Зміст

УкраїнськаРосійська

Євангеліє від Іоанна поміщене в каноні Нового Заповіту після Євангелія від Луки; складається з 21 глави, причому остання глава є додатковою, і в ній розповідається про автора Євангелія.

Бесіда 1

1. Похвала Євангелію від Івана. Його перевага і користь. – Хто може розуміти його. – 2. Піднесеність Іоанна. – Як потрібно слухати Євангеліє. – Необхідність певної прихильності до Слова Божого. – 3. Не потрібно кидати святині псам. – 4. Опис настроїв, які потрібні для слухання Євангелія. – Потрібно уникати театральних видовищ і твердо стояти в єднанні з Богом і церквою. – Треба мати уважний слух.

1. Глядачі подвигів тілесної боротьби, щойно дізнаються, що прийшов звідки-небудь мужній і вже увінчаний борець, усі стікаються, щоб бачити його ратоборство, мистецтво, силу. Тоді бачиш, як на видовище, наповнене незліченною безліччю народу, всі спрямовують чуттєві й уявні погляди, щоб нічого тут не залишити без уваги.

Якщо потім прибуде якийсь чудовий музикант, то знову ті самі люди наповнюють видовище, і, залишивши все, що було у них у руках, іноді навіть потрібну якусь і нагальну справу, сидять на узвишші, і з великою увагою слухають спів і музику, випробовуючи їхню милозвучність.Так зазвичай робить простий народ. А обізнані в словесних науках те ж саме роблять щодо софістів. І в тих є свої видовища і слухачі, аплодисменти і вироки, і суворі випробування промов.Якщо ж глядачі борців, глядачі і разом слухачі риторів і музикантів сидять на видовищі з такою увагою, то скільки старанності й уваги по справедливості повинні ви надавати, коли не співак якийсь і не софіст виходить на подвиг, а коли віщає чоловік з небес і видає голос, що сильніший за грім?Своїм голосом Він обійняв і наповнив увесь всесвіт, не тому, щоб волаяв надто голосно, а тому, що рухав язик силою божественної благодаті. І то дивно, що такий сильний голос анітрохи не грубий або неприємний, але приємніший і жаданіший від усякого музичного співзвуччя, здатний навіть захоплювати, і, понад усе цього, він абсолютно святий, гідний трепетного благоговіння, сповнений настільки великими таємницями і доставляє стільки благ, що ті, хто приймає і зберігає їх з ретельністю і ревністю, вже немов перестають бути людьми і не залишаються на землі, але, стаючи вище за все життєве і приєднуючись до ангельського лику, живуть на землі, немов би на небі.Син грому. Улюблений (учень) Христовий, стовп церков, що існують у всесвіті, той, хто має ключі неба, хто випив чашу Христову і хрещенням Його хрестився, хто з відвагою поклав голову на перси Господні, – ось він нині приходить до нас не для того, щоб представити якесь вигадане видовище або прикривати себе личиною (не в такому роді він і говорити буде); не сходить він на піднесене місце, не вдаряє ногою під музику, не прикрашається позлащеним одягом.Він входить в одязі, що має красу невигадливу; він являється нам вбраний у Христа, взувши червоні ноги свої на приготування благовістя світу; пояс – не на персинах, а на стегнах, не зі шкіри пурпурового кольору, не золотом вкритий зверху, а витканий і складений із самої істини.Такий він нині є нам, без усякого лицемірства; немає в нього ні облуди, ні вигадок, ні байок, але з відкритою головою він сповіщає відкриту істину. Будучи сам по собі таким, він не інше навіює і слухачам своїм виглядом, поглядами, голосом. Він не має потреби в якихось знаряддях для мовлення. Як, наприклад, у цитрі, або лірі, або в чомусь подібному; він усе робить своїм язиком, видаючи голос приємніший і набагато корисніший за всяку гру на цитрі і (всяку) музику.Місцем дії служить для нього все небо; видовищем – всесвіт; глядачами і слухачами – всі ангели і з людей ті, які подібні до ангелів, або бажають такими стати. Тільки такі можуть чітко осягати цю милозвучність, виявляти її і в справах (своїх) і бути такими слухачами, якими треба бути. Всі інші, як малі діти, хоч і слухають, але не розуміють того, що слухають, а захоплюються тільки задоволеннями і дитячими іграми.Так всі люди веселі, розкішні, що живуть для багатства, для почесті й утроби, хоча й слухають інколи, що (їм) кажуть, але на ділі не показують нічого великого й піднесеного, тому що одного разу назавжди приліпилися до лайна й пороху.Апостола цього оточують гірські сили, дивуючись благопристойності душі його, розуму і красі його чесноти, яку він привернув (до себе) і самого Христа, і отримав благодать духовну. Налаштувавши свою душу подібно до милозвучної, оздобленої дорогоцінним камінням, що має золоті струни, ліри, він досяг того, що через неї Духом виголосив дещо велике й піднесене.2. Отже, будемо слухати не рибалку, не сина Заведєєва, але того, хто відає глибини Божі, тобто Духа, що рухає цю ліру. Він нічого людського не буде говорити нам, але все, що не скаже, буде з глибини Духа, з тих таємниць, які навіть і ангели не знали до того, як вони відбулися. І ангели разом з нами через голос Іоанна і через нас навчилися того, що ми пізнали: “щоб нині стала відома через Церкву начальствам і владі на небесах багатогранна премудрість Божа” (Еф. 3:10).Отже, якщо і початки, і влади, і херувими, і серафими пізнали це через Церкву, то очевидно, що і вони з великою ретельністю займалися цим повчанням. Таким чином ми і тим уже не мало вшановані, що ангели разом з нами навчилися того, чого раніше не знали. А що (вони дізналися) і через нас, про це поки не буду говорити.Отже, надамо і ми зі свого боку безмовне благоговіння, не нині тільки і не на той тільки день, коли слухаємо, а протягом усього (свого) життя, тому що слухати його завжди добре. Якщо нам бажано знати, що робиться в чертогах царських, як, наприклад, що робить або робить цар щодо своїх підданих, хоча часто це анітрохи не стосується нас, то чи не набагато більше забаганки чути, що сказав Бог, і особливо, коли все це нас стосується?

А все це (Іоанн) з точністю скаже нам, як друг самого (небесного Царя), або, краще, як такий чоловік, котрий має в собі Його Самого, який говорить, і від Нього чув усе, що Він – від Свого Отця. “Я назвав вас друзями, – говорив Він, – бо сказав вам усе, що чув від Отця Мого” (Ін. 15:15). Отже, подібно до того, як якби ми раптом побачили когось, хто сходив би згори, з небесної висоти, і обіцяв би сказати нам точно, що там (відбувається), і, звісно, всі стеклися б до нього, так само вчинимо і нині. Саме з неба розмовляє з нами цей чоловік.Він не від світу, як каже і сам Христос: “ви не від світу …цього” (Ін. 15:19). У ньому віщає Втішитель всюдисущий і з такою самою точністю провідник “Божого”, з якою душа людська знає в собі “своє”, – Дух святості, Дух правий, володарюючий, який керує на небеса, який дає інші очі, здатні бачити майбутнє, як теперішнє, і сподобляючий нас ще в плоті споглядати те, що є на небесах.Отже, будемо надавати йому безмовну увагу протягом усього нашого життя. Ніхто нехай не залишається тут ледачим, сонливим, нечистим. Переселимося до небес, бо він віщає тільки там, і тільки тим, які там мешкають. А якщо залишатимемося на землі, то не отримаємо звідси жодної важливої користі. Слова Іоанна не відносяться до тих, які не хочуть відстати від життя скотинячого, точно так само, як і його не стосуються тутешні справи. Грім вражає наші душі, маючи і незначний звук, а його голос не лякає нікого з вірних, навпаки, ще звільняє від страху і збентеження душевного, і вражає тільки демонів і тих, які їм працюють.Отже, щоб нам бачити, як він їх вражає, збережемо безмовність, як зовнішню, так і внутрішню, особливо внутрішню. Яка, справді, користь, коли уста мовчать, а душа обурюється і має в собі сильну бурю? Я шукаю безмовності в душі, в помислах, так як і уважного вимагаю слуху. Нехай не захоплює ж нас пристрасть до багатства, ні любов до слави, ні сила гніву, ні хвилювання інших пристрастей.Неможливо слуху неочищеному збагнути як годиться висоту промовлених дієслів, збагнути, або пізнати, як годиться, силу цих страшних і невимовних таємниць і всяке добро, яке міститься в цих божественних висловах. Якщо не можна добре вивчити гри на сопілці та цитрі, не спрямувавши до того всього розуму, то як можна зрозуміти таємничий голос слухачеві, що сидить із безпечною душею?3. Так і Христос навчає: “Не давайте святині псам і не кидайте перлів ваших перед свинями” (Мф. 7:6). Бісером Він називає ці самі вислови, хоча вони набагато дорогоцінніші за бісер, і називав тільки тому, що в нас немає нічого ціннішого за цю річ. Тому і солодкість слова Писання часто має звичай порівнювати з медом, не тому, що така тільки була її міра, а тому, що в нас немає нічого іншого солодшого за мед.А що воно незрівнянно перевершує і дорогоцінність каменів, і солодкість усякого меду, послухай, як пророк говорить про нього, показуючи його перевагу. “Жаданіше, – каже він, – золота і багатоцінного каменю, солодше стільникового меду. Але це тільки для здорових, – чому й додає пророк: “Бо раб Твій береже їх” (Пс. 18:11-12). І знову в іншому місці, назвавши їх солодкими, додав: “гортані моїй”. “Як солодкі, – каже він, – гортані моїй слова Твої!” (Пс. 118:103). І ще, висловлюючи їхню перевагу, каже: “солодше меду і крапель сота устам моїм” (Пс. 18:11,15) – тому що він мав міцне здоров’я душевне.Так і ми не будемо приступати до них у хворобі, але, вилікувавши спершу душу, приймемо цю їжу. Для того я так багато і говорю попередньо, ще не торкаючись самих висловів Євангелія, щоб кожен звільнився від усякого виду хвороби, і в такий спосіб ніби зійшов на саме небо, зійшов чистим, відклавши гнів, турботи, життєві тривоги і всі інші пристрасті. Не очистивши таким чином попередньо душі, неможливо отримати звідси ніякої важливої користі. І ніхто не кажи мені, що мало часу для майбутнього зібрання. Не тільки за п’ять днів, а й за одну хвилину можна змінити все своє життя.Скажи мені, чи є щось гірше за розбійника і людиновбивцю? Чи не крайній це ступінь зла? І однакож розбійник раптом зійшов на висоту чесноти і перейшов до самого раю, не маючи для цього потреби ні в багатьох днях. Ні навіть у половині одного дня; досить було для цього однієї хвилини. Отже, можна раптом змінитися і стати золотим, замість тлінного. Оскільки чеснота і порок походять не від природи, то і зміна легка і не піддається ніякому насильству. “Якщо захочете і послухаєтесь, – каже Бог, – то будете куштувати блага землі” (Іс. 1:19).Чи бачиш, що потрібно одне тільки бажання? Але бажання – не звичайне, загальне багатьом, а ретельне. Я знаю, що нині всі бажають здійнятися на небо; але треба довести це бажання в самих справах. І купець, бажаючи збагатитися, не зупиняє свого бажання тільки на одній думці, але споряджає корабель, збирає корабельників, запрошує керманича, постачає судно всім, що потрібно, бере в борг золото, перепливає море, вирушає в чужу землю, зазнає безліч небезпек і все інше робить, що відомо мореплавцям.

Так і ми повинні доводити своє бажання. І ми ж здійснюємо плавання, не з (однієї) землі в (іншу) землю, але від землі до неба. Зробимо ж розум наш здатним до управління, так, щоб він підносив нас на горе, а корабельників зробимо слухняними йому; спорядимо міцний корабель, якого не могли б потопити злигодні і скорботи життєві, який не підносився б духом гордості, але був легкий і швидкий у плаванні.Якщо ми влаштуємо таким чином корабель, керманича і корабельників, то будемо плавати благополучно, і схилимо до себе істинного керманича – Сина Божого, Котрий не допустить, щоб наше судно занурилося у прірву, але, хоч би дме тисяча вітрів, Він і вітрам заборонить, і морю, і замість бурі сотворить велику тишу.4. Приготувавши себе таким чином, приходьте на наступне зібрання, якщо тільки вам бажано почути що-небудь корисне і зберегти слово в душі своїй. Ніхто нехай не буде подібний до прохідної стежки (Лк. 8:5,12), ніхто нехай не буде каменем, ніхто – повним теренів. Зробимо себе ніби необробленими нивами. Тоді й ми, якщо побачимо у вас землю чисту, будемо з ревністю кидати насіння; якщо ж – грубу й кам’янисту, то вибачте нам, якщо не захочемо марно трудитися.А якщо, полишивши сіяння, почнемо виривати терни, то знову буде нерозсудливо кидати насіння в необроблену землю. Той, хто насолоджується таким слуханням, не повинен долучатися до трапези бісівської: “бо яке спілкування праведності з беззаконням?” (2Кор. 6:14). Ти стояв тут, слухаючи Іоанна і через нього дослухаючись до вчення Духа, і після цього йдеш слухати розпусних жінок, які виголошують ганебні промови, а ще ганебніші вчинки показують на видовище, а також випещених юнаків, які один одного б’ють і б’ються взаємно. Як же ти можеш цілком очиститися, осквернений таким брудом? Але для чого зображати по частинах весь сором, який там буває. Усе там – сміх, усе – сором; там – лайка, глузування, витівки; усе – розпуста, усе згубство.я наперед про це говорю і оголошую всім вам. Ніхто з тих, хто насолоджується тутешньою трапезою, нехай не розтліває душі своєї тими згубними видовищами. Усе, що там не говориться і не робиться, є сатанинська гординя. Знаєте ви, ті, хто сподобився таїнства (хрещення), які між нами покладені обітниці, або краще сказати, в який заповіт ми вступили з Христом, коли Він сподобляв вас Своїх Таїнств? Що ви перед Ним говорили? Що ви сказали Йому про гординю сатанинську? Як ви, з зреченням від сатани і ангелів його, відреклися і від усієї гордині його, і обіцяли більше вже не ухилятися до неї?Отже, не мало потрібно дбати, щоб не забувати настільки великих обітниць, і не робити себе негідним таких таїнств. Чи не бачиш, як при царському дворі запрошують до участі в раді царській і включають до числа друзів царських тільки людей, які ні в чому не спіткнулися і яких поважають? До нас прийшов посланець з неба, посланий від самого Бога для того, щоб сказати нам про деякі необхідні предмети. А ви, залишивши слухати те, що він хоче нам передати і для чого уповноважений до нас, сидите, слухаючи лицедіїв. Яких гідно це блискавок, яких громів!Але як не повинно долучатися до трапези бісівської, так не повинно брати участі в слуханні бісівському, в нечистому одязі приходити до світлої трапези, багатої багатьма благами, – трапези, яку приготував Сам Бог. Така її сила, що вона раптом може піднести на саме небо, якщо тільки ми будемо слухати з чистим серцем.Отже, непристойно тому, хто часто оголошується божественними словами, залишатися в теперішньому низькому стані, але необхідно негайно здійнятися, злетіти в найгіршу країну, і насолодитися скарбами незліченних благ, які нехай сподобимося отримати всі ми, благодаттю і людинолюбством Господа нашого ІІісуса Христа, Якому з Отцем і зі Святим Духом слава, нині й повсякчас, і на віки віків, Амінь.Бесіда 2Ін. 1:1. На початку було Слово…1. Зовнішні філософи порівняно зі св. Іоанном. – Бідність і неписьменність його і водночас незрівнянна перевага його над першими. – 2. Варварські народи, сприйнявши християнство, навчилися любомудрувати. – 3. Проти вчень філософів і особливо проти вчення про переселення душ. – 4. Чому Іоанн говорить про Бога-Сина, не торкаючись Бога-Отця. – У чому істинне любомудрість? – 5. Розум не може одночасно розмірковувати про кілька предметів. – З якою увагою слід читати Євангеліє св. Іоанна.1. Якби Іоанн хотів сам з нами розмовляти, або говорити нам що-небудь своє, від себе, то потрібно було б сказати про рід його, про батьківщину, про виховання. Але оскільки не він, а сам Бог через нього віщає роду людському, то досліджувати це видається мені зайвим і недоречним. Утім, можливо, це і незайве і навіть вельми потрібне. Коли дізнаєшся, хто він був, звідки і від кого походив, і який був сам по собі, потім почуєш його голос і всю його любомудрість, – тоді ясно побачиш і те, що Євангеліє було не власним його витвором, а справою божественної сили, що діяла в душі його. Отже – яка ж була його батьківщина? Вітчизни в нього не було майже ніякої; він походив із бідного селища, із країни найпрезреннішої на той час країни, яка не мала в собі нічого доброго.
Книжники, принижуючи Галілею, говорили: “роздивись і побачиш, що з Галілеї не приходить пророк” (Ін. 7:52). Принижує її й істинний ізраїльтянин, кажучи: “з Назарету чи може бути щось добре?” (Ін. 1:46). Будучи з такої країни, Іоанн не походив і з якогось чудового в ній місця, і не був там відомий за своїм ім’ям. Батько його був бідний рибалка, до того бідний, що і дітей своїх готував до того ж ремесла. А ви знаєте, що жоден ремісник не захоче добровільно зробити свого сина спадкоємцем власного ремесла, якщо тільки не буде примушений до того крайньою бідністю, особливо, якщо ремесло його низьке. Але немає бідніших, немає презирливіших, неосвіченіших рибалок; втім і між ними одні вищі, а інші нижчі. Апостол і в цьому відношенні посідав найостанніший ступінь. Він і не в морі ловив рибу, а трудився в одному невеликому озері.
І ось, коли він там перебував разом з батьком і Яковом братом своїм, і лагодив з ними прорвані сіті, що також показувало крайню бідність, – покликав його Христос. А що стосується зовнішньої освіти, то і звідси вже можна робити висновок, що він був зовсім неосвічений. До того ж свідчить (про це) і Лука, коли пише, що він був людиною не тільки простою, а й безграмотною. І це має бути так; хто був такий бідний, не з’являвся серед народу, ніколи не поводився зі значними людьми, а був зайнятий лише рибальством, а якщо інколи й зустрічався з ким-небудь, то розмовляв хіба з покупцями риби й кухарями, чи міг той стати чимось кращим за нерозумних тварин? Як було йому не наслідувати безмовність самих риб?
І ось цей рибалка, що обертався біля озер, сіток і риб, родом із Віфсаїди галілейської, син бідного рибалки, і бідного до крайньої злиднівсті, людина проста, до того ж на останньому ступені простоти, що не вивчав наук ані до, ані після злуки з Христом, – віщає до нас. Дізнаємося ж, про що він із нами розмовляє. Чи не про те, що на полях? Або – що в річках? Чи не про торгівлю рибою? Інший, можливо, і очікував би почути це від рибалки.
Але не бійтеся; нічого подібного ми не почуємо. А почуємо про те, що на небесах і чого до нього ще ніхто не знав. Він приносить до нас настільки піднесені догмати, настільки чудові правила життя і таку мудрість, які можливі тільки для того, хто мовить із самих глибин Духа, і віщає так, як той, хто тільки-но прийшов із самих небес. Ще більше, і з тих, хто живе на небі, як я і раніше говорив, не всі могли б це знати. Скажи ж мені, чи властиво це рибалці? Або хоча б риторові, або софістові, або філософу, або взагалі будь-кому, хто вивчив зовнішню мудрість?
Ні; звичайному людському духу не можливо любомудрувати так про вищу безсмертну і блаженну Істоту, про найближчі до неї сили, про безсмертне і нескінченне життя, про природу тіл смертних, але тих, що згодом мають стати безсмертними, про майбутній суд і покарання, про майбутні звіти в словах і справах, у думках і почуттях, також – знати, що таке людина, і що – світ, що таке людина по суті, і що таке – той, хто видається людиною, але не є такою насправді, що таке вада, і що – чеснота.
2. Деякі з цих предметів були успадковані учнями Платона і Піфагора; а про інших філософів не варто навіть і згадувати нам, – до такої міри всі вони стали смішними. Саме вони більше за інших користувалися в еллінів повагою і вважалися главами цієї науки. Вони ж, між іншим, написали щось і щодо життя цивільного та законів. Однак і вони, на сором свій, виявилися в усьому смішнішими за дітей. Вони запроваджували спільних для всіх дружин; перекручували саме життя; ушкоджували чесність шлюбу; узаконювали й багато чого іншого, стільки ж вартого сміху, і таким чином провели все своє життя.
Що ж стосується душі, то вони залишили вчення про неї найганебніше; говорили, що душі людські робляться мухами, комарами, деревами; стверджували, що сам Бог є душа, і вигадували багато інших безглуздостей. І не це одне гідне осуду, а також велике у них море умовиводів. Наче в морі їх носило туди й сюди, вони ніколи не зупинялися на одному предметі, тому що про все говорили на підставі невірних і нетвердих міркувань. Але не такий цей рибалка; він все вимовляє з точністю, і, ніби стоячи на камені, нікуди не зсувається. Він удостоївся проникнути в найнедоступніші таємниці і, маючи в собі того, хто промовляє самого Господа, не зазнав жодних людських слабкостей.
А ті філософи, як люди, які навіть уві сні не удостоїлися увійти в царські палаци, але поза ними на площі залишалися в натовпі народу, і тільки за власними міркуваннями ворожили про невидимі предмети, – ті впадали у великі помилки, коли хотіли міркувати про невимовні предмети, і, як сліпі та п’яні, навіть у самих оманах сперечалися одне з одним, і не тільки суперечили одне одному, але нерідко й самі собі, безперестанку змінюючи свої думки про одні й ті самі предмети. А цей невчений, простий мешканець Віфсаїди, син Заведея (хоч би тисячу разів елліни насміхалися над грубістю цих назв, я тим не менш і навіть тим з більшою сміливістю буду вимовляти їх, тому що чим більше цей народ видається їм грубим і далеким від еллінської освіти, тим славнішим є наше вчення).
Коли людина неосвічена й некнижна сповіщає те, чого ніколи й ніхто з людей на землі не знав, і не тільки сповіщає, а й переконує, тоді, якби тільки й віщала вона, то й це вже було б великим дивом; а якщо нині, понад те, з’являється ще одне, – найважливіше доказування богонатхненності її дієслів, – саме те, що вона всіх своїх слухачів у всі часи переконує, – то хто не здивується силі, яка мешкає в ній? І це, як я вже сказав, служить найбільшим свідченням того, що він не сам від себе вчить, – отже, ця неосвічена людина, написаною від неї Євангелієм обійняла весь світ, а тілом перебувала в Азії, де в давнину допитливо мудрували всі, хто належав до еллінських шкіл. Там він був страшний для демонів, сяючи серед ворогів, знищуючи їхній морок і руйнуючи твердині демонські. Душею ж своєю він переселився в іншу країну, гідну того, хто зробив такі справи. Твори еллінів усі винищилися і зникли; а його діяння з кожним днем стають більш і більш славними.
Відтоді, як з’явився він і з ним інші рибарі, відтоді вчення Платона і Піфагора, яке колись вважалося панівним, замовкло, так що (нині) багато хто навіть і по імені їх не знає, хоча Платон, як кажуть, і з царями розмовляв, на їхнє запрошення, мав багато однодумців і плавав у Сицилію. А Піфагор, після прибуття до великої Еллади, показав тут багато різних родів чародійства. Адже розмовляти з волами (кажуть, що він і це робив) було не що інше, як справа чарівництва. І це особливо очевидно з того, що, розмовляючи в такий спосіб із нерозумними, він не тільки не приносив жодної користі людству, але ще дуже багато шкодив йому.
Природа людська, звісно, здатна до вивчення філософії; але він, як кажуть, за допомогою чаклунства розмовляв з орлами та волами, Він не робив природу нерозумну розумною (це й неможливо для людини), а чаклунством тільки обманював нерозумних. Залишивши навчати людей чогось корисного, він навіював їм, що однаково їсти боби або голови своїх батьків, а своїх послідовників запевняв, що душа вчителя їхнього інколи бувала деревом, інколи – дівицею, інколи – рибою. Отже, чи не по справедливості все це знищено і зникло зовсім? По справедливості, – цілком ґрунтовно. Але не таким є вчення цієї простої і некнижної людини. Навпаки, і сирійці, і єгиптяни, і індійці, і перси, і ефіопи, і безліч інших народів, будучи людьми необізнаними, навчилися дотепно мудрувати, коли переклали своєю власною мовою викладену їм науку.
3. Отже, не дарма я сказав, що для нього весь всесвіт був місцем видовища. Він не залишав подібних до себе за природою, і не трудився марно над природою безсловесних, що було справою зайвого честолюбства і крайнього божевілля. Він, будучи чистим і від цієї пристрасті, як і від інших, тільки про те одне старався, щоб увесь всесвіт навчився чомусь корисному, що може піднести його від землі на небо. Тому він і не прикривав свого вчення якимось мороком і темрявою, як ті філософи робили, прикриваючи неясності вчення, ніби деякою завісою, зло, яке полягало в сутності його.
Його догмати ясніші за сонячне проміння, і тому доступні для всіх людей по всесвіту. Тим, хто приходив до нього, він не наказував, подібно до того (Піфагора), мовчати протягом п’яти років; не так вчив, ніби сиділи б перед ним байдуже каміння, не байдикував, усе визначаючи числами. Але, відкинувши всю цю сатанинську гидоту і загибель, повідомив таку зрозумілість своїм словам, що все, сказане ним, зрозуміле не тільки для чоловіків і людей розумних, а й для жінок і юнаків. Він був упевнений, що вчення його істинне і корисне для всіх, хто буде слухати, – і про це свідчать усі наступні часи. Він привернув до себе весь всесвіт, звільнив життя наше від усякої чужої вигадки, після того, як ми почули його проповідь.
Тому-то ми, що слухають його, побажали б краще позбутися життя, ніж догматів, які він преподав нам. А звідси, як і звідусіль, очевидно, що у вченні його немає нічого людського, але що повчання, які дійшли до нас через цю божественну душу, божественні й небесні. Ми не знайдемо в нього ні галасу слів, ні пихатості в мові, ні зайвої й непотрібної прикраси та поєднання імен і слів (та це чуже й усякому любомудрію), але побачимо нездоланну, божественну силу, правдиві догмати – непереможну фортецю, поєднання незліченних благ.
Штучність була б зайва в проповіді Євангелія; вона властива софістам, краще ж сказати – і не софістам, а нерозумним дітям, так що і сам їхній філософ (Платон) представляє свого вчителя таким, що вельми соромиться цього мистецтва, і каже своїм суддям, що вони почують від нього промови, вимовлені просто й як трапиться, не оздоблені словами та не поцятковані іменами і висловами, – бо, казав він, непристойно мені було б, високоповажні чоловіки, в такому віці складати дитячі промови, і з ними приходити до вас. Але подивися, який сміх! Чого, за описом цього філософа, учитель його уникав, як справи дитячої, того сам він найбільше домагався. Так-то у всіх випадках водилися вони одним честолюбством!
А в Платоні нічого немає дивного, крім цього одного. Подібно до того, як, відкривши труни, відверто пофарбовані, ти побачиш, що вони наповнені тлінням, смородом і гнилими кістками, так само як і в думках цього філософа, якщо оголиш їх від прикрас у висловлюванні, побачиш багато мерзоти, особливо коли він філософствує про душу, без міри й звеличуючи її, й принижуючи. Диявольська це хитрість – ні в чому не дотримуватися поміркованості, але, затягуючи в протилежні крайнощі, вводити в оману. Іноді він каже, що душа причетна до божественної істоти; а іноді, піднісши її так непомірно і так нечестиво, ображає її іншою крайністю, вводячи її до свиней і віслюків, і до інших тварин, ще гірших.
Але про це досить, або краще сказати – і то вже через міру. Якби можна було навчитися від них чогось корисного, то слід було б і більше ними займатися. А оскільки потрібно було тільки виявити їхні ганебні та смішні сторони, то й це сказано нами понад належне. Отже, залишивши їхні байки, перейдемо до наших догматів, які згори принесені до нас у вустах цього рибалки, і нічого людського не мають. Почнемо ж розглядати його вислови, і те, до чого закликали ми вас спочатку, тобто, щоб ви ретельно слухали слова наші, теж саме нагадуємо вам і тепер.
Отже, чим же починає євангеліст свою розповідь? “На початку було Слово, і Слово було у Бога” (Ін. 1:1) (“На початку було слово, і слово було до Бога”). Чи бачиш ти в цьому вислові всю його зухвалість і силу? Як він віщає, анітрохи не вагаючись, не обмежуючись здогадками, але все кажучи позитивно? Властивість учителя – не вагатися в тому, що сам він говорить. А якби хтось, бажаючи наставляти інших, мав потребу в людині, яка б могла підтримувати його самого, то по справедливості йому слід було б займати місце не вчителя, а учнів.
Якщо ж скаже хто-небудь: чому євангеліст, залишивши першу Причину, негайно почав розмовляти з нами про другу? – то говорити про “першу” і “другу” ми відмовляємося. Божество вище числа і послідовності часів: тому й відрікаємося говорити так, але сповідуємо Отця самосущого, і Сина від Отця народженого.
4. Так, скажеш ти; але чому ж (євангеліст), залишивши Отця, говорить про Сина? Тому, що Отець був усіма визнаний, хоча і не як Отець, а як Бог; але Єдинородного не знали. Тому-то і справедливо євангеліст поспішив негайно, на самому початку, запропонувати пізнання про Нього для тих, які не відали Його. Втім і про Отця він не промовчав у цих же словах. Зверни увагу на духовний зміст їх. Знав він, що люди “споконвіку” (Ін. 1:2) і насамперед визнавали і шанували Бога. Тому спершу і говорить (про буття Сина): на початку, а потім далі називає Його і Богом, але не так, як Платон, який одного називав розумом, а іншого душею. Це чуже божественному і безсмертному єству. Воно не має нічого спільного з нами, але вельми далеке від спілкування з створінням, – розумію по суті, а не за діями. Тому-то євангеліст і називав Його Словом.
Маючи намір напоумити (людей), що це Слово є Єдинородний Син Божий, євангеліст, щоби хто-небудь не припустив тут пристрасного народження, заздалегідь найменуванням Сина Словом знищує всяку злу підозру, показуючи і те, що Він є від Отця Син, і те, що Він (народжений) безпристрасно. Чи бачиш, як я сказав, що в словах про Сина він не промовчав і про Отця? Якщо ж цих пояснень недостатньо для досконалого розуміння цього предмета, не дивуйся: у нас тепер ідеться про Бога, про Якого неможливо гідно ні говорити, ні мислити. Тому і євангеліст ніде не вживає виразу: істота, – бо ж і неможливо сказати, що є Бог за Своєю сутністю, – але скрізь показує нам Його тільки з Його дій. Так бачимо, що це Слово трохи згодом називається у нього світлом, і знову світло це іменується життям.
Втім, не з цієї однієї причини він так називав Його; але, по-перше, з цієї причини, а по-друге, тому, що Слово мало сповістити нам про Отця. “Сказав вам усе, – сказано, – що чув від Отця Мого” (Ін. 15:15). Називає ж Його разом і світлом, і життям тому, що Він дарував нам світло відання, а звідси – життя. Взагалі ж немає жодного такого імені, немає таких ні двох, ні трьох і більше імен, які були б достатніми для вираження того, що стосується Божества. Принаймні, бажано, щоб хоча багатьма (іменами), хоча й не цілком ясно, можна було зобразити Його властивості. Не просто ж євангеліст назвав Його Словом, а з додаванням члена (о), відрізняючи Його і цим від усіх інших (істот). Бачиш, як не даремно я сказав, що цей євангеліст віщає нам із небес? Дивись, куди він негайно, на самому початку, здійнявшись, підніс душу і розум своїх слухачів. Поставивши її вище за все чуттєве, вище за землю, вище за море, вище за небо, він підносить її вище за самих ангелів, гірських херувимів і серафимів, вище за престоли, за початки, за владу й узагалі переконує її піднестися вище за все створене.
Що ж? Невже, звівши на таку висоту, він міг зупинити нас тут? Ніяк. Але подібно до того, як якби людину, що стоїть на березі моря і оглядає міста, береги і пристані, привів хто-небудь на саму середину моря і тим, звісно, віддалив би її від колишніх предметів, однак ні на чому не міг би зупинити погляду її, а тільки ввів би його в невимірний простір зору, так і євангеліст, звівши нас вище від усякої тварюки, спрямувавши нас до вічності, що їй передувала, залишає погляд наш носити носа, не даючи йому досягти на висоті якого-небудь кінця, оскільки там і немає кінця: Розум, піднімаючись до початку, випробовує, який це початок. Потім, зустрічаючи: “було”, що завжди передує його думці, не знаходить, де б йому зупинити свій помисел, але, напружуючи погляд і не маючи змоги нічим його обмежити, переймається і знову повертається долу. Вираз: “На початку було…” – означає не що інше, як буття присносущне і безмежне. Чи бачиш істинну любомудрість і догмати божественні, – не такі, як в еллінів, які припускають часи і визнають одних богів старшими, інших молодшими?
Нічого подібного немає в нас. Якщо Бог є, як і справді є, то нічого немає перед Ним. Якщо Він – Творець усього, то Він – понад усе. Якщо він – Владика і Господь усього, то все – після Нього, і тварюки, і віки. Хотів я дійти і до інших міркувань, але, можливо, втомилася (ваша) думка. Тому, запропонувавши ще деякі настанови, які можуть бути корисні вам для розуміння як уже запропонованих бесід, так і майбутніх згодом, я замовкну. Які ж це настанови? Знаю, що багато хто втомлюється від тривалості бесід. Але це буває тоді, коли душа обтяжена багатьма життєвими турботами. Як зір, коли він чистий і ясний, буває гострим і не стомлюється, легко розглядаючи найдрібніші предмети, але як тільки якась погана волога стікає з голови (на обличчя), або знизу здіймається дим чи пара, то перед зіницею утворюється ніби густа хмара, яка не дозволяє ясно бачити і найбільших предметів, так зазвичай буває і в душі. Коли вона очищена і не має в собі жодної обурливої пристрасті, тоді вона пильно бачить те, на що їй дивитися належить. Коли ж вона, будучи затьмарена пристрастями, погубить свою доблесть, тоді нездатна робиться ні до чого високого, скоро стомлюється і падає, схиляється до сну і лінощів, випускає з поля зору те, що могло б сприяти їй до чеснот і життя доброчесного, і не звертається до нього з ревнощами.
5. Отже, щоб і з вами цього не сталося (я ж не перестану навіювати вам це), укріпіть дух ваш, щоб не почути вам тих самих слів, що їх сказав Павло віруючим євреям. І для них, – говорив він, – “багато було слів, і їх важко було передати”, – не тому, щоб таке воно було по суті своїй, а “тому, – говорить він, – що ви стали нездатними чути” (Євр. 5:11). Хворий і немічний зазвичай переймається так само коротким, як і тривалим словом, і предмети ясні та зрозумілі вважає такими, що важко збагнути.
Але тут нехай не буде нічого такого; але нехай кожен приділяє увагу вченню, відклавши всяку життєву турботу. Коли слухачем опановує пристрасть до багатства, то неможливо, щоб його цікавило подібним чином і бажання слухати повчання, тому що душа, сама в собі єдина, не може вміщати в собі багатьох бажань, але одне бажання пригнічується іншим, і душа, таким чином, ніби розірвана, робиться ще слабкішою. Тим часом, якщо якесь бажання переважає, то вже все обертає на свою користь. Так зазвичай трапляється і з дітьми. Коли хто має в себе тільки одне дитя, то вкрай любить цього одного; коли ж стане батьком багатьох дітей, то й прихильність його до них, розділившись, стає слабкішою. Якщо ж так буває там, де панує природний потяг і сила, і де улюблені предмети споріднені між собою, то що сказати про довільну прихильність і захоплення, і особливо, коли види любові прямо протилежні один одному? А любов до багатства протилежна любові до повчань. Входячи сюди, ми входимо на небо, не за місцем, розумію, але (за душевним) розташуванням. Адже можна і перебуваючи на землі стояти на небі, споглядати тамтешні предмети і слухати дієслова, що виходять звідти.
Отже, ніхто не приносить на небо нічого земного. Ніхто, стоячи тут, не переймайся справами домашніми. Звідси б належало переносити в дім і на торжище користь, тут набуту, і зберігати її там, а не це місце наповнювати турботами, властивими дому і торжищу. Для того-то ми і приступаємо до вчительської кафедри, щоб тут очищати скверни, які ззовні до нас приходять. Якщо ж і серед цього малого повчання ми хочемо розбещуватися сторонніми промовами або справами, то краще б і не починати. Нехай же ніхто в церкві не дбає про справи домашніх; навпаки, нехай і в домі розмірковує про предмети церковного вчення. Нехай вони будуть для нас найліпшими, бо вони відносяться до душі, а ті (домашні справи) – до тіла; краще ж сказати – і душі, і тілу корисні тутешні повчання. Тому нехай будуть вони справою головною, а все інше справою скороминущою. Вони належать і теперішньому життю, і майбутньому, а справи зовнішні – ні тому, ні іншому, якщо не розташовуються за правилами, заснованими на перших. Тут єдино можна навчитися не тільки того, чим будемо ми після цього життя і як тоді житимемо, а й того, як упорядкувати життя теперішнє. Цей дім є духовною лікарнею, влаштованою для того, щоб у ній лікували ми ті рани, які отримуємо ззовні (у світі), а не для того, щоб виходити звідси з новими ранами.
Якщо ж ми не станемо прислухатися до того, що говорить нам Дух Святий, то не тільки не очистимо колишніх ран, але ще й інші отримаємо. Будемо ж з усією ретельністю прислухатися до цієї книги, що тепер перед нами розкривається. Згодом не багато потрібно буде праці (для її вивчення), якщо ретельно ми дізнаємося її початкові й основні вислови, але, попрацювавши трохи на початку, будемо потім у змозі, за словом Павла, “і інших навчити” (2Тим. 2:2). Апостол Іоанн вельми піднесений, багатий багатьма догматами, і про них розмовляє більше, ніж про що-небудь інше. Будемо при тому слухати не мимохідь. Для того-то ми і пояснюємо (Євангеліє) потроху, щоб для вас все було зрозуміло, і щоб ніщо не виходило з пам’яті. Побоїмося ж стати винними перед тим голосом, який сказав: “Якби Я не прийшов і не говорив їм, то не мали б гріха” (Ін. 15:22). Яку ми матимемо перевагу перед тими, котрі зовсім не чули (євангелія), якщо й після слухання підемо додому, нічого не маючи, а тільки дивуючись вимовленим словам? Дайте нам сіяти на добру землю; дайте для того, щоб ще більше спонукати нас (до сіяння). Якщо хто має в собі тернину, нехай запалить вогонь Духа; хто має серце грубе й завзяте, нехай зробить його м’яким і покірним, користуючись тим самим вогнем. Якщо хто, перебуваючи при дорозі, зневажається всілякими помислами, нехай входить у внутрішні почуття і не спілкується з тими, хто хоче увійти туди на розкрадання, і тоді ми побачимо ниви ваші огрядними.
Якщо в такий спосіб ми будемо про себе дбати, і з працьовитістю належати до цієї духовної співбесіди, то хоча й не раптом, принаймні мало-помалу, відречемося від усього житейського.
Будемо уважними, щоб не було і про нас сказано: “як у глухого аспіда вуха їхні” (Пс. 57:5). Скажи мені, чим відрізняється від звіра такий слухач? Навпаки, чи не безсловесніший за всякого безсловесного той, хто залишається неуважним, коли говорить Бог? Якщо бути людиною – в тому полягає, щоб догоджати Богові, – то той, хто не хоче навіть чути про те, як це виконає, хто є інше, як не звір? Подумай же, яке велике це зло, якщо тоді, як Христос бажає зробити нас із людей рівноангельними, ми самі себе перетворюємо з людей на звірів! Бути рабом утроби, бути одержимим пристрастю до багатства, гніватися, терзати, зневажати ногами інших, – властиво не людям, а звірам. Утім, кожен звір має, так би мовити, свою особливу пристрасть, і до того ж за своєю природою, а людина, яка скинула з себе владу розуму, відторглася від життя за Богом, віддає себе всім пристрастям, і робиться вже не звіром, а якимось чудовиськом різновидним і різнохарактерним, і в самій природі своїй уже не знаходить для себе вибачення.
Усяке зло походить від сваволі і вільних намірів. Але нехай не буде, щоб коли-небудь помислити це про церкву Христову! Про вас ми думаємо краще, і маємо надію спасіння. Але що більше ми впевнені в цьому, то більше не полишимо запобіжних навіювань, щоб, зійшовши на самий верх чеснот, досягти нам із вами обітованих благ, яких нехай сподобимося всі ми, благодаттю та людинолюбством Господа нашого Іісуса Христа, через Котрого та з Котрим Отцю та Св. Духові слава на віки віків. Амінь.

Бесіда 3Ін. 1:1. На початку було Слово…1. про посвячення Господу одного із семи днів тижня. – Яке виховання повинно давати юнацтву. – 2. Думка єретиків аномеїв про Бога-Слово. – 3 и 4. Докази вічності Слова. – 5 и 6. Проти марнославства. – Зло, яке воно спричиняє. – Йому приносять у жертву свої багатства. – Заради нього роблять усе на догоду народу. – Слава народу є справжня слава. – Як потрібно чинити з натовпом. – Нехай один Бог буде глядачем і хвалителем добрих справ.1. Зайвим було б тепер переконувати вас до уважного слухання. Ви вже поспішили показати це насправді. Це збіговисько, це стояння з напруженою увагою, це поспіх – відтісняючи один одного, зайняти найближче місце, звідки виразніше для вас було б чути наш голос, небажання вийти звідси, незважаючи на тісноту, доки не скінчиться це духовне видовище, аплодисменти й вигуки схвалення, – усе свідчить про вашу душевну теплоту й ревність до слухання. Тому й зайве перестерігати вас до слухання, а потрібно тільки вселити вам, щоб ви і завжди зберігали в собі таку старанність, і не тільки б тут її показували, а й щоб, і вдома перебуваючи, чоловік із жінкою, батько з дітьми розмовляли про це; нехай одні передають іншим і запитують одне одного, і нехай усі надають взаємно таку добру допомогу.
Ніхто не кажи мені, що нам не потрібно займатися цим із дітьми. Не тільки цим треба займатися, але про це тільки одне й треба б вам дбати. Однак, заради немочі вашої, я вже не кажу цього; я й не відводжу дітей від сторонніх занять, так само як і вас не відволікаю від громадських справ. Я вважаю тільки справедливим, щоб із семи днів один присвячений був спільному нашому Господу. Справді, як це незручно – рабам своїм наказувати, щоб вони весь час служили нам, а нам самим не приділити й найменшого часу для Господа, і до того ж тоді, коли наше служіння не приносить Йому нічого (тому що Бог нічого не потребує) і тільки нам же самим обертається на користь! Коли ви водите дітей на видовища, то не знаходите перешкоди до цього ні в науках, ні в іншому чому-небудь. А коли треба зібрати й отримати якусь духовну користь, ви цю справу називаєте неробством. Як же ви не прогніваєте Бога, коли в усьому іншому вправляєте своїх дітей і на те знаходите час, а займати їх справою Божою вважаєте обтяжливим і недобросовісним для дітей?
Ні, не так, браття! Цей-то вік переважно і потребує таких уроків. Вік ніжний, – він скоро засвоює в собі те, що йому кажуть, і, як печатка на воску, в душі дітей відбивається те, що вони чують. А тим часом і життя їхнє тоді вже починає схилятися або до пороку, або до чесноти. Тому, якщо на самому початку, і, так би мовити, напередодні, відхилити їх від пороку, і спрямувати їх на кращий шлях, то на майбутньому часі це вже стане для них навичкою, і нібито природою, і вони вже не так зручно з власної волі схилятимуться до найгіршого, бо навич привертатиме їх до справ добрих. Тоді і для нас вони будуть високоповажнішими за самих старих, і для цивільних справ вони будуть кориснішими, виявляючи в юності властивості старців. Неможливо, як я й раніше говорив, щоб ті, хто насолоджується таким слуханням (Євангелія) і слухає такого апостола, відходили звідси, не отримавши якогось істинного, великого блага, будь то учасник у цій трапезі чоловік, чи дружина, чи юнак. Якщо ми, привчаючи звірів до наших слів, таким чином приборкуємо їх, то чи не набагато більше через це духовне вчення ми можемо виправляти людей, коли там і тут є велика відмінність і між ліками, і між людьми, яких лікують? Адже й брутальність у нас не така, як у звірів: у них вона залежить від природи, а в нас від волі; та й сила слів не однакова: там вона походить від людської думки, а тут – від сили й благодаті Духа.
Отже, хто впадає у відчай у собі самому, той нехай помислить про приборканих звірів – і він ніколи не впаде у відчай. Нехай завжди приходить він у цю лікарню; нехай постійно слухає закони Духа і, повертаючись додому, почуте записує у своєму розумі. Таким чином, він буде в добрій надії і в безпеці, насправді відчуваючи успіх. І диявол, щойно побачить, що в душі написаний закон Божий, а серце зробилося скрижалями цього закону, уже не буде більше приступати. Де будуть царські письмена, не на столі мідному накреслені, а в боголюбивому серці Духом Святим закарбовані, і благодаттю сяють, – туди він не зможе навіть і зазирнути, а далеко відбіжить. Для нього і для помислів, що від нього всмоктуються, ніщо так не страшно, як думка, зайнята предметами божественними, душа, яка постійно прилягає до цього джерела. Таку-то не може ні засмутити будь-що в сьогоденні, хоч би то було і неприємне, ні надмити будь-що сприятливе; але, серед бур і хвилювань, вона буде насолоджуватися тишею.
2. Та й не від природи речей відбувається наше збентеження, а від немочі нашого духу. Якби ми піддавалися цьому стражданню внаслідок обставин, то всі люди мали б зазнавати його, бо всі ми пливемо одним і тим самим морем, на якому неможливо оминути хвиль і бур. Якщо ж є люди, які залишаються поза буревієм і хвилюванням моря, то очевидно, що бурю спричиняють не обставини, а стан нашого духу. Отже, якщо ми налаштуємо душу так, щоб вона все легко переносила, то не буде для нас ні бурі, ні потоплення, а буде завжди сприятлива тиша. Але я не знаю, як, припустивши собі нічого такого не говорити, я так захопився цим повчанням. Вибачте мені це багатослів’я. Я боюся, і дуже боюся, щоб не ослабла у вас теперішня старанність. Якби я впевнений був у цьому, то не став би тепер говорити вам нічого такого. Старанність може полегшити для вас будь-яку справу.
Час однакож зайнятися майбутнім сьогодні, щоб ви не стомлені виступили на терені. На нас чекають подвиги проти ворогів істини, проти таких, які все вигадують для того, щоб знищити славу Сина Божого, а краще сказати – свою власну. Слава Сина Божого завжди перебуває такою, якою вона є, анітрохи не зменшуючись від лихослів’я; але ті, що намагаються знищити Того, Кому, за їхніми словами, вони поклоняються2, покривають обличчя свої безчестям, а душу піддають страті.
Отже, що ж вони кажуть, коли ми так міркуємо? Кажуть, що вислів: – “на початку було Слово”, – ще не доводить прямо вічності (Сина), бо те саме сказано і про небо, і про землю (Бут. 1:1). О, безсоромність і нечестя! Я розмовляю з тобою про Бога, а ти мені вказуєш на землю і людей, що походять від землі. Таким чином, якщо Христос називається Сином Божим і Богом, також і людина називається Сином Божим і Богом (як, наприклад: “Я сказав: ви – боги, і сини Всевишнього – всі ви” (Пс. 81:6)), то чи вже тому ти будеш змагатися з Єдинородним за синівство, і скажеш, що в цьому відношенні Він не має жодної переваги перед тобою? Ніяк, кажеш ти. Однак ти це робиш, хоча й не висловлюєш на словах. Яким чином? Ти стверджуєш, що і ти береш участь в усиновленні по благодаті, і Він – теж. Якщо ти кажеш, що Він є Син не за природою, то цим виражаєш не інше, а саме те, що Він – Син по благодаті.
Утім, розглянемо і свідчення, які наводять нам. Сказано: “На початку створив Бог небо і землю. Земля ж була безвидна й порожня” (Бут. 1:1-2). Також: “Був один чоловік із Рамафаїм-Цофіма” (1Сам. 1:1). Ось свідчення, які вони вважають сильними! І справді це сильно, але для доказу стверджуваної нами правоти догматів; а для підтримання хули (єретиків) нічого не може бути слабкішим за ці докази. Скажи, що спільного мають слова – “створив” і “було”? Або що спільного у Бога з людиною? Для чого ти змішуєш те, що не терпить змішування, зливаєш роздільне, і гірське робиш дольним? Тут слово: “було” не одне, саме по собі, означає вічність, а в поєднанні з іншими виразами: “на початку було” і: “Слово було”. Подібно до того, як вираз: “сущий”, коли говориться про людину, показує тільки теперішній час, а коли про Бога, то означає вічність, так і вираз: “було”, коли говориться про наше єство, означає минулий для нас час, і саме відома межа часу, а коли – про Бога, то виражає вічність. Отже, чуючи “про землю” і “людину”, не слід припускати про них нічого більшого, ніж те, що властиво природі створеній. Усе створене, що б то не було, відбулося в часі, або у відомій межі його. А Син Божий вищий не тільки за всякий час, а й за всі віки, Він є Творець їхній і Творець. “Через Якого, – сказано, – і віки створив” (Євр. 1:2). Творець же, звісно, існує перед своїми творіннями. Але оскільки деякі до такої міри нечутливі, що й після цього думають щось високе про свою гідність, то слово Боже виразами: “створив” і “людина була” передує такій думці слухачів і знищує всяку безсоромність. Усе створене, як земля, так і небо, створене в часі, має тимчасовий початок, і безпочаткового в них немає нічого, тому що все (у відомий час) отримало буття. Отже, коли ти почуєш вирази – “створив… землю” і “людина була”, то надмірно будеш марновірствувати, сплітаючи тільки марну балаканину. Але я скажу ще щось більше. Що ж це? Те, що якби і про землю сказано було – “на початку була земля”, і про людину – “на початку була людина”, то і в такому випадку ми не повинні були б припускати про них нічого більшого за те, що нам відомо про них нині. Уже одне наперед стоїть ім’я “землі” і “людини”, що б потім про них не говорили, не дозволяє розуму уявляти про них що-небудь більше того, що нині ми знаємо; так само як і навпаки вираз: “Слово”, хоч би що-небудь незначне сказано було про Нього, сам по собі не дозволяє думати при цьому нічого низького і нікчемного. А про землю далі говориться: “Земля ж була безвидна і порожня”, Таким чином, сказавши, що Бог створив землю і поклав їй властиву межу, бутописець безпечно вже оповідає про неї подальше, знаючи, що ніхто не буде стільки безглуздий, щоб вважати землю безпочатковою і несотвореною. Ім’я “земля” і вираз – “створив” – достатні для того, щоб переконати саму нерозумну людину, що земля не вічна і не безпочаткова, а належить до речей, що відбулися в часі.
3. Крім того, вираз: “було”, коли вживається про землю і людину, означає не просто буття, але стосовно людини – походження її з відомої країни, а стосовно землі – якість її буття. Так Мойсей не сказав просто: “земля ж була”, і потім замовк, але показав, в якому стані вона була і після свого походження, тобто, вона була “безвидна і порожня”, ще вкрита водами і змішана з ними. І про Елкана не сказано тільки, що був чоловік, але на пояснення додано; звідки він був: “з Рамафаїм-Цофіма”. Але про Слово (говориться) не так. Соромлюся я і порівнювати між собою такі предмети! Якщо ми забороняємо робити порівняння між людьми, якщо порівнювані вельми різні між собою за достоїнствами, хоча істота їхня одна, то там, де настільки безмежна відстань і по суті, і в усьому іншому, чи не є це крайнім божевіллям – робити такі звірення? Але нехай буде милостивий до нас Той, Хто хулиться ними! Не ми відкрили потребу в таких міркуваннях, але нам подають до них привід ті, які озброюються проти власного спасіння. Отже, що ж я кажу? Те, що вираз: “було”, стосовно Слова, означає, по-перше, вічність Його буття: “на початку, – сказано, – було Слово”. А по-друге, те саме “було” показує, що Слово було у кого-небудь. Оскільки Богові переважно властиве буття вічне і безпочаткове, то, перш за все, це і виражено. Потім, щоб хто-небудь, чуючи – “на початку було Слово”, – не визнав Його і ненародженим, така думка попереджається тим, що перед зауваженням, що було Слово, сказано, що воно “було у Бога”. А щоб хто-небудь не вважав Його словом тільки вимовленим або тільки уявним, для цього додаванням члена (ό), як я вже раніше сказав, та іншим виразом (“у Бога до Бога”) усунуто і таку думку. Не сказано: “було в Бозі”, але: “було у Бога”, чим означається вічність Його по іпостасі. Далі, ще ясніше відкривається це в додаванні, що “Слово було Бог”. Але чи це Слово не створене? – скаже хто-небудь. Якщо так, то що ж перешкоджало сказати, що на початку створив Бог Слово?
Так Мойсей, оповідаючи про землю, не сказав: “на початку була земля”, але сказав, що (Бог) створив її, і тоді вже вона “була”. Що ж, кажу, перешкоджало й Іоанну подібним чином сказати, що на початку створив Бог Слово? Адже якщо стосовно землі Мойсей побоювався, як би не назвав її хто-небудь несотвореною, то набагато більше Іоанну слід було б боятися цього щодо Сина (Божого), якби Він був створений. Світ, будучи видимим, сам по собі проповідує Творця: “небеса, – сказано, – проповідують славу Божу” (Пс. 18:1). Але Син невидимий і до того ж незрівнянно і безмежно вищий за створіння. Отже, якщо тут, де не потрібно було для нас ні слова, ні вчення, щоб визнати світ створеним, пророк однакож ясно і перш за все дає нам це бачити, – то набагато більше Іоанну потрібно було б сказати це про Сина, якби Він був створений. Так, скажуть: однакож Петро висловив це ясно і виразно! Де ж і коли? Тоді, коли, розмовляючи з юдеями, говорив: “що Бог зробив Господом і Христом Цього Іісуса…” (Діян. 2:36). А чому ж ти не додаєш і подальших слів, саме: “Цього Іісуса, Якого ви розіп’яли”! Чи не знаєш, що одні вислови відносяться до нетлінного єства, а інші до втілення? Інакше, якщо все взагалі будеш так розуміти про Божество, то дійдеш висновку, що Божество і страждань зазнає. Якщо ж воно не причетне до страждань, то й не створене. Якби кров потекла з самого божеського і невимовного єства, і воно, замість плоті, було пронизане і розсічене цвяхами на хресті, то хитрослів’я твоє в цьому випадку мало б підставу. Але як і сам диявол не став би таким чином богохульствувати, то для чого ж ти удавано приймаєш на себе таке непростиме незнання, яким і демони не прикривали себе? До того ж слова: “Господь” і “Христос” відносяться не до суті, але до гідності. Перше означає владу, а друге – помазання. Отже, що ж ти скажеш про Сина Божого? Якби Він і був створений, за вашим мудруванням, – ці вислови не мали б місця. Не можна уявити собі, що Він спершу був створений, а потім Бог поставив Його (Господом і Христом). Він невід’ємне має начальство, і має його за самим єством та суттю Своєю. Коли Його запитали, чи Він є Цар, він відповів: “Я на те народився” (Ін. 18:37). А Петро говорить тут про Нього, як про поставленого (на Господа і Христа), і – це відноситься у нього тільки до втілення.
4. Чого дивуєшся, якщо Петро говорить це? І Павло, розмовляючи з афінянами, називає Його тільки чоловіком, кажучи так: “за допомогою визначеного Ним Чоловіка, подавши посвідчення всім, воскресивши Його з мертвих” (Діян. 17:31). Нічого не говорить він тут ні про “образ Божий”, ні про “рівність” Його (з Отцем), ні про те, що Він є “сяйво слави Його”. Так і слід було. Тоді ще не час був для такого вчення, а бажано було, щоб вони спершу прийняли, що Він – людина і що воскрес. Так робив і сам Христос; а від Нього і Павло, навчившись, так само влаштовував справи своєї проповіді. Не раптом Христос відкрив нам Своє божество, але спершу його шанували тільки за пророка і Христа, – наче за просту людину; вже згодом зі справ і слів Своїх з’явився тим, чим був. Тому-то і Петро спочатку вживає такий самий спосіб мовлення. Це була перша всенародна проповідь його до юдеїв. І так як вони ще не в змозі були ясно пізнати божество Його, то апостол звертає до них слово про втілення, щоб слух їхній, перш навчений цим словом, схильний був і до іншого вчення. Якщо захоче хто прочитати всю проповідь апостола від початку, для того вельми зрозуміло буде те, що я говорю. Апостол Петро також і чоловіком називає Його, і докладно міркує про Його страждання, воскресіння і народження по плоті. І Павло, коли каже: “народився від Давидового насіння по плоті” (Рим. 1:3), не інше що навіює нам, а саме те, що слово: “сотворив” ужито у відношенні до втілення, як і ми сповідуємо. Навпаки, син громів говорить нам нині про буття невимовне і предвічне; тому, залишивши слово – “створив”, Він поставив: “було”; тоді як, якби Син Божий був створений, це-то особливо і потрібно було б з точністю показати. Якщо Павло побоювався, як би хто-небудь із нерозумних не припустив, що Син більший за Отця, і що Той, Хто Породив, колись скориться Йому, чому й казав у посланні до Коринтян: “Коли ж сказано, що [Йому] підкорене все, то зрозуміло, що, окрім Того, Котрий скорився Йому всім” (1Кор. 15:27), – хоча хто б міг подумати, що Отець колись скориться Сину на рівні з усіма тварюками? – Якщо ж Павло побоювався таких нерозважливих думок, тому й сказав: “окрім того, хто підкорив Йому все”, то набагато більше належало Іоанну, якби Син Божий був створений, побоюватися, щоб хто-небудь не визнав Його несотвореним, і це-то, перш за все, належало йому пояснити. Але тепер, оскільки Син народжений, то і справедливо ні Іоанн, ні інший який-небудь апостол, або пророк, не сказали, що Він створений. Та й сам Єдинородний не забув би сказати про це, якби це було так. Той, хто з поблажливості так смиренно говорив про Себе, тим більше не промовчав би про це. Я вважаю не неймовірним, що Він скоріше промовчав би про Свою велич, яку мав, ніж, не маючи її, залишив би без зауваження, що Він не має цієї величі. То була пристойна спонука до умовчання – бажання навчити людей смиренномудрия, і тому Він замовчував про те, що великого належить Йому. А тут ти не можеш вказати жодного справедливого приводу до умовчання. Якби Він був створений, для чого було б Йому замовчувати про Своє походження, коли Він не згадував про багато чого такого, що справді належало Йому? Той, хто для навчання смиренномудрості часто говорив про Себе принижено, і приписував Собі те, що насправді не притаманне Йому, Той, кажу, якби був створений, набагато більше не забув би сказати про це. Чи ти не бачиш, як Він сам усе з тією метою, щоб ніхто не визнавав Його ненародженим, і говорить, і робить, навіть говорити про Себе, очевидно, неспіврозмірно зі Своєю гідністю та істотою, і сходить до смиренності пророка? Вислів: “Як чую, так і суджу” (Ін. 5:30), також: “Він дав Мені заповідь, що сказати, і що казати” (Ін. 12:49) та подібні до них властиві тільки пророкам. Отже, якщо, бажаючи відсторонити таке припущення, Він, не ображаючись, говорив про Себе настільки смиренні слова, то тим паче Він говорив би так само, якби був створений, щоби хто-небудь не визнав Його нествореним, – напр: “не думайте” що Я народжений від Отця; Я створений, а не народжений, і – не однієї з Ним істоти. Але Він робить усе навпаки. Він вживає такі вирази, які мимоволі, навіть тих, хто цього не бажає, змушують прийняти протилежну думку. Так, Він каже: “що Я в Отці, і Отець у Мені” (Ін. 14:10-11); також: “стільки часу Я з вами, і ти не знаєш Мене, Пилипе? Той, хто бачив Мене, бачив Отця” (Ін. 14:9) або: “щоб усі шанували Сина, як шанують Отця” (Ін. 5:23); “як Отець воскрешає мертвих і воскрешає, так і Син воскрешає, кого хоче” (Ін. 5:21); “як Отець воскрешає мертвих і воскрешає, так і Син воскрешає, кого хоче” (Ін. 5:21); “Отець Мій донині робить, і Я роблю” (Ін. 5:17); “Як Отець знає Мене, так і Я знаю Отця… Я й Отець – одне” (Ін. 10:15,30). Скрізь вживаючи вираз: “як” і: “так і”, показує, що Він єдиний з Отцем і що має нероздільну з Ним істоту. А силу влади Своєї Він виявляє як у цих же висловах, так і в багатьох інших, – так, наприклад, коли говорить: “замовкни, перестань;… хочу, очистися;… наказую тобі, духу німому і глухому, вийди з нього” (Мк. 4:39; Мф. 8:3; Мк. 9:25), також: “чули, що сказано древнім: не вбивай, …А Я кажу вам, що всякий, хто гнівається на брата свого даремно, підлягає суду” (Мф. 5:21-22). І все інше подібне, що Він законопокладає і чудотворить, достатньо доводить владу Його; а краще сказати, і найменша частина того може напоумити й переконати людей, не зовсім бездушних.

5.Але такий дух марнославства, що воно засліплює розум людей, яких воно захоплює, навіть у ставленні до найочевидніших предметів, спонукає суперечити навіть визнаним істинам; а інших, які і дуже добре розуміють істину і впевнених у ній, змушує лицемірно протистояти їй. Так було і з іудеями. Не через незнання відкидали вони Сина Божого, а для того, щоб отримати честь від народу. “Увірували, – сказано, – у Нього, але заради фарисеїв не сповідували, щоб не бути відлученими від синагоги” (Ін. 12:42), і з догоджання іншим жертвували власним спасінням. Та й неможливо, неможливо тому, хто так раболіпствує тимчасовій славі, отримати славу від Бога. Тому-то Христос і докоряв іудеям, кажучи: “Як ви можете вірити, коли один від одного славу приймаєте, а слави, яка від Єдиного Бога, не шукаєте?” (Ін. 5:44). Це якесь сильне захоплення; охоплена цією пристрастю, людина робиться невиправною. Вона, відторгаючи від небес душу своїх бранців, прибиває її до землі, не дає їй споглядати на світло істинне, спонукає постійно обертатися в багнюці, приставляючи до них владик, настільки сильних, що вони володіють ними, навіть нічого не наказуючи. Той, хто хворіє на цю хворобу, хоч би ніхто не наказував йому, добровільно робить усе, чим тільки думає догодити своїм владикам. Для них він одягається і в одяг ошатний, і прикрашає обличчя, дбаючи в цьому разі не про себе, а про догоду іншим, і виводить із собою на площу провідників, щоб заслужити від інших здивування, і все, що не робить, робить тільки задля догоду іншим. Отже, чи є хвороба душевна тяжча за цю? Людина нерідко кидається в безодню, щоб тільки інші дивувалися їй. Наведені слова Христові достатньо показують усю болісну силу цієї пристрасті; але можна ще пізнати її і з наступного. Якщо ти захочеш запитати когось із громадян, які роблять великі витрати, для чого вони витрачають стільки золота, і що означають такі витрати, то ні про що інше від них не почуєш, як тільки про догоду натовпу. Якщо ж ти знову запитаєш їх: що ж таке натовп? – вони дадуть відповідь: це є щось галасливе, багатовекторне, здебільшого дурне, що без мети носиться туди й сюди, подібно до хвиль моря, що складається часто з різноманітних і протилежних думок. Хто має в себе такого владику, чи не буде той жалюгідний більше за всякого іншого? Утім, коли мирські люди приліплюються до нього, це ще не так небезпечно, хоча справді небезпечно. Але коли ті, які кажуть, що зреклися світу, страждають на ту ж саму або ще тяжчу хворобу, то це вкрай небезпечно. У мирських тільки трата грошей, а тут небезпека стосується душі. Коли праву віру міняють на славу і, щоб прославитися самим, принижують Бога, – скажи мені, чи не є це вищим ступенем безглуздя і божевілля? Інші пристрасті, хоча містять у собі велику шкоду, але, принаймні, приносять і деяке задоволення, хоча й тимчасове та коротке. Так користолюбець, винолюбець, жінколюбець, мають деяке задоволення, хоча й нетривале; але ті, хто має пристрасть марнославства, завжди живуть життям гірким, позбавленим усякого задоволення. Вони не досягають того, що так люблять, розумію – слави народної; а хоча, напевно, і користуються нею, насправді ж не насолоджуються, тому що це зовсім і не слава. Тому й сама пристрасть ця називається не славою, а марнославством. І справедливо всі древні називали це марнославством. Вона марна і не має в собі нічого блискучого і славного. Як личини [статуй] здаються (зовні) світлими і приємними, а всередині порожні, тому, хоча і здаються більш благообразними, ніж тілесні (природні) обличчя, проте ніколи ще й ні в кому не збуджували любові до себе, точно так же, або ще більше, слава в натовпу прикриває собою цю недужовиліковну і болісну пристрасть. Вона має тільки зовні вигляд світлий, а всередині не тільки порожня, а й сповнена безчестя і жорстокої муки. Звідки ж, скажеш, народжується ця божевільна пристрасть, яка не приносить жодного задоволення? Нізвідки більше, як тільки від душі низької і нікчемної. Людина, захоплена славою, нездатна мислити що-небудь велике і благородне; вона обов’язково стає ганебною, низькою, безчесною, нікчемною. Хто нічого не робить для чесноти, а тільки одне має на увазі – щоб сподобатися людям, які не варті жодної уваги, у всякому разі, слідує гріховній, блукаючій їхній думці, той чи може бути вартим чого-небудь? Зауваж же: якби хтось запитав його: як ти сам думаєш про натовп? – без сумніву, він сказав би, що вважає натовп неосвіченим і бездіяльним. Що ж? Чи захотів би ти стати подібним до цього натовпу? Якби і про це знову хто-небудь запитав його, то я не думаю, щоб він побажав стати таким самим. Отже, чи не вкрай смішно шукати слави в тих, кому сам ніколи не захотів би стати подібним?
6. Якщо ж ти скажеш, що в натовпі багато людей, і що вони становлять одне, то тому-то особливо і треба його зневажати. Якщо кожен із натовпу сам по собі гідний презирства, то, коли таких багато, вони заслуговують ще більшого презирства. Дурість кожного з них, коли вони зібрані разом, стає ще більшою, збільшуючись від численності. Тому кожного з них порізно, звісно, можна було б виправити, якби хто взяв на себе цю справу, але не легко було б виправити всіх їх разом, – через те, що божевілля їхнє в такому разі збільшується; вони керуються звичаями тварин, в усякому разі, слідуючи один за одним у думках. Отже, скажіть мені: чи в такій юрбі будете ви шукати слави? Ні, прошу і благаю. Ця пристрасть усе спотворила; вона породила любостяжание, заздрість, наклепи, наклепи. Вона озброює і озлоблює людей, які не зазнали ніякої образи, проти тих, які ніякої образи не зробили. Схильний до цієї хвороби не знає дружби, не пам’ятає приязні, анітрохи не хоче нікого поважати; навпаки, все добре вивергнувши з душі, непостійний, нездатний до любові, проти всіх озброюється. Сила гніву, хоча і вона болісна і нестерпна, не постійно однакож збурює дух, а тільки в той час, коли його дратують інші. Навпаки, пристрасть марнославства – завжди, і нитка, так би мовити, часу, в який вона могла б залишити, тому що розум не перешкоджає їй і не приборкує її; вона завжди залишається, і не тільки спонукає до гріхів, але, якби ми встигли зробити що-небудь і добре, вона викрадає добро з рук. А буває так, що вона не допускає і почати доброї справи. І якщо Павло лихоїманію називає “ідолослужінням” (Еф.5:5), то як, справедливо кажучи, назвати матір його (лихоїманії), корінь і джерело, тобто марнославство? Не можна знайти й назви, гідної цього зла! Отож, підбадьоримося, улюблені, відкладемо цей порочний одяг, розірвемо, розітнемо його, станемо колись вільними істинною свободою, і засвоїмо собі почуття гідності, даної нам від Бога. Нехтуймо славою у натовпу. Немає нічого настільки смішного і принизливого, як ця пристрасть; ніщо стільки не сповнене сорому і безслав’я. Будь-хто може бачити, що бажання слави в багатьох відношеннях є безслав’ям, і що справжня слава полягає в тому, щоб зневажати славу, вважати її за ніщо, а все робити й говорити тільки на догоду Богові. Таким чином зможемо ми і нагороду отримати від Того, Хто бачить усі наші справи достеменно, якщо тільки будемо задовольнятися цим одним глядачем їх. Та й яка потреба нам в інших очах, коли бачить наші справи саме Той, Хто буде і судити їх? Як це неспівмірно: раб, що не робить, усе робить на догоду пану, не шукає нічого більшого, як тільки його уваги, не хоче привертати до своїх справ нічиїх чужих поглядів, хоч би глядачами тут були й поважні люди, а лише те одне має на увазі, щоб бачив його пан; а ми, маючи такого великого над собою Господа, шукаємо інших глядачів, які не можуть принести нам жодної користі, а можуть тільки своїми поглядами нашкодити нам і зробити будь-яку працю нашу даремною. Нехай не буде цього, благаю вас! Але від кого ми маємо отримати нагороди, Того будемо визнавати і глядачем, і прославлювачем наших справ. Не будемо ні в чому покладатися на очі людські. А якби ми захотіли досягти слави і між людьми, то здобудемо її тоді, коли шукатимемо єдиної слави від Бога. Сказано: “прославлю тих, хто прославляє Мене” (1Сам. 2:30). І як багатством ми тоді особливо багатіємо, коли зневажаємо його і шукаємо багатства тільки від Бога (бо сказано: “А ви шукайте передусім Царства Божого і правди Його, і це все додасться вам” (Мф. 6:33)), так – і у ставленні до слави. Коли вже безпечні будуть для нас і багатство, і слава, тоді Бог і подає нам їх удосталь. Але цей дар буває безпечним тоді, коли не опановує нас, не підкорює нас собі, не володіє нами, як рабами, але залишається в нашій владі, як у панів і вільних. Для того-то Бог і не дозволяє нам любити багатство і славу, щоб вони не опановували нас. А коли ми досягнемо такої досконалості, то Він і подає нам їх з великою щедрістю. Хто, скажи мені, славніший за Павла, котрий каже: “Не шукаємо слави людської ні від вас, ні від інших” (1Сол. 2:6)? Хто щасливіший за того, хто нічого не має і всім володіє? Коли ми, як я вище сказав, не будемо підкорятися пануванню їхньому (багатства і слави), тоді й будемо ними володіти, тоді їх і отримаємо. Отже, якщо ми бажаємо здобути славу, будемо бігати слави. Таким чином, виконавши закони Божі, зможемо ми отримати і тутешні, і обітовані блага, благодаттю Христа, з Котрим Отцю і Святому Духу слава на віки віків. Амінь.

* * *2 Св. Златоуст має на увазі аріан, які визнавали Сина Божого істотою, якій можна поклонятися, але не співіснувати з Отцем, а не бути його єдиносущним.Бесіда 4Ін. 1:1. На початку було Слово, і Слово було в Бога…1.Чому св. Іоанн обмежується єдиним словом про втілення Сина Божого в той час, як інші євангелісти докладно викладають його. – Павло Самосатський і його омана. – 2. Що таке Слово. – 3. Спростування заперечення єретиків проти Божества Сина, що ґрунтується на тому, що Син називається Богом – “Феос” – без члена (артикля). – 4 и 5. Іісус Христостраждав і помер для позбавлення нас від ідолослужіння. – Віддавати тваринам богошанування, належне Творцеві, вкрай несправедливо. – Віра і вчення не приносять користі для спасіння, якщо життя і звичаї зіпсовані. – Негайно треба вгамовувати гнів. – Люди хвалять і засуджують у міру того, люблять вони чи ненавидять. – Зображення людини в гніві. – Проти тих, які ретельно дотримуються годинників і часів.1. Дітей, які тільки-но починають вчитися, вчителі не піддають одразу багатьом працям, та й за один раз небагато займають їх науками, а потроху, до того ж одне й те ж саме часто повторюють їм, щоб зручніше вкласти свої уроки в їхній розум, і щоб діти, набридлі на самому початку безліччю (уроків) і складністю їх для своєї пам’яті, не стали через це більш нездатними засвоювати викладені уроки, бо через складнощі в них може статися й деяке розслаблення. Таким же чином бажаючи влаштувати і свої повчання і полегшити працю для вас, я потроху беру з цієї божественної трапези і передаю душам вашим. Тому я знову торкнуся тих самих слів Євангелія, не так, щоб знову говорити одне й те саме, а щоб тільки додати до сказаного решту. Отже, зведемо ж слово до початку. “На початку було Слово, і Слово було у Бога”. Коли всі інші Євангелісти починали з втілення (Матвій каже: “родовід Іісуса Христа, Сина Давидова” (Мф. 1:1); Лука спочатку оповідає нам про Марію, і Марк таким самим чином викладає спочатку оповідь про Хрестителя), для чого Іоанн тільки коротко торкнувся цього предмета, до того ж уже після тих перших слів, сказавши: “І Слово стало плоттю” (Ін. 1:14), а все інше, – Його зачаття, народження, виховання, зростання, – минаючи, раптом сповіщає нам про Його вічне народження? Яка тому причина, я і скажу вам тепер.
Оскільки інші Євангелісти здебільшого оповідали про людське єство Сина Божого, то треба було побоюватися, щоби, тому самому, хто-небудь із людей, які плазують на землі, не зупинився тільки на цих одних догматах, що й сталося з Павлом Самосатським3. Отже, зводячи схильних до падіння людей від такого плазування по землі і привертаючи до неба, Іоанн справедливо починає свою розповідь згори, від буття предвічного. Тоді як Матвій розпочав розповідь, почавши від Ірода царя, Лука – від Тиверія Кесаря, Марк – від хрещення Іоаннового, Євангеліст Іоанн, полишивши все це, підноситься вище від усякого часу й віку, і там спрямовує розум своїх слухачів на одне: “На початку було”, і, не дозволяючи розуму ніде зупинитися, не ставить йому меж, як ті (Євангелісти) – Ірода, Тиверія та Іоанна. Але разом із цим варте здивування й те, що як Іоанн, кинувшись до піднесеного слова, не залишив, однак, поза увагою і втілення, так і вони, з особливою ретельністю оповідаючи про втілення, не промовчали також і про предвічне буття. І цьому так бути повинно, бо один Дух рухав душі всіх їхніх; а тому вони показали досконалу однодумність у своїй розповіді. Ти ж, улюблений, коли чуєш про “Слово”, ніколи не терпи тих, які називають Його творінням, так само, як і тих, які вважають Його простим словом. Багато є слів божественних, якими діють і ангели, але жодне з цих слів не є саме Божество, а все це тільки пророцтво і Боже повеління. Так зазвичай називає Писання закони Божі, повеління і пророцтва. Тому, і говорячи про ангелів, воно додає: “служителі Його, що виконують волю Його” (Пс. 102:21). Навпаки, це “Слово” (про яке говорить євангеліст Іоанн) є іпостасною Істотою, що безпристрасно походить від самого Отця. Це саме, як я і раніше сказав, (Євангеліст) зобразив самим найменуванням “Слова”. Бо як вислів: “На початку було Слово” означає вічність, так і вираз: Воно “було на початку у Бога” показує Його совісність (з Отцем). А щоб ти, почувши: “На початку було Слово”, і, визнавши його вічним, не подумав, однак, що життя Отця на деяку відстань, тобто на велике число віків, передує (життю Сина), і таким чином, щоб ти не поклав початку Єдинородному, (Євангеліст) додає: Воно “було на початку у Бога”, тобто, Воно так само вічне, як сам Отець. Отець ніколи не був без Слова; але завжди був “Бог” (Слово) “у Бога” (Отця), у власній, однак же, іпостасі. Але як же, скажеш ти, Євангеліст каже, що Слово “у світі було”, якщо Воно було справді у Бога? Справді, воно і в Бога було, і в світі було: ніяким місцем не обмежується як Отець, так і Син. Якщо “велика міцність [Його], і розум Його незмірний” (Пс. 146:5), то зрозуміло, що істота Його не має жодного тимчасового початку. Ти чув, що “На початку створив Бог небо і землю” (Бут. 1:1)? Що ти думаєш про цей початок? Без сумніву те, що небо і земля відбулися раніше за всі видимі творіння. Так, коли чуєш про Єдинородного, що Він “на початку був”, розумій буття Його, перш за все мислиме і перш за віки. Якщо ж хто скаже: як можливо, щоб Син не був у часі після Отця? Той, хто походить від кого-небудь, обов’язково повинен бути після того, від кого походить, – відповідаємо, що такими є тільки людські міркування, і той, хто пропонує таке запитання, буде, мабуть, ставити ще більш безглузді запитання. Але цього не повинно б допускати навіть до слуху. У нас нині слово про Бога, а не про єство людське, підпорядковане порядку і необхідності подібних міркувань. Утім, для досконалого задоволення людей слабших, будемо й на це відповідати.
2. Скажи мені: чи сяйво сонця з самого єства сонячного витікає, чи з чогось іншого? Кожен, хто має неушкоджені почуття, необхідно визнає, що сяйво походить від самого єства сонця. Але, хоча сяйво походить від самого сонця, проте ж, ми ніколи не можемо сказати, що воно існує після сонячного єства, тому що і сонце ніколи не є без сяйва. Отже, якщо і у видимих і чуттєвих тілах те, що походить від чогось іншого, не завжди після того існує, від чого походить, то чому ти не віриш цьому в міркуваннях невидимого й невимовного єства? І тут те ж саме, тільки так, як відповідає це вічній істоті. Тому й Павло назвав Сина “сяйвом слави” Отцівської (Євр. 1:3), зображуючи цим і те, що Він народжується від Отця, і те, що Син співвечірній Отцеві. Скажи ж мені: всі віки і всякий простір часу – чи не через Сина відбулися? І це необхідно повинен визнати кожен, хто не втратив ще розуму. Отже, немає ніякої відстані (часу) між Отцем і Сином; а якщо немає, то Син не після Отця існує, але співвічний Йому. Вирази: “раніше” і “після” позначають поняття часу. Без століття або часу ніхто не міг би й уявити собі таких понять. А Бог вищий за часи і віки. Якщо ж, незважаючи на те, ти будеш стверджувати, що Син отримав початок, то дивись, як би через такі умовиводи не дійшов ти до необхідності і самого Отця підвести під якийсь початок, під початок, хоча найперший, але все ж таки – початок. Скажи мені: приписуючи Синові яку б то не було межу або початок, і від цього початку піднімаючись ще вище, чи не говориш ти, що Отець існує раніше Сина? Очевидно так. Скажи ж далі: наскільки раніше Отець існує? Малу чи велику відстань тут ти вкажеш, у всякому разі, ти підведеш Отця під початок. Очевидно, що, назвавши цю відстань великою чи малою, ти будеш у такий спосіб вимірювати її, але вимірювати не можна, якщо з того й іншого боку немає початку. Отже, для цього, скільки від тебе залежить, ти даєш початок і Отцю; і, отже, за вашим міркуванням, не буде вже безначальним і Отець. Чи бачиш, як істинно сказане Спасителем, і як слово Його скрізь виявляє свою силу? Яке це слово? “Хто не шанує Сина, той не шанує й Отця” (Ін. 5:23).
Знаю, що для багатьох сказане незрозуміло; тому ми в багатьох випадках і остерігаємося вдаватися до подібних умовиводів, тому що простий народ не може слідкувати за ними, а якби й став слідкувати, – не втримує з них нічого з твердістю і точністю. “Думки смертних нетверді, і думки наші помилкові” (Прем. 9:14). Тим часом я залюбки запитав би супротивників наших і про те, що значить сказане в пророка: “до Мене не було Бога, і після Мене не буде” (Іс. 43:10). Якщо Син після Отця існує, то, як же сказано: “і після Мене не буде”? Чи вже ви будете відкидати й саму істоту Єдинородного? А необхідно – або, нарешті, на це наважитися, або допустити єдине Божество у власній іпостасі Отця і Сина. Також, яким чином істинним є те, що “Все через Нього почало бути” (Ін. 1:3)? Якщо був вік до Нього, то яким чином те, що існувало до Нього, могло б відбутися через Нього? Чи бачите, до якої зухвалості доводить їхнє міркування, після того, як одного разу похитнули вони істину? Чому ж не сказав Євангеліст, що Син походить “з неіснуючого “4 , як пояснює це Павло щодо всіх створінь, кажучи: “хто називає неіснуюче, як існуюче” (Рим. 4:17), а каже: “На початку було”? Останній же вираз протилежний першому. Але він вельми справедливий: Бог не походить ні від чого і не має нічого первинного за Себе. Скажи ж мені ще: чи не визнаєш ти, що Творець незрівнянно кращий за своїх створінь? Але, якби Він був подібний до них – тим, що походив би з того, що несе, то де ж була б Його незрівнянна перевага? А що значить вислів: “Я – Господь перший, і в останніх – Я Той самий” (Іс. 41:4), “перед Мною не було Бога, і після Мене не буде” (Іс. 43:10)? Якщо Син не однієї і тієї самої істоти з Отцем, то Він є інший Бог; якщо Він не совісний (Отцю), то після Нього; і якщо стався не з істоти Його, то, вочевидь, – створений. Якщо ж заперечать, що це сказано для відмінності (Бога) від ідолів, то чи не повинні погодитися, що тут для відмінності від ідолів говориться про єдиного істинного Бога? А якщо це, справді, сказано для відмінності від ідолів, то, як же ти поясниш весь цей вислів: “після Мене не буде” іншого Бога? Не Сина відкидаючи, говорить так слово Боже, а висловлюючи тільки те, що крім Бога (істинного) немає бога – ідольського; але не те, що немає Сина. Гаразд, скаже хто-небудь, але чи не повинно тому й слова: “до Мене не було Бога” розуміти так, що не було бога ідольського, що, отже, Син був до Отця? Але який демон міг би сказати це? Я думаю, що і сам диявол не скаже цього. З іншого боку, якщо Син не совісний Отцю, то чому ти називаєш буття Його безмежним? Якщо Він має початок і, спершу, то хоча б Він був безсмертний, Він не може ще бути безмежним. Безмежне має бути без меж з того й іншого боку. Пояснюючи це, і Павло каже: “Той, хто не має ані початку днів, ані кінця життя” (Євр. 7:3), і в такий спосіб виражає і безпіклування, і безмежність, тобто, як у тому, так і в іншому відношенні, Він не має меж; як немає кінця, так немає і початку.
3. Далі: яким чином, якщо Син є “життя”, міг бути коли-небудь час, у який Він не був5? Якщо Він є “життя”, як Він і справді є, то всі погодяться, що життя повинне існувати завжди, бути безпочатковим і нескінченним. Якщо ж був час, коли Його не було, то яким би чином Він був життям інших істот, не будучи ніколи сам життям? Але як же, скаже будь-хто, Євангеліст Іоанн сам покладає Йому початок, коли каже: “На початку було”. А для чого, я скажу, ти звернув увагу на вирази: “на початку”, і: “було”, а не помислиш про вислів – “Слово було”? Що ж? Коли пророк говорить про Отця: “від віку і до віку Ти – Бог” (Пс. 89:3), то хіба вже Він таким висловом ставить Йому межі? Ніяк: він виражає вічність. Так міркуй і тут. Євангеліст, кажучи так про Сина, не ставить Йому межі. Він і не сказав про Сина: “мав початок”, але – “На початку було”, через це “було” навіюючи думку про безпочаткове буття Сина. Але ось, скаже ще хтось, про Отця сказано з додатком члена (артикля – “ο”), а про Сина – без члена6. Що ж? Коли апостол каже: “великого Бога і Спасителя нашого Іісуса Христа” (Тит. 2:13), і також: “Бог, Який над усіма” (Еф.4:6), то ось тут він згадує про Сина без члена. Але він робить це і стосовно Отця. У посланні до Филип’ян він так говорить: “Він, будучи образом Божим, не вважав за розкрадання бути рівним Богові “7 (Флп. 2:6). Також у посланні до Римлян: “благодать вам і мир від Бога батька нашого і Господа Іісуса Христа” (Рим. 1:7). А, з іншого боку, і зайве було додавати тут член, бо вище він був, часто додаємо до слова: “Бог”. Як про Отця кажучи, Євангеліст висловлює: “Бог є дух” (Ін. 4:24), і ми не відкидаємо безтілесності в Бозі через те, що до слова “дух” не долучено члену, так і тут, хоча при виразі про Сина не вжито члену, однак же, Син тому не є менший. Чому так? Тому що, повторюючи слова: “Бог” і: “Бог”, Євангеліст не показує нам жодного поділу в Божестві; а навіть навпаки, сказавши спершу – “Слово було Бог”, він, щоби хтось не вважав божество Сина меншим, одразу ж долучає і доказ істинного Його божества, приписує Йому вічність: “Воно було, – говорить, – на початку у Бога”, і – творчу силу: “Все через Нього почало бути, і без Нього ніщо не почало бути” (Ін. 1:2-3). Це саме й Отець скрізь через пророків ставить переважним доказом своєї (божеської) істоти. І пророки часто вживають цей вид доказу, і не просто тільки, а й озброюючись проти вшанування ідолів. “Боги, – сказано, – які не створили неба й землі, зникнуть із землі та з-під небес” (Єр. 10:11). І в іншому місці: “Я – Мої руки розпростерли небеса” (Іс. 45:12); і в усякому разі Він представляє це, як ознаку божественності. Але Євангеліст не задовольняється і цими висловами, а називає Його ще “життям” і “світлом”. Отже, якщо Він завжди був з Отцем, якщо сам усе створив, улаштував і утримує (це виражається словом – “життя”), якщо Він усе просвіщає, то хто стільки божевільний, що скаже, нібито Євангеліст хотів у цих висловах показати менший ступінь божественності Його, тоді як ними-то особливо і можна довести рівність та нероздільність Його (з Отцем)? Не будемо ж змішувати створіння з Творцем, щоб і нам не почути слів: “і поклонялися, і служили створіння замість Творця” (Рим. 1:25). Хоч і кажуть дехто, що це сказано про небеса, але, кажучи про них, слово Боже абсолютно забороняє служіння всякій взагалі тварі, як справу язичницьку.
4. Та не піддаймо ж себе цій клятві! Для того й прийшов (на землю) Син Божий, щоб звільнити нас від цього служіння. Для того Він прийняв зрак раба, щоб позбавити нас від цього рабства. Для того й піддав Себе обпльовуванню, заушенню, для того зазнав поносної смерті. Не зробимо ж усього цього безплідним (для нас), не будемо повертатися на колишнє, краще ж сказати – ще набагато тяжче нечестя. Не все одно – тваринам служити, і самого Творця зводити до нікчемності тваринам, наскільки, принаймні, це залежить від нас, тому що сам Він перебуває завжди таким, який є, згідно зі сказаним: “та Ти – той самий, і літи Твої не скінчаться” (Пс. 101:28). Будемо ж прославляти Його, за переказами Отців; будемо прославляти Його і вірою, і справами. Немає ніякої користі для нашого спасіння від правих догматів, коли наше життя розбещене. Тому спрямуймо його на догоду Богові, віддаляючи себе від усякої нечистоти, несправедливості, користолюбства, як мандрівники і прибульці, і чужі (всьому) тутешньому. А якщо хто має багато грошей і надбання, нехай користується ними, як мандрівник, який, через деякий час, волею чи неволею повинен залишити їх. Якщо хто терпить образу від кого-небудь, нехай не вічно гнівається, а краще нехай не гнівається і тимчасово. Апостол не дозволяє нам продовжувати гніву більше одного дня. “Сонце, – каже він, – нехай не зайде в гніві вашому” (Еф.4:26). І справедливо: треба бажати, щоб і в такий короткий час не сталося нічого неприємного. А якщо ще й ніч застане нас (у гніві), то справа буде для нас іще гіршою, бо від одного спогаду про нього відродиться в нас безмірний вогонь, і ми на волі з великою скорботою для себе роздумуватимемо про нього. Тому-то перш, ніж до загибелі нашої настане спокій ночі і ми піднімемо в собі найсильніший вогонь, апостол і наказує попереджати і відвертати небезпеку. Пристрасть гніву сильна, сильніша, ніж усяке полум’я; тому й потрібно з більшим поспіхом попереджати силу вогню і не допускати його до займання. А хвороба ця буває причиною багатьох зол. Вона повалює цілі будинки, розриває давню співдружність, у короткий і швидкий час спричиняє найневтішніші випадки. “Сам рух гніву, – сказано, – є падіння для людини” (Сир. 1:22).
Тож не залишимо цього звіра без приборкання, але накинемо на нього з усіх боків міцну вузду – страх майбутнього суду. Якщо тебе образить друг, або засмутить хто-небудь із ближніх – подумай тоді про гріхи свої проти Бога і про те, що своєю лагідністю у ставленні до них ти умилостивиш для себе більше і той (майбутній) суд, – сказано: “прощайте, і прощені будете” (Лк. 6:37), – і гнів негайно відбіжить (від тебе). При цьому зверни увагу також і на те, коли ти, будучи розлюченим, утримував себе, і коли був захоплений пристрастю; порівняй той і інший час, – отримаєш і звідси значне виправлення. Скажи мені: коли ти хвалиш себе, чи тоді, коли був переможений (гнівом), чи тоді, коли переміг? Чи не тоді саме (коли захоплюємося гнівом) ми найбільше звинувачуємо себе і соромимося, хоч би й ніхто нас не викривав, і приходимо до каяття у своїх словах і справах? А коли переборюємо гнів, чи не тріумфуємо тоді і чи не хвалимося, як переможці? Перемога над гнівом полягає не в тому, щоб відплачувати за образу тим самим (це не перемога, а цілковита поразка), а в тому, щоб із лагідністю переносити образи й ганьбу. Не робити, а терпіти зло, – ось справжня перевага. Тому не говори в гніві: “ось і я повстану, ось і я нападу на нього”. Не чини опір і тим, які переконують тебе приборкати гнів, не кажи: “не потерплю, щоб такий-то сміявся наді мною”. Та він ніколи й не сміється над тобою, хіба коли ти сам на нього озброїшся. А якщо він і тоді посміється над тобою, то хіба тільки в божевіллі зробить це. Ти ж, перемагаючи, не шукай слави у божевільних, але визнавай достатнім для себе мати славу у людей розумних. Але для чого я виводжу тебе на мале і нікчемне видовище, складене з людей? Поглянь негайно до Бога, і Він тебе похвалить. А тому, хто від Нього прославляється, не слід шукати честі від людей. Честь людська нерідко перебуває в залежності і від неприязні людей, і від ворожнечі, і, у всякому разі, не приносить ніякої користі. Навпаки, суд Божий чужий такого настрою і приносить прославлюваному від Бога велику користь. Отже, до цієї-то слави і будемо прагнути.
5. Чи хочеш дізнатися, яке велике зло – гнів? Стань на площі, коли там сваряться інші. У собі самому тобі не можна так бачити це неподобство, бо розум у гніві затьмарюється і свідомість втрачається, як у п’яних. Але коли ти очистишся від цієї пристрасті, тоді спостерігай в інших себе самого, бо в цей час у тебе розум не пошкоджений. Отже, дивись ось на навколишній натовп, а серед нього – на людей, які бешкетують у роздратуванні, подібно до тих, хто біснується. Коли лють, спалахнувши в грудях, повстане й озлобиться, тоді вогнем дихають вуста, вогонь випромінюють очі, все обличчя роздувається, руки безладно простягаються, смішно стрибають ноги й наскакують на тих, хто їх утримує. Нічим не відрізняються роздратовані від божевільних, усе роблячи непритомними, і навіть не відрізняються від диких віслюків, коли ті б’ють і кусають один одного. Воістину, потворна людина роздратована. Потім, коли після цього настільки смішного видовища, вони повернуться додому і прийдуть до тями, то відчують ще більшу скорботу і страх, уявляючи собі, хто був присутній при їхній сварці. Як божевільні, спершу не бачачи присутніх, потім, коли приходять до тями, міркують, чи друзі були глядачами їхніми, чи вороги й вороги. Однаково бояться вони тих та інших: перших – тому, що вони докорятимуть їх і збільшуватимуть сором; а других – тому, що вони тішитимуться, що вони принизять їхній сором. А якщо їм трапилося ще завдати один одному рани, тоді найтяжчий буває страх, щоб не трапилося чогось іще гіршого з пораненим, щоб, наприклад, хвороба від ран не принесла йому смерті, або щоб піднята невиліковна пухлина, яка здійнялася, не наразила на небезпеку його життя. “І що мені була за потреба сваритися? Що за лайка і сварки? Пропадай вони зовсім”. І ось вони проклинають всі ті випадкові обставини, які послужили приводом до сварки. А найдурніші з них звинувачують у події і лукавих демонів, і злий час. Але не від лихої години це відбувається, тому що і не буває ніколи лихої години, і не від злого демона це відбувається, а від злоби захоплених гнівом. Вони-то самі і демонів приваблюють, і всяке зло на себе наводять. Але серце, скаже хто-небудь, від образ обурюється і терзається. Знаю це і я. Тому-то і звеличую тих, які приборкують цього жахливого звіра. Якщо бажаємо, то можемо відбити від себе цю пристрасть. Чому ми не піддаємося цій пристрасті, коли докоряють нам начальники? Чи не тому, що в нас (при цьому випадку) виникає страх, рівносильний цій пристрасті, який вражає нас і не допускає навіть зародитися в нас гніву? Чому і раби, отримуючи від нас тисячі докорів, все це переносять у мовчанні? Чи не тому, що і на них накладені ті самі узи? Так і ти подумай про страх Божий, про те, що сам Бог тоді принижує тебе, наказуючи тобі мовчати, і ти все будеш переносити лагідно. Скажи нападнику на тебе: що я можу тобі зробити? Хтось інший утримує мою руку і язик мій. І ця думка спонукає і тебе і його до розсудливості. Іноді через людей ми терпимо навіть нестерпні образи, і говоримо кривдникам нашим: не ти, а такий-то образив мене. Чи до Бога не будемо мати навіть і такого благоговіння? Яке ж буде для нас виправдання?
Отже, скажемо нашій душі: Бог нас принижує нині, – Бог, що утримує наші руки; не будемо ж хоробритися, і нехай не буде для нас Бог меншим за людей високоповажних. Ви жахаєтеся цих слів? Але я бажаю, щоб ви боялися не слів тільки, а й справ. Бог повелів нам не тільки терпіти, коли нас завушують, а й бути готовими переносити що-небудь і гірше за те. А ми, навпаки, з таким зусиллям чинимо опір, що не тільки не буваємо готові на злостраждання, а й намагаємося мститися за себе, а часто навіть першими піднімаємо несправедливі руки; вважаємо себе приниженими, якщо не відплатимо тим самим. Дивно, що ми вважаємо себе переможцями, тоді як зазнаємо крайньої поразки й буваємо повалені наземь; отримуючи незліченні удари від диявола, думаємо, що ми його долаємо. Отже, пізнаємо, прошу вас, цей рід перемоги, і будемо перемагати таким чином. Злостраждати – означає бути увінчаним. Якщо ми хочемо бути прославлені від Бога, будемо дотримуватися не звичаїв мирських подвигів, а закону, даного від Бога для подвигів духовних; будемо все переносити з довготерпінням. У такий спосіб ми переможемо і тих, хто сперечається з нами, і все, що є у світі цьому, і обітовані блага отримаємо, благодаттю і людинолюбством Господа нашого Іісуса Христа, через Якого і з Яким Отцю зі Св. Духом слава, держава, честь, нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

* * *3 Павел Самосатський, єпископ антіохійський, єретик III-го століття.
4 Так говорили аріани про Сина Божого.
5 Тут св. Златоуст має на увазі вираз аріан про Сина Божого “було, коли Його не було”.
6 У справжньому тексті Євангелія: “ο λογος ην προς τον θεον και θεος ην ο λογος”. Перше: “τον θεον” відноситься до Отця; а останнє: “θεος” – до Сина. Аріани й аномеї звідси робили заперечення, що Син не має єдиного божеського єства з Отцем.
7 Тут ім’я Бога дворазово повторюється без члена.Бесіда 5Ін. 1:3. Усе через Нього почало бути, і без Нього ніщо не почало бути, що почало бути.1. як деякі єретики змінили зміст третього вірша першого розділу Євангелія від Івана через зміну пунктуації. – 2. Безглузді висновки, до яких призводить думка, яку допускають єретики про те, що Дух Святий створений. – 3. Син Божий дорівнює своєму Отцю. – Невичерпна плідність Творця. – Бог не є істотою складною. – 4. Про те, що грішники схожі на п’яних і лютих людей. – Краще ходити і показуватися голим на вулицях, ніж покритим і обтяженим гріхами.1. Мойсей, на початку побутописання Старого Заповіту, оповідає нам про предмети чуттєвих і докладно обчислює їх. Сказавши: “На початку створив Бог небо і землю”, він потім додає, що з’явилося світло, твердь8, зоряне єство, різного роду тварини і все інше; не будемо зупинятися на кожному творінні, щоб не зволікати. А Євангеліст Іоанн, все уклавши в одному вислові, обіймає ним і все видиме, і те, що вище видимого. Залишаючи те, що відомо його слухачам, і, зводячи думку до предметів більш піднесених і обіймаючи всю творчість – загалом, він говорить не про творіння, а про Творця, Який і створив усе з небуття в буття. Таким чином, Мойсей торкається тільки меншої частини творіння (бо нічого не сказав нам про сили невидимі), і тим обмежився. А Євангеліст, поспішаючи зійти до самого Творця, справедливо все інше минає, і сказане, так само як і промовчане, Мойсеєм підсумовує в один короткий вислів: “Усе через Нього почало бути”. Але щоб ти не подумав, що він говорить тільки про те, що сказано і Мойсеєм, додає: “і без Нього ніщо не почало бути, що почало бути”, тобто, ніщо створене, видиме або розумно споглянуте, не отримало буття інакше, як силою Сина. Після слова: “ніщо” ми не будемо ставити крапки, як роблять єретики. Вони, бажаючи довести, що Дух Св. є створіння, читають так: “що почало бути, в ньому було життя” (Ін. 1:3-4). Але в такому читанні немає сенсу. І, по-перше, тут недоречно було згадувати про Духа; а якщо Євангеліст і хотів згадати, то для чого вжив такий неясний вираз про Нього? Та й звідки видно, що сказано про Духа? А інакше ми, на підставі такого викладу слів, можемо зробити висновок, що не Дух, а Син стався через себе самого. Але зупиніться на цьому вислові, щоб він не минув вас. Станемо читати так, як вони; таким чином, безглуздість для нас буде ще очевиднішою: “що почало бути, в ньому було життя”. Вони кажуть, що тут “життям” названий Дух. Але, як видно, це саме “життя” є разом і “світло”, бо Євангеліст додає: “і життя було світло людей” (Ін. 1:4).
Отже, на їхню думку, “і світло людей” у Євангеліста означає Духа. Що ж? Коли Євангеліст продовжує: “Був чоловік, посланий від Бога,… щоб свідчити про Світло” (Ін. 1:6-7), – вони вже необхідно повинні припустити, що й тут ідеться про Духа. Хто вище названий Словом, той після іменується і Богом, життям і світлом. Життя, каже Євангеліст, було Слово і це ж саме життя було світлом. Отже, якщо Слово було “життя” і Слово ж “стало плоттю” (Ін. 1:14), то і життя “стало плоттю”, – і ми бачили славу Його, славу, як єдинородного від Отця. Отже, щойно вони кажуть, що тут “життям” названий Дух, дивись, які виходять звідси безглуздості: виходить, що не Син втілився, а Дух, і що Дух є єдинородний Син. А якщо не так, то, уникаючи цієї безглуздості, вони при своєму читанні можуть впасти в безглуздість ще більшу. Якщо вони погодяться, що тут сказано про Сина, тим часом не поставлять наших розділових знаків і не стануть читати так, як ми, то муситимуть казати, що Син походив сам від себе, – бо якщо Слово є “життя”, а “що почало існувати, то в ньому було життя”, то, внаслідок їхнього читання, Слово походило від себе і через себе. Далі Євангеліст між іншим додає: “і ми бачили славу Його, славу, як Єдинородного від Отця” (Ін. 1:14). Ось, за їхнім читанням, і Дух Святий стає єдинородним Сином, тому що вся ця розповідь відноситься до однієї і тієї ж особи. Чи бачите, як перекручується думка, коли ухиляється від істини, і скільки відбувається звідси безглуздостей? Отже, що ж? Хіба Дух не є світлом, скажеш ти? Звичайно – світло; але тут сказано не про Нього. Так Бог називається духом, тобто, безтілесним; але ж не скрізь же, де говориться про дух, мається на увазі, Бог. І що дивуєшся, якщо ми це говоримо про Отця? Ми і про Утішителя не станемо стверджувати, що, де тільки говориться про дух, там неодмінно, мається на увазі Утішитель. Хоча це і є найбільш відмітне Його ім’я, але не скрізь, де зустрічається слово “дух”, треба розуміти Утішителя. Так само і Христос називається “Божа сила” і “Божа премудрість”; але не скрізь, де говориться про силу і премудрість Божу, мається на увазі Христос. Так і тут: хоча і Дух просвіщає, але тепер Євангеліст говорить не про Духа. Утім, коли ми й доводимо їх до таких безглуздостей, вони, знову посилюючись протистояти істині, і все ще тримаючись свого читання: “що почало бути, в ньому було життя”, пояснюють це так, що все створене було – життя. Що ж? І страта содомлян, і потоп, і геєна, і тому подібне все це – життя? Але ми, кажуть вони, розуміємо створення. Але й те, що нами тепер зазначено, звісно, відноситься до творення. Однак же, щоб цілком викрити їх, запитаємо їх: скажи мені, дерево – життя? Камінь – життя? Ці бездушні й нерухомі предмети – життя? Та й людина – життя досконале? Хто це скаже? Людина – не самобутнє життя, а тільки істота, причетна до життя.
2. Але подивися і тут, які знову безглуздості. Почнемо виводити висновки тим самим порядком, щоб дізнатися все безглуздя. Таким чином, вони приписують Духу те, що ніколи анітрохи Йому не личить. А почавши з цього, вони вже людям приписують те, що, на їхню думку, дійсно сказано про Духа. Розглянемо ще це читання. Тварюка тут називається життям; отже, вона є і світло, і про неї свідчити приходив Іоанн. Чому ж і сам він – не світло? Сказано: “він не був світ” (Ін. 1:8). Але ж він належав до числа створінь? Чому ж він – не світло? Яким чином “У світі був, і світ через Нього почав бути”? Чи тварюка була в тварюці, і тварюка сталася через тварюку? Як же “і світ Його не пізнав” (Ін. 1:10)? Тварюка не пізнала створіння? “А тим, що прийняли Його,… дав владу бути чадами Божими” (Ін. 1:12). Але досить уже сміху; я надаю вам самим прослідувати всі ці жахливі думки, щоб не подумали, ніби я говорив це просто для забави, і щоб не витрачати даремно часу. Якщо ті слова сказані не про Духа (як і справді не сказані, і як я вже показав), не сказані і про тварюку, а незважаючи на це, вони все ще тримаються свого читання, то, нарешті, звідси має вийти ще більш безглуздий наслідок, – що, як ми вже раніше сказали, Син стався сам через Себе. Якщо “Світло істинне” (Ін. 1:9) є Син, а світло це є і “життя”, і життя було в Ньому самому, то за їхнім читанням такий висновок необхідний. Отже, залишимо його і звернемося до належного читання і пояснення.
Яке ж правильне читання? Словами: “що почало бути” треба закінчити попередню думку, а потім почати наступні слова: “У Ньому було життя”. Слова ці означають те саме, що й попередні: “без Нього ніщо не почало бути, що почало бути”. З усього, каже, що тільки існує, ніщо не відбулося без Нього. Чи бачиш, як цим коротким додатком Євангеліст усуває всі незгідності, які можуть виникнути? Сказавши: “без Нього ніщо не почало бути” і додавши: “що почало бути”, він таким чином обійняв усі створіння, навіть і умоосяжні, і виключив із них Св. Духа. Такий додаток і потрібен був, щоб на його слова: “Усе через Нього почало бути, і без Нього ніщо не почало бути” хто-небудь не сказав: “якщо все сталося через Нього, то через Нього ж стався і Дух”. Я, каже він, сказав, що все, що не створено, через Нього сталося, чи то невидиме, чи то безтілесне, чи небесне. Тому-то не просто я сказав: “все”, а – “все, що почало бути”, тобто все створене. Але Дух не створений. Бачиш, як точно вчення? Євангеліст тільки згадав про створення видимих створінь, тому що про це вже раніше вчив Мойсей; Євангеліст, уже наставлених у цьому предметі, людей зводить до вищих створінь, тобто, безтілесних і невидимих, і зовсім виключає з числа їхнього Святого Духа. Подібним чином говорив і Павло, натхненний благодаттю: “бо Ним створено все” (Кол. 1:16). Ось і тут знову така сама точність, тому що той самий Дух керував і душею Павла. І ось, щоб хто не виключив чогось створеного зі створіння Божого, – бо ж є створіння невидимі, – а з іншого боку, щоб не включив хто до їхнього числа Утішителя, Павло, минаючи створіння чуттєві й усім відомі, обчислює створіння небесні та каже: “чи то престоли, чи то панування, чи то начальства, чи то влади” (Кол. 1:16). Частка “чи” виражає не інше що, як і ті слова: “Усе через Нього почало бути, і без Нього ніщо не почало бути, що почало бути”. А якщо тобі здається, що вираз: “через Нього” нібито применшує Його гідність, то послухай, що каже Павло: “На початку Ти, Господи, заснував землю, і небеса – діло рук Твоїх” (Євр. 1:10). Таким чином, що сказано у пророка (Пс. 101:26) про Отця, як Творця, то Павло говорить про Сина, зображуючи Його не інакше, як Творця, а не так, начебто Він мав значення істоти тільки службової. А якщо тут сказано: “через Нього”, то це так виражено для того тільки, щоб хто-небудь не став вважати Сина ненародженим. Але що стосовно творіння Йому належить гідність, анітрохи не менша, ніж у Отця, про це послухай Його самого: “як Отець, – каже Він, – воскрешає мертвих і воскрешає, так і Син воскрешає, кого хоче” (Ін. 5:21). Отже, якщо і в Старому Завіті сказано про Сина: “на початку Ти, Господи, заснував землю” (Євр. 1:10), то Його гідність, як Творця, очевидна. Якщо ж ти скажеш, що пророк говорив ці слова власне про Отця, а Павло тільки приписав Синові сказане про Отця, то і в такий спосіб виходить те ж саме. Та Павло й не наважився б приписати цього Синові, якби не був абсолютно впевнений у рівночесності (Отця і Сина). Було б украй зухвало те, що належить єству, ні з чим непорівнянному, відносити до єства меншого і підлеглого.
3. Але Син не менший і не нижчий від Отця по суті. Тому Павло наважився сказати про Нього не тільки вищевказані слова, але ще й дещо інше. Вираз: “з нього”, який ти визнаєш винятково гідним одного Отця, Павло вживає і про Сина, кажучи так: “і не тримаючись глави, від якої все тіло, будучи сполучено і скріплено складами і зв’язками, зростає віком Божим” (Кол. 2:19). Але не задовольняється він і цим; а й, з іншого боку, укладають вам вуста, докладаючи вираз: “яким” до Отця, – вираз, що, за твоїми словами, означає меншу гідність: “Вірний Бог, – говорить він, – Котрим ви покликані до спілкування з Сином Його” (1Кор. 1:9). Також: “волею його”. І ще: “Бо все з Нього, Ним і до Нього” (Рим. 11:36). Але не тільки про Сина говориться: “з того”, а й про Духа. Так ангел сказав Йосипу: “не бійся прийняти Марію, дружину твою, бо те, що народилося9 у ній, є від Духа Святого” (Мф. 1:20). Так само і вираз: “про нього”, що стосується Духа, пророк не відмовляється застосувати і до Бога (Отця), кажучи так: “у Бозі сотворимо силу, і Той принизить тих, хто пригнічує нас” (Пс. 59:14). І Павло говорив: “завжди просячи в молитвах моїх, щоб воля Божа колись посприяла мені прийти до вас” (Рим. 1:10); і до Христа відносить теж вираз: “За Христа Іісуса”. Таких виразів, байдуже вживаних, ми можемо багато і часто знаходити в Писанні; чого не могло б бути, якби всюди не передбачалася одна й та сама істота. Не думай також, що в словах: “Усе через Нього почало бути” йдеться тут про чудеса: про них оповідали інші Євангелісти. А Іоанн після цих слів додає: “У світі був, і світ через Нього почав бути” (Ін. 1:10), – світ, а не Дух, бо Він не є творіння, а вище від усякого створіння. Але поспішимо далі. Сказавши про творіння: “Усе через Нього почало бути, і без Нього ніщо не почало бути, що почало бути”, Іоанн докладає до того і вчення про промисел у наступних словах: “У Ньому було життя” (Ін. 1:4). А додав ці слова: “У Ньому було життя” – для того, щоб ніхто не сумнівався, яким чином усе через Нього відбулося. Як у бездонному джерелі – скільки не черпай води, не зменшиш джерела, так і творча сила Єдинородного, скільки б не було створено або вироблено нею, анітрохи від того не зменшується. Або, краще я вживу більш властиве цій силі порівняння, саме назву її світлом, як і сам Євангеліст, що каже далі: “і життя було світло людей”. Як світло, хоч би висвітлювало незліченну кількість предметів, анітрохи від того не зменшується у своїй світлості, так і в Богові, і до, і після створення: сила анітрохи не убожіє, нітрохи не применшується й не слабшає від численності творіння; але, хоч би мало статися ще тисяча таких світів, хоча б і безмежній безлічі їхніх, Його сила тяжіє над усіма, щоб не лише породити їх, а й зберегти після створення. Найменування життя, вжите тут, відноситься не тільки до створення, а й до промислу про збереження створеного. Крім того, кажучи про життя, Євангеліст закладає підставу вченню про воскресіння і передопочатковує те чудове благовістя, що з пришестям до нас життя зруйновано державу смерті, що після осяяння нас світлом уже немає темряви, а завжди перебуває в нас життя, і смерть уже не може долати його. Отже, цілком можна сказати і про Сина те, що сказано про Отця: “бо ми Ним живемо, і рухаємося, і існуємо” (Діян. 17:28). Це і Павло висловлює в таких словах: “бо Ним створено все, що на небесах і що на землі, видиме і невидиме;… і Він є перш за все, і все Ним стоїть” (Кол. 1:16-17). Тому Син називається і коренем, і основою.
Але коли чуєш, що “в Ньому було життя”, не уявляй Його собі складним, бо згодом Він говорить і про Отця: “Бо, як Отець має життя в Самому Собі, так і Синові дав мати життя в Самому Собі” (Ін. 5:26). Ти не скажеш з цього приводу про Отця, що Він складний; не кажи ж і про Сина. В іншому місці сказано, що “Бог є світло” (1Ін. 1:5), також – що Він “мешкає в неприступному світлі” (1Тим. 6:16). Але все це говориться не для того, щоб дати нам поняття про складність, а щоб мало-помалу піднести нас на висоту догматів. Справді, оскільки для народу нелегко було зрозуміти, яким чином Він має життя сам у Собі, то він і говорив спершу про те, що не так високо, а потім, навчивши їх, уже підносить до більш піднесених істин. Той, хто сказав, що Йому (Отець) “дав мати життя”, сам потім каже: “Я є життя”, і ще: “Бог є світло”. А яке це світло? Світло не чуттєве, а духовне, що просвіщає душу. Оскільки Христос говорив: “Ніхто не може прийти до Мене, якщо не приверне його Отець” (Ін. 6:44), то Євангеліст, випереджаючи ці слова, і сказав, що Він є той, що просвіщає, щоб ти, почувши щось подібне про Отця, не приписував того лише одному Отцеві, а й Синові: “Усе, – каже Він, – що має Отець, є Моє” (Ін. 16:15). Отже, Євангеліст спершу повчає нас про творення, потім говорить і про духовні блага, даровані нам із пришестям Спасителя, і означає їх одним словом: “життя було світло людей”. Не сказав: “було світло” юдеям, але – всім людям, бо не юдеї тільки, а й язичники отримали пізнання про Нього, і світло це докладається в спілкування всім. Але чому Євангеліст не приєднав сюди й ангелів, а сказав тільки про людей? Тому що у Євангеліста тепер слово про рід людський, і тому, що Спаситель до нього прийшов благовістити блага. “І світло в темряві світить” (Ін. 1:5). Темрявою тут називається і смерть, і омана. Світло чуттєве сяє не в темряві, а коли немає темряви; але проповідь Євангельська світила серед мороку омани, що все облягала, і розсіювала його. Світло це проникло і в саму смерть і перемогло її, так що вже одержимих смертю позбавило від неї. Отже, оскільки ні смерть, ні омана не здолали цього світла, але воно всюди сяє і світить власною силою, то Євангеліст і каже: “і темрява не огорнула його”. Та він і непереборний і не любить мешкати в душах, які не бажають просвіти.
4. Але, якщо він не всіх охоплює, ти не повинен цим бентежитися. Бог наближається до нас не з примусом, не проти нашої волі, але за нашим бажанням і прихильністю. Не зачиняй дверей для цього світла – і отримаєш багато насолоди. А приходить до нас це світло за допомогою віри і, прийшовши, рясно просвіщає того, хто приймає його. І якщо ти подаси йому чисте життя, воно постійно мешкатиме в тобі. “Хто любить Мене, той додержиться слова Мого, – каже Спаситель, – і Ми прийдемо до нього” (Я і Отець мій) “і оселю в нього створимо” (Ін. 14:23). Як ніхто не може користуватися світлом сонячним, не відкриваючи очей, так ніхто не може брати участь у цьому просвітленні, не відвертаючи сповна очей душі та не витончивши їх у всіх відношеннях. А як це можна зробити? Очищаючи душу від усякої пристрасті. Гріх є темрява, і темрява глибока; і це видно з того, що він чиниться нерозважливо і таємно. “Усякий, хто чинить зле, ненавидить світло і не йде до світла” (Ін. 3:20). “Бо про те, що вони роблять таємно, соромно й говорити” (Еф. 5:12). Як у темряві ми не розпізнаємо ні друга, ні ворога і зовсім не впізнаємо властивості речей, так – і в гріху. Людина любостяжательна не відрізняє друга від ворога; заздрісник і на людину найдоброзичливішу до нього дивиться, як на ворога; підступник однаково озброєний проти всіх, – словом: усякий, хто чинить гріх, нічим не відрізняється від людей, які п’ють та біснуються, у тому плані, що не розпізнає властивостей предметів. І як уночі на наші очі – все одно: чи то дерево, чи то свинець, чи то залізо, чи то срібло, чи то золото, чи то коштовне каміння, бо для розрізнення цих предметів бракує світла, так людина, яка веде нечисте життя, не осягає ні доблесті цнотливості, ні краси любомудрия. Адже в темряві, як я сказав, і дорогоцінне каміння не виявляє своєї краси, не саме по собі, але через незнання тих, хто дивиться. Але не ця одна біда спіткає нас, коли ми живемо в гріхах; ми живемо тоді ще й у постійному страху. Як ті, хто перебуває в дорозі в безмісячну ніч, відчувають страх, хоча б і нічого страшного не було, так і грішники не можуть мати відваги, хоча б і ніхто не викривав їх; але, відчуваючи докори сумління, вони всього бояться, усе підозрюють, усе на них наводить страх і жах, на все оглядаються зі страхом, усього тремтять. Будемо ж тікати від такого болісного життя. А за такою мукою ще послідує смерть, смерть безсмертна; тоді не буде і кінця покаранню. Тут же нічим не відрізняються від божевільних ті, які, ніби уві сні, уявляють собі речі небувалі. Так уявляють себе багатими, не будучи багатими; думають розкошувати, не маючи жодної насолоди; і не раніше вони дізнаються, як повинно бути, про таку оману, доки не звільняться від божевілля, або доки не стрясуть із себе сну. Тому-то Павло заповідав усім тверезіти й пильнувати; те саме велить і Христос. Хто тверезий і не спить, той, хоч би захопився гріхом, негайно відбиває його; а хто спить або божеволіє, той і не відчуває, яку владу має над ним гріх. Не будемо ж спати. Тепер не ніч, а день; тому “Як вдень, будемо поводитися благочинно” (Рим. 13:13).
Нічого немає ганебнішого за гріх. У цьому відношенні не так погано в наготі ходити, як у гріхах і злочинах. Нагота ще не такий злочин, – нерідко вона походить і від убогості; але нічого немає ганебнішого і презирливішого за гріх. Уявімо собі тих, яких ведуть у судилище за крадіжку і фальсифікацію: який сором і сміх покриває їх, як людей безсоромних, брехливих і нахабних! Нам неприємно й тяжко терпіти, щоб верхній одяг був одягнутий на нас недбало або навиворіт; навіть коли й на інших побачимо це, то виправляємо; а коли всі ми й ближні наші ходимо на головах, то не помічаємо цього. Скажи мені, що може бути ганебніше, коли чоловік входить до розпусної жінки? Хто заслуговує більшого висміювання, ніж людина сварлива, схильна до лихослів’я і заздрісна? Чому ж усе це здається не так соромно, як ходити в наготі? Тільки від звички. Цього ніхто ніколи не дозволяв собі з доброї волі; а на гріхи наважуються завжди всі, без жодного страху. Звичайно, якби хто увійшов у сонм ангелів, у якому ніколи нічого такого не бувало, то побачив би, як це гідно посміхання. Але що я кажу про сонм ангелів? Якби хто в царських чертогах, ввівши блудницю, скористався нею, або впився вином, або дозволив собі інший який-небудь безчесний вчинок, такий зазнав би найсуворішого покарання. Якщо ж у царських чертогах не терпимі подібні зухвалості, тим більше ми повинні зазнати крайнього покарання, якщо насмілюємося на такі справи в присутності Царя всюдисущого і всевидющого. Тому, благаю, покажемо в способі життя нашого скромність і чистоту. Ми маємо Царя, Який невпинно бачить усі справи наші. А щоб нас опромінювало завжди в достатку вище світло, притягуватимемо до себе його промінь. Тоді ми будемо насолоджуватися і теперішніми, і майбутніми благами, з благодаті й людинолюбства Господа нашого Іісуса Христа, через Якого і з Яким Отцю і Святому Духу слава на віки віків. Амінь.

* * *8 У справжньому у св. Златоуста: друге небо.
9 Точніше: “те, що в ній народилося”. – і.Н.Бесіда 6Ін. 1:6. Був чоловік, посланий від Бога; ім’я йому Іоанн.1.Посланництво Іоанна Хрестителя. – Пояснення вислову: “був чоловік, посланий від Бога”. – Навіщо і яким чином Христос приймає свідчення Іоанна. Вчення без добрих справ не приносить користі.Євангеліст, спочатку сказавши нам про Бога Слово те, що було особливо потрібно, далі послідовно і по порядку переходить до співіменного з ним проповідника Слова, Іоанна. А ти, чуючи, що він посланий був від Бога, не приймай його слів за людські. Усе він віщав не від себе, але від Того, Хто послав його. Тому називається він і ангелом (вісником), бо справа вісника – нічого не говорити від себе. Слово: “був” означає тут не походження його, а саме його послання, – “Був … посланий від Бога”, тобто, його Бог послав. Як же кажуть, що слова: “будучи образом Божим” (Флп. 2:6), не виражають рівності Сина з Отцем, бо (до слова: Бог) не прикладений член? Ось і тут10 зовсім немає члена. Тим часом, хіба тут мова не про Отця? А що сказати про слова пророка: “Ось Я посилаю Ангела Мого, і він приготує дорогу переді Мною” (Мал. 3:1)? Слова: “Я посилаю” і “він приготує” вказують на дві особи. “Він прийшов для свідоцтва, щоб свідчити про Світло” (Ін. 1:7). Що ж, скаже хто-небудь, раб свідчить про Господа? Але чи не будеш ти ще більше дивуватися і дивуватися, коли побачиш, що Господь не тільки отримує свідоцтво від раба, а й приходить до нього, і разом з юдеями приймає хрещення від нього? Однак не бентежитися і не вагатися думкою, а дивуватися треба Його незглаголанній доброті. Якщо ж хто залишається в подиві й збентеженні, то Господь і йому скаже те саме, що сказав Іоанну: “Залиш тепер, бо так належить нам виконати всяку правду” (Мф. 3:15). А хто і після цього почав би бентежитися, тому Він скаже те саме, що сказав юдеям: “Не від людини приймаю свідоцтво” (Ін. 5:34). Але якщо Він не має потреби в такому свідоцтві, для чого ж посланий був від Бога Іоанн? Не для того, що він мав потребу в його свідченні (говорити це було б крайнім богохульством). А для чого? Це пояснює нам Євангеліст, коли каже: “щоб усі увірували через нього” (Ін. 1:7). А якщо сам Христос каже: “Не від людини приймаю свідоцтво”, то нехай не подумають нерозумні, що Він сам Собі суперечить, кажучи тут так, а в іншому місці – так: “Є інший, що свідчить про Мене, і Я знаю, що істинне те свідоцтво, яким він свідчить про Мене” (Ін. 5:32). В останньому випадку він мав на увазі Іоанна, а сказавши: “не від людини приймаю свідоцтво”, він негайно додає і пояснення своїм словам, а саме: “кажу це для того, щоб ви спаслися” (Ін. 5:34). Ніби так він говорив: “Я Бог і істинний Син Божий, єдиної (з Отцем) безсмертної і блаженної істоти, і тому не маю потреби ні в якому свідку. Хоч би й ніхто не хотів свідчити про Мене, Я через це у своєму єстві анітрохи не принижуюся. А так як спасіння людей є предметом Мого піклування, то Я зійшов до такого самоприниження, що і людині надаю свідчити про Мене” А від цього, через неміч іудеїв, тим легше і доступніше для них могла бути віра в Нього. Тому Він, як зодягнувся плоттю, щоб, з’явившись людям у Своєму божестві без покрову, не занапастити всіх їх, так і проповідником про Себе послав людину, щоб слухачі того часу, чуючи схожий на Себе голос, тим легше пішли за Ним.
А що Син Божий не мав жодної потреби у свідоцтві Іоанна, для доказу достатньо було б Йому тільки явити Себе таким, яким Він є за Своєю суттю, і вразити всіх жахом. Але Він цього не зробив, бо, як я вже сказав, Він усіх у такий спосіб знищив би, бо ніхто не був би в змозі винести поразки цього неприступного світла. Тому-то, кажу, Він і плоттю зодягається, і свідоцтво про Себе доручає одному з сорабів наших, усе влаштовуючи для порятунку людей, маючи на увазі не Свою тільки гідність, а й прийнятність і користь Своїх слухачів. Це Він висловив і сам, коли сказав: “кажу це для того, щоб ви спаслися”. І Євангеліст, повторюючи вислів Господа, після слів: “щоб свідчити про Світло”, додає: “щоб усі увірували через нього” (Ін. 1:7). Неначе так він говорив: не думай, що Іоанн Хреститель прийшов свідчити для того, щоб надати достовірності вченню Господа; ні; а для того, щоб одноплемінники його увірували через нього. Що Євангеліст саме поспішав запобігти такій думці, це видно з наступних слів, які він додає: “він не був світ” (Ін. 1:8). А якби він додав це не для усунення такої думки, тоді це було б тільки зайвим розповсюдженням слів і скоріше було б тотожність, аніж пояснення вчення. Справді, сказавши, що Іоанн “посланий був, щоб свідчити про Світло”, для чого ще він каже: “він не був світ”? Не без мети і не даремно. У нас зазвичай той, хто свідчить, буває більшим за того, про кого свідчить, і нерідко визнається більш гідним довіри. Тому-то, щоб хто не подумав того ж і про Іоанна, Євангеліст негайно, від самого ж початку, знищує цю думку і, викорінюючи її з корінням, показує, хто цей той, хто свідчить, і хто Той, про Кого він свідчить, і яка відмінність є між тим і іншим. Зробивши це і показавши незрівнянну перевагу останнього над першим, Євангеліст, уже без побоювання, переходить до подальшої розповіді; і якщо щось безглуздого було в думках людей нерозумних, усе це, ретельно усунувши, він уже без жодних труднощів і безперешкодно приступає до продовження слова. Отже, будемо молитися, щоб під час одкровення таких високих істин, під час вчення правого, і життя наше було чистим, і поведінка – бездоганною, бо не приносить нам користі вчення, коли в нас немає добрих справ. Якби ми мали і цілковиту віру, і розуміння Писань, але якщо ми не матимемо доброго спрямування в житті, то ніщо не врятує нас від геєнського вогню і полум’я незгасимого у вічності. Як люди, що чинять добрі справи, воскреснуть у життя вічне, так люди, що наважуються на справи злі, воскреснуть для покарання вічного і нескінченного. Тому все піклування докладемо до того, щоб у лихих справах не занапастити плодів правої віри, але в доброму житті з дерзновенням споглядати Христа, – а вище за це блаженство нічого не може бути, – чого й нехай зможемо досягти, роблячи все на славу Бога, Котрому слава, з Однородним Сином і Святим Духом, на віки віків. Амінь.

* * *10 У словах: “Був чоловік, посланий від Бога”.Бесіда 7Ін. 1:9. Було Світло істинне, Яке просвіщає кожну людину, що приходить у світ.1 Не слід намагатися осягнути те, що незбагненно в Бозі. – Істинне вчення про Отця і Сина. – Нерозумність савелліан і маркелліан. Як омиваються гріхи.1. Ми живимо вас, чада улюблені, вченням Писань тільки по частинах, і не все раптом викладаємо, для того, щоб ви легше могли зберегти пропоноване вам. Хто, будуючи будинок, перш ніж скріплені перші камені, кладе на них інші, той зводить стіну неміцну і легкоруйнівну. А хто вичікує, поки одні камені скріпляться вапном, і потім вже мало-помалу додає до них інші, той будує будівлю міцну, недовготривалу, незруйновну, міцну. Таких будівельників будемо наслідувати і ми, і так само будемо творити ваші душі. Я побоююся, щоб, поки перші підвалини ще не затверджені, додавання подальшого вчення не зашкодило і початкам, бо розум ще не досить сильний, щоб утримати все. Що ж сьогодні прочитано нам? “Було Світло істинне, що просвіщає кожну людину, яка приходить у світ”. Євангеліст, кажучи вище про Іоанна, зауважив, що він прийшов, “щоб свідчити про Світло” (Ін. 1:7), і що саме в той час він для цього був посланий. А щоб, чуючи це, хто-небудь, з приводу нещодавнього явлення свідка, не мав подібної підозри і щодо самої особи, яку він засвідчує, Євангеліст піднімає думку вище й спрямовує її до буття безпочаткового, що ніколи не закінчується й не припиняється. Але як може, скажеш ти, мати таке буття Той, Хто є Син? Ми говоримо про Бога, а ти питаєш, як це можливо? І ти не боїшся і не жахаєшся? Якби хтось запитав тебе, яким чином наші душі, а потім і тіла житимуть вічно, ти, звісно, посміявся б над таким питанням, бо не розуму людському звідати такі предмети, а його обов’язок тільки вірити та й випробовувати те, що сказано, тому що достатнім доказом сказаного слугує для нього могутність Того, Хто прорік це. І ти питаєш у нас, як це можливо, коли ми говоримо, що безпочатковий Той, Хто створив душі і тіла, і нескінченно перевершує будь-яке творіння? Хто в повному розумі і в здоровому глузді стане говорити це? Ти чув, що “Було Світло істинне”. Навіщо ж даремно намагаєшся обійняти своїм розумом це життя нескінченне? Це неможливо. Для чого досліджуєш незбагненне? Для чого відчуваєш незбагненне? Для чого пізнаєш невідоме? Розглянь саме джерело сонячних променів. Ти не можеш цього зробити, однак же, ти в цьому випадку не досадуєш і не сумуєш про своє безсилля. Чому ж ти такий сміливий і необачний у предметах набагато важливіших? Син громів, Іоанн, який вигукує через духовну трубу, почувши від Духа, що “Було світло”, нічого більше і не відчував. А ти, не маючи його благодаті, розмірковуючи тільки за своїми слабкими умовиводами, – ти намагаєшся переступити навіть за межу його відання? За це ти не зможеш досягти і міри його відання.
Такою є підступність диявола: тих, хто довірився йому, він виводить за межі, покладені для нас Богом, начебто б ми могли мати набагато більше (знання). А, звабивши нас такими надіями і позбавивши благодаті Божої, він не тільки нічого більше не повідомляє нам (та й як він, диявол, може це?), а й не допускає повернутися до колишніх меж, у яких ми були в безпеці, а всюди змушує нас блукати і ніде не дає зупинитися. Таким чином він і первозданну людину довів до вигнання з раю. Наділивши її надією більшого відання і почесті, диявол позбавив її і того, чим вона раніше спокійно користувалася. Людина не тільки не стала рівною Богові, як обіцяв їй диявол, а й підпала під ярмо смерті; не тільки через куштування від древа не здобула нічого більшого, а й, сподіваючись на більшу візію, втратила чимало й попереднього знання. Він став соромитися своєї наготи і приховувати її, тоді як до спокуси він був вищим за подібний сором. Навіть те, що він став бачити свою наготу і відчув потребу в прикритті себе одягом, – ці та інші ще більші скорботи були наслідками спокуси. Щоб не зазнати і нам того ж, будемо коритися Богові й перебувати в Його заповідях, нічого більше не випробовуючи, інакше ми втратимо вже й даровані нам блага, як покарані й ці (єретики). Вони, щойно стали шукати початок життя безпочаткового, позбулися і того, що могли мати. Не знайшли вони й того, чого шукали; та це й неможливо. А тим часом від правої віри в Єдинородного вони відпали. Але ми не будемо переступати меж вічних, які поклали отці наші, а в усьому будемо слідувати законам Духа і, чуючи, що “Було Світло істинне”, нічого більше не будемо досліджувати; та й неможливо нікому простягатися далі цього вислову. Якби Бог народжував подібно до людини, то потрібен був би якийсь поділ між тим, хто народжує, і тим, хто народжується. Але оскільки це народження невимовне і тільки Богові властиве, то залиш звичайні поняття: раніше і після. Це – вираз часу, а Син є творець і всіх віків.
2. Отже, кажуть інші, Бог не батько (Синові), а брат. Але, скажи мені, яка потреба (у такому висновку)? Якби ми говорили, що Отець і Син мають буття, розділене на своєму початку, то, можливо, ти мав би право говорити так. Але ми уникаємо такого нечестя і говоримо, що Отець і безначальний, і ненароджений, а Син безначальний, але народжений від Отця. Яка ж потреба з такого вчення виводити такий нечестивий висновок? Ніякої немає потреби. Син є відблиск. А відблиск представляється нероздільно з тим єством, якого є відблиск. Тому-то й Павло так назвав (Сина) (Євр. 1:3), щоб ми не припускали ніякого поділу між Отцем і Сином. Ось що виражається цим найменуванням. Такою подобою апостол виправляє безглузді думки, що приходять у голову людям безглуздим. Чуючи про відблиск, каже апостол, не думай, що Син не має власної іпостасі. Думка така нечестива і властива безумству савелліан і маркелліан. Ми вчимо не так; а говоримо, що Він має Свою власну іпостась. Тому, назвавши Його відблиском, апостол додає, що Він є і “образ іпостасі Його” (Отця) (Євр. 1:3), щоб тим виразити і власну Його іпостась, і єдність із Тим, Якого є образ. Немає, як я вже казав, одного якогось достатнього виразу, щоб передати людям усе це вчення про Бога. Бажано, принаймні, згуртувавши кілька виразів, з кожного витягти те, що личить. У такий спосіб ми можемо віддати гідне славослів’я Богові, – гідне, кажу, – тобто, за нашими силами. А якби хто думав, що може говорити гідно про саму істоту божественну, і посилювався довести, що знає Бога, як Бог знає самого себе, той-то саме і не мав би жодного пізнання про Бога. Знаючи це, будемо твердо триматися того, що зрадили нам “ті, хто від самого початку були очевидцями і служителями Слова” (Лк. 1:2), і більше нічого не будемо випробовувати. Дві небезпеки загрожують тим, хто страждає на цю хворобу: одна та, що вони марно трудяться, відшукуючи те, чого не можна знайти; інша – що прогнівляють Бога, намагаючись переступити межі, покладені Ним. А який це збуджує гнів у Бога, немає потреби говорити вам, бо вам усім це відомо. Отже, віддаляючись від навіженства єретиків, будемо з трепетом слухати Його слова, щоб Він завжди охороняв нас. “На кого Я зглянуся, – каже Він, – на смиренного, на того, хто смиренний, хто розбитий духом, хто тремтить перед словом Моїм” (Іс. 66:2)?
Отже, полишивши цю згубну цікавість, станьмо краще журитися серцем, будемо оплакувати гріхи свої, як заповів нам Христос. Станемо сумувати за своїми злочинами, відновимо ретельно в пам’яті все, на що ми наважувалися в минулому часі, і все те постараємося абсолютно загладити. До цього Бог відкрив нам багато шляхів. “Говори ти, щоб виправдатися” (Іс. 43:26). І в іншому місці: “я сказав: “сповідую Господу злочини мої”, і Ти зняв з мене провину гріха мого” (Пс. 31:5). Так, частий спогад про гріхи і звинувачення себе в них чимало сприяє зменшенню їхньої величі. Є й інший шлях, ще більш вірний, коли ми не пам’ятаємо зла ні на кому, хто згрішив проти нас, коли прощаємо всякому зроблені проти нас провини. Чи хочеш знати ще третій шлях? Послухай, що говорить Даниїл: “спокутуй гріхи твої правдою, а беззаконня твої милосердям до бідних” (Дан. 4:24). Є і ще, крім цього, шлях – часта вправа в молитвах, постійне старанність у моліннях до Бога. Приносить нам чимало розради і відпущення гріхів також і піст, коли з’єднується з любов’ю до ближніх; він вгашає і силу гніву Божого. “Вода погасить полум’я вогню, і милостиня очистить гріхи” (Сир. 3:30). Отже, будемо ходити всіма цими шляхами. Якщо будемо завжди дотримуватися їх і на них звертати свою увагу, то не тільки очистимо минулі злочини, а й на майбутній час вельми багато здобудемо для себе користі, – не дамо дияволу можливості нападати на нас, та й самі не впадемо в безтурботність життєву, в цю згубну цікавість. Диявол, між іншим, і до цього доводить, і потім до цих нерозважливих вишукувань і шкідливих балачок, щойно помічає, що люди віддаються ледарюванню й недіяльності, зовсім не піклуючись про доброчесне життя. Але ми загороджуємо йому цей прохід, пильнуватимемо, тверезітимемо, щоб, після короткого часу невеликих праць, досягти в безмежні віки безсмертних благ, благодаттю й людинолюбством Господа нашого ІІісуса Христа, через Котрого і з Котрим Отцю зі Святим Духом слава на віки віків. Амінь.

Бесіда 8Ін. 1:9. Був Світло істинне, Яке просвіщає кожну людину, що приходить у світ.1. чому Іісус Христос, будучи світлом істини, не освячує всіх людей. – 2. Нерозумність Павла Самосатського. – Відповіді на запитання язичників: що робив Іісус Христос до свого пришестя та ін.? – Не можна належним чином прагнути до небесного, прив’язуючись до земного. Велика відмінність між служителями Іісуса Христа і служителями мамони.1. Ніщо не перешкоджає нам і сьогодні знову торкнутися цих слів, бо минулого разу виклад догматів не дозволив нам прослідкувати цілком усе прочитане. Де ж ті, які кажуть, що Син не є істинним Богом? Тут Він називається “Світло істинне”, а в іншому місці самою “істиною” і самим “життям”. Втім, ці останні слова ми ясніше дослідимо, коли дійдемо до них; а тепер треба вашій любові сказати про світло. Якщо воно “просвіщає кожну людину, що приходить у світ”, то чому стільки людей залишаються неосвіченими? Тому, звичайно, що не всі пізнали віру Христову. Як же він “просвіщає всяку людину”? Дивлячись за прийнятністю кожного. Якщо дехто, з власної волі насупивши очі розуму, не хоче прийняти променів цього світла, то затьмарення їх відбувається не від природи самого світла, а від злості цих людей, які добровільно позбавляють себе дару. Благодать виливається на всіх; вона не чужа ні юдею, ні елліну, ні варвару, ні скіфу, ні вільному, ні рабу, ні чоловіку, ні дружині, ні старцю, ні юнаку; до всіх однаково близька і всіх рівночесно закликає. Але ті, які не хочуть скористатися цим даром, ті по справедливості самим собі повинні приписувати таке засліплення. Якщо тоді, як вхід відкритий для всіх, і ніхто не перегороджує його, дехто через довільну жорстокість залишається поза ним, то він гине не від чогось іншого, а від власної порочності. “У світі був” (Ін. 1:10), – але не як сучасний світу; ні. Тому (євангеліст) і додає: “і світ через Нього почав бути” (Ін. 1:10). Через це він знову зводить тебе до предвічного буття Єдинородного. Хто чує, що все є створіння Його, то хоча б був зовсім байдужий, хоча б був ворог і противник слави Божої, у всякому разі, волею чи неволею змушений буде визнати, що творець існує раніше творінь.
Тому-то я завжди і дивуюся безумству Павла Самосатського, – як він насмілювався суперечити такій очевидній істині і сам себе добровільно скинув у безодню. Він помилявся не через незнання, а, дуже добре розуміючи справу, зазнав однієї долі з іудеями. Як юдеї, маючи на увазі суд людей, залишили здорову віру і, хоча знали, що Іісус є Єдинородний Син Божий, але, заради своїх начальників, не сповідували, щоб не бути вигнаними з синагоги, так і Павло Самосатський, як кажуть, через догоду якійсь жінці, відрікся від свого спасіння. Справді, страшно, страшно переважання марнославства; воно може засліпити очі й мудрих людей, якщо вони не стануть пильнувати. Якщо це може зробити хабарництво, тим більша пристрасть марнославства, набагато сильніша. Тому-то й говорив Христос іудеям: “Як ви можете вірити, коли один від одного славу приймаєте, а слави, яка від Єдиного Бога, не шукаєте?” (Ін. 5:44). “І світ Його не пізнав” (Ін. 1:10). Євангеліст називає тут світом безліч людей розтлінних, відданих земним справам, натовп, бунтівний і безглуздий народ. Але друзі Божі і всі чудові мужі пізнавали Христа ще до Його явлення у плоті. Саме про праотця сам Христос сказав: “Авраам, батько ваш, радий був побачити день Мій, і побачив, і зрадів” (Ін. 8:56). І про Давида на докір юдеїв Він говорив: “Як же Давид, за натхненням, називає Його Господом, коли каже: “Сказав Господь Господу моєму: Сядь праворуч Мене, аж поки не покладу ворогів Твоїх підніжжі ніг Твоїх”?” (Мф. 22:43-44). Багато разів, сперечаючись із ними, Він згадує і про Мойсея; а про інших пророків – апостол. А що всі пророки, починаючи від Самуїла, пізнавали Христа і задовго провіщали пришестя Його, про це говорить апостол Петро: “І всі пророки, від Самуїла і після нього, скільки б не говорили, також провіщали дні ці” (Діян. 3:24). Якову і батькові його, як і дідові його, з’являвся сам Бог, розмовляв із ними, обіцяючи дарувати їм багато і великих благ, що і виконав, насправді. Як же, скажеш ти, Він сам говорив: “багато пророків і царів хотіли бачити, що ви бачите, і не бачили, і чути, що ви чуєте, і не чули” (Лк. 10:24)? Як же вони знали Його?
Звичайно, знали; і я спробую довести це з тих самих слів, з яких дехто робить висновок, нібито пророки не мали знання про Іісуса Христа. Він каже: “багато хто… бажав бачити, що ви бачите”; отже, вони знали, що Він прийде до людей і зробить справи, які й справді зробив. А якби не знали цього, то й не захотіли б бачити, бо ніхто не може бажати того, чого зовсім не знає. Отже, вони знали Сина Божого, знали й те, що Він прийде до людей. Але що ж це таке, чого вони не бачили і не чули? Те, що нині ви бачите і чуєте. Пророки, хоча чули голос Його і самого Його бачили, проте ж – не у плоті, не в тому вигляді, в якому Він звертався з людьми і відкрито розмовляв з ними. На це і сам Він ясно вказує, – каже не просто: вони “бажали Мене бачити”, а як? “Бажали бачити, що ви бачите”; не сказав також: бажали Мене чути, але: “що ви чуєте”. Таким чином, хоча вони і не бачили Його явлення у плоті, проте знали, що воно буде, і його бажали. Вони вірували в Христа, хоча й не бачили Його у плоті. Якщо ж язичники, думаючи дорікнути нам, запитають: що ж робив Христос раніше, коли ще не промишляв про рід людський? Чому Він, залишивши нас на такий довгий час без піклування, вже останнім часом прийшов влаштувати наше спасіння? – ми скажемо, що Він ще й перед тим часом був у світі, передбачав справи і знав був усім гідним. А якщо ви скажете, що Він був невідомий, бо не всі тоді знали Його, а тільки люди обрані й доброчесні, то на такій підставі ви, мабуть, припустите, що Він і нині не має поклоніння від людей, бо й нині ще не всі знають Його. Але як у теперішній час ніхто не може заперечувати, що є люди, які знають Його, – бо тільки тому, що є люди, які не знають Його, – так не можна сумніватися в тому і щодо колишніх часів, бо багато хто, або, краще сказати, всі обрані й чудові мужі знали Його.
2. Але якби хтось запитав: чому тоді не всі вірили в Нього і не всі шанували Його, а тільки одні праведні? – то запитаю і я: чому й нині не всі знають Його? Та що говорити про Христа? Чому, як раніше, так і нині не всі знають і Отця Його? Деякі кажуть, що все (у світі) носиться саморушно; інші піклування про все приписують демонам; а є й такі, котрі, окрім істинного Бога, вигадали для себе якогось іншого; з них дехто богохульствує, стверджуючи, ніби є якась супротивна Богові сила, та ще думають, що закони Божі належать якомусь злому духу. Що ж? Невже через те, що дехто відкидає Бога, і ми говоритимемо те саме, або погодимося, що Він злий, бо дехто висловлює і це богохульство? Геть це нерозсудливість і це крайнє безумство! Якби ми стали перевіряти догмати судженням цих божевільних людей, то і нас самих ніщо не втримало б від крайнього божевілля. Звичайно, ніхто не скаже, що сонце шкідливе для очей, тому що є хворі на очі; навпаки, воно світлоносне, за судом людей здорових. Ніхто також не скаже, що мед гіркий, бо він здається таким на смак хворих. Отже, чи не за прикладом хворих дехто стверджує, що або немає Бога, або що Він злий, що іноді Він промишляє, а іноді зовсім не робить цього? І хто скаже, що вони люди здорові? Навпаки, – чи це люди не несамовиті, божевільні та вкрай схиблені? “Світ Його не пізнав”, сказано; проте ж, ті, яких недостойний був світ, пізнали Його. Сказавши ж про тих, хто не пізнав Його, євангеліст стисло викладає і причину цього невідання; говорить не просто: ніхто не пізнав Його, але: “світ Його не пізнав”, тобто люди, віддані одному світу і тільки про мирське думають. Так зазвичай називав їх і Христос, як наприклад, коли говорив: “Отче праведний, і світ Тебе не пізнав” (Ін. 17:25). Але світ, як ми сказали, не пізнав не тільки Сина, а й Отця, бо ніщо не призводить до такого розладу розуму, як прихильність до предметів тимчасових. Знаючи це, віддаляйтеся, скільки можливо, від світу й утримуйтеся від справ плотських; від них відбувається втрата не у випадкових, а в найвищих благах. Людина, надто зайнята справами теперішнього життя, не може належним чином засвоїти предметів небесних; але за потребою, піклуючись про ті, позбавляється цих. “Не можете, – сказано, – служити Богові й мамоні” (Лк. 16:13). Наслідуючи одне, за необхідності треба залишити інше. І про це свідчить самий досвід. Ті, які сміються над пристрастю до багатства, ті-то найбільше і люблять Бога, як належить. Навпаки, ті, які високо цінують багатство, як перше благо, найслабшу мають любов до Бога. Душа, будучи одного разу полоненою користолюбством, уже не може легко й зручно утримуватися, щоб не зробити або не сказати чогось такого, що прогнічує Бога, тому що вона робиться вже рабом іншого пана, до того ж такого, що наказує їй усе, що протирічить Богові.
Отже, прокиньтеся і прокиньтеся і, розмисливши про те, якого пана ми раби, полюбимо тільки Його владу; відридаймо і оплакаймо колишній час, в який ми працювали мамоні; повалимо одного разу і назавжди її тяжке, нестерпне ярмо і будемо постійно носити ярмо Христове, легке і відрадне; Христос же не наказує нічого такого, що навіює мамона. Вона велить бути ворогами всім; а Христос – навпаки: милувати і любити. Вона, прив’язавши нас до пороху і пилу (таким є золото), не дає анітрохи, навіть уночі, зітхнути вільно; а Христос звільняє нас від цієї зайвої і нерозумної турботи, наказує зібрати скарби на небесах, не правдою у ставленні до інших, а власною правдою. Мамона, після стількох трудів і скорбот, не може навіть залишитися з нами, коли ми “там” терпітимемо покарання і страждатимемо за виконання її навіювань; вона навіть збільшить для нас полум’я; а Христос, навіть коли наказує дати ближньому чашу холодної води, не допустить, щоб ми за це втратили нагороду й відплату, а відплатить з великою щедрістю. Отже, чи не вкрай нерозважливо – нехтувати настільки лагідним володарюванням, що рясніє такими великими благами, і працювати володареві невдячному й невизнаваному, котрий ні тут, ні там не може жодної користі принести наступникам і тим, хто підкоряється йому? Але не те одне погано, і не те одне шкідливо, що він не може позбавити підданих страти; а й те, що він, як я сказав, піддає незліченній безлічі лиха людей, які підкоряються йому. Вельми багато хто з тих, які будуть покарані, терпітимуть покарання саме за те, що служили грошам, любили золото і не допомагали нужденним. Щоб не терпіти і нам того ж, будемо марнувати (свої скарби), віддаючи їх бідним; звільняти свою душу і від тутешніх шкідливих турбот, і від майбутніх, за те уготованих, мук. Приготуймо собі виправдання на небесах; замість стяжань земних, зберемо скарби невичерпні, скарби, які можуть супроводжувати нас на небо, можуть захистити нас у небезпеці й умилостивити тоді Суддю. Нехай буде ж до всіх нас Його благовоління і нині, і того дня, і нехай отримаємо насолоду від благ, що приготовані на небесах тим, хто любить Його, по благодаті й людинолюбству Господа нашого ІІісуса Христа, з Котрим Отцю і Святому Духу слава, нині і повсякчас і на віки віків. Амінь.

Бесіда 9Ін. 1:11. Прийшов до своїх, та свої Його не прийняли.1. хто такі “свої”, які не прийняли Христа: по-перше, юдеї, які були його обраним народом. – Потім інші люди, які не вірили в нього, будучи Його тварюками. – 2. Невір’я як причина засліплення юдеїв; гордість, як причина їхньої невіри. – Благодать милосердя, поширена Богом на язичників, не заподіяла жодної несправедливості юдеям. – Апостол Павло справедливо докоряє їм і приборкує їхню гордість і зарозумілість. – Вони заздрять спасінню язичників. – Гордість робить марними всі чесноти.1. Якщо ви пам’ятаєте попередні наші роздуми, то ми охочіше продовжуватимемо повчання, отримуючи звідси і для себе багато користі. Щойно ви запам’ятали прочитане, то і для вас зрозумілішим буде слово наше, і від нас не багато знадобиться праці, – тому що ви, за вашої допитливості, можете вже глибше заглиблюватися в подальше вчення. Хто завжди втрачає (з пам’яті) те, що йому преподовано, той завжди потребуватиме вчителя і ніколи не дізнається нічого. А хто все прийняте зберігає і до того докладає подальші (настанови), той незабаром з учня може стати вчителем і буде корисним не для себе тільки, а й для інших. Я сподіваюся, що саме таким буде майбутнє зібрання, і роблю висновок це з такої великої його ревності до слухання. Тому в душах ваших, як у надійному сховищі, ми покладемо срібло Господнє і, скільки допоможе благодать Духа, пояснимо запропоноване нам сьогодні читання. Євангеліст, говорячи про колишні часи, сказав: “світ Його не пізнав” (Ін. 1:10); далі, звертаючись до часу самої проповіді, він говорить: “Прийшов до своїх, і свої Його не прийняли”. “Своїми” він тут називає юдеїв, як народ особливий, або всіх людей, як таких, що походять від цього народу. І як вище, хворіючи на нерозумність багатьох людей і присоромлюючи загальний дух (часу), він говорив, що не пізнав Творця світ, через Нього похідний, так і тут, обурюючись на невдячність юдеїв і багатьох інших, він вимовляє ще більш тяжкий осуд, кажучи: “Свої Його не прийняли”, тоді як Він до них-то і приходив.
Але не один євангеліст, а й пророки зі здивуванням говорили те саме, нарешті, і Павло, здивований тим самим. Так волали пророки, кажучи від імені Іісуса Христа: “народ, якого я не знав, служить мені; по одному слуху про мене слухають мене; чужинці пестять переді мною; чужинці бліднуть і тремтять в укріпленнях своїх” (Пс. 17:44-46). І в іншому місці: “Так багато народів приведе Він у здивування;… бо вони побачать те, про що не було сказано їм, і дізнаються те, чого не чули” (Іс. 52:15). Також: “Я відкрився тим, хто не питав про Мене, Мене знайшли ті, хто не шукав Мене” (Іс. 65:1). А Павло в посланні до Римлян говорив: “Що ж? Ізраїль, чого шукав, того не отримав; обрані ж отримали” (Рим. 11:7). І в іншому місці: “Що ж скажемо? Язичники, які не шукали праведності, отримали праведність… А Ізраїль, який шукав закону праведності, не досяг до закону праведності” (Рим. 9:30-31). Воістину, варте подиву те, як іудеї, виховані на книгах пророчих, які щодня слухали Мойсея, що вельми багато чого говорить про пришестя Христове, так само й інших, після нього колишніх пророків, нарешті, бачили й самого Христа, Котрий щодня творив для них чудеса, з ними лише і розмовляв, і як учням ще не дозволяв “на дорогу до язичників не ходіть” (Мф. 10:5), або входити в якесь місто самарянське, так і сам цього не робив і часто говорив, що Він посланий до овець загиблих дому Ізраїлевого, – як, кажу, юдеї, отримавши стільки знамень, чуючи щодня пророків і самого Христа з Його постійними навіюваннями, до того засліпили й оглушили самі себе, що вже ніщо не могло привести їх до віри в Христа.
Тим часом язичники, не маючи в себе нічого такого, ніколи не чули божественних промов, навіть, так би мовити, і уві сні завжди займалися тільки маячнею людей божевільних (така язичницька філософія), перечитували марнослів’я поетів, прив’язані були до дерев і каміння і не знали нічого здорового й корисного ані у віруваннях, ані в правилах життя; а життя їхнє було ще нечистіше й злочинніше, ніж учення. Та й чи могло бути інакше, коли вони бачили, що їхні боги знаходять задоволення у всякій ваді, що їх вшановують сороміцькими словами та ще більш сороміцькими справами, і це сприймають, як свято та вшанування; окрім того, вшановують і мерзенними вбивствами та умертвінням дітей, – і в цьому люди наслідували богів же. Але, незважаючи на те, що вони спали до такої глибини зла, раптом, наче якоюсь машиною, піднялися на висоту і з’явилися нам, сяючи з самого верху небес. Як же це і чому сталося? Послухай, що говорить про це Павло. Блаженний апостол, ретельно досліджуючи ці обставини, не полишив їх доти, доки не знайшов причини і не пояснив її всім. Яка ж це причина? І чому була в юдеїв така сліпота? Послухай, що говорить про це він сам, той, якому ввірене було це домобудівництво. Що ж він говорить на вирішення такого непорозуміння багатьох? “Не розуміючи, – каже він, – праведності Божої і намагаючись поставити власну праведність, вони не підкорилися праведності Божій” (Рим. 10:3). Ось за що вони зазнали такого нещастя. І в іншому місці, теж саме викладаючи інакше, апостол каже: “Що ж скажемо? Язичники, які не шукали праведності, отримали праведність, праведність від віри. А Ізраїль, який шукав закону праведності, не досяг до закону праведності. Чому? Тому що шукали не у вірі, а в ділах закону. Бо спіткнулися об камінь спотикання” (Рим. 9:30-32). Це означає, що невір’я юдеїв було для них причиною зла, а невір’я походило від гордовитості. Спочатку вони мали більше, ніж язичники, саме: отримали закон, мали пізнання про Бога та інше, про що говорить Павло. Але після пришестя Христа, як тільки побачили, що як вони, так і язичники по вірі рівночесно покликані до спасіння і що в ділі віри обрізаний не має жодної переваги перед наверненим із поган, – тоді від гордості вони перейшли до заздрості та не стерпіли великої й невимовної людинолюбності Господньої. А це сталося в них не від чогось іншого, як від зарозумілості, злості та людиноненависництва.
2. Яку ж шкоду вам, найбезглуздіші з людей, принесло це піклування (Господа), надане іншим? Хіба зменшилися ваші блага від того, що інші отримали участь у них? Але воістину злість сліпа і нічого справедливого не може скоро зрозуміти. Мучачись думкою, що й інші матимуть участь у тих самих правах, вони звернули меч на самих себе і позбавили самі себе людинолюбства Божого. Але так вимагала справедливість. Сказано: “Друже, я не ображаю тебе;… я ж хочу дати цьому останньому те саме, що й тобі” (Мф. 20:13-14). Але вони не варті й цих слів. Найманець (згадуваний у Євангелії), хоча й засмучувався, принаймні міг вказати на свою працю протягом цілого дня, на тягар, спеку і піт; вони ж що могли б сказати? Нічого такого; у них була тільки безтурботність, нестриманість і безліч вад, у яких постійно викривали їх усі пророки і якими вони, так само як і язичники, ображали Бога. На це вказуючи, Павло й говорив: “Тут немає різниці між юдеєм і елліном” (Рим. 10:12). “Усі згрішили і позбавлені слави Божої, отримуючи виправдання задарма, по благодаті Його” (Рим. 3:23-24). Але цей предмет з користю і вельми мудро викладає апостол у цілій главі послання. А перед тим він ще показує, що юдеї навіть більшого гідні покарання: “ті, що під законом згрішили, – каже він, – за законом засудяться” (Рим. 2:12), тобто суд більш суворий, бо, крім природи, вони мають обвинувачем і закон. Та й не тому тільки, а й тому, що вони були причиною хулення Бога між язичниками. “Заради вас, – сказано, – ім’я Боже зневажається у язичників” (Рим. 2:24). Це особливо дратувало їх, так що і тим, хто увірував від обрізання, ця обставина здавалася дивною; тому-то вони і звинувачували Петра, коли він повернувся до них з Кесарії, за те, що він входив у спілкування з людьми необрізаними і їв разом з ними; та й після того, як зрозуміли Боже приречення, вони ще дивувалися, як дари Духа Святого вилилися і на поган, цим здивуванням виражаючи те, що вони ніколи не очікували такої дивацтва.
Отже, знаючи, що це особливо вражало їх, апостол усе спрямовує на те, щоб знищити їхню гордість і придушити їхню занадто гордовиту зарозумілість. І дивись, як це він робить: після міркування про язичників, показавши, що вони не мають жодного ні в чому виправдання, ні надії на порятунок, ретельно викривши також і мінливе їхнє вчення та нечистоту їхнього життя, він переносить своє слово на юдеїв. Повторивши все, сказане про них пророком, – що вони і злочинні, і підступні, і лукаві, і що всі загалом негідні, і що жоден із них не шукає Бога, але всі ухилилися, тощо, – апостол додає: “ми знаємо, що закон, якщо що говорить, говорить до тих, хто перебуває під законом, так що загороджуються всякі вуста, і весь світ стає винним перед Богом,… тому що всі згрішили і позбавлені слави Божої” (Рим. 3:19,23). Що ж ти звеличуєшся, юдей? Що про себе багато думаєш? Твої вуста загороджені, твоя самовпевненість знищена, і ти разом з усім світом підлягаєш суду і, подібно до інших, маєш потребу у виправданні. Отже, хоч би ти був правий за законом і мав багато дерзновенья перед Богом, тобі не належало заздрити тим, яких могло помилувати і врятувати людинолюбство Боже. Вкрай погано засмучуватися благополуччям інших, і особливо, коли воно не пов’язане зі збитком для тебе. Якби порятунок інших шкодив твоєму благополуччю, – ти мав би підставу засмучуватися, – хоча і це невластиво людині, яка навчилася допитливості. Але якщо ні страти інших не примножують для тебе нагород, ні благополуччя не зменшує їх, то для чого ти сам себе мучиш, бо тільки тому, що інший рятується туне? Не належало тобі, як я сказав, дратуватися тим, що і язичникам благодаттю дароване спасіння, хоча б ти сам був із людей гідних схвалення. Але коли ти, будучи в тому ж винен (як і язичник) перед Господом, і накликавши на себе гнів Його, ще досадуєш на чуже благополуччя і думаєш про себе так багато, начебто ти один маєш право на спілкування благодаті, то ти піддавався б, більше, ніж усі інші, тяжким мукам, не за заздрість лише й пихатість, а й за крайню нерозважливість. Ти зростив у собі корінь усіх зол – зарозумілість. Тому й один мудрий сказав: “початок гріха – гордість” (Сир. 10:15), тобто корінь, джерело, мати.
Так через неї і первісна людина втратила блаженний стан; через неї і диявол, який спокусив її, спав з висоти своєї гідності. Ця мерзенна істота, дізнавшись, що гріх цей може скинути і з самих небес, обрала цей шлях, щоб позбавити Адама такої великої честі. Надмив його обіцянкою рівності з Богом, він, таким чином, повалив і скинув його в саму глибину пекла. Справді, ніщо так не відчужує від людинолюбства Божого і не піддає вогню геєни, як переважання зарозумілості. Коли вона в нас є, то все наше життя робиться нечистим, хоч би ми подвизалися в цнотливості, незайманості, постінні, молитвах, милостині та інших чеснотах. “Гидота, – сказано, – перед Господом усякий гордовитий серцем” (Притч. 16:5). Отже, якщо хочемо бути чистими і вільними від покарання, уготованого дияволу, приборкаємо в собі гордовитість духу, відсічемо зарозумілість. А що гордим необхідно піддатися одному покаранню (з дияволом), – послухай, що говорить про це Павло: “Не повинен бути з новонавернених, щоб не загордитися і не зазнати осуду з дияволом” (1Тим. 3:6). Як же уникнути цієї біди? Уникнемо, якщо будемо міркувати про свою природу, про безліч гріхів, про велич майбутніх мук, про те, що все, що здається тут блискучим, тимчасове, нічим не краще за траву і в’яне скоріше за весняні квіти. Якщо часто збуджуватимемо в собі такі думки і наводитимемо собі на пам’ять людей, які вчинили великі подвиги, то диявол не зможе легко надміти нас, хоч би скільки не посилювався, не зможе навіть запнути нас на перших кроках. Бог же, Бог смиренних, благий і милосердний, сам нехай дасть вам і нам серце розбите і смиренне. Таким чином, ми будемо в змозі легко здійснити і все інше на славу Господа нашого Іісуса Христа, через Якого і з Яким слава Отцю і Святому Духу на віки віків. Амінь.

Бесіда 10Ін. 1:11. Прийшов до своїх, і свої Його не прийняли.1. Бог не ґвалтує і не обмежує нашої вільної волі. – 2. Що означає: “прийшов до своїх”? – Про те, що ті, хто не захотіли прийняти Іісуса Христа, достатньо покарані самим цим вчинком і наслідками цієї відмови. – Благодатна дія хрещення. – 3. Про те, що зберігати чистоту нашого хрещення цілком залежить від нас. – Покарання тим, хто оскверняє одяг, отриманий при хрещенні. Віра і чистота життя необхідні для спасіння. – В який одяг повинні одягатися ті, хто покликані на царський шлюбний бенкет.1. Бог, Людинолюбець і Благодійник, усе творить і все влаштовує так, улюблені, щоб ми сяяли чеснотою. І бажаючи, щоб ми були благочестиві, Він без усякого насильства і примусу, а тільки переконанням і добродіяннями, всіх охочих до цього закликає і привертає до Себе. Тому, коли прийшов Він, одні прийняли Його, а інші не прийняли. Він нікого не хоче мати Своїм рабом проти волі або з примусу; а хоче, щоб усі вільно і добровільно служили Йому і пізнавали солодкість служіння Йому. Люди, маючи потребу в служінні робіт, зв’язують їх законом рабства і проти волі їхньої; а Бог, не маючи потреби ні в чому, ніяких, подібних до наших, потреб, все творить тільки заради нашого спасіння і в цьому робить нас самим собі панами. Тому і тих, хто не бажає, Він не піддає жодному насильству або примусу; Він має на увазі тільки нашу користь. А проти волі бути захопленим на служіння – все одно, що і зовсім не служити. Чому ж, скажеш ти, Він карає тих, хто не бажає коритися Йому? Навіщо погрожує геєною тим, хто не слухає Його повелінь? Це тому, що, будучи надзвичайно благим, Він має велике піклування про нас навіть тоді, коли ми не коримось Йому, не відступає і тоді, коли ми віддаляємось і тікаємо від Нього. І як ми ухилилися від первісного шляху доброчинності, тобто не захотіли йти шляхом переконання і благополуччя, то Він повів нас іншим шляхом – покарань і мук, – шляхом, звісно, вельми тяжким, але неминучим. Коли перший шлях нехтують, тоді за необхідності треба йти іншим. І законодавці покладають багато і жорстоких покарань злочинцям; однак же, за те ми не засуджуємо їх, а навпаки, ще й більше поважаємо їх за постанови про покарання, бо, не маючи ні в чому жодної потреби з нашого боку, часто навіть не знаючи, хто згодом буде користуватися допомогою їхніх постанов, піклуються про впорядкування нашого життя тим, що доброчесним людям віддають честь, а людей порочних, що порушують спокій, приборкують покараннями. Якщо ж ми таких законодавців шануємо і любимо, то чи не набагато більше повинні благоговіти перед Богом і любити Його за настільки велике піклування про нас? І відмінність між піклуванням тих і промислом Божим про нас – безмежна. Справді, багатство благості Його невимовне і перевищує всяке розуміння. Зауваж: Він “прийшов до своїх”, не через власну будь-яку потребу (бо, як я сказав, Божество ні в чому не має потреби), а для благотворення своїм. Незважаючи на те, “свої… не прийняли”, але відкинули Того, Хто прийшов до них для їхньої ж користі; мало того: вигнавши Його “з виноградника, вбили” (Лк. 20:15). І при всьому тому Він не перегородив для них покаяння, але дав їм можливість, якби тільки самі захотіли, і після того беззаконня, очистити всі гріхи свої вірою в Нього і зрівнятися з тими, хто нічого такого не зробив і більше за інших Йому милостивий. А що я говорю це не безпідставно і не жартома, ясне також свідчення дають усі обставини блаженного Павла. Він гнав Христа, вже після розп’яття Його, і свідка Його Стефана вбив руками інших багатьох; але, коли розкаявся, засудив у собі колишні гріхи, вдався до Того, Кого гнав, Той негайно співзарахував його до Своїх друзів, і до того ж найперших, поставив його – гнобителя, хулітеля й кривдника – проповідником і вчителем усього всесвіту. Він і сам не соромився проповідувати про це, захоплений людинолюбством Божим, і в писаннях своїх, наче на стовпі, зобразив колишні свої зухвалості, виявив їх перед усіма, вважаючи за краще виставити на ганьбу перед усіма колишнє своє життя, щоб тим ясніше показати велич Божого дару, аніж приховати невимовну й несповідувану людинолюбність Господа, не бажаючи виявити перед усіма власну оману. З цією метою він то там, то тут згадує про гоніння, наклепи й ополчення своїх проти Церкви; в одному місці каже: “я… негідний називатися Апостолом, бо гнав церкву Божу” (1Кор. 15:9); в іншому: “Христос Іісус прийшов у світ, щоб врятувати грішників, з яких я перший” (1Тим. 1:15); у третьому: “Ви чули про мій попередній спосіб життя в Іудействі, що я жорстоко гнав Церкву Божу, і спустошував її” (Гал. 1:13).
2. Таким чином, Павло, ніби в деяку відплату Христу за довготерпіння до нього, показуючи, кого, яку ворожу і неприязну людину (Господь) врятував, з великою відвагою сповіщає про ту боротьбу, яку він спочатку з усією ревністю споруджував проти Христа. Водночас він навіює добрі надії і тим, які зневірюються в собі самих. Христос, каже він, для того й помилував його, щоб у ньому першому показати все довготерпіння і рясне багатство благодаті Своєї, як приклад для тих, котрі після цього могли увірувати в Нього для життя вічного, хоч би і їхні гріхи перевершували будь-яку надію на прощення. На це саме вказуючи, і євангеліст каже: “Прийшов до своїх, а свої Його не прийняли”. Звідки прийшов Той, Хто все наповнює і скрізь сущий? Яке місце позбавив Своєї присутності Той, Хто в руці Своїй тримає все і над усім панує? Ніякого місця Він не залишив (як це можливо?). А сталося це через Його поблажливість до нас. Оскільки Він, будучи у світі, не здавався таким, що перебуває у світі, тому що невідомий був, а наостанок явив Себе, благоволивши зодягнутися в нашу плоть, то цю саму явку і поблажливість Його євангеліст і називає пришестям. Варто здивування, що учень не соромиться приниження свого Вчителя, але сміливо описує нанесену Йому образу: і це – не маловажний доказ його правдолюбивого духу. Утім, якщо соромиться, то треба соромитися за тих, які завдали, а не за Того, Хто зазнав образи. Він тим ще більше прославився, що й після такої образи так промишляє про Своїх кривдників; а вони перед усіма виявилися невдячними та знехтуваними, бо відкинули, як ворога й ворога, Того, Хто прийшов до них із такими благами. Та й не тим тільки вони зашкодили собі, а й тим, що не отримали того, чого досягли ті, хто прийняв Його. А що отримали останні? “А тим, які прийняли Його,… дав владу бути чадами Божими” (Ін. 1:12). Але для чого ж ти, блаженний, не розповідаєш нам і про покарання тих, які не прийняли Його, а говориш тільки, що вони “свої” були і “до своїх” Того, Хто прийшов, не прийняли? А що вони за це потерплять, якому покаранню піддадуться, того ти не додав. Можливо, через це ти більше залякав би їх і погрозою пом’якшив би грубість їхньої гордовитості. Для чого ж ти промовчав про це? Але яке ж інше, каже євангеліст, покарання могло б бути більшим за те, що вони, маючи нагоду стати чадами Божими, не робляться такими, але добровільно позбавляють самі себе такої шляхетності й честі? Втім, покарання їхнє не обмежиться тим тільки, що вони не отримають жодного блага; їх спіткає ще вогонь незгасний, що згодом ясніше відкриває євангеліст. Тепер же він говорить про невимовні блага, даровані тим, хто прийняв Господа, і стисло змальовує ці блага наступними словами: “А тим, котрі прийняли Його,… дав владу бути чадами Божими”. Хоч би то були раби або вільні, елліни або варвари, або скіфи, хоч би немудрі або мудрі, дружини або чоловіки, діти або старці, незнатні або знатні, багаті або бідні, начальники або простолюдини, всі, каже євангеліст, удостоєні однієї почесті. Віра і благодать Духа, усунувши нерівність мирських достоїнств, усім їм надала один вигляд, на всіх закарбувала один образ – царський. Що може зрівнятися з такою людинолюбством? Єдинородний Син Божий не погребував зарахувати до лику чад – і митарів, і волхвів, і рабів, і найневажливіших людей, багатьох іще з ушкодженими членами тіла і з безліччю недоліків. Така сила віри в Нього, така велич благодаті! Як вогонь, проникнувши в землю, в якій є метал, негайно з неї виробляє золото, так і ще краще хрещення робить тих, кого він омиває, з тлінних золотими, коли Дух, подібно до вогню, проникає в наші душі й, випалюючи в них “образ перстневий”, виносить, наче з горна, “образ небесний” (1Кор. 15:49), образ новий, світлий, блискучий. Але для чого євангеліст не сказав: створив їх чадами Божими, а каже: “дав владу бути чадами Божими”? Щоб показати, як багато потрібно дбайливості для збереження на все життя в чистоті й непошкодженні того образу усиновлення, який закарбований у нас під час хрещення; а водночас – щоб показати й те, що такої влади ніхто не може забрати в нас, якщо наперед самі себе не позбавимо її. Якщо ті, хто отримують від людей у якихось домівках повноваження, мають майже таку саму силу, яку й ті, котрі їм дали їх, то тим паче ми, отримавши від Бога таку пошану, якщо тільки не зробимо нічого негідного цій владі, будемо сильнішими за всіх, бо всіх вищий і досконаліший за Того, Хто повідомив нам таку гідність. Ще й те хоче показати (євангеліст), що благодать не інакше приходить, як тільки до тих, хто сам бажає і піклується про придбання її. Таким-то людям належить область – ставати чадами. А якщо самі люди заздалегідь не матимуть бажання, то і дар не приходить, а благодать у них нічого не виробляє.
3. Отже, євангеліст, усюди відкидаючи примус і показуючи свободу волі та самостійність людини, те ж саме висловив і тепер. І в цих самих таємницях одне належить Богові – дарувати благодать, а інше людині – показати віру. Але потім вимагається від людини ще багато дбайливості: для збереження чистоти, для нас незадоволено тільки хреститися й увірувати; але, якщо ми бажаємо набути досконалої світлості, то повинні вести гідне того життя. А це Бог надав нам самим. Таємниче відродження й очищення наше від усіх колишніх гріхів відбувається в хрещенні; але перебувати в наступний час чистими і не допускати до себе знову жодної скверни – це залежить від нашої волі й дбайливості. Тому-то (євангеліст) нагадує нам і про сам спосіб (духовного) народження і, через порівняння його з тілесним народженням, показує його перевагу, кажучи: “що не від крові, не від бажання плоті, і не від бажання чоловіка, а від Бога народжені” (Ін. 1:13). І це він сказав для того, щоб ми, пізнавши нікчемність і приниження нашого першого народження від крові та похоті тілесної, осягнувши натомість важливість і гідність другого народження по благодаті, набули високого про нього поняття, поняття, гідного цього дару від Того, Хто народжує нас у такий спосіб, а відтак зі свого боку показували велике про нього піклування. Ми повинні не мало побоюватися, щоб подальшим недбальством і вадами осквернивши це прекрасне вбрання, не бути нам виверженими зі шлюбного чертога, подібно до п’яти юродивих дів, або подібно до того, хто не мав шлюбного вбрання. І ця людина була також серед гостей, і її запросили; але, як і після запрошення і такої почесті, виявила неповагу до того, хто запросив її, то – послухай, на яку долю вона наражається, тяжку і багатьох сліз гідну. Прийшовши для того, щоб брати участь у світлому бенкеті, його не тільки виганяють із бенкету, а й зв’язують по руках і ногах і відводять у темряву непроглядну, де він піддається вічному й безперестанному плачу і скреготу зубів. Отже, улюблені, не будемо вважати одну віру достатньою для спасіння. Якщо ми не уявимо чистого життя, але з’явимося в одязі, непристойному блаженному нашому покликанню, то ніщо не врятує і нас від таких самих страждань, яких зазнав той нещасний. Справді, чи не дивно, що коли сам Бог і Цар не гребує простими, незнатними і нічого не вартими людьми, але з роздоріжжя приводить їх за Свою трапезу, ми показуємо в собі таку нечутливість, що й у такій честі не стаємо кращими, а й за покликанням залишаємося в тому самому лихому місці, й у такий спосіб зневажаємо невимовну людяність Покликавшого? Він не для того покликав нас до цього духовного і страшного спілкування таїнств, щоб ми приступали до них із колишнім лихом, а для того, щоб, знявши ганебні шати, зодягнулися в такі, що пристойні для тих, кого пригощають у царських палатах. Якщо ж ми не хочемо чинити гідно такого покликання, то це залежить від нас, а не від Того, Хто так вшанував нас. Не Він виганяє нас із чудового сонму покликаних, але ми самі себе виганяємо. Він усе зі Свого боку зробив: влаштував шлюбний бенкет, приготував трапезу, послав запрошувачів, прийняв тих, хто прийшов, і всіляку іншу честь надав; але ми своїм нечистим одягом, тобто гріховними ділами, нанесли образу Йому, і тим, хто був присутнім на шлюбному бенкеті, і всьому шлюбу, і тому справедливо нас виганяють. Таким чином, поважаючи шлюбний бенкет і покликаних, Цар виганяє звідси зухвалих і безсоромних. А якби Він залишив одягнених у такі шати, то через це сам виявив би неповагу і до інших покликаних. Але не дай Боже нікому, ні нам, ні будь-кому з інших людей зазнати такого гніву Покликаного. Для того й написано це, перш ніж збудеться, щоб напоумлені погрозами Писання, ми не довели себе на ділі до такого безчестя і покарання, але, задовольняючись уже тільки такими словами (Писання), всі з’явилися на той поклик у світлому одязі, який і нехай отримаємо всі ми, благодаттю і людинолюбством Господа нашого ІІісуса Христа, з Яким Отцю зі Святим Духом слава, держава, честь, нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Бесіда 11Ін. 1:14. І Слово стало плоттю, і жило з нами…1. перш ніж іти на бесіду, слід прочитати ті місця зі Святого Письма, які підлягають поясненню. – Положення служителя не применшує гідності Сина Божого. – 2. Про єретиків, які стверджують, що Слово втілилося лише за видимістю – Стан природи людської до пришестя Іісуса Христа. – Вона була подібна до зруйнованого будинку, який міг відновити лише один Всемогутній. – Втілення як незбагненна таємниця. – Бог-Слово прийняв нашу плоть, щоб ніколи не залишати її. – Ось чому вона сидить на царственому престолі й обожнюється всім небесним воїнством.1 Одного у всіх вас хочу просити розради, перш, ніж приступлю до пояснення висловів євангельських; але тільки не відкиньте прохання. Не тяжкого чогось і важкого прошу від вас; та й не мені тільки тому, хто приймає, корисною буде ця послуга, а й тим, хто її робить, і, можливо, для вас ще набагато корисніше? Що ж це таке, про що хочу просити вас? Нехай кожен з вас той відділ з євангелія, який буде читатися в перший день по суботі, або в саму суботу, серед вас (у церкві), візьме перед цими днями до рук і вдома уважно читає, багаторазово, з ретельністю продивляється зміст його та добре вникає в нього; нехай зазначає, що там зрозуміло й що не зрозуміло, що є, на перший погляд, такого, що суперечить, хоч насправді не так; і все обговоривши, таким чином збирайтеся сюди на слухання (бесіди). Не мала буде користь від такої старанності і вам, і нам: нам небагато потрібно буде праці – пояснювати вам силу висловів, коли ваш розум уже попередньо засвоїть собі поняття про них; а ви в такий спосіб витонченіше й зрозуміліше слухатимете, не лише для власної вашої повчальності, а й для навчання інших. Тепер же, оскільки багато хто з тих, хто приходить сюди слухати, за необхідністю повинні заглиблюватися одночасно в усе – і в самі вислови, і в наші пояснення, – то, хоча б ми витратили на це цілий рік, не отримають вони великої користі. Та й чи можливо це, коли вони мимохідь і тільки тут, на короткий час, займаються повчаннями? А якщо хто буде посилатися на справи і турботи, на недосуг при безлічі занять громадських і приватних, то, по-перше, це саме і служить для чималого їхнього осуду, що вони зайняті такою безліччю справ і так абсолютно пов’язані життєвими турботами, що не мають навіть трохи вільного часу для занять, більш ніж усілякі інші, необхідних; по-друге, це тільки відмовка і привід, у чому викривають їх і приятельські сходки, і проведення часу на видовищах, і збіговисько на кінні змагання, на яких часто проводять цілі дні, і, однак, ніхто в таких випадках не скаржиться на безліч справ. Отже, у справах маловажних ви ніколи не відмовляєтеся жодними приводами і можете знайти багато вільного часу; а коли треба прислухатися до слова Божого, то це видається вам такою зайвою та незначною справою, що начебто не варто вживати на це й малого вільного часу. Чи гідні люди, які так думають, навіть дихати, або дивитися на це сонце? Є в таких недбайливих людей й інший привід, ще більш необґрунтований, начебто вони не придбали й не мають книг Святого Письма. Але стосовно багатих смішно було б поширюватися нам про такий привід; а бідних, які, я гадаю, здебільшого користуються ним, бажав би я спитати, чи не всі знаряддя ремесла, яким кожен із них займається, є в них, скільки треба, і в справності, хоч би пригнічувала їх крайня бідність? Як же не безглуздо – там не відмовлятися від бідності, але вживати всіх зусиль, щоб ні в чому не мати потреби; а де можна набути такої великої користі, тут нарікати на нестачу часу та вбогість? Утім, якби справді дехто був таким бідним, все ж із читання, що безперервно тут буває, могли б дізнатися скільки-небудь зміст божественних Писань. Якщо ж це здається вам неможливим, то не без причини так здається. Багато хто не з великою ретельністю приходить слухати читання Писань, але, виконавши це тільки як обов’язок урочного часу, негайно повертається додому; а якщо дехто й залишається, то буває дещо не кращим за тих, хто пішов, будучи присутнім тут із нами тільки тілом.
Але, щоб нам не надто обтяжити вас докорами і не втратити всього часу в докорах, приступимо до виразів євангельських: час, нарешті, звернути слово на належні предмети. Тільки будьте уважні, щоб ніщо сказане не було втрачено для вас. “І Слово стало плоттю, – каже євангеліст, – і жило з нами”. Сказавши, що ті, хто прийняв Слово, народилися від Бога і стали чадами Божими, пропонує причину і підставу такої невимовної почесті. Причина та, що саме Слово зробилося плоттю і Господь сприйняв на Себе образ раба. Будучи істинним Сином Божим, Він став сином людським, щоб синів людських зробити чадами Божими. Високе у спілкуванні з приниженим анітрохи не втрачає власної гідності, а принижене підноситься через те зі свого приниження. Так це сталося і в Христі. Він через таку поблажливість анітрохи не принизив власного єства, а нас, що сидять завжди в мороці та приниженні, звів до невимовної слави. Так цар, коли уважно і прихильно розмовляє з бідним і злиденним, то анітрохи не соромиться себе самого, а бідного робить через те для всіх обличчям помітним і почесним. Якщо ж стосовно скороминущої гідності людської спілкування з нижчим анітрохи не шкодить вищому, то тим паче стосовно тієї нетлінної і блаженної Істоти, яка не має в собі нічого минущого, ні того, що прибуває, ні того, що убуває, але володіє всіма досконалими незмінно і вічно. Отже, коли ти чуєш, що “Слово стало плоттю”, то не бентежся і не вагайся. Не сама істота Його змінилася на плоть (це й помислити нечестиво); а, перебуваючи тим, що є, воно, таким чином, прийняло образ раба.
2. Для чого ж (євангеліст) ужив слово: “стало”? Для того щоб затулити уста єретиків. Є такі, що кажуть, ніби все, що стосується втілення, є тільки уява, обман почуттів, припущення; тому євангеліст, бажаючи зовсім знищити їхню хулу, і вжив вираз: “стало”, маючи намір цим показати не зміну істоти, ні, а сприйняття істинної плоті. Як у словах: “Христос викупив нас від клятви закону, ставши за нас клятвою” (Гал. 3:13). Писання не те говорить, ніби істота Його, полишивши власну славу, перетворилася на клятву (цього не подумали б і демони, і зовсім божевільні та позбавлені природного сенсу люди: така нечестива і разом божевільна ця думка! ), – як не про це говорить Писання, а про те, що Він, прийнявши на Себе виречену проти нас клятву, не залишив нас більше бути під клятвою, – так і тут сказано, що “Словоплоть стало”, – не змінивши своєї істоти на плоть, а лише прийнявши її, тож істота лишилась недоторканною. Якщо ж скажуть, що Бог, як всемогутній, міг змінитися і на плоть, на це ми відповімо, що Бог не інакше все може, як, перебуваючи Богом; а якби Він допустив у Собі зміну, і до того ж зміну на гірше, то, як же був би Він і Богом? Змінитися абсолютно невластиво нетлінній Істоті. Тому й пророк сказав: “всі вони, як риза, занепадуть, і, як одяг, Ти зміниш їх, і зміняться; але Ти – той самий, і літа Твої не скінчаться” (Пс. 101:27-28). Істота ця вища за всяку зміну. Немає нічого кращого за Нього, чого б вона могла досягати успіхом. Що я кажу: перевершує? Немає нічого рівного, або скільки-небудь близького. Отже, якби Бог змінювався, то зазнавав би зміни на гірше. Але тоді він не був би і Богом. Але нехай звернеться хула на голову тих, хто говорить її. А що слово: “стало” сказано для того, щоб ти не сприйняв втілення за вигадку, поміть це з наступного, як (євангеліст) пояснює свій вираз і спростовує нечестиву думку. Він додає: “і мешкало з нами”, – ніби кажучи: нічого незгідного не підозрюй у слові: “стало”. Я говорю не про зміну цієї незмінної Істоти, а про вселення і проживання Її (серед нас). Те, що мешкає, не одне й те саме з оселею, а є чимось іншим; одне вселяється в іншому; інакше не було б і вселення, – тому що ніщо не вселяється в самому собі.
Інше я кажу у відношенні до єства. Через з’єднання і спілкування Бог Слово і плоть суть одне, не в тому сенсі, що відбулося якесь змішання або знищення єств, а в тому, що утворилося деяке невимовне і невимовне їхнє єднання. А як це сталося, не питай; це сталося, як Він сам знає. Але яке ж це житло, в якому Він вселився? Послухай, що пророк каже: “Відновлю скинію Давидову, що впала” (Ам. 9:11). Впало, справді впало невиліковним падінням єство наше і мало потребу в цій єдиній державній правиці. Та й не могло воно повстати, якби Той, Хто створив його спочатку, не простягнув до нього правиці і не оновив його згори через відродження водою і духом. І зауваж те, що є страшного і невимовного в цьому таїнстві: Він назавжди мешкає в цій скинії11. Він зодягнувся в нашу плоть не для того, щоб знову залишити її, але щоб завжди мати її із Собою. А якби не так, то Він не удостоїв би її царського престолу і, носячи її, не був би вклоняємось від усього верхнього воїнства ангелів, архангелів, престолів, панувань, початків і влад. Яке слово, який розум може уявити таку велику пошану, надану роду нашому, воістину надприродну і дивну? Який ангел? Який архангел? Ніхто ніколи, ні з небесних, ні з земних. Такими є справи Божі, такими великими і вишеєстественними є Його благодіяння, що не тільки мова людська, а й ангельська сила не може цілком висловити їх. Тому й ми завершимо слово мовчанням, нагадавши тільки вам – відплачувати настільки великому Благодійнику нашому відплатою, від якої вся користь знову до нас же звернеться. Ця відплата в тому полягає, щоб ми мали ревне піклування про душу нашу. І т. е. справа Його людинолюбства, що Він, не потребуючи сам ні в кому з нас, приймає за відплату Собі, коли ми дбаємо про власну свою душу. Тому вкрай божевільно і гідно незліченних покарань – удостоївшись такої великої почесті, не відплачувати зі свого боку по силах, і до того ж коли користь від того переходить знову до нас же і коли уготовані нам за те незліченні блага. Відплатимо ж за все це славу людинолюбцю Богові, не словами тільки, але набагато більше ділами, щоб отримати нам і майбутні блага, яких нехай сподобимося всі ми, благодаттю і людинолюбством Господа нашого Іісуса Христа, через Якого і з Яким Отцю зі Святим Духом слава на віки віків. Амінь.

* * *11 Т. е. у плоті людськійБесіда 12Ін. 1:14. І Слово стало плоттю,… сповнене благодаті й істини, і ми бачили славу Його, славу, як Єдинородного від Отця.2. що означає вислів: “славу, як Єдинородного від Отця”. – 2 и 3. Ознаки і чудеса перед пришестям Іісуса Христа. – Провісники та проповідники. – Вільна воля людини. – Чеснота, як витвір вільної волі. – Чудеса сповіщали про Іісуса Христа і показували, що він є Єдинородний Син Божий. – Чудеса, вчинені невидимо і видимо під час Його смерті. – Яка слава Христа на небесах.1. Сказане нами вчора, можливо, здалося вам більш ніж слід сором’язливим і тяжким, тому що ми вимовили слово докірливе і далеко простягнули докірливість багатьох у недбальстві. Але якби робили це тільки з наміром образити вас, то, можливо, справедливо кожен із вас обурювався б. А як ми знехтували приємністю в словах, маючи на увазі користь вашу, то, хоча б ви й не хотіли прийняти нашого піклування про вас, ви повинні принаймні пробачити такої любові нашої. Ми і дуже побоювалися, щоб при нашому старанні, ви зі свого боку, не бажаючи показати такої ж старанності до слухання, не зазнали тим більше тяжкої відповіді за наслідки. Тому ми і змушені невпинно збуджувати вас і піднімати зі сну, щоб ніщо зі сказаного не було для вас втрачено. Тільки в такий спосіб можете ви в теперішньому столітті жити з дерзновенням і в майбутній день постати перед престолом Христовим. Але оскільки ми вчора вже досить зачепили вас, то приступимо тепер прямо до самих висловів євангелія. “І ми бачили славу Його, славу, як Єдинородного від Отця”. Євангеліст, сказавши, що ми стали чадами Божими, і, показавши, що це сталося не інакше, як через втілення Слова, тепер представляє й іншу від цього користь. Що ж це таке? “І ми бачили славу Його, славу, як Єдинородного від Отця”. Ми не могли б бачити, якби Він не з’явився нам у сприйнятій Ним плоті. Якщо в Мойсея, який мав однакове з нами єство, люди того часу не могли бачити обличчя, тому тільки, що воно було прославлене, і праведник навіть потребував покривала, щоб прикрити велич слави, і щоб вигляд пророка здавався їм тихим і спокійним, то як ми, тлінні й земнонароджені, могли би споглядати чисте Божество, що є неприступним і для самих гірських сил? Для того-то Він і вселився серед нас, щоб ми могли безпечно приступати до Нього, розмовляти і звертатися з Ним.
Що ж означає: “славу, як Єдинородного від Отця”? Бо багато хто і з пророків прославився, наприклад, той самий Мойсей, Ілля та Єлисей, з яких одного піднесли на вогняній колісниці, а іншого звичайним чином узяли звідси; після них прославилися: Даниїл, три отроки, і багато інших, які й чудеса творили; та й ангели, що з’являлися людям, відкривали тим, хто споглядав на них, променисте світло власного єства; і не ангели тільки, а й херувими з’являлися пророкові з великою славою, – також і серафими; тому-то євангеліст, відводячи нас від усіх цих істот, відволікаючи думку нашу від створіння й слави подібних до нас рабів, підносить нас до самого верху досконалостей. Не пророка, каже він, не ангела, не архангела, не інших вищих сил і не іншої якої-небудь створеної істоти, якщо ще є яка-небудь інша, але самого Владики, самого Царя, самого істинного Єдинородного Сина, самого спільного для всіх нас Господа ми бачили славу. Вираз: як – означає тут не уподібнення і не порівняння, а підтвердження і визначення, що не підлягає сумніву; немов би так сказав євангеліст: ми бачили славу, яку личить і властиво мати єдинородному і істинному Синові Царя всіх Бога. Так і звичайно буває, і я не відмовлюся підтвердити слова свої загальним звичаєм, – тому що не для краси мови і не для стрункості слова нам тепер потрібно говорити, але єдино для вашої користі. Тому ніщо не перешкоджає нам підтвердити свої думки і звичаєм багатьох? Який же цей звичай багатьох? Багато хто, побачивши царя прикрашеного, блискучого з усіх боків дорогоцінним камінням, потім, коли розповідають іншим про цю красу, пишність, славу, описують, скільки можуть, колір багряниці, величину каміння, білизну коней, золоту упряж, сяйливі покривала; але як, переказавши це та інше, усе ще не можуть зобразити словом усього блиску, то додають одразу такі слова: та що багато говорити? – словом сказати: як цар – і цим виразом: як хочуть показати не те, що тільки подібний до царя той, про кого вони кажуть, а те, що це істинний цар, – так і євангеліст вжив вираз: як, бажаючи зобразити найвищу і незрівнянну перевагу слави (Сина Божого). Всі інші, і ангели, і архангели, і пророки, робили все тільки за велінням (Божим), а Він – із владою, притаманною Царю і Господу. Тому-то й народ дивувався, що Він навчав, як той, хто має владу.
2. Отже, з’являлися, як я сказав, і ангели на землі з великою славою, наприклад – Даниїлу, Давиду, Мойсею, але вони робили все як слуги, які підкоряються своєму Господеві; а Христос з’явився, як Владика і Вседержитель, хоча і в смиренному і приниженому вигляді. Втім, і в цьому вигляді створіння пізнало свого Господа. Яким чином? Зірка, що з’явилася на небі, привела волхвів поклонитися Йому; численний лик ангелів, звідусіль присутніх, оточував і оспівував Його; з’явилися раптово й інші проповідники; всі, зустрічаючи один одного, сповіщали про це невимовне таїнство: ангели – пастирям, пастирі – жителям міста, Гавриїл – Марії та Єлизаветі, Симеон та Анна – тим, хто приходив до храму. Та й не тільки чоловіки і дружини окрилялися радістю, а й немовля, яке ще не вийшло на світ з утроби матері, – я розумію жителя пустелі, однойменного цьому євангелістові, – заспівало в утробі матері, і всі пожвавлювалися надіями на майбутнє. Так було одразу при Його народженні; а коли Він більше відкрив Себе, тоді знову сталися інші чудеса, ще більші за попередні. Уже не зірка і небо, а ангели й архангели, не Гавриїл і Михаїл, а сам Отець згори з небес сповістив про Нього, і разом із голосом Отця Утішитель з’явився над Ним і перебував на Ньому. Тому справедливо сказав євангеліст: “ми бачили славу Його, славу, як Єдинородного від Отця”. Утім, і не тому тільки сказав так, а й тому, що за цим послідувало.
Уже не тільки пастирі, не вдовиці, не старі чоловіки сповістили нам, а й сама істота справ гучніше за всяку сурму проголошувала про Нього, і в такий спосіб сталося те, що поголоска про справи Його незабаром була і тут почута. “І пройшов, – говорить Писання, – про Нього слух по всій Сирії” (Мф. 4:24) і всім відкрив Його; все звідусіль сповіщало, що сам Цар зійшов з небес. Біси звідусіль тікали і віддалялися, диявол осоромлений відступав, сама смерть спочатку потроху лякалася, а потім і зовсім скасовувалася, всілякого роду хвороби зцілювалися, мертві залишали труни, демони – тих, хто біснувався, хвороби – немічних. Бачилися справи дивні й дивні, які воістину пророки бажали бачити, але не бачили. Зір відновлювався; і те жадане видовище, яке всі хотіли б бачити, – як Бог створив Адама із землі, – і це видовище Христос показав усім, хоч і в малому вигляді, але по відношенню до кращих частин тіла. Розслаблені члени, що розпалися, зміцнювалися і з’єднувалися один з одним, омертвілі руки отримували рух, розслаблені ноги раптово підхоплювалися, заграждені глухотою вуха відчинялися, і голосним голосом вигукував язик, зв’язаний доти німотою. Як вправний художник відновлює будівлю, що розвалилася від часу, так Він – загальне єство людське: відірвані частини поповнював, ті, що розпалися і розірвані, – з’єднував, а ті, що зовсім відпали, – відновлював. Що ж сказати про відновлення душі, яке набагато дивовижніше за зцілення тілесне? Важливе здоров’я тілесне, але набагато важливіше здоров’я душевне, і тим важливіше, чим душа перевершує тіло; та й не тому тільки, а й тому, що тілесна природа йде в тому напрямі, в якому хоче вести її Творець, і анітрохи не опирається, а душа, будучи владною сама в собі й маючи свободу в діях, не завжди кориться Богові, і саме в тому, чого не хоче. Він не бажає проти волі її і насильно робити її непорочною і доброчесною; та це не було б і чеснотою; її треба переконувати – вільно і добровільно стати такою; а це набагато важче лікування тілесного. Але Він здійснив і це і відігнав всякий рід зла. І, як лікуючи тіла, Він відновлював їх не тільки до здоров’я, а й до цілковитого добробуту, так і душі не тільки звільняв від крайньої гріховності, а й підносив на найвищий щабель доброчесності. Так митар ставав апостолом; гонитель, хулитель і досадник був проповідником всесвіту; волхви ставали вчителями іудеїв; розбійник опинявся жителем раю; блудниця славилася великою вірою; дружина хананеянка і дружина самарянка – одна, будучи також блудницею, брала на себе проповідь між одноплемінниками і, заманив ціле місто, привела його до Христа, а інша вірою і терпінням домоглася вигнання злого демона з душі своєї доньки. Ще інші, набагато гірші за цих, скоро приєдналися до числа учнів. Усе раптово змінювалося у своєму вигляді: недуги тілесні, хвороби душевні перетворювалися на здоров’я і досконалу чесноту; і до того ж не двоє чи троє людей, не п’ятеро чи десятеро, не двадцять чи лише сто, а цілі міста й народи перетворювалися з великою швидкістю. А хто може зобразити мудрість правил, досконалість небесних законів, благоустрій рівноангельського життя? Він ввів між нами такий спосіб життя, такі поклав для нас закони, такі встановив звичаї, що ті, хто засвоюють їх, скоро стають ангелами і подібними до Бога, наскільки це можливо по силах наших, хоча б самі по собі вони були гірші за всіх людей.
3. Наводячи всі ці чудеса, – чудеса в тілах, чудеса в душах, чудеса в стихіях, – заповіді, невимовні, вищі за самі небеса дари, закони, устрій, силу переконання, обітниці в майбутньому, нарешті, страждання Його, – євангеліст виголосив ці дивовижні та сповнені високого вчення слова: “І Слово стало тілом,… сповнене благодаті й істини, і ми бачили славу Його, славу, як Єдинородного від Отця”. Ми не чудесам Його тільки дивуємося, а й стражданням, – тому, як Він був прикутий до хреста, бичуємо, завушуємо, піддаємо обпльовуванню; як терпів удари по голові від тих самих, що були Ним облагодіяні. Так, і про це про все, що здається принизливим, гідно сказати той самий вислів, як і сам євангеліст називає все це славою. Дійсно, все це було не тільки справою промислу і любові, а й невимовної сили. Тоді-то і смерть скасовувалася, і клятва руйнувалася, і біси були осоромлені, і торжество над ними відкривалося, і рукописання гріхів наших було прибито до хреста. Але тоді як ці чудеса відбувалися невидимо, були й інші – видимі, які показували, що Він є воістину єдинородний Син Божий і Господь всієї тварини. Коли блаженне тіло Його ще висіло на хресті, сонце сховало промені свої, земля захиталася і вся вкрилася мороком, труни відчинилися, надра землі здригнулися, великий сонм померлих повстав і прийшов у місто (Єрусалим). Потім, коли каміння приставлено було до дверей гробу Його, ще й печатки прикладено, Він, померлий, розп’ятий, пригвозджений, повстав і, сповнивши одинадцять учнів Своїх певною непереможною та божественною силою, послав їх до всіх людей, до всього всесвіту, щоб вони зцілювалися від їхнього спільного єства, виправляти спосіб життя, поширювати по всій землі пізнання небесного вчення, руйнувати силу бісівську, відкривати великі й невимовні блага, благовістити нам безсмертя душі та вічне життя тіла, нагороди, які перевищують усякий розум і ніколи не можуть закінчитися.
Отже, блаженний євангеліст, уявляючи собі все це і більше, ніж це, що він сам знав, але не наважувався написати (бо і світ не вмістив би того, як він сам каже: “якби писати про те докладно, то, гадаю, і самому світові не вмістилося б написаних книг” (Ін. 21:25), – все це, кажу уявляючи, він вигукнув: “І Слово стало плоттю,… сповнене благодаті й істини; і ми бачили славу Його, славу, як Єдинородного від Отця”. А тим, які удостоїлися бачити і чути такі великі чудеса і отримали такий великий дар, належить показати і життя, гідне вчення, щоб сподобитися і майбутніх благ. Для того і прийшов Господь наш Іісус Христос, щоб не тільки тут ми бачили славу Його, а й у майбутньому віці. Тому Він і говорив: “хочу, щоб там, де Я, і вони були зі Мною, щоб бачили славу Мою” (Ін. 17:24). Якщо ж тутешня слава Його була настільки блискуча і велична, то, що сказати про ту Його славу? Вона відкриється вже не на тлінній землі, не перед істотами, зодягненими в смертні тіла, якими є ми тепер, але у творінні нетлінному й безсмертному, і з такою величчю, яку неможливо зобразити жодним словом. О, блаженні, тричі блаженні і безмежно блаженні ті, які удостояться споглядати цю славу! Про неї говорить пророк: “Нехай зникне нечестивий, нехай не бачить слави Господньої” (Іс. 26:10). Але нехай не буде того, щоб будь-хто з нас був відкинутий і не удостоївся ніколи бачити її! А якщо ми не будемо насолоджуватися нею, то і про нас справедливо буде сказати: краще було б, якби ми й не народилися. Для чого ж ми живемо? Для чого дихаємо? Для чого існуємо, якщо не досягнемо такого споглядання, якщо нікому з нас не дозволено буде бачити тоді нашого Господа? Якщо ті, хто не бачать світла сонячного, проводять життя гірше за всяку смерть, то, як повинні страждати ті, хто позбудеться того світла? Тут у цьому позбавленні тільки й полягає нещастя, а там – не в цьому тільки; втім, якби й це тільки було лихо, то й у такому разі покарання було б не однаковим, але майбутнє тим важче за теперішнє, чим те Сонце незрівнянно краще за тутешнє; а, крім того, потрібно чекати ще й іншої кари. Хто не удостоїться бачити того світла, той не тільки буде кинутий у темряву, а й горітиме у безперервному вогні, танутиме в ньому, скреготатиме зубами і терпітиме інші незліченні страждання.
Отже, не будьмо недбайливими про себе самих, і за короткочасне недбальство й безтурботність не піддаймо себе вічному покаранню, а пильнуймо й тверезіймось, все робимо й улаштовуймо так, щоб удостоїтися тієї (вічної) насолоди та позбутися річки вогняної, яка протікає з великим галасом перед страшним судилищем. А хто одного разу впаде в неї, той муситиме залишитися там назавжди, і вже ніхто не позбавить його від муки – ні батько, ні мати, ні брат. Про це волають і пророки; один каже: “людина ніяк не спокутує брата свого і не дасть Богові викупу за нього” (Пс. 48:8). А Єзекіїль каже ще більше: “і якби знайшлися… три чоловіки: Ной, Даниїл і Йов,… то ці три чоловіки… не врятували б ні синів, ні дочок” (Єз. 14:14,16). Один тільки там захист – захист справами; а хто не має його, тому ніяким іншим засобом спастися неможливо. Отже, все це безперестанку маючи на увазі й розмірковуючи, очистимо життя наше й зробимо його світлим, щоб із відвагою споглядати Господа й досягти обітованих благ, благодаттю й людинолюбством Господа нашого ІІісуса Христа, через Котрого і з Котрим Отцю зі Святим Духом слава, нині й повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Бесіда 13Ін. 1:15. Іоанн свідчить про Нього і, вигукуючи, каже: Той був Той, про Якого я сказав, що Той, Хто йде за мною, став попереду мене, бо був перед мною.1. неуважність слухачів не позбавляє проповідника нагороди. – Чому єв. Іоанн часто посилається на свідчення св. Іоанна Хрестителя? – 2 и 3. Значення свідчення св. Іоанна Хрестителя. – 4. Немає нічого прекраснішого за правильне життя. – Відкидання дарів, що приносяться від злонабутих маєтків.1. Чи не даремно ми трудимося? Чи не на каміннях сіємо, чи не на дорозі й у тернинах, понад сподівання нашого, падає насіння? Я сильно турбуюся і боюся, щоб землеробство не залишилося для нас безплідним, – не тому, втім, щоб я сам міг зазнати збитків у нагороду за цю працю. Справа вчителів не така, як хліборобів. Хлібороб, часто після річних робіт, після такого виснаження і поту, якщо земля не принесе нічого, вартого праці, – не може ні в кого іншого знайти якоїсь розради за свої труди, а із соромом і скорботою повертається з поля додому, до дружини й дітей, не маючи права ні від кого вимагати відплати за тривалі труди. Але з нами нічого такого не може статися. Нехай земля, що обробляється, не приносить ніякого плоду; якщо тільки ми зі свого боку докладемо всієї праці, Господь землі і наш Господь не допустить нас залишитися з порожніми надіями, але дарує відплату. “Кожен, – сказано, – отримає свою нагороду за своєю працею” (1Кор. 3:8), а не за результатом справ. А що це так, послухай: “А ти, – сказано, – сину людський,… говори їм слова Мої, чи вони слухатимуть, чи не слухатимуть” (Єз. 2:6-7). І через того ж Єзекеїля можна дізнатися ось що: якщо вартовий провістив, від чого треба тікати і що обирати, то він врятував душу свою, хоча б і ніхто не слухав його12.
Проте, маючи цю сильну розраду, упевнені у відплаті за труди наші, ми, коли у справі вашого порятунку не бачимо успіху, почуваємося нічим не кращими за тих хліборобів, котрі стогнуть, проливають сльози і від сорому ховаються. Тут – співучасть учителя, тут – піклування батька. Так Мойсей, хоча міг позбутися невдячних до нього іудеїв і стати ще славнішим родоначальником іншого й набагато численнішого народу (“Залиш Мене, – сказав йому Бог, – і винищу їх, і зроблю численний народ від тебе” (Вих. 32:10), бо Мойсей був чоловік святий, раб Божий, друг, близький і вірний Богові), але він і чути не міг таких слів, а бажав краще загинути з людьми, одного разу йому ввіреними, ніж бути врятованим без них і здобути гідність важливішу. Таким має бути водій душ. Дивно було б, якби хтось, маючи поганих дітей, бажав би краще назватися батьком інших, а не тих, що від нього народилися; так дивно було б, якби і ми стали постійно змінювати вручених нам учнів одних на інших, привласнювати собі начальство то над тими, то над іншими і не мати ні до кого щирого расположeнія. Втім, щодо вас нехай не буде ніколи таких підозр. Ми переконані, що ви надлишкуєте у вірі в Господа нашого Іісуса Христа, у любові один до одного і до всіх. А це ми говоримо з тим наміром, щоб збудити вас до посилення ваших ревнощів і до примноження, все більше і більше, чеснот у вашому житті.
Таким чином ви зможете проникнути розумом до самої глибини запропонованого в нас вчення, якщо, тобто, нечистота гріховна не буде затьмарювати очей розуму і не зашкодить його пильності й гостроти. Отже, що ж запропоновано у нас сьогодні? “Іоанн свідчить про Нього і, вигукуючи, каже: Той був Той, про Якого я сказав, що Той, Хто йде за мною, став попереду мене, бо був перед мною”. Багаторазово євангеліст, і вище, і нижче, звертається до Іоанна і в багатьох місцях представляє його свідчення. Але це він робить не даремно, а дуже розумно. Оскільки всі юдеї мали велику повагу до цього чоловіка (Йосип приписує навіть його смерті війну і доводить, що через нього столичне колись місто перестало бути містом, і взагалі багато говорить на похвалу йому), то євангеліст, бажаючи ім’ям його присоромити юдеїв, часто пригадує їм свідчення Предтечі.
Інші євангелісти згадують про найдавніших пророків, і за кожної обставини в житті Його (Христа) відсилають до них слухача. Так, коли Він народжується, євангеліст каже: “Усе це сталося, щоб збулося те, що Господь промовив через пророка (Ісаю), котрий каже: “Оце Діва в утробі зачне, і Сина породить” (Мф. 1:22-23). Коли Він зазнає злих намірів і всюди відшукується з такою ретельністю, що і незрілий вік б’ється Іродом, – вони приводять Єремію, який говорить: “голос у Рамі чути, плач і ридання, і волання велике, Рахіль плаче за дітьми своїми” (Мф. 2:18; Єр. 31:15). Коли Він знову повертається з Єгипту, – вони пригадують Осію, який також каже: “з Єгипту покликав Я Сина Мого” (Мф. 2:15; Ос. 11:1). Так інші євангелісти роблять і в усіх випадках. А цей євангеліст (Іоанн), який вищим, ніж інші, голосом проповідує, представляє найясніші й найближчі свідоцтва, і наводить не тільки тих, хто відійшов, та померлих, а й сучасного свідка, який вказував на того, що прийшов (Господь), і хрестив Його, – не для того наводить, щоб свідченням раба надати більшої достовірності словам Владики, але поблажливо ставлячись до немочі слухачів, бо так само як, якби Господь не прийняв вигляду раба, то не був би легко прийнятий, так само, якби гласом раба не прихилив до себе слухання сорабів, то багато хто з юдеїв не прийняв би Його слова.
2. До того ж тут влаштовувалося і щось інше, гідне подиву. Хто говорить про себе самого що-небудь велике, той робить власне свідчення підозрілим і нерідко в такий спосіб відновлює проти себе багатьох зі слухачів; тому-то приходить свідчити про нього інший. З іншого боку, більшість зазвичай стікається на голос звичніший і спорідненіший, бо знає його більше, ніж будь-який інший. Тому-то голос з неба і був тільки одного разу або двічі, а голос Іоанна – часто і багато. Ті, які стояли вище за немочі народу, відмовилися від усього чуттєвого, тільки вони й могли чути голос згори і не надто потребували голосу людського, бо в усьому корилися вишньому голосу і ним водилися. Але які ще зверталися долу, були покриті багатьма завісами, – ті мали потребу в голосі нижчому. Так сам Іоанн, уже цілком відмовившись від усього чуттєвого, не потребував повчання від людей, а отримував науку з небес. “Той, хто послав мене хрестити у воді, – каже він, – сказав мені: “На кого побачиш, як Дух зійде і перебуватиме на Ньому, той і є той, хто хрестить Духом Святим” (Ін. 1:33). Тим часом юдеї, будучи ще дітьми і не в силах піднятися до такої висоти, мали вчителем людину, яка, проте, не своє їм говорила, а сповіщала вищі одкровення.
Отже, що ж каже (євангеліст)? “Іоанн свідчить про Нього і, вигукуючи, говорить”. Що значить: “вигукуючи”? Значить: проповідує сміливо, вільно, без усякого остраху. А що проповідує? Про що свідчить і волає? “Це був Той, про Кого я сказав, що Той, Хто йде за мною, став попереду мене, бо був раніше за мене”. Свідоцтво дещо прикровенне і ще не дуже піднесене. Він не каже: цей є Син Божий єдинородний; а що? “Цей був Той, про Кого я сказав, що Той, Хто йде за мною, став попереду мене, бо був раніше за мене”. Як птахи вчать пташенят своїх літати не раптом і не в один день цілком, а спершу виводять їх тільки з гнізда, потім, давши їм відпочинок, продовжують далі політ їхній, на інший день додають ще більше, і таким чином непомітно, потрохи піднімають їх на належну висоту, – так само й блаженний Іван не раптом підносить юдеїв до небес, а потрохи вчить їх здійматися від землі, кажучи, що Христос був вищий за нього (Предтечі). І то вже було не мало, щоб слухачі могли повірити, що чоловік, який ще не з’явився до них і ще не сотворив чудес, перевершує Іоанна, чоловіка настільки чудового і славного, до якого стікалися всі і якого вважали ангелом. А тим часом Іоанн і намагався затвердити в думках слухачів, що свідок більший за того, хто свідчить, той, хто прийшов після, більший за того, хто прийшов раніше, той, кого ще не бачили, більший за того, кого знають, і за того, хто прославився. І подивися, як розумно він вимовляє свідчення. Він вказує не тільки на Того, Хто з’явився, але ще до Його явлення проповідує про Нього. Саме такий сенс мають його слова: “Це був Той, про Якого я говорив”, – як і Матвій оповідає, що всім, хто приходив до нього (Іоанна), він говорив: “Я хрещу вас у воді на покаяння, а Той, хто Йде за мною, сильніший за мене, і я не гідний нести взуття Його” (Мф. 3:11). Але для чого він так робив ще до явлення (Господа)? Щоб свідоцтво Самого Христа, Котрий з’явився, тим зручніше могло бути прийняте, коли думка слухачів уже приготована була до цього словами Іоанна, і щоб не зашкодив цьому свідченню вигляд Його принижений. Адже якби юдеї побачили самого Христа, не чувши попередньо нічого про Христа і не отримавши цього дивовижного і великого свідоцтва про Нього в словах Іоанна, то убогий вигляд Христа одразу ж став би суперечливим з величчю Його слів. А Він вбрався в такий смиренний і для всіх звичайний вигляд, що і самарянські дружини, і блудниці, і митники з великою свободою наважувалися підходити до Нього і вступали в бесіду з Ним.
3 Отже, сказав я, якби юдеї в один час і почули бесіду, і побачили самого (Христа), то, можливо, посміялися б зі свідчення Іоанна. Але оскільки вони вже багато чули про Христа, перш ніж Він з’явився, і тим, що було сказано про Нього, була порушена їхня увага, то з ними трапилося протилежне: вони вже не відкинули вчення, судячи з вигляду Того, про Кого свідчив Іоанн, але, вірячи вже сказаному, визнали Його славним ще більше, ніж Іоанн. Вираз: “Той, хто йде за мною” означає: той, хто має проповідувати після мене, а не той, хто має бути після мене. Це позначається і в Матвія словами: “Той, хто йде за мною” (Мф. 3:11), що відносяться не до народження Його від Марії, а до приходу на проповідь. Якби йшлося про народження, то сказано було б не: “прийдешній”, а: прийшов, – бо Христос уже народився на той час, як Іоанн говорив це. А що означає: “став попереду мене”? Що він славніший, досточтиміший за мене. “Не думайте, що я більший за Нього, бо тільки тому, що я раніше за Нього прийшов проповідувати; я набагато менший за Нього, і такий менший, що не гідний бути в числі рабів Його”. Таким чином слова: “став попереду мене” означають те саме, що висловлює інакше Матвій, кажучи: “я не гідний понести взуття Його”. А що слова: “став попереду мене” сказані не про походження Його, очевидно з додатку. Якби Іоанн хотів сказати про походження, то додаток: “став попереду мене” – був би зайвим. Та й хто стільки дурний і безглуздий, що не зрозуміє, що той, хто був поперед нього, є поперед нього? Якщо ж у цьому вислові мається на увазі одвічне буття, то він означає не інше що-небудь, як і слова: “Той, хто йде за мною, став попереду мене”. Але в такому разі це було б сказано нерозважливо і марно була б додана така причина. Якби він це хотів показати, то йому належало б сказати: “Той, хто йде за мною, став попереду мене, бо переді мною був. Хто стався раніше, про того, з цієї причини, справедливо можна сказати, що він першіший за іншого; а якщо одні тільки першіші за інших, це ще не причина, що той стався раніше за цього. А що ми тепер говоримо, то має свою тверду основу. Ви всі, звичайно, знаєте, що думки неясні мають завжди потребу в доказах, а не думки ясні. Якби йшлося про існування, то не було б незрозуміло, що той, хто стався раніше, і повинен бути першим; але оскільки Іоанн говорить про гідність, то справедливо і займається вирішенням здивування, що представляється. І, ймовірно, багато хто дивувався, чому і на якій підставі той, хто прийшов після, став попереду, тобто виявився більш високоповажним? На таке запитання він негайно представляє причину; а причина та, що Христос за буттям був першим за нього (Іоанна). “Не через якийсь успіх, – каже він, – Христос мене, який раніше за нього прийшов, залишив позаду себе і сам став попереду: Він першіший за мене, хоча і після мене приходить”.
Але, скажеш ти, якщо це говорилося про явлення (Христа) людям і про подальше прославляння Його між ними, то яким чином про те, що ще не дійшло до кінця, він говорить як про те, що вже було? Він не сказав: буде, але: був. Але це у стародавніх пророків було за звичаєм, щоб тобто про майбутні події говорити так, нібито про ті, що вже відбулися. Так Ісая, кажучи про умертвіння Його, не сказав, що Він, як вівця, на заклання поведений буде, – у майбутньому часі, – але: “як вівця, ведений Він був на заклання” (Іс. 53:7). Він у той час ще не втілився; а пророк говорить про майбутню подію, як про ту, що вже відбулася. І Давид, признаменуючи хрест, не сказав: “пронижуть руки мої й ноги мої”, але: “пронизали руки мої і ноги мої”. І: “ділять ризи мої між собою і про одяг мій кидають жереб” (Пс. 21:17,19). Говорячи і про зрадника, який ще не народився, він так висловлюється: “який їв хліб мій, підняв на мене п’яту” (Пс. 40:10). Так само він говорить і про те, що сталося на хресті: “І дали мені в їжу жовч, і в спразі моїй напоїли мене оцтом” (Пс. 68:22).
4. Чи хочете, щоб ми продовжували далі, чи досить і цього? Я так думаю. Щоправда, ми цю ділянку не розробили по всій ширині її, зате проникли в глибину її; а в цьому праці не менше; до того ж ми й побоюємося, щоб, затримавши вас понад міру, не послабити у вас ревності. Отже закінчимо слово належним чином. А яким належним чином? Славослів’ям, що личить Богові. Але Богу личить славослів’я не на словах тільки, а набагато більше на самих справах. “Так нехай світить, – сказано, – світло ваше перед людьми, щоб вони бачили ваші добрі діла і прославляли Отця вашого Небесного” (Мф. 5:16). І справді, улюблений, немає нічого світлоноснішого за добрий спосіб життя. Висловлюючи це, і каже один із мудрих: “Стежка праведних – як світило променисте” (Притч. 4:18). Вони не тільки світять самим тим, які запалюють світло у справах своїх, а й керують на правий шлях ближніх їхніх. Возлиємо ж елей у ці світильники, щоб вогонь піднявся вище і щоб світло з’явилося в достатку. Єлей цей має не тільки нині багато сили, але, коли ще жертви були у вжитку, він багато перевершував силу їхню. “Милості, – сказано, – хочу, а не жертви” (Ос. 6:6; Мф. 9:13): і цілком справедливо. Той жертовник – бездушний; а цей – живий13. Там усе, покладене на жертовнику, робиться здобиччю вогню, перетворюється на попіл, перетворюється на попіл і пил, і дим розсіюється в повітрі; тут немає нічого такого, і плоди тут інші. Це показує і Павло. Говорячи про багатство любові до бідних у коринтян, він писав: “Бо діло служіння цього не тільки заповнює убогість святих, а й виробляє в багатьох рясні подяки Богові”. І потім: “вони прославляють Бога за покірність сповідуваному вами Євангелію Христовому і за щире спілкування з ними і з усіма, молячись за вас, за прихильністю до вас” (2Кор. 9:12-14). Чи бачиш, яка любов до бідних перетворюється на подяку і хвалу Богові, на старанні молитви і на полум’яну любов тих, хто отримав благодіяння?
Будемо ж, улюблені, приносити жертви, будемо приносити на цих жертовниках щодня. Жертви ці важливіші і за молитви, і за пости, і за багато інших справ, тільки б були (принесені) з прибутку праведного і таких самих праць, і чисті від усякого марнотратства, розкрадання і насильства. Такі-то приношення приймає Бог, а інші – протилежні – відкидає і ненавидить. Він не хоче, щоб ми Його вшановували жертвами чужих нещасть. Такі жертви нечисті й непотрібні і швидше прогнівили б, ніж умилостивили Бога. Тому треба докладати всіх зусиль до того, щоб під виглядом служіння не образити Того, кого ми хочемо вшанувати. Якщо Каїн, принісши Богові найгірше, що в нього було, і в цьому не вчинивши неправди нікому іншому, зазнав крайнього покарання, то чи не понесемо ми покарання ще тяжчого, коли принесемо що-небудь від розкрадання й корисливості? Тому Бог і явив нам цей вид заповіді14, щоб ми милували, а не катували сорабів. А хто бере те, що належить іншим, і передає ще іншому, той не милує, а ображає і чинить крайню несправедливість. Як камінь не виробляє з себе єлею, так і жорстокосердя – людинолюбства. Милостиня, що має такий корінь, ще не є милосердям. Тому я переконую вас – звертати увагу не на те тільки, щоби подавати нужденним, а й на те, щоби ця милостиня не була розкраданням в інших, бо ж “Коли один молиться, а інший проклинає, чий голос почує Владика?” (Сир. 34:24). Якщо ми так ретельно поводитимемося, то, з благодаті Божої, зможемо сподобитися і від Бога великого людинолюбства, помилування і прощення в усьому, в чому згрішили протягом цього довгого часу, – і уникнути річки вогняної, від якої нехай будемо визволені всі ми й досягнемо Царства Небесного, благодаттю та людинолюбством Господа нашого Іісуса Христа, через Котрого та з Яким Отцю зі Святим Духом слава на віки віків. Амінь.

* *

12Здесь св. Златоуст викладає тільки думку, що міститься в книзі прор. Єзекеїля (Єз. 3:12), не наводячи буквально слів його.
13Т. е. серце добре, милостиве.
14 Мається на увазі вислів: “милості хочу, а не жертви”.Бесіда 14Ін. 1:16. І від повноти Його всі ми прийняли і благодать на благодать…1. про те, що ми отримали від повноти Іісуса Христа. – 2. Різниця між старим і новим законом. – Значення слів: “благодать на благодать”. – Бог завжди випереджає нас своїми благодіяннями. – 3 и 4. Прообрази старого заповіту отримали своє виконання в новому. – Пояснення деяких із цих прообразів. – У публічних змаганнях заохочують до змагання не тих, які зазнали поразки, а тільки мужніх бійців. – Навпаки, у подвигах духовних заохочують і надихають однаково і тих, і інших, бо ті, хто зазнали поразки, можуть оговтатися і ще здобути перемогу. – Гіркота ліків нікого не повинна засмучувати: користь їх виявиться згодом. – Як грішники, так і праведники – всі потребують ліків, виправлень і добрих повчань.1. Нещодавно ми говорили, що Іоанн, – вирішуючи здивування тих, хто почав би сам із собою міркувати, чому Христос, прийшовши на проповідь після Іоанна, став першими і славнішими за нього, – доєднує: “бо був раніше за мене” (Ін. 1:15). Це – одна причина. Але євангеліст представляє й іншу, яка нині висловлена (в Євангелії). Яку ж? “І від повноти Його, – каже він, – ми прийняли і благодать на благодать”. Потім наводить ще іншу причину. Яку? “Бо закон дано через Мойсея; а благодать і істина відбулися через Іісуса Христа” (Ін. 1:17). Але що ж означають, скажеш ти, слова: “І від повноти Його всі ми прийняли”? До цього і треба тепер звернути слово. У Нього, каже євангеліст, не запозичений дар; але Він є саме джерело, самий корінь усіх благ, – самосуще життя, самобутнє світло, самодосконала істина. Він не утримує достатку благ у Собі самому, але виливає його на всіх інших, і, виливаючи, з лишком Сам перебуває завжди повним; зглядаючись на інших, Сам ні в чому не применшується; завжди випромінюючи й усім передаючи ці блага, залишається в тій самій досконалості. А що маю я в собі (каже Іоанн), це запозичене, бо я отримав від іншого, – це дещо мале з усього і наче мізерна крапля перед невимовною безоднею і безмежним морем. Краще ж сказати, – і ця подоба не може зобразити того, що ми намагаємося висловити. Відокрем від моря краплю, – і море тим самим зменшиться, хоча зменшення і не помітне. Але про те джерело не можна цього сказати: скільки б не вичерпували його, воно анітрохи не зменшується. Отже, потрібно перейти до деякої іншої подібності: і вона, звісно, буде слабкою і не може пояснити нам того, чого ми шукаємо, але принаймні ближче за першу приведе нас до припущеної думки. Уявімо собі джерело вогню, – і ось від нього запалюється тисяча, дві, три і більше світильників. Чи не залишається вогонь в одній і тій самій повноті й після того, як передасть свою силу стільком багатьом світильникам? Це відомо кожному. Якщо ж у тілах подільних і через відібрання (часток) зменшуваних знаходиться щось таке, що, і після повідомлення своїх сил іншим тілам, анітрохи не зменшується, то набагато найвищою мірою це повинно бути в силі безтілесної і безсмертної. Якщо те, що сприймається тут15, є і сутністю, і тілом, і ділиться, і не ділиться, то коли йдеться про силу, до того ж силу, яка походить від безтілесної сутності, набагато безсумнівнішим є те, що вона не підвладна нічому такому.
Тому-то й каже Іоанн: “І від повноти Його всі ми прийняли”, – і своє свідчення з’єднує зі свідченням Хрестителя. Слова: “І від повноти Його всі ми прийняли” належать не Предтечі, а учню (Христовому). Слова ж ці означають ось що: не думайте, що ми, як люди, які багато часу спілкувалися з Ним і розділяли з Ним трапезу, свідчимо тільки з вдячності. Ось і Іоанн, людина, яка навіть не бачила Його колись і не спілкувалася з Ним, а бачила його разом з іншими тільки в той час, коли хрестила, – і він воззвав: “був перед мною”, сказавши цим усе. Тим часом усі ми – дванадцять, триста, п’ятсот, три, п’ять тисяч і десятки тисяч іудеїв, уся сукупність вірян і тогочасового, і теперішнього, і майбутнього часу від виконання Його отримали. Що ж отримали: “благодать на благодать”. Яку ж благодать замість якої благодаті? Нову замість давньої. Подібно до того, як була правда і правда (“по правді законній, – сказано, – невинний” (Флп. 3:6)), – віра і віра (“від віри у віру” (Рим. 1:17)), – всиновлення та всиновлення (“яким належать всиновлення”, – сказано (Рим. 9:4)), – слава і слава (“якщо те, що минає, славне, то тим більше славне те, що перебуває” (2Кор. 3:11)), закон і закон (“закон, – сказано, – духу життя… звільнив мене” (Рим. 8:2)), – служіння і служіння (“якщо ж служіння”, – сказано (2Кор. 3:7), і в іншому місці: “ті, хто служить Богові духом” (Флп. 3:3)), – угоду і угоду (“укладу… новий угоду, не таку угоду, яку Я уклав з їхніми батьками” (Єр. 31:31-32)), – освячення й освячення, хрещення й хрещення, жертва й жертва, храм і храм, обрізання й обрізання, – так є благодать і благодать. Але тут одне – зразки, а інше – істина; і те й інше є тільки щось співіменне, а не однозначне. І на знімках і на зображеннях називається людиною написаний і чорними фарбами, і білими, так само, як і той, що має свій природний колір. І статуї, чи буде статуя золота, чи глиняна, однаково називаються статуями. Але інше – образ, а інше – істина.
2. Отже, за схожістю імен не роби висновок про тотожність речей, так само як і про різницю їх. Якщо був образ, то він не був чужий істини, тільки якщо він містив у собі тінь, то був нижчий за істину. Яка ж відмінність між усіма зазначеними поняттями? Чи хочете, ми займемося тлумаченням одного або двох висловлених понять? У такий спосіб будуть зрозумілі для вас і інші, – і всі ми побачимо, що одні з них були уроками для дітей, а інші – для людей змужнілих і міцних; що одні були законопокладені тільки для людей, інші – ніби для ангелів. З чого ж нам почати? Чи хочете, з самого усиновлення? Отже, яка відмінність між усиновленням старозавітним і новозавітним? Те було честю на словах, а це насправді. Про те сказано: “Я сказав: ви – боги, і сини Всевишнього – всі ви” (Пс. 81:6); про це: “від Бога народилися” (Ін. 1:13). Як і яким чином? “Банею відродження й оновлення Святим Духом” (Тит. 3:5). Ті, і з ім’ям синів, мали в собі духа рабства, – вшановані були цією назвою, залишаючись рабами; ми, ставши вільними, здобули цю пошану не за ім’ям тільки, а насправді. На це вказуючи, Павло говорив: “не прийняли духа рабства, щоб знову жити в страху, але прийняли Духа усиновлення, Котрим кличемо: “Авва, Отче!” (Рим. 8:15). Як народжені згори і, так би мовити, відтворені, ми тому й названі синами. А якби хто хотів дізнатися образ освячення старозавітний і новозавітний, то знову й тут побачить багато різниці. Стародавні називалися цим ім’ям (святих), коли не служили ідолам, не чинили блуду, не чинили перелюбу; а ми робимося святими не тільки через утримання від тих (вад), а й через набуття вищих досконалостей. І спочатку ми отримуємо цей дар від самого натхнення Св. Духа; а потім і через власне життя, яке набагато вище за іудейське. А що ці слова – не самохвальство, послухай, що сказано тим: не волхвуйте, не очищайте чад своїх, бо ви народ святий (Повт. 18:10,13). Таким чином, у них святість полягала у віддаленні від звичаїв язичницьких; а у нас не так, але “щоб бути святою, – сказано, – тілом і духом” (1Кор. 7:34). “Намагайтеся мати мир з усіма і святість, без якої ніхто не побачить Господа” (Євр. 12:14). І: “здійснюючи святиню в страху Божому” (2Кор. 7:1). Слово: святий, – не про всіх, до кого додається, висловлює одну й ту саму думку. Називається святим і Бог, але не так, як ми. Дивись, що говорить пророк, почувши голос, що виходить від серафимів: “Горе мені, загинув я, бо я людина з нечистими вустами, і живу серед народу також з нечистими вустами” (Іс. 6:5), – а пророк був святий і чистий. Але якщо судити про святість нашу за зразком гірської, то ми виявляємося нечистими. Святі й ангели та архангели, святі також серафими і херувими; але є знову різниця у святості між нами і вищими силами. Я міг би простежити і всі інші поняття, але бачу, що слово стає надто тривалим. Тому, залишивши подальше дослідження, ми надаємо вам самим міркувати про інші предмети: ви можете вдома, порівнявши їх, зрозуміти відмінність між ними, і подібним чином простежити все інше. “Дай настанову , – сказано, – мудрому, і він буде ще мудрішим” (Притч. 9:9). Таким чином розпочате нами закінчите ви. А нам потрібно повернутися до колишнього порядку слова.
Сказавши: “І від повноти Його всі ми прийняли”, євангеліст додає: “благодать на благодать”, і тим показує, що і юдеї спасаються благодаттю. Не заради примноження вашого, каже (Бог), але заради батьків ваших Я обрав вас. А якщо вони обрані Богом не за свої заслуги, то очевидно, що отримали цю почесть по благодаті. Та й ми всі врятовані благодаттю, – тільки не так, як вони, не тією самою мірою, а набагато важливішою і вищою мірою. Таким чином і благодать у нас не така. Нам даровано не тільки залишення гріхів (це в нас спільне з ними: “усі згрішили” (Рим. 3:23)), а й виправдання, і освячення, і усиновлення, і благодать Духа, незрівнянно більш світлоносна й рясна. Через цю благодать ми стали люб’язними Богові вже не як раби, а як сини і друзі. Тому й сказано: “благодать на благодать”. І підзаконне домобудівництво було справою благодаті, та й саме походження наше з небуття; не за якісь попередні заслуги ми отримали цю відплату, – як це могло бути, коли нас зовсім і не було? – але так було тому, що Бог у всякому разі випереджає нас Своїми благодіяннями. І не тільки наше походження з небуття, а й негайне, після походження, навчання тому, що треба робити і чого не робити, вкладення закону цього в саму природу нашу, запровадження в нас непідкупного судилища совісті – все це є справою найбільшої благодаті і невимовного людинолюбства. Справа благодаті також – після пошкодження цього закону відновлення його через закон писаний. Тим, хто переступив заповідь, одного разу дану, слід було б піддатися покаранням і мукам. Але цього не зроблено; а (послідувало) знову виправлення і дароване прощення не за правом, а за милістю і благодаттю. А що – за милістю і благодаттю, про це послухай, як говорить Давид: “Господь творить правду і суд усім скривдженим. Він показав шляхи Свої Мойсеєві, синам Ізраїлевим – діла Свої” (Пс. 102:6-7). І в іншому місці: “Благий і праведний Господь, тому наставляє грішників на шлях” (Пс. 24:8).
3 Отже, отримання закону є справою милості, співчуття і благодаті. Тому євангеліст, сказавши: “благодать на благодать”, ще сильніше доводить велич дарів, коли долучає такі слова: “бо закон дано через Мойсея, а благодать і істина походять через Іісуса Христа”. Бачите, як Іоанн Хреститель і учень (Христовий) мало-помалу й непомітно підносять слухачів до найпіднесенішого розуміння, приготувавши їх до того спершу простішими думками. Хреститель, порівнявши з собою Того, Хто без порівняння перевершує всіх, у такий спосіб показує Його зверхність, і для того каже: “Той, хто йде за мною”, і потім додає: “став попереду мене”. А євангеліст виражає набагато більше за того (Хрестителя), утім усе ще нижче за гідність Сина єдинородного; євангеліст робить порівняння не з Іоанном, а з тим, хто був у більшій пошані у юдеїв, маю на увазі Мойсея. “Бо закон, – каже, – дано через Мойсея; а благодать і істина відбулися через Іісуса Христа”. Але зауваж розсудливість. Він порівнює не обличчя, а справи. А як тільки показано перевагу справ одного перед іншим, то і невдячні за необхідності повинні були прийняти таке вчення і навіювання про Христа. Коли свідчать самі справи – такі, в яких анітрохи не можна підозрювати ні упередженості, ні ворожнечі до кого б то не було, то представляється доказ незаперечний і для людей, які не мають доброго розуму. Справи ці виявляються такими, як розташували їх самі винуватці. Тому-то свідчення таких справ є найбільш безсумнівним.
Подивися також, яке, доступне навіть для людей слабких, євангеліст робить порівняння. Він не зображує на словах переваги (благодаті над законом), а тільки в самих найменуваннях показує відмінність їх, протиставляючи закону – благодать і істину, а слову: “дано” – слово: “відбулися”. А відмінність велика між тим і іншим. “Дано” – цей вираз відноситься до служителя, який прийняв закон від іншого і віддав тим, кому наказано було дати; а “сталися” благодать і істина – це зображає Царя, який владою своєю відпускає всі гріхи і роздає Свої дари. Тому (Господь) говорив: “прощаються тобі гріхи твої”. Також: “А щоб ви знали, що Син Людський має владу на землі прощати гріхи, – каже розслабленому: “Говорю тобі: вставай, візьми постіль твою, і йди до дому твого” (Мк. 2:10-11). Чи бачиш, як благодать через Нього відбувалася? Зауваж теж і щодо істини. Але благодать вказує і на ту обставину, і на події з розбійником, і на дар хрещення, і на благодать Духа, що через Нього подається, і на багато іншого. А істину ми зрозуміємо ясніше, якщо вивчимо образи. Домобудівництво, що мало відбутися в новому заповіті, попередньо накреслили образи, як прообрази; а Христос, з пришестям Своїм, здійснив його. Отже, розглянемо коротенько деякі образи, – простежити всі образи в даний час і не можливо. Ви ж, вивчивши деякі, які я представлю, за ними зрозумієте й інші. Отже, чи хочете почнемо з самих страждань? Що говорить просвітництво? “Візьміть собі ягнят за родинами вашими, і принесіть на жертву, як Господь наказав і заповідав” (Вих. 12). Але Христос не так зробив; Він не наказує цього, а сам стає, як вівця, приносячи Отцеві Себе самого в жертву і приношення.
4. Подивися ще, як образ був даний через Мойсея, а істина здійснилася через Іісуса Христа. Під час нападу амаликитян на євреїв на горі Синайській були розпростерті руки Мойсея, підтримувані Аароном і Ором, що стояли з того й з іншого боку; а Христос сам собою тримав свої руки розпростерті на хресті. Чи бачиш, як дано був образ і як здійснилася істина? Також закон говорив: “Проклятий, хто не виконає слів цього закону” (Повт. 27:26). А що говорить благодать? “Прийдіть до Мене всі, хто трудиться і обтяжений, і Я заспокою вас” (Мф. 11:28). І Павло: “Христос викупив нас від клятви закону, зробившись за нас клятвою” (Гал. 3:13). Отже, отримавши таку велику благодать і істину, не зробимося, внаслідок самої величі дару, безтурботними. Чим більшої ми удостоєні почесті, тим більше повинні бути і доброчесними. Хто, будучи трохи облагороджений, небагато виявляє і ревнощів у собі, той не настільки великого заслуговує і осуду; але хто, будучи піднесений на найвищий ступінь почесті, виявляє в собі властивості низькі та справи принизливі, той заслужить набагато більшу кару. Але не дай Бог – коли-небудь припускати це у вас. Ми сподіваємося на Господа, що ви здійнялися душами вашими до небес, зреклися землі і, будучи у світі, не віддані пристрастям світу. Однакож і за такої впевненості, ми не перестаємо почасту навіювати вам одне й те саме. У тілесній боротьбі всі глядачі також переконують (бійців) не падати, не лежати розпростертими ниць, а бути бадьорими і триматися на ногах; але тих, які, незважаючи на вмовляння, не можуть встати, одного разу назавжди втрачають перемогу, і, як нездатних до подвигів, із презирством залишають у такому становищі. Але тут можна очікувати чогось хорошого не тільки від вас, не сплячих, а й від занепалих, якщо тільки вони захочуть виправитися. Для того-то ми і робимо все, і благаємо, і докучаємо, і докоряємо, і хвалимо, щоб влаштувати ваше спасіння. І ви тому не досадуйте на наші часті застереження до життя доброчесного. Ми говоримо, не як такі, що засуджують ваше недбальство, а як такі, що мають добрі надії щодо вас. До того ж, що досі було сказано і надалі буде сказано, то стосується не вас тільки, а й нас, що говорять. І ми самі маємо потребу в такому ж повчанні, і хоча самі говоримо, але ніщо не перешкоджає звернути ті самі промови і до нас. Слово, зустрівши винного в гріхах, виправляє його; не причетного до гріха і вільного від нього відводить від нього ще далі. Адже і ми не чисті від гріхів.
Отже, лікування одне для всіх, і посібники лікарські пропонуються всім. Але лікування не одне у всіх, а співрозмірне зі свавіллям тих, хто користується ним. Тому хто користується лікуванням, як годиться, той отримує полегшення від лікування; а хто лікування не докладає до рани, той посилює в собі зло і обертає його до найнещасніших наслідків. Отже, не будемо засмучуватися, коли нас лікують, але краще будемо радіти, хоча б спосіб вчення завдавав нам гірких скорбот, – тому що згодом він принесе найсолодший плід. Усе робитимемо так, щоб чистими від ран і виразок, завданих душі уязвленістю гріха, перейти нам у вік майбутній, щоб сподобитися споглядання Христа й бути відданими не жорстоким і мстивим силам, а тим, що можуть ввести нас у спадок небесний, приготований тим, хто Його любить, – що й нехай отримаємо всі ми, благодаттю й людинолюбством Господа нашого ІІісуса Христа, Котрому слава й держава на віки віків. Амінь.

* * *15Т. е. у вогні.Бесіда 15Ін. 1:18. Бога не бачив ніхто ніколи; Єдинородний Син, що є в надрах Отчого, Він явив.1. Бога ніхто ніколи не бачив у Його сутності. – 2 и 3. Іісус Христос цілком знає Отця, тому що перебуває в Його лоні. – Спростування аріан та інших єретиків, які відкидали Божество Іісуса Христа. – Іісус Христос відкрив нам більше, ніж пророки і Мойсей. – Усі християни становлять одне тіло. – Що служить найбільшим зв’язком їхньої взаємної любові.1. Бог хоче, щоб ми не просто слухали імена і слова, які є в Писанні, але – з розумінням. Тому блаженний Давид написав так: “Відкрий очі мої, і побачу чудеса закону Твого” (Пс. 118:18). Після нього син його, який заступив на його місце, вчить, що мудрості треба шукати, як срібла, здобувати її більше, ніж золота. А Господь навіював юдеям випробовувати Писання і тим нас ще більше спонукає до дослідження. Він не в тому сенсі говорив це, щоб тільки прочитавши, можна було з першого разу зрозуміти Писання. Ніхто, звичайно, не стане випробовувати того, що знаходиться поблизу і під рукою, а випробовують те, що залишається в тіні і може відкритися тільки після довгого дослідження. Для того-то Писання називається і скарбом потаємним, щоб спонукати нас до випробування його. А це навіюється нам для того, щоб приступали до слів Писання не просто, як трапилося, а з великою обачністю, тому що хто слухатиме, що читається в ньому, без міркування і все прийматиме буквально так, як сказано, той може припускати багато безглуздого про Бога. Він, мабуть, припустить, що Бог є і людина, і що Він складається з міді, що він і гнівливий, і лютий, і багато інших ще гірших думок. Якщо ж хто буде вникати в глибину сенсу, то уникне всякої такої безглуздості. Ось і в читанні, нині нам запропонованому, говориться, що Бог мав лоно, а це властиво тілам; але ніхто не буде стільки дурний, щоб безтілесне вважати тілом. Щоб усе це зрозуміти в сенсі духовному, як годиться, дослідимо це місце докладніше.
“Бога не бачив ніхто ніколи”. Яким шляхом євангеліст прийшов до цього? Показавши велику перевагу дарів Христових – таку, що незмірна відстань перебуває між цими дарами і повідомленими через Мойсея, він хоче потім висловити і достатню причину такої між ними різниці. Мойсей, як раб, був служителем справ нижчих; а Христос, як Владика і Цар і Син Царя, приніс нам незрівнянно вищі дари, співіснуючи завжди з Отцем і бачачи Його невпинно. Тому-то євангеліст і додав: “Бога не бачив ніхто ніколи”. Що ж ми скажемо на слова велегласнейшего Ісаї: “бачив я Господа, що сидить на престолі високому і піднесеному” (Іс. 6:1)? Що скажемо на свідчення самого Іоанна про те, що Ісайя сказав це тоді, “коли бачив славу Його” (Ін. 12:41)? Що скажемо на слова Єзекіїля? І він же бачив Бога, що сидить на херувимах. Що – на слова Даниїла? І він каже: “і сів Старий днями” (Дан. 7:9). Що також – на слова Мойсея: “покажи мені славу Твою, щоб я пізнав Тебе” (Вих. 33:18,13)? А Яків і прізвисько отримав від цього, тобто був названий Ізраїлем, а Ізраїль означає: той, хто бачить Бога. Бачили Його й інші. Отже, чому ж Іоанн сказав: “Бога не бачив ніхто ніколи”? Він показує, що все те було справою поблажливості, а не баченням самої істоти божественного. Якби вони бачили саму істоту, то бачили б її не різним чином. Воно просте, необразне, нескладне, неописане; не сидить, не стоїть, не ходить. Усе це притаманне тільки тілам. Але як Бог існує, це знає Він один, і це сповістив сам Бог Отець через одного пророка: “Я, – каже, – примножував видіння, і через пророків уживав притчі” (Ос. 12:10), тобто, Я зглянувся, з’явився, але не тим, що Я є. А оскільки Син Його мав з’явитися нам у дійсній плоті, то Він від самого початку приготував людей до споглядання істоти Божої, скільки їм можливо було бачити. Але що Бог є сам у собі, того не бачили не тільки пророки, а й ангели та архангели, і якби ти запитав їх про це, то у відповідь не чув би нічого про сутність, а тільки спів: “Слава на небесах Богу, і на землі мир, у людях благовоління” (Лк. 2:14). Якби ти побажав дізнатися про те що-небудь від херувимів або серафимів, то почув би таємничу трисвяту пісню і що “вся земля сповнена слави Його” (Іс. 6:3). А якби ти звернувся з питанням до сил ще вищих, то нічого не дізнався б, крім того, що в них одна справа – хвалити Бога. “Хваліть Його, всі Ангели Його, хваліть Його, всі воїнства Його” (Пс. 148:2). Отже, самого (Бога Отця) бачить тільки Син і Дух Святий. Та й як створена істота, якою б вона не була, може бачити Незтвореного! Якщо ми не можемо ясно бачити будь-яку безтілесну силу, навіть створену, – а цьому багато виявилося прикладів по відношенню до ангелів, – то тим паче ми не можемо бачити істоти безтілесної і не створеної. Тому й Павло каже: “Якого ніхто з людей не бачив і бачити не може” (1Тим. 6:16). Але чи не належить ця перевага тільки одному Отцеві, а не Синові? Ні – і Синові також. А що належить це і Синові, послухай Павла, який показує це і каже: “Який є образ Бога невидимого” (Кол. 1:15). А як образ невидимого, Він і сам невидимий; інакше не був би й образом. Якщо ж (Павло) в іншому місці говорить: “Бог з’явився у плоті” (1Тим. 3:16), – ти не дивуйся; це явище сталося у плоті, а не по суті. Але що і Він невидимий, не тільки для людей, а й для вищих сил, показує також Павло. Сказавши: “з’явився у плоті”, він додає: “показав Себе Ангелам”.
2. Таким чином, Він з’явився ангелам тоді, коли зодягнувся плоттю; а до того вони також не бачили Його, тому що і для них істота була невидимою. Як же, скажете, сам Христос сказав: “Дивіться, не зневажайте жодного з цих малих, бо кажу вам, що їхні ангели на небесах завжди бачать обличчя Отця Мого Небесного” (Мф. 18:10)? Що ж? Невже Бог і обличчя має і небесами обмежується? Але ніхто не буде до такої міри позбавлений розуму, щоб стверджувати це. У якому ж сенсі це сказано? У тому ж, у якому сказано: “Блаженні чисті серцем, бо вони Бога побачать” (Мф. 5:8). Говориться тут про бачення, нам можливе, про бачення розумом і думкою про Бога. Таким чином і про ангелів можна сказати, що вони за своїм чистим і бадьорим єством завжди не що інше споглядають, а тільки Бога. Тому-то і сам (Господь) також говорить: “Отця не знає ніхто, крім Сина” (Мф. 11:27). Що ж? Невже всі ми перебуваємо в невіданні про Нього? Ні; тільки ніхто не знає (Отця) так, як Син. А як і раніше багато хто бачив Його, у доступній для них мірі бачення, істоти ж божеської не бачив ніхто, так і нині всі ми знаємо Бога, але який Він у сутності своїй, того не знає ніхто, – тільки один Народжений від Нього. Знанням Він тут називає точне споглядання і осягнення, і до того ж таке, яке має Отець про Сина. “Як Отець знає Мене, – каже Він, – так і Я знаю Отця” (Ін. 10:15).
Дивись же, з якою повнотою висловлює це євангеліст. Сказавши: “Бога не бачив ніхто ніколи”, він не говорить потім, що “Син, що бачить Його”, явив, але представляє щось інше, що ще повніше за бачення, саме: “Той, хто перебуває в надрах Отця”, – оскільки перебування в лоні набагато більше означає, ніж бачення. Хто просто – бачить, той має ще не зовсім точне пізнання про видимий предмет; а хто перебуває в лоні, той має повне знання. Отже, якщо Отця ніхто не знає, крім Сина, то ти, чуючи це, не подумай, що хоча Син знає Отця досконаліше за всіх інших, але не знає, який Він є в собі; і ось для цього євангеліст і каже, що Син перебуває в лоні Отця; а сам Христос віщає, що знає Отця стільки ж, скільки Отець Сина. Отже, хто став би суперечити, того запитай: чи знає Отець Сина? І він, якщо тільки не збожеволів, звісно, відповість: так. Потім знову ми запитаємо: чи має Отець знання про Сина повне і чи бачить ясно, що є Син? Звичайно противник погодиться і на це. А звідси ти виведи і повне знання Сина про Отця. Сам (Син) сказав: “Як Отець знає Мене, так і Я знаю Отця” (Ін. 10:15); і в іншому місці: “Це не те, щоб хто бачив Отця, крім Того, Хто є від Бога” (Ін. 6:46). Тому, як я сказав, євангеліст і згадав про лоно, одним цим словом пояснюючи нам усе: спорідненість і єдність істоти, нероздільне ведення і рівність влади. А інакше і Отець не міг би мати в лоні Своєму будь-яку іншу істоту, та й Син, якби був рабом і одним із багатьох, не наважився б перебувати в лоні Владики; це властиво тільки істинному Синові, який має велике дерзновення перед Батьком і в собі має анітрохи не менше (від Нього). Чи хочеш дізнатися вічність Сина? Послухай, що говорить Мойсей про Отця. Запитавши про те, що сказати у відповідь єгиптянам, якщо вони запитають, хто послав його, він отримав наказ сказати: “Той, хто послав мене” (Вих. 3:14). Слово: “Сущий” означає буття постійне, буття безпочаткове, буття в істинному і власному сенсі. Те саме означає і вираз: “на початку було”, зображуючи буття постійне. І цей вираз вживає тут Іоанн саме для того, щоб показати, що Син існує в лоні Отця безпочатково і вічно. А щоб ти, за спільністю найменування, не дійшов висновку, що Він один із тих, котрі стали синами по благодаті, для того тут докладено член (о́ ), який і відрізняє Його від синів по благодаті. Якщо ж для тебе цього недостатньо, і ти все ще схиляєшся долу, то вислухай найменування, більш властиве Синові: “єдинородний”. А якщо ти і після цього дивишся донизу, то я не відмовлюся вжити про Бога і людський вираз, – маю на увазі лоно, тільки б ти не уявляв собі нічого приниженого. Чи бачиш людинолюбство і промисел Владики? Бог допускає про Себе слова негідні, щоб принаймні в такий спосіб ти розплющив очі й подумав про щось велике й високе, – і ти все ще залишаєшся долу? Справді, скажи мені, для чого тут згадується лоно, поняття грубе і плотське? Чи для того, щоб ми уявляли собі Бога тілом? Ні, зовсім ні, кажеш ти; для чого ж? Якщо воно не зображує ні істинності Сина, ні того, що Бог не є тілом, то, звісно, вислів цей кинутий даремно і без жодної потреби. Так для чого ж? Я не перестану питати тебе про це. Чи не явно – для того, щоб за допомогою його ми зрозуміли саме те, що Він є істинно Син єдинородний і совісний Отцеві? “Він явив”, – сказано. Що Він явив? Що “Бога не бачив ніхто ніколи”? Що Бог єдиний? Але це (говорили) і пророки, часто волав і Мойсей: “Господь, Боже наш, Господь єдиний є” (Повт. 6:4); і Ісая: “Перш за Мене не було Бога, і після Мене не буде” (Іс. 43:10).
3. А що ж іще ми дізнаємося від Сина, як такого, що існує в надрах отчих? Що дізнаємося від Єдинородного? По-перше, що це саме становить Його дієву силу. Потім, ми отримали більш ясне вчення і пізнання про те, що Бог є Дух, і що ті, хто поклоняється Йому, повинні поклонятися духом і істиною; ще ж і те, що Бога бачити неможливо, що Його не знає ніхто, окрім Сина, і що Він є Отець істинного Єдинородного; також і все інше, що про Нього оповідається. Саме ж слово: “явив” виражає вчення найяскравіше і найочевидніше, яке Він передав не одним іудеям, а й усьому всесвіту, і яке сам виконав. Пророків слухали не всі юдеї, а Єдинородному Сину Божому підкорився і увірував весь всесвіт. Отже, сповідання означає тут особливу ясність вчення. Тому-то називається і Словом, і Ангелом великої ради. Якщо ж ми удостоєні вищого і найдосконалішого вчення, після того, як Бог в останні дні промовив нам уже не тільки через пророків, а й через Єдинородного Сина, то і ми повинні показати життя більш піднесене і гідне такої почесті. Як Він зглянувся до нас до того, що забажав розмовляти з нами не через рабів, а сам безпосередньо, то недоцільно було б з нашого боку не показати в собі нічого кращого, ніж у попередні часи. Юдеї мали вчителем Мойсея, а ми самого Владику Мойсея. Тож покажемо любомудрість, гідну цієї почесті, і не матимемо нічого спільного з землею. Він для того і приніс нам вчення згори, з небес, щоб піднести туди нашу думку, щоб ми стали, в міру сил своїх, наслідувачами свого Учителя. А як нам, скажеш, стати наслідувачами Христа? Роблячи все для загального блага і не шукаючи свого. “Бо і Христос, – сказано, – не Себе догоджав, але, як написано: “Злословия тих, хто злословлять Тебе, впали на Мене” (Рим. 15:3). Ніхто нехай не шукає свого. А нехай, шукаючи свого, кожен має на увазі ближніх; що – наше, те – і їхнє. Ми одне тіло і члени та частини одне одного. (Рим. 12:5).
Не будемо ж у ставленні один до одного, як розділені. Нехай ніхто не говорить: такий-то мені не друг, не родич, не сусід; у мене немає нічого спільного з ним: як мені приступити до нього? Як почати розмову? Якщо він і не родич, не друг тобі, – все ж таки він людина, одного з тобою єства, має одного Владику, співраб, співмешканець, – бо живе в одному з тобою світі. А якщо ще містить одну віру, то ось він і член твій. Яка дружба може породити таке єднання, як спорідненість віри? Ми повинні показувати не таку близькість, не таке мати спілкування між собою, як друзі з друзями, а як члени з членами. Іншої вищої дружби і спілкування, ніж це, не знайде ніхто ніколи. Ти так само не можеш казати: звідки в мене близькість і зв’язок з таким-то, як не можеш сказати цього про свого брата, бо це було б смішно. “Усі ми хрестилися в одне тіло”, – сказано (1Кор. 12:13). Для чого “в одне тіло”? Для того, щоб не розділятися, але взаємною згодою і дружбою зберігати зв’язок усього тіла. Отже, не будемо зневажати один одного, щоб не знехтувати самими собою, – бо сказано: “ніхто ніколи не мав ненависті до своєї плоті, але живить і зігріває її” (Еф. 5:29). Для цього Бог дав нам один дім – світ цей; розділив усе порівну: одне для всіх запалив сонце, розпростер один притулок – небо; влаштував одну трапезу – землю; дав і іншу трапезу, що значно важливіша за цю, але також одну: співучасники таїнства знають, що я кажу; дарував усім один духовний спосіб народження; в усіх нас одна батьківщина на небі; всі п’ємо з однієї й тієї самої чаші. Ані багатому Він не дав нічого більшого і дорогоціннішого, ані бідному нічого меншого і малоціннішого; але всіх однаково покликав, і як плотські, так і духовні (блага) однаково повідомив. Чому ж така нерівність у житті? Від користолюбства і зарозумілості багатих. Але, брати, нехай не буде надалі цього. Оскільки в нас є щось спільне й найнеобхідніше, що з’єднує нас в єдине, то не будемо розділятися через справи земні й нікчемні, – маю на увазі багатство, бідність, тілесну спорідненість, ворожнечу, дружбу. Усе це тінь, ще нікчемніша й тіні для тих, які з’єднуються узами вищої любові. Будемо ж зберігати ці узи нерозривними, і ніякий поганий дух не зможе проникнути в нас, щоб зруйнувати таке єднання. Отже, нехай буде воно у всіх нас, благодаттю і людинолюбством Господа нашого Іісуса Христа, через Якого і з Яким Отцю зі Святим Духом слава нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Бесіда 16Ін. 1:19. І ось свідчення Іоанна, коли юдеї прислали з Єрусалима священиків і левитів запитати його: хто ти?1. як злість юдеїв проявляється в питаннях, з якими вони зверталися до св. Іоанна Хрестителя. – 2. Як цей вірний Предтеча віддає Іісусові Христу славу, яку навіть юдеї хотіли віддавати йому самому. – 3-4. Висока думка, яку юдеї мали про св. Іоанна Хрестителя. – Їхнє невір’я в Іісуса Христа невиправдане і не заслуговувало на прощення. – Смирення св. Іоанна Хрестителя. – Проти аномеїв. – Гордість знищує всяку чесноту душі і спотворює всі добрі справи. – Вона є матір диявола, початок, джерело і причина всіх гріхів. – Про милостиню. – Бідні переносять на небо блага світу цього. – Неміцність земних володінь і тому потрібно завчасно переносити їх у вищий град.1. Небезпечна пристрасть, улюблений, – заздрість; небезпечна і згубна для самих заздрісників, а не для тих, яким заздрять. Вона насамперед їм самим завдає шкоди і загибель, як якась смертоносна отрута, що проникла в їхні душі. А якщо вона коли-небудь шкодить і тим, яким заздрять, то це шкода мала і незначна, і ще приносить їм користь, набагато важливішу, ніж втрата. І так буває не із заздрістю тільки, а й з усіма іншими пристрастями: не той, хто терпить зло, а той, хто робить зло, отримує шкоду. Інакше, якби це було не так, Павло не навіював би своїм учням, що краще терпіти несправедливість, ніж чинити її, кажучи: “Для чого б вам краще не залишатися скривдженими, для чого б вам краще не терпіти несправедливості?” (1Кор. 6:7). Він добре знав, що загибель усюди слідує не за тим, хто терпить зло, а за тим, хто робить зло. Усе це я говорю з приводу заздрості іудеїв. Люди, що стікалися з міст до Іоанна і, в покаянні за свої гріхи, отримали хрещення, – ті самі, після хрещення, наче передумавши знову, посилають запитати його: “хто ти”? Справді породження єхиднини, змії, якщо ще не гірші за них. Рід лукавий, перелюбний і розбещений, ти вже після хрещення знаєш і цікавишся дізнатися про Хрестителя? Чи може бути що-небудь дурнішим за цю дурість? Як же ви приходили до нього? Як сповідували свої гріхи? Як поспішали хреститися від нього? Як запитували його про те, що треба робити? Отже, все це робилося у вас нерозважливо, без усвідомлення причини і підстави на те? Утім, нічого такого не сказав блаженний Іоанн, не закричав, не став їх докоряти; але відповідав з усією поблажливістю. А для чого він так вчинив, – варто дізнатися, щоб усім було явним і очевидним лиходійство іудеїв.
Іоанн часто свідчив перед юдеями про Христа і, коли хрестив, нерідко нагадував про Нього тим, хто приходив, і говорив: “Я хрещу вас у воді на покаяння, але Той, хто Йде за мною, сильніший за мене, Він хреститиме вас Духом Святим і вогнем” (Мф. 3:11). Але вони по відношенню до Іоанна показали людську слабкість: маючи на увазі славу мирську і дивлячись на зовнішність, вони думали, що негідно Іоанна підпорядковувати себе Христу. Іоанна підносило багато чого в їхніх очах: по-перше, імените і знатне походження, бо він був сином первосвященика; по-друге, суворість життя і презирство до всього людського, бо він, нехтуючи і одягом, і домом, і самою їжею, проводив перед тим увесь час у пустелі. У Христі все було навпаки, походження принижене, що іудеї часто й виставляли напоказ, кажучи: “Чи не теслярів Він син, чи не Його Матір звати Марією, а браття Його – Яків та Іосій” (Мф. 13:55)? А уявна Його батьківщина була в такому безслав’ї, що й Нафанаїл говорив: “Чи може бути щось добре з Назарету?” (Ін. 1:46). Спосіб життя був у Нього звичайний, одяг нічим не відрізнявся від інших; шкіряного пояса Він не носив, волосяниці не мав, меду й акридів не їв; він жив, як і всі, був присутній на зібраннях людей порочних і митарів, тільки щоб привабити їх. Юдеї, не розуміючи цього, зневажали Його, як і сам Він каже: “Прийшов Син Людський, їсть і п’є, і кажуть: ось людина, що любить їсти і пити вино, друг митарям і грішникам” (Мф. 11:19). І ось як Іоанн часто відсилав їх від себе до Того, хто, на їхню думку, був нижчим за нього, то вони, соромлячись і нарікаючи на це, і бажаючи краще мати вчителем Іоанна, відкрито не наважуючись цього висловити, а відправляють до нього посольство, сподіваючись лестощами привернути його до того, щоб він оголосив себе Христом. І не якихось знехтуваних людей вони посилають до нього, як до Христа, коли, бажаючи схопити Його, послали слуг, потім іродіанів і подібних до них людей, а священиків та левитів, та й священиків саме з Єрусалима, тобто найпочесніших (євангеліст не без причини помітив це). Посилають же для того, щоб запитати Іоанна: “хто ти?” А тим часом і народження його було відоме всім, так що всі говорили: “Що буде немовля це?” (Лк. 1:66) – і чутка про нього пронеслася по всій нагірній країні. Знову, коли він прийшов на Йордан, жителі всіх міст поспішали до нього, і з Єрусалима і з усієї Юдеї йшли хреститися в нього. Отже, це-то люди тепер запитують, – не тому, щоб не знали його (як могли вони не знати людини, що стала такою відомою?), але вони хотіли привести його до того, що я висловив.
2. Послухай же, як цей блаженний чоловік відповідає саме на ту думку їхню, з якою вони запитували його, а не на саме запитання. Коли вони запитали: “хто ти”? – він не раптом сказав те, що слід було сказати: “Глас волаючого в пустелі” (Мк. 1:3). А що? Він знищує їхнє припущення, – на запитання: “хто ти?” – він “оголосив, і не зрікся, і оголосив, що я не Христос” (Ін. 1:20). Зауваж мудрість євангеліста. Три рази він говорить одне й те саме, щоб показати і чесноту Хрестителя, і все лукавство та безглуздя іудеїв. Також і Лука каже, що, коли народ припускав, чи не він Христос, – він знищив це припущення. Така властивість розсудливого служителя – не тільки не викрадати честі, що належить пану, а й відкидати її навіть у такому разі, коли б пропонували її інші. Утім, простий народ дійшов до такого припущення через простоту й незнання; а ті запитували його, як я сказав, зі злим наміром, сподіваючись лестощами захопити його до того, чого хотіли. А якби вони не це саме мали на увазі, то не перейшли б негайно до іншого запитання, а стали б дошкуляти на те, що він говорить зовсім інше і відповідає не на запитання; вони б сказали йому: хіба ми це припускаємо? Хіба про це прийшли питати? Але, ніби будучи спійманими і викритими, вони переходять до іншого предмета і кажуть: “що ж? ти Ілля? Він сказав: ні. Пророк? Він відповідав: ні” (Ін. 1:21). Вони очікували, що й Ілля прийде, як і Христос сказав. На запитання учнів: “як же книжники кажуть, що Іллі належить прийти раніше”? – Він сказав: “Ілля повинен прийти раніше і влаштувати все” (Мф. 17:10-11). Потім запитали: “пророк”? І він відповідав: “ні”. Однак він був пророк. Чому ж він зрікся? Знову тому, що дивився на мету тих, хто питав. Вони очікували, що прийде якийсь обраний пророк, бо Мойсей казав: “Пророка з-поміж тебе, з братів твоїх, як і мене, виведе тобі Господь, Бог твій, і слухатимете Його” (Повт. 18:15). А це був Христос. Тому вони не взагалі кажуть: “пророк”? маючи на увазі одного з багатьох пророків, але з додатком: “чи не той ти пророк, про якого провістив Мойсей”? Тому-то він і відрікся – не від того, що він – пророк, а від того, що він – саме той (провіщений) пророк. “Сказали йому: “Хто ж ти? Щоб нам дати відповідь тим, хто нас послав: що ти скажеш про себе самого?” (Ін. 1:22).
Чи бачиш, як вони ще сильніше приступають і наполягають, повторюють питання і не відстають? Але Іоанн із лагідністю спершу відкидає їхні хибні припущення, а потім дає дійсне поняття про себе: “Я, – каже, – голос того, що волає в пустелі: виправите дорогу Господу, як сказав пророк Ісая” (Ін. 1:23). Оскільки він уже висловив про Христа щось велике і високе, то, ніби у відповідь на їхню думку, негайно поспішає звернутися до пророка і таким чином підтверджує свої слова. “А послані були з фарисеїв; І вони запитали його: “Чого ж ти хрестиш, коли ти не Христос, не Ілля, не пророк?” (Ін. 1:24-25). Бачиш, як не даремно я кажу, що вони саме до цього хотіли довести його? А спочатку цього вони не говорили, щоб не піддатися загальному від усіх докору. Потім, коли він сказав: “я не Христос”, вони, бажаючи приховати те, що затівали в душі, переходять до Іллі і до (обіцяного) пророка. Коли ж Іоанн сказав, що він ні той, ні інший, вони нарешті, наведені в подив, скинувши з себе личину, вже відкрито виставляють свій лукавий задум і кажуть: “що ж ти хрестиш, якщо ти ні Христос”? Потім, знову бажаючи прикритися, приєднують і інших осіб, Іллю і пророка. Оскільки не могли похитнути його честю, то думають обвинуваченням змусити в нього зізнання в тому, чого не було. Але й цього не могли зробити. О, безумство! О, гордовитість і передчасна метушливість! Ви послані дізнатися від нього, хто і звідки він: чи не хочете наказувати йому і законів? І цього саме хотіли вони, примушуючи його оголосити себе самого Христом. Однак він і тепер не обурюється і не висловлює нічого такого, хоча й справедливо було б, як наприклад: “чи ви хочете мені наказувати і давати закони?” Але знову показує велику лагідність. “Я хрещу у воді; але стоїть серед вас Хтось, Якого ви не знаєте. Він-то Той, Хто йде за мною, але Який став попереду мене. Я недостойний розв’язати ремінь у взутті Його” (Ін. 1:26-27).
3. Що на це могли б сказати юдеї? Тут звинувачення на них незаперечне, осуд нещадний; вони самі на себе виголосили суд. Яким чином? Вони вважали Іоанна гідним усякої віри і стільки правдивим, що вірили йому не тільки тоді, коли він свідчив про інших, а й коли говорив про себе самого. Якби вони не були такої думки про нього, то не послали б дізнатися від нього про нього ж самого. Відомо, що ми віримо тільки тим людям, коли вони говорять про самих себе, яких визнаємо людьми найправдивішими. Але не це тільки загороджує їхні вуста, а й сам настрій, з яким вони приступили до нього; вони прийшли до нього з особливою ретельністю, хоча потім і змінилися. Вказуючи на те й на інше, Христос говорив: “Він був світильник, що горів і світив, а ви хотіли недовго потішитися у світлі його” (Ін. 5:35). А сама відповідь Іоанна ще більше показала в ньому людину, гідну віри. Хто не шукає слави своєї, сказано, той “істинний, і немає неправди в Ньому” (Ін. 7:18). І він не шукав; але відіслав їх до іншого. Тим часом послані були з людей довірених, почесних, тож їм не залишалося жодного притулку, або виправдання у своїй невір’ї Христу. Чому ви не прийняли того, що говорив про Нього Іоанн? Ви послали своїх старшин, через них ви запитували його, ви чули, що відповідав Хреститель; вони, зі свого боку, показали всю ревність, всю цікавість, вказували на всіх осіб, яких ви припускали в ньому. І однак він із повною свободою сповідував, що він – ні Христос, ні Ілля, ні пророк. Не обмежуючись цим, він сказав і те, хто він сам, розмовляв про сутність свого хрещення, – а саме, що воно є маловажним і недосконалим, і не має в собі нічого, крім води, – показуючи тим перевагу хрещення, дарованого Христом. Приєднав і свідчення Ісаї пророка за довгий до того час, і одного назвав Господом, а іншого – Його служителем і рабом. Що ж після цього залишалося робити? Чи не увірувати в Того, про кого (Іоанн) свідчив, – вклонитися Йому і сповідати Його Богом? А що свідчення це було справою не лестощів, а істини, це засвідчила вдача і любомудрість свідка. Зрозуміло це й тому, що ніхто не віддає перевагу собі перед ближнім і, коли можна отримати самому честь, ніхто не захотів би поступитися нею іншому, особливо коли честь така велика.
Таким чином і Іоанн не надав би такого свідчення про Христа, якби Він не був Богом. Якби й від себе відхилив цю честь, як таку, що вища за його природу, то звісно не приписав би її й іншій, нижчій істоті. “Стоїть серед вас Хтось, Якого ви не знаєте”. Це він сказав тому, що (Христос) зазвичай втручався в натовп народу, як людина проста, і вчив завжди проти гордості й марнославства. Знанням же тут Іоанн називає знання точне, саме про те, хто Він такий і звідки. А вираз: “Той, хто йде за мною”, Іван часто вживає, кажучи нібито так: “не думайте, що все полягає в моєму хрещенні. Якби воно було досконале, то не прийшов би після мене інший зі встановленням іншого хрещення. А моє хрещення тільки приготування і вказівка шляху до того хрещення. Наша справа – тінь і образ. Має прийти інша особа, яка покаже істину”. Таким чином, слова: “Той, хто йде за мною” найбільше вказують на Його гідність. Якби (хрещення Іоаннове) було досконале, то не було б потреби шукати другого. “Став попереду мене”, тобто, Він гідніший, славніший за мене. А щоб не подумали, що ця перевага є тільки порівняльною, то, бажаючи показати Його незрівнянну гідність, Іоанн додає: “я недостойний розв’язати ремінь у взутті Його”, тобто, Він не просто “став попереду мене”, але так, що я недостойний бути в числі навіть останніх служителів Його: розв’язувати взуття і є справа найнижчого служіння. Якщо ж Іоанн недостойний розв’язати ремінь, – Іоанн, “з народжених жінками немає жодного пророка більше” (Лк. 7:28), то де ж нам помістити себе? Якщо гідний цілого світу, або, краще, більший за нього (бо сказано: “яких увесь світ не був гідний” (Євр. 11:38)), якщо він визнає себе негідним бути серед Його останніх служителів, то що ж скажемо ми, обтяжені тисячею вад, – ми, що так далекі від чеснот Іоанна, як відстоїть земля від неба?
4. Отже, Іоанн говорить про себе, що “я недостойний розв’язати ремінь у взутті Його”; а вороги істини доходять до такого божевілля, що вважають себе гідними знати Його так само, як Він знає Себе самого. Що може бути гірше за таке безумство? Що божевільніше за таке самохвальство? Добре сказав дехто мудрий: “Початок гордості – віддалення людини від Господа і відступлення серця її від Творця її” (Сир. 10:14). Диявол, який раніше не був дияволом, не був би скинутий і не став би дияволом, якби не захворів на цю саму хворобу. Вона позбавила його колишньої гідності, вона низвела його в геєну, вона послужила для нього причиною всіх зол. Вада ця може сама по собі зашкодити всякій чесноті душі – чи то милостині, чи то молитві, чи то посту, чи то чомусь іншому. Сказано, що високе у людей не чисте перед Господом.
Не блуд тільки і не перелюб оскверняє тих, які віддаються йому, але й гордість, і навіть набагато більше. Чому? Тому що хоча блуд і непростиме зло, але принаймні інша людина може послатися на побажання; а зарозумілість не має жодної причини, жодного приводу, під яким заслуговує на бодай тінь вибачення; вона є ніщо інше, як розбещення душі та найтяжча хвороба, яка походить не від чогось іншого, як від нерозсудливості. Справді, немає людини нерозважливішої за зарозумілу людину, хоч би вона мала велике багатство, хоч би здобула широку зовнішню освіту, хоч би була поставлена на найвищому ступені влади, хоч би мала в себе все, що для людей здається завидним. Якщо той, хто пишається дійсними перевагами, жалюгідний і нещасний і втрачає нагороду за всі свої досконалості, то чи не найсмішніший за всіх той, хто пишається нікчемними благами, тінню й кольором трави (такою є слава цього століття), – бо він чинить так само, як як якби бідняк, злидар, який постійно страждає від голоду, випадково однієї ночі побачив приємний сон і тим почав би марнославлятися? Жалюгідний і нещасний! Душу твою з’їдає найжорстокіша хвороба, і ти, злиденний крайньою убогістю, мрієш, що в тебе стільки й стільки-то талантів золота і безліч прислуги? Та це – не твоє. А якщо не віриш моїм словам, то переконайся дослідами колишніх колись багатіїв. Якщо ж ти такий захоплений, що не розумієшся на пригодах інших, то зачекай трохи, і ти дізнаєшся на власному досвіді, що немає для тебе жодної користі від цих благ, коли, під час останнього подиху, не будучи владним у жодній годині чи в жодній хвилині, ти мимоволі залишиш їх людям, які тебе оточують, і, що нерідко трапляється, таким людям, яким ти й не хотів би залишити. Багато хто навіть не мав можливості розпорядитися про них, а відходив ненавмисно, ще бажаючи насолоджуватися ними, але їм уже не було це дозволено, і будучи захоплені, йдучи зі світу, мимоволі, через необхідність, залишали свої блага тим, кому б і не хотіли. Щоб і з нами того не сталося, ми, поки живі і здорові, відішлемо їх у свій (прийдешній) град. Тільки в такий спосіб ми матимемо змогу насолодитися ними, а не інакше; таким тільки чином ми покладемо їх у надійному й безпечному місці. Ніщо, ніщо не може їх звідти викрасти: ні смерть, ні довірчі свідоцтва, ні спадкоємці, ні наклепи й наклепи; але хто скільки приніс із собою, йдучи звідси, тим усім і буде насолоджуватися безперервно. А хто такий нещасний, що не захотів би вічно втішатися своїм набуттям? Перенесемо ж своє багатство і покладемо його там. Для цього перенесення нам не потрібно ні віслюків, ні верблюдів, ні колісниць, ні кораблів, – і від цього клопоту позбавив нас Бог, – потрібні нам будуть тільки бідні, кульгаві, сліпі, недужі. Їм-то доручено цей перевіз, вони-то пересилають багатство на небо, вони-то вводять володарів багатства у спадок вічних благ, якого нехай досягнемо і всі ми, благодаттю і людинолюбством Господа нашого Іісуса Христа, через Якого і з Яким Отцю, зі Святим Духом, слава нині й повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Бесіда 17Ін. 1:28-29. Це відбувалося у Віфаварі при Йордані, де хрестив Іван. Наступного дня бачить Іоанн Іісуса, що йде до нього, і каже: ось Агнець Божий, Який бере на Себе гріх світу.1. слова св. Іоанна Хрестителя як свідчення його найбільшого благоговіння до Іісуса Христа. – 2. Іісус Христос не мав потреби в хрещенні. – 3 и 4. Хибність припущення, що Іісус Христос творив у дитинстві чудеса. – Чому іудеї не вірили в Іісуса Христа, хоча чули проповідь св. Іоанна Хрестителя і бачили стільки знамень і чудес. – Достовірність євангелістів. – Проти язичників. – Зустрічаються захисники видовищ, але не знаходять істини і віри. – Твори філософів того часу проти християн.1. Велика чеснота – відважне, відкрите сповідування Христа і перевага цього сповідання над усім іншим; така велика й чудова, що Син Божий Єдинородний сповідує таку людину перед Отцем Своїм, хоча ця відплата і неспіврозмірна. Ти сповідуєш на землі, а Він сповідує на небесах; ти – перед людьми, Він – перед Отцем і всіма ангелами. Таким був Іоанн. Він не дивився ні на народ, ні на славу, ні на що людське, але, знехтувавши всім цим, з належною свободою проповідував усім про Христа. Тому євангеліст означає і саме місце (його проповіді), щоб показати зухвалість гучного проповідника. Не в будинку, не за рогом, не в пустелі, а на Йордані, серед безлічі народу, у присутності всіх, хто охрестився від нього (а Іоанна хрестили юдеї, які стояли перед іудеями), він виголосив це дивовижне сповідування про Христа, сповнене великих, піднесених і невимовних догматів, а про себе казав, що негідний був розв’язати ремінь чоботів Його. Як же це висловлює євангеліст? Присовокупляючи слова: “Це відбувалося у Віфанії”. А у виправлених списках сказано: “у Віфаварі”. Віфанія була не по той бік Йордану і не в пустелі, а поблизу Єрусалима. Але ці місця означає (євангеліст) і з іншої причини. Він хотів розповісти події не давні, а такі, що трапилися не за довгий перед тим час, і тому кличе у свідки своїх слів людей, які перебували в тих місцях і були очевидцями, і, таким чином, від самих місць подає докази. Упевнений, що у своїй розповіді він нічого не додає від себе, а говорить усе просто, як було, він запозичує свідчення від самих місць, яке, як я сказав, може бути не маловажним доказом істини. “Другого дня бачить Іоанн Іісуса, що йде до нього, і каже: ось Агнець Божий, Який бере на Себе гріх світу”. Євангелісти ніби розділили між собою часи. Матвій, коротко оглянувши час до ув’язнення у в’язницю Іоанна Хрестителя, поспішає до обставин наступних; а євангеліст Іоанн не лише не коротко представляє той час, а й на ньому особливо і зупиняється. Матвій, після пришестя Іісуса з пустелі, промовчавши про проміжні обставини, як, наприклад, про те, що проповідував Іоанн, що говорили послані (до нього) іудеї, і скоротивши все інше, негайно переходить до в’язниці. “Почувши ж Іісус, – каже він, – що Іоанн відданий під варту, пішов” звідти (Мф. 4:12). Але Іоанн зробив не так; а промовчавши про відхід у пустелю, про який сказав Матвій, він розповідає про обставини після зішестя Іісуса з гори і, розповівши багато про що, потім долучає: “бо Іоанн ще не був ув’язнений у в’язницю” (Ін. 3:24). Але для чого, скажеш, Іісус тепер приходить до Іоанна, робить це не одного разу, а й іншого разу? Матвій каже, що Йому потрібно було прийти для хрещення. Вказуючи на це, і сам Іісус додає: “бо так належить нам виконати всяку правду” (Мф. 3:15). А Іоанн показує, що Він і вдруге приходив, уже після хрещення, і це помічає словами Хрестителя: “Я бачив Духа, що сходив з неба, як голуб, і перебував на Ньому” (Ін. 1:32).
Отже, для чого він приходить до Іоанна? Адже Він не просто прийшов туди, а приходив саме до нього. “Бачить Іван, – сказано, – Іісуса, що йде до нього”. Оскільки Іоанн хрестив Його разом з іншими багатьма, і багато хто міг припускати, що він приходив до Іоанна з тієї самої причини, що й інші, тобто для того, щоб сповідувати гріхи й омитися в річці з покаянням, то Іісус і приходить знову, щоб і самому Іоанну дати можливість виправити таке становище. І справді Іоанн, сказавши: “ось Агнець Божий, Який бере на Себе гріх світу”, абсолютно знищив таку підозру. Якщо Він такий чистий, що може навіть вирішувати чужі гріхи, то зрозуміло, що Він приходить не для того, щоб сповідувати свої гріхи, а щоб чудовому проповідникові дати випадок – повторенням раніше сказаного ще точніше навіяти слухачам раніше про Нього сказане і додати до того ще щось інше. Частка: ось ужита тому, що багато хто вже давно, внаслідок слів Іоанна, хотів бачити Його. Тому Іоанн і вказує на Нього, коли Він з’явився, і каже: ось, висловлюючи цим, що Він є Той, на Кого здавна чекали. “Ось Агнець”. Агнцем називає Його, пригадуючи юдеям пророцтво Ісаї та прообразію з часів Мойсея, щоб через прообраз ближче привести їх до істини. Але агнець старозавітний не брав на себе ніколи нічиїх гріхів, а цей прийняв гріхи всього світу, позбавив його від гніву Божого, коли йому загрожувала загибель. “Цей є, про Якого я сказав: за мною йде Чоловік, Який став попереду мене, бо Він був перед мною” (Ін. 1:30).
2. Чи бачиш, як і тут пояснює євангеліст вираз: “попереду мене”? Називаючи Його агнцем і сказавши, що Він візьме на Себе гріх світу, потім каже: “став попереду мене”, і таким чином показує, що “попереду мене” – означає прийняття гріхів світу, хрещення Духом Святим. “Моє пришестя нічого більше не мало на меті, окрім проповідування загальному всесвіту Благодійника і окрім повідомлення хрещення водою; а Його пришестя має на меті – очищення всіх людей і дарування благодатних сил Утішителя”. “Став попереду мене”, тобто, з’явився славнішим за мене, “тому що був раніше за мене”. Нехай посоромляться ж послідовники божевілля Павла Самосатського, які противляться настільки очевидній істині. “Я не знав Його” (Ін. 1:31). Дивись, як він відхиляє всяку підозру від свого свідоцтва, показуючи, що воно дане їм не через пристрасть людську, а через одкровення Боже. “Я не знав Його”, – каже Іоанн. Як же ти можеш бути достовірним свідком? Як ти станеш навчати інших, якщо сам не знаєш? Як він міг бути упередженим до того, кого не знав? “Для того прийшов хрестити у воді, щоб Він був явлений Ізраїлю” (Ін. 1:31). Отже, Він сам не мав потреби в хрещенні, і обмивання те не іншу якусь мету мало, а саме прокладання іншим шляху до віри в Христа. Іоанн не сказав: я прийшов хрестити, щоб очистити охрещуваних, або щоб відпускати гріхи, але – “щоб Він був явлений Ізраїлеві”. Що ж, скажи мені, невже без хрещення не можна було проповідувати і залучати народ? Це було не так зручно. Якби проповідь була без хрещення, то не стали б усі так стікатися; не впізнали б переваги одного хрещення перед іншим без порівняння їх. Народ виходив до Іоанна не слухати тільки те, що він говорив, а для чого? Хреститися зі сповіданням своїх гріхів. Тим часом, приходячи хреститися, дізнавалися і про Христа, і про відмінність хрещення. А хоча хрещення Іоанна було й важливіше за іудейське, і тому всі поспішали до нього, однак і воно було не досконале. Але як ти впізнав Його? Через зішестя Духа, – каже Іоанн. А щоб не подумав хтось, ніби Христос, як і ми, потребував Духа, послухай, як Іоанн знищує і цю підозру, показуючи, що зішестя Духа відбулося єдино для сповіщення про Христа. Сказавши: “Я не знав Його”, Іоанн додає: “але Той, Хто послав мене хрестити у воді, сказав мені: “На Кого побачиш, як Дух зійде і на Ньому буде, Той є той, хто хрестить Духом Святим” (Ін. 1:33). Чи бачиш, що метою зішестя Святого Духа було тільки вказати Христа? Звичайно, свідчення Іоанна було безсумнівним; але бажаючи зробити його ще більш достовірним, він зводить його до Бога і Духа Святого. Як Іоанн свідчив про предмет настільки великий і чудовий, що міг здивувати всіх слухачів, – тобто, що (Іісус) один бере на себе гріхи світу і що велич дару (Його) слугує достатнім для того спокутою, – то й готує до такої думки. А приготуванням і слугує вчення, що Він – Син Божий, що Він не потребує хрещення і що Дух зійшов для того тільки, щоб вказати Його. Сам же Іоанн не мав сил повідомляти Духа. Це показують самі охрещені ним, коли кажуть: “Чи прийняли ви Святого Духа, увірувавши” (Діян. 19:2).
Христос не потребував хрещення, ні в цьому, ні в будь-якому іншому, а краще сказати, хрещення мало потребу в силі Христовій. Адже найголовнішим з усіх благ залишалося те, щоб охрещуваний удостоювався Духа. Тому Христос, коли прийшов, доклав це дарування Духа. “І свідчив Іоанн, кажучи: “Я бачив Духа, що сходив із неба, як голуб, і перебував на Ньому. Я не знав Його, але Той, Хто послав мене хрестити у воді, сказав мені: На Кого побачиш Духа, що сходить, і перебуває на Ньому, Той є той, хто хрестить Духом Святим. І я бачив і засвідчив, що Цей є Син Божий” (Ін. 1:32-34). Іоанн часто вживає слова: “я не знав Його”, – не без причини і не без мети, а тому, що був родичем Його по плоті. “Ось і Єлисавета, родичка Твоя,… і вона зачала сина” (Лк. 1:36). Отже, щоб не подати думки, ніби він має пристрасть заради спорідненості, він часто каже: “Я не знав Його”. Та й справді так було. Весь час він жив у пустелі, поза батьківським домом. Але як же він утримував Христа від хрещення, кажучи: “Мені треба охреститися від Тебе” (Мф. 3:14), якщо не знав Його до зішестя Духа і впізнав тоді тільки в перший раз? Це було свідченням, що він добре знав Його. Однак справедливо, що він дізнався не раніше або не задовго до того часу. Чудеса, що сталися в дитинстві Іісуса, як-то: події з волхвами та інші, трапилися набагато раніше, коли і сам Іоанн був ще в дитинстві. А протягом такого довгого часу, звичайно, Іісус не всім був відомий. А якби Він був відомий, то Іоанн не сказав би: “для того прийшов хрестити у воді, щоб Він був явлений Ізраїлеві”.
3. Звідси зрозуміло для нас і те, що знамення, які, як кажуть, були здійснені Христом у дитинстві, є неправдивими й вигаданими якимись брехливими людьми. Якби Він почав здійснювати чудеса від першого віку, то Іоанн не міг би не знати Його, та й народ не мав би потреби у вчителі, який вказав би на Нього. Тим часом Іоанн сам про себе говорить, що прийшов для того, “щоб Він явлений був Ізраїлеві”, і також іншим разом казав: “Мені треба хреститися від Тебе”; згодом же, пізнавши Його ближче, він проповідував про Нього народу, кажучи: “За мною йде Чоловік, що став попереду мене”, і: “Той, хто послав мене хрестити у воді”, послав для того, “щоб Він явлений був Ізраїлеві”, – так Той, Хто послав, відкрив Іоанну Христа ще до зішестя Духа. Тому ще до пришестя Його Іоанн говорив: “за мною йде Чоловік, Який став попереду мене”. Отже, Іоанн не знав (Іісуса) до пришестя на Йордан і хрещення всіх, але впізнав Його тоді, коли Він схотів хреститися, і до того ж впізнав за об’явленням під час хрещення, за вказівкою Отця і Духа іудеям, для яких і було зішестя Духа. Щоб не було знехтувано свідченням Іоанна, коли він говорив, що “Він був перед мною”, що Він хрестить Духом і що судитиме всесвіт, для цього Отець подав голос, сповістивши про Сина, і Дух зійшов, звеличуючи цей голос на главу Христа. Оскільки один хрестив, інший приймав хрещення, то, щоб хто-небудь із присутніх не подумав, що слова Отця сказані про Івана, для цього сходить Дух, усуваючи таке припущення. Отже, коли Іоанн каже: “я не знав Його”, то говорить про час минулий, не близький до хрещення. Інакше як же він утримував Іісуса, кажучи: “Мені треба хреститися від Тебе”? Як він говорив про Нього такі слова?
Чому ж юдеї не увірували, скажеш ти, коли не один Іоанн бачив Духа у вигляді голуба? Якщо вони й бачили, то для таких предметів потрібні не одні тілесні очі, а переважно очі розуму, щоб дійсного предмета не визнати за порожню примару. Вони бачили і те, як Христос здійснював чудеса і як, торкаючись своїми руками хворих і померлих, повертав їм життя і здоров’я, проте до того були сп’яніли від ненависті, що уявляли собі протилежне тому, що бачили. Як же могли вони залишити своє невір’я тільки по одному зішестю Духа? Деякі ж кажуть, що і не всі бачили Його, а тільки Іоанн та інші деякі, більш благомислячі. Хоча й чуттєвими очима можна було бачити Духа, що сходив у вигляді голуба, – при всьому тому не було жодної необхідності, щоб це явище було для всіх очевидним. І Захарія бачив багато чого в чуттєвому образі, і Данило, і Єзекеїл, і Єзекеїл; але учасником у видінні вони не мали нікого. Бачив багато чого і Мойсей, чого ніхто інший не бачив. Не всі також учні Христові були удостоєні бачити преображення Його на горі, не всі брали участь і в видіннях воскресіння, що ясно показує Лука, коли говорить, що Воскреслий явив себе “свідкам, обраним попередньо від Бога” (Діян. 10:41). “І я бачив, і засвідчив, що Сей є Син Божий”. Коли ж він свідчив, що є Син Божий? Він називав Його Агнцем, говорив і те, що Він буде хрестити Духом, а що Він – Син Божий, цього не говорив. Інші євангелісти не пишуть, що після хрещення Він говорив що-небудь, а промовчавши про події цього часу, вони кажуть про чудеса Христові, які були вже після ув’язнення Іоанна. З цього можна здогадуватися, що і це, і ще багато чого іншого вони пройшли мовчанням, що і показав цей самий євангеліст наприкінці свого писання. Вони стільки були далекі від наміру – вигадати що-небудь велике про Нього, що всі одноголосно, з усією точністю виклали обставини, очевидно, несприятливі для Нього, – і ти не знайдеш, щоб будь-хто з них промовчав про що-небудь подібне. Що ж стосується чудес, то інші чудеса один з них надавав іншому описувати, а про деякі промовчали всі. Це кажу я не без мети, але маючи на увазі безсоромність язичників; це є достатнім доказом правдивості євангелістів і того, що вони нічого не говорили через пристрасть. Цим доказом, разом з іншими, ви можете ратувати проти язичників. Але послухайте, – безглуздо буде, якщо лікар з усією ретельністю боротися буде за своє мистецтво, так само і швець і ткач і всі інші ремісники за своє ремесло, а той, хто сповідує себе християнином, не в змозі буде слова сказати на захист своєї віри. Нехтування тими мистецтвами завдає шкоди в майнах, а недбальство про віру губить у нас саму душу. І ми перебуваємо в такому жалюгідному стані, що на ті справи вживаємо все своє старання, а найнеобхідніше, те, від чого залежить наше спасіння, нехтуємо, як нічого не варте.
4. Це не спонукає і язичників до засудження своїх власних помилок. Якщо вони, наполегливі у брехні, все роблять так, щоб прикривати сором своїх лжевчень, а ми, служителі істини, не можемо заради неї і вуст розкрити, то як же їм не засуджувати нас у слабкості нашого сповідування, як не підозрювати в нас обману й омани, як не хулити Христа, ніби лицеміра й ошуканого, що для обману скористався нерозумністю простих людей? А в такій хулі винні ми, як скоро не хочемо потрудитися у вивченні своєї віри, але, вважаючи цю справу зайвою, дбаємо тільки про земне. Який-небудь любитель танцюриста, або бігуна, або бійця зі звірами всіляко намагається про те, щоб не поступитися змагаючись про них, марнує їм похвали, захищає проти засуджувачів їхніх і тисячею лайок вражає супротивників. Але коли має відбутися промова на захист християнства, всі потупляють очі в землю, чухаються, позіхають і осміяні відступають. Якого обурення заслуговує це, коли у вас Христос видається нижчим за танцюриста, коли ви збираєте тисячі доказів на захист того, що роблять для танцюриста, не дивлячись на те, що вони люди найпрезирливіші, а на захист Христових чудес, які привернули увагу всього всесвіту, не хочете навіть нічого подумати, чи хоч якось потурбуватися? Ми віримо в Отця і Сина і Святого Духа, у воскресіння тіл, у життя вічне. Тепер, якщо хто-небудь із язичників запитає: хто цей Отець, хто Син, хто Дух Святий? або: як, мовляв, ви самі, визнаючи трьох богів, звинувачуєте нас у багатобожництві? – що ви скажете, що будете відповідати? Як відіб’єте таке заперечення? А що, якщо ви мовчатимете, а вам запропонують інше запитання: яке це воскресіння? Чи в цьому тілі ми знову повстанемо, чи в іншому? Якщо в цьому, то навіщо ж воно має зруйнуватися? Що ви на це скажете? А якщо ще запитають: для чого Христос прийшов нині, а не раніше? Чи Він нині тільки захотів промишляти про людей, а в усі інші часи не мав піклування про нас? Якщо стануть допитуватися, крім цього, і ще про багато іншого? Але нам немає потреби пропонувати подальші питання і залишати їх невирішеними, щоб не зашкодити через те більш простим людям. А сказаного нами достатньо, щоб відігнати від вас сон.
Справді, що, якщо вас стануть випробовувати в цих предметах, а ви не в змозі будете навіть вислуховувати таких промов? Чи малому, скажи мені, покаранню ми піддамося, роблячись причиною таких помилок для людей, що сидять у темряві? Я хотів би, якщо у вас достатньо дозвілля, показати всім вам написану проти нас одним безбожним язичницьким філософом книжку, і ще іншим, старішим за нього, щоб розбудити вас і відволікти від такої недіяльності. Якщо вони такі невсипущі у своїх наріканнях на нас, то чи можемо ми заслуговувати на якесь прощення, коли не вмітимемо відбивати їхні напади? Для чого ж ми і приведені (до Церкви)? Чи не чуєш, що говорить апостол: “будьте завжди готові кожному, хто вимагає від вас звіту у вашій надії, відповісти з покірністю та благоговінням” (1Пет. 3:15)? І Павло теж навіює, кажучи: “Слово Христове нехай вселяється у вас рясно” (Кол. 3:16). Що скажуть на це люди, які безглуздіші за трутнів? “Благословенна всяка душа проста”; також: “Хто ходить у непорочності, той ходить безпечно” (Притч. 10:9). Не все зло – через те, що багато хто не вміє навіть доречно наводити свідчення Писання. Премудрий у цьому місці говорить не про дурну людину, не про ту, яка нічого не знає, але про людину незлобиву, не лукаву, розсудливу. А якби було інакше, то марно було б сказано: “будьте мудрі, як змії, і прості, як голуби” (Мф. 10:16). Але для чого нам поширюватися про це, коли це слово ні до чого не веде? Крім того, що тепер сказано, ми не робимо і нічого іншого, що відноситься до життя і діяльності, але в усіх відношеннях ми – люди жалюгідні і гідні висміювання. Звинувачувати один одного ми завжди готові, а виправляти те, в чому самі винні і підлягаємо викриттю, на це ми завжди повільні. Отже, благаю вас – не обмежуватися тільки взаємним звинуваченням. Цього не достатньо для умилостивлення Бога. Але постараємося показати в усьому зміну на краще, щоб пожити на славу Божу, насолодитися і самим майбутньою славою, якої і нехай зможемо досягти всі ми благодаттю і людинолюбством Господа нашого ІІісуса Христа, Якому слава і держава на віки віків. Амінь.

Бесіда 18Ін. 1:35-37. Другого дня знову стояв Іоанн і двоє з учнів його. І, побачивши Іісуса, що йде, сказав: Ось Агнець Божий. Почувши від нього ці слова, обидва учні пішли за Іісусом.1 Чому св. Іоанн Хреститель часто повторював одне й те саме? – Деякі оголошені відкладали прийняття хрещення до останнього моменту. – 2. Пророки й апостоли проповідували Іісуса Христа відсутнього, а св. Іоанн Хреститель проповідував Христа присутнього. – 3 и 4. Слід віддавати перевагу вченню Іісуса Христа перед усяким іншим. – Чим більше дають їжі тілу, тим більше його розслаблюють; чим більше дають їжі душі, тим більше її зміцнюють. – Відраза до м’яса є ознакою хвороби тіла; відраза до Слова Божого є ознакою хвороби душі. – Яка її їжа? – Проти театру і видовищ.1. Безтурботна природа людська і легко захоплюється до погибелі не від того, що вона так створена, а від довільного недбальства. Тому-то треба багато вмовляти її. І Павло, пишучи до філіппійців, з цього спонукання каже: “Писати вам про те саме для мене не обтяжливо, а для вас повчально” (Флп. 3:1). Земля, прийнявши одного разу насіння, скоро віддає плоди і не вимагає вторинного сіяння; але душа наша не така. Бажано, принаймні, щоб той, хто сіє часто і докладає до того багато турботи, хоча одного разу отримав плід. І перш за все, пропоноване вчення не легко закарбовується в душі, тому що в ній багато скам’янілості, вона охоплена незліченним терням, а крім того, багато навідників, які викрадають це насіння. Потім, коли насіння впровадиться і вкорениться, воно вимагає знову такої ж турботи, щоб могло зійти в ріст, а зійшовши, залишалося б цілим і не зазнало від чогось шкоди. Утім, у земному насінні, коли колос досягне зрілості й отримає належну силу, він уже не боїться ні шкідливої роси, ні спеки, ні нічого іншого; але у справі вчення не так. Тут і після того, як усе цілком буває влаштовано, часто одна негода і буря пошкоджує все, за обставин несприятливих, за наклепів підступних людей, або за збігу інших різних спокус.
Це ми говоримо не без мети, а для того, щоб ти, почувши повторення Іоанном одних і тих самих слів, не звинуватив його в марнослів’ї та не визнав його людиною порожньою й нудною. Він, звісно, бажав, щоб і одного разу сказане ним було почуто, але як спочатку мало хто прислухався до сказаного, через глибоке присипляння, то ось повторенням одного й того ж він знову пробуджує їх. Дивись: він говорив: “Він – Той, Хто йде за мною, але Котрий став попереду мене”, і: “Я негідний розв’язати ремінь у взутті Його” (Ін. 1:27), також: “Він хреститиме вас Духом Святим та вогнем” (Мф. 3:11, Лк. 3:16), і: “На Кого ти побачиш, як Дух сходить, та й на Ньому перебуває, той є той, хто хрестить Духом Святим. І я бачив і засвідчив, що Цей є Син Божий” (Ін. 1:33-34). Але тим часом ніхто не прислухався до нього, ніхто не питав: що це ти говориш, і про кого, і для чого? Потім він сказав ще: “ось Агнець Божий, що бере на Себе гріх світу” (Ін. 1:29), – однак і цим не вивів їх із байдужості. Таким чином, він змушений був повторювати одне й те саме, ніби грубу й затверділу землю пом’якшуючи новою заорюванням і словом, немов плугом, піднімаючи пригнічену душу, щоб кинути насіння в глибину її. Тому-то Хреститель і не поширює свого слова, піклуючись тільки про одне – щоб їх привести і приєднати до Христа. Він знав, що, якщо тільки вони приймуть Його і увірують, то вже не матимуть потреби в іншому свідку про Нього.
Так і сталося. Якщо самаряни, послухавши Христа, кажуть дружині самарянській: “Вже не за твоїми промовами віримо, бо самі чули й довідалися, що Він є істинний Спаситель світу, Христос” (Ін. 4:42), то значно скоріше могли бути навернуті до Христа учні (Іоанна), як справді й було. Вони, прийшовши (до Христа) і послухавши Його один вечір, уже не поверталися до Іоанна, але так віддалися Христу, що прийняли на себе і служіння Іоанна і самі стали проповідувати про Христа. “Він перший знаходить брата свого Симона і каже йому: “Ми знайшли Месію, що значить: Христос” (Ін. 1:41). Зверни увагу і на таке: коли Іоанн говорив: “Він – Той, Хто йде за мною, але Котрий став попереду мене”, і: “Я негідний розв’язати ремінь у взутті Його”, то не вловив нікого; а коли почав розмовляти про влаштування нашого спасіння, розмовляючи словом простішим, то учні його пішли за Христом. Але не це одне слід узяти до уваги, а й те, що не так багато людей приводяться (до Христа) тоді, коли кажуть їм про Бога що-небудь велике й піднесене, як тоді, коли говорять про доброту, людинолюбство Його і про те, що стосується спасіння тих, хто слухає. Ось почули, що Він бере гріхи світу, – і негайно поспішили до Нього. Якщо можна, кажуть вони, омити свої гріхи, – для чого ж зволікати? Ось має бути Той, хто звільнить нас від них без зусиль. Чи не вкрай нерозважливо відкладати до іншого часу такий дар? Нехай чують це оголошені, які відкладають своє спасіння до останнього подиху. “Знову стояв Іоанн …і сказав: ось Агнець Божий”. Христос нічого не говорить, а все Хреститель. Так буває з нареченим. Не сам він негайно починає говорити з нареченою, але стоїть у мовчанні, і інші вказують йому і вручають йому наречену; і коли вона з’являється, він не сам по собі приймає її і веде, але інший йому передає її. Коли ж прийме з рук інших, то вже так привертає її до себе, що вона не згадує і тих, хто поєднав її з ним. Так було і з Христом. Прийшов Він заручити собі Церкву, – і спочатку нічого не говорив сам, а тільки стояв; друг же Його Іоанн подав Йому правицю цієї нареченої, вручивши Йому через своє слово душі людей. Але, прийнявши їх, Христос так привернув їх до себе, що вони вже не поверталися до того, хто вручив їх.
2. Не це тільки, а й інше дещо слід тут зауважити. Як під час укладення шлюбів не дівчина приходить до нареченого, а він поспішає до неї, хоча б це був син царя і хоча б він хотів узяти за себе з бідного і нижчого стану, хоча б рабу, – так було і тут. Не єство людське піднімалося на небо; але сам (Бог) спустився до нього – приниженого й убогого. Після ж одруження, Він уже не дозволив йому залишатися тут, але, прийнявши його на Себе, ввів у дім батьківський. Але для чого Іоанн не окремо бере своїх учнів і не особливо говорить з ними про Христа, щоб у такий спосіб передати їх Христу, а в присутності всього народу говорить їм: “ось Агнець Божий”? Для того, щоб це не здавалося справою його наміру. Якби вони пішли до Христа, будучи особливо переконані Іоанном і начебто з догоджання йому самому, то вони так само скоро могли б і відступити від Христа; але тепер, вирішивши послідувати Христові через силу вчення, зверненого до всіх загалом, учні Іоанна перебувають твердими в цьому, бо послідували не з догоджання вчителеві, а з власної ревності та заради власної користі.
Усі пророки й апостоли проповідували Христа за Його відсутності: одні – до Його пришестя у плоті, інші – після Його вознесіння; один Іоанн проповідував про Нього в Його присутності. Тому він і називається другом нареченого, – тому що він один був присутній на шлюбі; він усе це влаштував і здійснив; він поклав початок цій справі. “І, побачивши Іісуса, що йде, сказав: Ось Агнець Божий”. Він говорив це, показуючи, що не голосом тільки, а й очима свідчить. Він дивувався Христу, в радості й захопленні; і не негайно звертає слово переконання до учнів, але спершу тільки дивується і віддається подиву, коли Христос з’являється; показує всім і дар, з яким Він прийшов, і образ відкуплення. Слово “агнець” виражає те й інше. І не сказав Іоанн: “візьме”, або: “Той, хто взяв”, але “бере” гріхи світу, як би Христос завжди це робив. Справді, Він не тоді тільки прийняв на себе гріх, коли постраждав, але відтоді й досі бере на себе гріхи, не так, начебто завжди був розп’ятий (Він одного разу приніс жертву за гріхи), а так, начебто цією однією жертвою Він завжди очищає гріхи. Таким чином, як найменування Його Словом показує перевагу Його єства, а ім’я Сина виражає відмінність Його від інших істот, так і слова: ягня, Христос, пророк, світло правдиве, пастир добрий та інші, що вживаються про Нього вирази з додаванням члена (про) показують велике розходження їх від звичайних виразів. Багато було агнців, пророків, христів16), синів; але Іоанн представляє велику відмінність між Ним і всіма тими. І це він затвердив не додаванням тільки члена, а й додаванням слова: єдинородний, – бо Христос не має нічого спільного з створінням. Якщо ж комусь здається необережним те, що слова ці сказані були о десятій годині (така була година дня: “Було близько, – сказано, – десятої години” (Ін. 1:39)), то, на мою думку, такий дуже згрішає. Для багатьох людей, що раболіпствують плоті, звісно, час після насичення не зовсім зручний до справ важливих, тому що душа обтяжена їжею. Але то був чоловік, який не вживав навіть звичайної їжі, який і вечір проводив з такою ж тверезістю, з якою ми – ранок, або краще сказати, набагато більшою (бо в нас нерідко залишки вечірньої їжі наповнюють мареннями душу, а він нічим таким не обтяжував цього судна); тому й не дивно, що Іоанн і у вечірній час розмовляв про такі речі. До того ж він і жив у пустелі поблизу Йордану, куди всі з великим страхом приходили для хрещення, мало переймаючись у той час справами життєвими, як і з Христом народ пробув три дні, залишаючись без їжі. Обов’язок старанного проповідника, як і дбайливого хлібороба – не полишати своєї справи, поки не побачить, що всаджене слово вкоренилося. Але чому Іоанн не пройшов усієї Юдеї з проповіддю про Христа, а залишався біля річки, чекаючи Його пришестя, щоб потім, коли Він прийде, вказати Його народу? Іоанн хотів, щоб самі справи свідчили про Христа, а особлива мета Іоанна була та, щоб тільки оголосити про Його прихід і переконати хоча б декого – послухати Життя вічного. Більше ж свідоцтво Іоанн залишає самому Христу, саме свідоцтво діл, як і сам Христос каже: “А Я маю свідоцтво, що більше за Іоаннове, бо діла, що Отець дав Мені звершити, самі діла ці, що Я роблю, свідчать про Мене” (Ін. 5:36). Дивись же, як таке свідчення було сильним. Іоанн кинув тільки малу іскру – і раптом полум’я піднялося у висоту. Ті, які доти навіть не слухали слів Іоанна, нарешті кажуть: “усе, що сказав Іоанн про Нього, було істинне” (Ін. 10:41).
3. Інакше, якби, тобто, Іоанн проповідував, обходячи всю Юдею, могло б здаватися, що це робиться за видами людськими, і проповідь була б підозрілою. “Почувши від нього ці слова, обидва учні пішли за Іісусом” (Ін. 1:37). Були в Іоанна й інші учні; але вони не тільки не пішли за Христом, а ще й із заздрістю дивилися на Нього. “Равви, – говорили вони Іоанну, – Той, Який був з тобою при Йордані і про Якого ти свідчив, ось Він хрестить, і всі йдуть до Нього” (Ін. 3:26); і іншим разом вони приходять зі звинуваченням: “чому ми і фарисеї постимо багато, а Твої учні не постять?” (Мф. 9:14). Але кращі з них так не робили, а як тільки почули про Христа, пішли за Ним. Та й пішли вони не з презирства до свого вчителя, а найбільше зі слухняності йому, і представили найбільший доказ того, що вони так вчинили за здоровим переконанням. Вони зробили це, не будучи спонукувані до того, що було б підозріло, а пішли за Христом тому тільки, що Іоанн пророкував про Нього, що Він буде хрестити Духом Святим. Отже, вони не залишили свого вчителя, але захотіли дізнатися, чи дарує Христос щось більше, ніж Іван. І зауваж, як їхня дбайливість поєднувалася зі скромністю. Не раптом вони прийшли і стали питати Іісуса про предмети важливі й необхідні; і не відкрито в присутності всіх, і не мимохідь, і не так, як трапилося, вони хотіли розмовляти з Ним, а – наодинці. Вони знали, що слова їхнього вчителя виражали не одне смирення, а чисту істину. “Один із двох, що чули від Іоанна про Іісуса і пішли за Ним, був Андрій, брат Симона Петра” (Ін. 1:40). Чому євангеліст не вказав імені й іншого учня? Деякі пояснюють тим, що цей учень, який пішов за Христом, був той самий, який і написав про це; інші ж думають не так, а що він не був із числа обраних учнів, а євангеліст же говорив лише про осіб, які були більш помітними. Але що користі дізнаватися ім’я цього учня, коли не сказано імена і сімдесяти двох учнів?
Те саме можна бачити й у Павла. “З ним послали ми, – каже він, – також брата, якого в усіх церквах хвалили за благовістя” (2Кор. 8:18). А про Андрія згадано ще й з іншої причини. Яка ж це причина? Та, щоб ти, знаючи, як Симон з Андрієм, тільки-но почули: “Ідіть за Мною, і Я зроблю вас ловцями людей” (Мф. 4:19), не засумнівалися в цій надзвичайній обітниці, – щоб, кажу, ти знав і те, що зачатки віри ще перед Симоном були покладені братом його. “А Іісус, обернувшись, і побачивши їх, що йдуть, каже їм: що вам треба” (Ін. 1:38)? Звідси ми вчимося, що Бог Своїми дарами не передує нашим бажанням, але коли ми почнемо, коли виявимо бажання, тоді і Він подає нам багато способів до спасіння. “Що вам потрібно?” Що це означає? Чи Йому, що керує серцями людей, які проникають у наші думки, – питати? Але Він запитує не для того, щоб дізнатися (як це можливо?), а щоб питанням ще більше наблизити їх до себе, повідомити їм більше відваги і показати, що вони гідні розмовляти з Ним. Вони, певно, соромилися і боялися, як люди незнайомі з Ним і тільки від свого вчителя чули свідчення про Нього. Щоб знищити в них усе це – сором, страх, Він сам запитує їх і не залишає їх у мовчанні йти до Його оселі. Утім, можливо, теж було б, якби Він і не запропонував запитання, бо вони не перестали б іти за Ним і по Його слідах прийшли б до Його оселі. Для чого ж Він запитує їх? Для того, як я сказав, щоб заспокоїти їхнє збентежене й неспокійне серце і вселити їм відвагу. Тим часом вони висловили свою відданість Христу не в слідуванні тільки за Ним, а й у самому питанні. Не будучи ще Його учнями і нічого не чуючи від Нього, вони вже називають Його вчителем, зараховують себе до Його учнів і показують причину, через яку вони пішли за Ним, а саме: що бажали почути від Нього що-небудь корисне. Зауваж же і розсудливість їхню. Вони не говорили: навчи нас догматів або чогось іншого потрібного, а – що? “Де живеш?” Вони, як я вище сказав, хотіли на самоті розмовляти з Ним про що-небудь, послухати Його, навчитися від Нього; тому вони й не відкладають свого наміру, не кажуть: прийдемо на інший день і послухаємо Тебе, коли Ти будеш говорити в зборах народу, – але показують усю свою старанність до слухання, тож не стримуються від того і самим часом. Сонце вже схилялося до заходу: “було близько десятої години”, сказано. Тому й Христос не розповідає їм прикмет свого житла, не призначає місця для бесіди, а тільки все більше і більше залучає їх до слідування за Ним, показуючи, що приймає їх до Себе. Тому також Він не сказав і нічого на кшталт того: тепер не час вам іти до моєї оселі, завтра, якщо хочете почути що-небудь, а тепер ідіть додому; але розмовляє з ними, як із друзями і людьми, що вже довгий час були з Ним. Чому ж Він в іншому місці каже: “Син Людський не має, де прихилити голову” (Лк. 9:58), а тут: “підіть і побачите” (Ін. 1:39), де живу? Але слова: “не має, де прихилити голову”, показують, що Він не мав власного притулку, а не те, щоб Він не жив у жодному домі. На це і вказує приточний вираз. Далі євангеліст каже, що вони пробули в Нього той день, а для чого, про це він не зауважує, бо мета сама по собі ясна. Не для чого іншого і вони пішли за Христом, і Христос їх привертав до Себе, як для повчання; і вони в одну ніч насолодилися Його вченням у такій великій кількості та з таким бажанням, що негайно обидва пішли привертати й інших до Христа.
4. Звідси навчимося і ми віддавати перевагу слуханню божественного вчення над усім, і жодного часу не вважатимемо для цього незручним; але, хоч би потрібно було увійти в чужий дім, хоч би тобі, незнайомому, належало знайомитися зі знатними людьми, хоч би й невчасно або в будь-який інший час, ніколи не будемо упускати такого надбання. Їжа, вечері, лазні та інші життєві справи нехай мають певний для себе час, вивчення ж гірського любомудрия не повинно мати ніяких певних годин: йому має належати всякий час. “Проповідуй слово, наполягай у час і не в час, викривай, забороняй, перестерігай з усяким довготерпінням і повчанням” (2Тим. 4:2). І пророк каже: “про закон Його розмірковує він день і ніч” (Пс. 1:2). І Мойсей наказав іудеям робити те в усякий час. Справи життєві, – маю на увазі лазні, – якщо й потрібні, то, буваючи часто, розслаблюють тіло; але повчання душі, що більше примножується, то міцнішою робить душу, яка приймає його. Нині весь час ми проводимо в пустому і безглуздому марнослів’ї, сходимося для того і на світанку, і вранці, і опівдні, і ввечері, навіть призначаємо для цього особливі місця; а божественні догмати слухаючи один або двічі на седмицю, ми обтяжуємося і втомлюємося. Чому? Тому, що погано розташовуємо свою душу: ми зовсім знищуємо в ній полювання і ревність до таких предметів. Тому в нас немає і прагнення до духовної їжі. Крім інших ознак хвороби, – сильно доводить її й те, коли не хочеться ні їсти, ні пити, а до того й іншого відчуваємо огиду. Якщо ж це, коли трапляється в тілі, слугує ознакою тяжкої недуги і спричиняє ослаблення, то тим більше, коли трапляється в душі. Як же нам зміцнити її, занепалу, знесилену? Якими справами, якими словами?
Звернімося до слів божественних, пророчих, апостольських і всіх інших. Тоді ми дізнаємося, що набагато краще харчуватися цими словами, ніж нечистими харчами, – так треба назвати позачасові сходовища і просторікування. Що краще, скажи мені: чи про справи народні, судові, військові розмовляти, чи про предмети небесні і про те, що має бути після відходу нашого звідси? Що краще: чи говорити про сусіда і його справи і взагалі займатися чужими справами, чи розмовляти про ангелів і предмети, що стосуються нашої власної користі? Справи сусіда тебе зовсім не стосуються; а предмети небесні стосуються і тебе. Та про це, кажуть, можна за один раз все висловити. Але чому ж ви не думаєте так про те, про що ведете порожні й марні бесіди між собою, але, вживаючи на це все життя, ніколи не виснажуєте предметів для таких бесід? Я ще не кажу про те, що набагато гірше за це. Про ті предмети розмовляють між собою люди ще скромні; а більш дозвільні й безтурботні у своїх розмовах кружляють навколо блазнів, танцюристів, бігунів, оскверняючи свій слух, розбещуючи душу в таких розмовах, впотоплюючи хтивістю своє єство та вносячи в свою уяву такою бесідою всілякі хибні образи. Щойно язик вимовив ім’я танцюриста, душа негайно уявляє собі його обличчя, волосся, тонкий одяг і його самого, які розпещеніші за все це. Інший ще інакше збуджує в душі полум’я, вводячи в розмову блудну жінку, її слова, одяг, розпусні очі, хтиві погляди, плетіння волосся, натирання обличчя, підфарбовування вій. Та чи не відчуваєте ви чогось страшного вже під час моєї розповіді про це? Але не соромтеся і не червонійте: це вже неминуча, природна річ, що сила розповіді має такий вплив на душу. Якщо ж тільки за моєї розповіді, якщо, стоячи в церкві й далеко від таких предметів, ви вже відчуваєте щось від одного слухання, то подумай, що повинно відбуватися з тими, котрі сидять на самому видовищі, з цілковитою свободою, поза цими поважними й важливими зборами, і з більшою безсоромністю дивляться й слухають, що там робиться. Та за що ж, скаже будь-хто з неуважних, за що ти нас звинувачуєш, не беручи до уваги, що ця справа природна і вже необхідна, як ти кажеш, має такий вплив на душу? Але те, що той, хто слухає це, розпещується, – ось справа природна; а слухати це – не природи справа, а волі гріх. Те, що той, хто наближається до вогню, повинен зазнати шкоди, це необхідно, і це є наслідок немочі єства, але не саме ж єство вабить нас до вогню і шкоди, яка від нього походить: це залежить єдино від збоченої волі. Ось і я хочу, щоб цього не було, щоб це було виправлено, щоб вам ані мимоволі не впасти в прірву, ані впасти в безодню зла, ані проти волі не набігти на вогонь і в такий спосіб не зробити себе винуватцями полум’я, уготованого для диявола. Отже, нехай сподобимося всі ми, звільнившись від нього, перейти в надра Авраама, благодаттю і людинолюбством Господа нашого Іісуса Христа, з Котрим Отцю і Святому Духу слава на віки віків. Амінь.

* * *16У загальному значенні: “помазані”, якими були первосвященики, царі тощо.Бесіда 19Ін. 1:41-42. Він перший знаходить брата свого Симона, і каже йому: Ми знайшли Месію, що значить: Христос; і привів його до Іісуса.1.Блага єднання людей. – Андрій, знайшовши Месію, негайно запрошує свого брата взяти участь у знайденому щасті. – 2. Пророцтво доводить божественну всемогутність не менше, ніж і чудо. – 3. Стародавні мали багато назв, християни – одне тільки ім’я – християнин. – Почесність і слава цього імені. – Ми носимо ім’я Іісуса Христа і настільки ж близькі до нього, як тіло до голови. – Як робити належне вживання з багатства? – Роздавати свій маєток бідним означає збагачувати себе.1 Бог спочатку, створивши людину, не залишив її саму, але дав їй на поміч дружину і наказав їм жити разом, бо знав, що від цього співжиття може статися багато користі. Що ж, якщо дружина скористалася цим благодіянням не так, як слід було? Якщо хто вникне в сутність цієї справи, то побачить, що від співжиття буває багато користі для людей розсудливих. Утім не тільки від співжиття чоловіка з дружиною, але якщо і брати живуть разом, то і вони отримують звідси користь. Тому й пророк говорив: “Як добре і як приємно жити братам разом!” (Пс. 132:1). І Павло вмовляв не залишати взаємного спілкування. Цим-то ми і відрізняємося від звірів. Ми будуємо і міста, і торжища, і будинки для того, щоб бути разом один з одним не в оселі тільки, а й у союзі любові. Наша природа створена Творцем так, що має різні потреби, а сама для себе недостатня; тому Бог і влаштував так, щоб потреби, які відбуваються звідси, виправлялися користю, яка виникає із гуртожитку. Тому встановлений і шлюб так, що, чого бракує в одного, то заповнює інший, і в такий спосіб задовольняються потреби природи, і хоча її створено смертною, вона зберігає, однак, на тривалий час безсмертя через спадкоємство. Міг би я зупинитися далі на цьому предметі і показати, скільки користі для людей походить від взаємного, близького і щирого зв’язку між собою. Але нас чекає тепер інше дещо, для чого власне і заговорив я про це.
Андрій, пробувши в Іісуса і навчившись від Нього, скільки встиг, не утримує в себе цього скарбу, але поспішає, негайно біжить до брата, щоб поділити з ним набуті блага. Але для чого Іоанн не сказав, про що розмовляв із ними Христос? І звідки видно, що вони саме для того і були у Нього? Це вже й раніше показали ми; але це можна дізнатися і з нинішнього читання. Зауваж, що Андрій каже своєму братові. “Ми знайшли Месію, що означає: Христос”. Чи бачиш, – він тут показує, скільки дізнався за короткий час? Він виражає цим і силу Вчителя, який переконав їх у тому, і власну свою ревність, з якою вони здавна від самого початку дбали про те. Сам вираз: “знайшли” показує душу, що нудилася бажанням бачити Христа, очікувала зішестя Його згори, була сповнена радості, коли предмет її очікувань з’явився, і, нарешті, поспішила радісну звістку про це повідомити іншим. У справах духовних подавати один одному руку – ознака братньої любові, спорідненої дружби, щирої прихильності. Зверни увагу й на те, що і він говорить про Месію з додаванням члена. Не сказав просто: Месію, але Месію очікуваного. Таким чином вони очікували одного Христа, який не має нічого спільного з іншими17. Дивись же, і як Петро від самого початку виявляє в собі душу покірну і покірну. Він негайно поспішає до Іісуса, нітрохи не зволікаючи. “Привів його, – сказано, – до Іісуса”. Але ніхто не звинувачуй його в легковажності, якщо він прийняв слова брата, без далеких досліджень. Ймовірно, і брат говорив йому про це багато і докладно, але євангелісти зазвичай багато чого представляють коротко, піклуючись про стислість. До того ж і не сказано, що Петро просто повірив, а тільки – що Андрій “привів його до Іісуса”, бажаючи представити Йому брата, щоб той усе дізнався від Нього самого. До того ж із ними був ще й інший учень і сприяв тому. Якщо ж сам Іоанн Хреститель, сказавши про Христа, що Він – Агнець і що Він хрестить Духом, найяскравіше вчення про Нього надав своїм учням дізнатися від Нього самого, то тим паче мусив зробити це Андрій, відчуваючи, що не в змозі пояснити все. Тому він і повів свого брата до самого джерела світла, з такою ретельністю і радістю, що той анітрохи не вагався і не зволікав. “Іісус же, глянувши на нього, сказав: Ти – Симон, син Іонин, і наречешся ти Кіфа, що значить: камінь (Петро)” (Ін. 1:42). Тут (Христос) уже починає виявляти Своє божество і мало-по-малу відкривати його у Своїх висловах. Так Він це зробив у бесідах з Нафанаїлом і з дружиною самарянкою.
2. Пророцтва не менше за чудеса переконують, і до того ж не містять у собі марнославства. Чудеса ще піддавалися хибним пересудам, принаймні від людей нерозумних: про “веельзевула, – говорили вони, – виганяє бісів” (Мф. 12:24); але про пророцтва нічого подібного не було ніколи сказано. Таким чином для Симона і Нафанаїла Христос вжив цей спосіб вчення, а з Андрієм і Пилипом Він не так вчинив. Чому ж? Тому що вони вже у свідченні Іоанна отримали не малу підготовку; а Пилип, крім того, побачивши тих, хто стоїть перед Христом, прийняв це за прямий доказ для віри в Нього. “Ти – Симон, син Іоанн; ти наречешся Кіфа, що означає: камінь (Петро)”. Від теперішнього достовірним робиться і майбутнє. Той, хто назвав батька Петрова, звичайно, передбачав і майбутнє. Передрікання поєднане тут і з похвалою; але це не було лестощами, а передбаченням майбутнього, що видно з наступного. Пригадай, з яким сильним викриттям Він у бесіді з самарянкою дає бачити їй своє прозріння. “У тебе було п’ять чоловіків, – каже Він, – і той, якого нині маєш, не чоловік тобі” (Ін. 4:18). Так і Отець Його, повстаючи проти шанування ідолів, багато говорить про пророкування. “Нехай же виступлять … і врятують тебе від того, що має статися з тобою” (Нехай сповістять вам, що маєте на вас прийти.). І в іншому місці: “Я передрік і врятував, і сповістив, а іншого немає у вас” (восвестих и спасох, и не бе в вас чужд) (Іс. 47:13,43:12). І це ставить на вид у всьому пророцтві. Пророцтво є здебільшого діло Боже, яке демони навіть наслідувати не можуть, скільки б не посилювалися. У чудесах ще може бути і деяка спокуса; але пророкувати майбутнє з точністю властиво тільки одній вічній істоті. Якщо ж коли-небудь і демони це робили, то тільки для спокуси нерозумних; тому і провіщання їхні завжди легко викрити у брехні.
Тим часом Петро нічого не відповідає на слова Христові, – тому що ще нічого ясно не розумів, а тільки повчався. До того ж і саме пророцтво було ще не цілком вимовлене. Христос не сказав: Я тебе перейменую Петром, і на цьому камені збудую Церкву Мою, а сказав тільки: “ти наречешся Кіфа, що означає: камінь (Петро)”. Те перейменування означало б вищу гідність і більшу владу. Але Христос не раптом і не з самого початку виявив Свою владу, а до часу більш смиренно розмовляв. Коли ж Він дав повний доказ Свого божества, то вже з більшою владою говорить теж: “блаженний ти, Симоне, сину Іониновий, бо не плоть і кров відкрили тобі це, а Отець Мій, що на небесах”. І в іншому місці: “Я кажу тобі: ти Петро, і на цьому камені Я збудую Церкву Мою” (Мф. 16:17-18). Так Христос назвав Симона, а Якова і брата його – синами грому. Для чого ж Він це робить? Він цим показує, що Він Той самий, хто і старий заповіт дав, і тоді імена міняв, назвавши Аврама Авраамом, Сару Саррою, Якова Ізраїлем, а багатьом ще від народження їхнього дав імена, як-то: Ісаакові, Сампсону та особам, про яких згадують Ісая та Осія; деяким же переіменовал імена, дані від батьків, як-то: особам, згаданим вище, та Іісусу Навину. У стародавніх також було в звичаї давати імена за обставинами, як і Ілля зробив. І це було не без мети, а для того, щоб саме найменування людей було для них нагадуванням благодіянь Божих, щоб, через вираження пророцтва в іменах, воно тим краще зберігалося в умі тих, хто слухає. Так і Іоанну дано ім’я перед його народженням. Так люди, які мали просіяти чеснотою з першого віку, отримували імена і перед народженням; а тим, які прославлялися згодом, і прізвисько після додавалося.
3. Але тоді кожен отримував особливе ім’я; а нині всі ми маємо одне ім’я, яке важливіше за всі ті, – ім’я християн, синів і друзів Божих, тіла (Христового). Таке найменування більше за всіх тих може збуджувати в нас посилену ревність до досягнення успіху в чеснотах. Не будемо ж робити нічого негідного цього почесного найменування, думаючи про висоту гідності, за якою ми називаємося Христовими. Так назвав нас Павло. Будемо тримати це в думці, будемо поважати це велике ім’я. Якщо дехто, носячи ім’я якогось знаменитого полководця або іншої якоїсь славної людини, високо думає про себе, чуючи, що його називають ім’ям такого-то чи такого-то, вважає це ім’я великою для себе гідністю і всіляко намагається про те, щоб недбальство не зашкодило йому, щоб своїм недбальством не знеславити того, з ким вони тезоіменні, то ми, які називаються на ім’я не полководця, не будь-якого начальника земного, не ангела, не архангела, не серафима, а самого Царя їхнього, чи не повинні покладати й саму душу, аби не образити Того, Хто удостоїв нас такої почесті? Хіба вам не відомо, якою пошаною користуються загони царських щитоносців і списоносців, що оточують царя? Так і ми, удостоєні бути поруч із самим Царем і навіть набагато ближче до Нього, ніж згадані нами – до свого царя, ближче настільки, наскільки близько тіло до голови, в усьому повинні чинити не інакше, як наслідуючи Христа. А що каже Христос? “Лисиці мають нори, і птахи небесні – гнізда, а Син Людський не має, де прихилити голову” (Лк. 9:58). Якби ми стали цього вимагати від вас, то це, можливо, багатьом здалося б справою важкою і обтяжливою.
Отже, заради вашої немочі, я залишаю цю суворість: а вимагаю тільки, щоб ви не мали пристрасті до багатства, – і як, заради немочі багатьох, я не вимагаю від вас такої високої чесноти, так переконую вас і тим паче віддалятися від пороків. Я не засуджую тих, які мають будинки, поля, гроші, слуг; а тільки хочу, щоб вони володіли всім цим обачливо і належним чином. Яким належним чином? Як слід панам, а не рабам, тобто володіти багатством, а не так, щоб воно володіло вами, вживаючи його, а не зловживати. Гроші для того й існують, щоб ми вживали їх на необхідні потреби, а не берегли їх: це властиво рабам, а те – пану. Стерегти – справа раба, а витрачати – справа пана, який має на те повну владу. Ти не для того отримуєш гроші, щоб закопувати їх у землю, а щоб роздавати їх. Якби Бог хотів, щоб вони були збережені, то не давав би їх людям, а залишив би їх назавжди лежати в землі. Але як Він хоче, щоб вони були утримувані, то й дозволив нам мати їх – для передачі один одному. Якщо ж ми утримуємо їх у себе, то ми вже не пани їхні. А якщо ти для того утримуєш їх, щоб примножити, то для цього найкращий засіб марнувати їх і всюди роздавати. Та й не може бути приходу без витрат, або багатства без витрат. Це можна бачити в справах життєвих. Так робить купець, так робить хлібороб: один витрачає насіння, інший гроші. Один плаває по морю, марнуючи свої гроші, інший цілий рік трудиться, кидаючи насіння і працюючи. Тим часом тут не потрібно нічого такого: не потрібно ні корабля готувати, ні волів впрягати і орати землю, ні турбуватися про повітряні негоди, ні боятися граду. Немає тут ні хвиль, ні (підводних) скель. Це плавання, це сіяння вимагає тільки одного – кидати те, що в тебе є; а все інше зробить той Землероб, про якого Христос сказав: “Отець Мій – виноградар” (Ін. 15:1). Отже, чи не нерозважливо віддаватися лінощам і недбальству там, де можна отримати все без зусиль, а показувати всю діяльність там, де багато праць, турбот і поту, і після всього цього – ще невірна надія? Не будьмо, благаючи вас, так нерозумні в справі власного спасіння, але, залишивши справи найтяжчі, поспішимо на справи легші й корисніші, щоб досягти і майбутніх благ, благодаттю і людинолюбством Господа нашого ІІісуса Христа, з Котрим Отцю і Святому Духу слава, нині і повсякчас і на віки віків. Амінь.

* * *17 Т. е. з тими особами, які в Св. Писанні називаються помазаниками в загальному значенні цього слова.Бесіда 20Ін. 1:43-44. Другого дня Іісус захотів іти до Галілеї, і знаходить Пилипа, і каже йому: Іди за Мною. Пилип же був із Віфсаїди, з одного міста з Андрієм і Петром.1.Покликання Пилипа. – Іісус Христос одним словом захоплює його за собою. – Пилип зі свого боку приводить Нафанаїла до Христа. – 2. Характер Нафанаїла, його мудрість. – Як він приведений до Віри. – 3. Вірні зобов’язані робити все, що бажає і вимагає від них Іісус Христос. – Мають у всьому коритися Христу, годувати Його, коли Він голодний, поїти, коли Він спраглий. – Він не відкине наших дарів, якими б вони не були. – Друг із задоволенням приймає все, що дає йому його друг. – Любов виявляється не в словах, а в справах.1. “Від усякої праці є прибуток” (Притч. 14:23) – говорить книга Притч. Але Христос ще дещо більше навіює нам, коли каже: “Той, хто шукає, знаходить” (Мф. 7:8). Тому мені й здається дивним, як Пилип пішов за Христом. Андрій пішов, почувши про Христа від Іоанна, Петро – від Андрія; а Пилип ні від кого і нічого не знав про Нього, але, щойно Христос сказав йому: “йди за Мною”, Пилип негайно підкорився Йому, і не лише не покинув Його, а ще й став проповідником про Нього для інших. Поспішивши до Нафанаїла, Пилип каже йому: “ми знайшли Того, про Кого писали Мойсей у законі та пророки” (Ін. 1:45). Чи бачиш, яку стурбовану душу мав він, як часто розмірковував він про те, що писав Мойсей, і як очікував на пришестя Христового? Слово: “знайшли” показує людей, які постійно шукають. “Наступного дня Іісус забажав іти до Галілеї”. Він нікого не закликає до себе перш, ніж хтось сам приєднається до Нього. І це робить не просто, але за властивою Йому мудрістю і розумом. Якби ніхто не приходив до Нього добровільно, а сам Він привертав до Себе кожного, то, можливо, потім вони і залишили б Його. Але як вони самі наважилися на це, то й залишалися вже твердими у своєму намірі. Але Пилипа Він закликає, як людину, більш за інших відому Йому. Народжений і вихований у Галілеї, Филип, звичайно, знав Христа більше за інших.
Отже, здобувши одних учнів, Христос йде на ловлю інших і привертає до себе Пилипа і Нафанаїла. Звернення до Христа Нафанаїла не таке дивовижне, тому що чутка про Іісуса проносилася всією Сирією, як дивовижне навернення Петра, Якова та Пилипа, не тому тільки, що вони увірували раніше, ніж бачили чудеса Іісуса Христа, а й тому, що вони були з Галілеї, звідки жоден пророк не приходив і не могло бути нічого доброго (Ін. 1:46), тому що галілеяни були народом неосвіченим, диким та грубим. Тим часом Христос явив Свою силу і тут, обравши від землі, що не приносила ніякого плоду, найдостойніших учнів. Отже, ймовірно, Пилип пішов за Христом, побачивши і супутників Петра, і почувши (про Христа) від Іоанна. Ймовірно також і голос Христовий справив у ньому свою дію. Христос знав, хто буде для Нього корисний. Але євангеліст все це опускає. Пилип знав, що Христос мав прийти; а що Христос є Іісус, цього не знав; я ж думаю, що він чув це або від Петра, або від Івана. Євангеліст називає і селище Пилипа, щоб показати, як “немічне світу вибрав Бог” (1Кор. 1:27). “Пилип знаходить Нафанаїла, і каже йому: “Ми знайшли Того, про Котрого писав Мойсей у законі та пророки, Іісуса, сина Йосипового, з Назарету” (Ін. 1:45). Це він говорить для того, щоб надати своїй проповіді достовірності, посилаючись на Мойсея і пророків, і тим спонукати слухача до уваги. Нафанаїл був людиною точною і в усьому дізнавався істину, як це і Христос засвідчив і сама справа показала. Тому Пилип добре зробив, що відіслав його до Мойсея і пророків, щоб у такий спосіб спонукати Нафанаїла до прийняття Того, про кого він проповідував йому. Якщо ж Пилип називає Христа сином Йосипа, то не бентежся. У той час ще вважали Його сином Йосипа. Але звідки видно, Филипе, що Він Той самий, про кого писав Мойсей і пророки? Який ти даси нам доказ? Одного словесного свідчення недостатньо. Яке ж бачив ти знамення? Яке диво? Адже в таких справах не безпечно вірити просто без доказів? Який же в тебе доказ? Той самий, що й у Андрія, відповідає нам Филип. Як Андрій, не маючи сил зобразити багатство, яке знайшов, не знаходячи слів, щоб описати цей скарб, веде брата до Того, кого знайшов, так і Пилип: не кажучи Нафанаїлові, чому Іісус є Христос і як сповістили про Нього пророки, а вабить його до Іісуса, знаючи, що він не відступить від Іісуса, тільки-но скуштує Його словес і Його вчення. “Нафанаїл сказав йому: “Чи з Назарету може бути щось добре? Пилип каже йому: Піди й подивися. ІІісус, побачивши Нафанаїла, що йде до Нього, каже про нього: Ось справжній ізраїльтянин, у якому немає лукавства” (Ін. 1:46-47). Христос похваляє і звеличує Нафанаїла за те, що той сказав: “з Назарету чи може бути щось добре?” А чи не слід було б засудити його за це? Ні, це не були слова невіруючого, і не звинувачень заслуговували, а похвал. Як і чому? Тому, що він був більше за Пилипа обізнаний у пророцтвах. Він знав із Писань, що Христос має прийти з Віфлієму і з селища, в якому був Давид. Ця думка панувала між юдеями, та й пророк здавна провістив, сказавши: “і ти, Вифлеєме, земля Юдина, нічим не менша за воєводства Юдині, бо з тебе станеться Вождь, що врятує народ Мій, Ізраїль” (Міх. 5:2, Мф. 2:6, Ін. 7:42). Тому Нафанаїл, коли почув, що (Христос з’явився) з Назарету, то зніяковів і здивувався, вважаючи звістку Пилипа не згідною з пророчим пророцтвом.
2. Але подивися, як Нафанаїл, і при здивуванні своєму, розсудливий і поміркований. Він не сказав одразу ж: ти обманюєш мене, Филипе, і брешеш. Я не вірю, не піду; я знаю з пророцтв, що Христос має прийти з Віфлеєму. А ти кажеш – з Назарету. Це не Христос. Ні, нічого такого Нафанаїл не сказав. Що ж? І він іде до Христа і, з одного боку, не погоджуючись, що Христос прийшов із Назарету, показує таким чином і ґрунтовне знання Писань, і обачність у вчинках, а з другого – не відкидає зовсім і звістки Пилипа й тим виявляє своє сильне бажання пришестя Христового. Він тільки думав, що Пилип помилково вказав місце пришестя. Зверни увагу і на те, з якою обережністю він висловлює свій сумнів – у вигляді запитання. Він не каже: Галілея не виробляє нічого доброго, – а як? “Чи з Назарету може бути щось добре?” Але і Пилип був дуже розсудливий. Зустрівши заперечення, він не досадує, не ображається, а тільки стоїть на своєму, бажаючи привести цю людину до самого Христа і від самого початку показуючи в собі твердість духу, властиву апостолу. Тому і Христос говорив: “ось справжній ізраїльтянин, в якому немає лукавства”. Може, звичайно, бути брехливим і ізраїльтянин. Але цей не такий, – каже: його суд неупереджений; він не висловлює у своїх словах ні приязні, ні неприязні. Щоправда, і юдеї, на запитання: “де має народитися Христос”, відповідали: “у Віфлеємі”, навели і свідоцтво: “і ти, Віфлеєме, земля Юдина, нічим не менша від воєводств Юдиних”; але вони свідчили про це ще до того, як побачили Христа, а коли побачили, то через заздрість сховали це свідоцтво й казали: “ми знаємо, звідки Він, а Христос же, коли прийде, ніхто не знатиме, звідки Він” (Ін. 7:27). А Нафанаїл вчинив не так, але яку думку про Христа мав спочатку, такою і лишився, саме, що Він не з Назарету. Чому ж пророки називають його Назореєм? Тому, що там було місце Його виховання і проживання. Але і Христос не хоче сказати Нафанаїлу: Я не з Назарету, як сповістив тобі Пилип, а з Вифлеєму, – для того, щоб від самого початку не навести сумніву на Свої слова. Крім того, якби він переконав Нафанаїла в цьому, це ще не було б достатнім доказом, що Він саме є Христос. Чому б Він, і не будучи Христом, не міг походити з Віфлеєма, подібно до інших людей, які там народилися?
Отже, це Христос залишає, а робить те, що найбільше могло привернути до Нього Нафанаїла, а саме: показує, що Він був присутній під час бесіди Нафанаїла з Пилипом. Коли Нафанаїл запитав Його: “Чому Ти знаєш мене?” Він каже: “перш ніж покликав тебе Пилип, коли ти був під смоковницею, Я бачив тебе” (Ін. 1:48). Ось людина тверда і постійна! Коли Христос сказав: “ось воістину ізраїльтянин”, – він не надмився від цих похвал, не захопився схваленнями; але стоїть на своєму, ще з більшим старанням відшукуючи й випробовуючи істину, щоб дізнатися що-небудь вірне. Отже, він ще випробовує, як людина, а Іісус відповідає, як Бог. “Раніше, – каже, – Я бачив тебе”. Знав Він і раніше доброчесність Нафанаїла, не як людина, що стежила за ним, а як Бог. І нині “Я бачив тебе … під смоковницею”, коли нікого там не було, а був тільки Пилип і Нафанаїл і між собою про це говорили. Тому й сказано: “Побачивши Нафанаїла, що йшов до Нього, каже про нього: ось справді Ізраїльтянин”, і так сказано – з метою показати, що Христос сказав ці слова ще до того, як наблизився Пилип, щоб таке свідоцтво було безсумнівним. Для цього Він назвав і час, і місце, і саме дерево. Якби Він сказав тільки: перш, ніж Пилип прийшов до тебе, Я бачив тебе, – то Його могли б підозрювати, чи не сам Він підіслав Пилипа, і таким чином у Його словах не знайшли б нічого важливого. Але коли Він вказав і місце, де був Нафанаїл, коли запрошував його Филип, і назву самого дерева, і час розмови, – тим Він показав у Собі безсумнівну прозорливість. Але Христос не тільки виявив Свою прозорливість, а ще й іншим чином напоумив Нафанаїла, а саме навів йому на пам’ять сказані ним тоді слова: “з Назарету чи може бути щось добре”, і тим ще більше привернув його до Себе, так само й тим, що за такі слова його не лише не засудив, а ще й похвалив і возвеличив. Тому Нафанаїл і звідси зрозумів, що воістину Христос, тобто, як з Його прозріння, так і з того, що Христос точно впізнав його думку, і тим показав, що Він знав і сокровенне в душі його, – до того ж не лише не засудив його за висловлену ним свою думку, а й похвалив. Що Нафанаїла запросив Пилип, про те Христос сказав; а що він говорив Пилипу і Пилип йому, про те промовчав, надавши це його совісті і не бажаючи більше викривати його.
3. що ж? Невже Христос побачив Нафанаїла тільки перед тим, як запросив його Пилип, а до того часу не бачив його оком невсипущим? Бачив, – і цьому ніхто не стане суперечити. Але в той час належало сказати тільки те, що потрібно було. Що ж Нафанаїл? Отримавши безсумнівний доказ передвідання Христа, він висповідав Його, і як колись у своїй повільності показав обачність, так тепер у своїй поступовій поступливості показав розсудливість. Він так відповідав Христу: “Равви! Ти Син Божий, Ти Цар Ізраїлів” (Ін. 1:49). Чи бачиш душу, яка раптово прийшла в захват і своїми словами охоплює Іісуса? Ти, каже, бажаний, очікуваний. Чи бачиш, як він дивується, дивується, стрибає і скаче від радості? Так повинно радіти і нам, що сподобилися пізнати Сина Божого, – не тільки радіти в душі, а й у самих справах своїх висловлювати радість. А що властиво тим, хто радіє? Вірувати Тому, кого пізнали; а тим, хто вірує, – робити те, що Йому завгодно. Якщо робитимемо те, що прогнічує Його, – звідки буде видно, що ми радіємо? Чи не бачите і в домівках, коли хто приймає бажаного гостя, з якою радістю він усе робить, усюди бігає, нічого не шкодує, хоча б треба було витримати все, що в нього є, аби догодити гостеві? А якби хто, запросивши до себе гостя, не став догоджати йому, не старався заспокоїти його, то, хоч би тисячу разів говорив, що радіє його відвідинам, ніколи гість йому не повірив би, – і справедливо, бо радість треба показати на ділі.
Отже, коли і Христос прийшов до нас, покажемо, що ми Йому радіємо, і не будемо робити нічого, що може образити Його. Прикрасимо дім, у який Він прийшов: це властиво тим, хто радіє. Запропонуємо Йому трапезу, яку Він сам хоче: так властиво тим, хто веселиться. Яка ж це трапеза? Він сам каже: “Моя їжа є творити волю Того, Хто послав Мене” (Ін. 4:34). Нагодуємо Його спраглого, напоїмо Його спраглого. Подай Йому тільки чашу холодної води, – Він і це прийме, бо любить тебе; приношення осіб улюблених, хоч би якими малими не були, великими здаються тому, хто любить. Тільки не покажи недбальства. Поклади перед Ним дві лепти, – Він не відкине і їх, але прийме, як велике багатство. Він не має недоліків ні в чому і приймає це не через будь-яку потребу; тому і справедливо вимірює все не мірою того, що дається, а прихильністю того, хто дає. Тільки покажи, що ти любиш цього Гостя, що намагаєшся все для Нього зробити, що ти радий Його відвідуванню. Подивися, яку любов Він має до тебе. Він прийшов заради тебе, душу свою поклав за тебе, і після всіх цих благодіянь не відмовляється ще й просити тебе. “Від імені Христового просимо, – каже апостол, – примиріться з Богом” (2Кор. 5:20). Але хто ж, скажеш ти, настільки божевільний, щоб не любити Господа свого? Це і я кажу і знаю, що ніхто з нас не зречеться цього на словах і в думках. Але той, хто любить, хоче, щоб любов до нього виявлялася не на словах тільки, а й у справах. Каже, що ми любимо, але не робить того, що притаманне тим, хто любить, – це смішно не тільки у ставленні до Бога, а й до людей. Отже, якщо сповідувати на словах тільки, а в справах показувати протилежне – не тільки даремно, а й шкідливо для нас, то я благаю – будемо виражати своє сповідання в ділах, нехай удостоїмося сповіді і від самого Господа, того дня, коли Він сповідує достойних перед Своїм Отцем, – благаю за Христа Іісуса, Господа нашого, через Котрого і з Котрим Отцю і Святим Духом слава нині і повсякчас і на віки віків. Амінь.

Бесіда 21Ін. 1:49-50. Нафанаїл відповідав Йому: Равви! Ти Син Божий, Ти Цар Ізраїлів. Іісус сказав йому у відповідь: Ти віриш, бо Я тобі сказав: Я бачив тебе під фігове дерево; побачиш більше цього.1. Сповідання Нафанаїла було менш досконалим, ніж сповідання, зроблене згодом ап. Петром. – 2. Іісус Христос здійснив своє перше чудо на прохання своєї Матері. – 3. Іісус Христос бажає, щоб усі зверталися до Нього зі своїми потребами. – Приклад знаменитих лікарів. – Чому Він дав жорстку відповідь своїй Матері. – Родичі Спасителя, відомі під ім’ям Деспосин. – Наші пращури й батьки були добрі християни, що повинно засоромити нас і піддавати тим більшому спілкуванню.1. Багато потрібно нам, улюблені, піклування, багато неспання для того, щоб мати можливість проникати в глибину божественних Писань. Інакше, віддаючись сну, не можна осягнути їхнього змісту; а потрібне ретельне дослідження, потрібна, крім того, і постійна молитва, щоб бодай трохи прозріти у святилище слова Божого. Ось і сьогодні нам постає питання важливе, таке, що вимагає багато уваги. Коли Нафанаїл сказав: “Ти Син Божий”, Христос сказав йому: “Я тобі сказав: Я бачив Тебе під смоковницею; побачиш більше цього”. Що ж у цих словах вимагає дослідження? Те, що Петро, який сповідував: “Ти – Христос, Син Бога Живого” (Мф. 16:16) вже після стількох чудес і після такого вчення, ублажається, як такий, що одержав одкровення від Отця; а Нафанаїл, який сказав те ж саме ще перед чудесами і перед вченням, нічого такого не почув від Христа, а й, начебто, не так багато сказав, як належало, порушується до очікування більших одкровень. Яка ж цьому причина? Та, що, хоча Петро і Нафанаїл висловили одні й ті самі слова, але не з однією і тією ж думкою. Петро сповідував Іісуса Сином Божим, як істинного Бога; а Нафанаїл – як просту людину. З чого ж це видно? З наступних слів Нафанаїла. Сказавши: “Ти Син Божий”, він додав: “Ти Цар Ізраїлів”. Але Син Божий є цар не тільки Ізраїлю, а й усього всесвіту. Втім, це видно не звідси тільки, а й з наступного. До слів Петра Христос нічого не додав, але, наче віра Петрова була вже досконала, сказав, що на цьому сповідуванні Він збудує Церкву Свою. Але стосовно Нафанаїла Він зробив не так, а зовсім навпаки. У сповіданні Нафанаїла нібито не вистачало ще багато чого і чогось кращого, – і ось Христос заповнює відсутнє. Що Він говорить? “Воістину, воістину кажу вам: відтепер бачитимете небо відчиненим, і Ангелів Божих, що сходять і сходять до Сина Людського” (Ін. 1:51). Чи бачиш, як Христос мало-по-малу підносить його від землі і вселяє не уявляти собі Його простою людиною? Чи може справді бути людиною той, кому ангели служать і для кого ангели сходять і спускаються? Тому-то Він і сказав: “побачиш більше цього”, і, пояснюючи це, додав про ангельське служіння. Сенс Його слів такий: тобі, Нафанаїле, здалося це важливим18, і за це ти визнаєш Мене царем Ізраїлю. Що ж скажеш, коли побачиш ангелів висхідних і низхідних для Мене? Такими словами Христос навіював визнати Його володарем і ангелів. Як до істинного Сина Царя, до Христа сходили й сходили ці царські служителі, як от: під час страждань, під час воскресіння й вознесіння; і ще до того вони приходили та служили Йому – коли благовістили про Його народження, коли вигукували: “Слава на небесах Богові, і на землі мир” (Лк. 2:14), коли приходили до Марії, до Йосипа. Але Христос робить і тепер так само, як у багатьох інших випадках. Він вимовляє два передбачення, і вірність одного вже одразу виявляє, а інше, що стосується майбутнього, підтверджує через сьогодення. З них одне, вже доведене, є таке: “перш ніж покликав тебе Пилип, коли ти був під фігове дерево, Я бачив тебе” (Ін. 1:48). Інше повинно було виконуватися в майбутньому, а почасти вже і в той час виконувалося, – саме сходження і сходження ангелів, як-то: при стражданнях Його, при воскресінні і вознесенні; і в цьому, ще перед подіями, Він запевняв уже тим, що сказав про теперішнє. Хто з минулого пізнав могутність Його, той, чуючи і про майбутнє, зручніше може прийняти і передбачення про майбутнє. Що ж Нафанаїл? Нічого на це не відповідає. Тому й Христос завершив тим Свою бесіду з ним, надаючи йому самому поміркувати над сказаним і не бажаючи висловити всього за один раз.
Кинувши насіння в землю родючу, Він дає їй самій виростити у свій час плоди. Це Він в іншому місці зобразив у таких словах: “Царство Небесне подібне до чоловіка, що посіяв добре насіння на полі своєму; а коли люди спали, прийшов ворог його, посіяв поміж пшеницею пажитниці кукіль, і пішов геть” (Мф. 13:24-25). “Третього дня був шлюб у Кані Галілейській, і Матір Іісуса була там. Був також покликаний Іісус і учні Його на шлюб” (Ін. 2:1-2). Я вже говорив, що Він найбільш відомий був у Галілеї. Тому й кличуть Його на шлюб, і Він приходить. Він дивився не на власну гідність Свою, але на користь нашу. Той, хто не зрікся прийняти зрак раба, тим паче не міг відректися прийти на шлюб рабів. Той, хто перебував з митарями і грішниками, тим більше не міг зректися бути присутнім з тими, хто був на шлюбі. Ті, хто кликав Його на шлюб, звісно, не мали про Нього належного поняття, вони кликали Його навіть не як велику людину, а просто як людину звичайну і знайому. На це і натякає євангеліст, кажучи: “Мати Іісусова була там. Був також покликаний Іісус та учні Його на шлюб”, тобто, Іісуса звали так само, як і її та учнів. “І як не вистачало вина, то Матір Іісуса каже Йому: вина немає в них” (Ін. 2:3). Тут варто звернути увагу на те, звідки Матері Його прийшло на думку уявити щось велике про свого Сина? До того часу Він ще не створив жодного дива. “Так, – сказано, – поклав Іісус початок чудесам у Кані Галілейській” (Ін. 2:11).
2. Якщо ж хто скаже, що тут ще немає достатнього доказу того, що чудо в Кані було початком чудес, так як додаток: “у Кані Галілейській” показує тільки, що це чудо було в Кані перше, а не взагалі й не перше було з усіх Його чудес; ймовірно ж Христос і раніше в інших місцях інші чудеса творив, – то на це ми скажемо те ж саме, що й раніше сказали. Що саме? Те, що говорить Іоанн: “Я не знав Його, але для того прийшов хрестити у воді, щоб Він явлений був Ізраїлеві” (Ін. 1:31). Якби Христос у підлітковому віці творив чудеса, то ізраїльтяни не потребували б іншої людини, яка явила б Його. Якщо Христос, прийшовши в чоловічий вік, так став відомим Своїми чудесами не тільки в Юдеї, а й у Сирії й далі, до того ж здійснив їх протягом тільки трьох років, а краще сказати – Він не мав потреби і в цій кількості років, щоб явити себе світові, бо чутка про Нього від самого початку рознеслася негайно всюди, – якщо, кажу, Він за короткий час так прославився безліччю чудес, що ім’я Його стало всім відомим, то тим паче Він не міг би так довго залишатися в невідомості, коли б із першого віку почав творити чудеса; чудеса, вчинені отроком, викликали б ще більше здивування, та й часу в Нього для чудес було б у такому разі вдвічі та втричі і ще більше. Але в отроцтві Він не творив ніяких чудес, крім того тільки, про що оповідає Лука, як Він, коли Йому було дванадцять років, сидів серед учителів, слухав їх, і своїми запитаннями приводив їх у здивування. Утім, не без причини, а навмисно не починав Він творити чудес із найпершого віку: інакше могли б вважати Його чудеса за примари. Якщо вже в досконалому віці Його багато хто за це підозрював, – тим паче, коли б Він почав чудодіяти в юності. Крім того, юдеї, охоплені заздрістю, ще скоріше і раніше, ніж треба, піднесли б Його на хрест, і таким чином уся справа нашого спасіння не була б прийнята вірою.
Звідки ж, скажеш, Його Матері спало на думку припускати в Ньому щось велике? Він почав уже відкривати Себе, чим був – і через свідчення Іоаннове, і через те, що сам говорив учням. А перш за все цього саме зачаття Його і всі події, що послідували після народження Його, вселяли Матері Його високе поняття про Нього. “І Мати Його зберігала всі слова ці в серці Своєму” (Лк. 2:51). Чому ж, скажеш, вона не висловлювала цього раніше? Тому, як я сказав, що Він сам тільки тоді почав відкривати Себе. А доти Він жив, як звичайна людина. Тому-то вона не говорила Йому цього раніше. Як тільки почула, що заради Нього прийшов Іоанн і дав про Нього таке свідоцтво, і що Він має вже учнів, то вже сміливо просить Його і, за нестачі вина, каже: “вина нема в них”. Вона хотіла і гостям догодити, і себе прославити через Сина. Можливо, вона при цьому мала в думках щось людське, подібно до Його братів, які говорили: “Яви Себе світові” (Ін. 7:4), бажаючи здобути і собі славу Його чудесами. Тому-то і Христос так сильно відповідав їй: “що Мені і Тобі, Жінко, ще не прийшов час Мій” (Ін. 2:4). Але що Він вельми шанував Свою матір Свою, про це послухай розповіді Луки, як Христос був слухняний батькам; та й цей самий євангеліст (Іоанн) показує, як Він дбав про Матір у самий час хресних страждань. Коли батьки анітрохи не забороняють справ богоугодних і не перешкоджають їм, то батькам потрібно і треба коритися; непокора в такому разі дуже небезпечна. Коли ж вони чогось вимагають передчасно і забороняють якусь справу духовну, то не безпечно їм коритися. Тому і в теперішньому випадку Христос так відповідав, і в іншому випадку також: “Хто Матір Моя і брати Мої?” (Мк. 3:33). Вони в той час ще не мали про Нього належного поняття; а Його Мати, з тієї причини, що народила Його, хотіла наказувати Йому в усьому, як заведено у всіх матерів, тоді як мала б шанувати Його, як Господа, і поклонятися Йому. Тому-то Він так і відповідав їй тоді. Справді, подумай, як це було, коли при всьому народі, що оточував Його, при численному зібранні уважних слухачів, під час викладання вчення, Мати Його увійшла в збори, почала відволікати Його від проповіді, щоб наодинці поговорити з Ним, до того ж не залишилася з Ним у домі, а потягнула Його одного геть звідти до себе. Ось чому Він і сказав: “хто мати Моя і брати Мої?” І Він не ображав тим Матері; ні, а приносив їй найбільшу користь, не даючи їй думати про себе принижено. Якщо Він мав піклування про інших і все спрямовувалося на те, щоб вселити їм належне поняття про Себе, то тим більше дбав у цьому відношенні про Матір. Але оскільки вона, ймовірно, навіть почувши це від Сина, не хотіла і після цього коритися Йому, а хотіла, як мати, у всякому разі бути на першому місці, то Він так і відповідав. Та інакше Він і не міг би піднести її від такого принизливого поняття про Нього до більш піднесеного, якби, тобто, вона завжди очікувала від Нього шанування, як від сина, але не визнала Його Господом. Ось з цієї причини Він тут і сказав: “що Мені і Тобі, Жене?” Утім і інша була причина, не менш важлива. Яка ж? Він хотів, щоб не запідозрювали здійснюваних Ним чудес. Його повинні були просити ті, хто мав потребу, а не Мати. Чому? Що робиться на прохання родичів, те, хоча було б важливим, часто для сторонніх видається непристойним. Коли ж просять самі нужденні, тоді чудо стає вищим від усякої підозри, тоді й похвала неупереджена і користь велика.
3 Якби лікар, навіть чудовий, увійшовши в дім, де багато хворих, не чув нічого ні від самих хворих, ні від тих, хто оточував їх, а тільки його одна мати почала б просити його, то для хворих він став би підозрілим і неприємним, і ні хворі, ні ті, хто лежить у хворобі, ні ті, хто перебуває при них, не почали б очікувати від нього чогось важливого й доброго. Ось чому і Христос тоді зробив докір Матері, сказавши: “що Мені і Тобі, Жінко?”, навіюючи їй на майбутній час не робити нічого подібного. Мав Він піклування і про честь Матері, але набагато більше про її душевне спасіння і про благо людей, для чого і плоттю зодягнувся. Отже, ці слова були сказані Христом Матері Його не через будь-яку пихатість, але з особливою метою – щоб і її саму поставити в належні до Нього стосунки, щоб і чудеса робилися з належною гідністю. А що Христос вельми шанував свою Матір, це, крім інших випадків, досить видно і з того самого, що сказано, очевидно, на докір їй. У самому невдоволенні Він показав, що вельми шанував її. А яким чином, про це скажемо в наступній бесіді.
Розмірковуючи про це, якщо почуєш, як одна дружина говорила: “блаженне чрево, що Тебе носило, і соски, що Тебе годували”, а Він їй відповідав: “Ще блаженніше блаженні ті, хто виконує волю Отця мого” (Лк. 11:28), то зрозумій і ці слова в тому ж сенсі. Відповідь Спасителя Матері виражала не відкидання Матері, а те, що їй нітрохи не принесло б користі і саме народження Його, якби вона сама не мала великої чесноти і віри. Якщо ж без доброчесності душевної і для самої Марії не було б користі в тому, що від неї народився Христос, то тим паче не може бути жодної користі нам, якщо ми матимемо доброчесного й доблесного батька, брата чи сина, а самі будемо далекими від його чеснот. “Людина, – каже Давид, – ніяк не викупить брата свого, і не дасть Богові викупу за нього” (Пс. 48:8)? Надію спасіння, після благодаті Божої, треба покладати не в чомусь іншому, а тільки у власних досконалостях. Якби народження Христа саме по собі могло принести користь Діві, то воно було б також корисним і юдеям, (бо Христос був родичем їхнім по плоті), принесло б користь і місту, в якому Він народився, корисним було б і братам. Тим часом Його брати, доки не дбали про себе самих, не одержали жодної користі від високої спорідненості, а ще й зазнали осуду поряд з іншими людьми; коли ж просяяли власними чеснотами, тоді й прославлені. А місто зруйноване і спалене, не отримавши жодної користі від того, що було місцем Його народження. Родичі Його по плоті винищені й загинули найжалюгіднішим чином, не здобувши від спорідненості з Ним нічого для свого спасіння, тому саме, що не мали захисту у власній чесноті. Але найбільше прославилися апостоли, тому що вони істинним і гідним нашого змагання чином досягли спорідненості з Христом, – через послух Йому. Звідси і ми пізнаємо, що в усякому разі нам потрібна віра і життя чисте і світле. Тільки це може врятувати нас. Родичі Христа довгий час усюди користувалися повагою, так що й називалися “владичними”, однак ми нині не знаємо навіть імен їхніх. А життя та імена апостолів усюди прославляються. Не будемо ж пишатися шляхетністю по плоті, але, хоча б мали тисячі знаменитих предків, будемо самі намагатися перевершити їх у чеснотах, знаючи, що заслуги інших не принесуть нам жодної користі на майбутньому суді, а ще й збільшать для нас суворість осуду, саме тому, що, походячи від доброчесних батьків і маючи такі близькі приклади, при всьому тому не послідували за такими наставниками. Це я кажу тепер, маючи на увазі багатьох язичників, які, коли ми навертаємо їх до віри в Христа і переконуємо бути християнами, вказують на своїх родичів, предків і домашніх, і кажуть: усі мої родичі, близькі й домашні стали вже вірними християнами. Але що тобі в цьому, нещасний? Те саме тебе й погубить, що ти, не вшанувавши такої безлічі близьких до тебе, не поспішив звернутися до істини. Інші, будучи вже віруючими, але провівши життя безтурботне, коли станеш перестерігати їх до чеснот, уявляють те ж саме і кажуть: мій батько, дід і прадід були дуже благочестиві й доброчесні люди. Але те особливо і послужило до твого осуду, що ти, походячи від таких людей, робиш справи, негідні свого роду. Послухай, що говорить пророк юдеям: “і служив Ізраїль за дружину, і за дружину стерег овець” (“працював Ізраїль за дружину, і за дружину спасену”) (Ос. 12:12); і Христос: “Авраам, батько ваш, радів побачити день Мій; і побачив, і зрадів” (Ін. 8:56). Та й завжди звитяги предків обертаються не на похвалу тільки юдеям, а й на більше звинувачення. Знаючи це, будемо все робити так, щоб врятуватися власними справами, щоб інакше надіями на інших не обдурити себе самих і не дізнатися про свій обман тоді вже, коли від цього пізнання нам ніякої користі не буде. “У гробі, – сказано, – хто буде славити Тебе?” (Пс. 6:6). Отже, виправимося тут, щоб там досягти вічних благ, яких і нехай сподобимося всі ми благодаттю і людинолюбством Господа нашого ІІісуса Христа, через Якого і з Яким Отцю зі Святим Духом слава і держава на віки віків. Амінь.

* * *18 Т.е., що Христос бачив його під смоковницею ще до того, як прийшов до нього Пилип.Бесіда 22Ін. 2:4. Що Мені і Тобі, Жінко? ще не прийшов час Мій.1. Іісус Христос усе робить завчасно не тому, щоб Він підкорявся часу, бо Він Творець літ і Господь віків, але з любові до порядку. – 2. Іісус Христос своїм чудом у Кані Галілейській довів, що Він Творець води і вина. – 3. Чудеса Іісуса Христа перевершують усі сили природи. – Він усовершує наші бунтівні душі. – Неміцність благ світу цього: вони миттєво зникають і витікають зі швидкістю потоку. – Убогість є матір здоров’я. – Солодощі трапези дуже шкідливі для тіла і душі та спричиняють безліч хвороб.1. У повчанні є деяка праця, що показує і Павло, коли каже: “Гідно начальницьким пресвітерам треба надавати сугубу честь, особливо тим, що трудяться в слові й ученні” (1Тим. 5:17). Але від вас залежить зробити цю працю і легкою, і тяжкою. Якщо ви відкидатимете наші слова, або, не відкидаючи, не виконуватимете їх у справах своїх, то ця праця буде для нас обтяжливою, як праця марна і марна. Якщо ж ви будете уважні до наших слів і покажете це в самих справах своїх, то ми й відчувати не будемо труднощів у повчаннях; плід, що походить від цих праць, не дасть і помітити тяжкості їхньої. Тому якщо хочете збудити в нас ревнощі, не згасити і не послабити їх, покажіть нам, прошу вас, плід, коли, бачачи квітучі ниви, харчуючись надією достатку і сподіваючись на майбутнє своє багатство, не знемагали в цих благих заняттях. Ось і сьогодні нам представляється не маловажний предмет. Коли Мати Іісуса сказала: “вина немає в них”, Христос відповів: “що Мені і Тобі, Жінко, що Мені і Тобі, ще не прийшов час Мій”. Тим часом, після таких слів, Він зробив те, про що говорила Мати. Предмет цей не менше, ніж колишній, вимагає дослідження.
Отже, покликавши Того, Хто створив це чудо, приступимо до вирішення питання. Не тут тільки сказано: “не настав час”; євангеліст і далі зауважує: “але ніхто не наклав на Нього руки, бо ще не настав час Його” (Ін. 7:30); і в іншому місці: “і ніхто не взяв Його, бо ще не настав час Його” (Ін. 8:20). Також: “прийшов час, прослав Сина Твого” (Ін. 17:1). Я зібрав тут усі ці вислови з усього Євангелія, щоб на все дати одне рішення. Яке ж? Христос говорив: “не настала година” не тому, що підпорядковувався закону часу, і не тому, щоб справді спостерігав відомий годинник. Чи потрібно це було Творцеві часів і Творцеві віків? Але цими словами Він хоче показати, що все робить у свій час, а не раптом, тому що звідси могло б статися змішання і безлад, якби, тобто кожну справу Свою Він здійснював не в належний час і змішував усе разом, як-то: і народження, і воскресіння, і суд. Так зауважуй: належало статися створінню, але не всьому разом; людині з жінкою, але не обом разом; належало роду людському бути засудженим на смерть і бути воскресінню, але між тим і іншим відстань часу велика; належало дати закон, але не разом із благодаттю, а те й інше влаштувати у свій певний час. Отже, умовам часу сам Христос не підлягав, бо Він і встановив сам порядок часів, Він і Творець їх. Але Іоанн, наводячи тут слова Христа: “не настав час Мій”, показує, що на той час Він був ще не всім відомий і не мав повного сонму учнів; Його наслідував тільки Андрій, а з ним Пилип, а крім них ніхто інший. Та й вони не знали Його, як годиться, ні навіть Мати Його, ні брати. Уже після звершення багатьох чудес євангеліст зауважив про братів Його: “Бо і брати Його не вірили в Нього” (Ін. 7:5). Не знали Його і ті, хто був присутній на шлюбі. Інакше вони, в потребі, самі звернулися б до Нього з проханням. Тому він і каже: “не прийшов час Мій”. Мене ще не знають присутні; вони не знають і того, що не дістало вина. Дай їм спершу відчути це. Та про це і не від тебе Мені належало б чути. Ти Моя Мати і тому ти саме диво робиш підозрілим. А належало б самим нужденним звернутися до Мене з проханням; не тому, щоб Я цього потребував, але щоб вони з більшою довірою прийняли цей випадок. Той, хто бачить себе в потребі, коли отримає те, що йому потрібно, залишається після того багато вдячним; а хто ще не відчуває потреби, той не відчує сповна і жваво і самого благодіяння. Для чого ж, сказавши: “не прийшов час Мій”, і таким чином відмовивши, Він однак зробив те, про що говорила Йому Мати? Для того особливо, щоб людям, які заперечують і вважають Його під умовами часу, достатньо показати, що Він не підлягає часу. Якби Він підлягав, то як би Він зробив те, що зробив, коли ще не настав належний для того час? Він зробив це також і з пошани до Матері, щоб не здатися таким, що в усьому їй суперечить, або таким, що не може цього зробити, і щоб тим не посоромити свою Матір у присутності такої безлічі людей, – а вона привела до Нього і слуг. Так само Він говорив і хананеянці: “недобре взяти хліб у дітей і кинути псам” (Мф. 15:26); однак після таких слів дарував їй прохане, схилений її невідступністю. Сказав також: “Я посланий тільки до загиблих овець дому Ізраїлевого” (Мф. 15:24), але й після цих слів зцілив дочку цієї жінки.
2. Звідси навчаємося, що, хоча б ми були негідні, проте невідступними моліннями можемо зробити себе гідними отримати (прохане). Тому й Мати сподівалася і слуг привела з тією метою, щоб прохання було від великої кількості людей. Тому вона додала: “що скаже Він вам, те зробіть” (Ін. 2:5). Вона знала, що Він відмовляв не через неміч, а через смиренність, і для того, щоб не подати думки, ніби Він сам надто поспішає до звершення дива; тому й слуг привела. “Було ж отут шість кам’яних водоносів, що стояли за звичаєм очищення Іудейського, які вміщували по дві або по три міри. Іісус каже їм: наповніть посудини водою. І наповнили їх до верху” (Ін. 2:6-7). Євангеліст не без мети зауважив: “за звичаєм очищення Іудейського”, а для того, щоб хто-небудь із невіруючих не підозрював, що в посудинах були залишки вина, і тому, коли була влита і змішана з ними вода, то склалося деяке, найслабше вино. Тому євангеліст і каже: “за звичаєм очищення Юдейського”, показуючи тим, що в посудинах тих ніколи не зберігалося вино. Палестина земля безводна, і там не у всякому місці можна знаходити джерела і колодязі; тому євреї завжди наповнювали посудини водою, щоб не бігати на річки, коли вони ставали нечистими, але мати під рукою засіб для очищення. Але чому Він не створив дива перш, ніж посудини були наповнені водою – що було б набагато дивніше? Адже інша справа – змінити готову речовину тільки за якістю, інша – зробити саму речовину з нічого. Звичайно, це дивніше; але для багатьох здалося б не настільки ймовірним. Тому-то Христос нерідко добровільно зменшує велич чудес, щоб тільки зручніше вони могли бути прийнятними. А чому, скажеш, Він не сам зробив воду і потім перетворив її на вино, а наказав влити її слугам? Знову з тієї самої причини і для того, щоб ті, хто черпав воду, були свідками дива, і щоб воно анітрохи не здалося примарою. Якби хтось став безсоромно відкидати це, то слуги могли б сказати: ми самі черпали воду. Крім того, Він спростовує цим дивом і відроджене, противне Церкві, вчення.
Є такі, які кажуть, що існує якийсь інший творець світу і що видиме не Ним створене, а якимось іншим ворожим Йому богом19. Приборкуючи таке безумство, Христос більшу частину чудес Своїх творив із готових речовин. Якби Творець світу був ворожий до Нього, то Він не став би користуватися чужими справами для доказу власної могутності. Так і тепер, щоб показати, що Він сам Той, хто перетворює воду на виноград і перетворює на вино дощ через корінь винограду, – що в рослині відбувається через тривалий час, – в одну мить Він робить це на шлюбі. Потім, як тільки слуги наповнили посудини водою, Він каже їм: “тепер почерпніть і несіть до розпорядника бенкету. І понесли. Коли ж розпорядник скуштував води, що стала вином, – а він не знав, звідки це вино, знали тільки служителі, що зачерпали воду, – тоді розпорядник кличе нареченого і каже йому: усяка людина подає спершу хороше вино, а коли напиються, тоді гірше, а ти хороше вино зберіг дотепер” (Ін. 2:8-10). Знову й тут дехто посміюється, кажучи: там було зібрання людей п’яних, смак у поціновувачів уже був зіпсований, і вони нездатні були ані розуміти, ані судити про те, що тут робилося, – таким чином, вони не могли розпізнати, вино це було, чи вода, а що вони були п’яні, це сказав сам архітриклін. Правда, це дуже смішно. Але євангеліст знищує і таку підозру. Він каже, що не гості висловлювали свою думку про те, що трапилося, але архітриклін, який був тверезий і ще не пив нічого. Адже ви знаєте, що ті, яким доручають розпорядження на таких бенкетах, більше за всіх бувають тверезі, бо мають тільки одну справу – все влаштувати чинно й у порядку. Тому для засвідчення чуда Христос і вжив тверезе почуття архітрикліна. Він не сказав: наливайте вино тим, хто лежить, а сказав: несіть до архітрикліну. “Коли ж розпорядник скуштував води, що стала вином, – а він не знав, звідки це вино, знали тільки служителі, які почерпали воду, – тоді розпорядник кличе нареченого”. Чому ж він не запросив слуг? Таким чином відкрилося б і диво. Причина та, що і сам Іісус не відкрив дива, яке сталося, а хотів, щоб сила Його знамень була пізнавана не раптом, а – потроху. А якби воно водночас було виявлено, то розповіді слуг про Нього не повірили б, але подумали б, можливо, що вони несповна розуму, оскільки приписують це діло тому, кого тоді багато хто вважав (людиною) звичайною. Самі слуги, звичайно, знали цю справу добре з власного досвіду, і не могли не вірити своїм рукам; але запевнити в тому інших не мали можливості. Тому й сам Христос не всім відкрив те, що трапилося, а тільки тому, хто краще за інших міг зрозуміти це, – представляючи точне пізнання про чудо майбутнього часу. Після звершення інших чудес, і це повинно було стати достовірним. Так згодом, коли Він зцілив сина царедворця, євангеліст в оповіданні про це дає розуміти й те, що й це чудо тоді вже стало більш гласним. Царедворець тому особливо й покликав Іісуса, що дізнався, як я кажу, про це чудо. Це й пояснює Іоанн, коли каже: “Іісус знову прийшов до Кани Галілейської, де перетворив воду на вино” (Ін. 4:46), та й не просто на вино, а вино найкраще.
3 Такими є чудеса Христові, що їхні витвори виявляються набагато кращими й чудовими за ті, що творяться природою. Так і в інших випадках, коли Христос виправляв якийсь пошкоджений член тіла, то робив його кращим за здорові члени. А що виробленого з води було справді вино і до того ж найкраще, про це могли засвідчити не тільки слуги, а й архітриклін і наречений; а що воно вироблене було Христом, це могли підтвердити слуги, які черпали воду. Таким чином, якби і не відкрилося чудо в той час, то не могли мовчати про нього згодом часу. Отже, Христос багато необхідних свідчень залишав на майбутній час. Що Він перетворив воду на вино, на це Він мав свідками слуг; а що це було вино хороше, на це – свідки архітриклін і наречений. Імовірно, наречений відповідав що-небудь на слова архітрикліна; але євангеліст, поспішаючи до справ найважливіших, торкнувся тільки самого дива, а інше оминув. Потрібно було, звісно, знати, що Христос перетворив воду на вино; але що сказав наречений архітрикліну, додавати це євангеліст не вважав за потрібне. Тим часом багато чудес, будучи спершу мало відомими в подробицях, з плином часу стали більш відомі, тому що були розказані у всіх своїх подробицях людьми, що були спочатку очевидцями їх. Але як у той час Іісус перетворив воду на вино, так і тоді й нині не перестає змінювати звичаї людей слабких і розсіяних. Є, є, кажу, люди, які нічим не відрізняються від води, – так вони холодні, рідкі, ні в чому не тверді. Людей, які перебувають у такому стані, наш обов’язок приводити до Господа, щоб Він благоволив до їхніх вдач, надати якість вина, щоб вони не розсіювалися, але набули сталості, на радість собі та іншим.
Хто ж це такі холодні люди, як не ті, що багато переймаються справами теперішнього життя, що не нехтують насолод цього світу, любителі слави та влади? Усе це потоки, які ніколи не зупиняються, але постійно з більшою стрімкістю несуться в безодню. Сьогодні багатий, завтра злиденний; сьогодні з’являється з глашатаєм, на колісниці, у супроводі безлічі жезлоносців, а другого дня нерідко оселяється у в’язниці, поступаючись, і проти волі, іншому це самоспокушання. Так само відданий розкоші й пересиченню, хоч би як наповнював своє черево, навіть на один день не може втримати в собі цього запасу, але, з випорожненням його, примушений збирати нові запаси, не відрізняючись у такий спосіб нічим від потоку. Як у потоці, ледь минає один струмінь, за ним виступає інший, так і тут, зотліває одна їжа – і нам потрібна інша. Така властивість життєвих речей: вони ніколи не зупиняються, але завжди течуть і одна за одною захоплюються. Що ж стосується задоволень сластолюбства, то вони не тільки течуть і минають, але ще приносять нам багато тривог. Коли їм віддаються із захопленням, то вони і міцність тіла послаблюють і душу позбавляють мужності. І не так сильна течія річок розмиває береги й обвалює їх, як сластолюбство й пересичення підриває всі опори нашого здоров’я. Піди в лікарню і запитай про це, – там дізнаєшся, що звідси походять майже всі хвороби. Помірна і проста трапеза – мати здоров’я. Так називають її й лікарі, визнаючи здоровим – не наїдатися досита. Помірність у їжі, кажуть вони, і є здоров’я; а їжа мізерна – мати здоров’я. Якщо ж помірність у їжі – джерело здоров’я, то явно, що пересичення – джерело хвороб і недуг і породжує такі страждання, що перевищують і саме мистецтво лікарів. І справді, болі в ногах, болі в голові, в очах, у руках, тремтіння всього тіла, удари, жовтяниця, тривалі гострі гарячки та багато інших хвороб (тепер не на часі перелічувати все) зазвичай народжуються не від стриманості та розсудливого способу життя, а від об’їдання й пересичення. Якщо ж хочеш знати і хвороби душі, що звідси народжуються, то побачиш, що любостяжаніє, розпуста, зневіра, лінощі, любострастість і всі непотребства звідси ведуть свій початок. Душі людей, що харчуються такими трапезами, нічим не кращі за ослів: так терзають їх ці звірі. Чи говорити ще про те, скільки скорбот і неприємностей отримують віддані пересиченню? Усіх їх обчислити неможливо. Покажу все в одному і найголовнішому. Вони ніколи із задоволенням не насолоджуються своїм столом, навіть найрозкішнішим. Поміркованість – мати як здоров’я, так і задоволення; а пересичення – джерело і корінь як хвороб, так і незадоволення. Де пересичення, там не може вже бути полювання (до їжі); а де немає полювання, там чи може бути задоволення? Тому між людьми бідними ми знаходимо таких, які не тільки розсудливіші та здоровіші за багатих, а й більше за них мають веселощів. Про все це розмірковуючи, будемо уникати пересичення і пияцтва не тільки за трапезою, а й за всіх життєвих обставин. Натомість будемо краще шукати насолод духовних і, за висловом пророка, “Втішайся Господом” (“Втішайся, – каже він, – Господом, і Він виконає бажання серця твого” (Пс. 36:4)), щоб нам скуштувати і тутешніх, і майбутніх благ, благодаттю й людинолюбством Господа нашого ІІісуса Христа, через Котрого та з Котрим Отцю зі Святим Духом слава на віки віків. Амінь.

* * *19Це лжевчення маніхеїв.Бесіда 23Ін. 2:11. Так поклав Іісус початок чудесам у Кані Галілейській…1. перетворення води на вино є першим чудом Іісуса Христа. – На яких свідченнях ґрунтується достовірність цього чуда, що привело учнів до віри. – 2. Іісус Христос виганяє продавців із храму. – Те саме було і ще раз наприкінці Його проповіді. – 3. Чому Іісус Христос робив неясні передбачення. – Апостоли не знали про воскресіння. – Чому Іісус Христос не відкрив їм цього? – Люди більше вірять самим фактам, ніж словам. – Св. Дух нагадав апостолам про все, що говорив їм Іісус Христос. – Велич доброчесності апостолів. – Похвала їм. – Заклик до милостині, без якої не можна увійти у ворота небесні.1. Часто і сильно нападає диявол, облягаючи з усіх боків наше спасіння. Тому треба бути пильним і тверезим і звідусіль перегороджувати йому приступ. Щойно він зустріне хоча б малу будь-яку нагоду, то вже готує собі вільний доступ, і мало-помалу вводить усю свою силу. Отже, якщо ми хоч трохи дорожимо нашим порятунком, то не допустимо йому і малих нападів на нас, щоб через те запобігти великим. Та й вкрай божевільно було б – коли він показує таке старання погубити нашу душу, нам зі свого боку не постояти навіть і рівною мірою за наше власне спасіння. Це не спроста сказано мною; а я боюся, щоб і нині, непомітно для нас, не вдерся всередину нашого подвір’я цей вовк і не викрав якоїсь вівці, яка через недбальство або через злісні намовляння ухиляється від отари та від справжніх наших бесід. Якби рани були чуттєві і тільки тіло отримувало удари, то не важко було б розпізнавати його зловмисність. Але оскільки душа незрима і вона-то саме отримує рани, то і потрібно нам багато пильнувати, щоб кожен випробовував сам себе: “Бо хто з людей знає, що в людині, крім духа людського, що живе в ній?” (1Кор. 2:11). Слово простягається до всіх і лікування пропонується загальне для всіх нужденних, але справа кожного зі слухачів самому приймати те, що потрібно в його хворобі. Я не знаю хворих, не знаю і здорових; тому пропоную різного роду повчання, потрібні в хворобах різного роду: викриваю то користолюбство, то об’їдання; іноді засуджую хтивість; іноді вихваляю милосердя і переконую до нього; іноді – інші чесноти. Я побоююся, щоб, розмірковуючи в повчанні про одну хворобу, не забути вилікувати інші, тоді як ви страждаєте ними. Якби тут під час моєї бесіди був присутній тільки один слухач, я не вважав би надто потрібним урізноманітнити свої повчання; але оскільки в такій безлічі людей, звісно, є й багато хвороб, то не зайвим буде урізноманітнити повчання: слово, звернене до всіх, без сумніву, принесе свою користь. Тому-то і зміст Писання різноманітний, і говорить нам про незліченну безліч предметів, оскільки звертає слово своє до загального єства всіх людей. А в такій безлічі людей, без сумніву, є різного роду хвороби душевні, хоча й не всі у всіх. Тому, очищаючи себе від них, будемо ж прислухатися до слова Божого, і, зосередивши в ньому наші думки, вислухаємо нинішнє його читання. Що ж це таке? “Так поклав, – говорить Писання, – Іісус початок чудесам у Кані Галілейській”. Дехто, як я і раніше говорив, стверджує, що це не було початком взагалі. Як же інакше, кажуть, якщо тут додано саме: “у Кані Галілейській”? “Так поклав, – сказано, – початок у Кані”. Але я не стану входити в подальше дослідження про це; ми вже колись довели, що Він почав творити знамення після хрещення, і перш ніж хреститися, не робив ніяких чудес. А чи це саме, чи інше знамення було першим зі скоєних Ним після хрещення, про це, мені здається, немає потреби занадто багато міркувати.
“І явив славу Свою”. Яким чином? Адже свідками події були не багато хто, а тільки служителі, архітриклін і наречений? Як же Він явив славу Свою? Він явив її зі Свого боку. А якщо й не тоді, то згодом повинні були всі почути про це чудо, бо воно донині прославляється і не забуте. Але що того дня не всі дізналися про це, видно з подальшого. Євангеліст, сказавши: “явив славу Свою”, додає: “і увірували в Нього учні Його” (Ін. 2:11), тобто ті, які й раніше вже дивувалися Йому. Чи бачиш, що потрібно було тоді особливо творити знамення, коли були присутні люди сумлінні й уважні до подій? Такі й скоріше могли вірувати і більше уваги звертати на події. Та й як Він міг би бути пізнаний без знамень. Учення ж і пророцтво, з’єднані з чудотворіннями, можуть привернути душі слухачів до того, щоб вони старанно прислухалися до подій, якщо душа вже наперед до того приготована. Тому-то євангелісти нерідко кажуть, що в інших місцях Він не створив знамень через хибне спрямування людей, що живуть там. “Після цього прийшов Він до Капернаума, і Сам, і Матір Його, і брати його, і учні Його, і там пробули небагато днів” (Ін. 2:12). Для чого Він приходить у Капернаум із Матір’ю? Там Він не створив жодного дива, і жителі того міста не були з числа прихильних до Нього, а до того ж були ще й найрозбещеніші: це і сам Христос помітив, сказавши: “І ти, Капернауме, що до неба вознісся, до пекла скинешся” (Лк. 10:15). Отже, для чого ж Він приходить туди? Мені здається, що, маючи намір за деякий час вирушити до Єрусалима, Він для того тоді пішов до Капернаума, щоб не усюди водити з собою братів і Матір. Таким чином, вирушивши туди і пробувши небагато часу з поваги до Матері, Він залишив там свою Матір, і потім знову починає творити чудеса. Тому й сказано, що Він “прийшов до Єрусалима” (Ін. 2:13). Отже, Він хрестився не задовго до Великодня. Але що Він робить, прибувши в Єрусалим? Справу, що виражає Його велику владу. Міняйлів грошей, торжників, які продавали голубів, волів і овець, потім і перебували там, Він виганяє геть.
2. Інший євангеліст оповідає, що, виганяючи їх, Він говорив: “Дім Мій – дім молитви, а ви зробили його вертепом розбійників” (Мф. 21:13); а св. Іоанн виражає це так: “Дім Моїх Отців не робіть домом торгівлі” (Ін. 2:16). Але євангелісти не суперечать один одному; а дають бачити, що Він зробив це двічі, і що обидва випадки були не в один і той самий час: першого разу Він зробив це на початку (своєї проповіді), а другого – коли вже йшов на страждання. Тому востаннє вжив Він і найсильніші вирази, назвавши те місце вертепом розбійників; а на початку знамень не так, але вжив більш лагідне докору. Отже ймовірно, що Він зробив це в два рази. Для чого ж, скажеш ти, Христос зробив це, і до того ж ужив таку суворість, як Він ніде – здається – не робив, навіть і в тих випадках, коли Його ображали, зневажали, називали самарянином і навіть одержимим бісами? А тут Він навіть не задовольнився одними тільки словами; а й узяв бича, і таким чином вигнав їх. Тим часом юдеї, коли Він іншим благодійничав, звинувачують Його й озлоблюються; а коли їм, мабуть, належало б від Його покарання розгніватися, не чинять із Ним так; вони не засуджують і не ображають Його, а що кажуть? “Яким знаменням доведеш Ти нам, що маєш владу так чинити?” (Ін. 2:18). Чи бачиш крайню заздрісність їхню, – як благодіяння, надані іншим, найбільше дратували їх? Отже, одного разу Він говорив, що храм став від них вертепом розбійників, показуючи тим, що те, що продавали, було придбано крадіжками, грабіжництвом і шахрайством, і що вони збагачувалися нещастям інших; а другого разу – будинком купівлі, викриваючи їхнє безсором’язництво в торгівлі. Але для чого Він зробив це? Так як, згодом часу, Він став зцілювати в суботу і робити багато чого такого, що здавалося їм злочином закону, то щоб не вважали Його богопротивником і таким, що робить це всупереч волі Отця, Він цим випадком і попереджає таку думку їхню.
Той, хто показав таку велику ревність про дім, звісно, не мав наміру чинити опір Владиці дому, який у ньому вшановується. Щоправда, і попередні роки, в які Він жив згідно із законом, могли достатньо показати Його повагу до Законодавця і те, що Він не прийшов узаконити щось протилежне Йому. Але оскільки ці роки, ймовірно, з плином часу були забуті, та й не всім були відомі (бо Він виховувався в домі бідному й незнатному), то Він і робить це в присутності всього народу, що зібрався з нагоди наближення свята, та ще й з небезпекою для Себе самого. Він не просто вигнав їх, а й столи скинув, і гроші розсипав, даючи їм зрозуміти, що той, хто наражає Себе на небезпеку за доброчесність у домі, не буде зневажати Господаря дому. Якби Він робив це удавано, то міг би вжити тільки переконання; а наражати Себе на небезпеку – це занадто сміливо. Адже не маловажна справа піддати Себе такій люті торговиків, озлоблювати проти Себе неосвічену юрбу людей корчомних, соромити їх і вводити в збитки: це властиво не лицеміру, а людині, готової потерпіти все за благополуччя дому. Тому Він не справами тільки, а й самими словами своїми виражає єднання своє з Домовладикою; не каже: дім святий, а дім Отця мого. Ось, називає Його і Отцем своїм, і вони не обурюються на це: думали, що Він говорить так взагалі. Але коли згодом став Він виражати це ясніше, так що навіював думку про свою рівність з Отцем, тоді вони приходили в лють. Що ж вони тепер? “Яким знаменням, – кажуть, – доведеш Ти нам, що маєш владу так чинити?” О, крайнє безумство! Їм потрібне знамення, щоб відстати від худих справ, і звільнити дім Божий від такого приниження! А виявити таку велику ревність про дім Божий хіба не є найбільшим знаменням чесноти? Добромисні люди виявилися й тут: “при цьому учні Його згадали, що написано: Ревність за домом Твоїм з’їдає Мене” (Ін. 2:17; Пс. 68:10). Але юдеї не згадали про пророцтво, а говорили: “Яким знаменням доведеш Ти нам”, з одного боку шкодуючи про втрату свого ганебного прибутку і сподіваючись завадити Йому в тому, а з другого – бажаючи викликати Його на звершення дива, щоб принизити вчинок Його. Тому Він і не дає їм знамення. Так і раніше, коли вони приступали й вимагали дива, Він відповідав їм: “Род лукавий і перелюбний шукає знамення, і знамення не дасться йому, окрім знамення Іони пророка” (Мф. 16:4). Втім, тоді Він відповідав їм ясніше, а тепер більш загадковим чином. А робить Він це через крайню їхню нечутливість. Той, хто попереджав тих, хто не просив, і давав їм знамення, Той, звісно, не відмовив би тим, хто просив, якби не бачив у них думок злих і лукавих, а також підступного їхнього наміру. Зауваж, якої злоби сповнене і саме питання їхнє. Їм слід було б похвалити Його старанність і ревність; слід було б дивуватися тому, яку дбайливість Він виявляє про дім Божий; а вони звинувачують Його, стверджуючи, що тут корчуватися дозволено, а припиняти корчуватися не дозволяється, якщо не буде показано якесь знамення. Що ж Христос? “Зруйнуйте, – каже, – храм цей, і Я за три дні збудую його” (Ін. 2:19). Він і багато такого говорив, що тодішнім слухачам не було зрозуміло, а тільки згодом могло бути зрозуміло. Для чого ж Він робив це? Щоб довелося Його передбачення майбутніх подій, коли здійсниться передбачене, – як справді сталося і щодо цього пророцтва. “Коли ж воскрес Він із мертвих, – сказано, – то учні Його пригадали, що Він говорив це, і повірили Писанню, і слову, що говорив Іісус” (Ін. 2:22). А в той час, коли Він говорив, вони дивувалися, яким чином може виповнитися сказане; інші ж заперечували так: “цей храм будувався сорок шість років, і Ти за три дні спорудиш його?” (Ін. 2:20). Вони кажуть: сорок шість років, маючи на увазі побудову останнього храму, тому що перший був закінчений у двадцять років.
3. Чому ж Він не пояснив цієї притчі, і не сказав: Я говорю не про цей храм, але про плоть Мою? Уже згодом євангеліст, коли писав Євангеліє, то витлумачив цей вислів; а сам Він у той час промовчав? Чому ж промовчав? Тому що вони не прийняли б слів Його: якщо навіть учні Його не були тоді здатні зрозуміти сказане, то тим більше – народ. “Коли ж, – каже євангеліст, – воскрес Він із мертвих, то учні Його пригадали, що Він говорив це, і повірили Писанню”. Два предмети тут представлялися їм: Його воскресіння, і питання ще більш важливе: чи Бог був Той, хто мешкав у цьому храмі? Те й інше Він давав зрозуміти в словах: “Зруйнуйте храм цей, і Я за три дні збудую його”. Це і Павло представляє, як не мале знамення божественності Його, кажучи так: “і відкрився Сином Божим у силі, по духу святині, через воскресіння з мертвих, про Іісуса Христа” (Рим. 1:4). Чому ж Він саме це знамення дає і там, і тут, і скрізь, кажучи або так: “коли Мене піднесуть із землі” (Ін. 12:32), або: “коли Сина Людського піднесете, тоді дізнаєтеся, що то Я” (Ін. 8:28); також: “не буде йому дано жодного знамення, окрім знамення Іони” (Мф. 16:4), і тут знову: “за три дні я піднесу його”? Та то особливо й показувало в Ньому не просту людину, що Він міг здобути перемогу над смертю і так скоро зруйнувати довготривале її панування і припинити тяжку боротьбу. Тому й каже: “тоді дізнаєтеся”. Коли це? Коли, воскресши, приверну до себе всесвіт (Ін. 12:32), – тоді-то зрозумієте, що і це зробив Я, як Бог і істинний Син Божий, караючи за образу Отця. Чому ж Він не сказав, які потрібні були знамення для припинення колишнього зла, а тільки пообіцяв дати знамення? Бо таким чином Він ще більше озлобив би їх, а тепер більше вразив. Втім, вони нічого не відповіли на це; їм здавалося, що Він говорить щось неймовірне, і тому вони не продовжували ще питати Його; вони залишили це без уваги, як справу нездійсненну. Але якби вони мали глузд, то, хоч би це й здавалося їм тоді неймовірним, – принаймні, згодом часу, коли Він сотворив уже багато знамень, вони могли б прийти й запитати Його про те, щоб розв’язати своє здивування. Але оскільки вони були нерозумні, то на одні слова Його зовсім не звертали уваги, а інші вислуховували зі злим наміром. Тому і Христос говорив їм у притчах.
Але постає ще таке питання: яким чином учні не знали, що Йому належало воскреснути з мертвих? Це тому, що вони тоді ще не були удостоєні благодаті Святого Духа. Тому, хоча часто чули слово про воскресіння, але анітрохи не розуміли, а тільки міркували між собою, що б це означало. Справді, вельми дивно і дивно було чути, щоб хто-небудь міг воскресити самого себе і воскресити таким чином. Тому і Петро зазнав докору, коли, не розуміючи нічого про воскресіння, сказав: “будь милостивий до Себе, Господи” (Мф. 16:22). Та й Христос ясно не відкривав їм цього перед самою подією, щоб вони не спокушалися, – бо спочатку ще не вірили словам Його, через велику їхню дивакуватість, і тому, що ще не знали ясно, хто Він. Тому, про що голосно волали самі події, ніхто не міг не вірити; а що говорилося тільки на словах, тому звичайно не всі хотіли вірити. Тому спочатку Він залишив це вчення прикритим; коли ж самою справою довів істину слів Своїх, тоді нарешті повідомив і розуміння їх та таку благодать Духа, що учні Його все раптом збагнули. “Дух Святий нагадає вам усе” (Ін. 14:26). Якщо вони, втративши всю повагу до Нього в один вечір, розбіглися і навіть говорили, що й не знають Його, не отримавши особливої благодаті Духа, то навряд чи б вони пригадали все зроблене і сказане Христом за весь час (життя Його). Якщо ж, скажеш ти, вони повинні були почути все від Духа, а самі не могли утримати в пам’яті всього вчення Христового, то яка була їм потреба перебувати з Христом? Але це було потрібно тому, що Дух власне не вчив їх, а тільки приводив на пам’ять те, що раніше говорив Христос; але й послання Духа для нагадування їм сказаного не мало сприяло славі Христовій. Отже, спочатку це було милістю Божою, що на них послана благодать Духа настільки велика й рясна; а потім було вже їхньою чеснотою те, що вони засвоїли собі цей дар. Вони показали життя світле, велику мудрість і великі подвиги, і нехтували життям теперішнім, ні в що не ставили все людське, але були вищими за все, і, як легкі орли, що ширяють на висоту, ділами своїми сягали самого неба, чим і здобули невимовну благодать Духа. Будемо ж наслідувати їх і ми, і не згасимо світильників наших, але збережемо в них світло милосердям. Таким саме чином підтримується полум’я цього вогню. Будемо ж збирати єлей у посудини, поки ми перебуваємо тут, тому що після відходу туди вже не можна купити його; придбати його можна не інакше, як тільки через руки бідних. Будемо збирати його тут у великій кількості, якщо хочемо увійти (в чертог) з Нареченим; інакше муситимемо залишитися поза чертогом. Неможливо, абсолютно неможливо увійти в переддень царства без милосердя, хоча б ми зробили безліч інших добрих справ. Тому будемо чинити милосердя з повною ретельністю, щоб насолодитися невимовними благами, яких і нехай сподобимося всі ми, благодаттю і людинолюбством Господа нашого Іісуса Христа, якому вічна слава і держава, нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Бесіда 24Ін. 2:23. І коли Він був у Єрусалимі на святі Пасхи, то багато хто увірував в ім’я Його.1. Ті, яких приваблювало до Іісуса Христа Його вчення, були твердішими і стійкішими у вірі, ніж ті, кого приваблювали знамення. – Чому Він не робив більше чудес. – 2. Никодим, слабкість і недосконалість його віри. – Поблажливість Іісуса Христа. – 3. Не треба з надмірною допитливістю проникати у священні таємниці. – Не підпорядковуючи свій розум вірі, люди впадають у безліч безглуздостей. – Розум людський, не осяяний згори, виробляє лише темряву. – Багатства суть шипи, які дряпають і ранять нас.1. Між людьми того часу20 одні захоплювалися оманами, інші трималися істини; але і з цих останніх деякі приймали істину тільки на короткий час, а потім відпадали від неї. Таких-то людей Христос розумів у притчі, уподібнюючи насінню, яке лежить не глибоко, але має коріння на поверхні землі, і тому, говорив Він, швидко і гине. На них же і євангеліст вказує тут, коли каже: “І коли Він був у Єрусалимі на святі Пасхи, то багато хто, бачачи чудеса, які Він чинив, увірували в ім’я Його. Але Сам Іісус не ввіряв Себе їм” (Ін. 2:23-24). Набагато вірнішими були ті учні, які не знаменнями тільки були притягнуті до Христа, а й вченням Його; знамення привертали грубіших, а розумніших – пророцтва і вчення. Тому ті, які були полонені вченням, були твердішими за тих, кого приваблювали знамення; їм-то і Христос догоджав, коли говорив: “блаженні ті, що не бачили, і ті, що увірували” (Ін. 20:29). А що останні були не з істинних учнів, це показує і додавання наступних слів: “Але Сам Іісус не ввіряв Себе їм”. Чому? “Бо знав усіх, і не мав потреби, щоб хто засвідчив про людину, бо Сам знав, що в людині” (Ін. 2:24-25). Сенс цих слів такий: Він не звертав уваги на одні слова, проникав у самі серця і входив у думки; ясно бачачи тільки тимчасову їхню гарячність, Він не довіряв їм, як уже рішучим учням, не проповідував їм усього вчення, наче тим, що вже стали твердими у вірі. А знати, що є в серці людей, властиво Тому, хто “створив серця всіх їхніх” (Пс. 32:15), тобто одному Богові, бо сказано: “Ти один знаєш серце” (1Царів. 8:39). Він не мав потреби у свідках, щоб знати думки власних своїх створінь: тому й не довіряв їм у їхній тимчасовій вірі. Люди, які не знають ні сьогодення, ні майбутнього, часто без усякого розбору і говорять, і повідомляють все навіть таким, які з хитрістю підступають до них і потім скоро залишають їх. Але Христос не так; Він знав усе в них сокровенне. І нині багато таких, які носять ім’я віруючих, але непостійні й легко всім захоплюються; тому й нині Христос не ввіряє Себе їм, а вельми багато чого приховує від них. Як ми довіряємося не всяким друзям, а тільки щирим, так і Бог. Ось послухай, що говорить Христос учням: “Я вже не називаю вас рабами,… але Я назвав вас друзями”. Як і чому? “Бо сказав вам усе, що чув від Отця Мого” (Ін. 15:15). Отже, юдеям, які просили знамень, Він не дав, бо вони просили, бажаючи тільки спокусити Його. Та й нині, як тоді, просити знамень чи не означає спокушати?
Тим часом і нині є люди, які шукають знамень, і кажуть: чому нині знамень немає? Але якщо ти віруючий, яким маєш бути, якщо любиш Христа, як слід любити, то ти не маєш потреби в знаменнях: вони даються невірним. Чому ж вони не були дані юдеям? – запитаєш ти. Ні, їм-то найбільш і дані були. Якщо ж у деяких випадках юдеї, і вимагаючи знамень, не отримували їх, то це тому, що вимагали їх не для того, щоб полишити своє невір’я, а для того, щоб ще більше утвердитися в злобі своїй. “Серед фарисеїв був такий собі, на ім’я Никодим, один із начальників Іудейських. Він прийшов до Іісуса вночі” (Ін. 3:1-2). Цей Никодим, як видно з євангелія, і після підносив голос свій за Христа; він говорив: “Чи судить закон наш людину, якщо перш не вислухають його” (Ін. 7:51). Але іудеї з обуренням сказали йому: “роздивись і побачиш, що з Галілеї не приходить пророк” (Ін. 7:52). Та й після розп’яття на хресті, він також показав багато дбайливості при похованні тіла Господнього. “Прийшов також і Никодим, – який приходив раніше до Іісуса вночі, – і приніс суміш із смирни й алое, літр близько ста” (Ін. 19:39). Так і тепер він був прихильний до Христа, але не стільки, скільки слід було, і не з належною думкою про Нього: він був ще схильний до іудейських слабкостей. Тому він і приходив уночі, боячись зробити це вдень. Утім, людинолюбець Бог і при цьому не відкинув його, не дорікнув і не позбавив Свого вчення, а з великою лагідністю розмовляє з ним, відкриває йому вельми високі предмети віри, хоча й загадково, та все ж таки відкриває. Людина ця була набагато більш гідна поблажливості, ніж ті, які робили це з лукавства. Останні не заслуговували на жодне прощення; а той, хоча й гідний був докору, але не в такій мірі. Чому ж євангеліст нічого цього не сказав про нього? Він каже в іншому місці, що “з начальників багато хто увірував у Нього, але заради фарисеїв не сповідували, щоб не бути відлученими від синагоги” (Ін. 12:42). Тут же все це він висловив одним зауваженням про прихід його в нічний час. Що ж Никодим каже? “Равви, ми знаємо, що Ти вчитель, що прийшов від Бога, бо таких чудес, які Ти твориш, ніхто не може творити, якщо не буде з ним Бог” (Ін. 3:2).
2. Никодим ще долу обертається; ще людське поняття має про Христа і говорить про Нього, як про пророка, не припускаючи в Ньому нічого особливого за знаменнями. “Ми знаємо, – кажуть, – що Ти вчитель, що прийшов від Бога”. Для чого ж ти приходиш вночі і таємно до Того, хто говорить божественне і прийшов від Бога? Чому не розмовляєш із Ним відкрито? Але Іісус і цього не сказав йому і не викрив його: Він “тростини надламаної не переламає, – говорить Писання, – і льону, що палиться, не загасить; буде судити по істині” (Іс. 42:3); та й сам Він каже: “Я не прийшов судити світ, але спасти світ” (Ін. 12:47). “Таких чудес, які Ти твориш, ніхто не може творити, якщо не буде з ним Бог”. Отже, Никодим висловлює ще думку єретичну, коли каже, що Іісус звершує діла Свої за стороннього сприяння, і має потребу в допомозі інших. Що ж Христос? Дивись, яка крайня поблажливість! Він не сказав: Я анітрохи не маю потреби в допомозі інших, але творю все Своєю владою, бо Я істинний Син Божий і маю однакову силу з Тим, Хто Мене породив. Він не говорив цього, тому що це було ще недоступно для слухача. Я завжди кажу, і тепер скажу, що Христос мав намір у той час не стільки відкривати власну гідність, скільки переконувати, що Він нічого не робив проти волі Отця. Тому в словах Він постійно є лагідним, а в ділах – не так; але коли творить чудеса, то робить усе з владою. Так Він каже: “хочу, очистися” (Мк. 1:41); “дівчино, тобі кажу, вставай” (Мк. 5:41); “простягни руку твою” (Мф. 12:13); “прощаються тобі гріхи твої” (Лк. 5:20); “замовкни, перестань” (Мк. 4:39); “вставай, візьми постіль твою, й іди в дім твій” (Мк. 2:11); “замовкни, й вийди з нього” (Лк. 4:35; Мк. 1:25); “нехай буде тобі за бажанням твоїм” (Мф. 15:28); “коли хто скаже вам що-небудь, відповідайте, що вони потрібні Господеві” (Мф. 21:3); “а тепер ти будеш зі мною в раю” (Лк. 23:43); “чули, що сказано стародавнім: Не вбий; а хто вб’є, будеш підданий суду. А Я кажу вам, що всякий, хто гнівається на брата свого марно, підлягає суду” (Мф. 5:21-22); “ідіть за Мною, і Я зроблю вас ловцями людей” (Мф. 4:19). І у всіх випадках ми бачимо велику владу Його. У справах ніхто не міг засудити Його за те, що відбувалося. Та й як це було можливо? Якби слова Його не справджувалися і не виконувалися згідно з Його повелінням, то міг би хто-небудь з юдеїв сказати, що веління Його походили від марнославства; а так як всі вони виконувалися, то вчинення подій мимоволі затуляло вуста їхні. Що ж стосується слів, то юдеї могли б, через безсоромність свою, звинувачувати Його в марнославстві.
Так і тепер, у бесіді з Никодимом, Він ясно не висловлює нічого високого, але загадковим чином відводить його від принизливих думок, навчаючи, що Він сам по собі сильний творити дива, тому що Отець породив Його досконалим, всесильним у Самому Собі, який не має нічого недосконалого. Але подивимося, як саме Він це доводить. Никодим каже: “Равви, ми знаємо, що Ти – вчитель, що прийшов від Бога, бо таких чудес, які Ти твориш, ніхто не може творити, якщо не буде з ним Бог” (Ін. 3:2). Він думав, що, говорячи про Христа, він сказав щось велике. Що ж Христос? Показує йому, що він ще не досяг і передодня істинного відання, не стоїть навіть і перед брамою його, але ще блукає десь поза царством – і він сам, і кожен, хто став би говорити таким чином; що ще не проник у істинне відання той, хто має таке поняття про Єдинородного. Що ж саме говорить Христос? “Воістину, воістину кажу тобі, якщо хто не народиться згори, не може побачити Царства Божого” (Ін. 3:3). Тобто, якщо ти не народишся згори і не отримаєш точного пізнання про предмети віри, то будеш блукати і залишишся далеко поза царством небесним. Утім Він не говорить так ясно, але щоб не зробити слів Своїх надто обтяжливими, не прямо до нього звертається, а говорить невизначено: “якщо хто не народиться”, нібито так кажучи: якщо ти або інший хто-небудь думає про Мене таким чином, то ви перебуваєте поза царством. Якби не такий саме сенс містився в Його словах, то відповідь не відповідала б словам Никодима. Якби почули це юдеї, то вони пішли б зі сміхом; але Никодим і в цьому випадку показує свою допитливість. Для того-то Христос часто і говорив не ясно, щоб спонукати слухачів до запитань і зробити їх більш уважними. Ясно сказане нерідко проходить повз слух, а неясне робить слухача уважнішим і стараннішим. Отже, слова Христові мають такий зміст: якщо ти не народишся згори, якщо не долучишся до Духа через лазню пакибиття, то не зможеш одержати належного про Мене поняття; а це (твоє) поняття не духовне, але душевне. Утім, він говорить таким чином не для того, щоб вразити Никодима, який викладав власну думку, скільки він міг умістити, а щоб непомітно піднести його до вищого розуміння: “якщо, – каже Він, – хто не народиться згори”. Під словом – згори тут одні розуміють: з неба, інші: знову. Тому, каже Він, хто не народився таким чином, неможливо побачити царства Божого, маючи на увазі тут Себе Самого і показуючи, що Він був не тим тільки, що бачили в Ньому, і що потрібні ще інші очі, щоб бачити в Ньому Христа. Никодим, почувши це, каже: “як може людина народитися, будучи старою?” (Ін. 3:4). Як? Ти називаєш Його вчителем і кажеш, що Він прийшов від Бога, а слів Його не приймаєш і висловлюєш вчителеві думку, що виражає дивне здивування? Це як – є вираз людей не дуже віруючих, є здивування тих, хто мислить земне. Так і Сара сміялася, коли говорила: як? Так і багато інших, з подібними питаннями, відпали від віри.
3. Так і єретики упираються в єресі, пропонуючи такі ж питання. Одні з них кажуть: як втілився? Інші: як народився? І таким чином слабким своїм розумом підпорядковують Істоту безмежну. Знаючи це, нам слід уникати такої недоречної цікавості. Ті, хто ставить такі запитання, і не дізнаються того: як, і відпадуть від православ’я. Так і Никодим зі здивуванням запитує про спосіб. Він зрозумів, що сказане стосується і його; тому бентежиться, вагається, приходить у скруту – тому, що прийшовши (до І. Христа), як до людини, він чує щось вище людського, чого ще ніхто ніколи не чув; він, з одного боку, підноситься до висоти пропонованого вчення, а з другого – оточується мороком і не знає, на чому зупинитися, захоплено туди й сюди, і відпадає від віри. Тому й продовжує уявляти це, як справу неможливу, щоб викликати Його до найяскравішого викладення вчення: “невже, – каже, – чи може він іншим разом увійти в утробу матері своєї і народитися?” (Ін. 3:4). Бачите, як смішно говорить людина, яка підпорядковує духовне власним поняттям; вона перебуває ніби в маренні й сп’янінні, щойно починає сказане досліджувати більше, ніж скільки завгодно Богові, а не приймає в простоті віри. Він чує про духовне народження, але не думає про духовне, а зводить сказане до приниження плоті, і настільки велике і високе вчення підводить під природний порядок речей. Ось чому він вигадує питання і смішні здивування. Тому-то й Павло каже, що “душевна людина не приймає того, що від Духа Божого” (1Кор. 2:14). Втім Никодим і після цього дотримується поваги до Христа: не став сміятися над словами Його, а тільки, вважаючи справу неможливою, мовчав. Два предмети були йому не збагненні: таке народження і царство. В юдеїв ніколи не було чути навіть назви такого народження і такого царства. Утім Никодим поки що зупиняється на першому, бо цей предмет найбільше вразив його розум.
Знаючи це, не будемо ж випробовувати своїм розумом Таїнств божественних, не будемо підводити їх під порядок звичайних у нас речей і підкоряти законам єства, а будемо розуміти все благочестиво, вірячи тому, що сказано в Писаннях. Надто допитливий дослідник не набуває ніякої користі, і крім того, що не знаходить шуканого, піддається ще крайньому осуду. Ти чуєш, що (Отець) породив? Вір тому, що чуєш: але як (народив), цього не випробовуй, щоб через це не відкинути і самого народження, – що було б вкрай нерозважливо. Якщо Никодим, почувши про народження, не про це невимовне, а про народження по благодаті, впав у морок і здивування, тому що не припускав у ньому нічого високого, а думав тільки про людське та земне, то ті, хто випробовує та сповідає про народження, страшне, таке, що перевершує будь-яке слово й розуміння, – якого варті бути покарання? Ніщо не породжує стільки мороку, скільки розум людський, що міркує про все по земному і не приймає осяяння згори. Земні помисли містять у собі багато нечистоти. Тому й потрібні нам струмені небесні, щоб, після знищення твані, дух наш, у міру своєї чистоти, підносився в гору і долучався до небесного вчення. А це може бути тоді, коли ми покажемо в собі і душу благомислячу, і життя праве: адже може ж, істинно може затьмаритися наш розум не тільки від недоречної цікавості, а й від розбещеного способу життя. Тому й Павло говорив коринтянам: “Я годував вас молоком, а не твердою їжею, тому що ви були ще не в силах, та й тепер не в силах, тому що ви ще плотські. Бо якщо між вами заздрість, суперечки й розбіжності, то чи не тілесні ви?” (1Кор. 3:2-3). Також у посланні до євреїв і в багатьох інших місцях, як кожен може бачити, Павло вважає це саме причиною неправдивих вчень, тому що віддана пристрастям душа не може осягати нічого великого й шляхетного, а, немов затьмарена гноєтечею з очей, страждає найтяжчою сліпотою. Отже, очистимо самих себе, просвітимося світлом відання і не будемо сіяти в терні. А що значить це терня, ви знаєте, хоча ми й не будемо говорити про це: ви часто чули, що Христос ім’ям терня називає клопоти життєві й зваби багатства; та й справедливо. Як перше (терніє) безплідне, так і останнє; як те вражає тих, хто торкається до нього, так і ці пристрасті; як терніє легко поглинається вогнем, і ненависне для хлібороба, так і мирські справи; як у тернію ховаються дикі звірі, єхидни й скорпіони, так і в звабленнях багатства. Але сприймемо вогонь Духа, щоб і тернину спожити, і звірів вигнати, і ниву очистити для хлібороба; а після очищення окропимо її духовними струменями; насадимо плодоносну оливку, рослину найніжнішу, найніжнішу, що завжди квітує, світлоносну, поживну, зміцнювальну та таку, що зміцнює здоров’я. Усе це містить у собі милосердя, яке є ніби печатка для тих, хто його придбав. Ця рослина не в’яне навіть і від наближення смерті, але завжди стоїть, просвіщаючи розум, живлячи душу і роблячи її сили найміцнішими. Якщо ми постійно матимемо його, то зможемо з дерзновенням побачити і Нареченого та увійти в шлюбне палац, – чого нехай сподобимося всі ми, благодаттю і людинолюбством Господа нашого Іісуса Христа, з Котрим Отцю зі Святим Духом слава, нині і повсякчас і на віки віків. Амінь.

* * *20Т.е. між сучасниками Іісуса Христа.Бесіда 25Ін. 3:5. ІІісус відповів: Істинно, істинно кажу тобі, хто не народиться від води та Духа, той не може увійти до Царства Божого.1. Никодим не зрозумів слів Спасителя тому, що хотів міркувати про духовні предмети по-людськи. – Якщо людина не народжується від води і Духа, вона не може увійти в Царство Небесне. – 2 и 3. Віра в невидиме. – Різниця між першим і другим творінням. – У першому творінні Творець скористався землею для створення людини; у другому Св. Дух користується водою. – Перша людина була створена з душею живою, друга сповнена Духа животворящого. – Перша людина потребувала допомоги, друга, отримуючи благодать Духа Святого, не потребує жодної іншої допомоги. – Чому вода потрібна для хрещення? – Обряд хрещення. – Великі таємниці, здійснені для нас Іісусом Христом, як спонукання для нас вести добре життя. Оголошені та їхнє становище у відношенні до вірних. – Користь милостині і дарів, що приносяться Іісусу Христу і малим сим.1. Малі діти щодня ходять до вчителів, беруть уроки і дають у них звіт, і не переривають цього заняття; буває й те, що вони до днів приєднують і ночі; і ви змушуєте їх робити це через предмети тлінних і тимчасових. Але від вас, людей вікових, ми не вимагаємо такої праці, якої ви від своїх дітей. Не щодня, а тільки два дні на седмицю ми запрошуємо вас до слухання повчань, і до того ж тільки на малу частину дня, щоб полегшити для вас цю працю. Для того і зміст Писання ми поділяємо на малі частини, щоб ви зручніше могли засвоювати їх, вкладати в скарбницю розуму і так запам’ятовувати в пам’яті, щоб ви і самі могли передавати все (іншим) точно, якщо тільки не буде хто занадто сонливий і недбалькуватий, чи ледачіший за малого сина.
Отже, приступимо знову до продовження раніше сказаного і подивимося, як Никодиму, що впав на дно, який докладає слова Христові до земного народження і каже, що неможливо застарілій людині знову народитися, Христос відкриває ясніше образ цього народження. Хоча і це пояснення ще представляє певні труднощі для того, хто міркує по-людськи, але з тим разом уже достатньо для того, щоб того, хто служить, піднести від приниженого способу мислення. Що ж Христос говорить? “Воістину, воістину кажу тобі, якщо хто не народиться від води і Духа, не може увійти в Царство Боже”. Ось що цим Він дає зрозуміти: ти вважаєш це неможливим; а Я кажу, що це дуже можливо, навіть і необхідно, і інакше спастися неможливо. А Необхідне Бог зробив для нас і зручним. Народження земне є народження по плоті, від пір’я, а тому для нього і загороджено все небесне, бо що спільного між землею і небом? Але інше народження, як народження від Духа, зручно відчиняє нам небесні врата.
Чуєте ви всі, чужі просвіти21: жахніться, заплачте! Страшна ця загроза, страшне визначення! Неможливо, каже Христос, тому, хто не народиться водою і духом, увійти в царство небесне, бо він ще носить одяг смерті, одяг прокляття, одяг тління, – ще не отримав знамення Господнього, він ще не свій, а чужий, не має домовленого в царстві знака. “Якщо хто не народиться від води і Духа, не може увійти в Царство Боже”. Але Никодим і цього не зрозумів. Немає нічого гіршого, як піддавати духовні предмети міркуванням. Це і не дозволило Никодиму уявити собі що-небудь велике і піднесене. Але для того ми й називаємося вірними, щоб, залишаючи неміч дольних помислів, сходили на висоту віри, і в її вченні вважали своє вище благо. Якби так вчинив Никодим, то справа не видалася б йому неможливою. Отже, що ж Христос? Відвертаючи його від такого способу мислення, що плазує внизу, показуючи, що не про тілесне народження Він говорить, Христос каже: “хто не народиться від води і Духа, той не може увійти до Царства Божого”. Він говорив це, бажаючи погрозою привернути Никодима до віри, – переконати, щоб він не визнавав цієї справи неможливою, і намагаючись відволікти його від припущення в цій справі плотського народження. Никодиме, каже Він, Я говорю про інше народження. Для чого ж ти схиляєш мову до землі? Для чого цю справу підкоряєш природним законам? Народження це вище природного народження, і не має нічого спільного з вашим. Хоча називається народженням і те й інше, однак, при загальному найменуванні, вони розрізняються на ділі. Відчепись від загальноприйнятих понять; Я вводжу у світ інше народження; Я хочу, щоб люди народжувалися в інший спосіб; Я прийшов із надзвичайним способом створення. Спочатку Я створив людину із землі і води, але це створення виявилося непридатним, ця посудина розбилася; потім Я вже не хочу творити із землі і води, а від води і духу. А якщо хто запитає: як від води? – запитаю і я: як від землі? Як бріння перетворилося на різні види? Яким чином із речовини однорідної (адже земля одна) відбулися творіння різні й різноманітні? Звідки кістки, нерви, кровоносні та сухі жили? Звідки перетинки, кров’яні судини, хрящі, оболонки, печінка, селезінка, серце? Звідки шкіра, кров, слиз, жовч? Звідки стільки відправлень? Звідки розмаїття кольорів? Це – не з землі і не з бріння. Яким чином земля, приймаючи насіння, вирощує його; а плоть, та ж земля, приймаючи насіння, піддає його гниттю? Як земля насіння, що кидається в неї, живить; а плоть живиться ними, але не живить їх? Наприклад: земля, приймаючи воду, виробляє вино, а плоть, часто приймаючи вино, перетворює його на воду. Отже, звідки видно, що тіло походить із землі, тоді як земля, як я сказав, має властивості, протилежні тілу? Розумом я осягнути цього не можу, приймаю тільки вірою. Якщо ж щоденні й відчутні справи вимагають віри, тим більше – справи невимовні й духовні. Як бездушна нерухома земля, з волі Божої, прийняла таку силу, і в ній відбуваються такі чудові справи, так само, і під час дії Духа на воду, легко здійснюються ті дивовижні справи, що перевищують розум.
2. Отже, не залишайся в невір’ї тому тільки, що ти не бачиш цього. Ти не бачиш і душі, однак віриш, що в тебе є душа і що вона щось інше, а не тіло. Але Христос напоумляє Никодима не цим, а іншим прикладом. Хоча душа і безтілесна, однакож Він не вказав на неї тому, що Никодим мав ще занадто грубі про неї поняття. Але Христос наводить як приклад дещо інше, що не має нічого спільного з грубістю тіл, але й не підноситься до природи істот безтілесних. Це – рух вітру. Насамперед Він починає з води, яка, тонша за землю, але грубіша за вітер. Як на початку в основу (творіння) покладена була земля, все ж справа належала Творцеві, так тепер в основу покладається вода, а вся справа (відродження) належить благодаті Духа. І тоді – “людина… стала душею живою”, нині ж “є дух животворящий” (1Кор. 15:45). Але відмінність між тим і іншим велика. Душа не повідомляє життя іншій істоті; а Дух не тільки живе сам по собі, але повідомляє життя й іншим істотам. Так апостоли і мертвих воскрешали. Тоді, вже після звершення творіння, нарешті була створена людина; а нині, навпаки, нова людина твориться перед новою тварюкою: спершу вона народжується, а потім уже світ перетворюється. І як на початку (Бог) створив людину цілком, так і нині цілком утворює її. Але тоді він говорив: “створимо йому помічника” (Бут. 2:18), а тут – нічого подібного. Той, хто прийняв благодать Духа, чи може потребувати іншого якогось помічника? Той, хто належить до тіла Христового, яку має потребу в чиємусь сприянні? Тоді створена людина за образом Божим; а нині з’єднана з самим Богом. Тоді Бог повелів їй володіти рибами і звірами; а тепер підніс початок наш вище небес. Тоді дав для проживання рай; а нині відкрив для нас небо. Тоді людина створена була в шостий день, так як цим часом повинно було закінчитися і творіння; а нині – в перший день, і на самому початку, як і світло. З усього цього ясно, що те, що відбувається нині, належить до іншого, кращого життя і стану, який не має кінця.
Першим творінням Адама було творіння із землі, а після нього створення дружини з ребра, потім походження Авеля від насіння. Але ми не можемо ні збагнути, ні зобразити словом цих творінь, хоча всі вони найречовинніші. Як же ми можемо дати звіт щодо духовного народження через хрещення, – народження, яке набагато вище за ті? І яких можна вимагати від нас міркувань про це народження – дивовижне і надзвичайне? При здійсненні його предстоять і ангели; але пояснити спосіб цього чудового народження через хрещення не може жоден з них. Але і стоять вони, самі нічого не здійснюючи, а тільки дивлячись на те, що відбувається. Все ж робить Отець, Син і Святий Дух. Повіримо ж слову Божому: воно вірніше за наш зір; зір часто й обманюється, а це слово погрішати не може. Повіримо ж Йому. Породивши суще з того, що несе, воно, звісно, безсумнівне і тоді, коли говорить про природу його. А що воно говорить? Що в хрещенні відбувається народження. Але якби хто сказав тобі: як це – затули тому вуста словом Христовим, яке є найбільшим і найяскравішим доказом.
Якщо ж хто запитає: для чого вживається вода, то запитаємо і ми взаємно: для чого на початку в створення людини входила земля? Що Богу і без землі можливо було створити людину, це очевидно для кожного. Тому не допитуйся. А що вода потрібна і необхідна, це можеш дізнатися ось із чого: одного разу, коли Дух зійшов, перш ніж уживати воду (Діян. 10:44), апостол не зупинився на цьому; але дивись, що сказав він про воду, як про речовину необхідну і не зайву: “хто може заборонити христитися водою тим, хто, як і ми, одержали Святаго Духа” (Діян. 10:47). Чому ж потрібна вода? Скажу, нарешті, і про це і відкрию вам сокровенне таїнство. Є кілька потаємних причин для цього, але з багатьох я скажу вам поки що одну. Яка ж це причина? Та, що у воді символічно зображується гріб і смерть, воскресіння і життя, і все це відбувається спільно. Коли ми занурюємо свої голови у воду, немов у труну, разом із тим ховається стара людина і, занурившись на дно, вся зовсім ховається. Потім, коли ми восклоняємося, – виходить людина нова. Як легко для нас зануритися і піднятися, так для Бога легко поховати стару людину і явити нову. Але це відбувається тричі, щоб ти знав, що все це відбувається силою Отця і Сина і Святого Духа. А що сказане мною не ворожіння, послухай тільки, що говорить Павло: “ми поховалися з Ним хрещенням у смерть” (Рим. 6:4); також: “стара наша людина розіп’ята з Ним” (Рим. 6:6); або: “ми з’єднані з Ним подобою смерті Його” (Рим. 6:5). Але не тільки хрещення називається хрестом, а й хрест хрещенням. “Хрещенням, – каже Христос, – яким Я хрещуся, будете хреститися” (Мк. 10:39). І в іншому місці: “хрещенням повинен Я хреститися” (Лк. 12:50). Як легко ми занурюємося і піднімаємося, так легко і Він, після смерті, коли забажав – воскрес, або краще сказати: набагато легше, хоча заради влаштування якогось таїнства і пробув (у гробі) три дні.
3. Отже, ми, що сподобилися таких великих таїнств, покажемо гідне цього дару життя, найкращу поведінку. А ви, які ще не сподобилися їх, робіть у всьому так, щоб вам сподобитися, нехай будемо всі єдине тіло, нехай будемо всі брати. Доки це розділяє нас, доти і батько, і син, і брат, і хто б там не був – для нас ще не істинний родич наш, тому що він віддалений від спорідненості горньої. Та й яка користь бути з’єднаними спорідненістю тлінною, коли ми не з’єднані спорідненістю духовною? Який прибуток від близькості на землі, коли ми чужі один для одного на небесах? Оголошений чужий вірному. Він не має ні однієї і тієї самої з ним голови, ні одного і того самого батька, ні того самого міста, ні їжі, ні одягу, ні дому; але все в них розділене. В одного все на землі; в іншого – на небесах. У цього цар – Христос; у того – гріх і диявол. У цього їжа – Христос; у того – гниль і тління. Та й одяг у цього – Владика ангелів; у того – справа черв’яків. У цього місто – небо; у того – земля. А якщо в нас немає з невірними нічого спільного, то скажи мені, в чому ж нам мати спілкування (з ними)? Пройшли і ми через ті самі муки народження і походять з одного лона? Але і цього недостатньо для найближчої спорідненості.
Отже, постараємося стати громадянами гірського граду. Доки нам залишатися в чужій землі, тоді як слід нам отримати знову давню батьківщину? Тут небезпека стосується не маловажних справ. Якщо трапиться, чого не дай Боже, що спіткає нас ненавмисна смерть, і ми відійдемо звідси без просвітництва22, то, хоч би ми мали тут тисячі благ, на нас чекає не що інше, як геєна, хробак отруйний, вогонь незгасимий та кайдани неподоланні. Але не дай Боже комусь із тих, хто слухає, випробувати це покарання! А не спіткає воно нас, якщо ми, сподобившись святих таїн, покладатимемо у підставу своєї будівлі золото, срібло і дорогоцінне каміння (1Кор. 3:12). Таким чином ми матимемо змогу, відійшовши туди, з’явитися багатими, коли, тобто, не тут залишатимемо гроші, а переноситимемо їх до безпечних скарбниць руками бідних, коли позичатимемо у позику Христу. Там у нас багато боргів – не грошима, а гріхами. Будемо ж віддавати Йому гроші, щоб отримати залишення гріхів. Він – Суддя наш. Не знехтуймо тут Його спраглим, щоб і Він там наситив нас. Одягнемо Його тут, щоб і Він не залишив нас оголеними без свого покриву. Якщо ми напоїмо Його тут, то не скажемо подібно до багатих: “пошли Лазаря, щоб намочив кінець пальця свого у воді і прохолодив язик” наш (Лк. 16:24). Якщо і ми приймемо Його тут у свої домівки, то Він приготує для нас там багато обителей. Якщо прийдемо до Нього у в’язницю, то і він звільнить нас від уз. Якщо введемо Його до себе, як мандрівника, – і Він не залишить нас мандрувати поза царством небесним, але відплатить за те гірський град. Якщо відвідаємо Його в хворобі, – скоро і Він звільнить нас від немочей наших. Отже, отримуючи багато, навіть тоді, коли даємо небагато, будемо давати принаймні небагато, щоб придбати багато. Поки є ще час, сіятимемо, щоб потиснути. Коли настане зима, коли по морю не можна вже буде плавати, тоді й купівля ця вже не буде в нашій владі. А коли настане зима? Тоді, коли настане той великий і славний день. Тоді ми вже не станемо плавати цим великим і просторим морем, якому подібне справжнє життя. Тепер – час сіяння; а тоді – час жнив і збирання. Якби хто під час сівби не кидав насіння, а став сіяти під час жнив, – той, крім того, що не отримав би нічого, ще був би смішний. Якщо ж теперішній час є часом сіяння, то тепер-то і повинно не збирати, а марнувати. Станемо ж марнувати, щоб зібрати; не будемо збирати тепер, щоб не втратити жнив. Цей час, як я сказав, викликає на сіяння, на утримання і марнотратство, а не на збирання і заощадження. Отже, не проґавимо зручного часу, а зробимо рясний посів і не пощадимо нічого свого, щоб отримати назад з великою відплатою, по благодаті й людинолюбству Господа нашого Іісуса Христа, з Котрим Отцю зі Святим Духом слава на віки віків. Амінь.

* * *21Т.е. таїнства св.хрещення
22Зрозуміло хрещення.Бесіда 26Ін. 3:6. Народжене від плоті є плоть, а народжене від Духа є дух.1. Духовне відродження та його сутність. – 2. Прообраз духовного відродження. – 3. Характер християнського умовляння. – Потрібно діяти з лагідністю, без гніву і крику. – Людина, що приносить іншим образи, робить ганебну справу; той, хто терпить образи, є істинним філософом. – Раби мають ту саму природу, як і пани, і тому останні не повинні ображати перших. Те, що раби роблять зі страху панів, останні повинні робити зі страху Божого.1. Великих таїн сподобив нас Єдинородний Син Божий, – великих і таких, яких ми не були гідні, але які повідомити нам Йому завгодно було. Якщо міркувати про нашу гідність, то ми не тільки були негідні цього дару, але й винні покаранню і муці. Але Він, незважаючи на це, не тільки звільнив нас від покарання, а й дарував життя, набагато світліше за попереднє; Він ввів в інший світ; створив нове створіння. “Хто, – сказано, – у Христі, той нове створіння” (2Кор. 5:17). Яке це нове створіння? Послухай, що говорить сам Христос: “якщо хто не народиться від води і Духа, не може увійти в Царство Боже” (Ін. 3:5). Нам було довірено рай; але тоді, коли ми виявилися негідними мешкати в ньому, Він зводить нас на самі небеса. Ми не залишилися вірними в початкових дарах; але Він повідомляє нам ще більші. Ми не могли утриматися від одного дерева – і Він подає нам їжу горню. Ми не встояли в раю – Він відкриває нам небеса. Справедливо каже Павло: “О, безодня багатства, і премудрості, і знання Божого” (Рим. 11:33)! Уже не потрібні ні мати, ні муки народження, ні сон, ні співжиття і з’єднання тілесне; будова єства нашого відбувається вже згори – Духом Святим і водою. А вода вживається, як би місце народження народжуваного. Що утроба для немовляти, то – вода для вірного: він у воді зачинається й утворюється. Раніше було сказано: “нехай почне вода плазунів, душу живу” (Бут. 1:20). А відтоді, як Владика зійшов у струмені Йордану, вода виробляє вже не “плазунів, душу живу”, а душі розумні й духоносні. І що сказано про сонце: “виходить, як наречений зі шлюбного палацу свого” (Пс. 18:6), тепер більш поблажливо сказати про вірних: вони випускають промені, набагато блискучіші за сонячні. Але немовля, що зачинається в утробі, вимагає часу; а у воді – не так: тут все відбувається в одну мить. Де життя тимчасове і отримує свій початок від тілесного тління, там і народження повільно відбувається: таке єство тіл; вони тільки з плином часу отримують досконалість. Але в справах духовних не так. Чому ж? Тут що робиться, то робиться від самого початку досконало. Але як Никодим, чуючи це, безперестанку приходив у збентеження, то – подивися, як Христос відкриває йому незбагненність цього таїнства і незрозуміле для нього робить ясним. Христос каже: “Народжене від плоті є плоть, а народжене від Духа є дух”. Він відволікає Никодима від усього чуттєвого і не дозволяє йому тілесними очима розглядати це таїнство. Ми не про плоть розмовляємо, Никодиме, а про дух цими словами звертаючи його до горнього. Не шукай (тут) нічого чуттєвого. Дух цими очима не може бути видимий. Не думай також, що Дух народжує плоть.
А як же, – можливо, запитає хто-небудь, – народилася плоть Господня? Вона народилася не від Духа тільки, а й від плоті. Тому Павло, показуючи це, і каже: “народився від жінки, підкорився закону” (Гал. 4:4). Дух утворив її так: не з нічого (для чого в такому разі потрібна була б утроба материнська?), але з дівочої плоті; а яким чином – я пояснити не можу. Так було для того, щоб будь-хто не подумав, ніби Народжений чужий нашому єству. Якщо й після цього є люди, які не вірять у таке народження, то до якого б нечестя спали вони, якби Христос не сприйняв плоті від Діви? “Народжене від Духа є дух”. Чи бачиш гідність Духа? Він творить діло Боже. Вище (євангеліст) говорив: “від Бога народилися” (Ін. 1:13); а тут говориться, що їх народжує Дух. “Народжене від Духа є дух”, народжений від Духа духовний. Народження тут мається на увазі не по суті, а за гідністю і благодаттю. А якщо і Син народжений таким же чином, то яку перевагу Він матиме перед людьми, так народженими? Яким чином Він тоді є Син Єдинородний? Від Бога народжений і я, але – не від істоти Його. Якщо ж і Він не народжений від істоти, то чим Він відрізняється від нас? У такому разі Він буде меншим навіть і за Духа, тому що таке народження походить від благодаті Духа. Чи вже тому, щоб бути Сином, Він має потребу в сприянні Духа? Та й чим така думка відрізняється від вчень юдейських? Але, сказавши: “народжене від Духа є дух”, Христос знову бачив, що Никодим бентежиться, і тому звертає мову до прикладу чуттєвого. “Не дивуйся, – каже Він, – що Я сказав тобі: маєте народитися згори. Дух дихає, де хоче” (Ін. 3:7-8). Словом: “не дивуйся” виявляє збентеження душі його і потім звертає його до найтоншого з тіл. Сказавши: “народжене від Духа є дух”, Христос уже відволікав Никодима від уявлень тілесних; але, оскільки той усе ще не розумів, що означають Його слова: “народжене від Духа є дух”, то Він і переносить його думку до іншого зображення, не зупиняючи його на грубих тілах і не кажучи про істоти абсолютно безтілесні (бо Никодим, і чуючи про такі предмети, не міг осягати їх), але знаходячи щось середнє між істотою тілесною й безтілесною, – рух вітру, – і через це напоумляє його. Саме про вітер Він каже: “голос його чуєш, а не знаєш, звідки приходить і куди йде” (Ін. 3:8). Але якщо каже: “дух дихає, де хоче “23, то цим не виражає того, ніби вітер має якесь свавілля, а тільки вказує на його природний рух, рух безперешкодний і сильний. Писання зазвичай говорить так і про предмети неживі, наприклад: “тварина підкорилася суєті не добровільно” (Рим. 8:20). Отже, слова: “дихає, де хоче” означають те, що вітер не стриманий, що він поширюється всюди, що ніхто не може перешкоджати йому носитися туди й сюди, але що він з великою силою розсіюється, і ніхто не може затримати його прагнення.
2. “І голос його чуєш”, тобто – гул, шум, “а не знаєш, звідки приходить і куди йде: так буває з усяким, народженим від Духа”. У цьому все й полягає. Якщо, каже, ти не вмієш пояснити ні виходу, ні напряму вітру, який, втім, ти відчуваєш і слухом, і дотиком, то для чого намагаєшся зрозуміти дію Духа Божого, – ти, який не розуміє дії вітру, хоча й чуєш його звуки? Таким чином слова: “дихає, де хоче” сказані для означення влади Утішителя, і означають ось що: якщо ніхто не може стримати вітер, але він мчить, куди хоче, то тим паче не можуть затримати дії Духа ані закони природи, ані умови тілесного народження, і ніщо інше подібне. А що слова: “голос його чуєш” сказані саме про вітер, видно з того, що Христос, розмовляючи з невіруючим і незнаючим дії Духа, не сказав би: “голос його чуєш”. Бо, як не бачимо вітру, хоча він і видає шум, так незримо для тілесних очей і духовне народження. Але вітер ще є тіло, хоча й найтонше, бо все, що підлягає відчуттю, є тіло. Якщо ж ти не нарікаєш на те, що не бачиш цього тіла, і тому не відкидаєш його існування, то чому бентежишся, чуючи про Дух, і вимагаєш при цьому такої виразності, не роблячи того щодо тіла?
Що ж Никодим? Незважаючи на представлений йому, настільки ясний приклад, він ще залишається з юдейською неміччю. І ось, коли він знову зі здивуванням запитує: “як це може бути?”, – Христос говорить йому слова ще більш вражаючі: “ти – вчитель Ізраїлів, і чи цього не знаєш?” (Ін. 3:9-10). Зауваж, що він викриває цю людину аж ніяк не в зловмисності, а в недалекоглядності та простоті. Але що спільного, скаже хто-небудь, має це народження зі справами юдейськими? Що ж не спільного, скажи мені? Походження першої людини, створення дружини з ребра, неплідність, чудеса, здійснені через води, а саме: у джерелі, з якого Єлисей витягнув залізо, у Чорному морі, що його перетнули іудеї, у купелі, що її збурював ангел, у Йордані, у якому очистився Нееман Сіріанин, – все це немов у образах сповіщало про народження й очищення, які мали відбутися. І віщання пророків означають цей образ народження; так сказано: “Потомство [моє] буде служити Йому, і буде називатися Господнім навіки: прийдуть, і будуть сповіщати правду Його людям, що народяться, що Господь створив” (Пс. 21:31-32); ще: “оновлюється, подібно до орла, юність твоя” (Пс. 102:5); також: “світись, [Єрусалиме]” (Іс. 60:1); “Ось Цар твій гряде” (Зах. 9:9); або: “Блаженний, кому відпущені беззаконня” (Пс. 31:1). Але й Ісаак був образом цього народження. Справді, скажи, Никодиме, як народився Ісаак? Чи за законом природи? Але образ його народження був середній між тим і іншим народженням (плотським і духовним): у ньому було народження і плотське, бо він народився від співжиття, і духовне, тому що він народився не від крові. Я доведу, що ці образи провіщали не тільки це народження, а й народження від Діви. Оскільки не легко було б повірити, що народжує Діва, то спочатку народжували неплідні, і не тільки неплідні, а й старі дружини. Звичайно, походження дружини з ребра набагато дивовижніше за народження від неплідної; але оскільки це було на початку, давно, то послідував інший, новий і недавній спосіб народження, – саме від неплідних, – щоб прокласти шлях до віри в народження від Діви. Нагадуючи це Никодиму, Христос каже: “Ти – вчитель Ізраїлів, і чи цього не знаєш? Воістину, воістину кажу тобі: ми говоримо про те, що знаємо, і свідчимо про те, що бачили, а ви свідоцтва Нашого не приймаєте” (Ін. 3:10-11). Останні слова Він додав, знову засвідчуючи, з іншого боку, в істині слів своїх і водночас зглядаючись на неміч Никодима.
3. Що ж означає: “ми говоримо про те, що знаємо, і свідчимо про те, що бачили”? І в нас зір достовірніший за інші чуття: тому, коли хочемо запевнити когось, говоримо, що ми бачили на власні очі, а не зі слуху знаємо. Так і Христос розмовляє з Никодимом по-людськи, запозичуючи і звідси підтвердження Своїх слів. А що це саме так, і що Христос не інше що хоче показати Никодиму і не розуміє тут зору чуттєвого, це видно з наступного. Сказавши: “народжене від плоті є плоть, а народжене від Духа є дух”, Він додає: “ми говоримо про те, що знаємо, і свідчимо про те, що бачили”. Але в той час цього ще не було. Як же Він каже: “що бачили”? Чи не явно, що Він говорить про знання найточніше і безпомилкове? “А ви свідоцтва Нашого не приймаєте”. Отже, слова: “що знаємо” Він говорить або про Себе і разом про Отця, або тільки про Себе. А слова: “а ви не приймаєте” не виражають у теперішньому випадку обурення, а висловлюють те, що було. Він не сказав: чи можна бути більш нечутливими, ніж ви, які не приймають того, що ми сповіщаємо з такою точністю? Ні, Він нічого подібного не сказав, показуючи і в словах, і в справах досконалу лагідність. Він лагідно і тихо провіщає те, що має здійснитися; так і нас спонукає до лагідності і навчає, щоб ми, розмовляючи з ким-небудь і не переконуючи, не засмучувалися і не дратувалися.
Людина роздратована не тільки ні в чому не може встигнути, а й робить інших ще більш недовірливими. Тому треба утримуватися від гніву, а у своїх словах переконувати інших не тільки не гнівом, а й не криком, бо крик – їжа гніву. Будемо ж приборкувати цього коня, щоб повалити вершника; обріжемо крила гніву і зло не підніметься високо. Гнів – хвороба жорстока й небезпечна тим, що може погубити наші душі. Тому слід звідусіль загороджувати йому вхід. Недоцільно, якщо ми можемо приборкувати звірів, а свої люті помисли залишаємо поза увагою. Гнів є сильний вогонь, що все пожирає; він і тілу шкодить, і душу розтліває, і робить людину на вигляд неприємною і ганебною. Якби людина розгнівана могла бачити себе, під час свого гніву, то вона вже не мала б потреби ні в якому іншому умовлянні, – тому що немає нічого неприємнішого за обличчя роздратованого. Гнів є якесь сп’яніння, або, краще сказати, гірше за сп’яніння і нещасніше за біса. Але тільки постараємося не кричати, – і ми знайдемо самі кращий шлях любомудрия. Тому Павло вселяє придушувати не тільки гнів, а й крик, кажучи: “Усяке роздратування, і лють, і гнів, і крик,… нехай будуть вилучені з вас” (Еф.4:31). Будемо ж коритися цьому вчителеві любомудрия і, коли гніваємося на слуг, подумаємо про власні свої гріхи і засоромимося їхньої лагідності. Коли ти лаєш його, він мовчки переносить лайку; таким чином, ти бешкетуєш, а він любомудрує. Прийми ж це замість усякого умовляння. Хоч він і слуга, але він людина, яка має і душу безсмертну, і такою самою, як і ми, дарами прикрашений від спільного всіх Господа. Якщо ж він, будучи рівночесним нам у вищих, духовних перевагах, з такою лагідністю переносить від нас прикрощі, бо тільки тому, що ми маємо деяку незначну і маловажну перевагу перед ним, то якого прощення або вибачення гідні будемо ми, які не можемо, або, краще, не хочемо любомудрувати заради страху Божого, як любомудрує він зі страху до нас? Отже, уявляючи все це, розмірковуючи про свої гріхи і загальне для всіх людське єство, будемо намагатися завжди говорити лагідно, щоб, ставши смиренними серцем, знайти своїм душам спокій і в теперішньому, і в майбутньому житті, – якого нехай зможемо досягти й усі ми, благодаттю та людинолюбством Господа нашого ІІісуса Христа, з Яким Отцю і Святому Духу слава, нині і повсякчас, і навіки віків. Амінь.

* * *23Один із перекладів: “Вітер дме де хоче”. – і.Н.Бесіда 27Ін. 3:12-13. Якщо Я сказав вам про земне, а ви не вірите, – як повірите, коли буду говорити вам про небесне? Ніхто не сходив на небо, як тільки Син Людський, що зійшов з небес, що перебуває на небесах.1. не слід намагатися осягнути розумом походження Сина Єдинородного. – 2. Мідний змій як прообраз Іісуса Христа. – Як Бог полюбив світ. – 3. Любов Божа: надмірність Його доброти до грішників і невдячних. – Бог, щоб спасти нас, не пощадив навіть Сина свого Єдинородного, а ми щадимо свої гроші. – Погане вживання, що робиться з багатства. – Наша невдячність Іісусу Христу в особі бідних за всі Його благодіяння нам. – Проти тих, які марнуючи все на розкіш, зневажають бідних і не дбають про їхні потреби.1. Що я багаторазово говорив, те й тепер скажу, і не перестану говорити. Що ж таке? Що Іісус, маючи намір торкнутися високих догматів, нерідко пристосовується до немочі слухачів і вживає спосіб вчення, який не завжди відповідає Його величі, але більш пристосований до них. Вчення високе і важливе, і одного разу будучи висловленим, достатньо може показати свою гідність, скільки ми в змозі чути його, але, якщо про предмети простіші та ближчі до розуміння слухачів говорить не часто, то і предмети високі не скоро можуть оволодіти розумом схиленого долу слухача. Тому-то Христос набагато більше говорив про предмети прості, ніж високі. Але щоб і це не заподіяло шкоди в іншому відношенні, тобто, щоб не утримувало учня нахиленим долу, Він не інакше звертається до предметів простих, як попередньо висловивши причину, через яку говорить про них. Так Він зробив і в цьому випадку. Сказавши про хрещення і народження, що відбувається на землі по благодаті, потім маючи намір приступити до слова і про власне народження, невимовне і незбагненне, Він тим часом ще зволікає і не приступає. Потім висловлює і причину, через яку не приступає. Яка ж це причина? Грубість і неміч слухачів. На неї Він і робив натяк, кажучи: “якщо Я сказав вам про земне, і ви не вірите, – як повірите, коли буду говорити вам про небесне?” Таким чином, де Він говорить про що-небудь просте і несуттєве, там це треба відносити до немочі слухачів. Деякі кажуть, що вираз: “земному” тут треба розуміти про вітер, – нібито так Він сказав: Я показав вам приклад із земних речей, але ви й тим не переконуєтеся: як же ви можете розуміти предмети більш піднесені? Але якщо Він тут називає земним і хрещення, не дивуйся. Він називає його так або тому, що воно відбувається на землі, або порівняно зі Своїм страшним народженням.
Наше (у хрещенні) народження, хоча і є небесне, але, порівняно з Його істинним від істоти Отчого народженням, воно – земне. І справедливо, що не сказав: ви не розумієте, але: ви не вірите. Хто вагається і не легко приймає те, що зрозуміло для розуму, той справедливо може піддатися звинуваченню в нерозумності; але хто не приймає того, чого не можна осягнути розумом, а тільки вірою, той заслуговує на звинувачення вже не в нерозумності, а в невір’ї. Таким чином, не дозволяючи Никодиму випробовувати своїм розумом сказане, Христос ще сильніше продовжує докоряти йому в невір’ї. Якщо ж наше (духовне) народження належить приймати вірою, то на що заслуговують люди, які випробовують розумом народження Єдинородного? Але, можливо, хтось скаже: для чого було і говорити це, якщо слухачі не хотіли вірити? Для того, що хоча вони не хотіли вірити, але могли прийняти це і отримати звідси користь люди наступних часів. Так, з усією силою вражаючи Никодима, Христос показує нарешті, що Він знає не тільки це, а й набагато більше і вище цього, – що висловлює в наступних словах: “Ніхто не піднімався на небо, як тільки Син Людський, що зійшов з небес і перебуває на небесах” (Ін. 3:13). Який же, скажеш ти, тут зв’язок думок? Вельми великий і тісний зв’язок із попереднім. Никодим сказав: “Ти вчитель, що прийшов від Бога” (Ін. 3:2); це саме тепер Христос і виправляє, нібито так кажучи: не думай, що Я – такий самий учитель, як багато хто з пророків, що були від землі, були від землі, а Я з неба прийшов. З пророків жоден не сходив туди, а Я там завжди перебуваю. Бачиш, як і найвище, на перший погляд, високе ще занадто негідне Його величі. Він не на небі тільки існує, а й скрізь, і все виконує. Але Він розмовляє, ще поблажливо ставлячись до немочі слухача, щоб мало-помалу звести його до вищого. Сином же людським Він тут називає не плоть Свою, а, так би мовити, всього Себе за нижчим єством24. І звичайно Він називав усього Себе іноді по божеству, іноді – по людству. “І як Мойсей підніс змію в пустелі, так і Сину Людському має бути піднесений” (Ін. 3:14). Знову і це, мабуть, не має зв’язку з попереднім; але (насправді) цілком відповідає йому. Сказавши, що через хрещення людям надано найбільше благодіяння, Він наводить і причину цього, не меншу від самого благодіяння, – хрест; як і Павло, розмовляючи з коринтянами, з’єднує разом ці благодіяння в наступних словах: “хіба Павло розп’явся за вас, чи в ім’я Павла ви охрестилися?” (1Кор. 1:13). Два ці благодіяння більше за всіх інших показують невимовну любов Господа: Він і постраждав за ворогів, і, померши за ворогів, дарував у хрещенні цілковите прощення гріхів.
2. Але чому Він не сказав прямо: я буду розіп’ятий, а відіслав слухачів до стародавнього прообразу? Цим Він навчає їх, по-перше, що події стародавні мають співвідношення з новими, що ті не є чужими для цих; по-друге, що Він ішов на страждання не проти волі Своєї, і крім того, що і сам Він не зазнав від того жодної шкоди, і багатьом дароване через це спасіння. Справді, щоб хто не сказав: як можуть віруючі в Розп’ятого спастися, коли і Він сам був одержимий смертю? – ось Він приводить нас до давньої історії. Якщо юдеї рятувалися від смерті, дивлячись на мідне зображення змія, то, звісно, тим більші благодіяння можуть отримати ті, хто вірує в Розп’ятого. Розп’яття сталося не через неміч Розп’ятого і не тому, що юдеї перемогли над ним, а тому, що “Бог полюбив світ” (Ін. 3:16). Ось чому одухотворений Його храм зазнав розп’яття: “щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, але мав життя вічне” (Ін. 3:15). Чи бачиш причину хреста і порятунок, що від нього стався? Чи бачиш відповідність між прообразом і істиною? Там юдеї рятуються від смерті тільки тимчасової; а тут віруючі – від смерті вічної. Там повішений змій зцілює від укусів змій; тут розп’ятий Іісус лікує ураження духовного змія. Той, хто дивиться тілесними очима, отримує зцілення; тут той, хто дивиться очима душевними, звільняється від усіх гріхів. Там повішена мідь, що зображала подобу змія; тут – тіло Владики, утворене Духом. Там змій кусав, змій і лікував; так і тут: смерть погубила, смерть і спасла. Але змій, який губив, мав отруту, а який спасав, не мав отрути; те саме знову й тут: смерть, що погубила, мала гріх, як змій – отруту, а смерть Владики була вільна від усякого гріха, як мідний змій – від отрути. “Він не вчинив ніякого гріха, і не було лестощів в устах Його” (1Пет. 2:22). Це те саме, що говорить і Павло: “віднявши сили в начальств і влад, владно піддав їх ганьбі, перемігши над ними Самим Собою” (Кол. 2:15). Як мужній борець, піднявши супротивника в повітря і кинувши на землю, здобуває блискучу перемогу, так і Христос повалив супротивні сили на очах усього всесвіту, і, зціливши тих, хто страждає в пустелі, будучи повішеним на хресті, звільнив їх від усіх звірів. Але Він не сказав: личить бути повішеним, а – піднесеним. Він ужив такий вираз, який для слухача міг бути більш сприятливим і який ближче підходив до прообразу.
“Бо так полюбив Бог світ, що віддав Сина Свого Єдинородного, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, але мав життя вічне” (Ін. 3:16). Слова ці означають наступне: не дивуйся, що Я повинен бути піднесений заради спасіння вашого. Так завгодно і Отцеві, – і Він так полюбив вас, що за рабів і рабів невдячних дав Сина Свого, чого ніхто не зробив би і за друга. Це і Павло висловлює у словах: “навряд чи хто помре за праведника” (Рим. 5:7). Але апостол говорив про це розлогіше, тому що розмовляв з віруючими; а Христос – коротко, тому що слово Його було до Никодима; але слово Його виразніше. Кожен вислів Його має в собі багато виразності. У словах: “так полюбив Бог світ” Він показує велику силу любові, – бо велика, безмежна відстань знаходиться між Богом і світом. Безсмертний, безпочатковий, величність безмежна, Він полюбив тих, що існують від землі й пороху, сповнених незліченною безліччю гріхів, які ображають Його в усякий час, невдячних. Виразні й додані слідом слова: “що віддав Сина Свого Єдинородного”, – не раба, каже, дав, не ангела, не архангела, а й про сина ніхто не показав би такої дбайливості, яку Бог про рабів невдячних. Отже, Своє страждання Він зображує не цілком ясно, а прикрито; але благотворні наслідки страждання виражає ясно і відкрито, кажучи так: “щоб кожен, хто вірить у Нього, не загинув, але мав життя вічне”. Оскільки Він сказав, що Йому належить бути піднесеним, і тим признаменував Свою смерть, то щоб слухач від цих слів не зніяковів, не став припускати про Нього чогось людського і не вважав Його смерть припиненням існування, – ось дивись, як Він виправляє це: Він каже, що Той, Котрого дає Отець, є Син Божий, винуватець життя, до того ж життя вічного. А хто міг через свою смерть повідомити життя іншим, той не міг назавжди залишитися у (владі) смерті. Якщо не гинуть віруючі в Розп’ятого, то тим більше не може загинути сам Розп’ятий. Хто позбавляє від погибелі інших, той тим більше сам вільний від неї. Хто повідомляє життя іншим, той тим більше випромінює життя для себе самого. Чи бачиш, що скрізь потрібна віра? Він каже, що хрест є джерелом життя; але розум не легко міг би прийняти це: свідки тому – язичники, які ще й дотепер насміхаються над цим; а віра, що перевершує неміч міркувань, те ж саме легко і приймає, і утримує. Чому ж Бог так полюбив світ? Не чомусь іншому, як по одній тільки доброті.
3. Посоромимося ж Його любові, посоромимося Його безмірного людинолюбства. Він для нас не пощадив навіть Єдинородного Сина, а ми бережемо і гроші, собі ж на зло. Він віддав за нас істинного Сина Свого; а ми ні заради Нього, ні навіть заради себе не хочемо дати і срібла. Як можемо за це отримати прощення? Якщо ми бачимо людину, яка піддається за нас небезпекам і смерті, то віддаємо перевагу їй перед усіма іншими, зараховуємо до перших своїх друзів, віддаємо їй усе своє, – говоримо, що це належить їй більше, ніж нам, і водночас не думаємо, що ми віддячили їй гідним чином. А до Христа ми не маємо вдячності навіть і в цій мірі. Він поклав за нас душу Свою, Він пролив за нас дорогоцінну кров Свою, – за нас, невдячних, недобрих; а ми не марнуємо і грошей для своєї ж користі, але зневажаємо Його в наготі й мандрівництві, Його, який помер за нас. Хто ж ухилить нас від майбутньої кари? Якби не Бог, а ми самі карали себе, то чи не виголосили б ми вирок на себе самих? Чи не засудили б себе на геєнський вогонь за те, що зневажаємо Того, Хто поклав за нас душу Свою, тоді як Він стогне від голоду? І що говорить про гроші? Якби ми мали в собі по тисячі душ, чи не повинні були б покласти всі душі за Нього? Втім і таким чином ми не зробили б ще нічого, гідного Його благодіянь. Хто спочатку благодійничає, той виявляє в собі явну доброту, а хто отримав благодіяння, той, хоч би чим відплачував за нього, відплачує тільки належне і не заслуговує на подяку, – особливо, коли початківець, який почав благодійнити, робить благодіяння ворогам; а хто відплачує йому, той відплачує благодійникові тим, що від нього ж отримав, і сам же знову тим користується. Але і це нас не зачіпає; ні, ми до такої міри невдячні, що рабів, мулів і коней вбираємо в золоті убори, а Господа, що блукає в наготі, переходить від дверей до дверей, стоїть на роздоріжжі і простягає до нас руки, ми зневажаємо, а часто дивимося на Нього суворими очима; але і це саме Він терпить нас заради. Він охоче голодує, щоб нагодувати тебе; мандрує в наготі, щоб дати тобі можливість отримати одяг нетління. Але ви, незважаючи і на це, не приділяєте нічого зі свого майна.
Ваш одяг або з’їдається міллю, або є тягарем для скринь і зайвою турботою для володарів; а Хто дарував і те, і все інше, Той поневіряється нагим. Але ви кажете, що не складаєте свій одяг у скрині, а самі одягаєтеся в них і прикрашаєтеся? Скажіть же мені, яка вам від того користь? Чи та, що вас побачить на площі натовп? Що ж? Там будуть дивуватися не тому, хто одягнений у такий одяг, а тому, хто подає нужденним. Отже, якщо хочеш, щоб тобі дивувалися, одягай інших, – і ти отримаєш тисячі похвал. А разом із людьми тоді похвалить тебе і Бог. Тепер же ніхто не похвалить тебе; а тільки всі ненавидять, бачачи, що тіло ти прикрашаєш, а про душу не дбаєш. Прикраса тіла є і в блудниць, і вони нерідко одягаються в найдорогоцінніші й найблискучіші шати; але прикраса душі є тільки в людей доброчесних. Я про це часто говорю і не перестану говорити, піклуючись не стільки про бідних, скільки про ваші душі. Вони матимуть розраду, якщо й не від нас, то з іншого якогось боку; якби навіть для них і не було розради, а загинули б вони від голоду, і в такому разі для них більшої шкоди не було б. Чи зашкодило скільки-небудь Лазареві убозтво і виснаження від голоду? Але вас ніхто не витягне з пекла, якщо ви не отримаєте допомоги від бідних; ні, ми говоритимемо те саме, що й багатій, відданий на вічні муки й позбавлений усякої розради. Але не дай Боже нікому з нас почути коли-небудь такі слова; нехай відійдемо ми в надра Авраама, по благодаті і людинолюбству Господа нашого Іісуса Христа, через Якого і з Яким Отцю зі Святим Духом слава на віки віків. Амінь.

* * *24Т.е. по людству.Бесіда 28Ін. 3:17. Бо не послав Бог Сина Свого у світ, щоб судити світ, але щоб через Нього світ був спасенний.
1. чим більше милосердя Господа, тим суворішими будуть Його покарання жорстоким. – Бог відкрив двері щедрот усім людям. – Два пришестя Іісуса Христа. – 2. Невіруючі підлягають осуду – Хто віддаляється від Іісуса Христа. – Великі грішники – люди, закостенілі у своїй завзятості, віддані вадам, що їх обуяли. – 3. Щоб бути християнином, потрібно вести добре життя з дотриманням чистоти вчення. – Причина ухилення язичників від прийняття віри Христової. – Язичницькі філософи робили чесноту з порожнього марнославства. Любов до марнославства губить людей. – Марнославство згубніше за всі інші пороки. – Щоб здобути славу перед людьми і славу, що виходить від Бога, потрібно прагнути до досягнення тільки останньої.
1. Багато хто з людей безтурботних, зловживаючи людинолюбством Божим до примноження гріхів і до більшого недбальства, говорять такі слова: немає геєни, немає мук; Бог відпускає нам усі гріхи. Загороджуючи вуста таким людям, один мудрий чоловік каже: “і не кажи: “велике Його милосердя, Він пробачить безліч гріхів моїх”; бо милосердя і гнів у Нього, і на грішниках перебуває лють Його” (Сир. 5:6-7). І в іншому місці: “як велика милість Його, так велике і викриття Його” (Сир. 16:13). Де ж, скаже хто-небудь, людинолюбство Його, якщо ми отримаємо те, що слідує за гріхи наші? Але ми отримаємо заслужене, послухай і пророка, і Павла. Один каже: “Ти віддаєш кожному по ділах його” (Пс. 61:13); а інший: “Той, хто відплатить кожному по ділах його” (Рим. 2:6). Проте все ж таки велике людинолюбство Боже, і це видно ось звідки: Бог розділив долі наші на два століття життя, теперішнє і майбутнє, і, визначивши перше для подвигів, а останнє для здобуття вінців, показав у такий спосіб велике людинолюбство. Яким чином? Тим, що, хоча б ми вчинили безліч тяжких гріхів і не переставали від юності до глибокої старості паплюжити свою душу незліченними вадами, Він не катує нас за жоден із цих гріхів, а в лазні пакибитія подає відпущення їх і дарує виправдання й освячення. Але що скажеш ти, якщо той, хто сподобився таїнств із самого дитинства, після того впаде в безліч гріхів? Такий заслуговує вже тим більшого покарання. За одні й ті самі гріхи ми піддаємося не одному й тому самому осуду, а набагато суворішому, коли грішимо після освячення таїнствами. Це і показує Павло в наступних словах: “Якщо той, хто відкинув закон Мойсея, за двох або трьох свідків, без милосердя карається смертю, то наскільки найтяжчому покаранню винен буде той, хто зневажає Сина Божого, хто не почитає за святиню Кров завіту, якою освячений, і Духа благодаті ображає?” (Євр. 10:28-29). Такий, отже, гідний більшого покарання.
Однак і такому Бог ще відчиняє двері покаяння і подає багато засобів омити свої гріхи, тільки б він сам захотів. Подумай же, якими великими є докази Його людинолюбства – в тому, що Він і відпускає (гріхи) Своєю благодаттю, і того, хто згрішив після благодаті і заслужив покарання, не карає, але дає час і засоби до виправдання. Тому-то Христос говорив до Никодима: “не послав Бог Сина Свого у світ, щоб судити світ, але щоб через Нього світ спасся”. Два Христові пришестя: одне вже було, інше буде. Але те й інше має мету не одну: перше було не для катування наших справ, а для відпущення; друге пришестя буде не для відпущення, а для катування. Тому про перше пришестя Він каже: “Я прийшов не судити світ, але спасти світ” (Ін. 12:47); про друге ж: “коли ж прийде Син Людський у славі Своїй та всі святі Ангели з Ним, тоді сяде на престолі слави Своєї, і зберуться перед Ним усі народи, і відокремить одних від інших, як пастух відокремлює овець від цапів, і поставить овець на правий Свій бік, а цапів – на лівий” (Мф. 25:31-33). Утім і перше пришестя могло бути для суду, на вимогу правосуддя. Чому? Тому, що до пришестя Христового були вже: і природний закон, і пророки, і закон писаний, і вчення, і незліченні обітниці, і явлення чудес, і покарання, і муки, і багато чого іншого, що могло виправляти (людей), – і в усьому цьому слід було вимагати звіту. Але оскільки (Бог) людинолюбний, то й не робив катування, а дарував прощення. А якби Він став судити, всі негайно загинули б. “Бо всі, – сказано, – згрішили і позбавлені слави Божої” (Рим. 3:23). Бачиш, яке невимовне людинолюбство? “Той, хто вірує в Нього, не судиться, а той, хто не вірує, вже засуджений” (Ін. 3:18). Але якщо Він прийшов не для того, щоб судити світ, то яким чином невіруюча людина “вже засуджена”, коли ще не настав час суду? Він говорить це або тому, що невір’я без каяття саме по собі є найбільшою мукою, або ж Він провіщає майбутнє. Як убивця, хоча б і не був засуджений вироком судді, вже засуджений за самою властивістю своєї справи, так і невіруючий. І Адам помер у той самий день, у який скуштував від древа: таке було визначення: “у який ти скуштуєш від нього, смертю помреш” (Бут. 2:17). Але він ще жив і після того: яким же чином він помер? І за визначенням Божим, і за властивістю свого вчинку. Як зробив себе винним покаранню, той перебуває під покаранням, хоча ще й не насправді, а за визначенням. І щоб хто-небудь, почувши: “прийшов не судити світ”, не подумав, що можна грішити безкарно, і не став через це ще більш безтурботним, Христос запобігає такій недбалості, сказавши: “вже засуджений”. Оскільки суд буде, але ще не настав, то Він найближчим чином збуджує страх муки і вже показує покарання. Але й те слугує доказом великого людинолюбства Божого, що Бог не тільки дав Сина, а й відклав час суду, щоб ті, хто згрішив, і ті, хто не вірить, мали змогу очистити свої гріхи. “Хто вірує в Нього, той не судиться”, – той, хто вірує в Сина, а не випробовує; той, хто вірує, а не допитливий. А якщо і віруючий має життя нечисте, справи недобрі? Таких Павло називає не істинно віруючими: “вони кажуть, що знають Бога, а ділами відрікаються” (Тит. 1:16). Утім Христос тут висловлює те, що вони підлягають засудженню не за невір’я, а піддадуться найжорстокішому покаранню за діла; за невір’я ж не караються, – тому що вже увірували.
2. Чи бачиш, як, почавши з (істин) страшних, Христос знову ними ж закінчив? На початку Він говорив: “хто не народиться від води й Духа, той не може увійти в Царство Боже” (Ін. 3:5). А тут знову: “невіруючий уже засуджений”. Тобто: не думай, що відкладення (покарання) може принести якусь користь тому, хто вже заслужив покарання, якщо не покається. Стан невіруючого нічим не кращий за стан людей, уже засуджених і відданих покаранню. “Суд же полягає в тому, що світло прийшло у світ; але люди більше полюбили темряву, ніж світло” (Ін. 3:19). Сенс цих слів такий: людей карають за те, що вони не хочуть залишити темряву і поспішити до світла. Таким чином Христос позбавляє їх усякого виправдання. Якби, каже Він, Я прийшов тільки карати і вимагати в них звіту в справах, то вони могли б сказати: ми тому-то й віддалилися від Тебе. Але Я прийшов звільнити їх від темряви і привести до світла. Хто ж помилував би людину, яка не хоче з темряви вийти до світла? Таким чином вони, каже, віддаляються від нас, не маючи можливості ні в чому звинуватити нас, але ще отримавши від нас незліченні благодіяння. Засуджуючи їх за це і в іншому місці, Він каже: “зненавиділи Мене даремно” (Ін. 15:25); і ще: “якби Я не прийшов і не говорив до них, то не мали б гріха” (Ін. 15:22), Хто сидить у темряві через нестачу світла, той, можливо, й одержав би прощення; а той, хто залишається в темряві після явлення світла, той сам на себе свідчить, що його воля розбещена і непокірна. Але оскільки сказане здавалося багатьом неймовірним (адже ніхто не може віддати перевагу темряві, а не світлу), то Він показує і причину, через яку люди зазнавали такого лихоліття. Яка ж це причина? “Бо діла їхні були злі, бо всякий, хто чинить зле, ненавидить світло, і не йде до світла, щоб не викрилися діла його” (Ін. 3:19-20). Адже Він прийшов не судити і не катувати, а пробачити і відпустити гріхи їхні, подати їм спасіння через віру: чому ж вони тікали від Нього? Якби Він, прийшовши, сів на судилище, то вони могли б мати на це певну підставу. Хто усвідомлює в собі щось погане, той зазвичай уникає судді; але до того, хто прощає, злочинці навіть поспішають. Отже, якщо Він прийшов із прощенням, їм слід було поспішити до Нього, і особливо тим, які усвідомлювали в собі багато гріхів; так багато хто і зробив. Митарі та грішники, приходячи до Іісуса, лежали з Ним. Що ж означають слова Його? Він говорить про тих, які наважилися назавжди залишатися у злі. Сам Він прийшов для того, щоб залишити колишні гріхи і застерегти від майбутніх. Але оскільки дехто до такої міри змінився і ослаб до подвигів чесноти, що до останнього подиху хоче залишатися у злі і не думає ніколи відстати від нього, то Христос, маючи на увазі таких людей, і викриває їх.
Християнство вимагає і православного вчення, і життя доброго, але вони, каже Христос, бояться звернутися до нас, бо самі, що не хочуть показати доброго життя. Того, хто живе в язичництві, ніхто не стане докоряти, бо той, хто має таких богів і свята, подібно до богів ганебних і гідних висміювання, показує й діла, гідні свого вчення, а шанувальники Бога, живучи безтурботно, всіх мають для себе звинувачувачами й викривачами, – так високочтима істина і для ворогів її! Помічай же, з якою точністю Христос висловлює те, про що говорить. Він не сказав: той, хто зробив зле, не приходить до світла, але: той, хто чинить, тобто, той, хто чинить завжди; хто хоче завжди валятися в багнюці гріха, той і не хоче підкорятися Моїм законам і, поза ними, безбоязно блудодіє та робить усе інше заборонене. Приходячи ж до Мене, він стає видимим, як злодій при світлі. Тому-то він і уникає Моєї влади. Справді, можна й нині чути від багатьох язичників, що вони тому не можуть навернутися до нашої віри, що не можуть залишити пияцтва, блудодіяння і подібних пороків. Що ж, скажеш ти, хіба немає і християн, які погано чинять, і язичників, які проводять життя в любомудрії? Що є християни, які живуть погано, це і я знаю; а чи є язичники, які живуть доброчесно, цього я достеменно ще не знаю. Ти не вказуй мені на людей смиренних і чесних від природи: це не чеснота! Вкажи людину, яка б, відчуваючи сильне захоплення пристрастей, залишалася дотепною, а такої ти не знайдеш (у язичництві). Якщо й обітниця царства, погроза геєною тощо ледве втримує людей у доброчесності, тим менше люди, ні в чому в цьому не переконані, можуть досягати успіху в чеснотах. Якщо ж деякі з них і показують вигляд чесноти, то роблять це для слави. А хто це робить для слави, той, коли тільки можна сховатися, не відмовиться задовольнити свої злі побажання. Але щоб не здатися комусь любителями суперечки, погодимося, що між язичниками є люди, які добре живуть; це анітрохи не суперечить нашим словам. Я говорю про те, що багаторазово буває, а не про те, що зрідка трапляється.
3 Але дивись, як Христос позбавляє їх, і з іншого боку, всякого виправдання. Він каже, що “світло прийшло у світ”. Чи шукали, каже, вони його, чи трудилися, чи дбали знайти? Світло саме до них прийшло; однакож вони й тоді не поспішили до нього. Якщо ж і серед християн деякі живуть погано, то щодо цього зауважимо, що Христос говорить не про тих, які стали християнами від народження і прийняли віру від предків (хоча нерідко і вони порочним життям ухилялися від правого вчення); не про них, здається, тут говориться, а про тих, які з іудейства чи язичництва мусили навернутися до правої віри. (Христос) показує, що ніхто, перебуваючи в омані, не захоче навернутися до віри, якщо заздалегідь не накаже самому собі доброго життя, і ніхто не залишиться в невір’ї, якщо заздалегідь не вирішить назавжди залишатися злим. Не кажи ти мені, що такий-то цнотливий і не злодій; не в цьому тільки полягає чеснота. Яка користь, маючи ці якості, бути рабом марнославної поголоски, і, побоюючись сорому від своїх друзів, залишатися в омані? Це не означає жити доброчесно. Раб марнославства не кращий за блудника; навіть чинить набагато більші й тяжчі гріхи, ніж той. Але вкажи мені кого-небудь між язичниками, який був би вільний від усіх пристрастей і не був причетний до жодного пороку: ти вказати не можеш. І ті, які прославилися в них великими справами і зневажали, як кажуть, багатство і розкіш, ті-то найбільше раболіпствували славі людській, а це – причина всіх зол. У такому стані залишалися і юдеї. Тому, звинувачуючи їх, Христос і говорив: “як ви можете вірувати, коли один від одного славу приймаєте” (Ін. 5:44)? Але чому Христос не розмовляв і не поширив про це слова з Нафанаїлом, якому засвідчив істину? Тому, що він приходив до Христа не з такою ретельністю (з якою Никодим). Никодим вважав це для себе обов’язком і вжив на слухання бесіди такий час, у який інші відпочивали. Але Нафанаїл приходив на переконання іншого. Втім Христос не залишив без уваги і його; Він сказав йому: “відтепер будете бачити небо відкритим і Ангелів Божих, що сходять і спускаються” (Ін. 1:51). Никодиму ж нічого подібного Він не говорив, а розмовляв із ним про влаштування нашого спасіння і про життя вічне, вживаючи різну мову відповідно до душевного настрою кожного. Для Нафанаїла, який і пророцтва знав і був не такий боязкий, досить було почути і це одне. А Никодиму, бо він був ще боязкий, Христос не відкривав усього ясно, але вражав його душу, щоб страх винищити страхом, кажучи, що невіруючий засуджений і що невір’я походить від порочної совісті. Никодим багато дорожив славою людською і думав про неї більше, ніж про покарання. “І з начальників багато хто, – сказано, – увірували в Нього, але заради фарисеїв не сповідували” (Ін. 12:42): у цьому Христос докоряє йому, показуючи, до того ж, що той, хто не вірить у Нього, не тому не вірить, що не вірить в Нього, а тому, що веде нечисте життя.
Далі Він каже: “Я світло світу” (Ін. 8:12); а тут: “світло прийшло у світ” (Ін. 3:19). Таким чином спочатку Він говорив більш прикровенно, а згодом ясніше. Тим часом Никодим був утримуваний славою народною; тому й не міг мати стільки сміливості, скільки б слід було. Будемо ж уникати марнославства; ця пристрасть сильніша за всі пристрасті. Звідси любостяжання і сріблолюбство; звідси ненависть, ворожнеча, чвари. Той, хто прагне більшого ні на чому зупинитися не може; а прагне він більшого тому, що любить марнославну славу. Скажи мені, для чого багато хто оточує себе безліччю євнухів, натовпом слуг і таким блиском? Не з потреби, а для того, щоб люди, які зустрічаються з ними, були свідками цього недоречного блиску. Отже, якщо ми відсічемо цю пристрасть, то разом із головою винищимо й інші члени цього зла, і тоді вже ніщо не завадить нам жити на землі, як на небі. Марнославство не тільки вабить до зла своїх бранців, але вкрадається і в чесноти, і якщо не може позбавити нас їх, то робить нам велику шкоду в самій чесноті, примушуючи терпіти труди, а позбавляючи плодів. Заражений марнославством, – чи постить, чи молиться, чи творить милостиню, – позбавляється своєї нагороди. Яке ж нещастя може бути більшим за те, як, виснажуючи себе осьще і даремно, піддатися глузуванню і позбутися гірської слави? А тому, хто бажає тієї й іншої слави, неможливо отримати тієї й іншої разом. Щоправда, можна досягти і тієї, і тієї слави, але тільки в тому разі, якщо будемо бажати не обох, а однієї – слави небесної. А хто жадає і тієї, і іншої, той не може здобути тієї й іншої разом. Отже, якщо хочемо досягти слави, будемо тікати слави людської, а бажати тієї однієї слави – від Бога. У такий спосіб можемо здобути і ту, і іншу славу, чого і нехай сподобимося всі ми, благодаттю і людинолюбством Господа нашого Іісуса Христа, через Якого і з Яким Отцю зі Святим Духом слава на віки віків. Амінь.

Бесіда 29Ін. 3:22. Після цього прийшов Іісус з учнями Своїми в землю Юдейську, і там жив з ними, і хрестив.1.Піднесеність істини і ницість брехні. – Чому Іісус Христос сам не здійснював хрещення, а тільки Його учні. – 2. Учні Іоанна Хрестителя заздрили учням Іісуса Христа. – 3. Як церква стає нареченою Іісуса Христа. – Лиха і втрати, завдані марнославством. – Як звільнитися від цього пороку.1. Немає нічого світлішого і сильнішого за істину, так само як немає нічого безсилішого за брехню, хоч би вона прикривалася незліченними покривами. Брехню легко вловити і спростувати; а істина відкрито пропонує себе всім, хто бажає бачити красу її. Вона не любить ховатися, не боїться небезпеки, не тремтить наклепів, не домагається слави народної, не схильна до нічому іншому людському; вона стоїть вище за все, наражаючись, звісно, на тисячі наклепів, але залишаючись непохитною; тих, хто звертається до неї, вона охороняє, як міцною стіною, величчю своєї сили; не терпить потаємних притулків, але пропонує відкрито всім усе, що є в ній. Це показав і Христос, коли сказав Пилатові: “Я завжди навчав у синагозі та в храмі, де завжди юдеї сходяться, і таємно не говорив нічого” (Ін. 18:20). Це Він тоді сказав, а тепер зробив. “Після цього, – сказано, – прийшов Іісус з учнями Своїми в землю Юдейську, і там жив з ними, і хрестив”. У свята Він приходив у місто, щоб там пропонувати вчення серед народу, і чудесами благодійничати йому; після закінчення ж свят, часто відходив на Іоардан, тому що і туди стікалося безліч народу. Він завжди відвідував місця велелюдні, не з бажання показати Себе, або з любочестя, а з тією метою, щоб більшій кількості людей принести користь. Оскільки далі євангеліст каже, що не Іісус хрестив, а Його учні, то зрозуміло, що і тут він говорить теж, тобто, хрестили тільки учні Його.
Чому ж, скажеш ти, не хрестив Він сам? Ще раніше Іоанн сказав: “Він буде хрестити вас Духом Святим і вогнем” (Мф. 3:11, Лк. 3:16); але Духа Святого Він тоді ще не давав, тому, звісно, і не хрестив. Але учні робили це, бажаючи багатьох привести до спасительного вчення. Для чого ж, коли стали хрестити учні Іісуса, Іоанн не припиняв робити це, а й він продовжував хрестити і робити це аж до самого свого ув’язнення в темницю? Слова: Бо “Іоанн також хрестив в Еноні”, і наступні: “Бо Іван ще не був ув’язнений у в’язниці” (Ін. 3:23-24) саме показують, що він тоді ще не переставав хрестити. Для чого ж, скажеш, він хрестив досі? Адже він, переставши хрестити разом із тим, як почали учні Іісуса, звісно, показав би цим перевагу їхню? Отже, для чого він продовжував хрестити? Для того, щоб не збудити у своїх учнях більшої заздрості та суперництва. Якщо Іоанн не переконав їх піти за Христом, незважаючи на те, що волаяв тисячу разів, завжди поступався Йому першістю і визнавав себе меншим за Нього, то, якби ще він перестав хрестити, тим більше збудив би в них суперництво. Тому і Христос тоді особливо став проповідувати, коли Іоанн був умертвлений. І я думаю, що смерть Іоанна і була допущена і настала так скоро для того, щоб увага всього народу звернулася на Христа, і думки вже не розділялися між тим і іншим. Втім і хрестячи, Іоанн не переставав вмовляти і показувати велику і високу гідність Іісуса. Він хрестив не для чогось іншого, а тільки “щоб вірили в Того, Хто прийшов по ньому” (Діян. 19:4). Отже, проповідуючи це, як би він показав гідність учнів Христових, якби перестав хрестити? Тоді подумали б, що він це зробив через заздрість або досаду. А продовжуючи проповідувати, він доводив ще сильніше їхню гідність. Не собі здобував славу, але відсилав слухачів до Христа, і не менше за учнів Його сприяв Йому, навіть ще більше, бо його свідоцтво було непідозрілим, і він мав у всіх більше слави, ніж вони. На це вказував і євангеліст, сказавши: “Тоді Єрусалим, і вся Юдея, і вся околиця Йорданська, і вся околиця Йорданська виходили до нього” (Мф. 3:5). Та й у той час, коли хрестили учні, народ не переставав приходити до нього. А якби хто захотів дізнатися, чи мало якусь перевагу хрещення учнів (Іісуса) перед хрещенням Іоанна, – ми скажемо, що ніякої. Те й інше хрещення однаково не мало благодаті Духа, і метою того й іншого було тільки приведення охрещуваних до Христа. Учні Іісусові, не бажаючи постійно ходити (по різних місцях), щоб збирати тих, хто хотів вірувати, як це зробив із Симоном брат його і з Нафанаїлом Пилип, встановили хрещення, щоб через нього без зусиль приводити всіх до Христа і прокладати шлях до віри в Нього. А що ні те, ні інше хрещення не мало одне перед іншим жодної переваги, це видно з таких обставин. Яких? “Тоді в Іоаннових учнів сталася суперечка з юдеями про очищення” (Ін. 3:25). Учні Іоаннові завжди заздрили учням Христовим, навіть самому Христові; коли ж побачили, що вони хрестять, то почали казати охрещуваним, що їхнє хрещення містить у собі дещо більше, ніж хрещення учнів Христових, і, взявши одного з охрещених, посилювалися переконати його в тому, але не переконали. А що вони самі прийшли до нього, а не він шукав їх, послухай, як натякає на це євангеліст. Він не каже, що один юдей став змагатися з ними, а: “Тоді в Іоаннових учнів сталася суперечка з юдеями про очищення”.
2. Але поміть і скромність євангеліста. Він не вживає слів докірливих, а, скільки можна було, пом’якшує провину (учнів Іоаннових), кажучи просто: “сталася суперечка”. А що змагання це відбувалося від заздрості, видно з подальших обставин, викладених євангелістом також без докору. “І прийшли, – каже, – до Іоанна і сказали йому: “Равви! Той, Котрий був з тобою при Йордані, про Якого ти свідчив, ось Він хрестить, і всі йдуть до Нього” (Ін. 3:26), тобто до Того, Котрого ти хрестив; це вони виражають словами: “про Якого ти свідчив”. Вони ніби так говорили: Той, якого ти зробив відомим і славним, Той насмілюється на те саме, що і ти робиш. Але вони не сказали: якого ти хрестив, – у такому разі вони були б змушені згадати і про голос, що був згори, і про зішестя Духа, – а що вони кажуть? “Той, Хто був з тобою при Йордані і про Кого ти свідчив”, тобто, який був серед учнів твоїх, який не мав у собі нічого більшого за нашого, Той, відокремившись від тебе, хрестить. Але не цим тільки вони думали збудити Іоанна, а й тим, що їхня слава почала нарешті затьмарюватися: всі, кажуть вони, йдуть до Нього. Звідси видно, що вони не здолали й того юдея, з яким мали змагання. А говорили це тому, що були ще недосконалі і ще нечисті від любочестя. Що ж Іоанн? Побоюючись, щоб вони, відокремившись і від нього самого, не зробили ще чогось ще гіршого, він не сильно дорікає їм; а що каже? “не може людина нічого брати на себе, якщо не буде дано їй з неба” (Ін. 3:27). Якщо тут він ще не дуже високо відгукується про Христа, ти не дивуйся цьому; учнів, пройнятих такими почуттями, він не міг раптом і з першого разу навчити всього. Він хоче спершу вразити їх страхом і показати, що вони, ворогуючи проти Нього, ворогують не проти когось іншого, а проти самого Бога. Таким чином, що говорив і Гамаліїл: “ви не можете зруйнувати його; стережіться, щоб вам не опинитися і богопротивниками” (Діян. 5:39), то прикрито висловлює тут і Іоанн. Кажучи: ніхто не може взяти, “якщо не буде дано йому з неба”, він показує, що вони домагаються неможливого і виявляються тому богоборцями. Що ж? Спільники Февди хіба не від себе самих взяли? Але вони взяли, і негайно були розсіяні й загинули. Справи ж Христові не такі.
У такий спосіб Іоанн непомітно й заспокоює їх, показуючи, що той, хто затьмарює славу їхню, – не людина, а Бог. Тому, якщо і справи Його славні, і всі йдуть до Нього, дивуватися не треба: такі справи божественні, і той, хто здійснює їх, є Бог; інакше Він ніколи не зміг би зробити настільки великих справ. Справи людські легкозбагненні і неміцні, скоро руйнуються і гинуть. А ці справи не такі; отже, вони справи не людські. І дивись, як слова: “про Якого ти свідчив”, які учні Іоанна думали звернути до приниження Христа, Іоанн обертає проти них же самих. Показавши спершу, що Христос прославився не від його свідоцтва, він потім загороджує їм вуста таким чином: “не може, – каже, – людина нічого брати на себе, якщо не буде дано їй з неба”. Що це означає? Якщо, тобто ви цілком дотримуєтеся мого свідоцтва і визнаєте його істинним, то знайте, що за цим самим свідоцтвом належить віддавати перевагу не мені перед Ним, а Йому передати перевагу перед мною. А що я свідчив? Про це я вас закликаю у свідки. Тому він і додає: “Ви самі мені свідки в тому, що я сказав: не я Христос, але я посланий перед Ним” (Ін. 3:28). Отже, якщо ви, тримаючись мого свідоцтва, ставите це мені на вид і кажете: “про Котрого ти свідчив”, то знайте, що Він не тільки не принижується прийняттям від мене свідоцтва, але ще більше підноситься від цього. Інакше кажучи, те свідчення було не моє, а Боже. Таким чином, якщо ви мене вважаєте людиною гідною віросповідання, то ж я між іншим сказав також, що “я посланий перед Ним”. Чи бачиш, як він мало-помалу показує їм, що те свідчення є божественне? Сенс його слів такий: я служитель, і кажу слова Того, Хто послав мене, не підлабузнюючись до Нього через людську пристрасть, а служачи Його Отцю, що послав мене. Я не догоджав Йому свідченням своїм, а говорив те, що посланий сказати. Тож не вважайте мене тому великим; у цьому відкривається Його велич. Він сам є Господь усіх цих справ. Пояснюючи це, Іоанн додає: “Той, хто має наречену, є наречений, а друг нареченого, що стоїть і слухає його, радістю радіє, чуючи голос нареченого” (Ін. 3:29). Але чому він, який говорив раніше: “я недостойний розв’язати ремінь у взутті Його” (Ін. 1:27), тепер називає себе другом Його? Він говорить це, не звеличуючи себе і не величаючись, але бажаючи показати, що він до цього і прагне, що це відбувається не проти його волі і не на прикрість йому, а згідно з його бажанням і старанням, і що до цього він і спрямовував усі свої дії. Це він вельми розумно і висловив назвою друга, тому що слуги нареченого за таких обставин не так радіють і веселяться, як його друзі. Отже, він, називаючи себе другом, цим означає не рівність свою з Христом, – ні, – але бажає висловити свою радість, а водночас і зглянувшись над неміччю своїх учнів. Він вказав і на служіння своє, сказавши: “я посланий перед Ним”. Але оскільки вони думали, що він засмучується цим, то він і назвав себе другом Нареченого, показуючи в такий спосіб, що він не тільки цим не засмучується, а й вельми радіє. Я, каже він, і прийшов на цю справу, і тому я так далекий від того, щоб засмучуватися цими обставинами, що тоді-то найбільше став би засмучуватися, коли б цього не було. Я тоді б сумував, коли б наречена не прийшла до Нареченого; а не тепер, коли наші бажання здійснилися. Якщо справи Нареченого процвітають, то й ми щасливі. Чого бажали ми, те збулося, і наречена визнала Нареченого. І ви самі свідчите, що всі йдуть до Нього. Про це-то я і намагався, до цього-то і спрямовував усі свої дії. Отже, бачачи нині виконання цього, я радію, радію і торжествую.
3. Але що означають далі слова: “той, хто стоїть і слухає його, радістю радіє, чуючи голос нареченого”? Тут від притчі він переходить до справжнього предмета; згадавши про Нареченого і наречену, він показує, як відбувається введення нареченої: саме – голосом і вченням. Так Церква сполучається з Богом. Тому й Павло каже: “віра від слухання, а слухання від слова Божого” (Рим. 10:17). Отже, цей голос мене радує. Але і вираз: той, хто стоїть, він вжив не без мети, а з метою – показати, що його справа скінчилася, що йому, після вручення Нареченому нареченої, залишається тільки стояти й слухати, що він – служитель і виконавець, і що його блага надія і радість здійснилася. Показуючи це, він і додає: “ця-то радість моя здійснилася” (Ін. 3:29), тобто справа, яка мала відбутися, мною зроблена, і ми вже нічого більше не можемо зробити. Потім, щоб припинити посилення скорботних почуттів (у своїх учнях) не на теперішній тільки час, а й на майбутнє, він відкриває їм і майбутні події та засвідчує в них як тим, що вже сказано, так і тим, що вже зроблено. Для цього він додає такі слова: “Йому повинно зростати, а мені зменшуватися” (Ін. 3:30), тобто наші справи зупинилися і вже скінчилися, а справи Його починають зростати. Чого ви боїтеся, то не на теперішній тільки час має відбутися, але ще збільшиться в майбутньому; це саме покаже наші справи в повному світлі. Для того я й прийшов і радію, що Його діла здобули такий успіх, і здійснилося те, заради чого було все, зроблене нами. Чи бачиш, як спокійно і з якою мудрістю він приборкав їхню пристрасть, загасив заздрість і довів неможливість їхнього починання, – від чого особливо й слабшає зло? Але це влаштувалося ще за часів життя і хрещення Іоаннового для того, щоб вони, маючи в ньому такого високого свідка, не могли вже нічим виправдатися, якби не повірили. Він не сам собою прийшов висловити це, і не тому тільки говорив, що його запитували люди сторонні: його учні самі і запитували його, і слухали його. Якби він говорив сам від себе, то вони могли б ще не вірити; але, чуючи його відповіді на власні свої запитання, вони вже мали вирок самі проти себе. Так і іудеї тому саме, що відправляли від себе нарочите посольство до нього, чули його відповіді і однакож не повірили йому, – тому-то і позбавили самі себе всякого виправдання.
Чого ж ми вчимося звідси? Того, що причина всіх зол – марнославство. Воно довело учнів Іоанна до заздрості; воно ж збудило їхню заздрість і знову, коли вони трохи вже заспокоїлися. Тому, прийшовши до Іісуса, вони кажуть Йому: “Чому… Твої учні не постять?” (Мф. 9:14). Будемо ж, улюблені, тікати від цієї пристрасті. А якщо будемо уникати її, ми позбудемося геєни. Вона-то найбільше розпалює вогонь; вона всюди простягає владу свою і болісно володіє різним віком і різним званням; вона скинула з лиця землі цілі церкви; вона шкодить справам цивільним; вона плюндрує цілі будинки, міста, народи, племена. І що дивуєшся цьому? Вона проникає і в пустелі і там показує велику силу. Часто й ті, котрі залишали великі здобутки й усі спокуси світу, ні з ким не мали спілкування, опановували найсильніші тілесні побажання, і ті, будучи полонені пустою славою, втрачали все. За цю пристрасть фарисей, який трудився багато, поставлений нижче митаря, який анітрохи не трудився, але багато зробив гріхів. Засуджувати цю пристрасть не важко (всі в думці про неї згодні). А треба постаратися, як би здолати її. Як же здолати? Будемо протиставляти славі славу. Як ми зневажаємо багатство земне, коли дивимося на багатство небесне, і не дорожимо теперішнім життям, коли розмірковуємо про життя значно краще, так ми зможемо знехтувати і славу теперішнього світу, коли будемо міркувати про славу набагато вищу, про славу істинну. Тутешня слава – слава порожня й марна, що має тільки ім’я, без діла, а та слава, небесна, є слава істинна, в якій прославляються не люди, а ангели й архангели і сам Владика архангелів, а краще сказати, разом із Ним і люди. Якщо будеш дивитися на те видовище, якщо впізнаєш тамтешні вінці, якщо звернешся до того прославляння, то земне ніколи не оволодіє тобою; ти не вважатимеш за велике теперішнє і не станеш шукати минущого. І в царських палатах жоден з зброєносців, що стоять перед царем, не залишить служби тому, хто вбраний в діадему і сидить на престолі, щоб займатися криком ворон і дзижчанням мух, що летять, і комарів. А похвали людей нічим не кращі за це. Отже, знаючи малоцінність людських речей, будемо все збирати в безпечні скарбниці і шукати слави постійної і незмінної, якої і нехай сподобимося всі ми, благодаттю і людинолюбством Господа нашого Іісуса Христа, через Якого і з Яким Отцю зі Святим Духом слава, нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Бесіда 30Ін. 3:31. Той, хто приходить згори, і є вищий за всіх, а той, хто від землі земний, і є, і говорить, як той, хто від землі…1. старання св. Іоанна Хрестителя привести своїх учнів до Іісуса Христа. – 2. Відкидання Іісуса Христа рівносильно викриттю в брехні Бога, що послав Його. – 3. Не слід читати Слово Боже легковажно: потрібно вникати у всяке слово. – Слово Боже є зброя, якою потрібно вміти володіти. – У справах світу цього всі спритні й бойки, а в справі спасіння ми ледачі й боягузливі. – Священні книги написані не для древніх тільки, а й для нас.1. Страшне славолюбіє, страшне і сповнене багатьох зол. Це терня, що насилу виривається, звір неприборканий, багатоголовий, що повстає на тих самих, які живлять його. Як черв’як з’їдає дерева, в яких зароджується, іржа з’їдає залізо, в якому з’являється, і міль – тканину, так і марнославство губить душу, що виховала його в собі. Тому багато нам потрібно старання, щоб винищити в собі цю пристрасть. Ось і тут, скільки Іоанн не навіював учням своїм, що страждали на цю недугу, проте ледь приборкує їх. Після сказаних раніше слів, він звертається до них і ще з іншою промовою; з якою ж? “Той, хто приходить згори, – каже він, – і є вищий за всіх, а той, хто від землі земний, і є, і говорить, як той, хто від землі” (Ін. 3:31). Оскільки ви, каже він, усюди розносите моє свідоцтво і кажете, що в ньому я цілком гідний віри, то треба вам знати, що Той, Хто прийде з небес, не може робитися гідним віри через того, хто живе на землі. Що ж означають і що показують слова: “є вище за всіх”? Вони показують, що Христос нікого не потребує, але сам у Собі задоволений, і що Він вищий за всіх без жодного порівняння. А тим, хто “від землі земної і є”, хто говорить, Іоанн називає себе, і говорить так не від свого розуму; але, як Христос сказав: “Я сказав вам про земне, а ви не вірите” (Ін. 3:12), маючи на увазі тут хрещення, не тому, щоб воно було чимось земним, а порівняно з ним Свого невимовного народження, так і Іоанн тут називає себе тим, хто промовляє від землі, порівнюючи своє вчення з вченням Христовим. Не інше що означають слова – “говорить, як той, хто є від землі”, як те, що мої слова, порівняно з Христовими, є незначними, убогими, нікчемними, такими, якими і властиво бути словам, що отримали земне походження. Але в Ньому “приховані всі скарби премудрості та знання” (Кол. 2:3). А що Іоанн говорить тут не про роздуми людські, це очевидно з його ж слів: “Той, хто сущий від землі, земний і є”. Але ж в Іоанні не все було від землі, а найголовніше було небесне; він мав і душу, і спілкування Духа не від землі. Як же Іоанн говорить про себе, що він від землі? Нічого іншого це не означає, як те, що я малий і нічого не вартий, як той, хто приходить від землі і на землі народився; а Христос прийшов до нас згори. Коли ж усіма цими словами Іоанн приборкав пристрасть своїх учнів, тоді вже з більшою зухвалістю віщає про Христа. Перш цього зайве було б говорити про Нього будь-які слова, бо вони не могли мати для себе місця в розумі слухачів. Але коли Іоанн вирвав терни, тоді вже безбоязно починає кидати насіння, кажучи: “Той, хто прийшов згори, і є вищий за всіх, і що бачив, і що чув, про те й свідчить, і ніхто не приймає свідоцтва Його” (Ін. 3:31-32). Але, сказавши про Христа ці великі й піднесені слова, Іоанн знову переходить до слова смиренного. Вираз: “що Він бачив і чув” ужито людиноподібно; адже не за зором і слухом знає Він, що знає, але в природі своїй усе має, як той, хто вийшов досконалим із надр Отця і не потребує наставника, як і сам каже: “як Отець знає Мене, так і Я знаю Отця” (Ін. 10:15). Що ж означає: “що Він бачив і чув, про те й свідчить”? Оскільки за допомогою цих почуттів ми все пізнаємо з точністю, і вважаємо себе достовірними вчителями в тому, що сприймаємо через зір і слух, бо не вигадуємо і не говоримо неправди, то, бажаючи і тут це виразити, Іоанн сказав: “що Він бачив і чув”, – тобто: в Ньому немає нічого неправдивого, а все істинно. Як і ми часто з цікавістю запитуємо: чи сам ти чув? та чи бачив? і коли це підтвердиться, тоді свідоцтво стає безсумнівним, – так і коли сам Христос говорить: “як чую, так і суджу” (Ін. 5:30), і: “що Я чув від Нього, те й кажу” (Ін. 8:26), і: “що Я чув від Нього, те й кажу” (Ін. 8:26), і: “що Я чув від Нього, то й кажу” (Ін. 8:26), і: “Ми говоримо про те, що знаємо” (Ін. 3:11), і подібні до цього слова, то ми не повинні думати, що Він говорить за наукою від інших (так думати було б украй божевільно), але що Він говорить так для того, щоб ніщо зі сказаного Ним не було запідозрено безсоромними іудеями. Оскільки вони ще не мали про Нього належного поняття, то Він часто і звертається до Отця, і таким чином робить для них гідними віри слова Свої.
2. Чому ти дивуєшся, що Христос звертається до Отця, коли Він часто звертається і до пророків, і до Писань, як, наприклад, коли каже: “вони свідчать про Мене” (Ін. 5:39)? Але невже ми будемо вважати Його меншим навіть за пророків, тому тільки, що Він запозичує від них свідчення? Та не буде. Так Він тільки пристосовує Своє слово до немочі Своїх слухачів, і якщо каже, що сказане Ним чув від Отця, то говорить не як той, хто потребує наставника, а щоб вони вірили, що в Його словах немає нічого неправдивого. А слова Іоанна означають таке: я маю слухати Його, бо він прийшов згори і сповіщає небесне, те, що Він один вірно знає. Це саме й означають слова: “що Він бачив і чув, про те й свідчить, і ніхто не приймає свідоцтва Його”.
Але Він мав і учнів, і до слів Його багато хто прислухався: як же Іоанн каже: “ніхто не приймає”? “Ніхто” – сказано тут замість: небагато, тому що, якби Іоанн у суворому сенсі сказав: ніхто, то як міг би потім дописати: “Той, хто прийняв Його свідоцтво, засвідчив, що Бог істинний” (Ін. 3:33). Тут Іоанн торкається і своїх учнів, бо вони не зовсім були налаштовані вірити в Христа. А що вони і після цих слів не вірили в Нього, це очевидно з наступних оповідей. Перебуваючи у в’язниці, Іоанн для того й посилав їх до Христа, щоб більше з’єднати їх із Ним. Але вони й тоді ледве вірили в Нього, на що й натякав Христос, сказавши: “і блаженний, хто не спокуситься про Мене” (Мф. 11:6). Отже, не з іншою метою сказав Іоанн: “і ніхто не приймає свідоцтва Його”, як для того, щоб застерегти своїх учнів, немов би так сказав: якщо мало хто віритиме в Нього, то не думайте, тому не думайте, що вчення Його є хибним; “Він бачив,… і свідчить”. Разом із цим Іоанн говорить це на докір байдужості іудеїв, як і на початку євангелія євангеліст Іоанн викриває їх, кажучи: “прийшов до своїх, а свої Його не прийняли” (Ін. 1:11); це не Христу самому докір, а осуд тим, хто не прийняв Його. “Той, хто прийняв Його свідоцтво, цим запечатав, що Бог істинний” (Ін. 3:33). Цим він лякає їх, показує, що той, хто не вірує в Христа, не тільки в Нього не вірить, а й у самого Отця; тому й додає: “Той, Котрого Бог послав, говорить слова Божі” (Ін. 3:34). Оскільки Він говорить Божі слова, то той, хто вірує чи не вірує в Нього, у Бога вірує чи не вірує. Слово: “запечатлел” означає: довів. Говорячи таким чином і посилюючи страх їхній, Іоанн додає: “Бог істинний”, показуючи цим, що не вірити в Христа означає не інше, як засуджувати в брехні Бога, Який послав Його. Отже, якщо Він нічого не говорить чужого Отцеві, а все – Отче, то той, хто не слухає Христа, не слухає Того, Хто Його послав. Бачиш, як цими словами він вражає їх? Досі вони не вважали важливою справою не слухати Христа. Тому Іоанн і погрожує невіруючим настільки великою небезпекою, щоб знали вони, що ті, хто не слухається Христа, не слухаються самого Бога. Але потім, продовжуючи свою бесіду, Іоанн поблажливо ставиться до слабкості їхнього розуму, і каже: “не мірою дає Бог Духа” (Ін. 3:34). Як я сказав, Іоанн знову вживає принижений спосіб вираження, урізноманітнюючи своє слово і роблячи його, таким чином, прийнятним для своїх слухачів. Інакше й неможливо було збудити і посилити в них страх. Якби він сказав про Христа що-небудь величне, високе, то вони не повірили б, а ще стали б нехтувати словами його. Тому Іоанн усе відносить до Отця, а про Христа говорить, як про людину. Що ж означають слова: “не мірою дає Бог Духа”? Іван хоче показати, що всі ми певною мірою отримуємо силу Духа. Духом він називає тут силу Його, а вона-то і розділяється в міру. А Христос має незмірну всецілу силу. Якщо ж сила Його невимірна, то тим більше істота. Але чи бачиш, що і Дух безмежний? Отже, той, хто прийняв усю силу Духа, хто керує всім Божим, хто сказав: “що Він бачив і чув, про те й свідчить”, – чи можна його в чомусь підозрювати? Він не говорить нічого, що не є Боже, що не від Духа. І тим часом Іоанн ще нічого не говорить про Бога-Слово, а тільки ім’ям Отця і Духа засвідчує у своєму вченні, бо що є Бог, вони це знали, що є Дух, вірили, хоча й не мали про Нього належного поняття, але що є Син, того не знали. Тому-то він завжди звертається до Отця і Духа і тим засвідчує в істині своїх слів. А якби хто, випустивши з уваги цю причину, став розглядати вчення саме по собі, то занадто віддалився б від гідного поняття про Христа, тому що Христос не тому гідний був їхньої віри, що мав силу Духа; Він не потребував Його допомоги, а Сам у Собі має все; але Іоанн говорить так пристосовно до недосконалого розуміння учнів, бажаючи помалу піднести їхні поняття. Це я кажу для того, щоб не поверхово пробігати сказане в Писанні, але допізнавати і мету того, хто говорить, і неміч тих, хто слухає, і інші обставини. Наставники не всі говорять так, як би хотіли самі, але як вимагає стан немічних. Тому й Павло каже: “Я не міг говорити з вами, браття, як з духовними, але як з тілесними… Я живив вас молоком, а не твердою їжею” (1Кор. 3:1-2). Я бажав би, каже він, розмовляти з вами, як з духовними, але не міг. Чому ж? Не тому, щоб сам він не мав до того сил, а тому, що вони не могли слухати такого вчення. Так і Іоанн хотів багато чого навчити своїх учнів, але вони ще не могли вмістити; тому він і обмежується поняттями простішими.
3 Отже, треба випробовувати все з ретельністю. Вислови Писання – це духовна зброя. А якщо ми не вміємо користуватися зброєю і добре озброїти нею учнів, то сама по собі вона матиме силу, але тим, хто її взяв, не може принести жодної користі. Покладемо, що броня, шолом, щит, спис міцні. Але нехай хто-небудь, взявши це озброєння, броню одягне на ноги, шолом не на голову, а на обличчя, щит стане тримати не перед грудьми, а постарається причепити до ніг: чи буде тоді користь від цієї зброї? Чи не буде ще шкоди? Це кожному очевидно. Але станеться це не від слабкості зброї, а від недосвідченості того, хто не вміє добре користуватися нею. Так і щодо Писання: якщо ми змішуватимемо порядок його висловів, то хоча й у такому разі воно саме по собі матиме свою силу, але нам не принесе жодної користі.
Я, кажучи це вам завжди і наодинці, і в громадських зібраннях, не маю жодного успіху тому, що бачу, що ви у всякий час прив’язані до життєвих справ, а духовних і тіні немає у вас. Тому-то і в житті ми недбайливі і, трудячись за істину, не багато маємо сили, а стаємо смішними і для язичників, і для іудеїв, і для єретиків. Якби ви і в інших справах показували таку саму безтурботність, як тут, то і в такому разі це не заслуговувало б на вибачення. Але в життєвих справах кожен із вас гостріший за меч, як ті, хто займається ремеслами, так і ті, хто виконує цивільні справи. А в справах необхідних, духовних, ми абсолютно недбайливі; неробством займаємося, як справою, а що слід було б вважати найнеобхіднішим, того ми не ставимо поряд навіть із неробством. Чи ви не знаєте, що не для колишніх тільки людей, а й для нас написано Писання? Чи не чуємо, що каже Павло: “все, що писано було раніше, написано нам на настанову, щоб ми терпінням і втіхою з Писань зберігали надію” (Рим. 15:4)? Знаю, що марно говорю; але не перестану говорити, бо, роблячи так, виправдаю себе перед Богом, хоча б ніхто мене не слухав. Той, хто проповідує уважним слухачам, має розраду в їхній покірності; а хто часто проповідує, а до нього не прислухаються, але все одно він не перестає говорити, той вартий більшої честі, бо заради догоджання Богові виконує зі свого боку все, що потрібно, хоч би й ніхто не слухав. Утім, хоча б нам і більше було нагороди, через вашу неуважність, ми краще бажаємо, щоб вона для нас зменшилася, а збільшилася для вас надія порятунку, оскільки великою для себе нагородою вважаємо саме процвітання ваше. І це говоримо тепер не для того, щоб зробити слово наше тяжким для вас, але щоб виявити вам скорботу за ваше недбальство, від якого дай Бог усім нам відстати, і засвоїти собі ревнощі духовні, нехай сподобимося і небесних благ, благодаттю та людинолюбством Господа нашого ІІісуса Христа, з Яким Отцю зі Святим Духом слава на віки віків. Амінь.

Бесіда 31Ін. 3:35-36. Отець любить Сина і все дав у руку Його. Той, хто вірує в Сина, має життя вічне, а той, хто не вірує в Сина, не побачить життя, але гнів Божий перебуває на ньому.1. віра без доброго життя марна для спасіння. – 2. Чому Іісус Христос віддаляється. – 3. Походження самарянки. – 4. Продовження про те саме. – Скасування обрядовості іудейської. – 5. Добрий приклад, поданий самарянці щодо любові та ревності, з якими слід ставитися до слова Іісуса Христа. – Вона закликає інших до Іісуса Христа, тоді як юдеї відвертали від нього. Робити неблагоугодне Богу означає жити марно і до власної загибелі. – Душа безсмертна. – Тіло також буде безсмертним, щоб ми могли насолоджуватися небесними благами. – Бог пропонує нам небо, а ми прив’язуємося до землі, завдаючи образи Господу.1. Велика користь поступовості відкривається у всіх справах. Так ми встигаємо в науках, не раптом всьому навчаючись від наставників. Так ми побудували міста, споруджуючи їх потроху і поступово; так зберігаємо і наше життя. Не дивуйся, якщо цей порядок у справах життєвих має таку силу; і в духовних справах можна вбачати велику силу цієї мудрості. Тільки таким чином і юдеї могли звільнитися від ідолослужіння, будучи віддаленими від нього непомітно, мало-помалу, спочатку не чуючи нічого піднесеного ні в догматах, ні в правилах життя. Так і після пришестя Христового, коли настав час для відкриття найвищих догматів, апостоли всіх приводили до Христа, на перший раз нічого не промовляючи піднесеного. Так і Христос із більшою частиною слухачів розмовляв від початку. Так чинить і Іоанн (Хреститель), кажучи про Христа, як би тільки про незвичайну людину, і тільки прикрито зображуючи піднесені Його властивості. Спочатку він каже: “не може людина нічого брати на себе, якщо не буде дано їй з неба” (Ін. 3:27); потім торкається чогось піднесеного, кажучи: “Той, хто приходить згори, той є вищий за всіх” (Ін. 3:31). Далі знову зводить слово до чогось смиренного, між іншим кажучи: “не мірою дає Бог Духа” (Ін. 3:34); потім знову підносить (слово): “Отець любить Сина, і все дав у руку Його” (Ін. 3:35); потім, знаючи, яку користь приносить погроза покарання, і як багато хто водиться не стільки обітницями благ, скільки погрозами мук, завершує свою промову так: “той, хто вірує у Сина, має життя вічне, а той, хто не вірить у Сина, не побачить життя, але гнів Божий перебуває на ньому” (Ін. 3:36). І тут знову, говорячи про покарання, зводить слово до Отця. Не сказав: гнів Сина, хоча і Він є суддя, а представив їм Отця, бажаючи тим більше налякати. Але невже, скажеш, достатньо вірити в Сина, щоб мати вічне життя? Ніяк. Послухай, як сам Христос пояснює це, кажучи: “не всякий, хто каже Мені: “Господи! Господи!”, увійде в Царство Небесне” (Мф. 7:21). І однієї хули на Духа достатньо, щоб бути вверженим у геєну.
Але що говорити про одні догмати? Хоч би хто право вірив і в Отця, і в Сина, і в Духа Святого, але якщо не живе, як належить, віра не принесе йому жодної користі для спасіння. Тому також, коли Христос каже: “Це ж життя вічне, щоб знали Тебе, єдиного істинного Бога” (Ін. 17:3), не подумаємо, що цього й досить для нашого спасіння. Необхідне ще добре життя і благоповідування. І хоча Іоанн сказав: “той, хто вірує в Сина, має життя вічне”, але потім додає ще дещо сильніше (так як він складає промову свою не тільки з втішних, а й з протилежних слів, і дивись, яким чином); він додає: “а той, хто не вірує в Сина, не побачить життя, але гнів Божий перебуває на ньому”. Однак і звідси ми не повинні робити висновок, що досить однієї віри для спасіння. Це доводять численні місця в Євангелії, де йдеться про життя. Тому-то Іоанн і не сказав: у цьому одному полягає життя вічне, або: тільки “той, хто вірує в Сина, має життя вічне”; але про те й інше він говорить тільки взагалі, що в них є життя вічне. А якщо потім не підуть справи життя, то настане велике покарання. І не сказав Іоанн: гнів чекає на нього, але: “перебуває на ньому”, показуючи цим, що гнів ніколи не відступить від нього. Щоб слів: не побачить життя ти не відносив до смерті тимчасової, а вірив, що покарання буде нескінченне, він ужив такий вираз, що означає безперестанне мучення. Робив же це Іоанн для того, щоб такими словами залучити учнів своїх до Христа. Тому не особисто їм робив застереження, а говорив загалом, щоб тим більше привабити їх. Не сказав він: якщо ви увіруєте, або: якщо ви не увіруєте; а вживає загальні вирази, щоб слова його не були для них підозрілими. Але він говорить з більшою суворістю, ніж сам Христос. Христос сказав: “той, хто не вірує, вже засуджений” (Ін. 3:18); а Іоанн: “не побачить життя, але гнів Божий перебуває на ньому”. І це вельми справедливо, – тому що не одне й те саме говорить самому про себе і про іншого. Про Христа могли б думати, що Він часто так говорить через самолюбство й марнославство; але Іоанн був убезпечений від такої підозри. Якщо ж згодом і Христос вживав сильніше слово, то вже тоді, коли юдеї мали про Нього високе поняття. “Коли ж довідався Іісус, що до фарисеїв дійшла чутка, що Він більше здобуває учнів і хрестить, ніж Іван, – хоча Сам Іісус не хрестив, а учні Його, – то залишив Юдею, а пішов знову до Галілеї” (Ін. 4:1-3). Отже, сам Він не хрестив; але це розголошували лихварі, бажаючи розбудити в тих, хто чує про це, ненависть до Нього. Чому ж Він залишив Юдею? Не через острах, а для того, щоб припинити наклеп і вгамувати ненависть. Сильний був Він і сам утримати їх, якби вони повстали на Нього, але не хотів цього робити часто, щоб не залишити їх у невір’ї про дійсність Його втілення. Якби Він часто, при нападах, уникав їх, то це для багатьох могло б бути підозріло. Тому-то в багатьох випадках Він діяв більш по-людськи. Він бажав, щоб вірили як тому, що Він Бог, так само й тому, що Він, будучи Богом, носив плоть. Тому й після воскресіння Свого Він говорив учням: “Сядьте на Мене, і роздивіться, бо дух плоті й кісток не має” (Лк. 24:39). Тому ж і Петра засуджує, коли той каже Йому: “Будь милостивий до Себе, Господи, нехай не буде цього з Тобою” (Мф. 16:22). Так багато Він дбав про цю справу.
2. До того ж це є не маловажний догмат у Церкві, а найголовніше у справі нашого спасіння, і через це саме все для нас зроблено й здійснено: і смерть зруйновано, і гріх забрано, і клятву знищено, і незліченні блага даровані нам у житті. Тому Христос і бажав так сильно, щоб вірили в Його втілення – цей корінь і джерело незліченних для нас благ. Діючи ж по-людськи, Він не допускав приховуватися і Своїм божеським справам. Так, пішовши до Галілеї, Він продовжував те саме, що й раніше робив. Не дарма віддалявся до Галілеї, але для того, щоб звершувати великі справи у самарян, і влаштовує це не просто, а з властивою Йому мудрістю, щоб не залишити юдеям жодного приводу навіть до безсоромного вибачення. Висловлюючи це, євангеліст додає: “належало ж Йому проходити через Самарію” (Ін. 4:4), і тим показує, що Він це зробив ніби ненавмисно. Так робили й апостоли. Як вони, переслідувані юдеями, йшли до язичників, так і Христос, коли юдеї виганяли Його, звернувся і до язичників, наприклад, зробив це заради дружини сирофінікійської. Мета була та, щоб забрати в юдеїв усяке вибачення і щоб вони не могли сказати: Він, залишивши нас, пішов до необрізаних. Таким чином і учні Його, захищаючи себе, говорили: “вам першим належало бути проповідуваними слову Божому, але як ви відкидаєте його і самі себе робите негідними вічного життя, то ось, ми звертаємося до язичників” (Діян. 13:46). І сам Христос: “Я посланий тільки до загиблих овець дому Ізраїлевого” (Мф. 15:24), або: “недобре взяти хліб у дітей і кинути псам” (Мф. 15:26). Коли ж вони відкинули Його, то цим самим відчинили двері язичникам. Однак і тоді Він не навмисно йде до язичників, а ніби мимохідь. Отже, проходячи повз, “приходить Він до міста Самарійського, що зветься Сихарь, поблизу ділянки землі, даної Яковом синові своєму Йосипу. Там була криниця Яківлева” (Ін. 4:5-6). Для чого євангеліст так докладно говорить про це місце? Для того, щоб ти, чуючи, як каже дружина: “невже ти більший за батька нашого Якова, що дав нам цю криницю” (Ін. 4:12), – не вважав цього дивним. Це було те місце, де Симеон і Левій, у помсту за Діну, вчинили жорстоке вбивство (Бут. 34:25). Не зайве сказати, звідки походять самаряни, тому що вся ця країна називається Самарією. Звідки ж самаряни отримали свою назву? Сомором називалася гора за ім’ям її власника, як і Ісая каже: “глава Єфрема – Самарія” (Іс. 7:9). Утім, ті, хто мешкав там, називалися не самарянами, а ізраїльтянами. З плином часу, коли вони образили Бога, то, за царювання Факея, Феглаффеласар, прийшовши, взяв багато міст, напав на Ілу, умертвив його, і царство його віддав Осії. На Осію напав Салманассар, узяв інші міста, зробив їх собі підвладними й обклав даниною. Осія спочатку поступився, потім відклався від його влади і вдався до допомоги ефіоплян. Ассирійський цар, довідавшись про це, прийшов із військом, переміг ізраїльтян і, щоб запобігти новим повстанням, уже не дозволив їм лишатися в країні тій, а відвів їх до Вавилону та Мідії, а звідти з різних місць вивів інші племена й оселився в Самарії, щоб на майбутній час убезпечити свою владу в цій країні, яку вже зайняли вірні йому жителі. Тоді Бог, бажаючи показати Свою силу і те, що Він зрадив ізраїльтян не тому, щоб вони були безсилі, але за гріхи їхні, – насилає на варварів левів, які чинили зло всьому народу. Обізнаний про це цар посилає якогось священика (юдейського) навчити їх закону Божого. Але й тоді вони не залишили цілковито свого нечестя, а тільки частково, і вже згодом, відкинувши ідолів, почали шанувати істинного Бога. Тим часом юдеї, які нарешті повернулися з полону, здобули ненависть до них, як до чужинців і своїх ворогів, і за ім’ям гори стали називати їх самарянами. Чимала ворожнеча з ними в юдеїв відбувалася і через те, що самаряни приймали не всі книги Св. Писання, а тільки книги Мойсеєві, і не багато надавали важливості пророкам. Вони ж зі свого боку намагалися зрівняти себе у шляхетності походження з юдеями, вихвалялися своїм родом від Авраама і вважали його своїм предком, оскільки він походив із Халдеї, а Якова, як його нащадка, називали своїм батьком. Але іудеї гребували ними, як і всіма іншими народами; тому-то і Христа вони зневажали ім’ям самарянина, коли говорили: “що Ти Самарянин, і що біс у Тобі” (Ін. 8:48). З тієї ж причини і Христос у притчі про того, хто йшов з Єрусалима до Єрихона, вводить самарянина, “який зробив йому милість” (Лк. 10:37), – людину, на думку іудеїв, низьку, зневажену, мерзенну; так само і серед десяти прокажених називає одного іноплемінником (а це був самарянин); та й Сам заповідав учням своїм: “не ходіть дорогою до поган, а до міста Самарянського не входьте” (Мф. 10:5).
3. Але євангеліст нагадав нам про Якова не для того тільки, щоб відзначити історію країни, а щоб водночас показати втрату цього місця для юдеїв, яка вже давно здійснилася, бо вже за часів праотців їхніх язичники володіли замість них цим місцем. Чим праотці їхні володіли, хоч те й не було їхньою власністю, те вони через недбальство й беззаконня втратили, хоч це вже було їхньою власністю. Так, немає ніякої користі походити від добрих предків, коли нащадки не схожі на них. Варвари, щоб тільки уникнути більшого лиха, негайно звернулися до юдейського богошанування; а юдеї, і зазнавши стільки покарань, не напоумилися. Отже, у цю країну прийшов Христос, який завжди відкидав життя розпещене й вибагливе, а проводив життя важке й сором’язливе. Він не вживав під’яремних тварин, але Сам мандрував так поспішно, що й стомлювався від шляху. Та й у всякому разі Він навіює нам робити все самим, не мати ні в чому надмірності і не вимагати багато чого. Він бажає нам бути до того чужими від усякої надмірності, щоб і в найнеобхіднішому багато чого зменшувати, тому й говорив: “лисиці мають нори, і птахи небесні – гнізда, а Син Людський не має, де прихилити голову” (Мф. 8:20). Таким чином Він дуже часто проводив час у горах і в пустелях, не тільки вдень, а й уночі. Провіщаючи це, і Давид сказав: “з потоку на дорозі буде пити” (Пс. 109:7), показуючи простоту Його способу життя. Теж показує тут і Іоанн: “там була колодязь Яківлева. Іісус, змучившись від дороги, сів біля колодязя. Було близько шостої години. Приходить жінка із Самарії почерпнути води. Іісус каже їй: дай Мені пити. Бо учні Його відлучилися в місто купити їжі” (Ін. 4:6-8). З цього ми дізнаємося, якими посиленими були Його подорожі, як Він не дбав про Свою їжу і тільки мимохідь займався цією справою. Так навчилися й учні Його задовольняти свої потреби: вони не носили з собою дорожніх припасів. На це вказує й інший євангеліст, кажучи, що, коли Христос сказав про квас фарисейський, то учні думали, що не принесли з собою хлібів. Коли Христос водив із Собою учнів спраглих, тих, хто зривав колосся і їв його, а також коли говориться, що сам Він, відчуваючи голод, прийшов до фігової ягоди, то цим усім Він не чогось іншого вчить нас, як нехтувати черевом, а служіння йому не вважає гідним піклування. Поглянь і тут: вони не принесли з собою нічого, і однакож, не маючи з собою їжі, не дбали про неї заздалегідь, або від початку дня, але пішли купити її в той час, у який зазвичай усі вже обідають. А ми, щойно встаємо з одра, дбаємо про це передусім від усіх інших справ, кличемо кухарів і служителів трапези і з великою турботливістю віддаємо їм накази; а після цього вже беремося за інші справи, завжди однакож дбаючи про життєві справи, передовсім перед духовними, і те, що слід було би вважати зайвим, визнаємо за необхідне. Так-то все робиться у нас хибно. Тим часом, слід було б звертати всю увагу на духовні справи і, вже виконавши їх, братися за життєві.
Далі, з цього видно не тільки терпіння Христа в трудах, а й віддалення від пишності. Він не тільки втомився і сів на шляху, а й залишився один, а учні Його пішли. Звичайно, якби Він побажав, то міг би або не всіх учнів посилати, або, коли вони пішли геть, мати при собі інших служителів; але Він не хотів цього; а таким чином і учнів привчав нехтувати всякою пишністю. Що ж важливого, скаже хто-небудь, що вони жили скромно, будучи рибалками і скинотворцями? Щоправда, вони були рибалками і скінотворцями, але вони раптово злетіли на висоту небес, і стали важливішими за всіх царів, удостоївшись бути співрозмовниками Владики всесвіту і слідувати всюди за цим чудовим Учителем. Ви знаєте й те, що люди з низького стану, які досягають почестей, легше захоплюються зарозумілістю, неблагородно користуючись почестями. Отже, Христос, бажаючи утвердити учнів Своїх у незмінній смиренномудрості, навчав їх в усьому помірковано ставитися до себе і в жодному разі не вимагати прислужників. Сам Він, як каже євангеліст, “утомившись від дороги, сів біля колодязя”. Бачиш, Він сів від втоми і спеки і для того, щоб дочекатися учнів? Знав Він, що мало статися у самарян; але не для того, головним чином, прийшов сюди. А хоч і не для цього прийшов, однак не мав потреби відганяти дружину, що прийшла і показала так багато старанності до Його вчення. Юдеї Його гнали, тоді як Він саме до них прийшов, а язичники приваблювали до себе й тоді, коли Він ішов в інші місця. Ті ненавиділи Його, а ці вірували в Нього; ті обурювалися, а ці дивувалися і поклонялися Йому. Що ж? Невже треба було знехтувати спасінням стількох людей і таку щиру ревність залишити без уваги? Це негідно було Його людинолюбства. Тому Він і влаштовує все в цьому випадку з властивою Йому мудрістю. Він сідає, для відпочинку тіла і прохолоди, при джерелі. Був самий полудень, що і означає євангеліст словами: “сів біля колодязя, було близько шостої години”. Що значить сів? Тобто сів не на престолі, не з очоленням, але просто, як сталося на землі. “Приходить жінка із Самарії почерпнути води”.
4. Дивись, як показує євангеліст, що і жінка вийшла з міста з іншою метою, – перепиняючи всякий привід до безсоромної укірливості юдеїв, щоб хто не сказав, що Він суперечить власній заповіді, звелівши учням “у місто Самарянське не входьте”, а тим часом сам розмовляє з самарянами. Для цього також додає, що “учні Його відлучилися в місто купити їжі”, представляючи таким чином багато причин бесіди Його з дружиною. Що ж дружина? Почувши Його слова: “дай Мені пити”, вона дуже розумно обертає слова Христові на привід до запитання: “як ти, будучи юдеєм, просиш пити в мене, самарянки? бо юдеї з самарянами не спілкуються” (Ін. 4:9). Чому вона думала, що Він юдей? Можливо, впізнала за одягом або за говіркою. Але зауваж, як обережна дружина. Якщо належало остерігатися, то Іісусу, а не їй; за її словами, не самаряни цураються юдеїв, а юдеї не зближуються з самарянами; однак дружина, будучи сама вільна від цього докору, і думаючи, що інший піддається, не змовчала, а виправляє справу, яка, на її думку, не узгоджувалася із законом. Можливо, хтось стане дивуватися, як Іісус просив у неї пити, коли цього не дозволяв закон? А якщо Він ще передбачав, що вона не дасть Йому пити, то й тому не слід було просити. Що сказати на це? Те, що для Нього самого порушення подібних звичаїв було справою байдужою. Хто інших вів до порушення юдейських правил, Той тим більше сам міг порушувати їх. “Не те, що входить у вуста, – говорив Він, – опоганює людину, але те, що виходить із вуст, опоганює людину” (Мф. 15:11). Тим часом бесіда Його з дружиною могла бути не малим осудом для юдеїв, бо Він багаторазово привертав їх до Себе і словами, і ділами, але вони не пішли за Ним. А подивися, як дружина захоплюється простим питанням. Сам Він не вступав на цю справу, на цей шлях25, але не перешкоджав, якщо до Нього хтось звертався. Хоча Він і говорив учням: “у місто Самарянське не входьте”, але не наказував відганяти тих, хто приходить. Це занадто було б негідно Його людинолюбства. Тому Він і відповідає дружині й каже: “Якби ти знала дар Божий, і Хто каже тобі: дай Мені пити, то ти сама просила б у Нього, і Він дав би тобі воду живу” (Ін. 4:10). Насамперед показує, що вона гідна Його слухати, а не повинна бути знехтувана, потім уже відкриває Себе; вона ж, щойно дізналася, хто Він, негайно готова була і коритися, і слухати Його, чого не можна сказати про іудеїв. Вони, навіть і дізнавшись про Нього, ні про що не питали Його, не мали бажання навчитися від Нього чогось корисного; навпаки, зневажали Його і відганяли від себе. Але ось дружина, почувши Його слова, дивись, з якою лагідністю відповідає Йому: “Пане, ти й почерпнути нічим не можеш, а колодязь глибокий; звідки ж у тебе вода жива?” (Ін. 4:11) Зараз видно, що Христос відхилив уже її від низького про Нього поняття, від думки, що Він один зі звичайних людей. Вона тут не просто називає Його Господом, але на знак особливої поваги до Нього. А що вона з поваги це сказала, видно з подальшої бесіди. Вона не жартує, не насміхається, а тільки дивується. А що вона не скоро все зрозуміла, не дивуйся. Адже не зрозумів і Никодим. Що він говорив? “Як це може бути?” (Ін. 3:9). “Як може людина народитися, будучи старою?” І ще: “Невже може він іншим разом увійти в утробу матері своєї і народитися?” (Ін. 3:4). Але дружина каже з більшою скромністю. “пане! тобі й почерпнути нічим, а колодязь глибокий; звідки ж у тебе вода жива?” (Ін. 4:11). Інше говорить їй Христос, а інше вона розуміла. Не чуючи від Нього нічого більшого за сказані слова, вона й не могла помислити нічого піднесеного, хоча й могла сказати Йому сміливо: якби Ти мав воду живу, то не став би просити в мене води, а сам би перш за все дав її Собі; а тепер Ти тільки хизуєшся. Але нічого подібного вона не сказала, а як спочатку, так і після відповідала Йому з великою скромністю. Спочатку вона каже: “Як ти, будучи юдеєм, просиш пити в мене?” А не каже так, ніби розмовляла з іноплемінником і ворогом: не бути тому, щоб я дала води такій людині – ворогу і чужому нашого роду! І потім, слухаючи Його піднесені слова про Себе самого, що особливо дратує ворогів, вона не сміється, не ганьбить Його, але що говорить? “Невже ти більший за батька нашого Якова, що дав нам цю криницю, і сам із неї пив, і діти його, і худоба його?” (Ін. 4:12). Бачиш, як вона вводить сама себе в іменитий рід юдеїв? Слова її означають ось що: Яків користувався цією водою і ніякої іншої кращої і сам не мав, і нам не дав. У такий спосіб вона показала, що вже з першої відповіді вона мала думку про Нього високу, піднесену, бо слова: “і сам з нього пив, і діти його, і худоба його” не інше дають розуміти, як те, що вона мала думку про кращу воду, тільки ще не знаходила її і не знала добре. Якщо ж висловити ясніше те, що вона хотіла сказати, то буде так: Ти не можеш сказати, що Яків, котрий дав нам це джерело, сам користувався іншим, бо і сам він, і діти його пили з нього, а вони не пили б звідси, якби мали іншу воду, кращу. Ти і цієї води не можеш дістати; а іншої кращої Тобі не можливо мати; хіба що визнаєш Себе самого більшим за Якова. Звідки ж Ти маєш ту воду, яку обіцяєш дати нам? Юдеї не так скромно говорили з Ним, – хоча і з ними Він розмовляв про цей же самий предмет і нагадував про таку воду. Але вони не здобули для себе від того жодної користі. А коли Він згадав про Авраама, то вони замишляли навіть побити Його камінням (Ін. 8:56-59). Але не так поводиться з Ним дружина, а з великою лагідністю, серед полуденної спеки, говорить і слухає все з терпінням, і не думає, подібно до юдеїв, сказати: “Він одержимий бісом і божеволіє” (Ін. 10:20), тримає мене біля джерела, нічого не даючи, а тільки величаючись на словах. Вона терпляче слухає, в очікуванні знайти бажане.
5. Якщо дружина самарянська показує таку старанність, щоб навчитися чогось корисного, і перебуває з Христом, хоча ще й не знає Його, то яке милосердя можемо отримати ми, які знають Його, і до того ж перебуваємо не біля джерела, не в пустельній пустелі, не посеред дня під пекучими променями сонця, а в ранковий час, насолоджуючись під цим дахом тіньчю та прохолодою, і при цьому не маючи терпіння вислухати щось зі слова Божого, а тяготячись цим? Не така дружина самарянська: вона так захоплювалася словами Спасителя, що й інших закликала до Нього. Іудеї ж не тільки не закликали інших, а й тим, хто хотів прийти до Нього, перешкоджали і не дозволяли. Тому й говорили: “Чи увірував у Нього хто з начальників, чи з фарисеїв? Але цей народ невіглас у законі, проклятий він” (Ін. 7:48-49).
Отже, будемо наслідувати самарянську дружину; будемо розмовляти з Христом. Він і тепер серед нас стоїть і говорить до нас через пророків і через учнів Своїх. Будемо слухати і коритися. Доки ми будемо жити марно, без користі? Не робити угодне Богові справді означає жити марно, або краще, не тільки марно, а й на шкоду собі. Якщо даний нам час ми не вживемо ні на яку корисну справу, то, відійшовши звідси, зазнаємо найбільшого покарання за втрату часу. Якщо той, хто отримав гроші для торговельних оборотів і потім витратив їх, зазнає відповідальності перед тими, хто ввірив їх йому, то хіба вже не буде покараний той, хто виснажив це життя даремно? Не для того Бог ввів нас у теперішнє життя і вдихнув душу, щоб ми користувалися тільки теперішнім, але для того, щоб усе робили для життя майбутнього; тільки безсловесні створені для одного теперішнього життя. А ми для того й маємо безсмертну душу, щоб цілком приготуватися до того життя. Якщо хтось запитає, яке призначення коней, віслюків, биків та інших тварин, то ми скажемо, що не інше призначення, як тільки – служити нам у теперішньому житті. А про нас не можна цього сказати; для нас є кращий стан, після відшестя звідси; і нам усе треба робити так, щоб там просіяти, радіти з ангелами, стояти перед Царем, – завжди, на нескінченні віки. Для того і душа наша створена безсмертною, та й тіло буде безсмертним, щоб ми насолоджувалися нескінченними благами. Якщо ж ти приковуєш себе до землі, тоді як тобі запропоновано блага небесні, то подумай, яка в цьому образа для Того, Хто їх дарує. Він пропонує тобі горнє, а ти, не надто цим дорожачи, віддаєш перевагу землі. Тому, як ображений, Він погрожує геєною, щоб ти з цього пізнав, яких благ позбавляєш сам себе. Але нехай не буде, щоб ми зазнали цього покарання, але, вподобавши Христа, нехай сподобимося вічних благ, благодаттю і людяністю Господа нашого ІІісуса Христа, з Яким Отцю зі Святим Духом слава на віки віків. Амінь.

* * *25Зрозуміло навернення язичників.Бесіда 32Ін. 4:13-14. Іісус сказав їй у відповідь: Усякий, хто п’є воду сию, знову жадатиме, а хто питиме воду, що Я дам йому, той не жадатиме навіки, а вода, що Я дам йому, стане в ньому джерелом води, що тече в життя вічне.1 Святе Письмо називає Святого Духа то водою, то вогнем, позначаючи цим не сутність, а діяльність. – Продовження історії самарянки. – 2. Слухняність самарянки. – 3. Мудрість Іісуса Христа у справі навернення людей до спасіння. – Заклик до читання Святого Письма. – Диявол не сміє увійти в дім, де є Євангеліє. – Читання духовних книг освячує людину.1. Благодать Святого Духа в Писанні називається інколи вогнем, інколи водою, і це показує, що такі найменування виражають не істоту Його, а тільки дію, бо Дух, як істота невидима однорідна, не складається з різних сутностей. Так вогнем називає Його Іоанн, кажучи: “Він хреститиме вас Духом Святим і вогнем” (Мф. 3:11), а водою іменує Христос: “у того… з утроби потечуть ріки води живої. Це сказав Він про Духа, Якого мали прийняти” (Ін. 7:38-39). Так і розмовляючи з дружиною, водою називає Духа: “хто питиме воду, яку Я дам йому, той не спрагуватиме вічно”. Називається ж Дух вогнем – для позначення теплоти благодаті, яку Він збуджує, і винищення гріхів; а водою – для вираження чистоти й оновлення, яке Він дає душам, що приймають Його. І справедливо. Як якийсь сад, що цвіте різноманітними, плодоносними деревами, що вічно зеленіють, Він готує ревну душу, не допускаючи в ній відчуттів ні печалі, ні наклепів сатани, але легко вгашаючи розпалені стріли лукавого. Але зауваж мудрість Христа, як Він мало-помалу зводить дружину. Він не сказав їй із самого початку: “якби ти знала… Хто каже тобі: дай Мені пити”; але коли подав їй привід назвати Його іудеєм і викликав на докір, тоді, відбиваючи докір, сказав це. Сказавши ще: “Якби ти знала… Хто каже тобі: дай Мені пити, то ти сама просила б у Нього” (Ін. 4:10), і обіцянкою чогось великого змусивши згадати про праотця, Він таким чином дає дружині прозріти. Потім, коли вона заперечила: “невже ти більший за батька нашого Якова” (Ін. 4:12), – Він не сказав: так, Я більший за нього, бо це могло б видатися їй самим марнославством, коли ще не видно було на те доказу; але Він приготує її до цього саме тим, що говорить. Він не просто каже: Я дам тобі воду; але спершу показує недостатність води Якова, а потім уже підносить значення Своєї води, бажаючи з властивості самих дарів показати відстань і різницю між тими, хто дарує, і Свою перевагу перед Яковом. Якщо ти дивуєшся, як би так говорив Христос, Якову, що він дав цю воду, то що скажеш, якщо Я дам тобі ще кращу? Ти вже передувала Мені сповіданням, що більша за Якова, коли заперечила Мені: невже Ти більша за батька нашого Якова, що обіцяєш дати кращу воду; а коли отримаєш цю воду, то вже цілком визнаєш Мене більшим за нього. Чи бачиш неупереджене судження дружини, яка виголошує суд про праотця і про Христа за справами їхніми? Але не так чинили юдеї. Навіть бачачи, що Він бісів виганяє, вони не тільки не вважали Його вищим за праотця, а ще й називали біснуватим. А дружина саме на тому ґрунтує своє судження, на чому хоче Христос, тобто на доказі з Його діл, бо і сам Він на цьому ґрунтував вирок про Себе, кажучи так: “Коли ж не чиню діл Моєго Отця, не вірте Мені; коли ж чиню, то, коли не вірите Мені, вірте ділам Моїм” (Ін. 10:37-38). Таким точно шляхом і дружина приходить до віри. Тому Христос, почувши слова її: “невже ти більший за батька нашого Якова”, і залишивши розмову про Якова, розмовляє про воду: “кожен, хто п’є воду сию, – каже Він, – знову жадатиме” (Ін. 4:13), і робить таке порівняння тієї та іншої води, не засуджуючи жодну, а тільки показуючи перевагу іншої. Не каже, що та вода нікчемна, нічого не значить і гідна презирства; а стверджує те, про що свідчить і сама істота тієї води: “кожен, хто п’є цю воду, знову жадатиме, а хто буде пити воду, яку Я дам йому, той не жадатиме вічно” (Ін. 4:13-14). Про воду живу дружина чула ще до того, але не розуміла; а так як “живою” водою зазвичай називають воду, що безперервно тече і б’є ключем з невичерпних джерел, то дружина думала, що і тут говориться про цю воду. Тому, ще ясніше представляючи їй те, про що говорить, і з порівняння показуючи перевагу однієї води над іншою, Христос додає: “а хто питиме воду, яку Я дам йому, той не буде спрагнути вічно”. Цими, так само як і наступними словами, як я кажу, Він доводить перевагу води духовної, тому що вода чуттєва не має в собі нічого подібного.
Які ж наступні слова? “Вода, яку Я дам йому, стане в ньому джерелом води, що тече в життя вічне” (Ін. 4:14). Як той, хто має всередині себе сокровенне джерело, ніколи не став би нудитися спрагою, так і той, хто має цю воду. І дружина негайно увірувала, показавши себе розумнішою за Никодима, і не тільки розумнішою, а й мужнішою. Він, почувши багато подібного, нікого не покликав до Христа, та й сам залишався нерішучим, а вона робить справу апостольську, усім благовістячи, закликаючи до Іісуса, і ціле місто захоплює до Нього. Никодим, почувши слова Спасителя, сказав: “як це може бути?” (Ін. 3:9). Навіть коли Христос показав йому ясний приклад від вітру, і тоді Никодим не прийняв слова Його. А дружина не так; спочатку вона дивується, але потім, приймаючи слово Христове без упередження, а як пряму істину, негайно схиляється до віри. Тільки-но сказав Христос: “вода, яку Я дам йому, стане в ньому джерелом води, що тече в життя вічне”, дружина негайно каже: “Пане, дай мені цієї води, щоб мені не мати спраги, і щоб не приходити сюди черпати” (Ін. 4:14-15).
2. Чи бачиш, як вона мало-помалу сходить на висоту догматів? Спочатку вона вважала Христа за іудея, який переступає свій закон; потім, коли Він спростував це звинувачення (бо особі, яка мала повідомити їй таке вчення, не слід було залишатися в підозрі), вона, почувши про воду живу, подумала, що Він говорить про чуттєву воду. Далі, дізнавшись, що слова Його мають духовний сенс, вона вірить, що ця вода може знищити почуття спраги, а тільки не знала, що це за вода, і ще дивувалася, вважаючи її, звісно, вищою за воду чуттєву, але не маючи про неї ясного поняття. Нарешті, прозрівши точніше в цей предмет, проте ще не все витлумачивши, “пане, – каже, – дай мені цієї води, щоб мені не мати спраги і не приходити сюди черпати”, – вона вже віддає перевагу Христу перед Яковом. Не буду, каже, мати потреби в цьому джерелі, якщо отримаю від Тебе ту воду. Бачиш, як вона віддає Йому перевагу перед праотцем? Ось душа благомисляча. Вона показала, яку високу думку має про Якова; але побачила вищого, і вже не утримується колишньою думкою. Отже, це була дружина не легковажна (бо не просто приймає слова; та й як це можна сказати, коли вона з такою ретельністю випробовувала їх?), наполеглива і неперебірлива: це вона показала самим своїм проханням. Колись і юдеям говорив Христос: “Я хліб життя; хто до Мене прийде, той не зголодніє, і той, хто вірує в Мене, не буде спрагнути ніколи” (Ін. 6:35); але вони не тільки не вірили, а й спокушалися. Дружина навпаки не впадає в цю недугу, а наполягає і просить. Юдеям Він говорив: “хто вірує в Мене, той не буде спрагнути ніколи”, дружині ж говорить більш чуттєвим чином: “хто питиме воду, яку Я дам йому, той не буде спрагнути повік”. Обітниця належала до духовних предметів, а не до видимих, тому, підносячи її розум обітницями, зупиняється ще на чуттєвих зображеннях, бо вона не могла ще достеменно збагнути духовних предметів. Якби Він сказав: увіруй у Мене – і ти не втиснеш, то вона не зрозуміла б сказаного, ще не знаючи, хто розмовляє з нею і про яку спрагу говорить Він. Чому ж Він не чинив так з юдеями? Тому що вони вже бачили багато чудес; а дружина ще не бачила жодного знамення і тільки вперше чула такі слова. Тому-то Він відкриває їй силу через своє прозріння; втім не одразу й викриває її, а що каже? “Піди, поклич чоловіка твого і прийди сюди. Жінка сказала у відповідь: у мене немає чоловіка. Іісус каже їй: Правду ти сказала, що не маєш чоловіка, бо в тебе було п’ять чоловіків, і той, що маєш тепер, не є чоловіком тобі, це справедливо ти сказала. Жінка каже Йому: Господи! бачу, що Ти пророк” (Ін. 4:16-19).
Яка однак любомудрість у цій дружині! З якою лагідністю вона приймає викриття! Чому ж їй і не прийняти, – скажеш ти? Але скажи мені: чи не часто і ще сильніше викривав Він і юдеїв? Адже не одне й те саме – відкривати потаємні думки і виявляти таємні справи. Перше притаманне одному Богові: думок ніхто не знає, крім Того, хто їх має; а справи бувають відомі всім співучасникам у них. Але юдеї не переносили з лагідністю докорів, а коли Христос сказав: “за що ви шукаєте вбити Мене?” (Ін. 7:19), – вони не тільки не дивувалися подібно до дружини, а ще хулять Його та злословили; вони мали докази і в інших знаменням, а дружина тільки це одне почула; але вони не тільки не дивувалися, а й паплюжили Його, кажучи: “Чи не біс у Тобі? Хто шукає вбити Тебе?” (Ін. 7:20). Вона ж не тільки не докоряє Йому, але дивується, дивується і робить висновок, що Він пророк, хоча докір дружини був сильнішим за докір їхній. Викритий у ній гріх був гріх її однієї, а в них викриті були загальні гріхи; але ми не так страждаємо від викриття гріхів загальних, як наших приватних. До того ж юдеї думали, що зроблять велике діло, якщо вб’ють Христа; а діло дружини всі визнавали поганим. Не дивлячись на все це, вона не досадує, а дивується і дивується. Так само Христос зробив із Нафанаїлом; не раптом показав своє прозріння, не негайно сказав: “коли ти був під смоковницею, Я бачив тебе”, але тоді вже, коли той запитав: “чому Ти знаєш мене?” (Ін. 1:48).
Христос бажав, щоб і прорікання Його, і чудеса отримували свій початок від тих, які приходять до Нього, і для того, щоб у такий спосіб більше їх зблизити із Собою, і для того, щоб самому уникнути підозри в марнославстві. Так Він робить і тут. Попереджати дружину докором, що вона не має чоловіка, – це могло здатися обтяжливим і недоречним; але зробити докір, отримавши від неї самої до того привід, це і вельми доречно було, і спонукало її саму з більшою лагідністю вислухати докір. Але яка, скажеш ти, послідовність у словах: “піди, поклич чоловіка твого”? Йшлося про дар благодаті, що перевищує людське єство, дружина настійно бажала одержати цей дар; ось Він і каже: “піди, поклич чоловіка твого”, ніби показуючи цим, що і чоловік повинен мати участь у дарі. Дружина, поспішаючи отримати і приховуючи ганебні свої справи, до того ж думаючи, що розмовляє з простою людиною, каже: “у мене немає чоловіка”. Почувши це, Христос уже завчасно тепер вводить у Свою бесіду докір, з точністю висловлюючи те й інше: Він і всіх колишніх чоловіків перелічує і виявляє того, якого вона в той час приховувала. Що ж дружина? Не досадує, не тікає від Нього, і не вважає цю обставину причиною до обурення на Нього, але ще більше дивується Йому, ще більше виявляє твердості. “Бачу, – каже, – що Ти пророк”. Зауваж її розсудливість. І після того вона не одразу підкоряється Йому; але ще розмірковує і дивується. Слово її – “бачу” означає: мені здається, що Ти пророк. Але щойно набула про Нього такого поняття, вже ні про що життєве не питає Його: ні про тілесне здоров’я, ні про маєток чи багатство, але одразу – про догмати. Що вона каже? “Батьки наші поклонялися на цій горі”, маючи на увазі Авраама та його дітей; тут, як кажуть, він приносив у жертву сина свого; “а ви кажете, що місце, де треба поклонятися, перебуває в Єрусалимі” (Ін. 4:20).
3. Чи бачиш, як вона стала вищою у своїх думках? Та, яка дбала тільки про втамування спраги, вже запитує про догмати. Що ж Христос? Не розв’язує питання (не про те Він дбав, щоб тільки відповідати на її запитання, – це заманювало б надто далеко); але знову підносить дружину ще на більшу висоту, і однак не раніше їй про це говорить, як уже сповідала вона, що Він пророк, щоб вона з більшим переконанням вислуховувала слова Його. Переконавшись у тому, що Він пророк, вона вже не могла сумніватися в тому, що Він після міг їй сказати. Отже, засоромимося ж ми і будемо червоніти. Дружина, що мала п’ять чоловіків і до того ж самарянка, показує таку ретельність щодо догматів, і ні час дня, ні те, що вона прийшла за іншою справою, і ніщо інше не відволікає її від бажання пізнати їх: ми ж не лише не питаємо про догмати, а й в усьому чинимо без уваги, і як трапиться. Тому й усе в нас у зневазі. Хто з вас, скажіть мені, перебуваючи вдома, бере до рук християнську книгу, вникає в її зміст і випробовує Писання? Ніхто не може цього сказати про себе. Шашки та гральні кістки можна знайти в дуже багатьох, а книги ні в кого, або в небагатьох, та й ті займаються ними не більше за тих, хто зовсім їх не має, зв’язуючи та назавжди відкладаючи їх у шафи; уся турбота у них тільки про тонкощі шкіри (на якій написані книги), про красу письма, а не про читання. Та й купують книжки не для користі, а для того, щоб показати цим своє багатство і похвалитися. До такої крайності доходить марнославство! Я не чую, щоб хто-небудь похвалився тим, що знає те, що міститься в книжках, а чую, як хваляться тим, що книжки їхні написані золотими літерами. Скажи мені, яка від цього користь? Не для того дано Писання, щоб ми мали його в книжках, але щоб накреслювали його в серцях наших. Укладати заповіді тільки в письменах, – такого роду здобуття їх властиве тільки іудейському марнославству; а нам і спочатку дано закон не так, але – “на тілесних скрижалях серця” (2Кор. 3:3). Говорячи це, я не перешкоджаю купувати книжки; навпаки, хвалю це і навіть прошу про це; бажаю тільки, щоб із книжок слова й думки переходили в нашу душу і вона, засвоюючи розум письмових текстів, у такий спосіб очищалася. Якщо диявол не насмілюється проникнути в той дім, де є Євангеліє, тим паче душі, що засвоїла собі думки Писання, не торкнеться і не нападе ні біс, ні гріх. Отже, освяти твою душу, освяти й тіло, маючи завжди Св. Писання і на устах, і в серці. Якщо срамослів’я опоганює нас і викликає бісів, то очевидно, що духовне читання освячує і привертає благодать Духа. Писання суть божественні піснеспіви. Станемо ж оспівувати їх у собі і з них приготуємо ліки проти недуг душевних. Якби ми знали важливість того, що читається, то й слухали б із більшою ревністю. Це я завжди говорю і не перестану говорити. Чи не дивно, що ті, хто буває на видовищах, переповідають один одному про імена візників і танцюристів, їхнє походження, вітчизну, рід занять, ретельно також розповідають про достоїнства й вади коней; а ті, хто збирається тут, не знають нічого, що тут відбувається, навіть не знають і кількості книжок священних? Якщо ти ганяєшся за тим для задоволення, то я покажу тобі, що тут задоволення набагато більше. Що приємніше, скажи мені, що дивовижніше: чи бачити, як людина бореться з людиною, чи – як людина б’ється з дияволом, як тілесна істота змагається з безтілесною силою і долає її? Ось на ці-то боротьби треба дивитися; їм і наслідувати похвально і корисно, і наслідуючи, можна бути увінчаним, а не на ті боротьби дивитися, в яких змагання завдає сорому наслідувачу. На ту боротьбу ти дивишся разом із бісами, а на цю – з ангелами і з самим Господом ангелів. Скажи мені, якби тобі дозволено було сидіти з владиками і царями, дивитися і разом з ними насолоджуватися видовищем, чи не вважав би ти цього найбільшою для себе честю? А тут, разом із Царем ангелів споглядаючи і бачачи, як диявол, схоплений за хребет, усі зусилля вживає, щоб здолати, але анітрохи не подужає, ти не поспішаєш на таке видовище? Та як це зробити, – скажеш ти? Май у руках книгу26. У ній ти побачиш і місце боротьби, і довготу бігу, і напад диявола, і мистецтво праведника. Дивлячись на цю брань, і сам навчишся боротися і звільниш себе від бісів. А те, що відбувається на мирських виставах, є торжество бісів, а не видовище подвигів людських. Якщо не дозволено входити в капище ідольське, тим більше – ходити на свято сатанинське. Говорити і набриднути вам про це я не перестану, поки не побачу виправлення, – говорити це мені “не обтяжливо, а для вас повчально” (Флп. 3:1). Не ображайтеся моїм застереженням; якщо комусь і треба ображатися, то мені, тому, хто часто говорить і не бачить слухняності, а не вам, хто завжди про це чує і ніколи не слухається. Але нехай не буде, щоб вас постійно звинувачували в цьому; нехай ви позбудетеся цього сорому, і, удостоївшись духовного видовища, нехай сподобитеся майбутньої слави, благодаттю й людяністю Господа нашого Іісуса Христа, з Яким Отцю і Святому Духу слава на віки віків. Амінь.

* * *26Св. Писання.Бесіда 33Ін. 4:21-22. Іісус каже їй: Повірте Мені, що настає час, коли і не на горі цій, і не в Єрусалимі будете поклонятися Отцеві. Ви не знаєте, чому поклоняєтесь, а ми знаємо, чому поклоняємось, бо порятунок від Юдеїв.1. людина завжди потребує віри. – Віра подібно до корабля перевозить нас крізь життєве море. – 2. Про істинну богошанування. – Вшанування учнів до свого Вчителя. – Немає нічого вищого за любов Христову. – 3. Смирення і ніжність привернули особливу любов Іісуса Христа до Іоанна. – Апостол Петро. – Смирення як основа чесноти. – Суєтність багатств. – Заклик до милостині.1. Скрізь потрібна нам, улюблені, віра; віра – мати всіх благ, ліки до спасіння; без неї неможливо засвоїти нічого з високих догматів. Подібно до того, як люди, які намагаються переплисти море без корабля, хоча й можуть трохи проплисти, діючи руками й ногами, але, простягаючись далі, скоро поглинаються хвилями, так і ті, котрі керуються лише власним розумом, перш ніж чогось навчитися, зазнають аварії корабля, як і Павло каже, що дехто стосовно віри зазнав корабельної аварії (1Тим. 1:19). Щоб і нам того ж не потерпіти, будемо триматися цього священного якоря, яким і Христос нині веде дружину. Коли вона сказала: “Батьки наші поклонялися на цій горі, а ви кажете, що місце, де треба поклонятися, знаходиться в Єрусалимі”, – Христос відповідав їй: “Повірте Мені, що настає час, коли і не на горі цій, і не в Єрусалимі будете поклонятися Отцю” (Ін. 4:20-21). Тут Він відкриває їй важливий догмат, якого не сказав ні Никодиму, ні Нафанаїлу. Вона намагалася довести перевагу своїх обрядів над іудейськими і підтверджувала це прикладом своїх батьків; але Христос не відповідав їй на це запитання, бо зайвим було б тоді говорити про це й пояснювати, чому батьки її в горі тій вклонялися, а юдеї – в Єрусалимі. Отже, Він промовчав про це. Але відкидаючи важливість як того, так і іншого місця, Він підносить душу дружини навіюванням, що ні юдеї, ні самаряни не мають нічого великого, як порівняти з тим, що має бути дароване в майбутньому, – і потім уже пояснює відмінність між ними. Але при цьому віддає перевагу юдеям, не місце віддаючи перевагу місцю, але в самому дусі даючи перевагу юдеям. Христос ніби так сказав: про місце немає потреби сперечатися, але в образі богошанування юдеї мають перевагу над самарянами, – тому що, каже, “ви не знаєте, чому кланяєтеся, а ми знаємо, чому кланяємося”. Як же самаряни не відали, кому поклонялися? Вони думали, що Бог обмежується місцем і існує в одній якійсь країні; згідно з таким поняттям вони служили Йому. Так, відправивши посольство до персів, сповіщали, що бог цього місця обурюється на нас, представляючи його в такий спосіб анітрохи не вищим за ідолів. Тому вони продовжували служити і бісам, і Богові, змішуючи те, що не може бути змішано. Але юдеї були вільні від цієї омани, визнавали Бога, хоча й не всі, Богом всесвіту. Тому Христос і каже: “ви не знаєте, чому кланяєтеся, а ми знаємо, чому кланяємося”.
Не дивуйся, що Христос зараховує Себе до юдеїв. Він говорить стосовно поняття дружини, як юдейський пророк. Тому і вжив вираз: “ми… кланяємося”. Що Він сам є особою, якій поклоняються, це тепер кожному відомо: поклонятися – справа тварини, а Господу тварині властиво приймати поклоніння. Поки ж Він розмовляє як юдей, тому й каже: “ми”, тобто юдеї. А й підносячи в такий спосіб іудейський закон, Він знову вселяє до Себе самого довіру і переконує дружину ще більше прислухатися до Його слів, бо ставить вчення Своє поза підозрою і дає бачити, що підносить віру іудеїв не через єдність роду, як їхній єдиноплемінник. Той, хто відгукується так про таке місце, яким юдеї найбільше хвалилися й приписували собі перевагу над усіма народами, – хто знищує таку важливу для них перевагу, той, вочевидь, не на догоду будь-кому говорить про це, а воістину й за силою пророчою. Отже, віддаливши дружину від подібних помислів словами: “повір Мені” та ін., Христос потім додає: “бо спасіння від юдеїв”. Слова ці означають або те, що з юдеї походять блага для всесвіту (бо тут отримало початок пізнання Бога, відкидання ідолів та всі інші догмати; та й ваше поклоніння, хоча й неправильне, від юдеїв бере свій початок); отже, або це, або Своє пришестя у світ Він називає спасінням; а краще, не згрішить той, хто й те, й інше назве спасінням, яке, за словами Христовими, “від юдеїв”. На те вказуючи, і Павло сказав: “від них Христос по плоті, Бог, що є над усім” (Рим. 9:5). Бачиш, як Христос вихваляє старий заповіт і показує, що цей заповіт корінь благий і що сам Він ні в чому не суперечить закону. Але хоча Він і каже, що початок усіх благ від іудеїв, однак “настане час, і вже настав, коли справжні шанувальники поклонятимуться Отцю в дусі й істині” (Ін. 4:23). Ми, каже, перевершуємо вас, жінко, способом нашого поклоніння; але й воно нарешті припиниться; зміниться не тільки місце, а й самий спосіб служіння Богові, і це вже близько: “прийде час, і настав уже”.
2. Оскільки пророки за довгий час виголошували свої провіщення, то Христос, відхиляючи тут подібне припущення, каже: “і настало вже”. Не думай, каже, що це пророцтво здійсниться тільки через довгий час. Ця подія вже настає; вже незабаром “справжні шанувальники будуть поклонятися Отцеві в дусі й істині”. Словами: “справжні шанувальники” Він виключає юдеїв разом із самарянами. Хоча перші кращі за останніх, але набагато гірші за майбутніх прихильників, – настільки, наскільки прообраз нижчий за істину. Говорить же Він тут про Церкву, бо їй притаманне справжнє і гідне Бога поклоніння Богові. І “таких шанувальників Отець шукає Собі” (Ін. 4:23). Якщо ж Він споконвіку таких шукав, то дозволив юдейський спосіб поклоніння не тому, щоб Сам цього бажав, а з поблажливості й для того, щоб і юдеїв привести до істини. Хто ж це справжні шанувальники? Це – ті, які не обмежують служіння Богові якимось місцем, а вклоняються Йому духом, як і Павло каже: “Благаю вас, браття, милосердям Божим, подайте тіла ваші в жертву живу, святу, угодну Богові, для розумного служіння вашого” (Рим. 12:1). Коли ж Христос каже: “Бог є дух”, то цим висловлює, що Він безтілесний. А безтілесному і служіння личить таке саме і має бути принесене в тому, що в нас є безтілесне, тобто в душі і чистому розумі. Тому й каже: “ті, хто поклоняється Йому, повинні поклонятися в дусі й істині” (Ін. 4:24). Оскільки і самаряни, і юдеї не дбали про душу, а багато дбали про тіло, очищаючи його всіляко, то Він і каже, що не чистотою тіла, а тим, що в нас є безтілесне, тобто розумом, треба служити Безтілесному. Отже, не овець і телят, а себе самого принести Богові на цілопалення; це і означає: представити “жертву живу” і “поклонятися в дусі й істині”. Колишні встановлення, як от: обрізання, цілопалення, жертви, пахощі – були тільки прообрази; нині ж усе істина. Не плоть треба нам обрізати, а лукаві помисли, розпинати себе, споживати і умертвляти нерозумні побажання.
Дивується дружина таким словам Його, і не будучи в змозі піднятися до цієї висоти вчення, в подиві, послухай, що каже: “знаю, що прийде Месія, тобто Христос, і коли Він прийде, то сповістить нам усе. Іісус каже їй: це Я, що говорю з тобою” (Ін. 4:25-26). Звідки у самарян було очікування пришестя Христового, коли вони приймали тільки Мойсея? Із самих Писань Мойсея. На самому початку він уже повідомляє одкровення про Сина – слова: “створимо людину за образом Нашим на подобу” (Бут. 1:26) сказані до Сина. І той, хто розмовляв з Авраамом у кущі, був Син (Бут. 13:1). І Яків про Нього пророкував, кажучи: “Не відійде скіпетр від Юди, і законодавець від його стегон, аж поки не прийде Примиритель, і Йому покірність народів” (Бут. 49:10). І сам Мойсей каже: “пророка… з братів твоїх, як мене, поставить тобі Господь Бог твій, – Його слухайте” (Повт. 18:15). Також розповіді про змія, про жезл Мойсея, про Ісаака, про ягня і багато інших могли сповіщати про Його прихід тим, хто бажає зрозуміти. Чому ж, скажеш, Христос не вказував дружині на ці прообрази, тоді як Никодиму вказав на змія, а Нафанаїлу нагадав пророцтва; їй же нічого такого не сказав? Чому це, з якої причини? Тому, що ті були мужі й займалися цими предметами, а вона – дружина убога, невчена, необізнана в Писаннях. Тому Він і не розмовляє з нею від Писань, а привертає її до Себе обіцянкою води і своєю прозорливістю, приводить їй таким чином на пам’ять Христа і нарешті відкриває Себе. Якби Він їй сказав це від самого початку, коли вона ще не питала Його, то їй здалося б, що Він говорить порожнє і нездійсненне. А тепер, мало-помалу навівши їй на пам’ять, благоговременно відкриває і Себе. Юдеям, хоча вони й часто говорили: “Чи довго Тобі тримати нас у подиві? якщо Ти Христос, скажи нам прямо” (Ін. 10:24), – Він не давав ясної відповіді; а дружині самарянській прямо сказав про Себе, що Він – Христос. Це тому, що дружина була благонаміренішою за юдеїв; вони запитували не для того, щоб навчитися від Нього, а щоб постійно насміхатися з Нього; а якби вони хотіли навчитися, то для цього достатня була повчальна для них розмова з Ним і в бесідах Його, і в Писаннях, і в чудесах Його. Але дружина, що говорила, говорила від щирого серця, з чистим наміром, і це очевидно з її подальших дій. Вона і сама слухала Його і вірувала, і інших залучала до віри; та й в усьому видно старанність і віру дружини. “У цей час прийшли учні Його” (Ін. 4:27). Вельми завчасно прийшли вони, тому що повчання вже було закінчено. “І здивувалися, що Він розмовляв із жінкою, але жоден не сказав: чого Ти хочеш? або: про що розмовляєш із нею?”
3. Чему вони дивувалися? Лагідності Його і крайньому смиренню, – у тому, що Він, будучи настільки великий, з такою смиренномудрістю благоволив бесідувати з дружиною бідною, та ще й самарянкою. А хоча й дивувалися, проте не питали про причину бесіди. Так вони були навчені дотримуватися обов’язку учнів, так Його боялися і поважали. Хоча не мали ще тоді про Нього належного поняття, дивилися однак же на Нього, як на чудову людину, і мали до нього велику повагу. Щоправда, у багатьох випадках вони показували і багато сміливості, як, наприклад, Іоанн припадав на перси Його, або, приступивши до Нього, говорили: “хто більший у Царстві Небесному” (Мф. 18:1)? Також сини Зеведеєві просили Його, щоб одному сидіти праворуч від Нього, а іншому на спині (Мк. 10:37). Чому ж у теперішньому випадку вони не запитували Його? Тому, що ті всі випадки стосувалися їх самих, і тому вони мали потребу питати; а теперішня обставина анітрохи їх не стосувалася. Та й Іоанн робив так27, через довгий час, уже під кінець, коли користувався особливою близькістю до Нього і був абсолютно впевнений у любові Христа: він, як сказано, був той учень, “якого любив Іісус” (Ін. 13:23). Що може зрівнятися з таким блаженством? Але ми, улюблені, не будемо обмежуватися тільки тим, щоб догоджати апостолу, а будемо все робити так, щоб бути самим серед тих, кого догоджають; будемо наслідувати євангеліста, і для того подивися, чим він здобув таку велику любов. Чим же?
Він залишив батька, човен і сітки і пішов за Христом. Але це було в ньому спільне з братом його, з Петром, Андрієм і з іншими апостолами. Що ж було особливого, від чого походила велика любов Христова? Сам євангеліст нічого такого не говорить про себе, крім того, що був улюблений Спасителем; а про звитяги, за які його любили, через скромність замовчує. Що Христос любив його особливою якоюсь любов’ю, це всім очевидно; однак не видно, щоб він розмовляв із Христом або запитував Його про що-небудь окремо від інших, як це робили часто Петро, Пилип, Юда та Фома; тільки тоді це бачимо, коли Іоанн хотів догодити й послухняно послухатися співапостолу (Ін. 13:24-25). Коли першоверховний апостол спонукав його до того знаком, тоді він і запитав Іісуса, – бо обидва ці апостоли мали велику любов між собою. Так бачимо, що вони разом і в храм входили і разом говорили до народу. Щоправда, Петро завжди з більшою гарячністю і діє, і говорить, а під кінець і від самого Христа чув: “Чи любиш ти Мене більше, ніж вони?” (Ін. 21:15). А той, хто любить “більше, ніж вони”, звісно, був і сам любимий. Але це очевидно відбувалося від любові до Іісуса, а то від любові самого Іісуса. Отже, що ж збуджувало особливу любов до Іоанна? Мені здається, те, що цей чоловік показував особливу скромність і лагідність; тому-то він не виявляв ні в якому разі сміливості. А якою великою є ця чеснота, видно з прикладу Мойсея, якого це саме і зробило настільки великим і славним.
Зі смиренномудрістю ніщо не може зрівнятися. Тому і Христос почав з нього вчення про блаженства: маючи намір покласти нібито підставу найвеличнішої будівлі, Він поставив насамперед смирення. Без нього неможливо, неможливо врятуватися; хоча б хто постив, молився, подавав милостиню, але якщо робить із гордістю, і не має смирення, – все це бридко; а якщо робиться зі смиренням, то жадано, гіднолюб’язно і благонадійно. Отже, упокоримо себе, улюблені, упокоримо; і якщо будемо пильнувати над собою, то ця чеснота буде для нас дуже легкою. Та й що справді може збуджувати тебе до гордості, людино? Чи не бачиш ти нікчемності твого єства, – схильності (до зла) твоєї волі? Подумай про свою смерть, подумай про безліч гріхів. Але, можливо, ти зробив багато великих справ, – і тому загордився про себе? Але цим-то і втрачаєш усе. Не стільки грішнику, скільки доброчесному потрібно дбати про смирення. Чому так? Тому що грішника спонукає до смирення совість, а доброчесний, якщо не дуже пильнує над собою, начебто підхоплений вітром, підноситься і негайно похмурішає, подібно до відомого фарисея. Ти допомагаєш бідним, але ти подаєш їм не своє, а Господнє, загальне для всіх подібних тобі рабів Його. Тому-то, в нещасті ближнього передбачаючи і своє власне, і в інших вивчаючи свою природу, тим більше треба смирятися. Можливо, і ми походимо від таких самих предків; а якщо нам дісталося багатство, то воно знову може і піти від нас. Та що таке і багатство? Тінь порожня, дим зникаючий, колір трави, або краще сказати, і кольори нікчемніші. Що ж ти надміваєшся травою? Чи не дістається багатство і злодіям, і розпусникам, і блудникам, і розкрадачам гробів? Чи то надміває тебе, що маєш таких спільників у стяжанні? Чи ти любиш честь? Але для честі немає засобу, вірнішого за милостиню: почесті, що здобуваються багатством і переважанням влади, бувають вимушені й ненависні для інших; а почесті через милостиню віддаються з доброї волі та за сумлінням людей, які їх шанують. Тому-то самі ті, хто шанує, ніколи не можуть і відняти цих почестей. Але якщо люди мають таку повагу до милостивих і бажають їм усіх благ, то подумай, яку нагороду, яку відплату отримають вони від людинолюбця Бога. Будемо ж шукати цього багатства, яке вічно перебуває, ніколи не зникає, щоб, ставши великими тут і прославившись там, досягти вічних благ, благодаттю й людинолюбством Господа нашого Іісуса Христа, з Яким Отцю і Святому Духу слава нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

* * *27Т.е. лежав на персях Христа.Бесіда 34Ін. 4:28-29. Тоді жінка залишила водонос свій, і пішла в місто, і каже людям: Підіть, подивіться на Людину, що сказала мені все, що я зробила: чи не Він Христос?1. продовження історії самарянки: смиренність цієї жінки. – 2. Чому Іісус Христос, як і пророки, часто висловлював свою думку за допомогою порівнянь, іносказань і алегорій. – Пророки сіяли, апостоли пожинали. – 3. Треба наслідувати приклад самарянки у сповіданні своїх гріхів. – Люди зазвичай бояться людей, і не бояться Бога. – Приховуючи свої гріхи перед людьми, щоб не бути зганьбленими, вони не бояться ганьби перед Богом. – Повертатися до гріха, це значить уподібнюватися псу, який повертається на свою блювотину. Найкращий засіб до виправлення своїх вад – це досліджувати кожну з них окремо, не пропускаючи жодної. Необхідність постійно бути готовим до пришестя Господа.1. Багато потрібно нам збуджувати в собі ревнощів і старання; без того неможливо отримати обіцяні нам блага. І Христос, показуючи це, каже: “хто не бере хреста свого, і слідує за Мною, той не вартий Мене” (Мф. 10:38); або: “вогонь прийшов Я звести на землю, і як хотів би, щоб він уже запалився” (Лк. 12:49). В обох випадках Він хоче представити нам учня палаючого, полум’яного, готового на всяку небезпеку. Такою була і дружина самарянська. Вона так запалилася від усього сказаного їй Христом, що залишила і водонос, і справу, для якої приходила, і, поспішивши в місто, весь народ потягла до Іісуса. “Підіть, – каже, – подивіться на Людину, Яка сказала мені все, що я зробила”. Дивись, яка старанність і водночас розсудливість. Вона прийшла почерпати воду; але як тільки знайшла істинне джерело, то вже знехтувала чуттєвим, навчаючи нас цим, хоч і малим прикладом, що, слухаючи про духовні предмети, треба зневажати все життєве і анітрохи не думати про те. Дружина в цьому випадку, за своїми силами, теж робила, що й апостоли, і ще більше. Вони залишали свої тенета, коли були покликані, а вона добровільно, без усякого умовляння до того, залишає водонос і, окрилена радістю, робить справу благовістя. Та й не одного чи іншого закликає, як Андрій і Пилип, але приводить у рух усе місто і веде до Іісуса безліч народу. І дивись, як вона розсудливо говорить. Не каже: “Підіть і подивіться на Христа”, а привертає до нього людей, так само пристосовуючись до них, як і сам Христос привернув її. “Підіть, – каже, – подивіться на Людину, Яка сказала мені все, що я зробила”. Та й не соромиться сказати: “сказав мені все, що я зробила”, хоча можна було б сказати інакше, наприклад: прийдіть і бачите прозорливця. Так, коли душа запалиться вогнем божественним, то вже ні на що земне не звертає уваги, ні на поголоску, ні на сором; одним тільки зайнята буває – полум’ям, яке оголосило її. “Чи не Він Христос?”. Дивись і тут, яка мудрість у дружині. Вона не стверджує про Нього прямо, але й не замовчує, – тому що не хотіла захоплювати їх тільки власною своєю думкою, а бажала, щоб вони, послухавши Його, самі розділили її думку; а це робило слова її ще більш для них прийнятними. Хоча Христос виявив і не все її життя, але зі сказаного вона впевнилася, що – і все інше. Не сказала також: приходьте, увіруйте: а – “підіть, подивіться”, що було набагато легше і більше їх приваблювало. Чи бачиш мудрість дружини? Знала вона, безсумнівно знала, що вони, тільки-но скуштують від цього джерела, то відчують те саме, що й вона. Якби (на її місці) була людина більш чуттєва, то прикрила б зроблене їй докору, а вона відкриває своє життя і виявляє перед усіма, щоб тільки привернути їх і навернути до Христа.
“Тим часом учні просили Його, кажучи: Равви, їж” (Ін. 4:31). “Просили” – вітчизняною їхньою мовою означає: переконували. Бачачи, що Він стомився від шляху і обтяжливої спеки, вони переконували Його. Але це відбувалося не від квапливості їхньої у прийнятті їжі, а від любові до Учителя. Що ж Христос? “У Мене, – каже, – є їжа, якої ви не знаєте. Тому учні говорили між собою: хіба хто приніс Йому їсти?” (Ін. 4:32-33). Чи дивно, що дружина, почувши про воду, і уявляла воду, коли ось і учні теж саме відчувають і, не думаючи нічого духовного, ще дивуються? Утім вони, зберігаючи звичайну повагу і пошану до Вчителя, тільки між собою говорять, а Йому самому не наважуються запропонувати питання. Так вони чинять і в інших випадках, бажають запитати Христа, але не запитують. Що ж Христос? “Моя їжа є, – каже, – творити волю Того, Хто послав Мене, і звершити діло Його” (Ін. 4:34). Брашном Він називає тут спасіння людей, показуючи тим, з якою любов’ю Він промишляє про нас. Як ми жадаємо їжі, так Він бажає нашого спасіння. Але послухай, як Він у всякому разі не раптом усе відкриває, а спершу вводить слухача в подив, щоб він, почавши досліджувати сказане і водночас дивуючись і вагаючись, тим з більшою готовністю прийняв шукане, коли воно з’ясується для нього, і тим більше був збуджений до слухання. Чому Він не відразу сказав: “Моя їжа є творити волю” Отця Мого? Хоч і це було не ясно, все ж ясніше за раніше сказане. Але що Він говорить? “У Мене є їжа, якої ви не знаєте”. Спочатку, як я сказав, Він хоче зробити їх через саме здивування більш уважними і привчити їх до того, щоб вони вислуховували й алегоричні Його слова. У чому ж полягає воля Отця? Це Він висловлює і пояснює згодом. “Чи не кажете ви, що ще чотири місяці, і настануть жнива? А Я кажу вам: підведіть очі ваші, і подивіться на ниви, як вони побіліли, і встигли до жнив” (Ін. 4:35).
2. Ось знову близькими до них вказівками Він зводить їх до споглядання найвищих предметів. Говорячи про їжу, Він розуміє не що інше, як порятунок людей, які мали намір прийти до Нього. Те ж саме означають нива і жнива, тобто, безліч душ, готових до прийняття Його проповіді. Очі ж тут має на увазі і уявні, і тілесні, тому що учні вже бачили безліч самарян, що йдуть до нього; а готовність їхню і прихильність до слухання уподібнює нивам, що біліють, – тому що, як колосся, коли побілішає, готове буває до жнив, так і вони тепер, говорить Він, до порятунку приготовані та схильні до порятунку. Чому ж не сказав Він прямо, що ці люди йдуть увірувати в Нього і вже готові прийняти Його вчення, будучи оголошені пророками і приносячи тепер плоди, а назвав їх нивою і жнивами? Що означають такі іносказання? Та й не тут тільки, а й в усьому Євангелії Він так робить, і пророки вживали такий самий спосіб, багато про що кажучи алегорично. Але яка ж тому причина? Адже не даремно ж благодать Духа встановила це; чому ж і для чого? З двоякою метою: по-перше, щоб слово зробити більш виразним і очевидніше уявити те, про що йдеться. Розум, зайнятий образами зі звичайних предметів, більше збуджується і, бачачи ніби на картині зображення, більше захоплюється ними. Це перша причина. По-друге, для того, щоб потішити мову і щоб сказане краще утвердилося в пам’яті. Прості вислови не так засвоюються і не так привертають увагу більшості слухачів, як виклад їх за допомогою предметів і предметне зображення їх. Це, як можна бачити, з великою мудрістю зроблено в цій притчі. “Той, хто збирає жнива, одержує винагороду, і збирає плід у вічне життя” (Ін. 4:36). Плід земних жнив служить не для вічного, а для тимчасового життя; духовний плід, навпаки, – до життя, що не старіє, безсмертного. Бачиш, – слова чуттєві, а сенс духовний, і самим чином виразів відокремлюється земне від небесного. Як, розмовляючи про воду і зображуючи властивості її, Він говорив, що “хто питиме воду, яку Я дам йому, той не спрагуватиме повік” (Ін. 4:14), так і тут говорить, що цей плід збирається для життя вічного. “Так що і той, хто сіє, і той, хто жне, разом радіти будуть”. Хто це “той, хто сіє” і хто “той, хто жне”? Сіячами були пророки, але вони самі не жали, а апостоли; однак не позбавлені за це радості й нагороди за труди, а разом із нами радіють і веселяться, хоча й не женуть із нами, бо жнива й сіяння не одне й те саме. Тому, де праця менша, а потіхи більша, на те Я і зберіг вас, а не для сіяння. У сіянні багато тяжкої праці та праці: а в жнивах багато прибутку, але праця не така, це легше. Цим Він хоче показати, що і бажанням пророків було – щоб люди зверталися до Нього. До цього і закон готував. Для того вони й сіяли, щоб виробити цей плід. Він показує також, що Він і пророків посилав, і що новий і старий завіти мають велику спорідненість між собою. Усе це Він дає бачити разом за допомогою справжньої притчі. При цьому пригадує і вживане багатьма прислів’я: “бо в цьому випадку, – каже, – справедливий вислів: один сіє, а інший жне” (Ін. 4:37). Так говорить багато хто, коли одні піддаються трудам, а інші пожинають плоди; Він і каже, що це прислів’я в цьому випадку дуже справедливе.
Трудилися пророки, а ви збираєте плоди трудів їхніх. Не сказав: отримуєте їхні нагороди, а: “плоди”, – бо і велика праця пророків не залишається без нагороди. Так і Даниїл зробив: і він пригадав притчу, яка говорить: “від беззаконних походить беззаконня” (1Сам. 24:14). Давид також під час плачу згадав її. Тому Христос і сказав перед тим: “так що і той, хто сіє, і той, хто жне, разом радіти будуть”. Оскільки Він мав намір сказати, що “один сіє, а інший жне”, то, щоб хто-небудь, як я сказав, не подумав, начебто пророки позбавлені нагороди, Він і каже дещо дивне й несподіване, яке не буває в чуттєвих справах, але в духовних, яке є їхньою особливістю. У справах чуттєвих, якби трапилося, що один посіяв, а інший пожав, то обидва вони разом не стали б радіти; але той, хто сіяв, сумував би, що трудився для інших, а радів би тільки той, хто жнив. Тут же не так; але і ті, хто не жнуть того, що посіяли, радіють разом із тими, хто жне. Звідси ясно, що і вони беруть участь у нагороді. “Я послав вас жати те, над чим ви не трудилися: інші трудилися, а ви увійшли в працю їхню” (Ін. 4:38). Цим-то особливо Він підбадьорює учнів. Їм здавалося важкою справою пройти всесвіт із проповіддю, а Він дає бачити, що це дуже легко. Кидати насіння і приводити не освячені душі до богопізнання – ось що було важко і вимагало багато зусиль. Для чого ж Він говорить про це? Для того, щоб, коли пошле їх на проповідь, вони не боялися, як такі, що послані на справу важку. Територія пророків, каже Він, була набагато важчою, а ви, як сама справа показує, йдете на працю легшу. Як у жнивах легко збирається плід, за короткий час житниця наповнюється снопами і вже не побоюються зміни часів, зими, весни і дощу, так і тепер самі справи говорять за себе. Тим часом, коли Він говорив це, приходять самаряни, і негайно зібрано плід: тому-то Христос і сказав: “підведіть очі ваші і подивіться на ниви, як вони побіліли”. Сказав – і це виявилося на ділі, і слова Його підтвердилися подіями, бо “багато самарян з того міста увірували в Нього за словом жінки, що свідчила, що Він сказав їй усе, що вона зробила” (Ін. 4:39). Вони бачили, що дружина не могла з догідливості звеличувати похвалами того, хто викрив її гріхи, або на догоду будь-кому іншому виявляти своє життя.
3. Будемо наслідувати і ми цю дружину, і у власних гріхах не людей будемо соромитися, але побоїмося, як годиться, Бога, який і нині бачить діла наші, і в майбутньому віці покарає тих, хто не покаявся. А ми робимо протилежне. Того, хто буде нас судити, не боїмося, а перед тими, які не можуть заподіяти нам жодної шкоди, ми тремтимо і боїмося від них безчестя. Тому чого ми боїмося, тим і будемо покарані. Хто нині побоюється сорому від людей тільки, а не соромиться робити що-небудь непотрібне перед всевидячим Богом, до того ж не хоче і покаятися, і виправитися, той у майбутньому не перед однією або двома людьми, а на очах усього всесвіту буде виставлений на ганьбу. А що і добрі, і погані справи тоді будуть виставлені на велике видовище, нехай навчить тебе притча про овець і цапину і блаженний Павло, який каже: “бо всім нам треба з’явитися перед суддівським двором Христовим, щоб кожному отримати відповідно до того, що він робив, коли жив у тілі, добре чи зле” (2Кор. 5:10); також: “Господь… освітить сховане в темряві” (1Кор. 4:5). Ти зробив що-небудь погане, або тільки подумав про те, і приховуєш від людей? А від Бога не приховаєш. Але ти анітрохи про це не дбаєш, а очі людей – ось що страшно тобі. Подумай же, що і від людей ти нічого того дня не зможеш приховати. Тоді все, як на картині, представлено буде очам нашим, так що кожен стане суддею самому собі. Це видно і з притчі про багатого. Багатий бачить перед очима своїми зневаженого ним жебрака, – кажу про Лазаря, – і того, ким так часто гребував, тепер просить дати йому перст свій на втіху. Тож благаю, – хоч би й ніхто не бачив наших справ, нехай кожен із нас звернеться до своєї совісті, поставить самому собі суддею свій розум і розкриє перед ним свої гріхи. І якщо не бажаємо бути осоромленими в той страшний день, вилікуємо наші виразки, докладемо до них лікування покаяння. Адже можна, істинно можна вийти здоровим, хоча б хто вкритий був тисячами ран: “якщо ви, – сказано, – прощатимете людям їхні гріхи, то пробачить і вам Небесний Отець ваш, а коли не прощатимете людям їхні гріхи, то й Отець ваш не пробачить вам гріхів ваших” (Мф. 6:14-15). Як у хрещенні гріхи, що занурюються, зникають, так і ці знищаться, якщо захочемо покаятися. Покаяння ж полягає в тому, щоб уже не робити надалі того самого, а хто береться до колишніх справ, той уподібниться псу, який повертається до своєї блювотині (2Пет. 2:22) і тому, хто, за прислів’ям, б’є вовну над вогнем і черпає воду решетом. Отже, треба і ділом, і думкою відставати від намірів гріховних; а, відставши, докладати до ран протилежні гріхам ліки. Наведу деякі приклади. Ти – хижак і лихоїмець? Відстань від розкрадання і приклади до рани милостиню. Ти блудодійствував? Відчепись від блуду і приклади до цієї виразки цнотливість. Сказав що-небудь зле про ближнього і зашкодив йому? Залиш лихослів’я, приклади дружелюбність. Станемо так робити і з кожним із наших гріхів, і жодного з них не залишатимемо без уваги. Настає вже, настає час звіту. Тому й Павло каже: “Господь близько. Не дбайте ні про що” (Флп. 4:5-6). Але нам, можливо, слід сказати протилежне: “Господь близько”; подбайте. Філіппійцям доречно було чути: “не дбайте ні про що”, тому що вони були в скорботі, трудах і подвигах. А тим, які живуть у розкраданні, сластолюбстві, які повинні дати тяжкий за це звіт, – тим справедливіше ось що почути: “Господь близько”; подбайте. Небагато вже залишається часу до кінця; світ уже спрямується до кінця. Це показують брані, скорботи, землетруси, охолодження любові. Як тіло під час останнього подиху, поблизу смерті, піддається незліченним недугам; як у домі, коли він близький до руйнування, зазвичай багато чого падає і з покрівлі, і зі стін, так близький, при дверях, кінець всесвіту, і тому поширюються всюди незліченні негаразди. І якщо тоді Господь уже “близько” був, то набагато більше нині. Якщо за чотириста років, коли це було сказано, Павло назвав той час “повнотою часів” (Еф. 1:10), то тим паче слід назвати так теперішній час. Хоча, можливо, саме тому дехто не вірить, але, навпаки, тому-то найбільше і треба вірити. Звідки справді ти знаєш, людино, що кінець світу ще не близький і що сказане ще не скоро збудеться? Кінцем року ми називаємо не останній тільки день його, а й останній місяць, хоча він має тридцять днів; так я не помилюся, якщо в такій кількості років назву кінцем і чотирьохсотий рік. Таким чином апостол уже свого часу провіщав про кінець. Смирімося ж, і будемо жити в страху Божому. А якщо ми живемо в безпечності, в нерадінні, і не очікуємо нічого, то настане раптово пришестя. Пояснюючи це, Христос сказав: “як було за днів Ноя, так буде і в пришестя Сина Людського” (Мф. 24:37). Це й Павло зауважує, кажучи: “коли говоритимуть: “мир і безпека”, тоді раптом спіткає їхнє лихо, так само, як мука пологами спіткає ту, що має в утробі” (1Сол. 5:3). Що це означає: “як мука пологами спіткає ту, що має в утробі”? Часто вагітні жінки, під час забав, або обіду, або в лазні, або на майдані, нічого не чекаючи попереду, раптово бувають захоплені хворобами народження. А оскільки і наш стан такий, то будемо завжди готові. Не завжди ж ми будемо чути про це, не завжди матимемо до того можливість: “у гробі, – каже Писання, – хто славитиме Тебе?” (Пс. 6:6). Покаймося ж тут, щоб у такий спосіб умилостивити Бога в прийдешній день і отримати від Нього прощення, якого і нехай сподобимося всі ми, благодаттю і людинолюбством Господа нашого ІІісуса Христа, Якому слава і держава на віки віків. Амінь.

Бесіда 35Ін. 4:40-43. І тому, коли прийшли до Нього самаряни, то просили Його побути в них; і Він пробув там два дні. І ще більша кількість увірувала за Його словом. А жінці тій говорили: вже не за твоїми словами віруємо, бо самі чули й довідалися, що Він істинно Спаситель світу, Христос. А через два дні Він вийшов звідти й пішов до Галілеї.1 Самаряни, будучи більш сприйнятливими до благодаті, ніж юдеї, побачивши і почувши Іісуса Христа, визнають, що Він є Спаситель світу. – 2. Зцілення сина царедворця Іродового. – 3. Не слід вимагати від Бога чудес, або доказів Його всемогутності. – Треба славити й любити Бога за будь-яких обставин: у радості й скорботах, у здоров’ї й хворобі й терпіти все з любові до Нього.1. Немає нічого гіршого за заздрість і ненависть: немає нічого гіршого за марнославство. Вони зазвичай гублять незліченні блага. Юдеї, які мали і більше, ніж самаряни, знання і виховані пророками, тут виявилися нижчими за самарян. Самаряни за одним свідченням дружини увірували і, не бачачи ніякого дива, прийшли просити Христа, щоб Він залишився у них. А юдеї, які бачили і чудеса, не тільки не утримували Його у себе, але навіть відганяли і все робили так, щоб зовсім видалити Його з країни своєї. Хоч і пришестя Його відбулося власне для них, але вони гнали, тоді як самаряни просили, щоб Він перебував у них. Отже, скажи мені: невже не слід було йти до них, коли вони просили і вимагали того, і, залишаючись у тих, які зловмисно зловмислили й відкидали Його, не віддавати себе людям, що полюбили Його й хотіли утримати Його у себе? Ні, це було б негідно Його промислу. Тому-то і прийняв Христос їхнє прохання і перебував у них два дні. Вони хотіли б і назавжди утримати Його28; однак Він не допустив цього, а тільки два дні залишався у них. І в ці дні ще багато хто увірував у Нього. Хоч і не легко, здавалося б, їм було увірувати, бо й дива ніякого не бачили, і були у ворожнечі з юдеями, але, оскільки правильно судили про Його вчення, то це й не перешкоджало їм, а навпаки, вони здобули таке про Нього розуміння, що було вищим за ці перешкоди, і наперерервно все більше й більше показували Йому своє здивування. Дружині вони говорили: “Вже не за твоїми промовами віримо, бо самі чули і дізналися, що Він істинно Спаситель світу, Христос”. Учні перевершили вчительку. Вони й іудеїв могли б по справедливості засудити, і тому, що увірували, і тому, що прийняли Христа. Юдеї, про яких Він докладав усілякого піклування, часто кидали в Нього каміння, навпаки самаряни приваблювали Його до себе, хоча Він і не до них ішов. Ті й після чудес залишаються невиправні, а ці й без чудес показали велику віру в Нього; і те саме становить їхню честь, що без чудес увірували, іудеї ж не переставали вимагати чудес і спокушати Його.
Так у всьому потрібна добромисність душі; якщо торкнеться такої душі істина, то зручно опановує її; а якщо не опановує, то це відбувається не від слабкості самої істини, а від нерозумності душі. Так і сонце, коли торкається чистих очей, то легко освітлює; якщо ж не приносить світла, то це знак не безсилля сонячного світла, а хвороби очей. Але послухай, що кажуть самаряни: “дізналися, що Він істинно Спаситель світу, Христос”. Чи бачиш, як скоро вони зрозуміли, що намір Христа був привернути до Себе весь світ, що Він прийшов здійснити загальний порятунок і хотів не одними юдеями обмежувати Свій промисел, а скрізь посіяти своє слово? Не так чинили юдеї, але “намагаючись поставити власну праведність, вони не підкорилися праведності Божій” (Рим. 10:3). Самаряни сповідують, що всі люди винні, немовби висловлюючи вчення апостольське, що “всі згрішили і позбавлені слави Божої, отримуючи виправдання задарма, по благодаті Його” (Рим. 3:23-24). Кажучи: “Спаситель світу”, самаряни, звісно, мали на увазі світ загиблий, і не просто Спасителя, а в справах вельми великих, бо багато хто приходив спасати – і пророки, і ангели; але істинний Спаситель: “Він істинно”, – кажуть самаряни, – Той, хто подає істинне спасіння, а не тимчасове тільки. Такий дух щирої віри! Тому і в тому, і в іншому відношенні самаряни гідні подиву: по-перше, що увірували, по-друге, що увірували без чудес. Таких і Христос догоджає, кажучи: “блаженні ті, що не бачили, та увірували” (Ін. 20:29). До того ж вони увірували щиро, хоча дружина говорила їм ще з сумнівом: “чи не Він Христос”? Але вони не кажуть подібно до неї: і ми припускаємо це, або: і ми так думаємо, але кажуть: “дізналися”, і не просто, а – “що Він істинно Спаситель світу”. Не як звичайну людину сповідували вони Христа, але як істинного Спасителя. Кого ж вони бачили врятованого Христом? Вони чули тільки слова Його, а кажуть так, ніби бачили багато і великих чудес. Але чому євангелісти не кажуть нам, про що розмовляв з ними Христос і що так було дивно для них? Знай, що євангелісти багато з великих висловів Його опускають, але все пояснюють самим результатом справ: і тут Христос Своїм словом навернув до Себе весь народ і ціле місто. А де люди не переконувалися Його словами, там (євангелісти) змушені були викладати Його вчення, щоб через недбальство тих, хто слухає, хто не піддав хто-небудь засудженню того, хто проповідує. “А через два дні Він вийшов звідти й пішов до Галілеї, бо Сам Іісус свідчив, що пророк не має честі у своїй вітчизні” (Ін. 4:43-44). Чому це додано? Тому, що Він не пішов до Капернаума, але до Галілеї, а звідти до Кани. А щоб ти не шукав, чому Він у своїх не залишився, а у самарян, євангеліст представляє ту причину, що Його там не слухали. Тому й не пішов туди, щоб не було їм за те тим більшого осуду.
2. А батьківщиною Його, я думаю, тут називається Капернаум. Що справді там не було Йому честі, послухай, як Він сам каже: “і ти, Капернауме, що до неба вознісся, до пекла скинешся” (Лк. 10:15). Батьківщиною ж Своєю називає Він Капернаум або по відношенню до Свого втілення, або тому, що здебільшого там перебував. Що ж? – скажеш ти, – хіба ми не бачимо, що багато хто і у своїх користується честю? Бачимо, звісно; але за рідкісними випадками не слід судити. Якщо деякі люди були шановані у своїй вітчизні, то в чужій набагато більше, – тому що звичка змушує ставитися зневажливо. “Коли ж прийшов Він до Галілеї, то Галілеяни прийняли Його, бачачи все, що Він зробив у Єрусалимі на свято, – бо й вони ходили на свято” (Ін. 4:45). Чи бачиш, що люди, яких найбільше засуджують, виявляються тим більше старанними до Нього? Один говорив: “з Назарета чи може бути щось добре?” (Ін. 1:46). Інший: “розглянь і побачиш, що з Галілеї не приходить пророк” (Ін. 7:52). І це говорили на докір Йому, бо багато хто думав, що Він із Назарету; паплюжили Його також ім’ям самарянина, – говорили: “Ти Самарянин і… біс у Тобі” (Ін. 8:48). Але ось, на сором іудеїв, і самаряни, і галілеяни вірують у Нього. Самаряни однак виявляються ще кращими за галилеян. Самаряни прийняли Його за одним свідченням дружини, а галілеяни тоді вже, коли побачили здійснені Ним чудеса. “Іісус знову прийшов до Кани Галілейської, де перетворив воду на вино” (Ін. 4:46). Євангеліст наводить тут слухачеві на пам’ять чудо, підносячи цим славу самарян. Галілеяни прийняли Його після чудес, здійснених Ним у них і в Єрусалимі, а самаряни – тільки за вчення.
Отже, євангеліст сказав тільки, що Іісус прийшов до Кани, але не додав причини, через яку прийшов. До Галілеї Він віддалявся через ненависть юдеїв; але чому в Кану? У перший раз Він був покликаний туди на шлюб; але чому і для чого прийшов тепер? Мені здається, для того, щоб віру, яку породило чудо, ще більше зміцнити Своїм перебуванням і ще більше привабити тим, що Сам добровільно прийшов до них, залишив Свою батьківщину і віддав перевагу їм. “У Капернаумі був деякий царедворець, у якого син був хворий. Він, почувши, що Іісус прийшов з Юдеї до Галілеї, прийшов до Нього, і просив Його прийти, і зцілити сина його” (Ін. 4:46-47). Цей чоловік або був від роду царського, або мав якусь гідність влади, так (царським) звану. Деякі думають, що це – той самий, про якого сказано у Матвія. Але що це – інша особа, видно не тільки за гідністю, а й за вірою. Той, коли Христос Сам хотів прийти до нього, просив Його не ходити, а цей, хоча Христос і не обіцяв йому нічого такого, захоплює Його в дім свій. Той каже: “я недостойний, щоб Ти увійшов під дах мій” (Мф. 8:8); а цей навіть спонукає, кажучи: “прийди, доки не помер син мій” (Ін. 4:49). Також у Матвія Іісус, зійшовши з гори, приходить до Капернаума, а тут чоловік царський приступає до Нього, коли Він прийшов із Самарії, і не до Капернаума, а до Кани. У того отрок лежав у розслабленні, а в цього – у гарячці. “Прийшов до Нього і просив зцілити сина його, що був при смерті” (Ін. 4:47). Що ж Христос? “Ви не повірите, – каже, – якщо не побачите знамень і чудес” (Ін. 4:48). Однак і те вже показувало віру, що він прийшов і просив; та й після свідчить про це євангеліст, кажучи, що, коли Іісус сказав: “Піди, син твій здоровий. Він повірив слову, що сказав йому Іісус, і пішов” (Ін. 4:50). Що ж означають слова (Христові)? Він сказав їх або на похвалу самарянам, бо вони увірували в Нього без чудес, або на докір уявному своєму місту Капернауму, звідки був той чоловік. Так і інший чоловік, згадуваний у Марка, говорив: “Вірую, Господи, допоможи моєму невір’ю” (Мк. 9:24). Таким чином, хоча він і вірував, але не досконало і не твердо. І це видно з його цікавості про те, о котрій годині хвороба залишила його сина. Він хотів довідатися, чи сталося це само собою, чи за велінням Христовим. Коли ж дізнався, що це трапилося напередодні о сьомій годині, то увірували сам і весь дім його. Чи бачиш, що він тоді увірував, коли слуги йому сказали, а не тоді, коли сказав Христос? Отже, Христос викриває думку його, з якою він прийшов і говорив такі слова; а таким чином ще більше привернув його до віри, бо перед чудом він не дуже був налаштований до віри. Але що він приходив і просив Христа, в цьому немає нічого дивного, тому що батьки, з великої любові (до дітей), зазвичай звертаються не тільки до таких лікарів, яким цілком довіряють, але радяться і з тими, на яких не багато сподіваються, не бажаючи нічого упустити. До того ж ця людина тільки випадково приходила до Христа, коли Христос прийшов до Галілеї, тоді тільки впізнала Його.
А якби він міцно вірив, то не полінувався б, як тільки син був при смерті, прийти до Юдеї; якщо ж боявся, то і це не можна вибачити. Але зауваж, як і самі слова виявляють слабкість цієї людини. Варто було б, якщо не раніше, то принаймні після викриття його думки, отримати високе поняття про Христа, – тим часом, дивись, як він ще плазує долу. “Прийди, – каже, – доки не помер син мій”, начебто Христос не міг би воскресити його, якби отрок і помер, і начебто Христос не знав, який стан отрока. Тому-то Іісус і викриває його і торкається самої совісті, показуючи, що чудеса робляться головним чином заради душі. Тут Він зцілює і батька, немічного душею не менше, ніж сина, навчаючи нас слухати Його не заради чудес його, а заради вчення Його, – тому що чудеса відбуваються не для вірних, а для невіруючих і грубих людей.
3. Тоді цей чоловік, через скорботу, не дуже прислухався до слів Спасителя, хіба що тільки до тих, що стосувалися його сина; після ж він повинен був засвоїти собі сказане й отримати від цього найбільшу користь. Так і сталося. Але чому Христос до сотника сам добровільно обіцяв прийти, а тут і на поклик не йде? Тому, що у сотника віра була досконала; і Христос обіцяв прийти до нього, щоб ми знали добромисність цієї людини, до цього ж не пішов, бо він був ще не досконалий. А так як він всіляко примушував Іісуса, кажучи: “прийди”, і ще не розумів ясно, що Він і без присутності може зцілити, то Христос показує, що і це Йому можливо, щоб той із самого невідвідування Іісусового дізнався про Нього те, що сотник знав сам собою. Коли ж сказав: “ви не повірите, якщо не побачите знамень і чудес”, то цим висловив наступне: ви ще не маєте належної віри, але ще ставитеся до Мене, як до якогось пророка. Отже, відкриваючи Себе самого і показуючи, що в Нього треба вірити і без чудес, Він сказав тут те саме, що казав Пилипові: “хіба ти не віриш, що Я в Отці й Отець у Мені?”… а коли не так, то вірте Мені за самими ділами” (Ін. 14:10-11). “На дорозі зустріли його слуги його і сказали: син твій здоровий. Він запитав у них: о котрій годині стало йому легше? Йому сказали: вчора о сьомій годині лихоманка залишила його. З цього батько довідався, що це була та година, в яку Іісус сказав йому: “Син твій здоровий, і увірував сам і весь дім його” (Ін. 4:51-53). Бачиш, як відкрилося чудо? Не просто, не звичайним чином отрок позбувся небезпеки, але раптом, так що, очевидно, це сталося не природним порядком, а силою Христовою. Отрок, перебуваючи при самих дверях смерті, як висловлював це і сам батько, сказавши: “прийди, поки не помер син мій”, – раптом звільнився від хвороби, що збудило увагу і домашніх слуг. Імовірно, вони вийшли на зустріч не для того тільки, щоб сповістити, а й тому, що пришестя Іісуса вважали вже зайвим: адже вони знали, що пан їхній пішов до Іісуса, чому й зустрілися з паном на тому ж шляху. Тоді-то людина ця, звільнившись від страху, схиляється нарешті до віри; але бажаючи показати, що це було наслідком її подорожі, вона дбає і про те, як би не вважали її працю зайвою; тому-то все ретельно хоче дізнатися. “І увірував сам і весь дім його”. Докази (чуда) не підлягали вже жодному сумніву. Хоча слуги його не були присутні там, не чули бесіди Христової, не знали навіть часу, (коли вона була), однак, дізнавшись від пана свого, що це було в той самий час, (коли зцілено отрока), мали вже безсумнівний доказ сили Христової: тому й вони увірували.
Чого ж із цього ми вчимося? Не очікувати чудес, не шукати застав Божої сили. Я бачу, що й нині багато хто тоді тільки робиться благочестивішим, коли або в стражданнях сина, або в хворобі дружини отримає деяку розраду. А треба, і не отримуючи розради, завжди однаково дякувати і славити Бога. Такою є властивість рабів мислячих; рабам вірним і люблячим, як належить, свого Господа, властиво вдаватися до Нього не тільки тоді, коли Він милує їх, а й коли карає. І останнє є справою божественного промислу. “Господь, кого любить, того карає; б’є ж усякого сина, якого приймає” (Євр. 12:6). Хто служить Йому тільки тоді, коли перебуває в безпеці, той показує цим ще не великий знак любові і не чисто любить Христа. Але що я кажу про здоров’я, достаток благ, бідність чи хворобу? Якби ти навіть про пекло почув, або про інше якесь лихо, і тоді не припиняй славити Господа: все треба терпіти і переносити з любові до Нього. Це обов’язок рабів вірних і душі непохитної. Той, хто чинить так, і теперішні скорботи легко перенесе, і майбутні отримає блага, і велике дерзновення матиме перед Богом, чого і нехай сподобимося всі ми, благодаттю і людинолюбством Господа нашого ІІісуса Христа, Якому слава на віки віків. Амінь.

* * *28 як видно зі слів євангеліста: “просили Його побути у них”.Бесіда 36Ін. 4:54-5:1. Це друге чудо сотворив Іісус, повернувшись з Юдеї в Галілею. Після цього було свято Юдейське, і прийшов Іісус до Єрусалима.1. Овча купіль, як прообраз хрещення. – 2. Розслаблений, який страждав 38 років, прекрасний зразок терпіння. Наполегливість у молитві. – Якість молитви. – Чому життя людини важке і важке. – Необхідність праці. – У чому полягає цнотливість. – Немає праці, немає і поміркованості. – Задоволення, що доставляється пороком, короткочасне; радість, що дається чеснотою, вічна. – Немає справжньої радості в цьому світі; справжня радість на небі.1. Як у золотих копальнях досвідчений у цій справі не залишить поза увагою ані найменшої жили, бо вона може принести велике багатство, так і в божественних Писаннях не нешкідливо опускати навіть одну риску або йоту, а треба дослідити все. Усе в них сказано Духом Святим і нічого немає зайвого. Зверни ж увагу і тут на те, що говорить євангеліст: “це друге чудо створив Іісус, повернувшись з Юдеї до Галілеї”. Не дарма додав: “друге”, а ще звеличує чудовий вчинок самарян, показуючи, що жителі Галілеї, навіть після другого знамення, яке вони бачили, не досягли висоти тих (самарян), які нічого не бачили. “Після цього було свято Юдейське”. Яке свято? Мені здається, свято П’ятидесятниці. “І прийшов Іісус до Єрусалима”. Він часто приходив на свята в це місто, частково для того, щоб здаватися таким, що святкує разом з юдеями, а частково для того, щоб привертати до Себе незлобивий народ. Ці простосердечні люди найбільше сходилися в ці свята. “Є ж у Єрусалимі біля Овечих воріт копальня, звана по-єврейськи Віфезда, при якій було п’ять критих ходів. У них лежала велика кількість хворих, сліпих, кульгавих, кульгавих, знесилених, які чекали на рух води” (Ін. 5:2-3). Що це за спосіб лікування? Яке тут таїнство нам вказується? Не дарма ж і не без причини написано це; тут ніби в образі й подобі уявляється нам майбутнє, щоб, коли трапиться щось вельми незвичайне й несподіване, не похитнулася в багатьох сила віри. Що ж тут зображується? Намір був дарувати нам хрещення, що має в собі велику силу і найбільші блага, хрещення, яке очищає від усіх гріхів, а людей з мертвих робить живими. Ось це-то, ніби в образі, і передізображується тут у купелі, як і в багатьох інших установленнях. Так заздалегідь Бог дарував воду, що очищає нечистоти тіла, скверни не суттєві, а тільки такі, що здаються такими, – такі, наприклад, як від дотику до померлих, від прокази та від інших подібних причин. Та й багато чого в старому заповіті, як бачимо, відбувалося з цією метою за допомогою води. Але повернемося до свого предмета.
Отже, Бог, як я сказав, встановив спочатку очищення за допомогою води нечистот тілесних, а потім і різних хвороб. Бажаючи привести нас ближче і ближче до благодаті хрещення, Він лікує вже не одні нечистоти, а й хвороби. Дійсно образи найближчі до істини29, як щодо хрещення, так і страждань та інших предметів, були взагалі виразнішими за прообрази найдавніших. Як найближчі до царя зброєносці виблискують світліше за тих, що від нього стоять на віддалі, так було і в прообразах. Ангел сходив і збурював воду, і надавав їй цілющої сили, щоб навіяти юдеям, що тим більше Господь ангелів може зцілювати всі хвороби душевні. Але як тут зцілювала не просто природна сила води (інакше це бувало б завжди), але дією ангела, так і над нами вода не сама по собі діє, але коли сприйме благодать Духа, тоді й очищає всі гріхи. Біля цієї купелі лежала велика кількість хворих, сліпих, кульгавих, сухих, які чекали руху води. Але тоді слабкість була перешкодою для того, хто бажав отримати зцілення, а нині кожен вільно може приступати. Не ангел воду збурює, а Господь ангелів здійснює все це. І вже не може хворий сказати: “не маю людини;… коли ж я приходжу, інший вже сходить раніше за мене” (Ін. 5:7). Але хоч би стікався весь всесвіт, благодать не убожіє і сила її не виснажується, а залишається завжди однакова, як і раніше. Як сонячні промені світять щодня і не виснажуються, так і ще більше сила Духа анітрохи не зменшується від безлічі тих, хто приймає її. А так було для того, щоб ті, хто бачив, як водою можна зцілити хвороби тілесні, і випробував це протягом тривалого часу, легше повірили, що можна зцілити й хвороби душевні. Але для чого Іісус, залишивши всіх, підійшов до того, який хворів тридцять вісім років? І для чого запитує: “чи хочеш бути здоровим” (Ін. 5:6)? Не для того, щоб дізнатися про це (це було б зайве), а щоб виявити його терпіння і нас напоумити, що тому-то саме Він, залишивши інших, підійшов до нього. Що ж хворий? “Відповів Йому: так, Господи; але не маю людини, яка б опустила мене в купальню, коли збуриться вода; коли ж я приходжу, інший уже сходить перед мною” (Ін. 5:7). Але хоча б стікався весь всесвіт, благодать не зменшується і сила її не виснажується, а залишається завжди однакова, як і раніше. Як сонячні промені світять щодня і не виснажуються, так і ще більше сила Духа анітрохи не зменшується від безлічі тих, хто приймає її. А так було для того, щоб ті, хто бачив, як водою можна зцілити хвороби тілесні, і випробував це протягом тривалого часу, легше повірили, що можна зцілити й хвороби душевні. Але для чого Іісус, залишивши всіх, підійшов до того, який хворів тридцять вісім років? І для чого запитує: “чи хочеш бути здоровим” (Ін. 5:6)? Не для того, щоб дізнатися про це (це було б зайве), а щоб виявити його терпіння і нас напоумити, що тому-то саме Він, залишивши інших, підійшов до нього. Що ж хворий? “Відповів Йому: так, Господи; але не маю людини, яка б опустила мене в купальню, коли збуриться вода; коли ж я приходжу, інший уже сходить перед мною” (Ін. 5:7). Для того Христос і запитав: “чи хочеш бути здоровим”, щоб ми дізналися все це. Не сказав, однак же, йому: чи хочеш, Я зцілю тебе? – тому що тоді ще не мали про Нього такої високої думки; а каже: “чи хочеш бути здоровим”? Але дивовижне терпіння розслабленого. Перебуваючи в хворобі тридцять вісім років і щороку чекаючи зцілення, він залишався тут і не відходив. Адже якщо не тривалість минулого часу, то непевність майбутнього могла б відволікти його від цього місця, якби він не був таким терплячим. Уяви собі, як, без сумніву, й інші стражденні там були пильні; та й час, у який збурювалася вода, не був відомий. Втім, кульгаві й каліки могли спостерігати; як же бачили сліпі? Вони, можливо, дізнавалися про рух води з шуму, що при цьому відбувався.
2 Отже, засоромимося, улюблені, засоромимося і будемо оплакувати велике наше недбальство. Той тридцять вісім років чекав і не отримував, чого бажав, однак не відходив; і не отримував не через власне недбальство, а тому, що знаходив перешкоди з боку інших і терпів насильство; але при всьому тому не слабшав духом. А ми, якщо тільки десять днів проведемо в очікуванні того, чого посилено просимо, і якщо не отримаємо, то вже не налаштовані буваємо вжити знову те саме старання. Заради людей ми старанно трудимося такий довгий час, і, служачи у військах, і тяжкі роботи виконуючи, і виконуючи раболіпні послуги, хоча, врешті-решт, часто втрачаємо і саму надію (на нагороду); а заради Господа нашого, від Котрого, без сумніву, можемо отримати нагороди, значно більші, ніж від самих зусиль (“надія не присоромилася”, говорить Писання (Рим. 5:5)), ми не стараємося показати належну старанність, – ми не терпимо. Якого ж покарання заслуговує це? Хоч би ми й нічого не отримали від Нього, одну тривалу співбесіду з Ним хіба не слід вважати вартою незліченних благ? Але постійна молитва, кажеш ти, важка справа. А яка з добрих справ, скажи мені, не важка? Та в тому-то, скажеш ти, і утруднення велике, що з пороком пов’язане задоволення, а з чеснотою праця. Я думаю, багато хто на це шукає пояснення. Яка ж тому причина? Спочатку Бог дарував нам життя, вільне від турботи і не залежне від праці; але ми не скористалися, як належить, цим даром, а розбестилися через недбальство і позбулися раю. Тоді-то Бог зробив уже життя наше важким, і, виправдовуючи своє перед родом людським, ніби так каже: Я дарував вам спочатку насолоди, але ви від свавілля стали гіршими; тому Я визначив накласти на вас труди і піт. Коли ж і труди не приборкали нас, Він дав закон, що містить у собі заповіді, наклавши на нас, як на коней неприборканих, вузди і пута, щоб утримати пориви, як роблять приборкувачі коней. Ось чому життя наше пов’язане з працею, оскільки без праці ми зазвичай розбещуємося.
Природа наша не може не діяти, а інакше легко схиляється до зла. Припустімо, наприклад, що людині цнотливій, або тій, що вирізняється якоюсь іншою чеснотою, не потрібні були б жодні подвиги, а вона б і спала, а проте в усьому встигала: до чого б призвело таке ослаблення? Чи не до гордості й зарозумілості? Та для чого ж, кажеш ти, зі злом пов’язане велике задоволення, а з чеснотою велика праця і тягар? Але яка ж була б тобі і благодать, або за що ж би ти отримав нагороду, якби це була справа не важка? Я і тепер можу вказати багатьох таких, які за природою відвертаються від спілкування з жінками і тікають, як чогось кепського, від самої бесіди з ними; але скажи мені, чи називати їх за це цнотливими, і чи будемо ми їх увінчувати і прославляти? Ніяк. Цнотливість є стриманість і подолання похотей боротьбою. Так і на війні, що сильніша битва, то блискучіше тоді буває й торжество, а не тоді, коли ніхто й рук не піднімає. Є багато і смирних за природою людей: чи можемо називати їх лагідними? Ніяк. Так і Христос, кажучи про три роди скопців, два з них залишає без вінців, а один вводить у царство (Мф. 19:12). Та для чого, скажуть, потрібне зло? І я теж кажу: але хто ж винуватець зла? Хто інший, як не наше довільне недбальство? Але належало б бути, кажеш, одним добрим. А яка властивість добра? Тверезіти і не спати, чи спати і віддаватися безтурботності?
А чому, скажеш, не визнано за краще, щоб добро робилося без праці? Такі слова властиві тваринам і черевоугодникам, які шанують богом своє черево. Що це слова лінощів, ось – суди: якби десь були володар і воєначальник, і володар би спав або бенкетував, а воєначальник із великою працею здобував би перемоги: кому з них ти зарахував би славу? Кому належав би плід радісних подій? Бачиш, що душа більш прихильна буває до того, у чому більше обтяжується. Тому й Бог поєднав із чеснотою праці, бажаючи приліпити до неї душу. Тому-то ми дивуємося чесноті, хоча самі її і не виконуємо; а порок засуджуємо, хоча він, здається, і вельми приємний. Ти запитаєш: чому ми не дивуємося людям добрим за природою, а тим більше тим, які такі за вільним бажанням? Це тому, що справедливість вимагає віддавати перевагу тому, хто працює, а не тому, хто не працює. А чому, скажеш, ми нині трудимося? Тому, що ти не хотів вести розсудливо життя без праці. Якщо дослідити уважно, то ж бездіяльність і без того зазвичай розбещує нас і завдає багато труднощів. Наприклад, залишимо в ув’язненні якусь людину і станемо тільки годувати її і наповнювати її черево, не дозволяючи їй ні ходити, ні займатися будь-якою справою; нехай вона насолоджується трапезою і ложем і постійно пересичується: чи може щось бути нещаснішим за таке життя? Але інша справа, скажеш, займатися чим-небудь, а інша – трудитися; адже можна ж було тоді30 робити без праці? Чи не так? Звичайно так; цього і Бог хотів, та ти сам не стерпів. Бог наказав тобі обробляти рай, призначивши в цьому тобі заняття, але, не долучивши до цього жодної праці; а якби й спочатку в людини була праця, то після Бог не поклав би на неї праці у вигляді покарання. Можна робити і не обтяжуватися, як то властиво ангелам. А що вони займаються справою, послухай, як говорить про те Писання: “міцні силою, що виконують слово Його” (Пс. 102:20). Тепер нестача сили робить нам багато праці, а тоді цього не було, тому що “хто увійшов у спокій Його, – говорить Писання, – той і сам заспокоївся від діл своїх, як і Бог від Своїх” (Євр. 4:10), маючи на увазі тут не бездіяльність, а неважкість справи. Бог ще й нині діє, як каже Христос: “Отець Мій донині робить, і Я роблю” (Ін. 5:17).
Отже, переконую вас, відклавши всяке недбальство, поревнувати за чесноти. Задоволення пороку короткочасні, а скорбота постійна; від чесноти ж навпаки, радість нескінченна, а праця – тільки тимчасова. Чеснота, ще перш ніж отримати вінці, втішає свого трудівника, живлячи його надіями, а порок, ще перш ніж покарання, страчує свого послідовника, мучачи і лякаючи його совість і змушуючи на все дивитися з підозрою. А це чи не гірше за найбільші труди, за всяке виснаження? А якби навіть цього не було, а було б одне задоволення, чи може щось бути нікчемнішим за таке задоволення? Воно, як скоро з’являється, так і зникає, в’янучи й тікаючи раніше, ніж встигнемо взяти гору над ним, чи розуміти тут задоволення плоті, чи розкоші, чи багатство; адже все це щодня не перестає старіти. А коли піде ще й покарання і муки, – що може бути нещаснішим за людей, які віддаються пороку? Отже, знаючи це, будемо терпіти все заради чесноти; таким чином ми здобудемо і істинну радість, благодаттю і людяністю Господа нашого ІІісуса Христа, з Яким Отцю зі Святим Духом слава на віки віків. Амінь.

* * *29То є за часом найближчим до нового заповіту.
30То є в первісному стані.Бесіда 37Ін. 5:6-7. Іісус, каже йому: Чи хочеш бути здоровим? Хворий відповів Йому: так, Господи; але не маю людини, яка опустила б мене в купальню, коли збурхається вода…1. велика користь, почерпнута зі Святого Письма. – Відмінність самовіддачі розслабленого від самовіддачі св. Матвія. – 2. Віра розслабленого. – 3. Велич зла, виробленого пороком. – Зображення заздрості: заздрісні не мають вибачення; їхній гріх не заслуговує на прощення.1. Великий плід від божественних Писань, значна від них користь. Павло, показуючи це, каже: “що писано було раніше, написано нам на настанову, щоб ми терпінням і втіхою з Писань зберігали надію” (Рим. 15:4). Слово божественне є скарбницею різного роду ліків; так, чи потрібно упокорити пихатість, чи приборкати похіть, чи придушити пристрасть до грошей, чи подолати скорботу, чи навіяти доброзичливість і прихильність до терпіння, для цього всякий може знайти там велику допомогу. Хто з тих, хто бореться з тривалою злиденністю, був одержимий тяжкою хворобою, прочитавши запропоноване тепер місце, не отримає великої розради? Ось розслаблений, залишаючись у такому становищі тридцять вісім років, бачачи щороку, як інші зцілювалися, а він сам усе ще одержимий хворобою, проте ж не падав духом і не впадав у відчай, хоча не лише безрадісне минуле, а й безнадія в майбутньому доволі могли похитнути його. Ось послухай, що він говорить, і зрозумій велич його страждання. Коли Христос сказав: “чи хочеш бути здоровим”, він відповів: “так, Господи; але не маю людини, яка опустила б мене в купальню, коли збурхається вода”. Що може бути жаліснішим за ці слова? Що гірше за таке становище? Чи бачиш серце скрушене від тривалої немочі? Чи бачиш, як приборкане було в ньому всяке нетерпіння? Він не висловлює ніякої хули, як чуємо від багатьох за подібних обставин; не проклинає дня свого народження; не ображається таким запитанням; не сказав: “Ти, напевно, прийшов сміятися і жартувати над нами, коли питаєш, чи хочу я бути здоровим”, – але лагідно і з великою покірністю каже: “так, Господи”. Хоча він і не знав, хто був той, хто запитував, і чи мав намір зцілити його, попри те розповідає все з лагідністю і нічого не вимагає, ніби говорив із лікарем і хотів тільки розповісти про свою хворобу. Можливо, сподівався він отримати від Христа тільки ту допомогу, що він кине його у воду, і для того хоче привернути його до себе такими словами. Що ж Христос? Показуючи, що Він може все зробити одним словом Своїм, Він каже: “встань, візьми постіль твою, і ходи” (Ін. 5:8).
Дехто думає, що цей розслаблений є той самий, про якого згадується в Євангелії Матвія (Мф. 9:2-7); але це не так, що зрозуміло з багатьох обставин. І, по-перше, з того, що при цьому розслабленому не було нікого з тих, хто прислуговував. Той мав при собі багатьох людей, які дбали про нього і носили його, а цей нікого; тому й говорив: “не маю людини”. По-друге, із самої відповіді: той нічого не говорить, а цей розповідає все, що його стосується. По-третє, з часу цього випадку: цей зцілений у свято і в суботу, а той в інший день. Також місце того й іншого різне: той зцілений у домі, а цей при купелі; та й спосіб зцілення різний: там (Христос) сказав: “чадо, прощаються тобі гріхи твої” (Мф. 9:2), а тут спочатку зміцнює тіло, потім уже докладає піклування про душу; там прощення: “прощаються, – каже, – тобі гріхи твої”, а тут вмовляння та погроза, щоб застерегти його на майбутній час: “не гріши більше, – каже, – не гріши більше”. До того ж і звинувачення від юдеїв різні: тут вони засуджують роблення в суботу, а там звинувачують Його в богохульстві. Але подивися, яка велика премудрість Божа. Христос не одразу зцілює його, а спершу привертає його до себе питанням, прокладаючи в ньому готовий шлях вірі, і не тільки зцілює, а й велить узяти свій одр, щоб і диво, яке відбулося, мало тим більше достовірності, і щоб ніхто не вважав цієї події привидом або обманом. Адже якби члени (тіла) не зміцнилися твердо і цілком, він не міг би понести одра. Так Христос і часто робив, щоб зовсім заградити уста безсоромних. Так під час чуда над хлібами, щоб ніхто не міг сказати, що народ звичайним чином наситився, і що чудо було тільки удаване, за влаштуванням Його виявилося ще багато залишків хліба. І прокаженому, що очистився, Він каже: “Піди, покажися священикові” (Мф. 8:4), щоб через це дати більш точний доказ очищення, і водночас затулити безсоромні вуста тих, котрі називали Його супротивником закону Божого. Так само Він вчинив і при перетворенні води на вино: Він не просто показав вино, а й наказав віднести його до розпорядника бенкету, тож той, зізнавшись у своєму невіданні про те, що трапилося, надав, таким чином, безсумнівне свідоцтво про чудо. Тому євангеліст і сказав: “розпорядник… не знав, звідки це вино” (Ін. 2:9), висловлюючи тим непідкупність його свідчення. І в іншому випадку, воскресивши мертву, Христос “велів дати їй їсти” (Лк. 8:55), і в цьому дає бачити ознаку істинного воскресіння. Усім цим Він переконував безглуздих, що Він був не ошуканник який-небудь і не чаклун, але прийшов для спасіння загального єства людського.
2. Але чому Христос не вимагає від розслабленого віри, як це зробив щодо сліпих, яким сказав: “Чи вірите, що Я можу це зробити?” (Мф. 9:28). Тому, що розслаблений ще точно не знав, хто Він. Христос не перед чудесами, а після них зазвичай робив це. Ті, котрі бачили силу Його на інших, справедливо чули від Нього таке запитання, а ті, котрі ще не знали Його, а мали б дізнатися за знаменнями, вже після чудес запитуються про віру. Тому-то Матвій представляє Христа таким, що запитує про це в людей, не на початку його чудотворінь, а коли Він уже багатьох зцілив, тоді й запитує про це, і саме тільки двох сліпців. Але ти й так можеш бачити віру розслабленого. Почувши слово: “візьми постіль твою і ходи”, він не посміявся і не сказав: що це означає? Ангел сходить і збурює воду, і тільки одного зцілює, а ти, людино, невже сподіваєшся зробити більше за ангелів одним велінням і словом? Це – гордість, марнославство, насмішка. Але він нічого такого не сказав, навіть не подумав, а, тільки-но почув, негайно встав, і, отримавши здоров’я, не не послухався даного йому повеління: “вставай, візьми постіль твою, і ходи” (Ін. 5:8). Дивовижно й те, що подальші обставини ще набагато дивовижніші; або краще сказати: що він увірував у Христа від самого початку, коли ніхто йому в цьому не перешкоджав, це не так дивовижно; а що після того, коли юдеї біснувалися, з усіх боків наступали, брали в облогу, засуджували його й говорили: “Не треба тобі брати постілі” (Ін. 5:10), він не тільки нехтує їхнім сказом, а й з великою відвагою, серед зібрання народу, проголосив про Благодійника свого і змусив мовчати їхній безсоромний язик – то я визнаю великою мужністю. Коли юдеї, оточивши його, з докором і нахабством говорили йому: “сьогодні субота; не повинно тобі брати постіль”, – послухай, що він говорить: “Хто мене зцілив, Той мені сказав: візьми постіль твою й ходи” (Ін. 5:11); ніби так він говорив: ви говорите нісенітниці і з глузду з’їжджайте, забороняючи мені вважати вчителем Того, Хто зцілив мене від такої тривалої й тяжкої хвороби, і коритися Йому в усьому, що Він не накаже мені. А якби він хотів вчинити підступно, то міг би й інакше сказати, – наприклад, що я це роблю не зі своєї волі, а за наказом іншого; якщо це гріх, то звинувачуйте того, хто наказав мені, а я залишу свій одр. Він міг би і приховати диво зцілення. Він ясно бачив, що вони досадують не стільки за порушення суботи, скільки за зцілення хвороби. Але він і не приховав дива, і не сказав таких слів, і не просив у них вибачення; він гучним голосом визнавав і проголошував зроблене йому благодіяння. Так вчинив розслаблений; але подивися, як злісно вони діяли, вони не питають: хто Він, що зцілив тебе? Вони мовчали про це, а всіляко виставляють на вигляд удаваний злочин: “хто Та Людина, що сказала тобі: візьми постіль твою і ходи? А зцілений не знав, хто Він, бо Іісус сховався в народі, що був на тому місці” (Ін. 5:12-13).
Для чого ж Христос сховався? По-перше, для того, щоб за відсутності Його свідоцтво було вільним від усякої підозри: той, хто отримав почуття здоров’я, був, звісно, достовірним свідком благодіяння. По-друге, для того, щоб ще більше не розпалити їхнього гніву: Він знав, що й один вигляд людини ненависної не мало запалює тих, хто ненавидить. Тому, ухилившись, Він залишає справу саму за себе діяти перед ними, так що вже не Він сам говорить що-небудь про Себе, а зцілені Ним, а разом з ними і самі обвинувачі. І вони також зі свого боку дають свідоцтво про чудо, бо не говорили: чому Ти наказуєш робити це в суботу? а: чому Ти робиш це в суботу? Вони обурюються не за злочин, а заздрять зціленню розслабленого. Тим часом, якщо тут була людська справа, вона була в тому, що робив розслаблений; а з боку Христа було тільки слово і повеління. Таким чином, тут Христос наказує іншому порушити суботу, а в інших випадках Він сам робить це, наприклад, коли брінням від плюнення помазує очі. Але Він робить це, не переступаючи закон, а вступаючи вище закону. Втім, про це після. Не у всіх випадках однаковим чином Він виправдовується, коли звинувачують Його в порушенні суботи, і це треба помітити ретельно.
3. Тим часом подивимося, наскільки велике зло – заздрість, і як вона засліплює душевні очі всупереч власній користі самого одержимого нею. Як ті, що біснуються, часто звертають мечі на самих себе, так і заздрісні, маючи на увазі тільки одне – шкоду тому, кому заздрять, втрачають власне спасіння. Вони гірші за диких звірів; звірі нападають на нас або через нестачу їжі, або через те, що наперед нами самими роздратовані; а ті, навіть якщо вони облагороджені, часто поводяться з благодійниками, як із ворогами. Так вони гірші за диких звірів і подібні до бісів, а можливо, і гірші за них. Біси мають непримиренну ворожнечу тільки проти нас, а не чинять підступів проти подібних до себе за природою; цим-то і Христос затулив вуста іудеям, коли вони говорили, що Він виганяє бісів силою Вельзевула. Але заздрісні не поважають і єдності природи, та не шкодують і самих себе: ще раніше, ніж зашкодять тому, кому заздрять, вони мучать власні свої душі, наповнюючи їх марно і без потреби всяким занепокоєнням і невдоволенням. Справді, для чого ти сумуєш, бачачи благополуччя ближнього? Сумувати, звичайно, слід нам, коли ми самі зазнаємо зла, а не тоді, коли бачимо благополуччя інших. Тому гріх цей не може мати жодного вибачення. Блудник ще може вказувати на похіть, злодій – на бідність, людиновбивця – на роздратування: хоча і ці вибачення порожні й необґрунтовані, але все ж можуть мати вигляд виправдання. А ти, яку представиш причину, – скажи мені? Абсолютно ніякої, крім однієї крайньої злоби. Якщо нам наказано любити ворогів, а ми ненавидимо і тих, хто нас любить, то якого покарання зазнаємо? Якщо той, хто любить тих, хто любить його, нічим не кращий за язичників, то той, хто злиться проти людей, які нічим не образили його, яке може отримати прощення, яке помилування?
Послухай, що говорить Павло: “якщо я… віддам тіло моє на спалення, а любові не маю, немає мені в тім ніякої користі” (1Кор. 13:3). А що там, де заздрість і ненависть, уже зовсім немає любові, це кожному ясно. Заздрість гірша і за блуд, і за перелюб; ці вади обмежуються тими, хто їх чинить, а переважання заздрощів скидало цілі церкви і чинило зло всьому всесвіту; вона – матір убивства. Так Каїн убив брата; так Ісав хотів убити Якова; так Йосипа – брати; так усіх людей – диявол. Ти не вбиваєш: та ти робиш багато чого гіршого від убивства, коли, наприклад, бажаєш, щоб брат твій зазнав безчестя, коли з усіх боків розставляєш йому сіті, розлаштовуєш його праці, підняті ним заради чесноти, досадуєш, що він до вподоби Господу всесвіту. У такий спосіб ти вже ворогуєш не проти нього, а проти Того, кому він служить; Його ображаєш, коли власну свою честь ставиш вище за Його честь; а що найжахливіше – гріх цей ти вважаєш байдужим, тоді як він важчий за всі інші. Хоч би ти подавав милостині, хоч би вів тверезе життя, хоч би постив, але ти злочинніший за всіх, якщо заздриш братові своєму. Це очевидно з наступного: у коринтян дехто впав у любодіяння, але, будучи викритий, скоро виправився; Каїн позаздрив Авелю і не виправився, але навіть коли Бог безперестанку нагадував йому про його хворобу, він ще більше мучився заздрістю, дратувався й кидався на вбивство. Так немає нічого наполегливішого за цю пристрасть, і не легко вона піддається лікуванню, якщо ми не будемо уважні. Тому вирвемо її з себе з корінням, уявляючи собі те, що як ми ображаємо Бога, заздрячи чужому добру, так догоджаємо Йому, радіючи іншим, і себе робимо учасниками благ, уготованих людям доброчесним. Тому й Павло вмовляє радіти з тими, хто радіє, і плакати з тими, хто плаче, щоб від того й іншого отримати нам велику користь (Рим. 12:15). Отже, пам’ятаючи, що, хоча б ми самі й не трудилися, а тільки співчували тому, хто трудиться, ми можемо розділяти з ним вінці його, облишимо всяку заздрість і насадимо в душах наших любов, щоб, тішачись благополуччям братів наших, ми могли сподобитися благ сьогодення та майбутніх, благодаттю та людинолюбством Господа нашого ІІісуса Христа, через Котрого та з Котрим Отцю та Святому Духу слава нині і повсякчас і на віки віків. Амінь.

Бесіда 38Ін. 5:14. Потім Іісус зустрів його в храмі і сказав йому: ось, ти одужав; не гріши більше, щоб не сталося з тобою чогось гіршого.1. Бог карає тіло за гріхи душі. – Велика частина хвороб походить від гріха. – 2 и 3. Визнання розслабленого. – Іісус Христос порівнює себе з Богом Отцем і оголошує Себе рівним Йому. – 4. Досконала рівність і досконала єдність Отця і Сина. – Проти честолюбства і пристрасті звеличуватися над іншими. – Потрібно уникати марнославства і породжуваних ним зол і шукати слави, що виходить від Бога. – Різниця слави людської від слави Божої.Найтяжче зло – гріх, зло і згуба для душі; а надто посилюючись, це зло часто стосується і тіла. Ми залишаємося байдужими, коли в нас сильно страждає душа, а коли тіло зазнає бодай малого ушкодження, то докладаємо всіх зусиль, щоб вилікувати його від недуги, бо відчуваємо біль. Тому-то Бог часто карає тіло за гріхи душі, щоб від покарання нижчої частини і вища отримала якесь зцілення. Так у коринтян Павло виправив блудника, утримавши хворобу душі стратою тіла; він припинив зло, вразивши тіло, – подібно до того, як добрий лікар, коли водяна хвороба або біль у печінці не поступається внутрішнім лікам, робить припікання зовні. Так і Христос вчинив із розслабленим. Ось як Він сам висловлює це, коли каже: “ось, ти одужав; не гріши більше, щоб не сталося з тобою чогось гіршого”. Чого ж ми звідси вчимося? По-перше, що хвороба сталася в нього від гріхів; по-друге, що вчення про геєну справедливе; і по-третє, що покарання в ній буде довготривалим, нескінченним. Де ж ті, які кажуть: я в одну годину скоїв убивство, я короткий час розбещувався, і невже буду каратися вічно? Ось і розслаблений не стільки років грішив, скільки терпів покарання, і майже ціле життя людське провів у безперервних муках. Гріхи судяться не за часом, а за самою суттю злочинів. При цьому треба взяти до уваги і те, що, хоча б ми зазнавали тяжке покарання за колишні свої гріхи, але, якщо знову впадемо в ті самі вади, то піддамося знову і ще найтяжчому покаранню; і це абсолютно справедливо. Хто навіть від покарання не робиться кращим, той, як байдужий і зневажливий, піддається ще більшій карі. І одне покарання саме по собі має бути достатнім, щоб утримати й напоумити занепалого одного разу, але якщо він, не напоумившись від понесеного покарання, знову наважиться на те саме, то, справедливо кажучи, знову піддається покаранню, яке сам на себе накликає. Якщо ж ми, і тут, після покарання за гріхи, впадаючи знову в ті самі гріхи, піддаємося вже найтяжчому покаранню, то чи не повинні ми тим більше боятися й тремтіти в очікуванні майбутніх нестерпних мук, коли, грішачи, ми тут не терпимо жодного покарання? Чому ж, ти скажеш, не всі таким чином караються? Адже ми бачимо багатьох порочних людей, які добре мають здоров’я і в міцності сил насолоджуються благоденством. Але ми не повинні покладатися на це, а тому-то більше й треба оплакувати таких людей. Що вони тут нічого не терплять, це і є запорука найтяжчого там покарання. Пояснюючи це, Павло каже: “А коли нас судять, то ми караємося від Господа, щоб не бути засудженими з миром” (1Кор. 11:32). Тут – тільки напоумлення, там – покарання.
Що ж, скажеш ти, невже всі хвороби від гріхів? Не всі, але більша частина. Деякі бувають і від безпечності. Обжерливість, пияцтво і бездіяльність також спричиняють хвороби. Одне тільки треба завжди дотримуватися, щоб усякий удар переносити з вдячністю. Бувають хвороби і за гріхи; так бачимо в книгах Царств, що хтось страждав на хворобу ніг саме з цієї причини. Трапляються хвороби і для випробування нашого в добрі, як Бог каже Йову: “ти хочеш… звинуватити Мене, щоб виправдати себе” (Йов. 40:3)? Але чому цим розслабленим Христос виставляє на вид їхні гріхи? І тому, про якого згадує Матвій, Він каже: “дерзай, чадо, прощаються тобі гріхи твої” (Мф. 9:2), і цьому: “ось, ти одужав; не гріши більше”. Знаю, що дехто каже на осуд цього розслабленого, ніби він був після цього серед обвинувачів Іісуса Христа, і тому почув від Нього такі слова, але що сказати про того, який, за свідченням Матвія, почув майже ті ж самі слова? І йому сказано: “прощаються тобі гріхи твої”; але почув він це не з тієї ж причини, як можна ясніше бачити з подальшого. Євангеліст каже, що після зцілення “Іісус зустрів його в храмі” (Ін. 5:14), – а це знак великого побожності: він не ходив на торговище і гульбища, не вдавався до бенкету й недбалості, а проводив час у храмі; хоча мусив терпіти там насильство та гоніння від усіх, але це анітрохи не спонукало його віддалитися від храму. Отже, Христос, зустрівши його після розмови з юдеями, не зробив жодного натяку на будь-що таке; якби Він хотів викрити його, то сказав би йому: “Ти знову берешся до того, що було раніше, і після зцілення не став кращим?”. Але нічого такого Він не сказав, а тільки застерігає його на майбутній час.
2. Чому ж, зцілюючи кульгавих і калік, Він не нагадував їм про це? Мені здається, що хвороби у розслаблених походили від гріхів, а в інших – від природної немочі. Якщо ж це не так, то через них і те, що сказано їм, сказано було й іншим. Оскільки ця хвороба важча за всі інші, то через більшу лікуються і менші. Як, зціливши якогось іншого, Христос наказав йому воздати славу Богові, навіюючи це не йому одному, а через нього й усім іншим, так і тут через розслаблених переконує і всіх інших, і навіює те саме, що їм сказав. До цього треба й те сказати, що Він бачив у душі розслабленого велике терпіння, і тому дає йому повчання, як людині, яка може прийняти вмовляння, оберігаючи її здоров’я і благодіянням, і страхом майбутніх зол. І подивися, як Христос був чужий марнославства. Він не сказав: ось, Я зробив тебе здоровим. А сказав: ось, ти тепер здоровий; надалі не гріши. Не каже також: не гріши, щоб Я не покарав тебе; а тільки: “щоб не сталося з тобою чогось гіршого”. Те й інше висловлює безособово; і до того ж показує, що здоров’я повернуто йому більше по благодаті, ніж за заслугами. Не подає вигляду, що він звільнений від покарання за гідністю, а висловлює, що він врятований за людинолюбством. В іншому разі сказав би: ось, ти поніс уже достатню кару за свої гріхи: будь же вперед обережний. Але Він не так сказав, а як? “Ось, ти одужав; не гріши більше”. Це повинні ми повторювати частіше і самим собі, і коли будемо покарані й звільнимося від покарання, то кожен нехай каже самому собі: “ось, ти одужав; не гріши більше”. А якщо, і продовжуючи грішити, ми не піддаємося покаранню, то станемо повторювати наступний апостольський вислів: “благодать Божа веде тебе до покаяння. Але, за наполегливістю твоєю і нерозкаяним серцем, ти сам собі збираєш гнів” (Рим. 2:4-5). Але Христос не тільки зміцненням тіла, а ще й іншим способом явив розслабленому важливий доказ Свого божества. Словами: “не гріши більше” Він показав, що знає всі колишні гріхи, які були у нього раніше, а тому слід вірити Йому і щодо майбутнього. “Цей чоловік пішов і оголосив Юдеям, що Той, хто зцілив його, є Іісус” (Ін. 5:15).
Подивися, як він і в цьому випадку зберігає те саме почуття вдячності. Він не каже, що Іісус є той чоловік, який сказав йому: “Візьми постіль твою”, тому що юдеї постійно виставляли це на вид, як злочин, а він продовжує своє виправдання, оголошуючи свого Зцілителя, намагаючись і інших привернути і наблизити до Нього. Він не був такий нечутливий, щоб, після такого великого благодіяння й умовляння, зрадити свого Благодійника і говорити це зі злим наміром. Якби він був навіть диким звіром, якби був нелюдським і кам’яним, то це благодіяння і страх достатні були б утримати його. У вухах його ще звучала погроза, і тому він боявся, щоб не зазнати чогось гіршого, маючи настільки великі докази сили Лікаря. Інакше, якби він захотів обмовляти, то, промовчавши про зцілення, сказав би тільки про злочин закону і став би звинувачувати. Але цього немає; навпаки, він з великою зухвалістю і вдячністю прославляє свого Благодійника анітрохи не менше, ніж сліпий. Що говорив сліпий? “Зробив бріння, і помазав очі мої”. І розслаблений також: “Той, хто зцілив мене, є Іісус. І стали юдеї гнати Іісуса, і шукали вбити Його за те, що Він робив такі справи в суботу” (Ін. 5:15-16). Що ж Христос? “Отець Мій, – каже Він, – донині робить, і Я роблю” (Ін. 5:17). Коли Йому потрібно було захищати Своїх учнів, тоді Він вказував на Давида, як на такого ж, як вони, раба: “хіба ви не читали, що зробив Давид, коли зажадався сам, та ті, що були з ним” (Мф. 12:3)? А коли справа стосується Його самого, Він звертається до Отця, у двоякий спосіб показуючи Свою рівність із Ним, – і тим, що називає Його у власному розумінні Своїм “Отцем”, і тим, що представляє Себе таким, що робить заодно з Ним. Чому ж Він не згадав про те, що трапилося в Єрихоні? Тому, що хотів піднести їх від землі, щоб вони слухали Його вже не як людину, а як Бога і Законодавця. Але якби Він не був істинним Сином і Єдиносущним, то виправдання було б ще гірше за звинувачення, схоже на те, як якби якийсь начальник, переступивши царський закон, а потім, коли його обвинувачували, почав на своє виправдання казати, що й сам цар порушує його; цим він не лише не уникнув би осуду, а ще й збільшив би свою провину. Але тут гідність рівна, тому й виправдання представлено абсолютно тверде. Чого, каже Він, ви не ставите в провину Богові, в тому не можете звинувачувати і Мене. Тому-то, попереджаючи їх, Він і сказав: “Отець Мій”, щоб змусити їх, і проти їхньої волі, допустити для Нього те ж саме (що й для Бога-Отця), з поваги до Його досконалого єднання з Отцем. Якщо ж хто скаже: як робить Отець, коли Він у день сьомий спочив від усіх діл Своїх, – той нехай дізнається образ Його ділання. Яким же чином Він робить? Промислом, збереженням усього створеного. Коли ти бачиш сонце, що сходить, місяць, що біжить, озера, джерела, річки, дощі й рух природи – у насінні, у тілах наших і в безсловесних тваринах, і все інше, чим тримається всесвіт, то й пізнавай у цьому безперервне діло Отця; Він, каже Христос, “наказує сонцю Своєму сходити над злими й добрими, і посилає дощ на праведних і на неправедних” (Мф. 5:45); і ще: “якщо ж траву польову, яка сьогодні є, а завтра буде кинута в піч, Бог так одягає” (Мф. 6:30); також і про птахів, розмовляючи, каже: “Отець ваш Небесний годує їх” (Мф. 6:26).
3 Отже, в цьому випадку вся справа Його в суботу полягала тільки в одних словах, і Він нічого більше не додав, а тим самим, що відбувається в храмі, і що самі вони роблять, Він спростував звинувачення. А якщо Він наказав і діло зробити, саме взяти одр, що втім саме по собі не містить ніякої важливої справи, а здавалося тільки явним порушенням суботи, то Він при цьому звертає слово до вищого предмета, бажаючи сильніше вразити їх гідністю Отця Свого і піднести до вищих понять. Тому-то, коли йшлося про суботу, Він захищав Себе, не як тільки як людину і не як тільки як Бога, але інколи як Бога, інколи як людину: хотів запевнити їх у тому і в тому, і в іншому, – і в приниженні Свого вочеловечення, і в гідності божественній. У теперішньому випадку Він захищає Себе, як Бог; якби Він став постійно говорити з ними тільки як людина, то вони й залишилися б назавжди з думкою про одне приниження Його. Але, щоб цього не було, Він вказує їм Свого Отця. Хоч і саме творіння діє в суботу, – так сонце робить свій біг, річки течуть, джерела виливаються, дружини народжують, – але, щоб ти знав, що Він не належить до тварі, Він не сказав: “Я роблю, як і створіння роблячи”; а як? “Я роблю”, тому що і “Отець Мій робить”. “І ще більше, – каже Євангеліст, – юдеї намагалися вбити Його за те, що Він не тільки порушував суботу, але й Отцем Своїм називав Бога, роблячи Себе рівним Богові” (Ін. 5:18). Але ця рівність була не удавана тільки, – не словами одними Він доводить це, а переважно справами. Чому так? Тому, що слова одні могли спростовувати і звинувачувати Його в марнославстві, а бачачи істину, що відкривається в подіях, і силу Його, що виявляється справами, вони вже нічого не могли сказати всупереч Йому. Але ті, хто не хоче допустити цього через немилосердя, кажуть, що Христос не сам робив Себе рівним Богові, а тільки іудеї підозрювали Його в цьому. Але переглянемо все вищесказане. Скажи ж мені: гнали Його юдеї, чи не гнали? Кожному ясно, що гнали. А чи за це гнали, чи за щось інше? Усі також згодні, що за це. Чи порушував Він суботу, чи не порушував? І цього, звичайно, ніхто не стане відкидати. Називав Бога Отцем Своїм, чи не називав? І це вірно. Подібним чином можна вивести висновок і про наступне. Як те, що Він називав Бога Своїм Отцем, порушував суботу і був гнаний юдеями за останнє, а переважно за перше, не є одна неправдива підозра, а дійсна істина, так і те, що Він робив Себе рівним Богові, у такому самому висловленому було сенсі. А ще ясніше це можна бачити зі сказаних перед цим слів. Слова: “Отець Мій чинить, і Я чиню” виражають саме рівність із Богом; Він при цьому не показує жодної відмінності, не каже: Отець чинить, а Я служу Йому в ділах; Він каже: як Отець чинить, так і Я, – і в такий спосіб виражає досконалу рівність. Якби Він не сам хотів висловити це, а тільки юдеї так марно думали, то Він не залишив би їх у такій помилковій думці, а виправив би її; та й Євангеліст не промовчав би, а сказав би ясно, що юдеї так думали, – сам же Христос не робив Себе рівним Богові, – як це знаходимо в інших місцях, коли Євангеліст бачив, що інакше було сказано, а інакше зрозуміло сказане; наприклад: “Зруйнуйте храм цей, і Я за три дні збудую його”, – говорив Христос, маючи на увазі власне тіло, а іудеї, не зрозумівши цього і думаючи, що Він говорить про іудейський храм, сказали: “Цей храм будувався сорок шість років, і Ти за три дні збудуєш його” (Ін. 2:19-20)? Він говорив те, а вони припускали інше; Він говорив про тіло Своє, а вони думали, що це сказано про храм їхній. Євангеліст, помічаючи це, або краще, виправляючи думку їхню, додав: “А Він говорив про храм тіла Свого” (Ін. 2:21). Так і тут, якби Христос не робив Себе рівним Богові і не хотів доводити цього, а тільки юдеї так думали, то Євангеліст виправив би і тут їхню думку і сказав би: юдеї думали, що Він робить Себе рівним Богові, а Він говорив не про рівність. Та й не один тільки цей Євангеліст у цьому місці, а й інший, в іншому випадку, робить те ж саме. Коли Іісус Христос заповідав учням: “дивіться, остерігайтеся закваски фарисейської та саддукейської. А вони ж думали в собі й говорили: це значить, що хлібів ми не взяли” (Мф. 16:6-7). Він говорив одне, називаючи закваскою вчення, а учні мали на увазі інше, думаючи, що Він говорить про хліби. І це виправляє вже не Євангеліст, а сам Христос, кажучи так: “як не розумієте, що не про хліб сказав Я вам” (Мф. 16:11)? Тут же немає нічого подібного. Але сам Христос, скажуть, спростовує це, коли додає: “Син нічого не може творити Сам від Себе” (Ін. 5:19). Ні, улюблений, Він робить зовсім протилежне; Він не спростовує, а підтверджує цими словами рівність. Слухайте уважніше, – це предмет важливий. Вираз: “від Себе” часто трапляється в Писанні і про Сина, і про Святого Духа, і тому треба зрозуміти силу цього виразу, щоб не впасти в найбільші похибки. Якщо приймати його так, як воно є і як з першого разу видається, то дивись, яка вийде звідси безглуздість. Та Він і не сказав, що Син інше може робити сам по собі, а інше не може; але сказав взагалі: “Син нічого не може творити Сам від Себе”.
4. Запитаємо того, хто заперечує: отже, скажи мені, чи вже Син нічого не може робити сам по собі? Якщо скажеш, що “нічого”, тоді ми помітимо, що найбільше благе діло Він і здійснив сам по собі, як і Павло вигукує, кажучи: “Він, будучи образом Божим, не вважав за хитрість бути рівним Богові; але принизив Себе Самого, прийнявши образ раба” (Флп. 2:6-7). І знову сам Христос в іншому місці говорить: “маю владу віддати “життя Моє” і владу маю знову прийняти його. Ніхто не забирає його в Мене, але Я Сам віддаю його” (Ін. 10:18). Чи бачиш, що Він має владу над смертю і життям, і сам здійснив таке велике домобудівництво? Та що я кажу про Христа? І ми, люди, яких нічого не може бути немічніше, робимо багато чого самі по собі, зло обираємо самі по собі, чесноти наслідуємо самі по собі. А якщо не самі по собі, і не маємо в тому влади, то, значить, ми і за гріхи вже не будемо кинуті в геєну, і за чесноти не успадкуємо царства. Отже, слова: “нічого не може творити Сам від Себе” означають тільки те, що Він не робить нічого супротивного Отцеві, нічого чужого Йому, нічого незгідного, а це ще більше показує між Ними рівність і досконалу згоду. Чому ж Він не сказав, що нічого противного не робить, а сказав: “не може” робити? Щоб і цим знову показати незмінність і досконалість рівності. Цей вираз означає не безсилля Його, а навпаки, свідчить про велику Його силу, так само, як і про Отця Павло в іншому місці каже: “щоб у двох непорушних речах, у яких неможливо Богові збрехати, тверду розраду мали ми” (Євр. 6:18); також: “коли ми невірні, Він перебуває вірним, бо Себе зректися не може” (2Тим. 2:13). Тут вираз – “не може” аж ніяк не означає безсилля, а означає силу, і силу невимовну. Саме слова апостола мають такий зміст, що істота божественна недоступна жодним подібним слабкостям. Коли й ми кажемо, що Бог не може грішити, то не слабкість Йому приписуємо, а свідчимо про деяку невимовну Його силу; так, коли й Він сам каже: “нічого не можу творити Сам від Себе”, виражає те, що Йому неможливо й невластиво робити що-небудь протилежне до Отця.
А щоб переконатися в точності цього сенсу слів Його, звернімося до наступних слів і подивимося, чию думку підтверджує сам Христос, чи нашу, чи вашу. Ти кажеш, що цей вираз виключає владу і властиву Йому самостійність, і показує слабкість сили; а я кажу, що він означає рівність, незмінність і немов би дію однієї волі, влади і сили. Отже, запитаємо самого Христа і подивимося з наступних слів Його, чи за твоїми думками, чи за нашими Він пояснює сказане. Що ж Він каже? “що творить Отець, те й Син творить також” (Ін. 5:19). Чи бачиш, як Він дощенту спростовує вашу думку і підтверджує сказане нами? Якщо Він сам від Себе не робить нічого, то, значить, і Отець також сам від Себе нічого не робить, тому що Син робить усе так, як Отець. А якщо це не так, то вийде й інша безглуздість. Він не каже: що Він тільки те робить, що бачить, як творить Отця, але: “якщо не побачить Отця, що творить” (Ін. 5:19), не творить, простягаючи силу слова на всякий час, – і таким чином, на вашу думку, буде, що Він постійно тільки вчиться робити те, що Отець робить. Бачиш, яка думка Його висока, а смиренність у слові примушує і найбезсоромніших мимоволі залишити принижені й абсолютно невідповідні з Його гідністю поняття про Нього? Хто ж буде настільки жалюгідним і нещасним, щоб стверджувати, що Син щодня вчиться того, що Йому треба робити? Як у такому разі буде істинним вислів: “але Ти – той самий, і літа Твої не скінчаться” (Пс. 101:28); або: “все через Нього почало бути, і без Нього ніщо не почало бути” (Ін. 1:3), – якщо Отець робить, а Син, бачачи те, тільки наслідує Його? Бачиш, як і вищесказане, і післясказане підтверджує Його самостійність. Якщо ж Він вимовляє деякі слова про Себе у вигляді самоприниження, – не дивуйся. Оскільки юдеї, чуючи високе вчення Його про Себе самого, гнали Його, називали супротивником Божим, то Він дещо поблажливіше висловлюється тільки в образі виразу, потім знову піднімає вчення до вищих понять, потім знову звертається до принижених виразів, і в такий спосіб урізноманітнює Своє вчення, щоб зробити його і для нерозумних прийнятним. Ось дивись. Сказавши: “Отець Мій робить, і Я роблю”, і цим показавши Свою рівність із Богом, Він каже потім: “Син нічого не може творити Сам від Себе, якщо не побачить Отця, який творить”. Далі знову підносить слово: “бо, що творить Він, то й Син творить також”; і потім смиренніше: “Отець любить Сина, і показує Йому все, що творить Сам, і покаже Йому діла більші за ці” (Ін. 5:20). Бачиш, скільки тут смирення? Так і звичайно Йому. Що я раніше говорив, то не перестану говорити, і тепер скажу, а саме, що коли Син говорить що-небудь про Себе принижене і смиренне, то виражає це з деяким перебільшенням, щоб і сама приниженість виразів переконувала нерозумних приймати у благочестивому дусі думки, які в них містяться, в благочестивому дусі. А якщо це не так, то уяви собі, як було б безглуздо сказане, судячи з одних виразів. Зі слів: “покаже Йому діла більші за ці” випливатиме, що Він багато чого ще не знає, – чого не можна сказати і про апостолів. Вони, одного разу отримавши благодать Духа, раптом дізналися і змогли робити все, що треба було їм знати і робити; а Він виявиться таким, що ще не знає багато чого, що Йому потрібно знати! Чи може бути що-небудь безглуздіше за це? Що ж означає цей вислів? Він зцілив розслабленого і мав намір ще воскресити померлого, тому так і сказав, кажучи нібито ось що: ви дивуєтеся, що Я зцілив розслабленого; більше цього побачите. Але так Він не сказав, а висловився дещо смиренніше, щоб приборкати їхній шаленство. А щоб тобі переконатися, що слово: “покаже” сказано не у власному значенні, послухай, що ще далі Він додає: “бо, як Отець воскрешає мертвих і оживляє, так і Син оживляє, кого хоче” (Ін. 5:21). Але ж слова: “нічого не може творити Сам від Себе” протилежні словам: “кого хоче”; якщо Він оживляє “кого хоче”, то без сумніву, “може творити Сам від Себе”. Хотіти – означає владу. Якщо ж Він не може “творити Сам від Себе”, то й не живить, “кого хоче”. Але слова: “як Отець воскрешає” показують рівність сили; а слова: “кого хоче” – рівність влади. Чи бачиш, що словами: “не може творити Сам від Себе” не знищується влада, а навпаки, показується рівність сили і волі? Так само зрозумій і слова: “покаже Йому”. І в іншому місці Він каже: “Я воскрешу його останнього дня” (Ін. 6:40), і знову, показуючи, що Він діє, не запозичуючи силу в іншого, каже: “Я є воскресіння і життя” (Ін. 11:25). Але щоб ти не сказав, що Він тільки мертвих воскрешає і оживляє кого хоче, а все ж інше робить не так, то, попереджаючи і спростовуючи всяке подібне заперечення, Він і сказав: “бо, що творить Він, то й Син творить так само”, і тим виразив, що Він робить і все те, що Отець, і так, як Отець, чи розуміти тут воскресіння мертвих, чи влаштування тіл, чи відпущення гріхів, чи будь-що інше; все Він чинить так, як і Отець Його.
5. Але нічому цьому не дослухаються ті, хто не дбає про власне спасіння. Таке зло – пристрасть до першості перед іншими. Вона-то породила єресі; вона посилила нечестя еллінів. Бог благоволив, щоб невидимі властивості Його були пізнавані зі створення цього світу (Рим. 1:20), а вони, залишивши це і не захотівши йти шляхом цього вчення, проклали собі іншу стежку, а тому й ухилилися від істинного. Так само й юдеї тому не вірили, що, домагаючись слави один перед одним, не шукали слави від Бога.
Але ми, улюблені, будемо уникати цієї недуги всіма силами і з усією ревністю. Хоч би ми мали незліченні досконалості, зараза марнославства може погубити все. Отже, якщо ми бажаємо похвал, то будемо шукати похвал від Бога. Похвала від людей, якою б вона не була, як тільки з’являється, негайно й зникає, а якщо й не зникає, то не приносить нам жодної користі, а часто походить і від хибного судження. Що важливого у славі від людей, якою користуються і танцюючі юнаки31, і розпусні жінки, і лихоїмці, і грабіжники? А той, хто прославляється від Бога, прославляється не з такими людьми, але зі святими, тобто, з пророками, апостолами, які показали в собі життя ангельське. Якщо ж ми бажаємо, щоб оточував нас натовп народу, щоб погляди його були на нас звернені, то заглибимося в сутність цього, і ми знайдемо, що це не має ніякої ціни. Словом, якщо ти любиш бути в суспільстві, то привертай до себе сонм ангелів, будь страшний бісам, тоді й не будеш анітрохи дбати про поголоску людську; усякий блиск зневажатимеш, як бруд і прах; тоді-то й побачиш ясно, що ніщо так не робить душу безславною, як славолюбіє. Та й неможливо, ніяк неможливо тому, хто любить славу, не жити життям страдницьким; а навпаки, той, хто пригнічує в собі славолюбіє, не може не придушити водночас і безліч інших пристрастей: той, хто перемагає цю пристрасть, подолає і заздрість, і грошолюбство, й інші тяжкі недуги. Але як, скажуть, нам подолати цю пристрасть? Здолаємо, якщо матимемо на увазі іншу славу, славу небесну, якої земна силкується позбавити нас. Та слава ще й тут прославить нас, і буде супроводжувати нас у майбутньому житті, і звільнить нас від усякого рабства плоті, якій ми нині так нещасливо служимо, цілком віддавшись землі та справам її. Чи підемо на базар, чи ввійдемо в будинок якийсь, чи будемо в дорозі, чи на пристані, в готелі, чи в будинку для мандрівників, на кораблі, на острові, в царських чертогах, в судилищах, або в цивільних радах, – скрізь побачиш турботи про справи тимчасові й життєві; всі й кожний про них лише дбають: ті, що йдуть і ті, хто приходять, ті, хто вирушають у дорогу, та ті, хто залишається вдома, ті, хто плаває, і ті, хто обробляють землю, ті, що перебувають на полях і в містах, – усі загалом. Яка ж буде в нас надія спасіння, якщо, живучи на землі Божій, ми не дбаємо про предмети божественні? Тоді як нам наказано бути тут мандрівниками, ми – скоріше мандрівники для небес, а для тутешніх місць – жителі. Що може бути гірше за таку байдужість? Чуючи щодня про суд і царство, ми наслідуємо сучасників Ноя і жителів Содому й очікуємо, щоб нас напоумили такі ж досвіди. Але ж про них усе й написано для того, щоб, хто не вірить у майбутнє, той із подій минулих отримав ясні докази щодо майбутніх. Отже, розмірковуючи про все це, минуле і майбутнє, відпочиньмо хоча б трохи від цього тяжкого рабства і хоч трохи потурбуйсямось про душу свою, щоб досягти і теперішніх, і майбутніх благ благодаттю і людинолюбством Господа нашого ІІісуса Христа, Якому слава і держава на віки віків. Амінь.

* * *31На публічних іграхБесіда 39Ін. 5:22-23. Отець не судить нікого, але весь суд віддав Синові, щоб усі шанували Сина, як шанують Отця.1. треба боятися Страшного Суду. – 2. Чому Іісус Христос вживає прості слова. – 3. Іісус Христос часто говорить про суд і воскресіння. – 4. Дві волі в Іісусі Христі. – 5. У дослідженні Святого Письма потрібно ретельно досліджувати всі подробиці. – Маємо прощати іншим, як Іісус Христос пробачив нам. – Що потрібно робити, щоб отримати життя вічне. – Умовляння до милостині.1. Багато ретельності треба нам, улюблені, мати в усьому. Адже найсуворіший звіт ми дамо і в словах, і в справах наших. Справи наші не закінчуються теперішнім життям, а ще інше життя зустріне нас, і ми постанемо перед страшним судилищем. “Усім нам треба з’явитися перед судилищем Христовим, – каже Павло, – щоб кожному отримати відповідно до того, що він робив, коли жив у тілі, добре чи погане” (2Кор. 5:10). Будемо ж завжди думати про це судилище, і таким чином ми зможемо постійно перебувати в чесноті. Як той, хто відкидає від душі своєї думку про цей день, мчить у прірву, подібно до коня, що скинув вудила, – “в усякий час, – говорить Писання, – шляхи його згубні”, і, вказуючи причину цього, додає: “суди Твої далекі для нього” (Пс. 9:26), – так той, хто постійно має в собі цей страх, проводить життя цнотливо: “пам’ятай, – каже Писання, – про кінець твій, і навіки не згрішиш” (Сир. 7:39). Той, хто прощає нам гріхи нині, тоді сяде на судилище. Той, Хто помер заради нас, знову з’явиться – судити весь рід людський: “вдруге, – каже Писання, – з’явиться не для очищення гріха, але для тих, хто чекає Його на спасіння” (Євр. 9:28). Тому-то й тут Він сказав: “Отець не судить нікого, але весь суд віддав Синові, щоб усі шанували Сина, як шанують Отця”.
Отже, чи не слід, скажуть, назвати Його і Отцем? Ніяк. Він для того й сказав: “Сина”, щоб ми вшановували Його, який залишається Сином, так само, як Отець; а хто називає Його Отцем, той уже не вшановує Сина, як Отця, але змішує їх. Оскільки люди спонукаються не стільки благодіяннями, скільки покараннями, то Він і говорить тут так грізно, щоб, принаймні, страх спонукав їх шанувати Його. А коли каже: “весь суд” – висловлює цим те, що Він владний і карати, і нагороджувати, робити те й інше, як Йому завгодно. Вираз же: “віддав” ужито для того, щоб ти не вважав Його ненародженим і не думав, ніби є два Отці. Усе, що є в Отці, це ж є і в Сині, тільки Він народжений і залишається Сином. А щоб переконатися, що вираз: “віддав” тут рівносильний виразу “породив”, вислухай пояснення цього з іншого місця: “як, – каже Він, – Отець має життя в Самому Собі, так і Синові дав мати життя в Самому Собі” (Ін. 5:26). Що ж? Невже Отець спершу народив Його, а потім уже дав йому життя? Адже той, хто дає щось тому, хто вже існує. То чи вже не був Він народжений без життя? Але цього і біси не можуть подумати, тому що це не тільки нечестиво, а й божевільно. Бо, як вираз: “дав життя” означає, що Він породив Його “Життям”, так і слова: “суд віддав” означають, що Він породив Його “Суддею”. Щоб ти, чуючи, що Син має винуватцем Отця, не подумав, буцімто Син має істоту, відмінну від Отця, і гідністю є нижчою за Нього, ось Він сам гряде судити тебе, доводячи і цим Свою рівність. Той, хто має владу карати і нагороджувати, кого хоче, Той, звісно, володіє такою ж силою, як і Отець. А інакше, якби Син вже після народження Свого, згодом, отримав цю честь, то можна було б запитати, з якого ж приводу Він був ушанований так згодом? Яким успіхом Він досяг того, що отримав таку гідність і зведений у такий сан? Чи не соромно вам – так зухвало приписувати ці людські й принизливі властивості Істоті безсмертній, яка не має нічого, що перевершило її в часі? Для чого ж, скажете ви, Він так говорить про Себе? Для того, щоб сказане було прийнятним і проклало шлях до вищих понять. Для того Він і змішує у Своїх словах і те, й інше (і піднесене, і принижене), і дивись – як; до речі, розглянемо це спочатку.
Він сказав: “Отець Мій робить, і Я роблю”, – показуючи цим свою рівність і рівночесність з Отцем; але юдеї “шукали вбити Його”. Що ж Він після цього робить? Він пом’якшує вирази, але думки утримує ті ж самі, і каже: “Син нічого не може творити Сам від Себе”. Потім знову підносить слово: “бо, що творить Він, те й Син творить також”; знову говорить смиренно: “бо Отець любить Сина і показує Йому все, що творить Сам, і покаже Йому діла більші за ці”; знову піднесено: “бо, як Отець воскрешає мертвих і оживляє, так і Син оживляє, кого хоче”; і знову смиренно і водночас піднесено: “бо Отець і не судить нікого, але весь суд віддав Синові”; і ще піднесеніше: “щоб усі шанували Сина, як шанують Отця”. Чи бачиш, як Він урізноманітнює Своє слово, вживаючи в ньому найменування і вирази, то піднесені, то принижені, так, щоб і для тогочасних людей воно могло бути прийнятним, і майбутні нічого не втрачали, від піднесених виразів отримуючи належне розуміння і про інших? А інакше, якщо слова Його сказані не з поблажливості до людей, для чого додані такі піднесені вирази? Хто має право сказати про Себе щось високе, а тим часом говорить щось принижене і смиренне, той, звісно, має на те слушну причину і якийсь особливий намір; а хто повинен говорити про себе смиренно, і тим часом, скаже що-небудь велике, той для чого стане вживати вирази, які перевершують його природу? Це вже не особливий якийсь благонамір, а крайнє нечестя.
2. Тому ми можемо сказати, що смиренні вирази Христа про Себе мають справедливу й гідну Бога причину, а саме: поблажливість до нас, намір – навчити нас смиренності, а через це – влаштування нашого спасіння, що Він і сам пояснює в іншому місці, коли говорить: “кажу це, щоб спастися вам” (Ін. 5:34). Саме, коли Він вдався до свідчення Іоанна, залишивши власне, що могло здаватися негідним Його величі, – то, наводячи причину такого приниження в словах, Він і сказав: “кажу це для того, щоб ви спаслися”. А ви, які стверджують, ніби Він не має однакової з Тим, Хто Його породив, влади і сили, що скажете, коли почуєте власні Його слова, якими Він висловлює рівність сили, влади і слави з Отцем? Чому Він вимагає Собі рівної з Ним честі, якщо Він, як ви кажете, набагато нижчий за Отця? А Він ще, не зупиняючись на цих словах, додає: “хто не шанує Сина, той не шанує й Отця, що послав Його” (Ін. 5:23). Бачиш, як честь Сина поєднана з честю Отця? Що ж із цього, скажете ви? Це стосується і апостолів: “хто приймає вас, – каже Він, – приймає Мене” (Мф. 10:40). Але там Він говорить так тому, що все, що стосується рабів Його, засвоює Собі самому; а тут тому, що Йому належить одна істота й одна слава з Отцем. Та до того ж про апостолів Він не говорить: “нехай шанують їх”. І добре Він каже: “хто не шанує Сина, той не шанує й Отця”. Якщо десь два царі, і безчестять одного з них, то цим і іншому завдається безчестя, особливо, якщо ображений є син царський; ображається цар і тоді, коли ображений його зброєносець, але не так і не безпосередньо; а тут він ображається сам по собі. Тому Христос і попереджає словами: “щоб усі вшановували Сина, як вшановують Отця”, щоб потім, коли скаже: “хто не вшановує Сина, той не вшановує й Отця”, ти розумів одну й ту саму честь. Не просто каже: “хто не шанує”, але: “хто не шанує” так, як я сказав, “не шанує Отця”. Але яким чином, скажеш, той, хто посилає, і той, кого посилають, можуть бути однієї і тієї ж істоти? Знову ти переносиш слово на людські стосунки і не розумієш, що все це говориться тільки для того, щоб ми і Винуватця пізнали і не впали в недугу Савелія, щоб і неміч іудеїв вилікувалася в такий спосіб, і вони вже не вважали Його супротивником Богові, бо ж вони говорили: Він не від Бога, Він не прийшов від Бога. А до знищення такої думки сприяли не стільки піднесені, скільки принижені слова Його: ось тому Він часто в різних місцях і казав, що Він “посланий”, – не для того, щоб ти сприймав таке слово за вираз приниження Його (перед Отцем), а для того, щоб затулити вуста юдеїв. Тому Він і звертається часто до Отця, висловлюючи тим часом і власну владу. А якби Він усе говорив про Себе згідно з власною божественною гідністю, то вони не приймали б слів Його, бо й за деякі подібні вирази гнали Його і часто хотіли побити камінням. З іншого боку, якби, застосовуючись до них, Він говорив про Себе тільки смиренно, то згодом це послужило б багатьом на шкоду. У такий спосіб Він перемішує й урізноманітнює Своє вчення про Себе, і смиренними виразами, як я сказав, загороджує вуста їхні, а словами, що співзвучні з гідністю Його, відвертає розсудливих людей від приниженого розуміння виразів Його та показує, що таке розуміння зовсім не притаманне Йому. Бути посланим – це виражає зміну місця, а Бог всюдисущий. Для чого ж Він говорить про себе: “посланий”? Він вживає чуттєвий вираз, щоб показати Свою однодумність з Отцем. До тієї ж мети спрямовує Він і наступні слова: “Істинно, істинно кажу вам: хто слухає слово Моє, і вірує в Того, Хто послав Мене, той має життя вічне” (Ін. 5:24). Бачиш, як часто Він повторює одне й те саме, щоб виправити думку юдеїв, щоб і цими, і наступними словами, і страхом, і обітницею благ перемогти затятість проти Нього, – як багато і тут знову спадає у виразах про Себе? Не каже: “той, хто слухає слова Мої, і хто вірує в Мене”; вони вважали б це гордістю і крайнім марнославством у словах, бо якщо, через довгий час, після незліченних чудес, вони приписували Йому пихатість, коли Він говорив у такий спосіб, то тим паче в теперішньому випадку. Так вони говорили Йому згодом: “Авраам помер і пророки, а Ти кажеш: хто додержиться Моєго слова, той не скуштує смерті повік” (Ін. 8:52). Отже, щоб і тепер вони не розлютилися, Він ось що каже: “Хто слухає слово Моє, і вірує в Того, Хто послав Мене, той має життя вічне”. Від цього слово Його чимало робилося прийнятним для них, тобто – від напоумлення, що ті, хто слухає Його, вірують Отцеві. Охоче прийнявши це, вони вже зручніше могли прийняти й інше. Таким чином, вживаючи принижені слова про Себе, Він готує і прокладає шлях до понять вищих.
Потім, сказавши: “має життя вічне”, – Він додає: “і на суд не приходить, але перейшов від смерті в життя” (Ін. 5:24). Так двома зауваженнями Він спонукає до прийняття Свого вчення – тим, що через Нього вірять Отцеві, і тим, що той, хто вірить, сподобиться великих благ. А слова: “на суд не приходить” означають: не підлягає покаранню. І “смерть” розуміється тут не тимчасова, але вічна. Так само як і життя – безсмертне. “Воістину, воістину кажу вам: настає час, і настав уже, коли мертві почують голос Сина Божого, і, почувши, оживуть” (Ін. 5:25). Слова Свої Він підтверджує доказом від справ. Коли Він говорив: “як Отець воскрешає мертвих і оживляє, так і Син оживляє, кого хоче”, – то, щоб це не видалося пихатістю та пихою, Він представляє і від діл докази Своїх слів і каже: “Настає час”; потім, щоб не припускав ти тут віддаленого часу, долучає: “і настав уже час, коли мертві почують голос Сина Божого і, почувши, оживуть”. Чи бачиш тут самостійність і владу невимовну? Як буде під час воскресіння, каже, так і нині. Тоді, почувши голос тих, хто наказує, ми повстанемо, тому що сказано: “при сповіщенні” Божому “мертві… воскреснуть” (1Сол. 4:16). А звідки видно, можливо, запитає хтось, що сказане не є одним марнославством? З доданих Ним слів: “і настало вже”. Якби Він сповіщав тільки про майбутній час, то вчення Його могло б бути для юдеїв підозрілим; але Він представляє на те й доказ. Ще під час Мого перебування з вами, каже Він, це збудеться. Якби Він не міг зробити цього, то й не обіцяв би на такий час, щоб, інакше, обіцянка не піддала Його ще більшому глузуванню. Потім докладає й пояснювальний аргумент до слів Своїх, кажучи: “Бо як Отець має життя в Самому Собі, так і Сину дав мати життя в Самому Собі” (Ін. 5:26).
3. Чи бачиш, яка тут рівність відкривається, з тією тільки відмінністю, що один – Отець, а інший – Син? Слово: “дав” одне тільки і виражає відмінність, а в усьому іншому показується рівність і єднання. А звідси ясно, що Він робить усе з такою ж владою і силою, з якою Отець, і ні від кого іншого не запозичує Своєї сили. Він так само має життя в Собі, як і Отець. Тому й далі негайно додає такі слова, з яких можемо зрозуміти і попередні. Які ж саме? “І дав Йому владу робити і суд” (Ін. 5:27). Але для чого Він так часто повторює про воскресіння і суд? “Як, – каже, – Отець воскрешає мертвих і оживляє, так і Син оживляє, кого хоче”. Знову: “Отець і не судить нікого, але весь суд віддав Синові”. І ще: “як Отець має життя в Самому Собі, так і Синові дав мати життя в Самому Собі”. Також: “почують голос Сина Божого і, почувши, оживуть”. І тут знову: “і дав Йому владу виробляти і суд”. Для чого ж Він так часто торкається цих предметів, тобто, суду, життя і воскресіння? Тому, що це найбільше може подіяти і на найбільш незговірливого слухача. Хто переконаний, що воскресне і дасть тоді звіт у гріхах своїх, той, хоча б і не бачив жодного іншого знамення, по одному цьому переконанню незабаром навернеться і намагатиметься умилостивити Судию свого, “тому що Він є Син Людський. Не дивуйтеся цьому” (Ін. 5:27-28).
Павло Самосатський не так читає це місце, а – як? “Дав Йому владу робити суд, бо Він є Син Людський”. Але таке читання не має жодної послідовності. Він не тому отримав суд, що Він людина; інакше, що перешкоджало б і всім людям бути суддями? Але тому Він є суддя, що Він – Син невимовної Істоти. Тому й треба читати так: “тому що Він є Син Людський. Не дивуйтеся цьому”. Оскільки слухачам могли здаватися слова Його не сумісними, тому що вони вважали Його не більше, як простою людиною, а тим часом слова Його були вищими за людину, навіть вищими за ангела, і тільки одному Богові могли бути притаманні, то, вирішуючи таке здивування, Він і доєднує: “не дивуйтеся,… що Він є Син Людський, бо настає час, коли всі, хто перебуває в гробах, почують голос Його, і виходять ті, хто творили добро, у воскресіння життя, а ті, хто чинили зло, – у воскресіння осуду” (Ін. 5:28-29). Але чому Він не сказав так: “не дивуйтеся, що Син людський є, Він є водночас і Син Божий”, – а згадав про воскресіння? Він уже висловив це вище: “почують голос Сина Божого”. А що тут промовчав про це, не дивуйся. Говорячи про таку справу, яка властива Богові, цим самим дає слухачам підставу робити висновок, що Він є і Бог, і Син Божий. Якби Він часто повторював це, то слухачам це набридло б, а доводячи те ж саме дивовижними ділами, він робив вчення Своє не настільки ненависним. Так і ті, які складають умовиводи, поклавши відомі підстави, що твердо доводять істину, яку шукають, часто не виводять із них висновку, а щоб більше переконати в тому слухача і здобути блискучішу перемогу, надають самому супротивникові вивести належний висновок, тож присутні при цьому тим більше погоджуються з ними, коли супротивники виголошують суд проти самих себе. Далі Христос, згадуючи про воскресіння, додав і те, що “ті, хто творив добро, вийдуть у воскресіння життя, а ті, хто чинив зло, – у воскресіння осуду”. Так само Іоанн переконував слухачів нагадуванням про суд і тим, що “той, хто не вірує в Сина, не побачить життя, але гнів Божий перебуває на ньому” (Ін. 3:36). Так і сам Христос говорив Никодиму: “той, хто вірує в Сина, не судиться, а невіруючий уже засуджений” (Ін. 3:18). Так і тут Він згадує про суд і покарання за злі справи. Вище Він сказав: “Той, хто слухає слово Моє і вірує в Того, Хто послав Мене, на суд не приходить”, а щоб хто не подумав, ніби цього одного достатньо для спасіння, Він торкається і справ життя, говорячи: “Ті, що творили добро, виходять на воскресіння життя, а ті, що чинили зло, – на воскресіння осуду”. Але оскільки Він сказав, що Йому дасть звіт увесь всесвіт і всі воскреснуть за Його голосом, – справа нова й надзвичайна, якій і нині ще багато хто не вірить, навіть із людей, які, на перший погляд, вірять, не кажучи вже про тогочасних юдеїв, – то послухай, як Він це пояснює, поблажливо зглядаючися на неміч слухачів. “Я нічого, – каже, – не можу творити Сам від Себе. Як чую, так і суджу, і суд Мій праведний, бо не шукаю Моєї волі, але волі Отця, що послав Мене” (Ін. 5:30). Не малий уже доказ воскресіння Він дав і в тому, що зцілив розслабленого; тому й не раніше став говорити про воскресіння, як, здійснивши зцілення, – таку справу, що була не надто далека від воскресіння. Так само і про суд натякнув тоді, сказавши після зцілення тіла: “ось, ти одужав; не гріши більше, щоб не сталося з тобою чогось гіршого” (Ін. 5:14). Але Він провіщає тут разом про воскресіння і Лазаря, і всього всесвіту; а передрікаючи про два ці воскресіння, про Лазареве, яке мало незабаром здійснитися, і про загальне, яке мало відбутися згодом, через тривалий час, Він запевняє в першому зціленням розслабленого і самою близькістю цієї події, коли говорить: “Наступає час, і настав уже”, а в істинності останнього переконує воскресінням Лазаря, немов би уявляючи перед очима те, що ще не здійснилося, за допомогою того, що вже сталося. Видно, що так Він і у всіх випадках робив, тобто, з’єднував разом два або три пророцтва і через виконання одного засвідчував в інших, майбутніх подіях.
4. Утім, сказавши і зробивши настільки великі справи, Він тим ще не задовольняється; але, оскільки слухачі Його були ще надто немічні, Він і подальшими словами нищить їхню завзятість, кажучи так: “Я нічого не можу творити Сам від Себе. Як чую, так і суджу, і суд Мій праведний, бо не шукаю Моєї волі, але волі Отця, що послав Мене”. Слова ці могли здаватися дивними і незгодними з пророками, які говорили, що Бог є суддя всієї землі, тобто, роду людського: так Давид усюди проповідує, кажучи: “Господь судить народи по правді” (Пс. 95:10); і ще: “Бог – суддя праведний, міцний і довготерплячий” (Пс. 7:12); також всі пророки говорять, що Бог є суддя всієї землі, тобто, роду людського. 7:12); також і всі інші пророки, і Мойсей; а Христос говорив: “Отець не судить нікого, але весь суд віддав Синові”; отже, це могло збентежити тогочасного слухача – юдея, і навіяти знову думку, що Він – богопротилежний; тому Він тут вельми поблажливо ставиться до слова про Себе, настільки, наскільки вимагала неміч іудеїв, щоб цілком викорінити таку згубну думку, і каже: “Я нічого не можу творити Сам від Себе”, тобто, нічого дивного, богопротивного, такого, чого не хоче Отець, ви не побачите в Моїх справах і не почуєте в словах. Як раніше, сказавши: “бо Він є Син Людський”, – Він тим показував, що вони вважали Його простою людиною, так і тут додає подібні слова. Як вище Він говорив: “ми говоримо про те, що знаємо, і свідчимо про те, що бачили” (Ін. 3:11); і Євангеліст Іоанн: “що бачив Він, і що чув, про те й свідчить, і ніхто не приймає свідоцтва Його” (Ін. 3:32), – і в тому, й в іншому місці маючи на увазі відання точне, а не просто одне лише чути та бачити; так і тут, кажучи про чути, виражає тільки те, що Він не може бажати нічого іншого, окрім того, чого хоче Отець. Тільки Він не сказав цього так ясно (бо вони, почувши це прямо, не стерпіли б), але як? Вельми смиренно, і по-людськи: “як чую, так і суджу”. Він не говорить також тут про навчання, не сказав: “як навчаюся”, але: “як чую”; і не тому говорить так, нібито потребує слухання, – Він не тільки не має потреби навчатися, а й слухати, – але виражає цим однодумність (з Отцем) і тотожність суду. Таким чином, слова Його означають таке: Я так суджу, як би і сам Отець судив. Потім додає: “і суд Мій праведний, бо не шукаю Моєї волі, але волі Отця, що послав Мене”. Що Ти кажеш? Отже, Ти маєш волю, відмінну від волі Отця? А в іншому місці Ти сказав: “як Ми єдине” (Ін. 17:22); і ще, кажучи про єдність волі та однодумність: “і нехай вони будуть у Нас єдине” (Ін. 17:21), тобто, вірою в Нас. Чи бачиш, як те, що здається найбільш приниженим, приховує в собі високий сенс? А цим Він дає зрозуміти ось що: не інакша є воля Отця, і інакша в Мене, але як одній душі належить і одне бажання, так і в Мене з Отцем. Не дивуйся, що Він говорить про таке єднання з Отцем. Павло вживає такий самий приклад і щодо Духа, коли каже: “хто з людей знає, що в людині, окрім духа людського, що живе в ній? Так і Божого ніхто не знає, крім Духа Божого” (1Кор. 2:11). І так Він говорить тільки ось що: немає в Мене бажання іншого, окремого від Отця, але чого Отець хоче, того і Я, і чого Я хочу, того і Він. Бо як Отцеві ніхто не може суперечити, коли Він судить, так і Мені; суд тим і тим виголошується з однією і тією ж думкою. А що Він розмовляє про це людиноподібно, і цьому не дивуйся: адже юдеї ще вважали Його простою людиною. Тому в подібних випадках треба звертати увагу не тільки на слова Його, але мати на увазі і поняття слухачів і приймати слова Його, як пристосування до їхніх понять; інакше може статися багато безглуздих наслідків.
Ось дивись, – Він каже: “не шукаю Моєї волі”; отже, (можна було б подумати) у Нього воля інакша (ніж у Отця) і до того ж набагато недосконаліша, і не лише недосконала, а й не така благотворна, – бо якби вона була спасительною і узгодженою з волею Отця, то чому Ти не шукаєш її? Люди по справедливості могли б казати це, бо вони мають багато бажань, незгодних з волею Божою; а чому це кажеш Ти, в усьому рівний Отцеві? Такі слова, можна сказати, невластиві навіть людині досконалій, яка розіп’яла саму себе. Якщо Павло так поєднував волю свою з волею Божою, що сказав: “вже не я живу, але живе в мені Христос” (Гал. 2:20), то як Владика всіляких міг сказати: “не шукаю Моєї волі, а волі Того, Хто послав Мене”, ніби вони різні? Отже, що ж означають слова Його? Він веде мову по-людськи і пристосовується до понять слухачів. Як у попередній бесіді Він вживав вирази то богопристойні, то людиноподібні, так і тут робить те ж саме і говорить як людина: “суд Мій праведний”. А звідки це видно? “Бо не шукаю Моєї волі, але волі того, хто послав Мене”. Як між людьми той, хто позбавлений самолюбства, не може бути звинувачений у неправоті суду, так і Мені нині ви не можете дорікати в цьому; хто хоче робити по-своєму, того справедливо можуть підозрювати інші, що він з цієї причини порушує справедливість; а хто не має на увазі своєї волі, той яку може мати причину судити несправедливо? Так само міркуйте і щодо Мене, бо якби Я говорив, що Я не від Отця посланий і славу діл Своїх не відносив до Нього, то, можливо, хтось із вас і справедливо підозрював би, що бажаю тільки Себе самого прославити і кажу не істину. Якщо ж справи Мої Я приписую і засвоюю іншому, то чому і з якого спонукання ви стали б наводити підозру на слова Мої? Бачиш, до чого Він приводить слово і як доводить правоту Свого суду, – тим, що й усякий інший став би говорити на свій захист? Бачиш, як ясно стає те, що я часто говорив? Що ж таке я говорив? Те, що крайнє смирення в словах, – воно саме найбільше і вселяє людям розсудливим не принижувати сенсу висловів так, як на перший погляд видається, а в розумінні їх піднімається на висоту думок, що містяться в них. Таким чином, ця смиренність у словах мало-помалу і зручно, і тих, хто плазує, догори підносить горе.
5. Отже, маючи все це на увазі, не будемо, переконую вас, залишати поза увагою вислови, але будемо ретельно досліджувати все і скрізь звертати увагу на причину сказаного. Не будемо думати, що для нас достатнім вибаченням може служити наше незнання і простота; Христос заповідав нам бути не тільки простими, а й мудрими. Тому з простотою подбаємо з’єднати і розсудливість, як у вченні, так і в справах життя; будемо судити самі себе тут, “щоб не бути засудженими зі світом” (1Кор. 11:32). І у ставленні до рабів своїх будемо такими, яким бажаємо мати до себе самих Господа нашого. “Прости нам, – говоримо ми, – борги наші, як і ми прощаємо боржникам нашим” (Мф. 6:12). Знаю, що ображена душа не легко переносить образи; але якщо подумаємо, що прощенням образи ми робимо добро не стільки тому, хто образив, скільки собі самим, то легко вивергнемо із себе отруту гніву. І той, хто не пробачив боржнику своєму ста динаріїв, образив не побратима свого, але себе самого зробив боржником тисячі талантів, які раніше були прощені йому. Таким чином, коли ми не прощаємо іншим, то не прощаємо самим собі. Будемо ж не Богові тільки казати: не пом’яни провин наших, а й самому собі нехай кожен каже: нехай не пом’янемо провин побратимів наших проти нас. Ти сам перший суддя твоїм справам, а потім уже судить їх Бог. Ти пишеш собі закон прощення і покарання і вимовляєш собі вирок того чи іншого; отже, від тебе залежить – пом’яне чи не пом’яне Бог гріхи твої. Тому й Павло заповідує прощати “коли хто на кого має скаргу” (Кол. 3:13), та й не просто прощати, а так, щоб і слідів (гніву) не залишалося. І Христос не тільки не поставив на вид гріхи наші, а й не згадав про те, що ми згрішили, і не сказав: ти згрішив у тому і в тому, а пробачив і знищив рукопис, не закинувши нам злочинів, як вияснив це Павло (Кол. 2:14). Так чинитимемо і ми, і викреслимо все з нашої пам’яті; хіба що-небудь добре зроблено тим, хто образив нас, – це одне і будемо пам’ятати. А якщо він зробив що-небудь образливе і вороже, то залишимо це і викреслимо з пам’яті, так щоб не залишилося і слідів. Якщо ж від нього не було нам нічого доброго, то тим більше нам нагороди, більше хвали, якщо ми прощаємо. Інші стирають гріхи свої чуваннями, лежанням на землі та незліченними подвигами; а ти можеш знищити всі гріхи свої набагато легшим способом – непам’ятовуванням зла. Для чого ж ти піднімаєш меч на самого себе, подібно до скажених і божевільних, і позбавляєш сам себе майбутнього життя, тоді як треба всіма способами досягати його? Якщо теперішнє життя таке жадане, то що сказати про те, де немає ні хвороби, ні печалі, ні зітхання? Там уже не треба ні боятися смерті, ні побоюватися втрати тамтешніх благ. Блаженні, і преблаженні, і багаторазово блаженні ті, які сподобилися цього блаженного жереба, навпаки, нещасні, і пренещасливі, і незліченно нещасні ті, які самі себе позбавляють блаженства. Та що ж, скажуть, може принести нам таке життя? Послухай, як сам Суддя розмовляв про це з одним юнаком. Коли юнак запитав: “що зробити мені доброго, щоб мати життя вічне?” (Мф. 19:16) – тоді Христос, нагадавши про заповіді закону, зупинився на любові до ближніх. І, можливо, тепер хто-небудь зі слухачів, подібно до того багатія, скаже: і ми все те зберегли: не крали, не вбивали, не займалися ханжеством. Але того ще не можеш ти сказати, що ти і ближнього полюбив, як треба любити. Ти, наприклад, або позаздрив кому-небудь, або позлословив, або не допоміг скривдженому, або не поділився власністю, а отже, і не полюбив ближнього. Але Христос заповідав не це тільки, а й ще щось інше. Що ж таке? “Продай, – каже, – маєток твій, і роздай жебракам,… і йди за Мною” (Мф. 19:21). Послідуванням називає Він наслідування Йому в справах. Чого ж ми вчимося звідси? По-перше, того, що тому, хто не має всього цього, неможливо досягти переваг майбутнього жереба. Коли юнак сказав, що він зробив усе, тоді Христос, ніби не вистачало ще чогось важливого для повної досконалості, каже йому: “якщо хочеш бути досконалим,… продай маєток твій, роздай жебракам,… і йди за Мною”. Отже, по-перше, цього ми повинні навчитися. По-друге, бачимо, що юнак сам себе викрив у пустому самовдоволенні; адже якщо він жив у такому достатку, а інших, які перебували в бідності, зневажав, то як же він міг сказати, що полюбив ближнього? Значить і те (що виконав заповіді) він говорив несправедливо. Отже, будемо виконувати те й інше; постараємося витрачати наше майно так, щоб придбати небо. Якщо інший за життєву велич часто віддає все своє майно, – велич, що залишиться тут і навіть не може тривати небагато часу, бо багато хто ще задовго до смерті втрачав владу, інші за неї платили іноді самим життям, і все ж, незважаючи на це, жертвують за неї усім, – якщо, кажу, заради цього люди так багато роблять, то чи можна бути нещаснішими від нас, хто для слави нескінченної та невід’ємної не приділяє навіть дещиці, хто не бажає віддати і те, що за деякий час мусимо ж будемо тут залишити? Яке безумство – не хотіти добровільно віддати й узяти із собою те, чого можемо позбутися проти волі? Адже якби нас вели на смерть, а потім запропонували позбутися смерті ціною всього нашого майна, ми, звісно, сприйняли б це за милість; а тепер, коли нас захоплюють дорогою до геєни і ми могли б позбутися її, пожертвувавши половину маєтку, ми погоджуємося краще зазнати муки і хочемо утримати в себе те, що нам не належить, і в такий спосіб втрачаємо те, що істинно нам належить. Яке ж виправдання матимемо ми, яке прощення, якщо нам прокладено такий зручний шлях до життя, а ми носимось по стремнинах, йдемо шляхом безплідним, втрачаючи себе всього і тут, і там, тоді як могли б вірно набути всього і там, і тут? Тож, якщо не раніше, то принаймні тепер схаменемося і, прийшовши до себе самих, вживатимемо теперішні блага, як слід, щоб зручніше отримати і майбутні, благодаттю і людинолюбством Господа нашого Іісуса Христа, з Котрим Отцю, зі Святим Духом слава на віки віків. Амінь.

Бесіда 40Ін. 5:31-32. Якщо Я свідчу Сам про Себе, то свідчення Моє не є істинним. Є інший, що свідчить про Мене; і Я знаю, що істинне те свідчення, яким він свідчить про Мене.1. просте і задовільне пояснення тексту, що здавався спочатку важким. – 2. Свідоцтво Іоанна на користь Іісуса Христа і свідоцтво справи Іісуса Христа. – 3. Свідоцтво Бога Отця. – Потрібно боротися з єретиками за допомогою Святого Письма. Любостяжання є корінь усіх зол. – Не можна служити двом панам – Богу і мамоні. – Як потрібно творити милостиню. – Суворість майбутнього суду над тими, хто був нелюдським і жорстоким до бідних.1. Якщо хтось, хто не обізнаний, стане рити землю, що містить у собі метали, то золота не добуде, а тільки, перемішавши все без розбору, понесе працю марну, і навіть на шкоду собі. Так і ті, хто не знають порядку думок у божественному Писанні, хто не заглиблюються в його особливості та закони, а все неуважно й байдуже пробігають, змішуючи золото із землею, ніколи не знайдуть прихованого в ньому скарбу. Це кажу я тепер тому, що майбутнє місце (Писання) містить у собі багато золота, але воно непомітне, а прикрите зовні великою неясністю. Тому треба розкопувати і розчищати це місце, щоб дійти до істинного його сенсу. Хто з першого разу не зніяковіє, чуючи слова Христові: “якщо Я свідчу Сам про Себе, то свідоцтво Моє не є істинне”? Ми бачимо, що Він багаторазово свідчив про Самого Себе; так, розмовляючи з жінкою самарянкою, Він говорив: “це Я, що говорю з тобою” (Ін. 4:26); і сліпому також сказав: “Він говорить із тобою” (Ін. 9:37); і юдеїв викривав: “ви кажете: богохульствуєш, бо Я сказав: Я Син Божий” (Ін. 10:36); і в багатьох інших місцях Він так робить. Якщо ж усе це неправда, то яка залишиться нам надія спасіння? Де ми знайдемо істину, якщо сама Істина каже: “Свідоцтво Моє не є істинним”? І не це тільки протиріччя тут видається, а ще й інше не менше. Він каже далі: “якщо Я і Сам про Себе свідчу, свідоцтво Моє істинне” (Ін. 8:14). Що ж, скажеш, нам прийняти? Який із цих двох висловів вважати неістинним? Якщо ми приймемо ці слова просто так, як вони сказані, не звертаючи увагу ні на особу, ні на причину, ні на будь-що інше, – у такому разі і те й інше буде неправдивим. Якщо взагалі свідоцтво Його не правдиве, то й ці самі слова не правдиві, – не тільки останні, а й перші. Що ж означають ці вислови? Багато уважності потрібно нам мати, або краще – благодаті Божої, щоб не зупинятися на одних словах; тому і єретики помиляються, що не звертають уваги ні на мету мовця, ні на властивості слухачів.
Отже, якщо ми не вникнемо в це, а також і в інші обставини, як-то: час, місце, дух слухача, – то може статися багато безглуздостей. Що ж означають слова Христові? Юдеї мали намір заперечити Йому: “Ти Сам про Себе свідчиш, свідоцтво Твоє не правдиве” (Ін. 8:13); а Він, попереджаючи їх, і сказав це, нібито так кажучи: ви, звісно, скажете Мені: ми не віримо Тобі, бо між людьми ніхто, хто свідчить про самого себе, ніколи не заслуговує на віру. Тому вираз: “Свідоцтво Моє не є істинне” треба розуміти не просто, а пристосовано до поняття юдеїв, тобто: для вас не істинне. Таким чином Він сказав ці слова не всупереч гідності Своїй, а пристосовано до їхньої думки. Отже, коли Він казав: “Свідоцтво Моє не є правдивим”, – цим викриває їхні думки і навмисне з їхнього боку заперечення Йому; а коли каже: “якщо Я і Сам про Себе свідчу, свідоцтво Моє є правдивим”, – цим показує саму суть справи, тобто, що Його як Бога треба шанувати достойним віри і тоді, коли Він каже про Самого Себе. Перед цим Він говорив про воскресіння мертвих і суд, – про те, що той, хто вірує в Нього, не підлягає суду, але перейде в життя, що Він сяде колись на суд, щоб вимагати від усіх звіту, і що Він має єдину з Отцем владу й силу; тепер, маючи намір знову підтвердити все це і ще й іншим чином, Він, за потребою, заздалегідь виставляє на вид їхнє заперечення. Я сказав, – каже, – що, “як Отець воскрешає мертвих і воскрешає, так і Син воскрешає, кого хоче” (Ін. 5:21); Я сказав, що “Отець і не судить нікого, але весь суд віддав Синові” (Ін. 5:22); сказав: “щоб усі шанували Сина, як шанують Отця. Хто не шанує Сина, той не шанує й Отця” (Ін. 5:23); сказав, що “той, хто слухає слово Моє і вірує,… перейшов зі смерті в життя” (Ін. 5:24); Я сказав, що “голос Сина Божого” (Ін. 5:25) воскресить мертвих – одних тепер, а інших після часу; сказав, що Я витреб’ю з усіх пошану в гріхах, що судитиму праведно й винагороджу тих, хто творить добро. Оскільки все це було висловлено, і все це дуже важливо, але ясного доказу для юдеїв ще не було надано, а тільки сказано прикрито, то Він, маючи намір поспішити до роз’яснення сказаного, наперед представляє їхнє заперечення, і каже начебто так, хоч і не такими саме словами: Можливо, ви скажете: “Це все Ти кажеш”, але Ти – свідок, що не заслуговує віри, коли свідчиш сам про себе. Таким чином, Він з першого разу вражає їхню зацікавленість, виставляючи на вигляд те, що вони мали намір сказати, і тим показуючи, що Він знає і таємні помисли їхні; а давши через це перший доказ Своєї сили, Він після заперечення представляє й інші ясні та беззаперечні докази, а саме наводить трьох свідків істинності Своїх слів: діла, що Ним звершувались, свідоцтво Отця та проповідь Іоанна.
При цьому виставляє наперед менше, саме свідчення Іоаннове. Сказавши: “є інший, що свідчить про Мене, і Я знаю, що істинним є те свідоцтво” (Ін. 5:32), додає: “ви посилали до Іоанна, і він засвідчив про істину” (Ін. 5:33). Але, якщо свідчення не істинне, як же Ти кажеш, що свідчення Іоаннове істинне, і що Він свідчив про істину? Чи бачиш, як і звідси стає зрозуміло, що слова: “свідоцтво Моє не є правдивим” сказані пристосовано до думок юдеїв?
2. Але що, якщо Іоанн свідчив так із догоджання Христу, – скажеш ти? Щоб юдеї не сказали цього, подивися, як Христос усуває і таку підозру; не просто каже: Іоанн свідчив про Мене, а наперед помітив: “ви посилали до Іоанна”; а ви, звісно, не послали б, якби не вважали його свідоцтва достовірним. А що ще важливіше, вони посилали запитати його не про Христа, а про нього самого (Ін. 1:19); отже, якщо вони вважали його гідним віри у свідченні про самого себе, то тим більше про іншого. Ми всі – люди, звикли не стільки вірити тим, хто говорить про самих себе, скільки тим, хто говорить про інших. А Іоанна визнавали настільки гідним віри, що й щодо себе самого він не мав потреби в сторонньому свідченні. Таким чином, послані не питали: “Що ти скажеш про Христа?”, – а тільки: “Хто ти” (Ін. 1:19)? Що глаголеши про тебе самого? Настільки велике благоговіння мали вони до цього чоловіка. На все це Христос і вказував, коли говорив: “ви посилали до Іоанна”. Тому-то і Євангеліст не просто сказав, що вони послали, а й про посланих з точністю помітив, що це були і священики, і фарисеї, а не прості люди, не відкинуті і не такі, що могли б захопитися й ошукати, але які здатні були в точності зрозуміти сказане Іоанном. “Втім Я не від людини приймаю свідоцтво” (Ін. 5:34). Чому ж Ти навів свідчення Іоанна? Тому, що і воно було свідчення не людське; Іоанн говорив: “Той, хто послав мене хрестити у воді, сказав мені” (Ін. 1:33). Таким чином, і свідоцтво Іоанна було свідоцтво Боже, тому що за Божим навіюванням він говорив те, що говорив. Але щоб вони не сказали: звідки відомо, що Іоанн говорив по навіюванню Божому, і щоб не перекошували цьому, Христос рішуче затуляє вуста їхні, спрямовуючи знову Свою бесіду проти їхніх думок. Багато хто, мабуть, не знав цього, а слухав Іоанна, як такого, що говорив від себе самого. Тому Христос каже: “Я не від людини приймаю свідоцтво”. Але якщо Ти не маєш наміру приймати свідоцтво від людини і на ньому ґрунтуватися, то для чого наводиш свідоцтво Іоанна? Щоб вони не сказали цього, послухай, як Він спростовує і таке заперечення додаванням наступних слів, сказавши: “Я не від людини приймаю свідоцтво”, Він додає: “але кажу це для того, щоб ви врятувалися”, тобто: Я, як Бог, не мав би потреби в людському його свідоцтві, але оскільки ви більше слухаєте його, вважаєте його більш достовірним, ніж усі інші, і до нього стікаєтесь, як до пророка (а все місто стікалось на Йордан), а Мені ж не вірите, і тоді, коли Я творячи чудеса, – ось чому Я й нагадую вам його свідоцтво. “Він був світильник, що горить і світить, а ви хотіли малий час потішитися при світлі його” (Ін. 5:35). Щоб вони не сказали: що ж, хоча Іоанн і говорив, але ми не прийняли свідоцтва його, – Він показує, що вони саме прийняли сказане, тому-то й не простих людей посилали, а священиків і фарисеїв. Так вони поважали цього чоловіка і не наважувалися тоді суперечити словам його. Але виразом: “малий час” Він показує легковажність їхню, – у тому, як скоро вони відійшли від Іоанна. “А я маю свідоцтво більше за Іоаннове” (Ін. 5:36). Якби ви хотіли прийняти віру, як слід, то Я привів би вас до неї найкраще ділами Своїми; але як ви не хочете цього, то Я відсилаю вас до Іоанна не тому, щоб мав потребу в свідченні його, але Я для того все роблю, щоб ви врятувалися. “Я маю свідоцтво більше, ніж Іоаннове”, а саме – свідоцтво від діл Моїх; але Я не те тільки маю на увазі, щоб бути прийнятим вами за свідоцтвом людей, які вам відомі та яких ви поважаєте. Таким чином, словами: “ви хотіли малий час порадіти при світлі його”, дорікнувши їм, що вони виявили старанність до Іоанна, тільки тимчасову і нетверду, Він називає його “світильником” і тим показує, що Іоанн мав світло не від себе самого, але від благодаті Духа.
Втім, на противагу цьому світлу, Христос ще не висловлює, що сам Він є сонцем правди, а тільки натякає на це, і тим сильно вражає їх, і дає бачити, що вони і в Христа не могли увірувати за тими ж самими властивостями серця, через які знехтували Іоанном. І шановану ними людину вони поважали тільки “малий час”; а якби вчинили не так, то він скоро привів би їх до Іісуса. Отже, довівши, що вони в усіх відношеннях не заслуговують жодного вибачення, Він додає: “Я ж маю свідоцтво більше за Іоаннове”. Яке ж? Свідоцтво від справ. “Бо діла, – каже, – які Отець дав Мені звершити, самі ці діла, що Я роблю, свідчать про Мене, що Отець послав Мене” (Ін. 5:36). Тут Він нагадує їм про розслабленого, про сухорукого зціленого, і про багатьох інших. Про свідчення Іоаннове інший з них, можливо, сказав би, що воно перебільшене і сказане з приязні, хоча, втім, і це не могли вони сказати про Іоанна – чоловіка, сповненого суворої любомудрістю, якого стільки ними самими поважали; але про діла Христові навіть вкрай божевільні не могли мати такої підозри. Тому Христос і навів це друге свідчення, сказавши: “діла, які Отець дав Мені зробити, самі діла ці, що Я роблю, свідчать про Мене, що Отець послав Мене”. Тут же Він спростовує і звинувачення в порушенні суботи. Вони говорили: як може бути від Бога той, хто не зберігає суботи? На це Він і сказав: “які Отець дав Мені”. Хоча Він діяв і за власною владою, але, бажаючи сповна показати, що Він не робить нічого протилежного Отцеві, Він ужив найсмиренніший вираз.
3. Але чому Він не сказав: “Справи, які Отець дав Мені зробити, свідчать, що Я дорівнюю Отцеві”? Адже і те, і інше можна було бачити зі справ Його, – і що Він не робить нічого протилежного, і що Він дорівнює Тому, Хто Його породив, так само, як в іншому місці, стверджуючи це, Він говорив: “Коли не вірите Мені, вірте ділам Моїм, щоб пізнати й повірити, що Отець у Мені, а Я в Ньому” (Ін. 10:38). Те й інше свідчили про Нього діла, – і що Він дорівнює Отцеві, і що нічого не робить протилежного Йому. Чому ж Він так не сказав, але, залишивши найважливіше, сказав тільки вищезазначені слова? Тому що це-то і було насамперед питання. Хоча запевнити, що Він прийшов від Бога, означало значно менше, ніж запевнити, що Він Бог, рівний Отцеві (бо перше і пророки говорили, а останнього не могли сказати), проте, Він з ретельністю стверджує менше, знаючи, що коли буде прийняте менше, тоді вже легко буде прийняте і більше. Тому-то, зовсім не згадуючи про вище свідоцтво, Він наводить менше, щоб через останнє вони прийняли і перше. Зробивши це, Він продовжує: “і Отець, що послав Мене, Сам засвідчив про Мене” (Ін. 5:37). Де ж Отець свідчив про Нього? На Йордані, коли сказав: “Цей є Син Мій Улюблений; Його слухайте” (Мф. 17:5). Але і це свідчення ще потребувало пояснення. Свідоцтво Іоанна було для них зрозумілим, тому що вони самі посилали до нього, і не могли відмовитися від того; так само очевидним було і свідоцтво чудотворінь: вони бачили чудеса, які здійснював Христос, чули про них від зцілених і вірили, тому й звинувачували Христа. Залишалося, нарешті, довести істинність свідчення від Отця. Отже, маючи намір пояснити це, Він додає: “ви ані голосу Його ніколи не чули” (Ін. 5:37). А як же Мойсей каже: “Мойсей говорив, і Бог відповідав йому голосом” (Вих. 19:19)? Як Давид: “почув звуки мови, якої не знав” (Пс. 80:6)? І як знову Мойсей каже: “чи чув [якийсь] народ голос Бога” (Повт. 4:33)? “Ні обличчя Його не бачили” (Ін. 5:37). Однак про Ісаю, Єремію та Єзекіїла, і багатьох інших сказано, що вони бачили Бога. Що ж означають слова Христові? Він зводить їх до любомудрого вчення, показуючи мало-помалу, що Бог не має ні голосу, ні вигляду, але що Він вищий за такі образи і звуки. Як словами: “ні голосу Його не чули” Він не те висловлює, що Бог видає голос, тільки не чутний, – так і словами: “ні лиця Його не бачили” висловлює не те, що Бог має лиця, тільки незриме, а те, що в Бозі нічого такого немає. Саме, щоб юдеї не сказали: даремно Ти хвалишся, Бог говорив з одним тільки Мойсеєм (як справді вони й говорили: “ми знаємо, що з Мойсеєм говорив Бог, а Сего не знаємо, звідки Він” (Ін. 9:29)), – от Він і сказав так, показуючи їм, що Бог не має ні людського голосу, ні вигляду. Та що Я кажу, продовжує Він: Ви не тільки голосу Його ніколи не чули й вигляду не бачили, а й того, чим ви найбільше вихваляєтесь і в чому всі ви впевнені, нібито ви приймаєте й зберігаєте заповіді Його, – і цього вам не можна сказати про себе. Це саме Він давав їм зрозуміти, додавши: “і не маєте слова Його, що перебуває у вас” (Ін. 5:38), тобто, повелінь, заповідей, закону, пророків. Хоча Бог і дав ці заповіді, але їх немає у вас, бо ви не віруєте Мені. Якщо Писання і тут і там навчають, що треба вірувати Мені, а ви не віруєте, – ясно, що слово Його не перебуває у вас. Таким чином, Він далі додає: “бо ви не вірите Тому, Якого Він послав” (Ін. 5:38). Потім, щоб вони не сказали: як же Бог свідчив про Тебе, коли ми не чули голосу Його? – каже: “досліджуйте Писання, бо… вони свідчать про Мене” (Ін. 5:39), і цим показує, що Отець свідчив через Писання. Він свідчив і на Йордані, і на горі; однак же, на цей голос Христос не вказує. Може статися, що вони цьому й не повірили б, бо в одному випадку вони й не чули голосу, саме на горі, а в іншому – і чули, та не звернули уваги. Тому Христос відсилає їх до Писань, показуючи, що і в них є свідчення Отця. Але спершу Він знищує їхнє старе самовихваляння, ніби вони бачили Бога або чули голос Його. Оскільки можна було очікувати, що вони не повірять словам Його про голос Отця, уявляючи собі те, що відбувалося на горі Синаї, то Христос, виправивши спершу думки їхні щодо цього предмета, показавши, що все це було зроблено з поблажливості, потім і відсилає їх до свідчення Писань.
4. Будемо ж і ми в змаганні та боротьбі з єретиками запозичувати для себе підкріплення з Писань. “Усе Писання, – каже апостол, – богонатхненне і корисне для навчання, для докору, для виправлення, для повчання в праведності, нехай буде досконала Божа людина, до всякого доброго діла приготована” (2Тим. 3:16-17) – а не так, щоб одне вона мала, а іншого не мала: така ще не досконала. Яка, наприклад, користь, скажи мені, якщо хто молиться старанно, а милостиню подає не щедро? Або щедро подає милостиню, але лихоїмствує і пригноблює інших, або подає тільки на показ людям і заради похвали від глядача? Або хоча подає милостиню з повною ретельністю і для догоди Богові, але цим самим звеличується і пишається собою? Або смиряється і дотримується постів, але при цьому сріблолюбний, любостяжательний і, будучи прив’язаний до землі, вводить у душу свою матір усіх зол? Адже корінь усіх зол є сріблолюбство. Будемо боятися його, будемо тікати від цього гріха. Сребролюбство збурило весь всесвіт; все призвело до безладу; воно віддаляє нас від блаженного служіння Христу: “не можете, – говориться, – служити Богові і мамоні” (Мф. 6:24), – тому що мамона вимагає абсолютно протилежного Христу. Христос каже: подай нужденним, а мамона: забери в нужденних; Христос каже: прощай тим, хто зловмисно на тебе зловмислює, і тим, хто тебе кривдить, а мамона навпаки: плети підступи проти людей, які тебе анітрохи не кривдять; Христос говорить: будь людяним і покірним, а мамона навпаки: будь жорстокий і нелюдяний, не зважай на сльози бідних нізащо, – і таким чином у день суду зробить страшним для нас Судію. Тоді всі наші діяння постануть перед нашими очима: скривджені й оголені нами позбавлять нас усякого виправдання. Якщо Лазар, анітрохи не скривджений багатієм, а тільки той, хто не отримав від нього допомоги, став суворим його обвинувачувачем, і не допустив багатія отримати будь-яку поблажливість (Лк. 16:20-25), то скажи, яке виправдання матимуть ті, котрі не лише не подають милостині зі свого майна, а й ще привласнюють собі чуже та плюндрують домівки сиріт? Якщо ті, хто не нагодували Христа, що зголоднів, накликали на голову свою настільки великий вогонь, то ті, хто викрадають чуже, хто ведуть незліченні позови, хто несправедливо привласнюють собі маєтки від усіх, яку отримають відраду?
Отже, вирвемо з себе цю пристрасть, а вирвемо, якщо подумаємо про тих, які раніше за нас робили іншим несправедливості, здирничали і померли. Чи не інші користуються їхнім багатством і працями, тоді як самі вони піддаються страті, мукам і нестерпним стражданням? Чи не крайнє це безумство – трудитися і піклуватися, щоб і за життя виснажуватися від праці, і після смерті терпіти нестерпні покарання і муки, тоді як належало б і тут насолоджуватися добробутом (а ніщо не доставляє стільки задоволення, як милостиня за чистої совісті), і після відходу в інше життя позбутися там від усіх зол і досягти незліченних благ. Як порок тут, ще до геєни, зазвичай мучить відданих йому, так чеснота ще до царства приносить тут насолоду тим, хто подвизається в ній, тішачи їхнє життя приємними надіями і постійним задоволенням. Отже, щоб нам отримати цю насолоду і тут, і в майбутньому житті, звернімося до добрих справ; таким чином сподобимося ми і майбутніх вінців, яких і нехай удостоїмося всі благодаттю й людяністю Господа нашого ІІісуса Христа, через Якого і з Котрим Отцю і Святому Духові слава нині й повсякчас, і на віки вічні. Амінь.

Бесіда 41Ін. 5:39-40. Вивчайте Писання, бо ви думаєте через них мати життя вічне; а вони свідчать про Мене. Але ви не хочете прийти до Мене, щоб мати життя.Не слід читати Святого Письма уривками та легковажно. – 2. Юдеї матимуть своїм обвинувачем самого Мойсея. – 3. Спростування приводів і порожніх вибачень юдеїв. – Їхня злість і жорстокий характер. – Доброчесність мати розсудливості. – Гріх народжується від дурості. – Мудрість того, хто боїться Бога, і нерозумність того, хто не боїться Його.1. Багато належить нам, улюблені, мати піклування про справи духовні; і не будемо думати, що для порятунку достатньо займатися ними як-небудь. Якщо в справах життєвих нічого великого досягти не може той, хто виконує їх недбало, і як трапилося, то тим паче так повинно бути в справах духовних, бо вони й вимагають найбільшої ретельності. Тому й Христос, відсилаючи юдеїв до Писань, відсилав не для простого читання, а для точного й обдуманого випробування їх. Він не сказав: “читайте Писання”, але: “досліджуйте Писання”, бо сказане про Нього в Писаннях вимагало багато уваги (як прикрито сказане для користі людей того часу). Отже, Він наказує їм тепер з ретельністю заглиблюватися в Писання, щоб вони могли знайти потаємне в глибині їх. Сказане про Христа не поверхово сказано і не на видноті покладено; але, як скарб якийсь, покладено у великій глибині. А хто, відшукуючи покладене в глибині, з ретельністю і працею не стане шукати, той і ніколи не знайде шуканого. Тому, сказавши: “досліджуйте Писання”, Христос додав: “бо ви думаєте, що через них матимете життя вічне”. Не сказав: “маєте”, але: “думаєте мати”, показуючи, що ті, хто сподівається врятуватися одним читанням, без віри, не можуть набути ніякого великого і важливого плоду. Він ніби так каже: чи не поважаєте ви Писань? Чи не вважаєте їх джерелами життя? На них і Я тепер утверджуюся, бо вони свідчать про Мене. “Ви не хочете прийти до Мене, щоб мати життя”. Отже, справедливо Він казав: “гадаєте”, бо вони не хотіли коритися Писанням, а тільки хвалилися одним читанням їх.
Далі, щоб, заради великого піклування Його про них, не стали вони підозрювати Його в любочесті, і щоб не подумали, начебто, бажаючи від них віри Собі, Він спостерігає Свою вигоду (а Він згадував і про голос Іоанна, і про свідоцтво Бога Отця, і про Свої діла, і обіцяв життя, і вживав усього, щоб привернути їх до Себе), – бо, кажу, багато хто, мабуть, підозрював, що Він казав такі слова з любові до слави, то ось послухай, що Він додає: “не приймаю слави від людей” (Ін. 5:41), тобто, не маю в ній потреби. Не така, каже, Моя природа, щоб Мені потребувати людської слави. Якщо сонце від світильника не отримує приросту світла, тим більше Я далекий від того, щоб мати потребу в людській славі. А для чого говориш це, могли сказати Йому, якщо не маєш потреби в славі? “Для того, щоб ви спаслися” (Ін. 5:34); це Він сказав ще раніше. Але те ж саме висловлює і тут словами: “щоб мати життя” (Ін. 5:40). Але Він виставляє й іншу причину; яку? “Знаю вас: ви не маєте в собі любові до Бога” (Ін. 5:42). Юдеї часто гнали Його, нібито з любові до Бога, – за те, що Він робив Себе рівним Богові (Ін. 5:18); з іншого боку, Він знав, що вони не хотіли вірити в Нього.
Отже, якби хтось запитав: для чого ж Ти говориш це? – Він і відповідає: для того, щоб викрити вас у тому, що ви переслідуєте Мене не з любові до Бога. І сам Він свідчить про Мене і справами, і Писаннями. Як раніше ви Мене гнали, вважаючи Мене богопротивником, так тепер, коли Я показав це, вам слід було б звернутися до Мене, якби ви любили Бога. Але ви не любите Його: тому-то Я і сказав це, щоб показати, що ви надто гордовиті й даремно вихваляєтеся, прикриваючи тільки свою заздрість. Але це доводить Він не тільки з теперішніх обставин, а й з наступних. “Я прийшов, – каже, – в ім’я Отця Мого, і не приймаєте Мене, а коли інший прийде в ім’я своє, то приймете його” (Ін. 5:43). Бачиш, як Він і там і тут говорить про Себе, що Він посланий від Отця, і суд отримав від Нього, і нічого не може робити сам від Себе, саме для того, щоб відсікти будь-який привід до неправомірності. Але про кого це Він каже: “прийде в ім’я своє”? Тут Христос натякає на антихриста, і водночас представляє неспростовний доказ їхньої недоброзичливості. Якщо ви переслідуєте Мене, каже Він, з любові до Бога, то набагато більше слід було б так вчинити з антихристом. Він нічого подібного не говоритиме, тобто, що посланий від Отця, що прийшов з волі Його; але зовсім навпаки, насильно викрадатиме все, що йому не належить, і називатиме себе богом над усім, як і Павло пише: “вищий за все, що зветься Богом чи святинею,… видаючи себе за Бога” (2Сол. 2:4). Це саме і означає, що він “прийде в ім’я своє”. Але Я, каже Христос, прийшов не так, а в ім’я Отця Мого. Досить було й цього для доказу, що вони не люблять Бога, бо не прийняли того, хто говорив їм про себе, що посланий від Бога. Але в цьому випадку Він показує їхню безсоромність і з протилежного боку – з того, що вони готові прийняти антихриста. Як тільки вони не прийняли того, хто говорив їм про себе, що Він посланий від Бога, але готові були вклонитися тому, хто не визнає Бога, а звеличується і видає себе за бога над усіма, то зрозуміло, що гоніння (на Христа) було справою заздрості, а не любові до Бога. Таким чином, Христос представляє дві причини на те, що сказав про Себе: спершу більш поблажливу, сказавши: “для того, щоб ви врятувалися”, і: “щоб мати життя”; потім, – оскільки вони мали намір висміяти Його, – представляє і більш разючу причину, показуючи, що, хоча б ті, хто слухав, і не вірили Йому, Бог в усякому разі зробить Йому угодне.
2. Павло, розмовляючи про антихриста, пророчо сказав: “Бог пошле їм дію омани,… нехай будуть засуджені всі, що не вірили в істину, але полюбили неправду” (2Сол. 2:11-12). Але Христос не сказав, що антихрист прийде, але: “якщо прийде”, щадячи слухачів, тому що їхнє нечестя тоді ще не цілком відкрилося. Ось чому Він промовчав про причину пришестя антихриста; а Павло з точністю означив цю причину для людей, здатних розуміти, і тим позбавив юдеїв всякого вибачення. Але далі Христос показує і причину їхньої невір’я, продовжуючи: “як ви можете вірувати, коли один від одного славу приймаєте, а слави, що від Єдиного Бога, не шукаєте?” (Ін. 5:44); таким чином, знову дає бачити, що вони справді не дбали про славу Божу, а під таким приводом хотіли тільки виправдати свою пристрасть. У таких вчинках вони так далекі були від бажання слави Божої, що самі шукали більше слави людської, ніж Божої. Як же вони могли здобути таку неприязнь через славу Божу, якою стільки нехтували, що навіть віддавали перевагу славі людській? Сказавши ж, що вони не мають любові до Бога, і довівши це двома причинами – їхніми вчинками у відношенні до Нього та майбутніми відношеннями до антихриста, пояснивши до того ж, що вони не заслуговують на жодне вибачення, Христос приводить для докору їхнього та Мойсея, і так вражає їх: “не думайте, що Я буду звинувачувати вас перед Отцем, бо є на вас Мойсей, обвинувач, на Якого ви покладаєте надію. Бо якби ви вірили Мойсеєві, то повірили б і Мені, бо він писав про Мене. Якщо ж його писанням не вірите, як повірите Моїм словам?” (Ін. 5:45-47). Він ніби так говорить: своїми діями проти Мене ви перш за Мене ображаєте Мойсея, бо ви не віруєте ще більше Мойсею, ніж Мені. Дивись, як Він з усіх боків позбавляє їх усякого виправдання. Ви кажете, що гонінням на Мене доводите свою любов до Бога? Але Я показав, що ви робите це через нелюбов до Нього. Ви кажете, що Я порушую суботу і переступаю закон? Я відкинув і це звинувачення. Ви стверджуєте, що з віри в Мойсея дозволяєте собі такі вчинки проти Мене? Я знову вам пояснюю, що цим-то особливо ви і доводите свою невіру Мойсеєві. Я настільки далекий від наміру йти проти закону, що й обвинувачувачем вашим буде не інший хто, а сам той, хто дав вам закон.
Як про Писання Христос говорив: “бо ви гадаєте, що через них матимете життя вічне”, – так само і про Мойсея каже: “на якого ви покладаєте надію”, пов’язуючи юдеїв у всякому разі їхніми власними словами. Звідки ж видно, сказали б, що Мойсей буде звинувачувати нас, і що Ти цим не даремно хвалишся? Що спільного в Тебе з Мойсеєм? Ти порушуєш суботу, яку Мойсей законопоклав зберігати: яким же чином він може звинувачувати нас? Та звідки видно й те, що ми увіруємо в іншого, який прийде на своє ім’я? Усе це Ти говориш без доказів. Але все це (відповідає їм Христос) виходить уже з попереднього. Як скоро Моїми ділами, голосом Іоанна, свідоцтвом Отця підтверджено, що Я прийшов від Бога, то ясно, що Мойсей буде звинувачувати вас. Що він сказав? Чи не те, що, якщо з’явиться чоловік, який творить чудеса, приводить людей до Бога і вірно пророкує майбутнє, – такому з повною довірливістю треба коритися? Чи Христос не зробив усього цього? Він і чудеса здійснював безсумнівно справжні, і до Бога всіх залучав, і Свої передбачення виправдовував виконанням їх. Але звідки видно, що вони увірують в іншого? Із самої ненависті їхньої до Христа. Ті, хто відкидають того, хто приходить з волі Божої, без сумніву, приймуть богопротивника. Якщо ж Він вказує тепер на Мойсея, а колись говорив: “Я не від людини приймаю свідоцтво” (Ін. 5:34), – ти цьому не дивуйся: Він не до Мойсея їх відсилає, а до божественних Писань. Але оскільки Писання мало лякали їх, то Він звертає слово до обличчя Мойсея, представляючи їм обвинувача в самому законодавці, і таким чином викликає в них набагато сильніший страх і спростовує все, що не було сказано ними. Зауваж же: вони казали, що переслідують Його з любові до Бога, – Він показує, що вони роблять це через нелюбов до Бога. Вони говорили, що тримаються Мойсея, – Він показує, що вони чинять так через недовіру до Мойсея. Якщо вони ревнували про закон, то їм слід було прийняти того, хто виконував закон. Якщо любили Бога, то їм належало коритися тому, хто приваблював їх до Бога. Якщо вірили Мойсеєві, то їм слід було поклонитися Тому, про кого Мойсей пророкував. А якщо йому не вірили ще раніше, ніж Мені, то немає нічого дивного, що гналися і за Мною, проповідуваним ним. І тоді, як юдеї благоговійно ставилися до Іоанна, Христос доводить їхнє невір’я, і в такий спосіб усе, чим вони мріяли виправдати себе, Він постійно звертає на їхню ж голову. Я, каже Він, стільки далекий від думки – відволікати вас від закону, що до обвинувачення вашого закликаю і самого законодавця. Утім, хоча Він сказав, що Писання свідчать про Нього, але де вони свідчать, цього не додав, бажаючи навести на них тим більший страх, звернути до випробування Писань і поставити перед необхідністю питати Його самого про це. А якби Він попередив їх і пояснив це без запитань з їхнього боку, то вони відкинули б і свідчення Писань. Тепер же, якщо вони були уважні до Його слів, – їм слід було насамперед запитати про це і дізнатися від Нього. Для цього-то Він особливо й поширює не тільки Свої докази проти них, а й догани та погрози, щоб принаймні страхом вимовлених на них слів напоумити їх. Але, і незважаючи на це, вони мовчать. Така злоба! Що б не говорили, що б не робили, вона не чіпається, але наполягає, зберігаючи в собі свою отруту.
3. Тому слід вивергати з душі всяку злобу і ніколи не сплітати ніяких підступів. “Мінливий, – сказано, – шлях людини розбещеної” (Притч. 21:8), і: “Святий Дух премудрості віддалиться від лукавства, і ухилиться від нерозумних роздумів” (Прем. 1:5). Ніщо так не робить людей дурними, як злоба. Справді, коли людина буває підступною, недоброзичливою, невизнаною (а це види злості), коли дратується нічим не скривдженою, будує наклепи, то чи не представляє вона в цьому доказ крайнього свого безумства? З іншого боку, ніщо так не робить людей розумними, як чеснота: вона робить їх вдячними, добромисними, людинолюбними, тихими, покірливими, смиренними; вона зазвичай народжує і всі інші досконалості. Хто ж може бути мудрішим за людину з такими прихильностями? Воістину, чеснота є джерелом і корінням мудрості, як усякий порок бере початок від нерозумності. І гордовита і гнівлива людина захоплюється цими пристрастями через брак розсудливості. Тому й пророк говорив: “смердять, гнояться рани мої від божевілля мого” (Пс. 37:6), показуючи, що будь-який гріх бере свій початок від нерозумності. Навпаки, людина доброчесна, що має в собі страх Божий, мудріша за всіх; тому і якийсь мудрець каже: “початок мудрості – страх Господній” (Притч. 1:7). Якщо ж боятися Бога означає мати мудрість, а порочний не має цього, то, без сумніву, він позбавлений мудрості; а позбавлений істинної мудрості безглуздіший за всіх. Хоча багато хто дивується людям порочним тому, що вони можуть чинити іншим образи і шкоду, але вони не розуміють, що таких людей треба вважати найнещаснішими з усіх, бо, думаючи шкодити іншим, вони встромляють меч у себе самих; а це і є ознака крайнього божевілля, коли хто, вражаючи самого себе, не усвідомлює цього, але думає, що він шкодить іншому, тим часом як загартовує сам себе. Тому й Павло, знаючи, що, вражаючи інших, ми вбиваємо себе самих, каже: “для чого б вам краще не терпіти поневірянь?” (1Кор. 6:7).
Щоб не бути скривдженим, не треба кривдити; щоб не терпіти зла, не треба чинити зло, – хоча це може здатися загадкою людям звичайним, які не бажають допитливості. Отже, знаючи це, вважатимемо нещасними й оплакуватимемо не тих, кого ображають, а тих, хто чинить іншим образи й образи. Ці-то люди найбільше страждають, тому що вони озброюють проти себе Бога, відчиняють вуста тисячі обвинувачів, здобувають погану славу в цьому житті і накликають на себе велику кару в майбутньому віці. Навпаки, скривджені і ті, що все великодушно переносять, схиляють і Бога до милосердя, і всіх людей до співчуття їм, до похвал і прихильності. Такі люди, представляючи найбільший доказ свого любомудрия, і в цьому житті здобувають велику славу, і в майбутньому отримають вічні блага, яких нехай зможемо досягти і всі ми, благодаттю і людинолюбством Господа нашого ІІісуса Христа, з Яким Отцю зі Святим Духом слава нині й повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Бесіда 42Ін. 6:1-4. Після цього пішов Іісус на той бік моря Галілейського, в околиці Тиверіади. За Ним пішла велика кількість народу, бо бачили чудеса, які Він творив над хворими. Іісус зійшов на гору і там сидів з учнями Своїми. Наближався ж Великдень, свято Юдейське.1. корисно іноді віддалятися від гоніння. – 2. Чудо множення хлібів. – Омана маркіонітів. – 3. З якою ретельністю Іісус Христос повчає своїх учнів здійсненням чудес. – 4. Треба зневажати славу людську і багатства землі. – Почесті і багатства світу цього непорівнянні з почестями і благами, обіцяними нам Богом. – Потрібно любити не цю минущу славу, а славу безсмертну. – Різниця між служінням світу і служінням Іісусу Христу. – Проти видовищ. – Злочинно витрачати гроші на жінок поганого життя, замість того, щоб роздавати їх бідним.1. Не треба, улюблені, входити в змагання зі злими людьми; але навчимося, якщо тільки це не зашкодить нашій чесноті, поступатися місцем їхнім злим наклепам. Таким чином приборкується всяка зухвалість. Як стріли, потрапляючи у що-небудь пружне, тверде і протидіюче, з більшою силою відскакують назад – на тих, хто їх пустив; коли ж стрімкість їхнього польоту не зустрічає протидії, то скоро втрачає силу і припиняється, – так буває і з зухвалими людьми. Коли ми йдемо наперекір їм, вони ще більше лютують; коли ж поступаємося їм і відстаємо від них, тим легко приборкуємо їхнє шаленство. Таким чином і Христос, дізнавшись про чутки, що дійшли до фарисеїв, що Він здобуває Собі учнів і хрестить більше, ніж Іоанн, відійшов до Галілеї, щоб загасити в них заздрість і Своїм відставанням приборкати їхню лють, яка, звісно, народилася в них від цих звісток. Однак, відійшовши знову до Галілеї, Він іде вже не в колишні місця, – прийшов не в Канну, а на той бік моря. “За Ним пішла велика кількість народу, бо бачили чудеса, які Він творив”. Які чудеса? Чому Євангеліст не говорить про кожне з них? Тому, що цей Євангеліст дбає про те, щоб більшу частину книги наповнити словами і бесідами Христа до народу. Ось дивись: протягом цілого року, навіть і на свято Великодня, Євангеліст не згадує про жодне диво, крім зцілення розслабленого і ще сина у царедворця. Євангеліст не про те дбає, щоб усе переказати: це й неможливо було б; але з багато чого і великого – тільки небагато. “За Ним пішла, – каже, – велика кількість народу, бо бачили чудеса, які Він творив”. Це слідування за Христом було справою не дуже твердого переконання; юдеї захоплювалися більше чудесами, ніж висотою вчення, яке чули; а це було ознакою грубих душ: знамення, сказано, не для віруючих, а для невірних (1Кор. 14:22). Але не такий був народ, згадуваний у Матвія, а ось, послухай, який: “народ дивувався вченню Його, – каже Матвій, – бо Він навчав їх, як той, хто має владу” (Мф. 7:28-29). Але для чого Христос сходить тепер на гору і там сідає з учнями? Для здійснення чуда, що має бути. А що зійшли на гору тільки учні, це – вина народу, який не пішов за Ним. Але не для цього тільки Він сходить на гору, а й для того, щоб навчити нас завжди ухилятися від галасу і народної поголоски, бо усамітнення сприяє любомудрістю. Утім, Він часто й сам сходив на гору і проводив там ніч у молитві, навчаючи нас, що особливо той, хто приступає до Бога, повинен віддалятися від усякого галасу і шукати мовчазного часу і місця. “Наближалася ж Пасха, свято Юдейське” (Ін. 6:4). Чому ж Він, скажеш, не йде на свято, але, тоді як усі поспішають до Єрусалима, вирушає до Галілеї, і не сам тільки, а веде з Собою й учнів, і звідти – до Капернаума? Це тому, що Він потроху починав уже зрікатися закону, маючи привід до того в підступності юдеїв. “Іісус, підвівши очі, і побачивши… безліч народу” (Ін. 6:5). Тут Євангеліст показує, що Він ніколи не сидів з учнями без діла, але що-небудь викладав їм, імовірно, з особливою ґрунтовністю, вчив і привертав до Себе. Звідси можна бачити, яке Він мав піклування про них, і як лагідно і поблажливо поводився з ними. Вони, сидячи з Ним, імовірно, дивилися один на одного. Потім, поглянувши, Христос бачить народ, що йде до Нього.
Інші Євангелісти кажуть, що учні, приступивши до Нього, просили й благали Його не відпускати народ голодним (Мф. 14:15; Лк. 9:12); а Іоанн зауважує, що Христос запропонував про це запитання Филипові. Мені здається, справедливо і те, і інше; тільки відбувалося не в один і той самий час, але одне було раніше за інше: тому одне було так, а інше – інакше. Чому ж Він запитує Пилипа? Тому, що знав, які з учнів Його найбільше потребують навчання. А це – той самий Пилип, який згодом говорив: “Покажи нам Отця, і досить для нас” (Ін. 14:8). Тому Христос заздалегідь і наставляє його: якби чудо сталося без випередження, то воно не здалося б настільки чудовим; але тепер Христос заздалегідь спонукає Пилипа зізнатися, що (в їжі) убогість, щоб, пізнавши, наскільки великою була вона, він тим краще зрозумів велич того чуда, що мало статися. І ось що Христос каже Пилипові: “де нам купити хлібів, щоб їх нагодувати” (Ін. 6:5)? Так і в Старому Завіті Бог говорив Мойсею (а здійснив чудо не раніше, ніж запитав його): “що це в руці в тебе?” (Вих. 4:2). Оскільки події надзвичайні, що несподівано трапляються, зазвичай призводять до забуття обставин, що передували їм, то Бог попередньо зв’язав Мойсея визнанням теперішнього становища свого, щоб він, будучи потім вражений здивуванням, уже не міг забути того, що сам визнав, і в такий спосіб, через порівняння одного з іншим, пізнав велич дива. Те саме й тут відбувається. Запитаний Філіп відповідає: “їм на двісті динаріїв не вдосталь буде хліба, щоб кожному з них дісталося хоча б потроху…”. Говорив же це, випробовуючи його; бо Сам знав, що хотів зробити” (Ін. 6:6-7). Що значить: “випробовуючи його”? Хіба Христос не знав, що буде сказано Йому Филипом? Цього не можна думати.

2.Який же сенс цього вислову? Його можна зрозуміти за допомогою Старого Заповіту. Там також говориться: “і було, після цих подій Бог спокушав Авраама і сказав йому:… візьми сина твого, якого ти любиш, Ісака” (Бут. 22:1-2). Але Бог представляється там таким, що говорить це не тому, щоб хотів через спокусу дізнатися про наслідок, тобто, чи буде Йому коритися Авраам, чи ні (чи потрібно це для Того, Хто відає “все перед буттям його” (Дан. 13:42)). Але в тому і в іншому випадку сказано людиноподібно. У тому випадку, коли Писання говорить, що Бог випробовує серця людські (Рим. 8:27), воно показує випробування, властиве не невіданню, а навпаки – досконалому віданні; і коли каже: “спокушав”, виражає не інше що, як відання досконале. Можна й інакше пояснити це, – саме, що Бог робить людину через спокусу більш випробовуваною, – і як тоді Авраама, так тепер Пилипа запитанням приводить Він до точного розуміння чуда. Тому-то, щоб ти, зупинившись на простоті вислову, не прийшов до якоїсь недоречної думки щодо вищесказаного, Євангеліст і додає: “бо Сам знав, що хотів зробити”. До того ж треба й те зауважити, що, як тільки могла бути якась зла підозра, Євангеліст негайно з великим старанням усуває її. І ось, як тут, щоб слухачі не мали такої підозри, він додає обмеження, зазначивши: “бо Сам знав, що хотів зробити”, так, коли сказав, що юдеї гнали Його “за те, що Він не тільки порушував суботу, але й Отцем Своїм називав Бога, роблячи Себе рівним Богові” (Ін. 5:18), Євангеліст і тут додав би від себе зауваження, якби це не було наміром самого Христа, підтвердженим справами Його. Якщо Євангеліст завжди застерігає, щоб хтось не запідозрив слів самого Христа, то, набагато більше, він остерігався б цього під час викладення того, що говорили про Христа інші, коли б зауважував, що про Нього тримаються не належної думки. Але Євангеліст у теперішньому випадку не зробив цього, бо знав, що такою є думка самого Христа і таким є Його непохитне визначення. Тому, сказавши: “роблячи Себе рівним Богові”, він не зробив жодного зауваження, тому що це не було їхнє зіпсоване поняття, а думка істинна, затверджена справами Христа. Тим часом, коли запитали Пилипа, Андрій, брат Симона, Петра, сказав: “тут є в одного хлопчика п’ять хлібів ячмінних і дві рибки; але що це для такої безлічі” (Ін. 6:9)? Андрій стає вищим за Пилипа; але і він не зовсім зрозумів справу. Я думаю, що він і не просто це сказав, а тому, що чув про чудеса пророків, про те, наприклад, як Єлисей здійснив чудо над хлібами. Тому, хоча Андрій і зійшов на деяку висоту, але не зміг досягти самої вершини.
Звідси ж пізнаємо ми, віддані сластолюбству, чим харчувалися ті великі й чудові мужі; звернімо увагу на те, наскільки мізерною була їхня трапеза і за кількістю, і за якістю їжі, і будемо наслідувати їх. Але останні слова Андрія показують велику неміч. Сказавши: “є п’ять хлібів ячмінних”, він додав: “але що це для такої безлічі”? Він думав, що чудотворець міг би зробити тільки з малого мале, а з більшого більше. Але було не так. Для Господа однаково легко було з більшого чи меншого числа хлібів зробити достаток у них, тому що Він не потребував для цього готової речовини. Але, щоб не думали, що створіння чуже Його премудрості (як згодом говорили наклепники – маркіоніти), Він для звершення чудес вживає як знаряддя саме створіння. Отже, коли обидва учні не знали, що робити, Він тоді вже і робить чудо. Визнавши заздалегідь складність справи, вони, таким чином, отримували більше користі, – саме тим, що, коли воно здійсниться, вони тим більше повинні були пізнати силу Божу. Оскільки мало статися чудо, яке творили і пророки, хоч і не однаково; з іншого ж боку, Христос, перш ніж звершити його, мав намір віддати хвалу Богові, – це щоб учні не впали в яку-небудь немічну думку, – дивись, як Христос підносить чудо над усіма іншими самим способом звершення його, і показує його відмінність від чудес пророчих. Ще до того, як з’явилися хліби, Він уже творить диво, щоб ти знав, що Йому підпорядковано і те, чого немає, як те, що є, як те, що є, як каже Павло: “тим, хто називає те, що не існує, як те, що є” (Рим. 4:17). Ніби вже готова була трапеза, і зовсім влаштована, Він велить народу негайно лягти, і вже цим збуджує думку учнів. А вони, вже отримавши користь від зробленого ним запитання, негайно послухалися, не зніяковіли і не сказали: що це означає? Як Ти наказуєш лягти, коли ще нічого перед нами немає? Таким чином ті, які спочатку так мало мали віри, що говорили: звідки нам купити хліба? – ті стали вірити ще раніше, ніж побачили чудо, і тепер охоче розміщували народ. Але чому Христос, перед зціленням розслабленого, перед воскресінням мертвого, перед приборканням моря, не молився; а тут, над хлібами, це робить? Він цим показує, що, приступаючи до їжі, нам слід віддавати подяку Богові.
3. До того ж, тут було багато народу, і його належало переконати, що Христос прийшов з волі Божої. Тому, коли Він творить якесь чудо наодинці, то нічого такого не показує; а коли звершує чудо при багатьох, то, щоб вони увірували, що Він не ворог Богові, не супротивник Того, Хто Його породив, через прославлення хвали знищує таку підозру. “Роздав… тим, хто лежав,… і… наситилися” (Ін. 6:11-12). Бачиш, яка відстань між рабом і Господом? Раби чудодіяли, маючи благодать тільки частково; а Бог здійснює все з повною всемогутністю, у всій широті. “І сказав учням: зберіть шматки, що залишилися. І зібрали, і наповнили дванадцять коробів” (Ін. 6:12-13). Це не зайвий був доказ дива, але зроблений він був саме для того, щоб не вважали такої справи примарою; для того-то і зробив Він диво з готової речовини. Але чому Він дав нести короби не народу, а учням? Тому, що хотів особливо їх навчити, як майбутніх учителів всесвіту. А народ небагато користі отримував від чудес; він скоро їх забував і просив потім інших чудес; учні ж повинні були отримати важливу користь. Це було чималим осудом і для Юди, який також носив короб. А що це було зроблено для навчання їх, видно зі сказаного згодом, – коли Христос нагадував їм про цей випадок: “Чи ще не розумієте,… скільки коробів ви набрали” (Мф. 16:9)? З цієї причини і число коробів із залишками хлібів дорівнювало числу учнів. Згодом же, коли вони вже були навчені, залишків було не стільки, а сім коробів. Але я дивуюся не тільки такому примноженню хлібів, а й, при безлічі їх, певній кількості залишків. Він виробив їх ні більше, ні менше, а саме стільки, скільки хотів, передбачаючи, скільки буде спожито, що було справою Його незглаголанної сили. Отже, самі шматки засвідчували дієвість чуда, показуючи і те, що ця подія була не примарою, і те, що шматки залишилися саме від тих хлібів, які народ їв. Що ж стосується чуда над рибами, то воно тоді було здійснене з готових риб; а після, після воскресіння Христа, вже не з готової речовини. Для чого? Щоб ми знали, що і тепер Він ужив готову речовину не за потребою, не тому, щоб потребував основи, а щоб затулити вуста єретиків. “Тоді люди… сказали: це істинно Пророк” (Ін. 6:14). О, непомірна обжерливість! Тисячі справ, набагато більш чудових, звершив Христос, і вони не сповідували цього, а тільки тепер, коли наситилися. Але з їхніх слів видно, що вони очікували якогось особливого пророка, тому що і Хрестителю вони говорили: ти “пророк”? (Ін. 1:21), – і тут: “це Пророк…”. Іісус же, довідавшись, що хочуть прийти, ненавмисно взяти його і зробити царем, пішов на гору” (Ін. 6:15). На жаль, як переважала в них обжерливість! Яка була мінливість у думках! Вони вже не захищають закон, вже не звертають уваги на порушення суботи, вже не ревнують за Богом: вони кинули все, аби тільки черево було наповнене. Христос став для них і пророком, вони хочуть поставити Його і царем; але Він ухиляється. Для чого? Щоб навчити нас зневажати мирські почесті, і показати, що Він ні в чому земному не потребує. Той, Хто обрав для себе все убоге: і матір, і дім, і місто, і виховання, і одяг, – не хотів славитися і земними відзнаками. Що мав Він на небесах, то було славно і велике: ангели, і зірка, і Отець, що промовляє, і Дух, що свідчить, і пророки, які здалеку сповістили про Нього; а що було в Нього на землі, то все було принижене, щоб тим більше проявлялася Його сила. Прийшов же Він і нас навчити – зневажати мирське і ніколи не захоплюватися і не дивуватися життєвим блиском, але, відкидаючи все це, прагнути серцем до майбутнього. А хто захоплюється тутешнім, той уже не стане захоплюватися небесним. Тому Він і Пілату говорив: “Царство Моє не від світу цього” (Ін. 18:36), щоб не подумали про Нього, ніби Він для навіювання людям віри до Себе вживав страх і силу. Але як же пророк сказав: “Ось Цар твій йде до тебе,… лагідний,… сидить на молодому віслюку, на сині під’яремної” (Зах. 9:9)? Тут пророк говорить про царство інше, небесне, а не земне. Тому-то Христос говорив також: “не приймаю слави від людей” (Ін. 5:41).
4. Навчимося ж, улюблені, зневажати людські почесті й не бажати їх. Ми вшановані найбільшою честю, порівняно з якою почесть земна воістину – безчестя, сміх і блазенство. Як і багатство земне порівняно з небесним – убозтво, і життя це без того – смерть (“дозволь, – каже Христос, – мертвим ховати своїх мерців” (Мф. 8:22)), так і слава тутешня порівняно з тією – сором і сміх. Не будемо ж ганятися за нею. Якщо й ті самі, які віддають її іншим, нікчемніші за тінь і сновидіння, то тим більше сама слава. “Слава людська – як цвіт на траві” (1Пет. 1:24). А що може бути нікчемнішим за колір трав’яного? Але якби слава земна була і довговічна, – яку користь могла б вона принести для душі? Жодної. Вона навіть завдає найбільшої шкоди, роблячи людей рабами, гіршими за невільників, – рабами, які підкоряються не одному панові, а двом, трьом і незліченним, що дають різні накази. У скільки разів краще бути вільним, ніж рабом, – вільним від рабства людям, а рабом панування Божого! Нарешті, якщо хочеш любити славу, люби, але – славу безсмертну, тому що вона і блискучіша, і користі від неї більше. Люди велять тобі догоджати їм зі збитком для тебе самого; а Христос, навпаки, за кожне твоє дарування відплачує тобі сторицею, і до того докладає ще життя вічне. Що краще: чи на землі бути прославленим, чи на небесах, – чи від людей, чи від Бога, – чи зі шкодою для себе, чи з користю, – чи увінчуватися на один день, чи на безкінечні віки? Ти подай нужденному, а не давай тому, хто танцює, щоб із грошима не занапастити тобі й душі його. Через недоречну щедрість ти стаєш винуватцем його погибелі. Якби танцюристи знали, що їхнє мистецтво залишиться без прибутку, то вони давно перестали б займатися ним. Але вони бачать, що ти аплодуєш, біжиш до них, входиш у витрати, витрачаєш усе багатство на них; тому, хоч би й не хотіли продовжувати своєї справи, захоплюються, однак же, бажанням прибутку. Якби вони знали, що ніхто не похвалить їхнього ремесла, то негайно залишили б свою працю, як неприбуткову. Але коли бачать, що справа їхня служить для багатьох предметом подиву, то похвала інших робиться для них приманкою.
Залишимо ж марні витрати. Навчимося, на що і коли слід витрачати своє надбання, щоб не прогнівити нам Бога в обох випадках: і збираючи, звідки не слід, і марнуючи, на що не слід. Якого гніву не заслуговуєш ти, коли даєш гроші блудниці, але проходиш повз жебрака без уваги? Якби ти давав і від праведних праць, і тоді чи не грішно було б давати нагороду за порок, і честь за те, за що слід було б карати? Коли ж ти живиш свою хтивість, пограбувавши сиріт і скривджуючи вдів, то подумай, який вогонь очікує тих, хто наважується на такі справи? Послухай, що говорить Павло: “не тільки роблять, а й тих, хто робить, схвалюють” (Рим. 1:32). Можливо, ми вже надто докоряємо вам; але, якби ми й не докоряли, все ж покарання очікують невиправних грішників. Що ж користі догоджати словами тим, які насправді підлягають покаранням? Ти схвалюєш танцюриста? Хвалиш, захоплюєшся ним? Отже, ти гірший і за нього самого, бо він може вибачатися бідністю, хоч і не ґрунтовно, а ти не маєш і цього виправдання. Якщо я запитаю його, навіщо він, полишивши інші заняття, звернувся до цього нікчемного й непотрібного, – він скаже, що в цьому занятті, працюючи небагато, він може отримати прибутку багато. А якщо я запитаю тебе, чому ти захоплюєшся людиною розпусною, яка живе на погибель інших, – ти не можеш вдатися до того самого виправдання, але змушений будеш схилитися наземь, засоромитися і червоніти. Отже, якщо нам, тим, хто вимагає від тебе звіту, ти не маєш нічого сказати, то як ми встоїмо, коли відкриється те страшне і невблаганне судилище, на якому ми повинні будемо віддати звіт і в помислах, і в справах, і в усьому? Якими очима поглянемо на Суддю? Що скажемо? Чим виправдаємося? Яке представимо вибачення – пристойне, чи непристойне? Чи витрати, чи задоволення, чи загибель інших, яких ми губимо, підтримуючи їхнє ремесло? Нічого не можна буде сказати, але неминуче піддамося страті, яка не має кінця, не знає межі. Щоб цього не сталося з нами, відтепер будемо всіляко обережні, і, таким чином, після відходу звідси з доброю надією, ми досягнемо вічних благ, які й нехай отримаємо всі ми, благодаттю та людинолюбством Господа нашого ІІісуса Христа, через Котрого та з Котрим Отцю зі Святим Духом слава нині й повсякчас, і на віки вічні. Амінь.

Бесіда 43Ін. 6:16-18. Коли ж настав вечір, то учні Його зійшли до моря і, увійшовши в човен, вирушили на той бік моря, у Капернаум. Ставало темно, а Іісус не приходив до них. Дув сильний вітер, і море хвилювалося.1. Іісус Христос вгамовує бурю. – Деякі чудеса Він здійснює при одних тільки учнях. – 2. Непостійність і легковажність народу. – Чудо переходу через Чорне море і відмінність його від чуда ходіння Іісуса Христа по морю. – Від Бога потрібно просити тільки духовних благ. – Чому лиходії та грішники часто бувають багатими? – Треба любити справжнє багатство.1. Христос, не тільки перебуваючи тілом з учнями Своїми, а й будучи далеко від них, влаштовує корисне для них. Як всемогутній і премудрий, він і протилежні випадки спрямовує до однієї мети. Ось дивись, що Він робить і в цьому випадку: Він залишає учнів і сходить на гору. Вони, залишені Учителем, бо вже був пізній час, зійшли до моря і до вечора залишалися в очікуванні Його повернення. А коли настав вечір, вони вже не могли втриматися, щоб не піти й не пошукати Його: такою сильною була любов їхня до Нього. Вони не кажуть: тепер вечір, і ніч настає, куди ж тепер ми підемо? Місце небезпечне і час небезпечний. Але, палаючи любов’ю до Нього, вони сходять на корабель. Євангеліст не без мети, звичайно, означає і час, а для того, щоб тим показати полум’яну їхню любов. Для чого ж Христос залишає їх і віддаляється, а ще більше – для чого з’являється один, ідучи морем? У першому випадку Він навчав їх, як їм бути без Нього, і хотів посилити в них любов до Нього; а в іншому – Він показував їм знову Свою могутність. Як не з народом тільки вони слухали вчення, так не з народом тільки бачили і чудеса. Тим, які повинні були отримати владу над всесвітом, належало мати щось більше, ніж іншим. А які чудеса, спитаєш, вони бачили самі? Преображення на горі, справжнє чудо на морі, багато і великих чудес після воскресіння, а з цих я роблю висновок і про інші.
Йшли ж вони до Капернаума, не знаючи напевно, але тільки сподіваючись зустріти Його там, або навіть під час плавання. На це зробив натяк і Іоанн, сказавши, що “ставало темно, а Іісус не приходив до них. Дув сильний вітер, і море хвилювалося”. Чого ж вони ніяковіють? Багато й різні обставини приводили їх у збентеження: і час, бо була темрява, і буря, бо море здіймалося, і місце, бо вони були не близько від землі, але відпливли “близько двадцяти п’яти стадій” (Ін. 6:19), і нарешті, надзвичайність явища, бо вони бачать, як Він ходить по морю. При цьому-то сильному їхньому збентеженні, Він говорить їм: “це Я; не бійтеся” (Ін. 6:20). Для чого ж Він з’явився? Щоб показати, що Він є той, хто приборкає бурю. На це вказав Євангеліст, сказавши: “вони хотіли прийняти Його в човен, і негайно човен пристав до берега” (Ін. 6:21). Значить (Христос) зробив їхнє плавання не тільки безпечним, а й благополучним. Народу Він не показав Себе таким, що ходить по морю, тому що це чудо було вище його немочі. Та й учні недовго бачили Його в цьому положенні, а тільки-но Він з’явився їм, як і пішов. Мені здається, це чудо інше, а не те, що розповідається у Матвія (Мф. 14), і що воно дійсно інше, це видно з багато чого. Христос часто здійснював одні й ті самі чудеса для того, щоб не тільки викликати у глядачів велике здивування, а й приготувати їх приймати ці чудеса з великою вірою. “Це Я; не бійтеся”. Сказавши ці слова, Він вигнав страх з їхніх душ; а в іншому місці Він чинить не так. Тому-то і Петро говорив: “Господи, якщо це Ти, повели мені прийти до Тебе” (Мф. 14:28). Чому ж вони тоді прийняли ці слова не раптом, а тепер повірили? Тому, що тоді буря продовжувала ще хитати корабель, а тепер разом зі словами Христа наступала тиша; або, якщо не з цієї причини, то з тієї, про яку я сказав раніше, тобто, що Христос, часто здійснюючи одні й ті самі чудеса, через попередні чудеса робив більш прийнятними чудеса наступні. Для чого ж Він не зійшов на корабель? Щоб зробити чудо більш вражаючим, а водночас ясніше відкрити їм Своє божество, і показати, що й тоді, коли Він дякував, робив це не тому, щоб потребував допомоги, а з поблажливості до них.
Отже, Він попустив бути бурі, щоб вони завжди шукали Його, потім раптом припинив її, щоб показати Свою силу, і не зійшов на корабель, щоб зробити чудо більш вражаючим. “Другого дня народ, що стояв по той бік моря, бачив, що там, окрім одного човна, до якого ввійшли учні Його, іншого не було, і що Іісус не входив до човна”, ввійшов і сам до інших кораблів, які прийшли з Тиверіади (Ін. 6:22-24). Для чого ж із такою докладністю оповідає Іоанн? Чому б йому не сказати: а на другий день переправився на той бік і народ? Цим він хоче показати нам щось інше. Що ж таке? Що Христос і народу, хоча не прямо, але побічно, дав можливість зрозуміти те, що сталося. Бачили, каже, “що там, окрім одного човна, іншого не було,… і що Іісус не входив у човен”, і, увійшовши в кораблі тіверіадські, “припливли до Капернаума, шукаючи Іісуса” (Ін. 6:24). Що інше, справді, можна було подумати, окрім того, що Він переправився морем, пішовши по ньому (бо не можна було сказати, що Він переправився на іншому якомусь кораблі: “там, окрім одного човна, – сказано, – до якого ввійшли учні Його, іншого не було”). Однак же, і після такого дива, вони, прийшовши, не запитали Його, як Він переправився, як прибув, і не подбали дізнатися про таке диво; а що кажуть? “Равви! коли Ти сюди прийшов” (Ін. 6:25)? Хіба хто стане стверджувати, що слово: “коли” ними сказано тут замість “як”.
2. Слід і тут звернути увагу на мінливість їхніх думок. Ті, котрі казали: “це Пророк”, котрі намагалися піднести Його й зробити царем, знайшовши Його, не думають ні про що таке, але, забувши, як мені здається, про диво, більше вже не дивуються нічому, що було раніше. Вони шукали Його, але, звичайно, тому, що хотіли знову насолодитися трапезою так само, як раніше. Перейшли колись Чорне море й юдеї, під проводом Мойсея; але велика відмінність між тим, що було там, і що – тут. Той все робив молячись, і як раб; а цей – з усією владою. Там вода поступилася напору вітру, тож можна було перейти посуху; тут же було більше диво: море залишалося у своєму природному стані й таким чином носило Владику на своєму хребті, підтверджуючи вислів, що говорить: “Він ходить по висотах моря” (Йов. 9:8). Тим часом завбачливо здійснив Він чудо над хлібами, маючи намір увійти до норовливого і непокірного Капернаума. Він хотів пом’якшити невір’я мешканців цього міста чудесами, які не тільки були в ньому, а й були здійснені поза ним. Збіг у це місто такої безлічі народу, який виявив велику ревність, якого не могло б пом’якшити і каменя? Але з ними не сталося нічого подібного; ні, – вони бажали тільки їжі тілесної, а тому Іісус і докоряє їм. Знаючи це, улюблені, будемо дякувати Богові і за чуттєві блага, але ще набагато більше – за духовні. Цього хоче і Він, і заради цих благ дарує і ті, залучаючи і навчаючи ними недосконалих, як людей ще сильно прив’язаних до світу. Втім, якщо вони, отримавши ці блага, на них і зупиняються, то піддаються осуду і покаранню. Ось і розслабленому Христос хотів дати насамперед благо духовне, але присутні цього не винесли. На Його слова: “прощаються тобі гріхи твої” (Мф. 9:2) вони сказали: “Він богохульствує” (Мф. 9:3).
Нехай не буде ж із нами, переконую вас, нічого подібного; але блага духовні нехай будуть предметом наших особливих турбот. Чому? Тому, що коли є блага духовні, не буває ніякої шкоди від відсутності благ тілесних. А якщо немає їх, то яка нам залишиться надія, яка втіха? Тому про них завжди потрібно молити Бога і їх просити. Про них молитися навчив нас і Христос. І якщо ми вникнемо в ту молитву, то не знайдемо в ній нічого плотського, але все духовне. Навіть і те небагато чуттєвого, про що ми просимо в ній, стає від образу прохання духовним. Уже й одна настанова не просити нічого більше, як тільки хліба “насущного”, тобто, щоденного, була б знаком розуму духовного і любомудрого. Але дивись, що передує цьому: “нехай святиться ім’я Твоє; нехай прийде Царство Твоє; нехай буде воля Твоя і на землі, як на небі” (Мф. 6:9-10). Потім, сказавши про те чуттєве, Він негайно ухилився і знову прийшов до вчення духовного, кажучи: “пробач нам борги наші, як і ми прощаємо боржникам нашим” (Мф. 6:12). Нічого (не сказав) про начальство, нічого про багатство, нічого про славу, нічого про владу, але включив у молитву все, що хилиться до користі душі, – нічого земного, але все небесне. Отже, якщо нам заповідано утримуватися від речей житейських і теперішніх, то як будемо ми нещасні й жалюгідні, коли почнемо просити в Бога того, що Він заповідав нам відкидати, якщо й маємо, щоб позбавити нас від турбот, а чого наказав просити, про те не матимемо жодної турботи, чи навіть не матимемо і не бажатимемо того? Справді це означає пустословити. Тому-то, хоча ми і молимося, але не отримуємо успіху. Як же, скажеш, багатіють люди злі? Як неправедні, злочинні, хижаки, лихоїмці? Не Бог дарує їм це, – ні. Але як же Бог попускає? Як попускав колись і багатієві, оберігаючи його для більшого покарання. Ось послухай, що сказано йому: “Чадо, ти отримало вже добре твоє,… а Лазар – зле; нині ж він втішається, а ти страждаєш” (Лк. 16:25). Отже, щоб і нам не почути цього голосу, нам, які марнотратно й нерозважливо проводимо життя в розкоші та докладаємо гріхи до гріхів, потурбуймося про здобуття справжнього багатства й досконалої любомудрості. Через це ми отримаємо обітовані блага, яких і нехай сподобимося всі ми, по благодаті і людинолюбству Господа нашого ІІісуса Христа, через Якого і з Яким Отцю зі Святим Духом слава нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Бесіда 44Ін. 6:26-27. Іісус сказав їм у відповідь: Воістину, воістину кажу вам, що ви шукаєте Мене не тому, що бачили чудеса, а тому, що їли хліб, і наситилися. Намагайтеся не про їжу тлінну, але про їжу, що перебуває в життя вічне,…1.Молжно дбати не про їжу тіла, а про їжу душі. – 2. Потрібно просити в Бога того, що пристойно просити в Нього. – Задоволення і скорботи, блага і лиха світу цього не мають у собі нічого дійсного. – Не потрібно тому бажати одних і боятися інших. – В іншому світі все вічне – покарання і нагороди. – Зображення благ життя теперішнього і життя майбутнього.1. Поблажливість і лагідність не скрізь корисні; бувають випадки, коли вчителеві потрібна й суворість. Так, коли учень ледачий і впертий, потрібно вжити проти нього і покарання, щоб збудити його від лінощів. Так вчинив і Син Божий, і в багатьох інших випадках, і в теперішньому. Коли народ прийшов і, знайшовши Іісуса, став з лестощами говорити Йому: “Равви, коли Ти сюди прийшов” (Ін. 6:25), – то Він, щоб показати, що не шукає честі в людей, а має на увазі одне тільки – спасіння їхнє, відповів йому з суворістю. Він хотів цим не тільки виправити народ, а й відкрити і виявити його думки. Що ж Він каже? “Воістину, воістину кажу вам” (визначально і ствердно), “ви шукаєте Мене не тому, що бачили чудеса, а тому, що їли хліб і наситилися”. Вражає словом і викриває, але не жорстоко і сильно, а з великою поблажливістю. Не сказав: о, сластолюбці та обжерливі! Я зробив стільки чудес, але ви ніколи не пішли за Мною, і не здивувалися зробленому; але – з певною лагідністю та спокоєм: “ви шукаєте Мене не тому, що бачили чудеса, а тому, що їли хліб, і наситилися”, вказуючи не на попередні лише чудеса, а й на диво теперішнє. Він ніби так говорить, чим і докоряє їм: не чудо над хлібами вразило вас, а те, що ви наситилися. А що Він говорив про них не за здогадкою, це вони самі тоді ж показали. Вони, справді, за тим знову й прийшли, щоб насолодитися тією самою їжею, а тому й казали: “Отці наші їли ману в пустелі” (Ін. 6:31), знову привертаючи Його до тілесної їжі, що й заслуговувало на звинувачення та найбільший осуд. Але Христос не зупиняється на докорінні, а приєднує до нього й настанову, кажучи: “намагайтеся не за їжею тлінною, а за їжею, що перебуває на вічне життя, що дасть вам Син Людський, бо на Ньому поклав печатку Свою Отець, Бог” (Ін. 6:27). А ці слова мають таке значення: не дбайте анітрохи про цю їжу, але – про ту духовну. Але оскільки деякі з людей, які бажають жити бездіяльно, зловживають цими словами, нібито Христос відкидав у них працьовитість, то тепер важливо відповісти і їм. Вони ганьблять ціле, так би мовити, християнство і піддають його висміюванню за неробство. Але спершу треба звернутися до вислову Павла. Що ж він каже? Згадуйте слова Господа, який сказав: “блаженніше давати, ніж приймати”. (Діян. 20:35). Але з чого було б давати тому, хто сам нічого не має? Як же Марфі сказав Іісус: “ти турбуєшся і метушишся про багато що, а одне тільки потрібно; Марія ж обрала благу частину” (Лк. 10:41-42), – і ще: “не турбуйтеся про завтрашній день” (Мф. 6:34)? Необхідно тепер усе це розв’язати не тільки для того, щоб відвернути людей ледачих, якщо тільки захочуть, а й для того, щоб показати, що слова Божі не суперечать між собою. Ось і в іншому місці апостол каже: “благаємо ж вас, більш процвітати і старанно намагатися про те, щоб жити тихо, робити свою справу, … щоб ви чинили благопристойно перед зовнішніми” (1Сол. 4:10-12); і ще: “хто крав, наперед не кради, а краще трудись, роблячи своїми руками корисне, щоб було з чого приділяти нужденному” (Еф.4:28). Тут Павло заповідав навіть не просто займатися справою, але з такою працею, щоб було з чого подати й іншому. І в іншому місці знову він же говорить: “потребам моїм і потребам тих, хто був при мені, послужили руки мої ці” (Діян. 20:34). І в посланні до Коринтян говорив: “За що ж мені нагорода? За те, що, проповідуючи Євангеліє, благовіствую безоплатно” (1Кор. 9:18). І коли він був у тому місті (у Коринті), то перебував у Акілли і Пріскілли, і трудився: “бо ремеслом їхнім було виготовлення наметів” (Діян. 18:2-3). Усе це, мабуть, перебуває у великому протиріччі зі сказаним, і тому необхідно надати на це дозвіл.
Що ж нам відповісти? Що не пектися не означає не трудитися, але – не прив’язуватися до речей життєвих, тобто не піклуватися про спокій на завтра, але вважати цю турботу зайвою. Можна і трудитися і не збирати нічого на завтра, можна і трудитися і ні про що не піклуватися. Піклування і праця не одне й те саме. Інший і трудиться не для того, щоб покладатися на працю, але щоб подати нужденному. Так само і слова, сказані до Марфи, відносяться не до праці й заняття справою, а до того, що треба знати час (для праці), і часу, визначеного для слухання, не вживати на діла плотські. Отже, Він сказав ті слова не для того, щоб втягнути Марфу в неробство, але щоб залучити до слухання. Я прийшов, каже Він, навчити вас необхідного; а ти турбуєшся про обід? Ти хочеш мене прийняти і приготувати дорогу трапезу? Приготуй інший бенкет, запропонуй Мені старанне слухання і наслідуй ревність сестри. І не для того це Він сказав, щоб заборонити гостинність, – ні, зовсім ні, – але щоб показати, що під час слухання не слід займатися іншими справами. А словами: намагайтеся не про їжу тлінну (не робіть брашну, що гине) – не те дає зрозуміти, ніби треба жити в неробстві (це-то здебільшого і є їжа тлінна (брашну, що гине), так як усякому злу навчило неробство (Сир. 33:28), – а те, що треба трудитися і подавати. Ось ця їжа (брашно) вже не тлінна (згубна). Навпаки, якщо хто трудячись годує, напаяє і одягає Христа, то не знайдеться нікого стільки байдужого і безглуздого, хто сказав би, що така людина робить їжу тлінну (брашонка, яка гине), бо за цю їжу (брашонку) обіцяно майбутнє царство і ті блага. Ця їжа (брашно) залишається назавжди. З іншого боку, оскільки юдеї зовсім не дбали про віру, не намагалися дізнатися, хто чинить такі справи і якою силою, а хотіли тільки одного – насичуватися, нічого не роблячи, то Христос справедливо назвав таку їжу їжею тлінною (брашном, що гине). Я наситив ваші тіла, каже Він, щоб ви відтепер шукали їжі іншої, яка перебуває, живить душу; а ви знову біжите до їжі земної. Виходить, ви не розумієте, що Я веду вас не до цієї недосконалої їжі, а до тієї, що дає не тимчасове життя, але вічне, що живить не тіло, але душу. Потім, оскільки Він висловився про Себе настільки піднесено і сказав, що Він дає ту їжу, то, щоб сказане знову не здалося їм дивним, Він подаяння цієї їжі відносить до Отця, надаючи тим достовірність Своїм словам. Сказавши: “яку дасть вам Син Людський”, Він додав: “бо на Ньому поклав печатку Свою Отець, Бог”, тобто послав з тим, щоб Він приніс вам цю їжу. Утім, цей вислів припускає й інше тлумачення, бо Христос говорить і в іншому місці: хто слухає Мої слова, на тому Отець поклав печатку, “що Бог істинний” (Ін. 3:33), тобто показав очевидно. Це ж, мені здається, і тут означає вищенаведений вислів. Справді, “поклав печатку” Отець – значить не інше що, як – показав, відкрив Своїм свідченням. Щоправда, Христос і сам Себе показав; але, оскільки говорив з юдеями, то поставив на вид свідоцтво Отця.
2. Навчимося ж, улюблені, просити в Бога того, чого слід просити в Нього. Ті, тобто життєві обставини, якими б не були, не приносять нам жодної шкоди. Чи збагатимося ми, – насолодимося тільки тут задоволеннями. Чи впадемо в бідність, – не зазнаємо від того жодної біди. Ані відрадні обставини цього життя, ані сумні не містять у собі достатньої причини для печалі й для задоволення, але й ті й інші не варті нашої уваги, і протікають із більшою швидкістю, через що справедливо називаються і дорогою, бо минають і не можуть залишатися надовго. Тим часом майбутні, – і те й інше, забирається навіки – як покарання, так і царство. Отже, щодо майбутнього докладатимемо більшого старання, щоб одного уникнути, а іншого досягти. Яка, справді, користь від насолоди земної? Сьогодні вона є, а завтра – прах розсіяний; сьогодні – вогонь палаючий, а завтра – попіл остиглий. Але не такі блага духовні: вони завжди сяють і цвітуть і з кожним днем стають прекраснішими. Те багатство ніколи не гине, ніколи не перекладається, ніколи не виснажується, ніколи не піддає занепокоєння, заздрості або осуду, не губить тіла, не розбещує душі, не збуджує заздрості, не накликає ненависті, тимчасом як усе це пов’язано з багатством. Та слава не доводить до божевілля, не породжує гордовитості, ніколи не перестає і не затьмарюється. Спокій і насолода на небесах також безперервні, завжди незмінні й безсмертні: не можна знайти для них ні межі, ні кінця. Забажаємо ж, переконую вас, цього життя. Якщо будемо його бажати, то не поставимо ні на що блага теперішні, але почнемо зневажати їх, сміятися з них. Усе, що має кінець, не дуже жадане. Усе, що припиняється, що сьогодні є і чого завтра немає, хоча б то було що-небудь і дуже велике, – усе це здається занадто малим і не вартим уваги. Отже, будемо любити не швидкоплинні, не скороминущі й такі, що спливають, блага, а блага постійні й незмінні, щоб і сподобитися їх, по благодаті й людинолюбству Господа нашого ІІісуса Христа, через Котрого і з Котрим Отцю зі Святим Духом слава нині і повсякчас і на віки віків. Амінь.

Бесіда 45Ін. 6:28-30. Тож сказали Йому: що нам робити, щоб творити діла Божі? Іісус сказав їм у відповідь: Ось діло Боже, щоб ви вірували в Того, Кого Він послав. На це сказали Йому: Яке ж Ти даси знамення, щоб ми побачили й повірили Тобі? що Ти робиш?1. сластолюбство є погибель для душі. – 2. Що таке хліб життя? – 3. Необхідність віри і благодаті для спасіння. – Іісус Христос часто говорив про воскресіння, і причина цього. – 4. Часте нагадування про воскресіння спонукає уникати зла і робити добро. – Воскресіння і суд руйнують долю. – Ніщо не відбувається за потребою або випадково. – Безсумнівність воскресіння і суду: людей без віри спіткає те саме, що й невіруючих за часів потопу і Лота. – Кінець світу раптово спіткає людей. – Докази безсумнівності воскресіння і Страшного Суду.1. Немає нічого гіршого, нічого ганебнішого за обжерливість. Воно робить розум тупим; воно робить душу плотською; воно засліплює і не дозволяє бачити. Ось дивись: це сталося і з іудеями. Оскільки, будучи віддані обжерливості, вони цілком були зайняті предметами життєвими і не думали ні про що духовне, то хоча Христос збуджує їх безліччю слів, сповнених то суворості, то поблажливості, та й за всього цього вони не встають, а, як і раніше, лежать ницою. Поглянь, Він сказав їм: “Ви шукаєте Мене не тому, що бачили чудеса, а тому, що їли хліб і наситилися” (Ін. 6:26), – (і через це) вразив докором; показав, якої треба шукати їжі, сказавши: “намагайтеся не про їжу тлінну”; запропонував їм винагороду в словах: “але про їжу, що перебуває у вічне життя” (Ін. 6:27); нарешті попередив їхнє заперечення, сказавши, що Він посланий Отцем. Що ж вони? Ніби не чуючи нічого, кажуть: “що нам робити, щоб творити діла Божі?” Сказали ж це (як показують подальші обставини) не для того, щоб дізнатися і виконати, а щоб привернути Його – знову дати їм їжу і наситити їх. Що ж Христос? “Ось справа Божа, щоб ви вірували в Того, Кого Він послав”. На це вони сказали: “Яке ж Ти даси знамення, щоб ми побачили і повірили? Отці наші їли манну в пустелі” (Ін. 6:30-31). Нічого немає байдужішого, нічого безглуздішого за ці слова. Тоді як чудо було ще перед їхніми очима, вони говорили так, наче ще не зроблено жодного чуда: “яке ж Ти даси знамення”? І, сказавши це, не надають Йому напризволяще вибір дива; але хочуть поставити Його перед необхідністю здійснити не інше якесь диво, а саме таке, яке було за їхніх предків. Тому-то й кажуть: “батьки наші їли манну в пустелі”, думаючи тим підбурити Його – здійснити таке чудо, яке могло б наситити їх тілесно. Справді, чому вони згадали не про якесь інше з колишніх чудес, хоча їх тоді багато було здійснено і в Єгипті, і над морем, і в пустелі, – але саме про манну? Чи не тому, що сильно бажали її, будучи поневолені обжерливості? Як же ви, що називали Його пророком і хотіли поставити царем, бо бачили диво, – як ви тепер, наче й не було жодного дива, опиняєтесь невдячними й невизнаними, і просите дива, як просили б дармоїди й голодні пси? Чи тепер дорога вам манна, коли душа ваша знемагає? І поміть хитрість їхніх слів. Не сказали: Мойсей створив таке-то чудо, а Ти яке зробиш, – щоб не дратувати Його; але очікуючи від Нього їжі, все ще звертаються до Нього з великою шанобливістю. З іншого боку, не кажуть і того, що Бог створив таке-то чудо, а Ти яке зробиш, – щоб не подати думки, ніби вони рівняють Його Богові. Не згадують і про Мойсея, щоб не подати думки, ніби принижують Його. Але обирають середину, кажучи: “Отці наші їли манну в пустелі”. Христос міг, звісно, сказати: Я звершив чудеса більші, ніж Мойсей, і не потребував жезла, не мав потреби в молитві, але все звершив Сам Собою. Якщо ж ви нагадуєте манну, то ось Я дав вам і хліб. Але тоді не час було говорити це, а була одна турбота звернути їх до їжі духовної. І дивись, з якою безмежною мудрістю Христос відповідає їм: “Не Мойсей дав вам хліба з неба, а Отець Мій дає вам хліб істинний з небес” (Ін. 6:32). Чому ж Він не сказав: не Мойсей дав, а Я; але замість Мойсея вказав на Бога, а замість манни – на Себе? Тому, що великою була неміч слухачів, як це видно з подальшого. І тоді, як Він сказав ці самі слова, Він не зупинив їх. Хоча й спочатку говорив: “Ви шукаєте Мене не тому, що бачили чудеса, а тому, що їли хліб, і наситилися” (Ін. 6:26), і в наступних словах виправляв їх, але, незважаючи на все це, вони не перестають (вимагати хліба). Коли Христос обіцяв самарянці дати воду, то при цьому не згадав про Отця, а просто так сказав: “якби ти знала… Хто каже тобі: дай Мені пити, то ти сама просила б у Нього, і Він дав би тобі воду живу”, – і знову: “вода, яку Я дам” (Ін. 4:10,14), – але не відсилає до Отця. Тут же згадує про Отця, щоб ти зрозумів, якою великою була віра самарянки і якою великою була неміч юдеїв. Але ж манна була не з неба; як же говориться: “з небес”? Так само, як Писання говорить: “птахів небесних”, і знову: “Загримів на небесах Господь” (Пс. 8:9; Пс. 17:14). Хлібом же істинним називає той хліб не тому, щоб чудо над манною було хибним, а тому що вона була образом, а не самою істиною. А згадавши про Мойсея, не протиставив Себе йому, бо юдеї ще не віддавали перевагу Йому перед Мойсеєм, а навпаки, про Мойсея мали вище поняття, ніж про Нього. Тому, сказавши: “не Мойсей дав”, Він не додав: Я даю, але натомість сказав: “Отець дає”. Почувши це, вони знову кажуть: дай нам їсти хліб цей, – бо все ще думали, що це щось чуттєве, все ще чекали на насичення своєї утроби, а тому й стеклися так скоро. Що ж Христос? Мало-помалу підносячи їхню думку, продовжує: “хліб Божий є той, що сходить з небес і дає життя світові” (Ін. 6:33), – не іудеям тільки, а й усьому всесвіту. Тому й не сказав просто – їжу, але – життя, якесь інше і відмінне, щоб показати, що всі були мертві. Але вони все ще поникають долу і кажуть: “подавай нам… такий хліб” (Ін. 6:34). Докоряючи їм за те, що вони, поки припускали трапезу чуттєву, доти стікалися до Нього, а щойно дізналися, що це якась духовна трапеза, то вже не приступають до Нього, Христос каже: “Я – хліб життя: той, хто до Мене прийде, не буде спрагуватиме, і той, хто вірує в Мене, не спрагуватиме ніколи. Але Я сказав вам, що ви і бачили Мене, і не віруєте” (Ін. 6:35-36).
2. Так ще раніше говорив і Іоанн: що відає, каже, “і що Він бачив,… про те й свідчить, і ніхто не приймає свідоцтва Його” (Ін. 3:32). Так само і Христос: “Ми говоримо про те, що знаємо, і свідчимо про те, що бачили, а ви свідоцтва Нашого не приймаєте” (Ін. 3:11). Робить же це, попереджаючи їх і показуючи, що їхнє невір’я не бентежить Його, що Він не шукає слави і знає найпотаємніші їхні думки, як теперішні, так і майбутні. “Я є хліб життя”. Має намір уже приступити до вчення про таїнство, і спочатку розмовляє про Своє божество, кажучи: “Я є хліб життя”, – бо це сказано не про тіло. Про тіло говорить під кінець: “А хліб, який Я дам, є Плоть Моя” (Ін. 6:51), – а тепер говорить про божество. Плоть (Христова) заради Бога Слова є хліб, так само як і цей хліб заради натхнення на нього Духа буває хлібом небесним. Тут Христос не наводить свідків, як у попередній бесіді, бо має свідоцтво в чуді над хлібами, та й юдеї все ще робили вигляд, що вірять Йому, тимчасом як там суперечили Йому і засуджували Його. Ось чому Він тут і говорить прямо. Тим часом юдеї, сподіваючись насолодитися тілесною їжею, залишаються і не бентежаться, аж поки згодом не втратили всякої надії. Але Христос, не дивлячись і на це, не замовк, а навпаки, сказав багато чого, щоб їх напоумити і викрити. Вони ж, які називали Його пророком у той час, як їли, тепер спокушаються і називають Його сином тектона. А тоді не спокушалися, коли їли хліби, але говорили: “це Пророк”, і хотіли зробити Його царем. Мабуть, вони досадували на те, що Він сказав: “Я зійшов з небес”; але справжньою причиною їхнього обурення було не це, а те, що вони втратили всяку надію насолодитися тілесною трапезою. Якби вони справді обурювалися (на ті слова), то їм слід було б запитати і дізнатися, яким чином Він їсть хліб тваринний і як зійшов з неба. Тим часом цього вони не роблять, а нарікають. І що не це їх спокушало, видно з наступного. На Його слова: “Отець Мій дає вам хліб”, вони не сказали: благай Його, щоб дав, а що? “Подавай нам хліб”. Хоча Він і не сказав: Я даю, але: “Отець Мій дає”, проте ж, з бажання їжі, вони визнали, що і Він може подати її. Яким же чином, визнавши, що і Він може подати їжу, вони могли потім спокушатися, і до того ж тоді, коли почули, що Він дає її? Отже, яка ж тому причина? Вони почули, що більше не отримають уже їжі, і тому знову почали не вірити і на виправдання свого невір’я подають те, що Його слово занадто високе. Тому Він і каже: “і ви бачили Мене, і не вірите”, вказуючи, з одного боку, на чудеса, з іншого, на свідчення Писань. “Вони, – каже, – свідчать про Мене” (Ін. 5:39). Ще: “Я прийшов в ім’я Отця Мого, і не приймаєте Мене” (Ін. 5:43). Ще: “як ви можете вірувати, коли один від одного славу приймаєте” (Ін. 5:44)? “Усе, що дає Мені Отець, до Мене прийде, і того, хто прийде до Мене, не вижену геть” (Ін. 6:37).
Дивись, як Він усе робить для спасіння людей. З тією саме метою Він і додав це, щоб не здалося, ніби Він займається предметами непотрібними і говорить без мети. Що ж Він говорить? “Усе, що дає Мені Отець, до Мене прийде;… і Я воскрешу його в останній день” (Ін. 6:37,40). Але чому Він згадує і про загальне воскресіння, в якому братимуть участь і нечестиві, як про особливий дар віруючих у Нього? Тому, що і мова у Нього не просто про воскресіння, але саме про таке воскресіння. Сказавши наперед: “не вижену” його і не погублю нічого з того, що Він Мені дав. (Ін. 6:37,39), Він потім уже говорить про воскресіння. У воскресіння справді одних буде вигнано, як можна бачити зі слів: “візьміть його і киньте в темряву зовнішню” (Мф. 22:13), а інші загинуть, як і це видно зі слів: “Бійтеся більше Того, Хто може і душу, і тіло згубити в геєні” (Мф. 10:28). Таким же чином, слова: життя вічне даю – означають те саме, що слова: “вийдуть ті, хто творив добро, у воскресіння життя, а ті, хто чинив зло, – у воскресіння осуду” (Ін. 5:29). Ось на це-то воскресіння, яке належить людям добрим, Він і вказав тут. А що Він хоче сказати словами: “Усе, що дає Мені Отець, до Мене прийде”? У них Він викриває невір’я юдеїв і показує, що той, хто не вірить Йому, переступає волю Отця, тільки говорить про це не так прямо, а прикрито. Так чинив Він і завжди, коли хотів показати, що невіруючі ображають не Його тільки, а й Отця. Справді, якщо в тому воля Отця і для того прийшов (Христос), щоб спасти весь світ, то невіруючі переступають волю Отця. Отже, коли кого-небудь, каже, веде Отець, то ніщо не може перешкодити йому прийти до Мене. Це Він говорить і нижче: “ніхто не може прийти до Мене, якщо не приверне його Отець” (Ін. 6:44). А Павло сказав, що Він передає їх Отцеві: “коли, – сказано, – віддасть Царство Богові й Отцеві” (1Кор. 15:24). Отже, як Отець, коли дає, тим нічого не позбавляє Себе, так і Син, коли передає, тим нічого не забирає від Себе. Говориться ж про Нього, що Він передає, бо “через Нього” ми отримали “доступ” (Еф.2:18).
3 Але цей самий вираз: “через Нього” – вживається і про Отця, як, наприклад, у цьому місці: “Яким ви покликані в причастя Сина Його” (1Кор. 1:9), тобто волею Отця. І ще: “блаженний ти, Симоне, сину Іониновий, бо не плоть і кров відкрили тобі це” (Мф. 16:17). Тут сенс майже такий: віра в Мене – справа не маловажна, але для неї потрібне навіювання згори. І це Христос стверджує всюди, показуючи, що для цієї віри потрібна душа, істинно доблесна і приваблива Богом. Але, можливо, скаже хто-небудь: якщо все, що дає Отець, приходить до Тебе, і (якщо приходять) ті, яких тільки Він приверне, і ніхто не може прийти до Тебе, якщо не буде дано йому згори, то кому Отець не дає, ті вільні від усякої вини й осуду. Це – порожні слова і одна відмовка. Без сумніву ми маємо потребу і у власній волі, бо повчатися і вірувати – справа волі. Тут же словами: “що дає Мені Отець” Він означає не інше що, як наступне: вірити в Мене – справа не менш важлива, і для того потрібні не роздуми людські, а одкровення згори і душа, що з вдячністю приймає одкровення. А слова: той, хто йде до Мене, врятований буде, – означають: буде користуватися великим піклуванням. Тому-то, каже, Я і прийшов, і сприйняв плоть, і прийняв зрак раба. Потім додає: “Я зійшов з небес не для того, щоб творити волю Мою, але волю Того, Хто послав Мене” (Ін. 6:38). Що ти кажеш? Хіба інша воля – Твоя, а інша – Його? Щоб хто не подумав цього, Христос відхиляє таку думку, кажучи далі: “воля Того, Хто послав Мене, є та, щоб усякий, хто бачить Сина і вірує в Нього, мав життя вічне” (Ін. 6:40). А це хіба не Твоя воля? Як же Ти кажеш в іншому місці: “вогонь прийшов Я низвести на землю, і як бажав би, щоб він уже запалився” (Лк. 12:49)? Якщо ж і Ти хочеш цього, то явно, що в Тебе одна воля з Отцем. Та й в іншому місці Він каже: “як Отець воскрешає мертвих і оживляє, так і Син оживляє, кого хоче” (Ін. 5:21). У чому ж полягає воля Отця? Чи не в тому, щоб не загинув жоден із них? А цього ж хочеш і Ти. Значить, не інша воля та (Отця) і не інша ця (Сина). Так і в іншому місці і ще сильніше Він стверджує Свою рівність з Отцем, кажучи: Я і Отець “прийдемо… і оселю в нього зробимо” (Ін. 14:23). Отже, слова Його мають такий зміст: Я прийшов зробити не інше що, як те, чого хоче і Отець, і в Мене немає якоїсь особливої Своєї волі, окрім волі Отця, бо все батьківське належить Мені, і все Моє належить Отцеві. Якщо ж у Отця і Сина все спільне, то Він справедливо каже: “не для того, щоб творити волю Мою”. Але тут Він не сказав так, але дотримувався цього до кінця. Предмети піднесені, як я сказав, Він поки що приховує і ставить у тіні, щоб показати, що, якби Він сказав: то воля Моя, то ним знехтували б; тому каже: і Я сприяю тій волі (тобто Отця), щоб тим сильніше вразити їх. Він говорив ніби так: що ви думаєте? Що, не віруючи, гнівите Мене? Ні, ви дратуєте Отця Мого. “Воля ж Отця, що послав Мене, є та, щоб із того, що Він дав Мені, нічого не погубити” (Ін. 6:39). Тут показує, що не потребує їхньої пошани і прийшов не за Своєю потребою, і не для честі від них, але для їхнього спасіння. Це ж Він сказав і в попередній бесіді: “не приймаю слави від людей” (Ін. 5:41), і ще: “кажу це для того, щоб ви спаслися” (Ін. 5:34). Та й за всякого випадку Він намагається показати, що прийшов для їхнього спасіння. Каже ж, що готує славу Отцеві, щоб тим відхилити від Себе всяку підозру. А що з цією метою Він говорив так, це найяскравішим чином відкрив у наступних словах: Той, хто шукає волі своєї, каже: “шукає слави собі, а Хто шукає слави Тому, Хто послав Його, Той істинний, і нема в Ньому неправди” (Ін. 7:18). “Воля Того, Хто послав Мене, є та, щоб усякий, хто бачить Сина і вірує в Нього, мав життя вічне, і Я воскрешу його останнього дня” (Ін. 6:40). Для чого Він так часто і при кожному випадку говорить про воскресіння? Щоб не думали, ніби промисел Божий обмежується тільки теперішніми речами, і тому не впадали б у зневіру, якщо тут не насолоджуються благами, але сподівалися б на блага майбутні, і не зневажали б його, якщо не зазнають покарання в теперішньому житті, але очікували б на життя прийдешнє.
4. Але якщо від частої співбесіди про воскресіння нічого не набули вони (юдеї), то постараємося набути ми. Чи захочемо ми несправедливо збагатитися або викрасти що-небудь, або зробити інший якийсь нечесний вчинок, – негайно наведемо собі на думку той день, уявімо те судилище, – і ця думка сильніше за будь-яку вузду стримає погане наше прагнення. Будемо постійно говорити і собі, й іншим: є воскресіння і на нас чекає страшне судилище. Якщо когось побачимо пихатим і пихатимся теперішніми благами, скажемо йому те ж саме, і оголосимо, що все це залишиться тут. Якщо знову побачимо іншого пригніченим скорботами і зневіреним, скажемо і йому те ж саме, вказуючи на те, що скорботам буде кінець. Якщо також побачимо когось відданим безпечності й лінощам, уявімо йому знову те саме, виставляючи на вигляд, що треба буде віддати звіт у безпечності. Ця промова краще від усяких ліків може вилікувати душу.
І справді, є воскресіння, і воскресіння біля дверей, не далеко, але близько. “Ще трохи, – каже Павло, – і Прийдешній прийде, і не забариться” (Євр. 10:37), і в іншому місці: “усім нам треба з’явитися перед судделієм Христовим” (2Кор. 5:10), тобто і злим, і добрим, – тим, щоб перед усіма потерпіти безслав’я, – цим, щоб перед усіма виявитися ще славнішими. Як тут судді і злих карають, і добрим віддають честь відкрито перед усіма, так точно буде і там, щоб для одних було більше сорому, а для інших більше слави. Будемо ж уявляти собі це щодня. Якщо матимемо це в думках, то ніщо з речей теперішніх і скороминущих не втримає нас, тому що видиме тимчасове, а невидиме вічне. Будемо ж невпинно говорити і собі, й іншим: є воскресіння, і суд, і звіт у справах. Нехай говорять і всі ті, які допускають долю, – і вони негайно звільняться від цієї гнилої хвороби. Адже якщо є воскресіння і суд, то немає долі, скільки б вони не сперечалися і не сперечалися. Але я соромлюся, що вчу християн про воскресіння. Кого потрібно вчити, що є воскресіння, і хто не цілком переконаний, що все відбувається не за необхідністю, і не просто, і не абияк, той, очевидно, не християнин. Тому я прошу і благаю: очистимо себе від усякого зла і зробимо все, щоб отримати прощення і виправдання того дня. Але, можливо, хто-небудь скаже: та коли буде смерть, коли воскресіння? Ось скільки вже минуло часу, – і нічого такого не сталося? Але буде, – повірте. Адже і перед потопом те саме говорили і сміялися над Ноєм; але прийшов потоп і всіх цих невіруючих поглинув, і тільки його одного, хто вірував, залишив у живих. І за Лота не очікували тієї, згори посланої страти, доки блискавки і громи, що спали, не знищили всіх. І ні тоді, ні за Ноя не було жодної попередньої вказівки на те, що мало трапитися; але лихо прийшло несподівано, в той час, коли всі бенкетували, пиячили й упивалися. Так настане і воскресіння, не з попередніми будь-якими ознаками, але серед нашого благополуччя. Тому Павло й каже: “коли говоритимуть: “мир і безпека”, тоді раптово спіткає їхнє лихо, так само, як мука пологами спіткає ту, що в утробі має, і не втечуть” (1Сол. 5:3). Так влаштував це Бог для того, щоб ми завжди були пильними і не віддавалися безпечності серед самої безпеки.
Що ти кажеш? Не чекаєш на воскресіння і суд? Це сповідують і демони, – а ти не сповідуєш? “Прийшов Ти сюди, – кажуть вони, – передчасно мучити нас” (Мф. 8:29). Якщо ж кажуть, що буде мука, то знають, звичайно, буде і суд, і звіт, і покарання. Не будемо ж прогнівляти Бога, крім худих справ, ще й невір’ям слову про воскресіння. Як у всьому іншому Христос був початком для нас, так і в цьому. Тому Він називається і первіснонародженим із мертвих. А якби не було воскресіння, то як би Він міг бути первіснонародженим, коли ніхто з мертвих не піде за Ним? Якби не було воскресіння, то як би могла зберегтися правда Божа, коли стільки злих людей благоденствують, і стільки добрих страждають і в стражданні закінчують життя? Де всі ці люди отримають за своїми достоїнствами, якщо немає воскресіння? Ніхто з тих, хто живе праведно, не сумнівається у воскресінні; але щодня молиться. Промовляючи цей святий вислів: “Нехай прийде Царство Твоє” (Мф. 6:10). Хто ж не вірує у воскресіння? Люди, які йдуть оскверненими шляхами і проводять нечисте життя, як каже пророк: “у всякий час шляхи його згубні; суди Твої далекі для нього” (Пс. 9:26). Справді, неможливо людині вести життя чисте, коли вона не вірує у воскресіння. А хто не знає за собою нічого лихого, ті й говорять, і бажають, і вірять, що отримають відплату. Не будемо ж гнівити Бога, але послухаємо Христа, Який каже: “Бійтеся Того, Хто може і душу, і тіло погубити в геєні” (Мф. 10:28). Боязнь ця зробить нас кращими, і таким чином, ми, позбувшись цієї погибелі, удостоїмося Царства Небесного, якого й нехай сподобимося всі ми, по благодаті й людинолюбству Господа нашого Іісуса Христа, через Якого і з Яким Отцю, із всесвятим і життєдайним Духом, що поклоняється Йому, слава нині і повсякчас і в безкінечні віки віків. Амінь.

Бесіда 46Ін. 6:41-42. Обурювалися на Нього юдеї за те, що Він сказав: Я є хліб, що зійшов з небес. І казали: Чи не Іісус це, син Йосипів, Якого батька й Матір ми знаємо? Як же говорить Він: Я зійшов з небес?1. Бог привертає до себе людей, не пригнічуючи їхньої свободи волі. – Спростування маніхеїв з цього предмету. – 2. Різниця між манним і істинним хлібом життя. – 3 и 4. Велич і надмірність любові Іісуса Христа в божественній євхаристії. – Сутність і значення євхаристії для нашого спасіння. – Хто негідно причащаються тіла і крові Господньої, будуть покарані, як ті, що розпинали Його.1. “Їхній бог – черево, і слава їхня – в соромі”, – говорив про деяких людей Павло в посланні до Филип’ян (Флп. 3:19). Що такими ж були і юдеї, видно і з попередніх обставин, видно і з того, що вони говорили, прийшовши до Христа. Коли Він дав їм хліб і наситив їхнє черево, вони пророком називали Його, і царем хотіли поставити; а коли викладав їм вчення про їжу духовну, про життя вічне, коли розмовляв про воскресіння і підносив їхню думку, і коли особливо слід було б дивуватися Йому, – тоді вони нарікають і відступають від Нього. Тим часом, якщо Він пророк, як вони колись казали, – а Він і справді є той, про якого сказав Мойсей: “Пророка… з братів твоїх, як і мене, виведе тобі Господь, Бог твій, – Його слухайте” (Повт. 18:15), – то вони мали б слухати Його, коли Він казав: “Я зійшов з небес”; та вони не слухали, а нарікали. Вони ще поважали Його за недавнє чудо над хлібами, і тому явно не суперечили, але наріканням висловлювали свою досаду на те, що Він не дав їм трапези, якої вони хотіли, і посеред нарікань говорили: “Чи не Іісус це, сину Йосиповий”? З цих слів видно, що вони ще не знали навіть про Його дивовижне і надзвичайне народження, через що і називають Його сином Йосипа. І Христос не докоряє їм і не каже: “Я не син Йосипа” – не тому, щоб Він був син Йосипа, а тому, що вони ще не могли почути про те дивовижне народження. Якщо ж вони не могли ясно почути про Його народження тілесне, то не могли тим більше – про невимовне, гірське. Якщо Він не відкрив їм приниженого, то тим більше не міг би говорити їм про ті речі. І хоча їх багато спокушало Його походження від простого і незнатного батька, проте ж Він не відкрив (істини), щоб усуваючи одну спокусу, не породити іншої. Що ж Він відповідає на їхні нарікання?
“Ніхто не може прийти до Мене, якщо не приверне його Отець, що послав Мене” (Ін. 6:44). На це нападають маніхеї і кажуть, ніби ніщо не залежить від нас. Тим часом ці-то слова особливо і доводять, що ми владні у своєму свавіллі. Але яка, кажуть, потреба залучати, якщо хто сам приходить до Нього? Знову і це не знищує нашої волі, а навпаки показує, що ми потребуємо допомоги. Тут (Христос) говорить не про всякого, хто приходить, але про того, хто користується великим сприянням (від Бога). Далі показує і спосіб, яким Отець приваблює. А щоб юдеї знову не подумали про Бога чогось чуттєвого, Він додав: “це не те, щоб хто бачив Отця, крім Того, Хто є від Бога; Він бачив Отця” (Ін. 6:46). Як же, запитаєш, приваблює? Це давно показав пророк, провіщаючи і кажучи: “будуть усі навчені Богом” (Ін. 6:45). Чи бачиш гідність віри? Чи бачиш, як, за пророкуванням пророка, люди мають бути навчені “не людьми і не через людину” (Гал. 1:1), але самим Богом? Тому-то, щоб надати достовірності Своїм словам, Він і відіслав юдеїв до пророків. Але якщо сказано, що всі будуть навчені Богом, то чому, запитаєш, дехто не вірує? Через те, що ті слова сказані про більшу частину людей, або ще – пророцтво вказує не взагалі на всіх, але на всіх охочих. Учитель стоїть перед усіма, і всім готовий дати і повідомити своє вчення. “І Я воскрешу його в останній день” (Ін. 6:40). Не мала тут означається гідність Сина: якщо Отець приваблює, то Він воскрешає. Але цим Він не відокремлює Своїх справ від Отця (як це можливо?), а тільки показує рівність могутності. Чому, як у тому місці, сказавши: “і Отець, що послав Мене… засвідчив про Мене” (Ін. 5:37), слідом за тим Він відіслав юдеїв до Писання, щоб хто-небудь із них не став даремно багато трудитися над поясненням Його слів, так і тут, щоб не почали, як і раніше, підозрювати Його, відсилає їх до пророків, яких вельми часто і наводить, щоб показати, що Він не супротивник Отця. Що ж, скажеш, ті, хто жив до того часу, хіба не були навчені Богом? Що ж тут особливого? Те, що тоді люди навчалися божественних істин за посередництвом людей, а тепер навчаються через єдинородного Сина Божого і Духа Святого. Далі Христос додає: “це не те, щоб хто бачив Отця, крім Того, Хто є від Бога”, розуміючи тут ці слова (є від Бога) не про причину буття, але про властивість істоти. Якби Він розумів ту думку, то в чому б тоді полягала перевага Сина і його відмінність від нас? І ми ж усі від Бога. Для чого ж, скажеш, Він не висловив цього ясніше? Заради немочі юдеїв. Якщо вони так спокусилися і словами: “Я зійшов з небес”, то що було б з ними, якби Він додав і це? А хлібом тваринним називає Себе тому, що від Нього залежить наше життя і теперішнє, і майбутнє. Тому й додав: “Той, хто поїсть цей хліб, буде жити навіки” (Ін. 6:51), маючи на увазі тут під хлібом або спасенні догмати та віру в Нього, або Своє тіло, бо і те, і інше укріплює душу. Хоча в іншому випадку при Його словах: “хто додержиться слова Мого, той не скуштує смерті” (Ін. 8:52) юдеї спокусилися, але тепер нічого такого не трапилося, мабуть, через те, що вони ще поважали Його, заради чуда над хлібами.
2. Зауваж ще й те, звідки Він виводить відмінність між цим хлібом і манною: з наслідків вживання тієї та іншої їжі. Показуючи, що манна не принесла жодної особливо користі, Він додав: “батьки ваші їли манну в пустелі, і померли” (Ін. 6:49). Потім представляє найпереконливіший доказ того, що вони удостоїлися незрівнянно більшого дару, ніж їхні батьки, натякаючи на чудових чоловіків, які були при Мойсеї. Тому, сказавши, що ті, хто їв манну, померли, Він додав: “Той, хто їсть цей хліб, житиме повік” (Ін. 6:51). І слово: “в пустелі” Він вжив не без мети, але щоб дати помітити, що манна і тривала недовго, і не перейшла в обітовану землю; а цей хліб не такий. “А хліб, що Я дам, є Плоть Моя, яку Я віддам за життя світу” (Ін. 6:51). Справедливо тут може хтось у подиві запитати: чи було б добре говорити ці слова, коли вони аж ніяк не послугували для повчання і не принесли жодної користі, а навпаки, навіть нашкодили тим, котрі були вже повчальні? “Відтоді, – сказано, – багато хто з учнів Його відійшов від Нього” (Ін. 6:66), кажучи: “які дивні слова! хто може це слухати?” (Ін. 6:60). Адже можна було це дати одним учням, з якими, як зауважив Матвій, Христос і розмовляв особливо. Що ж відповідати на це? Те, що і в цьому випадку ці слова були вельми корисними і потрібними. Оскільки юдеї настійно просили в Нього їжі, але – тілесної, і, згадуючи про їжу, яка була послана їхнім предкам, вважали манну чимось великим, то Він і згадує про їжу духовну, бажаючи показати, що все це було образом і тінню, а ця їжа є сама істина “речей” (Євр. 10:1). Але належало, кажуть, сказати: Отці ваші їли манну в пустелі, а Я дав вам хліб. Але в цьому велика відмінність. Це чудо (над хлібами) здавалося навіть меншим за те (дарування манни), тому що манна була послана з неба, а чудо над хлібами було здійснене на землі. Отже, оскільки вони домагалися їжі, що сходила з неба, то Він часто й говорив: “Я зійшов з небес”. Якщо ж хто поцікавиться дізнатися, для чого Він завів мову і про таїнства, то ми скажемо йому, що було дуже завчасно сказати і про них. Темрява слів завжди підбурює слухача і робить його більш уважним. Тому юдеям не спокушатися слід було, а навпаки запитати і дізнатися. Але вони віддаляються. І якщо вони вважали Його пророком, то повинні були повірити Його словам.
Таким чином причина спокуси полягала в їхній нерозумності, а не в незрозумілості мови. Але ти дивись, як Він мало-помалу прив’язував до Себе учнів. Вони кажуть: “До кого нам іти? Ти маєш дієслова вічного життя” (Ін. 6:68), незважаючи на те, що тут Він представляє вже Себе дарувальником, а не Отця, кажучи: “хліб, що Я дам, є Плоть Моя”. Але народ не так, а навпаки: “які дивні слова”, каже він чомусь і йде. Тим часом це вчення було не нове якесь і надзвичайне. На нього прикровенно вказав ще раніше Іоанн, назвавши Христа Агнцем. Але і при всьому тому, скажеш, народ не розумів. Знаю це і я; але не розуміли також і учні. Якщо вони ще нічого ясно не знали про воскресіння, а тому й не розуміли, що б таке означало: “Зруйнуйте храм сей, і Я за три дні збудую його” (Ін. 2:19), то ще набагато менше могли зрозуміти ті слова, тому що вони темніші за ці. Що воскресали пророки, це вони знали, хоча Писання говорить про це і не так ясно; але щоб хто-небудь їв плоть, про те ніколи не говорив жоден із пророків. І проте ж учні повірили Христу, слідували за Ним і сповідували, що Він має дієслова життя вічного. Обов’язок учня – не розбирати із зайвою цікавістю слів учителя, але слухати, вірити і чекати належного часу для вирішення здивувань. Чому ж, скажеш, (з деякими) сталося протилежне і вони повернулися назад? Причина – в їхній нерозумності. Як тільки спаде на думку питання: “як?” – разом із тим з’являється і невіра. Тому бентежився і Никодим, кажучи: “як може людина… увійти в утробу матері своєї?” (Ін. 3:4). Тому бентежаться і вони, кажучи: “як Він може дати нам їсти Плоть Свою?” (Ін. 6:52). Якщо ти тепер питаєш: як? – то чому не говориш того ж і про хліби? Як із п’яти Господь зробив таку безліч? Очевидно, вони тоді думали тільки про те, як би насититися, а не про те, щоб зрозуміти чудо. Але тоді, скажеш, сам досвід навчав їх. Якщо так, то з того ж самого досвіду їм слід було без зусиль прийняти і це вчення. Для того-то Христос наперед і вчинив те чудо, щоб вони, навчені ним, вірили вже й тому, що Він після говорив. Отже, юдеї в той час не отримали жодної користі від сказаного; а ми вже насправді користуємося цим благодіянням. Тому й потрібно знати чудо цих таїнств – у чому воно полягає, для чого дано і яка від нього користь. “Одне тіло, – сказано, – ми буваємо і члени… від плоті Його, і від кісток Його” (Еф.4:4, 5:30). Нехай слухають ці слова посвячені!
3 Отже, щоб не любов’ю тільки, а й самою справою бути нам членами плоті Христової, будемо причащатися цієї плоті. А це буває через їжу, яку Христос дарував, щоб висловити Свою велику любов до нас. Для того Він змішав самого Себе з нами і розчинив тіло Своє в нас, щоб ми склали щось єдине, як тіло, поєднане з головою. І це знак найсильнішої любові. На це вказував і Йов, коли говорив про своїх домочадців, які так сильно любили його, що бажали зростися з його плоттю: “хто б дав нам насититися плоттю його?” (Йов. 31:31). Так говорили вони, бажаючи висловити свою велику любов до нього. З цією ж метою так вчинив і Христос: щоб ввести нас у більшу співдружність із Собою і показати Свою любов до нас, Він дав охочим не тільки бачити Його, а й відчувати на дотик, їсти, торкатися зубами плоті Його, з’єднуватися з Ним, насичуватися Ним усяке бажання. Будемо ж відходити від цієї трапези, як леви, що дихають вогнем, страшні для диявола, розмірковуючи про нашого Главу і про ту любов, яку Він показав до нас. Часто батьки віддають дітей своїх на вигодовування іншим; а Я, каже (Спаситель), не так, але живлю вас Своєю плоттю, Самого Себе пропоную вам, бажаючи, щоб усі ви були шляхетні, і подаючи вам благі надії на майбутнє. Хто віддав вам самого себе тут, той тим більше (зробить для вас) там. Я захотів бути вашим братом; Я заради вас долучився до плоті й крові; і цю плоть і кров, через які Я зріднився з вами, Я знову викладаю вам.
Ця кров надає нам вигляду квітучого і царського; народжує красу неймовірну; не дає в’янути шляхетності душі, безперестанку напоюючи її та живлячи. Наша кров, що утворюється з їжі, не раптом стає кров’ю, але (спочатку) буває чимось іншим; а ця кров не так, але негайно ж напаяє душу і надає їй якусь велику силу. Ця кров, гідно прийнята, відсторонює і далеко проганяє від нас демонів, закликає ж до нас ангелів і Владику ангелів. Демони біжать звідти, де бачать Владикову кров, а ангели туди стікаються. Пролита (на хресті), ця кров омила весь всесвіт. Багато про цю кров любомудрував і блаженний Павло в посланні до Євреїв. Ця кров очистила місце недоступне і святе святих. Якщо ж її образ мав таку силу і в храмі єврейському, і в Єгипті, коли кров’ю були помазані дверні одвірки, то набагато більше – сама істина. Ця кров освятила золотий жертовник. Без неї архієрей не наважувався входити в місце недоступне. Ця кров поставляла у священика. Вона в образах омивала гріхи. Якщо ж в образах вона мала таку силу; якщо смерть так боялася тіні, – то чи може, скажи мені, не злякатися самої істини? Ця кров – спасіння душ наших. Нею душа омивається; нею прикрашається; нею запалюється. Вона робить нашу душу чистішою за золото. Ця кров вилилася, – і зробила небо для нас доступним.
4. Страшні воістину таїнства Церкви, страшний воістину жертовник. З раю виходило джерело, що виливало чуттєві ріки; від цієї ж трапези походить джерело, що виводить ріки духовні. При цьому джерелі насаджені не верби безплідні, а дерева, що досягають до самого неба і приносять плід завжди стиглий і ніколи нев’янучий. Якщо хто нудиться від спеки, – нехай іде до цього джерела і прохолодить свій жар, бо це джерело знищує посуху й освіжає все попалене, – попалене не сонцем, а розпеченими стрілами (диявола). Його початок – згори, і витік його там же, і звідти він напаюється. У цього джерела багато потоків, які виводить Утішитель, а посередником при цьому буває Син, не заступом торуючи їм дорогу, а відчиняючи в нас прихильність. Це джерело є джерелом світла, що виливає промені істини. До нього стікаються і гірські сили, щоб споглядати красу його потоків, тому що вони ясніше бачать і силу належних дарів, і неприступне їхнє сяйво. Якби можливо було, щоб хто-небудь вклав свою руку або язик у розплавлене золото, – вони негайно озолотилися б. Точно таку ж і ще набагато більшу дію справляють і тут на душу належні таємниці. Сильніше за вогонь кипить і прагне ця річка, але не спалює, а тільки очищає все, чого торкається. Ця кров здавна була утворена на жертовниках, у закланнях, визначених законом. Вона є ціна всесвіту; нею Христос купив Церкву; нею Він всю її прикрасив. Як той, хто купує слуг, дає за них золото і тому, бажаючи їх прикрасити, прикрашає золотом, так і Христос і купив нас кров’ю, і прикрасив кров’ю. Ті, хто долучається до цієї крові, стоять разом з ангелами, архангелами та гірськими силами, зодягнуті в царський одяг Христовий і маючи духовну зброю. Але цим я ще не сказав нічого великого: вони бувають одягнені в самого Царя. Але наскільки велике і дивовижне це таїнство, настільки ж правдиве й те, що якщо приступиш до нього з чистотою, приступиш на спасіння; якщо ж із совістю лукавою – на покарання і муки. “Бо, – сказано, – хто їсть і п’є Господа недостойно, той їсть і п’є осуд собі” (1Кор. 11:29). Якщо і тих, хто оскверняє царську порфіру, карають однаково з тими, хто роздирає її, то що дивного, якщо ті, хто приймає тіло з нечистою думкою, будуть покарані так само, як і ті, хто понівечив його цвяхами? Дивись, на яке страшне покарання вказує Павло у словах: “Якщо той, хто знехтував законом Мойсеєвим, за наявності двох або трьох свідків, без милосердя карається смертю, то наскільки найтяжчому покаранню, думаєте, підлягає той, хто зневажає Сина Божого, і не шанує як святиню Кров заповіту, що нею освячений” (Євр. 10:28-29)? Будемо ж, улюблені, уважні до самих себе, насолоджуючись такими благами. І якщо народиться в нас бажання сказати що-небудь сороміцьке, або помітимо, що нами опановує гнів чи інша якась пристрасть, – подумаємо, чого ми удостоєні, якого отримали Духа. Така думка приборкає наші божевільні пристрасті. Та й доки ми будемо прив’язані до теперішнього? Доки не повстанемо? Доки будемо не дбати про своє спасіння? Подумаймо, чого нас удостоїв Бог, подякуймо, прославимо Його – не вірою тільки, а й самими ділами, щоб сподобитися і майбутніх благ, по благодаті і людинолюбству Господа нашого ІІісуса Христа, з Яким Отцю, зі Святим Духом, слава, нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Евангелие от Иоанна помещено в каноне Нового Завета после Евангелия от Луки; состоит из 21 главы, причем последняя глава является дополнительной и в ней говорится об авторе Евангелия.

Беседа 1

1. Похвала Евангелию от Иоанна. Его превосходство и польза. – Кто могут понимать его. – 2. Возвышенность Иоанна. – Как нужно слушать Евангелие. – Необходимость известного расположения к Слову Божию. – 3. Не нужно бросать святыни псам. – 4. Описание настроений, которые требуются для слушания Евангелия. – Нужно избегать театральных зрелищ и твердо стоять в единении с Богом и церковью. – Должно иметь внимательный слух.

Зрители подвигов телесной борьбы, как скоро узнают, что пришел откуда-нибудь мужественный и уже увенчанный борец, все стекаются, чтобы видеть его ратоборство, искусство, силу. Тогда видишь, как на зрелище, наполненном бесчисленным множеством народа, все направляют чувственные и мысленные взоры, чтобы ничего тут не оставить без внимания.

Если потом прибудет какой-нибудь замечательный музыкант, то опять те же самые люди наполняют зрелище, и, оставив все, что было у них в руках, иногда даже нужное какое-нибудь и настоятельное дело, сидят на возвышении, и с большим вниманием слушают пение и музыку, испытывая их благозвучие.Так обыкновенно делает простой народ. А сведущие в словесных науках то же самое делают в отношении к софистам. И у тех есть свои зрелища и слушатели, рукоплескания и приговоры, и строгие испытания речей.Если же зрители борцов, зрители и вместе слушатели риторов и музыкантов сидят на зрелище с таким вниманием, то сколько усердия и внимания по справедливости должны вы оказывать, когда не певец какой-нибудь и не софист выходит на подвиг, но когда вещает муж с небес, и издает глас сильнее грома?Своим гласом Он объял и наполнил всю вселенную, не потому, чтобы вопиял слишком громко, но потому, что двигал язык силою божественной благодати. И то удивительно, что такой сильный голос нисколько не груб или неприятен, но приятнее и вожделеннее всякого музыкального созвучия, способен даже увлекать, и, сверх всего этого, он совершенно свят, достоин трепетного благоговения, преисполнен столь великими тайнами и доставляет столько благ, что принимающие и сохраняющие их со тщанием и ревностью уже как бы перестают быть людьми и не остаются на земле, но, становясь выше всего житейского и присоединяясь к лику ангельскому, живут на земле, как бы на небе.Сын грома. Возлюбленный (ученик) Христов, столп церквей, сущих по вселенной, тот, кто имеет ключи неба, кто испил чашу Христову и крещением Его крестился, кто с дерзновением возлег на перси Господни, – вот он ныне приходит к нам не с тем, чтобы представить какое-нибудь вымышленное зрелище или прикрывать себя личиною (не в таком роде он и говорить будет); не всходит он на возвышенное место, не ударяет ногою под музыку, не украшается позлащенною одеждою.Он входит в одежде, имеющей красоту безыскусственную; он является нам облеченный во Христа, обув красные ноги свои в уготование благовествования мира; пояс – не на персях, но на чреслах, не из кожи пурпурного цвета, не золотом покрытый сверху, но сотканный и составленный из самой истины.Таков он ныне является нам, без всякого лицеприятия; нет у него ни притворства, ни вымыслов, ни басней, но с открытою главою он возвещает открытую истину. Будучи сам по себе таким, он не иное внушает и слушателям своим видом, взорами, голосом. Он не имеет нужды в каких-нибудь орудиях для вещания. Как, например, в цитре, или лире, или в чем-нибудь подобном; он все совершает своим языком, издавая голос приятнее и гораздо полезнее всякой игры на цитре и (всякой) музыки.Местом действия служит для него все небо; зрелищем – вселенная; зрителями и слушателями – все ангелы и из людей те, которые подобны ангелам, или желают такими сделаться. Только такие могут отчетливо постигать это благозвучие, обнаруживать его и в делах (своих) и быть такими слушателями, какими надобно быть. Все другие, как малые дети, хотя и слушают, но не разумеют того, что слушают, а увлекаются только удовольствиями и детскими играми.Так все люди веселые, роскошные, живущие для богатства, для почести и чрева, хотя и слушают иногда, что (им) говорят, но на деле не показывают ничего великого и возвышенного, потому что однажды навсегда прилепились к брению и праху.Апостола этого окружают горние силы, дивясь благообразию души его, разуму и красоте его добродетели, которую он привлек (к себе) и самого Христа и получил благодать духовную. Настроив свою душу подобно благозвучной, украшенной драгоценными камнями и имеющей златые струны лире, он достиг того, что через нее Духом возгласил нечто великое и возвышенное.

Итак, будем внимать не рыбарю, не сыну Заведееву, но тому, кто ведает глубины Божии, то есть Духу, движущему эту лиру. Он ничего человеческого не будет говорить нам, но все, что ни скажет, будет из глубины Духа, из тех тайн, которые даже и ангелы не знали прежде, нежели они совершились. И ангелы вместе с нами через глас Иоанна и через нас научились тому, что мы познали: «дабы ныне соделалась известною через Церковьначальствам и властям на небесах многоразличная премудрость Божия»(Еф. 3:10).

Итак, если и начала, и власти, и херувимы, и серафимы познали это через Церковь, то очевидно, что и они с великим тщанием занимались этим поучением. Таким образом мы и тем уже не мало почтены, что ангелы вместе с нами научились тому, чего прежде не знали. А что (они узнали) и через нас, об этом пока не буду говорить.Итак, окажем и мы со своей стороны безмолвное благоговение, не ныне только и не на тот только день, когда слушаем, но в продолжение всей (своей) жизни, потому что слушать его всегда хорошо. Если нам желательно знать, что делается в чертогах царских, как например, что делает или предпринимает царь касательно своих подданных, хотя часто это нисколько не относится к нам, то не гораздо ли более вожделенно слышать, что изрек Бог, и особенно, когда всё это нас касается?А всё это (Иоанн) с точностью скажет нам, как друг самого (небесного Царя), или, лучше, как такой муж, который имеет в себе Его Самого говорящего, и от Него слышал всё, что Он – от Своего Отца. «Я назвал вас друзьями, – говорил Он, – потому что сказал вам все, что слышал от Отца Моего» (Ін. 15:15). Итак, подобно тому, как если бы мы вдруг увидели кого-нибудь сходящего свыше, с высоты неба, и обещающего сказать нам в точности, что там (происходит), и конечно все стеклись бы к нему, подобно тому поступим и ныне. Именно с неба собеседует с нами этот муж.Он не от мира, как говорит и сам Христос: «вы не от мира …сего» (Ін. 15:19). В нем вещает Утешитель вездесущий и с такою же точностью ведущий «Божие», с какой душа человеческая знает в себе «свое», – Дух святости, Дух правый, владычественный, руководящий на небеса, дающий другие очи, способные видеть будущее, как настоящее, и сподобляющий нас еще во плоти созерцать то, что есть на небесах.Итак, будем оказывать ему безмолвное внимание в продолжение всей нашей жизни. Никто пусть не остается здесь ленивым, сонливым, нечистым. Переселимся к небесам, потому что он вещает только там, и только тем, которые там обитают. А если будем оставаться на земле, то не получим отсюда никакой важной пользы. Слова Иоанна не относятся к тем, которые не хотят отстать от жизни скотской, точно так же, как и его не касаются здешние дела. Гром поражает наши души, имея и незначительный звук, а его голос не устрашает никого из верных; напротив, еще освобождает от страха и смущения душевного, и поражает только демонов и тех, которые им работают.Итак, чтобы нам видеть, как он их поражает, сохраним безмолвие, как внешнее, так и внутреннее, особенно внутреннее. Какая, в самом деле, польза, когда уста безмолвствуют, а душа возмущается и имеет в себе сильную бурю? Я ищу безмолвия в душе, в помыслах, так как и внимательного требую слуха. Да не увлекает же нас страсть к богатству, ни любовь к славе, ни сила гнева, ни волнение других страстей.Невозможно слуху неочищенному уразуметь как должно высоту изреченных глаголов, уразуметь, или познать, как следует, силу этих страшных и неизреченных таин и всякое добро, заключающееся в этих божественных изречениях. Если нельзя хорошо изучить игры на свирели и цитре, не устремив к тому всего ума, то как можно уразуметь таинственный глас слушателю, сидящему с безпечною душою?

Так и Христос научает: «Не давайте святыни псам и не бросайте жемчуга вашего перед свиньями»(Мф. 7:6). Бисером Он называет эти самые речения, хотя они гораздо драгоценнее бисера, и называл только потому, что у нас нет ничего ценнее этой вещи. Потому и сладость слова Писания часто имеет обычай сравнивать с медом, не потому, что такова только была её мера, но потому, что у нас нет ничего другого слаще меда.

А что оно несравненно превосходит и драгоценность камней и сладость всякого меда, послушай, как пророк говорит о нем, показывая его превосходство. «вожделеннее, – говорит он, – золота и многоценного камня, слаще сотового меда. Но это только для здоровых, – почему и присовокупляет пророк: «Ибо раб Твой хранит их» (Пс. 18:11-12). И опять в другом месте, назвав их сладкими, присовокупил: «гортани моей». «Как сладки, – говорит он, – гортани моей слова Твои!» (Пс. 118:103). И еще, выражая их превосходство, говорит: «слаще меда и капель сота устам моим» (Пс. 18:11,15) – потому что он имел крепкое здравие душевное.Так и мы не будем приступать к ним в болезни, но, уврачевав сперва душу, примем эту пищу. Для того я так много и говорю предварительно, еще не касаясь самих изречений Евангелия, чтобы каждый освободился от всякого вида болезни, и таким образом как бы взошел на самое небо, взошел чистым, отложив гнев, заботы, житейские тревоги и все иные страсти. Не очистив таким образом предварительно души, невозможно получить отсюда никакой важной пользы. И никто не говори мне, что мало времени для будущего собрания. Не только в пять дней, но и в одну минуту можно переменить всю свою жизнь.

Скажи мне, есть ли что хуже разбойника и человекоубийцы? Не крайняя ли это степень зла? И однакож разбойник вдруг взошел на высоту добродетели и перешел в самый рай, не имея для этого нужды ни во многих днях. Ни даже в половине одного дня; довольно было для этого одной минуты. Следовательно, можно вдруг перемениться и сделаться златым, вместо бренного. Так как добродетель и порок происходят не от природы, то и перемена легка и не подвержена никакому насилию. «Если захотите и послушаетесь, – говорит Бог, – то будете вкушать блага земли» (Іс. 1:19).Видишь ли, что нужно одно только хотение? Но хотение – не обыкновенное, общее многим, а тщательное. Я знаю, что ныне все желают воспарить на небо; но надобно доказать это желание в самых делах. И купец, желая обогатиться, не останавливает своего желания только на одной мысли, но снаряжает корабль, собирает корабельщиков, приглашает кормчего, снабжает судно всем, что нужно, берет в заём золото, переплывает море, отправляется в чужую землю, претерпевает множество опасностей и все прочее делает, что известно мореплавателям.Так и мы должны доказывать свое желание. И мы ведь совершаем плавание, не из (одной) земли в (другую) землю, но от земли к небу. Соделаем же ум наш способным к управлению, так, чтобы он возносил нас горе, а корабельщиков сделаем послушными ему; снарядим крепкий корабль, которого не могли бы потопить злоключения и скорби житейские, который не воздымался бы духом надмения, но был легок и скор в плавании.Если мы устроим таким образом корабль, кормчего и корабельщиков, то будем плавать благополучно, и преклоним к себе истинного кормчего – Сына Божия, Который не допустит наше судно погрузиться в бездну, но, хотя бы дули тысячи ветров, Он и ветрам запретит и морю, и вместо бури сотворит великую тишину.

Приготовив себя таким образом, приходите в следующее собрание, если только вам желательно услышать что-нибудь полезное и сохранить слово в душе своей. Никто да не будет подобен проходной стезе (Лк. 8:5,12), никто да не будет камнем, никто – полным терний. Соделаем себя как бы невозделанными нивами. Тогда и мы, если увидим в вас землю чистую, будем с ревностью бросать семена; если же – грубую и каменистую, то простите нам, если не захотим напрасно трудиться.

А если, оставив сеяние, начнем исторгать терния, то опять будет неблагоразумно бросать семена в невозделанную землю. Наслаждающемуся таким слушанием не должно приобщаться трапезы бесовской: «ибо какое общение праведности с беззаконием?» (2Кор. 6:14). Ты стоял здесь, слушая Иоанна и через него внимая учению Духа, и после этого идешь слушать блудных женщин, произносящих речи постыдные, а еще постыднейшие дела представляющих на зрелище, также изнеженных юношей, которые взаимно друг друга бьют и бьются. Как же ты можешь вполне очиститься, оскверняемый такой грязью? Но для чего изображать по частям весь срам, какой там бывает. Всё там – смех, всё – стыд; там – ругательство, насмешки, выходки; всё – разврат, всё пагуба.Вот я наперед об этом говорю и объявляю всем вам. Никто из наслаждающихся здешнею трапезою да не растлевает души своей теми пагубными зрелищами. Всё, что там ни говорится и ни делается, есть сатанинская гордыня. Знаете вы, сподобившиеся таинства (крещения), какие между нами положены обеты, или лучше сказать, в какой завет мы вступили со Христом, когда Он сподоблял вас Своих Таинств? Что вы пред Ним говорили? Что вы сказали Ему о гордыне сатанинской? Как вы, с отречением от сатаны и ангелов его, отреклись и от всей гордыни его, и обещали более уже не уклоняться к ней?Итак, не мало нужно заботиться, чтобы не забывать столь великих обетов, и не делать себя недостойным таких таинств. Не видишь ли, как при царском дворе призываются к участию в совете царском и включаются в число друзей царевых только люди, ни в чем не преткнувшиеся и достоуважаемые? К нам пришел посланник с неба, посланный от самого Бога для того, чтобы сказать нам о некоторых необходимых предметах. А вы, оставив слушать то, что он хочет нам передать и для чего уполномочен к нам, сидите, слушая лицедеев. Каких достойно это молний, каких громов!Но как не должно приобщаться трапезе бесовской, так не должно принимать участия в слушании бесовском, в нечистой одежде приходить к светлой трапезе, обильной столь многими благами, – трапезе, которую уготовал Сам Бог. Такова ее сила, что она вдруг может вознести на самое небо, если только мы будем внимать с чистым сердцем.Итак, неприлично тому, кто часто оглашается божественными словами, оставаться в настоящем низком состоянии, но необходимо тотчас воспарить, взлететь в самую горнюю страну, и насладиться сокровищами бесчисленных благ, которые да сподобимся получить все мы, благодатью и человеколюбием Господа нашего Иисуса Христа, Которому со Отцем и со Святым Духом слава, ныне и присно, и во веки веков, Аминь.

Беседа 2Ін. 1:1. В начале было Слово…1. Внешние философы в сравнении с св. Иоанном. – Бедность и неученость его и в то же время несравненное превосходство его над первыми. – 2. Варварские народы, восприяв христианство, научились любомудрствовать. – 3. Против учений философов и особенно против учения о переселении душ. – 4. Почему Иоанн говорит о Боге-Сыне, не касаясь Бога-Отца. – В чем истинное любомудрие? – 5. Ум не может одновременно размышлять о нескольких предметах. – С каким вниманием следует читать Евангелие св. Иоанна.

Если бы Иоанн хотел сам с нами беседовать, или говорить нам что-либо свое, от себя, то нужно было бы сказать о роде его, об отечестве, о воспитании. Но так как не он, а сам Богчерез него вещает роду человеческому, то исследовать это представляется мне излишним и неуместным. Впрочем, может быть, это и неизлишне и даже весьма нужно. Когда узнаешь, кто он был, откуда и от кого происходил, и каков был сам по себе, потом услышишь его глас и все его любомудрие, – тогда ясно увидишь и то, что Евангелие было не собственным его произведением, но делом божественной силы, которая действовала в душе его. Итак – какое же было его отечество? Отечества у него не было почти никакого; он происходил из бедного селения, из страны самой в то время презренной, которая не имела в себе ничего хорошего.

Книжники в унижение Галилеи говорили: «рассмотри и увидишь, что из Галилеи не приходит пророк» (Ін. 7:52). Унижает ее и истинный израильтянин, говоря: «из Назарета может ли быть что доброе?» (Ін. 1:46). Будучи из такой страны, Иоанн не происходил и из какого-нибудь замечательного в ней места, и не был там известен по своему имени. Отец его был бедный рыбарь, до того бедный, что и детей своих приготовлял к тому же ремеслу. А вы знаете, что ни один ремесленник не захочет добровольно сделать своего сына наследником собственного ремесла, если только не будет принужден к тому крайнею бедностью, особенно, если ремесло его низко. Но нет беднее, нет презреннее, невежественнее рыбарей; впрочем и между ними одни выше, а другие ниже. Апостол и в этом отношении занимал самую последнюю степень. Он и не в море ловил рыбу, а трудился в одном небольшом озере.И вот, когда он там находился вместе с отцом и Иаковом братом своим, и чинил с ними прорванные сети, что также показывало крайнюю бедность, – призвал его Христос. А что касается до внешнего образования, то и отсюда уже можно заключать, что он был вовсе необразован. Притом свидетельствует (об этом) и Лука, когда пишет, что он был человек не только простой, но и безграмотный. И это должно быть так; кто был так беден, не являлся среди народа, никогда не обращался с значительными людьми, но был занят только рыболовством, а если иногда и встречался с кем-нибудь, то беседовал разве с покупщиками рыбы и поварами, тот мог ли сделаться чем-нибудь лучше неразумных животных? Как было ему не подражать безгласию самих рыб?И вот этот-то рыбарь, вращавшийся около озер, сетей и рыб, родом из Вифсаиды галилейской, сын бедного рыбаря, и бедного до крайнего убожества, человек простой и притом на последней степени простоты, не изучавший наук ни прежде, ни после соединения со Христом, – вещает к нам. Узнаем же, о чем он с нами беседует. Не о том ли, что на полях? Или – что в реках? Не о торговле ли рыбою? Иной, может быть, и ожидал бы услышать это от рыбаря.Но не бойтесь; ничего подобного мы не услышим. А услышим о том, что на небесах и чего прежде его еще никто не знал. Он приносит к нам столь возвышенные догматы, столь превосходные правила жизни и такую мудрость, какие возможны только для вещающего из самых глубин Духа, и вещает так, как только что пришедший с самых небес. Еще более, и из живущих на небе, как я и прежде говорил, не все могли бы это знать. Скажи же мне, свойственно ли это рыбарю? Или хотя бы ритору, или софисту, или философу, или вообще всякому, изучившему внешнюю мудрость?Нет; обыкновенному человеческому духу не возможно любомудрствовать так о вышнем бессмертном и блаженном Существе, о ближайших к нему силах, о бессмертном и бесконечной жизни, о естестве тел смертных, но впоследствии имеющих соделаться бессмертными, о будущем суде и наказании, о предстоящих отчетах в словах и делах, в мыслях и чувствах, также – знать, что такое человек, и что – мир, что такое человек по существу, и что такое – кажущийся человеком, но не таковой на самом деле, что такое порок, и что – добродетель.

Некоторые из этих предметов были наследуемы учениками Платона и Пифагора; а о прочих философах не стоит даже и упоминать нам, – до такой степени все они стали смешны. Именно они более других пользовались у эллинов уважением и считались главами этой науки. Они же, между прочим, написали нечто и относительно жизни гражданской и законов. Однакож и они к стыду своему оказались во всем смешнее детей. Они вводили общих для всех жен; извращали самую жизнь; повреждали честность брака; узаконивали и многое другое, столько же достойное смеха, и таким образом провели всю свою жизнь.

Что же касается до души, то они оставили учение о ней самое постыдное; говорили, что души человеческие делаются мухами, комарами, деревьями; утверждали, что сам Бог есть душа, и вымышляли многие другие нелепости. И не это одно достойно порицания, а также обширное у них море умозаключений. Как бы в море носимые туда и сюда, они никогда не останавливались на одном предмете, потому что обо всем говорили на основании неверных и нетвердых умствований. Но не таков этот рыбарь; он все изрекает с точностью, и, как бы стоя на камне, никуда не совращается. Он удостоился проникнуть в самые недоступные тайны и, имея в себе глаголющего самого Господа, не подвергся никаким человеческим слабостям.А те философы, как люди, которые даже во сне не удостоились войти в царские чертоги, но вне их на площади оставались в толпе народа, и только по собственным соображениям гадали о невидимых предметах, – те впадали в великие заблуждения, когда хотели рассуждать о неизреченных предметах, и, как слепые и пьяные, даже в самых заблуждениях препирались друг с другом, и не только противоречили друг другу, но нередко и сами себе, непрестанно переменяя свои мнения об одних и тех же предметах. А этот неученый, простой житель Вифсаиды, сын Заведея (хотя бы тысячу раз эллины насмехались над грубостью этих названий, я тем не менее и даже тем с большею смелостью буду произносить их, так как чем более этот народ представляется им грубым и чуждым эллинского образования, тем более славным является наше учение).Когда человек необразованный и некнижный возвещает то, чего никогда и никто из людей на земли не знал, и не только возвещает, но и убеждает, тогда, если бы только и вещал он, то и это уже было бы великим чудом; а если ныне, сверх того, представляется еще другое, – важнейшее доказательство богодухновенности его глаголов, – именно, что он всех своих слушателей во всякое время убеждает, – то кто не подивится обитающей в нем силе? И это, как я уже сказал, служит величайшим свидетельством того, что он не сам от себя учит, – итак этот-то необразованный человек, написанным от него Евангелием объял всю вселенную, а телом пребывал в Азии, где в древности любомудрствовали все, принадлежавшие к эллинским школам. Там он был страшен для демонов, сияя среди врагов, уничтожая их мрак и разрушая твердыни демонские. Душою же своею он переселился в иную страну, достойную совершившего такие дела. Произведения эллинов все истребились и исчезли; а его деяния с каждым днем становятся более и более славными.С того времени, как явился он и с ним прочие рыбари, с того времени учение Платона и Пифагора, которое прежде почиталось господствующим, умолкло, так что (ныне) многие даже и по имени их не знают, хотя Платон, как говорят, и с царями беседовал, по их приглашению, имел много единомышленников, и плавал в Сицилию. А Пифагор, по прибытии в великую Элладу, показал здесь много разных родов чародейства. Ведь разговаривать с волами (говорят, что он и это делал) было не что иное, как дело волшебства. И это в особенности очевидно из того, что, беседуя, таким образом, с неразумными, он не только не приносил никакой пользы человечеству, но еще весьма много вредил ему.Природа человеческая конечно способнее к изучению философии; но он, как говорят, при помощи волхования беседовал с орлами и волами, Он не делал природы неразумной разумною (это и невозможно для человека), а волхованием только обманывал неразумных. Оставив учить людей чему-нибудь полезному, он внушал им, что все равно есть бобы или головы своих родителей, а своих последователей уверял, что душа учителя их иногда бывала деревом, иногда – девицею, иногда – рыбою. Итак, не по справедливости ли все это уничтожено и исчезло совершенно? По справедливости, – вполне основательно. Но не таково учение этого простого и некнижного человека. Напротив, и сирияне, и египтяне, и индийцы, и персы, и эфиопы, и множество других народов, будучи людьми невежественными, научились любомудрствовать, когда переложили на свой собственный язык преподанное им учение.

Итак, не напрасно я сказал, что для него вся вселенная была местом зрелища. Он не оставлял подобных себе по естеству, и не трудился напрасно над природою бессловесных, что было делом излишнего честолюбия и крайнего безумия. Он, будучи чистым и от этой страсти, как и от других, только о том одном старался, чтобы вся вселенная научилась чему-нибудь полезному, могущему возвести ее от земли на небо. Поэтому он и не прикрывал своего учения, каким-нибудь мраком и тьмою, как те философы делали, закрывая неясности учения, как бы некоторою завесою, зло, заключавшееся в сущности его.

Его догматы яснее солнечных лучей, и потому доступны для всех людей по вселенной. Приходившим к нему он не повелевал, подобно тому (Пифагору), молчать в продолжение пяти лет; не так учил, как бы сидели пред ним бесчувственные камни, не баснословил, все определяя числами. Но, отвергши всю эту сатанинскую мерзость и гибель, сообщил такую удобопонятность своим словам, что всё, сказанное им, ясно не только для мужей и людей разумных, но и для женщин и юношей. Он был уверен, что учение его истинно и полезно для всех, кто будет слушать, – и это свидетельствуют все последующие времена. Он привлек к себе всю вселенную, освободил жизнь нашу от всякого чуждого вымысла, после того, как мы услышали его проповедь.Поэтому-то мы, слушающие его, пожелали бы лучше лишиться жизни, нежели догматов, которые он преподал нам. А отсюда, как и отовсюду, очевидно, что в учении его нет ничего человеческого, но что наставления; дошедшие до нас чрез эту божественную душу, божественны и небесны. Мы не найдем у него ни шума слов, ни напыщенности в речи, ни излишнего и бесполезного украшения и сочетания имен и слов (да это чуждо и всякого любомудрия); но увидим непреоборимую, божественную силу, правых догматов непобедимую крепость, сочетание безчисленных благ.Искусственность была бы излишня в проповеди Евангелия; она свойственна софистам, лучше же сказать – и не софистам, а неразумным детям, так что и сам их философ (Платон) представляет своего учителя весьма стыдящимся этого искусства, и говорящим своим судьям, что они услышат от него речи, произносимые просто и как случится, не изукрашенные словами и не испещренные именами и выражениями, – потому что, говорил он, неприлично мне было бы, достопочтенные мужи, в таком возрасте составлять детские речи, и с ними приходить к вам. Но посмотри, какой смех! Чего, по описанию этого философа, учитель его избегал, как дела детского, того сам он более всего домогался. Так-то во всех случаях водились они одним честолюбием!А в Платоне ничего нет удивительного, кроме этого одного. Подобно тому, как, открыв гробы, отвне окрашенные, ты увидишь, что они наполнены тлением и зловонием и сгнившими костями, подобно этому и в мнениях этого философа, если обнажишь их от прикрас в выражении, увидишь много мерзости, особенно когда он философствует о душе, без меры и превознося ее и унижая. Диавольская это хитрость – ни в чем не соблюдать умеренности, но, увлекая в противоположные крайности, вводить в заблуждение. Иногда он говорит, что душа причастна божескому существу; а иногда, возвысив ее так неумеренно и так нечестиво, оскорбляет ее другою крайностью, вводя ее в свиней и ослов, и в других животных, еще хуже.Но об этом довольно, или лучше сказать – и то уже через меру. Если бы можно было научиться от них чему-нибудь полезному, то следовало бы и более ими заняться. А так как нужно было только обнаружить их постыдные и смешные стороны, то и это сказано нами более надлежащего. Итак, оставив их басни, приступим к нашим догматам, свыше принесенным к нам в устах этого рыбаря; и ничего человеческого не имеющим. Станем же рассматривать его изречения, и, к чему призывали мы вас вначале, то есть, чтобы вы тщательно внимали словам нашим, тоже самое напоминаем вам и теперь.Итак, чем же начинает евангелист свое сказание? «В начале было Слово, и Слово было у Бога» (Ін. 1:1) («В начале бе слово, и слово бе къ Богу»). Видишь ли ты в этом изречении всё его дерзновение и силу? Как он вещает, нисколько не колеблясь, не ограничиваясь догадками, но все говоря положительно? Свойство учителя – не колебаться в том, что сам он говорит. А если бы кто, желая наставлять других, нуждался в человеке, который бы мог поддерживать его самого, то по справедливости ему следовало бы занимать место не учителя, а учеников.Если же скажет кто-нибудь: почему евангелист, оставив первую Причину, тотчас начал беседовать с нами о второй? – то говорить о «первом» и «втором» мы отказываемся. Божество выше числа и последовательности времен: поэтому и отрекаемся говорить так, но исповедуем Отца самосущего, и Сына от Отца рожденного.

Так, скажешь ты; но почему же (евангелист), оставив Отца, говорит о Сыне? Потому, что Отец был всеми признаваем, хотя и не как Отец, а как Бог; но Единородного не знали. Поэтому-то и справедливо евангелист поспешил тотчас, в самом начале, предложить познание о Нем для тех, которые не ведали Его. Впрочем и об Отце он не умолчал в этих же словах. Обрати внимание на духовный смысл их. Знал он, что люди “искони»(Ін. 1:2) и прежде всего признавали и чтили Бога. Поэтому сперва и говорит (о бытии Сына): в начале, а потом далее называет Его и Богом, но не так, как Платон, который одного называл умом, а другого душою. Это чуждо божественного и бессмертного естества. Оно не имеет ничего общего с нами, но весьма далеко от общения с тварью, – разумею по существу, а не по действиям. Поэтому-то евангелист и называл Его Словом.

Имея намерение вразумить (людей), что это Слово есть Единородный Сын Божий, евангелист, чтобы кто-нибудь не предположил здесь страстного рождения, предварительно наименованием Сына Словом уничтожает всякое злое подозрение, показывая и то, что Он есть от Отца Сын, и то, что Он (рожден) безстрастно. Видишь ли, как я сказал, что в словах о Сыне он не умолчал и об Отце? Если же этих объяснений недостаточно для совершенного уразумения этого предмета, не удивляйся: у нас теперь речь о Боге, о Котором невозможно достойным образом ни говорить, ни мыслить. Поэтому и евангелист нигде не употребляет выражения: существо, – так как и невозможно сказать, что есть Бог по Своему существу, – но везде показывает нам Его только из Его действий. Так видим, что это Слово немного после называется у него светом, и опять свет этот именуется жизнью.Впрочем, не по этой одной причине он так называл Его; но, во-первых, по этой причине, а во-вторых, потому, что Слово имело возвестить нам об Отце. «Сказал вам все, – сказано, – что слышал от Отца Моего» (Ін. 15:15). Называет же Его вместе и светом и жизнью потому, что Он даровал нам свет ведения, а отсюда – жизнь. Вообще же нет ни одного такого имени, нет таких ни двух, ни трех и более имен, которые были бы достаточны для выражения того, что касается Божества. По крайней мере, желательно, чтобы хотя многими (именами), хотя и не вполне ясно, можно было изобразить Его свойства. Не просто же евангелист назвал Его Словом, а с прибавлением члена (о), отличая Его и этим от всех других (существ). Видишь ли, как не напрасно я сказал, что этот евангелист вещает нам с небес? Смотри, куда он тотчас, в самом начале, воспарив, возвел душу и ум своих слушателей. Поставив ее выше всего чувственного, выше земли, выше моря, выше неба, он возводит ее превыше самих ангелов, горних херувимов и серафимов, выше престолов, начал, властей и вообще убеждает ее вознестись выше всего сотворенного.Что же? Ужели, возведши на такую высоту, он мог остановить нас здесь? Никак. Но подобно тому, как если бы человека, стоящего на берегу моря, и обозревающего города, берега и пристани, привел кто-нибудь на самую середину моря и тем, конечно, удалил бы его от прежних предметов, однакож ни на чем не мог бы остановить взора его, а только ввел бы его в неизмеримое пространство зрения, так и евангелист, возведши нас выше всякой твари, устремив нас к вечности, ей предшествовавшей, оставляет взор наш носиться, не давая ему достигнуть в высоте какого-либо конца, так как там и нет конца: Разум, восходя к началу, испытывает, какое это начало. Потом, встречая: «было», всегда предваряющее его мысль, не находит, где бы ему остановить свой помысел, но, напрягая взор и не имея возможности ничем его ограничить, утруждается и опять возвращается долу. Выражение: «В начале было…» – означает не что иное, как бытие присносущное и беспредельное. Видишь ли истинное любомудрие и догматы божественные, – не такие, как у эллинов, предполагающих времена и признающих одних богов старшими, других младшими?Ничего подобного нет у нас. Если Бог есть, как и действительно есть, то ничего нет прежде Его. Если Он – Творец всего, то Он – первее всего. Если он – Владыка и Господь всего, то все – после Него, и твари и века. Хотел я дойти и до других рассуждений, но, может быть, утомилась (ваша) мысль. Поэтому, предложив еще некоторые наставления, которые могут быть полезны вам для разумения как уже предложенных бесед, так и будущих впоследствии, я замолкну. Какие же это наставления? Знаю, что многие утомляются от продолжительности бесед. Но это бывает тогда, когда душа обременена многими житейскими попечениями. Как зрение, когда оно чисто и ясно, бывает остро и не утомляется, легко рассматривая мельчайшие предметы, но как скоро какая-нибудь дурная влага стекает с головы (на лицо), или снизу поднимается дым или пар, то пред зрачком образуется как будто густое облако, которое не позволяет ясно видеть и самых больших предметов, так обыкновенно бывает и в душе. Когда она очищена и не имеет в себе никакой возмутительной страсти, тогда она зорко видит то, на что ей взирать должно. Когда же она, будучи помрачена страстями, погубит свою доблесть, тогда неспособна делается ни к чему высокому, скоро утомляется и падает, склоняется ко сну и лености, опускает из виду то, что могло бы способствовать ей к добродетели и жизни добродетельной, и не обращается к ней с ревностью.

Итак, чтобы и с вами этого не случилось (я же не перестану внушать вам это), укрепите дух ваш, чтобы не услышать вам тех же слов, какие сказаны были Павлом верующим евреям. И для них, – говорил он, – “многоебыло слово итрудно передаваемое», – не потому, чтобы таково оно было по существу своему, но «потому, – говорит он, – что вы сделались неспособны слышать» (Євр. 5:11). Больной и немощный обыкновенно утруждается так же кратким, как и продолжительным словом, и предметы ясные и удобопонятные считает трудно постигаемыми.

Но здесь да не будет ничего такого; но пусть каждый внимает учению, отложив всякое житейское попечение. Когда слушателем овладевает пристрастие к богатству, то невозможно, чтобы его занимало подобным образом и желание слушать поучения, потому что душа, сама в себе единая, не может вмещать в себе многих желаний, но одно желание подавляется другим, и душа, таким образом, как бы разрываемая, делается еще слабее. Между тем, если какое-либо желание преобладает, то уже все обращает в свою пользу. Так обыкновенно случается и с детьми. Когда кто имеете у себя только одно дитя, то крайне любит этого одного; когда же сделается отцом многих детей, то и расположенность его к ним, разделившись, становится слабее. Если же так бывает там, где господствует естественное влечение и сила, и где любимые предметы сродни между собою, то что сказать о произвольном расположении и увлечении, и особенно, когда виды любви прямо противоположны один другому? А любовь к богатству противна любви к поучениям. Входя сюда, мы входим на небо, не по месту, разумею, но (по душевному) расположению. Ведь можно и находясь на земле стоять на небе, созерцать тамошние предметы и слушать исходящее оттуда глаголы.Итак, никто не приноси на небо ничего земного. Никто, стоя здесь, не озабочивайся делами домашними. Отсюда бы надлежало переносить в дом и на торжище пользу, здесь приобретенную, и сохранять ее там, а не это место наполнять попечениями, свойственными дому и торжищу. Для того-то мы и приступаем к учительской кафедре, чтобы здесь очищать скверны, отвне к нам привходящие. Если же и среди этого малого поучения мы хотим растлеваться посторонними речами или делами, то лучше бы и не начинать. Пусть же никто в церкви не печется о делах домашних; напротив, пусть и в доме размышляет о предметах церковного учения. Пусть они будут для нас предпочтительнее всего, так как они относятся к душе, а те (домашние дела) к телу; лучше же сказать – и душе и телу полезны здешние поучения. Поэтому пусть будут они делом главным, а все прочее делом мимоходным. Они принадлежат и настоящей жизни и будущей, а дела внешние – ни той, ни другой, если не располагаются по правилам, основанным на первых. Здесь единственно можно научиться не только тому, чем будем мы после этой жизни и как тогда будем жить, но и тому, как управить жизнь настоящую. Этот дом есть духовная лечебница, устроенная для того, чтобы в ней врачевали мы те раны, которые получаем отвне (в мире), а не для того, чтобы выходить отсюда с новыми ранами.Если же мы не станем внимать тому, что глаголет нам Дух Святой, то не только не очистим прежних ран, но еще и другие получим. Будем же со всем тщанием внимать этой книги, теперь пред нами раскрываемой. Впоследствии не много потребно будет труда (для её изучения), если тщательно мы узнаем её начальные и основные изречения, но, потрудившись немного вначале, будем потом в состоянии, по слову Павла, «и других научить» (2Тим. 2:2). Апостол Иоанн весьма возвышен, обилен многими догматами, и о них беседует более, нежели о чем-нибудь другом. Будем при том слушать не мимоходом. Для того-то мы и изъясняем (Евангелие) понемногу, чтобы для вас все было удобопонятно, и чтобы ничто не выходило из памяти. Убоимся же сделаться виновными пред тем голосом, который сказал: «Если бы Я не пришел и не говорил им, то не имели бы греха» (Ін. 15:22). Какое мы будем иметь преимущество пред теми, которые вовсе не слышали (евангелия), если и после слушания уйдем домой, ничего не имея, а только удивляясь произнесенным словам? Дайте нам сеять на добрую землю; дайте для того, чтобы еще более побудить нас (к сеянию). Если кто имеет в себе терние, пусть воспламенит огонь Духа; кто имеет сердце грубое и упорное, пусть сделает его мягким и удобопреклонным, пользуясь тем же огнем. Если кто, находясь при пути, попирается всякими помыслами, пусть входит во внутреннейшие чувства и не сообщается с теми, которые хотят войти туда на расхищение, и тогда мы увидим нивы ваши тучными.Если таким образом мы будем о себе заботиться, и с трудолюбием прилежать к этому духовному собеседованию, то хотя и не вдруг, по крайней мере мало-помалу, отрешимся от всего житейского. Будем внимательны, чтобы не было и о нас сказано: «как у глухого аспида уши их» (Пс. 57:5). Скажи мне, чем различается от зверя такой слушатель? Напротив, не безсловеснее ли всякого безсловесного тот, кто остается невнимательным, когда говорит Бог? Если быть человеком – в том состоит, чтобы благоугождать Богу, – то не хотящий даже слышать о том, как это исполнит, что есть иное, как не зверь? Подумай же, как велико это зло, если тогда, как Христос желает сделать нас из людей равноангельными, мы сами себя превращаем из людей в зверей! Быть рабом чрева, быть одержимым страстью к богатству, гневаться, терзать, попирать ногами других, – свойственно не людям, а зверям. Впрочем, каждый зверь имеет, так сказать, свою особенную страсть, и притом по природе, а человек, свергший с себя власть разума, отторгшийся от жизни по Богу, предает себя всем страстям, и делается уже не зверем только, но каким-то чудовищем разновидным и разнохарактерным, и в самой природе своей уже не находит для себя извинения.

Всякое зло происходит от произволения и свободных намерений. Но да не будет, чтобы когда-либо помыслить это о церкви Христовой! О вас мы думаем лучше, и имеем надежду спасения. Но чем более мы уверены в этом, тем более не оставим предохранительных внушений, чтобы, взошедши на самый верх добродетелей, достигнуть нам с вами обетованных благ, которых да сподобимся все мы, благодатью и человеколюбием Господа нашего Иисуса Христа, через Которого и с Которым Отцу и Св. Духу слава во веки веков. Аминь. Беседа 3Ін. 1:1. В начале было Слово…1. О посвящении Господу одного из семи дней недели. – Какое воспитание должно давать юношеству. – 2. Мнение еретиков аномеев о Боге-Слове. – 3 и 4. Доказательства вечности Слова. – 5 и 6. Против тщеславия. – Производимое им зло. – Ему приносят в жертву свои богатства. – Ради него делают все в угоду народу. – Слава народа есть истинная слава. – Как нужно поступать с толпой. – Пусть один Бог будет зрителем и хвалителем добрых дел.

Излишне было бы теперь убеждать вас к внимательному слушанию. Вы уже поспешили показать это на самом деле. Это стечение, это стояние с напряженным вниманием, эта поспешность – оттесняя друг друга, занять ближайшее место, откуда внятнее для вас был бы слышен наш голос, нежелание выйти отсюда, несмотря на тесноту, пока не окончится это духовное зрелище, рукоплескания и возгласы одобрения, – все свидетельствует о вашей душевной теплоте и усердии к слушанию. Потому-то и излишне увещевать вас к слушанию, а нужно только внушить вам, чтобы вы и всегда сохраняли в себе такое усердие, и не только бы здесь его показывали, но чтобы, и дома находясь, муж с женою, отец с детьми беседовали об этом; пусть одни передают другим и спрашивают друг друга, и пусть все оказывают взаимно такую добрую помощь.

Никто не говори мне, что нам не нужно заниматься этим с детьми. Не только этим должно заниматься, но об этом только одном и надобно бы вам заботиться. Однакож, ради немощи вашей, я уже не говорю этого; я и не отвожу детей от посторонних занятий, так же как и вас не отвлекаю от общественных дел. Я считаю только справедливым, чтобы из семи дней один посвящен был общему нашему Господу. В самом деле, как это несообразно – рабам своим приказывать, чтобы они все время служили нам, а нам самим не уделить и малейшего времени для Господа, и притом тогда, как наше служение не приносит Ему ничего (потому что Бог ни в чем не нуждается) и только нам же самим обращается в пользу! Когда вы водите детей на зрелища, то не находите препятствия к этому ни в науках, ни в другом чем-нибудь. А когда надобно собрать и получить какую-нибудь духовную пользу, вы это дело называете бездельем. Как же вы не прогневаете Бога, когда во всем другом упражняете своих детей и на то находите время, а занимать их делом Божиим считаете тягостным и неблаговременным для детей?Нет, не так, братья! Этот-то возраст преимущественно и нуждается в таких уроках. Возраст нежный, – он скоро усваивает в себе то, что ему говорят, и как печать на воске, в души детей отпечатлевается то, что они слышат. А между тем и жизнь их тогда уже начинает склоняться или к пороку или к добродетели. Потому, если в самом начале, и, так сказать, в преддверии отклонить их от порока, и направить их на лучший путь, то на будущее время это уже обратится им в навык и как бы в природу, и они уже не так удобно по своей воле будут уклоняться к худшему, потому что навык будет привлекать их к делам добрым. Тогда и для нас они будут достопочтеннее самих стариков, и для гражданских дел они будут полезнее, обнаруживая в юности свойства старцев. Невозможно, как я и прежде говорил, чтобы наслаждающиеся таким слушанием (Евангелия) и внимающие такому апостолу отходили отсюда, не получив какого-либо истинного, великого блага, будет ли участником в этой трапезе муж, или жена, или юноша. Если мы, приучая зверей к нашим словам, таким образом укрощаем их, то не гораздо ли более чрез это духовное учение мы можем исправлять людей, когда там и здесь есть великое различие и между врачевствами и между врачуемыми? Ведь и грубость в нас не такова, как в зверях: у них она зависит от природы, а у нас от воли; да и сила слов не одинакова: там она происходит от человеческой мысли, а здесь – от силы и благодати Духа.Итак, кто отчаивается в себе самом, тот пусть помыслит об укрощенных зверях – и он никогда не впадет в отчаяние. Пусть всегда приходит он в эту лечебницу; пусть постоянно слушает законы Духа и, возвращаясь домой, слышанное записывает в своем уме. Таким образом, он будет в доброй надежде и в безопасности, на самом деле чувствуя успех. И диавол, как скоро увидит, что в душе написан закон Божий, а сердце сделалось скрижалями этого закона, уже не будет боле приступать. Где будут царские письмена, не на столе медном начертанные, но в боголюбивом сердце Духом Святым запечатленные, и благодатью блистающие, – туда он не сможет даже и заглянуть, а далеко отбежит. Для него и для помыслов, от него влагаемых, ничто так не страшно, как мысль, занятая предметами божественными, душа, постоянно прилежащая к этому источнику. Такую-то не может ни опечалить что-либо в настоящем, хотя бы то было и неприятное, ни надмить что-либо благоприятное; но, среди бурь и волнений, она будет наслаждаться тишиною.

Да и не от природы вещей происходит наше смущение, а от немощи нашего духа. Если бы мы подвергались этому страданию вследствие обстоятельств, то все люди должны были бы испытывать его, потому что все мы плывем по одному и тому же морю, на котором невозможно миновать волн и бурь. Если же есть люди, которые остаются вне бури и волнения моря, то очевидно, что бурю производят не обстоятельства, но состояние нашего духа. Следовательно, если мы настроим душу так, чтобы она все легко переносила, то не будет для нас ни бури, ни потопления, а будет всегда благоприятная тишина. Но я не знаю, как, предположив себе ничего такого не говорить, я так увлекся этим поучением. Простите мне это многословие. Я боюсь, и очень боюсь, чтобы не ослабело в вас теперешнее усердие. Если бы я уверен был в этом, то не стал бы теперь говорить вам ничего такого. Усердие может облегчить для вас всякое дело.

Время однакож заняться предстоящим сегодня, чтобы вы не утомленные выступили на поприще. Предстоят же нам подвиги против врагов истины, против таких, которые все придумывают к тому, чтобы уничтожить славу Сына Божия, лучше же сказать – свою собственную. Слава Сына Божия всегда пребывает такою, какова она есть, нисколько не уменьшаясь от злохульного языка; но те, которые стараются уничтожить Того, Кому, по словам их, они поклоняются², покрывают лица свои бесчестием, а душу подвергают казни.Итак, что же они говорят, когда мы так рассуждаем? Говорят, что изречение: – «в начале было Слово», – еще не доказывает прямо вечности (Сына), потому что тоже сказано и о небе и о земли (Бут. 1:1). О, бесстыдство и нечестие! Я беседую с тобой о Боге, а ты мне указываешь на землю и людей, происшедших от земли. Таким образом, если Христос называется Сыном Божиим и Богом, также и человек называется Сыном Божиим и Богом (как, например: «Я сказал: вы – боги, и сыны Всевышнего – все вы» (Пс. 81:6)), ужели поэтому ты будешь состязаться с Единородным о сыновстве, и скажешь, что в этом отношении Он не имеет никакого преимущества пред тобой? Никак, говоришь ты. Однакож ты это делаешь, хотя и не выражаешь на словах. Каким образом? Ты утверждаешь, что и ты участвуешь в усыновлении по благодати, и Он – тоже. Если ты говоришь, что Он есть Сын не по естеству, то этим выражаешь не иное, а именно то, что Он – Сын по благодати.Впрочем, рассмотрим и свидетельства, какие приводят нам. Сказано: «В начале сотворил Бог небо и землю. Земля же была безвидна и пуста» (Бут. 1:1-2). Также: «Был один человек из Рамафаим-Цофима» (1Сам. 1:1). Вот свидетельства, которые они считают сильными! И действительно это сильно, но для доказательства утверждаемой нами правоты догматов; а для поддержания хулы (еретиков) ничего не может быть слабее этих доказательств. Скажи, что общего имеют слова – «сотворил» и «было»? Или что общего у Бога с человеком? Для чего ты смешиваешь то, что не терпит смешивания, сливаешь раздельное, и горнее делаешь дольним? Здесь слово: «было» не одно, само по себе, означает вечность, а в соединении с другими выражениями: «в начале было» и: «Слово было». Подобно тому, как выражение: «сущий», когда говорится о человеке, показывает только настоящее время, а когда о Боге, то означает вечность, так и выражение: «было», когда говорится о нашем естестве, означает прошедшее для нас время, и именно известный предел времени, а когда – о Боге, то выражает вечность. Итак, слыша «о земле» и «человеке», не следует предполагать о них ничего более того, что свойственно природе сотворенной. Все сотворенное, что бы то ни было, произошло во времени, или в известном пределе его. А Сын Божий выше не только всякого времени, но и всех веков, Он есть Творец их и Создатель. «Чрез Которого, – сказано,– и веки сотворил» (Євр. 1:2). Творец же, конечно, существует прежде своих творений. Но так как некоторые до такой степени бесчувственны, что и после этого думают нечто высокое о своем достоинстве, то слово Божие выражениями: «сотворил» и «человек был» предваряет такую мысль слушателей и уничтожает всякое бесстыдство. Все сотворенное, как земля, так и небо, сотворено во времени, имеет временное начало и безначального в них нет ничего, потому что все (в известное время) получило бытие. Итак, когда ты услышишь выражения – «сотворил… землю» и «человек был», то излишне будешь суесловить, сплетая только бесполезную болтовню. Но я скажу еще нечто большее. Что же это? То, что если бы и о земле сказано было – «в начале была земля», и о человеке – «в начале был человек», то и в таком случай мы не должны были бы предполагать о них ничего более того, что нам известно о них ныне. Уже одно наперед стоящее имя «земли» и «человека», что бы потом о них ни говорилось, не позволяет уму воображать о них что-нибудь больше того, что ныне мы знаем; так же как и наоборот выражение: «Слово», хотя бы что-нибудь маловажное сказано было о Нем, само по себе не позволяет думать при этом ничего низкого и ничтожного. А о земли далее говорится: «Земля же была безвидна и пуста», Таким образом, сказав, что Бог сотворил землю и положил ей свойственный предел, бытописатель безопасно уже повествует о ней дальнейшее, зная, что никто не будет столько бессмыслен, чтобы почитать землю безначальною и несотворенною. Имя «земля» и выражение – «сотворил» достаточны для того, чтобы убедить самого несмысленного человека, что земля не вечна и не безначальна, но принадлежит к числу вещей, происшедших во времени.

Кроме того, выражение: «было», когда употребляется о земле и человеке, означает не просто бытие, но в отношении к человеку – происхождение его из известной страны, а в отношении к земле – качество её бытия. Так Моисей не сказал просто: «земля же была», и потом умолк, но показал, в каком состоянии она была и после своего происхождения, т. е., она была «безвидна и пуста», еще покрыта водами и смешана с ними. И об Елкане не сказано только, что был человек, но в пояснение присовокуплено; откуда он был: «из Рамафаим-Цофима». Но о Слове (говорится) не так. Стыжусь я и сличать между собою такие предметы! Если мы запрещаем делать сравнение между людьми, как скоро сравниваемые весьма различны между собою по достоинствам, хотя существо их одно, то там, где столь беспредельное расстояние и по существу, и по всему прочему, не крайнее ли безумие – делать такие сличения? Но да будет милостив к нам Тот, Кто хулится ими! Не мы открыли надобность в таких рассуждениях, но нам подают к ним повод те, которые вооружаются против собственного спасения. Итак, что же я говорю? То, что выражение: «было», в отношении к Слову, означает, во-первых, вечность Его бытия: «в начале, – сказано, – было Слово». А во-вторых, то же «было»показывает, что Слово было у кого-либо. Так как Богу по преимуществу свойственно бытие вечное и безначальное, то, прежде всего, это и выражено. Потом, чтобы кто-нибудь, слыша – «в начале было Слово», – не признал Его и нерожденным, такая мысль предупреждается тем, что прежде замечания, что было Слово, сказано, что оно «было у Бога». А чтобы кто-либо не почел Его словом только произносимым или только мысленным, для этого прибавлением члена (ό), как я уже прежде сказал, и другим выражением («у Бога к Богу») устранена и такая мысль. Не сказано: «было в Боге», но: «было у Бога», чем означается вечность Его по ипостаси. Далее, еще яснее открывается это в присовокуплении, что «Слово было Бог». Но это Слово не сотворенное ли? – скажет кто-либо. Если так, то что же препятствовало сказать, что в начале сотворил Бог Слово?

Так Моисей, повествуя о земле, не сказал: «в начале была земля», но сказал, что (Бог) сотворил ее, и тогда уже она «была». Что же, говорю, препятствовало и Иоанну подобным образом сказать, что в начале сотворил Бог Слово? Ведь если в рассуждении земли Моисей опасался, как бы не назвал ее кто-нибудь несотворенною, то гораздо более Иоанну следовало бы страшиться этого относительно Сына (Божия), если бы Он был сотворен. Мир, будучи видим, сам по себе проповедует Творца: «небеса, – сказано, – проповедуют славу Божию» (Пс. 18:1). Но Сын невидим и притом несравненно и безпредельно выше твари. Итак, если здесь, где не нужно было для нас ни слова, ни учения, чтобы признать мир сотворенным, пророк однакож ясно и прежде всего дает нам это видеть, – то гораздо боле Иоанну нужно было бы сказать это о Сыне, если, бы Он был сотворен. Так, скажут: однакож Петр высказал это ясно и определенно! Где же и когда? Тогда, когда, беседуя с Иудеями, говорил: «что Бог соделал Господом и Христом Сего Иисуса…» (Деян.2:36). А почему же ты не присовокупляешь и дальнейших слов, именно: «Сего Иисуса, Которого вы распяли»! Или не знаешь, что одни изречения относятся к нетленному естеству, а другие к воплощению? В противном случае, если все вообще будешь так разуметь о Божестве, то придешь к заключению, что Божество и страданиям подвержено. Если же оно не причастно страданиям, то и не сотворено. Если бы кровь истекла из самого божеского и неизреченного естества, и оно, вместо плоти, было пронзено и рассечено гвоздями на кресте, то хитрословие твое в этом случае имело бы основание. Но как и сам диавол не стал бы таким образом богохульствовать, то для чего же ты притворно принимаешь на себя такое непростительное неведение, которым и демоны не прикрывали себя? Притом же слова: «Господь» и «Христос» относятся не к существу, но к достоинству. Первое означает власть, а второе – помазание. Итак, что же ты скажешь о Сыне Божием? Если бы Он и был сотворен, по вашему мудрованию, – эти изречения не имели бы места. Нельзя представить себе, что Он сперва был сотворен, а потом Бог поставил Его (Господом и Христом). Он неотъемлемое имеет начальство, и имеет его по самому естеству и существу Своему. Будучи спрошен, Царь ли Он есть, отвечал: «Я на то родился» (Ін. 18:37). А Петр говорит здесь о Нем, как о поставленном (в Господа и Христа), и – это относится у него только к воплощению.

Что удивляешься, если Петр говорит это? И Павел, беседуя с афинянами, называет Его только мужем, говоря так: «посредством предопределенного Им Мужа, подав удостоверение всем, воскресив Его из мертвых»(Деян.17:31). Ничего не говорит он здесь ни об «образе Божием», ни о «равенстве», Его (со Отцем), ни о том, что Он есть «сияние славы Его». Так и следовало. Тогда еще не время было для такого учения, а желательно было, чтобы они прежде приняли, что Он – человек и что воскрес. Так делал и сам Христос; а от Него и Павел, научившись, таким же образом устраивал дела своей проповеди. Не вдруг Христос открыл нам Свое божество, но сперва был почитаем только за пророка и Христа, – как бы простого человека; уже впоследствии из дел и слов Своих явился тем, чем был. Потому-то и Петр вначале употребляет такой же образ речи. Это была первая всенародная проповедьего к Иудеям. И так как они еще не в состоянии были ясно познать божество Его, то апостол обращает к ним слово о воплощении, чтобы слух их, прежде обученный этим словом, предрасположен был и к прочему учению. Если захочет кто прочитать всю проповедь апостола от начала, для того весьма ясно будет то, что я говорю. Апостол Петр также и мужем называет Его, и пространно рассуждает о Его страдании, воскресении и рождении по плоти. И Павел, когда говорит: «родился от семени Давидова по плоти» (Рим. 1:3), не иное что внушает нам, а именно то, что слово: «сотворил» употреблено в отношении к воплощению, как и мы исповедуем. Напротив, сын громов говорит нам ныне о бытии неизреченном и предвечном; потому, оставив слово – «сотворил», Он поставил: «было»; тогда как, если бы Сын Божий был создан, это-то особенно и нужно было бы с точностью показать. Если Павел опасался, как бы кто-нибудь из неразумных не предположил, что Сын больше Отца, и что Родивший некогда покорится Ему, почему и говорил в послании к Коринфянам: «Когда же сказано, что [Ему] все покорено, то ясно, что кроме Того, Который покорил Ему все» (1Кор. 15:27), – хотя кто мог бы подумать, что Отец когда-нибудь подчинится Сыну, наравне со всеми тварями? – если же Павел опасался таких безрассудных мнений, потому и сказал: «кроме покорившего Ему вся», то гораздо более надлежало Иоанну, если бы Сын Божий был сотворен, опасаться, чтобы кто-нибудь не признал Его несотворенным, и это-то, прежде всего, надлежало ему изъяснить. Но теперь, так как Сын рожден, то и справедливо ни Иоанн, ни другой какой-либо апостол, или пророк, не сказали, что Он сотворен. Да и сам Единородный не преминул бы сказать об этом, если бы это было так. Тот, кто по снисхождению так смиренно говорил о Себе, тем более не умолчал бы об этом. Я считаю не невероятным, что Он скорее умолчал бы о Своем величии, которое имел, нежели, не имея его, оставил бы без замечания, что Он не имеет этого величия. То было благовидное побуждение к умолчанию – желание научить людей смиренномудрию, и поэтому Он умалчивал о том, что великого принадлежит Ему. А здесь ты не можешь указать никакого справедливого предлога к умолчанию. Если бы Он был создан, для чего было бы Ему умалчивать о Своем происхождении, когда Он не упоминал о многом таком, что действительно принадлежало Ему? Тот, кто для научения смиренномудрию часто говорил о Себе уничиженно, и приписывал Себе то, что на самом деле не свойственно Ему, Тот, говорю, если бы был создан, гораздо боле не преминул бы сказать об этом. Или ты не видишь, как Он сам все с тою целью, чтобы никто не признавал Его нерожденным, и говорит и делает, даже говорить о Себе по-видимому несообразно со Своим достоинством и существом, и нисходит до смирения пророка? Изречение: «Как слышу, так и сужу» (Ін. 5:30), также: «Он дал Мне заповедь, что сказать и что говорить» (Ін. 12:49) и тому подобные свойственны только пророкам. Итак, если, желая отстранить такое предположение, Он не обинуясь говорил о Себе столь смиренные слова, то тем более Он говорил бы подобным образом, если бы был создан, чтобы кто-нибудь не признал Его несозданным, – напр.: «не думайте» что Я рожден от Отца; Я сотворен, а не рожден, и – не одного с Ним существа. Но Он делает все напротив. Он употребляет такие выражения, которые невольно, даже не желающих того, заставляют принять противное мнение. Так, Он говорит: «что Я в Отце и Отец во Мне» (Ін. 14:10-11); также: «столько времени Я с вами, и ты не знаешь Меня, Филипп? Видевший Меня видел Отца» (Ін. 14:9) или: «дабы все чтили Сына, как чтут Отца» (Ін. 5:23); «как Отец воскрешает мертвых и оживляет, так и Сын оживляет, кого хочет» (Ін. 5:21); «Отец Мой доныне делает, и Я делаю» (Ін. 5:17); «Как Отец знает Меня, так и Я знаю Отца… Я и Отец – одно» (Ін. 10:15,30). Везде употребляя выражение: «как» и: «так и», показывает, что Он едино с Отцем и что имеет нераздельное с Ним существо. А силу власти Своей Он обнаруживает как в этих же изречениях, так и во многих других, – так, напр., когда говорит: «умолкни, перестань;… хочу, очистись;… повелеваю тебе, дух немой и глухой, выйди из него» (Мк. 4:39; Мф. 8:3; Мк. 9:25), также: «слышали, что сказано древним: не убивай, …А Я говорю вам, что всякий, гневающийся на брата своего напрасно, подлежит суду» (Мф. 5:21-22). И все другое подобное, что Он законополагает и чудотворит, достаточно доказывает власть Его; а лучше сказать, и самая малейшая часть того может вразумить и убедить людей, не совсем бесчувственных.

Но таков дух тщеславия, что оно ослепляет разум увлекаемых им людей, даже в отношении к самым очевидным предметам, побуждает противоречить даже признанным истинам; а других, и очень хорошо разумеющих истину и уверенных в ней, заставляет лицемерно противостоять ей. Так было и с иудеями. Не по неведению отвергали они Сына Божия, а для того, чтобы получить честь от народа. «Уверовали, – сказано, – в Него, но ради фарисеев не исповедывали, чтобы не быть отлученными от синагоги»(Ін. 12:42), и из угождения другим жертвовали собственным спасением. Да и невозможно, невозможно тому, кто так раболепствует временной славе, получить славу от Бога. Поэтому-то Христос и укорял иудеев, говоря: «Как вы можете веровать, когда друг от друга принимаете славу, а славы, которая от Единого Бога, не ищете?»(Ін. 5:44). Это какое-то сильное упоение; объятый этою страстью, человек делается неисправим. Она, отторгая от небес душу своих пленников, пригвождает ее к земли, не позволяет ей воззреть к свету истинному, побуждает постоянно вращаться в тине, приставляя к ним владык, столь сильных, что они владеют ими, даже ничего не приказывая. Тот, кто болеет этой болезнью, хотя бы никто не приказывал ему, добровольно делает все, чем только думает угодить своим владыкам. Для них он одевается и в одежды нарядные, и украшает лице, заботясь в этом случае не о себе, но об угождении другим, и выводит с собой на площадь провожатых, чтобы заслужить от других удивление, и все, что ни делает, предпринимает единственно для угождения другим. Итак, есть ли болезнь душевная тягостнее этой? Человек нередко бросается в бездну, чтобы только другие удивлялись ему. Приведенные слова Христовы достаточно показывают всю мучительную силу этой страсти; но можно еще познать ее и из следующего. Если ты захочешь спросить кого-нибудь из граждан, делающих большие издержки, для чего они тратят столько золота, и что значат такие расходы, то ни о чем другом от них не услышишь, так только об угождении толпе. Если же ты опять спросишь их: что же такое толпа? – они ответят: это есть нечто шумное, многомятежное, большею частью глупое, без цели носящееся туда и сюда, подобно волнам моря, составляемое часто из разнообразных и противоположных мнений. Кто имеет у себя такого владыку, не будет ли тот жалок более всякого другого? Впрочем, когда мирские люди прилепляются к нему, это еще не так опасно, хотя действительно опасно. Но когда те, которые говорят, что отреклись от миpa, страдают тою же или еще тягчайшею болезнью, то это крайне опасно. У мирских только трата денег, а здесь опасность касается души. Когда правую веру меняют на славу и, чтобы прославиться самим, уничижают Бога, – скажи мне, не составляет ли это высшей степени бессмыслия и безумия? Другие страсти, хотя заключают в себе большой вред, но по крайней мере, приносят и некоторое удовольствие, хотя и временное и короткое. Так корыстолюбец, винолюбец, женолюбец, имеют некоторое удовольствие, хотя и непродолжительное; но обладаемые страстью тщеславия всегда живут жизнью горькою, лишенной всякого удовольствия. Они не достигают того, что так любят, разумею – славы народной; а хотя, по-видимому, и пользуются ею, на самом же деле не наслаждаются, потому что это вовсе и не слава. Потому и самая страсть эта называется не славою, а тщеславием. И справедливо все древние называли это тщеславием. Она тщетна и не имеет в себе ничего блистательного и славного. Как личины [статуй] кажутся (снаружи) светлыми и приятными, а внутри пусты, поэтому, хотя и представляются благообразнее телесных (естественных) лиц, однакож никогда еще и ни в ком ни возбуждали любви к себе, точно так, или еще более, слава у толпы прикрывает собою эту неудобоизлечимую и мучительную страсть. Она имеет только снаружи вид светлый, а внутри не только пуста, но и полна бесчестия и жестокого мучения. Откуда же, скажешь, рождается эта безумная и не приносящая никакого удовольствия страсть? Ни откуда более, как только от души низкой и ничтожной. Человек, увлекаемый славою, неспособен мыслить что-либо великое и благородное; он необходимо становится постыдным, низким, бесчестным, ничтожным. Кто ничего не делает для добродетели, а только одно имеет в виду – чтобы понравиться людям, не стоящим никакого внимания, во всяком случае, следует погрешительному, блуждающему их мнению, тот может ли стоить чего-нибудь? Заметь же: если бы кто спросил его: как ты сам думаешь о толпе? – без сомнения, он сказал бы, что считает толпу невежественной и бездельной. Что же? Захотел ли бы ты сделаться подобным этой толпе? Если бы и об этом опять кто-нибудь спросил его, то я не думаю, чтобы он пожелал сделаться таким же. Итак, не крайне ли смешно искать славы у тех, кому сам никогда не захотел бы сделаться подобным?

Если же ты скажешь, что в толпе много людей, и что они составляют одно, то поэтому-то особенно и надобно ее презирать. Если каждый из толпы сам по себе достоин презрения, то, когда таких много, они заслуживают еще большего презрения. Глупость каждого из них, когда они собраны вместе, становится еще большею, увеличиваясь от многочисленности. Поэтому каждого из них порознь конечно можно бы исправить, если бы кто взял на себя это дело, но не легко было бы исправить всех их вместе, – оттого, что безумие их в таком случае увеличивается; они водятся обычаями животных, во всяком случае, следуя один за другим во мнениях. Итак, скажите мне: в такой ли толпе будете вы искать славы? Нет, прошу и молю. Эта страсть все извратила; она породила любостяжание, зависть, клеветы, наветы. Она вооружает и ожесточает людей, не потерпевших никакой обиды, против тех, которые никакой обиды не сделали. Подверженный этой болезни не знает дружбы, не помнит приязни, нисколько не хочет никого уважить; напротив, все доброе извергши из души, непостоянный, неспособный к любви, против всех вооружается. Сила гнева, хотя и она мучительна и несносна, не постоянно однакож возмущаешь дух, а только в то время, когда его раздражают другие. Напротив, страсть тщеславия – всегда, и нить, так сказать, времени, в которое она могла бы оставить, потому что разум не препятствует ей и не укрощает её; она всегда остается, и не только побуждает ко грехам, но, если бы мы успели сделать что-нибудь и доброе, она похищает добро из рук. А бывает так, что она не допускает и начать доброго дела. И если Павел лихоимание называет «идолослужением»(Еф.5:5), то как, по справедливости, назвать матерь его (лихоимания), корень и источник, то есть тщеславие? Нельзя найти и названия, достойного этого зла! Итак, воспрянем, возлюбленные, отложим эту порочную одежду, разорвем, рассечем ее, сделаемся когда-нибудь свободны истинною свободою, и усвоим себе чувства достоинства, данного нам от Бога. Пренебрежем славой у толпы. Нет ничего столь смешного и унизительного, как эта страсть; ничто столько не преисполнено стыда и бесславия. Всякий может видеть, что желание славы во многих отношениях есть бесславие, и что истинная слава состоит в том, чтобы презирать славу, считать ее за ничто, а все делать и говорить только в угождение Богу. Таким образом сможем мы и награду получить от Того, Кто видит все наши дела в точности, если только будем довольствоваться этим одним зрителем их. Да и какая нужда нам в других глазах, когда видит наши дела именно Тот, Кто будет и судить их? Как это несообразно: раб, что ни делает, все делает в угождение господину, не ищет ничего более, как только его внимания, не хочет привлекать на свои дела ничьих чужих взоров, хотя бы зрителями тут были и важные люди, но только то одно имеет в виду, чтобы видел его господин; а мы, имея столь великого над собою Господа, ищем других зрителей, которые не могут принести нам никакой пользы, а могут только, своими взглядами, повредить нам и сделать всякий труд наш напрасным. Да не будет этого, умоляю вас! Но от кого мы имеем получить награды, Того будем признавать и зрителем и прославителем наших дел. Не будем ни в чем полагаться на глаза человеческие. А если бы мы захотели достигнуть славы и между людьми, то получим ее тогда, когда будем искать единой славы от Бога. Сказано: «прославлю прославляющих Меня»(1Сам. 2:30). И как богатством мы тогда особенно обилуем, когда презираем его и ищем богатства только от Бога (потому что сказано: «Ищите же прежде Царства Божия и правды Его, и это все приложится вам» (Мф. 6:33)), так – и в отношении к славе. Когда уже безопасны будут для нас и богатство и слава, тогда Бог и подает нам их в изобилии. Но этот дар бывает безопасен тогда, когда не овладевает нами, не покоряет нас себе, не обладает нами, как рабами, но остается в нашей власти, как у господ и свободных. Для того-то Бог и не позволяете нам любить богатство и славу, чтобы они не овладевали нами. А когда мы достигнем такого совершенства, то Он и подает нам их с великою щедростью. Кто, скажи мне, славнее Павла, который говорит: «Не ищем славы человеческой ни от вас, ни от других» (1Сол. 2:6)? Кто счастливее ничего не имеющего и всем владеющего? Когда мы, как я выше сказал, не будем покоряться владычеству их (богатства и славы), тогда и будем ими обладать, тогда их и получим. Итак, если мы желаем получить славу, будем бегать славы. Таким образом, исполнив законы Божии, сможем мы получить и здешние и обетованные блага, благодатью Христа, с Которым Отцу и Святому Духу слава во веки веков. Аминь.

* * * ²Св. Златоуст разумеет ариан, которые признавали Сына Божия существом достопоклоняемым, только не совечным и не единосущным Отцу. Беседа 4Ін. 1:1. В начале было Слово, и Слово было у Бога…1.Почему св. Иоанн ограничивается единым словом о воплощении Сына Божия в то время, как другие евангелисты подробно излагают его. – Павел Самосатский и его заблуждение. – 2. Что такое Слово. – 3. Опровержение возражения еретиков против Божества Сына, основывающегося на том, что Сын называется Богом – «Феос» – без члена (артикля). – 4 и 5. Иисус Христоспострадал и умер для избавления нас от идолослужения. – Воздавать твари богопочтение, долженствующее Творцу, крайне несправедливо. – Вера и учение бесполезны для спасения, если жизнь и нравы испорчены. – Немедленно должно угашать гнев. – Люди хвалят и порицают по мере того, любят они, или ненавидят. – Изображение человека в гневе. – Против тех, которые тщательно соблюдают часы и времена.

Детей, только еще начинающих учиться, учителя не подвергают сразу многим трудам, да и в один раз немного занимают их науками, а понемногу, и притом одно и то же часто повторяют им, чтобы удобнее вложить свои уроки в их ум, и чтобы дети, наскучив в самом начале множеством (уроков) и трудностью их для своей памяти, не сделались оттого неспособнее к усвоению преподаваемого, потому что от трудности может произойти в них и некоторое расслабление. Таким же образом желая устроить и свои поучения и облегчить труд для вас, я понемногу беру с этой божественной трапезы и передаю душам вашим. Поэтому я снова коснусь тех же слов Евангелия, не так, чтобы опять говорить одно и то же, а чтобы только присовокупить к сказанному остальное. Итак, возведем же слово к началу. «В начале было Слово, и Слово было у Бога». Когда все прочие Евангелисты начинали с воплощения (Матфей говорит: «родословие Иисуса Христа, Сына Давидова»(Мф. 1:1); Лука вначале повествует нам о Марии; и Марк подобным же образом излагает сначала повествование о Крестителе), для чего Иоанн только вкратце коснулся этого предмета, притом уже после тех первых слов, сказав: «И Слово стало плотию»(Ін. 1:14), а все прочее, – Его зачатие, рождение, воспитание, возрастание, – минуя, вдруг возвещает нам о Его вечном рождении? Какая тому причина, я и скажу вам теперь.

Так как прочие Евангелисты большею частью повествовали о человеческом естестве Сына Божия, то должно было опасаться, чтобы, поэтому самому, кто-нибудь из людей, пресмыкающихся по земле, не остановился только на этих одних догматах, что и случилось с Павлом Самосатским³. Итак, возводя склонных к падению людей от такого пресмыкания по земле и привлекая к небу, Иоанн справедливо начинает свое повествование свыше, от бытия предвечного. Тогда как Матфей приступил к повествованию, начав от Ирода царя, Лука – от Тиверия Кесаря, Марк – от крещения Иоаннова, Евангелист Иоанн, оставив все это, восходит выше всякого времени и века, и там устремляет ум своих слушателей к одному: «В начале было», и, не позволяя уму нигде остановиться, не полагает ему предела, как те (Евангелисты) – Ирода, Тиверия и Иоанна. Но вместе с этим достойно удивления и то, что как Иоанн, устремившись к возвышенному слову, не оставил, однако же, без внимания и воплощения, так и они, с особенным тщанием повествуя о воплощении, не умолчали также и о предвечном бытии. И этому так быть должно, потому что один Дух двигал души всех их; а потому они показали совершенное единомыслие в своем повествовании. Ты же, возлюбленный, когда слышишь о «Слове», никогда не терпи тех, которые называют Его творением, равно как и тех, которые почитают Его простым словом. Много есть слов божественных, которыми действуют и ангелы, но ни одно из этих слов не есть само Божество, а все это только пророчество и Божие повеление. Так обыкновенно называет Писание законы Божии, повеления и пророчества. Поэтому, и говоря об ангелах, оно присовокупляет: «служители Его, исполняющие волю Его» (Пс. 102:21). Напротив это «Слово» (о котором говорит Евангелист Иоанн) есть ипостасное Существо, бесстрастно происшедшее от самого Отца. Это именно, как я и прежде сказал, (Евангелист) изобразил самым наименованием «Слова». Потому как изречение: «В начале было Слово» означает вечность, так и выражение: Оно «было в начале у Бога» показывает Его совечность (с Отцом). А чтобы ты, услышав: «В начале было Слово», и, признав его вечным, не подумал, однако же, что жизнь Отца на некоторое расстояние, т. е. на большое число веков, предшествует (жизни Сына), и таким образом, чтобы ты не положил начала Единородному, (Евангелист) присовокупляет: Оно «было в начале у Бога», т. е., Он также вечен, как сам Отец. Отец никогда не был без Слова; но всегда был «Бог» (Слово) «у Бога» (Отца), в собственной, однако же, ипостаси. Но как же, скажешь ты, Евангелист говорит, что Слово «в мире было», если Оно было действительно у Бога? Подлинно, оно и у Бога было, и в мире было: никаким местом не ограничивается как Отец, так и Сын. Если «велика крепость [Его], и разум Его неизмерим» (Пс. 146:5), то ясно, что существо Его не имеет никакого временного начала. Ты слышал, что «В начале сотворил Бог небо и землю» (Бут. 1:1)? Что ты думаешь об этом начале? Без сомнения то, что небо и земля произошли прежде всех видимых творений. Так, когда слышишь о Единородном, что Он «в начале был», разумей бытие Его, прежде всего мыслимого и прежде веков. Если же кто скажет: как возможно Сыну не быть по времени после Отца? происшедший от кого-либо необходимо должен быть после того, от кого произошел, – отвечаем, что таковы только человеческие рассуждения, и тот, кто предлагает такой вопрос, будет, пожалуй, давать еще более нелепые вопросы. Но этого не должно бы допускать даже до слуха. У нас ныне слово о Боге, а не о естестве человеческом, подчиненном порядку и необходимости подобных умствований. Впрочем, для совершенного удовлетворения людей более слабых, будем и на это отвечать.

Скажи мне: сияние солнца из самого ли естества солнечного истекает, или из чего иного? Всякий, имеющий неповрежденные чувства, необходимо признает, что сияние происходит от самого естества солнца. Но, хотя сияние исходит от самого солнца, однако же, мы никогда не можем сказать, что оно существует после солнечного естества, потому что и солнце никогда не является без сияния. Итак, если и в видимых и чувственных телах то, что происходит от чего-нибудь другого, не всегда после того существует, от чего происходит, то почему ты не веришь этому в рассуждении невидимого и неизреченного естества? И здесь то же самое, только так, как сообразно это вечному существу. Поэтому и Павел назвал Сына «сиянием славы»Отчей (Євр. 1:3), изображая этим и то, что Он рождается от Отца, и то, что Сын совечен Отцу. Скажи же мне: все века и всякое пространство времени – не через Сына ли произошли? И это необходимо должен признать всякий, кто не потерял еще ума. Итак, нет никакого расстояния (времени) между Отцом и Сыном; а если нет, то Сын не после Отца существует, но совечен Ему. Выражения: «прежде»и «после» обозначают понятия времени. Без века или времени никто не мог бы и представить себе таких понятий. А Бог выше времен и веков. Если же, несмотря на то, ты будешь утверждать, что Сын получил начало, то смотри, как бы через такие умозаключения не дошел ты до необходимости и самого Отца подвести под какое-либо начало, под начало, хотя первейшее, но все же – начало. Скажи мне: приписывая Сыну какой бы то ни было предел или начало, и от этого начала восходя еще выше, не говоришь ли ты, что Отец существует прежде Сына? Очевидно так. Скажи же далее: насколько прежде Отец существует? Малое или великое расстояние здесь ты укажешь, во всяком случае, ты подведешь Отца под начало. Очевидно, что, назвав это расстояние великим или малым, ты будешь таким образом измерять его, но измерять нельзя, если с той и другой стороны нет начала. Итак, для этого, сколько от тебя зависит, ты даешь начало и Отцу; и, следовательно, по вашему рассуждению, не будет уже безначальным и Отец. Видишь ли, как истинно сказанное Спасителем, и как слово Его везде являет свою силу? Какое это слово? «Кто не чтит Сына, тот не чтит и Отца» (Ін. 5:23).

Знаю, что для многих сказанное непонятно; потому мы во многих случаях и остерегаемся вдаваться в подобные умозаключения, так как простой народ не может следить за ними, а если бы и стал следить, – не удерживает из них ничего с твердостью и точностью. «Помышления смертных нетверды, и мысли наши ошибочны» (Прем. 9:14). Между тем я охотно спросил бы противников наших и о том, что значит сказанное у пророка: «прежде Меня не было Бога и после Меня не будет» (Іс. 43:10). Если Сын после Отца существует, то, как же сказано: «и после Меня не будет»? Или уже вы будете отвергать и самое существо Единородного? А необходимо – или, наконец, на это дерзнуть, или допустить единое Божество в собственной ипостаси Отца и Сына. Также, каким образом истинно то, что «Все чрез Него начало быть» (Ін. 1:3)? Если был век прежде Его, то каким образом существовавшее прежде Него могло бы произойти через Него? Видите ли, до какой дерзости доводит их умствование, после того, как однажды поколебали они истину? Почему же не сказал Евангелист, что Сын произошел «из несуществующего»⁴ как изъясняет это Павел о всех тварях, говоря: «называющим несуществующее, как существующее» (Рим. 4:17), а говорит: «В начале было»? Последнее же выражение противоположно первому. Но оно весьма справедливо: Бог не происходит ни от чего и не имеет ничего первее Себя. Скажи же мне еще: не признаешь ли ты, что Творец несравненно превосходнее своих тварей? Но, если бы Он был подобен им – тем, что происходил бы из несущего, то где же было бы Его несравненное превосходство? А что значит изречение: «Я – Господь первый, и в последних – Я Тот же» (Іс. 41:4), «прежде Меня не было Бога и после Меня не будет» (Іс. 43:10)? Если Сын не одного и того же существа с Отцом, то Он есть иной Бог; если Он не совечен (Отцу), то после Него; и если произошел не из существа Его, то очевидно – сотворен. Если же возразят, что это сказано для отличия (Бога) от идолов, то не должны ли согласиться, что здесь для отличия от идолов говорится о едином истинном Боге? А если это, в самом деле, сказано для отличия от идолов, то, как же ты изъяснишь все это изречение: «после Меня не будет» иного Бога? Не Сына отвергая, говорит так слово Божие, а выражая только то, что кроме Бога (истинного) нет бога – идольского; но не то, что нет Сына. Хорошо, скажет кто-либо, но не должно ли поэтому и слова: «прежде Меня не было Бога» понимать так, что не было бога идольского, что, следовательно, Сын был прежде Отца? Но какой демон мог бы сказать это? Я думаю, что и сам дьявол не скажет этого. С другой стороны, если Сын не совечен Отцу, то почему ты называешь бытие Его беспредельным? Если Он имеет начало и, сперва, то хотя бы Он был бессмертен, Он не может еще быть беспредельным. Беспредельное должно быть без пределов с той и другой стороны. Изъясняя это, и Павел говорит: «не имеющий ни начала дней, ни конца жизни» (Євр. 7:3), и таким образом выражает и беспопечительность и бесконечность, т. е., как в том, так и в другом отношении Он не имеет предела; как нет конца, так нет и начала.

Далее: каким образом, если Сын есть «жизнь», могло быть когда-нибудь время, в которое Он не был⁵? Если Он есть «жизнь», как Он и действительно есть, то все согласятся, что жизнь должна существовать всегда, быть безначальною и бесконечною. Если же было время, когда Его не было, то каким бы образом Он был жизнью других существ, не будучи никогда сам жизнью? Но как же, скажет кто-либо, Евангелист Иоанн сам полагает Ему начало, когда говорит: «В начале было». А для чего, я скажу, ты обратил внимание на выражения: «в начале», и: «было», а не помыслишь об изречении – «Слово было»? Что же? Когда пророк говорит об Отце: «от века и до века Ты – Бог»(Пс. 89:3), то ужели Он таким выражением полагает Ему пределы? Никак: он выражает вечность. Так рассуждай и здесь. Евангелист, говоря так о Сыне, не полагает Ему предела. Он и не сказал о Сыне: имел начало, но – «В начале было», через это «было»внушая мысль о безначальном бытии Сына. Но вот, скажет еще кто-либо, об Отце сказано с приложением члена (артикля – «ο»), а о Сыне – без члена⁶. Что же? Когда апостол говорит: «великого Бога и Спасителя нашего Иисуса Христа» (Тит. 2:13), и также: «Бог, Который над всеми» (Еф.4:6), то вот здесь он упоминает о Сыне без члена. Но он делает это и в отношении к Отцу. В послании к Филиппийцам он так говорит: «Он, будучи образом Божиим, не почитал хищением быть равным Богу»⁷ (Флп. 2:6). Также в послании к Римлянам: «благодать вам и мир от Бога отца нашего и Господа Иисуса Христа» (Рим. 1:7). А, с другой стороны, и излишне было прибавлять здесь член, потому что выше он был, часто прилагаем к слову: «Бог». Как об Отце говоря, Евангелист выражает: «Бог есть дух» (Ін. 4:24), и мы не отвергаем бестелесности в Боге потому, что к слову «дух» не приложено члена, так и здесь, хотя при выражении о Сыне не употреблено члена, однако же, Сын поэтому не есть меньший. Почему так? Потому что, повторяя слова: «Бог» и: «Бог», Евангелист не показывает нам никакого разделения в Божестве; а даже напротив, сказав прежде – «Слово было Бог», он, чтобы кто-нибудь не почел божество Сына меньшим, тотчас присовокупляет и доказательство истинного Его божества, приписывает Ему вечность: «Оно было, – говорит, – в начале у Бога», и – творческую силу: «Все чрез Него начало быть, и без Него ничто не начало быть» (Ін. 1:2-3). Это самое и Отец везде через пророков поставляет преимущественным доказательством своего (божеского) существа. И пророки часто употребляют этот вид доказательства, и не просто только, но и вооружаясь против чествования идолов. «Боги, – сказано, – которые не сотворили неба и земли, исчезнут с земли и из-под небес» (Єр. 10:11). И в другом месте: «Я – Мои руки распростерли небеса» (Іс. 45:12); и во всяком случае Он представляет это, как признак божественности. Но Евангелист не довольствуется и этими изречениями, а называет еще Его «жизнью» и «светом». Итак, если Он всегда был с Отцом, если сам все произвел, устроил и содержит (это выражается словом – «жизнь»), если Он все просвещает, то кто столько безумен, что скажет, будто Евангелист хотел в этих изречениях показать меньшую степень божества Его, тогда как ими-то особенно и можно доказать равенство и нераздельность Его (с Отцом)? Не будем же смешивать твари с Творцом, чтобы и нам не услышать слов: «и поклонялись, и служили твари вместо Творца» (Рим. 1:25). Хотя и говорят некоторые, что это сказано о небесах, но, говоря о них, слово Божие совершенно запрещает служение всякой вообще твари, как дело языческое.

Да не подвергнем же себя этой клятве! Для того и пришел (на землю) Сын Божий, чтобы освободить нас от этого служения. Для того Он принял зрак раба, чтобы избавить нас от этого рабства. Для того и подверг Себя оплеванию, заушению, для того претерпел поносную смерть. Не сделаем же всего этого бесплодным (для нас), не будем возвращаться на прежнее, лучше же сказать – еще гораздо тягчайшее нечестие. Не все равно – твари служить, и самого Творца низводить до ничтожества твари, сколько, по крайней мере, это зависит от нас, так как сам Он пребывает всегда таким, каков есть, по сказанному: «но Ты – тот же, и лета Твои не кончатся»(Пс. 101:28). Будем же прославлять Его, по преданию Отцов; будем прославлять Его и верою и делами. Нет никакой пользы для нашего спасения от правых догматов, когда наша жизнь развращена. Потому направим ее к благоугождению Богу, удаляя себя от всякой нечистоты, несправедливости, любостяжания, как странники и пришельцы, и чуждые (всему) здешнему. А если кто имеет много денег и стяжания, пусть пользуется ими, как странник, который, спустя немного времени, волею или неволею должен оставить их. Если кто терпит обиду от кого-нибудь, пусть не вечно гневается, а лучше пусть не гневается и временно. Апостол не позволяет нам продолжать гнева более одного дня. «Солнце, – говорит он, – да не зайдет во гневе вашем»(Еф.4:26). И справедливо: надобно желать, чтобы и в такое короткое время не случилось ничего неприятного. А если еще и ночь застигнет нас (во гневе), то дело будет для нас еще хуже, потому что от одного воспоминания о нем возродится в нас безмерный огонь, и мы на свободе с большим огорчением для себя будем размышлять о нем. Поэтому-то прежде, нежели к погибели нашей настанет покой ночи и мы возжем в себе сильнейший огонь, апостол и повелевает предупреждать и отвращать опасность. Страсть гнева сильна, сильнее всякого пламени; потому и нужно с большою поспешностью предупреждать силу огня и не допускать его до воспламенения. А болезнь эта бывает причиною многих зол. Она ниспровергает целые дома, разрывает давнее содружество, в короткое и скорое время производит самые неутешительные случаи. «Самое движение гнева, – сказано, – есть падение для человека» (Сир. 1:22).

Итак не оставим этого зверя без обуздания, но набросим на него со всех сторон крепкую узду – страх будущего суда. Если тебя оскорбит друг, или огорчит кто-нибудь из ближних – помысли тогда о согрешениях своих против Бога и о том, что своею кротостью в отношении к ним ты умилостивишь для себя более и тот (будущий) суд, – сказано: «прощайте, и прощены будете» (Лк. 6:37), – и гнев тотчас отбежит (от тебя). При этом обрати внимание также и на то, когда ты, будучи приведен в ярость, удерживал себя, и когда был увлечен страстью; сравни то и другое время, – получишь и отсюда значительное исправление. Скажи мне: когда ты хвалишь себя, тогда ли, когда был побежден (гневом), или тогда, когда победил? Не тогда ли именно (когда увлекаемся гневом) мы наиболее обвиняем себя и стыдимся, хотя бы и никто нас не обличал, и приходим к раскаянию в своих словах и делах? А когда преодолеваем гнев, не торжествуем ли тогда и не хвалимся ли, как победители? Победа над гневом состоит не в том, чтобы воздавать за обиду тем же (это не победа, а совершенное поражение), но – в том, чтобы с кротостью переносить оскорбления и поношения. Не делать, а терпеть зло, – вот истинное преимущество. Поэтому не говори во гневе: «вот и я восстану, вот и я нападу на него». Не сопротивляйся и тем, которые убеждают тебя укротить гнев, не говори: «не потерплю, чтобы такой-то смеялся надо мной». Да он никогда и не смеется над тобой, разве когда ты сам на него вооружишься. А если он и тогда посмеется над тобой, то разве только в безумии сделает это. Ты же, побеждая, не ищи славы у безумных, но признавай достаточным для себя иметь славу у людей разумных. Но для чего я вывожу тебя на малое и ничтожное зрелище, составленное из людей? Воззри тотчас к Богу, и Он тебя восхвалит. А тому, кто от Него прославляется, не должно искать чести от людей. Честь людская нередко находится в зависимости и от неприязни людей, и от вражды, и, во всяком случае, не приносит никакой пользы. Напротив, суд Божий чужд такого настроения и приносит прославляемому от Бога великую пользу. Итак, к этой-то славе и будем стремиться.

Хочешь ли узнать, какое великое зло – гнев? Стань на площади, когда там ссорятся другие. В себе самом тебе нельзя так видеть это безобразие, потому что разум во гневе помрачается и сознание теряется, как у пьяных. Но когда ты очистишься от этой страсти, тогда наблюдай в других себя самого, так как в это время у тебя рассудок не поврежден. Итак, смотри вот на окружающую толпу, а среди нее на бесчинствующих в раздражении людей, подобно беснующимся. Когда ярость, возгоревшись в груди, восстанет и ожесточится, тогда огнем дышат уста, огонь испускают глаза, все лицо вздувается, руки беспорядочно протягиваются, смешно прыгают ноги и наскакивают на удерживающих. Ничем не отличаются раздраженные от сумасшедших, все делая без сознания, и даже не отличаются от диких ослов, когда те бьют и кусают друг друга. Поистине, безобразен человек раздраженный. Потом, когда после этого столь смешного зрелища, они возвратятся домой и придут в себя самих, то возымеют еще большую скорбь и страх, представляя себе, кто присутствовал при их ссоре. Как безумные, прежде не видя присутствующих, потом, когда приходят в сознание, рассуждают, друзья ли были зрителями их, или враги и неприятели. Равно боятся они тех и других: первых – потому, что они будут укорять их и увеличивать стыд; а вторых – потому, что они будут радоваться об их посрамлении. А если им случилось еще нанести друг другу раны, тогда тягчайший бывает страх, чтобы не случилось чего-нибудь еще хуже с раненым, чтобы, например, болезнь от ран не принесла ему смерти, или чтобы поднявшаяся неисцелимая опухоль не подвергла его жизнь опасности. «И что мне была за надобность ссориться? Что за брань и ссоры? Пропадай они совсем». И вот они проклинают все те случайные обстоятельства, которые послужили поводом к ссоре. А глупейшие из них обвиняют в происшествии и лукавых демонов и злой час. Но не от злого часа это происходит, потому что и не бывает никогда злого часа, и не от злого демона это происходит, а от злобы увлеченных гневом. Они-то сами и демонов привлекают, и всякое зло на себя наводят. Но сердце, скажет кто-нибудь, от оскорблений возмущается и терзается. Знаю это и я. Поэтому-то и превозношу тех, которые укрощают этого ужасного зверя. Если желаем, то можем отразить от себя эту страсть. Почему мы не подвергаемся этой страсти, когда укоряют нас начальствующие? Не потому ли, что в нас (при этом случае) возникает страх, равносильный этой страсти, который поражает нас и не допускает даже зародиться в нас гневу? Почему и рабы, получая от нас тысячи укоризн, все это переносят в молчании? Не потому ли, что и на них наложены те же узы? Так и ты помысли о страхе Божием, о том, что сам Бог тогда уничижает тебя, повелевая тебе молчать, и ты все будешь переносить кротко. Скажи нападающему на тебя: что я могу тебе сделать? Некто иной удерживает мою руку и язык мой. И эта мысль побудит и тебя и его к благоразумию. Иногда из-за людей мы терпим даже несносные обиды, и говорим оскорбителям нашим: не ты, а такой-то оскорбил меня. К Богу ли не будем иметь даже и такого благоговения? Какое же будет для нас оправдание?

Итак, скажем нашей душе: Бог нас уничижает ныне, – Бог, удерживающий наши руки; не будем же храбриться, и да не будет для нас Бог менее людей досточтим. Вы ужасаетесь этих слов? Но я желаю, чтобы вы страшились не слов только, но и дел. Бог повелел нам не только терпеть, когда нас заушают, но и быть готовыми переносить что-нибудь и хуже того. А мы, напротив, с таким усилием сопротивляемся, что не только не бываем готовы на злострадания, но и стараемся мстить за себя, а часто даже первые поднимаем неправедные руки; считаем себя униженными, если не воздадим тем же. Странно, что мы считаем себя победителями, тогда как терпим крайнее поражение и бываем повержены долу; получая бесчисленные удары от дьявола, думаем, что мы его преодолеваем. Итак, познаем, прошу вас, этот род победы, и будем побеждать таким образом. Злострадать – значит быть увенчанным. Если мы хотим быть прославлены от Бога, будем соблюдать не обычаи мирских подвигов, а закон, данный от Бога для подвигов духовных; будем все переносить с долготерпением. Таким образом мы победим и препирающихся с нами, и все, что есть в мире этом, и обетованные блага получим, благодатию и человеколюбием Господа нашего Иисуса Христа, через Которого и с Которым Отцу со Св. Духом слава, держава, честь, ныне и присно, и во веки веков. Аминь.* * * ³Павел Самосатский, епископ антиохийский, еретик III-го века.⁴Так говорили ариане о Сыне Божием.⁵Здесь св.Златоуст имеет в виду выражение ариан о Сыне Божием «было, когда Его не было».⁶В подлинном тексте Евангелия: «ο λογος ην προς τον θεον και θεος ην ο λογος”. Первое: “τον θεον» относится к Отцу; а последнее: «θεος» – к Сыну. Ариане и аномеи отсюда делали возражение, что Сын не имеет единого божеского естества с Отцом.⁷Здесь имя Бога двукратно повторяется без члена. Беседа 5Ін. 1:3. Все чрез Него начало быть, и без Него ничто не начало быть, что начало быть.1.Как некоторые еретики изменили смысл третьего стиха первой главы Евангелия от Иоанна через изменение пунктуации. – 2. Нелепые выводы, к которым приводит мнение, допускаемое еретиками о том, что Дух Святой сотворен. – 3. Сын Божий равен своему Отцу. – Неистощимая плодотворность Творца. – Бог не есть существо сложное. – 4. О том, что грешники похожи на пьяных и яростных людей. – Лучше ходить и показываться нагим на улицах, чем покрытым и обремененным грехами.

Моисей, в начале бытописания Ветхого Завета, повествует нам о предметах чувственных и подробно исчисляет их. Сказав: «В начале сотворил Бог небо и землю», он потом присовокупляет, что произошел свет, твердь⁸, естество звезд, всякого рода животные и все прочее; не будем останавливаться на каждом творении, чтобы не медлить. А Евангелист Иоанн, все заключив в одном изречении, обнимает им и все видимое, и то, что выше видимого. Оставляя то, что известно его слушателям, и, возводя мысль к предметам более возвышенным и обнимая все творчество – вообще, он говорит не о творениях, но о Создателе, Который и произвел все из небытия в бытие. Таким образом, Моисей касается только меньшей части создания (так как ничего не сказал нам о силах невидимых), и тем ограничился. А Евангелист, поспешая взойти к самому Творцу, справедливо все прочее минует, и сказанное, равно и умолчанное, Моисеем заключает в одно краткое изречение: «Все чрез Него начало быть». Но чтобы ты не подумал, что он говорит только о том, что сказано и Моисеем, присовокупляет: «и без Него ничто не начало быть, что начало быть», т. е., ничто сотворенное, видимое или умом созерцаемое, не получило бытия иначе, как силою Сына. После слова: «ничто»мы не будем ставить точки, как делают еретики. Они, желая доказать, что Дух Св. есть тварь, читают так: «что начало быть, в нем была жизнь»(Ін. 1:3-4). Но в таком чтении нет смысла. И, во-первых, здесь некстати было упоминать о Духе; а если Евангелист и хотел упомянуть, то для чего употребил такое неясное выражение о Нем? Да и откуда видно, что сказано о Духе? А иначе мы, на основании такого изложения слов, можем заключить, что не Дух, а Сын произошел через себя самого. Но остановитесь на этом изречении, чтобы оно не миновало вас. Станем читать так, как они; таким образом, нелепость для нас будет еще очевиднее: «что начало быть, в нем была жизнь». Они говорят, что здесь «жизнью» назван Дух. Но, как видно, эта самая «жизнь» есть вместе и «свет», потому что Евангелист присовокупляет: «и жизнь была свет человеков» (Ін. 1:4).

Итак, по их мнению, «и свет человеков» у Евангелиста означает Духа. Что же? Когда Евангелист продолжает: «Был человек, посланный от Бога;.. чтобы свидетельствовать о Свете» (Ін. 1:6-7), – они уже необходимо должны допустить, что и здесь говорится о Духе. Кто выше назван Словом, тот после именуется и Богом, жизнью и светом. Жизнь, говорит Евангелист, была Слово и эта же самая жизнь была светом. Итак, если Слово было «жизнь» и Слово же «стало плотию» (Ін. 1:14), то и жизнь «стала плотию», – и мы видели славу Его, славу, как единородного от Отца. Следовательно, как скоро они говорят, что здесь «жизнью» назван Дух, смотри, какие выходят отсюда нелепости: выходит, что не Сын воплотился, а Дух, и что Дух есть единородный Сын. А если не так, то, избегая этой нелепости, они при своем чтении могут впасть в нелепость еще большую. Если они согласятся, что здесь сказано о Сыне, между тем не поставят наших знаков препинания и не станут читать так, как мы, то должны будут говорить, что Сын произошел сам от себя, – потому что если Слово есть «жизнь», а «что начало быть, в нем была жизнь», то, вследствие их чтения, Слово произошло от себя и через себя. Далее Евангелист между прочим прибавляет: «и мы видели славу Его, славу, как Единородного от Отца» (Ін. 1:14). Вот, по их чтению, и Дух Святой становится единородным Сыном, потому что все это повествование относится к одному и тому же лицу. Видите ли, как извращается мысль, когда уклоняется от истины, и сколько происходит отсюда нелепостей? Итак, что же? Разве Дух не есть свет, скажешь ты? Конечно – свет; но здесь сказано не о Нем. Так Бог называется духом, т. е., бестелесным; но ведь не везде же, где говорится о духе, разумеется, Бог. И что удивляешься, если мы это говорим об Отце? Мы и об Утешителе не станем утверждать, что, где только говорится о духе, там непременно, разумеется Утешитель. Хотя это и есть наиболее отличительное Его имя, но не везде, где встречается слово «дух», надобно разуметь Утешителя. Также и Христос называется «Божия сила» и «Божия премудрость»; но не везде, где говорится о силе и премудрости Божией, разумеется Христос. Так и здесь: хотя и Дух просвещает, но теперь Евангелист говорит не о Духе. Впрочем, когда мы и доводим их до таких нелепостей, они, снова усиливаясь противостоять истине, и все еще держась своего чтения: «что начало быть, в нем была жизнь», объясняют это так, что все сотворенное было – жизнь. Что же? И казнь содомлян, и потоп, и геенна, и тому подобное все это – жизнь? Но мы, говорят они, разумеем создание. Но и то, что нами теперь указано, конечно, относится к созданию. Однако же, чтобы вполне изобличить их, спросим их: скажи мне, дерево – жизнь? Камень – жизнь? Эти бездушные и неподвижные предметы – жизнь? Да и человек – жизнь совершенная? Кто это скажет? Человек – не самобытная жизнь, а только существо, причастное жизни.

Но посмотри и здесь, какие опять нелепости. Станем выводить заключения тем же порядком, чтобы дознать все бессмыслие. Таким образом, они приписывают Духу то, что никогда нисколько Ему не приличествует. А начав с этого, они уже людям приписывают то, что, по их мнению, действительно сказано о Духе. Рассмотрим еще это чтение. Тварь тут называется жизнью; следовательно, она есть и свет, и о ней то свидетельствовать приходил Иоанн. Отчего же и сам он – не свет? Сказано: «он не был свет»(Ін. 1:8). Но ведь он принадлежал к числу тварей? Почему же он – не свет? Каким образом «В мире был, и мир чрез Него начал быть»? Тварь ли была в твари, и тварь произошла через тварь? Как же «и мир Его не познал»(Ін. 1:10)? Тварь не познала твари? «А тем, которые приняли Его,.. дал власть быть чадами Божиими» (Ін. 1:12). Но довольно уже смеха; я предоставляю вам самим проследовать все эти чудовищные мысли, чтобы не подумали, будто я говорил это просто для забавы, и чтобы не тратить попустому времени. Если те слова сказаны не о Духе (как и действительно не сказаны и как я уже показал), не сказаны и о твари, а несмотря на то, они все еще держатся своего чтения, то, наконец, отсюда должно выйти еще нелепейшее следствие, – что, как мы уже прежде сказали, Сын произошел сам через Себя. Если «Свет истинный» (Ін. 1:9) есть Сын, а свет этот есть и «жизнь» и жизнь была в Нем самом, то по их чтению такое заключение необходимо. Итак, оставим его и обратимся к надлежащему чтению и изъяснению.

Какое же правильное чтение? Словами: «что начало быть» надобно закончить предыдущую мысль, а затем начать следующие слова: «В Нем была жизнь». Слова эти значат тоже, что и предыдущие: «без Него ничто не начало быть, что начало быть». Из всего, говорит, что только существует, ничто не произошло без Него. Видишь ли, как этим кратким прибавлением Евангелист устраняет все могущие предоставиться несообразности? Сказав: «без Него ничто не начало быть» и присовокупив: «что начало быть», он таким образом обнял все твари, даже и умопостигаемые, и исключил из них Св. Духа. Такое прибавление и нужно было, чтобы на его слова: «Все чрез Него начало быть, и без Него ничто не начало быть» кто-либо не сказал: «если все произошло через Него, то через Него же произошел и Дух». Я, говорит он, сказал, что все, что ни сотворено, через Него произошло, невидимое ли то, или бестелесное, или небесное. Поэтому-то не просто я сказал: «все», а – «все, что начало быть», т. е. все сотворенное. Но Дух не сотворен. Видишь ли, как точно учение? Евангелист только упомянул о сотворении видимых тварей, так как об этом уже прежде учил Моисей; Евангелист, уже наставленных в этом предмете, людей возводит к высшим созданиям, т. е., бестелесным и невидимым, и вовсе исключает из числа их Святого Духа. Подобным образом говорил и Павел, вдохновенный благодатью: «ибо Им создано все» (Кол. 1:16). Вот и здесь опять такая же точность, потому что тот же Дух управлял и душою Павла. И вот, чтобы кто не исключил чего-либо сотворенного из создания Божия, – так как есть твари невидимые, – а с другой стороны, чтобы не включил кто в их число Утешителя, Павел, минуя твари чувственные и всем известные, исчисляет создания небесные и говорит: «престолы ли, господства ли, начальства ли, власти ли» (Кол. 1:16). Частица «ли» выражает не другое что, как и те слова: «Все чрез Него начало быть, и без Него ничто не начало быть, что начало быть». А если тебе кажется, что выражение: «чрез Него» как бы уменьшает Его достоинство, то послушай, что говорит Павел: «в начале Ты, Господи, основал землю, и небеса – дело рук Твоих» (Євр. 1:10). Таким образом, что сказано у пророка (Пс. 101:26) об Отце, как Создателе, то Павел говорит о Сыне, изображая Его не иначе, как Творца, а не так, как бы Он имел значение существа только служебного. А если здесь сказано: «чрез Него», то это так выражено для того только, чтобы кто-нибудь не стал почитать Сына нерожденным. Но что в отношении к созданию Ему принадлежит достоинство, нисколько не меньшее Отца, об этом послушай Его самого: «как Отец, – говорит Он, – воскрешает мертвых и оживляет, так и Сын оживляет, кого хочет» (Ін. 5:21). Итак, если и в Ветхом Завете сказано о Сыне: «в начале Ты, Господи, основал землю» (Євр. 1:10), то Его достоинство, как Создателя, очевидно. Если же ты скажешь, что пророк говорил эти слова собственно об Отце, а Павел только приписал Сыну сказанное об Отце, то и таким образом выходит то же самое. Да Павел и не решился бы приписать этого Сыну, если бы не был совершенно уверен в равночестности (Отца и Сына). Было бы крайне дерзновенно принадлежащее естеству, ни с чем несравнимому, относить к естеству меньшему и подчиненному.

Но Сын не меньше и не ниже Отца по существу. Поэтому Павел дерзнул сказать о Нем не только вышеуказанные слова, но еще и нечто другое. Выражение: «из него», которое ты признаешь исключительно достойным одного Отца, Павел употребляет и о Сыне, говоря так: «и не держась главы, от которой все тело, составами и связями будучи соединяемо и скрепляемо, растет возрастом Божиим»(Кол. 2:19). Но не довольствуется он и этим; а и, с другой стороны, заключают вам уста, прилагая выражение: «которым»к Отцу, – выражение, которое по твоим словам означает меньшее достоинство: «Верен Бог, – говорит он, – Которым вы призваны в общение Сына Его» (1Кор. 1:9). Также: «волею его». И еще: «Ибо все из Него, Им и к Нему» (Рим. 11:36). Но не только о Сыне говорится: «из того», но и о Духе. Так ангел сказал Иосифу: «не бойся принять Марию, жену твою, ибо родившееся⁹ в Ней есть от Духа Святаго» (Мф. 1:20). Равным образом и выражение: «о нем», относящееся к Духу, пророк не отказывается приложить и к Богу (Отцу), говоря так: «в Боге сотворим силу, и Тот уничижит угнетающих нас» (Пс. 59:14). И Павел говорил: «всегда прося в молитвах моих, чтобы воля Божия когда-нибудь благопоспешила мне придти к вам» (Рим. 1:10); и ко Христу относит тоже выражение: «О Христе Иисусе». Таких выражений, безразлично употребляемых, мы можем много и часто находить в Писании; чего не могло бы быть, если бы повсюду не предполагалось одно и тоже существо. Не думай также, что в словах: «Все чрез Него начало быть» говорится здесь о чудесах: о них повествовали прочие Евангелисты. А Иоанн после этих слов присовокупляет: «В мире был, и мир чрез Него начал быть» (Ін. 1:10), – мир, а не Дух, потому что Он не есть творение, а выше всякой твари. Но поспешим далее. Сказав о создании: «Все чрез Него начало быть, и без Него ничто не начало быть, что начало быть», Иоанн прилагает к тому и учение о промысле в следующих словах: «В Нем была жизнь» (Ін. 1:4). А присовокупил эти слова: «В Нем была жизнь» – для того, чтобы никто не сомневался, каким образом все через Него произошло. Как в бездонном источнике – сколько ни черпай воды, не уменьшишь источника, так и творческая сила Единородного, сколько бы ни было создано или произведено ею, нисколько от того не уменьшается. Или, лучше я употреблю более свойственное этой силе сравнение, именно назову ее светом, как и сам Евангелист, говорит далее: «и жизнь была свет человеков». Как свет, хотя бы освещал неисчислимое множество предметов, нисколько оттого не уменьшается в своей светлости, так в Боге, и прежде и после сотворения: сила нисколько не оскудевает, ни мало не умаляется и не ослабевает от многочисленности творения; но, хотя бы надлежало произойти еще тысяче таких миров, хотя бы и бесконечному множеству их, Его сила довлеет на всех, чтобы не только произвести их, но и сохранить после создания. Наименование жизни, употребленное здесь, относится не только к созданию, но и к промышлению о сохранении созданного. Кроме того, говоря о жизни, Евангелист полагает основание учению о воскресении и предначинает то дивное благовестие, что, с пришествием к нам жизни, разрушена держава смерти, что, по озарении нас светом, уже нет тьмы, а всегда пребывает в нас жизнь, и смерть уже не может преодолевать ее. Итак, вполне можно сказать и о Сыне то, что сказано об Отце: «ибо мы Им живем и движемся и существуем» (Деян.17:28). Это и Павел выражает в следующих словах: «ибо Им создано все, что на небесах и что на земле, видимое и невидимое;.. и Он есть прежде всего, и все Им стоит» (Кол. 1:16-17). Поэтому Сын называется и корнем и основанием.

Но когда слышишь, что «в Нем была жизнь», не представляй Его себе сложным, потому что впоследствии Он говорит и об Отце: «Ибо, как Отец имеет жизнь в Самом Себе, так и Сыну дал иметь жизнь в Самом Себе» (Ін. 5:26). Ты не скажешь по этому поводу об Отце, что Он сложен; не говори же и о Сыне. В другом месте сказано, что «Бог есть свет» (1Ін. 1:5), также – что Он «обитает в неприступном свете» (1Тим. 6:16). Но все это говорится не для того, чтобы дать нам понятие о сложности, а чтобы мало-помалу возвести нас на высоту догматов. В самом деле, так как для народа нелегко было понять, каким образом Он имеет жизнь сам в Себе, то он и говорил сначала о том, что не так высоко, а потом, научив их, уже возводит к более возвышенным истинам. Тот, кто сказал, что Ему (Отец) «дал иметь жизнь», сам потом говорит: «Я есмь жизнь», и еще: «Бог есть свет». А какой это свет? Свет не чувственный, а духовный, просвещающий душу. Так как Христос говорил: «Никто не может придти ко Мне, если не привлечет его Отец» (Ін. 6:44), то Евангелист, предваряя эти слова, и сказал, что Он есть тот, который просвещает, чтобы ты, услышав что-либо подобное об Отце, не приписал того только одному Отцу, но и Сыну: «Все, – говорит Он, – что имеет Отец, есть Мое» (Ін. 16:15). Итак, Евангелист сперва поучает нас о создании, потом говорит и о духовных благах, дарованных нам с пришествием Спасителя, и означает их одним словом: «жизнь была свет человеков». Не сказал: «была свет» иудеям, но – всем людям, потому что не иудеи только, а и язычники получили познание о Нем, и свет этот прилагается в общение всем. Но почему Евангелист не присоединил сюда и ангелов, а сказал только о людях? Потому что у Евангелиста теперь слово о роде человеческом, и потому, что Спаситель к нему пришел благовествовать благая. «И свет во тьме светит» (Ін. 1:5). Тьмою здесь называется и смерть и заблуждение. Свет чувственный сияет не во тьме, а когда нет тьмы; но проповедь Евангельская светила среди мрака заблуждения, все облегавшего, и рассеивала его. Свет этот проник и в самую смерть и победил ее, так что уже одержимых смертью избавил от нее. Итак, Поелику ни смерть, ни заблуждение не преодолели этого света, но он всюду блистает и светит собственною силою, то Евангелист и говорит: «и тьма не объяла его». Да он и неодолим и не любит обитать в душах, не желающих просвещения.

Но, если он не всех объемлет, ты не должен этим смущаться. Бог приближается к нам не с принуждением, не против нашей воли, но по нашему желанию и благорасположению. Не заключай дверей для этого света – и получишь много наслаждения. А приходит к нам этот свет посредством веры и, пришедши, в обилии просвещает того, кто приемлет его. И если ты представишь ему чистую жизнь, он постоянно будет обитать в тебе. «Кто любит Меня, тот соблюдет слово Мое, – говорит Спаситель, – и Мы придем к нему»(Я и Отец мой) «и обитель у него сотворим»(Ін. 14:23). Как никто не может пользоваться светом солнечным, не открывая глаз, так никто не может участвовать в этом просвещении, не отверзая вполне очей души и не изощрив их во всех отношениях. А как это можно сделать? Очищая душу от всякой страсти. Грех есть тьма и тьма глубокая; и это видно из того, что он совершается безрассудно и тайно. «Всякий, делающий злое, ненавидит свет и не идет к свету» (Ін. 3:20). «Ибо о том, что они делают тайно, стыдно и говорить» (Еф. 5:12). Как во тьме мы не распознаем ни друга, ни врага и вовсе не узнаем свойства вещей, так – и в грехе. Человек любостяжательный не отличает друга от врага; завистник и на человека самого благорасположенного к нему смотрит, как на врага; наветник одинаково вооружен против всех, – словом: всяк, делающий грех, ничем не отличается от людей, упивающихся и беснующихся, в том отношении, что не распознает свойства предметов. И как ночью на наши глаза – все равно: дерево ли, или свинец, железо, серебро, или золото, или драгоценный камень, потому что для различения этих предметов недостает света, так человек, ведущий нечистую жизнь, не постигает ни доблести целомудрия, ни красоты любомудрия. Ведь во тьме, как я сказал, и драгоценные камни не обнаруживают своей красоты, не сами по себе, но по незнанию тех, кто смотрит. Но не эта одна беда постигает нас, когда мы живем в грехах; мы живем тогда еще и в постоянном страхе. Как находящиеся в пути в безлунную ночь чувствуют страх, хотя бы и ничего страшного не было, так и грешники не могут иметь дерзновения, хотя бы и никто не обличал их; но, чувствуя угрызения совести, они всего боятся, все подозревают, все на них наводит страх и ужас, на все озираются с боязнью, всего трепещут. Будем же убегать такой мучительной жизни. А за такою мукою еще последует смерть, смерть бессмертная; тогда не будет и конца наказанию. Здесь же ничем не отличаются от умопомешанных те, которые, как бы во сне, представляют себе вещи небывалые. Так воображают себя богатыми, не будучи богатыми; думают роскошествовать, не имея никакого удовольствия; и не прежде они узнают, как должно, такое заблуждение, пока не освободятся от умопомешательства, или пока не отрясут с себя сна. Поэтому-то Павел заповедует всем трезвиться и бодрствовать; тоже повелевает и Христос. Кто трезвится и бодрствует, тот, хотя бы увлекся грехом, немедленно отражает его; а кто спит или безумствует, тот и не чувствует, какую власть имеет над ним грех. Не будем же спать. Теперь не ночь, а день; потому «Как днем, будем вести себя благочинно» (Рим. 13:13).

Ничего нет постыднее греха. В этом отношении не так худо в наготе ходить, как во грехах и преступлениях. Нагота еще не такое преступление, – нередко она происходит и от нищеты; но ничего нет постыднее и презреннее греха. Представим себе тех, которых ведут в судилище за кражу и подлог: какой срам и смех покрывает их, как людей бесстыдных, лживых и наглых! Нам неприятно и тяжко терпеть, чтобы верхняя одежда была надета на нас небрежно или навыворот; даже когда и на других увидим это, то исправляем; а когда все мы и ближние наши ходим на головах, то не замечаем этого. Скажи мне, что может быть постыднее, когда мужчина входит к распутной женщине? Кто заслуживает более осмеяния, чем человек сварливый, склонный к злословию и завистливый? Отчего же все это кажется не так стыдно, как ходить в наготе? Только от привычки. Этого никто никогда не дозволял себе по доброй воле; а на грехи осмеливаются всегда все, без всякого страха. Конечно, если бы кто вошел в сонм ангелов, в котором никогда ничего такого не бывало, то увидел бы, как это достойно посмеяния. Но что я говорю о сонме ангелов? Если бы кто в царских чертогах, введши блудницу, воспользовался ею, или упился вином, или дозволил себе другой какой-либо бесчестный поступок, такой подвергся бы самому строгому наказанию. Если же в царских чертогах не терпимы подобные дерзости, тем более мы должны подвергнуться крайнему наказанию, если осмеливаемся на такие дела в присутствии Царя вездесущего и всевидящего. Поэтому, умоляю, покажем в образе жизни нашей скромность и чистоту. Мы имеем Царя, Который непрестанно зрит все дела наши. А чтобы нас озарял всегда в обилии высший свет, будем привлекать к себе его луч. Тогда мы будем наслаждаться и настоящими и будущими благами, по благодати и человеколюбию Господа нашего Иисуса Христа, через Которого и с Которым Отцу и Святому Духу слава во веки веков. Аминь.

* * * ⁸В подлинном у св. Златоуста: второе небо.⁹Точнее: «то, что в ней родилось». – и.Н. Беседа 6Ін. 1:6. Был человек, посланный от Бога; имя ему Иоанн.1.Посланничество Иоанна Крестителя. – Объяснение изречения: «был человек, посланный от Бога». – Зачем и каким образом Христос принимает свидетельство Иоанна. Учение без добрых дел не приносит пользы.Евангелист, вначале сказав нам о Боге Слове то, что было особенно нужно, далее последовательно и по порядку переходит к соименному с ним проповеднику Слова, Иоанну. А ты, слыша, что он послан был от Бога, не принимай его слов за человеческие. Все он вещал не от себя, но от Пославшего его. Поэтому называется он и ангелом (вестником), так как дело вестника – ничего не говорить от себя. Слово: «был» означает здесь не происхождение его, а именно его послание, – «Был …посланный от Бога», т. е., его Бог послал. Как же говорят, что слова: «будучи образом Божиим» (Флп. 2:6), не выражают равенства Сына с Отцом, потому что (к слову: Бог) не приложен член? Вот и здесь¹⁰ совсем нет члена. Между тем, разве здесь речь не об Отце? А что сказать о словах пророка: «Вот, Я посылаю Ангела Моего, и он приготовит путь предо Мною» (Мал. 3:1)? Слова: «Я посылаю» и «он приготовит» указывают на два лица. «Он пришел для свидетельства, чтобы свидетельствовать о Свете» (Ін. 1:7). Что же, скажет кто-нибудь, раб свидетельствует о Господе? Но не будешь ли ты еще более изумляться и недоумевать, когда увидишь, что Господь не только получает свидетельство от раба, но и приходит к нему и вместе с иудеями принимает крещение от него? Однако же, не смущаться и не колебаться мыслью, а изумляться должно Его неизглаголанной благости. Если же кто остается в недоумении и смущении, то Господь и ему скажет то же, что сказал Иоанну: «оставь теперь, ибо так надлежит нам исполнить всякую правду» (Мф. 3:15). А кто и после этого стал бы смущаться, тому Он скажет то же, что сказал иудеям: «не от человека принимаю свидетельство» (Ін. 5:34). Но если Он не имеет нужды в таком свидетельстве, для чего же послан был от Бога Иоанн? Не для того, что он имел нужду в его свидетельстве (говорить это было бы крайним богохульством). А для чего? Это изъясняет нам Евангелист, когда говорит: «дабы все уверовали чрез него» (Ін. 1:7). А если сам Христос говорит: «не от человека принимаю свидетельство», то да не подумают несмысленные, что Он сам Себе противоречит, говоря здесь так, а в другом месте – так: «Есть другой, свидетельствующий о Мне; и Я знаю, что истинно то свидетельство, которым он свидетельствует о Мне» (Ін. 5:32). В последнем случае он разумел Иоанна, а сказав: «не от человека принимаю свидетельство», он тотчас присовокупляет и объяснение своим словам, именно: «говорю это для того, чтобы вы спаслись» (Ін. 5:34). Как бы так он говорил: «Я Бог и истинный Сын Божий, единого (с Отцом) бессмертного и блаженного существа, и потому не имею нужды ни в каком свидетеле. Хотя бы и никто не хотел свидетельствовать о Мне, Я оттого в своем естестве нисколько не унижаюсь. А так как спасение людей есть предмет Моего попечения, то Я снизошел до такого самоуничижения, что и человеку предоставляю свидетельствовать о Мне» А от этого, по немощи иудеев, тем легче и доступнее для них могла быть вера в Него. Потому Он, как облекся плотью, чтобы, явившись людям в Своем божестве без покрова, не погубить всех их, так и проповедником о Себе послал человека, чтобы слушатели того времени, слыша сродный себе голос, тем легче последовали Ему.А что Сын Божий не имел никакой нужды в свидетельстве Иоанна, для доказательства довольно было бы Ему только явить Себя таким, какой Он есть по Своему существу, и поразить всех ужасом. Но Он этого не сделал, потому что, как я уже сказал, Он всех таким образом уничтожил бы, так как никто не был бы в состоянии вынести приражения этого неприступного света. Поэтому-то, говорю, Он и плотью облекается и свидетельство о Себе поручает одному из сорабов наших, все устрояя ко спасению людей и имея ввиду не Свое только достоинство, но и благоприемлемость и пользу Своих слушателей. Это Он выразил и сам, когда сказал: «говорю это для того, чтобы вы спаслись». И Евангелист, повторяя изречение Господа, после слов: «чтобы свидетельствовать о Свете», присовокупляет: «дабы все уверовали чрез него» (Ін. 1:7). Как бы так он говорил: не думай, что Иоанн Креститель пришел свидетельствовать для того, чтобы придать достоверность учению Господа; нет; а для того, чтобы единоплеменники его уверовали через него. Что Евангелист именно спешил предотвратить такую мысль, это видно из последующих слов, которые он присовокупляет: «он не был свет» (Ін. 1:8). А если бы он прибавил это не для устранения такой мысли, тогда это было бы только излишним распространением слов и скорее было бы тождесловие, чем изъяснение учения. В самом деле, сказав, что Иоанн «послан был, чтобы свидетельствовать о Свете», для чего еще он говорит: «он не был свет»? Не без цели и не напрасно. У нас обыкновенно свидетельствующий бывает больше того, о ком свидетельствует, и нередко признается более достойным доверия. Поэтому-то, чтобы кто не подумал того же и об Иоанне, Евангелист тотчас, с самого же начала, уничтожает эту мысль и, исторгая ее с корнем, показывает, кто этот свидетельствующий, и кто Тот, о Ком он свидетельствует, и какое различие находится между тем и другим. Сделав это и показав несравнимое превосходство последнего перед первым, Евангелист, уже без опасения, переходит к последующему сказанию; и если что нелепого было в мыслях людей неразумных, все то, тщательно устранив, он уже без всякого затруднения и беспрепятственно приступает к продолжению слова. Итак, будем молиться, чтобы при откровении таких высоких истин, при учении правом, и жизнь наша была чиста и поведение безукоризненно, так как не приносит нам пользы учение, когда у нас нет добрых дел. Если бы мы имели и всецелую веру, и разумение Писаний, но если мы не будем иметь доброго направления в жизни, то ничто не спасет нас от геенского огня и пламени неугасимого в вечности. Как люди, делающие добрые дела, воскреснут в жизнь вечную, так люди, дерзающие на дела злые, воскреснут для наказания вечного и бесконечного. Поэтому все попечение приложим к тому, чтобы в худых делах не погубить плодов правой веры, но по доброй жизни с дерзновением созерцать Христа, – а выше этого блаженства ничего не может быть, – чего и да сможем достигнуть, делая все во славу Бога, Которому слава, со Единородным Сыном и Святым Духом, во веки веков. Аминь.

* * * ¹⁰В словах: «Был человек, посланный от Бога». Беседа 7Ін. 1:9. Был Свет истинный, Который просвещает всякого человека, приходящего в мир.1.Не следует стараться постигнуть то, что непостижимо в Боге. – Истинное учение об Отце и Сыне. – Неразумие савеллиан и маркеллиан. Как омываются грехи.

Мы питаем вас, чада возлюбленные, учением Писаний только по частям, и не все вдруг излагаем, для того, чтобы вы легче могли сохранить предлагаемое вам. Кто, при построении дома, прежде чем скреплены первые камни, кладет на них другие, тот возводит стену некрепкую и удоборазрушимую. А кто выжидает, пока одни камни скрепятся известью, и потом уже мало-помалу прибавляет к ним другие, тот строит здание прочное, немаловременное, неразрушимое, крепкое. Таким строителям будем подражать и мы, и подобным образом станем созидать ваши души. Я опасаюсь, чтобы, пока первые основания еще не утверждены, приложение дальнейшего учения не повредило и начаткам, так как разум еще не довольно силен, чтобы удержать все. Что же сегодня прочитано нам? «Был Свет истинный, Который просвещает всякого человека, приходящего в мир». Евангелист, говоря выше об Иоанне, заметил, что он пришел, «чтобы свидетельствовать о Свете»(Ін. 1:7), и что именно в то время он для этого был послан. А чтобы, слыша это, кто-нибудь, по поводу недавнего явления свидетеля, не возымел подобного подозрения и касательно самого свидетельствуемого лица, Евангелист возводит мысль выше и устремляет ее к бытию безначальному, никогда нескончаемому и непрестающему. Но как может, скажешь ты, иметь такое бытие Тот, Кто есть Сын? Мы говорим о Боге, а ты спрашиваешь, как это возможно? И ты не страшишься и не ужасаешься? Если бы кто спросил тебя, каким образом наши души, а потом и тела будут жить вечно, ты, конечно, посмеялся бы над таким вопросом, потому что не уму человеческому изведывать такие предметы, а его долг только верить, да и испытывать то, что сказано, так как достаточным доказательством сказанного служит для него могущество Того, Кто изрек это. И ты спрашиваешь у нас, как это возможно, когда мы говорим, что безначален Тот, Кто создал души и тела, и бесконечно превосходит всякое создание? Кто в полном рассудке и в здравом уме станет говорить это? Ты слышал, что «Был Свет истинный». Зачем же понапрасну усиливаешься обнять своим умом эту жизнь бесконечную? Это невозможно. Для чего исследуешь неисследимое? Для чего испытываешь непостижимое? Для чего изведываешь неведомое? Рассмотри сам источник солнечных лучей. Ты не можешь этого сделать, однако же, ты в этом случае не досадуешь и не скорбишь о своем бессилии. Отчего же ты так смел и опрометчив в предметах гораздо важнейших? Сын громов, Иоанн, возглашающий через духовную трубу, услышав от Духа, что «Был свет», ничего больше и не испытывал. А ты, не имея его благодати, рассуждая только по своим слабым умозаключениям, – ты усиливаешься переступить даже за черту его ведения? За это ты не сможешь достигнуть и меры его ведения.

Таково-то коварство дьявола: доверившихся ему он выводит за пределы, положенные для нас Богом, как будто бы мы могли иметь гораздо более (знания). А, обольстив нас такими надеждами и лишив благодати Божией, он не только ничего более не сообщает нам (да и как он, дьявол, может это?), но и не допускает возвратиться в прежние пределы, в которых мы были безопасны, а всюду заставляет нас блуждать и нигде не дает остановиться. Таким образом он и первозданного человека довел до изгнания из рая. Наделив его надеждою большего ведения и почести, дьявол лишил его и того, чем он прежде спокойно пользовался. Человек не только не соделался равным Богу, как обещал ему дьявол, но и подпал под иго смерти; не только через вкушение от древа не получил ничего более, но в надежде большого ведения утратил немало и прежнего знания. Он стал стыдиться свой наготы и скрывать ее, тогда как до обольщения он был выше подобного стыда. Даже то, что он стал видеть свою наготу и почувствовал нужду в прикрытии себя одеждою, – эти и другие еще большие скорби были следствиями обольщения. Чтобы не потерпеть и нам того же, будем повиноваться Богу и пребывать в Его заповедях, ничего более не испытывая; иначе мы лишимся уже и дарованных нам благ, как наказаны и эти (еретики). Они, как скоро стали изыскивать начало жизни безначальной, лишились и того, что могли иметь. Не нашли они и того, чего искали; да это и невозможно. А между тем от правой веры в Единородного они отпали. Но мы не будем преступать пределов вечных, которые положили отцы наши, а во всем будем следовать законам Духа и, слыша, что «Был Свет истинный», ничего больше не будем исследовать; да и невозможно никому простираться далее этого изречения. Если бы Бог рождал подобно человеку, то необходимо было бы какое-либо разделение между рождающим и рождаемым. Но как это рождение неизреченное и только Богу свойственное, то оставь обыкновенные понятия: прежде и после. Это – выражение времени, а Сын есть творец и всех веков.

Следовательно, говорят иные, Бог не отец (Сыну), а брат. Но, скажи мне, какая нужда (в подобном заключении)? Если бы мы говорили, что Отец и Сын имеют бытие, разделенное в своем начале, то, может быть, ты имел бы право говорить так. Но мы избегаем такого нечестия и говорим, что Отец и безначален, и нерожден, а Сын безначален, но рожден от Отца. Какая же надобность из такого учения выводить такое нечестивое заключение? Никакой нет надобности. Сын есть отблеск. А отблеск представляется нераздельно с тем естеством, которого есть отблеск. Поэтому-то и Павел так назвал (Сына) (Євр. 1:3), чтобы мы не предполагали никакого разделения между Отцом и Сыном. Вот что выражается этим наименованием. Таким подобием апостол исправляет нелепые мысли, приходящие в голову людям бессмысленным. Слыша об отблеске, говорит апостол, не думай, что Сын не имеет собственной ипостаси. Мысль такая нечестива и свойственна безумию савеллиан и маркеллиан. Мы учим не так; а говорим, что Он имеет Свою собственную ипостась. Поэтому, назвав Его отблеском, апостол присовокупляет, что Он есть и «образ ипостаси Его»(Отца) (Євр. 1:3), чтобы тем выразить и собственную Его ипостась и единосущие с Тем, Которого есть образ. Нет, как я уже говорил, одного какого-либо достаточного выражения, чтобы передать людям все это учение о Боге. Желательно, по крайней мере, совокупив несколько выражений, из каждого извлечь то, что приличествует. Таким образом мы можем воздать достойное славословие Богу, – достойное, говорю, – т. е., по нашим силам. А если бы кто думал, что может говорить достойно о самом существе божеском, и усиливался доказать, что знает Бога, как Бог знает самого себя, тот-то именно и не имел бы никакого познания о Боге. Зная это, будем твердо держаться того, что предали нам «бывшие с самого начала очевидцами и служителями Слова»(Лк. 1:2), и больше ничего не будем испытывать. Две опасности угрожают страждущим этою болезнью: одна та, что они напрасно трудятся, отыскивая то, чего нельзя найти; другая – что прогневляют Бога, усиливаясь преступить пределы, Им положенные. А какой это возбуждает гнев в Боге, нет нужды говорить вам, потому что вам всем это известно. Итак, удаляясь от сумасбродства еретиков, будем с трепетом внимать Его словам, чтобы Он всегда охранял нас. «На кого Я призрю, – говорит Он, – на смиренного и сокрушенного духом и на трепещущего пред словом Моим» (Іс. 66:2)?

Итак, оставив это гибельное любопытство, станем лучше сокрушаться сердцем, будем оплакивать грехи свои, как заповедал нам Христос. Станем скорбеть о своих преступлениях, возобновим тщательно в памяти все, на что мы отваживались в прошедшее время, и все то постараемся совершенно загладить. К этому Бог открыл нам много путей. «Говори ты, чтоб оправдаться» (Іс. 43:26). И в другом месте: «я сказал: «исповедаю Господу преступления мои», и Ты снял с меня вину греха моего» (Пс. 31:5). Так, частое воспоминание грехов и обвинение себя в них немало способствует к уменьшению великости их. Есть и другой путь, еще более верный, когда мы не помним зла ни на ком, кто согрешил против нас, когда прощаем всякому сделанные против нас проступки. Хочешь ли знать еще третий путь? Послушай, что говорит Даниил: «искупи грехи твои правдою и беззакония твои милосердием к бедным» (Дан. 4:24). Есть и еще, кроме этого, путь – частое упражнение в молитвах, постоянное прилежание в молениях к Богу. Приносит нам немало утешения и оставления грехов также и пост, когда соединяется с любовью к ближним; он угашает и силу гнева Божия. «Вода угасит пламень огня, и милостыня очистит грехи» (Сир. 3:30). Итак, будем ходить по всем этим путям. Если будем всегда держаться их и на них обращать свое внимание, то не только очистим прошедшие преступления, но и на будущее время весьма много приобретем для себя пользы, – не дадим дьяволу возможности нападать на нас, да и сами не впадем в беспечность житейскую, в это гибельное любопытство. Дьявол, между прочим, и до этого доводит, и потом до этих безрассудных изысканий и вредных словопрений, как скоро замечает, что люди предаются праздности и недеятельности, вовсе не заботясь о добродетельной жизни. Но мы заградим ему этот проход, будем бодрствовать, трезвиться, чтобы, после краткого времени небольших трудов, достигнуть в бесконечные веки бессмертных благ, благодатью и человеколюбием Господа нашего Иисуса Христа, через Которого и с Которым Отцу со Святым Духом слава во веки веков. Аминь. Беседа 8Ін. 1:9. Был Свет истинный, Который просвещает всякого человека, приходящего в мир.

1.Почему Иисус Христос, будучи светом истины, не освящает всех людей. – 2. Неразумие Павла Самосатского. – Ответы на вопросы язычников: что делал Иисус Христос до своего пришествия и проч.? – Нельзя надлежащим образом стремиться к небесному, привязываясь к земному. Большое различие между служителями Иисуса Христа и служителями мамоны.

Ничто не препятствует нам и сегодня снова коснуться этих слов, потому что в прошлый раз изложение догматов не дозволило нам проследить вполне все прочитанное. Где же те, которые говорят, что Сын не есть истинный Бог? Здесь Он называется «Свет истинный», а в другом месте самой «истиной»и самой «жизнью». Впрочем, эти последние слова мы яснее исследуем, когда дойдем до них; а теперь надобно вашей любви сказать о свете. Если он «просвещает всякого человека, приходящего в мир», то отчего столько людей остаются не просвещенными? Оттого, конечно, что не все познали веру Христову. Как же он «просвещает всякого человека»? Смотря по приемлемости каждого. Если некоторые, по своей воле смежив очи ума, не хотят принять лучей этого света, то омрачение их происходит не от естества самого света, а от злобы этих людей, добровольно лишающих себя дара. Благодать изливается на всех; она не чужда ни иудея, ни эллина, ни варвара, ни скифа, ни свободного, ни раба, ни мужа, ни жены, ни старца, ни юноши; ко всем одинаково близка и всех равночестно призывает. Но те, которые не хотят воспользоваться этим даром, те по справедливости самим себе должны приписывать такое ослепление. Если тогда, как вход открыт для всех, и никто не преграждает его, некоторые по произвольному ожесточению остаются вне, то они гибнут не от чего-либо другого, а от собственной порочности. «В мире был»(Ін. 1:10), – но не как современный миру; нет. Поэтому (евангелист) и присовокупляет: «и мир чрез Него начал быть» (Ін. 1:10). Через это он опять возводит тебя к предвечному бытию Единородного. Кто слышит, что все есть создание Его, то хотя бы был вовсе бесчувствен, хотя бы был враг и противник славы Божьей, во всяком случае, волей или неволей принужден будет признать, что творец существует прежде творений.

Потому-то я всегда и дивлюсь безумию Павла Самосатского, – как он дерзал противоречить столь очевидной истине и сам себя добровольно низринул в бездну. Он заблуждался не по неведению, а, очень хорошо понимая дело, подвергся одной участи с иудеями. Как иудеи, имея ввиду суд людей, оставили здравую веру и, хотя знали, что Иисус есть Единородный Сын Божий, но, ради своих начальников, не исповедовали, чтобы не быть изгнанными из синагоги, так и Павел Самосатский, как говорят, из угождения какой-то женщине, отрекся от своего спасения. Подлинно, страшно, страшно преобладание тщеславия; оно может ослепить очи и мудрых людей, если они не станут бодрствовать. Если это может сделать мздоимство, тем больше страсть тщеславия, гораздо сильнейшая. Поэтому-то и говорил Христос иудеям: «Как вы можете веровать, когда друг от друга принимаете славу, а славы, которая от Единого Бога, не ищете?» (Ін. 5:44). «И мир Его не познал» (Ін. 1:10). Евангелист называет здесь миром множество людей растленных, преданных земным делам, толпу, мятежный и бессмысленный народ. Но друзья Божьи и все дивные мужи познавали Христа еще прежде Его явления во плоти. Именно о праотце сам Христос сказал: «Авраам, отец ваш, рад был увидеть день Мой; и увидел и возрадовался» (Ін. 8:56). И о Давиде в обличение иудеев Он говорил: «как же Давид, по вдохновению, называет Его Господом, когда говорит: сказал Господь Господу моему: седи одесную Меня, доколе положу врагов Твоих в подножие ног Твоих?» (Мф. 22:43-44). Много раз, препираясь с ними, Он упоминает и о Моисее; а о прочих пророках – апостол. А что все пророки, начиная от Самуила, познавали Христа и задолго предвозвещали пришествие Его, об этом говорит апостол Петр: «И все пророки, от Самуила и после него, сколько их ни говорили, также предвозвестили дни сии» (Деян.3:24). Иакову и отцу его, как и деду его, являлся сам Бог, беседовал с ними, обещая даровать им многие и великие блага, что и исполнил, на самом деле. Как же, скажешь ты, Он сам говорил: «многие пророки и цари желали видеть, что вы видите, и не видели, и слышать, что вы слышите, и не слышали» (Лк. 10:24)? Как же они знали Его?Конечно, знали; и я попытаюсь доказать это из тех же самых слов, из которых некоторые заключают, будто бы пророки не имели познания об Иисусе Христе. Он говорит: «многие… желали видеть, что вы видите»; значит, они знали, что Он придет к людям и совершит дела, которые и действительно совершил. А если бы не знали этого, то и не восхотели бы видеть, потому что никто не может желать того, чего совсем не знает. Следовательно, они знали Сына Божьего, знали и то, что Он придет к людям. Но что же это такое, чего они не видели и не слышали? То, что ныне вы видите и слышите. Пророки, хотя слышали голос Его и самого Его видели, однако же – не во плоти, не в том виде, в каком Он обращался с людьми и открыто беседовал с ними. На это и сам Он ясно указывает, – говорит не просто: они «желали Меня видеть», а как? «Желали видеть, что вы видите»; не сказал также: желали Меня слышать, но: «что вы слышите». Таким образом, хотя они и не видели Его явления во плоти, однако знали, что оно будет, и его желали. Они веровали во Христа, хотя и не видели Его во плоти. Если же язычники, думая укорить нас, спросят: что же делал Христос прежде, когда еще не промышлял о роде человеческом? Почему Он, оставив нас на столь долгое время без попечения, уже в последнее время пришел устроить наше спасение? – мы скажем, что Он еще и прежде того времени был в мире, предустраивал дела и ведом был всем достойным. А если вы скажете, что Он был неведом, потому что не все тогда знали Его, а только люди избранные и добродетельные, то на таком основании вы, пожалуй, допустите, что Он и в настоящее время не имеет поклонения от людей, потому что и ныне еще не все знают Его. Но как в настоящее время никто не может отрицать, что есть люди знающие Его, – потому только, что есть люди не знающие Его, – так нельзя сомневаться в том и по отношению к прежним временам, потому что многие, или лучше сказать, все избранные и дивные мужи знали Его.

Но если бы кто спросил: почему тогда не все веровали в Него и не все почитали Его, а только одни праведные? – то спрошу и я: отчего и в настоящее время не все знают Его? Да что говорить о Христе? Отчего, как прежде, так и ныне не все знают и Отца Его? Некоторые говорят, что все (в мире) носится самодвижно; другие попечение обо всем приписывают демонам; а есть и такие, которые, кроме истинного Бога, измыслили для себя какого-то другого; из них иные богохульствуют, утверждая, будто есть какая-то противная Богу сила, и еще думают, что законы Божьи принадлежат какому-то злому духу. Что же? Неужели потому, что некоторые отвергают Бога, и мы будем говорить тоже, или согласимся, что Он зол, так как некоторые высказывают и это богохульство? Прочь это безрассудство и это крайнее безумие! Если бы мы стали поверять догматысудом этих безумных людей, то и нас самих ничто не удержало бы от крайнего безумия. Конечно, никто не скажет, что солнце вредно для глаз, потому что есть больные глазами; напротив, оно светоносно по суду людей здоровых. Никто также не скажет, что мед горек, потому что он кажется таким на вкус больных. Итак, не по примеру ли больных некоторые утверждают, что или нет Бога, или что Он зол, что иногда Он промышляет, а иногда вовсе не делает этого? И кто скажет, что они люди здоровые? Напротив, – это люди не исступленные ли, безумные и крайне помешанные? «Мир Его не познал», сказано; однако же, те, которых недостоин был мир, познали Его. Сказав же о не познавших Его, евангелист вкратце излагает и причину этого неведения; говорит не просто: никто не познал Его, но: «мир Его не познал», т. е. люди, преданные одному миру и только о мирском помышляющие. Так обыкновенно называл их и Христос, как например, когда говорил: «Отче праведный! и мир Тебя не познал»(Ін. 17:25). Но мир, как мы сказали, не познал не только Сына, но и Отца, потому что ничто не приводит в такое расстройство рассудок, как привязанность к предметам временным. Зная это, удаляйтесь, сколько возможно, от мира и воздерживайтесь от дел плотских; от них происходит потеря не в случайных, а в самых высших благах. Человек, слишком занятый делами настоящей жизни, не может надлежащим образом усвоить предметов небесных; но по необходимости, заботясь о тех, лишается этих. «Не можете, – сказано, – служить Богу и маммоне» (Лк. 16:13). Последуя одному, по необходимости надобно оставить другого. И об этом гласит самый опыт. Те, которые смеются над страстью к богатству, те-то наиболее и любят Бога, как должно. Напротив те, которые высоко ценят богатство, как первое благо, слабейшую имеют любовь к Богу. Душа, будучи однажды пленена любостяжанием, уже не может легко и удобно удерживаться, чтобы не сделать, или не сказать чего-либо такого, что прогневляет Бога, так как она делается уже рабой другого господина, и притом такого, который повелевает ей все противное Богу.

Итак, воспряньте и пробудитесь и, размыслив о том, какого господина мы рабы, возлюбим только Его власть; возрыдаем и оплачем прежнее время, в которое мы работали мамоне; свергнем однажды и навсегда ее тяжкое, несносное иго и будем постоянно носить иго Христово, легкое и отрадное; Христос же не повелевает ничего такого, что внушает мамона. Она повелевает быть врагами всем; а Христос – напротив: миловать и любить. Она, привязав нас к праху и пыли (таково – золото), не дает нисколько, даже ночью, вздохнуть свободно; а Христос освобождает нас от этой излишней и неразумной заботы, повелевает собрать сокровища на небесах, не неправдой в отношении к другим, а собственной правдой. Мамона, после стольких трудов и скорбей, не может даже остаться с нами, когда мы «там» будем терпеть наказания и злострадать за исполнение ее внушений; она даже увеличит для нас пламя; а Христос, даже когда повелевает дать ближнему чашу холодной воды, не попустит нас и за то лишиться награды и возмездия, но воздаст с великой щедростью. Итак, не крайне ли безрассудно – пренебрегать столь кроткое и столь великими благами изобилующее владычество, и работать властителю неблагодарному и непризнательному, который ни здесь, ни там не может никакой пользы принести последующим и повинующимся ему? Но не то одно худо, и не то одно вредно, что он не может избавить преданных казни; а и то еще, что он, как я сказал, подвергает бесчисленному множеству зол людей, покоряющихся ему. Весьма многие из тех, которые будут наказаны, будут терпеть наказание именно за то, что служили деньгам, любили золото и не помогали нуждающимся. Чтобы не терпеть и нам того же, будем расточать (свои сокровища), отдавая их бедным; освобождать свою душу и от здешних зловредных попечений и от будущих, за то уготованных, мучений. Приготовим себе оправдание на небесах; вместо стяжаний земных, соберем сокровища неистощимые, сокровища, которые могут сопутствовать нам на небо, могут защитить нас в опасности и умилостивить тогда Судью. Да будет же ко всем нам Его благоволение и ныне и в тот день, и да насладимся с великим дерзновением благ, какие уготованы на небесах любящим Его, по благодати и человеколюбию Господа нашего Иисуса Христа, с Которым Отцу со Святым Духом слава, ныне и присно, и во веки веков. Аминь.

Беседа 9Ін. 1:11. Пришел к своим, и свои Его не приняли.1.Кто такие «свои», которые не приняли Христа: во-первых, иудеи, бывшие его избранным народом. – Затем другие люди, которые не веровали в него, будучи Его тварями. – 2. Неверие как причина ослепления иудеев; гордость, как причина их неверия. – Благодать милосердия, распространенная Богом на язычников, не причинила никакой несправедливости иудеям. – Апостол Павел справедливо укоряет их и обуздывает их гордость и заносчивость. – Они завидуют спасению язычников. – Гордость делает бесполезными все добродетели.

Если вы помните прежние наши размышления, то мы с большей охотой будем продолжать назидание, получая отсюда и для себя много пользы. Как скоро вы запомнили прочитанное, то и для вас вразумительнее будет слово наше, и от нас не много потребуется труда, – потому что вы, при своей любознательности, можете уже глубже вникать в дальнейшее учение. Кто всегда теряет (из памяти) то, что ему преподано, тот всегда будет нуждаться в учителе и никогда не узнает ничего. А кто все принятое хранит и к тому прилагает дальнейшие (наставления), тот скоро из ученика может сделаться учителем и будет полезен не для себя только, но и для других. Я надеюсь, что именно таково будет предстоящее собрание, и заключаю это из такой великой его ревности к слушанию. Потому в душах ваших, как в надежном хранилище, мы положим серебро Господа и, сколько поможет благодать Духа, изъясним предложенное нам сегодня чтение. Евангелист, говоря о прежних временах, сказал: «мир Его не познал»(Ін. 1:10); далее, обращая речь ко времени самой проповеди, он говорит: «Пришел к своим, и свои Его не приняли». «Своими» он здесь называет иудеев, как народ особый, или всех людей, как происшедших от этого народа. И как выше, болезнуя о неразумии многих людей и пристыжая общий дух (времени), он говорил, что не познал Создателя мир, через Него происшедший, так и здесь, негодуя на неблагодарность иудеев и многих других, он произносит еще более тяжкое осуждение, говоря: «свои Его не приняли», тогда как Он к ним-то и приходил.

Но не один евангелист, а и пророки с удивлением говорили тоже самое, наконец, и Павел, изумленный тем же. Так взывали пророки, говоря от лица Иисуса Христа: «народ, которого я не знал, служит мне; по одному слуху о мне повинуются мне; иноплеменники ласкательствуют предо мною; иноплеменники бледнеют и трепещут в укреплениях своих» (Пс. 17:44-46). И в другом месте: «Так многие народы приведет Он в изумление;.. ибо они увидят то, о чем не было говорено им, и узнают то, чего не слыхали» (Іс. 52:15). Также: «Я открылся не вопрошавшим обо Мне; Меня нашли не искавшие Меня» (Іс. 65:1). А Павел в послании к Римлянам говорил: «Что же? Израиль, чего искал, того не получил; избранные же получили» (Рим. 11:7). И в другом месте: «Что же скажем? Язычники, не искавшие праведности, получили праведность… А Израиль, искавший закона праведности, не достиг до закона праведности» (Рим. 9:30-31). Поистине, достойно удивления то, как иудеи, воспитанные на книгах пророческих, каждый день слушавшие Моисея, который весьма многое говорит о пришествии Христовом, равно и других, после него бывших пророков, наконец, видевшие и самого Христа, Который каждый день творил для них чудеса, с ними только и беседовал, и как ученикам еще не дозволял «на путь к язычникам не ходите» (Мф. 10:5), или входить в какой-либо город самарянский, так и сам этого не делал и часто говорил, что Он послан к овцам погибшим дома Израилева, – как, говорю, иудеи, получив столько знамений, слыша каждый день пророков и самого Христа с Его постоянными внушениями, до того ослепили и оглушили сами себя, что уже ничто не могло привести их к вере во Христа.Между тем язычники, не имея у себя ничего такого, никогда не слышав божественных вещаний, даже, так сказать, и во сне всегда занимались только бреднями людей умопомешанных (такова языческая философия), перечитывали пустословия поэтов, привязаны были к деревам и камням и не знали ничего здравого и полезного ни в верованиях, ни в правилах жизни; а жизнь их была еще более нечиста и преступна, чем учение. Да и могло ли быть иначе, когда они видели, что их боги находят удовольствие во всяком пороке, что они чествуются срамными словами и еще более срамными делами и это принимают, как празднество и почесть; кроме того, чествуются и гнусными убийствами и умерщвлением детей, – и в этом люди подражали богам же. Но, несмотря на то, что они ниспали до такой глубины зла, вдруг, как бы какой машиной, поднялись на высоту и явились нам, блистая с самого верха небес. Как же это и отчего произошло? Послушай, что говорит об этом Павел. Блаженный апостол, тщательно исследуя эти обстоятельства, не оставил их до тех пор, пока не нашел причины и не изъяснил ее всем. Какая же это причина? И отчего была у иудеев такая слепота? Послушай, что говорит об этом он сам, тот, которому вверено было это домостроительство. Что же он говорит в разрешение такого недоразумения многих? «Не разумея, – говорит он, – праведности Божией и усиливаясь поставить собственную праведность, они не покорились праведности Божией» (Рим. 10:3). Вот за что они подверглись такому несчастью. И в другом месте, тоже самое излагая иначе, апостол говорит: «Что же скажем? Язычники, не искавшие праведности, получили праведность, праведность от веры. А Израиль, искавший закона праведности, не достиг до закона праведности. Почему? потому что искали не в вере, а в делах закона. Ибо преткнулись о камень преткновения» (Рим. 9:30-32). Это значит, что неверие иудеев было для них причиной зла, а неверие происходило от надменности. Сначала они имели больше, нежели язычники, именно: получили закон, имели познание о Боге и прочее, о чем говорит Павел. Но по пришествии Христа, как скоро увидели, что как они, так и язычники по вере равночестно призываются к спасению и что в деле веры обрезанный не имеет никакого преимущества перед обращенным из язычников, – тогда от гордости они перешли к зависти и не стерпели великого и неизреченного человеколюбия Господа. А это произошло в них не от чего-либо другого, как от высокомерия, злости и человеконенавистничества.

Какой же вред вам, бессмысленнейшие из людей, принесло это попечение (Господа), оказанное другим? Разве уменьшились ваши блага оттого, что другие получили участие в них? Но поистине злость слепа и ничего справедливого не может скоро понять. Терзаясь мыслью, что и другие будут иметь участие в тех же правах, они обратили меч на самих себя и лишили сами себя человеколюбия Божьего. Но так требовала справедливость. Сказано: «друг! я не обижаю тебя;.. я же хочу дать этому последнему то же, что и тебе»(Мф. 20:13-14). Но они не стоят и этих слов. Наемник (упоминаемый в Евангелии), хотя и досадовал, по крайней мере, мог указать на свои труды в продолжение целого дня, на тяготу, зной и пот; они же что могли бы сказать? Ничего такого; в них была только беспечность, невоздержанность и множество пороков, в которых постоянно обличали их все пророки и которыми они, так же как и язычники, оскорбляли Бога. На это указывая, Павел и говорил: «Здесь нет различия между Иудеем и Еллином»(Рим. 10:12). «Все согрешили и лишены славы Божией, получая оправдание даром, по благодати Его» (Рим. 3:23-24). Но этот предмет с пользой и весьма мудро излагает апостол в целой главе послания. А перед тем он еще показывает, что иудеи даже большего достойны наказания: «те, которые под законом согрешили, – говорит он, – по закону осудятся» (Рим. 2:12), т. е. суд более строгий, так как, кроме природы, они имеют обвинителем и закон. Да и не поэтому только, а и потому, что они были причиной хуления Бога между язычниками. «Ради вас, – сказано, – имя Божие хулится у язычников» (Рим. 2:24). Это особенно раздражало их, так что и уверовавшим от обрезания казалось странным это обстоятельство; потому-то они и обвиняли Петра, когда он возвратился к ним из Кесарии, за то, что он входил в общение с людьми необрезанными и ел вместе с ними; да и после того, как поняли предопределение Божье, они еще дивились как дары Духа Святого излились и на язычников, этим изумлением выражая то, что они никогда не ожидали такой странности.

Итак, зная, что это особенно уязвляло их, апостол все направляет к тому, чтобы уничтожить их гордость и подавить их слишком надменное высокомерие. И смотри, как это он делает: после рассуждения о язычниках, показав, что они не имеют никакого ни в чем оправдания, ни надежды на спасение, тщательно обличив также и превратное их учение и нечистоту их жизни, он переносит свое слово на иудеев. Повторив все, сказанное о них пророком, – что они и преступны, и коварны, и лукавы, и что все вообще непотребны, и ни один из них не взыскует Бога, но все уклонились, и тому подобное, – апостол присовокупляет: «мы знаем, что закон, если что говорит, говорит к состоящим под законом, так что заграждаются всякие уста, и весь мир становится виновен пред Богом,.. потому что все согрешили и лишены славы Божией» (Рим. 3:19,23). Что же ты превозносишься, иудей? Что о себе много думаешь? Твои уста заграждены, твоя самоуверенность уничтожена, и ты вместе со всем миром подлежишь суду и, подобно другим, имеешь нужду в оправдании туне. Итак, хотя бы ты был прав по закону и имел много дерзновения перед Богом, тебе не надлежало завидовать тем, которые могли быть помилованы и спасены человеколюбием Божьим. Крайне худо огорчаться благополучием других, и особенно, когда оно не соединено с ущербом для тебя. Если бы спасение других вредило твоему благополучию, – ты имел бы основание огорчаться, – хотя и это несвойственно человеку, научившемуся любомудрствовать. Но если ни казни других не умножают для тебя наград, ни благополучие не уменьшает их, то для чего ты сам себя терзаешь, потому только, что другой спасается туне? Не надлежало тебе, как я сказал, раздражаться тем, что и язычникам благодатью даровано спасение, хотя бы ты сам был из людей достойных одобрения. Но когда ты, будучи в том же повинен (как и язычник) перед Господом, и навлекши на себя гнев Его, еще досадуешь на чужое благополучие и думаешь о себе так много, как будто ты один имеешь право на общение благодати, то ты подлежишь более чем все другие, тяжким мучениям, не за зависть только и надменность, а и за крайнее безрассудство. Ты возрастил в себе корень всех зол – высокомерие. Поэтому и один мудрый сказал: «начало греха – гордость» (Сир. 10:15), т. е. корень, источник, мать.Так через нее и первозданный человек лишился блаженного состояния; через нее и обольстивший его дьявол ниспал с высоты своего достоинства. Это гнусное существо, узнав, что грех этот может низвергнуть и с самих небес, избрало этот путь, чтобы лишить Адама столь великой чести. Надмив его обещанием равенства с Богом, он, таким образом, ниспроверг и низринул его в самую глубину ада. Подлинно, ничто так не отчуждает от человеколюбия Божьего и не подвергает огню геенны, как преобладание высокомерия. Когда оно в нас есть, то вся наша жизнь делается нечистой, хотя бы мы подвизались в целомудрии, девстве, постничестве, молитвах, милостыне и других добродетелях. «Мерзость, – сказано, – пред Господом всякий надменный сердцем» (Притч. 16:5). Итак, если хотим быть чистыми и свободными от наказания, уготованного дьяволу, обуздаем в себе надменность духа, отсечем высокомерие. А что гордым необходимо подвергнуться одному наказанию (с дьяволом), – послушай, что говорит об этом Павел: «Не должен быть из новообращенных, чтобы не возгордился и не подпал осуждению с диаволом» (1Тим. 3:6). Как же избежать этой беды? Избежим, если будем размышлять о своей природе, о множестве согрешений, о великости будущих мучений, о том, что все, кажущееся здесь блистательным, временно, ничем не лучше травы и увядает скорее весенних цветов. Если часто будем возбуждать в себе такие мысли и приводить себе на память людей совершивших великие подвиги, то дьявол не сможет легко надмить нас, сколько бы ни усиливался, не сможет даже запнуть нас на первых шагах. Бог же, Бог смиренных, благий и милосердный, сам да даст вам и нам сердце сокрушенное и смиренное. Таким образом, мы будем в состоянии легко совершить и все прочее во славу Господа нашего Иисуса Христа, через Которого и с Которым слава Отцу и Святому Духу во веки веков. Аминь.

Беседа 10Ін. 1:11. Пришел к своим, и свои Его не приняли.1.Бог не насилует и не стесняет нашей свободной воли. – 2. Что значит: «пришел к своим»? – О том, что те, кто не восхотели принять Иисуса Христа, достаточно наказаны самым этим поступком и последствиями этого отказа. – Благодатное действие крещения. – 3. О том, что сохранять чистоту нашего крещения вполне зависит от нас. – Наказание тем, кто оскверняет одежду, полученную при крещении. Вера и чистота жизни необходимы для спасения. – В какую одежду должны облачаться те, кто призваны на царский брачный пир.

Бог, Человеколюбец и Благодетель, все творит и все устраивает так, возлюбленные, чтобы мы блистали добродетелью. И желая, чтобы мы были благочестивы, Он без всякого насилия и принуждения, а только убеждением и благотворениями, всех желающих того призывает и привлекает к Себе. Потому, когда пришел Он, одни приняли Его, а другие не приняли. Он никого не хочет иметь Своим рабом против воли или по принуждению; а хочет, чтобы все свободно и добровольно служили Ему и познавали сладость служения Ему. Люди, имея нужду в услужении работ, связывают их законом рабства и против воли их; а Бог, не имея нужды ни в чем, никаких, подобных нашим, потребностей, все творит только ради нашего спасения и в этом делает нас самим себе господами. Потому и не желающих Он не подвергает никакому насилию, или принуждению; Он имеет в виду только нашу пользу. А против воли быть увлеченным на служение – все равно, что и совсем не служить. Почему же, скажешь ты, Он наказывает не желающих повиноваться Ему? Зачем угрожает геенной не слушающим повелений Его? Это потому, что, будучи премного благ, Он имеет великое попечение о нас даже и тогда, как мы не повинуемся Ему, не отступает и тогда, как мы удаляемся и бегаем от Него. И как мы уклонились от первоначального пути благотворения, т. е. не восхотели идти путем убеждения и благополучия, то Он повел нас другим путем – наказаний и мук, – путем, конечно, весьма тяжким, но неизбежным. Когда первый путь пренебрегается, тогда по необходимости надобно идти другим. И законодатели полагают многие и жестокие наказания преступникам; однако же, за то мы не осуждаем их, а напротив, еще и более уважаем их за постановления о наказаниях, так как, не имея ни в чем никакой надобности с нашей стороны, часто даже не зная, кто впоследствии будет пользоваться помощью их постановлений, заботятся о благоустройстве нашей жизни тем, что добродетельным людям воздают честь, а людей порочных, нарушающих спокойствие, укрощают наказаниями. Если же мы таких законодателей почитаем и любим, то не гораздо ли более должны благоговеть перед Богом и любить Его за столь великое попечение о нас? И различие между попечительностью тех и промыслом Божьим о нас – беспредельно. Подлинно, богатство благости Его неизреченно и превышает всякое разумение. Заметь же: Он «пришел к своим», не по собственной какой-либо нужде (потому что, как я сказал, Божество ни в чем не нуждается), а для благотворения своим. Несмотря на то, «свои… не приняли», но отвергли Того, Кто пришел к ним для их же пользы; мало того: изгнав Его «из виноградника, убили»(Лк. 20:15). И при всем том Он не преградил для них покаяния, но дал им возможность, только бы сами захотели, и после того беззакония, очистить все согрешения свои верой в Него и сравняться с теми, которые ничего такого не сделали и более других Ему любезны. А что я говорю это не без основания и не в шутку, ясное также свидетельство дают все обстоятельства блаженного Павла. Он гнал Христа, уже после распятия Его, и свидетеля Его Стефана убил руками других многих; но, когда раскаялся, осудил в себе прежние грехи, прибег к Тому, Кого гнал, Тот тотчас сопричислил его к Своим друзьям и притом первейшим, поставил его – гонителя, хулителя и оскорбителя – проповедником и учителем всей вселенной. Он и сам не стыдился проповедовать об этом, восхищенный человеколюбием Божьим, и в писаниях своих, как бы на столпе, изобразил прежние свои дерзости, обнаружил их перед всеми, считая за лучшее выставить на позор перед всеми прежнюю свою жизнь, чтобы тем яснее показать величие дара Божьего, нежели скрыть неизреченное и неисповедимое человеколюбие Господа, не желая обнаружить перед всеми собственное заблуждение. С этой целью он то там, то здесь упоминает о гонениях, наветах и ополчениях своих против Церкви; в одном месте говорит: «я… недостоин называться Апостолом, потому что гнал церковьБожию» (1Кор. 15:9); в другом: «Христос Иисус пришел в мир спасти грешников, из которых я первый» (1Тим. 1:15); в третьем: «Вы слышали о моем прежнем образе жизни в Иудействе, что я жестоко гнал Церковь Божию, и опустошал ее» (Гал. 1:13).

Таким образом, Павел, как бы в некоторое воздаяние Христу за долготерпение к нему, показывая, кого, какого враждебного и неприязненного человека (Господь) спас, с великим дерзновением возвещает о той брани, которую он вначале со всей ревностью воздвигал против Христа. Вместе с тем он внушает благие надежды и тем, которые отчаиваются в себе самих. Христос, говорит он, для того и помиловал его, чтобы в нем первом показать все долготерпение и преизобильное богатство благости Своей, в пример тем, которые после того могли уверовать в Него для жизни вечной, хотя бы и их грехи превышали всякую надежду прощения. На это именно указывая, и евангелист говорит: «Пришел к своим, и свои Его не приняли». Откуда пришел все наполняющий и везде сущий? Какое место лишил Своего присутствия Тот, Кто в руке Своей держит все и над всем владычествует? Никакого места Он не оставил (как это возможно?). А совершилось это по Его снисхождению к нам. Так как Он, будучи в мире, не казался находящимся в мире, потому что неведом был, напоследок же явил Себя, благоволив облечься в нашу плоть, то это самое явление и снисхождение Его евангелист и называет пришествием. Достойно удивления, что ученик не стыдится унижения своего Учителя, но смело описывает нанесенное Ему оскорбление: и это – не маловажное доказательство его правдолюбивого духа. Впрочем, если стыдится, то надобно стыдиться за тех, которые нанесли, а не за Того, Кто претерпел оскорбление. Он тем еще более прославился, что и после такого оскорбления так промышляет о Своих оскорбителях; а они перед всеми оказались неблагодарными и презренными, потому что отвергли, как врага и неприятеля, Того, Кто пришел к ним с такими благами. Да и не тем только они повредили себе, но и тем, что не получили того, чего достигли принявшие Его. А что получили последние? «А тем, которые приняли Его,.. дал власть быть чадами Божиими»(Ін. 1:12). Но для чего же ты, блаженный, не сказываешь нам и о наказании тех, которые не приняли Его, а говоришь только, что они «свои»были и «к своим» Пришедшего не приняли? А что они за это потерпят, какому наказанию подвергнутся, того ты не присовокупил. Может быть, через это ты более устрашил бы их и угрозой смягчил бы грубость их надменности. Для чего же ты умолчал об этом? Но какое же другое, говорит евангелист, наказание могло бы быть более того, что они, имея возможность сделаться чадами Божьими, не делаются таковыми, но добровольно лишают сами себя такого благородства и чести? Впрочем, наказание их не ограничится тем только, что они не получат никакого блага; их постигнет еще огонь неугасающий, что впоследствии яснее открывает евангелист. Теперь же он говорит о неизреченных благах, дарованных принявшим Господа, и вкратце изображает эти блага следующими словами: «А тем, которые приняли Его,.. дал власть быть чадами Божиими». Хотя бы то были рабы или свободные, эллины или варвары, или скифы, хотя бы немудрые или мудрые, жены или мужи, дети или старцы, незнатные или знатные, богатые или бедные, начальники или простолюдины, все, говорит евангелист, удостоены одной почести. Вера и благодать Духа, устранив неравенство мирских достоинств, всем им сообщила один вид, на всех запечатлела один образ – царский. Что может сравниться с таким человеколюбием? Единородный Сын Божий не возгнушался сопричислить к лику чад – и мытарей, и волхвов, и рабов, и самых неважных людей, многих еще с поврежденными членами тела и со множеством недостатков. Такова сила веры в Него, таково величие благодати! Как огонь, проникши в землю, в которой есть металл, тотчас из нее производит золото, так и еще лучшее крещение делает омываемых им из бренных золотыми, когда Дух, на подобие огня, проникает в наши души и, попаляя в них «образ перстного», износит, как бы из горнила, «образ небесного» (1Кор. 15:49), образ новый, светлый, блестящий. Но для чего евангелист не сказал: сотворил их чадами Божьими, а говорит: «дал власть быть чадами Божиими»? Чтобы показать, как много нужно заботливости для сохранения во всю жизнь в чистоте и неповреждении того образа усыновления, который запечатлен в нас при крещении; а вместе – чтобы показать и то, что такой власти никто не может отнять у нас, если наперед сами себя не лишим ее. Если получающие от людей в каких-либо домах полномочие имеют почти такую же силу, какую и те, которые им дали его, то тем более мы, получив от Бога такую почесть, если только не сделаем ничего недостойного этой власти, будем всех сильнее, потому что всех выше и совершеннее Тот, Кто сообщил нам такое достоинство. Еще и то хочет показать (евангелист), что благодать не иначе приходит, как только к тем, которые сами желают и заботятся о приобретении ее. Таким-то людям принадлежит область – соделываться чадами. А если сами люди предварительно не возымеют желания, то и дар не приходит, а благодать в них ничего не производит.

Итак, евангелист, повсюду отвергая принуждение и показывая свободу воли и самостоятельность человека, тоже самое высказал и теперь. И в этих самых тайнах одно принадлежит Богу – даровать благодать, а другое человеку – показать веру. Но затем требуется от человека еще много заботливости: для сохранения чистоты, для нас недовольно только креститься и уверовать; но, если мы желаем приобрести совершенную светлость, то должны вести достойную того жизнь. А это Бог предоставил нам самим. Таинственное возрождение и очищение наше от всех прежних грехов совершается в крещении; но пребыть в последующее время чистыми и не допускать к себе снова никакой скверны – это зависит от нашей воли и заботливости. Потому-то (евангелист) напоминает нам и о самом способе (духовного) рождения и, через сравнение его с рождением плотским, показывает его превосходство, говоря: «которые ни от крови, ни от хотения плоти, ни от хотения мужа, но от Бога родились»(Ін. 1:13). И это он сказал для того, чтобы мы, познав ничтожество и уничижение нашего первого рождения от крови и похоти плотской, постигнув напротив важность и достоинство второго рождения по благодати, возымели высокое о нем понятие, понятие, достойное этого дара от Того, Кто рождает нас таким образом, и затем со своей стороны показывали великое о нем попечение. Мы должны не мало опасаться, чтобы последующим нерадением и пороками осквернив это прекрасное одеяние, не быть нам изверженными из брачного чертога, подобно пяти юродивым девам, или подобно тому, кто не имел брачной одежды. И этот человек был также в числе гостей, и был приглашен; но, как и после приглашения и такой почести, оказал неуважение к пригласившему его, то – послушай, какой подвергается участи, бедственной и многих слез достойной. Придя для того, чтобы участвовать в светлом пире, он не только изгоняется с пира, но связанный по рукам и ногам, отводится во тьму кромешную, где предается вечному и непрестанному плачу и скрежету зубов. Итак, возлюбленные, не будем считать одну веру достаточной для спасения. Если мы не представим чистой жизни, но явимся в одеждах, неприличных блаженному нашему призванию, то ничто не спасет и нас от таких же страданий, какими подвергся тот несчастный. В самом деле, не странно ли, что когда сам Бог и Царь не гнушается простыми, незнатными и ничего нестоящими людьми, но с распутий приводит их за Свою трапезу, мы показываем в себе такую бесчувственность, что и в такой чести не делаемся лучшими, но и по призвании остаемся в том же зле, и таким образом попираем неизреченное человеколюбие Призвавшего? Он не для того призвал нас к этому духовному и страшному общению таинств, чтобы мы приступали к ним с прежним злодеянием, а для того, чтобы, совлекшись постыдных одежд, облеклись в такие, какие приличны угощаемым в царских чертогах. Если же мы не хотим поступать достойно такого призвания, то это зависит от нас, а не от Того, Кто так почтил нас. Не Он изгоняет нас из дивного сонма званных, но мы сами себя изгоняем. Он все со Своей стороны сделал: устроил брачный пир, приготовил трапезу, послал пригласителей, принял пришедших и всякую другую честь оказал; но мы своими нечистыми одеждами, т. е. греховными делами, нанесли оскорбление Ему и присутствующим на брачном пире и всему браку, и потому справедливо мы изгоняемся. Таким образом, уважая брачный пир и званных, Царь изгоняет отсюда дерзких и бесстыдных. А если бы Он оставил одетых в такие одежды, то через это сам оказал бы неуважение и к другим званным. Но не дай Бог никому, ни нам, ни кому-либо из других людей испытать такой гнев Призвавшего. Для того и написано это, прежде чем сбудется, чтобы вразумленные угрозами Писания, мы не довели себя на деле до такого бесчестия и наказания, но, довольствуясь уже только такими словами (Писания), все явились на тот зов в светлой одежде, которую и да получим все мы, благодатью и человеколюбием Господа нашего Иисуса Христа, с Которым Отцу со Святым Духом слава, держава, честь, ныне и присно, и во веки веков. Аминь.

Беседа 11Ін. 1:14. И Слово стало плотию, и обитало с нами…1.Прежде чем идти на беседу, следует прочитать те места из Священного Писания, которые подлежат объяснению. – Положение служителя не умаляет достоинства Сына Божия. – 2. О еретиках, утверждающих, что Слово воплотилось лишь по видимости – Состояние природы человеческой до пришествия Иисуса Христа. – Она была подобна разрушенному дому, который мог восстановить лишь один Всемогущий. – Воплощение как непостижимая тайна. – Бог-Слово принял нашу плоть, чтобы никогда не оставлять ее. – Вот почему она восседает на царственном престоле и боготворится всем небесным воинством.

Одного у всех вас хочу просить утешения, прежде, нежели приступлю к изъяснению изречений евангельских; но только не отвергните просьбы. Не тяжкого чего-нибудь и трудного прошу от вас; да и не мне только приемлющему полезно будет это одолжение, но и вам оказывающим его, и может быть для вас еще гораздо полезнее? Что же это такое, о чем хочу просить вас? Пусть каждый из вас тот отдел из евангелия, который будет читаем в первый день по субботе, или в самую субботу, среди вас (в церкви), возьмет перед этими днями в руки и дома внимательно прочитывает, многократно, со тщанием просматривает содержание его и хорошо вникает в него; пусть отмечает, что там ясно и что неясно, что есть, по-видимому, противоречащего, хотя на самом деле не таково; и все обсудив, таким образом, собирайтесь сюда к слушанию (бесед). Не малая будет польза от такого усердия и вам и нам: нам немного потребно будет труда – объяснять вам силу изречений, когда ваш ум уже предварительно усвоит себе понятие о них; а вы таким способом более изощритесь и будете понятливее в слушании, не только к собственному вашему назиданию, но и к научению других. Теперь же, так как многие из приходящих сюда слушать по необходимости должны вникать одновременно во все и в самые изречения и в наши на них объяснения, то хотя бы мы употребили на это целый год, не получат они большой пользы. Да и возможно ли это, когда они мимоходом и только здесь, на краткое время, занимаются поучениями? А если кто будет ссылаться на дела и заботы, на недосуг при множестве занятий общественных и частных, то, во-первых, это-то самое и служит к немалому их осуждению, что они заняты таким множеством дел, и так совершенно связаны житейскими попечениями, что не имеют даже немного свободного времени для занятий более чем всякие другие, необходимых; во-вторых, это только отговорка и предлог, в чем обличают их и приятельские сходбища, и провождение времени на зрелищах, и стечение на конные состязания, на которых часто проводят целые дни, и, однако, никто в таких случаях не жалуется на множество дел. Итак, в делах маловажных вы никогда не отказываетесь никакими предлогами и можете найти много свободного времени; а когда надобно внимать слову Божьему, то это кажется вам столь излишним и незначительным делом, что будто бы не стоит употреблять на это и малого свободного времени. Достойны ли так думающие люди даже дышать, или смотреть на это солнце? Есть у таких нерадивых людей и другой предлог, еще более неосновательный, будто бы они не приобрели и не имеют книг Святого Писания. Но в отношении к богатым смешно было бы распространяться нам о таком предлоге; а бедных, которые, я думаю, по большей части пользуются им, желал бы я спросить, не все ли орудия ремесла, каким каждый из них занимается, есть у них, сколько нужно, и в исправности, хотя бы угнетала их крайняя бедность? Как же не нелепо – там не отговариваться бедностью, но употреблять все усилия, чтобы ни в чем не нуждаться; а где можно приобрести столь великую пользу, здесь жаловаться на недосуг и убожество? Впрочем, хотя бы действительно некоторые были так бедны, все же из непрерывно здесь бывающего чтения могли бы узнать сколько-нибудь содержание божественных Писаний. Если же это кажется вам невозможным, то не без причины так кажется. Многие не с большим усердием приходят слушать чтение Писаний, но, исполнив это только как долг урочного времени, тотчас возвращаются домой; а если некоторые и остаются, то бывают несколько не лучше удалившихся, присутствуя здесь с нами только телом.

Но, чтобы нам не слишком обременить вас обличениями и не потерять всего времени в упреках, приступим к изречениям евангельским: время, наконец, обратить слово на предлежащие предметы. Только будьте внимательны, чтобы ничто сказанное не было потеряно для вас. «И Слово стало плотию, – говорит евангелист, – и обитало с нами». Сказав, что принявшие Слово родились от Бога и сделались чадами Божьими, предлагает причину и основание такой неизреченной почести. Причина та, что само Слово сделалось плотью и Господь воспринял на Себя образ раба. Будучи истинным Сыном Божьим, Он сделался сыном человеческим, чтобы сынов человеческих сделать чадами Божьими. Высокое в общении с уничиженным нисколько не теряет собственного достоинства, а уничиженное возвышается через то из своего уничижения. Так это совершилось и во Христе. Он через такое снисхождение нисколько не унизил собственного естества, а нас, сидящих всегда во мраке и уничижении, возвел к неизреченной славе. Так царь, когда внимательно и благосклонно беседует с бедным и нищим, то нисколько не стыдится себя самого, а бедного делает через то для всех лицом заметным и почетным. Если же в отношении к преходящему достоинству человеческому общение с низшим нисколько не вредит высшему, то тем более по отношению к тому нетленному и блаженному Существу, которое не имеет в себе ничего преходящего, ни прибывающего, ни убывающего, но обладает всеми совершенствами неизменно и вечно. Итак, когда ты слышишь, что «Слово стало плотию», то не смущайся и не колеблись. Не самое существо Его изменилось в плоть (это и помыслить нечестиво); а, пребывая тем, что есть, оно, таким образом, приняло образ раба.

Для чего же (евангелист) употребил слово: «стало»? Для того чтобы заградить уста еретиков. Есть такие, которые говорят, будто все, что касается воплощения, есть только воображение, обман чувств, предположение; поэтому евангелист, желая совершенно уничтожить их хулу, и употребил выражение: «стало», намереваясь этим показать не изменение существа, нет, а восприятие истинной плоти. Как в словах: «Христос искупил нас от клятвы закона, сделавшись за нас клятвою»(Гал. 3:13). Писание не то говорит, будто существо Его, оставив собственную славу, превратилось в клятву (этого не подумали бы и демоны, и совершенно безумные и лишенные естественного смысла люди: так нечестива и вместе безумна эта мысль!), – как не это говорит Писание, а то, что Он, приняв на Себя изреченную против нас клятву, не оставил нас более быть под клятвой, – так и здесь сказано, что «Словоплоть стало», – не изменив своего существа в плоть, но, только приняв ее, так что существо осталось неприкосновенным. Если же скажут, что Бог, как всемогущий, мог перемениться и в плоть, на это мы ответим, что Бог не иначе все может, как, пребывая Богом; а если бы Он допустил в Себе изменение; и притом изменение на худшее, то, как же был бы Он и Богом? Измениться совершенно несвойственно нетленному Существу. Потому и пророк сказал: «все они, как риза, обветшают, и, как одежду, Ты переменишь их, и изменятся; но Ты – тот же, и лета Твои не кончатся» (Пс. 101:27-28). Существо это выше всякого изменения. Нет ничего превосходнее Его, чего бы оно могло достигать преуспеванием. Что я говорю: превосходнее? Нет ничего равного, или сколько-нибудь близкого. Следовательно, если бы Бог изменялся, то претерпевал бы изменение к худшему. Но тогда он не был бы и Богом. Но да обратится хула на голову говорящих ее. А что слово: «стало» сказано для того, чтобы ты не принял воплощения за вымысел, заметь это из последующего, как (евангелист) объясняет свое выражение и опровергает нечестивую мысль. Он присовокупляет: «и обитало с нами», – как бы говоря: ничего несообразного не подозревай в слове: «стало». Я говорю не об изменении этого неизменяемого Существа, а о вселении и обитании Его (среди нас). Обитающее не одно и то же с обиталищем, а есть нечто другое; одно вселяется в другом; иначе не было бы и вселения, – потому что ничто не вселяется в самом себе.

Иное я говорю в отношении к естеству. Через соединение и общение Бог Слово и плоть суть одно, не в том смысле, что произошло какое-либо смешение или уничтожение естеств, а в том, что образовалось некоторое неизреченное и невыразимое их единение. А как это сделалось, не спрашивай; это произошло, как Он сам знает. Но какое же это обиталище, в котором Он вселился? Послушай, что пророк говорит: «восстановлю скинию Давидову падшую» (Ам. 9:11). Пало, подлинно пало неисцелимым падением естество наше и имело нужду в этой единой державной деснице. Да и не могло оно восстать, если бы Создавший его вначале не простер к нему десницы и не обновил его свыше через возрождение водой и духом. И заметь то, что есть страшного и неизреченного в этом таинстве: Он навсегда обитает в этой скинии¹¹. Он облекся нашей плотью не с тем, чтобы опять оставить ее, но чтобы всегда иметь ее с Собой. А если бы не так, то Он не удостоил бы ее царского престола и, нося ее, не был бы поклоняем от всего горнего воинства ангелов, архангелов, престолов, господств, начал и властей. Какое слово, какой ум может представить столь великую почесть, оказанную роду нашему, поистине сверхъестественную и дивную? Какой ангел? Какой архангел? Никто никогда, ни из небесных, ни из земных. Таковы дела Божьи, так велики и вышеестественны Его благодеяния, что не только язык человеческий, но и ангельская сила не может вполне высказать их. Потому и мы заключим слово молчанием, напомнив только вам – воздавать столь великому Благодетелю нашему воздаянием, от которого вся польза опять к нам же обратится. Это воздаяние в том состоит, чтобы мы имели ревностное попечение о душе нашей. И т. е. дело Его человеколюбия, что Он, не нуждаясь сам ни в ком из нас, принимает за воздаяние Себе, когда мы печемся о собственной своей душе. Потому крайне безумно и достойно бесчисленных наказаний – удостоившись столь великой почести, не воздавать со своей стороны по силам, и притом когда польза от того переходит опять к нам же и когда уготованы нам за то бесчисленные блага. Воздадим же за все это славу человеколюбцу Богу, не словами только, но гораздо более делами, чтобы получить нам и будущие блага, которых да сподобимся все мы, благодатью и человеколюбием Господа нашего Иисуса Христа, через Которого и с Которым Отцу со Святым Духом слава во веки веков. Аминь.

* * * ¹¹Т. е. в плоти человеческой Беседа 12Ін. 1:14. И Слово стало плотию,.. полное благодати и истины; и мы видели славу Его, славу, как Единородного от Отца.2.Что означает изречение: «славу, как Единородного от Отца». – 2 и 3. Предзнаменования и чудеса перед пришествием Иисуса Христа. – Предвестники и проповедники. – Свободная воля человека. – Добродетель, как произведение свободной воли. – Чудеса возвещали об Иисусе Христе и показывали, что он есть Единородный Сын Божий. – Чудеса, совершенные невидимо и видимо во время Его смерти. – Какова слава Христа на небесах.

Сказанное нами вчера, может быть, показалось вам более чем следует стеснительным и тяжким, так как мы произнесли слово укорительное и далеко простерли обличение многих в нерадении. Но если бы делали это только с намерением оскорбить вас, то, может быть, справедливо каждый из вас негодовал бы. А как мы пренебрегли приятность в словах, имея ввиду пользу вашу, то, хотя бы вы и не хотели принять нашего попечения о вас, вы должны, по крайней мере, простить такой любви нашей. Мы и очень опасались, чтобы при нашем старании, вы со своей стороны, не желая показать такого же усердия к слушанию, не подверглись тем более тяжкому ответу за последствия. Поэтому мы и вынуждаемся непрестанно возбуждать вас и воздвигать ото сна, чтобы ничто из сказанного не было для вас потеряно. Только таким образом можете вы в настоящем веке жить с дерзновением и в будущий день предстать престолу Христову. Но так как мы вчера уже довольно тронули вас, то приступим теперь прямо к самым изречениям евангелия. «И мы видели славу Его, славу, как Единородного от Отца». Евангелист, сказав, что мы сделались чадами Божьими, и, показав, что это произошло не иначе, как через воплощение Слова, теперь представляет и другую от этого пользу. Что же это такое? «И мы видели славу Его, славу, как Единородного от Отца». Мы не могли бы видеть, если бы Он не явился нам в воспринятой Им плоти. Если у Моисея, имевшего одинаковое с нами естество, люди тогдашнего времени не могли видеть лица, потому только, что оно было прославлено, и праведник даже имел нужду в покрывале, чтобы прикрыть величие славы и чтобы вид пророка казался им тихим и спокойным, то, как мы, бренные и земнородные, могли бы созерцать чистое Божество, которое неприступно и для самих горних сил? Для того-то Он и вселился среди нас, чтобы мы могли безопасно приступать к Нему, беседовать и обращаться с Ним.

Что же значит: «славу, как Единородного от Отца»? Так как многие и из пророков прославились, например, тот же Моисей, Илия и Елисей, из которых один был вознесен на огненной колеснице, а другой обыкновенным образом взят отсюда; после их прославились: Даниил, три отрока, и многие другие, которые и чудеса творили; да и ангелы, являвшиеся людям, открывали взиравшим на них лучезарный свет собственного естества; и не ангелы только, но и херувимы являлись пророку с великой славой, – также и серафимы; поэтому-то евангелист, отводя нас от всех этих существ, отвлекая мысль нашу от твари и славы подобных нам рабов, возводит нас к самому верху совершенств. Не пророка, говорит он, ни ангела, ни архангела, не других высших сил и не иного какого-либо сотворенного существа, если еще есть какое-либо иное, но самого Владыки, самого Царя, самого истинного Единородного Сына, самого общего всех нас Господа мы видели славу. Выражение: как – означает здесь не уподобление и не сравнение, а подтверждение и неподлежащее сомнению определение; как бы так сказал евангелист: мы видели славу, какую подобает и свойственно иметь единородному и истинному Сыну Царя всех Бога. Так и обыкновенно бывает, и я не откажусь подтвердить слова свои общим обычаем, – потому что не для красоты речи и не для стройности слова нам теперь нужно говорить, но единственно для вашей пользы. Поэтому ничто не препятствует нам подтвердить свои мысли и обычаем многих? Какой же этот обычай многих? Многие, увидев царя приукрашенного, блистающего со всех сторон драгоценными камнями, потом, когда рассказывают другим об этой красоте, великолепии, славе, описывают, сколько могут, цвет багряницы, величину камней, белизну коней, золотую упряжь, блистающие покрывала; но как, пересказав это и прочее, все еще не могут изобразить словом всего блеска, и прибавляют тотчас такие слова: да что много говорить? – словом сказать: как царь – и этим выражением: как хотят показать не то, что только подобен царю тот, о ком они говорят, но то, что это истинный царь, – так и евангелист употребил выражение: как, желая изобразить высочайшее и несравненное превосходство славы (Сына Божия). Все другие, и ангелы, и архангелы, и пророки, делали все только по повелению (Божьему), а Он с властью, свойственной Царю и Господу. Потому-то и народ дивился, что Он учил, как власть имеющий.

Итак, являлись, как я сказал, и ангелы на земле с великой славой, например – Даниилу, Давиду, Моисею, но они делали все как слуги, повинующиеся своему Господу; а Христос явился, как Владыка и Вседержитель, хотя и в смиренном и уничиженном виде. Впрочем, и в этом виде тварь познала своего Господа. Каким образом? Звезда, явившаяся на небе, привела волхвов поклониться Ему; многочисленный лик ангелов, отовсюду собравшихся, окружал и воспевал Его; явились внезапно и другие проповедники; все, встречая друг друга, возвещали это неизреченное таинство: ангелы – пастырям, пастыри – жителям города, Гавриил – Марии и Елизавете, Симеон и Анна – приходившим в храм. Да и не только мужи и жены окрылялись радостью, но и младенец, еще не исшедший на свет из утробы матери, – я разумею жителя пустыни, соименного этому евангелисту, – взыграл во чреве матери, и все оживлялись надеждами на будущее. Так было тотчас при Его рождении; а когда Он более открыл Себя, тогда опять произошли другие чудеса, еще больше прежних. Уже не звезда и небо, но ангелы и архангелы, не Гавриил и Михаил, но сам Отец свыше с небес возвестил о Нем, и вместе с голосом Отца Утешитель явился над Ним и пребыл на Нем. Поэтому справедливо сказал евангелист: «мы видели славу Его, славу, как Единородного от Отца». Впрочем, и не поэтому только сказал так, а и потому, что за этим последовало.

Уже не пастыри только, не вдовствующие жены, не престарелые мужи возвестили нам, но и самое существо дел громче всякой трубы провозглашало о Нем, и таким образом произошло то, что молва о делах Его скоро была и здесь услышана. «И прошел, – говорит Писание, – о Нем слух по всей Сирии» (Мф. 4:24) и всем открыл Его; все отовсюду возвещало, что сам Царь сошел с небес. Бесы отовсюду убегали и удалялись, дьявол посрамленный отступал, самая смерть сначала понемногу устрашалась, а потом и совершенно упразднялась, всякого рода болезни были исцеляемы, мертвые оставляли гробы, демоны – бесновавшихся, болезни – немощных. Виделись дела чудные и дивные, которые поистине пророки желали видеть, но не видели. Зрение восстановлялось; и то вожделенное зрелище, которое все желали бы видеть, – как Бог сотворил Адама из земли, – и это зрелище Христос показал всем, хотя в малом виде, но по отношению к лучшим частям тела. Расслабленные и распавшиеся члены укреплялись и соединялись один с другим, омертвевшие руки получали движение, расслабленные ноги внезапно вскакивали, загражденные глухотой уши отверзались, и громким голосом восклицал язык, связанные дотоле немотой. Как искусный художник восстанавливает здание, развалившееся от времени, так Он – общее естество человеческое: отторгнутые части восполнял, распавшиеся и расторгнутые – соединял, а совершенно отпавшие – восстанавливал. Что же сказать о восстановлении души, которое гораздо удивительнее исцеления телесного? Важно здоровье телесное, но гораздо важнее здоровье душевное, и тем важнее, чем душа превосходнее тела; да и не потому только, но и потому, что телесная природа следует направлению, каким хочет вести ее Создатель, и нисколько не противится, а душа, будучи властна сама в себе и имея свободу в действиях, не всегда повинуется Богу, и именно в том, чего не хочет. Он не желает против воли ее и насильно делать ее непорочной и добродетельной; да это не было бы и добродетелью; ее надобно убеждать – свободно и добровольно сделаться такой; а это гораздо труднее врачевания телесного. Но Он совершил и это и отогнал всякий род зла. И, как врачуя тела, Он восстанавливал их не только к здоровью, но и к совершеннейшему благосостоянию, так и души не только освобождал от крайней греховности, но и возводил на самый верх добродетели. Так мытарь делался апостолом; гонитель, хулитель и досадитель являлся проповедником вселенной; волхвы становились учителями иудеев; разбойник оказывался жителем рая; блудница славилась великой верой; жена хананеянка и жена самарянка – одна, будучи также блудницей, принимала на себя проповедь между соплеменниками и, увлекши целый город, привела его ко Христу, и другая верой и терпением достигла изгнания злого беса из души своей дочери. Еще другие, гораздо худшие этих, скоро присоединились к числу учеников. Все внезапно изменялось в своем виде: недуги телесные, болезни душевные прелагались в здоровье и совершеннейшую добродетель; и притом не два или три человека, не пять или десять, не двадцать или только сто, но целые города и народы обращались с великой быстротой. А кто может изобразить мудрость правил, совершенство небесных законов, благоустройство равноангельской жизни? Он ввел между нами такой образ жизни, такие положил для нас законы, такие установил нравы, что усваивающие их скоро соделываются ангелами и подобными Богу, сколько это возможно по силам нашим, хотя бы сами по себе они были хуже всех людей.

Приводя все эти чудеса, – чудеса в телах, чудеса в душах, чудеса в стихиях, – заповеди, неизреченные, высшие самих небес дары, законы, благоустройство, силу убеждения, обетования в будущем, наконец, страдания Его, – евангелист изрек эти чудные и исполненные высокого учения слова: «И Слово стало плотию,… полное благодати и истины; и мы видели славу Его, славу, как Единородного от Отца». Мы не чудесам Его только дивимся, но и страданиям, – тому, как Он был пригвожден к кресту, бичуем, заушаем, подвергаем оплеванию; как терпел удары по голове от тех самых, которые были Им облагодетельствованы. Так, и об этом обо всем, что кажется унизительным, достойно сказать то же изречение, как и сам евангелист называет все это славой. Действительно, все это было не только делом промышления и любви, но и неизреченной силы. Тогда-то и смерть упразднялась, и клятва разрушалась, и бесы были посрамлены, и торжество над ними открывалось, и рукописание грехов наших было пригвождаемо к кресту. Но тогда как эти чудеса совершались невидимо, были и другие – видимые, которые показывали, что Он есть истинно единородный Сын Божий и Господь всей твари. Когда блаженное тело Его еще висело на кресте, солнце сокрыло лучи свои, земля поколебалась и вся покрылась мраком, гробы отверзлись, недра земли сотряслись и великий сонм умерших восстал и пришел в город (Иерусалим). Потом, когда камни приставлены были к дверям гроба Его, еще и печати приложены, Он, умерший, распятый, пригвожденный, восстал и, исполнив одиннадцать учеников Своих некоторой непобедимой и божественной силы, послал их ко всем людям, по всей вселенной – врачевать их общее естество, исправлять образ жизни, распространять по всей земле познание небесного учения, разрушать силу бесовскую, открывать великие и неизреченные блага, благовестить нам бессмертие души и вечную жизнь тела, награды, превышающие всякий ум и никогда не могущие окончиться.

Итак, блаженный евангелист, представляя себе все это и большее чем это, что он сам знал, но не решался написать (потому что и мир не вместил бы того, как он сам говорит: «если бы писать о том подробно, то, думаю, и самому миру не вместить бы написанных книг» (Ін. 21:25), – все это, говорю представляя, он воскликнул: «И Слово стало плотию,.. полное благодати и истины; и мы видели славу Его, славу, как Единородного от Отца». А тем, которые удостоились видеть и слышать столь великие чудеса и получили столь великий дар, надлежит показать и жизнь, достойную учения, чтобы сподобиться и будущих благ. Для того и пришел Господь наш Иисус Христос, чтобы не только здесь мы видели славу Его, но и в будущем веке. Потому Он и говорил: «хочу, чтобы там, где Я, и они были со Мною, да видят славу Мою» (Ін. 17:24). Если же здешняя слава Его была столь блистательна и величественна, то, что сказать о той Его славе? Она откроется уже не на тленной земле, не перед существами, облеченными в смертные тела, каковы мы теперь, но в творении нетленном и бессмертном, и с таким величием, какого невозможно изобразить никаким словом. О, блаженны, трижды блаженны и беспредельно блаженны те, которые удостоятся созерцать эту славу! О ней говорит пророк: “да исчезнет нечестивый, да не видит славы Господни» (Іс. 26:10). Но да не будет того, чтобы кто-либо из нас был отвержен и не удостоился никогда видеть ее! А если мы не будем наслаждаться ею, то и о нас справедливо будет сказать: лучше было бы, если бы мы и не родились. Для чего же мы живем? Для чего дышим? Для чего существуем, если не достигнем такого созерцания, если никому из нас не дозволено будет зреть тогда нашего Господа? Если не видящие света солнечного проводят жизнь горше всякой смерти, то, как должны страдать те, которые лишатся того света? Здесь в этом лишении только и состоит несчастье, а там – не в этом только; впрочем, если бы и эта только была беда, то и в таком случае наказание было бы не равно, но будущее тем тяжелее настоящего, чем то Солнце несравненно превосходнее здешнего; а, кроме того, надобно ожидать еще и другой казни. Кто не удостоится видеть того света, тот не только ввержен будет во тьму, но и гореть будет в огне непрерывном, истаевать в нем, скрежетать зубами и терпеть другие бесчисленные страдания.Итак, не будем нерадивы о себе самих, и за кратковременное нерадение и беспечность не подвергнем себя вечному наказанию; но будем бодрствовать и трезвиться, будем все делать и устраивать так, чтобы удостоиться того (вечного) наслаждения и избавиться от реки огненной, протекающей с великим шумом перед страшным судилищем. А кто однажды впадет в нее, тот должен будет остаться там навсегда, и уже никто не избавит его от мучения – ни отец, ни мать, ни брат. Об этом вопиют и пророки; один говорит: «человек никак не искупит брата своего и не даст Богу выкупа за него» (Пс. 48:8). А Иезекииль говорит еще более: «и если бы нашлись… три мужа: Ной, Даниил и Иов,.. то сии три мужа… не спасли бы ни сыновей, ни дочерей» (Єз. 14:14,16). Одна только там защита – защита делами; а кто не имеет ее, тому никаким другим средством спастись невозможно. Итак, все это непрестанно имея в виду и размышляя, очистим жизнь нашу и сделаем ее светлой, чтобы с дерзновением узреть Господа и достигнуть обетованных благ, благодатью и человеколюбием Господа нашего Иисуса Христа, через Которого и с Которым Отцу со Святым Духом слава, ныне и присно, и во веки веков. Аминь.

Беседа 13Ін. 1:15. Иоанн свидетельствует о Нем и, восклицая, говорит: Сей был Тот, о Котором я сказал, что Идущий за мною стал впереди меня, потому что был прежде меня.1.Невнимательность слушателей не лишает проповедника награды. – Почему ев. Иоанн часто ссылается на свидетельство св. Иоанна Крестителя? – 2 и 3. Значение свидетельства св. Иоанна Крестителя. – 4. Нет ничего прекраснее правильной жизни. – Отвержение даров, приносимых от злоприобретенных имений.

Не напрасно ли мы трудимся? Не на камнях ли сеем, или не при пути ли и в терниях, сверх чаяния нашего, падают семена? Я сильно беспокоюсь и боюсь, чтобы земледелие не осталось для нас бесплодным, – не потому впрочем, чтобы я сам мог потерпеть ущерб в награде за этот труд. Дело учителей не таково, как земледельцев. Земледелец, часто после годичных работ, после такого изнурения и пота, если земля не принесет ничего, стоящего трудов, – не может ни у кого другого найти какого-либо утешения за свои труды, а со стыдом и скорбью возвращается с поля домой, к жене и детям, не имея права ни от кого требовать воздаяния за продолжительные труды. Но с нами ничего такого не может случиться. Пусть возделываемая земля не приносит никакого плода; если только мы со своей стороны приложим весь труд, Господь земли и наш Господь не допустит нас остаться с пустыми надеждами, но дарует возмездие. «Каждый, – сказано, – получит свою награду по своему труду»(1Кор. 3:8), а не по исходу дел. А что это так, послушай: «А ты, – сказано, – сын человеческий,.. говори им слова Мои, будут ли они слушать, или не будут»(Єз. 2:6-7). И через того же Иезекеиля можно узнать вот что: если страж предвозвестил, чего должно убегать и что избирать, то он избавил душу свою, хотя бы и никто не слушал его¹².

Тем не менее, имея это сильное утешение, уверенные в воздаянии за труды наши, мы, когда в деле вашего спасения не видим успеха, чувствуем себя ничем не лучше тех земледельцев, которые стенают, проливают слезы и от стыда скрываются. Здесь – соучастие учителя, здесь – попечительность отца. Так Моисей, хотя мог избавиться от неблагодарных к нему иудеев и сделаться еще более славным родоначальником другого и гораздо более многочисленного народа («оставь Меня, – сказал ему Бог, – и истреблю их, и произведу многочисленный народ от тебя» (Вих. 32:10), так как Моисей был муж святой, раб Божий, друг, близкий и верный Богу), но он и слышать не мог таких слов, а желал лучше погибнуть с людьми, однажды ему вверенными, нежели быть спасенным без них и получить достоинство более важное. Таков должен быть водитель душ. Странно было бы, если бы кто, имея худых детей, желал лучше назваться отцом других, а не тех, которые от него родились; так странно было бы, если бы и мы стали постоянно переменять врученных нам учеников одних на других, присваивать себе начальство то над теми, то над другими, и не иметь ни к кому искреннего расположения. Впрочем, относительно вас да не будет никогда таких подозрений. Мы убеждены, что вы преизбыточествуете в вере в Господа нашего Иисуса Христа, в любви друг ко другу и ко всем. А это мы говорим с тем намерением, чтобы возбудить вас к усилению вашей ревности и к приумножению, более и более, добродетели в вашей жизни.Таким образом вы сможете проникнуть умом до самой глубины предложенного у нас учения, если, т. е., нечистота греховная не будет помрачать очей разума и не повредит его зоркости и остроты. Итак, что же предложено у нас сегодня? «Иоанн свидетельствует о Нем и, восклицая, говорит: Сей был Тот, о Котором я сказал, что Идущий за мною стал впереди меня, потому что был прежде меня». Многократно евангелист, и выше и ниже, обращается к Иоанну и во многих местах представляет его свидетельство. Но это он делает не напрасно, а очень разумно. Так как все иудеи имели великое уважение к этому мужу (Иосиф приписывает даже его смерти войну и доказывает, что из-за него столичный некогда город перестал быть городом, и вообще много говорит в похвалу ему), то евангелист, желая именем его пристыдить иудеев, часто припоминает им свидетельство Предтечи.Другие евангелисты упоминают о древнейших пророках, и при каждом обстоятельстве в жизни Его (Христа) отсылают к ним слушателя. Так, когда Он рождается, евангелист говорит: «все сие произошло, да сбудется реченное Господом через пророка (Исайю), который говорит: се, Дева во чреве приимет и родит Сына» (Мф. 1:22-23). Когда Он подвергается злым умыслам и повсюду отыскивается с такою тщательностью, что и незрелый возраст избивается Иродом, – они приводят Иеремию, который говорит: «глас в Раме слышен, плач и рыдание и вопль великий; Рахиль плачет о детях своих» (Мф. 2:18; Єр. 31:15). Когда Он опять возвращается из Египта, – они припоминают Осию, который также говорит: «из Египта воззвал Я Сына Моего» (Мф. 2:15; Ос. 11:1). Так другие евангелисты делают и во всех случаях. А этот евангелист (Иоанн), более возвышенным, чем другие, гласом проповедающий, представляет яснейшие и ближайшие свидетельства, и приводит не только отшедших и умерших, но и современного свидетеля, который указывал уже на пришедшего (Господа) и крестил Его, – не с тем приводит, чтобы свидетельством раба придать более достоверности словам Владыки, но снисходя к немощи слушателей, потому что подобно тому как, если бы Господь не принял вид раба, то не был бы легко принят, так, если бы гласом раба не предрасположил к себе слуха сорабов, то многие из иудеев не приняли бы Его слова.

Притом здесь устроялось и нечто другое, достойное удивления. Кто говорит о себе самом что-либо великое, тот делает собственное свидетельство подозрительным и нередко таким образом восстановляет против себя многих из слушателей; поэтому-то приходит свидетельствовать о нем другой. С другой стороны, большинство обыкновенно стекается на голос более привычный и сродный, так как знает его более, чем какой-либо другой. Потому-то глас с неба и был только однажды или дважды, а голос Иоанна – часто и много. Те, которые стояли выше немощей народа, отрешились от всего чувственного, только они и могли слышать голос свыше и не слишком нуждались в голосе человеческом, так как во всем повиновались вышнему гласу и им водились. Но которые еще обращались долу, были покрыты многими завесами, – те имели нужду в голосе низшем. Так сам Иоанн, уже вполне отрешившись от всего чувственного, не нуждался в наставлении от людей, а получал научение с небес. «Пославший меня крестить в воде, – говорит он, – сказал мне: на Кого увидишь Духа сходящего и пребывающего на Нем, Тот есть крестящий Духом Святым»(Ін. 1:33). Между тем иудеи, будучи еще детьми и не в силах подняться до такой высоты, имели учителем человека, который однакож не свое им говорил, а возвещал вышние откровения.

Итак, что же говорит (евангелист)? «Иоанн свидетельствует о Нем и, восклицая, говорит». Что значит: «восклицая»? Значит: проповедует смело, свободно, без всякой боязни. А что проповедует? О чем свидетельствует и взывает? «Сей был Тот, о Котором я сказал, что Идущий за мною стал впереди меня, потому что был прежде меня». Свидетельство несколько прикровенное и еще не очень возвышенное. Он не говорит: сей есть Сын Божий единородный; а что? «Сей был Тот, о Котором я сказал, что Идущий за мною стал впереди меня, потому что был прежде меня». Как птицы выучивают птенцов своих летать не вдруг и не в один день вполне, а сперва выводят их только из гнезда, потом, дав им отдых, продолжают далее полет их, на другой день прибавляют еще больше, и таким образом неприметно, мало-помалу поднимают их на надлежащую высоту, – подобным образом и блаженный Иоанн не вдруг возводит иудеев к горнему, но мало-помалу учит их воспарять от земли, говоря, что Христос был выше его (Предтечи). И то уже было не мало, чтобы слушатели могли поверить, что муж, еще не явившийся к ним и еще не сотворивший чудес, превосходит Иоанна, мужа столь дивного и славного, к которому стекались все и которого почитали ангелом. А между тем Иоанн-то и старался утвердить в мыслях слушателей, что свидетельствуемый больше свидетельствующего, пришедший после больше пришедшего прежде, еще не виденный больше известного и прославившегося. И посмотри, как разумно он произносит свидетельство. Он указывает не только явившегося, но еще прежде Его явления проповедует о Нем. Такой именно смысл имеют его слова: «Сей был Тот, о Котором я сказал», – как и Матфей повествует, что всем, приходившим к нему (Иоанну) он говорил: «Я крещу вас в воде в покаяние, но Идущий за мною сильнее меня; я не достоин понести обувь Его» (Мф. 3:11). Но для чего он так делал еще прежде явления (Господа)? Чтобы свидетельство самого явившегося тем удобнее могло быть принято, когда мысль слушателей уже приготовлена была к тому словами Иоанна, и чтобы не повредил этому свидетельству вид Его уничиженный. Ведь если бы иудеи увидели самого Христа, не слыхав предварительно ничего о Христе и не получив этого чудного и великого свидетельства о Нем в словах Иоанна, то убогий вид Христа тотчас бы стал в противоречие с величием Его слов. А Он облекся в такой смиренный и для всех обычный вид, что и самарянские жены, и блудницы, и мытари с большою свободою осмеливались подходить к Нему и вступали в беседу с Ним.

Итак, сказал я, если бы иудеи в одно время и услышали беседу и увидели самого (Христа), то может быть посмеялись бы свидетельству Иоанна. Но как они уже много слышали о Христе, прежде Его явления, и тем, что было говорено о Нем, было возбуждено их внимание, то с ними случилось противное: они уже не отвергли учение, судя по виду Того, о Ком свидетельствовал Иоанн, но, веря уже сказанному, признали Его славным еще более Иоанна. Выражение: «Идущий за мною»значит: имеющий проповедать после меня, а не имеющий быть после меня. Это обозначается и у Матфея словами: «Идущий за мною»(Мф. 3:11), относящимися не к рождению Его от Марии, но к пришествию на проповедь. Если бы говорено было о рождении, то сказано было бы не: «грядущий», а: пришел, – потому что Христос уже родился в то время, как Иоанн говорил это. А что значит: «стал впереди меня»? Что он славнее, досточтимее меня. «Не думайте, что я больше Его, потому только что я прежде Его пришел проповедать; я гораздо меньше Его и так меньше, что не достоин быть в числе рабов Его». Таким образом слова: «стал впереди меня» означают то же, что выражает иначе Матфей, говоря: «я не достоин понести обувь Его». А что слова: «стал впереди меня» сказаны не о происхождении Его, очевидно из прибавления. Если бы Иоанн хотел сказать о происхождении, то прибавление: «стал впереди меня» – было бы излишним. Да и кто столько глуп и бессмыслен, что не поймет, что прежде его бывший есть первее его? Если же в этом изречении разумеется предвечное бытие, то оно значит не другое что-либо, как и слова: «Идущий за мною стал впереди меня». Но в таком случае это было бы сказано нерассудительно и напрасно была бы приложена такая причина. Если бы он это хотел показать, то ему надлежало бы сказать: по мне грядый первее мене бе, яко предо мною бысть. Кто произошел прежде, о том, по этой причине, справедливо можно сказать, что он первее другого; а если одни только первее другого, это еще не причина, что тот произошел прежде этого. А что мы теперь говорим, то имеет свое твердое основание. Вы все, конечно, знаете, что мысли неясные имеют всегда нужду в доказательствах, а не мысли ясные. Если бы речь шла о существовании, то не было бы непонятно, что прежде происшедший и должен быть первым; но так как Иоанн говорит о достоинстве, то справедливо и занимается решением представляющегося недоумения. И вероятно многие недоумевали, отчего и на каком основании пришедший после стал впереди, т. е. оказался более досточтимым? На такой вопрос он немедленно представляет причину; а причина та, что Христос по бытию первее его (Иоанна). «Не по какому-либо преуспеянию, – говорит он, – Христос меня, прежде его пришедшего, оставил позади себя и сам стал напреди: Он первее меня, хотя и после меня приходит».

Но, скажешь ты, если это говорено было о явлении (Христа) людям и о последующем прославлении Его между ними, то каким образом о том, что еще не пришло к концу, он говорит как уже о бывшем? Он не сказал: будет, но: был. Но это у древних пророков было в обычае, чтобы т. е. о будущих событиях говорить так, как бы уже о совершившихся. Так Исайя, говоря об умерщвлении Его, не сказал, что Он как овча на заколение веден будет, – в будущем времени, – но: «как овца, веден был Он на заклание» (Іс. 53:7). Он в то время еще не воплотился; а пророк говорит о будущем событии, как уже сбывшемся. И Давид, назнаменуя крест, не сказал: «пронзят руки мои и ноги мои», но: «пронзили руки мои и ноги мои». И: «делят ризы мои между собою и об одежде моей бросают жребий» (Пс. 21:17,19). Говоря и о предателе, который еще не родился, он так выражается: «который ел хлеб мой, поднял на меня пяту» (Пс. 40:10). Подобным образом он говорит и о том, что произошло на кресте: «И дали мне в пищу желчь, и в жажде моей напоили меня уксусом» (Пс. 68:22).

Хотите ли, чтобы мы продолжали дальше, или довольно и этого? Я так думаю. Правда, мы этого участка не разработали по всей ширине его, зато проникли в глубину его; а в этом труда не меньше; притом же мы и опасаемся, чтобы, задержав вас свыше меры, не ослабить в вас ревности. Итак окончим слово надлежащим образом. А каким надлежащим образом? Славословием, подобающим Богу. Но Богу подобает славословие не на словах только, а гораздо более на самых делах. «Так да светит, – сказано, – свет ваш пред людьми, чтобы они видели ваши добрые дела и прославляли Отца вашего Небесного»(Мф. 5:16). И подлинно, возлюбленный, нет ничего светоноснее доброго образа жизни. Выражая это, и говорит один из мудрых: «Стезя праведных – как светило лучезарное»(Притч. 4:18). Они не только светят самим тем, которые возжигают свет в делах своих, но и руководят на правый путь ближних их. Возлием же елей в эти светильники, чтобы огонь поднялся выше и чтобы свет явился в изобилии. Елей этот имеет не только ныне много силы, но, когда еще жертвы были в употреблении, он много превосходил силу их. «Милости, – сказано, – хочу, а не жертвы» (Ос. 6:6; Мф. 9:13): и совершенно справедливо. Тот жертвенник – бездушный; а этот – одушевленный¹³. Там все, положенное на жертвеннике, делается добычею огня, обращается в пепел, разрешается в золу и пыль, и дым рассеивается в воздухе; здесь нет ничего такого, и плоды здесь другие. Это показывает и Павел. Говоря о богатстве любви к бедным у коринфян, он писал: «Ибо дело служения сего не только восполняет скудость святых, но и производит во многих обильные благодарения Богу». И потом: «они прославляют Бога за покорность исповедуемому вами Евангелию Христову и за искреннее общение с ними и со всеми, молясь за вас, по расположению к вам» (2Кор. 9:12-14). Видишь ли, какая любовь к бедным разрешается в благодарение и хвалу Богу, в усердные молитвы и в пламеннейшую любовь получивших благодеяние?

Будем же, возлюбленные, приносить жертвы, будем приносить на этих жертвенниках каждый день. Жертвы эти важнее и молитв и постов и многих других дел, только бы были (приносимы) от прибытка праведного и таких же трудов, и чисты от всякого любостяжания, хищения и насилия. Такие-то приношения приемлет Бог, а другие – противоположные – отвергает и ненавидит. Он не хочет, чтобы мы Его чтили жертвами чужих несчастий. Такие жертвы нечисты и непотребны и скорее прогневали бы, чем умилостивили Бога. Поэтому должно прилагать все старание к тому, чтобы под видом служения не оскорбить Того, кого мы хотим почтить. Если Каин, принесши Богу худшее, что у него было, и в этом не оказав неправды никому другому, подвергся крайнему наказанию, то не понесем ли мы наказания еще более тяжкого, когда принесем что-либо от хищения и любостяжания? Поэтому Бог и явил нам этот вид заповеди¹⁴, чтобы мы миловали, а не истязали сорабов. А кто берет принадлежащее другим и передает еще другому, тот не милует, а обижает и оказывает крайнюю несправедливость. Как камень не производит из себя елея, так и жестокосердие – человеколюбия. Милостыня, имеющая такой корень, еще не есть милосердие. Поэтому я убеждаю вас – обращать внимание не на то только, чтобы подавать нуждающимся, а и на то, чтобы это подаяние не было хищением у других, так как «Когда один молится, а другой проклинает, чей голос услышит Владыка?» (Сир. 34:24). Если мы так тщательно будем вести себя, то, по благодати Божией, сможем сподобиться и от Бога великого человеколюбия, помилования и прощения во всем, в чем согрешили в продолжении этого долгого времени, – и избежать реки огненной, от которой да будем исхищены все мы и достигнем царства небесного, благодатью и человеколюбием Господа нашего Иисуса Христа, через которого и с Которым Отцу со Святым Духом слава во веки веков. Аминь.

* * * ¹²Здесь св.Златоуст излагает только мысль, содержащуюся в книге прор. Иезекеиля (Єз. 3:12) не приводя буквально слов его.¹³Т. е. сердце доброе, милостивое.¹⁴Разумеется изречение: «милости хочу, а не жертвы». Беседа 14Ін. 1:16. И от полноты Его все мы приняли и благодать на благодать…1.О том, что мы получили от полноты Иисуса Христа. – 2. Различие между ветхим и новым законом. – Значение слов: «благодать на благодать». – Бог всегда предваряет нас своими благодеяниями. – 3 и 4. Прообразы ветхого завета получили свое исполнение в новом. – Объяснение некоторых из этих прообразов. – В публичных состязаниях поощряют к состязанию не тех, которые потерпели поражение, а только мужественных бойцов. – Напротив, в подвигах духовных поощряют и одушевляют одинаково и тех и других, потому что те, кто потерпели поражение, могут оправиться и еще одержать победу. – Горечь лекарств никого не должна приводить в уныние: польза их обнаружится впоследствии. – Как грешники, так и праведники – все нуждаются в лекарствах, исправлениях и добрых назиданиях.

Недавно мы говорили, что Иоанн, – разрешая недоумение тех, которые стали бы сами с собою рассуждать, почему Христос, пришедши на проповедь после Иоанна, стал первее и славнее его, – присовокупляет: «потому что был прежде меня»(Ін. 1:15). Это – одна причина. Но евангелист представляет и другую, которая ныне высказана (в Евангелии). Какую же? «И от полноты Его, – говорит он, – мы приняли и благодать на благодать». Затем приводит еще иную причину. Какую? «Ибо закон дан чрез Моисея; благодать же и истина произошли чрез Иисуса Христа»(Ін. 1:17). Но что же значат, скажешь ты, слова: «И от полноты Его все мы приняли»? К этому и надобно теперь обратить слово. У Него, говорит евангелист, не заимствованный дар; но Он есть самый источник, самый корень всех благ, – самосущная жизнь, самобытный свет, самосовершенная истина. Он не удерживает обилия благ в Себе самом, но изливает его на всех других, и изливая, с лихвой Сам пребывает всегда полным; ущедряя других, Сам ни в чем не умаляется; всегда источая и всем сообщая эти блага, остается в том же совершенстве. А что имею я в себе (говорит Иоанн), это заимствованное, так как я получил от другого, – это нечто малое из всего и как бы скудная капля перед невыразимой пучиной и безбрежным морем. Лучше же сказать, – и это подобие не может изобразить того, что мы усиливаемся высказать. Отдели от моря каплю, – и море тем самым уменьшится, хотя уменьшение и не заметно. Но о том источнике нельзя этого сказать: сколько бы ни исчерпывали его, он нисколько не уменьшается. Итак, нужно перейти к некоторому другому подобию: и оно, конечно, будет слабо и не может изъяснить нам того, чего мы доискиваемся, но по крайней мере ближе первого приведет нас к предположенной мысли. Представим себе источник огня, – и вот от него возжигается тысяча, две, три и больше светильников. Не остается ли огонь в одной и той же полноте и после того, как сообщит свою силу столь многим светильникам? Это известно каждому. Если же в телах делимых и через отнятие (частиц) уменьшаемых находится нечто такое, что, и после сообщения своих сил другим телам, нисколько не уменьшается, то гораздо в высшей степени это должно быть в силе бестелесной и бессмертной. Если воспринимаемое здесь¹⁵ есть и сущность и тело, и делится и не делится, то когда речь идет о силе, и притом силе, исходящей от бестелесной сущности, гораздо более несомненно то, что она не подвержена ничему такому.

Потому-то и говорит Иоанн: «И от полноты Его все мы приняли», – и свое свидетельство соединяет со свидетельством Крестителя. Слова: «И от полноты Его все мы приняли» принадлежат не Предтече, а ученику (Христову). Слова же эти значат вот что: не думайте, что мы, как люди, много времени обращавшиеся с Ним и разделявшие с Ним трапезу, свидетельствуем только из благодарности. Вот и Иоанн, человек, даже не видевший Его прежде и не обращавшийся с Ним, а видевший его вместе с другими только в то время, когда крестил, – и он воззвал: «был прежде меня», сказав этим все. Между тем все мы – двенадцать, триста, пятьсот, три, пять тысяч и десятки тысяч иудеев, все вообще множество верующих и тогдашнего, и настоящего, и будущего времени от исполнения Его получили. Что же получили: «благодать на благодать». Какую же благодать вместо какой благодати? Новую вместо древней. Подобно тому, как была правда и правда («по правде законной, – сказано, – непорочный» (Флп. 3:6)), – вера и вера («от веры в веру» (Рим. 1:17)), – усыновление и усыновление («которым принадлежат усыновление», – сказано (Рим. 9:4)), – слава и слава («если преходящее славно, тем более славно пребывающее» (2Кор. 3:11)), закон и закон («закон, – сказано, – духа жизни …освободил меня» (Рим. 8:2)), – служение и служение («если же служение», – сказано (2Кор. 3:7), и в другом месте: «служащие Богу духом» (Флп. 3:3)), – завет и завет («заключу …новый завет, не такой завет, какой Я заключил с отцами их» (Єр. 31:31-32)), – освящение и освящение, крещение и крещение, жертва и жертва, храм и храм, обрезание и обрезание, – так есть благодать и благодать. Но здесь одно – образцы, а другое – истина; и то и другое есть только нечто соименное, а не однозначащее. И на снимках и на изображениях называется человеком написанный и черными красками и белыми, точно также, как и имеющий свой естественный цвет. И статуи, будет ли статуя золотая или глиняная, равно называются статуями. Но иное – образ, а иное – истина.

Итак, по сходству имен не заключай о тождестве вещей, так же как и о разности их. Если был образ, то он не был чужд истины, только если он заключал в себе тень, то был ниже истины. Какое же различие между всеми указанными понятиями? Хотите ли, мы займемся истолкованием одного или двух высказанных понятий? Таким образом будут понятны для вас и прочие, – и все мы увидим, что одни из них были уроками для детей, а другие – для людей возмужавших и крепких; что одни были законоположены только для людей, другие – как бы для ангелов. С чего же нам начать? Хотите ли, с самого усыновления? Итак, какое различие между усыновлением ветхозаветным и новозаветным? То было честью на словах, а это на самом деле. О том сказано: «Я сказал: вы – боги, и сыны Всевышнего – все вы»(Пс. 81:6); об этом: «от Бога родились»(Ін. 1:13). Как и каким образом? «Банею возрождения и обновления Святым Духом» (Тит. 3:5). Те, и с именем сынов, имели в себе духа рабства, – почтены были этим названием, оставаясь рабами; мы, соделавшись свободными, получили эту почесть не по имени только, а на самом деле. На это указывая, Павел говорил: «не приняли духа рабства, чтобы опять жить в страхе, но приняли Духа усыновления, Которым взываем: «Авва, Отче!» (Рим. 8:15). Как рожденные свыше и, так сказать, воссозданные, мы потому и названы сынами. А если бы кто хотел дознать образ освящения ветхозаветный и новозаветный, то опять и здесь увидит много разности. Древние назывались этим именем (святых), когда не служили идолам, не творили блуда, не прелюбодействовали; а мы делаемся святыми не только через воздержание от тех (пороков), но и через приобретение высших совершенств. И сначала мы получаем этот дар от самого наития Св. Духа; а потом и через собственную жизнь, которая гораздо выше иудейской. А что эти слова – не самохвальство, послушай, что сказано тем: не волхвуйте, не очищайте чад своих, так как вы народ святой (Повт. 18:10,13). Таким образом, у них святость состояла в удалении от обычаев языческих; а у нас не так, но «чтобы быть святою, – сказано, – телом и духом» (1Кор. 7:34). «Старайтесь иметь мир со всеми и святость, без которой никто не увидит Господа» (Євр. 12:14). И: «совершая святыню в страхе Божием» (2Кор. 7:1). Слово: святой, – не о всех, к кому прилагается, выражает одну и ту же мысль. Называется святым и Бог, но не так, как мы. Смотри, что говорит пророк, услышав глас, исходящий от серафимов: «горе мне! погиб я! ибо я человек с нечистыми устами, и живу среди народа также с нечистыми устами» (Іс. 6:5), – а пророк был свят и чист. Но если судить о святости нашей по образцу горней, то мы оказываемся нечистыми. Святы и ангелы и архангелы, святы также серафимы и херувимы; но есть опять разность в святости между нами и высшими силами. Я мог бы проследить и все прочие понятия, но вижу, что слово становится слишком продолжительным. Поэтому, оставив дальнейшее исследование, мы предоставляем вам самим рассудить об остальных предметах: вы можете дома, сличив их, понять различие между ними, и подобным образом проследить все прочее. «Дай наставление , – сказано, – мудрому, и он будет еще мудрее» (Притч. 9:9). Таким образом начатое нами окончите вы. А нам нужно возвратиться к прежнему порядку слова.

Сказав: «И от полноты Его все мы приняли», евангелист присовокупляет: «благодать на благодать», и тем показывает, что и иудеи спасаются благодатью. Не ради умножения вашего, говорит (Бог), но ради отцов ваших Я избрал вас. А если они избраны Богом не за свои заслуги, то явно, что получили эту почесть по благодати. Да и мы все спасены благодатью, – только не так, как они, не в той же, а гораздо важнейшей и возвышеннейшей степени. Таким образом и благодать у нас не такова. Нам даровано не только оставление грехов (это у нас обще с ними: «все согрешили» (Рим. 3:23)), но и оправдание, и освящение, и усыновление, и благодать Духа, несравненно более светоносная и изобильная. Через эту благодать мы соделались любезными Богу уже не как рабы, но как сыны и други. Потому и сказано: «благодать на благодать». И подзаконное домостроительство было делом благодати, да и самое происхождение наше из небытия; не за какие-либо предшествующие заслуги мы получили это воздаяние, – как это могло быть, когда нас совсем и не было? – но так было потому, что Бог во всяком случае предваряет нас Своими благодеяниями. И не только наше происхождение из небытия, но и немедленное, после происхождения, научение тому, что должно делать и чего не делать, вложение закона этого в саму природу нашу, внедрение в нас неподкупного судилища совести – все это есть дело величайшей благодати и неизреченного человеколюбия. Дело благодати также – после повреждения этого закона возобновление его через закон писанный. Преступившим заповедь, однажды данную, следовало бы подвергнуться наказаниям и мучениям. Но этого не сделано; а (последовало) снова исправление и даровано прощение не по праву, но по милости и благодати. А что – по милости и благодати, об этом послушай, как говорит Давид: «Господь творит правду и суд всем обиженным. Он показал пути Свои Моисею, сынам Израилевым – дела Свои» (Пс. 102:6-7). И в другом месте: «Благ и праведен Господь, посему наставляет грешников на путь» (Пс. 24:8).

Итак, получение закона есть дело милости, сострадания и благодати. Поэтому евангелист, сказав: «благодать на благодать», еще сильнее доказывает величие даров, когда присовокупляет следующие слова: «ибо закон дан чрез Моисея; благодать же и истина произошли чрез Иисуса Христа». Видите ли, как Иоанн Креститель и ученик (Христов) мало-помалу и незаметно возводят слушателей к самому возвышенному разумению, приготовив их к тому сначала более простыми мыслями. Креститель, сравнив в собою Того, Кто без сравнения превосходит всех, таким образом показывает Его превосходство, и для того говорит: «Идущий за мною», и потом присовокупляет: «стал впереди меня». А евангелист выражает гораздо больше того (Крестителя), впрочем все еще ниже достоинства Сына единородного; евангелист делает сравнение не с Иоанном, но с тем, кто был в большем уважении у иудеев, разумею Моисея. «Ибо закон, – говорит, – дан чрез Моисея; благодать же и истина произошли чрез Иисуса Христа». Но заметь благоразумие. Он сличает не лица, а дела. А как скоро показано превосходство дел одного перед другим, то и неблагодарные по необходимости должны были принять такое учение и внушение о Христе. Когда свидетельствуют сами дела – такие, в которых нимало нельзя подозревать ни пристрастия, ни вражды к кому бы то ни было, то представляется доказательство неопровержимое и для людей неблагомыслящих. Дела эти оказываются такими, как расположили их сами виновники. Поэтому-то свидетельство таких дел есть самое несомненное.

Посмотри также, какое, доступное даже для людей слабых, евангелист делает сравнение. Он не изображает на словах превосходства (благодати перед законом), а только в самых наименованиях показывает различие их, противопоставляя закону – благодать и истину, и слову: «дан» – слово: «произошли». А различие большое между тем и другим. «Дан» – это выражение относится к служителю, принявшему закон от другого и предавшему тем, кому повелено было дать; а «произошли» благодать и истина – это изображает Царя, властью своею отпускающего все согрешения и раздающего Свои дары. Поэтому (Господь) говорил: «прощаются тебе грехи твои». Также: «Но чтобы вы знали, что Сын Человеческий имеет власть на земле прощать грехи, – говорит расслабленному: тебе говорю: встань, возьми постель твою и иди в дом твой» (Мк. 2:10-11). Видишь ли, как благодать через Него происходила? Заметь тоже и касательно истины. Но благодать указывает и то обстоятельство, и события с разбойником, и дар крещения, и благодать Духа, через Него подаваемая, и многое другое. А истину мы уразумеем яснее, если изучим образы. Домостроительство, имевшее совершиться в новом завете, предварительно предначертали образы, как прообразования; а Христос, с пришествием Своим, совершил его. Итак, рассмотрим вкратце некоторые образы, – проследить все образы в настоящее время и не возможно. Вы же, изучив некоторые, которые я представлю, по ним уразумеете и прочие. Итак, хотите ли начнем с самих страданий? Что говорит прообразование? «Возьмите себе агнцев по семействам вашим и принести в жертву, как повелел и законоположил Господь» (Вих. 12). Но Христос не так сделал; Он не повелевает этого, а сам становится как овча, принося Отцу Себя самого в жертву и приношение.

Посмотри еще, как образ дан был через Моисея, а истина совершилась через Иисуса Христа. Во время нападения амаликитян на евреев на горе Синайской были распростерты руки Моисея, и поддерживаемы Аароном и Ором, которые стояли по ту и по другую сторону; а Христос сам собою держал свои руки распростертые на кресте. Видишь ли, как дан был образ и как совершилась истина? Также закон говорил: «Проклят, кто не исполнит слов закона сего»(Повт. 27:26). А что говорит благодать? «Придите ко Мне все труждающиеся и обремененные, и Я успокою вас»(Мф. 11:28). И Павел: «Христос искупил нас от клятвы закона, сделавшись за нас клятвою» (Гал. 3:13). Итак, получив столь великую благодать и истину, не сделаемся, вследствие самой великости дара, беспечны. Чем большей мы удостоены почести, тем более должны быть и добродетельны. Кто, будучи немного облагодетельствован, немного оказывает и ревности в себе, тот не столь великого заслуживает и осуждения; но кто, будучи возведен на самую высшую степень почести, обнаруживает в себе свойства низкие и дела унизительные, тот заслужит гораздо большее наказание. Но не дай Бог – когда-либо предполагать это в вас. Мы уповаем о Господе, что вы воспарили душами вашими к небесам, отрешились от земли и, будучи в мире, не преданы страстям мира. Однакож и при такой уверенности, мы не перестаем почасту внушать вам одно и тоже. В телесной борьбе все зрители также убеждают (бойцов) не падать, не лежать простертыми ниц, но быть бодрыми и держаться на ногах; но тех, которые, несмотря на увещания, не могут встать, однажды навсегда лишаются победы, и, как неспособных к подвигам, с презрением оставляют в таком положении. Но здесь можно ожидать чего-нибудь хорошего не только от вас, бодрствующих, но и от падших, если только они захотят исправиться. Для того-то мы и делаем все, и умоляем, и докучаем, и укоряем, и хвалим, чтобы устроить ваше спасение. И вы потому не досадуйте на наши частые увещания к жизни добропорядочной. Мы говорим, не как осуждающие ваше нерадение, но как имеющие самые добрые о вас надежды. Притом, что доселе было сказано и впредь будет сказано, то касается не вас только, а и нас говорящих. И мы сами имеем нужду в таком же назидании, и хотя сами говорим, но ничто не препятствует обратить те же речи и к нам. Слово, встретив виновного в грехах, исправляет его; не причастного греху и свободного от него отводит от него еще далее. Ведь и мы не чисты от согрешений.

Итак, врачевание одно для всех, и пособия врачебные предлагаются всем. Но излечение не одно у всех, а соразмеряется с произволением пользующихся им. Потому кто пользуется врачеством, как должно, тот получает облегчение от врачевания; а кто врачества не прилагает к ране, тот усиливает в себе зло и обращает его к самым несчастным последствиям. Итак, не будем досадовать, когда нас врачуют, но лучше будем радоваться, хотя бы способ учения причинял нам горькие скорби, – потому что впоследствии он принесет самый сладкий плод. Все будем делать так, чтобы чистыми от ран и язв, нанесенных душе уязвлением греха, перейти нам в век будущий, чтобы сподобиться лицезрения Христа и быть преданными не жестоким и мстительным силам, а тем, которые могут ввести нас в наследие небесное, уготованное любящим Его, – что и да получим все мы, благодатью и человеколюбием Господа нашего Иисуса Христа, Которому слава и держава во веки веков. Аминь.* * *¹⁵Т. е. в огне. Беседа 15Ін. 1:18. Бога не видел никто никогда; Единородный Сын, сущий в недре Отчем, Он явил.1.Бога никто никогда не видел в Его сущности. – 2 и 3. Иисус Христос вполне знает Отца, потому что пребывает в Его лоне. – Опровержение ариан и других еретиков, отвергавших Божество Иисуса Христа. – Иисус Христос открыл нам больше, чем пророки и Моисей. – Все христиане составляют одно тело. – Что служит величайшею связью их взаимной любви.

Бог хочет, чтобы мы не просто слушали имена и слова, находящиеся в Писании, но – с разумением. Поэтому блаженный Давид написал так: «Открой очи мои, и увижу чудеса закона Твоего»(Пс. 118:18). После него сын его, заступивший на его место, учит, что мудрости должно искать, как серебра, приобретать ее больше, чем золота. А Господь внушал иудеям испытывать Писания и тем нас еще более побуждает к исследованию. Он не в том смысле говорил это, чтобы только прочитав, можно было с первого раза понять Писание. Никто, конечно, не станет испытывать того, что находится вблизи и под рукою, а испытывают то, что остается в тени и может открыться только после долгого изыскания. Для того-то Писание называется и сокровищем сокровенным, чтобы побудить нас к испытанию его. А это внушается нам для того, чтобы приступали к словам Писания не просто, как случилось, но с большою осмотрительностью, потому что кто станет слушать, что читается в нем, без рассуждения и все принимать буквально так, как сказано, тот может предполагать много нелепого о Боге. Он пожалуй допустит, что Бог есть и человек и что Он состоит из меди, что он и гневлив и яростен, и много других еще более худых мыслей. Если же кто будет вникать в глубину смысла, то избежит всякой такой нелепости. Вот и в чтении, ныне нам предложенном, говорится, что Бог имел лоно, а это свойственно телам; но никто не будет столько глуп, чтобы бестелесного почитать телом. Чтобы все это понять в смысле духовном, как должно, исследуем это место подробнее.

«Бога не видел никто никогда». Каким путем евангелист пришел к этому? Показав великое преимущество даров Христовых – такое, что неизмеримое расстояние находится между этими дарами и сообщенными через Моисея, он хочет потом высказать и достаточную причину такой между ними разности. Моисей, как раб, был служителем дел низших; а Христос, как Владыка и Царь и Сын Царя, принес нам несравненно высшие дары, сосуществуя всегда с Отцом и видя Его непрестанно. Потому-то евангелист и присовокупил: «Бога не видел никто никогда». Что же мы скажем на слова велегласнейшего Исайи: «видел я Господа, сидящего на престоле высоком и превознесенном» (Іс. 6:1)? Что скажем на свидетельство самого Иоанна о том, что Исайя сказал это тогда, «когда видел славу Его» (Ін. 12:41)? Что скажем на слова Иезекииля? И он ведь видел Бога, сидящего на херувимах. Что – на слова Даниила? И он говорит: «и воссел Ветхий днями» (Дан. 7:9). Что также – на слова Моисея: «покажи мне славу Твою, дабы я познал Тебя» (Вих. 33:18,13)? А Иаков и прозвание получил от этого, т. е. был назван Израилем, а Израиль значит: видящий Бога. Видели Его и другие. Итак, почему же Иоанн сказал: «Бога не видел никто никогда»? Он показывает, что все то было делом снисхождения, а не видением самого существа божественного. Если бы они видели самое существо, то видели бы его не различным образом. Оно просто, необразно, несложно, неописано; не сидит, не стоит, не ходит. Все это свойственно только телам. Но как Бог существует, это знает Он один и это возвестил сам Бог Отец через одного пророка: «Я, – говорит, – умножал видения, и чрез пророков употреблял притчи» (Ос. 12:10), т. е., Я снизшел, явился, но не тем, что Я есмь. А как Сын Его имел явиться нам в действительной плоти, то Он изначала приготовлял людей к созерцанию существа Божия, сколько им возможно было видеть. Но что Бог есть сам в себе, того не видели не только пророки, но и ангелы и архангелы; и если бы ты спросил их об этом, то в ответ не слышал бы ничего о существе, а только пение: «слава в вышних Богу, и на земле мир, в человеках благоволение» (Лк. 2:14). Если бы ты пожелал узнать о том что-либо от херувимов или серафимов, то услышал бы таинственную трисвятую песнь и что «вся земля полна славы Его» (Іс. 6:3). А если бы ты обратился с вопросом к силам еще высшим, то ничего не узнал бы, кроме того, что у них одно дело – хвалить Бога. «Хвалите Его, все Ангелы Его, хвалите Его, все воинства Его» (Пс. 148:2). Итак, самого (Бога Отца) видит только Сын и Дух Святой. Да и как созданное существо, каково бы оно ни было, может видеть Несозданного! Если мы не можем ясно видеть какую бы то ни было бестелесную силу, даже сотворенную, – а этому много оказалось примеров по отношению к ангелам, – то тем более мы не можем видеть существа бестелесного и не созданного. Поэтому и Павел говорит: «Которого никто из человеков не видел и видеть не может» (1Тим. 6:16). Но не принадлежит ли это преимущество только одному Отцу, а не Сыну? Нет – и Сыну также. А что принадлежит это и Сыну, послушай Павла, который показывает это и говорит: «Который есть образ Бога невидимого» (Кол. 1:15). А как образ невидимого, Он и сам невидим; иначе не был бы и образом. Если же (Павел) в другом месте говорит: «Бог явился во плоти» (1Тим. 3:16), – ты не удивляйся; это явление совершилось во плоти, а не по существу. Но что и Он невидим, не только для людей, а и для высших сил, показывает также Павел. Сказав: «явился во плоти», он присовокупляет: «показал Себя Ангелам».

Таким образом, Он показался ангелам тогда, когда облекся плотью; а прежде того они также не видели Его, потому что и для них существо было не видимо. Как же, скажете, сам Христос сказал: «Смотрите, не презирайте ни одного из малых сих; ибо говорю вам, что Ангелы их на небесах всегда видят лице Отца Моего Небесного»(Мф. 18:10)? Что же? Неужели Бог и лицо имеет и небесами ограничивается? Но никто не будет до такой степени лишен ума, чтобы утверждать это. В каком же смысле это сказано? В том же, в каком сказано: «Блаженны чистые сердцем, ибо они Бога узрят»(Мф. 5:8). Говорится здесь о видении, нам возможном, о видении умом и мыслию о Боге. Таким образом и об ангелах можно сказать, что они по своему чистому и бодрственному естеству всегда не что другое созерцают, а только Бога. Потому-то и сам (Господь) также говорит: «Отца не знает никто, кроме Сына» (Мф. 11:27). Что же? Неужели все мы находимся в неведении о Нем? Нет; только никто не знает (Отца) так, как Сын. А как и прежде многие видели Его, в доступной для них мере видения, существа же божеского не видел никто, так и ныне все мы знаем Бога, но какой Он в существе своем, того не знает никто, – только один Рожденный от Него. Знанием Он здесь называет точное созерцание и постижение, и притом такое, какое имеет Отец о Сыне. «Как Отец знает Меня, – говорит Он, – так и Я знаю Отца» (Ін. 10:15).

Смотри же, с какою полнотою выражает это евангелист. Сказав: «Бога не видел никто никогда», он не говорит потом, что «Сын, видящий Его», явил, но представляет нечто другое, что еще полнее видения, именно: «сущий в недре Отчем», – так как пребывание в лоне гораздо более означает, нежели видение. Кто просто – видит, тот имеет еще не совсем точное познание о видимом предмете; а кто пребывает в лоне, тот имеет полное ведение. Итак, если Отца никто не знает, кроме Сына, то ты, слыша это, не подумай, что, хотя Сын знает Отца совершеннее, чем все другие, но не знает, каков Он есть в себе; и вот для этого-то евангелист и говорит, что Сын пребывает в лоне Отца; а сам Христос вещает, что знает Отца столько же, сколько Отец Сына. Итак, кто стал бы противоречить, того спроси: знает ли Отец Сына? И он, если только не сошел с ума, конечно, ответит: да. Затем опять мы спросим: имеет ли Отец ведение о Сыне полное и видит ли ясно, что есть Сын? Конечно противник согласится и на это. А отсюда ты выведи и полное знание Сына об Отце. Сам (Сын) сказал: «Как Отец знает Меня, так и Я знаю Отца» (Ін. 10:15); и в другом месте: «Это не то, чтобы кто видел Отца, кроме Того, Кто есть от Бога» (Ін. 6:46). Поэтому, как я сказал, евангелист и упомянул о лоне, одним этим словом изъясняя нам все: Сродство и единство существа, нераздельное ведение и равенство власти. А иначе и Отец не мог бы иметь в лоне Своем какое-либо иное существо, да и Сын, если бы был рабом и одним из многих, не дерзнул бы пребывать в лоне Владыки; это свойственно только истинному Сыну, обладающему великим дерзновением перед Родителем и имеющему в себе нисколько не меньше (Его). Хочешь ли дознать вечность Сына? Послушай, что говорит Моисей об Отце. Спросив о том, что сказать в ответ египтянам, если они спросят, кто послал его, он получил повеление сказать: «Сущий послал меня» (Вих. 3:14). Слово: «Сущий» означает бытие постоянное, бытие безначальное, бытие в истинном и собственном смысле. То же означает и выражение: «в начале было», изображая бытие постоянное. И это выражение употребляет здесь Иоанн именно для того, чтобы показать, что Сын существует в лоне Отца безначально и вечно. А чтобы ты, по общности наименования, не заключил, что Он один из тех, которые соделались сынами по благодати, для того здесь приложен член (о́ ), который и отличает Его от сынов по благодати. Если же для тебя этого не достаточно, и ты все еще склоняешься долу, то выслушай наименование, более свойственное Сыну: «единородный». А если ты и после этого смотришь книзу, то я не откажусь употребить о Боге и человеческое выражение, – разумею лоно, только бы ты не представлял себе ничего уничиженного. Видишь ли человеколюбие и промышление Владыки? Бог допускает о Себе слова недостойные, чтобы по крайней мере таким образом ты открыл глаза и помыслил что-либо великое и высокое, – и ты все еще остаешься долу? В самом деле, скажи мне, для чего здесь упоминается лоно, понятие грубое и плотское? Для того ли, чтобы мы представляли себе Бога телом? Нет, вовсе нет, говоришь ты; для чего же? Если оно не изображает ни истинности Сына, ни того, что Бог не есть тело, то конечно изречение это брошено напрасно и без всякой нужды. Так для чего же? Я не перестану спрашивать тебя об этом. Не явно ли – для того, чтобы посредством его мы поняли именно то, что Он есть истинно Сын единородный и совечен Отцу? «Он явил», – сказано. Что Он явил? Что «Бога не видел никто никогда»? Что Бог един? Но это (говорили) и пророки, часто взывал и Моисей: «Господь, Бог наш, Господь един есть» (Повт. 6:4); и Исайя: «прежде Меня не было Бога и после Меня не будет» (Іс. 43:10).

А что же еще мы узнаем от Сына, как сущего в недрах отчих? Что узнаем от Единородного? Во-первых, что это самое составляет Его действенную силу. Потом, мы получили более ясное учение и познание о том, что Бог есть Дух и что поклоняющиеся Ему должны поклоняться духом и истиною; еще же и то, что Бога видеть невозможно, что Его не знает никто, кроме Сына, и что Он есть Отец истинного Единородного; также и все прочее, что о Нем повествуется. Само же слово: «явил»выражает учение яснейшее и очевиднейшее, которое Он передал не одним иудеям, а и всей вселенной, и которое сам исполнил. Пророкам внимали не все иудеи, а Единородному Сыну Божию покорилась и уверовала вся вселенная. Итак, исповедание означает здесь особенную ясность учения. Потому-то называется и Словом и Ангелом великого совета. Если же мы удостоены высшего и совершеннейшего учения, после того как Бог в последние дни возглаголал нам уже не только через пророков, но и через Единородного Сына, то и мы должны показать жизнь более возвышенную и достойную такой почести. Как Он снизошел к нам до того, что восхотел беседовать с нами не через рабов, а сам непосредственно, то несообразно было бы с нашей стороны не показать в себе ничего лучше прежних времен. Иудеи имели учителем Моисея, а мы самого Владыку Моисея. Итак покажем любомудрие, достойное этой почести, и не будем иметь ничего общего с землею. Он для того и принес нам учение свыше, с небес, чтобы вознести туда нашу мысль, чтобы мы сделались, по мере сил своих, подражателями своего Учителя. А как нам, скажешь, сделаться подражателями Христу? Делая все для общего блага и не ища своего. «Ибо и Христос, – сказано, – не Себе угождал, но, как написано: злословия злословящих Тебя пали на Меня»(Рим. 15:3). Никто пусть не ищет своего. А пусть, ища своего, всякий имеет в виду ближних; что – наше, то – и их. Мы одно тело и члены и части друг друга. (Рим. 12:5).

Не будем же в отношении друг ко другу, как разделенные. Пусть никто не говорит такой-то мне не друг, не родственник, не сосед; у меня нет ничего общего с ним: как мне приступить к нему? Как начать разговор? Если он и не родственник, не друг тебе, – все же он человек, одного с тобою естества, имеет одного Владыку, сораб, сожитель, – так как живет в одном с тобою мире. А если еще содержит одну веру, то вот он и член твой. Какая дружба может произвести такое единение, как сродство веры? Мы должны показывать не такую близость, не такое иметь общение между собою, как друзья с друзьями, а как члены с членами. Другого высшего дружества и общения, чем это, не найдет никто никогда. Ты так же не можешь говорить: откуда у меня близость и связь с таким-то, как не можешь сказать этого о своем брате, потому что это было бы смешно. «Все мы крестились в одно тело», – сказано (1Кор. 12:13). Для чего «в одно тело»? Для того, чтобы не разделяться, но взаимным согласием и дружеством сохранять связь всего тела. Итак, не будем презирать друг друга, чтобы не пренебречь самих себя, – потому что сказано: «никто никогда не имел ненависти к своей плоти, но питает и греет ее» (Еф. 5:29). Для этого Бог дал нам один дом – мир этот; разделил все поровну: одно для всех возжег солнце, распростер один кров – небо; устроил одну трапезу – землю; дал и другую трапезу, которая гораздо важнее этой, но также одну: соучастники таинства знают, что я говорю; даровал всем один духовный образ рождения; у всех нас одно отечество на небесах; все пьем из одной и той же чаши. Ни богатому Он не дал ничего больше и драгоценнее, ни бедному ничего меньше и малоценнее; но всех равно призвал, и как плотские, так и духовные (блага) равно сообщил. Отчего же такое неравенство в жизни? От любостяжания и высокомерия богатых. Но, братья, да не будет впредь этого. Так как у нас есть нечто общее и необходимейшее, что соединяет нас во едино, то не будем разделяться из-за дел земных и ничтожных, – разумею богатство, бедность, плотское родство, вражду, дружество. Все это тень, еще ничтожнее и тени для тех, которые соединяются узами высшей любви. Будем же сохранять эти узы неразрывными, и никакой худой дух не сможет проникнуть в нас, чтобы разрушить такое единение. Итак, да будет оно во всех нас, благодатью и человеколюбием Господа нашего Иисуса Христа, через Которого и с Которым Отцу со Святым Духом слава ныне и присно, и во веки веков. Аминь. Беседа 16Ін. 1:19. И вот свидетельство Иоанна, когда Иудеи прислали из Иерусалима священников и левитов спросить его: кто ты?1.Как злоба иудеев проявляется в вопросах, с которыми они обращались к св. Иоанну Крестителю. – 2. Как этот верный Предтеча отдает Иисусу Христу славу, которую даже иудеи хотели воздавать ему самому. – 3–4. Высокое мнение, которое иудеи имели о св. Иоанне Крестителе. – Их неверие в Иисуса Христа неизвинительно и не заслуживало прощения. – Смирение св. Иоанна Крестителя. – Против аномеев. – Гордость ниспровергает всякую добродетель души и извращает все добрые дела. – Она есть мать диавола, начало, источник и причина всех грехов. – О милостыне. – Бедные переносят на небо блага мира сего. – Непрочность земных владений и потому нужно заблаговременно переносить их в высший град.

Опасная страсть, возлюбленный, – зависть; опасная и гибельная для самих завидующих, а не для тех, которым завидуют. Она прежде всего им самим причиняет вред и гибель, как какая-нибудь смертоносная отрава, внедрившаяся в души их. А если она когда-либо вредит и тем, которым завидуют, то это вред малый и незначительный, и еще доставляет им пользу, гораздо более важную, чем потеря. И так бывает не с завистью только, а и со всеми другими страстями: не тот, кто терпит зло, а тот, кто делает зло, получает вред. Иначе, если бы это было не так, Павел не внушал бы своим ученикам – лучше терпеть несправедливость, чем делать ее, говоря: «Для чего бы вам лучше не оставаться обиженными? для чего бы вам лучше не терпеть лишения?»(1Кор. 6:7). Он хорошо знал, что гибель всюду следует не за тем, кто терпит зло, а за тем, кто делает зло. Все это я говорю по поводу зависти иудеев. Люди стекавшиеся из городов к Иоанну и, в покаянии о своих грехах, получившие крещение, – те самые, после крещения, как бы передумав снова, посылают спросить его: «кто ты»? Подлинно порождения ехиднины, змеи, если еще не хуже их. Род лукавый, прелюбодейный и развращенный, ты уже после крещения изведываешь и любопытствуешь узнать о Крестителе? Может ли быть что-нибудь глупее этой глупости? Как же вы приходили к нему? Как исповедывали свои грехи? Как спешили креститься от него? Как вопрошали его о том, что должно делать? Итак, все это делалось у вас безрассудно, без сознания причины и основания на то? Впрочем ничего такого не сказал блаженный Иоанн, не возопил, не стал их укорять; но отвечал со всею снисходительностью. А для чего он так поступил, – стоит узнать, чтобы всем было явно и очевидно злодейство иудеев.

Иоанн часто свидетельствовал перед иудеями о Христе и, когда крестил, нередко напоминал о Нем приходящим и говорил: «Я крещу вас в воде в покаяние, но Идущий за мною сильнее меня; Он будет крестить вас Духом Святым и огнем» (Мф. 3:11). Но они в отношении к Иоанну показали человеческую слабость: имея ввиду славу мирскую и взирая на внешность, они думали, что недостойно Иоанна подчинять себя Христу. Иоанна возвышало многое в их глазах: во-первых, именитое и знатное происхождение, потому что он был сын первосвященника; во-вторых, строгость жизни и презрение всего человеческого, потому что он, пренебрегая и одеждою, и домом, и самою пищею, проводил перед тем все время в пустыне. Во Христе все было напротив, происхождение уничиженное, что иудеи часто и выставляли на вид, говоря: «не плотников ли Он сын? не Его ли Мать называется Мария, и братья Его Иаков и Иосий» (Мф. 13:55)? А мнимое Его отечество было в таком бесславии, что и Нафанаил говорил: «из Назарета может ли быть что доброе?» (Ін. 1:46). Образ жизни был у Него обыкновенный, одежды ничем не отличавшиеся от других; кожаного пояса Он не носил, власяницы не имел, меда и акридов не ел; он жил, как и все, присутствовал в собраниях людей порочных и мытарей, только чтобы привлечь их. Иудеи, не понимая этого, поносили Его, как и сам Он говорит: «Пришел Сын Человеческий, ест и пьет; и говорят: вот человек, который любит есть и пить вино, друг мытарям и грешникам» (Мф. 11:19). И вот как Иоанн часто отсылал их от себя к Тому, кто, по их мнению, был ниже его, то они, стыдясь и досадуя на это и желая лучше иметь учителем Иоанна, открыто не осмеливаясь этого высказать; а отправляют к нему посольство, надеясь лестью расположить его к тому, чтобы он объявил себя Христом. И не каких-либо презренных людей они посылают к нему, как ко Христу, когда, желая схватить Его, послали слуг, потом иродиан и им подобных людей; но священников и левитов, да и священников именно из Иерусалима, т.е. почетнейших (евангелист не без причины заметил это). Посылают же затем, чтобы спросить Иоанна: «кто ты?» А между тем и рождение его было известно всем, так что все говорили: «что будет младенец сей?» (Лк. 1:66) – и молва о нем пронеслась по всей нагорной стране. Опять, когда он пришел на Иордан, жители всех городов спешили к нему, и из Иерусалима и со всей Иудеи шли креститься у него. Итак это-то люди теперь спрашивают, – не потому, чтобы не знали его (как могли они не знать человека, сделавшегося столько известным?); но они хотели привести его к тому, что я высказал.

Послушай же, как этот блаженный муж отвечает именно на ту мысль их, с которою они спрашивали его, а не на сам вопрос. Когда они спросили: «кто ты»? – он не вдруг сказал то, что следовало сказать: «Глас вопиющего в пустыне»(Мк. 1:3). А что? Он уничтожает их предположение, – на вопрос: «кто ты?»– он «объявил, и не отрекся, и объявил, что я не Христос» (Ін. 1:20). Заметь мудрость евангелиста. Три раза он говорит одно и тоже, чтобы показать и добродетель Крестителя и все лукавство и бессмыслие иудеев. Также и Лука говорит, что, когда народ предполагал, не он ли Христос, – он уничтожил это предположение. Таково свойство благомыслящего служителя – не только не похищать чести, принадлежащей господину, но и отвергать ее даже в таком случае, когда бы предлагали ее другие. Впрочем, простой народ пришел к такому предположению по простоте и неведению; а те спрашивали его, как я сказал, со злым умыслом, надеясь лестью увлечь его к тому, чего хотели. А если бы они не это именно имели в виду, то не перешли бы тотчас к другому вопросу, а стали бы досадовать на то, что он говорит совсем другое и отвечает не на вопрос; они бы сказали ему: разве мы это предполагаем? Разве об этом пришли спрашивать? Но, как бы будучи пойманы и уличены, они переходят к другому предмету и говорят: «что же? ты Илия? Он сказал: нет. Пророк? Он отвечал: нет» (Ін. 1:21). Они ожидали, что и Илия придет, как и Христос сказал. На вопрос учеников: «как же книжники говорят, что Илии надлежит прийти прежде»? – Он сказал: «Илия должен прийти прежде и устроить все» (Мф. 17:10-11). Потом спросили: «пророк»? И он отвечал: «нет». Однако он был пророк. Почему же он отрекся? Опять потому, что смотрел на цель спрашивавших. Они ожидали, что придет некоторый избранный пророк, так как Моисей говорил: «Пророка из среды тебя, из братьев твоих, как меня, воздвигнет тебе Господь Бог твой, – Его слушайте» (Повт. 18:15). А это был Христос. Поэтому они не вообще говорят: «пророк»? разумея одного из многих пророков, но с присовокуплением: «не тот ли ты пророк, о котором предвозвестил Моисей»? Поэтому-то он и отрекся – не от того, что он – пророк, а от того, что он – именно тот (предвозвещенный) пророк. «Сказали ему: кто же ты? чтобы нам дать ответ пославшим нас: что ты скажешь о себе самом?» (Ін. 1:22).

Видишь ли, как они еще сильнее приступают и настаивают, повторяют вопросы и не отстают? Но Иоанн с кротостью сперва отвергает их ложные предположения, и потом дает действительное понятие о себе: «я, – говорит, – глас вопиющего в пустыне: исправьте путь Господу, как сказал пророк Исаия» (Ін. 1:23). Так как он уже высказал о Христе нечто великое и высокое, то, как бы в ответ на их мысль, тотчас спешит обратиться к пророку и таким образом подтверждает свои слова. «А посланные были из фарисеев; И они спросили его: что же ты крестишь, если ты ни Христос, ни Илия, ни пророк?» (Ін. 1:24-25). Видишь ли, как не напрасно я говорю, что они именно до этого хотели довести его? А сначала этого они не говорили, чтобы не подвергнуться общей от всех укоризне. Потом, когда он сказал: «я не Христос», они желая скрыть то, что затевали в душе, переходят к Илии и к (обещанному) пророку. Когда же Иоанн сказал, что он ни тот, ни другой, они наконец, приведенные в недоумение, сбросив с себя личину, уже открыто выставляют свой лукавый замысел и говорят: «что же ты крестишь, если ты ни Христос»? Потом, опять желая прикрыться, присоединяют и других лиц, Илию и пророка. Так как не могли поколебать его честью, то думают обвинением вынудить у него признание в том, чего не было. Но и этого не могли сделать. О, безумие! О, надменность и безвременная суетливость! Вы посланы узнать от него, кто и откуда он: не хотите ли предписывать ему и законов? И этого именно хотели они, принуждая его объявить себя самого Христом. Однако он и теперь не негодует и не высказывает ничего такого, хотя и справедливо было бы, как например: «вы ли хотите мне приказывать и давать законы?» Но опять показывает большую кротость. «Я крещу в воде; но стоит среди вас Некто, Которого вы не знаете. Он-то Идущий за мною, но Который стал впереди меня. Я недостоин развязать ремень у обуви Его» (Ін. 1:26-27).

Что на это могли бы сказать иудеи? Здесь обвинение на них неопровержимое, осуждение нещадное; они сами на себя произнесли суд. Каким образом? Они почитали Иоанна достойным всякой веры и столько правдивым, что верили ему не только тогда, когда он свидетельствовал о других, но и когда говорил о себе самом. Если бы они не были такого мнения о нем, то не послали бы узнать от него о нем же самом. Известно, что мы верим только тем людям, когда они говорят о самих себе, которых признаем людьми самыми правдивыми. Но не это только заграждает их уста, а и самое расположение духа, с которым они приступили к нему; они пришли к нему с особенным усердием, хотя потом и переменились. Указывая на то и на другое, Христос говорил: «Он был светильник, горящий и светящий; а вы хотели малое время порадоваться при свете его»(Ін. 5:35). А сам ответ Иоанна еще более показал в нем человека, достойного веры. Кто не ищет славы своей, сказано, тот «истинен, и нет неправды в Нем»(Ін. 7:18). И он не искал; но отослал их к другому. Между тем посланные были из людей доверенных, почетных, так что им не оставалось никакого убежища, или оправдания в своем неверии Христу. Почему вы не приняли того, что говорил о Нем Иоанн? Вы послали своих старшин, через них вы спрашивали его, вы слышали, что отвечал Креститель; они, со своей стороны, показали всю ревность, все любопытство, указывали на всех лиц, которых вы предполагали в нем. И однако он с полною свободою исповедал, что он – ни Христос, ни Илия, ни пророк. Не ограничиваясь этим, он сказал и то, кто он сам, беседовал о сущности своего крещения, – именно, что оно маловажно и несовершенно, и не имеет в себе ничего, кроме воды, – показывая тем превосходство крещения, дарованного Христом. Присовокупил и свидетельство Исайи пророка за долгое до того время, и одного наименовал Господом, а другого – Его служителем и рабом. Что же после этого оставалось делать? Не уверовать ли в Того, о ком (Иоанн) свидетельствовал, – поклониться Ему и исповедать Его Богом? А что свидетельство это было делом не лести, а истины, это показал нрав и любомудрие свидетеля. Понятно это и потому, что никто не предпочитает себе ближнего и, когда можно получить самому честь, никто не захотел бы уступить ее другому, особенно когда честь так велика.

Таким образом и Иоанн не представил бы такого свидетельства о Христе, если бы Он не был Богом. Если бы и от себя отклонил эту честь, как такую, которая выше его природы, то конечно не приписал бы ее и другому, низшему существу. «Стоит среди вас Некто, Которого вы не знаете». Это он сказал потому, что (Христос) обыкновенно вмешивался в толпу народа, как человек простой, и учил всегда противу гордости и тщеславия. Ведением же здесь Иоанн называет знание точное, именно о том, кто Он таков и откуда. А выражение: «Идущий за мною» Иоанн часто употребляет, говоря как бы так: «не думайте, что все заключается в моем крещении. Если бы оно было совершенно, то не пришел бы после меня другой с установлением другого крещения. А мое крещение только приготовление и указание пути к тому крещению. Наше дело – тень и образ. Должно придти другому лицу, которое покажет истину». Таким образом, слова: «Идущий за мною» наиболее указывают на Его достоинство. Если бы (крещение Иоанново) было совершенно, то не было бы нужды искать второго. «Стал впереди меня», т. е., Он досточтимее, славнее меня. А чтобы не подумали, что это превосходство есть только сравнительное, то, желая показать Его несравненное достоинство, Иоанн присовокупляет: «я недостоин развязать ремень у обуви Его», т.е., Он не просто «стал впереди меня», но так, что я недостоин быть в числе даже последних служителей Его: развязывать обувь и есть дело самого низкого служения. Если же Иоанн недостоин развязать ремень, – Иоанн, «из рожденных женами нет ни одного пророка больше» (Лк. 7:28), то где же нам поместить себя? Если достойный целого мира, или лучше, больший его (так как сказано: «которых весь мир не был достоин» (Євр. 11:38)), если он признает себя недостойным быть в числе Его последних служителей, то что же скажем мы, обремененные тысячи пороков, – мы, настолько отстоящие от добродетели Иоанна, насколько отстоит земля от неба?

Итак, Иоанн говорит о себе, что «я недостоин развязать ремень у обуви Его»; а враги истины доходят до такого безумия, что считают себя достойными знать Его также, как Он знает Себя самого. Что может быть хуже такого безумия? Что сумасброднее такого самохвальства? Хорошо сказал некто мудрый: «Начало гордости – удаление человека от Господа и отступление сердца его от Творца его»(Сир. 10:14). Дьявол, не бывший прежде дьяволом, не был бы низвержен и не стал бы дьяволом, если бы не заболел этою самою болезнью. Она лишила его прежнего достоинства, она низвела его в геенну, она послужила для него причиною всех зол. Порок этот может сам по себе повредить всякую добродетель души – милостыню ли, молитву ли, пост, или что-либо другое. Сказано, что высокое у людей не чисто перед Господом.

Не блуд только и не прелюбодеяние оскверняет тех, которые предаются ему, но и гордость, и даже гораздо больше. Почему? Потому что хотя блуд и непростительное зло, но по крайней мере иной человек может сослаться на пожелание; а высокомерие не имеет никакой причины, никакого предлога, под которым заслуживало бы хотя тень извинения; оно есть не что иное, как развращение души и самая тяжкая болезнь, происходящая не от чего другого, как только от безрассудства. Подлинно, нет человека безрассуднее высокомерного, хотя бы он обладал большим богатством, хотя бы получил обширное внешнее образование, хотя бы поставлен был на высшей степени власти, хотя бы имел у себя все, что для людей кажется завидным. Если гордящийся действительными преимуществами жалок и несчастен и теряет награду за все свои совершенства, то не смешнее ли всех надмевающийся ничтожными благами, тенью и цветом травы (такова слава этого века), – так как он поступает подобно тому, как если бы бедняк, нищий, постоянно удручаемый голодом, случайно в одну ночь увидел приятный сон и тем стал бы тщеславиться? Жалкий и несчастный! Душу твою снедает жесточайшая болезнь, и ты, убогий крайним убожеством, мечтаешь, что у тебя столько и столько-то талантов золота и множество прислуги? Да это – не твое. А если не веришь моим словам, то убедись опытами бывших прежде богачей. Если же ты так упоен, что не вразумляешься приключениями других, то подожди немного и ты дознаешь собственным опытом, что нет для тебя никакой пользы от этих благ, когда, при последнем издыхании, ни будучи властен ни в одном часе, ни в одной минуте, ты невольно оставишь их окружающим тебя людям и, что нередко случается, таким людям, которым ты и не хотел бы оставить. Многие даже не имели возможности распорядиться о них, а отходили нечаянно, еще желая наслаждаться ими, но им уже не было это позволено, и будучи увлекаемы, отходя из мира невольно, по необходимости, оставляли свои блага тем, кому бы и не хотели. Чтобы и с нами того не случилось, мы, пока живы и здоровы, отошлем их в свой (грядущий) град. Только таким образом мы будем иметь возможность насладиться ими, а не иначе; таким только образом мы положим их в надежном и безопасном месте. Ничто, ничто не может их оттуда исхитить: ни смерть, ни доверительные свидетельства, ни наследники, ни клеветы и наветы; но кто сколько принес с собою, отходя отсюда, тем всем и будет наслаждаться непрерывно. А кто так несчастен, что не захотел бы вечно утешаться своим стяжанием? Перенесем же свое богатство и положим его там. Для этого перенесения нам не нужно ни ослов, ни верблюдов, ни колесниц, ни кораблей, – и от этих хлопот избавил нас Бог, – нужны нам будут только бедные, хромые, слепые, недужные. Им-то поручен этот перевоз, они-то пересылают богатство на небо, они-то вводят владетелей богатства в наследие вечных благ, которого да достигнем и все мы, благодатью и человеколюбием Господа нашего Иисуса Христа, через Которого и с Которым Отцу, со Святым Духом, слава ныне и присно, и во веки веков. Аминь. Беседа 17Ін. 1:28-29. Это происходило в Вифаваре при Иордане, где крестил Иоанн. На другой день видит Иоанн идущего к нему Иисуса и говорит: вот Агнец Божий, Который берет на Себя грех мира.1.Слова св. Иоанна Крестителя как свидетельство его величайшего благоговения к Иисусу Христу. – 2. Иисус Христос не имел нужды в крещении. – 3 и 4. Ложность предположения, что Иисус Христос творил в детстве чудеса. – Почему иудеи не веровали в Иисуса Христа, хотя слышали проповедь св. Иоанна Крестителя и видели столько знамений и чудес. – Достоверность евангелистов. – Против язычников. – Встречаются защитники зрелищ, но не обретается истины и веры. – Сочинения философов того времени против христиан.

Великая добродетель – дерзновенное, открытое исповедание Христа и предпочтение этого исповедания всему другому; так велика и дивна, что Сын Божий Единородный исповедует такого человека перед Отцом Своим, хотя это воздаяние и несоразмерно. Ты исповедуешь на земле, а Он исповедует на небесах; ты – перед людьми, Он – перед Отцом и всеми ангелами. Таков был Иоанн. Он не смотрел ни на народ, ни на славу, ни на что человеческое, но, презрев все это, с должною свободою проповедовал всем о Христе. Поэтому евангелист означает и самое место (его проповеди), чтобы показать дерзновение велегласного проповедника. Не в доме, не за углом, не в пустыне, но на Иордане, среди множества народа, в присутствии всех, крестившихся от него (а Иоанну крещающему предстояли иудеи), он возгласил это дивное исповедание о Христе, исполненное великих, возвышенных и неизреченных догматов, а о себе говорил, что недостоин был развязать ремень сапог Его. Как же это выражает евангелист? Присовокупляя слова: «Это происходило вВифании». А в исправленных списках сказано: «в Вифаваре». Вифания была не по ту сторону Иордана и не в пустыне, а близ Иерусалима. Но эти места означает (евангелист) и по другой причине. Он хотел рассказать события не древние, а случившиеся не за долгое перед тем время, и потому призывает в свидетели своих слов людей, которые находились в тех местах и были очевидцами, и, таким образом, от самых мест представляет доказательства. Уверенный, что в своем повествовании он ничего не прибавляет от себя, а говорит все просто, как было, он заимствует свидетельство от самых мест, которое, как я сказал, может быть не маловажным доказательством истины. «На другой день видит Иоанн идущего к нему Иисуса и говорит: вот Агнец Божий, Который берет на Себягрех мира». Евангелисты как бы разделили между собою времена. Матфей, вкратце обозрев время до заключения в темницу Иоанна Крестителя, поспешает к обстоятельствам последующим; а евангелист Иоанн не только не вкратце представляет то время, но на нем-то в особенности и останавливается. Матфей, после пришествия Иисуса из пустыни, умолчав о промежуточных обстоятельствах, как например о том, что проповедовал Иоанн, что говорили посланные (к нему) иудеи, и сократив все прочее, немедленно переходит к темнице. «Услышав же Иисус, – говорит он, – что Иоанн отдан под стражу, удалился» оттуда (Мф. 4:12). Но Иоанн сделал не так; а умолчав об отшествии в пустыню, о котором сказал Матфей, он повествует об обстоятельствах после сошествия Иисуса с горы и, рассказав о многом, затем присовокупляет: «ибо Иоанн еще не был заключен в темницу» (Ін. 3:24). Но для чего, скажешь, Иисус теперь приходит к Иоанну, делает это не однажды, а и в другой раз? Матфей говорит, что Ему нужно было придти для крещения. Указывая на это, и сам Иисус присовокупляет: «ибо так надлежит нам исполнить всякую правду» (Мф. 3:15). А Иоанн показывает, что Он и в другой раз приходил, уже после крещения, и это замечает словами Крестителя: «я видел Духа, сходящего с неба, как голубя, и пребывающего на Нем» (Ін. 1:32).

Итак, для чего он приходит к Иоанну? Ведь Он не просто пришел туда, а приходил именно к нему. «Видит Иоанн, – сказано, – идущего к нему Иисуса». Так как Иоанн крестил Его вместе с другими многими, и многие могли предполагать, что он приходил к Иоанну по той же причине, как и другие, т. е. затем, чтобы исповедать согрешения и омыться в реке с покаянием, то Иисус и приходит снова, чтобы и самому Иоанну дать возможность исправить такое положение. И действительно Иоанн, сказав: «вот Агнец Божий, Который берет на Себя грех мира», совершенно уничтожил такое подозрение. Если Он так чист, что может даже разрешать чужие грехи, то ясно, что Он приходит не затем, чтобы исповедать свои согрешения, а чтобы чудесному проповеднику дать случай – повторением прежде сказанного еще точнее внушить слушателям прежде о Нем сказанное и присовокупить к тому еще нечто другое. Частица: вот употреблена потому, что многие уже давно, вследствие слов Иоанна, хотели видеть Его. Поэтому Иоанн и указывает Его, когда Он явился, и говорит: вот, выражая этим, что Он есть Тот, кого издавна ожидали. «Вот Агнец». Агнцем называет Его, припоминая иудеям пророчество Исайи и прообразование из времен Моисея, чтобы через прообраз ближе привести их к истине. Но агнец ветхозаветный не принимал на себя никогда ничьих грехов, а этот принял грехи всего мира, избавил его от гнева Божия, когда ему угрожала погибель. «Сей есть, о Котором я сказал: за мною идет Муж, Который стал впереди меня, потому что Он был прежде меня» (Ін. 1:30).

Видишь ли, как и здесь изъясняет евангелист выражение: «впереди меня»? Называя Его агнцем и сказав, что Он вземлет грех мира, затем говорит: «стал впереди меня», и таким образом показывает, что «впереди меня»– означает принятие грехов мира, крещение Духом Святым. «Мое пришествие ничего более не имело целью, кроме проповедания общего вселенной Благодетеля и кроме сообщения крещения водою; а Его пришествие имеет целью – очищение всех людей и дарование благодатных сил Утешителя». «Стал впереди меня», т. е., явился славнее меня, «потому что был прежде меня». Да постыдятся же последователи безумия Павла Самосатского, противящиеся столь очевидной истине. «Я не знал Его»(Ін. 1:31). Смотри, как он отклоняет всякое подозрение от своего свидетельства, показывая, что оно дано им не по пристрастию человеческому, а по откровению Божию. «Я не знал Его», – говорит Иоанн. Как же ты можешь быть достоверным свидетелем? Как ты станешь учить других, если сам не знаешь? Как он мог быть пристрастным к тому, которого не знал? «Для того пришел крестить в воде, чтобы Он явлен был Израилю» (Ін. 1:31). Итак, Он сам не имел нужды в крещении, и омовение то не другую какую-либо имело цель, а именно проложение другим пути к вере во Христа. Иоанн не сказал: я пришел крестить, чтобы очистить крещаемых, или чтобы отпускать согрешения, но – «чтобы Он явлен был Израилю». Что же, скажи мне, неужели без крещения нельзя было проповедовать и привлекать народ? Это было не так удобно. Если бы проповедь была без крещения, то не стали бы все так стекаться; не узнали бы превосходства одного крещения перед другим без сравнения их. Народ выходил к Иоанну не слушать только то, что он говорил, а для чего? Креститься с исповеданием своих грехов. Между тем, приходя креститься, узнавали и о Христе, и о различии крещения. А хотя крещение Иоанна было и важнее иудейского и потому все спешили к нему, однакож и оно было не совершенно. Но как ты узнал Его? Через сошествие Духа, – говорит Иоанн. А чтобы не подумал кто, будто Христос, как мы, имел нужду в Духе, послушай, как Иоанн уничтожает и это подозрение, показывая, что сошествие Духа произошло единственно для возвещения о Христе. Сказав: «Я не знал Его», Иоанн присовокупляет: «но Пославший меня крестить в воде сказал мне: на Кого увидишь Духа сходящего и пребывающего на Нем, Тот есть крестящий Духом Святым» (Ін. 1:33). Видишь ли, что целью сошествия Святого Духа было только указать Христа? Конечно, свидетельство Иоанна было несомненно; но желая сделать его еще более достоверным, он возводит его к Богу и Духу Святому. Как Иоанн свидетельствовал о предмете столь великом и дивном, который мог привести в изумление всех слушателей, – т. е., что (Иисус) один берет на себя грехи мира и что величие дара (Его) служит достаточным для того искуплением, – то и приготовляет к такой мысли. А приготовлением и служит учение, что Он – Сын Божий, что Он не имеет нужды в крещении и что Дух сошел для того только, чтобы указать Его. Сам же Иоанн не имел сил сообщать Духа. Это показывают сами крещенные им, когда говорят: «приняли ли вы Святаго Духа, уверовав» (Деян.19:2).

Христос не нуждался в крещении, ни в этом, ни в каком-либо другом, а лучше сказать, крещение имело нужду в силе Христовой. Ведь главнейшим из всех благ оставалось то, чтобы крещаемый удостаивался Духа. Потому Христос, когда пришел, приложил это дарование Духа. «И свидетельствовал Иоанн, говоря: я видел Духа, сходящего с неба, как голубя, и пребывающего на Нем. Я не знал Его; но Пославший меня крестить в воде сказал мне: на Кого увидишь Духа сходящего и пребывающего на Нем, Тот есть крестящий Духом Святым. И я видел и засвидетельствовал, что Сей есть Сын Божий» (Ін. 1:32-34). Иоанн часто употребляет слова: «я не знал Его», – не без причины и не без цели, а потому, что был сродником Его по плоти. «Вот и Елисавета, родственница Твоя,.. и она зачала сына» (Лк. 1:36). Итак, чтобы не подать мысли, будто он имеет пристрастие ради родства, он часто говорит: «Я не знал Его». Да и в самом деле так было. Все время он жил в пустыне, вне отеческого дома. Но как же он удерживал Христа от крещения, говоря: «мне надобно креститься от Тебя» (Мф. 3:14), если не знал Его до сошествия Духа и узнал тогда только в первый раз? Это было свидетельством, что он хорошо знал Его. Однакож справедливо, что он узнал не прежде или не задолго до того времени. Чудеса, совершившиеся в детстве Иисуса, как-то: происшествия с волхвами и прочие, случились гораздо прежде, когда и сам Иоанн был еще в младенчестве. А в продолжение столь долгого времени конечно Иисус не всем был известен. А если бы Он был известен, то Иоанн не сказал бы: «для того пришел крестить в воде, чтобы Он явлен был Израилю».

Отсюда явно для нас и то, что знамения, которые, как говорят, были совершены Христом в детстве, ложны и вымышлены какими-либо лживыми людьми. Если бы Он начал совершать чудеса от первого возраста, то Иоанн не мог бы не знать Его, да и народ не имел бы нужды в учителе, который указал бы Его. Между тем Иоанн сам о себе говорит, что пришел для того, «чтобы Он явлен был Израилю», и также в другой раз говорил: «мне надобно креститься от Тебя»; впоследствии же, узнав Его ближе, он проповедовал о Нем народу, говоря: «за мною идет Муж, Который стал впереди меня», и: «Пославший меня крестить в воде», послал для того, «чтобы Он явлен был Израилю», – таким образом пославший открыл Иоанну Христа еще до сошествия Духа. Поэтому еще прежде пришествия Его Иоанн говорил: «за мною идет Муж, Который стал впереди меня». Итак, Иоанн не знал (Иисуса) прежде пришествия на Иордан и крещения всех, но узнал Его тогда, как Он восхотел креститься, и при том узнал по откровению при крещении, по указанию Отца и Духа иудеям, для которых и было сошествие Духа. Чтобы не было пренебреженно свидетельство Иоанна, когда он говорил, что «Он был прежде меня», что Он крестит Духом и что будет судить вселенную, для этого Отец подал глас, возвестив о Сыне, и Дух сошел, низводя этот глас на главу Христа. Так как один крестил, другой принимал крещение, то, чтобы кто-либо из присутствовавших не подумал, что слова Отца изречены об Иоанне, для этого нисходит Дух, устраняя такое предположение. Итак, когда Иоанн говорит: «я не знал Его», то говорит о времени прошедшем, не близком к крещению. Иначе как же он удерживал Иисуса, говоря: «мне надобно креститься от Тебя»? Как он говорил о Нем такие слова?

Почему же иудеи не уверовали, скажешь ты, когда не один Иоанн видел Духа в виде голубя? Если они и видели, то для таких предметов потребны не одни телесные очи, но преимущественно очи ума, чтобы действительного предмета не признать за пустой призрак. Они видели и то, как Христос совершал чудеса и как, касаясь своими руками больных и умерших, возвращал им жизнь и здравие, однакож до того были упоены ненавистью, что представляли себе противное тому, что видели. Как же могли они оставить свое неверие только по одному сошествию Духа? Некоторые же говорят, что и не все видели Его, а только Иоанн и другие некоторые, более благомыслящие. Хотя и чувственными очами можно было видеть Духа, нисходившего в виде голубя, – при всем том не было никакой необходимости, чтобы это явление было для всех очевидно. И Захария видел многое в чувственном образе, и Даниил и Иезекееиль; но участником в видении они не имели никого. Видел многое и Моисей, чего никто другой не видел. Не все также ученики Христовы были удостоены видеть преображение Его на горе, не все участвовали и в видении воскресения, что ясно показывает Лука, когда говорит, что Воскресший явил себя «свидетелям, предызбранным от Бога» (Деян.10:41). «И я видел и засвидетельствовал, что Сей есть Сын Божий». Когда же он свидетельствовал, что есть Сын Божий? Он называл Его Агнцем, говорил и то, что Он будет крестить Духом, а что Он – Сын Божий, этого не говорил. Прочие евангелисты не пишут, что после крещения Он говорил что-либо, а умолчав о событиях этого времени, они говорят о чудесах Христовых, бывших уже после заключения Иоанна. Из этого можно догадываться, что и это, и еще многое другое они прошли молчанием, что и показал этот самый евангелист в конце своего писания. Они столько были далеки от намерения – выдумать что-либо великое о Нем, что все единогласно, со всею точностью изложили обстоятельства по видимому неблагоприятные для Него, – и ты не найдешь, чтобы кто-либо из них умолчал о чем-нибудь подобном. Что же касается до чудес, то иные чудеса один из них предоставлял другому описывать, а о некоторых умолчали все. Это говорю я не без цели, но имея в виду бесстыдство язычников; это служит достаточным доказательством правдивости евангелистов и того, что они ничего не говорили по пристрастию. Этим доказательством, вместе с другими, вы можете ратовать против язычников. Но послушайте, – нелепо будет, если врач со всем усердием ратовать будет за свое искусство, также и сапожник и ткач и все другие ремесленники за свое ремесло, а тот, кто исповедует себя христианином, не в состоянии будет слова сказать в защиту своей веры. Небрежение о тех искусствах приносит ущерб в имуществах, а нерадение о вере губит в нас саму душу. И мы находимся в таком жалком состоянии, что на те дела употребляем все свое старание, а самое необходимое, то, от чего зависит наше спасение, пренебрегаем, как ничего не стоящее.

Это не располагает и язычников к осуждению своих собственных заблуждений. Если они, упорные во лжи, все делают так, чтобы прикрывать срам своих лжеучений, а мы, служители истины, не можем ради ее и уст раскрыть, то как же им не осуждать нас в слабости нашего исповедания, как не подозревать в нас обмана и заблуждения, как не хулить Христа, будто лицемера и обманщика, который для обмана воспользовался неразумием простых людей? А в такой хуле виновны мы, как скоро не хотим потрудиться в изучении своей веры, но, считая это дело лишним, заботимся только о земном. Какой-нибудь любитель плясуна, или бегуна, или бойца со зверьми всячески старается о том, чтобы не уступить состязаясь о них, расточает им похвалы, защищает против порицателей их и тысячью ругательств поражает противников. Но когда предстоит речь в защиту христианства, все потупляют глаза в землю, почесываются, зевают и осмеянные отступают. Какого негодования заслуживает это, когда у вас Христос представляется ниже плясуна, когда вы собираете тысячи доводов в защиту того, что делают для плясуна, не смотрят на то, что они люди самые презренные, а в защиту Христовых чудес, привлекших всю вселенную, не хотите даже ничего подумать, или сколько-нибудь позаботиться? Мы веруем в Отца и Сына и Святого Духа, в воскресение тел, в жизнь вечную. Теперь, если кто-нибудь из язычников спросит: кто этот Отец, кто Сын, кто Дух Святой? или: как-де вы сами, признавая трех богов, обвиняете нас в многобожии? – что вы скажете, что будете отвечать? Как отразите такое возражение? А что, если вы будете молчать, а вам предложат другой вопрос: какое это воскресение? В этом ли теле мы снова восстанем, или в другом? Если в этом, то зачем же оно должно разрушиться? Что вы на это скажете? А если еще спросят: для чего Христос пришел ныне, а не прежде? Или Он ныне только восхотел промышлять о людях, а во все прочее время не имел попечения о нас? Если станут допытываться, кроме этого, и еще о многом другом? Но нам нет нужды предлагать дальнейшие вопросы и оставлять их не решенными, чтобы не повредить через то более простым людям. А сказанного нами достаточно, чтобы отогнать от вас сон.

В самом деле, что, если вас станут испытывать в этих предметах, а вы не в состоянии будете даже выслушивать таких речей? Малому ли, скажи мне, наказанию мы подвергнемся, делаясь причиною таких заблуждений для людей, сидящих во тьме? Я хотел бы, если у вас довольно досуга, показать всем вам написанную против нас одним безбожным языческим философом книгу, и еще другим, старее его, чтобы возбудить вас и отвлечь от такой недеятельности. Если они так неусыпны в своих нареканиях на нас, то можем ли мы заслуживать какое-нибудь прощение, когда не будем уметь отражать их нападения? Для чего же мы и приведены (в Церковь)? Не слышишь ли, что говорит апостол: «будьте всегда готовы всякому, требующему у вас отчета в вашем уповании, дать ответ с кротостью и благоговением» (1Пет. 3:15)? И Павел тоже внушает, говоря: «Слово Христово да вселяется в вас обильно» (Кол. 3:16). Что скажут на это люди, которые бессмысленнее трутней? «Благословенна всякая душа простая»; также: «Кто ходит в непорочности, тот ходит безопасно» (Притч. 10:9). Не все зло – оттого, что многие не умеют даже кстати приводить свидетельств Писания. Премудрый в этом месте говорит не о глупом человеке, не о том, который ничего не знает, но о человеке незлобивом, не лукавом, благоразумном. А если бы было иначе, то напрасно было бы сказано: «будьте мудры, как змии, и просты, как голуби» (Мф. 10:16). Но для чего нам распространяться об этом, когда это слово ни к чему не ведет? Кроме того, что теперь сказано, мы не делаем и ничего другого, что относится к жизни и деятельности, но во всех отношениях мы – люди жалкие и достойные осмеяния. Обвинять друг друга мы всегда готовы, а исправлять то, в чем сами виновны и подлежим обличению, на это мы всегда медленны. Итак, умоляю вас – не ограничиваться только взаимным обвинением. Этого не достаточно для умилостивления Бога. Но постараемся показать во всем перемену на лучшее, чтобы пожить во славу Божию, насладиться и самим будущею славой, которой и да сможем достигнуть все мы благодатью и человеколюбием Господа нашего Иисуса Христа, Которому слава и держава во веки веков. Аминь. Беседа 18Ін. 1:35-37. На другой день опять стоял Иоанн и двое из учеников его. И, увидев идущего Иисуса, сказал: вот Агнец Божий. Услышав от него сии слова, оба ученика пошли за Иисусом.1.Почему св. Иоанн Креститель часто повторял одно и то же? – Некоторые оглашенные отлагали принятие крещения до последнего момента. – 2. Пророки и апостолы проповедовали Иисуса Христа отсутствующего, а св. Иоанн Креститель проповедовал Христа присутствующего. – 3 и 4. Следует предпочитать учение Иисуса Христа всякому другому. – Чем больше дают пищи телу, тем более его расслабляют; чем более дают пищи душе, тем более ее укрепляют. – Отвращение к мясу есть признак болезни тела; отвращение к Слову Божию есть признак болезни души. – Какова ее пища? – Против театра и зрелищ.

Беспечна природа человеческая и легко увлекается к погибели не от того, что она так создана, а от произвольного нерадения. Поэтому-то надобно много увещевать ее. И Павел, пишущий филиппийцам, по этому побуждению говорит: «Писать вам о том же для меня не тягостно, а для вас назидательно»(Флп. 3:1). Земля, приняв однажды семена, скоро воздает плоды и не требует вторичного сеяния; но душа наша не такова. Желательно, по крайней мере, чтобы сеющий часто и прилагающий к тому много попечения хотя однажды получил плод. И прежде всего, предлагаемое учение не легко напечатлевается в душе, потому что в ней много окаменелости, она объята бесчисленным тернием, а кроме того много наветников, которые похищают эти семена. Затем, когда семя внедрится и укоренится, оно требует опять такой же заботы, чтобы могло взойти в рост, а взошедши, оставалось бы в целости и не потерпело от чего-либо вреда. Впрочем в земных семенах, когда колос достигнет зрелости и получит надлежащую силу, он уже не боится ни зловредной росы, ни зноя и ничего другого; но в деле учения не так. Здесь и после того, как все вполне бывает устроено, часто одна непогода и буря повреждает все, при обстоятельствах неблагоприятных, при наветах коварных людей, или при стечении других различных искушений.

Это мы говорим не без цели, а для того, чтобы ты, услышав повторение Иоанном одних и тех же слов, не обвинил его в суесловии и не счел его человеком пустым и скучным. Он конечно желал, чтобы и однажды сказанное им было услышано, но как вначале не многие вняли сказанному, по причине глубокого усыпления, то вот повторением одного и того же он снова пробуждает их. Смотри: он говорил: «Он-то Идущий за мною, но Который стал впереди меня», и: «Я недостоин развязать ремень у обуви Его» (Ін. 1:27), также: «Он будет крестить вас Духом Святым и огнем» (Мф. 3:11, Лк. 3:16), и: «на Кого увидишь Духа сходящего и пребывающего на Нем, Тот есть крестящий Духом Святым. И я видел и засвидетельствовал, что Сей есть Сын Божий» (Ін. 1:33-34). Но между тем никто не внимал ему, никто не спрашивал: что это ты говоришь, и о ком, и для чего? Потом он сказал еще: «вот Агнец Божий, Который берет на Себя грех мира» (Ін. 1:29), – однакож и этим не вывел их из бесчувственности. Таким образом, он принужден был повторять одно и тоже, как бы грубую и затверделую землю смягчая новою запашкой и словом, точно плугом, поднимая подавленную душу, чтобы бросить семена в глубину ее. Потому-то Креститель и не распространяет своего слова, заботясь только об одном – чтобы их привести и присоединить ко Христу. Он знал, что, если только они примут Его и уверуют, то уже не будут иметь нужды в другом свидетеле о Нем.Так и случилось. Если самаряне, послушав Христа, говорят жене самарянской: «уже не по твоим речам веруем, ибо сами слышали и узнали, что Он истинно Спаситель мира, Христос» (Ін. 4:42), то гораздо скорее могли быть обращены ко Христу ученики (Иоанна), как действительно и было. Они, пришедши (ко Христу) и послушав Его один вечер, уже не возвращались к Иоанну, но так предались Христу, что приняли на себя и служение Иоанна и сами стали проповедовать о Христе. «Он первый находит брата своего Симона и говорит ему: мы нашли Мессию, что значит: Христос» (Ін. 1:41). Обрати внимание и на следующее: когда Иоанн говорил: «Он-то Идущий за мною, но Который стал впереди меня», и: «Я недостоин развязать ремень у обуви Его», то не уловил никого; как же скоро стал беседовать об устроении нашего спасения и беседовать словом более простым, то ученики его последовали за Христом. Но не это одно надлежит взять во внимание, а и то, что не столь многие приводятся (ко Христу) тогда, когда говорят им о Боге что-нибудь великое и возвышенное, как тогда, когда говорят о благости, человеколюбии Его и о том, что относится ко спасению слушающих. Вот услышали, что Он берет грехи мира, – и тотчас поспешили к Нему. Если можно, говорят они, омыть свои грехи, – для чего же медлить? Вот предстоит Тот, кто освободит нас от них без труда. Не крайне ли безрассудно отлагать до другого времени такой дар? Да слышат это оглашенные, отлагающие свое спасение до последнего издыхания. «Опять стоял Иоанн …и сказал: вот Агнец Божий». Христос ничего не говорит, а все Креститель. Так бывает с женихом. Не сам он тотчас начинает говорить с невестою, но стоит в молчании, и другие указывают его и вручают ему невесту; и когда она является, он не сам по себе принимает ее и уводит, но другой ему передает ее. Когда же примет из рук других, то уже так располагает ее к себе, что она не вспоминает и сочетавших ее с ним. Так было и со Христом. Пришел Он обручить себе Церковь, – и вначале ничего не говорил сам, а только предстоял; друг же Его Иоанн подал Ему десницу этой невесты, вручив Ему через свое слово души людей. Но, приняв их, Христос так расположил их к себе, что они уже не возвращались к тому, кто вручил их.