Єпископ Василій Кінешемський (Преображенський)

Бесіди на Євангеліє від Марка

Розділ III
⇒3:1–6
⇒3:7–19
⇒3:20–35

Мк. 3:1-6

Знову євангеліст розповідає про сутичку, що сталася між Господом і фарисеями, і знову ця сутичка сталася через питання про суботу.

У питанні про суботу книжники і фарисеї були особливо непоступливими і ревнивими, бо вони тут спиралися не просто на стародавній звичай або переказ старців, а на певний наказ Божий. Четверта заповідь Синайського законодавства свідчила:

“Пам’ятай день суботній, щоб святити його; шість днів працюй і виконуй [у них] усякі справи твої, а день сьомий — субота Господу, Богу твоєму: не роби в цей день ніякої справи ні ти, ні син твій, ні дочка твоя, ні раб твій, ні рабиня твоя, ні [віл твій, ні осел твій, ні всяка] худоба твоя, ні прибулець, який в оселях твоїх; бо за шість днів створив Господь небо і землю, море й усе, що в них, а на день сьомий спочив; тому благословив Господь день суботній і освятив його” (Вих. 20:8-11).

А тридцять перша глава книги Вихід говорив ще рішучіше: “І промовив Господь до Мойсея, кажучи: скажи синам Ізраїлевим так: суботи Моїх дотримуйтесь, бо це – знамення між Мною й вами в родах ваших, щоб ви знали, що Я – Господь, що освячує вас, і суботу дотримуйтесь, бо вона свята для вас: хто осквернить її, той нехай буде відданий смерті; хто буде в неї робити діло, та душа повинна бути винищена із середовища народу свого; шість днів нехай роблять діла, а сьомого – субота спокою, присвячена Господу; усякий, хто робить діло в суботній день, нехай буде відданий смерті” (Вих. 31:12-15).

На підставі цих прямих і рішучих вимог закону Мойсея єврею заборонено було в суботу всяку справу: не можна було ні розвести вогонь, ні зварити їжі; навіть пересування обмежено було мірою 2400 кроків. Постанови ці підтримувалися з невблаганною суворістю, і вимога книги Вихід про страту за осквернення суботи виконувалася буквально.

У книзі Числа ми читаємо такий епізод.

“Коли сини Ізраїлеві були в пустелі, знайшли чоловіка, який збирав дрова в день суботи; і привели його ті, які знайшли його, що збирав дрова [в день суботи] до Мойсея та Аарона і до всієї громади [синів Ізраїлевих]; і посадили його під варту, тому що не було ще визначено, що слід з ним зробити. І сказав Господь Мойсеєві: повинен умерти чоловік цей; нехай поб’є його камінням уся громада поза станом. І вивела його вся громада геть зі стану, і побили його камінням, і він помер” (Чис. 15:32-36).

Ще більш вражаючий випадок розповідається в першій книзі Маккавеїв. Під час повстання Маттафії загін обурених іудеїв, ревнителів батьківського закону, сховався в горах, де в суботу і був наздогнаний військами царя Антіоха. Коли ті почали бій, іудеї виявилися абсолютно беззахисними, бо в суботу не хотіли битися, і “вони не відповідали їм, ні навіть ка­меня не кинули на них, ані загородили таємних сховищ своїх, і сказали: ми всі помремо у невинності нашій; небо і земля свідки за нас, що ви несправедливо губите нас. Нападали на них по суботах, і по­мерло їх, і дружин їхніх, і дітей їхніх з худобою їхньою, до тисячі душ” (1Мак. 2:36-38).

Так ревно оберігався серед євреїв спокій суботнього дня! Щоправда, вимоги життя потроху брали своє, і щоб не опинитися в безвихідному становищі, як маккавейський загін, довелося допустити багато казуїстичних відступів і обходів суботнього закону, але зовні його виконували дуже суворо. Лікарська практика також була заборонена в суботу, і, підводячи під поняття лікування чудесні зцілення хворих Господом Іісусом Христом, фарисеї і цю діяльність вважали недозволеною.

Коли одного разу Господь зцілив у синагозі хвору скорчену жінку, “начальник синагоги, обурюючись, що Іісус зцілив у суботу, сказав народові: “є шість днів, в які дозволено робити; в ті і приходьте зцілятися, а не в день суботній” (Лк. 13:14). Жалюгідний буквоїд, він не розумів тієї простої й очевидної істини, що якби Богові неугодні були зцілення в суботу, то Він і не допустив би силі Своєї звершуватися в них, бо силою Божою вони були здійснені.

Знаючи ставлення Господа до питання про суботу, фарисеї, розповідає євангеліст Марк, “стежили за Ним, чи не зцілить його в суботу, щоб звинуватити Його” (Мк. 3:2). А в синагозі, куди прийшов Господь, перебував у цей час чоловік, який мав суху руку. Пройти повз нього байдуже, не надавши жодної допомоги, Господь не хотів, але Він бачив озлоблені погляди фарисеїв, які чатували, і вирішив дати їм урок.

“Він же говорить чоловікові, котрий мав усохлу руку: стань посередині. А їм говорить: чи годиться в суботу добро робити, чи зло робити? душу пасти, чи погубити? Вони ж мовчали” (Мк. 3:3-4).

Що могли вони відповісти? Просте, ясне, мудре запитання Господа відразу викривало всю безглуздість їхньої позиції. Справді: що сказати? Сказати, що добро робити в суботу можна, це означало визнати допустимими і зцілення, а це робило вже докорінну ломку в їхніх поглядах і вченні про суботу. Більше того: це означало визнати перед усім народом несправедливість злісних нашіптувань і нападок на Іісуса та помилковість власних суджень. Професійна зарозумілість і гордість книжників допустити цього не могли. З іншого боку, сказати, що в суботу можна чинити зло і залишити людину гинути без допомоги, було до такої міри безглуздо і так не в’язалося зі значенням суботи як дня, присвяченого Богові, що навіть їхня отупіла совість і збочений у своєму фанатизмі розум розуміли це.

Крім того, простий народ серцем відчув би всю фальш і обурливу жорстокість такої відповіді, а похитнути свій авторитет серед народу – це для фарисея було найгірше.

“…Вони ж мовчали. І, глянувши на них з гнівом, сумуючи про жорстокість сердець їхніх, говорить тому чоловікові: простягни руку твою. Він простягнув, і стала рука його здорова, як друга” (Мк. 3:4-5).

Господь прикладом довів, що в суботу робити добро можна.

У цьому епізоді ясніше, ніж деінде фарисеї виявили своє сухо-формальне ставлення до релігійних встановлень. За їхніми поняттями, справді, людина була заради суботи, а не субота заради людини. Нехай людина гине, нехай вона упустить, можливо, єдину для неї можливість отримати зцілення від Великого Пророка, але закон про суботній спокій має бути дотриманий. Така їхня точка зору.

Але Господь, як завжди, вірний Собі. У Нього і тут на першому плані питання про людину, і якщо для її спасіння треба порушити закон про суботу в його буквальному розумінні, Він не вагається це зробити.

Описане зіткнення Господа з фарисеями ставить перед нами дуже важливе питання: як насправді, за християнським вченням, слід проводити свята і ставитися до них? Чого в цьому випадку вчить приклад Христа?

Що Господь свята не заперечував, видно з того, що щороку для святкування Пасхи Він ходив до Єрусалима, як цього вимагав усталений звичай, і навіть перед самою Своєю смертю, уже передчуваючи її близькість, Він знайшов за потрібне звершити з учнями Своїми Пасху за прийнятим єврейським ритуалом. Не заперечував Він, звісно, і Суботи як особливого дня, присвяченого Богові, бо дотримання Суботи вимагала пряма заповідь Божа, а заповіді ці Він виконував суворо, кажучи про них так: “доки не перейде небо і земля, жодна йота чи жодна риска не перейде із закону, поки не здійсниться все” (Мф. 5:18). Якщо Старий Завіт взагалі Він вважав потрібним для людини, як це ми бачили раніше, то наріжний камінь цього заповіту, Синайське законодавство, Він вважав безумовно необхідною основою життя, незмінною до останньої йоти як закон волі Божої.

У християнстві субота вже за часів апостолів була замінена недільним днем. У книзі Діянь (Діян. 20:7) ми читаємо, що християни для звершення таїнства причащання збиралися в перший день тижня, тобто в день, наступний безпосередньо за суботою, бо суботою закінчувався єврейський тиждень. Іншими словами, це було богослужіння недільного дня. Особливе значення цього дня відзначає також апостол Павло, говорячи про збір милостині (1Кор. 16:2). Лаодикійський Собор християнської Церкви вже виразно замінює святкування суботи недільним днем.

“Не личить християнам дотримуватись іудейських звичаїв, – говорить його 29-те правило, – і в суботу святкувати, але робити їм цього дня, а день недільний переважно святкувати, якщо можуть, як християнам”. Причина цієї заміни цілком зрозуміла: у перший день тижня воскрес Господь наш Іісус Христос, і спогад про цю подію, найважливішу в християнстві, надає і самому дню, з якими вона пов’язана, визначного значення. Тому вимога четвертої заповіді про святкування сьомого дня тижня в Новозавітному християнстві відноситься до дня недільного.

Отже, ми маємо певну заповідь Божу про шанування свят. Оскільки всі заповіді дані Господом для блага самої людини, то вочевидь і ця заповідь для людей корисна та необхідна. Вона так само важлива і так само потрібна, як і всі інші заповіді, бо в ній виражається та сама воля Божа, як і в усьому Синайському законі. І однак немає, здається, іншої заповіді, яку ми порушували б так легко і так часто, як четверту. Цілком ймовірно, це відбувається тому, що шкідливі наслідки порушення вшанування свят для нас не такі очевидні, як шкода від порушення інших заповідей. Убивство, крадіжка, наклеп – це явне зло, для всіх зрозуміле. Але буденна робота у свято, розгул, заняття, що не відповідають значенню Божого дня, – кому від цього яка шкода? Чи не навпаки? Адже праця завжди корисна, і тому всяка робота, хоча б і в свято, цілком допустима. Так думають багато хто. І однак порушення свят є безсумнівним злом, інакше Господь, який вічно дбає про благо людини, не захистив би їхнього шанування особливою заповіддю.

Навіщо ж потрібні свята?

Одного разу мені довелося говорити з молодим англійським студентом про те, чому так суворо дотримуються недільного дня в Англії. “Знаєте що, сер, – сказав він, – як би там не було, але необхідно хоча б один день на тиждень мати для кращих дум!..”

Цю ж думку докладніше розкриває преосвященний Філарет, митрополит Московський: “Свято – це благочестиве споглядання, в якому дух відпочиває від праці плоті і збирає сили для робочих днів життя”. Справді, протягом тижня ми, наче в казані, кипимо серед буденних турбот і хвилювань, живемо, наче на базарі, де криклива метушня життя заглушає все. Душа, як задушливим туманом, оповита настирливими думками про життєві потреби і чвари, про наживу, про кар’єру, про задоволення, про що завгодно, тільки не про Бога; і осад цих дум, як кіптява, як пліснява, заволікає душу, роблячи розум нечистим і серце черствим. У душі накопичується шар морального бруду, і цей бруд необхідно час від часу очищати, щоб не покритися щільною коростою гріха, під якою одразу ж починається гниття і розкладання духовних сил. У руському народі є звичай по суботах щотижня ходити в баню. Так і душа потребує періодичних свого роду моральних обмивань. Такими обмиваннями для душі і повинні служити свята.

Свята – це душ для душі. “День сьомий – Господу Богу твоєму”, – говорить заповідь. Геть усі буденні турботи, сірі думки, брудні бажання, ниючу заздрість, недоброзичливість! На один день віддайте душу найкращим думкам – думам про Бога, про любов, про вічність, про світлий світ ангелів і святих, про безсмертя майбутнього (щоб вам самим, стати кращими, чистішими, добрішими). Струсіть із себе пил життєвої суєти, бо “благословив Бог сьомий день, і освятив його” (Бут. 2:3). Подумайте хоч цього дня про душу, інакше вам загрожує небезпека, що дума про тіло перетвориться для вас на суть життя.

У цьому головне значення свята. Це – день очищення, і цього вимагає гігієна душі.

Для людини немічної, мирської важко жити постійним устремлінням до Бога. Це вимагає безперервних зусиль і добре дисциплінованої волі, бо життєві дрібниці постійно прагнуть опанувати свідомістю і витіснити звідти будь-яку думку про Бога. Боротися з цим натиском постійно, щохвилини, не відступаючи ні на крок, часто не під силу звичайній людині, не досвідченій у духовній боротьбі. Церква це знає і тому, залишаючи в розпорядженні людини для її життєвих справ шість днів на тиждень, вимагає від неї лише один день особливих зусиль, щоб їй вирватися з буденної штовханини і напругою духу хоча б ненадовго піднятися на висоту, яка очищає і освячує. Це мудра педагогіка. Коли розумний вихователь навчає своїх вихованців гімнастики, він завжди спочатку сильне напруження чергує з тривалими періодами відпочинку: інакше легко надірватися. Так і в духовному вихованні: підйом духовних сил у день свята змінюється тривалим духовним ослабленням буднів і тому легко витримується навіть слабким, початківцем-християнином. Так мало-помалу виховується і зміцнюється душа. Перш ніж бігати, треба навчитися ходити.

Таким чином, встановлення особливих святкових днів, що переривають течію буднів, має духовно-виховне значення.

Важко уявити, що являло б собою життя без свят. Безсумнівно, щось дуже сумне, безрадісне. Чи траплялося вам бачити фабричні міста, де деякі вулиці суцільно складаються з фабрик і заводів? Більш непривабливої картини, ніж ці вулиці, не можна й уявити. Сірі, запорошені бруківки; брудно-червоні нескінченно-монотонні корпуси, наче коробки, без архітектурних прикрас, без візерунків, без стилю, з рядами одноманітних вікон, затягнутих дрібним палітуркою рам; нескінченна низка довгих голих труб, які витягнулися до неба, наче жерла гармат, і вивергають зі своїх пащ хмари їдкого диму і кіптяви. Чистого, ясного, блакитного неба не видно: воно все запльоване, загиджене цими трубами і вкрите їхнім сірим димом, як пилом. Ніде жодної яскравої, барвистої плями, яка оживила б цю монотонну моторошність. Усе сіро, убого, вбивчо нудно. Скрізь бруд, кіптява, від яких нікуди не сховаєшся.

Такими мають бути враження життя, що складається з одних буднів без свят. Але душа не переносить цієї гнітючої одноманітності: вона вимагає яскравих, кольорових плям, палаючого сонця, усміхненого неба, пісні жайворонка, радості життя. Усе це дає свято. За релігійного, християнського ставлення до нього воно приносить стільки радості, стільки чистих захоплень, що шкода стає тих людей, які не отримали церковного виховання і ніколи не переживали цього святого піднесення святкового настрою. Навіть будні після свята стають якимись змістовнішими, більш осмисленими і тому цікавішими.

Часто люди, прив’язані до землі, які думають тільки про земне, кажуть, що свята знижують продуктивність народної праці, що святковий час витрачають непродуктивно, і що краще було б використати його для роботи, бо тоді люди були б більш забезпеченими та жили багатшими. Але не кажучи вже про те, що “не хлібом єдиним жива буде людина” і що мета життя не в багатстві, а в розвитку духу, чому сприяють християнські свята, виявляється, що свята не зменшують, а навпаки – підвищують продуктивність фізичної праці, а отже, сприяють накопиченню матеріальних цінностей. Є спеціальна книжка закордонного вченого Німейєра, присвячена цьому питанню й озаглавлена “Про спокій недільного дня”. У цій книжці на підставі статистичних даних доводиться одна дуже проста думка: людська робоча енергія зношується надзвичайно швидко і потребує для свого відновлення певних періодів відпочинку; інакше якість і напруженість праці знижуються, тож час, виграний від скасування святкового відпочинку, зникає майже безрезультатно і загальної продуктивності праці не збільшує.

Крім того, класичним спростуванням зазначеного заперечення слугує найбагатша з європейських країн – Англія. Ніде так суворо не дотримуються спокою недільного дня, як тут. Якщо коли-небудь вам доведеться бути в будній день у центральній частині Лондона, так званому Сіті, то ви будете приголомшені тим шалено галасливим потоком життя, який мчить головними вулицями. Рухом заповнені всі: тротуари, якими нескінченною стрічкою струмує густа юрба заклопотано-ділових людей; суцільною масою асфальтовою бруківкою мчать екіпажі різних родів – кеби, автомобілі, ручні візки, елегантні фаетони, вантажні автобуси тощо. Під землею теж гарячковий рух: там, на глибині шести сажнів, особливими підземними коридорами-трубами зі страшною швидкістю біжать електричні поїзди; поїзди так званого метрополітену то пірнають під землю, то збігають на високі естакади й гуркочуть над вашою головою… Усе це створює враження справжнього стовпотворіння.

Але прийдіть сюди в недільний день, і ви будете вражені зовсім іншою картиною. Усе тихо. Вітрини магазинів, численні контори, банки – все зачинено. Вулиці точно вимерли. Не видно майже ні душі. Рідко-рідко з’явиться перехожий, що йде кудись швидкими кроками, начебто ніяковіє від своєї самотності й необхідності, що змусила його порушити традицію. У порожніх коридорах вулиць самотні кроки лунають дивно дзвінко і виразно. Пройшов – і знову все замовкло. Тільки боббі, ці чудові лондонські полісмени, як статуї, нерухомо стоять на своїх постах, відтіняючи ще більшу нерухомість картини. Усе населення після церковної служби проводить час удома – або біля рояля, під акомпанемент якого співають священні гімни, або в бесіді з приятелями біля каміна. Так Англія проводить неділю. До цього слід ще додати, що вже в суботу з 12-ї години дня заняття всюди припиняються, і проте Англія – найбагатша і найпромисловіша країна в Європі.

Отже, свята анітрохи не зменшують продуктивності народної праці. Але, звісно, для того, щоб вони приносили дійсну користь людині, очищаючи і підносячи душу, для цього необхідно проводити їх належним чином. У нас, на жаль, свято зазвичай означає тільки посилення життєвої метушні. Гості, концерти, вечори, бали, театри, посиденьки, карти, випивка – всі роди розваг, часто брутальних, часто аморальних, – усе це навмисно прилаштовується до свята: у будні ніколи. Зрозуміло, що проводити свято в такий спосіб зовсім не означає присвячувати його Богу або відпочивати. У результаті виходить лише стомлення, якийсь каламутний осад, душевне отупіння. Можна прямо сказати, що набагато краще працювати, ніж наповнювати час цією метушнею, що отруює душу.

Як же слід проводити свята по-християнськи?

Подивіться на приклад Господа Іісуса Христа. Що Він робить у суботу, тобто у свято?

У євангеліста Луки є таке зауваження: “…і увійшов, за звичаєм Своїм, у день суботній у синагогу” (Лк. 4:16).

Ось що було святковим звичаєм Іісуса Христа: Він ішов у синагогу, тобто в молитовний дім. У нас синагоги замінені храмами, і, отже, наш перший обов’язок – відвідування храму.

Дійсно, храм Божий і громадське богослужіння є могутнім засобом духовного виховання, просвітлення, очищення. “Дія Божественної літургії велика… – пише Гоголь. – Якщо тільки той, хто молиться, благоговійно і старанно стежить за всякою дією, душа його набуває високого настрою, заповіді Христові стають для нього здійсненними, ярмо Христове благе і тягар легкий”. “Люблю я молитися в храмі Божому, каже о. Іоанн Кронштадтський, – особливо у св. вівтарі, біля престолу або біля жертовника Божого, бо дивовижно змінююся я в храмі благодаттю Божою; у молитві покаяння і розчулення спадають із душі моєї терни, узи пристрастей, і мені стає так легко… я оживаю в Богові і для Бога… я роблюся як дитина, яку втішають на колінах матері; серце моє тоді сповнене пренебесного солодкого миру… до всіх відчуваєш приязні стосунки й любов, до самих ворогів, і охоче їх вибачаєш і прощаєш”.

Храм вселяє думку про Бога і прагнення до Нього. Навіть зовнішній вигляд його: ці позолочені глави, схожі на запалені свічки з загостреним язиком полум’я, що злетів до неба, кличуть відірватися від землі туди, у височінь, у нескінченне. А богослужіння і повчає, пропонуючи увазі тих, хто молиться, весь зміст християнства в низці глибоких символічних образів, і втішає, і пом’якшує, і підносить. Ось невеликий уривок із листа п’ятнадцятирічної дівчинки, що передає враження юної душі під дією богослужіння: “Я співаю Тобі дивовижну пісню, Тобі, Високому, Світлому, який посилає в душу мою віяння неземного блаженства… Яскраво грають сонячні промені, світлі й радісні на блакитних склепіннях храму. Ніжно майорить у височині білий голубок і колишеться в прозорих струменях ладану. М’які, легкі струмені непомітно піднімаються догори. Усміхнені сонячні промені прорізають їх і падають на напівкруглі склепіння… Який прекрасний цей яскравий день! Яке ясне блакитне небо! Як радісно-дзвінко співають хвалу Тобі молоді, красиві голоси! Як дивно тут, у Твоєму храмі! Як горять усі серця чистою любов’ю до Тебе!.. Увесь світ – великий храм Твій, і все в цьому храмі прекрасне й світле, і все співає Тобі пісню дзвінку й прекрасну, яка лунає захопленням і ніжною любов’ю: ми любимо, любимо Тебе, о, Світлий, Високий, Прекрасний!..

Тихо входимо ми в напівтемний храм і благоговійно схиляємо коліна перед таємничим вівтарем Твоїм. Нечутно летить угору, до напівтемних склепінь перша молитва тремтливих сердець, що горять безмежною любов’ю до Бога. Рівним світлом тепляться попереду свічки. Плавно ллються давно знайомі, дорогі серцю наспіви… І з самої глибини схвильованої душі лине до Нього, що розп’ятий нами, що страждає за нас, що любить нас, гаряча й чиста молитва:

“Боже, Боже! Бачиш Ти наше горе, бачиш Ти темряву, в якій ми живемо, бачиш, як рвуться душі наші до світла Твого!… З гарячих, люблячих сердець лине до Тебе полум’яна чиста молитва за тих, які не знають цього блаженства молитися Тобі, за тих, у душах яких немає жодної іскри великої любові Твоєї, яка зігріває й просвіщає серця всіх! О, вони не знають, яке блаженство відчувати Тебе в серці своєму, яке блаженство в любові до Тебе, як легко і радісно прощати всі образи людям в ім’я Твоє! О, Тобі, Великому, Милосердному, молимося ми: дай їм хоч на мить зрозуміти Тебе, дай їм хоч мить відродженим і очищеним від життєвого бруду серцем помолитися Тобі, дай їм у серцях своїх відчути світлу й прекрасну любов до людей! Пробуди в душах їхніх усе хороше, чисте, що зникло під брудом життя і що й нині ще спить глибоким сном у їхніх серцях!”

Такі враження чистого дитячого серця від православного богослужіння, і так піднесено налаштовує храм!

Недарма стародавні християни так цінували святкове громадське богослужіння і так прагнули до нього, що навіть небезпека смерті їх не зупиняла.

З історії Церкви відомий такий випадок.

За царювання візантійського імператора Валента один час лютувало важке гоніння на православних християн. Особливим едиктом заборонялося відвідування православних храмів. Заборона ця супроводжувалася погрозою, що всіх, хто з’явився на богослужіння, поб’ють у самому храмі. Виконання едикту доручено було міському префекту. Рано вранці, коли, за відомостями префекта, мало розпочатися православне богослужіння, він вирушив до храму в супроводі озброєного загону. Він розраховував, що імператорський едикт так налякає християн, що ніхто не посміє прийти до церкви. Яке ж було його здивування, коли він помітив, що вулиці, прилеглі до храму, були сповнені християнами, які прагнули до літургії. Особливо вразило його, коли він помітив молоду жінку-християнку з дитиною на руках, яка виходила з одного будинку.

Слухай, – сказав він, – куди Ти йдеш?

До церкви, – відповідала вона.

Але ж ти знаєш едикт?

Так, знаю, – спокійно промовила вона.

І ти не боїшся смерті?

О, – сказала вона, і її очі засяяли захопленням, – я з радістю помру за Христа!.. Дивись: усі йдуть… Невже я можу пропустити таку нагоду – постраждати за Господа…

Але пожалій хоч дитину… Навіщо її взяла?

– Я хочу, щоб і вона розділила моє щастя… Вона досить велика, щоб сповідувати ім’я Господа Іісуса Христа.

Префект був збентежений, схвильований, приголомшений. Едикт імператора не був виконаний.

Так дорожили християни храмом і богослужінням. Розуміючи все значення богослужіння для християнського виховання, VI Вселенський Собор видав навіть таке суворе правило про свята: “Якщо хто, не маючи жодної нагальної потреби або перешкоди,… у три недільні дні протягом трьох седмиць, не прийде на церковні збори, то клірик хай буде позбавлений кліру, а мирянин нехай буде вилучений від спілкування”.

Таким чином, відвідування храму є першим обов’язком християнина у свято.

Другий обов’язок – добродіяння. Цьому також вчить приклад Господа, який зцілив сухорукого в Суботу і тим показав, що в суботу треба добро робити.

Нарешті, всі види богоугодних занять – домашня молитва, читання корисних для душі книг, релігійні бесіди і т. д. – найбільш відповідають святу, бо цим і освячується святковий день, як того вимагає заповідь:

“Пам’ятай день суботній, щоб святити його; шість днів працюй і виконуй [у них] усякі справи твої, а день сьомий — субота Господу, Богу твоєму” (Вих. 20:8-10).

Мк. 3:7-19

У цьому уривку розповідається про обрання дванадцяти апостолів.

Слава Господа Іісуса Христа все зростала. Його чудові справи, Його Слово, пройняте духом і силою, чарівність Його особистості, сповненої лагідності й милосердя, – все це викликало увагу, цікавість і захоплення народу. З усіх боків стікалися до Нього натовпи охочих послухати Його вчення або отримати зцілення. Це був період Його зростаючої популярності. “за Ним пішло багато народу з Галілеї, Іудеї, Ієрусалима, Ідумеї та з-за Іордану. І ті, що живуть в околицях Тиру та Сидону, почувши, що Він робив, йшли до Нього у великій кількості”. Серед них було багато хворих, які кидалися до Нього, щоб торкнутися Його. Задовольнити весь цей багатотисячний натовп, наситити його спрагу проповіді, зцілити всіх хворих, які потребували допомоги, одному було абсолютно неможливо. Наставав час, коли проповідуване Господом Царство Боже починало розширюватися і виходити за межі невеликого гуртка найближчих Його учнів, коли кількість тих, хто бажав чути про це Царство або вступити в нього, ставала настільки великою, що для роботи з ними були потрібні помічники. Наставав час закласти фундамент для спорудження будівлі цього Царства. Господь це і робить, обираючи дванадцять апостолів як найближчих Своїх співпрацівників, які повинні були утворити перший остов майбутнього Царства. Він “зійшов на гору і покликав до Себе, кого Сам хотів; і прийшли до Нього. І вибрав з них дванадцять, щоб були з Ним і щоб посилати їх на проповідь, і щоб вони мали владу зціляти від недугів і виганяти бісів”.

Бути з Ним було необхідно, бо в цьому полягало джерело сили, без чого вони були немічні й малодушні. Посилати на проповідь – це був головний спосіб створення Царства Божого, і для цієї мети апостоли й обиралися. Мати владу зцілювати від хвороб і виганяти бісів – у цьому полягав головний засіб впливу на слухачів, ще не підготовлених до того, щоб оцінити внутрішню красу майбутнього Царства і обрати його заради нього самого і заради чистої любові до добра і до Бога.

Ось ті цілі, для яких обрані апостоли. Для апостольського служіння потрібні особливі якості серця, тому Господь обирає простих галілейських рибалок, або, як каже апостол Павло, “Бог вибрав немудре світу, щоб посоромити мудрих, і немічне світу вибрав Бог, щоб посоромити сильне; і незнатне світу і принижене, і нічого не значуще вибрав Бог, щоб скасувати значуще,– для того, щоб ніяка плоть не хвалилася перед Богом” (1Кор. 1:27-29).

Зарозумілість і гордість – велика перешкода в будівництві Царства Божого, і хоча Господь використовує для Своїх цілей іноді й сильних та талановитих, але такі люди особливо піддаються спокусі самообману.

Апостоли виконали своє призначення. Незважаючи на численні перешкоди, незважаючи на гоніння, на страти, на переслідування, незважаючи на труднощі мандрівок і проповіді часто серед диких, варварських народів, вони мужньо несли світло євангельського вчення скрізь, не зупиняючись ні перед чим. “…у небезпеках на річках, у небезпеках від розбійників, у небезпеках від єдиноплемінників, у небезпеках від язичників, у небезпеках у місті, у небезпеках в пустелі, у небезпеках на морі, у небезпеках між лжебратами, в труді і у виснаженні, часто без сну, в голоді і спразі, часто в постах, на холоді і в наготі” (2Кор. 11:26-27) проповідували вони слово Боже. Вони свято виконали Завіт Господній – “проповідували всюди, при Господній допомозі і підтвердженні слова супроводжуючими знаменнями” (Мк. 16:20). З великим терпінням і наполегливістю, з великою мужністю і самовіддачею, з великою любов’ю до людей будували вони Царство Боже, царство добра і правди. Їхніми зусиллями переродився світ, відкинувши язичництво, сповнене жорстокості та егоїзму, і прийнявши вчення Христа про любов і самозречення. Це царство будується ще й тепер.

Апостолів уже давно немає в живих, але їхні наступники-пастирі та вчителі Церкви, як і раніше, в міру сил і старанності трудяться над творенням Царства Божого на тому євангельському фундаменті, який заклав Господь. Коли закінчиться це будування, ми не знаємо, але ми віримо, що рано чи пізно настане це царство – яскраве, світле, прекрасне царство добра, правди, святості й чистоти, коли “Бог був все у всьому” (1Кор. 15:28).

Як повинні ми до цього ставитися – до апостольської справи побудови? Чи можемо ми задовольнитися тим, що для цієї справи Господь обрав тільки деяких, особливих людей, що нашої участі в роботі, відповідно, не потрібно, і тому ми можемо залишатися лише спокійними глядачами?

На це запитання існують дві відповіді. Одна говорить, що ми всі повинні взяти на себе частку участі в апостольській праці, стати з ними нарівні й робити те саме, що й вони, тобто навчати, проповідувати, пояснювати Слово Боже.

Це погляд сектантів.

Іншу відповідь дає звичайне життя звичайних людей.

“Це не наша справа, – кажуть вони, і цієї думки, на жаль, тримається величезна більшість сучасних християн. – Це справа священників, проповідників. Наша хата скраю!”

Обидві відповіді неправильні. Робити суто апостольську справу, тобто вчити, проповідувати Слово Боже, можуть і мають право далеко не всі. Недарма з величезного числа своїх послідовників Господь Іісус Христос обирає тільки дванадцять, а пізніше приєднує до них ще сімдесят. Господь “одних поставив Апостолами, – пише апостол Павло, – , інших пророками, інших Євангелістами, інших пастирями та вчителями, на довершення святих, на діло служіння, для творення Тіла Христового, аж доки всі прийдемо до єдності віри… в міру повного віку Христового” (Еф. 4:11-13).

“Чи всі Апостоли? – вигукує він же. – “Чи всі пророки? Чи всі вчителі? Чи всі чудотворці? Чи всі мають дари зцілення? Чи всі говорять різними мовами? Чи всі тлумачі?” (1Кор. 12:29-30). І в іншому місці відповідає: “ніхто сам собою не приймає цієї честі, але покликаний Богом, як і Аарон” (Євр. 5:4). Таким чином, апостольську справу вчення, проповіді, повідомлення дарів благодаті можуть робити тільки покликані.

З іншого боку, абсолютно несправедливою є і та думка, ніби ми можемо зовсім відмовитися від участі в будівництві Царства Божого, і ніби це справа тільки тих людей, які для цього спеціально поставлені. Звертаючись до всіх віруючих, апостол Петро пише: “Приступаючи до Нього (Господа Іісуса Христа), каменя живого, людьми відкинутого, а Богом вибраного, коштовного, і самі, мов живе каміння, будуйте з себе дім духовний, святе священство, щоб приносити духовні жертви, приємні Богові, Іісусом Христом” (1Пет. 2:4-5). Усі ми – живі камені, з яких будується чудова будівля Царства Божого, усі покликані до участі в цьому Царстві й усі, отже, відповідальні за цю споруду, усі повинні працювати. Ніхто не сміє відмовлятися, але участь наша в цій роботі різна. “Як в одному тілі, – каже апостол Павло, – маємо багато членів, але не всі члени мають однакове діло, так багато нас становимо одне тіло у Христі, а окремо один одному є члени. І як, за даною нам благодаттю, маємо різні дарування, то, чи маєш пророцтво, пророкуй за мірою віри; чи маєш служіння, перебувай у служінні; чи учитель,– у навчанні; чи утішитель, утішай; хто роздає, роздавай у простоті; начальник, начальствуй зі старанністю; хто милосердствує, милосердствуй зі щирістю. Любов хай буде нелицемірна…” (Рим. 12:4-9).

Інакше кажучи, кожен із нас зобов’язаний працювати для творення Царства Божого на тому місці і в тому служінні, де він поставлений Богом. Участь у цій спільній роботі обов’язкова для кожного, але не обов’язково, щоб ця участь проявлялася неодмінно у формі апостольського служіння. Роби, що можеш, де можеш і як можеш. Лише б це було з любов’ю.

Щоб для нас переконливішою стала думка про необхідність і обов’язковість спільної праці на користь спільної справи, для цього треба виразніше з’ясувати для себе, як розуміли апостоли взаємні стосунки віруючих. Для них уся громада послідовників Іісуса Христа, або Церква, і представляє одне тіло, в якому голова – Христос, а ми всі – різні члени. Це – не алегорія, не уподібнення тільки, не образ наочного вираження, а щось набагато більше: це – містичне проникнення в саму суть речей. Ми справді складаємо одне тіло, або один організм. Це можна уявити лише в уяві, але зрозуміти й пояснити в усіх подробицях не можна. “Таємниця ця велика; я кажу по відношенню до Христа і до Церкви”, – зауважує апостол (Еф. 5:32). Уже у вищенаведеному тексті апостол Павло дає цю думку про спільноту віруючих як про одне тіло. Набагато докладніше він з’ясовує це в посланні до Коринфян, і тут слова його такі визначені й дають таку захопливу, глибоко містичну картину внутрішніх стосунків у Церкві, що на них слід зупинитися з усією увагою.

“Як тіло одне, – пише він, – але має багато членів, і всі члени одного тіла, хоч їх і багато, утворюють одне тіло,– так і Христос. Бо всі ми одним Духом хрестилися в одне тіло, іудеї чи елліни, раби чи вільні, і всі одним Духом напоєні. Тіло ж не з одного члена, а з багатьох. Якщо нога скаже: я не належу до тіла, бо я не рука, то невже через це вона не належить до тіла? І якщо вухо скаже: я не належу до тіла, бо я не око, то невже через це воно не належить до тіла? Якщо все тіло око, то де слух? Якщо все слух, то де нюх? Але Бог розмістив члени, кожний з них у тілі, як було Йому угодно. А коли б усі були один член, то де було б тіло? Тепер же членів багато, а тіло одне. Не може око сказати руці: ти мені непотрібна; або так само голова ногам: ви мені непотрібні. Навпаки, члени тіла, що здаються слабшими, значно потрібніші, і які нам здаються в тілі неблаговидними, про тих більше піклуємось… Але Бог так створив тіло, щоб ми про неблаговидне більше піклувалися, щоб не було розділення в тілі, а усі члени однаково дбали один про одного. Тому, чи страждає один член, з ним страждають усі члени; чи славиться один член, з ним радіють усі члени. І ви – тіло Христове, а окремо – члени” (1Кор. 12:12-27).

Ці слова апостола Павла варто було б вогняними літерами закарбувати в серці кожного християнина. Стає зрозумілим, до якої міри тісно ми всі пов’язані один з одним, наскільки залежні один від одного і як відповідаємо всі один за одного і за добробут усього тіла. “Чи страждає один член, страждають з ним усі члени; чи славиться один член, з ним радіють усі члени”. Це закон християнської відповідальності. Якщо заражений один член, то зараза неминуче передається іншим і всьому тілу. Якщо згрішила одна людина, то зараза гріха в більшій чи меншій дозі неминуче переходить на весь організм – суспільство.

Тому я не смію грішити не тільки тому, що це губить мене особисто, але ще більше тому, що це заражає і губить інших. З іншого боку, якщо я бачу брата, який грішить, я не можу залишатися байдужим, тому що цей гріх у тій чи іншій формі дійде і до мене.

Іноді нам здається, що наші гріхи минають безслідно і нікому не приносять шкоди. Це – ілюзія, самообман. Де-небудь коли-небудь так чи інакше наслідки гріха дадуться взнаки. “Життя, як океан, – каже один із наших письменників, – усюди незримий зв’язок: в одному кінці торкнувся, в іншому віддається. Ось ти пройшов повз дитину. Ти, можливо, і не помітив її; але образ твій нечестивий уже закарбувався в дитячому серденьку і рано чи пізно в чомусь відіб’ється: у думках, або у вчинках, або у словах”.

У чому ж має полягати наш обов’язок щодо суспільства з огляду на цю відповідальність?

Непряму відповідь на це запитання дає той самий апостол Павло.

“З Христа все тіло, – пише він, – яке складається і з’єднується всякими зв’язками, що взаємно скріплюються, при дії в свою чергу кожного члена, одержує прирощення для створення самого себе в любові” (Еф. 4:16).

Це означає, по-перше, що окрім безпосереднього виконання тих обов’язків, які покладені на мене Богом, я маю дбати про зміцнення взаємних зв’язків між членами суспільства. По-друге, свою власну справу я маю робити в дусі любові так, щоб вона сприяла посиленню зв’язку між мною та іншими членами. Якщо кожен у своїй діяльності підпорядковується цим правилам, то суспільство твориться і зростає в дусі любові, набуває міцності і процвітає. Навпаки, при порушенні цих правил воно розкладається.

Кожну справу можна робити по-різному. Можна її робити або як обов’язок служіння ближнім, дбаючи більше про їхню користь, аніж про свої вигоди; тоді вона міцніше пов’язує людей, які служать, і тих, хто користується служінням, і є засобом зміцнення, розвитку, процвітання суспільства, силою творчою й життєдайною. Або можна робити його з суто егоїстичним розрахунком, витиснути з нього якнайбільше користі особисто для себе, анітрохи не думаючи про благо інших, і тоді воно не тільки послаблює, розхитує й украй розриває взаємні прив’язаності людей, а й вносить у їхні стосунки щось зовсім протилежне: охолодження, озлоблення, взаємне відштовхування. Це процес гниття, розпаду, смерті. Гниття в тому й полягає, що окремі частинки гниючого тіла втрачають силу взаємного тяжіння або зчеплення і розпадаються. Так у фізичному світі, так і в людському суспільстві.

Припустімо, я селянин. Я можу свою селянську справу робити або в дусі найвужчого себелюбства: хапати за горло кожного, хто посміє зазіхнути на мою власність або мої права, бути скупим на сходках, з піною у рота сваритися за кожен покіс, красти в сусідів дрова, гарчати на кожного, хто звернеться до мене з потребою, і т.п. – і тоді я являюся елементом гниття, елементом суспільно шкідливим. Або ж можу поступатися в земельних суперечках, уникати сварок, допомагати нужденним чим можу – своєю роботою, знаряддями, продуктами, приділяти частину своїх статків безпорадним і бідним тощо. – і тоді я виконую заповідь Божу і буду елементом життєвим, творчим, елементом суспільно корисним.

Егоїзм, себелюбство – завжди сила розпаду, гниття, і ця розкладальна дія егоїзму проявляється за будь-яких умов. Даремно кажуть, що суспільство не може бути побудоване на євангельських засадах самозречення і що найкраще розв’язання задачі, якого тільки можна бажати, тут полягає лише в тому, щоб особистий егоїзм кожного члена ввести в законні межі так, щоб він не стикався з егоїзмом сусіда або, в усякому разі, знав свої межі. Точно і ясно визначити права і обов’язки всіх і кожного, не ображаючи нікого, – ось усе, що потрібно для суспільного процвітання.

Така постановка питання докорінно неправильна. Не кажучи вже про те, що точно визначити обов’язки і права, “не ображаючи нікого”, абсолютно неможливо, бо при егоїстичному ставленні до життя скривджені та незадоволені завжди знайдуться, але найголовніше заперечення полягає тут у тому, що жодними засобами неможливо запхати особистий егоїзм у законні, юридичні рамки: він завжди намагатиметься з них вилізти й розширитися коштом сусіда, і, врешті-решт, знайде для цього засіб або лазівку. Чому розкладаються сучасні капіталістичні суспільства, незважаючи на точну регламентацію прав і обов’язків? Тому, що вони побудовані на грубо-егоїстичній основі, але й будь-яке інше суспільство, яке з’явиться на зміну, неминуче піддасться тому самому закону гниття, якщо залишиться на тій самій основі себелюбства й егоїзму.

Отже, наша участь в апостольській справі побудови Царства Божого має полягати насамперед у тому, щоб кожну справу робити в ім’я Господа Іісуса Христа, в дусі євангельської любові і самопожертви.

Але, крім цього, на нас лежить також завдання всіма залежними від нас засобами зміцнювати взаємні зв’язки між людьми, сприяючи в міру сил розвитку релігійної віри, любові, дружби, довіри і борючись з явищами протилежними. Таким чином, якщо я проповідую невір’я, ворожнечу, насильство, нацьковую людей один на одного, зводжу наклеп, засуджую, розпускаю брехливі чутки про людей, сію чвари, підозрілість – усім цим я вношу розкладання в суспільство і тим якщо не зупиняю зростання Царства Божого (бо за незбагненними Божими законами воно росте за будь-яких умов), то, в усякому разі, відволікаю багатьох від участі в ньому. Якщо ж я поширюю істинну віру, проповідуючи любов і братерство, всепрощення і самозречення, кажу про людей добре, роблю добро і допомагаю нужденним, борюся з наклепом і неправдою, примиряю тих, хто ворогує, то цим я зміцнюю суспільство і взаємні зв’язки його членів і сприяю розвитку і розширенню Царства Божого.

На жаль, цей обов’язок величезною більшістю сучасних християн не усвідомлюється. Навіть найкращі з нас зазвичай задовольняються тим, що абияк слідкують за собою, за своїми настроями і вчинками, але про моральний стан ближніх, про поліпшення їхніх взаємних стосунків навряд чи хто думає. Яке мені діло до іншого? Він сам відповідає за себе! Хіба я сторож братові моєму? Це жорстке запитання Каїна якщо й не вимовляється відкрито, устами, то чується в кожному егоїстичному серці. Байдужість до ближнього, жахлива, тупа байдужість – це наш спільний гріх.

Пам’ятайте: кричущу, обурливу несправедливість скоєно було на ваших очах. У найбрутальніший, найцинічніший спосіб порушено основні правила справедливості. Як завжди, страждав слабкий, безпорадний від сильного, нахабного. Чи заступилися ви за скривдженого? Чи захистили? Чи допомогли йому? Чи поспівчували, принаймні? Чи… пройшли байдуже повз? – Яке мені діло? “Хіба я сторож братові моєму?” (Бут. 4:9).

Ось випадок вас звів із занепалою жінкою. Загибла людська душа дивилася на вас із цих підведених, стомлених очей. Безсоромна посмішка зміїлася на фарбованих губах. У цьому створінні був зганьблений чудовий образ Божий. Чи постаралися ви розбудити душу, що заснула в гріху? Чи зробили спробу витягнути з бруду нещасне творіння Боже? Або гидливо посторонилися з виглядом праведника, гордого своєю перевагою? – Хіба я сторож братові моєму?

Хворий, посинілий від холоду старий стояв перед вами, простягаючи тремтячу руку за милостинею. Як ви поставилися до нього? Чи допомогли? Чи виявили милість і участь? Чи залишилися холодними, байдужими? – Не моя справа! “Хіба я сторож братові моєму?”

Злісна, отруйна плітка була розказана у вашій присутності. Обпльована була честь ваших знайомих. Їхнє добре ім’я тріпали в бруді. Ви знали, що в цій плітці все, від першого до останнього слова, – брехня. Але чи вистачило у вас мужності заявити про це? Чи зупинили ви наклепника суворим докором? Чи відновили правду і зганьблену честь ближнього? Чи вислухали із затаєною зловтіхою, хихикаючи з веселою компанією? Чи, можливо, просто промовчали? – Яке мені діло? “Хіба я сторож братові моєму?”

Ми всі думаємо тільки про себе; питання про ближнього нас не цікавить, і в результаті моральне зло, як зараза, як гангрена, поширюється дедалі ширше й ширше, захоплюючи все нові жертви. І в цьому винні всі ми. Що ми робимо, щоб зупинити порок? Чи докладаємо якихось зусиль, щоб врятувати братів, які гинуть?

Мало видно цих зусиль. Всюди черствість, байдужість. Але черствість завжди викликає озлоблення, а вада, до якої ми так ганебно байдужі, так чи інакше обернеться коли-небудь на нашу голову.

Які жахливі приклади покарання за байдужість і черстве ставлення до ближніх дає історія!

Один з останніх дореволюційних королів Франції Людовик XV полював у Версальському лісі, оточений блискучою кавалькадою придворних. Сумна процесія трапилася назустріч: на бідних дрогах – проста дерев’яна труна, яку тягне жалюгідна селянська шкапа, у супроводі групи людей, що плачуть.

Від чого помер покійний? – запитав король.

Від голоду, – була відповідь, і… король пришпорив коня. У відповіді йому почувся неприємний натяк на тяжке становище народу.

Хвилюватися через це він не любив. Він любив спокій і був байдужий до всього, крім задоволень. “Після нас хоч потоп”, – говорив він. Але як жорстоко в епоху революції розплатилися французькі королі за цю байдужість!

Але якщо наші ближні нічого від нас не вимагають, невже самому йти до них, нав’язуватися з добродійністю та участю? Адже це настирливість і безтактність!

Так, потрібна велика любов, щоб непрохана участь не була грубим вторгненням у чужу душу; потрібна велика ніжність і делікатність, щоб це не було образливо. Проте святі подвижники не чекали запрошень і самі йшли туди, де потрібна була їхня допомога.

У Єгипті жила колись продажна красуня Таїсія. Ім’я спокусниці гриміло по всій країні. Золото рікою лилося в її розпусний дім. Найблискучіші юнаки були біля її ніг. Слава, поклоніння, успіх, багатство, пристрасть п’янили її, і в цьому чаді гріха дрімала душа молодої блудниці. Але Господь у Своєму милосерді не залишив Своє занепале створіння. Одного разу був бенкет у її домі. Гриміла музика. Повітря було сповнене запашних пахощів і п’янких ароматів сходу. Блищало на столах золото дорогих приборів. Вибрані багатії Єгипту були гостями. У самий розпал бенкету якийсь таємничий незнайомець викликав Таїсію для секретних переговорів. Вона повела його до своєї спальні, і там незнайомий відвідувач став благати її за велику суму грошей дати йому одне побачення, але “тільки там, – додав він, – де не бачили б люди і Бог”.

Розсміялася горда красуня.

– Такого місця немає! – промовила вона…

Незнайомець раптово скинув із себе пишний одяг, і Таїсія впізнала в ньому великого подвижника пустелі – преподобного Пафнутія. Старець залишив своє усамітнення, щоб врятувати її, занепалу, сплюндровану… Потекла гаряча промова, що хапала за серце і була сповнена жалю і любові до тієї, що гине. У ній був заклик до покаяння, загроза страшного кінця, чулися слова надії.

– Яку відповідь даси ти Богові?

Здригнулася душа, розтопилося серце, прокинулася совість, що дрімала.

Уперше думка про Бога, про Його закон, про Його гнів яскравим променем пронизала свідомість. Переворот був рішучий і негайний. Таїсія зібрала свої коштовності, спалила їх на міській площі й пішла з Пафнутієм у пустелю, і там серед пекучих Фіваїдських пісків, у суворій забороні, у молитві та сльозах покаяння провела залишок свого життя.

Старець врятував душу, що гинула.

Інший великий святий – Іоанн Милостивий, патріарх Александрійський, сідав щодня біля дверей храму, щоб усі могли до нього приходити. Тут він роздавав нужденним милостиню, розбирав скарги, давав поради. Якщо ніхто до нього не приходив, він журився і говорив:

– Нічого ти нині, смиренний Іоанне, не здобув для себе!

Так святі самі шукали нагоди зробити добро.

На закінчення пригадаємо слова о. Іоанна Кронштадтського з його щоденника:

“Чи віриш, що всі християни православні є членами одного й того самого тіла, і що тому ми всі повинні дотримуватися єднання духу в союзі миру, повинні берегти одне одного, дбати одне про одного, допомагати одне одному? Чи віриш, що святі угодники також є членами єдиного тіла Христового, тобто Церкви, і нашими братами, які клопочуть перед Богом про нас на небі? Чи поважаєш кожного християнина, як члена Христового, як брата Його по людству? Чи любиш кожного, як самого себе, як свою плоть і кров? Чи прощаєш великодушно образи? Чи допомагаєш у скруті, якщо сам маєш достаток? Чи наставляєш невігласа, чи відвертаєш грішника від хибної дороги його? Чи втішаєш сумного? Усе це навіює тобі, зобов’язує тебе робити віра в Церкву святу, соборну й апостольську, і за все це обіцяна тобі велика нагорода від глави Церкви – Господа Іісуса Христа”.

Мк. 3:20-35

Справжній уривок з Євангелія починається невеликим, але надзвичайно характерним епізодом, який кидає коротке світло на один дуже сумний бік земного життя Господа: на ставлення до Нього Його найближчих родичів. Ми знаємо, що шлях Господа Іісуса Христа не був усіяний трояндами. Це був тернистий, скорботний шлях, де нескінченна благодать і милосердя постійно натикалися на шипи людської невдячності та нерозуміння. Але 21-й вірш III глави Євангелія від Марка, якщо в нього вдуматися, звучить особливо сумно, бо він розкриває потаємний куточок життя Спасителя, де скорбота непомітна для стороннього ока і малодоступна навіть для Його учнів, бо її сумних слідів не знайти на поверхні громадської діяльності Господа. Це скорбота, глибоко прихована в схованках серця, де зазвичай вона відчувається особливо важко.

“Ближні Його пішли взяти Його, бо говорили, що Він не при собі”. Подумайте, що це означає?

Народ, як завжди, стікається натовпами до Господа, народ: прославляє явленного Великого Пророка, з насолодою слухає Його вчення, а близькі Його, родичі, турбуються і йдуть узяти Його, “бо говорили, що Він не при собі”, кажучи простіше й точніше – “Він не при собі”.

Божевільний! Як просто і легко пояснюється все незвичайне, надзвичайне, велике і чудове, таємниче і загадкове в житті Господа! Його страждальне життя блукача, який не має, де голову підхилити, Його розрив із сім’єю, з духовними керівниками народу, з правлячими партіями, зі звичайними поняттями єврейського суспільства; Його вчення, високе, натхненне, малодоступне для посередності, – все пояснюється зрозумілим і простим словом “божевільний”.

І зауважте: з обивательського погляду, це припущення… що вселяє підозру і тривогу, звучить правдоподібно. Справді, хіба не божевілля вести таке життя, яке веде цей галілейський Пророк: піти з дому, покинути рідних, відмовитися від домашнього комфорту і затишку і натомість зібрати навколо себе купку дивних, незнайомих людей – тинятися з ними по селищах Палестини, не затримуючись довго ніде, харчуючись абияк і проповідуючи щось незрозуміле й ні на що не схоже. Він міг би жити спокійно, не зачіпаючи нікого, а замість цього викриває могутніх фарисеїв і саддукеїв, дратуючи їх і наражаючи себе на страшну небезпеку їхньої помсти. Він міг би мати гучну, незвичайну славу і користуватися нею для своїх видів, але Він начебто уникає цієї слави і забороняє розповідати про скоєні Ним діяння. Він міг би здобути величезну владу, стати царем або народним вождем – народ майже силою намагається змусити Його зробити цей крок – та Він замість цього вважає за краще вести життя мандрівного убогого.

Ну з чим усе це співзвучно? Хіба це не божевілля? І яке дике, незвичайне вчення, яке Він проповідує! Ми всі звикли якщо не думати про багатство і розкіш, то в усякому разі дбати про те, щоб мати їжу, одяг, пристойне житло. А Він… Послухайте, чого Він вимагає: “не піклуйтеся і не кажіть: що нам їсти? чи що пити? або у що одягтися?… не піклуйтеся про завтрашній день” (Мф. 6:31:34).

Ми всі думаємо, що можемо і навіть мусимо захищати свої права від нахабних зазіхань, інакше нам сядуть на шию і будуть нами зневажати. А Він каже: не противтеся злому. “Але хто вдарить тебе у праву щоку, підстав йому і другу;і хто захоче судитися з тобою і взяти в тебе сорочку, віддай йому і верхній одяг; і хто примусить тебе іти з ним одне поприще, іди з ним два” (Мф. 5:39-41).

Ми всі намагаємося прожити свій вік якомога легше, з найбільшим комфортом і найменшою працею, і зовсім не розуміємо, навіщо треба себе обмежувати, обмежувати свої потреби, брати на себе подвиг поневірянь і страждань, а Він вчить: “Входьте вузькими ворітьми, бо широкі ворота і простора дорога ведуть на погибель, і багато ідуть ними, бо тісні ворота і вузька дорога ведуть у життя, і мало хто знаходить їх” (Мф. 7:13-14).

Так або приблизно так повинні були думати багато хто з сучасників Господа Іісуса Христа, які звикли до рутини життя, встановленої фарисеями і законниками; так, безсумнівно, думали і найближчі Його родичі, які зрозуміти й оцінити всю глибину Його вчення не могли, а підкоритися його авторитету і прийняти Його слова на віру не хотіли. Перебуваючи частіше за інших у Його присутності весь підготовчий період Його служіння, вони, звісно, раніше за інших почали помічати в Ньому ці ознаки удаваної ненормальності: любов до усамітнення, замисленість, незрозумілі промови, дивні витівки. Ось чому давно вже в їхню душу закралася страшна підозра, що перейшла тепер в упевненість: “Він вийшов із себе! Він не сповна розуму!”

Ми можемо далі уявити собі картину тих стосунків, які створилися внаслідок цієї впевненості. Ці косі, недовірливі погляди, особлива обережність у словах, вибір виразів і тем для розмов із погано схованим побоюванням не дратувати хворого, постійне, уважно-настирливе спостереження за поведінкою – як усе це повинно було хвилювати, засмучувати й ображати. Нерозуміння серед найближчих людей особливо боляче. Ви входите в кімнату, де зібралася вся сім’я, і розмова одразу обривається, настає незручна тиша, ви відчуваєте, що говорили про вас, можливо, із засудженням, можливо, зі співчуттям. Ви сідаєте до сімейного вогнища – від вас обережно відсуваються, не спускаючи з вас уважних випробовуючих поглядів. Ви сідаєте за стіл – за вашими руками тривожно спостерігають, і ви розумієте затаєну думку й побоювання: “Раптом він запустить у когось ножем або тарілкою!” І немає жодної можливості переконати цих людей, що ви не божевільний, а абсолютно нормальна людина, що ваших думок і промов просто не розуміють або не докладають зусиль, щоб у них вдуматися.

Це має бути дуже важко, і все це мав пережити Господь Іісус Христос.

Про цю непомітну зовні, глибоко затаєну, хвилюючу і гірку трагедію і розповідає 21-й вірш.

Але ще грубішу, ще їдкішу образу доводиться вислухати Господу Іісусу Христу від книжників і фарисеїв.

“книжники, які прийшли з Ієрусалима, говорили, що Він має в Собі веєльзевула і що виганяє бісів силою бісівського князя” (Мк. 3:22).

Єрусалимські книжники славилися своєю вченістю і їхнє слово було дуже впливовим у народі. Користуючись цим впливом, щоб зруйнувати чарівність особистості й чудес незвичайного галілейського Пророка, вони зводять на Нього ще більш важке й жахливе звинувачення, ніж родичі: вони оголошують Його одержимим духом нечистим.

Це високе, натхненне вчення, ці чудові притчі, сповнені нез’ясовної внутрішньої принади, ці зворушливі повчання та уроки моральних стосунків, це невблаганне бичування неправди й пошуки істини – все це не що інше, як бісівська мана. Ця краса і благородство характеру, милосердя, лагідність, співчуття до немічних, палка любов до правди, безмежна самовідданість – все це навіяно нечистим духом. Нарешті, ці чудові справи, в яких так багато любові до стражденної людини і стільки божественної могутності, – це дар бісівського князя, веельзевула.

Таке звинувачення набагато болючіше і його перенести важче, ніж докір у божевіллі. Впливаючи на народ і збуджуючи його підозрілість, воно перешкоджало і затримувало розвиток самої справи Господа Іісуса Христа. Звинувачення в божевіллі було занадто очевидно безглуздим для тих, хто слухав мудрі, хоча часом і загадкові промови Господа. Звинувачення в одержимості злим духом могло бути прийнято з більшою легкістю і відштовхнути від Нього багатьох послідовників, бо воно здавалося правдоподібнішим. Але цим звинуваченням не тільки гальмувалася дорога для Господа справа спасіння людства, але ще болючіше зачіпалися Його ставлення і любов до Бога. Підозра в божевіллі могла бути образливою для Нього особисто як людини. Звинувачення, підняте книжниками, було образливим для Бога, який діяв у Ньому. “Отець, Який в Мені перебуває, Він творить діла” (Ін. 14:10), – свідчив про Себе Господь Іісус Христос. Він знав таємницю Своєї могутності, знав, що діла, які Він творить, творяться силою Бога, у цьому бачив доказ Свого Божественного посольства, що повинно було переконати людей повірити в Нього (Ін. 10:37-38), і раптом силу, яка діє в Ньому, називають силою веельзевула, Бога, який перебуває в Ньому, хочуть примусити вважати сатаною. Уся безмежна любов Господа Іісуса Христа до Бога, любов Сина до Отця, повинна була обуритися. Ось чому так суворо відповідає Він наклепникам:

“Істинно кажу вам: простяться синам людським всі гріхи та хула, якими б вони не хулили; але хто буде хулити Духа Святого, тому не буде прощення довіку, а підлягає він вічному осудженню. Це сказав Він, тому що говорили: в Ньому нечистий дух” (Мк. 3:28-30).

У Матфея і Луки передача цих слів дає ще новий відтінок думки: “коли хто скаже слово на Сина Людського, проститься йому; якщо ж хто скаже на Духа Святого, не проститься йому ні в цьому віці, ні в майбутньому” (Мф. 12:32; пор.: Лк. 12:10).

Уже з цих слів видно було, як важко було Господу Іісусу Христу чути наклеп, висунутий проти Духа, що діяв у Ньому, фарисеями, які намагалися перед народом накликати на Нього підозру в біснуванні.

Але цю саму долю – бути жертвою наклепу, нерозуміння, образ усякого роду, переслідувань – Господь напророкував і всім Своїм учням і послідовникам:

“Учень не вищий за вчителя, – каже Він, – і слуга не вищий за господаря свого: досить для учня, щоб він був, як учитель його, і для слуги, щоб він був, як господар його. Якщо господаря дому назвали веєльзевулом, то чи не тим більше домашніх його?” (Мф. 10:24-25). “Якщо Мене гонили, то гонитимуть і вас” (Ін. 15:20).

Отже, хто наважиться слідувати за Господом Іісусом Христом і бути Йому вірним, має приготуватися: гоніння, образи, глузування неминучі.

Хіба не глибока, сумна правда в цьому застереженні? Як нападає світ на всякого, хто надумає йому зрадити й обрати новий шлях євангельської любові та правди! “Якби ви були від світу, – підтверджує Господь, – , то світ любив би своє; а як ви не від світу, а Я вибрав вас від світу, тому ненавидить вас світ” (Ін. 15:19).

Ще сьогодні ви належите світу, живете його інтересами і смаками, поклоняєтеся його кумирам – розкоші, багатству, славі, знатності, борсаєтеся у вирі марнославства, хтивості, егоїзму та інших пристрастей, носите, як усі, маску лицемірних пристойностей, ведете так звані дотепні й цікаві розмови, сповнені прихованого цинізму і отруйного осуду, не смієте заїкнутися про Бога, про вічну правду, про суворі закони доброчесного життя, бо говорити про це вважається смішним і нудним у пристойному суспільстві, і всі вами задоволені. Ви можете бути душею суспільства, вас скрізь привітно приймають, вас слухають із задоволенням, вам лестять, про вас відгукуються добре, ваші погано сховані грішки охоче прощають або добродушно-поблажливо над ними жартують. Вас усі люблять: ви – людина своя. Але ось із вами сталася різка зміна: ви стали серйозніше замислюватися про життя і про його сенс; щось невгамовне, незадоволене прокинулося в совісті; давно забуті слова святих оповідей і притч звідкись випливли у свідомості; з’явилася думка про Бога та Його правду; уся криклива метушня й нікчемність світського життя різко виступили перед внутрішнім поглядом. Ви відчули, що в ньому задоволення немає і знайти його не можна, і ви вирішили порвати з ним, з колишніми звичками, зі знайомими і друзями і, відмовившись від усього, йти за Христом. У вашому житті стався переворот… І подивіться, як швидко і різко змінюється ставлення до вас світу. З усіх боків лунає виття, шипіння, свист, улюлюкання. Колишні друзі вас уникають, при зустрічах не впізнають. Починається цькування… Чутки, плітки, розмови…

Ви чули, що сталося з N? Перестав бувати в суспільстві, усе закинув… Кажуть, збирається в ченці…

Бідолаха!.. Що він – з глузду з’їхав? Знаєте, я завжди помічав у ньому деякі дивацтва… Шкода… А який веселун був! Та що за причина? Чи не був він закоханий невдало?

Ні, просто ханжа, святоша! Ну що: він корчить із себе?! Лицемір!.. Такий самий, як і всі ми… Добре знаємо!..

І так далі. Але не бійтеся! Через цей галас не відмовляйтеся від першого кроку. Справжньої небезпеки в цьому ще немає. Це тільки перше, порівняно легке випробування вашої волі та серйозності вашого рішення. Ви маєте це подолати, щоб набути першого гарту.

Не бійтеся! Це виє і улюлюкає в людях хор бісівської сили, яка втрачає свого колишнього раба і шанувальника і не хоче цього допустити. Вона стращає вас, щоб змусити відмовитися від прийнятого наміру. Не звертайте уваги і пам’ятайте, що, як правило, біси завжди більше шумлять і лякають, ніж дійсно шкодять. Без попущення Божого вони нічого не можуть вам зробити.

Не бійтеся! Ви не один. Господь іде вам назустріч і простягає руку. Покладіться на Нього. “Бо як Сам Він перетерпів, бувши спокушеним, то може й спокушуваним допомогти” (Євр. 2:18). Ви можете цілком на це розраховувати, бо ви чули, яку чудову обітницю дав Він Своїм вірним послідовникам: “хто творитиме волю Божу, той Мені брат, і сестра, і мати” (Мк. 3:35).

Скільки радості й духовного підбадьорення в цих словах! Мати такого брата – хіба це не запорука перемоги? Хіба такий брат може покинути без допомоги та підтримки у скрутну хвилину? І що за біда, що від вас відвернулися колишні знайомі, що вас злословлять друзі, раз ви придбали такого брата?

Але щоб мати на це право, необхідна одна умова: творити волю Божу. Високе звання Свого брата, Своєї сестри, Своєї матері Господь визнає тільки за тими, хто виконує волю Божу. З того моменту, як ви зробили рішучий крок, у вас не повинно бути іншої мети, як тільки дізнатися цю волю і виконати її у своєму житті.

Ми вже говорили в попередніх бесідах, що коли людина зуміє поєднати свою волю з волею Божою, підкорившись їй безумовно, то це надає їй величезну силу і забезпечує перемогу в боротьбі зі злом. Крім того, є й інші серйозні підстави, чому християнин повинен зректися своєї волі і виконання волі Божої поставити метою свого життя.

Після гріхопадіння воля людини стала недосконалою, бажання – гріховні й нерозумні, тому що тепер ними керують її пристрасті. Є стара грецька легенда про царя Мідаса, що являє собою типовий зразок нерозумності наших звичайних бажань. За якісь заслуги доля надала Мідасу право просити про виконання одного з його бажань. Жадібний до золота цар зажадав, щоб усе, до чого він доторкнеться, від його дотику перетворювалося на золото. Він отримав цей чарівний дар, і почалися дивовижні речі: крісло, в яке він сів, раптом стало золотим; стіл, на який він обперся, перетворився на золото; він пішов до саду, і кожна сходинка сходинок, які ведуть туди, на яку він ступав, миттєво ставала золотою; в саду йому досить було доторкнутися до будь-якого дерева, і воно вкривалося золотим листям. Спочатку це його забавляло. Він перетворив на золото все, до чого міг доторкнутися, і незабаром все навколо нього яскраво блищало і горіло як жар. Але коли з палацу вибіг його маленький син і, кинувшись до нього в обійми, раптом перетворився на золоту статую, Мідас подумав, що, можливо, це й не так добре, як здавалося спочатку. А коли він сів обідати і з жахом помітив, що хліб, овочі, фрукти, всі страви, якими він намагався вгамувати, голод, перетворюються на золото, і що він не може проковтнути жодного шматка без того, щоб проклятий дар не почав зараз же діяти, він прийшов у відчай. На жаль! Каяття було запізнілим.

Правда це тільки легенда, повчальна казка. Але якщо навіть ми настільки кмітливі, що не вимагатимемо від долі такого вочевидь небезпечного дару, то все ж таки, по суті, наші бажання рідко бувають кращими. З морального погляду вони майже ніколи не бувають вищими за бажання того анекдотичного цигана, який хотів бути царем, щоб щодня їсти пряники з медом. Хіба це не правда? Хіба величезна більшість наших бажань не носить вузько егоїстичний, чуттєвий характер? Всі вони народжені нашими пристрастями, і, намагаючись задовольнити їх, ми неминуче руйнуємо тіло і отруюємо душу, бо кожна пристрасть руйнівна і згубна. Зрештою, якби кожному з нас було надано страшний привілей царя Мідаса, майже напевно ми обрали б не менш небезпечний і згубний дар. Шкода від нашого вибору не така явна, отрута, якою отруєні наші бажання, тонша, але вона діє так само вірно і так само згубно. Один бажає багатства, інший – гарних страв і тонких вин, третій – успіху в розпусті тощо. За своїми поганими наслідками всі ці бажання нітрохи не кращі за бажання царя Мідаса: можливо, повільніше, але вони так само вбивають людину і її душу.

За такої нерозумності наших бажань, як можемо ми їм довіритися? Куди вони заведуть нас, хто це скаже? Як часто трапляється, що після довгих трудів і зусиль, досягнувши здійснення своїх бажань, людина зі здивуванням і досадою бачить, що вона ганялася за примарами і що промениста мрія, яка надихала її, під час досягнення втратила всю принадність. Так лопається райдужна мильна бульбашка, схоплена рукою, залишаючи лише клаптик їдкої піни. У кращому разі втрачено працю і час, у гіршому – замість щастя і насолоди придбано прикрий тягар, шкідливий і ні на що не потрібний. Ми часто, як метелики, летимо на вогонь тільки для того, щоб обпалити свої крила. Я знав одного талановитого молодого чоловіка, який уявив, що його щастя – у кар’єрі актора. Його п’янили блиск рампи, мішура костюмів, феєрична краса життя, зображуваного на сцені, галас аплодисментів, поклоніння юрби, і щоб завоювати це “щастя”, він віддав майже все своє життя і всі свої незвичайні таланти. Він досяг чого хотів, домігся великого успіху в театральному світі й тільки тоді зрозумів, що трагічно помилився, що ні сцена, ні успіх на ній йому зовсім не потрібні, а закулісний бік акторського життя для нього тільки огидний. Змінити рід діяльності було майже неможливо: безпутне життя артиста з’їло його сили, здоров’я, таланти, і починати що-небудь заново було вже пізно. Молоде, багатообіцяюче життя було загублено.

Преподобний Ніл Синайський, людина глибокого духовного досвіду, так говорив про свої бажання: “Багато разів, молячись, просив я, нехай буде мені, що здавалося благом для мене, і наполягав на проханні, нерозумно шукаючи волю Божу, а не Богові віддаючи влаштувати краще те, що Він знає корисним для мене. Але отримавши прохане, бував потім у великій скорботі, і саме за те, що не просив – нехай буде краще з волі Божої, бо справа виявлялася для мене не такою, як я думав” (Преподобний Ніл Синайський. Слово про молитву. Гл. 32).

Дорогоцінне свідчення великого подвижника, який досвідом пізнав усю оманливість людських бажань!

Наскільки краще віддатися цілком у волю Божу, відмовившись від своїх мрій і прагнень! Адже це – воля блага, угодлива і досконала; це – воля доброзичлива, бо Всемогутній, люблячий Отець наш “бажає всім людям спастися і до розуму істини прийти”. Ми можемо цілком довіритися Господу, бо Він краще знає те, що нам справді треба і корисно, краще може вести нас, більше про нас піклується і більше нас любить, ніж ми самі.

Якщо Господь говорив: “не шукаю Моєї волі, а волі Отця, Котрий послав Мене” (Ін. 5:30), якщо ангели Божі, сильні міццю, вічно підкорюються голосу слова Божого і досконало виконують волю Його (Пс. 102:20-21), то ми, немічні (Рим. 5:6), ті, хто спіткнувся з дороги істини (Рим. 3:12), втратили свідомість і втратили свідомість істин (Пс. 102:20-21), то ми, немічні (Рим. 5:6), збігли зі шляху істини (Рим. 3:12), загубили Його з поля зору і не можемо самі собою знайти Його (Іс. 59:7-8), чи не побажаємо наблизитися до Світла, “що просвіщає кожну людину” (Ін. 1:9), і, пізнав святу волю Божу, що її нам відкриває Єдинородний Його Син, творити її за можливістю, бо в цьому і полягає все благо життя нашого?

“Одна певна заповідь дана була людям, Єві й Адаму, – пише о. Іоанн Кронштадтський, – для того, щоб виконанням однієї цієї заповіді, до того ж легкої, люди могли набути навичку до виконання волі Божої, у виконанні якої полягає все благополуччя створінь, і могли утвердитися в любові до Бога. Звертаючи увагу на протилежне – на невиконання волі Творця і виконання волі власної, протилежної Творцю, ми помічаємо, що людина, мало-помалу, набуває навички до лихого і спотворює свою високу, за образом Божим і за подобою створену, природу, робиться ворогом Божим. Так важливе виконання заповідей Божих і таке згубне невиконання! Даючи певну заповідь першим людям… Господь Бог з’явився Сам наставником новоствореної розумної тварини. Хто винен, що це наставництво було відкинуто і людина захотіла краще сама собою управлятися! Ось і досі, при всіх успіхах у науках і мистецтвах, при всіх скарбах мудрості людської, стародавня і нова людина не може виховати сама себе, бо відкинула ще на початку опікунство Боже, бо, скажіть, хто інший, як не Бог, повинен був бути наставником нашим? І в теперішній час, і в минулий тільки ті люди успішно здійснили своє розумове і моральне виховання, які довірилися Богові, жили за Його заповідями, які нині живуть за Євангелієм і вченням Церкви, підкоряючись її керівництву”.

Господи! Навчи нас творити волю Твою, бо Ти є Бог наш, бо в Тебе джерело життя!