Єпископ Василій Кінешемський (Преображенський)

Бесіди на Євангеліє від Марка

Розділ II
⇒2:1–12
⇒2:13–28

Мк. 2:1-12

Коли Іісус прийшов у Капернаум, навколо Нього зібрався великий натовп. Народ тіснився до Нього, щоб подивитися на новоявленого Великого Пророка, про якого так багато говорили, щоб послухати Його вчення, щоб отримати від Нього зцілення. За короткий час маленький східний будиночок, у якому зупинився Господь, виявився заповненим тісним натовпом, так що в ньому вже не було місця. У цей час четверо людей принесли розслабленого, щоб просити Господа Іісуса про його зцілення. Однак увійти в будинок, та ще й з такою ношею, виявилося фізично неможливим, оскільки в дверях тиснява була особливо сильною. Тоді зовнішніми сходами вони піднялися на плоский дах будинку, прокопали глиняну покрівлю, розібрали стелю і на мотузках спустили розслабленого до ніг Іісуса.

Ясно, що ці люди любили хворого. Вони пристрасно бажали для нього зцілення і вірили, що єдина для цього можливість – дотик або слово Господа Іісуса Христа. Будь-що-будь треба було покласти розслабленого перед Ним.

Натовп їм заважає – перешкода майже нездоланна. Але вони зважилися, і вони доб’ються того, що їм треба. Не можна через двері – можна через вікно. Не можна через вікно – можна проламати дах! Але так чи інакше – погляд Великого Пророка впаде на їхнього хворого друга!

Яка наполегливість! Яка непохитна енергія! У цих людей був характер і воля; і ми бачимо, що ця наполегливість винагороджена. Розслаблений був зцілений. Вони досягли своєї мети.

Який урок для нас! І як влучно потрапляє він у найболючіше місце душі! У нас багато хороших, щирих, гарячих поривів, але… “суджені нам благі пориви, але здійснити нічого не дано”. Рідко вони доводяться до кінця і в сфері устрою нашого зовнішнього і суспільного життя, а ще рідше в сфері особистого виховання і спасіння душі.

Ми часто закінчуємо боротьбу на половині, тому що шлях до Христа виявляється важким і захаращеним. Незліченні застави, купи каміння, круті підйоми, непрохідні хащі… Дехто намагається боротися, але труднощі, спокуси всюди, на кожному кроці. Енергія падає, і страшна, зрадницька думка раптом з’являється звідкись і підкорює свідомість: “Порятунок для нас неможливий… Ми загинули!” І майже байдуже люди повертаються назад, відмовляючись від подальшої боротьби.

Але послухайте, ви, зневірені, ті, що втратили надію: чи всі засоби ви використали? Чи всі сили витратили? Ви не можете протиснутися у двері – можна розібрати дах. Можна проломити стіну… Дивіться: вона вже хитається! Ще одне зусилля – і вона падає! І ви хочете піти? Стійте… Усе марно. Млява, невихована воля відмовляється від подальших напружень.

Вам знайома ця картина? Чи не правда, ця в’ялість волі, ця відсутність гарту і заліза в характері – специфічна хвороба душі? Скільки в нас зрад, відступництва, відпадінь, і адже не через активно злу волю, а через боягузтво, слабкість, рихлість. На виховання волі ми не звертаємо жодної уваги. Турботи батьків про дітей обмежуються зовнішнім доглядом, а хвороби душі залишаються поза увагою, і наука життя, яку ми вбираємо змалечку, нічого не говорить нам про самостійність і силу переконань, і вчить тільки пристосовуватися і підкорятися обставинам.

А тим часом у християнському духовному житті більш ніж деінде необхідні наполегливість і наполегливе прагнення до однієї мети. Наполегливість посилена, щоденна тут набагато важливіша, ніж велике, одиничне зусилля волі або геройський подвиг. Це правило однаково застосовне як до особистого життя, так і до суспільного. Блискучий, захоплений ентузіаст, який скоро остигає, принесе в християнському суспільстві менше користі, ніж скромний трудівник, який непомітно, але наполегливо робить свою справу.

Чому? Тому що християнське духовне життя зростає поступово, органічно розвиваючись разом зі зростанням душі, і тому вимагає постійних, безперервних, тривалих зусиль волі. Зусилля надмірні можуть викликати тільки напружений штучний її ріст, або, як кажуть медики, гіпертрофію, але це якщо й не згубить зовсім молодих зародків її (що нерідко буває), то, в усякому разі, відгукнеться дуже шкідливими наслідками. Ось чому надмірні подвиги, за які беруться часто зопалу ченці-початківці, зазвичай забороняються досвідченими старцями.

Покійний батюшка отець Анатолій, оптинський старець, колишній келійник відомого отця Амвросія, говорив, бувало, так: “Великий оберемок набрати неважко, а чи донесеш? Шлях далекий: до кінця життя нести… Якраз увесь розгубиш. А ти по силі… по силі!..”

Я пам’ятаю з часів далекого дитинства: на вікні в нас стояв квітковий горщик, і в ньому пишний запашний жасмин. Коли на ньому з’являлися перші бутони, у нас часто не вистачало терпіння дочекатися, коли вони розгорнуться білими запашними квітами; і в нетерпінні ми часто розколупували бутон, звільняючи ніжні пелюстки від зеленої покришки, квітка розгорталася, на наш захват, ніжна, ароматна, але, на жаль, ненадовго. Зазвичай до вечора того ж дня вона зіщулювалася, блякла і гинула, і вже ніщо не могло оживити її.

Так і в духовному житті: штучно форсувати його – означає губити. На п’ятий поверх одразу не вскочиш: надірвешся! Треба йти сходами, сходинка за сходинкою, через усі поверхи, починаючи з першого. Духовне життя, як квітка, потребує постійної уваги і тривалого догляду; потрібні наполегливість і безперервна робота над собою.

Але як розвинути в собі наполегливість, якщо її немає?

Якщо ми вивчатимемо життя святих подвижників, то знайдемо три умови, від яких залежала головним чином безперервність і наполегливість їхнього духовного діяння.

По-перше, єдність мети. Усе життя їхнє було пройняте однією метою – прагненням до Бога і до спасіння душі.

По-друге, повне зречення від себе і віддача свого життя у волю Божу.

По-третє, що народжується з цих двох умов – величезне терпіння.

Єдність мети є результат єдності центру життя. Коли людина вся пройнята любов’ю до Бога, коли кожна дрібниця її життя пов’язана з думкою про Бога, коли біля себе вона постійно відчуває присутність Бога, невидимо всюдисущого, тоді, природно, Бог є центром усіх її устремлінь, і кожний вчинок визначається бажанням догодити Богові й острахом порушити Його заповіді. У досконалому, цілком закінченому вигляді цю єдність центру і мети ми знаходимо, звісно, в Господі Іісусі Христі, цьому вищому ідеалі морального характеру. Усе Його життя і діяльність пройняті думкою про Бога Отця і єдиною метою – врятувати людину, яка гине. Де б Він не проповідував, що б Він не говорив, основною темою в Нього завжди є Бог і спасіння людства.

В усьому Євангелії не можна вказати жодного факту, де проявилася б Його турбота про Себе або прагнення до якихось земних, тимчасових цілей. Усе для Нього затулилося думкою про Бога. “Не можете служити Богу і мамоні” – говорив Він, і Сам перший втілював у Своєму житті цю цілісність служіння Богові.

Поки людина служить двом господам – Богові й мамоні, тобто до служіння Богові домішує і прагнення до земних цілей, служіння земним кумирам, доти в ній не може бути наполегливості, бо ці служіння несумісні, взаємно суперечать одне одному, і людина примушена чергувати їх у своєму житті, замінюючи Бога на мамону і навпаки, а це робить загальну лінію її поведінки нестійкою і хитливою.

Тільки коли в її душі утворюється єдиний центр і єдина мета – тільки тоді напрямок її діяльності стає постійним і тільки тоді вона може досягти великих успіхів.

Це – закон волі не тільки в сфері релігійного життя, а й у всякій іншій. Усі великі досягнення людського розуму і творчості були отримані таким чином.

Коли Ньютона, найгеніальнішого з астрономів світу всіх часів і народів, який відкрив закон тяжіння і пояснив систему рівноваги небесних тіл, запитали, яким чином він дійшов до цього відкриття, він відповів: “Безперестанку про це думав!” Це означало, що таємниця руху планет і зірок була для нього єдиним питанням, яке невідступно цікавило його думку довгий час, свого роду єдиним центром свідомості.

У Румянцевському музеї є прекрасна картина художника Олександра Іванова ” Явлення Христа народу”. Коли дивишся на неї, здається, що вона вся цілком написана одразу, в одному великому пориві натхнення: такі невимушені пози фігур, таке природне компонування і таке цілісне враження від переданої художником загальної ідеї – пориву уваги численного натовпу, спрямованого на Господа Іісуса Христа. Але пройдіть у сусідню кімнату і ви побачите там масу підготовчих етюдів. Кожну фігуру малювали заздалегідь окремо, часто в кількох начерках різних поз, з яких уже потім для картини вибирали ту, яка найбільше задовольняла художника.

Вам стає зрозуміло, як довго і ретельно працював художник над своїм творінням, як ретельно обмірковував він кожну подробицю і як довго ця картина займала всю його увагу, слугуючи головним центром його творчої уяви. У підсумку цієї наполегливої, тривалої роботи вийшов дійсно прекрасний твір.

У період класичної давнини в Греції жив громадянин Афінської республіки Демосфен. За республіканського ладу, коли всі питання політичного і суспільного життя обговорюють відкрито з народної трибуни перед величезною аудиторією, особливого значення набувають хороші оратори, завдяки величезному впливу їхніх промов на масу. В Афінській республіці цей вплив був особливо сильним, оскільки афіняни були дуже чуйні до всього прекрасного, зокрема й до красивого слова. Тому хороші оратори користувалися у них великою пошаною і славою. Ця почесна кар’єра спокусила Демосфена. Він вирішив стати знаменитим оратором. Але перший його виступ перед народом був невдалим: його освистали. Причина полягала в тому, що, незважаючи на весь свій розум, великий ораторський талант та вміння гарно викладати свої думки, він абсолютно не володів зовнішніми даними для того, щоб справляти потрібне враження на натовп. Невеликого зросту, досить непоказного вигляду, з гаркавою вимовою, слабким голосом і коротким диханням, яке не давало змоги для плавного виступу і довгих заокруглених періодів, він не міг розраховувати на ефект. На додачу до всього в нього була нервова звичка смикати одним плечем, що робило його смішним в очах афінян, які звикли до красивих, відпрацьованих жестів знаменитих ораторів. Невдача, однак, не збентежила Демосфена.

Він зрозумів свої недоліки і вирішив їх побороти.

Почалася наполеглива, завзята робота над собою.

Він пішов на морський берег, де сховався у відокремленій печері, щоб ніхто не порушував його зосередженості, а щоб побороти в самому собі бажання бачити друзів і знайомих і рішуче відмовитися від галасливого столичного життя, він поголив собі півголови. У такому вигляді він нікуди не міг з’явитися і волею-неволею мусив чекати, коли відросте збрите волосся.

У своїй самоті він розпочав низку послідовних вправ. Щоб розвинути в себе глибоке дихання, він підіймався на круті стрімчаки і під час цих підйомів намагався говорити, не зупиняючись. Щоб виробити гарний звучний голос, він у години прибою виголошував довгі промови на морському березі, намагаючись перекричати шум хвиль. Щоб подолати гаркавість і змусити себе говорити чітко, він брав до рота камінчик і з камінцем у роті намагався вимовляти чітко кожен звук. Нарешті, щоб відучити себе від неприємної звички смикати плечем, він вішав до склепінь своєї печери гострий меч і, виголошуючи промову, ставав під ним таким чином, щоб при кожному різкому русі плеча вістря впивалося йому в тіло.

Після довгої наполегливої роботи Демосфен досяг чудових успіхів. Коли він вийшов зі своєї самоти і знову з’явився перед народом на ораторській трибуні, це була зовсім інша людина. Гарний сильний голос, чітка дикція, плавні ефектні жести, прекрасно побудована промова, звучні ритмічні періоди – все це одразу зачарувало і підкорило натовп. Демосфен став знаменитим оратором.

Але скільки наполегливості треба було, щоб перемогти самого себе і свої природні недоліки, і ця наполегливість підтримувалася винятково пристрасним, нездоланним бажанням стати оратором, бажанням, яке на цей час витіснило з його душі все інше і стало центром усього його життя.

Якщо в сфері суто мирській, світській, зосередженість волі в одному центрі дає такі результати, то в царині духовно-релігійній ці результати просто вражають, оскільки слабкій людській волі тут назустріч приходить ще всемогутня благодать Божа, і при її підкріпленні людина повністю перероджується, оновлюється, або, як каже апостол Павло, стає новим створінням у Христі. Прикладів такого повного переродження в історії християнського подвижництва надзвичайно багато. Строго кажучи, майже кожен святий пройшов через цей процес внутрішньої боротьби з собою, і перемога в кожному випадку досягалася наполегливістю, спрямованою до однієї мети – єднання з Богом.

З численних прикладів цього роду візьмемо лише один – преподобного Мойсея Муріна, колишнього лютого отамана розбійників, який став потім смиренним святим ченцем. Але перш ніж він досяг цього, йому довелося перенести надзвичайно важку, наполегливу боротьбу зі спокусами.

Незабаром після його навернення демони постаралися пробудити в ньому колишню його тілесну нечистоту. Спокуса була такою сильною, що він, як сам про те згодом розповідав, мало не відмовився від свого наміру жити благочестиво. Знемагаючи від боротьби, він вирушив до великого Ісідора, колишнього пресвітера в пустелі Скит, який славився святістю свого життя і мудрістю своїх порад.

Ісидор постарався його розрадити і переконував його не дивуватися цій спокусі, бо лише нещодавно зрікшись поганого способу життя, він, безсумнівно, має пережити сильний потяг до колишнього зла. Досвідчений старець пояснив йому, що ці звички тілесної нечистоти подібні до собак, які, звикнувши гризти кістки в якійсь м’ясній, завжди повертаються до неї, поки є можливість туди увійти. Але якщо їм не кидати жодної кістки і замкнути перед ними двері м’ясної, то вони більше не повертаються і йдуть в інші місця, щоб знайти, чим вгамувати свій голод.

Мойсей, укріплений і втішений, цією рятівною настановою, зачинився в келії і став упокорювати своє тіло різними подвигами, особливо ж постом.

Він не їв нічого, крім невеликої кількості хліба на день, багато працював і молився п’ятдесят разів на день. Думка про Бога, про єднання з Ним, про прощення і спасіння душі не покидала його. Вся мета життя для нього зосередилася тільки в цьому. Але час звільнення його від спокус ще не настав. Господь, Який бажав піднести його достоїнство примноженням його перемоги, допустив, щоб, незважаючи на всі зусилля його упокорити свою плоть, він не мав спокою в думках, особливо ночами. Це спонукало його знову вдатися до поради інших, і він розповів про своє становище одному пустельному старцю, який вважався ченцем досконалого життя.

– Що робити мені, отче? – сказав він йому. – Мої сни потемніють мій розум, і стара моя звичка до зла робить те, що моя душа тішиться нечистими образами.

На зізнання Мойсея старець йому відповідав:

– Це відбувається тому, що ти з недостатньою завзятістю відвертаєш свій розум від цих спогадів. Привчи себе не спати, молися старанно – і ти побачиш, що спокуси минуть.

Мойсей повернувся до своєї келії, твердо вирішивши вчинити за тією порадою, і став проводити ночі на ногах, посеред своєї келії, не закриваючи очей, постійно молячись і не стаючи для молитви на коліна з остраху, що його тіло від цієї зміни становища відчує полегшення і дасть демону випадок спокусити його. Незважаючи на все, пристрасті продовжували бушувати. Тоді він взявся за новий подвиг  і працьовитості. Щоночі він обходив келії пустельників, які через похилість свого віку і через неміч своїх сил не могли ходити самі по воду, бо вона була далеко. Він брав без їхнього відома їхні глечики і приносив їх наповненими, проходячи для цього іноді до п’яти миль, дивлячись на розташування келії.

Це витончене милосердя, яке прирікало його на велику втому і тим самим знищувало палючий вогонь пристрастей, ще більше збуджувало проти нього лють демонів. Але преподобний говорив звичайно: “Я не перестану боротися перш, ніж демони не перестануть мучити мене спокусливими снами” (Е. Поселянин. Пустиня).

Шість років боровся таким чином преподобний Мойсей, поки нарешті бажаний спокій і мир не оселилися в його душі.

Він переміг. Перемогла його наполегливість. Але це було б для нього абсолютно неможливо, якби його душею не володіла єдина думка, єдина мета – прийти до Бога. На цьому шляху для нього виростала страшна, ледь переборна перешкода – його бурхливі пристрасті, і для того, щоб перемогти їх терплячою роботою над собою протягом шести років і не відступити, не похитнутися, – для цього необхідно було, щоб ця головна мета життя завжди світила йому як дороговказна зірка, вабила до себе непереборно і спонукала до безперервної боротьби. Так і для кожного християнина образ Господа Іісуса Христа має бути центральною точкою, навколо якої кристалізується все духовне життя, і тоді вся воля розвивається в одному напрямі, набуваючи величезної твердості й наполегливості.

Друга умова наполегливості в житті християнських подвижників це – повна віддача себе у волю Божу. Це здається дивним на перший погляд. Коли ми говоримо про наполегливість, то зазвичай розуміємо саме здатність і силу наполягти на своєму, домогтися виконання своїх бажань. А тут потрібні зречення від своєї волі і підпорядкування Богові. Наполегливість і підпорядкування! Хіба це сумісно?

Безсумнівно. У виконанні Божих приречень і заповідей можна бути настільки ж наполегливим, як і у виконанні своїх бажань, і навіть набагато більше, тому що в підкоренні Богові воля людини знаходить таку могутню опору, якої не може бути в діяльності, заснованій на власних бажаннях і самовизначенні. Суб’єктивно ця опора полягає в тому, що вимоги Божого закону мають для людини набагато більшу силу авторитетності, ніж її власні бажання. Хоч би якою гордою була людина, хоч би якою схильною вона була перебільшувати свої чесноти і здібності, у глибині свідомості вона все ж не може поставити їх так високо, як вірянин ставить для себе Бога. Тому її особисті бажання можуть переживатися дуже гостро, можуть дійти до ступеня пристрасті, але вони ніколи не набудуть тієї морально-повчальної сили, яку мають для віруючого заповіді та вимоги Божественної волі. У своїх власних бажаннях людина або незмінно помічає елементи самолюбства й егоїзму, що позбавляє їх моральної чистоти й обов’язковості для совісті, або ж у тих випадках, коли її діяльність вільна від егоїстичних спонукань і вся спрямована на користь ближнього, вона не може бути безумовно впевненою в правильності шляху, обраного для їхнього практичного здійснення, бо усвідомлює, що вибір цей визначений її власним розумом, силу якого вона не може вважати абсолютною. У тому й іншому випадку неминучі сумніви послаблюють твердість і впевненість її діяльності. Цих сумнівів не знає віруюча людина, яка цілком підкорилася волі Божій.

Об’єктивно опора для діяльності, узгодженої з волею Божою, полягає в тому, що Господь незримо допомагає Своєму вірному слузі, який творить Його волю. Ця велика, могутня допомога, з одного боку, а з іншого – упевненість у правильності шляху, зазначеного пальцем Божим, і в безумовній святості та непогрішності норм, даних Господом для людської діяльності, призводять у результаті до того, що людина віруюча, яка підкоряється Богові й цілковито спирається на Його всемогутню волю, духовно нескінченно наполегливіша та сильніша за невіруючу людину, яка служить винятково своєму “я”, яка керується своїми егоїстичними бажаннями та вказівками свого розуму.

Третьою умовою наполегливості є терпіння. У святих подвижників воно завжди було величезним. Значення його в християнському подвигу абсолютно зрозуміле: щоб вести безперервну боротьбу зі спокусами, постійно напружено працювати над собою і до останньої хвилини свого життя не відступати, не кидати розпочатої справи, не довівши її до кінця. Для цього треба вміти мужньо переносити, по-перше, страждання і поневіряння, завжди пов’язані з християнським подвигом, а по-друге, неминучі помилки, падіння і невдачі, які легко можуть викликати зневіру і послабити енергію недосвідченого християнина. Диявол завжди користується невдачами, намагаючись роздути їхнє значення до розмірів справжньої катастрофи, щоб довести подвижника до відчаю і примусити його припинити боротьбу. Уміння переносити страждання і не бентежитися невдачами і є форма християнського терпіння. Воно природно розвивається з двох раніше зазначених умов наполегливості, тобто з єдності мети життя і покірності Богові, і без них навряд чи може хто-небудь досягти високого ступеня. Терпіти страждання, знаючи, що це завгодно Богові, і переносити невдачі, знаючи, що їх попускає Бог для нашого виховання в покорі, незмірно легше, ніж не розуміючи, навіщо і для кого це потрібно. Безглузді, непотрібні поневіряння, найнезначніші, відчуваються набагато важче і дратують набагато більше, ніж велике горе, доцільність якого нам зрозуміла.

У питанні про виховання терпіння можуть бути корисні ще такі зауваження.

Часто наше нетерпіння в християнському подвизі залежить від того, що ми швидше хочемо насолодитися плодами зроблених зусиль і мати швидкий, помітний для нас успіх. На другий день після звернення до Бога ми вже хочемо бути святими.

Якщо цього не виходить, нам починає здаватися, що наші зусилля зникають дарма, і мало-помалу зневіра опановує душу. Ми часто здатні буваємо на великий геройський вчинок, бо там успіх виявляється одразу, але в буденній, чорновій роботі, яка не дає швидких помітних результатів, наша енергія скоро бідніє і гасне.

Щоб запобігти зневірі, треба твердо пам’ятати, що жодне зусилля, яким би малим воно не було, не пропадає безрезультатно і в душі свій слід залишає. Якщо ми не помічаємо успіхів, то найчастіше тому, що наш духовний погляд ще недостатньо досвідчений, щоб їх розрізнити, якщо вони не проявляються у великих розмірах, але якщо зусилля зроблені сумлінно, то результати безсумнівні, в цьому можна бути впевненим. Подивіться, як повільно, непомітно росте дерево. Майже неможливо визначити, наскільки воно виросло за добу, і тільки наприкінці року виявляється значний приріст. Так і в духовному житті.

Завжди краще дивитися не на кінцеву мету своїх прагнень, а на найближчий крок, який належить зробити. У християнському житті цю кінцеву мету розглянути ясно майже й неможливо, оскільки ідеал тут нескінченний і потопає на відстані, а порівнювати пройдений шлях із тією відстанню, яку ще треба буде пройти, – заняття і даремне, і здатне вселити зневіру. Хоч би як далеко пішла людина вперед, перед нею все ще розстеляється така нескінченно довга дорога, що вона завжди здається собі такою, що перебуває на самому початку шляху. Тому ніколи не слід міряти, наскільки ти виріс у духовному відношенні, а всю увагу звернути на те, щоб якомога краще зробити наступний крок.

Краще думати про те, що ти повинен робити, а не про те, чого ти можеш досягти. Виконуй свій обов’язок сумлінно і не переймайся забагато результатами. З довірою довір це Господу.

Завжди пам’ятай правило стародавнього мудреця Семея: “Обов’язки – твої, а наслідки – Божі”.

Мк. 2:13-28

У цьому уривку євангеліст Марк уперше зазначає ті розбіжності, які почали виявлятися між Іісусом Христом і керівним класом єврейського народу – фарисеями і книжниками – в їхніх поглядах на релігію та її значення в житті людини. Абсолютно різне розуміння релігії та її цілей породжує між ними перші непорозуміння, які незабаром переходять у фарисеїв у затаєну ворожнечу і глуху ненависть. Три точки розбіжності зазначає святий Марк. Три серйозні зауваження роблять фарисеї Христу.

Коли Господь покликав до числа Своїх учнів збирача податей Левія Алфеєва, який згодом став апостолом з ім’ям Матфей, останній у пориві великої радості влаштував у себе бенкет.

На цей бенкет він запросив своїх колишніх друзів, таких самих митарів, яким був сам, а також багатьох з того натовпу, що постійно оточував Господа Іісуса Христа і що складався здебільшого не з професіоналів релігії, а з людей звичайного, марнотратного, гріховного життя, як більшість із нас. На бенкеті Левія Господь опинився в компанії митарів і грішників.

Ця обставина викликала обурення фарисеїв.

– Як це ваш учитель, – сказали вони учням Господа, – їсть і п’є з митарями та грішниками?

Збирачів-митарів вони ненавиділи, вбачаючи в них зрадників нації, тому що митарі служили ненависній чужоземній римській владі, займаючись оглядом товарів, стягуванням мита за ввезення і вивезення та збором дорожніх зборів на мостах і дорогах. Усіх же, хто не належав до фарисейського кола і не надто суворо дотримувався виконання обрядового Мойсеєвого закону і переказів старців, вони глибоко зневажали, вважаючи грішниками.

Тільки себе визнавали фарисеї “чистими” і гідними послідовниками Мойсея і нізащо не принизилися б до того, щоб мати спілкування з митарями і людьми легковажними або неохайними в релігійному відношенні. І раптом цей прославлений Пророк із Назарету, про якого так багато говорять, їсть і п’є разом із цим непотребом. Він з ними розмовляє, Він їх навчає! Яка профанація релігійної проповіді і яка ганьба для людини, яка претендує бути вчителем і наставником Ізраїлю!

Другу розбіжність викликало питання про піст. Суворі законники в усьому, фарисеї були такими ж і щодо постів. Усі пости, заповідані законом і переказами, вони вважали суворо обов’язковими не тільки для людей, що утворили релігійну громаду і бажали вести релігійне життя, якими їм здавалися учні Господа Іісуса Христа, а й узагалі для всіх синів Ізраїлю; і раптом у цій маленькій громаді, що сформувалася навколо нового Пророка, не визнають постів! Учні Іісуса не постять!

Зрозуміле обурене запитання: “Чому Твої учні не постять?”

Третє непорозуміння виникло з питання про ставлення до суботи, це своєрідне “табу” єврейського равинізму, де жодних відступів від встановлених правил не допускали. Інцидент, що викликав це непорозуміння, був такий: “І довелось Йому в суботу проходити засіяними полями; і учні Його дорогою почали рвати колоски”.

Євангеліст Лука додає: “зривали колоски і їли, розтираючи руками” (Лк. 6:1).

“І фарисеї сказали Йому: “дивись, що вони роблять у суботу, чого не слід робити?”

Зривати колосся руками на чужій ниві, не вживаючи серпа, Мойсеєвим законом дозволялося (Повт. 23:25). Це не вважалося крадіжкою, і не в цьому полягав злочин учнів, що викликав зауваження фарисеїв. Порушення закону, з їхнього погляду, полягало, по-перше, в тому, що цього дня ще не можна було їсти нового хліба. Перший сніп нового врожаю зазвичай приносили спочатку священникові, який підносив його перед Господом у жертву. Це робилося за законом на другий день свята опрісноків, або на третій день Пасхи, 16-го числа місяця Нісана. “ніякого нового хліба, – говорив закон, – ні сушених зерен, ні зерен сирих не їжте до того дня, в який принесете приношення Богу вашому: це вічна постанова в роди ваші у всіх оселях ваших.” (Лев. 23:14). Господь Іісус Христос зі Своїми учнями проходив полем, за свідченням святого Луки, у так звану другопершу суботу, тобто в суботу, яка трапилася 15-го Нісана (за тлумаченням святого Ісидора Пелусіота). Отже, учні, зриваючи і куштуючи колосся, не дочекалися рівно одного дня, коли вони могли зробити це на законній підставі. Але найжахливіше, за фарисейськими поняттями, полягало в тому; що учні зривали колосся і розтирали його руками в суботу! Адже, йдучи далі в цьому напрямку, можна було допустити в суботу і жнива, і молотьбу! А це законом виразно заборонялося: “шість днів можна робити діла, а сьомого дня субота спокою, святе зібрання; ніякого діла не робіть” (Лев. 23:3).

Імовірно, фарисеї очікували, що Господь зупинить учнів і нагадає їм давнє правило, але не дочекавшись цього, вони самі звертають Його увагу на обурливе порушення закону: дивись, що вони роблять у суботу!

Такі три факти, що виявили розбіжності між Господом Іісусом Христом і фарисеями.

У жодному з цих випадків Господь не став на точку зору фарисеїв і не підтримав їхнє обурення. Ясно, що в оцінці фактів релігійного життя і в розумінні його сутності вони різко розходилися. Строго кажучи, висловлювання фарисеїв мали під собою формальні підстави, особливо в питаннях про піст і суботу. Тут вони стояли на ґрунті буквального розуміння закону, але цей закон у їхньому розумінні був чимось мертвим, закостенілим, таким, що не допускав рішуче ніяких змін або пристосувань до живої душі людини, і тому він втратив дух життя, як і сухе дерево, що вже не може рости й розвиватися, а може тільки гнити.

Господь Іісус Христос ставився до Мойсеєвого закону зовсім інакше.

Він ніколи не відкидав Старого Завіту. “Не думайте, що Я прийшов порушити закон або пророків: не порушити прийшов Я, а здійснити. ” (Мф. 5:17), – говорив Він. Він з великою силою підтверджує його, особливо коли помічає його лукаве перекручення або порушення в ім’я людських переказів старців, як це ми бачимо в суперечці про п’яту заповідь, дух якої фарисеї до того викривили, що всупереч категоричній вимозі закону дозволяли людині в багатьох випадках забувати про свої зобов’язання до батьків або ж ухилятися від них через лицемірну казуїстику (Мк. 7:6-13). У текстах Святого Письма Старого Завіту Він шукає правила поведінки або опори в боротьбі зі спокусами (Мф. 4:4,7:10). Своїм учням Він дорікає за недовіру до старозавітних пророків (Лк. 24:25). Доктрини Старого Завіту про створення світу, про людину, про праведність, про Промисел Він вважає незаперечними. На історії ізраїльського народу, викладеній у книгах Старого Завіту, Він засновує Свою місію. У Своїх проповідях і повчаннях Він часто користується висловами, думками, образами і порівняннями, узятими зі Старого Завіту. Він так добре його знає, що це знання викликає подив навіть серед книжників.

Але Господь Іісус Христос не тільки знав Старий Завіт – Він завжди вимагав його виконання. Зціливши прокаженого, Він вимагає, щоб той пішов показатися священникові і приніс жертву за очищення, як це було постановлено законом Мойсея (Мф. 8:4, пор. Лев. 14:3-4).

Коли до Нього звертається юнак із проханням навчити, як успадкувати життя вічне, Він насамперед вимагає від нього виконання заповідей Старого Завіту (Мк. 10:19).

Коли настає час Пасхи, Він доручає учням приготувати все потрібне для свята, як це вимагав закон Мойсея (Лк. 22:8).

Можна було б навести багато прикладів, що свідчать про ту повагу, з якою Господь ставився до Старого Завіту. Безсумнівно, Він вважав його не тільки корисним і потрібним для духовного життя, а й обов’язковим для людини як Слово Боже.

Тут мимохідь можна підкреслити урок, що випливає для нас: якщо Господь знаходив книги Старого Завіту потрібними та корисними, то, очевидно, вони мають таке саме значення і для нас, хоча ми й користуємося вищою формою Божественного Одкровення – Новим Завітом. Необхідне Христу – необхідне і нам. Тому та зневага і недовіра, яку помічають іноді серед деяких християн по відношенню до Святого Письма Старого Завіту, абсолютно ні на чому не ґрунтується.

Але визнаючи і шануючи книги Старого Завіту як Божественне Одкровення, Господь ставиться до них набагато вільніше і зовсім інакше, ніж фарисеї. Глибоко шануючи основні принципи, що проводяться тут, як плід осяяння Святого Духа, Він вважає старозавітні форми практичного їхнього здійснення в житті такими, що цілком припустимі для змін, і, ніколи не відступаючи від духу Святого Письма, Він, проте, не пов’язує ні Себе, ні Своїх послідовників формальними приписами стародавнього закону. Життя змінюється, змінюються, як у калейдоскопі, його умови, і ті обряди, звичаї та норма зовнішньої поведінки, які були практичні та придатні кілька століть тому, стають абсолютно непридатними й навіть нездійсненними в цей момент.

Але дух, цей вічний абсолютний і живий дух, що діє постійно в людині, в її житті, в її історії, дух добра, істини, правди – має бути завжди один і той самий, проявляючись лише в різних виявленнях залежно від епохи. Так, наприклад, стародавній закон Мойсея наказував тому, хто купив раба зі співвітчизників, тримати його в рабстві не більш як шість років, а на сьомий рік відпускати на волю, і водночас додавав: “коли ж будеш відпускати його від себе на волю, не відпусти його з порожніми руками, 14 але дай йому від стад твоїх, від току твого і від точила твого: дай йому, чим благословив тебе Господь, Бог твій” (Повт. 15:13-14). У цій постанові позначається дух милосердя, дух любові до ближнього, але чи можемо ми виконати це правило? Зрозуміло, що ні, оскільки в рабство у нас тепер не продаються і сам інститут рабства давно знищено, тому і дух милосердя нині повинен шукати свого вираження в інших, сучасних формах благодійності.

Інший приклад: для ненавмисних убивць, тобто тих, хто вчинив убивство ненавмисно, через необережність, Мойсеїв закон відводив три міста, де вони могли шукати притулку від помсти родичів убитого. Тут говорив дух правосуддя, бо людину, винну тільки в необережності, карати як за навмисне вбивство, звичайно, несправедливо.

Але в нас немає ні міст притулку, ні родової помсти, і правило це відпадає саме собою. Дух справедливості знаходить вираження в інших формах. Зрозуміло, що форми людської поведінки і життя, що виражають веління релігійного духу, не можуть бути вічно одними й тими самими, застиглими, омертвілими, і вимагати цієї незмінності форми – значить на живий орган накладати лубки.

Результат завжди буде один і той самий: ослаблення живої сили релігії та омертвіння тканин душі.

Навіть більше: якщо релігійні форми тримати завжди педантично незмінними, не зважаючи на потреби людини, що духовно розвивається, то ці форми або скалічать духовне життя, дадуть йому потворний розвиток, або зовсім зупинять його зростання. Якщо дитину постійно тримати в пелюшках, не знімаючи їх і не послаблюючи, то вона рости не зможе. Китаянки для того, щоб мати маленькі ноги, чого вимагає мода, тримають їх з дитячого віку завжди туго забинтованими. Це зберігає дитячий розмір ноги, зупиняючи її ріст, але страшенно спотворює її і супроводжується сильним болем.

Так буває завжди там, де є жива органічна сила життя і зростання. Так і в релігії: у міру того, як дух Божий, дух добра і правди дедалі повніше й досконаліше втілюється в житті людини, старі форми, як дитячі пелюшки, стають для неї дедалі тіснішими, і вона неминуче, хоча часто поступово й непомітно, їх змінює. Саме життя тією мірою, якою воно розвивається і переймається новим духом, переростає старі рамки, не вміщається в них і природно прагне їх розсунути, і якщо, не зважаючи на цей ріст, залишити ці рамки в колишньому вигляді, без усяких змін, то життя просто їх розламає, як весняна вода, яка підіймається у річці, ламає лід, що сковує її. Цей саме закон духовного життя і висловив Господь у словах: “Ніхто не вливає вина молодого в міхи старі: інакше молоде вино прорве міхи, і вино витече, і міхи пропадуть; але вино молоде треба вливати в міхи нові” (Мк. 2:22).

Господь Своїм вченням, життям і смертю підняв релігію на таку величезну висоту, у такій повноті сповістив тим, хто увірував у Нього, Духа істини і благодаті, що не лише форми зовнішнього богослужіння виявилися застарілими, а й самі правила життя та поведінки довелося розширити та заглибити, щоб у них могло відобразитися це віяння нового духу. Звідси низка антитез, що природно виникають при зіставленні нового вчення зі старими правилами:

“Ви чули, що сказано древнім: не вбивай (Вих. 20:13), а хто уб’є, підлягає суду. А Я кажу вам, що всякий, хто гнівається на брата свого даремно, підлягає суду” (Мф. 5:21-22).

“Ви чули, що сказано древнім: не перелюбствуй (Вих. 20:14). А Я кажу вам, що всякий, хто дивиться на жінку з похоттю, вже вчинив перелюб з нею в серці своєму” (Мф. 5:27-28).

“Сказано також, коли хто розведеться з жінкою своєю, хай дасть їй лист про розлучення (Повт. 24:1). А Я кажу вам: хто розводиться з жінкою своєю, крім провини перелюбу, той спонукає її до перелюбства” (Мф. 5:31-32).

“Ще чули ви, що сказано древнім: не порушуй клятви, а виконуй перед Господом клятви твої (Лев. 29:12; Повт. 23:21). А Я кажу вам: не клянись зовсім… Хай буде слово ваше: так, так; ні, ні” (Мф. 5:33-34:37).

“Ви чули, що сказано: око за око і зуб за зуб (Вих. 21:24). А Я кажу вам: не противтеся злому” (Мф. 5:38-39).

“Ви чули, що сказано: люби ближнього твого і ненавидь ворога твого (Лев. 19:17). А Я кажу вам: любіть ворогів ваших, благословляйте тих, хто проклинає вас, добро творіть тим, хто ненавидить вас і моліться за тих, хто кривдить і гонить вас” (Мф. 5:43-44).

У цих антитезах немає протиріччя давнім правилам. Вони не скасовують, а лише розвивають і вдосконалюють норми Старого Завіту. У них віє той самий дух любові і правди, який, однак, уже піднявся зі ступені дитячого стану людства на величезну висоту розвитку і досконалості.

Так і дивиться Господь на взаємне відношення Старого і Нового Завітів. “Не думайте, – каже Він, – що Я прийшов порушити закон або пророків: не порушити прийшов Я, а здійснити” (Мф. 5:17). Українське слово “здійснити” не зовсім точно передає відтінок думки. Грецьке слово, що стоїть тут у Матфея, означає: ” наповнити”, дати повноту, закінченість. Інакше кажучи, Господь хоче сказати, що Його Новозавітне вчення не порушує і не скасовує Мойсеєвого закону, але доповнює і розвиває його. Фарисеї розширювали стародавній закон, відшукуючи все нові випадки його застосування, опутуючи все життя дріб’язковими, формальними приписами, породжуючи перекази старців у неймовірній кількості, або, як каже пророк Ісая: “І стало у них словом Господа: заповідь на заповідь, заповідь на заповідь, правило на правило, правило на правило, тут трохи, там трохи, — так що вони підуть… і потрап­лять у сітку і будуть уловлені.” (Іс. 28:13). У цих спробах регламентувати всі дрібниці життя незмінними мертвими правилами, формально виведеними із закону, вони зберігали букву закону, але нерідко порушували його дух (Мк. 7:6-13).

Іісус Христос, навпаки, поглиблює і розвиває принципи старозавітного законодавства, посилює його духовну напруженість. Він зберігає його дух, але нерідко порушує форму. У цьому полягає основна і суттєва різниця у ставленні до Старого Завіту Господа Іісуса Христа і фарисеїв.

Чому вийшла така відмінність?

Тому, що Господь дивиться на релігію незмірно глибше, ніж фарисеї. Для Нього сутність релігії і полягає в живому союзі душі людини з Богом, союзі любові. “щоб усі були єдине, як Ти, Отче, в Мені, і Я в Тобі, так і вони хай будуть в Нас єдине… щоб любов, якою Ти полюбив Мене, в них була, і Я в них” (Ін. 17:21:26), – так молиться Він Отцеві Своєму. Людська душа, яка любить Бога, – ось те, що для Нього є найціннішим, а яким чином ця душа дійшла до любові, що об’єднує її з Богом, – це питання, строго кажучи, другорядне, таке, що не має істотно важливого значення. Людина може виховувати цю любов і ортодоксальними засобами, суворим виконанням вироблених релігією обрядів і постанов, що мають педагогічне значення, але може досягти тієї самої мети і зовсім своєрідним шляхом, як, наприклад, досягали святі пустельники, перебування яких у пустелі вимагало від них особливого способу життя і особливих правил зовнішньої поведінки. У християнстві оцінюється не стільки діяльність людини, скільки якості душі її, що проявляються в цій діяльності. Святитель Миколай публічно дав ляпаса Арію і був засуджений отцями Собору, які вгледіли в цьому вчинку порушення дисципліни любові, але Бог виправдав Свого обранця, бо в цьому ляпасі позначилися палкі ревнощі святителя про віру, його велика любов до Бога і, безсумнівно, до того ж Арія, хульні промови якого треба було зупинити, щоб не вразив його гнів Божий. Господь, як завжди, дивиться в корінь речей. Таким коренем у духовному житті є душа; зовнішні діяння – це тільки плоди. Важливо насамперед, щоб корінь – душа – був здоровий, тоді й плоди будуть добрі. “Так усяке добре дерево плоди добрі приносить, а погане дерево плоди погані приносить. Не може дерево добре приносити плоди погані, ні дерево погане приносити плоди добрі” (Мф. 7:17-18).

Не може дерево добре приносити плоди погані, ані дерево зле приносити плоди добрі” (Мф. 7:17-18).

“Добра людина з доброго скарбу серця свого виносить добре, а зла людина з лихого скарбу серця свого виносить зле, бо з повноти серця промовляють уста її” (Лк. 6:45).

Стоячи на цій точці зору, Господь і всі зовнішні встановлення релігії, її обряди, правила, звичаї оцінює винятково за їхнім зв’язком із душею людини, тобто оскільки вони або виражають релігійні настрої та рухи душі, або слугують засобом її релігійного виховання. “субота для людини, а не людина для суботи”, – каже Він (Мк. 2:27).

Це означає, що всі зовнішні форми, в яких проявляється релігійне життя, добрі й цінні, якщо вони сприяють духовному розвитку людини і допомагають їй наблизитися до Бога. Цінні щирі молитви, тому що вони слугують вираженням віри, благоговіння і любові до Бога, схиляючи Господа на милосердя до того, хто молиться, зближують Бога з людиною. Цінні церковні служби, сповнені символізму і глибоко зворушливих обрядів, бо вони розвивають у людині релігійне почуття. Цінні справи милосердя і різні благочестиві вправи, бо вони виховують налаштовану до добра волю, яка прагне до угодити Богу.

Але всі ці форми релігійних проявів стають безглуздими, якщо вони втрачають зв’язок із живою душею. Безглузді й безцільні молитви, якщо їх вимовляють тільки вустами і якщо в них не беруть участі ні розум, ні серце. Стають абсолютно непотрібними обряди, якщо вони не виховують душу в любові і покірності до Бога. Навіть справи благодійності та служіння ближньому втрачають свою цінність, якщо людина не бере участі в них душею (1Кор. 13:3).

Якщо ми зрозуміємо все це, зрозуміємо погляд Господа на релігію і на релігійне життя, то нам стане зрозумілим сенс усіх трьох відповідей, у яких виявилася Його розбіжність із фарисеями.

Коли фарисеї дорікають Йому, що зближенням із митарями та грішниками Він ганьбить Своє звання духовного вчителя, Господь відповідає їм: “не здорові потребують лікаря, а хворі; Я прийшов покликати не праведників, а грішників до покаяння” (Мк. 2:17).

Найцінніше для Бога – душа людини. Тому й обов’язок релігійного вчителя саме в тому й полягає, щоб цю душу, затьмарену, хвору гріхом і таку, що відійшла від Бога, просвітити, зцілити і знову повернути до Творця. Не потрібен той учитель, який не йде за цією душею, цураючись її язв, і безглуздим є його величаво-гордовите стояння на віддалі від людей, які потребують його керівництва. Якщо він бажає залишатися лише в незаплямованому Колі праведників, то він непотрібний і не робить своєї справи.

На запитання, чому учні Його не постять, Господь відповідає: “чи можуть постити сини чертогу шлюбного, коли з ними наречений? Доки з ними наречений, не можуть постити, прийдуть же дні, коли відбереться від них наречений, і тоді поститимуть у ті дні” (Мк. 2:19-20).

Це означає: піст не відповідає їхньому теперішньому настрою. Піст є зовнішнім вираженням душевної скорботи і скрушення про гріхи. Але зараз для них час радості, бо Я, Господь і Учитель їхній, з ними. Було б смішно, якби гості, запрошені на весільний бенкет, сумували і постили. Так і для їхньої радісної душі піст не тільки не приносить користі і безглуздий, але був би лише шкідливим лицемірством. Настануть дні, коли Мене не буде з ними, тоді будуть сумувати і постити. Тоді піст буде для них потребою душі і виразом тужної любові. Тоді він буде потрібен.

Коли, врешті-решт, фарисеї дорікнули учням Іісусовим за те, що вони зривали та їли колосся в суботу, Господь відповів: “невже ви ніколи не читали, що зробив Давид, коли мав потребу, зголоднів сам і ті, що були з ним, як увійшов він у дім Божий за первосвященника Авіафара і їв хліби предложення, яких не повинен їсти ніхто, крім священників, і дав тим, що були з ним?” (Мк. 2:25-26).

Епізод, на який вказує Господь, відноситься до того часу, коли Давид рятувався від переслідування Саула, і детально описаний у першій книзі Царств, глава XXI, вірші 1-6 (1Сам. 21:1-6). Хліби приношення вважалися великою святинею (Лев. 24:9), і ніхто зі сторонніх не смів їх куштувати за законом Мойсея. Однак Давид порушив цю постанову, бо в іншому разі йому і його свиті загрожувала небезпека загинути від голоду. Господь не докоряє Давидові, бо постанови закону мають на увазі користь людини та її душі, і там, де буквальне виконання їх пов’язане з очевидною шкодою для людини, їх, звісно, може бути скасовано.

Так само не можна дорікати й апостолам, що вони через потребу порушили суботу, бо “субота для людини, а не людина для суботи” (Мк. 2:27).

Фарисеї дивилися зовсім інакше. Навряд чи вони коли-небудь замислювалися серйозно про необхідність удосконалювати насамперед душу, навряд чи саме в цьому вбачали волю Божу і головну мету релігії і навряд чи розглядали постанови закону як виховний засіб релігійного розвитку. Для них виконання закону вже саме по собі було засобом угодити Богу, і, забуваючи, що Бог не від рук людських догоджання приймає, вони уявляли, що суто механічним виконанням усіх обрядових приписів вони забезпечують для себе належну милість і нагороду. Ось чому, виконавши ці приписи, фарисей був цілком задоволений собою і більше ні про що не турбувався. “Хіба я не все виконав, і в чому я помилився?” – таким було звичайне прислів’я фарисея. Обряди і постанови закону набували, таким чином, значення свого роду магічних засобів, виконання яких було для людини обов’язковим, якщо вона хотіла отримати милість у Бога. У фарисеїв людина була для суботи, а не субота для людини. Вона могла вмирати з голоду, якщо їй це було завгодно, але суботні постанови вона зобов’язана була виконати, бо в іншому разі вона накликала на себе, на їхню думку, гнів Божий.

Цей погляд на сакраментальне значення обрядів не вичерпаний і досі навіть у християнстві, особливо серед нашого старообрядництва. Там обряди теж набули абсолютно невластивого їм значення самодостатніх засобів угодити Богу і тому оголошені незмінними і недоторканними. “До нас покладено: лежи так воно на віки віків”, – говорив перший вождь розколу старообрядництва протопоп Авакум.

Але для нас, звичайно, ця думка неприйнятна. Нескінченно вищим є погляд Господа, Який усі обряди і постанови зовнішнього закону розглядав з погляду їхньої користі для душі людини. Щоб більш чітко з’ясувати цю точку зору, дозвольте навести порівняння.

Коли архітектор починає будувати храм, він насамперед ставить риштування. Без цього робота неможлива: ви можете викласти п’ять-десять ярусів цегли, але більше цього не піде. Риштування дають вам змогу вести споруду до величезної висоти, і що вище вона піднімається, то вище простягаються риштуванням сходи і платформи для робітників. Тільки коли споруда закінчена, риштування знімаються, і дивовижна будівля храму Божого виростає перед вами у всій красі своїй.

Риштування – це обряди і правила зовнішньої поведінки. Їхнє завдання – сприяти вихованню душі і будівництву в ній храму Божого, що і є головною метою духовної роботи.

Чи потрібні вони?

Ясно, що потрібні, бо без них храму не побудувати. У кращому разі можна вивести лише перший ярус, але всю споруду закінчити неможливо.

Чи змінювані вони?

Знову-таки ясно, що так. У міру того, як іде вперед розвиток шляху, і зовнішні допоміжні засоби мають ставати піднесенішими і складнішими, пристосовуючись до цього розвитку. Для дітей потрібне молоко, для дорослих – тверда їжа (1Кор. 3:2).

У міру зростання дерева необхідно подовжувати паличку, до якої воно прив’язане.

Але чи достатньо обмежитися будівництвом лісів, тобто виконанням зовнішніх обрядів і приписів, як обмежувалися фарисеї?

Звичайно, ні. Ставити ліси безглуздо, якщо не будувати храму. Самі по собі вони ні на що не потрібні.

Треба твердо пам’ятати, що якщо Господь має бути центром усього людського життя і царювати в душі людини, то перша турбота християнина має полягати в тому, щоб збудувати в душі гідний для Нього храм, тобто очистити і приготувати, виховати душу.

У цьому полягає головна турбота. Сюди мають бути спрямовані всі сили й увага, і все релігійне життя і діяльність мають розглядатися під цим кутом зору.

“Хіба не знаєте, що ви храм Божий, і Дух Божий живе у вас?” (1Кор. 3:16). “Бо ви храм Бога живого, як сказав Бог: оселюся в них і буду ходити в них, і буду їхнім Богом, і вони будуть Моїм народом” (2Кор. 6:16).