Святитель Іоанн (Максимович), архієпископ Шанхайський і Сан-Франциський

День пам'яті (н. ст.)

Місяця червня на 19-й день

2 липня Церква вшановує пам’ять святителя Іоанна (Максимовича), архієпископа Шанхайського і Сан-Франциського. Він не був яскравим оратором і видатним вченим богословом. Маючи архієрейський сан, святий не гребував ходити вулицями босоніж, проповідуючи пастві євангельське Слово.

Майбутній місіонер походив із родини потомствених дворян Максимовичів. Родоначальником династії був Максим Васильківський, відомий київський землевласник. Старший син Васильківського був першим в роду, хто пов’язав своє життя зі служінням Церкви. У Києво-Печерській Лаврі він прийняв чернечий постриг з ім’ям Іоанн. Невдовзі йому судилося стати видатним духовним письменником і просвітителем Сибіру — святителем Іоанном Тобольским.

Юний Михайло Максимович часто молився святителю Іоанну. Тоді він навіть не міг припустити, що незабаром буде покликаний повторити духовний подвиг свого уславленого попередника. Його схильність до місіонерства була очевидна ще в дитячі роки, коли особистим прикладом благочестя він надихнув свою гувернантку-католичку прийняти православ’я.

Отримавши в чернецтві ім’я святителя Іоанна Тобольського, молодий священник попрямував в просвітницьку місію до Китаю. Так Промислом Божим рід Максимовичів почався і закінчився святими угодниками.

«Проповідь Христового вчення й віри в Христа і в Живоначальну Трійцю є виконанням обов’язку, заповіданого Христом апостолам, і невід’ємним обов’язком архіпастирів і пастирів», — сказав святитель Іоанн в напутньому слові одному новопризначеному архієрею. Це була не протокольна фраза, а свідчення про особистий подвиг святого архієпископа в справі церковної місії. На його немічні плечі лягла величезна відповідальність за формування духовно-морального обличчя руської пастви, розсіяної по всіх кінцях землі в роки післяреволюційного лихоліття.

П’ятдесят тисяч біженців із колишньої Російської імперії проживали в Шанхаї, коли святитель Іоанн прийняв цю архієрейську кафедру 3 червня 1934 року. Це були налякані революцією і життєвими потрясіннями люди, які хотіли зберегти православну віру в країні, де переважав буддизм. Архієпископ доклав чимало зусиль, щоб хоч якось об’єднати розрізнені парафії і вибудувати повноцінну церковну соціальну роботу. З його благословення і за його безпосередньої участі були побудовані госпіталь, притулок, гімназія, будинки для людей похилого віку, громадська їдальня й комерційне училище.

Але найбільше архієрей переживав за знедолених дітей. Він організував для сиріт і дітей бідних батьків притулок в ім’я святителя Тихона Задонського. Майбутніх вихованців притулку святитель шукав по шанхайських нетрях особисто. Одну дівчинку владика врятував, викупивши її за пляшку китайської горілки; іншого хлопчика він випросив у матері, яка «працювала» в публічному домі. Для дітей, позбавлених радості життя, він став і турботливим батьком, і люблячою матір’ю.

Всі, хто знав владику Іоанна, відзначали його особливу молитовність. Святий мав унікальний дар молитви, якою зціляв різні недуги. Якщо хворий знаходився в критичному стані, владика міг прийти до нього в палату в будь-який час дня і ночі, сісти біля ліжка і посилено молитися за страждалого. По його молитвам видужували навіть ті хворі, недуги яких були невиліковні. Своїх духовних чад владика відвідував, пересуваючись вулицями босоніж. Владика юродствував, не бажаючи, щоб хто-небудь бачив у ньому людину, наділену високим священним саном. Коли одного разу хтось із поблажливості пожертвував архіпастиреві черевики, він сердечно подякував благодійникові, але продовжував ходити босим, носячи взуття перекинутим через плече на пов’язаних шнурках.

Святий зміг наблизитися до християнського ідеалу безперервної молитви. Він ніколи не лягав в ліжко, задовольняючись лише коротким сном сидячи або лежачи на підлозі. Ночі він проводив перед Богом. Через фізичну перевтому владика постійно був сонливий. Бувало, під час тривалої розмови з людьми він засинав, продовжуючи слухати співрозмовника і чітко відповідаючи на його питання уві сні.

Господь вручив святителю Іоанну не лише владу над людським здоров’ям, але і силу протистояти природній стихії. Коли в Китаї спалахнула громадянська війна, руські переселенці були змушені шукати нове місце притулку. На їхні звернення про допомогу відгукнулася лише влада Філіппін. На острів Тубабао разом з прихожанами відправився і їхній вірний наставник, архієпископ Іоанн. Розмістившись в непрохідних джунглях, емігранти потроху стали повертатися до звичного ритму життя. Але тут прийшов час сезонних тайфунів, які руйнують все, що знаходиться на їхньому шляху.

Приборкати бурю звичайній людині не під силу, адже вся природа є творінням Божим, яке живе за Його законами. Але за весь сезон ураганів жоден із них не зачепив острів, де жили переселенці. Емігранти звернулися до філіппінців зі здивованим питанням: чому стихія обходить їх стороною? На що отримали відповідь:

— Поки ваш святий чоловік щоночі обходить табір і благословляє його зі всіх чотирьох сторін, нема чого турбуватися ні нам, ні вам.

У 1951 році владика Іоанн був призначений правлячим архієреєм Західноєвропейського екзархату Руської Зарубіжної Церкви. Розпочату в Шанхаї місіонерську роботу невтомний архіпастир продовжив у Парижі. Одного разу владику запросила хвора емігрантка причастити її в лікарні. Їй було ніяково від того, що в середовищі охайних француженок раптом з’явиться неохайний священник, до того ж ще й босий. Але як тільки архієрей покинув палату після звершення таїнства, захоплена сусідка сказала хворій:

— Яка Ви щаслива, що маєте такого духівника! Моя сестра живе в Версалі, і, коли її діти хворіють, вона виганяє їх на вулицю, якою зазвичай ходить єпископ Іоанн, та просить його благословити їх. Після отримання благословення діти негайно поправляються. Ми називаємо його святим.

Був випадок, коли святий врятував парижанку від вірної загибелі. Виглянувши із вікна, вона побачила на землі незвичайний предмет, схожий на згорток паперу. В душу закралася цікавість — вона захотіла будь-що спуститися вниз і помацати загадковий предмет. Але як тільки вона одяглася і попрямувала до виходу з квартири, у дверях з’явився єпископ Іоанн. Він зайшов до кімнати, сів у крісло й ніби намагався щось знайти поруч з собою. Господиня з подивом намагалася дізнатися, що шукає архієрей, але на її питання він відповідав мовчанням, а потім швидко встав і поспіхом вийшов із квартири. Коли після незвичайного візиту жінка знову виглянула у вікно, то побачила, що кілька людей обережно виносять з двору незвичайний предмет. Як виявилося, злочинцями готувався терористичний акт, жертвою якого могла стати ні в чому не винна парижанка. Так святитель Іоанн врятував ще одне людське життя.

Після десятирічного перебування в Парижі владика Іоанн відправився до Сан-Франциско, щоб знову об’єднатися там зі своєю мандрівною шанхайською паствою. Коли архієрей відслужив останню Літургію в Парижі і вийшов на амвон для проповіді, у багатьох на очі наверталися сльози. Бачачи скорботу відданих йому людей, святитель сказав глибокі слова: «Люди, у яких одна ціль і які прагнуть до “єдиного, що треба” (Лк. 10:42), мають єдність душ і ніколи не відчувають відстань, котра їх розділяє. І не має значення, яка ця відстань велика: вона ніколи не може бути перешкодою для тієї духовної близькості, котра з’єднує цих людей в єдності душ».

Справедливість архієрея в управлінні американською єпархією стала «кісткою в горлі» для його недоброзичливців. У його бік лунали різкі закиди лише за те, що він викривав ошуканців і брехунів. Святителя уїдливо називали «недостатньо тонким богословом» і «поганим адміністратором». Деякі навіть не гребували плювати святому архієрею в обличчя.

У листах до духовних чад тих часів святитель писав: «Якщо ви почуєте, що я помер, знайте, що мене вбили». Але водночас він ні на кого не тримав зла і нікого не засуджував. Коли владику запитали про те, кого він вважає зачинателем негараздів в його житті, святий відповів коротко: «Диявола».

Святитель віддав свою душу Богові влітку 1966 року, після того як відслужив Божественну літургію і довго молився після неї. У літню спеку його тіло, залишене душею, зберігало нетління. Такими ж нетлінними залишилися його мощі й донині.

Тропарі, кондаки, молитви та величання