Собор новомучеників, у Бутові постраждалих
Перехідне святкування у четверту суботу після Пасхи.
У четверту суботу після Великодня Православна Церква відзначає день пам’яті Собору новомучеників, у Бутові постраждалих.
Бутовський полігон нині розташований у межах Москви, це місце масових поховань жертв репресій 1930-х – початку 1950-х років.
Наразі відомі близько тисячі осіб, розстріляних на Бутовському полігоні за сповідування православної віри. На землях Русі немає іншого місця, де спочивали б мощі такого численного Собору святих.
Бутовський полігон розташований на землі колишньої садиби Дрожжино, відомої з XVI століття. Останнім господарем садиби був І. І. Зимін, старший брат власника московської приватної опери С. І. Зиміна.
Після Жовтневої революції маєток і кінний завод при ньому були конфісковані на користь держави, завод постачав коней внутрішнім військам.
До середини 1930-х років у Бутові розміщувалася сільськогосподарська колонія Об’єднаного державного політичного управління (ОДПУ).
У 1934 році майже всіх було виселено із цих місць, а наприкінці 1935-х – на початку 1936 року на території колишнього маєтку Зиміних обладнали стрілецький полігон «Бутово», де одразу ж почали проводитися розстріли і поховання репресованих осіб. Із серпня 1937 по жовтень 1938 року тут було розстріляно і поховано 20765 осіб.
Масові розстріли 1937-1938 років стали наслідком рішень Політбюро ВКП(б) від 2 липня 1937 року і витікаючих із них наказів наркома внутрішніх справ М. І. Єжова про боротьбу з «ворогами народу», зокрема й з «церковниками».
Розстріли на Бутовському полігоні відбувалися за постановами позасудових органів: «трійки» Московського Управління Народного комісаріату внутрішніх справ (УНКВС), рідше — комісії, що складалася з наркома внутрішніх справ і прокурора СРСР — «двійки». Приписи на розстріли підписував начальник УНКВС Московської області (у різний час це управління очолювали комісари державної безпеки С. Ф. Реденс, Л. М. Заковський, В. Є. Цесарський). Приведенням у виконання вироків керували комендант і начальник адміністративно-господарського відділу УНКВС у Московській області І. Д. Берг і його заступник та одночасно керівник Управління робітничо-селянської міліції М. І. Семенов.
Після прибуття на Бутовський полігон засуджених заводили в барак нібито для санобробки. Безпосередньо перед розстрілом оголошували вирок, звіряли дані та наявність фотографії. Траплялося, що страту відкладали через якісь розбіжності в документах, а іноді (в поодиноких випадках) навіть скасовували. Приведення вироку у виконання здійснювала одна із «розстрільних команд» — група в складі трьох-чотирьох членів спецзагону, як правило, людей зі стажем, які служили в органах ОДПУ-НКВС з часів громадянської війни, мали урядові нагороди. У дні особливо масових розстрілів кількість виконавців, очевидно, збільшувалася.
На страту із барака виводили по одному, кожен кат вів свою жертву до краю рову, стріляв у потилицю з відстані не більше метра і скидав тіло в траншею. Далеко не завжди під час цього були присутні лікар і прокурор.
Перший час розстріляних ховали в невеликих ямах-могильниках, які копали вручну. З серпня 1937 року, коли страти в Бутові набули небачених у світовій історії масштабів, екскаватори кар’єрного типу викопували для цих цілей траншеї завширшки та завглибшки три метри, завдовжки від ста п’ятдесяти метрів.
За день у Бутові рідко розстрілювали менш ніж сто осіб, бували дні (як, наприклад, 28 лютого 1938 року), коли страчували більше ніж 500 осіб. Іноді, вочевидь, засуджених розстрілювали в московських в’язницях, а на Бутовський полігон привозили тільки для поховання.
Більшу частину розстріляних на Бутовському полігоні становлять селяни і робітники Москви та Підмосков’я, яких часто заарештовували та страчували сім’ями, включно з підлітками та людьми похилого віку. Переважна кількість жертв були безпартійними, тобто далекими від політики людьми, які мали нижчу освіту або були неписьменними.
Приблизно чверть від загальної кількості страчених на Бутовському полігоні – кримінальники, переважну більшість з них було розстріляно за минулі судимості, за якими раніше вони вже відбули термін покарання.
Під категорії «соціально небезпечних» і «соціально шкідливих елементів», засуджених і розстріляних на Бутовському полігоні, підпадали найрізноманітніші люди: родичі раніше засуджених, колишні царські міністри, жебраки, вуличні торговці, ворожки, картярі.
У січні 1938 року з санкції влади почалася таємна розправа над інвалідами: у лютому-березні того ж року було розстріляно тисяча сто шістдесят інвалідів.
На Бутовському полігоні було закатовано 739 священнослужителів Православної Церкви: 1 митрополит, 2 архієпископи, 4 єпископи, 15 архімандритів, 118 протоієреїв, 14 ігуменів, 52 ієромонахи, 363 священники, 60 дияконів (зокрема 4 протодиякони та 4 протодиякони і 1 архідиякон), 10 ченців, 58 черниць (зокрема 3 схимонахині), 14 послушників і послушниць, 8 священнослужителів (без уточнення сану).
За віру на Бутовському полігоні було розстріляно 219 мирян (псаломщики, читці, регенти, півчі, церковні старости, іконописці, члени церковних рад, прибиральниці храмів, церковні сторожі).
Серед страчених у Бутові «церковників» було 59 старообрядців, 9 обновленців, понад 60 баптистів, хлисти, «антивоєнники», євангелісти, сектанти (без уточнення, до якої саме секти належали; іноді слідчі так називали представників «катакомбної» церкви або істинно-православних християн), а також 4 мулли і 1 рабин.
Першими православними священнослужителями, розстріляними на Бутовському полігоні, були священномученики протоієреї Олексій Воробйов, Олексій Касимов і диякон Єлисей Штольдер († 20 серпня 1937 року). Найбільше священнослужителів постраждало у вересні–грудні 1937 року і в лютому–березні 1938 року (17 лютого 1938 року було розстріляно 502 особи, 75 із них були священнослужителями та ченцями).
Майже всім, хто проходив у церковних справах, висували обвинувачення за 58-ю статтею Кримінального кодексу РРФСР. Приводи для обвинувачення могли бути різні: «збереження церкви і насадження таємного чернецтва», «богослужіння на дому», «неінформування», «допомога засланому духовенству», надання притулку бездомним священнослужителям або, наприклад, таке абсурдне звинувачення: «обмовляв, що церкви закривають, священників заарештовують».
Більшість підслідних, закатованих або обдурених слідчими, кінець кінцем визнавали себе повністю або частково винними в «антирадянській агітації», «контрреволюційній діяльності», але в питаннях віри церковний народ виявив себе безстрашним. Ні тортури, ні погрози смертю не могли змусити вірян зректися Бога, звести хулу на Церкву. Не рідкістю є «відсутність у справі скомпрометованих осіб», тобто відсутність нових імен, необхідних слідчим для нових арештів.
У роки Другої світової війни в Бутові розташовувався табір для військовополонених, які працювали на будівництві Сімферопольського шосе і на цегельному заводі. У 1949-му – на початку 1950 року поблизу полігону було збудовано селище з трьох будинків, у двох із яких оселилися співробітники НКВС, а в третьому розташувалася спецшкола для офіцерів внутрішніх служб країн Східної Європи.
У середині 1950-х років «спецзону» було скасовано. Сам полігон, де знаходилася основна частина поховань, обнесли глухим дерев’яним парканом з натягнутим поверх нього колючим дротом. По краях «зони» виникло дачне селище НКВС, у якому дозволялося будувати тільки легкі одноповерхові дачі без фундаментів і льохів.
На початку 1970-х років у східній частині Бутовського полігону розбили яблуневий сад, оновили застарілий паркан навколо.
До 1995 року територія перебувала у віданні ФСК-ФСБ і ретельно охоронялася.
Починаючи з 1992 року московська громадська група з увічнення жертв політичних репресій за допомогою співробітників ФСК-ФСБ розпочала роботу зі слідчими справами розстріляних на Бутовському полігоні, складали короткі біографічні відомості для майбутньої «Книги пам’яті».
Навесні 1993 року полігон уперше відвідали родичі загиблих, восени того ж року в його південній частині було встановлено гранітну меморіальну плиту.
Навесні наступного року на Бутовському полігоні встановили великий поклонний хрест (освячений 8 травня 1994 року), споруджений за проектом скульптора Д. М. Шаховського, чий батько, священник Михайло Шик, був розстріляний у Бутові.
25 червня 1995 року в Бутові в похідному наметовому храмі Православного Свято-Тихонівського Богословського інституту була відслужена перша літургія, яку очолив ректор інституту протоієрей Володимир Воробйов.
У 1995 році Бутовський полігон передали Церкві. За проектом Шаховського було споруджено дерев’яний храм в ім’я Новомучеників і сповідників Церкви Руської, який був освячений в 1996 році і настоятелем якого став онук розстріляного тут протоієрея Володимира Амбарцумова священник Кирил Каледа.
На Архієрейському Соборі 2000 року було канонізовано сто двадцять осіб, розстріляних на Бутовському полігоні, а протягом наступних років кількість канонізованих Бутовських новомучеників зросла більш ніж вдвічі.