Єпископ Василій Кінешемський (Преображенський)
Бесіди на Євангеліє від Марка
Розділ XIII
⇒ 13:1–13
⇒ 13:14–37
Мк. 13:1-13
Єрусалимський храм, який відвідував Іісус Христос, вважався свого часу дивом архітектурного мистецтва, так що раввіни іудейського народу навіть склали приказку, що хто не бачив цього храму, той не знає, що таке краса. Це був уже третій храм у Єрусалимі. Перший, чудовий храм Соломонів, зруйнували вщент халдеї, коли іудеї були відведені у вавилонський полон. Другий, побудований жменькою бідних іудеїв, які повернулися з полону під проводом Зоровавеля, був розібраний Іродом, так званим Великим, і на його місці споруджено новий, під склепіннями цього Іродового храму молився і вчив народ Спаситель світу.
У найпохмурішому житті бувають просвіти, і таким просвітом у злодійському житті Ірода була спроба увінчати славу свого царювання грандіозним заходом – перебудовою Єрусалимського храму. Різні спонукання схиляли його до цього. З одного боку, підбурюваний своїм непомірним честолюбством і славолюбістю, він прагнув надати своїй резиденції незвичайної пишноти і блиску будівництвом численних прекрасних будівель. Побудувавши для себе чудовий біломармуровий палац грецької доричної архітектури та кілька величних фортець, він побажав завершити архітектурний блиск свого царювання безприкладним подвигом побудови найпрекраснішої у світі будівлі, тим паче, що старий храм Зоровавеля, що за своїм об’ємом був набагато меншим від храму Соломонова, був уже надто вбогий і жалюгідний для столиці і виглядав надто мізерним поряд із пишними, гарними будівлями, якими виблискувала стара хасмонейська резиденція часів царювання Ірода. З іншого боку, до цього домішувалися й суто політичні міркування, тому що цей жорстокий, розпусний східний деспот думав, що такою увагою до народної святині йому вдасться послабити похмуру ненависть до нього з боку підданих, проти яких він так багато згрішив, ображаючи їхнє релігійне почуття, побиваючи раввінів, знищивши синедріон і опоганивши святе місто язичницькими іграми й театрами.
Для побудови храму насамперед зроблені були всі необхідні приготування. Оскільки участь у цій справі язичницьких робітників, з погляду правовірних іудеїв, була б оскверненням майбутньої святині, Ірод підготував для роботи тисячу священників і десять тисяч іудейських ремісників у спеціальних ремісничих закладах, і після того, як підпільні та палацові ремесла були підготовлені для роботи в спеціальних ремісничих закладах, як підпільні і палацові зовнішні споруди були готові і всі матеріали з тесаного каменю і оброблених брусів були припасені, священники, одягнувши священицькі одежі, взялися за розбирання старого храму, і за вісім років наполегливої праці старий храм був благополучно розібраний. Півтора року знадобилося на будівництво нового святилища і ще вісім років на спорудження головних дворів і портиків. До 14-го року до Р.Х. нову будівлю було вже настільки закінчено, що в ній можна було здійснювати богослужіння. Хоча додаткові та оздоблювальні роботи тривали ще кілька десятків років, але вже до часу Спасителя новозбудована будівля вражала своєю пишністю. Тут було, здається, все, чого вимагала вибаглива розкіш і що винайшла архітектурна фантазія Сходу. Тут були ворота, обкладені золотом і сріблом; ворота з дорогої коринфської бронзи, ще більш дорогоцінні; граціозні, прикрашені баштами портики, вимощені кольоровим мармуром; подвійні переходи з чудовими колонами, багато орнаментовані, оздоблені арабесками та скульптурою; в царському притворі тягнулися чотири ряди коринфських колон заввишки у 27 футів, настільки товсті, що тільки троє людей могли обхопити їх розтягнутими руками; двері, що ведуть у святилище, були позолочені й вкриті вавилонськими пурпуровими килимами, вишитими золотими квітами, і над цими дверима була чудова золота лоза з колосальними китицями завбільшки в людський зріст, яка збуджувала в усіх безмежний захват і слугувала символом Ізраїлю; стіни, прикрашені розкішною мозаїкою, були складені з величезних полірованих каменів сорока ліктів завдовжки й десяти заввишки, які свідчили про працьовитість і добродійність цілих поколінь. Центральну будівлю, де влаштовано було святилище і Святе святих, охоче порівнювали раввіни, по її вигляду, з левом, що лежить: вона зі своєю мармуровою білизною і золотими дахами, прикрашеними гострими шпицями, щоб не давати сідати птахам, була схожою на красиву гору, снігова вершина якої золотилася сонцем.
Призначення і розташування дворів і святилища були встановлені законом Мойсеєвим. На подвір’ї священників було так зване мідне море для обмивання, в середині був величезний жертовник, зроблений з неполірованих каменів. На північній стороні були мармурові столи для м’яса жертовних тварин. У святилищі стояли стіл для хлібів приношення, жертовник кадильний і семисвічний світильник – весь із литого золота. Святе святих було порожнім: там, де колись стояв ковчег заповіту, знаходився камінь, на який первосвященник покладав свою кадильницю в день очищення. Він називався “каменем основи” і вважався “пупом землі”.
Зважаючи на описану пишність, не дивно, що іудеї надзвичайно пишалися своїм храмом. Дійсно, це була велична будівля з перемежованими масами червоного і білого пентелікінського мармуру, які раввіни порівнювали з переливами морських хвиль. Виблискуючи в спекотний полудень своїми золотими шпицями, прикрашений дорогим камінням і приношеннями, храм, воістину, становив гордість всієї землі, і раввіни небезпідставно говорили: “Світ подібний до ока; білок його є океан; чорна його частина є земля; зіниця – це Єрусалим, а зображення всередині зіниці – святилище”. Для них цей храм був житлом Невидимого.
Коли Господь разом з учнями залишав востаннє цей храм, думки апостолів усе ще витали з любов’ю і гордістю поблизу своєї національної святині та пам’ятного місця. Вони зупинилися, щоб кинути на храм останній і тривалий погляд, і один із них побажав звернути увагу Спасителя на красу будівлі.
“Учителю! – сказав він. – Подивись, які камені і які будівлі!”
Цілком зрозумілий той захват, з яким благочестиві іудеї, зокрема й апостоли, дивилися на свою святиню.
Але Іісус Христос сумував. Він не поділяв захопленості Своїх учнів. Ніколи, жодним словом Він не висловив Свого схвалення з приводу дорогоцінного матеріалу, з якого збудовано був храм, або з приводу тих скарбів і приношень, які стікалися до нього. Він щодня навчав у храмі, коли перебував у Єрусалимі; у межах його Він виголосив деякі з найурочистіших промов, що дихали глибокою любов’ю, так що навіть і ворожі Йому агенти синедріону мусили зізнатися, що “ніколи не говорив чоловік так, як Цей Чоловік” (Ін. 7:46); у храмі, під впливом навколишнього оточення, Він розповів деякі зі Своїх найбільш вражаючих притч; тут же Його випробовувальні слова викликали фарбу сорому навіть на мідних чолах тих, що притягли до Нього на суд бідну грішницю, взяту в перелюбі; у маккавейське свято оновлення храму Він ходив серед чудової колонади, відомої під назвою “притвору Соломонова”; під час урочистостей з нагоди свята кущів золотий світильник послужив для Нього приводом виголосити знамениту бесіду, що починається словами: “Я світло світові” (Ін. 8:12), а урочистий обряд черпання води в золотий умивальник зі ставка Силоамського викликав Його на порівняння Себе з живою водою. Одним словом, багато годин Його життя і діяльності були пов’язані з Єрусалимським храмом. Він користувався ним для Своїх цілей, але ніколи не захоплювався зовнішнім блиском цієї будівлі. Красою храму Він вважав тільки щирість його прочан, і ні золото, ні мармур, ні блискучі фарби, ні майстерне різьблення на кедровому дереві, ні тонке оздоблення скульптурних зображень, ні жодне дорогоцінне каміння не могло для Нього зробити вертеп розбійників домом молитви. Храм уже був заплямований торгашеством і злочинами іудейських священників. Ось чому у відповідь на захоплене здивування учнів Господь промовив стисло і майже суворо: “бачиш ці великі будівлі? все це буде зруйноване, так що не залишиться тут і каменя на камені”.
Це був грізний, остаточний вирок, що справдився з жахливою точністю. Від справжнього храму, який бачив Христос і в якому навчав Він, тепер залишилися лише стіни великої платформи та уламки “хела”, або середостіння, зі збереженим написом, що під страхом смерті забороняв вхід язичникам і який Господь, напевно, неодноразово читав Своїми власними очима.
Скорботно і мовчки, з сумними думками в серці, невелика група відійшла від священної будівлі, що стояла як уособлення єврейської історії з днів Соломона. Вони перейшли через долину Кедронську і пішли крутою стежкою, що веде через гору Оливну до Віфанії. На вершині гори подорожні зупинилися, і Іісус Христос сів, щоб відпочити, можливо, під зеленими гілками чудових кедрових дерев, що прикрашали тоді гору. Тут усе слугувало для збудження високих думок. Далеко внизу розташовувалося святе місто, яке давно стало перелюбним, і тепер, в останній день служіння Спасителя, не впізнало часу свого відвідування. На протилежному боці широке плато увінчувалося мармуровими колонадами і блискучими дахами храму. Повернувшись на схід, Господь міг бачити бідні, оголені гори пустелі Іудейської аж до пурпурової лінії Моавських гір, що сяяли на заході сонця, як ланцюг дорогоцінних каменів. У глибоких висохлих улоговинах, немов плями темного кобальту, виднілися таємничі води Солоного озера. Таким чином, коли Господь дивився з вершини гори, з усіх боків було видно знаки гніву Божого і гріха людини. З одного боку було похмуре озеро, страшні й смолисті води якого були постійним свідченням позбавлення Божого за чуттєвий гріх; біля ніг Спасителя було злочинне місто, яке пролило кров стількох пророків і було засуджене за свою страшну злість до ще більш тяжкої відплати.
Дивлячись на це місто, апостоли мимоволі пригадували щойно сказані слова Господа про його сумну долю. Вони не могли позбутися обтяжливого враження, спричиненого цими словами, і мимовільна тривога виразилася в питанні Його улюблених учнів: “скажи нам, коли це буде, і яка ознака, коли все це має статись?”
Це “коли” залишилося без відповіді до теперішнього часу. Коли Спасителеві пропонували стороннє, недоречне запитання, Він не осуджував цікавості тих, хто запитував, але, не відповідаючи прямо на запитання і тим даючи зрозуміти його недоречність, Він замінював відповідь якою-небудь великою моральною настановою, яка має з ним зв’язок. Відповідно до цього запитання, запропоноване апостолами, викликало велику есхатологічну промову, або міркування про останні дні, де було дано чотири моральних правила: “бережіться”, “стежте за собою”, “терпіть” і “моліться”.
У цій промові-відповіді Господа можна чітко розрізняти дві головні теми: одна – про найближчу долю Єрусалима та Іудеї, інша – про останній кінець світу. Іноді ці пророцтва зливаються, так що в деяких місцях важко буває вирішити, про що, власне, йдеться. Але як би там не було, стежачи за подальшою історією Єрусалима, ми бачимо, що події, про які Господь говорить то прямо, то натяками, з надзвичайною точністю підтвердили ці пророцтва.
Подивимося, як справдилися ці пророцтва, насамперед, на найближчій долі Єрусалима та Єрусалимського храму.
Храм було цілком закінчено 64 року від Різдва Христового, і богослужіння в ньому стало ще більш пишним унаслідок дозволу, наданого Іродом Агріппою, левитам і співакам носити білий одяг. Але це було нетривале торжество. 10 серпня 70 року, тобто не більш ніж за шість років, храм з усім своїм блиском, що робив його в очах раввінів “радістю всієї землі”, зруйнований був дощенту. Він перетворений був на попіл полум’ям, яке іноді майже згасало від потоків крові його побитих захисників.
Ще задовго до руйнування храму ціла низка незвичайних явищ віщувала грізну катастрофу. Комета, на зразок вогняного меча, протягом року висіла над Єрусалимом. У свято Пасхи раптово якесь надприродне світло наповнило храм опівночі. Важкі двері храму, які зазвичай відчиняли двадцять чоловік, раптом відчинилися самі собою, і чутні були гучні таємничі голоси: “Підемо звідси!” У місті під час сонячного заходу сонця з жахом бачили якихось воїнів, які воювали на небі, і начебто стіни міста оточували колісниці та вогняні коні, які нападали один на одного в лютій битві. Протягом кількох років містом лунав голос такого собі Іісуса, сина Ананії, який, незважаючи на всі побої, які йому завдавали іудеї та римляни, постійно кричав вулицями: “Горе, горе Єрусалиму!” Уперше цей крик пролунав у храмі. Напівбожевільний єврей раз у раз вигукував: “Голос від сходу! Голос від заходу! Голос від чотирьох вітрів! Голос проти Єрусалима і храму! Голос проти нареченого і нареченої! Голос проти всього народу!” Після цього він не говорив більше ні з ким, а тільки постійно повторював глухим замогильним голосом: “Горе, горе Єрусалиму!” – і це тривало до самої облоги, коли вигукнув: “Горе, горе і мені!” – він упав, убитий каменем, пущеним із римської балісти.
У 66 році почалася Іудейська війна. Виведені з терпіння утисками і несправедливостями римських прокураторів, іудеї підняли повстання проти римського гніту. Найфанатичніша партія іудейських націоналістів, так звані зілоти, опанували фортецю Масаду, побили римський гарнізон і першими подали сигнал до Відкритого заколоту. До них долучився Манаїм, син Іуди Галілейського, взяв в облогу Іродів палац, що був на той час Преторією прокуратора, і вмертвив первосвященника та його брата, які сховалися там. Повстання швидко розгоралося, оскільки префект Цестій, який командував римськими військами, виявився нездатним полководцем і діяв надзвичайно нерішуче, з надзвичайною повільністю. Унаслідок цього він зазнавав поразки за поразкою і врешті-решт його похід проти повсталих іудеїв закінчився повним розгромом. Тоді римський імператор Нерон, стривожений цими подіями, для придушення небезпечного збурення відправив одного з найкращих своїх полководців – Веспасіана. Справи прийняли інший оборот. Каральна експедиція Веспасіана почалася утихомиренням Галілеї. Захист Галілеї, облога Іотапати, Таріхеї, Гамали та інших міст, жахливі битви й побоїща, які зробили Генісаретське озеро багряним від крові та заполонили вулиці міст цілими потоками крові, – все це картинно описано іудейським істориком Йосифом Флавієм, який особисто брав участь у всіх цих подіях.
Підкоривши Галілею і Пірею, Веспасіан повів наступ на Іудею, і в перших же битвах багато тисяч іудеїв було побито. Йордан і Мертве море були переповнені трупами вбитих. У 69 році Веспасіана обрали імператором і він негайно вирушив до Риму, залишивши в Палестині свого хороброго сина Тита для завершення завоювання Юдеї.
Тим часом у Єрусалимі відбувалися страшні заворушення. Нещасливе місто роздиралося боротьбою партій зілотів, ідумеян, сикаріїв і всіляких запеклих фанатиків. Народ постійно бачив перед собою сцени неймовірного жаху і богохульства. Трупи валялися непохованими на вулицях. Сам храм постійно осквернявся побоїщами і кровопролиттями. Первосвященника Ананію було вбито, і всі закони Божі й людські зухвало порушувалися. Три головні партії із запеклістю боролися між собою за володіння містом. По-перше, в Єрусалим встиг проникнути якийсь Іоанн Гісхальський, який прославився як безстрашний вождь при захисті Галілеї і утворив свою фанатичну партію. Його суперником виступив партизанський воєначальник Симон-бар-Гіора, а незабаром потім з’явився і третій претендент, такий собі Єлеазар, який відокремився від Іоанна і зміцнився у внутрішньому храмі. Під час цих міжусобиць багато вулиць міста було спалено і великі запаси провізії шалено або ненавмисно знищено. А тим часом місто було переповнене прочанами з нагоди свята Пасхи, коли 70 року Тит почав облогу Єрусалима. Тільки невелика жменька християн, попереджена Спасителем, бачачи ознаки катастрофи, що насувається, встигла піти в містечко Пеллу, розташоване в горах східної пустелі, де і пробула весь час облоги.
Важко описати всі жахи облоги, все, що робилося в нещасному місті, над яким начебто повисло Боже прокляття.
Незважаючи на свої міжусобні чвари, іудеї відбивали напади римлян із лютою стрімкістю і нестримною хоробрістю, і по обидва боки відбувалися геройські вчинки. Але долю міста вже було вирішено. Коли Тит оволодів зовнішнім муром, іудеї, злякані величезними катапультами, балістами і рухомими баштами римлян, відійшли за внутрішній мур, але внутрішній мур можна було відстоювати дуже важко і з великою небезпекою. Незабаром була взята і вона, і римляни взяли в облогу вежу Антонія.
Багато іудеїв, прихопивши гроші, які були при них, втекли з міста, але тільки для того, щоб потрапити до рук розбійників, які підстерігали їх і оббирали їх догола. У місті настав страшний голод. Будинки руйнували і грабували. Багатіїв віддавали на смерть на підставі неправдивих звинувачень, якими користувалися як приводом для грабежу. Багаті жінки вищих класів, як, наприклад, дочка багатія Ніндімона, що отримала колись величезне придане, мільйон золотих динаріїв, тепер блукали вулицями, вибираючи зерна з посліду для свого прожитку. Друзі запекло билися один з одним за траву, за кропиву і за залишки виснажених припасів. Вулицями бігали закривавлені зілоти з роззявленими від голоду ротами, спотикаючись і трясучись “подібно до скажених собак”, як каже Флавій. Громадян піддавали тортурам з метою змусити в них зізнатися, де захована їжа. Дітей безжально вбивали головою об стіну і пожирали ще не остиглі трупи. Людоїдство розвивалося в жахливих розмірах. Навіть матері різали і поїдали своїх немовлят. Воїни іудейські були так ослаблені голодом, що майже не мали сил битися і ледве пробиралися до стін по купах гниючих трупів. Тіла вбитих валялися всюди; їх перестали ховати, і долини були завалені трупами. Навіть суворий Тит під час взяття міста не міг утриматися від сліз, побачивши ці жахливі сцени загибелі і руйнування. Таких жахів не чути було від початку світу.
Вежа Антонія була нарешті взята і зруйнована, і римляни пішли приступом на храм, причому Іоанн Гісхальський, підбадьорюючи своїх фанатиків обіцянкою, що дім Божий і місто врятує чудо, презирливо відкинув пропозиції, які робив йому Тит, здатися на порівняно поблажливих умовах. Після цього було взято і зовнішній двір храму, і прибудови його спалено. Тит щиро бажав врятувати храм як чудову прикрасу для Римської імперії, але один з його воїнів у запалі бою кинув головню у вікно, і вся будівля незабаром була охоплена полум’ям. Даремно Тит всіляко спонукав солдатів постаратися загасити вогонь, – пожежа розгорілася, і незабаром храм був величезним палаючим багаттям. Іудеї билися з божевільною люттю і відчаєм. Мармуровою підлогою храму текли потоки крові, шиплячи в полум’ї і місцями заливаючи вогонь. Останні священники, які залишилися живими, зібралися на верхньому майданчику храму, і з криком відчаю кинули до неба, повертаючи Єгові ключі храму, яких вони виявилися негідними, і самі кинулися в полум’я.
Так загинув чудовий Єрусалимський храм, яким із заслуженою гордістю милувалися апостоли; загинув на виконання пророцтва Спасителя, і не залишилося від нього каменя на каменю.
Але жахи облоги цим ще не скінчилися. Нижнє місто було взято, пограбовано і віддано вогню і мечу. Потім впало і верхнє місто. Полонених було так багато, що маси іудеїв продали в рабство за копійки; багатьох відпустили, тому що не було на них покупців; тисячі розіп’яли – не вистачало хрестів. Будинки були завалені купами мертвих тіл; підземні підвали переповнені втікачами, які шукали там притулку. Вожді повстання були взяті разом з усіма найкрасивішими хлопчиками, призначеними прикрашати собою тріумф переможця в Римі. Інших відправили на єгипетські рудники. Тисяча двісті людей померли в один день – частково від нестачі їжі, частково через те, що самі відмовлялися приймати її. Під час війни дві тисячі сімсот осіб було взято в полон, загалом загинуло близько мільйона іудеїв. Безліч бранців були кинуті диким звірам у римських амфітеатрах або змушені були зарубати один одного в гладіаторських битвах. Коли Єрусалим упав, Іудея стала римською провінцією. Деякі фортеці ще трималися, найдовше – Іродіал, Махер і Масада, які іудеї захищали з відчайдушною хоробрістю. Падіння Масади було невимовно трагічним. Коли захист її став нарешті неможливим, сикарії, що становили її гарнізон, власноруч побили своїх дружин і дітей, а потім впали на мечі один одного, і останній з тих, хто залишився в живих, сам встромив собі меч у серце. Римські воїни, що увірвалися у фортецю, знайшли в ній безмовність смерті, а на землі лежали гори трупів. Падінням Масади (у квітні 73 року) закінчилася Іудейська війна.
Так стався страшний суд Божий, що заслужено спіткав народ, який своїми беззаконнями, жорстокістю і брехнею, що закінчилися страшним злочином богогубства, тільки ганьбив укладений з ним Богом завіт. Страшно було відчувати те, що відчували деякі очевидці, котрі пережили цю руйнацію, а саме: що падіння міста заслужене було поколінням людей, що були причиною його нещасть, і що жодне місто не зазнавало ніколи таких нещасть, і що жодне століття від часу створення світу не породило поколінь порочніших, ніж ті, що були в Єрусалимі. Навіть язичники визнавали перст Божий у страшній долі, що спіткала Іудею. Коли Тит слідом за своїми переможними воїнами увійшов у місто й побачив його неприступні твердині, завалені горами мертвих тіл, він підняв до неба руки у священному жаху й присягався, що не своєю силою він переміг, але що він був лише знаряддям небесного гніву, і відмовився від запропонованого йому почесного титулу “Іудейського”.
Які висновки ми можемо зробити зі сказаного?
Безсумнівно, що в жахливій катастрофі, яка спіткала Іудею, ми не можемо не бачити правосуддя Божого, грізного покарання порочного народу, позбавлення за гріх. Але безсумнівно також, що і на долю кожного народу діють ті ж закони Божої правди, і якщо ми часом бачимо нечестиве суспільство, розбещений народ, що користується порівняльним спокоєм і не відчуває на собі негайних і безпосередніх ударів гніву Божого, то це зовсім не означає, що воно вилучено з дії законів правосуддя; у цьому виявляється лише довготерпіння Боже, тому що “Господь … довготерпить нас, не бажаючи, щоб хто загинув, а щоб усі прийшли до покаяння” (2Пет. 3:9).
Чи треба говорити про те, що цей урок покарання цілого народу за його гріх, за його порочність і розбещеність постійно має бути перед нашими очима, щоб і нам не зазнати того самого. Необхідно пам’ятати, що меч правосуддя Божого завжди висить над нами і може опуститися на нашу голову в будь-яку мить, щойно міра беззаконь наших виповниться; і якщо грім небесного гніву вдарить над нашою країною та над нашим народом, то ми маємо знати, що відповідальність за це лежить на кожному з нас, оскільки в тій масі зла, що спричинить катастрофу, є й наші особисті гріхи. Тому не рахунки зводити один з одним повинні ми в докорах і взаємних звинуваченнях, а шукати порятунку в покаянні й скорботі над гріхами, щоб відвернути гнів Божий, на нас спрямуваний.
Від сумної долі Ізраїлю завжди корисно перенести погляд на самих себе і запитати: “А ми в якому становищі? Чи не загрожує і нам така ж доля?”
“Коли ж деякі з гілок відломилися, – каже апостол Павло, маючи на увазі під гілками іудеїв, – а ти, будучи дикою маслиною, прищепився на місце їхнє і став спільником кореня та соку маслини, то не хвалися перед гілками… Скажеш: гілки відломилися, щоб мені прищепитися. Добре. Вони відломилися невір’ям, а ти тримаєшся вірою: не гордись, а бійся. Бо якщо Бог не пощадив природних гілок, то, гляди, чи пощадить і тебе. Отож бачиш благість і суворість Божу: суворість до тих, що відпали, а благість до тебе, якщо ти перебуватимеш у благості Божій, інакше і ти будеш відсічений” (Рим. 11:17-22).
Мк. 13:14-37
Продовжуючи мову про останні дні й загибель Єрусалима, Господь дає кілька пророцтв, які у своєму буквальному значенні, мабуть, не можуть бути віднесені безпосередньо до долі Палестини та Іудейського народу. Такими є особливо вірші 24-27 цього уривка XIII глави Євангелія від Марка, де говориться про незвичайні знамення на небі, про прихід Спасителя, Сина Людського, і про Ангелів, які зберуть обранців Його від краю землі до краю неба.
“Але в ті дні, після тієї скорботи, сонце померкне, і місяць не дасть свого світла, і зірки спадуть з неба, і сили небесні похитнуться. Тоді побачать Сина Людського, грядущого на хмарах, з силою і славою великою. І тоді Він пошле Своїх Ангелів і збере вибраних Своїх від чотирьох вітрів, від краю землі до краю неба” (Мк. 13:24-27).
Оскільки в історії падіння Єрусалима ми не знаходимо подій, які представляли б безсумнівне здійснення цього пророцтва, і явлення Сина Людського свого часу не настало, то більшість тлумачів відносять ці слова не до руйнування Єрусалима, а до часу завершення світу і Страшного Суду. У пророчих словах Господа долі загиблої Палестини та єврейського народу переплітаються, таким чином, з майбутньою кінцевою долею всього світу, причому зв’язок цей є настільки тісним, що пророцтво, яке стосується Єрусалима, може бути віднесене інколи навіть буквально до останніх днів всесвіту. Можливість таких збігів пояснюється тим, що у всіх катастрофах життя – великих і малих, місцевих і всесвітніх – діють одні й ті самі закони суспільного розкладання, ослаблення релігійної віри і морального занепаду. Унаслідок одних і тих самих причин і форми цих катастроф, етапи їхнього розвитку та супутні їм явища – приблизно одні й ті самі, з тією лише істотною різницею, що в катастрофах місцевих і приватних руйнівні сили діють порівняно з меншим напрямком і не доходять до останньої крапки, тобто до остаточної загибелі всього існуючого. Ось чому історія падіння Єрусалима має характерну схожість з останніми розділами всесвітньої історії і може слугувати прообразом, або, як тепер кажуть, прототипом загибелі всесвіту, і ось чому в картинах найближчих подій кінця єврейського царства Спаситель міг вказати Своїм учням риси останньої великої катастрофи кінця світу і Страшного Суду.
Поєднуючи у Своїх пророцтвах дві події – падіння Єрусалима і Страшний Суд, – Господь, можливо, хотів дати Своїм учням, а через них і всім Своїм послідовникам, безсумнівне запевнення в дійсності останньої події. Справді, якщо всі Його передбачення щодо долі Єрусалима справдилися з буквальною точністю, то чи не повинні ми звідси логічно зробити висновок, що і друга половина Його пророцтва, яка стосується кінцевої долі світу, здійсниться з такою ж разючою точністю? Для сумнівів не може бути в даному випадку жодних підстав, і тільки наша дивовижна легковажність, пристрасть до земного життя і прихований страх затьмарити безтурботну захопливу суєту земного існування похмурими примарами прийдешньої розплати змушують нас не думати про грізне майбутнє або заперечувати самий факт Страшного Суду із відчайдушним, але безплідним зусиллям.
А тим часом, у загальному перебігу духовного життя думка про Страшний Суд і потойбічне воздаяння має велике моральне значення, особливо на перших його ступенях, коли в людському серці ще не розвинулася любов до Бога, а в розумі немає ясного розуміння правильності духовного життя і безумовної неминучості його законів. На цьому ступені, коли людина ще духовно нерозвинена, думка про покарання за гріх є найвідповідальнішим, а інколи єдиним мотивом, який дає їй силу подолати спокусу.
Про це добре говорить святитель Іоанн Златоуст: “Улюблені, уникаймо пороку і обираймо чесноту, щоб нам не посоромитися в день одкровення справ. “Всім нам належить стати перед судилище Христове, – каже апостол Павло, – щоб кожному одержати відповідно до того, що він робив, живучи в тілі, добре чи погане” (2Кор. 5:10). Будемо ж, застерігаю вас, мати на думці це судилище і уявімо, що воно тепер існує, що Суддя сидить і все відкривається і виставляється на вид. Бо нам потрібно буде не тільки постати, а й відкритися. Невже ви не соромитеся? Невже не тремтите? Чи не наважуємося ми краще померти, ніж відкрити перед шановними друзями наш таємний злочин? Як же будемо почуватися тоді, коли гріхи наші відкриються перед усіма ангелами і всіма людьми і постануть перед нашими очима.
“Викрию тебе, – каже Господь, – і все розставлю перед очима твоїми” (Пс. 49:21).
Будемо ж, умовляю вас, слухати й напоумлятися. Якщо ти матимеш вогонь порочного бажання, – уяви вогонь тогочасної муки, і твій вогонь згасне. Якщо ти захочеш сказати що-небудь непристойне, уяви скрегіт зубів, і страх послужить для тебе вуздою. Якщо ти забажаєш викрасти що-небудь чуже, пригадай слова Судді: “зв’язавши йому руки і ноги, візьміть його і вкиньте у тьму безпросвітну” (Мф. 22:13), і ти залишиш свій намір. Якщо ти жорстокий і немилостивий, – згадай тих дів, у яких згасли світильники через нестачу єлею, через що вони і позбулися шлюбного палацу, і ти скоро станеш людинолюбним. Якщо в тебе буде бажання впиватися і розкошувати – послухай багатія, який говорив: “пошли Лазаря, хай умочить кінець пальця свого у воду та прохолодить язик мій”, – і не отримав бажаного (Лк. 16:24), – і негайно ж залишиш свою пристрасть. І всі інші пристрасті ти можеш приборкати таким чином”.
Так нерідко чинили святі подвижники, коли спокуса виявлялася настільки сильною, що ні молитва, ні напруга волі не могли подолати спокуси і загасити полум’я пристрасті. У такому разі думка про Страшний Суд і про вічні муки була для них найнадійнішою опорою і найкращим способом боротьби. У Пролозі є розповідь про якогось старця, який у спокусі блудної пожадливості спалив в одну ніч усі свої пальці на свічці, щоб таким чином нагадати собі про вогонь вічної муки.
“Друге пришестя Господа на землю для суду над нею, – продовжує св. Іоанн Златоуст, – буде раптовим і несподіваним. День той “як сіть, захопить усіх, що живуть на поверхні всієї землі” (Лк. 21:35). Але страшно буде це пришестя! Ціла низка надзвичайних грізних знамень передує йому. “Сонце померкне, і місяць не дасть свого світла, і зірки спадуть з неба, і сили небесні похитнуться” (Мк. 13:24-25); а євангеліст Лука додає: “будуть …на землі туга народів і безнадійність; і море зашумить і збуриться. Люди вмиратимуть від страху і чекання бід, що йдуть на всесвіт, бо сили небесні захитаються” (Лк. 21:25-26). Будуть “знамення на небі і на землі, – пророкує пророк Іоїль, – кров і вогонь і стовпи диму. Сонце перетвориться на темряву і місяць — на кров, перш ніж настане день Господній, великий і страшний” (Іоїл. 2:30-31). “Ось приходить день Господа лютий, – читаємо в пророка Ісаї, – з гнівом і палаючою люттю, щоб зробити землю пустелею і знищити з неї грішників її. Зірки небесні і світила не дають від себе світла; сонце меркне при сході своєму, і місяць не сяє світлом своїм” (Іс. 13:9-10)”.
“Коли здійсняться всі спокуси всієї землі, – каже св. Єфрем Сирин, – прийде, нарешті, за сказаним, Господь, подібно до блискавки, що блищить із неба, прийде святий, пречистий, страшний і славний Бог наш із незрівнянною славою, у передуванні Його слави чинів ангельських; і архангельських, всі ж вони – полум’я вогняне, і річка в страшному клекотінні, повна вогню, Херувими, з опущеними долу очами, і Серафими, що літають, що закривають обличчя й ноги крилами вогненними, і з трепетом взивають: “повстаньте спочилі, ось прийшов Наречений!”
За словами святителя Іоанна Златоуста, останнім, найрішучішим знаменням перед приходом Спасителя буде вогненний зоряний хрест на небі.
Сам суд у пророцтві Старого Завіту зображується таким чином.
У пророка Даниїла: “Бачив я, нарешті, що поставлені були престоли, і возсів Ветхий днями; одіяння на Ньому було біле, як сніг, і волосся глави Його — як чиста хвиля; престіл Його — як полум’я вогню, колеса Його — палаючий вогонь. Вогненна ріка виходила і проходила перед Ним; тисячі тисяч служили Йому і тисячі тисяч стояли перед Ним; судді сіли, і розкрилися книги” (Дан. 7:9-10).
“Нехай повстануть народи, – вигукує пророк Іоїль, – і спустяться у долину Іосафата; бо там Я воссяду, щоб судити всі народи звідусюди. Пустіть у діло серпи, бо жниво дозріло; йдіть, спустіться, бо точило повне і підточилля переливаються, тому що злість їхня велика. Натовпи, натовпи у долині суду! бо близько день Господній до долини суду!” (Іоїл. 3:12-14).
“Настає час, – говорить Сам Господь Спаситель, – коли всі, хто в гробах, почують голос Сина Божого; і вийдуть ті, хто творив добро, у воскресіння життя, а ті, хто чинив зло – у воскресіння суду” (Ін. 5:28-29).
Цю думку про воскресіння мертвих у день Страшного Суду розвиває докладніше апостол Павло: “Кажу вам тайну: не всі ми помремо, але всі змінимось раптом, в одну мить, при останній трубі; бо затрубить, і мертві воскреснуть нетлінними, а ми перемінимось. Бо тлінному цьому належить одягнутись у нетління, і смертному цьому одягнутись у безсмертя” (1Кор. 15:51-53). “Ось іде Господь, – читаємо в посланні апостола Іуди, – з тисячами святих Ангелів Своїх – учинити суд над усіма і викрити між ними нечестивих у всіх ділах, які породило їхнє нечестя, і в усіх жорстоких словах, що говорили на Нього нечестиві грішники” (Іуд. 1:14-15).
Таким чином, від кожної людини буде потрібен звіт, не тільки у справах, а й у словах, і навіть у думках. “Кажу ж вам, – попереджає Господь, – що за всяке пусте слово, яке скажуть люди, вони дадуть відповідь в день суду: бо за слова свої будеш виправданий і за слова свої будеш осуджений” (Мф. 12:36-37).
“Господь… освітить таємне у темряві, – пише апостол Павло, – і виявить сердечні наміри; і тоді кожному буде похвала від Бога” (1Кор. 4:5). Таким чином, перед судом Божим відкрита буде вся людина з її думками і почуттями, з її діяннями і пристрастями, з її чеснотами і вадами, тобто всім тим, що вона виховала і розвинула в душі своїй, протягом земного життя. Усе в чоловікові буде зважено і справедливо оцінено, “що він робив, живучи в тілі, добре чи погане” (2Кор. 5:10). Усе прожите життя з його злочинами й помилками, з його невдачами й моральними успіхами постане яскраво й чітко насамперед перед самою людиною, і побачить вона й розрізнить у ньому сама, що було доброго й чистого, і що було темного й гріховного. Чи можливо це?
Безсумнівно. Ще тут, в умовах земного існування, у хвилини передсмертної агонії іноді проноситься перед людиною все її минуле життя з найдрібнішими подробицями. Найвіддаленіші моменти, найнезначніші події, все, що здавалося безповоротно зниклим у минулому і стертим зі скрижалів пам’яті, виявляється, зберігається в царині підсвідомості і в хвилини найвищого душевного напруження, спричиненого очікуванням смерті, що насувається, несподівано виринає на поверхню свідомості з дивовижною виразністю.
Ось цікава розповідь відомого англійського адмірала Б’юфорта, який у молодості перекинувся з човном у морі й пішов на дно, не вміючи плавати. Описуючи обставини, за яких це сталося, він каже: “Від того моменту, як припинився в мені всякий рух (що було, гадаю, наслідком досконалого удушення), тихе відчуття досконалого спокою змінило собою всі колишні бунтівні відчуття. Почуття мої були притуплені, але з духом сталося щось зовсім протилежне. Діяльність духу оживилася в міру, що перевищує всякий опис; думки стали виникати за думками з такою швидкістю, яку не тільки описати, а й збагнути не може ніхто, якщо сам не відчув подібного стану. Перебіг цих думок я можу і тепер значною мірою простежити, починаючи з самої події, що тільки-но трапилася, – незручність, яка була її причиною, збентеження, що від неї виникло (я бачив, як двоє слідом за мною зістрибнули з борту), дію, яку вона мала справити на мого ніжного батька, оголошення жахливої звістки всій сім’ї, – тисяча інших обставин, тісно пов’язаних із домашнім моїм життям: ось із чого складався перший ряд думок. Потім коло цих думок почало розширюватися далі: з’явилося останнє наше плавання, перше плавання з аварією, що сталася, шкільне моє життя, мої успіхи, всі помилки, дурниці, пустощі, всі дрібні пригоди і витівки того часу. І так далі й далі назад, кожен випадок минулого мого життя проходив у моєму спогаді в поступально-зворотному порядку, і не в загальному обрисі, як показано тут, а живою картиною у всіх найдрібніших рисах і подробицях. Словом сказати, – вся історія мого буття проходила переді мною, точно в панорамі, і кожна в ній зі мною подія з’єднувалася зі свідомістю правди або неправди; дивовижно – навіть найдрібніші, найнезначніші факти, давно вже забуті, усі майже воскресли в моїй уяві, до того ж так знайомо й жваво, наче б нещодавно трапилися”.
Ця чудова, глибоко повчальна розповідь, яку визнають цілком достовірною, цілком збігається з відомим повір’ям або поглядом народним про те, що перед вмираючим проноситься все його життя.
Цілком можливо, що приблизно такий самий стан переживуть і всі люди в момент останнього грізного Суду.
Зі страшною силою і виразністю пройде перед людиною все її земне життя, не тільки перед нею, а й перед усіма відкриті будуть її справи, слова і думки, і, як неминучий висновок з усього цього, визначиться її вічна доля. Картина не тільки її гріхів і моральних діянь, а й потаємних спонукань, таємних думок і почуттів буде настільки яскравою й точною, що захист, приховування, лукаві виверти будуть неможливими навіть перед власною егоїстичною свідомістю, схильною все виправдовувати й знаходити пом’якшувальні обставини. Людина муситиме сама визнати абсолютну справедливість суду, як невблаганний математичний висновок зі складових життя. “І все, що робите, – каже апостол Павло в посланні до Колосян, – робіть від душі, як для Господа, а не для людей, знаючи, що в нагороду від Господа одержите спадок, бо ви служите Господу Христу. А хто неправо вчинить, той одержить за своєю неправдою, в Нього нема упередженості” (Кол. 3:23-25).
Суд Божий справедливий – у Бога немає лицемірства, і самі засуджені повинні будуть визнати це, коли ясно побачать, що покарання є неминучим наслідком гріха, подібно до того, як виснаження організму є наслідком розпусного життя.
Іноді люди, які не живуть релігійним життям, але розмірковують про релігію лише теоретично, кажуть, що вічне покарання за гріховне життя не узгоджене з благістю Божою, і в цьому сенсі є несправедливим. У цьому запереченні криється явне непорозуміння і нерозуміння законів духовного життя. Ті страждання, яких зазнають грішники, є не тільки покаранням у власному розумінні слова, що накладається якоюсь зовнішньою силою, подібно до того, як це буває в людських судах, де покарання зовсім не випливає логічно зі злочину, а є ніщо інше, як міра залякування, придумана укладачами кримінального кодексу. Покарання вічного суду в головній основі своїй є наслідком гріха, і тому про несправедливість тут не може бути й мови, тим більше про несправедливість Предвічного Судді. Пояснимо це прикладом.
Припустімо, ви живете брудно, неохайно і зовсім забули про вмивання та рушник. У результаті у вас розвинулася короста. Хто винен у цьому і кому ви будете дорікати в несправедливості?
Ви самовільно прийняли отруту і відчуваєте страшні муки. Хіба можна говорити тут про несправедливість?
Ви схопили голою рукою палаюче вугілля й обпеклися. Опік тут неминучий наслідок нерозумного вчинку, і вам нема кого звинувачувати, як тільки себе.
Так само і в духовному житті. Гріх і порок неминуче тягнуть за собою руйнівні наслідки, що заподіюють страждання, які й становлять насамперед покарання грішника. Наслідки ці різні, але всі надзвичайно важкі й болісні. Звинувачувати кого б то не було за ці страждання і визнавати їх несправедливими; абсолютно неможливо, тому що гріх з усіма його наслідками є справою вільної волі людини і вина зловживання цією свободою лежить на самій людині.
Першим і найтяжчим наслідком пороку є відлучення від Бога і позбавлення Божої благодаті. “Бог є світло, і нема в Ньому ніякої темряви” (1Ін. 1:5). Тому грішник не може бути в спілкуванні з Богом, бо “що спільного в світла з темрявою?” (2Кор. 6:14). Це смерть духовна, що тягне за собою повний розлад душевних сил і здібностей. Початок гармонії і єдності життя – Бог, що містить усе, благостю Своєю і силою Своєю. На віддалі від Бога зараз же починається розкладання і дисгармонія. У духовному житті це особливо відчутно. Тільки “Святим Духом всяка душа живиться”. Без цього неминуча смерть, розпад, загибель.
Якщо одна з обов’язкових умов людського щастя – гармонія душевних здібностей і струнка цілісність душевної діяльності, бо в цьому і внутрішній мир, і сила, і спочинок, – то зрозуміло, що будь-яка дисгармонія і розлад душі має відчуватися нами як страждання. І чим повніший цей розлад, тим болісніше страждання.
У звичайних умовах життя ми майже не можемо уявити собі весь гнітючий тягар і безвихідну муку і тугу цього духовного розладу у відлученні від Бога, оскільки Господь нескінченно благий, при всіх наших вадах і злочинах ніколи нас не позбавляє повною мірою Своєї благодаті, частково заради праведників, які живуть із нами, та їхніх молитов, частково в очікуванні, “щоб усі у покаяння прийшли”. Можливо, тільки найбільші грішники світової історії, на зразок Каїна, Іуди і небагатьох інших, відчули на собі весь цей жах і невимовну муку повного відпадання від Бога, в чому і полягало те прокляття, під тягарем якого вони впали. Нам же уявити собі цей безпросвітний морок відчаю, де немає жодного променя надії на примирення з Богом, і пережити його, хоча б уявою, навіть приблизно неможливо. І тільки за трагічною долею цих грішників, уражених Божим прокляттям, ми можемо скласти віддалене, неповне уявлення про їхні душевні страждання, які, можливо, посиленим ступенем очікують і на нас під час останнього звіту на Страшному Суді Христовому.
Інший страшний наслідок гріха – це втрата любові. У нашому світі темряви і скорботи є тільки один промінь радості і щастя – любов, цей посланець неба, за висловом поета. Люди, які не знають любові, навряд чи можуть бути щасливими. Любов – це позитивний полюс щастя, і чим далі відходить від нього людина, тим більше занурюється вона в холодну й мляву пустелю егоїзму й тим безрадіснішим стає її життя. На протилежному полюсі, полюсі ворожнечі та злоби, народжується вже безсумнівне страждання. Якщо ми пригадаємо ті хвилини, коли нас “душила злість”, ми муситимемо зізнатися, що в ці хвилини і після них нам було надзвичайно важко. Але навіть і тоді, коли в наявності немає збуджень афекту, трагедія спокійно-холодної, вузькосебелюбної душі дуже болісна. Особливо сумний останній підсумок, коли людина підходить до кінця життя. Незадоволені підвищені егоїстичні вимоги, неминуче розчарування, досада на інших людей, які не захотіли стати жертвою наших забаганок і примх і дали нам відсіч, – усе це поступово створює тужливу озлобленість проти життя і людей. Злоба ця, що не знаходить собі виходу, нічим не пом’якшена, нікого не лякає, повертає своє жало на найнещаснішого, і в повільному вогні болісно корчиться і згорає людина. Майже кожен розвинений і вкорінений гріх призводить до такого кінця, тому що гріх по суті є себелюбство, і якщо ми припустимо, що в душі, звільненій від уз плоті, духовний спадок життя проявиться особливо сильно та вільно, то ми муситимемо погодитися, що страждання душі, яка втратила любов у насолодах гріха, будуть дуже великими.
Додайте до цього ще почуття цілковитої самотності й покинутості, бо егоїзм ізолює людину, позбавляє її дружби й любові інших людей, і, отже, роздратування, злість, духовна незадоволеність, туга й сумовита свідомість своєї непотрібності не пом’якшуються навіть участю та співчуттям співчутливого серця.
Третій наслідок життя, проведеного в гріху, що становить його прокляття і муку, полягає, за словами святителя Григорія Богослова, в “голоді невмирущих пристрастей”. Душа людини безсмертна і не підлягає знищенню. Разом із нею зберігаються пристрасті. У загробному стані душа зберігає ті самі якості, яких набула і розвинула протягом земного життя. “Стан душі після смерті, за гробом – не самовладний, – каже один духовний письменник, – тобто душа не може почати вільно нового роду діяльність. Душа не може змінити спосіб думок і почуттів і взагалі не може змінити себе і з’явитися іншою, протилежною до земного життя, а може в душі тільки далі розкривати те, що розпочалося тут на землі… зло стане дедалі більше й більше розвиватися у вічності”.
Зародки пристрастей, що виникли в душі, якщо не зустрічають опору у волі людини, ростуть і розвиваються протягом усього життя, досягаючи іноді величезної сили. Розвиток цей, безсумнівно, триває і в загробній вічності, але там, поза умовами плотського існування, людина не має вже жодної можливості задовольнити свої пристрасті, і в цьому криється джерело страшних мук. Якщо незадоволена пристрасть навіть тут важка і болісна і нерідко деспотично поневолює всю свідомість людини, розпалюючи її цією мукою дедалі більше, доводячи інколи до божевілля, то тим більш тяжким є цей гніт за межами чуттєвого світу, де пристрасті, нічим не стримані, досягають у течії вічності страшного розвитку та неймовірної сили, і де, з іншого боку, немає і не може бути анінайменшої надії на її задоволення, хоча б частково.
“Як хвороба, що не лікується, розвивається дедалі більше й більше, так за гробом пристрасний стан душі – її пристрасті, за законом життя, дедалі більше й більше розвиватимуться, доходячи до жахливих розмірів. Тут немає зцілення, немає звільнення від пристрасті, немає вже благодаті для грішників і немає задоволення пристрастей, але гнів Божий. Постійно незадоволений пристрасний стан душі приводить її, врешті-решт, до відчаю, до жорстокості, а потім і до стану найзліших духів – богохульства і ненависті до Святих. Ось внутрішні муки грішників у геєні. Нічим не переборні пристрасті, які безнадійні, даремні, ніколи не викорінювані, сильне прагнення до недосяжного мучать і будуть мучити душу на всю вічність, і можна ствердно зробити висновок, що дія пристрастей за гробом сильніша, ніж на землі” (Митрополит Митрофан. Як живуть померлі).
Нарешті, якщо до всього сказаного додати ще докори совісті, пізній жаль за загубленим життям, почуття заздрості й досади, побачивши блаженство праведних і порівнюючи його з власною долею, то картина внутрішніх мук людини, засудженої до геєни, розкриється перед нами майже в усій повноті.
Що стосується зовнішніх мук людини, тобто геєнського вогню, хробака, що не спить, і т. д., то у святоотцівській літературі з цього питання існують лише окремі думки. Обов’язкового і загальноприйнятого церковного вчення в даному випадку ми не маємо. Деякі зі святих отців допускають матеріальний вогонь мук, інші розуміють його лише в сенсі внутрішніх страждань душі, але хай там як, навіть незалежно від зовнішніх або фізичних страждань, муки грішної душі настільки будуть жахливі, що сама думка про них мимоволі примушує здригнутися.
“Почни ж каятися, – переконує святитель Іоанн Златоуст, – ти тільки поклади початок, а Бог тих, хто кається, сприятиме тобі та підкріплюватиме тебе; ти отримаєш від Нього щедру благодать, і вона буде для тебе солодшою за мед та стільник. Шляхи життя різноманітні, так само як і способів порятунку багато: яким хочеш способом, тим і скористайся, тільки спасайся”.