почуття й образи затуляють від нас думку, що й ми причетні до цього злочину.

Але розберемося більш безпристрасно і більш уважно. Чому ми бачимо Господа, що страждає на хресті? Де тому причина? Відповідь зрозуміла: причина цих страждань і хресної смерті – гріхи людства, зокрема й наші. Спаситель страждав за нас і за всіх людей. Ми звели Його на хрест. Іудеї – тільки знаряддя передвічного напередвизначення Божого. Звичайно, і на них лежить важка провина; їхня злість, їхня ненависть, їхня національна самообманка, їхнє осліплення – все це робить їх безвідповідальними перед судом Правди Божої, тим паче, що вони самі захотіли взяти на себе кров Спасителя; але, хоч би там що було, це не звільняє і нас від моральної відповідальності за страждання Іісуса Христа.

Дуже ясно говорить про це апостол Павло. За його словами, той, хто одного разу просвічений і вкусив дару небесного і став причасником Духа Святого, і відпав, – той “знов розпинають у собі Сина Божого і зневажають Його” (Євр. 6:4:6). Коли, отримавши пізнання істини, ми мимоволі грішимо, то цим “зневажає Сина Божого і не шанує як святиню Кров завіту, якою освячений, і Духа благодаті ображає” (Євр. 10:29).

Ніколи, ніколи християнин не повинен забувати ці знаменні слова апостола, сповнені глибокого і скорботного сенсу. Усі наші пороки болісним тягарем лягають на божественно чисту душу Спасителя, Який повинен їх вистраждати, щоб вони могли бути прощені нам. Наші гріхи – це жалючі шипи тернового вінця, що впиваються у виразкове чоло Господа, подібно до того, як впивалися вони колись під ударами римських солдатів.

Наші злочини – це цвяхи, які ми знову забиваємо в Його зяючі виразки, що горять пекучим болем. Чи цим повинні ми платити за Його велику, самовіддану любов?

Мк. 15:40-47

“Іісус же, скрикнувши гучним голосом, іспустив дух” (Мк. 15:37).

Помер Господь, наш Спаситель, наш Відкупитель. Закінчилося життя, подібного до якого не було і не буде у світі. Закінчилося велике, святе життя; з Його життям закінчилася Його боротьба, а з Його боротьбою – Його справа; з Його справою – викуплення; з викупленням – заснування нового світу.

При цьому великому моменті смерті розп’ятого Господа не було Його учнів, за винятком Іоанна. Вони сховалися. Страх подолав їхню любов до Учителя. Але були більш вірні та віддані Йому жінки, які й раніше в Галілеї слідували за Ним, дбали про Нього і служили Йому та апостолам своїм маєтком. Небезпека, що загрожувала їм від ненависті первосвященників і від грубості фанатичного натовпу, не перемогла їхньої прихильності та не змусила піти від хреста.

“Дивись, яка їхня старанність! – вигукує святитель Іоанн Златоуст. – Вони слідували за Ним, щоб прислужувати Йому, і не відлучалися від Нього навіть серед небезпек; тому вони бачили: бачили, як Він закричав, як випустив дух, як каміння розітнулося і все інше. І вони перші бачать Іісуса, ця, настільки зневажувана стать, перша насолоджується спогляданням високих благ. У цьому особливо видно і їхню мужність. Учні втекли, а ці були присутні. Чи бачиш мужність жінок? Чи бачиш полум’яну любов їхню? Чи бачиш щедрість у витратах і рішучість на саму смерть? Будемо наслідувати ми, чоловіки, жінкам, щоб не залишити Іісуса в спокусах”.

Дійсно, велика старанність святих жон-мироносиць, полум’яна і постійна любов їхня до Господа. Вільне від усякої земної пристрасті, серце їхнє жило і дихало Господом; у Ньому зосереджувалися всі думки, бажання і надії, у Ньому містився весь їхній скарб. Заради улюбленого Учителя свого охоче залишають вони свої домівки, своїх рідних і знайомих, забувають слабкість своєї статі, не бояться жорстокості численних ворогів Господа, усюди неухильно слідують за Ним у Його блукачому житті, не боячись труднощів і незручностей, пов’язаних із цими подорожами, і терпляче переносять усі нестатки.

Було б ще не дивно, якби святі жінки, оточуючи Іісуса Христа своїми турботами й увагою, слідували за Ним за днів Його слави, коли чутки про Нього гриміли по всій Галілеї та Іудеї, коли тисячні натовпи людей стікалися до Нього звідусіль, щоб чути Його вчення та бачити Його чудеса, коли сотні хворих, які зцілилися, із захопленням розповідали про Його доброту й милосердя, про Його чудотворну силу, поширюючи повсюди славу імені Його. Тоді багато хто ходив за Ним, приваблені шумом цієї слави, і в цьому немає нічого дивного: людський натовп завжди ваблять фальшиві вогні зовнішнього блиску, і він любить іти за визнаними кумирами. Але залишитися вірними своєму Вчителеві у важкі години Його приниження і ганьби, не покинути Його під час страждань, коли всякий вираз співчуття міг спричинити вибух образ і лайки з боку розгнузданого натовпу, доведеного до люті наклепами первосвященників, коли самий стовп віри, апостол Петро, захитався й відступив перед небезпекою бути визнаним за учня Господнього, – для цього була потрібна велика мужність і безмежна любов. Залишитися вірними в такі хвилини було ознакою великого і благородного серця. І любов святих жінок це випробування витримала: від хреста вони не пішли. До самого останнього моменту, коли важкий камінь, привалений до дверей гробу, закрив від них назавжди дорогий прах, вони не спускали люблячих очей зі свого Божественного Учителя.

Останніми вони залишили сад, де похований був Господь, і за те першими отримали радісну звістку про Воскресіння, спершу від світлосяйного ангела, потім – від Самого Спасителя. Марія Магдалина, найвірніша і найвідданіша учениця Його, перша удостоєна була невимовної радості бачити воскреслого Господа. Цим явищем Господь ніби визнав святість і велич жіночої любові.

Цікаво зазначити, що ні в Євангелії, ні в Діяннях і Посланнях Апостольських немає згадки про жодну жінку, яка була б проти Христа або проти Його вчення. Тоді як з боку чоловіків Господь нерідко зустрічав невір’я, невдячність, глузування, зневагу, ненависть, що, розростаючись, перетворилася на ціле море злості, яке вирувало навколо хреста, – з боку жінок ми бачимо щиру відданість, зворушливу турботу та самовіддану любов. Навіть язичниці на зразок Клавдії Прокули, дружини Пілата, ставляться до Нього з глибокою повагою.

Чому так?

“Тому, що жінки розумово менш розвинені, ніж чоловіки, – скажуть, звичайно, послідовники атеїзму.

Ні, не тому, а тому, що жінки володіють чистішим і чуйнішим серцем, і серцем відчувають правду і моральну красу Христового вчення. Для жінки часто не потрібні розумові, логічні докази: вона живе більше почуттям і почуттям сприймає істину. Цей спосіб пізнання істини часто виявляється більш надійним, вірнішим і швидшим стосовно християнства, де стільки запитань, які відкриваються не допитливому, самовпевненому розуму, а чистому, віруючому серцю. Бо, як каже апостол Павло, “Бог вибрав немудре світу, щоб посоромити мудрих, і немічне світу… щоб посоромити сильне… Бо написано: погублю мудрість мудреців, і розум розумних відкину… обернув Бог мудрість світу цього на безумство” (1Кор. 1:27:19-20). І з яким захопленням і захватом слухали жінки слова Божественного Учителя. Згадаймо хоча б Марію з Віфанії, яка забула свій обов’язок гостинної господині й обрала “благу частину” біля ніг Спасителя, щоб слухати Його чудові промови. І як було жінкам не прислухатися до слів Господа і не віддаватися всією душею новому, великому вченню, що підносило жінку в однакову гідність із чоловіками, бо у Христі “нема чоловічої статі, ні жіночої” (Гал. 3:28). Усі однаково рівні перед Богом, за всіх однаково страждав і помер Господь і всі мають однакове право на майбутнє блаженство вічного життя. У стародавньому язичницькому світі жінка цієї рівності не знала і завжди перебувала в підлеглому становищі, у пригнобленні й презирстві. “Ця, настільки зневажена стать”, за висловом Іоанна Златоуста, життя якої було так сповнене скорботи й приниження, не могла не відчувати вдячним серцем того великого благодіяння, що відкривала перед нею християнська релігія у світлих перспективах радості, любові й поваги. Ось чому від самого початку християнської історії ми зустрічаємо на її сторінках багато імен жінок, які за твердістю і щирістю своєї віри, за своєю старанністю і ревнощами, за своїм подвижництвом не поступалися великим праведникам. Імена великих мучениць Варвари, Катерини, Параскеви, рівноапостольних Ольги, Ніни, подвижниць на подобу Марії Єгипетської та багатьох інших говорять нам про найвищі ступені християнської досконалості та святості, яких досягли віруючі жінки.

Коли Іісус іспустив Свій дух, сонце вже схилялося до заходу. Настав вечір, і наближався день суботній. “та субота була день великий” (Ін. 19:31), вирізняючись особливим блиском і урочистістю, тому що з нею з’єднувалося святкування Пасхи. Мабуть, ця обставина турбувала первосвященників. Люди, які не вважали оскверненням почати своє свято вбивством Месії, були серйозно стурбовані тим, як би святість наступного дня, що починався під час заходу сонця, не була порушена тим, що тіла висіли на хрестах. Тому, з’явившись до Пілата, іудеї просили перебити у розіп’ятих гомілки, щоб прискорити їхню смерть і зняти з хрестів. Пілат дозволив, але Господь уже помер і гомілки в Нього не перебили. У цьому вже не було необхідності. А тим часом перед Пілатом з’явився новий прохач, який бажав отримати дозвіл зняти з хреста і віддати похованню тіло Іісусове.

То був Йосиф Аримафейський.

Аримафея, батьківщина Йосифа, є стародавня Рама, місце народження пророка Самуїла, місто в коліні Веніаміновому, про яке згадує євангеліст Матфей (Мф. 2:18). Йосиф був багатою людиною високого характеру і непорочного життя. Велике багатство робило його особою значною, тим паче, що на той час у Єрусалимі все можна було купити за гроші, починаючи від посади останнього митаря і закінчуючи саном первосвященника. Крім того, Йосиф належав до числа найпомітніших членів синедріону і разом з іншими розсудливими радниками, імовірно, становив опозицію партії Каіафи. Він був таємним учнем Іісуса Христа і в останніх замахах синедріону проти Спасителя, а так само і в суді над Ним не брав участі (Лк. 23:51) – чи то тому, що, не бачачи ніяких засобів врятувати Невинного, не хотів бути свідком Його осуду, чи то тому, що хитрість первосвященників знайшла засіб зовсім усунути його від цієї справи. Безсумнівно однак, що ця вимушена бездіяльність була важка для благородного серця, яке соромиться малодушності, – залишити без захисту невинного, навіть коли немає надії врятувати його. І ось коли все було скінчено і на хресті висіло тільки бездиханне тіло Спасителя, скорбота і обурення вселили Іосифу сміливість. Тепер було надто пізно заявляти про своє співчуття до Іісуса Христа як до живого Пророка; залишалося тільки надати Йому останню шану та повагу – врятувати від ганьби принаймні смертні останки Його, бо, інакше, іудеї, без сумніву, кинули б Пречисте Тіло в загальну яму разом з усіма страченими злочинцями.

Йосиф “насмілився прийти до Пілата просити тіла Іісусового.” (Мк. 15:43).

Ця рішучість була пов’язана з серйозною небезпекою – не з боку Пілата, від якого можна було очікувати прихильного рішення на користь Іісуса Христа, що його він визнає праведником, а з боку первосвященників, котрі в найменшому знаку поваги до Спасителя вбачали зраду своїм задумам, а на спробу поховати Його з честю могли дивитися не інакше, як на обурення проти синедріону, тим більш небезпечне, що його робив тепер знаменитий член синедріону, приклад якого міг вплинути на народ, і без того прихильний до пам’яті Іісуса.

Однак Йосиф не зупинився перед цією небезпекою і, знехтувавши страхом, з’явився до преторії римської. Його прохання було для Пілата першою звісткою, що Іісус Христос уже помер. Ігемон здивувався такій швидкій смерті і, пославши за сотником, запитав його, чи справді настала смерть і чи немає тут непритомності або летаргії. Отримавши належну відповідь, Пілат наказав віддати Тіло Господнє Йосифу для поховання. Хоча римляни залишали тіла розп’ятих ними на поживу собакам і воронам, прокуратор не захотів відмовити поважному і видному члену синедріону в його проханні, тим паче, що, поза сумнівом, відчував усю несправедливість свого вироку, вирваного в нього первосвященниками проти Іісуса Христа. Сама неувага до ворожнечі первосвященників, які на дозвіл, даний Іосифу, повинні були подивитися, як на нове для себе присоромлення, була немовби жертва, яку Пілат приніс пам’яті Праведника.

Отримавши дозвіл, Йосиф, не гаючи часу, з’явився на Голгофу і зняв Тіло з хреста. Разом із ним прийшов на Голгофу й інший таємний послідовник Іісуса Христа, Никодим, член верховної іудейської ради, який колись приходив до Спасителя вночі для таємної бесіди (Ін. 3:1-21). Тепер він уже не ховався і, сповнений любові та співчуття, приніс для поховання істинно царські дари – сто літрів ароматної суміші зі смирни та алое. Треба було поспішати, тому що наставала субота, коли, за законом Мойсея, кожен правовірний ізраїльтянин повинен був залишити всі свої справи і перебувати в повному спокої. Тому всі церемонії іудейського похоронного обряду не можна було дотриматися; але все, що можна було зробити, беручи до уваги стислість часу, було зроблено. Тіло Господа було омите чистою водою, потім обсипане пахощами й обвите чотирикутним широким платом (плащаницею). Голова й обличчя були обвиті вузьким головним рушником. Те й інше зав’язано шнурками. Частину ароматів, імовірно, було спалено, на що є приклади в історії іудейського похоронного ритуалу.

Недалеко від місця розп’яття був сад, що належав Йосифу Аримафейському, і в огорожі його, у скелі, було зроблено, за іудейським звичаєм, печеру для поховання. Гробницю цю Йосиф, найімовірніше, призначав для себе і для своєї сім’ї, бажаючи бути похованим поблизу святого міста, але в ній нікого ще не було покладено. Незважаючи на священне значення, яке іудеї приписували своїм гробницям і похоронним печерам, незважаючи на дріб’язкову чутливість, з якою вони ухилялися від усякого дотику з померлими, Йосиф ні на мить не завагався надати своєму Божественному Учителеві це місце спочинку. “Там поклали Іісуса заради п’ятниці іудейської, тому що гроб був близько” (Ін. 19:42).

До входу в печеру привалили величезний камінь (голаль) – застереження в Іудеї необхідне, бо там водилося багато шакалів, гієн та інших хижих звірів і птахів. Ледве виконали все це, як сонце сіло за горами Єрусалима. Почалася субота – остання старозавітна субота. Через добу мало засяяти перше Воскресіння Нового Завіту.

Який похмурий, нерадісний був тепер цей день для учнів і друзів Господа! Скорбота наповнювала всю душу, пригнічувала всі інші думки, не дозволяла прийти до тями, щоб хоч трохи осмислити, зрозуміти все те, що сталося в його страшній несподіванці. Майбутнє було вкрите непроникним мороком; минуле більше бентежило, ніж втішало. Спогад про чудеса Іісусові, про Його колишню велич, робив ще страшнішим хрест і гріб Його. Досі учні Його йшли нерівним, тісним, часто тернистим шляхом, але йшли слідами Вчителя, наділеного могутністю Сина Божого, привертаючи до себе загальну увагу, розділяючи з Ним Його славу, втішаючи себе величними надіями в майбутньому. І ось шлях цей раптово приводить їх до Голгофи, переривається хрестом Учителя, абсолютно закінчується Його гробом!

Становище сумне, невтішне!

Скорбота учнів Господа була б ще не такою надмірною, якби вони менш були впевнені в Його достоїнстві. Тоді вона незабаром могла б перетворитися на охолодження до Того, Хто так раптово зрадив їхні надії, піддавши Себе смерті, а їхньому посоромленню. Тоді страждало б лише обмануте самолюбство.

Але любов і повага до Спасителя анітрохи не зменшилися в їхніх вдячних серцях. Душі учнів Його були з’єднані з Ним вічним небесним союзом. Гроб Його став для них святилищем, у якому укладені були всі їхні святі помисли, всі чисті бажання, вся віра.

І з цією святою любов’ю невпинно змішувалася жахлива думка: “Він помер! Він не те, чим ми вважали Його! Він не Месія! Він, Який був і є для нас усе!..” (Твори Інокентія, архієпископа Херсонського).

Здавалося, все було скінчено, зло торжествувало. Зімкнулися Пречисті вуста, що віщали з такою силою слова життя вічного; мляво опустилися руки, які колись з любов’ю благословляли тих, хто приходив до Нього, і зцілювали стражденних; перестало битися велике, любляче серце, що вмістило в собі весь світ. На все лягла печатка смерті. І під цим холодним віянням смерті зблякли надії учнів бачити свого дорогого Равві в ореолі слави і месіанської величі.

З яким безнадійним сумом зізнаються вони: “А ми сподівались, що Він є Той, Котрий має визволити Ізраїля” (Лк. 24:21).

У хмарах скорботи, що повисли над головами учнів, здавалося, не було просвіту…

Але тепер ми вже знаємо: минула Субота, і промениста радість Воскресіння осяяла скорботні серця! Воскрес Господь, воскресла похована правда! І ні камінь, ні печаті гробу, ні варта, ні вся сила пекла не змогли втримати її в темній печері. Світло воскресіння, як сліпуча блискавка, пронизало хмари зла. Господь воскрес і знову явився світу!

Який великий урок для нас – урок надії!

Як часто в житті особистому і суспільному бувають становища, які здаються безнадійними. Особливо часто доводиться переживати їх християнину, який порвав зв’язок із мирськими прагненнями і звичками і вступив на тісний, але прямий шлях до Христа. Весь світ озброюється проти нього. “Якби ви були від світу, – попереджає Господь Своїх послідовників, – то світ любив би своє; а як ви не від світу, а Я вибрав вас від світу, тому ненавидить вас світ. Пам’ятайте слово, яке Я сказав вам: раб не більший за господаря свого. Якщо Мене гонили, то гонитимуть і вас… У світі будете мати скорботу, але мужайтесь: Я переміг світ” (Ін. 15:19-20,16:33). Вас переслідує несправедливість вищих, глузування і презирство товаришів, злоба і заздрість нижчих. Зміїний потік наклепу отруює ваш спокій. Вас називають юродивим, ханжею, святошею, лицеміром. Навколо себе ви не зустрічаєте ні дружньої підтримки, ні слів участі. У мороці, що огорнув вас, не видно жодної світлої точки; здається, немає результату! І це може тривати роками!

Але не сумуйте: згадайте урок святого Гробу. Правду можна заглушити, можна поховати, але тільки на якийсь час. Рано чи пізно вона воскресне – це велика, жива сила! І ніщо у світі не може перемогти її. Немає нічого сильнішого за Божу правду. Вона не блищить ефектами, не потребує декорацій, не сурмить перед собою, як марнославна брехня: це сила тиха, спокійна, але абсолютно нездоланна.

Смуги безпросвітного мороку бувають і в суспільному житті. Часом брехня і зло згущуються до такої міри, що в цій отруйній атмосфері стає важко дихати. Блякне надія, і дух мимовільної зневіри насувається, як кошмар, як важка хмара. Але згадайте урок святого Гробу. Навряд чи комусь коли-небудь доведеться переживати настільки важкий настрій безпросвітної зневіри, як учням Спасителя в томливі години після Його поховання; але світло, яке засяяло з гробу, розсіяло морок зневіри, і глибокий смуток змінився радістю Воскресіння.

Це постійне чудо торжества правди наповнює всю історію християнства.

У момент смерті Господа важко було, з людських міркувань, думати, що Його діло триватиме і не помре разом із Ним. Він залишив після Себе одинадцять апостолів, яким доручив цю місію: “ідіть по всьому світі і проповідуйте Євангеліє всьому творінню” (Мк. 16:15). Але хто вони були? Яким впливом вони могли користуватися? Чи були вони людьми знатними, які могли б спиратися на авторитет свого шляхетного походження, що завжди має вагу в очах людей? Ні, вони належали до найнижчого класу, класу рибалок, які підтримували своє убоге існування дрібним виловом у водах Генісаретського озера; походили з Галілеї, яку вважали найбрутальнішою та найнеосвіченішою країною. Чи були вони освічені, вчені раввіни, законники, щоб могли захоплювати людей силою красномовства і логікою переконань? Ні: найнатхненніший і найглибокодумніший із них, Іоанн, у момент свого покликання, за свідченням Іоанна Златоуста, був безграмотним. Чи були вони багаті, щоб блиском розкоші імпонувати простолюду, завжди падкому до зовнішніх ефектів? Ні: у них були старі, рвані сітки, які потребували лагодження, та й ті вони кинули, коли пішли за Христом. Чи були вони сильні, хоробрі воїни, щоб поширювати вчення Христа силою меча, як багато пізніше це робили магометани, поширюючи іслам? Ні: у них було два ножі, та й ті Господь велів заховати в піхви в найкритичніший момент.

Не забудемо, крім того, що вони були налякані фанатизмом іудейського натовпу, вражені смертю Спасителя, втратили всі надії на краще майбутнє.

І їх було тільки одинадцять, після обрання Матфія – дванадцять.

А проти них стояв увесь величезний язичницький та іудейський світ з його віковою культурою, з його освіченістю і вченістю, з його колосальною військовою та економічною міццю, з його сильною владою політичної організованості. І цей світ вони мали перемогти.

Чи можна було на це сподіватися?

І однак ці боязкі люди, які втекли від страху перед натовпом архієрейських служителів, “пішли і проповідували всюди, при Господній допомозі” (Мк. 16:20). За яких умов їм доводилося проповідувати, – це найкраще роз’яснює апостол Павло у 2-му посланні до Коринфян, кажучи про свої місіонерські подвиги: “Я… був у трудах, безмірно в ранах, більше у темницях і багаторазово при смерті. Від іудеїв п’ять разів дано було мені по сорок ударів без одного; три рази мене били палицями, один раз побивали камінням; три рази розбивався зі мною корабель, ніч і день пробув я в глибині морській; багато разів був у подорожах, у небезпеках на річках, у небезпеках від розбійників, у небезпеках від єдиноплемінників, у небезпеках від язичників, у небезпеках у місті, у небезпеках в пустелі, у небезпеках на морі, у небезпеках між лжебратами, в труді і у виснаженні, часто без сну, в голоді і спразі, часто в постах, на холоді і в наготі” (2Кор. 11:23-27). І незважаючи на всі перешкоди, вже за життя апостолів майже у всіх відомих тоді країнах було покладено міцну основу Христової Церкви.

А потім на боротьбу з християнством піднявся весь язичницький світ. Це була запекла, відчайдушна боротьба, боротьба на життя і смерть. У розпорядженні тодішньої жорстокої держави було безліч жахливих знарядь для боротьби з непокірними. Суд і переслідування, допити й тортури, вогонь і розпечене залізо, побої й каліцтва, позбавлення майна, сирі й похмурі в’язниці, заслання на рудники, цю каторгу стародавнього світу, навіть найсмертельніша страта – все це однією вогняною рікою кинулося на християн за помахом влади державної. Мало того. Жорстокість мучителів винаходила особливі страшні страти для християн. Їх обливали смолою і запалювали як смолоскипи. Цілими натовпами виводили їх на видовища, і дикі голодні звірі терзали беззахисних на потіху пустопорожньому, жорстокому і кровожерливому натовпу. Усе було випробувано.

Але минуло ледь три століття, і язичництво звалилося безповоротно з усією своєю політичною і військовою міццю, зі своєю філософією і культурою. А християнство торжествувало повну і блискучу перемогу едиктом Костянтина Великого. Хіба це не чудо християнської віри і надії?

Навіть найостанніші часи перед другим пришестям Спасителя, коли пекло мобілізує всі сили зла для боротьби з Церквою, коли віра збідніє настільки, що Син Людський, прийшовши, навряд чи знайде її на землі, коли “через збільшення беззаконня у багатьох охолоне любов, коли… видаватимуть один одного, і зненавидять один одного” (Мф. 24:12:10), – навіть ці жахливі часи повсюдної темряви і злоби закінчаться торжеством правди, бо останній, найзапекліший ворог Церкви Христової на землі, Антихрист, “пришестя якого, під дією сатани, буде з усякою силою і знаменнями та чудесами неправдивими, і з усяким неправедним звабленням тих, які погибають” (2Сол. 2:9-10), буде переможений. І його “Господь Іісус уб’є духом уст Своїх і знищить явленням пришестя Свого” (2Сол. 2:8). “А диявол, що зводив їх, був укинений в озеро огняне та сірчане, де звірина й пророк неправдивий. І мучені будуть вони день і ніч на вічні віки.” (Одкр. 20:10).

Якщо так, якщо правда непереможна, то чи може істинний християнин сумувати в найважчих обставинах життя?

Нині Православна Церква переживає важку кризу. Здвигнуте на неї наполегливе гоніння, систематичне і лукаве, бентежить і тривожить навіть найбільш стійких і щирих християн. Більшість народу готова з головою зануритися в болото матеріалістичного невігластва і розпусти. Каламутні хвилі загального невір’я, здається, ось-ось накриють і загасять самотні вогники світлої віри, що ще мерехтять подекуди. Мимоволі у багатьох стискається серце, і холод сумного сумніву закрадається в душу. Але згадайте Гроб Господній – цей живий Гроб Господній, що говорить, торжествуючий, переможний Гроб, – і не неясна надія, а спокійна, абсолютно нездоланна впевненість наповнить ваше серце і зміцнить хвилюючу думку. Церква не може загинути, бо Господь створив її, “і ворота пекла не здолають її” (Мф. 16:18). Нехай Господь веде нас крізь провали і безодні невір’я, крізь очисний вогонь переслідування. Такою є Його свята воля, Його премудрий Промисел, який “Глибиною мудрости чоловіколюбно Ти все будуєш і добро всім подаєш”. Так треба. Причини і таємні цілі невідомих шляхів Його нам безкорисно і не повинно досліджувати. Нам достатньо знати, що Господь з нами “по всі дні до кінця віку. Амінь.” (Мф. 28:20). Нехай Господь веде нас через море злоби й розгнузданого нечестя, де загинуло все святе, все найкраще, що є в душі і що тільки дає право на велике й священне звання “людина”, нехай! Ми знаємо, що ці хвилі, які стоять “сюди і сюди” і готові поглинути нас, небезпечні тільки для самого “колісницегонителя Фараона”. Це – закон морального життя, закон історії. Посіяне зло, зрештою, обрушується на голову тих, хто його виростив і виховав.

Нехай навіть особисто нам не судилося побачити цей радісний момент торжества правди, і Господу завгодно буде закликати нас із цього життя раніше, ніж він настане. Що за біда! Ми знаємо, що цей момент неминучий, і, якщо ми не побачимо його тут, на землі, то побачимо його звідти… І тоді, глянувши назад, на пройдену життєву безодню, приєднаємося до радісного хору:

“Співаймо Господеві: славно бо прославися!” Якщо навіть грізні суспільні лиха, готові похитнути і церкву, і віру Христову, не повинні бентежити істинного християнина і приводити його в смуток, то наші особисті, приватні життєві невдачі вже зовсім не заслуговують на увагу. Це такі дрібниці, про які й говорити не варто. До того ж усе це так мінливо, непостійно: сьогодні – радість, завтра – горе, сьогодні – удача, завтра – провал, сьогодні – нагорі слави, завтра – під гнітом ганьби й нещастя. Усе тече, усе змінюється. Варто тільки трохи перечекати, і обставини зміняться. Знову посміхнеться життя, забудеться горе, зникнуть самі спогади про минулі нещастя.

“Коли в скорботах хто, – каже преподобний Макарій Єгипетський, – або в хвилюванні пристрастей, не повинен втрачати надії, тому що відчаєм ще більше вводиться в душу гріх і одебелює в ній. А коли має хто безперестанну надію на Бога, – зло немов би стоншується: і осідає в ньому”.

Завершимо віршами одного маленького, невідомого поета:

Ти плачеш, ти страждаєш, сестро моя мила!

О, вір мені: не вічні страждання!

Одна за одною розвіються хмари сумні…

Будь вся ти – молитва, будь вся – очікування;

Спробуй лише віддатися Христу в послух,

Спробуй лише повірити… і стихнуть ридання,

І стане все ясно і тихо…

О друже мій, сестро моя мила.

Єпископ Василій Кінешемський (Преображенський)

Бесіди на Євангеліє від Марка

Розділ XV
⇒ 15:20–39
⇒ 15:40–47

Мк. 15:1-19

Мк. 15:40-47

Єпископ Василій Кінешемський (Преображенський)

Бесіди на Євангеліє від Марка

Розділ XV ⇒ 15:20–39 ⇒ 15:40–47

Мк. 15:1-19

Мк. 15:40-47

Розділ XV
⇒ 15:20–39
⇒ 15:40–47