У цьому уривку Євангелія вперше виступає на освітлене поле євангельської історії лиховісна постать, яка дотепер трималася в тіні та мало помічена євангелістами, постать зрадника Господа, Іуди Іскаріота.

Про особистість Іуди останнім часом багато сперечаються. Питання стало майже модним. Навіть у витонченій літературі ви знайдете кілька спроб розв’язати загадку цієї душі (наприклад, у творах Л. Андрєєва та ін.). Сперечаються про її психологію, вигадують фантастичні теорії щодо мотивів зради, намагаються навіть відбілити й облагородити чорне лиходійство, пояснюючи його то ревнощами любові до Вчителя, то нетерплячим бажанням допомогти Його справі й прискорити урочистий час Його тріумфу й перемоги над світом. Усе марно! У світовій свідомості Іуда і його зрада залишаються, як і раніше, найбруднішою плямою моральної історії людства, викликаючи лише жах і огиду.

Ключ до розуміння особистості Іуди і його злочину дається в наведеному євангельському оповіданні і дуже простий: жадібність і користолюбство – ось сутність його психології. Принаймні в паралельній розповіді Євангелія від Іоанна (гл. XII, ст. 6) ці риси виразно наголошуються. Тут же доводиться шукати і пояснення мотивів, що спонукали Іуду зрадити свого Господа і Спасителя.

Євангельська розповідь відкривається зауваженням, що первосвященники і книжники шукали, як би взяти Іісуса Христа хитрістю і вбити.

Наближалася фатальна розв’язка. Тернистий шлях Спасителя спускався до закату, і страждальні дні життя його готові були змінитися грізною і похмурою ніччю смерті. І як з настанням ночі зі своїх темних, холодних притулків вилітають кажани, сови, пугачі та інші нічні птахи, так і тепер біля сяючого правдою і любов’ю образу Спасителя виростає похмура постать Іуди – перший птах смерті.

Коли віддана, любляча жінка прийшла “з алавастровою посудиною мира з нарда чистого, дорогоцінного, і, розбивши посудину, злила Йому на голову. Деякі обурились і між собою говорили: навіщо така трата мира? Бо можна було б його продати більш як за триста динаріїв і роздати вбогим. І дорікали їй” (Мк. 14:3-5).

Нам дивно чути ці холодні вигуки меркантильного розрахунку з вуст учнів Спасителя. У них так мало любові до Учителя. Але нам стане зрозумілою ця репліка, якщо ми звернемося до Євангелія від Іоанна і дізнаємося, що слова ці сказані Іудою Іскаріотом.

“Сказав же він це не тому, що піклувався про убогих, а тому, що був злодій” (Ін. 12:6).

Так просто пояснює психологію Іуди святитель Іоанн Богослов.

Він був злодій!

Людина жадібна і користолюбна, він приєднався до учнів Господа, ймовірно, в надії на славу і багатство в майбутньому земному царстві Месії. Ми знаємо, що цієї ілюзії не цуралися й інші учні Спасителя, але в них вона пом’якшувалася й облагороджувалася справжньою любов’ю до свого Равві. У Іуди ж, мабуть, був один корисливий розрахунок.

Стає зрозумілим, чому, обманувшись у своїх надіях і переконавшись, що Іісус Христос не той Месія, про якого мріяв Іуда, вступаючи в гурток найближчих Його учнів, що Равві навіть і не думає стати блискучим і багатим царем Ізраїлю, а, навпаки, рішуче від цього відхиляється, кажучи, що “Царство Його не від світу цього” (Ін. 18:36), що всі труди й поневіряння, пов’язані з мандрівним життям апостольського гуртка, мабуть, загрожують залишитися без усякої нагороди, яку Іуда розумів тільки в земному розумінні, – стає зрозумілим, чому він “пішов… до первосвященників, щоб видати Його їм. Вони ж, почувши, зраділи, і пообіцяли дати йому срібняків. І він шукав, як би в зручний час видати Його” (Мк. 14:10-11).

Іуда хотів хоч чимось винагородити себе за понесені труди й обмануті надії.

Отже, жадібність керувала цією людиною. Користолюбство заліпило перед ним усі перспективи духовного щастя, і, перебуваючи біля самого джерела всякого духовного блага і радості, він не бачив у Вчителеві нічого, крім ціни засудженого раба. Любов до грошей, до наживи довела його до злочину, найбільшого у світі. Жадібність народила цей злочин. Жадібність, можливо, найнижча пристрасть у списку людських вад і водночас наймогутніша за своїм впливом на життя світу.

На землі весь рід людський

шанує один кумир священний…

Він панує над усім всесвітом, –

Той кумир – телець златий!

Питання про жадібність, про її протиотрути і про способи боротьби з нею і буде темою цієї бесіди.

Не забудемо, що найбільший злочинець світової історії страждав на цю пристрасть і що майже в кожному людському серці вона займає хоча б маленький куточок. Це надає всьому питанню важливості та життєвості для кожного з нас.

“Яка користь людині, коли вона придбає весь світ, а душу свою занапастить?” (Мк. 8:36). “Не можете служити Богові й мамоні” (Мф. 6:24), – сказав Господь.

А старозавітний законовчитель дає таку заповідь:

“Не жадай дому ближнього свого, не жадай жони ближнього свого, ані раба його, ані невільниці його, ані вола його, ані осла його, ані всього, що ближнього твого!” (Вих. 20:17).

Це десята заповідь Старого Завіту, спрямована проти жадібності.

Взагалі кажучи, законодавство Старого Завіту охоплює, головним чином, зовнішню поведінку людини і забороняє переважно погані дії та вчинки.

Десята заповідь – майже єдина, що регулює внутрішні настрої й почуття, і це, ймовірно, тому, що жадібність становила переважну пристрасть народу єврейського і на практиці призводила до безлічі великих злочинів.

Звісно, боротися з думками, настроями і бажаннями важче, ніж із зовнішніми проявами їх – зі справами, але, тим не менш, і ця боротьба абсолютно необхідна, бо, по-перше, думки погані засмічують душу і роблять її нечистою, а по-друге, думки і бажання – це ніщо інше, як насіння справ, і рано чи пізно шукатимуть свого прояву і здійснення.

Люди жадібні, втім, мало звертають уваги на слова Спасителя і на заповідь Мойсея, бо основна пристрасть душі вабить їх саме до земного і змушує забувати про духовне і вічне. Слова Господа – “яка користь людині, якщо вона здобуде весь світ, а душу свою занапастить?” – їм зовсім незрозумілі і звучать для них холодно і абстрактно, як щось далеке, що до них не стосується, бо “користь” вони і розуміють саме як придбання.

Але якщо навіть не виходити з кола понять цих людей і мати на увазі тільки земне щастя, то все ж таки необхідно зізнатися, що і тут за наявності жадібності мета не досягається, і, як усяка пристрасть, вона тільки обманює Людину. Жадібність малює земне щастя в перспективі мирських придбань, в обстановці багатства, пишності, комфорту. Чим більше людина має, тим вона щасливіша, – шепоче жадібність, змушуючи свого нещасного раба прагнути все більших і більших здобутків. Насправді, це – обман. Кількість земних благ ніколи не забезпечує людині щастя, а пристрасть жадібності й породжені нею настрої невдоволення та заздрості до такої міри отруюють життя, що й у найпишнішій обстановці людина почувається глибоко нещасною. “І через золото сльози ллються”, – говорить правдиве руське прислів’я.

Невдоволення і заздрість – ось дві змії, які своєю отрутою знищують усю насолоду новими надбаннями. Дивовижно глибоко і яскраво ця вічна туга невдоволення серед розкоші та багатства передана в книзі Екклесіаста.

“Поробив я великі діла, – каже Соломон, ймовірний автор цієї книги, – поставив для себе доми, задля себе садив виноградники, запровадив для себе садки та гаї, і понасаджував в них усіляких дерев овочевих. Наробив я для себе ставів, щоб поливати із них ліс дерев, що виростали. Набував я для себе рабів та невільниць, були в мене й домівники. А худоби великої та худоби дрібної було в мене більше, ніж у всіх, що в Єрусалимі до мене були! Назбирав я собі також срібла та золота, і скарбів царів та провінцій, завів я собі співаків та співачок, і всякі приємнощі людських синів, жінок наложниць. І звеличувавсь я усе більше та більше, над усіх, що в Єрусалимі… чого очі мої пожадали, я їм не відмовлював: я не стримував серця свого від жодної втіхи, бо тішилось серце моє від усякого труду мого, і це була частка моя від усякого труду свого! Та коли я звернувся до всіх своїх чинів, що їх поробили були мої руки, і до труду, що я потрудився був, роблячи, й ось усе це марнота та ловлення вітру, і немає під сонцем нічого корисного!… І життя я зненавидів, бо противний мені кожен чин, що під сонцем він чиниться, бо все це марнота та ловлення вітру!… І зненавидів я ввесь свій труд, що під сонцем трудився я був, бо його позоставлю людині, що буде вона по мені, а хто знає, чи мудрий той буде чи нерозумний, хто запанує над цілим трудом моїм, над яким я трудився й змудрів був під сонцем? Це марнота також… І я обернувся чинити, щоб серце моє прийшло в розпач від усього труда, що чинив я під сонцем… Та й що має людина зо всього свойого труда та із клопоту серця свого, що під сонцем працює вона? Бо всі дні її муки, а смуток робота її, і навіть вночі її серце спокою не знає, теж марнота й оце!… Бо людині, що перед лицем Його добра, дає Він премудрість, і пізнання, і радість; а грішникові Він роботу дає, щоб збирати й громадити, щоб пізніше віддати тому, хто добрий перед Божим лицем. марнота і це все та ловлення вітру!” (Еккл. 2:4-11,17-20,22,23:26).

Якщо і великі люди з величезними ресурсами духовних багатств, із широким кругозором, розумні, талановиті, енергійні, перебуваючи на висоті земного щастя, багатства і слави, за повної можливості задоволення найвибагливіших бажань, тим не менш, відчували тугу і незадоволеність, то хіба це не красномовне свідчення помилковості земного ідеалу щастя, який полягає в придбанні мирських благ? І хіба не обманює нас жадібність, спрямовуючи нашу працю і наші зусилля в цей бік?

Що ж сказати про нас, слабких, сірих, духовно невлаштованих людей? Невдоволення; незадоволеність у нас стали, здається, заразною, повальною хворобою? У літературі з’явився навіть особливий тип так званого скиглія – людини, яка тільки скаржиться, стогне і нічого не робить.

“Ми – дачники… – каже письменник Горький про руську інтелігенцію, – ми метушимося, шукаємо в житті зручних місць… і огидно багато говоримо… хіба легко й вільно жити серед людей, які все тільки стогнуть, все кричать про себе, насичують життя скаргами й нічого, нічого більше не вносять у нього?..”

Якщо раніше цю незадоволеність життям наші письменники з легкої руки Байрона намагалися задрапірувати в романтичну тогу Чайльд Гарольда, примушуючи припускати у своїх героїв обрану породу людей, які стоять вище за всіх інших, а тому незрозумілі й тужні, то тепер ні для кого з нас немає ні найменшого сумніву в тому, що сутність цих руських чайльд гарольдів – просто кислятина. Це – не герої, це – скиглії.

Невдоволення – наша спільна хвороба. Навряд чи можна було знайти в Росії за останні двадцять років багато людей, цілком задоволених життям, і причина цього полягає в матеріалістичному розумінні життя, в бажанні знайти свою частку щастя винятково в царині земних благ. Це прагнення розвивало жадібність, бажання якнайбільше захопити у своє особисте володіння, і водночас вимагало готового, дармового щастя без необхідних для цього зусиль і праці. Не отримуючи бажаного щастя, бо на цьому шляху його не могло й бути, люди бурчали, скаржилися, злилися, звинувачували одне одного і, створюючи загальну атмосферу незадоволення, отруювали своє та чуже життя.

Це невдоволення, що доходить часом до відчаю, до самогубства – неминучий результат матеріалістичного розуміння життя. Та азартна боротьба за щастя, або, кажучи точніше, за матеріальне благополуччя, що особливо загострилася останнім часом, неминуче поділяє людей на два класи – переможців і переможених; переможців, які досягли своєї мети, опинилися на верхніх сходинках життя й усталили своє благополуччя (багатство насамперед), і переможених, зім’ятих у цій запеклій нещадній боротьбі, слабкіших від своїх супротивників, які не зуміли забезпечити для себе ситного місця під сонцем. І ті й інші нещасні й незадоволені. Переможені пройняті заздрістю до своїх щасливих суперників і злістю на свою долю. Переможці, діставшись верхівки, з прикрим розчаруванням переконуються, що досягнуте ними становище зовсім не таке привабливе й блискуче, яким воно здавалося знизу, у мріях, коли уявляло лише віддалену мету, і що не варте воно було тих праць і злиднів, яких довелося зазнати, щоб до нього дістатися. До цього треба приєднати ще постійне занепокоєння за міцність досягнутих успіхів і важку свідомість спрямованих проти них злості й заздрості, збуджених цими успіхами в душі переможених.

Створюється загальна атмосфера ворожнечі, злоби, недовіри, підозрілості, і все це отруює життя. У матеріалістичному розумінні життя лежать корені всіх соціальних катастроф і бродінь.

Так забутий дух мстить людині за свої зганьблені права. Як яскраво і наочно банкрутство сучасного матеріалістичного світорозуміння засвідчують численні самогубства, що почастішали останнім часом! Молоді дівчата, квітучі юнаки позбавляють себе життя, залишаючи після себе маленьку записку, в якій один і той самий стереотипний мотив: не знаходжу мети в житті.

Звісно, якщо уявляти життя як боротьбу за матеріальні зручності, за комфорт, за багатство, за ситний шматок пирога на життєвому бенкеті, за туго набите черево, за мішуру зовнішнього блиску, то таке життя не має в собі шляхетної мети, гідної людини. Жити тоді, дійсно, не варто. Але віра, релігія, Євангеліє вказують нам на інші цілі – служіння Богові, служіння людям, духовне самовдосконалення – і тільки на цьому шляху можливе щастя і примирення з життям.

Добре малює контраст багатства і бідності та водночас марність багатства святитель Василій Великий у своїх творіннях.

“Як представлю поглядам твоїм страждання бідного? – каже він, звертаючись до багатих. – Оглянувши нутрощі будинку, бачить він, що золота в нього немає і ніколи не буде; домашні прилади й одяг точно такі, як і в усякого жебрака; всі вони коштують не багатьох оболів. Що ж ще? Звертає, нарешті, погляд на дітей, щоб, відвівши їх на торг, у цьому знайти допомогу проти голодної смерті. Уяви при цьому боротьбу неминучого голоду і батьківської любові. Голод загрожує найтяжчою смертю, а природа тягне до протилежного, переконуючи померти разом із дітьми. Багато разів збирається він іти, багато разів зупиняється; врешті перемагає, змушений необхідністю і невблаганною нуждою. І над чим ще замислюється цей батько? “Якого перш продати мені? На якого приємніше погляне хлібопродавець? Чи піти до найстаршого? Але поважаю його старшинство. Чи до молодшого? Але шкода його віку, який не відчуває ще нещасть. Цей зберігає в собі ясні риси батьків; а цей здатний до навчання. На жаль, яке утруднення! Що зі мною буде? На якого з них напасти мені? У якого звіра зайняти мені душу? Як забути природу? Якщо всіх утримаю при собі, то побачу, як усі зів’януть з голоду, якщо продам одного, то якими очима дивитимуся на решту, ставши вже для них підозрілим, так що перестануть мені вірити? Як житиму в домі, сам довівши себе до безчаддя? Як піду за стіл, на якому достаток вироблено такими засобами?”

І він після сліз іде продавати люб’язного сина!”

А багаті витончуються у вигадці надмірностей, якій залишається тільки дивуватися. “У них тисячі колісниць; на одних возять усякий мотлох, інші вкриті міддю і сріблом; і на них їздять самі. У них безліч коней, і їм, як людям, ведуть родоводи, поважаючи за шляхетність батьків; одні возять цих ласунів містом, інші беруть участь із ними на полюванні, інші об’їжджені для дороги. Вузди, підпруги, хомути – всі срібні, всі обсипані золотом; попони з багряниці прикрашають коней, як женихів. У них безліч мулів, розділених за кольором; візники їх змінюють один одного, одні попереду, інші позаду. У них незліченна безліч інших домашніх слуг, щоб стало для пишності всілякого роду: управителі, ключники, землероби, навчені всякого ремесла, і необхідного, і винайденого для насолоди й розкоші; кухарі, хлібники, виночерпії, мисливці, майстри, художники, засновники насолод усякого роду. У них стада верблюдів, які то перевозять важкі речі, то пасуться, табуни коней, гурти биків, овець і свиней; при них свої пастухи; у них своя земля, достатня для прогодівлі, і ще примножує багатство одержуваними з неї доходами. У них бані в місті, бані по селах. Будинки сяють мармурами всякого роду, – один з фригійського каменю, інший з лакедемонської або фессалійської плити; і одні будинки зігрівають взимку, інші прохолоджують влітку; підлоги помережані різнокольоровим камінням, стелі позолочені; де немає по стінах мармуру, там прикрашені мальовничими квітами. А коли, після розподілу на незліченні витрати, багатство залишається ще в надлишку, його кладуть у землю, бережуть у потаємних місцях, тому що майбутнє невідоме і небезпечне, щоб не спіткали нас якісь несподівані потреби.

Точно не відомо, чи скористаєшся в нужді заритим золотом, – але не невідоме покарання за нелюдські звичаї. Коли за незліченних вигадок не міг ти марнувати багатства, тоді сховав його в землю. Страшне ж безумство – копатися в землі, поки золото ще в рудокопальні; а коли звідти вийнято, знову ховати в землі! А потім, гадаю, буває й те, що, зариваючи багатство, зариваєш із ним разом і серце. Бо сказано: “бо де скарб ваш, там буде й серце ваше” (Мф. 6:21).

А якщо і співмешканка твоя – жінка багатолюбна, то подвійна хвороба. І примхи вона розпалює, і сластолюбство збільшує, і дратує суєтні побажання, вигадуючи якесь дорогоцінне каміння, – перли, смарагди, яхонти, вживаючи золото, чи то коване, чи то ткане, і посилюючи хворобу дурницями всілякого роду: бо не в часі лише займаються цим жінки, а й дні та ночі проводять у турботах про це.

І тисячі якихось ласунів, догоджаючи їхнім побажанням, приводять фарбувальників, срібняків, мироварів, ткачів, набійників. Ні на хвилину не дають зітхнути чоловікові, мучачи його невпинними своїми наказами. На задоволення жіночих побажань не вистачить жодного багатства, хоч би воно текло річками, коли їм закортить мати в себе привезене від варварів миро, як олійку з ринку, морські квіти, раковини, морське перо, і в більшій іще кількості, аніж овечу вовну. А золото, слугуючи оправою дорогоцінному камінню, складає в них убір то на чолі, то на шиї, то в поясах, або оковує собою руки й ноги. Бо златолюбним жінкам приємно носити на руках кайдани, тільки б оковувало їх золото. Тож коли потурбуватися про душу чоловікові, який служить жіночим побажанням? Як від штормів і негод тонуть неміцні кораблі, так від худих нахилів дружин гинуть немічні душі їхніх співмешканців. А багатство, що марнується на стільки предметів чоловіком і дружиною, які перевершують один одного у винаході марнотратства, природно не має вже жодної нагоди перейти до сторонніх”. Але на що ж спрямувати багатство? “Чи одягнеш себе в багатоцінний одяг? Для тебе достатньо буде хітона в два лікті; прикриття себе одним одягом задовольнить усім потребам в одязі. Але чи станеш ти вживати багатство на розкішний стіл? Одного хліба досить, щоб наповнити черево… Скажи мені, до якого найвигіднішого вживання слугують срібні ложа і срібні столи, ліжка і сидіння зі слонової кістки, тим часом як заради них багатство не переходить до бідних, хоча вони тисячами стоять біля дверей і оглашають їх усяким жалібним голосом?

А тебе не чіпає страждання; ти не хочеш зійти в відчуття природи! Цього нещасного пригнічує голод, а ти зволікаєш і смієшся, сприяючи тому, щоб тривало його лихо! Він утробу свою пропонує тобі ціною за їжу, а в тебе не тільки не заклякає рука, що збирає подати з таких нещасть, а й навіть ти ще домагаєшся більшого і намагаєшся, як би, взявши більше, дати менше, щоб для цього бідняка нещастя його зробити з усіх боків більш обтяжливим! Ні сльози не збуджують у тобі жалості, ні зітхання не пом’якшують серця; ти непохитний і неприступний! У всьому бачиш золото, скрізь уявляєш золото; про нього мариш і уві сні, про нього думаєш і під час неспання. Як божевільні, в припадку сказу, не дійсні бачать речі, але уявляють, що виробляє в них хвороба, так і в тебе душа, одержима грошолюбством, у всьому бачить золото, у всьому бачить срібло. Приємніше тобі дивитися на золото, ніж на сонце. Ти бажав би, щоб усе перетворилося на золотий склад, і, як тільки можна, придумуєш до того способи. Чого не приводиш у рух заради золота? Хліб у тебе робиться золотом, вино осідає на золото, і вовна обертається у тебе на золото; всякий торговий оборот, всяка вигадка приносять тобі золото. Золото саме себе народжує, розмножуючись через ріст; у тобі немає ситості, не видно кінця побажанню. Дітям, коли вони жадібні, нерідко дозволяємо без міри їсти те, що вони особливо люблять, щоб надмірним пересиченням викликати огиду; але не таким є користолюбець: чим більше він пересичений, тим більшого бажає… До десятьох талантів намагаєшся докласти інших десятьох, а коли стало двадцять, прагнеш ще двадцятьох; і безперервно докладатимешся, і не зупиняє прагнення, а тільки розпалюєш бажання. Як для тих, хто пиячить, додавання вина слугує спонукою до того, щоб пити, так ті, хто знов розбагатіли, отримавши багато, бажають ще більшого, постійним примноженням багатства живлячи свою хворобу. І ці ревнощі не приводять їх до мети, тому що не стільки тішить те, що в руках, яким би великим воно не було, скільки засмучує те, що ще не в них, і чого, на їхню думку, бракує їм; тому душа їхня завжди з’їдається турботами, прагнучи все більшого й більшого. Їм належало б радіти і дякувати, що вони достатніші за багатьох, а вони незадоволені й мучаться, бо не зрівнялися з тим чи іншим, хто багатший за них… Пекло не скаже: “досить” (Притч. 30:16), і жадібний ніколи не каже: “Досить”.

Скажеш: кому роблю образу, утримуючи свою власність? – Скажи ж мені, що в тебе власного? Звідки ти взяв і приніс із собою в життя? Припустимо, що інший, зайнявши місце на видовищі, став би потім виганяти тих, хто входить, вважаючи своєю власністю те, що надається для спільного всім вживання; такими є точно і багаті. Захопивши всім загальне, перетворюють на свою власність, тому що оволоділи цим раніше за інших. Якби кожен, взявши потрібне для задоволення своєї потреби, зайве надавав тому, хто потребує, ніхто б не був багатим, ніхто б не був убогим… А ти, захопивши все в ненаповнювані надра корисливості, думаєш, що нікого не ображаєш, позбавляючи цього стількох багатьох? Хто користолюбний? Той, хто не утримується в межах поміркованості. А хто хижак? Той, хто забирає у всякого, що йому належить. Як же ти не корисливий, як же ти не хижак, коли перетворюєш у власність те, що отримав тільки в розпорядження. Хто оголює вдягненого, того назвуть грабіжником, а хто не вдягає нагогого, хоча може це зробити, той чи вартий іншої якоїсь назви? Голодному належить хліб, який ти в себе тримаєш; оголеному – одяг, який зберігаєш у своїх коморах; необутому – взуття, що гниє в тебе; нужденному – срібло, що зарите в тебе. Тому всім тим робиш ти образу, кого міг би забезпечити.

Вдивися, людино, у природу багатства, Що тебе дивує так у золоті? Золото – камінь, срібло – камінь, перли – камінь, камінь і всякий з каменів: хризоліт, аквамарин, агат, яхонт, аметист, яшма. Це квіти багатства, і частину їх кладеш ти в потаємність, а частину носиш на собі, хизуючись блиском цих коштовностей. Скажи: яка тобі користь крутити руку, що блищить камінням? Який любитель вбрання міг додати хоча б один день свого життя? Чи щадила кого смерть заради багатства? Чи минула когось хвороба заради грошей? Чи довго золоту бути пастками для душі, удою смерті, приманкою гріха? Чи довго багатству служити приводом до воєн, кувати зброю, витончувати мечі? Заради нього рідні не знають природних уз, брати дивляться один на одного вбивством. Заради багатства пустелі плекають у собі вбивць, море – розбійників, міста – ябедників. Хто батько брехні? Хто винуватець неправдивих підписів? Хто породив клятвопорушення? Чи не багатство? Що з вами робиться, люди?.. Маєток дано вам на допомогу життю, а не на спонукання до зла, на спокуту душі, а не на привід до погибелі…

Бажав би я, щоб відпочив ти трохи від справ неправди, дав час своєму розуму подумати, до якого кінця прагне піклування про це. Є в тебе таке-то число десятин обробленої землі, і ще таке ж число землі, зарослої лісом, гори, рівнини, яри, річки, луки? Що ж після цього? Чи не всього три лікті землі самого очікують на тебе? Чи не достатньо, буде тяжкості небагатьох каменів, щоб охороняти жалюгідну плоть? Для чого трудишся? Для чого чиниш беззаконно?.. Чи протверезієш коли-небудь від цього захвату? Чи будеш мати здоровий глузд? Чи прийдеш у себе самого? Чи представиш перед своїми очима Христове судилище? Чим виправдаєшся, коли скривджені стануть навколо тебе і закричать на тебе Праведному Судді? Що тоді будеш робити? Яких наймеш собі заступників? Яких представиш свідків? Як запевниш Суддю, який не піддається жодному обману?… З’явишся один без друзів, один без помічників, без захисту, без виправдання, присоромлений, сумний, похмурий, всіма покинутий, не сміє відкрити вуст… Усе повстане проти тебе; лукавий сонм злих твоїх діянь оточить тебе. Бо як за тілом тінь, так за душею слідують гріхи, що виразно зображують її справи”.

У цих своїх висновках великий святитель абсолютно правильно зазначив ту величезну роль, яку відіграє багатство і гонитва за ним у всіх негативних, бурхливих явищах нашого життя. Якщо придивишся уважно до життя людства, не тільки сучасного, а й до життя минулих століть, то неважко переконатися, що жадібність, поклоніння перед золотим тільцем, пристрасть до наживи є у величезній більшості випадків основною причиною наших лих і злих речей як у приватному, так і, особливо, в суспільному житті. Грабежі, розбої, убивства, крадіжки, обман і шахрайство всілякого роду, безчесність і експлуатація людини людиною і т. п. – хіба все це не є результатом основного мотиву сучасного життя – влаштувати своє матеріальне благополуччя будь-якими засобами? Мимоволі доводиться погодитися з апостолом, що “корінь всіх зол є сріблолюбство” (1Тим. 6:10).

Насамкінець пригадаємо одну з чудових притч Спасителя, яка говорить про марність багатства і про те, як нерозумно і негідно людини прагнення до нього робити єдиною метою свого життя.

“В одного багатого чоловіка добре вродила нива; і міркував він в собі: що мені робити? нема куди мені зібрати плодів моїх. І сказав: ось що зроблю: зруйную житниці мої та збудую більші, і зберу туди весь хліб мій і все добро моє, і скажу душі моїй: душа! багато маєш добра, що лежить у тебе на багато років: спочивай, їж, пий, веселись. Але Бог сказав йому: нерозумний! цієї ночі душу твою візьмуть у тебе; кому ж дістанеться те, що ти заготовив? Так буває з тим, хто збирає скарби для себе, а не в Бога багатіє” (Лк. 12:16-21).

“Глядіть, остерігайтеся користолюбства, – сказав Господь, – бо життя людини не залежить від багатства її маєтку” (Лк. 12:15).

Мк. 14:12-25

Перед нами розгортаються останні сторінки земного життя Господа. Наближалося єврейське свято Пасхи і разом з ним момент хресних страждань і смерті Спасителя. Яким зрозумілим і природним є Його бажання в передчутті близької смерті провести останні хвилини разом з улюбленими учнями, в мирній бесіді з ними зустріти велике свято і дати їм останні настанови перед кінцевою земною розлукою. “дуже бажав Я цю пасху їсти з вами, перш ніж зазнаю страждань”, – говорить Він у Євангелії від Луки (Лк. 22:15). І ось Він посилає двох учнів Своїх, Петра та Іоанна, приготувати все для свята.

Назва свята ” Пасха” єврейською мовою, за поясненням святителя Григорія Богослова, означає ” проходження” і дана цьому святу історично – через втечу і переселення євреїв з Єгипту до Хананеї, а духовно – через проходження і сходження від подільного до гірського і в землю обітниці. (Творіння святителя Григорія Богослова. Книга V. Слово 45, на святу Пасху).

Походження свята пов’язують з історією тих покарань, які Господь навів на Єгипет, щоб зломити завзятість фараона і змусити його відпустити євреїв. Після того, як перші кари виявилися для цієї мети недостатніми, Господь послав десяту, одну з найжахливіших, – побиття всіх первістків єгипетських. Про це так оповідає книга Вихід: “І промовив Мойсей: Так сказав Господь! Коло півночі Я вийду посеред Єгипту. І помре кожен перворідний єгипетської землі від перворідного фараона, що сидить на своїм престолі, до перворідного невільниці, що за жорнами, і все перворідне з худоби. І здійметься великий зойк по всій єгипетській землі, що такого, як він, не бувало, і такого, як він, більш не буде” (Вих. 11:4-6). Водночас євреям, які перебували в Єгипті, було дано такий наказ: “Скажіть усій ізраїльській громаді, говорячи: У десятий день цього місяця нехай візьмуть собі кожен ягня за домом батьків, ягня на дім… Ягня у вас нехай буде без вади, самець, однорічне. Візьміть його з овечок та з кіз. І нехай буде воно для вас пильноване аж до чотирнадцятого дня цього місяця. І заколе його цілий збір Ізраїлевої громади на смерканні. І нехай візьмуть тієї крови, і нехай покроплять на обидва бокові одвірки, і на одвірок верхній у тих домах, що будуть їсти його в них. І нехай їдять тієї ночі те м’ясо, спечене на огні, та опрісноки. Нехай їдять його на гірких травах. Не їжте з нього сирового та вареного, звареного в воді, бо до їди тільки спечене на огні, голова його з голінками його та з нутром його. І не лишайте з нього нічого до ранку, а полишене з нього до ранку спаліть на огні. А їсти його будете так: стегна ваші підперезані, взуття ваше на ногах ваших, а палиця ваша в руці вашій, і будете ви їсти його в поспіху. Пасха це для Господа! І перейду Я тієї ночі в єгипетськім краї, і повбиваю в єгипетській землі кожного перворідного від людини аж до скотини. А над усіма єгипетськими богами вчиню Я суд. Я Господь! І буде та кров вам знаком на тих домах, що там ви, і побачу ту кров, і обмину вас. І не буде між вами згубної порази, коли Я вбиватиму в єгипетськім краї. І стане той день для вас пам’яткою, і будете святкувати його, як свято для Господа на всі роди ваші! Як постанову вічну будете святкувати його!” (Вих. 12:3:5-14). Такий устав Пасхи. Передаючи це веління Боже народові, Мойсей знову підтверджує: “А ви будете дотримувати цю річ, як постанови для себе й для синів своїх аж навіки. І станеться, коли ви ввійдете до того Краю, що дасть вам Господь, як Він обіцяв був, то ви будете додержувати цієї служби. І станеться коли запитають вас ваші сини: Що то за служба ваша? то відкажете: Це жертва Пасха для Господа, що обминув був доми Ізраїлевих синів в Єгипті, коли побивав Єгипет, а доми наші зберіг. І схилився народ, і вклонивсь до землі” (Вих. 12:24-27).

Грізні слова Божі справдилися. У призначений час, “в половині ночі, і вдарив Господь в єгипетськім краї кожного перворідного, від перворідного фараона, що сидить на своїм престолі, аж до перворідного полоненого, що у в’язничному домі, і кожного перворідного худоби. І встав фараон уночі, він та всі раби його, та ввесь Єгипет. І знявся великий зойк в Єгипті, бо не було дому, щоб не було там померлого!” (Вих. 12:29-30). Впертість фараона було зламано. Він не тільки відпустив євреїв, а й примушував їх сам піти швидше. “І покликав фараон Мойсея та Аарона вночі, та й сказав: Устаньте, вийдіть з-посеред народу мого, і ви, і сини Ізраїлеві. І йдіть, служіть Господеві, як ви казали! І дрібну вашу худобу, і худобу вашу велику візьміть, як ви казали, та й ідіть. І поблагословіть і мене! І квапили єгиптяни народ той, щоб спішно відпустити їх із краю, бо казали: Усі ми помремо!” (Вих. 12:31-33).

Ось на спогад цієї великої події, що ознаменувала перелом в історії єврейського народу і початок нового, незалежного життя в землі обітованій, євреї свято шанували свято Пасхи, як наказав їм Господь через Мойсея; тим паче, що порушення свята та невиконання його уставу накликали на них грізний докір: хто “чистий, а в дорозі не є, і стримається споряджати Пасху, то буде винищена душа та з народу її” (Чис. 9:13).

За уставом, даним Мойсеєм (Лев. 23 і Повт. 16), пасхального ягняти не можна було заколоти в оселях. “Не будеш заколювати пасху, – гооворить він, – в одному з тих твоїх міст, які Господь, Бог твій дає тобі. Але тільки на тому місці, яке вибере Господь, Бог твій, щоб там перебувало Ім’я Його, заколеш пасху ввечері, при заході сонця, у час твого виходу з Єгипту. І будеш варити, і будеш їсти на тому місці, яке вибере Господь, Бог твій. А рано обернешся, і підеш до наметів своїх” (Повт. 16:5-7). На виконання цієї постанови всі євреї для здійснення пасхальної жертви збиралися в Єрусалим, де був храм, який вважався місцем особливого перебування Божого. Підкоряючись цьому уставу, і Господь, який прийшов не порушити закон, але виконати, посилає учнів до Єрусалима, щоб приготувати пасхального агнця. “І пішли учні Його, і прийшли до міста, і знайшли, як сказав їм; і приготували пасху. Як настав вечір, Він прийшов з дванадцятьма” (Мк. 14:16-17).

Почалася Таємна Вечеря, як зазвичай називається ця остання пасхальна трапеза Господа з учнями.

У Євангелії від Іоанна докладно наводяться останні промови Спасителя і Його прощальні настанови учням, сповнені глибокого змісту і невимовної любові та смутку. У Марка цих промов немає. Сказавши лише про натяк Господа на зраду Іуди, він зупиняється на головному, основному моменті Таємної Вечері – на встановленні великого таїнства Нового Завіту, що замінило старозавітну пасхальну жертву, – таїнстві Євхаристії.

“І коли вони їли, Іісус взяв хліб, благословив, переламав, дав їм і сказав: прийміть, їжте; це є Тіло Моє. І, взявши чашу та подякувавши, подав їм; і пили з неї всі. І сказав їм: це є Кров Моя Нового Завіту, що за багатьох проливається” (Мк. 14:22-24).

“Це творіть на Мій спомин”, – додав Він, за словами євангеліста Луки (Лк. 22:19).

Відтоді за заповіддю Спасителя, на спогад Його Хресних страждань і смерті за викуплення занепалої людини звершується в Церкві Христовій велика таємниця Тіла і Крові Христової. Під виглядом хліба і вина замість старозавітного однорічного агнця приноситься жертва Тіла і Крові Іісуса Христа. Це таїнство відбувалося вже за часів апостольських, як це видно зі слів апостола Павла в посланні до Коринфян.

“Бо я від Господа прийняв те, що і вам передав, що Господь Іісус в ту ніч, коли був зраджений, взяв хліб, і, воздавши хвалу, переломив і сказав: прийміть, їжте, це є Тіло Моє, яке за вас ламається; це творіть на спомин про Мене. Також і чашу після вечері, і промовив: ця чаша є новий завіт у Моїй Крові; це творіть, коли тільки будете пити, на спомин про Мене. Бо кожного разу, коли ви їсте хліб цей і п’єте чашу цю, смерть Господню сповіщаєте, доки Він прийде” (1Кор. 11:23-26).

Яке значення має для нас це таїнство?

Перша велика Голгофська жертва, коли Господь віддав Себе добровільно на хресні страждання і смерть за гріх людини, мала для нас нескінченно велике значення, бо вона позбавила нас гріха, прокляття і смерті, яким людина підпала за гріх Адама. Вільне страждання Господа і Його хресна смерть за нас, будучи нескінченної ціни і гідності як смерть безгрішної і Боголюдини, є і досконале задоволення правосуддю Божому, що засудило нас за гріх на смерть, і безмірна заслуга, що придбала Йому право без образи правосуддя подавати нам грішним прощення гріхів і благодать для перемоги над гріхом і смертю. Подія смерті і страждань Спасителя стоїть у центрі християнської релігії і всієї світової історії, під час якої розвивалося домобудівництво Боже про наше спасіння. Подія ця настільки велика і всеосяжна за своїм значенням, що ми не можемо зрозуміти й оцінити її в усьому обсязі, особливо з її містичного боку. Як каже святитель Григорій Богослов, цю жертву “приймає Отець не тому, що вимагав або мав потребу, а за домобудівництвом і тому, що людині потрібно було освятитися людяністю Бога, щоб Він Сам позбавив нас, подолавши мучителя силою, і звів нас до Себе через Сина, що посередничає і все влаштовує на честь Отця, Котрому він виявляє Себе, який в усьому підкоряється. Такі діла Христові; а більше нехай вшановане буде мовчанням” (Творіння святителя Григорія Богослова. Книга V. Слово 45, на святу Пасху).

Євхаристія Православної Церкви, що є таємничим повторенням тієї ж Голгофської жертви через вкушання хліба і вина, перетворених на істинне Тіло і на істинну Кров Христову, дає тим, хто приступає з вірою до таїнства, вступити в найтісніше, найщиріше й найсправжнісіньке єднання з Господом і таїнственно взяти участь у Його стражданнях і смерті, чим здобувається прощення гріхів і життя вічне.

“Хто їсть Мою Плоть і п’є Мою Кров, має життя вічне, і Я воскрешу його в останній день. Бо Плоть Моя істинно є їжа, і Кров Моя істинно є пиття. Хто їсть Мою Плоть і п’є Мою Кров в Мені перебуває, і Я в ньому. Як послав Мене живий Отець, і Я живу Отцем, так і той, хто їсть Мене, житиме Мною” (Ін. 6:54-57).

Вступаючи в тісне і безпосереднє єднання з Господом через вкушання Його Пречистого Тіла і Крові, всі віряни водночас через Христа зв’язуються найтіснішим чином і один з одним, утворюючи єдиний організм Церкви, голова якої – Христос, а тіло – вся сума вірян, об’єднаних єдністю віри, таїнств, вчення і любові. Літургія, де приноситься велика жертва Тіла і Крові Христової, є найістотнішим моментом биття таїнственного серця Церкви, через який духовна сила Христова, сила благодатного життя, розливається від святої Чаші по всьому організму Церкви. Віруючі, як виноградні гілки, отримують тут свої живильні соки від лози – Христа (Ін. 15:5). Ось чому без таїнства Причастя немає духовного життя. “Якщо не будете їсти Плоті Сина Людського і пити Його Крові, то не будете мати життя в собі” (Ін. 6:53), – каже Спаситель. Водночас Літургія є моментом єднання у Христі між собою всіх вірян, що причащаються, які зростаються в єдине тіло Церкви. “Один хліб, – пише апостол Павло, – і нас багато одне тіло; бо всі причащаємось від одного хліба.” (1Кор. 10:17).

Цей момент спільного причащання від єдиного хліба є настільки істотним у житті Церкви, що ним визначається приналежність до Церкви, і люди, які відмовляються від загального, спільного з іншими причащання Святих Тайн, цим самим звичайно хочуть засвідчити, що вони не належать до однієї Церкви. Євхаристія це велике свято таїнственного єднання віруючих.

Нарешті, в сенсі моральному Євхаристія для віруючих є великий урок і наочна проповідь про сутність морального християнського життя. Ця свята Чаша, наповнена Тілом і Кров’ю Господа, з великою силою, що перевершує всяке красномовство, говорить нам про той подвиг, яким придбано для нас життя вічне. Цей подвиг – подвиг страждань любові. Заради великої, безмежної любові Своєї до нас Господь віддав Себе на хресні страждання і на смерть, щоб “звести нас на перше блаженство”. Євхаристійна Чаша є насамперед чаша страждань, і про страждання любові говорить вона. Вона і нам нагадує про те, що життя має бути подвигом любові.

Тут, перед святою Чашею, пізнаємо ми велику любов Божу до нас, яка “відкрилась у тому, що Бог послав у світ Єдинородного Сина Свого, щоб ми отримали життя через Нього. У тому любов, що не ми полюбили Бога, а Він полюбив нас і послав Сина Свого на умилостивлення за гріхи наші. Улюблені! якщо так полюбив нас Бог, то і ми повинні любити один одного.” (1Ін. 4:9-11).

Перед святою Чашею пізнаємо ми любов у тому, що “Він поклав за нас душу Свою: і ми повинні класти душі свої за братів” (1Ін. 3:16). До страждань любові кличе свята Чаша, до любові, готової, за прикладом Спасителя, покласти душу свою за ближнього, бо “нема більшої від тієї любові, як хто душу свою покладе за друзів своїх” (Ін. 15:13). Добровільно сприйняті страждання любові, становлячи сутність і вищий вираз морально-християнського життя, разом із вірою в Господа і в Його викупні страждання, є для вірян тією суб’єктивною умовою, за якої єднання з Христом у таїнстві Євхаристії досягає найвищої сили і повноти. Перша і найголовніша заповідь, залишена нам Спасителем, є заповідь про любов. “Заповідь нову даю вам: щоб любили один одного; як Я полюбив вас, так і ви щоб любили один одного” (Ін. 13:34). Хто виконує цю заповідь, той водночас свідчить про свою любов до Бога, бо “хто має заповіді Мої і дотримується їх, той любить Мене” (Ін. 14:21), і до такої людини відноситься непорушна обітниця Спасителя: “хто любить Мене, той возлюблений буде Отцем Моїм; і Я полюблю його і явлюся йому Сам” (Ін. 14:21), і далі: “хто любить Мене, той слово Моє виконуватиме; і Отець Мій полюбить його, і Ми прийдемо до нього і оселю сотворимо у нього” (Ін. 14:23).

У цьому єднанні з Богом і полягає найвище щастя життя, доступне для людини, і шлях до цього щастя в стражданнях любові.

Таким чином, уся сутність християнського життя дана у святій Євхаристійній чаші: у ній борошно і гіркота страждань любові, але в ній і щастя любові та найвище блаженство єднання з Богом. Таїнство Євхаристії – це страждання, перетворені любов’ю на блаженство. У цьому ж полягає і таїнственний закон життя у Христі.

Таїнство Євхаристії є єднання з Христом, не мислене й уявне тільки, але дійсне, реальне, бо ми віримо, що в цьому таїнстві ми речовим чином причащаємось істинного Тіла й істинної Крові Господа. Тому і в молитві перед Причастям ми читаємо: “Верую… яко сие есть самое пречистое Тело Твое, и сия есть самая честная Кровь Твоя”. Ми віримо, що хліб і вино в таїнстві Євхаристії перетворюються на Тіло і Кров Христову. Ми віримо в Пресуществлення Святих Дарів.

Але віра ця багатьма заперечується, переважно сектантами так званого раціоналістичного спрямування – баптистами, євангелістами тощо. Для них Євхаристія не є таїнством єднання з Господом, а простим обрядом, встановленим на спогад Таємної Вечері. Головна підстава їхнього заперечення полягає в тому, що хліб і вино Євхаристійної жертви зовнішнім чином абсолютно не змінюються.

Ще недавно на ґрунті цієї розбіжності стався великий скандал у Лондонському Соборі св. Павла, де єпископ Бірмінгамський д-р Барн публічно з проповідницької кафедри висловив цей негативний погляд. “Не будемо вчити дурниць, – говорив він, – що в хлібі – Сам Господь. Ми не маємо для такого твердження жодних підстав. У кожній речі прийнято розрізняти акциденції, тобто властивості, і субстанцію, тобто сутність. Але акциденції, тобто властивості освяченого хліба, не змінюються абсолютно, а чи змінюється субстанція, тобто його сутність, – ми не знаємо, тому що зором, який бачить субстанцію і розрізняє її, не володіє жоден із живих людей, щоб ми могли покластися на його свідчення. Ніхто не може відрізнити освячений (consecrated) хліб від простого”. Коли в храмі здійнявся галас різкого протесту, проповідник продовжував, викладаючи свій погляд на сутність Євхаристії: “Тут перед нами тільки відкривається небо, і в подиві споглядаємо таємницю голгофської жертви та відкуплення”.

Немає потреби багато говорити про важливість цієї відмінності в розумінні сутності святого Таїнства Причастя. Одна справа думати про Бога і подумки уявляти єднання з Ним, й інша справа – справді вступати в єднання з Ним, відчувати особисто блаженство цього єднання, насправді приймати й відчувати його таємничі плоди як благодатну силу, яка очищає, зміцнює, відроджує благодатну силу, дарувану всім, хто з вірою причащається. Одна справа – в подиві споглядати таємницю голгофської жертви, і зовсім інша – безпосередньо в ній брати участь. Одна справа – згадувати про Таємну Вечерю, й інша – самому отримати від Господа разом із Його учнями благословенні Ним хліб і вино, про які Він каже: “це Тіло Моє, …це Кров Моя”.

Не наводячи ще доказів на користь того чи іншого погляду, вже можна ясно бачити, наскільки щасливіші за мудрованих сектантів чада Православної Церкви, які вірять у те, що Євхаристійні Дари, тобто хліб і вино, перетворюються, або пресуществляються, на Тіло й Кров Христову, і що через споживання їх досягається дійсне й відчутне єднання з Господом. Приємно думати і говорити про улюбленого, але бачити Його, відчувати реально і відчувати таємничий, особистий і безпосередній зв’язок з Ним, зв’язок любові, незрівнянно блаженніше.

Які ж у нас дані для нашої віри? Самий факт перетворення хліба і вина на Тіло і Кров для людей, які вірять у чудотворну силу Божої всемогутності, розлиту в усьому світі, цілком прийнятний, бо він анітрохи не суперечить законам нашого мислення і для нашого розуму не видається ні дивно безглуздим, ні безумовно неможливим. Таке саме перетворення їжі та пиття на людські тіло й кров ми можемо спостерігати щодня у своєму власному організмі, і якщо це не вражає нас, як чудо, то тільки тому, що завдяки постійному повторенню, ми надто звикли до нього, хоча ані зрозуміти, ані збагнути собі цей таємничий процес втілення ми не в змозі.

Але цього мало. Нам потрібні позитивні докази, що подібне ж пресуществлення хліба і вина в Тіло і Кров Христову не тільки можливе, а й дійсно відбувається в таїнстві Євхаристії.

Звичайно, для вірян найсильнішим і найбезсумнівнішим доказом слугують слова Самого Господа і Спасителя нашого: “це є Тіло Моє, …це є Кров Моя”. Слова ці настільки ясні й визначені, що їх можна зрозуміти тільки в буквальному сенсі. Їх можна прийняти і їм повірити, якщо, звісно, ми визнаємо істину Євангелія, в них можна засумніватися і їх відкинути, якщо сенс їх здається нам недоступним і якщо ми не переконані в істині євангельських оповідей, але надавати їм алегоричного, або іносказального сенсу ми не маємо жодного права. Даремно сектанти кажуть, що слово “є” тут треба розуміти не буквально, а просто в значенні “означає”, і весь текст слід перекладати так: ” це означає Моє Тіло”, “це означає Мою Кров”.

Таке перетлумачення є абсолютно довільним і жодних підстав для нього в нас немає.

Навіть Лютер, засновник протестантської церкви й один із першопочатківців вільного розуміння тексту Святого Письма, не міг не визнати сили наведених слів і мусив припустити дійсне єднання віруючих із Христом у таїнстві Євхаристії. У суперечці з Цвінглі, вождем швейцарських реформаторів, які визнавали Євхаристію як простий обряд на згадку про Таємну Вечерю, він написав на дошці крейдою: “Це є Тіло Моє”, підкреслив слово “є” і мовчки вказав на нього пальцем, даючи зрозуміти, що всяка суперечка тут марна, зважаючи на ясність тексту. “Текст занадто сильний, – говорив він, – я нічого не можу тут зробити, – його не можна перетлумачити”.

Можливо, ще ясніше про вкушання Своєї Плоті під виглядом хліба Господь говорить у Євангелії від Іоанна:

“Я хліб живий, який зійшов з небес; хто їсть цей хліб, житиме вічно; хліб же, який Я дам, є Плоть Моя, яку Я віддам за життя світу… Бо Плоть Моя істинно є їжа, і Кров Моя істинно є пиття” (Ін. 6:51:55). Навіть багато хто з учнів Спасителя, “слухаючи те, говорили: які дивні слова! хто може це слухати?” (Ін. 6:60). Не дивно, що і для нас це вчення є таємничим і незрозумілим, і в боязкому і слабовірному серці зароджується сумнів. І тим не менше, Господь не вважає за потрібне пояснити учням Свої слова якось інакше, не в буквальному значенні, а тільки з докором у маловір’ї зауважує: “Чи це спокушає вас? А що ж, коли побачите Сина Людського, Який возноситься туди, де був раніше?” (Ін. 6:61-62).

Внутрішній досвід тих, хто причащається з вірою, також нерідко з великою силою особистого переживання переконує їх у тому, що вони причащаються не просто хліба і вина. Звичайно, якщо взагалі в морально-духовному житті закон внутрішніх переживань визначається словами Спасителя: “по вірі вашій хай буде вам” (Мф. 9:29), – то, зокрема, в таїнстві святого Причастя він проявляється, можливо, з найбільшою силою, і, звісно, невіруючі люди в таїнстві Євхаристії суб’єктивно не відчують нічого, окрім простих відчуттів смаку хліба і вина. Але тим не менш, абсолютно невірно д-р Барн, єпископ Бірмінгемський, стверджує, що ніхто не може відрізнити освячений (тобто Пресуществленний) хліб від простого. Для людей невіруючих це, зрозуміло, неможливо, так само як і в сектантському обряді спогадів Таємної Вечері, звісно, немає Пресуществлення, і їхні хліб і вино залишаються хлібом і вином. Але в православному Таїнстві Євхаристії люди глибокої віри, особливо священнослужителі, які здійснюють таїнство, відчувають дійсність Пресуществлення святих Дарів і його благодатні плоди з надзвичайною ясністю і силою.

“Відчував я тисячократно в серці своєму, – каже один із таких віруючих пастирів, о. Іоанн Кронштадтський, – що після причащання Святих Тайн Господь давав мені ніби нову природу духу, чисту, величну, світлу, мудру, милостиву, замість нечистої, похмурої, млявої, малодушної, тупої, злої. Я багато разів змінювався чудною, великою зміною, на подив самому собі, а часто й іншим”.

Мало знайдеться православних священників, в особистому досвіді яких не було б випадків милостивої дії святого Таїнства Причащання і які ніколи не відчували б, – можливо, не з такою силою, як покійний отець Іоанн Кронштадтський, – що в Євхаристії перед ними не простий хліб і вино, а справді “Единородный Сын Божий и Бог наш предлежащими страшными почивает таинствы” (молитва на Літургії Передосвячених дарів після Великого Входу). Молитва в ці хвилини отримує особливу силу і дієвість і часто буває почута. Здається, що майже кожен священник, який уміє хоч скільки-небудь вірувати і молитися щиро, може засвідчити це на підставі свого досвіду. “Добре молитися мені за людей, – продовжує той самий отець Іоанн, – коли причащуся свідомо: Цар тоді в мені, як в обителі, і я маю перед Ним велике дерзновення: “Проси, чого хочеш”. Дійсно, численні випадки зцілень, іноді незвичайних, майже чудесних у пастирській практиці о. Іоанна досягалися найчастіше через таїнство святого Причастя. Чим це пояснити, якщо при цьому ми маємо справу зі звичайними хлібом і вином?

“Після смерті дружини, – розповідає один старець-священник, згодом єпископ, – залишився я порівняно ще молодим вдівцем, і перший час дуже страждав від плотської пристрасті. Я ніяк не міг упоратися з нечистими помислами. Вони переслідували мене всюди. Навіть під час Богослужіння я не був цілком вільний від них… У найбільші хвилини звершення таїнства траплялося, часом, гострий хтивий помисел пронизував мене, як отруйне жало. Це було жахливо! Марно боровся я, намагаючись прогнати пристрасні образи. Це вдавалося лише ненадовго, і вони знову поверталися, нечисті, такі, що розпалюють уяву, начебто сміючись над моїм безсиллям. Я знемагав у цій боротьбі і то хотів зняти з себе духовний сан, відчуваючи весь жах і неможливість свого становища, то благав Бога про смерть. “Господи! – говорив я. – Краще мені померти, ніж ображати Тебе і чисту святиню Твоїх таїнств брудом моїх помислів і окаянством душі моєї порочної! Господи, Творче мій! Або визволи мене від цього смороду, – очисти мій розум і серце, – або посилай мені смерть. Я не можу переносити думки, що служінням своїм я оскверняю Твій вівтар!..” І ось одного разу, коли я так молився зі сльозами, вклонившись перед Святими Дарами, якраз у момент Пресуществлення я раптом відчув, начебто якусь завісу зірвано невидимою рукою з моєї свідомості. Душні, клубочкові хвилі чадних образів і спогадів зникли кудись в один момент. Стало так чисто, ясно, легко. Тихий мир і почуття безмежної вдячності наповнили душу… Відтоді я майже не страждаю. Якщо і з’являються іноді погані думки, то лише як швидкоплинні хмаринки, і прогнати їх не потребує жодних зусиль”.

Такі випадки благодатної допомоги святого Причастя, ймовірно, знайдуться у внутрішньому духовному житті майже кожного священника. А ось факт іншого роду, не менш вражаючий, який також свідчить про чудесну силу святих Дарів, але про силу каральну, грізну по відношенню до недостойних.

Справа відбувалася в Уржумі Вятської губернії. У місцевій церкві йшла літургія, і натовп причасників чекав виходу священника з вівтаря зі Святими Дарами. Коли з’явився священник зі Святою Чашею, він почав, як зазвичай, читати Передпричасну молитву “Вірую, Господи, і сповідую”, яку за ним хором повторювали віряни. Під час читання священник звернув увагу на одну людину високого зросту, яка особливо голосно, на всю церкву вигукувала слова молитви. Коли почалося причастя, цей богомолець також підійшов до Святої Чаші, але, причастившись, раптом голосно скрикнув і став на лівій стороні перед іконою Божої Матері. Священник помітив, що: він виплюнув щось у руку, і негайно послав диякона дізнатися, у чому річ, і в разі, якщо в руці виявляться Святі Дари, то вжити заходів проти можливого кощунства. Коли диякон підійшов до дивного причасника, то з подивом і жахом побачив у розпухлій руці останнього вугілля. То були обпалені Святі Дари. Рот прочанина виявився також обпаленим до такої міри, що він не міг його закрити від сильного болю. Виявилося, що то був розкольник, який надумав приступити до таїнства причащання без попереднього приєднання до Православної Церкви і навіть без сповіді.

Випадок цей особливо треба пам’ятати тим, хто дотримується досить широко поширеного в нас погляду, ніби достатньо причаститися Святих Тайн, щоб вкусити благодатних плодів причащання, забуваючи до того ж, що необхідно для цього зробити себе гідним причащання подвигом покаяння і молитви.

“Хто їстиме хліб цей або питиме чашу Господню недостойно, – каже апостол Павло, – винний буде проти Тіла і Крові Господньої. Хай же випробовує себе людина, і так хай їсть від хліба цього і п’є від чаші цієї. Бо хто їсть і п’є недостойно, той їсть і п’є на осудження собі, не думаючи про Тіло Господнє. Через це багато з вас немічних і недужих і чимало вмирає” (1Кор. 11:27-30).

Таким чином, підтверджуючи присутність великої сили в таїнстві Причастя, апостол попереджає вірян про необхідність готуватися до нього, випробовуючи себе й очищаючи, щоб достойно приймати святі Дари. Без цієї обов’язкової умови причащання може бути людині “на суд або на осудження”, тобто обернеться на шкоду. На Таємній Вечері причащання Тіла і Крові Христової, безсумнівно, для всіх апостолів було благотворним, але в Іуду разом зі шматком увійшов сатана (Ін. 13:27).

У чому ж має полягати приготування до Таїнства Євхаристії та коли можна сказати про людину, що “вона їсть хліб цей і п’є чашу Господню” достойно?

Мойсей, встановивши закон старозавітної Пасхи, вимагає, щоб євреї їли великоднього агнця з гіркими травами і додає: “Їсти його будете так: стегна ваші підперезані, взуття ваше на ногах ваших, а палиця ваша в руці вашій, і будете ви їсти його в поспіху” (Вих. 12:11).

Пояснюючи ці слова, святитель Григорій Богослов каже: ” Споживемо жертву з старанністю, з’їдаючи опрісноки з гірким зіллям, підперезавши стегна, і вдягнувши чоботи, і подібно до старців спершись на палиці”.

1). “З старанністю, щоб не зробити того, що заповідь забороняє Лоту, не будемо озиратися… і нехай не затвердіємо в соляний стовп від повернення до гіршого, що робиться повільно”. Інакше кажучи, поспішимо з усією рішучістю виправити життя наше і, ухваливши таке рішення, не оглядатимемося назад, тобто не повертатимемося до гріховного минулого.

2). З гірким зіллям; тому що життя по Богу гірке і важке, особливо для початківців, і воно зневажає задоволення: тобто візьмемо на себе працю морального подвигу і підемо тісним шляхом.

3). Препояшемо стегна, тобто поясом і цнотливістю приборкаємо в собі похітливість і це іржання, як говорить Божественне Писання (Єр. 5:8), зневажаючи мерзенність пристрасті, щоб нам чистими спожити Пасху, “умертвіть земні члени” (Кол. 3:5), і наслідуючи поясу Іоанна, пустельника, Предтечі й великого проповідника істини.

4). Повинні бути в чоботах для безпеки як від чогось іншого, так від скорпіонів і змій, яких Єгипет продукує в безлічі, щоб не зазнати шкоди від вартових п’яту, на яких наказано нам наступати (Лк. 10:19). Інакше кажучи, мусимо берегтися жала спокус у наполегливій боротьбі з уявним змієм-дияволом.

5). Нарешті, закон велить нам взяти жезл для опори, щоб не спіткнутися думкою, коли чуємо про кров, страждання і смерть Бога, і, думаючи стати захисником Божим, не впасти в безбожництво. Сміливо і не сумніваючись їж Тіло і пий Кров, якщо бажаєш життя. Без невір’я слухай вчення про Плоть і, не спокушаючись, слухай вчення про страждання, стій, спершись твердо, непорушно, анітрохи не коливаючись перед супротивниками, анітрохи не захоплюючись вченнями ймовірності, постав себе на висоту, утверди ноги на камені, “щоб кроки твої не хиталися” (Пс. 16:5), прямуючи по Богові.

“Якщо так вчиниш, так вийдеш з Єгипту: безсумнівно знаю, що стовп вогненний і хмарний вказуватиме тобі шлях і вдень, і вночі, пустеля зробиться недикою, море розділиться, Фараон загрузне, продощеться хліб, камінь виллє воду, Амалик буде скинутий, не зброєю лише, а й бранконосними руками праведників, які зображають разом і молитву, і непереможне знамення Хреста … і, не продовжуючи слова, скажу: все те, що розповідається за цим і разом із цим, дано тобі буде від Бога… Таке для тебе Таїнство Пасхи! ” (Творіння святителя Григорія Богослова. Книга V. Слово 45).

Перекладаючи цю образну, алегоричну мову святителя простою мовою, знайдемо такий сенс: якщо виконати ті умови, які святитель Григорій вважає необхідними для достойного причастя, то в таїнстві Євхаристії ми отримаємо від Бога велику милостиву силу і все потрібне для спасіння.

Мк. 14:26-42

Пасхальна Тайна Вечеря Спасителя з учнями закінчилася співом встановлених на цей випадок псалмів Давида, після чого всі попрямували на гору Єлеонську, або Оливну, яка знаходилася недалеко від міста. Наставав кінець месіанського подвигу Господа і, знаючи це, Він з усією визначеністю попереджає учнів, що саме цієї ночі Він буде відданий, а вони спокушаться про Нього і розсіються. Одна вже думка про те, що вони можуть зрадити дорогому, улюбленому Вчителеві й покинути Його у важку, небезпечну хвилину, схвилювала їх до глибини душі, і з обуренням вони поспішають відхилити від себе цю підозру, обіцяючи краще вмерти, ніж зректися свого Равві. На жаль! Сумна дійсність повинна була незабаром показати всю марність цих самовпевнених обіцянок.

Досягнувши підошви гори Єлеонської і перейшовши невеличкий Кедронський потік, Господь з учнями увійшов до Гефсиманського саду, що знаходився тут. Це було відокремлене місце, тихий затишний куточок, де Спаситель любив бувати для молитви і для задушевних бесід з учнями. Не дивно, що Він попрямував саме сюди. Перед грізною хвилиною смерті, що насувається, перед рішучим моментом Свого життя і Свого служіння необхідно було зміцнитися духом, зібрати всі Свої душевні сили, а це можна було зробити тільки в молитві, в містичному єднанні з Вічним Небесним Отцем. Протягом усього Свого земного життя в цій молитві до Отця Спаситель черпав зміцнювальну силу. Він завжди жив в Отці, Його волю творив, Його доручення виконував. Цілком природно, що і тепер, у важку хвилину передсмертної туги і боріння, Він у Ньому шукає опори і зміцнення. Гефсиманський сад, віддалений від міської метушні, був найкращим місцем для останньої тихої, усамітненої молитви.

Увійшовши в сад, Господь залишив Своїх учнів біля входу і взяв із Собою тільки трьох, найближчих і найулюбленіших, Петра, Якова та Іоанна, які колись були свідками Його славного Преображення. На них можна було покластися. Їхня віра в Спасителя була міцнішою, ніж в інших, і їх не спокусила природна людська слабкість улюбленого Вчителя, коли Він, передчуваючи близькі жахливі страждання, почав жахатися й тужити.

“Смертельно сумує душа Моя, – сказав Він їм, – побудьте тут і пильнуйте. І, трохи відійшовши, впав на землю і молився, щоб, коли можливо, минув Його час цей; і говорив: Авва Отче! все можливе Тобі; пронеси мимо Мене чашу цю; але не чого Я хочу, а чого Ти” (Мк. 14:34-36).

Що переживав у ці хвилини Спаситель і чому Він жахався і тужив? Чому смертельно сумувала душа Його?

Безсумнівно, перед Ним поставала картина майбутньої страшної страти… Голгофа… хрест… болісна смерть…

Але навіть і ця похмура картина навряд чи могла схвилювати до такої міри і пригнічувати душу Того, Хто все життя готувався до смерті як до завершального моменту служіння і в цій смерті вбачав запоруку майбутньої творчості і перемоги. Щось ще інше повинно було хвилювати Спасителя, викликаючи в душі Його тугу і боротьбу.

Щоб зрозуміти таємну причину цих душевних страждань, необхідно пам’ятати, що Господь узяв на Себе всі гріхи людства. Чим вища і чистіша душа людини, тим болісніше переживає вона всякий свідомий гріх. Ці муки і томління від свідомості гріха навіть для нас бувають часом нестерпними. Яка ж повинна була бути туга і жаль праведної безгрішної душі Боголюдини, що прийняла в себе не один будь-який гріх, а все безмежне море зла, що накопичилося в історії людства! Усі злочини минулого, сьогодення і майбутнього з їхньою неймовірною жорстокістю, увесь бруд хтивості, уся низькість брехні та зради, уся мерзенність пороку, усе, що коли-небудь опоганило найпотаємніші куточки багатостраждальної землі, – усе це переживав тепер Спаситель зі страшною силою огиди, жаху та невимовної скорботи за грішну людину. “Смертельно сумує душа Моя”, – сказав Він, і скорбота ця була такою всеосяжною і незмірно глибокою, що її не могли осягнути й умістити навіть найдовірливіші учні. Гефсиманська чаша, про яку молився Господь і яку подав Синові Своєму Отець, – ця “чаша всіх беззаконь, нами скоєних, і всіх страт, нам уготованих, що потопила б увесь світ, коли б Він Єдиний не сприйняв, не втримав, не висушив її. …Усі ці потоки беззаконня зливалися для Іісуса в єдину чашу скорботи і страждань… (Філарет, митрополит Московський). “Він немочі наші узяв і наші болі поніс… кара на Ньому була за наш мир”. Так передбачав ще пророк Ісайя (Іс. 53:4-5). Безсумнівно, в цьому і полягала перша і, можливо, головна причина смертельної скорботи, пережитої Спасителем у Гефсиманії.

Крім того, є підстава думати, що в цю хвилину, коли цілковитий спокій незворушного духу й уся сила рішучості необхідні були Господу Іісусові для того, щоб не піддатися людській слабкості й не відсахнутися в жаху від останнього заключного кроку, що мав би увінчати весь подвиг Його страждальницького життя, – саме в цю мить усі сили пекла повстали проти Нього, намагаючись збити Його зі шляху, визначеного в Божественній передвічній раді, і примусити відступити від цього кінцевого кроку. Це був момент безмежно важкої і небезпечної спокуси, остання боротьба Спасителя з сатаною, боротьба внутрішня, незрима, у схованках душі, але страшна у своїй напруженості.

“Божевільний!” – шепотів підступний голос спокусника. – Що хочеш Ти робити і на що Ти зважився? Чи розумієш Ти весь жах того, що на Тебе чекає, і чи розрахував Ти Свої сили: чи ясно уявляєш Ти Собі ті страждання, на які Ти йдеш, їхню нелюдську силу, нестерпний біль і муку? Легко про це думати, коли все це – лише в майбутньому, в думці, в уяві! Але випробувати на ділі!.. Чи знаєш Ти, що це таке?

Ось, як розбійника, оточують Тебе грубі солдати і служителі синедріону з мечами і кілками. Вони візьмуть Тебе і зв’яжуть, і вперше відчуєш Ти біль мотузок, що впилися в тіло, туго затягнуті, і цю нестерпну судому членів,що оніміли й затерпли, і які не можна розправити й витягнути за бажанням. Серед улюлюкаючого і глузливого натовпу поведуть Тебе на суд, як лиходія, як волоцюгу великих доріг, захопленого глухою ніччю на місці злочину.

Ось поставлять Тебе перед судом первосвященицьким, перед судом брехунів і клятвопорушників, які вже давно забули, що таке правда. Яке їм діло до правди! У їхньому серці тільки злість і помста! Навкруги не побачиш Ти жодного привітного обличчя, жодної підбадьорливої посмішки, жодного співчутливого погляду! На цих похмурих, злих обличчях уже заздалегідь написаний Твій смертний вирок. І коли продажні лжесвідки обливатимуть Тебе брудом наклепів і брехливих звинувачень, Ти змушений будеш мовчати, бо жодному Твоєму слову все одно не повірять. Адже їм не потрібне Твоє виправдання. Їм потрібна Твоя смерть. Вони самі прекрасно знають, що те, що вони роблять, називається не судом, а судовим убивством невинної людини, і що вони не судді, а розбійники, що боягузливо сховалися під маскою суддів, а через страх перед народом і владою бажають надати задуманому ними вбивству вигляду судової законності. Але що до того?! Для них дозволено і добре все, що тільки служить для досягнення їхніх мерзенних цілей!

А цей натовп плазунів-прислужників, які зовсім не розуміють, у чому річ, і шукають тільки нагоди догодити своїм панам! Вони знають тільки одне, що в їхню владу віддана беззахисна людина, яка неприємна їхнім володарям, і що всяка жорстокість, усяка злісна витівка, найнелюдськіша, спрямована проти Нього, залишиться непокараною і може лише викликати милостиву посмішку їхніх панів. І розгнуздуються жорстокі інстинкти, починаються побої. Ось важка, жорстока рука з розмаху опускається на Твоє обличчя, і одразу приголомшує біль і сила удару. А там ще нові удари, ще сильніші, ще болючіші.

Вони лютують дедалі більше й більше, вони п’яніють від своєї жорстокості, що не зустрічає відсічі, і вигляд беззахисного страждальця, який мовчки, лагідно, без докору переносить їхні удари і знущання, тільки збуджує їхній сказ. Вони плюють Тобі в обличчя, заплющують Тобі очі і, вдаривши по щоці, зі злісним глузуванням запитують: “Вгадай, хто Тебе вдарив?”

Дивись далі: ось новий суд над Тобою – суд римського проконсула. Так, римський суд славиться своєю законністю, але ця законність не для Тебе. Чи можна дотриматися законності, чи можна правильно вести судовий розгляд у цьому морі скажених людей, у цьому вихорі сліпої, нерозсудливої люті?! Поглянь на ці збуджені обличчя, спітнілі від задухи і тисняви, на ці скуйовджені патлаті коси чорного волосся, злиплі від поту, на ці викочені з орбіт очі, що палають ненавистю і в яких уже не залишилося ні думки, ні людського почуття, а тільки шалена злість. Поглянь на цей ліс піднятих кістлявих рук зі скорченими пальцями, що готові, здається, взяти Тебе за горло і задушити, на ці відкриті пащі, зведені судомою хрипкого крику. Ти чуєш це виття і ревіння? Чуєш, що вони кричать? “Розіпни, розіпни Його!” І це ті, які ще так недавно захоплено кричали Тобі: “Осанна!” Що сталося з ними? Звідки ця ненависть, ця шалена злоба?! За що? Що зробив Ти їм поганого? За яку добру справу Твою вони так зненавиділи Тебе і вимагають Твоєї крові?

Ненависть завжди важка для чуйної душі, для люблячого серця. Але така сліпа, безпричинна ненависть, яку не можна втихомирити жодними виправданнями, жодними силами лагідності, смиренності й любові, така ненависть жахлива. А коли нею загоряються люди, облагодіяні Тобою, люди, за яких Ти готовий душу покласти, тоді вона стає майже нестерпною.

І ось горезвісний римський суд, який пишається своєю законністю, після небагатьох жалюгідних спроб дотриматися хоча б деякого вигляду судового розгляду і зберегти хоча б зовнішню свою гідність, ганебно відступає перед цим шаленим натиском криків, погроз і шаленого збудження. Ти засуджений на бичування. А Ти знаєш, що це таке? Чи бачив Ти коли-небудь цей римський батіг із кісточками та залізними кігтями для покарання злочинців? Кожен удар розсікає шкіру і вириває клапті живого м’яса, залишаючи глибокі рубці й рани, які не затягуються і не заростають протягом усього життя.

Але їм, Твоїм мучителям, цього мало. Жорстокість тортур вони підсилюють знущанням і глузуванням. Вони одягають Тебе в стару рвану багряницю, яка повинна зображати царську порфіру, бо в їхніх очах Ти самозванець, який оголосив Себе царем Іудейським. Замість скіпетра вони вкладають у Твої руки просту палицю, а замість царської корони надягають на голову вінок із терену і вклоняються Тобі: “Радій, царе Іудейський!” – і разом із цим глузливим привітанням Твоїм же скіпетром вони б’ють Тебе по Твоїй короні, по терновому вінку, через що десятки колючих голок гострими жалами впиваються в Твоє чоло і краплі гарячої крові тонкими цівками біжать по обличчю!

Нарешті – вирок суду, обурливий, несправедливий: “Хай буде розіп’ятий!” На Тебе, побитого, змученого, навалюють важкий хрест, на якому здійсниться Твоя страта. І згинаючись, спотикаючись і падаючи під цією непосильною вагою, Ти мусиш нести його запорошеними вулицями, серед натовпу, який злісно-торжествує і зубоскалить, на місце Твоїх смертних страждань.

І ось, кінець… Болісний, важкий, нестерпний. Ганебна страта через розп’яття, якій піддають рабів, що провинилися, і муки якої Ти не можеш навіть уявити Собі. Гострий біль від цвяхів, що пронизали руки й ноги в найчутливіших місцях; біль м’язів і сухожиль, що розриваються під вагою тіла, яке на них висить; пекучий біль запалених гангреною, що точно вогнем палають, страшних рваних ран… Ні, уявити це неможливо… А цей нестерпний, глухий, сисний біль біля серця від припливу крові, ця судома, що зводить прибиті члени, цей нестерпний, пекучий передсмертний голод! ..

Подумай, куди Ти йдеш і на що Ти зважився? Чи вистачить у Тебе сил на те, щоб витерпіти все це до кінця? А якщо ні? О, якою ганьбою покриєш Ти Свою справу, якщо в останню хвилину здригнеться Твоя рішучість, Ти поступишся людській слабкості й зрадиш те, для чого жив і чому служив! І як мають рацію Твої слабкі учні, які засумнівалися у своєму Вчителеві і розбіглися від Нього при першому важкому випробуванні! То чи не краще поступитися заздалегідь або навіть не поступитися, а тільки трохи ухилитися вбік, ухилитися від мук, ухилитися з обережності, з розсудливості, з бажання користі Твоїй же справі?!

І для кого страждати? Кого Ти думаєш рятувати? Цих біснуючих людей, які засудили Тебе на розп’яття? Цих брехунів, цих клятвопорушників, які оббрехали Тебе? Цих злісних безумців, які вже за одну проповідь любові зненавиділи Тебе? Та хіба вони варті того? Хіба варті вони хоч однієї краплі невинної крові, одного зітхання, вирваного мукою за них страждаючої людини? О, ні… Вони не заслужили цього, і подяки не чекай від них. Залиш їх у спокої! Залиш це свиняче біснувате стадо! Адже все одно: їх не можна врятувати… Вони скоріше кинуться з крутизни в безодню на вірну загибель, але за Тобою вони не підуть…

Ти скажеш: не всі такі! О, всі! Весь рід людський такий. Навіть Твої улюбленці, Твої учні! Піди, подивися на них: що вони роблять і як вони виконують Твоє прохання побути й не спати з Тобою! Вони знають, що Тобі зараз невимовно важко і так потрібна їхня підтримка, їхня молитва, їхнє співчуття! Але піди, поглянь на них: як вони не сплять із Тобою і як моляться за Тебе!”

І Спаситель вставав і тихою ходою змученої, стражденної людини йшов до учнів.

Великий Боже! Невже спокусник має рацію? Так, вони сплять міцним сном, сплять у таку страшну хвилину,!

“Симон! – чується тихий, сумний голос, у якому, як струна, що здригнулася, дзвенить лагідний докір, – ти спиш? не міг ти пильнувати одної години? Пильнуйте і моліться, щоб не зазнати спокуси: дух бадьорий, плоть же немічна” (Мк. 14:37-38).

І знову Господь ішов молитися, знову схиляв коліна, і знову звучав голос спокусника.

“Ось Ти бачив їх тепер? Але ж це найкращі, найобраніші, найвідданіші Тобі… Подумай тільки: чи можуть продовжувати Твою справу ці слабкі, боязкі люди, які не в силах впоратися з простою сонливістю навіть у таку вирішальну годину? Які вони наступники для Тебе? На що перетвориться Твоя справа в їхніх руках і що вони з неї зроблять? Адже для цього потрібне геройство, потрібна непохитна мужність, потрібна цілковита рішучість іти на все до кінця, іти на тортури, на смерть. І якщо навіть Твої сили для цього під сумнівом, то про цих сонливців навіть і сумніватися не доводиться. Вони не витримають тягаря покладеного на них служіння, і якщо не зрадять боягузливо в перших же сутичках із ворожим світом, то вже, напевно, нароблять у своїй проповіді стільки легкодухих поступок і застережень, що Ти не впізнаєш Своїх думок, Свого вчення… А про інших людей, про масу людства і казати нема чого. Вони просто не зрозуміють Тебе… Схоплять кілька Твоїх окремих, незвичних за змістом фраз, запам’ятають кілька гарних притч, певний час гасатимуться з ними, наче з чарівним талісманом, що здатен змінити та поліпшити життя, але жити за Твоїми заповідями навіть і не подумають, бо це важко… А коли побачать, що сама лише декламація християнських істин не в силах іще й створити для них рай на землі (неодмінно на землі! ), вони відкинуться від Тебе і оголосять християнство невдалим… Зрозумій, що серед таких послідовників, серед слабких людей віку цього Твоя справа абсолютно неможлива, і якщо навіть Ти зумієш пройти Свій хресний шлях до кінця, то вони не зможуть іти за Тобою, знесиляться, не встоять у боротьбі та зрадять… Не для них Твій шлях, вузький шлях страждань і горя!

Подивися: Ти зовсім один! Нікого за Тобою! Твої учні спокійно сплять і спочивають… У ворожому світі збирається проти Тебе гроза… Ти покинутий усіма, навіть Отцем! Небо зачинилося перед Тобою! І все пекло проти Тебе! Зупинися, божевільний! Ти йдеш на вірну загибель, марну, безцільну, нікому не потрібну!

Так, не потрібну!.. Ти помилився і вибрав невірний шлях! На страждання, на ганьбу в ім’я сумнівних благ майбутнього століття ніхто за Тобою не піде. Кому це треба? Ніхто не хоче страждати. Люди хочуть тільки насолоджуватися. У Своєму страдницькому вінці Ти неминуче залишишся самотнім, і ніхто не назве Тебе Своїм вождем! Подумай, який же сенс у Твоєму подвигу? Адже Тобі треба, щоб люди йшли за Тобою, інакше, як можеш Ти врятувати їх?

Пам’ятаєш, колись я вказував Тобі інші шляхи, але Ти нерозумно відкинув їх. Я вказував Тобі шлях земних благ, шлях слави, шлях влади… О, тоді за Тобою рушили б мільйони! Пам’ятаєш? Ну, звісно, Ти не забув… Не міг забути. Ця думка завжди переслідувала Тебе і гіркою отрутою сумнівів отруювала Твоє життя і Твоє служіння. Тепер скажи: хіба я не був правий? Перерахуй Своїх щирих послідовників, які підуть за Тобою скрізь. Чи багато їх? І немає жодних підстав думати, що далі, після Твоєї смерті буде інакше! Повір мені: тільки одиниці, маленька жменька таких самих божевільних ентузіастів, як Ти, будуть Твоїми. І чи варто за це віддавати життя! За цю жменьку!..

Така велика ідея – і такий нікчемний результат! Хіба це не провал? І все лише тому, що Ти не послухав мене і вибрав невірний шлях!

Але є ще час виправити справу: відмовся від страждань! Страждання безрезультатні, страждання заради страждань без жодної дійсної користі для Тебе і для людей! Нехай це благородно, але кому і навіщо це потрібно? Відмовся ж від цього, божевільний! Тобі варто; тільки побажати, і дванадцять легіонів ангелів захистять Тебе і закриють від усякої небезпеки! Чому ж цим не скористатися?

І головне: якби Твої страждання були неминучі! Якби вони насувалися на Тебе з невблаганністю долі і з примусовістю не залежної від Тебе сили, від якої не можна і нікуди сховатися! Тоді, звісно, не залишалося б нічого іншого, як прийняти їх, як неминучий хрест, визнати в них волю Отця і підкоритися їй зі смиренністю… Але Ти навіть не знаєш, напевно: чи є на те воля Отця! Адже Ти йдеш на смерть добровільно! Адже це Твоє власне бажання, Твій вибір! І хто знає: чи не відкине Отець Твою непотрібну жертву, чи не залишить Тебе за те, що так самовпевнено Ти кидаєш виклик долі!

Одумайся ж… Ще є час: сховайся. Не треба захисту, не треба боротьби. Просто сховайся, піди з цього місця… Твій Отець не засудить Тебе за те, що Ти прислухався до голосу розсудливості! Іди з Єрусалима, з Іудеї, і Ти будеш жити ще багато років на користь Своєї великої справи і на благословення людям. Ти їм потрібен і Ти не повинен їх залишати! Сховайся зараз, і Ти ще довго будеш їх навчати, зцілювати, заспокоювати тих, хто трудиться і обтяжений, вносити щастя і світло в їхнє важке, безрадісне життя… Сховайся, піди! Але поспішай, бо це місце відоме зраднику, і натовп архієрейської челяді вже йде сюди, щоб узяти Тебе. Ще кілька хвилин, і буде пізно!..”

Так шепотів спокусник, і в смертельній тузі, в невимовній муці сумнівів і вагань молився Спаситель!

“Отче Мій! якщо не може чаша ця минути Мене, щоб Мені не пити її, хай буде воля Твоя” (Мф. 26:42).

Чим важчою і напруженішою була внутрішня боротьба, тим старанніше Він молився, і був піт його, як краплі крові, що падають на землю.

І гаряча молитва зробила свою чудесну дію. З’явився йому ангел з неба і зміцнював Його. Розсіялися хмари сумнівів, скінчилася нерішучість, припинилася невимовна мука коливань. Надія на допомогу Отця не змінила. Прямий, ясний, зрозумілий шлях лежав перед очима, і твердою впевненою стопою вступив на нього Спаситель. Він знав тепер, що іншого шляху немає, що шлях хреста і страждань – єдиний вірний шлях, що веде до мети. Знав також, що такою є воля Отця і що не самовпевнено спокушає Він Бога, але смиренно виконує обов’язок Синівського послуху.

Вибір шляху визначився остаточно. У людській свідомості Господа викувалося останнє, непохитне рішення. Відбувся великий момент у справі нашого спасіння.

Коли Господь приходить до сплячих учнів втретє, в Його словах відчувається вже спокійна впевненість і рішучість, вільна від сумнівів.

“Годі, прийшов час: Син Людський видається в руки грішників. Встаньте, підемо: ось, наблизився той, хто видає Мене” (Мк. 14:41-42).

І ясний, спокійний попрямував Він назустріч Своєму зраднику, який з’явився в саду з натовпом солдатів і архієрейських прислужників. З цього моменту в ньому вже немає коливань. До самого кінця видно лише спокійну, тверду впевненість у правоті Своєї справи і в неминучості хресного шляху, освяченого волею Отця.

У всій цій історії Гефсиманської спокуси для нас полягає великий моральний урок. Коли належить прийняти важливе рішення в житті, від якого може залежати вся майбутність, коли слабкий розум марно намагається вгадати всі випадковості майбутнього шляху і зважити всі доводи за і проти того чи іншого вибору, коли воля безпомічно кидається від одного рішення до іншого, не сміючи зупинитися на жодному, тоді немає кращого засобу припинити цю муку сумнівів і коливань, ніж молитва. Ми знаємо тепер цей засіб, знаємо його дієвість, бо до нього завжди прибігав Спаситель у рішучі й важливі хвилини життя. Коли Йому належало обрати учнів для того, щоб довірити їм продовження Його справи, тоді “зійшов на гору помолитися і пробув всю ніч у молитві до Бога. Коли ж настав день, покликав учнів Своїх і вибрав з них дванадцять, котрих назвав Апостолами” (Лк. 6:12-13).

Так само чинили і всі праведники Старого Завіту, всі справжні служителі Бога Живого, всі великі люди Священної історії. Перед кожним важливим кроком або рішенням у житті вони палко молилися Богові, і, безсумнівно, тому саме і були такі успішні всі їхні починання і започаткування, тому і вдавалися їм великі подвиги, які здавалися неймовірними, і була їхня діяльність такою корисною для народу.

Коли старійшини Ізраїлю прийшли до Самуїла в Раму і просили його поставити їм царя, щоб він судив їх, то молився Самуїл до Господа, “І сказав Господь до Самуїла: Послухай голосу того народу щодо всього, про що він сказав тобі… тільки конче остережеш їх, і розповіси їм право того царя, що буде царювати над ними…. Послухайся їхнього голосу, і постав їм царя!” (1Сам. 8:7,9:22). І виконав Самуїл повеління Господнє, отримане ним у молитві, і поставив царем над Ізраїлем Саула, сина Кісова. Цар і пророк Давид майже у всіх випадках свого життя звертався за рішенням і напоумленням до молитви, і Господь зазвичай відповідав йому, вказуючи правильний шлях.

“І почули филистимляни, що Давида помазали царем над Ізраїлем, і вийшли всі филистимляни, щоб шукати Давида. І Давид почув про це, і зійшов до твердині. А филистимляни прийшли та розташувалися в долині Рефаїм. А Давид запитався Господа, говорячи: Чи виходити мені проти филистимлян? Чи даси їх у мою руку? І Господь відказав до Давида: Виходь, бо справді дам филистимлян у руку твою! І прийшов Давид до Баал-Пераціму. І побив їх там Давид та й сказав: Господь розірвав ворогів моїх передо мною, як розривають води.” (2Сам. 5:17-20).

Готуючись розпочати найбільшу справу свого життя – будівництво храму Господнього в Єрусалимі, він робить величезні запаси золота, срібла та інших металів, улаштовує серед своїх підданих збір на побудову храму, і коли цей збір спричиняє релігійне піднесення та велике завзяття в Ізраїлі до справи Божої, Давид знову палко молиться: “Господи, Боже Авраама, Ісака та Якова, наших батьків, збережи ж навіки цей напрямок думок серця народу Твого, і міцно скеруй їхнє серце до Себе! А моєму синові Соломонові дай серце ціле, щоб виконувати заповіді Твої, свідоцтва Твої та устави Твої, і щоб чинити все, і щоб збудувати цю твердиню, яку я приготовив!… І принесли вони для Господа жертви, і спалили цілопалення для Господа другого дня від того дня, тисячу бичків, тисячу баранів, тисячу овечок, і ливні їхні жертви, і безліч жертов за всього Ізраїля”. (1Хрон. 29:18-19:21).

Дуже багато псалмів Давида написані ним у важкі або критичні хвилини життя і являють собою не що інше, як заклик до Бога про допомогу, про напоумлення, про настанову.

“Повідом Ти мене про дорогу, якою я маю ходити, бо до Тебе підношу я душу свою!” (Пс. 142:8), – це благання, мабуть, завжди було на вустах царя-псалмоспівця. Тому великі й успішні були справи його.

Коли Неємія, перебуваючи в полоні в царя Артаксеркса, задумав відновити зруйновані стіни Єрусалима, то насамперед звернувся з молитвою до Бога:

“Господи, Боже Небесний, Боже великий та грізний, що дотримуєш заповіта та милість для тих, хто любить Тебе та дотримуєш заповіді Свої… Молю Тебе, Господи, нехай же буде ухо Твоє чутке до молитви Твойого раба та до молитви Твоїх рабів, що прагнуть боятися Ймення Твого! І дай же сьогодні успіху Своєму рабові, і дай знайти милосердя перед оцим мужем!” (Неєм. 1:5:11). І Господь почув гарячу молитву. Неємія так розповідає про це:

“А я був чашником царевим. І сталося в місяці нісані, двадцятого року царя Артаксеркса, було раз вино перед ним. І взяв я те вино й дав цареві. І я, здавалося, не був сумний перед ним. Та сказав мені цар: Чому обличчя твоє сумне, чи ти не хворий? Це не інше що, як тільки сум серця… І я вельми сильно злякався! І сказав я до царя: Нехай цар живе навіки! Чому не буде сумне обличчя моє, коли місто дому гробів батьків моїх поруйноване, а брами його попалені огнем!… І сказав мені цар: Чого ж ти просиш? І я помолився до Небесного Бога, і сказав цареві: Якщо це цареві вгодне, і якщо раб твій уподобаний перед обличчям твоїм, то пошли мене до Юдеї, до міста гробів батьків моїх, і я відбудую його!.. І сподобалось це цареві, і він послав мене… І сказав я цареві: Якщо це цареві вгодне, нехай дадуть мені листи до намісників Заріччя, щоб провадили мене, аж поки не прийду до Юдеї, і листа до Асафа, дозорця царевого лісу, щоб дав мені дерева на брусся для замкових брам, що належать до Божого дому, і для міського муру, і для дому, що до нього ввійду. І дав мені цар в міру того, як добра була Божа рука надо мною” (Неєм. 1:11,2:1-8).

Багато труднощів довелося зустріти Неємії при відбудові Єрусалима, але щоразу молитва зміцнювала енергію будівельників, і труднощі перемагалися. “І був закінчений мур двадцятого й п’ятого дня місяця елула, за п’ятдесят і два дні, – оповідає Неємія. – Як почули про це всі наші вороги, та побачили всі народи, що були навколо нас, то вони впали в очах своїх та й пізнали, що ця праця була зроблена від нашого Бога!” (Неєм. 6:15-16).

Біблія розповідає про двох жінок-героїнь, які врятували свій народ від поневолення і винищення. Обидві вони свій подвиг почали молитвою. Одна з них мешканка міста Ветілуї, вдова Юдифь, яка вбила Олоферна, ватажка ассірійських військ, і тим врятувала рідне місто від облоги і розорення. Коли ассірійці, які брали місто в облогу, перехопили джерела, що постачали Ветилу водою, жителям міста загрожувала неминуча загибель. Здавалося, втрачена була остання надія на порятунок: попереду була лише болісна смерть від спраги і від виснаження. Тоді Юдифь вирішила врятувати місто. Обміркувавши план подвигу, вона насамперед звернулася з молитвою до Бога. “Юдифь пала на лице, – оповідає Біблія, – посипала голову свою попелом і скинула із себе веретище, в яке була одягнена; і тільки-но воскурили у Єрусалимі, в домі Господньому, вечірній фіміам, Юдиф гучним голосом воззвала до Господа і сказала: Господи Боже батька мого!..Ось, ассиріяни збільшилися в силі своїй, пишаються конем і вершником, марнославляться силою піших, сподіваються і на щит і на спис і на лук і на пращу, а не знають того, що Ти — Господь, Який сокрушає вíйни. Господь — ім’я Тобі; сокруши ж їхню могутність силою Твоєю, і знищ їхню силу гнівом Твоїм… Поглянь на звеличування їхнє, пошли гнів Твій на голови їхні, дай удовиній руці моїй міцність на те, що задумала я. Вустами хитрощів моїх урази раба перед вождем, і вождя — перед рабом його, і скруши гординю їхню рукою жіночою; бо не у численності сила Твоя і не в могутніх могутність Твоя; але Ти — Бог смиренних, Ти — помічник принижених, заступник немічних, покровитель упалих духом, спаситель безнадійних. Владико неба і землі, Творче вод, Царю усякого створіння Твого! Почуй молитву мою, зроби слово моє і хитрість мою раною і виразкою для тих, які задумали жорстоке проти завіту Твого.. (Юдиф. 9:1-2:7-13).

Господь прислухався до старанної молитви Ветилуйської героїні. Їй вдалося пробратися до ассірійського табору і хитрістю вбити Олоферна, начальника ассірійців, після чого облогу було знято і ворожі війська розсіялися.

Так само й інша національна героїня євреїв, Есфір, замисливши спробу врятувати своїх співгромадян, насамперед звертається з молитвою до Бога, чим і пояснюється її незвичайний успіх.

Молитва потрібна нам завжди, у всякій справі, але у важливих випадках життя, коли треба прийняти серйозне і відповідальне рішення, вона абсолютно необхідна. Необхідна не тільки тому, що через неї Господь подає Свою благодатну допомогу для успішного виконання задуманого, а й тому також, що рішення, освячене молитвою, набуває для того, хто молиться, особливої сили та значення як таке, що узгоджується з волею Божою, чим усуваються всі сумніви й коливання нестійкої людської волі. Рішенням нашої власної волі ми ніколи не можемо довіряти безумовно, бо занадто добре знаємо всю хиткість і короткозорість наших міркувань, щоб покластися на них цілком. А при цьому абсолютно неминучі коливання, що послаблюють нашу діяльність і через те знижують шанси успіху. Але коли в серці віруючої людини є тверде переконання, що її рішення узгоджене з волею Божою і що, виконуючи його, вона творить волю Божу, тоді її діяльність отримує внутрішню опору і силу надзвичайну, і жодні перешкоди і невдачі зупинити і похитнути її не можуть.

Але для цього “належить тобі приступати до молитви з таким настроєм, щоб тобі хотілося однієї Божественної волі, а аж ніяк не своєї власної, як у самому проханні, так і в отриманні проханого, а саме: щоб і спонукався ти до молитви, бо того бажає Бог, і бажав, щоб тебе почули, знову ж таки, як Він того бажає. Одним словом, нехай буде в тебе в розумі й серці те, щоб цілком об’єднувати свою волю з волею Божою, і їй в усьому підкорятися, і аж ніяк не бажати волю Божу схиляти на свою волю.

І це чому? Тому що воля твоя завжди злита із самолюбством, дуже часто грішить і не знає того, чого слід бажати. Воля ж Господня завжди блага, премудра, всеправедна, благотворна, і ніколи погрішити не може. Оскільки вона є невідкладний закон для всього сущого і того, що є, то має бути правилом для волі всіх розумних створінь і царицею бажань їхніх, якій вони повинні покірно в усьому слідувати.

Таким чином, тобі слід завжди бажати, просити і шукати того одного, що угодне Богові. І якщо коли засумніваєшся, чи благоугодно Богу те чи інше, шукай того і проси в тій думці, що ти бажаєш те зробити або мати, якщо того бажає і Бог” (Невидима боротьба. Переклад з грецької єпископа Феофана. 1912, стор. 189).

Так молився і Спаситель, подаючи нам приклад:

“Отче Мій! якщо можливо, хай обмине Мене чаша ця; втім, не як Я хочу, а як Ти… Хай буде воля Твоя” (Мф. 26:39:42).

Мк. 14:43-52

На старовинних церковних зображеннях Страшного Суду в пеклі на найпочеснішому місці художники пишуть зазвичай Іуду. Він сидить на колінах у сатани, тримаючи в руках свій злощасний гаманець із тридцятьма срібняками, а владика пекла ніжно його обіймає, притискаючи до грудей. Це – найулюбленіше його чадо, його обранець; і вже на другому плані малюються всі інші грішники, яких тягне роковий ланцюг гріха. Сенс картини зрозумілий: Іуда – це найогидніше породження пекла, і його гріх – найгірше з усього, що ми знаходимо в історії людських злочинів, перед чим блякнуть усі вади і гріхопадіння, усе зло, вчинене іншими людьми.

Чому так суворо православна совість засуджує зраду Іуди?

Звичайно, насамперед тому, що від його зради постраждав наш Господь, наш Спаситель, наш Відкупитель.

Іуда “підняв… п’яту свою” (Ін. 13:18) на Того, Кому ми зобов’язані безмежною любов’ю за Його великий хресний подвиг нашого спасіння.

Але крім цього, в самій психології і в способі вчинення гріха Іуди є щось таке, що надає йому невимовно відразливого характеру.

Невміння засвоїти й оцінити піднесене вчення Іісуса Христа, нездатність піднятися на висоту нових понять і відмовитися від грубо-своєкорисливого погляду на релігію становлять, безсумнівно, погану, але, можливо, найпростимішу рису характеру Іуди, виявлену в його злочині. Звичайно, Іуда приєднався до числа учнів Спасителя, захоплений таємничою силою Його чудес і тією славою, якою оточив Його натовп на перших порах. Безсумнівно, він очікував, що ця слава зростатиме, влада над людьми збільшуватиметься і сягне найвищої міри, коли Равві стане могутнім царем Іудейським і, можливо, підкорить Собі всі народи. О, тоді в цьому царстві й Іуда розраховував посісти не останнє місце разом з іншими учнями, можливо, стати чимось на зразок міністра фінансів; що особливо повинно було дражнити його уяву, тому що він був злодій. А натомість він чує незрозумілу проповідь про “царство не від світу цього”, чує заклик узяти хрест добровільних злиднів і страждань, і йти тісною і скорботною дорогою. Іуда був здивований і розчарований. Але грубістю і низовиною своїх релігійних понять він навряд чи надто вирізнявся з-поміж своїх співвітчизників. Єврейська маса ще мало була розвинена духовно, пройнята матеріалістичними прагненнями, і релігія часто розцінювалася, як справа вигоди і земного розрахунку. Любити Бога тільки як Бога, тільки тому, що Він є Вище Добро, Вища Правда і Вища Краса, – на це здатні були лише деякі. Згадайте історію сорокарічного мандрування Єврейського народу пустелею, його постійне нарікання на Бога за труднощі й поневіряння на шляху, його примхливі вимоги то хліба, то води, то м’яса – і стане зрозумілим, що в Бозі вони вбачали перш за все силу, яка може влаштувати їхній земний добробут, ввести до обітованої землі й забезпечити усім необхідним. Щойно ця надія починала хитатися, вони готові були відмовитися від Бога батьків своїх і повернутися до єгипетських казанів з м’ясом і до єгипетських богів. Іуда в даному випадку був тільки не краще, не вище за рівень середнього єврея свого часу, і це не надто обурює нас, тим паче, що й інші учні не всі і не завжди були далекі від цієї земної своєкорисливості.

Більш обурлива невдячність невірного учня. Але знову-таки, з погляду Іуди, він абсолютно не був зобов’язаний вдячністю своєму Вчителю. За що він мав бути вдячним? Він не отримав того, чого хотів, про що мріяв, до чого прагнув. Він вважав себе обдуреним, і та мізерна сума, за яку він погодився зрадити Спасителя, чи не свідчить про те, що ним керувало не стільки користолюбство, скільки досада за обдурені надії?

Але найобурливіше в злочині Іуди, з чим ніяк не може примиритися людська совість, це – його лицемірство, низькість і брехливість його душі. Носити маску відданості й любові й водночас підступно готувати зраду, змовитися з первосвященниками про ціну крові свого Равві та після цього мати нахабство як ні в чому не бувало залишатися в тісному гуртку Його найближчих учнів, разом із ними брати участь в інтимній і дружній бесіді останньої вечері, коли скорбіла смертельно душа Божественного Учителя і мимоволі шукала любові та співчуття, разом із ними прийняти з Його рук переломлений хліб, запоруку любові та довіри, разом із ними з безневинним і здивованим виглядом запитувати: “хто Тебе зрадить? чи не я, Господи?” Гірше, мерзенніше за це лицемірство навряд чи що можна уявити. Недарма навіть Господь, завжди кроткий, завжди спокійний, “стривожився духом” (Ін. 13:21).

Вищого ступеня низості це лицемірство і брехливість душі Іуди досягає в останню мить, коли він уже зраджує Спасителя в руки воїнів і архієрейських служителів.

Він “подав їм знак, сказавши: Кого я поцілую, Той і є; беріть Його і ведіть обережно. І, прийшовши, відразу підійшов до Нього і каже: Равві! Равві! і поцілував Його. А вони наклали руки свої на Нього і взяли Його” (Мк. 14:44-46).

Поцілунок Іуди!.. Цей вираз став загальним для позначення найнижчих і найпідліших проявів людського лицемірства. Безсумнівно, Іуда знав, що зраджує свого Вчителя на смерть, бо нічого іншого не можна було очікувати від мстивих первосвященників, і, знаючи це, він із лицемірною ніжністю відданого й люблячого учня, начебто радіючи несподіваній зустрічі, каже: “Равві! Равві!” – і при цьому цілує Його. У цей момент, здається, вже нікого не можна було обдурити: він явно для всіх є на чолі збройного загону для того, щоб узяти Господа. Його роль зрадника абсолютно зрозуміла, і водночас безприкладне нахабство його лицемірства таке, що він і тепер продовжує грати люблячого, ні в чому неповинного учня. Він цілує Спасителя, а за кілька хвилин перед цим вимагає від варти: “візьміть Його, і ведіть обережно!” По-грецьки: “міцно, надійно, дивіться, щоб не втік!”

Ось це нахабство лицемірства і обурює найбільше, бо зрозуміло стає, що в цій чорній душі немає ні ознаки, ні тіні свідомості того, що вона чинить погано. Якщо щось і турбує його в цей момент, то лише побоювання, що його зрада розкриється перед учнями Господа, і вони помстяться за це. Марні побоювання! На нього чекає страшніший суд Того, Кого обдурити неможливо.

Щоправда, лицемірство начебто було в характері єврейського народу часів занепаду, і багато подвигів їхніх національних героїв позначено печаткою хитрості й підступності; Ось, наприклад, розповідь книги Царств про один із подвигів Іоавова, начальника військ царя Давида: коли зрадив Давида Амессай і перейшов на бік Савея, який відокремився від царя, Давид послав слуг своїх, щоб переслідувати їх. “І вийшли… Йоавові люди, і керетянин, і пелетянин та всі лицарі, і повиходили вони з Єрусалиму, щоб гнатися за Шевою, сином Біхрі. Вони були при великому камені, що в Ґів’оні, а Амаса вийшов проти них. А Йоав був зодягнений в шату свою, а ній пояс із мечем, прип’ятим на стегні його в піхві, з якої легко виходив і входив. І сказав Йоав до Амаси: Чи гаразд тобі, брате мій? І Йоав узяв правою рукою Амасу за бороду, щоб поцілувати його. А Амаса не остерігся меча, що був у Йоавовій руці. І той ударив його ним у живіт, і вилив нутро його на землю, і не повторив йому, а той помер” (2Сам. 20:7-10).

Приблизно те саме розповідається в Книзі Суддів про подвиг Аода, який убив Еглона, царя Моавитського, підкорювача ізраїльтян, якому вони служили вісімнадцять років (Суд. 3:12-30).

У цих випадках ми також бачимо приклади підступності та лицемірства, але тут воно виправдовується метою національного визволення. У Іуди немає цього виправдання: він зраджує не ворога, а Вчителя, який ставився до нього завжди з глибокою любов’ю і турботливістю, який не робив жодної відмінності між Своїм зрадником та іншими учнями, який нарівні з усіма дав йому дар і силу чудотворінь і завжди закликав його тільки до добра, до світла, до правди.

Ось чому нас обурює зрада Іуди; ось чому його вчинок у піснеспіві церковному називається “ножем, намазаним медом”; і ось чому в християнській іконографії його поміщають у пеклі на колінах у сатани, який і сам “брехня є й батько брехні” і якому душі брехливі тому і найбільш споріднені.

Так, ми обурюємося, і злодіяння Іуди нам здається безприкладним, але, якщо вдуматися глибше, – у тому світі, який називається християнським, чимало таких прикладів зрадництва чи то явного, чи то прикритого, чи то ворожо-рішучого, чи то лицемірно-замаскованого.

Ось перед нами французький письменник Ренан і його гучна свого часу книга “Життя Іісуса Христа”. Він начебто співчуває Христу і малює Його вигляд м’якими тонами, які можуть здатися іноді задушевними, але що він робить з Його Євангелія! Замість книжки, сповненої приголомшливої величі й духовної сили, перед нами солодкувата, вульгарна пастораль, яка не лише не здатна відродити людину, а й придатна лише для того, щоб потішати дозвілля післяобіднього відпочинку багатого паризького буржуа. Недарма цю книгу називають “євангелієм міщан”. Ренан представляє Тут Христа як наївного мрійника, як милого ідеаліста, який уявив у простоті Своєї галілейської душі, що Він може врятувати людство. Він ніби поблажливо тріпає свого героя по плечу і, представляючи Його читачеві, просить любити й жалувати і… великодушно пробачити Його захоплення і крайнощі. Про Божество Спасителя, про Його чудеса, про великий подвиг спокути людства немає й мови. Хіба це не “поцілунок Іуди”?! Він говорить Йому: “Равві! Равві!”, цілує і… віддає в жертву сучасному невір’ю і безбожництву.

Ось наш російський Ренан, граф Л. М. Толстой, який увесь час говорить про Бога, начебто глибоко в Нього вірить, і водночас замість справжнього Євангелія підсовує читачеві своє Євангеліє, грубе, дрібне, брехливе. Знову-таки, як це нагадує “поцілунок Юди”!

Та й ми самі хіба не зраджуємо часто Христа?!

Чим? – ви запитаєте. Кожного разу, коли, носячи ім’я християнина, ми чинимо не по-християнськи; кожного разу, коли, сповідуючи вустами вчення Христа, ми життям і ділами порушуємо Його заповіді; кожного разу, коли, зовні схиляючись перед Христом і виявляючи до Нього зовнішню богошанувальну пошану, ми своєю негідною поведінкою даємо невіруючим привід показувати на нас пальцями і казати: “Дивіться, якими є ці християни! Гірші за язичників і безбожників! Чого навчив їх Христос? Їхня релігія – суцільне лицемірство”; щоразу, коли заради нас, “як написано, через вас ім’я Боже ганьблять язичники” (Рим. 2:24), – ми, суворо кажучи, чинимо гріх Іуди, гріх зрадництва, можливо, не в такій явно ворожій формі, але, безсумнівно, виявляємо те саме лицемірство і внутрішню брехливість душі. Ми зраджуємо Христа на ганьбу і докір зовнішнім.

“Був якийсь чоловік, грішник, – оповідає одна стара християнська оповідь, – який щодня, вирушаючи на гріховні справи свої, ставав перед іконою Божої Матері і читав Їй акафіст: “Радуйся, Невесто Неневестная!” Але ось одного разу під час читання акафісту він із жахом бачить, що на руках і ногах Предвічного Немовляти відкрилися глибокі, зяючі рани, і з них сочиться кров. І в трепеті та страху він вигукнув: “Матір Божа! Хто ж це зробив?” І чує тихий голос, повний глибокого докору: “Ти і подібні до тебе грішники!”

Чи не схожий цей грішник на Іуду, який зрадив лобзанням Спасителя, або на тих воїнів, які говорили Йому: “Радуйся, Царю Іудейський!” і били Його тростиною по голові? І чи не схожі ми самі на цього грішника, коли після молитви йдемо на свої гріховні справи, забуваючи і заповіді Божі, і свої молитовні захоплення? Краще б нам зовсім не знати Бога і не молитися, бо “раб же той, який знав волю господаря свого, та не був готовий, і не робив за волею його, буде багато битий;

а той, хто не знав і зробив те, за що треба карати, буде битий менше” (Лк. 12:47-48). Важкий гріх лицемірства і невірності і водночас занадто властивий занепалій людині. Недарма Православна Церква в уста християн, які приступають до найбільшого таїнства єднання з Христом, до таїнства Святого Причастя, вкладає слова, сповнені гіркої свідомості своєї немочі та двоєдушності, і вчить молитися Богу про щирість і цілісність нашої віри й любові: “…ни лобзания Ти дам, яко Иуда, но яко разбойник исповедаю Тя: помяни мя, Господи, во Царствии Твоем!”

Зраду Іуди можна назвати невірністю активною. На це здатні лише дуже порочні люди, захоплені до того ж якою-небудь пристрастю: користолюбства, владолюбства, честолюбства тощо. Вони приходять до Бога з корисливими цілями, приймаючи релігію лише як засіб влаштувати своє земне благополуччя. Не отримавши бажаного і обманувшись у своїх розрахунках, вони зі злістю відходять від релігії і стають найзлішими її ворогами. Ось чому, приступаючи до служіння Христу, треба частіше перевіряти себе: чи не пов’язуємо ми з цим служінням корисливих видів на земне благополуччя, і з цією виразкою душі потрібно боротися всіма силами, інакше розчарування і пов’язане з ним відступництво, якщо не пряма зрада, майже неминуче.

Але крім цієї невірності, названої нами активною, є ще невірність пасивна.

“Залишивши Його, всі повтікали” (Мк. 14:50).

Замість того, щоб захищати свого Учителя і, якщо потрібно, померти з Ним, як обіцяли вони ще так недавно (Мк. 14:31), учні всі в страху розбіглися. Господь залишився один у владі воїнів і первосвященицьких служителів.

Чи були учні байдужі до долі Спасителя? Звичайно, ні. Але їхня любов до Нього була ще не настільки сильною, щоб встояти проти страху арешту і смерті. Крім того, і захист Учителя за цих умов був майже неможливим. Слабкі, перелякані, беззбройні (якщо не брати до уваги двох мечів), що вони могли зробити проти загону озброєних воїнів? Ось чому Господь і не засуджує їх надто суворо, коли з сумом попереджає про цю зраду: “Розійдетесь кожний в свою сторону і Мене залишите одного” (Ін. 16:32).

Але дуже часто люди відмовляються захищати релігійну істину і правду Божу не тому, що не можуть, а тому, що геть байдужі до Бога і до релігії, і в цьому випадку вони вже не мають вибачення. “Я знаю діла твої, – каже Господь, – ти не холодний, ані гарячий. Якби то холодний чи гарячий ти був!

А що ти літеплий, і ні гарячий, ані холодний, то виплюну тебе з Своїх уст…” (Одкр. 3:15-16). Ми носимо ім’я християн і часто байдуже дивимося, як біля нас торжествує зло, страждає пригноблена невинність, нехтуються заповіти віри, розпалюється ненависть між людьми і ворожнеча проти Бога. А ми залишаємося байдужими глядачами, не роблячи рівно нічого для того, щоб зупинити зло. Ми забуваємо, що відповідаємо перед Богом не тільки за себе, а й за гріхи братів своїх, бо разом із ними складаємо єдине тіло Церкви Христової, і гріх одного з нас неминуче поширюється на всю Церкву, заражаючи інших і піддаючи їх покаранню разом із згрішившими. “Чи страждає один член, – каже апостол, – з ним страждають усі члени; чи славиться один член, з ним радіють усі члени.

І ви – тіло Христове, а окремо – члени” (1Кор. 12:26-27).

У книзі Іісуса Навина, в історії завоювання Ханаану євреями, розповідається такий випадок: один із синів Ізраїлевих, дехто Ахан із племені Іудина, вчинив тяжкий злочин перед Господом, привласнивши собі чудовий Сеннаарський одяг, двісті сиклів срібла та злиток золота зі здобичі, відібраної в ворога, всупереч прямій забороні Божій. І гнів Господній запалився на синів-Ізраїля. Відступив від них Господь, і вперше в землі Ханаанській євреї зазнали поразки від жителів Гая. Коли Іісус Навин з молитвою звернувся про це до Бога, то “І сказав Господь до Іісуса: Устань, пощо то ти падаєш на обличчя своє? Ізраїль згрішив, і вони переступили Мого заповіта, що Я наказав їм, і взяли з заклятого, а також крали, і обманювали, і клали поміж свої речі. І не зможуть Ізраїлеві сини встояти перед своїми ворогами, вони обернуть спину перед ворогами своїми, бо стали закляттям. Не буду більше з вами, якщо не вигубите заклятого з-поміж себе!” (Ісус. 7:10-12). Коли після цього Іісус Навин знайшов винуватця злочину, то сказав йому: “Нащо ти навів нещастя на нас? Нехай на тебе наведе це нещастя Господь цього дня!” (Ісус. 7:25). І взяли Ахана з його синами та доньками, “і вкаменували його, увесь Ізраїль, камінням. І попалили їх в огні, і вкаменували їх камінням… І спинив Господь лютість гніву Свого” (Ісус. 7:25-26).

Таким чином, за гріх одного єврея покараний був увесь Ізраїль. Тому на порушення заповідей Божих євреї завжди дивилися не як на особистий гріх, а як на злочин проти всієї громади Ізраїльської. Цим і пояснюється суворість закону Мойсея, який встановив смертну кару майже за кожне порушення заповідей Божих, а також та ревність, з якою вірні закону сини Ізраїлю прагнули винищити гріх із середовища народу, не зупиняючись перед найрішучішими заходами. Коли під час подорожі євреїв пустелею “прийшов один із Ізраїлевих синів, та й привів… мідіянітянку на очах Мойсея й на очах усієї громади Ізраїлевих синів, а вони плакали при вході скинії заповіту. І побачив це Фінеєс, син Елеазара, сина священника Аарона. І встав він з-посеред громади, і взяв списа в свою руку. І ввійшов він за Ізраїлевим мужем до середини мешкання, та й пробив їх обох ізраїльтянина та ту жінку, аж через її черево… І промовив Господь до Мойсея, говорячи: Фінеєс, син Елеазара, сина священника Аарона, відвернув Мою лють від Ізраїлевих синів… у Своїй горливості. Тому скажи: ось Я даю йому свого заповіта: мир”” (Чис. 25:6-8:10-11).

Навіть у тому випадку, коли євреї були не в силах зупинити гріх, вони не залишалися байдужими глядачами, але зверталися до останнього, але, мабуть, наймогутнішого засобу – до молитви. В епоху Маккавеїв один з язичницьких начальників, такий собі Іліодор, хотів увійти до храму Єрусалимського, щоб узяти збережені там внески, що становили майно вдів і сиріт. Це було велике святотатство й осквернення храму, але зупинити цю спробу євреї не могли. Тоді “відбулося чимале хвилювання в усьому місті. Священники у священних облаченнях, упавши перед жертовником, взивали до неба, щоб Той, Який дав закон про майно, яке довіряється святилищу, у цілості зберіг його тим, що довірили. Хто дивився на лице первосвященника, відчував душевне потрясіння; бо погляд його і колір обличчя, який змінився, виявляв його душевне знічення. Його охопив жах і тремтіння тіла, з чого явна була для тих, хто дивився, скорбота його серця. Деякі родинами вибігали з домів на всенародне моління, бо випадало священному місцю зазнати наруги; жінки, оперезавши груди веретищами, натовпами ходили по вулицях; усамітнені діви деякі бігли до воріт, інші — на стіни, а деякі дивилися з вікон, усі ж, простягаючи до неба руки, молилися. Зворушливо було, як народ натовпами кидався ниць, а сильно знічений первосвященник стояв у очікуванні. Вони благали Вседержителя Бога зберегти довірене у цілості тим, що довірили. А Іліодор виконував те, що було припущенням” (2Мак. 3:14-24).

Таким чином, тієї релігійної байдужості та пасивної невірності, які становлять ганьбу сучасних християн, у старозавітних євреїв не було. Загалом, вони завжди були віддані релігії і вірні своїм вітчизняним переданням. Особливо це проявлялося в епохи гонінь, коли вони без вагань жертвували життям, захищаючи свої святині, і коли жодні тортури і страти не могли змусити їх зрадити вітчизняні закони і порушувати релігійну вірність. Ось вражаюча розповідь тієї ж книги Маккавейської про страждання сімох братів та їхньої матері, закатованих язичницьким царем, Антіохом, за те, що не хотіли вони перейти до еллінських звичаїв та зрадити рідну старовину й національні завіти:

“Трапилося… що були схоплені сім братів з матір’ю, яких примушував цар їсти недозволе свиняче м’ясо, їх били бичами і жилами. Один з них, взявши на себе відповідь, сказав: про що ти хочеш запитувати, або про що дізнатися від нас? ми готові краще померти, ніж переступити отецькі закони. Тоді цар, озлобившись, наказав розпалити сковороди і казани. Коли вони були розпалені, негайно наказав тому, який узяв на себе відповідь, відрізати язик і, здерши шкіру з нього, відітнути члени тіла, на виду інших братів і матері. Позбавленого всіх членів, але ще дихаючого, повелів віднести до багаття і палити на сковороді; коли ж від сковороди поширилися сильні випари, вони разом з матір’ю умовляли одне одного мужньо перетерпіти смерть… Коли помер перший, вивели на наругу другого і, здерши з голови шкіру з волоссям, запитували, чи буде він їсти, перше ніж будуть мучити по частинах його тіло? Він же, відповідаючи вітчизняною мовою, сказав: ні. Тому і він прийняв муки таким же чином, як перший. Будучи ж при останньому подиху, сказав: ти, мучителю, позбавляєш нас теперішнього життя, але Цар миру воскресить нас, які померли за Його закони, для життя вічного. Після того третій підданий був нарузі, і на вимогу дати язик — негайно виставив його, безстрашно простягнувши і руки, і мужньо сказав: від неба я одержав їх і за закони Його не шкодую їх, і від Нього сподіваюся знову одержати їх… Найбільше ж достойна здивування і славної пам’яті мати, яка, бачачи, як сім її синів умертвлені протягом одного дня, благодушно переносила це у надії на Господа. Сповнена доблесних почуттів і укріплюючи жіноче міркування чоловічим духом, вона заохочувала кожного з них вітчизняною мовою і говорила їм: я не знаю, як ви з’явилися в утробі моїй; не я дала вам дихання і життя; не мною утворився склад кожного. Отже, Творець світу, Який утворив природу людини й упорядкував походження усіх, знову дасть вам дихання і життя з милістю, оскільки ви тепер не щадите самих себе за Його закони” (2Мак. 7:1-5,7-11:20-23).

Ось ця-то вірність у години випробувань особливо цінна в релігійному житті. Неважко залишатися вірним і не зраджувати Господу, коли життя протікає рівно і спокійно і коли ця вірність не пов’язана з поневіряннями і скорботами, але важко встояти, коли за велике право бути вірним рабом Господнім доводиться розплачуватися важкою ціною страждань. У цьому і позначається справжня відданість і любов до Господа вірних і щирих учнів Його, і цей-то дух вірності відрізняє всіх духовно великих людей і подвижників Православної Церкви.

Коли імператриця Євдоксія, озлоблена проповідницькими викриттями святителя Іоанна Златоустого, намагалася згубити його, він у листі до Кипріяна, свого священника, наступними словами засвідчив свою вірність пастирському служінню і твердість у вірі: “Якщо імператриця накаже мене перепиляти, нехай розпиляють, – те саме було і з Ісаєю; якщо захоче кинути мене в море, нехай кине, – я все пам’ятаю про Іону; якщо кине у вогняну піч, – я знаю трьох отроків; видасть диким звірам на розтерзання? Був відданий їм і Даниїл у рові левовому; захоче відтяти голову? Я буду мати в тому спільником Іоанна; побити камінням? Я знайду схвалення в Стефані; захоче забрати всі блага і майна? Нехай забере все: “Я вийшов нагий із утроби матері своєї, і нагий повернусь туди” (Йов. 1:21). “Хто відлучить нас від любові Божої: скорбота, чи утиски, чи гоніння, чи голод, чи нагота, або небезпека, чи меч? …Але все це переборюємо силою Того, Хто полюбив нас” (Рим. 8:35:37)”.

Чому ці великі люди були так непохитно вірні Богові? У чому полягають підстави цієї твердості?

Секрет релігійної вірності – це жива віра в Бога і любов до Нього. Завдяки цій вірі та любові для подвижників Церкви найважливішим у житті було – виконання волі Божої. Все інше було для них уже на другому плані, а багато чого й зовсім не заслуговувало на увагу. У їхньому житті була одна основна ідея, і ніщо не могло відхилити від неї. Заради неї все приносилося в жертву. Ця ідея всього життя – служіння Богу і правді до повного самозречення. Людина настільки переймалася думкою про це служіння, що саму себе приносила в жертву повного всеспалення. Зрештою і кожен християнин повинен дійти до цієї повної готовності принести себе в жертву Богові.

Надія на майбутню велику нагороду, на потойбічне воздаяння підтримує цю готовність.

Язичницький цар зажадав від християнського єпископа зречення від віри. “Не можу!” – була відповідь. “Чому? Хіба ти не знаєш, що життя твоє в моїй владі? “Один рух руки, і тебе не буде на світі!” – “Знаю, – відповів мученик, – але уяви собі, що твій найвідданіший слуга потрапив до ворогів твоїх… Його намагалися змусити зрадити тобі, але він залишився непохитним… Катування, глузування – ніщо не могло зломити його твердості. Усе було марно… Скажи, коли зганьблений, змучений і оголений повернеться він до тебе, чи не винагородиш його честю і славою за наругу і чи не даси йому кращого одягу?” – “До чого говориш ти це?” – “Царю, ти можеш зняти з мене цей земний одяг, тобто позбавити життя, але Господь вдягне мене в новий, кращий… Він дасть мені вічне життя у славі Своєї нескінченного царювання!”

Ось ця надія на нагороду, з якою ніщо зрівнятися не може, підтримувала у святих вірність Богові і незвичайну, мужню стійкість, приклад чого ми бачили і в мучениках Маккавеях.

Таким чином, віра, надія, любов – ось підстави християнської вірності, і ця вірність, своєю чергою, є для них перевіркою і показником. Про невірну, нестійку людину, яка вагається, можна без помилки сказати, що в ній немає ні віри, ні надії, ні любові справжньої, тобто немає основних християнських чеснот, без яких не може бути спасіння.

Чому вірність цінна в очах Божих?

Господь цінує не стільки справи, скільки якості людини. Зрештою, важливо не стільки те, що ти робиш, а що собою являєш. А якості виробляються довгою низкою повторних зусиль, зроблених в одному напрямку. Це і є вірність. Лише за умови вірності може утворитися справжній християнський характер з його благородством та іншими піднесеними якостями.

Отже, зробимо для себе висновки зі сказаного.

Вірність Богові необхідна й обов’язкова для кожного християнина як умова спасіння. “Будь вірний до смерти, і Я тобі дам вінця життя!”, – говорить Господь (Одкр. 2:10). Ця вірність накладає на нас обов’язок сповідувати мужньо віру свою, коли того вимагають обставини, не зрікаючись Бога, хоча б це загрожувало стражданнями і смертю; захищати свої святині всіма силами і, в крайньому разі, якщо це неможливо для нас, то молитися старанно Господу за їхнє збереження та за прощення наших гріхів, які зазвичай і роблять нас негідними цих святинь, чому Господь нас і позбавляє їх.

Тільки свято виконавши ці зобов’язання, ми можемо сподіватися почути в день Страшного Суду Божого милостивий вирок:

“Добрий рабе, благий і вірний… увійди в радість Господа твого” (Мф. 25:21).

Мк. 14:53-65

Було вже далеко за північ, коли воїни і служителі архієрейські взяли Господа. Йому зв’язали руки і повели з Гефсиманії спочатку спуском у долину Іосафатову, потім через похмурий потік Кедрон і крутою, незручною стежкою піднялися до міста. Цілком ймовірно, Його вели через ті самі ворота, в які Він лише за кілька днів до цього здійснив Свій царський вхід до Єрусалиму. Тоді шлях Його був встелений пальмовим гіллям. Тоді народ, який зустрічав і проводжав Його, вигукував у радісному натхненні: “осанна Сину Давидовому” (Мф. 21:9). А тепер через ті ж самі ворота Його вели зв’язаного, зганьбленого, як злочинця, як лиходія, у супроводі брутальних солдатів і натовпу, який вороже глумився.

Далі шлях ішов вулицями Єрусалима і піднімався на храмову гору, на висоту 800 футів, де знаходився будинок і двір первосвященника. Цю посаду на той час обіймав такий собі Каіафа, представник саддукейської секти, той самий, що колись у раді синедріону висловив свою думку щодо Спасителя: “Краще нам, щоб один чоловік помер за людей” (Ін. 11:50). На його подвір’я і відвели Господа, після короткого попереднього допиту, проведеного іншим первосвященником, Анною, який перебував у відставці і був позбавлений своєї посади римлянами, але користувався великим впливом не лише в Єрусалимі, а й в усьому Іудейському народі. Про цей попередній допит євангеліст Марк, утім, не згадує, ймовірно, тому що для вирішення долі Спасителя він не мав значення. Анна, перебуваючи у відставці, не мав судових прав і не міг винести жодного вироку в цій справі. Тому після короткого допиту він відіслав Господа з тим же конвоєм до дійсного первосвященника Каіафи.

Йосиф Каяфа, зять первосвященника Анни, як і його тесть, був людиною хитрою і надзвичайно нерозбірливою в засобах. Він уже приготувався до суду над Іісусом і розпорядився якомога швидше скликати все верховне судилище. Треба було поспішати, щоб цієї самої ночі покінчити всю справу засудження Спасителя, бо вже наступало свято Пасхи, коли зносини з римською Преторією, куди слід було, згідно із законом, представити засудженого для остаточного вироку й страти, були неможливими для правовірного іудея, бо опоганювали його, не дозволяючи брати участь в обряді вживання пасхального ягняти. Крім того, безсумнівно, побоювалися і обурення в народі, який зібрався в Єрусалим на свято у величезній кількості, знаючи, що в його середовищі знайдеться багато прихильників і захисників Великого підсудного. Щоб уникнути небажаного втручання цього східного натовпу, який швидко збуджується і здатний на найнесподіваніші й крайні ексцеси, правильніше було закінчити справу якнайшвидше, перш ніж розлетиться звістка про арешт Спасителя. Не можна було втрачати жодної години з огляду на те, що могли виникнути непередбачувані; випадковості, які загрожували розладнати весь хід справи і зруйнувати вирішений план страти. Ось чому всі члени верховного судилища зійшлися негайно за першим покликом. У той час, як бідні апостоли не могли бути бадьорими й однієї години під час молитви Христа, ці мерзенні змовники не спали цілу ніч, живлячи свою злобу. Весь суд мав дивно-таємничий, якийсь злодійський характер, нагадуючи не збори представників правди і законності, а змову розбійників, які таємно обговорюють план злочину, підлість якого, мабуть, відчувалася всіма.

Цікаво відзначити, що з цього моменту фарисеї зникають з євангельського оповідання.

Раніше вони поставали перед нами як найзапекліші, найнепримиренніші вороги Господа, сильно бажали й домагалися Його смерті та заради цього вступили навіть в угоду з аристократичними ватажками священників, саддукеями, від яких у звичайний час відокремлювалися всілякими відмінностями – політичними, соціальними, релігійними; але з того моменту, коли змова дозріла і затримання Спасителя відбулося, фарисеї беруть так мало участі в усій цій справі, що про них жодного разу більше не згадують, особливо під час викладення подальших подій, що стосувалися арешту Спасителя, допитів, наруги над Ним і Його розп’яття. На їхнє місце заступають священники і старійшини, які й ведуть справу далі аж до смертного вироку і страти; і всі ці судді переважно саддукеї. Пояснюється цей дивний факт дуже просто. Фарисеї не мали законної, офіційно-судової влади, оскільки не обіймали тих посад, яким ця влада була надана. Їх майже не було в середовищі священників і дуже мало у складі старійшин народу і членів синедріону. Посади ці вимагали постійних зносин із цивільною римськоюязичницькою владою, причому неминуче виникали сутички між нормами римського права й римської адміністративної практики, з одного боку, та постановами іудейського вітчизняного закону, з іншого. Доводилося, за необхідності, підкоряючись силі, робити поступки і входити в компроміси, негідні чистокровних ревнителів батьківських передань, якими вважали себе фарисеї. Крім того, подібні поступки збуджували обурення серед маси єврейського народу, який з великим роздратуванням переносив римське ярмо, і упускали авторитет і вплив тих, хто їх допускав; а цим впливом серед народу фарисеї дорожили, здається, найбільше. Ось чому вони не брали участі у відкритому суді над Спасителем як офіційні судді. Вони могли обурюватися Його промовами, запекло сперечатися з Ним, могли нацьковувати на Нього народ, вести підпільну інтригу і складати змови проти Нього, але коли треба було діяти і пустити в хід судовий апарат, щоб привести справу до кривавої розв’язки, тоді треба було залишити це саддукеям, які в ролі священників і членів верховного судилища володіли потрібною для цього владою.

Але чому саддукеї могли ненавидіти Господа і бажати Його смерті? Наскільки можна судити на підставі євангельських оповідань, вони рідко вступали у відкриту сутичку зі Спасителем, і з Його вуст не вислухали, можливо, і десятої частки тих докорів, які спрямовані були проти фарисеїв. Це цілком зрозуміло: вирізняючись релігійним індиферентизмом, вони могли абсолютно байдуже вислуховувати найрізноманітніші вчення, особливо з питань моральних і догматичних, а в тих випадках, коли Господь спростовував фарисейськи перебільшені погляди на значення зовнішнього, обрядового благочестя, цілком імовірно, вони були навіть із Ним згодні. Тому промови Спасителя, поки вони прямували до народу і стосувалися абстрактних питань і моральний правил, не збуджували в них нічого, окрім скептичної усмішки та іронічних заперечень, як це ми бачимо в їхній суперечці про шлюб і про майбутнє життя (Мк. 12:18-27).

Але був один випадок, коли зіткнення Спасителя з саддукейськими священниками набуло надзвичайно різкої форми. Це сталося тоді, коли Господь після Свого урочистого входу в Єрусалим увійшов до храму і почав виганяти з нього продавців з величезним докором: “чи не написано: дім Мій домом молитви назветься для всіх народів? а ви зробили його вертепом розбійників. Почули це книжники і первосвященники і шукали, як би погубити Його” (Мк. 11:17-18).

У чому тут справа? Чому священники, які самі зобов’язані були стежити за пристойністю поведінки в храмі, за порядком і чистотою в ньому і не повинні були жодним чином допускати обурливого перетворення його на базарну площу, ці самі охоронці порядку переймаються смертельною ненавистю до Спасителя, коли Він виконує за них знехтуваний ними обов’язок і очищає храм?

Здивування це вирішується дуже просто, коли ми дізнаємося, що священники самі брали участь у цій торгівлі, самі сприяли перетворенню храму на “вертеп розбійників”. Користолюбство, переважаючий гріх Іуди, головний гріх іудейського народу, було головним гріхом і сімейства первосвященника Анни. Відомо, що члени цієї родини мали чотири крамниці, знамениті “хануйоти”, де продавали предмети, чисті згідно із законом, і торгували ними з таким умінням і майстерністю, що їм вдавалося піднімати ціну жертовних голубів до золотої монети. Є всі підстави думати, що крамниці не тільки були влаштовані з дозволу священників, але навіть і існували саме заради їхньої вигоди. Втручатися в цю справу – означало позбавляти священників важливого джерела доходів. Уже одна ця обставина могла слугувати достатньою причиною, чому первосвященник Анна, цей головний представник саддукейської торгівлі, разом зі своєю клікою почав прагнути погубити ненависного їм Галілейського Пророка, дії Якого спрямовані були проти їхньої жадібності та били по кишені, тобто по найчутливішому місцю саддукейського священника.

Але крім того, у священників, безсумнівно, виникали ревнощі про владу. Їхнє самолюбство і владолюбство обурювалися при одній думці, що якийсь виходець із неосвіченої Галілеї, звідки “ніщо доброго бути не може”, який і в храмі бував тільки у свята, дозволяє собі так енергійно й самовладно розпоряджатися там, де вони почувалися повними господарями.

Втручання Господа в храмові порядки викликало в них озлоблене обурення і відчувалося ними як самозване порушення їхніх невід’ємних прав. Скільки погано прихованої злоби відчувається в їхньому запитанні, поставленому Спасителеві з цього приводу: “якою владою Ти це робиш? і хто дав Тобі владу робити це?” (Мк. 11:28). Відповіді на це запитання, як ми знаємо, вони не отримали.

Побоювання священників, утім, ішли, мабуть, набагато далі неприємного занепокоєння за свої доходи. Вони з тривогою стежили за зростаючим впливом Іісуса Христа на народ, що стікався до Нього з усіх боків і готовий проголосити Його царем, і мимоволі запитували себе: до яких меж дійде цей вплив, і чи не будуть вони примушені втратити всю свою владу, поступившись нею цьому Галілейському пророкові? Цю тривогу за владу і вплив на народ ясно чути, коли вони міркують між собою: “що нам робити? Цей Чоловік багато чудес творить. Якщо залишимо Його так, то всі увірують у Нього” (Ін. 11:47-48).

Нам стає, таким чином, зрозумілою ненависть священників і книжників саддукейської партії по відношенню до Господа. Жадібність і владолюбство, дві пристрасті найсильніші в душі порочних людей, були потривожені діяльністю і проповіддю Спасителя і викликали це озлоблення.

Була, ймовірно, вже друга година ночі, коли Господа привели на подвір’я Каіафи і поставили перед верховним судилищем. Майже всі були в зборі. Доля Спасителя, звісно, вже була вирішена заздалегідь, але необхідно було надати суду видимої, формальної правильності, щоб під маскою уявної безпристрасності та справедливості не було видно справжніх мотивів убивства, і ще більш того, щоб не накликати на себе звинувачення в порушенні закону.

Становище суддів було досить важке. Само собою зрозуміло, що про справжні причини ненависті та порушення судової справи не можна було говорити у відкритому зібранні. Але, з іншого боку, і винайти обвинувачення, хоча б віддалено пов’язане з дійсними фактами і водночас достатнє для смертного вироку, було нелегким завданням. Не кажучи вже про те, що в житті Спасителя неможливо було знайти жодної темної плями, яка могла б служити підставою для такого вироку, самі розбіжності між правлячими іудейськими партіями ускладнювали становище. Якби судді стали звинувачувати Його в якомусь уявному опорі цивільній владі або в очищенні храму, яке вони могли уявити як публічний скандал у святому місці, то це могло скоріше викликати співчуття до Нього фарисеїв, які палахкотіли патріотичною ненавистю до римлян і неприязно дивилися на профанацію святинь храму священниками. Поставити за провину Спасителеві те, що зазвичай ставили фарисеї, – порушення батьківських передань і Мойсеєвого закону, переважно постанов про суботу, – саддукейські судді не могли, бо така провина узгоджувалася б з їхніми власними поглядами.

Залишався один засіб – звернутися до лжесвідків. За тогочасного занепаду моралі іудейського народу не становило великих труднощів набрати цілу юрбу негідників, які готові були клятвою підтвердити будь-яке, найнеймовірніше звинувачення, зведене на будь-кого. Цілком ймовірно, ці лжесвідки отримали відповідні інструкції від суддів і, підготовлені заздалегідь, виступили зі своїми звинуваченнями. На жаль! Всі ці звинувачення не були достатніми для того, щоб згубити Підсудного остаточно, можливо, саме тому, що брехливі, вигадані свідоцтва рідко узгоджуються між собою, а згідно із законом потрібно одностайне, урочистіше свідчення, принаймні, двох свідків, щоб звинувачення мало силу й було прийняте, судилищем.

Нарешті з’явилися два лжесвідки, які говорили одне й те саме. Вони одностайно заявили: “ми чули, як Він казав: Я зруйную храм цей рукотворний і через три дні зведу інший, нерукотворний. Але й таке свідчення їхнє не було достатнім” (Мк. 14:58-59).

Первосвященники, старці і весь синедріон шукали неправдивого свідчення проти Іісуса, щоб віддати Його на смерть, і не знайшли нічого. Три роки вони стерегли Його у всіх Його словах, справах і на всіх Його шляхах. Три роки безперервно вони стежили проникливим поглядом ненависті і злоби за всім Його життям, щоб хоч у чомусь знайти провину або проступок. Три роки вони плели Йому всілякі підступи, сподіваючись, що Він хоч одного разу скаже легковажне слово, хоч одного разу зробить необдуманий або несправедливий крок. І однак у цю хвилину, підбиваючи підсумки, вони не могли знайти в Ньому жодної провини, і їхній прискіпливий суд, найретельнішим чином перебравши всі дрібниці Його минулого, мусив проти волі визнати, що перед ними стояв Святий і Безгрішний. У Його житті не було плям, і в блиску сяючої невинності Він стояв перед Своїми суддями, як уособлене запитання, запропоноване Ним колись: “Хто з вас звинуватить Мене у неправді?” (Ін. 8:46).

Лжесвідки виявилися безсилими і нічим не могли допомогти пристрасному судилищу. А якби ці судді захотіли справді почути голос правди і допитати всіх осіб, які коли-небудь були разом із Господом, чули Його вчення і були очевидцями Його великих діянь; якби на суд з’явилися всі ті стражденні, нещасні, хворі, бідні, трудящі й обтяжені, яких Він зцілював, підбадьорював, утішав, які на собі відчули Його участь і співчуття; якби всі вони дали свої правдиві свідчення, – о, який сліпуче сяйний образ великої Божественної Любові встав би тоді в цьому похмурому судилищі! І як ганебно звалилися б усі дріб’язкові звинувачення, що зводяться на Нього! Але цим суддям правда була не потрібна, і інших свідків, крім своїх брехливих, вони не викликали.

Спробуємо ми зробити це і виправити їхнє злочинне опущення. Будемо безпристрасними: допустимо не тільки друзів, а й ворогів – усіх, хто залишив свій відгук про Христа на сторінках Євангелія. Почнемо з ворогів.

Ось перед нами похмура постать Іуди – зрадника. Запитаємо його: ” Іудо, ти маєш добре знати обвинуваченого. Ти був Його апостол; ти скрізь мандрував із Ним, завжди перебував поблизу, чув Його промови, спостерігав Його в найтіснішому колі Його учнів… Що ти скажеш про Нього? Що поганого ти знайшов у Ньому і за що зрадив нашого Спасителя?” У відповідь ми чуємо глухий, важкий стогін, стогін відчаю: “согрішив я, зрадивши кров невинну” (Мф. 27:4)… Безневинну кров! І цей зрадник, який був увесь час серед постійних супутників Христа, який бачив усі подробиці Його життя, не знає за Ним ніякої провини.

Не міг знайти в Іісусі дійсної провини і первосвященник Каіафа, хоча і зробив вигляд, що звинувачує Його в богохульстві, коли Спаситель у відповідь на запропоноване запитання визнав Себе відкрито Сином Божим. Але яке ж може бути богохульство в такому визнанні, якщо воно правдиве і якщо Іісус був справді втілений Син Божий? Архієрей розтерзав свій одяг, але цим він довів тільки своє невір’я, але не довів звинувачення.

Запитаємо римського прокуратора, представника цивільної влади, який віддав Іісуса на розп’яття: “Пілате! Ти розбирав цю справу, ти засудив нашого Спасителя на смертну кару… За що? Що ти в Ньому знайшов?” Він відповідає: “я ніякої вини не знаходжу в Ньому” (Ін. 18:38); потім Пілат умиває руки і каже: “не винний я в крові Праведника Цього” (Мф. 27:24).

Хоча він поступився несамовитим крикам натовпу, збудженого священниками і старійшинами, але він знає, що обвинувачений, який стоїть перед ним, – Праведник і що верховне судилище іудейське “бо знав, що видали Його через заздрість” (Мф. 27:18).

Під час самого допиту дружина прокуратора “послала йому сказати: не роби нічого Праведникові Тому, бо я багато потерпіла сьогодні у сні через Нього” (Мф. 27:19). Язичниця визнала в Іісусі Христі не просто невинну людину, а безгрішного Праведника.

Послухаємо, що говорять про Христа священники і книжники, які стоять біля хреста. “Інших спасав, а Себе… не може спасти” (Мф. 27:42) – знущаються вони. Яке дивне звинувачення! Так, цим-то саме і дорогий нам наш Спаситель, що Він інших спасав, а Себе не тільки не хотів спасти, а, навпаки, віддав Себе в жертву за спасіння інших. У цьому ми бачимо не провину, не злочин, а дивовижну доблесть і прояв найбільшої самовідданої любові!

Але іншої провини за Іісусом вони не знають, і коли Пілат впритул ставить їм запитання: “яке ж зло зробив Він?” – вони нічого не можуть сказати і тільки наполегливо, озлоблено, не відповідаючи на запитання, волають: “розіпни Його!” (Мк. 15:14).

Ось ще нове, вагоме свідчення: розбійник, що висить на хресті поруч з Іісусом, заспокоює свого товариша, який злослов’янить, і каже: “ми засуджені справедливо, бо достойне за діла наші одержали; а Він нічого лихого не вчинив” (Лк. 23:41).

Сотник, який стояв при хресті й бачив усе, що сталося, свідчить: “Воістину Чоловік Цей був Син Божий” (Мк. 15:39).

Зрештою, самі біси кричать, свідчачи проти волі: “облиш, що Тобі до нас, Іісусе Назарянине?… знаю Тебе, хто Ти, Святий Божий” (Мк. 1:24).

Такі відгуки ворогів Спасителя та осіб сторонніх. Послухаємо, що кажуть друзі.

Ось свідчення Іоанна Хрестителя: “бачить Іоанн Іісуса, Котрий ішов до нього, і говорить: ось Агнець Божий, Котрий бере на Себе гріхи світу” (Ін. 1:29).

Свідоцтво апостола Іоанна Богослова: “І кожний, хто має цю надію на Нього, очищає себе, бо Він чистий… І ви знаєте, що Він явився для того, щоб взяти гріхи наші, і що в Ньому нема гріха” (1Ін. 3:3:5).

Свідоцтво апостола Петра: “Він не вчинив ніякого гріха, і не було лукавства в устах Його… Він гріхи наші Сам возніс тілом Своїм на древо, щоб ми, звільнившись від гріхів, жили для правди: ранами Його ви зцілилися” (1Пет. 2:22:24).

Свідоцтво апостола Павла: “Такий і повинен бути у нас Первосвященник: святий, непричетний злу, непорочний, відділений від грішників і піднесений вище небес” (Євр. 7:26).

Свідоцтво апостола Фоми: “Господь мій і Бог мій!” – каже він, торкнувшись рук і ребер Спасителя (Ін. 20:28).

Крім того, ми маємо свідчення небожителів. Архістратиг Гавриїл, сповіщаючи пречистій Діві про народження Іісуса Христа, каже: “Він буде великий і Сином Всевишнього наречеться” (Лк. 1:32).

При самому народженні ангел, що з’явився пастухам, сповіщає: “я сповіщаю вам велику радість, яка буде всім людям: бо нині народився вам у місті Давидовому Спаситель, Котрий є Христос Господь” (Лк. 2:10-11).

Нарешті, Сам Бог Отець свідчить про Іісуса Христа під час Його хрещення: “Ти Син Мій Улюблений, в Котрому Моє благовоління” (Мк. 1:11).

Усі ці свідчення такі ясні, такі переконливі, що не залишають жодного сумніву в божественній особистості Спасителя. Про кого з людей можна сказати, що він безгрішний? Навіть найкращі з учнів Христових мали недоліки, і про жодного з них ми не можемо стверджувати, що він не вчинив жодного гріха. Апостол Іоанн проявляє нетерпимість (Мк. 9:38), честолюбство (Мк. 10:37), дратівливість (Лк. 9:54); апостол Петро – зарозумілість (Мк. 14:29), нестійкість (Мк. 14:68:70-71), маловір’я (Мф. 14:31); апостол Фома – невір’я (Ін. 20:25); апостол Павло, усвідомлюючи свою гріховність, називає себе “виродком”, негідним називатися апостолом, “тому що гонив Церкву Божу.” (1Кор. 15:8-9).

Що ж можна сказати на підставі Святого Письма про всіх людей взагалі?

“Нахил людського серця лихий від віку його молодого” (Бут. 8:21).

“Немає людини, щоб вона не згрішила” (1Царів. 8:46).

“Немає людини праведної на землі, що робила б добро й не грішила” (Еккл. 7:20).

“Хто скаже: Очистив я серце своє, очистився я від свого гріха?”” (Притч. 20:9).

“Усі ми багато грішимо” (Як. 3:2).

“Коли кажемо, що не маємо гріха,– обманюємо самих себе, і істини нема в нас” (1Ін. 1:8).

“Хто чистого вивести може з нечистого? Ані один!” (Йов. 14:4).

Якщо природа людини так розтлінна і грішна, то ясно, що наш Спаситель, який не створив жодного гріха, не може бути просто людиною, і всі наведені вище свідоцтва доводять із безперечною переконливістю, що Іісус Христос, засуджений єврейським синедріоном як злочинець, є насправді Боголюдиною, Сином Божим, що воплотився.

У даному євангельському оповіданні ми знаходимо пряме, рішуче, таке, що усуває всі сумніви, свідоцтво Самого Господа Іісуса Христа про Свою Божественну природу: “первосвященник спитав Його і сказав Йому: чи Ти Христос, Син Благословенного? Іісус сказав: Я; і ви побачите Сина Людського, сидячого праворуч сили і грядущого на хмарах небесних. Тоді первосвященник, розірвавши одяг свій, сказав: навіщо ще нам свідки? Ви чули богохульство? Як вам здається? Вони ж усі визнали Його повинним смерті” (Мк. 14:61-64).

Мк. 14:66-72

Первосвященника двір тісний

Шумить народом. Блиск зорі

Померк на висоті небесній…

Назустріч зіркам ліхтарі

Запалили; світло факелів багряних

Неясно висвітлює двір.

Свіжіє; з гілок тернових

Склали полум’яне багаття.

У світлі тремтять, хитаючись, тіні, –

І в їхній мінливій грі

Біліють долі ступені,

Миготить варта на дворі.

Виблискують шоломи, блищать списи,

Навколо вогню сидить народ,

І вітер рухає дрантя,

І говірка стримана пливе…

І біля багаття, присівши на камінь,

Дивиться похмуро на полум’я

Один із тих, хто слідом за Христом

Бродив, слухав Його вчення,

Чиї натхненні уста

Волали до правди і терпіння.

То рибар Петро – сподвижник Христа;

Він сповнений роздумом фатальним.

К. Фофанов

Палац у Єрусалимі, який займали Анна і Каяфа, був збудований на чотирикутному подвір’ї, куди входили через склепінчастий прохід, або вестибюль; на дальньому кінці подвір’я, імовірно, зі входом короткими сходами, була зала, де збирався комітет синедріону, що засудив Іісуса Христа на смерть. Тільки два апостоли, схаменувшись після свого первісного страху, слідували, хоч боязко і здалеку, за сумною ходою воїнів, які виводили Спасителя з Гефсиманського саду. Одного з них, улюбленого учня, відомого первосвященникові, можливо, як молодого рибалку з озера Галілейського, безперешкодно пустили на подвір’я, без жодної спроби приховати свої симпатії або свою особистість. Не так було з іншим. Невідомий галілеянин, він був зупинений біля дверей молодою привратницею, яка, очевидно, мала наказ не допускати всередину двору невідомих і сумнівних людей. Пригадаємо, що суд над Іісусом намагалися провести без жодного розголосу, і присутність при цьому Його учнів і прихильників була для суддів небажаною. Та й набагато краще було б, якби апостола Петра зовсім туди не пустили, бо це була бурхлива, жахлива ніч, ніч підозр, а Петро був слабкий, і його сильна любов перемішувалася зі страхом; та проте він намагався пробратися в саму середину своїх небезпечних ворогів. Іоанн допоміг йому і, будучи знайомим з первосвященником, вжив весь свій вплив, щоб домогтися пропуску. Сміливо й нерозсудливо, приховуючи кращі мотиви, що змусили його прибути туди; і, ймовірно, роблячи вигляд, що він прийшов із простої цікавості, як випадковий глядач, Петро увійшов у двір, підійшов до вогнища, яке горіло посередині, і сів поміж первосвященицьких служителів, що грілися біля вогню. У цей час до Групи біля багаття наблизилася служниця первосвященника і, вдивившись у підозрілого прибульця, яскраво освітленого червоним полум’ям, впізнала його і вигукнула: “і ти був з Іісусом Назарянином” (Мк. 14:67). Петро зовсім розгубився: кругом був чужий йому натовп. На нього вороже і підозріло дивилися похмурі обличчя. Зізнатися – здавалося небезпечним не тільки тому, що його могли прогнати з Двору, позбавивши можливості бачити кінець, але могло бути й гірше: таємний страх, можливо, не зовсім ґрунтовний, підступно шепотів йому про можливість бути заарештованим як співучасник Підсудного. Адже нікому з учнів Господа не було відомо, у чому Його офіційно звинувачували і наскільки Його справа стосувалася кожного з них. Якщо Його визнали небезпечним політичним злочинцем, то, вочевидь, учні були Його однодумцями і складали зграю змовників. Так чи інакше, але таємний страх і тривога охопили Петра. Він забув, як ще зовсім недавно, тієї самої ночі, він із гарячністю відкинув від себе просту підозру в можливості зради. “Якщо і всі спокусяться про Тебе, то я ніколи не спокушусь. …хоч би мені довелось і вмерти з Тобою, не зречуся Тебе” (Мф. 26:33:35).

Він забув і… відрікся.

Без сумніву, зречення в цей момент здавалося Петру лише ухиленням від непотрібної небезпеки. Але чи зупинився він тільки на цьому? На жаль! Одна брехня майже неминуче тягне за собою іншу. Сказавши одного разу неправду, ви вже змушені її підтримувати, щоб не бути викритим в обмані, і тоді виправити свою навмисну або ненавмисну помилку і щиросердно в ній зізнатися стає вже набагато важче, ніж сказати правду від самого початку, бо тоді доведеться зізнатися в тому, що ви збрехали. Але цього вже не допускає звичне самолюбство, і дуже швидко ненавмисне “ухилення від істини” розвивається у свідоме її заперечення. Є багато нещасних людей, які одного разу потрапивши в тенета власної брехні й не знаходячи в собі мужності розірвати їх рішучим і чесним зізнанням, довго плутаються в зашморгах цієї брехні та закінчують тим, що примирюються з нею до такої міри, що вона починає здаватися їм правдою.

На деякий час зреченню Петра, можливо, повірили, тому що воно було дуже відкритим і наполегливим. Але воно послужило йому нагадуванням про небезпеку. Винувато він віддаляється від палаючого багаття до склепінчастого входу у двір, коли почувся спів півня, на який, мабуть, Петро не звернув уваги. Він зітхнув тільки на короткий час. Передбачена Господом зрада переслідувала його і тут. Воротарка вказала на нього служкам, що стояли неподалік, як на того, хто був безсумнівно з Іісусом Галілейським. Брехня здалася тепер більш ніж необхідною, і, щоб убезпечити себе від подальшої підозри, Петро підтвердив її клятвою. Але тепер, здавалося, втеча була вже неможливою, вона могла тільки підтвердити підозри, тож зневірившись, похмурий Петро ще раз вирішив приєднатися до недружньої і схильної до підозр групи, що стояла біля вогню.

Минула ціла година. Для Петра це була страшна година, яку не можна було забути. Важке відчуття допущеної брехні, свідомість небезпеки, що дедалі збільшувалася, безсумнівно, гнітюче діяли на його нервову, поривчасту натуру. Його галілейська говірка, груба й гортанна, природна живість характеру, поєднана тепер із великою боязкістю, особливий інтерес до звісток про перебіг суду над Іісусом Христом і безліч інших обставин час від часу все більше й більше оберталися проти Симона. Петру, очевидно, не довіряли, незважаючи на його зречення, і раптом один із тих, хто стояв біля багаття, знову звернувся до нього: “та й справді ти з них, бо ти галілеянин, і мова твоя схожа” (Мк. 14:70), а інший до цього додав: “чи не я бачив тебе з Ним у саду?” (Ін. 18:26).

Як упало серце Петра при цих зловісних словах! Він заціпенів від жаху, за висловом Златоуста, і, забувши все, почав присягати і божитися, що не знає “Чоловіка Цього”.

І раптом заспівав півень! І згадав Петро пророцтво Іісуса Христа: “перш ніж двічі проспіває півень, тричі відречешся від Мене” (Мк. 14:72). Згадав свої запевнення у відданості й любові і зрозумів, що зрадив їх, зрозумів своє падіння. І в ту ж хвилину Господь, як каже євангеліст Лука, обернувшись, здалеку глянув на Петра.

О, цей погляд! У ньому не було докору, не було обурення. У ньому було лише страждання і невимовний смуток! Петро пам’ятав цей мовчазний погляд усе своє життя. Це був останній прощальний погляд, яким Господь обдарував Свого палкого, але нестійкого учня. Живим свого Равві Петро більше не бачив. І як багато говорив цей погляд! У ньому Петро прочитав, що падіння його не сховалося від Господа, що Учитель чує його зречення, його божевільні клятви і що це велике любляче серце уражене глибоким горем. Спаситель страждав, і в цьому була частка провини одного з найкращих Його учнів.

Пекучим болем відгукнувся цей погляд у душі Петра. Точно гостре, холодне жало впилося в його серце, коли він зрозумів фатальне значення свого клятвеного зречення, гріховну тяжкість якого він, можливо, цілком не усвідомлював досі.

Він “вийшовши геть, гірко заплакав” (Лк. 22:62). Залишатися в цьому грубому натовпі, серед байдужих або ворожих людей довше було неможливо. Душа рвалася від ридань. Горе, неосяжне горе, якого Петро, напевно, ніколи раніше не переживав, не можна було приховати під личиною байдужої цікавості. Хотілося плакати, стогнати, бити себе в груди і лежати в праху, відчуваючи над собою страшну, гнітючу тяжкість гріха і горя.

Він вийшов, і темна ніч прийняла його в свої обійми з його горем, з його тугою. І тієї ночі не було нікого більш самотнього, ніж апостол Петро, який оплакував свою зраду в муках обуреної совісті, що жалила.

Про що плакав Петро?

У тому вихорі думок і почуттів, який піднімається зазвичай у морально чутливій душі, стривоженій гріхом, завжди буває важко розібратися цілком. Тут стільки уривків неясних думок, спогадів, що миготять, гірких жалів, уїдливих докорів своїй слабкості!.. Не чути тільки брехливого шепоту самовиправдання, та самолюбство ховається, як побитий собака, від бича схвильованої совісті. Але в цьому хаосі душевних переживань завжди є центральна ідея, основне почуття, від якого всі інші народжуються, як дрібні іскри від розпеченого заліза, покладеного під молот.

Для Петра це основне почуття було ображена любов. Його горе було горем благородного, люблячого серця. Любити так сильно, так самовіддано, як любив Петро, і образити Улюбленого своєю зрадою так грубо, так безжально, не розуміючи навіть близько, як могло це трапитися, – це було нестерпно важко. У ту хвилину йому здавалося, що гірше за це нічого не може бути і що все загинуло.

“Всемогутній Боже!” – ймовірно, думав він. – Адже я сам… сам виключив себе з числа Його учнів, сам позбавив себе щастя бути в середовищі близьких Йому людей, з якими Він ділив Свої скорботи й радощі, яким повіряв Свої завітні думи, яким віддав усе Своє велике, всеосяжне серце! І я сам позбавив себе Його любові та благословення, відмовився від того, що завжди було для мене найдорожчим у житті. І ніколи, ніколи більше не назве Він мене Своїм апостолом, Своїм другом!..

Але ж я ж люблю Його! Адже не можу я обдурити своє серце, яке так болить і стогне, коли я думав про те, як глибоко я образив Його!

“Не знаю Чоловіка Цього”, – сказав я. Не знаю я! Не знаю свого Вчителя, з Яким стільки років ходив разом серед синів Ізраїлю, з Яким зріднився, здавалося мені, всією душею нерозривно, від Якого я бачив стільки участі, стільки незаслуженої любові та всепрощального милосердя; чув стільки великих слів життя, які з жадібними ревнощами збирав я, як дорогоцінні перлини, що падали з Його благословенних вуст!

Він дав нам так багато!.. Щедрою рукою розсипав перед нами стільки скарбів божественного знання; невтомно, з безмежним терпінням, з лагідною поблажливістю до нашої грубості й тупості навчав Він постійно дієсловам життя вічного, бажаючи ввести нас у царство Своє й дати безкінечне щастя. Він віддав нам усе: Свої сили, Свою любов, Свої одкровення, а тепер готовий віддати Свою кров, Своє життя… І чим відплатив я Йому за Його самовіддану любов і милосердя?!

Ганебним зреченням!

Так, я зрікся! Зрікся саме тоді, коли Йому особливо потрібна участь, підтримка. Над Ним знущаються, сміються, на Нього зводять наклеп, Його лають і б’ють. Йому готують смертний вирок. Душа Його сумує смертельно, і немає втішника. Кругом тільки вороги, сповнені ненависті, що зловтішаються, побачивши Його скорботу! О, який дорогий у цю хвилину один співчутливий погляд – навіть не слово, сказане голосно, що може лише накликати небезпеку й безсило потоне в хорі ворожих голосів, а просто вигляд співчутливої, співпереживаючої людини серед цього жорстокого, безжального натовпу! І напевно, Він поглядом Своїм шукав навколо Себе цього підбадьорливого співчуття. “я чекав співчуття та немає його, і потішителів та не знайшов!” (Пс. 68:21). А Він дивився… Він бачив мене. Але що Він знайшов у мені? Малодушного, лукавого зрадника, здатного лише на брехливі запевнення в любові та відданості, коли навколо все спокійно і коли можна розраховувати на участь у Його майбутній славі! Але тільки-но зблякли ці надії, тільки-но повіяло холодом небезпеки і загрозливих негараздів, і що сталося з цими запевненнями, з цими брехливими клятвами?! Усе забуто! Йому я присягався, що віддам життя за Нього, але не зречуся, – тут ще старанніше присягаюся, що не знаю Його і не маю з Ним нічого спільного… Така ціна моїх присяг! І яким болем повинно було стиснутися Його змучене серце, коли Він помітив, що від Нього відмовляється той учень, від якого Він мав право очікувати вірності…

Я зрікся… Він не отримав від мене жодного співчутливого погляду, жодного підбадьорливого знака!.. Самотньо стоячим, сумним і беззахисним залишив я Його серед цих звірів, які мучать Його, б’ють, знущаються і плюють на Нього. І в цю чашу страждань і скорботи я, якого вважали Його учнем і другом, додав ще стільки гіркоти, безсумнівно більш їдкої, ніж усі ці лайки й побої! Отримати удар від близького, від друга – нескінченно важче, ніж від ворога…

Він називав мене скелею. Він доручив мені утвердити братію мою… О, як жорстоко насміявся я над Його надіями! Скеля перетворилася на купу пилу, розвіяного вітром, а ті, кого я повинен був затвердити, виявилися все кращими, гіднішими, твердішими за мене, бо вони не зреклися, як я!

І адже Він попереджав мене. З лагідною турботливістю застерігав Він мене від майбутньої спокуси, від небезпеки зради. Але я не вірив. Не вірив, забуваючи, що Він знає моє серце краще, ніж я сам. У своїй шаленій гордості, у своїй сліпій самовпевненості я був упевнений, що це неможливо. Я справді вважав себе твердою скелею, адамантом віри й відданості! Я забув навіть той урок, який Він дав мені, коли я ледь не потонув через свою малодушність і нестачу віри і був врятований Його рукою!

О, мій Равві! Дорогий, улюблений Учитель! Прости мене, Твого невірного, окаянного учня! Прости мою малодушність, мою ганебну зраду! Ти бачиш моє серце! Ти знаєш усе, що є в людині! Ти знаєш, що я люблю Тебе… Я не смію сказати, що я люблю Тебе більше, ніж усі інші; я не смію сказати, що, коли всі спокушатимуться на Тебе, я один не спокушуся, бо я бачу зовсім протилежне – ніхто не зрікся, ніхто не спокусився, тільки я один! Але я, недостойний, слабкий, я все ж таки люблю Тебе, і серце моє сповнене невимовної скорботи, жаху і розбиття. Прости мене, якщо можеш, якщо гріх мій може бути прощений. О, знаю я – Ти можеш! У Своїй великій лагідності, у Своїй божественній поблажливості Ти готовий прощати сім раз по сімдесят разів грішника, що кається. Ти можеш простити, але я… Я, ймовірно, ніколи не прощу собі і не забуду свого падіння!”

І апостол Петро не забув. Святий Климент, учень Петра, оповідає, що він усе життя під час опівнічного співу півня ставав на коліна і, обливаючись сльозами, каявся у своєму зреченні і просив прощення, хоча його дав йому Сам Господь незабаром після Воскресіння. За переказами Никифора, очі святого Петра від частого і гіркого плачу завжди були червоними.

Нам здається злочин Петра незначним. Справді, адже в душі він залишився колишнім вірним і люблячим учнем. Адже якщо він відрікся, то це зречення було нещирим і допущене було лише для того, щоб уникнути небезпеки і, можливо, для того, щоб не бути вигнаним з двору первосвященника і не втратити, таким чином, можливості бачити свого Равві і суд над Ним до кінця. Хто з нас не вчинив би точно так само за подібних обставин? Гріх Петра можна визначити не як пряму, дійсну зраду, а як нестачу сміливості та твердості у вірі й відмову від відкритого сповідництва.

І однак цей гріх здавався самому апостолу надзвичайно важким, а давня християнська Церква не допускала таких зречень навіть за страшних язичницьких гонінь і відлучала тих, хто згрішив, від спілкування.

Святі отці Церкви тримаються такого ж погляду. Ось як розмірковує про це святитель Іоанн Златоуст:

“Дивна і нечувана справа! Тоді як тільки-но затримували Вчителя, стільки запалився, що схопив меч і відрізав вухо; а коли належало виявити більше обурення, більше запалитися, чуючи такі осудливі слова, тоді він відрікається! Бо кого б не розлютило те, що відбувалося тоді? І однак учень, переможений страхом, не тільки не показує жодного обурення, а й відрікається, не зносить погрози бідної безсилої служниці. І не одного разу, а й вдруге та втретє відрікається, і в короткий час і не перед суддями (бо тоді, як вийшов у присінок, запитувала вона його). Не одразу відчув і своє падіння. Лука каже, що Іісус “поглянув” на нього (Лк. 22:61); тобто він не тільки відрікся, а й тоді, коли співав півень, не згадав сам по собі, а потрібно було, щоб нагадав йому знову Вчитель; погляд слугував йому замість голосу. Так він був вражений страхом!”

Християнин не повинен самовільно шукати небезпеки і страждань за ім’я Христове, не зобов’язаний публічно заявляти про своє сповідання там, де цього не вимагають обставини, бо в такому самовільному виступі завжди є частка гордості та самовпевненості; але коли йому питання про віру поставлено впритул, тоді він не сміє відмовитися від відкритого сповідництва, і це сповідництво повинно бути лагідним, смиренним, але твердим. Той самий апостол Петро, після пережитого ним уроку, застерігає в 1-му своєму посланні: “завжди будьте готові всякому, хто вимагає від вас відповіді про ваше уповання, дати відповідь з лагідністю і благоговінням” (1Пет. 3:15).

Апостол Павло пише учневі своєму Тимофію:

“Вірне слово: коли ми з Ним померли, то з Ним і оживемо;

коли терпимо, то з Ним і царювати будемо; коли відречемся, і Він відречеться від нас” (2Тим. 2:11-12).

Згадаймо при цьому і слова Самого Господа, сказані Ним задовго до Своїх страждань: “хто посоромиться Мене і слів Моїх, того й Син Людський посоромиться, як прийде у славі Своїй і Отця і святих Ангелів.” (Лк. 9:26). “Кажу ж вам: кожного, хто визнає Мене перед людьми, і Син Людський визнає його перед Ангелами Божими; а хто зречеться Мене перед людьми, той відкинутий буде перед Ангелами Божими” (Лк. 12:8-9).

Страшна погроза! А тим часом, як легко ми відрікаємося від Христа навіть за обставин не настільки важких, у яких опинився апостол Павло. Пригадаймо своє минуле; як часто ми присоромлювали самих себе перед насмішниками і лайниками імені Божого! Як часто замовкали ми перед наклепниками і поводилися так, нібито ми зовсім не знали Спасителя і знати про Нього нічого не бажали! Як часто в порожній світській балаканині ми слухали блюзнірські анекдоти і не сміли нічого заперечити, боялися відкритим серйозним словом зупинити оповідача! Як часто ми перемагалися абсолютно нікчемними, незначними спокусами! Як часто в хвилини невдач і неприємностей нарікали ми на Бога і відходили від Нього в досаді, що Він не допомагає нам у наших негараздах і не виконує наших молитов! Один погляд, одне слово, незначна перекірливість або запитання невчасно, найнезначніша неприємність, найпорожніша річ нерідко бувають для нас приводами для того, щоб відректися від Іісуса Христа і Його вчення. Особливо ми бачимо це нині: не кажучи вже про нашу інтелігенцію, яка майже вся безбожна, але навіть люди, які вважають себе в глибині душі віруючими, абсолютно вільно й просто відмовляються від своєї віри, офіційно записуються невіруючими, бо боячись втратити місце або заробіток, і забуваючи, що немає жодної користі людині, якщо вона здобуде весь світ і погубить душу свою. Бояться незадоволеного погляду, похмурого вигляду свого начальника і вибиваються з сил, щоб відхилити від себе найменші підозри в релігійності. Але ж той, хто відкинув Христа перед людьми, відкинутий буде перед ангелами Божими!

Чому, з погляду християнського вчення, зречення від Христа, суто зовнішнє, удаване, все ж таки вважається важким гріхом?

Насамперед, усяка брехня, з якою б метою вона не говорилася, є гріх, і ніщо не може виправдати її, бо першим винуватцем брехні є диявол. “Він був людиновбивця споконвіку, – каже Господь, – і не встояв в істині, бо нема в ньому істини. Коли говорить він неправду, говорить своє, бо він лжець і батько неправди” (Ін. 8:44). Служіння Богу має бути чистим і бездоганним і брехні не допускає. У галузі морально-релігійних відносин неправда ніколи не веде до хороших наслідків, хоча б нам і здавалося так. Якщо дещо, можливо, і виграється при цьому в сенсі суто зовнішнього благополуччя, то, з іншого боку, брехня завдає великої моральної шкоди тому, хто бреше, і ця шкода не врівноважується отриманою вигодою вже тому, що істинне християнство ніколи не прагне зовнішнього благополуччя, нехтує ним і на перший план насамперед ставить досягнення моральної досконалості.

Якщо людина в критичну хвилину не знаходить у собі мужності, щоб відкрито сповідувати свого Спасителя і Господа, то це доводить, що віра її слабка і що мотиви страху, життєвих зручностей і земного добробуту в ній сильніші від любові до Бога; а в цьому разі вона підлягає вироку, виговору, який виголосили в Одкровенні Іоанна Богослова Ангелу Лаодикійській Церкві: “знаю діла твої, що ти не холодний, ані гарячий… А що ти ні теплий, і ні гарячий, ані холодний, то виплюну тебе з Своїх уст…” (Одкр. 3:15-16). Від християнина вимагається відданість і вірність Богові, що не боїться ні загроз, ні страждань, ні смерті. “Будь вірний до смерти, і Я тобі дам вінця життя!” (Одкр. 2:10).

Якщо зречення є чималим гріхом з погляду особистої моральності, то в його церковно-громадському значенні воно видається ще тяжчим. На сповіданні мучеників і вірних учнів Спасителя Христового Церква зміцнювалася, зростала і нарешті завоювала світ, і навпаки, будь-яке зречення, будь-яке коливання віри, виявлене слабкими, нестійкими чадами її, уповільнювало її зростання і розкладало внутрішньо. Спокуса слабкості й малодушності дуже велика, і всякий одиничний приклад зречення неминуче викликає в середовищі боязких і маловірних сумне наслідування, яке виправдовують вказівкою на інших зречених, до того ж для них зовсім байдуже, зреклися ці інші фальшиво чи справді.

Ось чому християнська церква вживала суворих заходів щодо всіх, хто відрікся, хоча б це зречення і було уявним, вимушеним страхом смерті та мук:

Причина падіння апостола Петра зрозуміла: це – його зарозумілість і самовпевненість. “Якщо і всі спокусяться, але не я”, – каже він (Мк. 14:29). Цією самовпевненою обіцянкою він ставить себе вищим за інших учнів і навіть ніби засуджує їх за те, що в них немає його палкої любові та відданості. Немає жодного сумніву, що він любить Господа з усією палкістю своєї чесної, прямої натури і щиро бажає залишитися Йому вірним навіть під загрозою смерті. Але він забуває одне: що ніколи, за жодних обставин людина не може розраховувати на свої власні сили й ручатися за свою поведінку, якщо вона не спирається на допомогу Божу, бо “без Мене не можете робити нічого”, – сказав Господь (Ін. 15:5). А коли людина сподівається на себе, забуваючи про Бога, то залишає її благодать Божа і, віддана на волю сама собі, людина неминуче падає, болісно пізнаючи в цьому падінні свою моральну неміч. Ці уроки допускає любов Божа, щоб навчити людину смирення. Вони необхідні, бо без спокус і падінь людина ніколи не пізнає своєї слабкості, а не пізнавши, вона не може всією душею прилипнути до Бога, щоб у Ньому одному шукати допомоги і підтримки в боротьбі за своє спасіння; і цю благодатну допомогу Господь надає не самовпевненим, але смиренним. Такий урок смирення, вочевидь, потрібен був апостолу Петру, і, переживши в сльозах і муках покаяння своє падіння, він уже впевнено свідчить перед читачами свого послання: “Бог гордим противиться, а смиренним дає благодать. Отож смиріться під міцну руку Божу, щоб підніс вас в свій час. Усі турботи ваші покладіть на Нього, бо Він піклується про вас” (1Пет. 5:5-7).

Ось перший важливий урок, який дає нам євангельська розповідь про зречення Петра, – урок смиренності, урок надії лише на допомогу Божу, урок необхідності для християнина цілком віддатися на волю Божу і тільки в ній шукати собі опору і спасіння.

Інший урок, що випливає з прочитаної повісті, це урок про умови покаяння.

Петро впав, але він не загинув так, як загинув Іуда у своєму відчаї. Якщо ангел невинності залишив його, то ангел покаяння лагідно простягнув йому руку свою, і в цьому покаянні Петро знайшов собі прощення і спасіння.

Які почуття відбилися в покаянні Петра і зробили його плідним? Ми знаємо, що Господь прислухався до цього покаяння і дарував прощення Своєму апостолу, який згрішив.

Ми вже бачили, що основним почуттям у покаянні апостола Петра було почуття ображеної любові, гірка свідомість, що своїм гріхом образив, засмутив улюбленого і люблячого Господа. Від цієї свідомості і народжується те почуття смирення і розбиття, яке є необхідною умовою істинного покаяння, бо “серцем зламаним та упокореним Ти не погордуєш, Боже!” (Пс. 50:19)), як говорить пророк Давид, і в іншому місці: “Господь зламаносердим близький, і впокорених духом спасає” (Пс. 33:19).

Далеко не завжди наше покаяння пройняте цим почуттям і тому не завжди може бути прийнятним. У пастирській практиці церковних таїнств безумовно можна спостерігати різні види покаяння, різні за своїми мотивами і настроями сповідників.

Найчастіше трапляється сповідь, заснована на одній звичці, без участі будь-якого почуття. Сповідник мляво перебирає свої гріхи; а іноді навіть не дає собі зусиль пригадати їх, вимагаючи, щоб це зробив за нього священник, і на кожне запитання байдуже відповідає: “грішний, батюшка!”, думаючи лише про те, як би скоріше звільнитися від цього неприємного обов’язку й отримати дозвіл. У такій сповіді немає ні скорботи, ні смирення, і навряд чи таке покаяння приймається Богом, бо воно може тільки образити Його велич і правосуддя. Тут немає ані усвідомлення своєї винуватості, ані бажання і наміру виправитися, а тому не може бути й прощення. Чому такі теплохолодні християни вважають усе-таки за потрібне приступати до таїнств сповіді та причащання Святих Тайн? Причина полягає в хибному погляді на таїнства, яким приписується суто механічна дія, свого роду opus operatum католицької церкви. А тим часом твердо треба пам’ятати, що якщо можна причаститися Святих Тайн не “на зцілення душі й тіла”, а “на суд і на осудження”, точно так само і в таїнстві покаяння можна не отримати дозволу гріхів, але ще більше прогнівити Бога.

Є інший вид покаяння, підставою якого слугує самолюбство або гордість, і який трапляється переважно в людей, котрі тільки-но розпочинають свідомий подвиг християнського життя, коли ревнощі (часто не по розуму) ще не розчинені смиренністю й почуттям власної немочі. Людина в першому пориві ревності рветься до Бога, до “почестей вищого звання”, прагне скоріше досягти вищих ступенів досконалості, бере на себе різноманітні подвиги, іноді й непосильні. Спочатку все йде добре. Успіхи помітні й безсумнівні. Здається, залишається зробити ще одне зусилля і можна досягти ідеалу християнської досконалості – святості; і, не знаючи ще, що ця досконалість здобувається важкою працею і тривалою вправою, людина майже починає милуватися собою і досягнутими успіхами. На жаль! Тут-то й чатує на неї жорстока спокуса… Один допущений невірний крок, і раптом страшне падіння, несподівано скоєний гріх протвережує від самолюбних мрій! Розвіяно мрії про святість, розбито ілюзії про свою досконалість… Людині починає здаватися, що вона скотилася ще нижче, ніж була колись, і ось тоді в душі народжується невизначене відчуття якоїсь образи або скоріше досади на себе, на обставини, навіть на Бога, за те, що допущено непоправну помилку, якої можна було б уникнути; знищено разом усі досягнуті успіхи й плоди важких зусиль. Може в цю хвилину народитися розчарування і навіть злий відчай. Це те саме почуття, яке переживає талановитий художник, що зіпсував одним необережним, незграбним мазком свою прекрасну картину – плід високого натхнення і наполегливої праці. Це почуття, переведене в покаяння, може супроводжуватися розбиттям, але, звісно, тут немає смирення, бо в основі його лежить гордість і обмануте самолюбство.

Іноді покаяння ґрунтується на почутті страху. Людина боїться майбутнього суду, боїться покарання і прагне випросити собі прощення. Цей вид покаяння вищий від двох перших, але все ж не є досконалістю у своєму роді. Тут, безсумнівно, є смирення, але сокрушення може й не бути.

І, нарешті, найвища форма істинного покаяння – це покаяння апостола Петра. Людина сумує про те, що своїм гріхом вона засмутила і прогнівила свого улюбленого і люблячого Отця Небесного; усвідомлює свій гріх як важку до Нього невдячність у відповідь на всі Його благодіяння і плаче про те, що гріх віддалив її від Улюбленого.

У такому покаянні є і смирення, і скруха.

Єпископ Василій Кінешемський (Преображенський)

Бесіди на Євангеліє від Марка

Розділ XIV
⇒ 14:1–11
⇒ 14:12–25
⇒ 14:26–42
⇒ 14:43–52
⇒ 14:53–65
⇒ 14:66–72