Глава 1. Творіння і падіння
1) У попередньому слові, з багато чого взявши не багато чого, але в достатній мірі, міркували ми про оману язичників щодо ідолів, про марновірство їхнє, і про те, як винайдене воно на початку, а саме те, що люди через зіпсованість свою вигадали для себе поклоніння ідолам; а також, з благодаті Божої, запропонували щось і про Божество Отецького Слова, про промисел і силу Його у всесвіті, а саме, що Ним впорядковує все благий Отець, за Його задумом приводиться все в рух і в Ньому оживотворяється. Тепер же, блаженний і воістину христолюбивий, будемо, згідно з благочестивою вірою, говорити про воплочення Слова, і божественне Його до нас пришестя (на що іудеї наговорюють наклеп, над чим елліни знущаються, і чому ми поклоняємося) постараємося пояснити так, щоб видиме приниження Слова тим більше збудило в тобі більшу й сильнішу до Нього побожність. Бо чим більшому осміянню піддається Воно невірними, тим переконливіше представляє свідоцтво про Божество Своє. Чого не осягають люди, вважаючи те неможливим, про те доводить Воно, що це можливо; над чим знущаються люди, як над непристойним, те, за благодаттю Своєю, робить Воно прекрасним; що люди хитромудро висміюють, як людське, у тому силою Своєю дає Воно бачити Божественне, за удаваного Свого упокорювання, хрестом низводячи ідольські мрії, а тих, хто насміхається, й тих, хто невірує, невидимо переконуючи визнати Божество Його і силу.
При викладенні ж нами всього цього, треба тобі утримувати в пам’яті сказане раніше, щоб, як бути в змозі збагнути причину явлення у плоті настільки великого Отчого Слова, так не подумати, нібито Спаситель взяв на Себе тіло за природним порядком, а утвердитися в тій думці, що Він за своєю сутністю безтілесний і є Словом, однак, по людинолюбству та милості Отця Свого, для нашого спасіння з’явився нам у людському тілі. А нам, ведучи міркування про це, доречно буде сказати наперед про створення всесвіту і про Творця його Бога, щоб у такий спосіб усякий міг бачити, як згідно з оновленням тварі здійснитися Словом, що створило її на початку. Бо в цьому не виявиться жодного протиріччя, якщо Отець тим самим Словом, Яким створив створіння, зробив і його спасіння.
2) Створення світу і створення всесвіту багато хто пояснював по-різному, і кожен, яке хотів, таке і складав про це поняття.
Одні кажуть, що все сталося само собою і випадково. Такими є епікурейці, які нечувано говорять проти себе, що немає і Промислу у всесвіті, стверджуючи це прямо всупереч очевидному і видимому. Бо якщо, як вони стверджують, все сталося само собою без Промислу; то належало всьому статися одноманітно, і бути подібним, а не різним; у всесвіті, як у єдиному тілі, належало всьому бути сонцем або місяцем, і в людей належало цілому тілу бути або рукою, або оком, або ногою. Тепер же цього немає; але бачимо, що одне – сонце, інше – місяць, а інше – земля і в людських також тілах одне – нога, інше – рука, інше – голова. А такий розпорядок дає знати, що сталося це не саме собою, навіть показує, що передувала цьому причина, з якої можна розуміти і Бога, який упорядкував і створив всесвіт.
Інші ж, і серед них великий у еллінів Платон, міркували, що Бог створив всесвіт із готової і нествореної речовини; тому що Богові і не можливо було б створити що-небудь, якби не було готової речовини, як і в дроворуба повинне бути готове дерево, щоб міг він зробити що-небудь. Але ті, хто стверджує це, не знають, що приписують тим Богові безсилля. Якщо не сам Він – винуватець речовини, але, взагалі, всяка істота творить із речовини готової; то явно, що Він безсилий, бо нічого дійсного не в змозі зробити без речовини, як і в різьбяра, без сумніву, безсилля його є причиною того, що, не маючи у себе дерева, не може зробити ніякої потрібної речі. І в цьому припущенні,-що, якби не було речовини, то Бог і не створив би нічого,- чи можна вже творцем і создателем назвати того, хто можливість творити отримав від іншого, саме ж, від речовини? Якщо допустити це припущення, то, за їхніми словами, Бог буде тільки художник, а не творець буття, якщо Він обробляє готову речовину, а не сам – винуватець і речовини. Взагалі, не може бути названий Він творцем, якщо не творить і тієї речовини, з якої походить створене.
А єретики вигадують собі іншого Творця всесвіту, крім Отця Господа нашого Іісуса Христа, і в сліпоті своїй багато про це говорять. Господь говорить іудеям: “Ччи не читали ви, що Той, Хто створив, на початку чоловіка і жінку створив їх? І сказав: тому залишить чоловік батька свого і матір і приліпиться до жінки своєї, і будуть обоє єдиною плоттю” (Мф. 19:4-5 Мф. 19:6
3) Так вони баснословлять; божественне ж вчення і віра Христова відкидає їхнє марнослів’я, як безбожництво. Воно визнає, що всесвіт не сам собою стався, тому що є про нього Промисел, і не з готової речовини створений, бо Бог не безсилий, але з нічого, всесвіт, який зовсім не існував раніше, привів до буття Бог Словом, як сказано Мойсеєм: “На початку створив Бог небо і землю” (Бут. 1:1 Євр. 11:3
Переважно ж перед усім, що на землі, зглянувшись над людським родом, і побачивши, що за законом власного буття не має він достатніх сил перебувати завжди, Бог дарував людям щось більше: не створив їх просто, як усіх безсловесних тварин на землі, але створив їх за образом Своїм, повідомивши їм і силу власного Слова Свого, щоб, маючи в собі нібито певні відтінки Слова, ставши словесними, могли перебувати в блаженстві, живучи правдивим життям, і в істинному сенсі – життям святих у раю. Але знаючи також, що людська воля може схилятися на ту й іншу сторону, – дану людям благодать попередньо відгородив законом і місцем; бо, вводячи їх до раю Свого, дав їм закон, щоб, якщо збережуть благодать і будуть добрими, то, окрім обітниці їм безсмертя на небесах, і життя їхнє в раю було безтурботним, безболісним і спокійним; а якщо впадуть у злочин, і, змінившись, стануть погані, наперед знали про себе, що в смерті зазнають природного тління, і не житимуть більше в раю, але, помираючи вже поза ним, залишаться в смерті й тлінні. На це ж вказує і божественне Писання, кажучи від імені Божого: “Із кожного дерева в Раю ти можеш їсти. Але з дерева знання добра й зла не їж від нього, бо в день їди твоєї від нього ти напевно помреш!” (Бут. 2:16-17
4) Дивуєшся, можливо, чому, припустивши говорити про вочеловечення Слова, міркуємо тепер про початок людей. Але і це не чуже меті нашого міркування. Говорячи про пришестя до нас Спасителя, необхідно нам сказати і про початок людей. З цього дізнаєшся, що наша провина послужила приводом до Його пришестя, і нашим злочином викликана людинолюбність Слова, щоб Господь прийшов до нас і з’явився серед людей. Ми стали спонукою до Його втілення; для нашого спасіння показав Він стільки людинолюбства, що прийняв на Себе людське тіло і з’явився в ньому.
Так Бог створив людину, і забажав, щоб перебувала вона в нетлінні. Але люди, озлобившись і ухилившись від устремління розуму свого до Бога, зупинившись же думкою на злі та вигадавши собі його (як сказано про це в першому слові), піддалися тому смертному осуду, яким заздалегідь погрожував їм Бог, і не залишилися вже такими, якими були створені, але як подумали, так і стали зтіли, і смерть, запанувавши, оволоділа ними; тому що злочин заповіді повернув їх у природний стан, щоб, як створені були з нічого, так і в самому бутті, згодом, за всією справедливістю, зазнали тління. Бо, якщо, колись за природою будучи ніщо, покликані в буття явленням і людинолюбством Слова; то слідувало, щоб у людях, після виснаження в них поняття про Бога та ухиляючись до не-істоти (бо зле є неістотою, а добре є істинним, як те, що утворилося від сущого Бога), виснажилося і триваюче назавжди буття. А це і означає, що, розв’язавшись, залишатися в смерті і тлінні. Бо людина, як створена з нічого, за природою смертна; але, через подобу Сущому, якби зберегла цю подобу прагненням до Нього розуму свого, могла б сповільнити в собі природне тління, і перебувала б нетлінною, як каже Премудрість: “збереження законів – це утвердження нерозтління” (Прем. 6:19 Пс. 81:6-7
5) Бог не тільки створив нас із нічого, але, за благодаттю Слова, дарував нам і життя по Богу. Але люди, ухилившись від вічного і, за порадою диявола, звернувшись до тлінного, самі для себе стали винуватцями тління в смерті; бо, як сказано вище, за природою вони були тлінні, але властивого їм за природою уникнули б по благодаті, як причасники Слова, якби перебували добрими; через притаманне їм Слово, природне тління не наблизилося б до них, як говорить і Премудрість: “Бог створив людину для нетління”, і в образ власної Своєї вічності: “Заздрістю ж дияволом смерть увійшла у світ” (Прем. 2:23-24 Рим. 1:26-27
Глава 2. Божественна дилема та її вирішення у воплоченні
6) Коли ж смерть все більше й більше опановувала через це людей і тління в них залишалося; тоді рід людський розтлівався, словесна ж і за образом створена людина зникала, і Богом звершене діло гинуло, бо, як сказано вище, смерть перемагала над нами силою закону, і неможливо було уникнути закону, тому що його через злочин ухвалено було Богом. Виходило щось, у справжньому сенсі, і ні з чим неспівмірне і разом непристойне. Ні з чим незрівнянно було Богові, промовивши слово, збрехати, і людині, коли узаконено Богом, щоб вона, якщо переступить заповідь, смертю померла, не помирати через злочин, а слову Божому залишитися порушеним. Тоді не було б у Бозі правди, якби, коли сказано Богом, що помреш, людина не померла. Але також і непристойно було б, щоб одного разу створені розумні істоти і причетні до Слова Його загинули, і через тління знову звернулися в небуття. Це не гідно було б милості Божої, щоб створене Богом розтлівалося від спокушання людей дияволом. З іншого боку, найбільше не пристойніше було б у людях, чи то через власне їхнє недбальство, чи то через бісівське зваблення, знищитися Божому мистецтву.
Отже, коли зотлівали словесні створіння і гинули такі Божі витвори, що належало зробити Богові, Який благий? Чи попустити, щоб тління над ними перемогло, і смерть ними володіла? Яка ж була потреба створити їх на початку? Належало б краще не творити, ніж створеним залишатися невираженими і гинути. Якщо Бог, створивши, залишає поза увагою, що творіння Його зотліває, то з такого недбальства більшою мірою пізнається безсилля, а не Божа доброта, ніж якби не створив Він людей на початку. Якби не створив; то ніхто й не подумав би зарахувати це до безсилля. А коли створив і привів у буття, зовсім було б ні з чим неспівмірно гинути творам, і особливо з огляду на Того, Хто створив. Отже, належало не попускати, щоб люди поглиналися тлінням, бо це було б непристойно Божій доброті і не гідно її.
7) Але як і цьому належало бути; так, з іншого боку, знову ж таки, протиставлялася тому справедлива в Бозі причина, -перебути Йому вірним Своєму законоположенню про смерть. Бо для нашої ж користі і для нашого збереження ні з чим неспівмірно було виявитися брехуном Отцю істини – Богові. Отже, чому належало бути в цьому випадку, або що треба було зробити Богові? Вимагати в людей покаяння в злочині? Це можна було б визнати гідним Бога, міркуючи, що, як злочином впали люди в тління, так покаянням досягли б знову нетління. Але покаянням не дотрималася б справедливість у ставленні до Бога. Знову не був би Він вірним Собі, якби смерть перестала володіти людьми. До того ж, покаяння не виводить із природного стану, а припиняє тільки гріхи. Якби гріх тільки був, а не послідувало за ним тління; то прекрасно було б покаяння.
Якщо ж люди, внаслідок попереднього злочину, одного разу стали підвладними природному тлінню, і втратили благодать Божого образу; то чому іншому належало статися? Або в кому іншому була потреба для повернення такої благодаті і для покликання людей, окрім Бога – Слова, що з нічого створив всесвіт на початку? Йому належало – і тлінне привести знову в нетління, і дотримати, що найсправедливіше було для Отця. Оскільки Він – Отче Слово і вище за всіх; то природно Він тільки один міг усе відтворити, Він один тяжіє до того, щоб за всіх постраждати і за всіх заступатися перед Отцем.
8) Тому-то безтілесне, нетлінне, нематеріальне Боже Слово приходить у нашу землю, від якої й колись не було далеким, бо жодна частина творіння не залишилася позбавленою Його, але, перебуваючи з Отцем Своїм, наповнює Воно й увесь усесвіт у всіх частинах його. Але приходить, зглядаючись Своїм до нас людинолюбством і явленням серед нас. І бачачи, що словесний людський рід гине, що смерть царює над людьми в тлінні; помічаючи також, що погроза за злочин підтримує в нас тління, і недоцільно було б скасувати закон, перш ніж він буде виконаний; помічаючи і непристойність того, що відбулося, бо знищувалося те, чому саме Воно було Творцем; помічаючи і те, що перевершує будь-яку міру лукавства людей, тому що люди поступово до нестерпності збільшували його на шкоду свою; помічаючи і те, що всі люди винні смерті, – зглянулося Воно над родом нашим, умилосердилося над неміччю нашою, поблажливо віднеслося до нашого тління, не зазнало володіння смерті, і щоб не загинуло створене, і не виявилося марним те, що зроблене Отцем Його для людей, – приймає на Себе тіло, і тіло нечуже нашему. Бо не просто захотіло бути в тілі і не з’явитися тільки побажало. А якби забажало тільки з’явитися, то могло б здійснити Своє Богоявлення і за допомогою іншого досконалішого. Але приймає наше тіло, і не просто, але від пречистої, нетлінної, непорочної Діви, тіло чисте, анітрохи недоторканне чоловічому спілкуванню. Будучи Всемогутнім і Творцем всесвіту, в Діві готує в храм Собі тіло, і засвоює Собі його, як знаряддя, в ньому даючи Себе пізнавати і в ньому мешкаючи. І таким чином, у нас запозичивши подібне до нашого тіло, тому що всі ми були винні тлінню смерті, за всіх віддавши його смерті, приносить Отцеві. І це робить Воно з людинолюбства для того, щоб, з одного боку, оскільки всі помирали, закону про тління людей покласти край тим, що влада його здійснилася на Господньому тілі, і не має вже місця в міркуванні про таких людей; а з іншого боку, людей, які звернулися на тління, знову повернути до нетління, і оживити їх від смерті, привласненням Собі тіла і благодаттю воскресіння знищуючи в них смерть, як солому вогнем.
9) Слово знало, що тління не інакше могло бути припинене в людях, як тільки неодмінною смертю; померти ж Слову, як безсмертному і Отчому Синові, було неможливо. Для цього-то самого приймає Воно на Себе тіло, яке б могло померти, щоб, як причетне над усіма Сущого Слова, тяжіло воно до смерті за всіх, щоб заради Слова, яке перебуває в ньому, воно перебувало нетлінним, і щоб, нарешті, у всіх припинено було тління благодаттю воскресіння. Тому, сприйняте Ним на Себе тіло, приносячи на смерть, як жертву і заклання, вільне від усякої скверни, цим приношенням схожого у всіх подібних знищило негайно смерть. Бо Слово Боже, будучи вище за всіх, і Свій храм, Своє тілесне знаряддя, приносячи як спокутну за всіх ціну, смертю Своєю досконало виконало належне, і в такий спосіб, за допомогою подібного тіла з усіма перебуваючи разом, нетлінний Божий Син, як і слід, всіх зодягнув у нетління обітницею воскресіння. І саме тління в смерті не має вже влади над людьми, заради Слова, що вселилося в них за допомогою єдиного тіла. Якщо великий Цар входить у якесь велике місто і вселяється в одному з будинків його; то без сумніву, високої честі удостоюється таке місто, і жоден ворог або розбійник не нападе й не розорить його; скоріше ж докладуть до нього все піклування, заради царя, що вселився в одному з будинків його. Так було і з Царем всесвіту; коли прийшов Він у нашу область і вселився в одне з подібних до наших тіл; тоді припинилися, нарешті, ворожі зловмисли проти людей, знищилося тління смерті, яке здавна над ними перемагало. Бо загинув би рід людський, якби Владика і Спаситель усіх, Син Божий, не прийшов покласти край смерті.
10) І це велике діло, справді, найбільше належало Божій благості. Якщо цар, побудувавши будинок або місто, коли через недбалість тих, хто живе в ньому, нападуть на нього розбійники, не залишає його зовсім без піклування, а захищає й рятує, як власний свій витвір, дивлячись не на недбайливість мешканців, а на те, що пристойно йому самому: то тим паче всеблагий Бог, Отче Слово, коли створений Ним рід людський зійшов у тління, – не знехтував ним, але смерть, що перевершила смерть, стер приношенням власного Свого тіла, недбальство людей виправив Своїм вченням, усе людське виконавши Своєю силою. Упевненість же в цьому може кожен знайти в Богословів самого Спасителя, читаючи в писаннях їхніх, коли кажуть: “бо любов Христова обіймає нас, міркуючих так: якщо один помер за всіх, то всі померли. А Христос помер за всіх, щоб живущі вже не для себе жили” але за нас “померлому і воскреслому” від мертвих Господу нашому Іісусу Христу (2Кор. 5:14-15 Євр. 2:9 Євр. 2:10 Євр. 2:14-15 1Кор. 15:21-22
Така перша причина Спасителевого воплочення. Але з наступного можна кожному дізнатися, що благе пришестя Його до нас мало й інші важливі причини.
Глава 3. Божественна дилема та її вирішення у воплоченні (продовження)
11) Бог, що володіє всіма, коли власним Словом Своїм створив людський рід, бачачи також неміч людського єства, а саме, що не має воно достатніх сил – само собою пізнати Творця й узагалі набути поняття про Бога, бо Бог не народжений, а створіння відбулися з нічого, Бог безтілесний, а люди по тілу створені десь внизу, і взагалі, усьому створеному багато чого бракує до розуміння і відання Того, Хто створив, помічаючи, кажу, це, і, зглянувшись знову над родом людським, як Добрий, не залишив людей позбавленими відання про Нього, щоб і саме буття не зробилося для них непотрібним. Бо яка користь бути створеними, і не знати Творця свого? Або як люди могли бути словесними, не знаючи Отчого Слова, Яким створені?
Нічим не відрізнялися б вони від безсловесних, якби нічого не пізнавали, крім земного. Для чого б і створив їх Бог, якби не захотів, щоб вони пізнавали Його? Тому-то, щоб люди не залишалися неосвіченими Бога, як Благий, повідомляє їм власний Свій образ, – Господа нашого Іісуса Христа, і творить їх за образом і за подобою Своєю, щоб за такої благодаті, уявляючи собі Образ, розуміючи ж Отче Слово, могли здобувати поняття про самого Отця, і, пізнаючи Творця, жити благополучним і справді блаженним життям.
Але нерозумні люди, занепокоївшись також і такою даною їм благодаттю, стільки ухилилися від Бога, і до того потьмарилися в душі своїй, що не тільки забули поняття про Бога, а й почали вигадувати собі одне замість іншого. Бо замість істини спорудили собі ідолів, Богові сущому віддали перевагу несуттєве, служачи тваринам замість Творця, а що найгірше, честь Божу перенесли на дерева, на каміння, на кожну речовину, і на людей, і робили ще гірше за це, як говорилося було в попередньому слові. Дійшли ж вони до такого нечестя, що почали, врешті-решт, вклонятися бісам, і, виконуючи їхні побажання, найменовували їх богами, і безперестанку більше обплутуючись шаленими пристрастями, які збуджували в них біси, на догоду їм (про що йшлося раніше) почали приносити в жертву безсловесних тварин і заколювати людей. Тому навчалися у них і чаклунства; по місцях зваблювали людей віщунами; причини народження і буття свого стали все приписувати зіркам і всьому, що на небі, ні про що інше не думаючи, крім видимого. Взагалі, все сповнене стало нечестя і беззаконня; тільки Бог і Слово Його не були пізнавані, хоча не приховував Він Себе від людей у невідомості, і не просте дав їм про Себе відання, а багатоманітно й багаторазово розкривав їм оне.
12) Бо хоча і благодать, повідомлена в образі Божому, достатня була для того, щоб привести до пізнання Бога – Слова, і через Нього до пізнання Отця; однак же Бог, знаючи неміч людей, промишляв про них і в разі їхнього недбальства, щоб, коли і забажають пізнавати Бога в самих собі, не залишалися в невіданні про Творця, маючи перед очима справи творіння. Оскільки ж недбальство поступово сходило до гіршого, то Бог не залишив знову без промислу Свого і таку людську неміч, давши закон і пославши до людей відомих їм Пророків, щоб, якщо злякаються піднести погляд до неба й пізнати Творця, біля себе мали вчення, тому що люди найближче можуть навчатися кращого у людей же. Отже, дивлячись на велич неба і розглядаючи стрункість творіння, можна було людям пізнавати і Вождя творіння – Отче Слово, Яке Своїм про все промислом усім дає пізнавати і Батька, і для того приводить усесвіт у рух, щоб усі через Нього пізнавали Бога. Або якщо і це було важко для них; то могли вони розмовляти зі святими і від них пізнати Творця всіх Бога і Отця Христового, дізнатися, що поклоніння ідолам є безбожництвом і сповнене всякого нечестя. А пізнавши закон, можна їм було також припинити всі беззаконня і жити доброчесним життям. Бо закон було дано не для одних іудеїв, і не заради них одних посилалися Пророки; але хоча до іудеїв вони посилалися й іудеї їх переслідували, однак для цілого всесвіту вони слугували священним училищем відання про Бога і внутрішнього життя. Такою була Божа милість, такою є людинолюбство. Однак люди, яких перемагали хвилинні задоволення, бісівські мрії та принади, не піднесли погляду до істини, але обтяжували себе ще більшою кількістю зол і гріхів, так що здавалися вже не словесними тварюками, а за характером можна було визнати їх безсловесними.
13) Тому, коли люди такою мірою знесловилися, і бісівська принада всюди стільки затьмарила й приховала знання про істинного Бога, що належало зробити Богові? Чи пройти мовчанням усе це? Чи попустити, щоб люди спокушалися демонами і не знали Бога? Яка ж була потреба створювати людину на початку за образом Божим? Треба було просто створити її безсловесною, або створеному словесним не жити йому життям безсловесних. Яка взагалі була потреба придбати людині поняття про Бога на початку? Якщо тепер не гідна вона цього придбання, то не належало давати їй і на початку. На що ж було потрібно це Богові, що створив, або яка в цьому слава Йому, якщо створені ним люди не поклоняються Йому, але інших визнають творцями своїми? Виявляється, що Бог створив їх не для Себе, а для інших. Цар, хоч і людина, проте ж не попускає, щоб засновані ним міста віддавалися в рабство іншим або вдавалися до когось іншого; але нагадує їм писаннями, нерідко ж посилає до них друзів, а якщо зажадає потреба, приходить і сам присоромити їх, нарешті, своєю присутністю, аби тільки вони не рабськи поклонялися іншим, і праця його не була б марною. Чи не тим паче пощадить Бог Свої створіння, щоб не ухилялися вони від Нього і не служили не-істотному, особливо ж, коли таке ухилення робиться для них причиною загибелі і знищення? Не належало ж загинути тим, хто став одного разу причасниками Божого образу.
Отже, що повинно було зробити Богу? Або чому належало відбутися, як не оновленню створеного за образом, щоб через цей Образ люди знову могли пізнати Бога? А чи могло це відбутися, якби не прийшов Сам Образ Божий, Спаситель наш Іісус Христос? Не могло статися це через людей, тому що самі вони створені за образом; не могло – і через Ангелів; тому що і вони не образи. Тому-то Боже Слово прийшло особисто, щоб Йому, як Отчому Образу, можна було відтворити за образом створену людину. З іншого боку, знову не відбулося б це, якби не були знищені смерть і тління. Тому-то Слову потрібно було прийняти на Себе смертне тіло, щоб Ним, нарешті, могла бути знищена смерть, і люди знову оновилися за образом. Отже, для справи цієї не володарював ніхто інший, крім Отчого Образа.
14) Якщо написаний на дереві лик став невидимим від зовнішніх нечистот, то треба було знову прийти тому, чий це лик, щоб на тій самій речовині можна було відновити зображення; адже заради зображеного лику і сама речовина, на якій його написали, не кидається, але відновлюється на ньому лик. Подібно до цього і всесвятий Син Отця, як Образ Отця, прийшов у наші краї, щоб оновити людину, створену за цим Образом, і немов би шукати того, хто загинув, залишенням гріхів, як і Сам говорить у Євангеліях: “прийшов знайти і спасти загибле” (Мтф. 18, 11). Чому й іудеям сказав Він: “якщо хто не народиться” (Ін. 3:3
Оскільки ж ідолобісся і безбожництво оволоділи всесвітом, і приховано стало знання про Бога; то кому було навчити всесвіт про Отця? Якщо скажуть – людині; то неможливо було людям обійти всю соняшникову; вони за природою своєю не були б у змозі здійснити такий шлях, не могли б заслужити в цьому і віросповідання, не мали б і достатніх сил, щоб самим собою протистояти такому демоничному звабленню та мріянням. Оскільки всі були душевно вражені й приведені в сум’яття бісівською спокусою та ідольською марнотою; то як можна було людям переконати людську душу й людський розум, коли не могли їх і бачити? А чого не бачить хто, чи може те перетворити? Але, можливо, скажуть, що для цього достатньо було створіння. Але якби достатньо було створіння, то не сталося б стількох зол. Тварюка була; але проте люди загрузли в тій самій помилці про Бога. Тому в кому була знову потреба, як не в Богові – Слові, Який бачить і душу, і розум, усе в створінні приводить у рух, і через створінь дає пізнавати Отця? Тому, Хто власним Своїм промислом і благоустроєм всесвіту вчить про Отця, належало і відновити це вчення. Як же б відбулося це? Скажуть, можливо: це можна було зробити тим самим способом, тобто, знову показати справами творіння, що потрібно знати про Бога. Але це було вже мало надійно, і зовсім ненадійно; тому що люди і раніше залишили це поза увагою, і очі їхні спрямовані були вже не в гору, а в низ.
Тому, бажаючи надати людям вірну допомогу, Слово Боже приходить як людина, приймаючи на Себе тіло, подібне до людських тіл, і допомагає далеким, тобто, тілесними своїми ділами, щоб ті, котрі не схотіли пізнати Його з промислу Його про всесвіт та з керування ним, хоча з тілесних Його діл пізнали Боже в плоті Слово, а через нього й Отця.
15) Як добрий учитель, дбайливий про учнів своїх, поблажливо ставлячись до тих, які не здатні скористатися вищими пізнаннями, звісно, навчає їх пізнанням нижчим, так вчинило й Боже Слово, як говорить і Павло: “бо коли світ своєю мудрістю не пізнав Бога в премудрості Божій, то благоугодно було Богові безумством проповіді спасти віруючих” (1Кор. 1:21 Мф. 18:11 Лк. 19:10
16) Оскільки думка людська одного разу занурилася в почуття, то Слово благоволило зробити Себе видимим за допомогою тіла, щоб, ставши людиною, звернути на Себе увагу людей, відволікти до Себе почуття їхні, і коли побачать Його людиною, тими ділами, які робить Він, переконати їх, нарешті, що Він – не лише людина, а й Бог, Слово й Премудрість істинного Бога. Це маючи намір висловити, і Павло каже: “щоб ви, вкорінені і утверджені в любові, могли зрозуміти з усіма святими, що є ширина і довгота, і глибина і висота, і зрозуміти любов Христову, яка перевищує розуміння, щоб вам сповнитися всією повнотою Божою” (Еф. 3:17-19
17) Він не був так оточений тілом, щоб, коли був у тілі, тоді не був і поза тілом, і коли приводив у рух тіло, тоді всесвіт позбавлений був Його дії та промислу. Але, що найдивовижніше, Він, як Слово, нічим не був утримуваний, а найбільше Сам усе утримував. І як, перебуваючи в цілій істоті, хоча за сутністю Він поза всім, проте ж, силами Своїми присутній в усьому, все впорядковуючи, на все і в усьому простягаючи Свій промисел, оживляючи кожну істоту і все створіння разом, об’єднуючи цілий всесвіт і не об’єднуючись ним, а весь цілком перебуваючи в єдиному Отці Своєму; так, і в людському тілі перебуваючи, і Сам оживотворяючи його, поза всяким сумнівом, оживотворяв і всесвіт, перебував у всіх створіннях, і був поза всесвітом, давав пізнавати Себе в тілі ділами, і не переставав являти Себе в діях на всесвіт. Душі властиво, хоча розглядати в думках і те, що поза її тілом, проте ж, не простягати своїх дій на що-небудь поза її тілом, і своєю присутністю не приводити в рух те, що віддалене від тіла.
Людина, коли думає про щось віддалене, через це не приводить ще віддалене в рух, і не переносить з одного місця на інше. І якщо хто сидить у себе в домі, і розмірковує про те, що на небі, то не рухає ще через це сонця і не обертає неба; але, хоча бачить їх рухомими і створеними, однак же, не може тому зробити їх. Не таким було Боже Слово в людині. Воно не зв’язувалося тілом; а навпаки того, саме найбільше володіло ним; тому і в тілі Воно було, і перебувало в усіх створіннях, і було поза істотами, і заспокоювалося в Єдиному Отці. І, що найдивовижніше, проводило життя, як людина, все оживотворяло, як Слово, і перебувало з Отцем, як Син. Тому, коли народжувала Діва, Воно не страждало, і, перебуваючи в тілі, не осквернилось, але навпаки, освячувало найбільше і тіло; тому що, перебуваючи в усіх створіннях, не робиться Воно причетним до всього, а навпаки, все Ним найліпше оживотворяється й живиться. Якщо і сонце, Ним створене і нами видиме, кругообертаючись на небі, не заплямується дотиком до земних тіл і не затьмарюється темрявою, а навпаки, саме їх висвітлює та очищає, то тим паче всесвяте Боже Слово, Творець і Господь сонця, даючи пізнавати Себе в тілі, не прийняло на Себе бруду, а навпаки, будучи нетлінним, оживляло та очищало і смертне тіло. Бо сказано: “Він не вчинив ніякого гріха, і не було лукавства в устах Його” (1Пет. 2:22
18) Тому, коли богословлять про Слово кажуть, що Воно їсть, п’є, і народилося; тоді знай, що тіло, як тіло, народилося і харчувалося пристойною їжею, а Боже Слово, яке перебувало в тілі, все впорядковувало, і тим, що робило Воно в тілі, показувало в Собі не людину, але Боже Слово. Говориться ж це про Нього тому, що тіло, яке їло їжу, народилося, страждало, було тілом не будь-кого іншого, але Господа. І оскільки Господь став людиною; то пристойно було говорити про Нього і це, як про людину, щоб було зрозуміло, що справді, а не мрійливо, має Він тіло.
Але як із цього пізнавали Його притаманним тілесно, так ділами, які здійснив через тіло, давав Він розуміти в Собі Божого Сина. Тому-то до невірних іудеїв і взивав, кажучи: “Якщо Я не творю діл Отця Мого, не вірте Мені; а якщо творю, то, коли не вірите Мені, вірте ділам Моїм, щоб пізнати і повірити, що Отець в Мені і Я в Ньому” (Ін. 10:37-38
Глава 4. Смерть Христа
19) Усе ж благоугодно було створити Спасителеві, щоб люди, котрі не пізнавали Його промислу про все, і не розуміли Божества Його з творіння, хоча б збуджені тілесними Його ділами, піднесли до Нього погляд, а через Нього здобули собі поняття відання про Отця, як було сказано вище, з окремого роблячи висновок про промисел Його в цілому всесвіті. Бо, бачачи владу Його над бісами, або бачачи, що біси сповідують Його Господом своїм, хто ще стане вагатися думкою, що Він – Божий Син, Божа Премудрість і Сила? Він зробив, що і саме створіння не промовчало, але, що найдивовижніше, під час смерті, краще ж сказати, під час торжества Його над смертю, тобто, на хресті, все створіння сповідувало, що пізнаваний і стражденний у тілі не просто є людина, але Божий Син і Спаситель усіх. Бо, коли сонце відвернуло зрак свій, земля потряслася, гори розсипалися, всі жахнулися; тоді показувало це, що Розп’ятий на хресті Христос є Бог, а вся тварина – раба Його, що страхом своїм свідчить про присутність Владики.
Так Бог – Слово явив Себе людям у справах. Але слід описати також і кінець перебування Його в тілі й поводження з людьми, сказати, якою була тілесна Його смерть (тим паче, що в цьому головне в нашій вірі, і це на вустах у всіх взагалі людей), щоб знати тобі, яким чином і з цього, нічим не менше, пізнається у Христі Бог і Божий Син.
20) Що ж до причини пришестя Його у плоті, то, наскільки було можливо, частково і в міру сил нашого розуміння, пояснили ми це вище; а саме сказали, що докласти тлінне до нетління – не інакшому кому належало, як Спасителеві цього, що на початку створив всесвіт із нічого, що в людях знову відтворити образ – не інакшому кому було притаманно, як Отчому Образу, що смертне воскресити безсмертним – не іншому кому було притаманне, як первісному життю – Господу нашому Іісусу Христу, що навчити про Отця, а також скасувати ідольське служіння – не іншому кому належало, як Слову, яке приводить усесвіт до благоустрою, єдиному, Єдинородному, істинному Отчому Синові. Оскільки ж, нарешті, належало заплатити борг, що лежав на всіх, бо, за сказаним вище, мали всі померти, що й було головною причиною Його пришестя, то після того, як довів Божество Своє ділами, приносити нарешті і жертву за всіх, замість усіх віддаючи на смерть храм Свій, щоб усіх звільнити від відповідальності за стародавній злочин, а про Себе, у нетлінному тілі Своєму, виявивши зачаток загального воскресіння, довести, що Він вищий і за смерть.
І не дивуйся, що багаторазово говоримо теж і про те саме. Оскільки розмовляємо про Боже благовоління; то багато разів пояснюємо одну й ту саму думку, щоб не виявилося щось опущеним, і не підпали ми під звинувачення, що сказане нами незадовільне. Бо краще піддатися осуду за тотожність, ніж опустити що-небудь таке, про що повинно було написати.
Отже, тіло, оскільки мало воно спільну з усіма тілами сутність, і було тілом людським, хоча, через надзвичайне диво, утворилося з єдиної Діви, проте ж, будучи смертним, за законом подібних тіл, піддалося смерті; внаслідок же сходження на нього Слова, не зазнало властивого тілесній природі тління, а навпаки, заради Божого Слова, яке вселилося в нього, перебувало поза тлінням. І дивовижним чином в одному й тому самому сталося те й інше: і смерть усіх приведена у виконання в Господньому тілі, і знищені ним смерть і тління заради притаманного в ньому Слова. Потрібна була смерть, і належало здійснитися смерті за всіх, на виконання обов’язку, що лежить на всіх. Тому-то, як сказано вище, Оскільки неможливо було померти Слову, тому що Воно безсмертне, – прийняло Воно на Себе тіло, яке могло померти, щоб, як Своє власне, принести його за всіх, і як за всіх постраждалому, що постраждав, через перебування Свого в тілі, “позбавити сили того, хто має державу смерті, тобто диявола, і визволити тих, котрі страхом смерті все життя трималися в рабстві” (Євр. 2:14-15
21) Оскільки помер за нас спільний для всіх Спаситель, то, безсумнівно, що ми, вірні в Христі, не вмираємо вже тепер смертю, як давніше, через погрозу закону, бо такий осуд скасований, а з припиненням і знищенням тління благодаттю воскресіння, внаслідок смертності тіла, розлучаємося вже тільки на час, який кожному визначив Бог, аби мати змогу отримати краще воскресіння. На кшталт насіння, вкинутого в землю, ми, дозволяючи себе, не гинемо, але, як посіяні, воскреснемо; тому що смерть скасована за благодаттю Спасителя. Тому-то і блаженний Павло, ставши для всіх поручителем у воскресінні, говорить: “Бо тлінному цьому належить одягнутись у нетління, і смертному цьому одягнутись у безсмертя. Коли ж тлінне це вдягнеться в нетління і смертне це вдягнеться в безсмертя, тоді збудеться слово написане: поглинута смерть перемогою. Смерть! де твоє жало? пекло! де твоя перемога?” (1Кор. 15:53-55
Скажуть: якщо потрібно було Йому за всіх віддати тіло на смерть; то чому не склав із Себе тіла, як людина, наодинці, але простягнувся і до розп’яття? Пристойніше було б скласти з Себе тіло з честю, ніж перетерпіти разом із наругою таку смерть. – Дивись же, таке заперечення чи не є знову людське? А що скоєно Спасителем, то – по істині божественно і з багатьох причин гідно Його Божества. По-перше, смерть, що трапляється з людьми, приходить до них через неміч їхнього єства; не можуть вони довго перебувати в житті, і з часом руйнуються; тому трапляються з ними хвороби, вони знемагають і вмирають. Господь же не немічний, але Божа Сила, Боже Слово, джерело Життя. Тому, якби склав із Себе тіло десь наодинці і, як зазвичай людям, на одрі, то подумали б, що і Він зазнав би цього через неміч єства, і нічим не краще за інших людей. Оскільки ж Він – Життя і Боже Слово, і смерті належало здійснитися за всіх; то, як Життя і Сила, Собою зміцнював тіло, коли ж належало здійснитися смерті, не в Собі, а від інших запозичував привід для звершення жертви; бо не належало терпіти хвороби Господеві, який лікував хвороби інших, і так само не належало знемагати тілу, у якому Він підкріплював інших у неміччях. Але чому ж і смерті не заборонив так само, як і хвороби? Тому що для прийняття смерті мав Він тіло, і непристойно було заборонити смерті, щоб не перешкодити і воскресінню. А також непристойно було, щоб і хвороба передувала смерті; інакше поставили б це за неміч Тому, Хто явився в тілі. Але хіба не жадав Він? Так, жадав за властивістю тіла, але не втомлювався від голоду; бо Той, Хто зодягнувся в тіло, був Господь. Тому-то, хоча померло тіло для спокути всіх, але не бачило тління; бо воскресло цілим; бо було тілом не будь-кого іншого, але самого Життя.
22) Скаже хто-небудь: належало сховатися від зловмисного задуму іудеїв, щоб тіло Своє зберегти абсолютно безсмертним. – Нехай чує такий, що і це непристойно було Господу. Слову Божому, істинному Життю, як непристойно було самому завдати смерті тілу Своєму, так не властиво було уникати смерті, що її завдають інші, і не переслідувати смерть аж до винищення. Тому справедливо вчинив Господь, що не поклав із Себе тіла сам, а також і не уникав іудеїв-зловмисників. Така справа не неміч показувала в Слові, а навпаки, давала зрозуміти в Ньому Спасителя і Життя; бо чекав на смерть, щоб її винищити, і смерті, що наноситься, поспішав покласти кінець для спасіння всіх. Понад те, Спаситель прийшов покласти край не Своїй смерті, а смерті всіх людей; чому не власною смертю (як Життя і не мав Він смерті) склав із Себе тіло, але прийняв смерть від людей, щоб і цю смерть, яка торкнулася тіла Його, винищити досконало.
До того ж, і з наступного можна бачити, чому Господнє тіло мало такий кінець. У Господа головною метою було воскресіння тіла, яке мав Він здійснити; бо знаменням перемоги над смертю слугувало те, щоб усім показати його, усіх запевнити, що здійснене Ним знищення тління і дароване вже нетління тілам. І немов би всім у заставу цього нетління і в ознаку майбутнього для всіх воскресіння, дотримав Він тіло Своє нетлінним. Тому, якби тіло постраждало від хвороби, і Слово на очах у всіх звільнилося від тіла, то Тому, Хто лікує хвороби інших, не пристойно було б не потурбуватися про власне Своє знаряддя, виснажене хворобами. Як повірили б, що відганяв Він немочі інших, якби знемог у Нього власний храм? Або стали б сміятися, що не може вигнати від Себе хвороби, або вважали б не людинолюбним і до інших, тому що може, і не робить.
23) А якби без жодної хвороби, без жодного страждання, десь наодинці, в особливому місці, чи в пустелі, чи в домі, чи деінде, чи будь-де, заховав Він тіло, а потім, знов зненацька з’явившись, сказав про Себе, що воскрес із мертвих; то всі прийняли б це за байку; і слову Його про воскресіння не повірили б тим більше, що зовсім не було б того, що свідчило б про смерть Його; а воскресінню ж повинна передувати смерть, бо без смерті, що їй передувала, не було б і воскресіння. Тому, якби смерть тіла трапилася десь потай; то, оскільки смерть була невидима і сталася не при свідках, – і воскресіння тіла було б не явним і не засвідченим. І чому б воскреслий став проповідувати про воскресіння, коли смерті попустив здійснитися не явно? Або чому б, – коли на очах у всіх виганяв бісів, сліпому від народження повернув зір, і воду перетворив на вино, засвідчуючи тим, що Він – Боже Слово, – не показати на очах у всіх, що смертне нетлінне, як посвідчення, що Він – Життя? Як і учні Його набралися б нахабства проповідувати воскресіння, не маючи права сказати, що раніше Він помер? Або як повірили б їм, коли б стали стверджувати, що спершу була смерть, а потім воскресіння, якби свідками смерті не мали тих самих, перед ким із зухвалістю стверджували це? Якщо і в тому випадку, коли і смерть, і воскресіння здійснилися на очах у всіх, тодішні фарисеї не хотіли вірити, але навіть і тих, хто бачив воскресіння, примушували заперечувати його; то, без сумніву, якби це відбулося таємно, скільки б придумали приписів для невір’я? Як же показані були б і кінець смерті та перемога над нею, якби не на очах у всіх, закликавши смерть, викрив її, що вона вже мертва, виснажена нетлінням тіла?
24) Але потрібно попередити нам своєю відповіддю те, що можуть сказати інші. Бо скажуть, можливо, і це: якщо смерті Його належало здійснитися на очах у всіх і бути засвідченою, щоб повірили і слову про воскресіння; то належало б хоча б придумати славну смерть, щоб уникнути принаймні безчестя хреста. – Але якби так вчинив, то подав би про Себе підозру, що має силу не над усякою смертю, а тільки над тією, яку придумав для Себе; і тим не менший був би знову привід для невір’я у воскресіння. Тому-то не від Нього, але через зловмисність, трапилася тілу смерть, щоб Спасителю винищити ту саму смерть, яку люди завдали Йому. І як доблесний борець, високий і розумом, і мужністю, не сам собі обирає супротивників, щоб не подати підозри, нібито інших боїться, але залишає це владі глядачів, особливо – якщо ворожі йому, щоб, поваливши того, хто буде протиставлений йому, засвідчити свою перевагу над усіма: так і Життя всіх, Господь і Спаситель наш Христос, не від Себе вигадав смерть тілу, щоб не здатися таким, що боїться іншої якоїсь смерті, але, приймаючи смерть від інших, і саме від ворогів, яку вони визнали жахливою, ганебною й ненависною, таку і перетерпів на хресті, щоб і її знищивши, про Себе засвідчити, що Він є Життя, а владу ж смерті скасувати зовсім. І сталося вельми дивовижне і надзвичайне діло: думали нанести смерть безчесну, але вона-то і послужила знаменням перемоги над самою смертю.
Для чого не зазнав Іоаннової смерті через усікновення голови, не претерпів, як Ісаія? – Для того, щоб і в смерті зберегти тіло не роздробленим і цілісним, а тому, щоб і приводу не було тим, хто має намір розділяти Церкву.
25) І це у відповідь зовнішнім, які люблять багато розмірковувати. Але і з нас хто-небудь, не з цікавості, а з любов’язливості, може запитати: для чого перетерпів не інше що, а хрест? -Нехай чує і він, що постраждати так, а не інакше, для нашої користі; і для нас – найкраще, що перетерпів це Господь. Бо, якщо прийшов Він на Собі понести клятву, що на нас була, то, як би інакше став клятвою, якби не прийняв смерть, що була під клятвою? Але це – хрест; бо так написано: “проклятий всякий, хто висить на древі” (Повт. 21:23 Гал. 3:13 Ін. 12:32 Євр. 10:20 Лк. 10:18 Пс. 23:7
Глава 5. Воскресіння
26) Отже, смерть за нас на хресті була пристойна і співзвучна зі справою; причина для цього виявляється в усіх відношеннях достатньою, і веде до вірних висновків, що спасінню всіх належало здійснитися не інакше, як хрестом. Бо і в цьому випадку, тобто, на хресті, Господь не залишив Себе не виявленим, а понад усе зробив і те, що і створіння засвідчило присутність його Творця.
Храм же Свій – тіло – не надовго залишив у такому стані, але, показавши тільки мертвим від прираження до нього смерті, негайно і воскресив у третій же день, підносячи з Собою і знамення перемоги над смертю, тобто, виявлене в тілі нетління й непричетність до страждання. Міг би Він і в саму хвилину смерті воскресити тіло і показати знову живим; але прекрасно і завбачливо не зробив цього Спаситель; бо сказали б, що тіло зовсім не вмирало, або що не досконала торкнулася його смерть, якби в той же час показав і воскресіння. І якби смерть і воскресіння настали в той самий проміжок часу; то, можливо, не явною стала б слава нетління. Тому-то, щоб показати тіло мертвим, Слово і постраждало серед дня, і в третій день усім показало тіло нетлінним. Щоб показати смерть у тілі, воскресило його третього дня; але щоб, воскреснувши після тривалого перебування й досконалого зотління в гробі, не дати нагоди до невір’я, начебто має на Собі вже не те, а інше тіло (і з однієї лише довготривалості інший не повірив би тому, що з’явилося, і забув минуле); то, з цієї самої причини, не більше терпить трьох днів, і не триватиме очікування тих, хто чули, що сказано Ним було про воскресіння, але, доки слово звучало ще у їхньому вусі, доки не відводили ще очей і не відривалися думкою, доки живі ще були на землі, і на тому самому місці були й ті тіла, які вмерли й свідчать про смерть Господню, – сам Божий Син показав, що тіло, що впродовж трьох днів було мертвим, є безсмертним і нетлінним. І для всіх стало ясно, що тіло померло не через неміч єства Слова, що вселилося, але для знищення в ньому смерті силою Спасителя.
27) А що смерть розтрощена, що хрест став перемогою над нею, що вона не має вже більше сили, але справді мертва, цьому важливою ознакою і ясним засвідченням служить те, що нехтується вона всіма учнями Христовими, усі наступають на неї і не бояться її, але хресним знаменням та вірою в Христа зневажають її як мертву. Давним-давно, поки не відбулося ще божественне Спасителеве пришестя, страшна була смерть і найсвятішим, і всі оплакували тих, хто вмирає, як загиблих. Тепер же, коли Спаситель воскресив тіло, смерть вже не страшна, але всі віряни в Христа зневажають її, як нікчемну, і скоріше наважуються померти, ніж відректися від віри в Христа. Бо безсумнівно знають, що ті, хто вмирає, не гинуть, але живі, і через воскресіння стануть нетлінними. Один лукавий диявол, який колись злісно насміхався над нами через смерть, залишився істинно мертвим, після знищення смертних хвороб. І ось доказ цьому: люди раніше, ніж увірують у Христа, уявляють собі смерть страшною і бояться її; а як скоро приступають до Христової віри і до Христового вчення, до того нехтують смертю, що з готовністю спрямовуються на смерть, і робляться свідками воскресіння, здійсненого Спасителем на повалення смерті; навіть немовлята віком поспішають померти, і не тільки чоловіки, а й жінки вчаться, як боротися зі смертю. Настільки немічною стала вона, що й жінки, колись спокушені нею, сміються тепер з неї, як з мертвої та безсилої. Коли законний цар переможе в битві викрадача влади і зв’яже його по руках і ногах; тоді всі, хто проходить повз, знущаються з нього, наносять йому удари, мучать його, не боячись його шаленості й лютості, тому що переможений він царем. Так, оскільки смерть переможена і зганьблена Спасителем на хресті, зв’язана по руках і ногах, то всі, хто ходить у Христі, зневажають смерть, і, роблячись за Христа мучениками, знущаються з неї, висміюючи її та кажучи написане вище: “Смерть! де твоє жало? пекло! де твоя перемога?” (1Кор. 15:55
28) Чи маловажне це свідчення про неміч смерті, чи маловажний це доказ здобутої над нею Спасителем перемоги, коли діти про Христа і юні діви ні на що не ставлять тутешнє життя, і думають про те, щоб померти? Людина за природою боїться смерті й тілесного руйнування. І найнезвичайніше, що той, хто зодягнувся вірою хресною, нехтує і тим, що природно, і не боїться смерті за Христа.
Вогонь має природну властивість палити. Якщо ж скажуть, що є речовина, яка не боїться вогняного спалення, і навіть доводить собою, що вогонь над нею безсилий, і такою, як кажуть, в індів є кам’яний льон 1 ; то, якщо не вірить хтось таким розповідям, захоче ж досвідом дізнатися про сказане, без сумніву, одягнувшись у незгораєму речовину й кинувшись у вогонь, упевнитися, нарешті, у безсиллі вогню. Або, якщо забажає хто побачити зв’язаного мучителя; то звісно, піде для цього в область і володіння переможця, і там на ділі побачить, що той, хто був для інших страшним, став уже безсилим. Подібно до цього, якщо хтось і після стількох доказів не вірить ще в Христа, і після того, як було так багато Христових мучеників, а ті, що сповідують Христа, щодня насміхаються над смертю, вагається ще думкою про те, чи справді смерть скасовано та відійшла на другий план, то прекрасно він робить, що виявляє здивування при всьому цьому; але нехай не буде ж принаймні наполегливим у невір’ї, і нехай не заперечує з безсоромністю того, що так очевидно, а навпаки, як той, хто взяв кам’яний льон, дізнається, що у вогні його не згоряють, або як той, хто бажає бачити зв’язаного мучителя, іде у володіння переможця, так і цей, хто не довіряє перемозі над смертю, нехай сприйме віру Христову й приступить до Христового вчення; тоді він побачить неміч смерті й перемогу над нею. Бо багато хто раніше не вірив і сміявся, а згодом, увірувавши, до того стали нехтувати смертю, що самі стали Христовими мучениками.
29) Якщо ж хресним знаменням і вірою в Христа зневажається смерть, то, перед судом істини, ясно видно, що здобув перемогу і восторжествував над смертю, і довів її до знемоги не інший хто, а сам Христос. І якщо раніше смерть була сильною, а тому й страшною, нині ж, після пришестя Спасителя, після смерті і воскресіння тіла Його, смерть нехтується, то ясно, що її скасовано і переможено Христом, що зійшов на хрест. Якщо, коли минає ніч, з’являється сонце і осяюються всі надземні місця під сонцем; то, звичайно, немає сумніву, що це те ж саме сонце, що всюди розлило промені свої, і темряву розсіяло, і все освітило. Так, оскільки смерть нехтується і зневажається, від часу спасенного явлення в тілі й хресної кончини Спасителя, то очевидно, що той самий Спаситель, що з’явився в тілі й знищив смерть, і нині щоденно тріумфує над нею в учнях Своїх. Бо коли бачимо, що люди, за природою немічні, спрямовуються на смерть, не лякаються її руйнівності, не страшаться сходження в пекло, але з сердечною готовністю закликають на себе смерть; не тремтять мук, але йти за Христа на смерть вважають за краще навіть тутешньому життю; або коли буваємо глядачами того, як чоловіки, жінки й малі діти, за благочестивою вірою в Христа, прагнуть і поспішають на смерть: тоді чи буде хто стільки недоумкуватий, або стільки маловірний, і настільки засліплений розумом, щоб не зрозуміти й не розсудити, що Христос, за Якого люди терплять муки, Сам готує й дає кожному перемогу над смертю, приводячи її в знемогу в кожному з тих, хто увірував у Нього й носить на собі хресне знамення? Хто бачить змію, яку топчуть, той (особливо якщо знав колишню її лютість) не сумнівається вже, що змія мертва і зовсім знесилилася, якщо тільки не зіпсувався він у розумі і здорові в нього тілесні почуття. Хто, бачачи, що діти граються левом, не пізнає з цього, що лев мертвий або втратив усю свою силу? Як в істині цього можна запевнитися на власні очі: так, оскільки віруючі в Христа посміюються над смертю і нехтують нею, то ніхто нехай не сумнівається, більш того, ніхто нехай не залишається в невір’ї, що смерть скасовано Христом, і руйнівність її знищено і припинено.
30) Сказане перед цим – не менш важливим слугує підтвердженням того, що смерть скасована і хрест Господній є знамення перемоги над нею. А що спільним усіх Спасителем і істинним усіх життям – Христом – здійснено вже безсмертне воскресіння тіла, – на те для розуму, який має здоровий зір, найяскравіший за всяке слово доказ представляється у видимому. Бо якщо, як показано в цьому слові, смерть скасована, і за Христового сприяння всі зневажають її; то тим більше сам Він перший поправ і скасував її власним тілом Своїм. Після умертвіння ж Ним смерті, чому належало бути? Чи не тому, щоб тіло воскресло, і цим виявлено було торжество над смертю? З чого ж і випливало б, що смерть скасована, якби не воскресло Господнє тіло?
Якщо ж кому недостатньо ще цього доказу про воскресіння Господнє, то нехай у стверджуваному переконається тим, що бачить перед очима. Бо якщо той, хто став мертвим, не може виявляти ніяких дій, і доброчинність його простягається тільки до гробу, а потім припиняється, а живим можна діяти і впливати на людей; то нехай хто забажає – той подивиться і, побачивши, зробиться суддею і визнає свою істинність. Оскільки Спаситель так діє на людей, і щодня всюди така безліч тих, хто населяє Елладу і варварську землю, невидимо переконує приступати до віри в Нього і підкорятися вченню Його, то чи буде ще хтось вагатися з думкою, що справді було воскресіння Спасителеве і що Христос живий, а правильніше ж сказати, що Він є Життям? Чи властиво мертвому приводити думку людську в таке розчулення, щоб люди відрікалися від батьківських законів і поклонялися Христовому вченню? Або, якщо Христос бездіяльний (бо таким бути властиво мертвому); то яким чином припиняє Він дієвість у тих, хто діє, і живих, і перелюбник уже не перелюбствує, людиновбивця уже не вбиває, кривдник уже не домагається користі, нечестивець уже не нечестивить більше? Якщо не воскрес Він, але мертвий; то як же несправжніх богів, які, за твердженням невіруючих, живі, і демонів, яких вони вшановують, виганяє, переслідує й скидає з трона? Бо де тільки іменуються Христос і віра Його, там винищується всяке ідолослужіння, викривається всяка бісівська принада. Жоден демон не терпить і імені Христового, але тільки-но чує його, як вдається до втечі. А це – справа не мертвого, але живого, і переважно справа Божа. Інакше, смішно буде про демонів, яких Він виганяє, і про ідолів, яких Він знищує, стверджувати, що вони живі; а Хто виганяє Своєю силою і обертає їх на ніщо, Кого всі сповідують Сином Божим, – про Того говорити, що Він мертвий.
31) Ті, хто не вірять воскресінню, самі на себе вимовляють важливе докірливе викриття, якщо Христа, Якого називають вони мертвим, не виганяють усі демони і боги, яких вони вшановують, а навпаки – Христос усіх їх викриває в тому, що вони мертві. Бо якщо справедливо, що мертвий недієвий, Спаситель же щодня робить стільки справ, залучаючи людей до благочестя, переконуючи до доброчесного життя, навчаючи безсмертя, сповнюючи любов’ю до небесного, відкриваючи їм відання про Отця, вдихаючи силу проти смерті, являючи Себе кожному, винищуючи ідольське безбожництво; тим часом як нічого такого не можуть зробити шановані невірними боги й демони, навпаки ж того, у присутності Христовій вони робляться мертвими, мають одну бездіяльну й порожню примару, і хресним знаменням припиняються всілякі чаклунські дії, обертаються нанівець усілякі чаклунські чари, всі ідоли позбуваються своїх прихильників і залишаються ними, усілякі нерозумні насолоди припиняються, і всяка людина спрямовує свій погляд від землі до неба: то кого ж після цього назвати мертвим? Чи Христа, що здійснює все це? Але невластиво діяти мертвому, як такому, що зовсім не діє і лежить недихаючим, що й помічаємо в демонах та ідолах, як мертвих. Син Божий, як живий і дієвий, щоденно діє і здійснює спасіння всіх, а смерть щоденно виявляється знеможеною, ідоли й демони викриваються в тому, що вони мертві; чому ніхто вже не може сумніватися у воскресінні Господнього тіла.
Але той, хто не вірить воскресінню Господнього тіла, не знає, мабуть, сили Божого Слова і Божої Премудрості. Бо якщо Господь цілком сприйняв на Себе тіло і засвоїв Собі його не без особливих важливих причин, як доведено це в слові; то як же належало Господу вчинити з тілом? Або, який кінець повинен був настати з тілом, як тільки Слово одного разу зійшло на нього? Не могло воно не померти, як смертне і за всіх принесене на смерть, для чого і приготував Собі його Спаситель. Але не могло воно і залишитися мертвим; тому що стало храмом Життя. Тому, хоча померло, як смертне, проте ж ожило, за силою Життя, що мешкає в ньому, і ознакою воскресіння служать справи.
32) Якщо ж не вірять воскресінню Господнього тіла, бо тіло невидиме; то дивись, – невіруючі заперечують те, що співзвучне з єством; бо Богові властиво бути невидимим, але пізнаваним зі справ, як сказано було вище. Тому, якщо немає справ, то справедливо не вірять невидимому; а якщо справи волають і доводять ясно; то для чого довільно заперечують життя воскресіння, яке так явно виявляється? Якщо затьмарений розум; то зовнішніми навіть почуттями можна бачити незаперечну силу Христову і Божество. Сліпий, якщо й не бачить сонця, то, відчувши вироблену ним теплоту, знає, що є над землею сонце. Так і ті, хто суперечить, якщо ще не вірять, дотепер будучи сліпим для істини, то, пізнаючи силу на інших віруючих, нехай не заперечують Божества Христового і здійсненого Христом воскресіння. Бо явно, що якби Христос був мертвий, то не виганяв би Він демонів, не розкрадав би користі ідольські; бо демони не послухалися б мертвого. Якщо ж виразно виганяються вони Христовим ім’ям, то ясно видно, що Христос не мертвий, тим паче, що демони, бачачи і не видиме людьми, якби Христос був мертвий, могли б знати це, і зовсім не стали б коритися Йому. Тепер же нечестиві не вірять, але демони бачать, що Він – Бог, і тому біжать і припадають до Нього, кажучи, що казали, коли був у тілі: “знаю Тебе, хто Ти, Святий Божий” (Мк. 1:24
* * *
*Неточно. Правильно “де ти смерте жало? де ти пекло перемога?”_
1 Аміант
Глава 6. Спростування євреїв
33) Коли ж це справді так, і ясний є доказ воскресіння (Господнього) тіла і перемоги, здобутої Спасителем над смертю: викриємо тепер і невір’я іудеїв і блюзнірство язичників. Бо при всьому цьому, можливо, іудеї ще невірують і язичники сміються, нападаючи на непристойність хреста і воплочення Божого Слова. Але слово наше не забариться узяти гору над тими й іншими, особливо ж, маючи у себе проти них очевидні докази.
Невіруючі іудеї мають собі докази в тих Писаннях, які й самі читають. Бо все взагалі богодухновенне Писання, від початку до кінця, волає про це, як ясно показують самі вислови.
Пророки здавна провіщали про диво, що сталося на Діві, і про народження нею, кажучи: “ось, Діва в утробі прийме і народить Сина, і дадуть ім’я Йому Еммануїл, що означає: з нами Бог” (Іс. 7:14 Мф. 1:23 Чис. 24:17 Чис. 24:5-7 Іс. 8:4 Іс. 19:1 Ос. 11:1
34) Але не промовчано і про смерть Його; а навпаки, вельми ясно зображується вона в божественних Писаннях. Не побоялися сказати і про причину смерті, а саме, що перетерпить її не заради Себе, а для безсмертя і спасіння всіх; сказано і про зловмисність іудеїв, і про образи, які заподіяли Йому іудеї, щоб кожен з них розумів те, що відбувається, і не обманювався. Тому кажуть: “Він погорджений був, Його люди покинули, страдник, знайомий з хоробами, і від Якого обличчя ховали, погорджений, і ми не цінували Його… Направду ж Він немочі наші узяв і наші болі поніс, а ми уважали Його за пораненого, ніби Бог Його вдарив поразами й мучив… А Він був ранений за наші гріхи, за наші провини Він мучений був, кара на Ньому була за наш мир, Його ж ранами нас уздоровлено!” (Іс. 53:3-5 Іс. 53:6-8 Іс. 53:8-10
35) Але, можливо, чуючи пророцтва про смерть, побажаєш дізнатися і вказівки на хрест? І це не змовчано, але вельми виразно виражено Святими. Мойсей перший і гучно провіщає, кажучи: побачите “життя” ваше, що “висить перед очима” вашими, і “не будете віри мати” (Повт. 28:66 Пс. 21:17-19
Оскільки ж із пришестям Спасителя всі народи всюди почали пізнавати Бога; то й цього не залишили без вказівки Пророки, а навпаки, і про це є згадка у святих писаннях. Бо сказано: “о Кореня Єссеєвого, що стане прапором народам, погани звертатися будуть до Нього, і буде славою місце спочинку Його!” (Іс. 11:10
Ось деякі місця – на доказ того, що сталося; але й усе Писання сповнене докорами невір’я іудеїв. Бо хто коли-небудь із праведників, святих пророків і патріархів, про яких розповідається в божественних писаннях, народився тілесно від однієї діви? Або, яка дружина мала достатні сили-без чоловіка народити на світ людину? Чи не від Адама народився Авель? Чи не від Яреда Енох? Чи не від Ламеха Ной? Чи не від Фарри Авраам? Чи не від Авраама Ісаак? Чи не від Ісаака Яків? Чи не від Якова Іуда? Чи не від Амрама Мойсей і Аарон? Чи не від Елкани народжений Самуїл? Чи не від Єссея Давид? Чи не від Давида Соломон? Чи не від Ахаза Єзекія? Чи не від Амоса Йосія? Чи не від Амоса Ісая? Чи не від Хелкії Єремія? Чи не від Вузія Єзекіїль? Чи не кожен винуватцем народження свого мав Отця? Хто народжений від однієї діви, тим часом як Пророк з крайньою турботливістю вказує на це? Чиєму народженню передувала зірка на небі, і вказувала всесвіту народженого? Мойсей після народження прихований був батьками. Про Давида не було й слуху в сусідів; чому й великий Самуїл не знав його, але питав: чи є ще інший син у Єссея? Авраам, коли був уже великий, впізнаний ближніми. Христового ж народження не людина була свідком, але свідчила про нього зірка, що з’явилася на небі, звідки зійшов Христос.
36) Хто ж із колишніх колись царів, перш ніж міг він назвати батька або матір, царював уже й тріумфував перемоги над ворогами? Чи не тридцяти років воцарився Давид? І чи не в юнацьких роках воцарився Соломон? Чи не сім років було Йоасу, коли вступив він на царство? Чи не близько семи років було Йосипу, що царював після, коли прийняв він правління? Але і в такому віці, могли вже вони назвати батька і матір. Хто ж цей, що майже до народження царює і збирає користі з ворогів?
Чи був такий цар у Ізраїлю та Іуди (нехай дослідять і скажуть іудеї), на якого б покладали всю надію народи, і перебували в мирі? Чи не справедливіше сказати, що народи звідусіль повставали на них? Поки стояв Єрусалим, – непримиренна була в них боротьба, і всі були супротивниками Ізраїлю: ассірійці гнобили, єгиптяни гнали, вавилоняни робили навали. І що дивно, – навіть сусідні з ними сирійці були їхніми ворогами. Чи не воював Давид із моавитянами, чи не побив сирійців? Іосія чи не захищався від суміжних народів? Чи Єзекія не боявся зарозумілості Сеннахиримова? Чи не ополчався Амалік на Мойсея? Чи не чинили Аммореї опору Іісусу Навину? Чи не вступали з ним у суперечку жителі Єрихона? І взагалі, у язичників з ізраїльтянами ніколи не бувало дружніх договорів. Тому, хто ж цей цар, на якого народи покладають надію? Це варте уваги. Бо має бути такий цар; бо Пророкові збрехати неможливо.
Хто також зі святих пророків або з давніх патріархів помер на хресті за спасіння всіх? Або хто виразковий і умертвлений, щоб усі стали здоровими? Хто з праведників або з царів ходив до Єгипту, і при вході його впали єгипетські ідоли? Ходив туди Авраам, але після нього ідолопоклонство знову оволоділо всіма. Народився там Мойсей, але проте тривало там помилкове богослужіння спокушених.
37) У кого, за свідченням Писання, викопані були руки і ноги? Або хто, взагалі, висів на дереві і помер на хресті за спасіння всіх? Авраам, збіднівши в силах, помер на одрі; Ісаак і Яків померли також, простягнувши ноги на одрі. Мойсей і Аарон померли на горі; а Давид закінчив життя в домі, і народи не зловмислили проти нього. Хоч і шукав життя його Саул, але спасався він не шкідливим. Ісая був вбитий, але не висів на дереві. Єремія терпів ганьбу, але помер не засуджений. Єзекіїль страждав, але не за народ, а в знамення того, що буде з народом.
До того ж, якщо вони і страждали, то були такі ж люди, якими є і всі ми, за схожістю природи. Але Той, Кого Писання зображують стражденним за всіх, іменується не просто людиною, а Життям усіх, хоча й був подібний до людей за природою. Бо сказано: побачите “Життя” ваше, що “висить перед очами” вашими (Повт. 28:66 Іс. 53:8 Діян. 8:33
Але в Писаннях не знайдеш нікого іншого, крім спільного для всіх Спасителя, Божого Слова, Господа нашого Іісуса Христа. Бо Він походить від Діви, з’явився на землі людиною, і родовід Його по плоті – несповідимий, бо ніхто не може назвати Отця Його по плоті, бо тіло Його не від чоловіка, а від однієї Діви. Як можна вказати, за родоводом, батьків Давида, Мойсея і всіх Патріархів; так і Спасителеве народження, по плоті, ніхто не може породити за родоводом від чоловіка. Він зробив, що тілесне Його народження вказала зірка; бо Слову, що сходило з неба, належало мати і знамення на небі, і Царя тварі, що народжується, повинно було ясно пізнати все створіння. І справді, народився Він в Іудеї, і перси прийшли поклонитися Йому. Ще перш ніж з’явитися в тілі, Він здобуває перемогу над демонами, що чинили опір, і торжествує над ідолослужінням. Язичники всюди, проклинаючи батьківський навик і ідольське безбожництво, покладають, нарешті, надію на Христа і Йому вручають себе, як можна це бачити на власні очі. Не в інший час припинилося і єгипетське безбожництво, але саме, коли спустився туди тілом, як на хмарі ношений, Господь всесвіту, і скасував ідольську оману, всіх же привів до Себе, а через Себе – до Отця. Він розіп’ятий, маючи свідками сонце, створіння і тих, хто приводить Його на смерть. І смертю Його здійснилося спасіння всіх, викуплена вся тварина. Він є загальне для всіх Життя, і в спокутну жертву за спасіння всіх, як вівцю, віддав на смерть тіло Своє, хоч і не вірять тому іудеї.
38) Якщо й це вважають недостатнім, то нехай переконаються іншими пророцтвами, які також мають у себе в руках. Бо про кого говорять Пророки: “Явлень бих не шукають Мене, обретохся неспрашиваючим про Мене. І сказав: “Оце Я, оце Я! до народу, що Йменням Моїм не був званий. Я ввесь день простягав Свої руки до люду запеклого, що він, за своїми думками, дорогою ходить недоброю” (Іс. 65:1-2
Якщо ж і цього для них недостатньо, то нехай будуть присоромлені іншими пророцтвами, бачачи в них настільки ясне викриття. Бо Писання говорить: “Зміцніть руки охлялі, і підкріпіть спотикливі коліна! Скажіть тим, що вони боязливого серця: Будьте міцні, не лякайтесь! Ось ваш Бог, помста прийде, як Божа відплата, Він прийде й спасе вас! Тоді то розплющаться очі сліпим і відчиняться вуха глухим Тоді буде скакати кривий, немов олень, і буде співати безмовний язик” (Іс. 35:3-6
Коли ж сталося це? Чи не тоді тільки, коли саме Боже Слово прийшло у плоті? Коли це здійснилося? Чи не тоді, коли кульгаві стали ходити, гугнівці почали говорити ясно, глухі почули, сліпі від народження прозріли? Тому-то й іудеї, які бачили тоді чудеса ці, як не чули, щоб бувало це в інший час, сказали: “З віку не чувано, щоб хтось відкрив очі сліпому від народження. Якби Він не був від Бога, не міг би нічого творити” (Ін. 9:32-33
39) Але, можливо, через труднощі заперечувати явне, не стануть вони заперечувати написаного, будуть же стверджувати, що і вони очікують усього цього, але Бог – Слово ще не прийшов. І справді, за будь-якої нагоди повторюючи цю відмовку, не соромляться вони вперто стояти проти самої очевидності. Але і в цьому навіть більше, ніж у чомусь іншому, викриті будуть не нами, але премудрим Даниїлом, який, вказуючи на теперішній час і на божественний Спасительський прихід, каже: “Сімдесят років-тижнів призначено для твого народу та для міста твоєї святині, аж поки переступ буде докінчений, і міра гріха буде повна, аж поки вина буде спокутувана, і вічна правда приведена, аж поки будуть потверджені видіння й пророк, і щоб помазати Святеє Святих. Та знай і розумій: від виходу наказу, щоб вернути Ізраїля й збудувати Єрусалим, аж до Владики Месії” (Дан. 9:24-25
40) Отже, іудеї складають чисті байки, коли виконання пророцтва з теперішнього часу переносять на часи майбутні. Коли в Ізраїлі не стало пророка і видіння, чи не відтоді, як прийшов Христос Святий святих? Ось знамення і важлива ознака явлення Божого Слова: – Єрусалим уже не існує; жоден пророк не повстає, і немає вже в них одкровення видінь. Цьому й належало бути. Коли прийшло вже знаменоване, – яка ще потреба в знаменованому? Коли настала дійсність, – яка потреба в тіні? Для цього-то і пророкували, поки не прийшла споконвічна Правда, поки не прийшов Той, Хто спокутує гріхи всіх. Для цього-то і Єрусалим стояв стільки часу, щоб повчалися там прообразам істини. Оскільки ж з’явився Святий святих; то справедливість вимагала, щоб запечатані були видіння і пророцтво, і припинилося царство єрусалимське. Доти помазувані були в них царі, поки не помазаний Святий святих. І Яків пророкує, що до Нього стоятиме юдейське царство, кажучи: “Не відійде скіпетр від Іуди і законодавець від його чресл, аж доки не прийде Примиритель, і Йому покірність народів.” (Бут. 49:10 Мф. 11:13 Пс. 117:27 Пс. 106:20 Іс. 63:9
Глава 7. Спростування язичників
41) У міркуванні ж язичників навіть дуже можна здивуватися, що сміються вони над тим, над чим зовсім не повинно сміятися, тим часом як в осліпленні своєму не бачать своєї ганьби, віддаючи честь деревам і камінню. Втім, слово наше не бракує доказів. Чому, постараємося і їх переконати сильними доводами, запозиченими найчастіше з того, що у нас самих перед очима.
Що у нас не співзвучного або гідного осміяння? Те, звичайно, що Слово, як говоримо ми, з’явилося в тілі? Але й самі вони, якщо будуть друзями істини, зізнаються, що в цьому немає ніякої незгідності. Якщо зовсім заперечують вони, що є Боже Слово; то марно сміються над тим, чого не знають. Якщо ж визнають, що є Боже Слово, що Воно – Володар всесвіту, що Ним Отець створив створіння, і Його промислом все у всесвіті опромінюється, оживляється, і має буття, і над усім Воно царює, а тому, зі справ промислу пізнається це Слово, а через Нього й Отець; то, прошу замислитися, чи не над самими над собою сміються вони, не знаючи того? Еллінські філософи кажуть, що світ є велике тіло. І в цьому вірні вони істині. Бо бачимо, що світ і частини його підлягають почуттям. Отже, якщо у світі, який є тіло, є Боже Слово, і Воно перебуває у всіх, сукупно й окремо взятих, частинах світу: що дивного чи що незгідного, коли стверджуємо, що те саме Слово перебувало і в людині? Якщо взагалі ні з чим незрівнянно бути Йому в тілі; то незрівнянно перебувати Йому і у всесвіті, все опромінювати та приводити до руху Своїм промислом; тому що і всесвіт є тіло. А якщо пристойно Слову перебувати у світі й відкривати Себе у всесвіті, то пристойно Йому з’явитися і в людському тілі, яке б Ним осявалося, і приводилося б у дію; бо і рід людський є частиною цілого світу. Якщо ж частині непристойно – стати знаряддям Його для повідомлення пізнання про Божество; то набагато більше недоречності – відкривати Йому Себе в цілому світі.
42) Якщо, – коли ціле людське тіло приводиться в дію й просвічується людиною, – назве хтось недоцільним, щоб сили людини були й у пальці ноги, – то кожен визнає його нерозумним за те, що, дозволяючи людині перебувати й діяти загалом, забороняє їй бути в частині. Так, хто погоджується і вірить, що у всесвіті є Боже Слово, і Ним всесвіт осявається і приводиться в рух, той не може визнати недоречним, щоб і одне людське тіло приводилося в рух і осявалося Тим самим Словом. Якщо ж, на тій підставі, що рід людський створений і стався з нічого, – на їхню думку, непристойно нам говорити про явище Спасителя в людині; то значить, що вони виключають Слово і з усієї тварі; тому що вся створіння з нічого також приведена в буття Словом. Якщо ж немає непослідовності – Слову бути в створінні, хоча воно і створене; то немає непослідовності – бути Йому і в людині. Бо, що уявляють про ціле, то необхідно уявляти їм і про частини; а людина, за сказаним вище, є частиною цілого. Тому, зовсім немає непристойності, щоб Слово було в людині, і щоб все в світі Ним же і про Нього ж осяялося, приводилося в рух і жило, як і їхні писателі кажуть, що “бо ми Ним живемо і рухаємось і існуємо” (Діян. 17:28
43) Якщо запитають: чому ж явив Себе не в інших найкращих частинах створіння, і на знаряддя вжив не що-небудь краще, наприклад: сонце, чи місяць, чи зорі, чи вогонь, чи ефір, але одну людину? – то нехай знають, що Господь прийшов не показати Себе, але вилікувати і навчити стражденних. Бо з’явитися тільки і вразити глядачів – означало б прийти на показ. Тому, хто лікує і навчає, властиво було, не просто прийти, а послужити на користь тих, хто потребує допомоги, і з’явитися так, щоб це було терпимо для тих, хто потребує, і тим, хто чимось перевершує потреби стражденних, не було збентежено тих, хто вимагає допомоги, від чого і Божий прихід зробився б для них марним. Жодне створіння не помилялося в поняттях про Бога, крім однієї людини. Звичайно, ні сонце, ні місяць, ні небо, ні зірки, ні вода, ні ефір не змінювали свого стану, а навпаки, знаючи Творця свого і Царя – Слово, вони перебувають такими, якими їх створено; тільки люди ухилилися від добра, замість істини вигадали собі неістинне, і честь, яка личить Богові, а також відання про Нього, перенесли на бісів і на людей, зроблених із каміння. Оскільки залишити це без піклування – недостойно було Божої доброти, люди ж не в змозі були пізнати Бога, Який править і панує у всесвіті, то справедливо на знаряддя Собі бере частину цілого – людське тіло – і перебуває в ньому, щоб, коли не могли пізнати Його загалом, пізнали хоча б частково; і коли не могли угледіти невидимої Його сили, прийшли в змогу дійти до цього розумом хоча б через укладення від подібного; бо людям, через подібне тіло та вчинені через нього Божі діла, швидше й ближче можна пізнати Отця Його, розсудивши, що вчинені Ним діла є не людськими, а Божими. І якщо, за словами язичників, не було б відповідно Слову відкривати Себе в ділах тілесних; то та сама була б невідповідність, якби пізнавали Його зі справ всесвіту. Як перебуваючи у створінні, Слово не долучається ні до чого тварного, а навпаки того, утримує все силою Своєю: так, і вживши знаряддям тіло, не долучилося Воно до ні до чого тілесного, а навпаки того, Саме освятило і тіло. Якщо і Платон, якому дивуються елліни, каже: “Той, хто створив світ, бачачи, що він обурюється і в небезпеці – зануритися в царину неподібності, сівши біля годівниці душі, допомагає й виправляє всі помилки”: що неймовірного у тому, що ми стверджуємо, а саме, що Слово, коли людство впало в оману, сіло при ньому і з’явилося людиною, щоб врятувати людство, яке обурювалося, Своїм керуванням та благодаттю?
44) Але, можливо, язичники і погодяться на це від сорому, проте ж побажають стверджувати, що Богові, коли забажав напоумити й урятувати людей, належало вчинити це одним помахом, як вчинив це в минулі часи, коли створив світ із нічого, але не повинно було Слову Його торкатися тіла. – На це заперечення їхнє доречно буде сказати таке: У давнину, коли ще зовсім нічого не існувало, для створення всесвіту потрібен був один поклик і воля. Коли ж людина створена, і потреба зажадала вилікувати не те, чого не було, а те, що вже створено; тоді Лікареві і Спасителеві слід було прийти до створеного вже, щоб вилікувати те, що існує. Тому-то став Він людиною і в дію вжив людське знаряддя – тіло. А якби належало вжити не цей спосіб; то як інакше повинно було прийти Слову, коли забажало Воно діяти знаряддям? Або, звідки повинно було взяти це знаряддя, як не з того, що створено вже і мало потребу в Божестві Його, через подобу? Порятунку потребувало не щось неіснуюче, для чого достатньо було б одного повеління; навпаки, розбещена була і гинула створена вже людина. Тому-то Слово справедливо і прекрасно вжило людське знаряддя і відкрило Себе у всьому.
При цьому треба ще знати, що розтління, яке сталося, було не поза тілом, а в ньому самому почалося, і потрібно було – замість тління прищепити до нього життя, щоб, як смерть сталася в тілі, так у ньому ж сталося і життя. Якби смерть була поза тілом, то і життя його належало б відбутися поза ним. Якщо ж смерть прищепилася до тіла і, як така, що в ньому перебуває, запанувала в ньому, то потрібно було і життю прищепитися до тіла, щоб, зодягнувшись у життя, скинуло воно з себе тління. Інакше, якби Слово було поза тілом, а не в самому тілі, то, хоча смерть природним чином була б переможена Словом (бо смерть не в силах противитися життю), та все одно залишалося б у тілі тління, що почалося в ньому. Тому Спаситель справедливо зодягнувся в тіло, щоб, після прийняття тіла для життя, не залишалося воно довше в смерті, як смертне, але, як таке, що зодягнулося в безсмертя, після воскресіння залишалося вже безсмертним. Бо, одного разу зодягнувшись у тління, не воскресло б воно, якби не зодягнулося в життя. І ще: Оскільки смерть могла з’явитися не сама по собі, а тільки в тілі, то Слово зодягнулося для цього в тіло, щоб, знайшовши смерть у тілі, винищити її. Бо взагалі, як показав би Господь, що Він – Життя, якби не оживив мертвого? Якщо хто не допустить вогню до соломи, яка за природою своєю зотліває від вогню, то солома, хоча не згорає, проте все ж таки залишається соломою, і вогонь не перестає їй загрожувати, бо, за природою своєю, винищувальний він для соломи. Але якщо хто обкладе солому великою кількістю кам’яного льону, який, як кажуть, протидіє вогню, то солома вже не боїться вогню, знаходячи для себе безпеку в незгораючій оболонці. Те ж саме можна сказати про тіло і про смерть. Якби повеління тільки не допускало смерть до тіла, – воно тим не менше, за загальним законом тіл, залишалося б смертним і тлінним. А щоб не було цього, – вбрано тіло в безтілесне Боже Слово, і в такий спосіб не боїться вже ні смерті, ні тління; бо має ризою життя, і знищено в ньому тління.
45) Отже, згідно з метою, Боже Слово прийняло на Себе тіло й використало людське знаряддя, щоб і тіло оживити, і як у створінні пізнається Воно з діл, так діяти й у людині, і явити Себе повсюдно, нічого не залишивши позбавленим Божества Свого та відання про Себе. Бо, знову повторюю те саме, повертаючись до попереднього, а саме: Спаситель зробив це, щоб, як Він, будучи присутнім усюди, все наповнює, так і все сповнилося відання про Нього, про що говорить і божественне Писання: “бо земля буде повна пізнання Господнього” (Іс. 11:9 Кол. 2:15
У цих міркуваннях представлені нами причини, якими язичники справедливо повинні бути присоромлені. Якщо ж і їх не вважають достатніми до свого сорому; то в стверджуваному нехай запевнить їх, принаймні, те, що кожен бачить у себе перед очима.
Глава 8. Спростування язичників. (Продовження)
46) Коли люди почали залишати служіння ідолам? Чи не з того часу, як з’явився серед людей істинний Бог – Боже Слово? Коли, і в еллінів, і всюди, замовкли і спорожніли віщуни? Чи не тоді, як Спаситель явив Себе навіть на землі? Коли про так званих віршотворцями богів і героїв стали міркувати, що вони – тільки смертні люди? Чи не з того часу, як Господь переміг над смертю і сприйняте Ним на Себе тіло дотримав нетлінним, воскресивши його з мертвих? Коли знехтувані демонська принада і біснування? Чи не тоді, як Слово, – Божа Сила, Владика всіх і самих демонів, спустившись заради людської немочі, з’явився на землі? Коли стали зневажати і мистецтво, і училища чаклунства? Чи не після того, як було серед людей Богоявлення Слова? І взагалі, коли втратила розум еллінська премудрість? Чи не тоді, як явила Себе на землі справжня Божа Премудрість? У давнину весь всесвіт і всяка країна віддавалася омані, служачи ідолам, і люди, крім ідолів, нічого іншого не визнавали богами. Тепер же в цілому всесвіті люди полишають забобонне служіння ідолам, прямують до Христа, Йому поклоняються як Богові, через Нього пізнають і Отця, Котрого не відали. І що дивно: тисячі були різних шанувальників, кожне місце мало свого особливого ідола, і цей, так званий ними, бог не в змозі був перейти на найближче місце, щоб переконати тих, хто жив поруч, його ж ушановувати; а й на своєму місці ледве був шанувальником для всіх, ніхто інший не вшановував сусіднього бога, а кожен беріг власне свого ідола, його шануючи паном усіх; тільки Христос – у всіх один; скрізь поклоняються тому самому Христові, і чого не могла зробити ідольська неміч, тобто переконати хоча б тих, що живуть поруч, то здійснив Христос, переконавши не тільки близьких, а й увесь узагалі всесвіт вшановувати одного й того самого Господа, а через Нього – і Бога Отця Його.
47) У давнину все було наповнене чарівністю віщунів; віщуни в Дельфах, у Дододоні, у Беотії, у Лікії, у Лівії, у Єгипті, у Кавірах, і Піфія, на думку людей, були предметом здивування. Нині ж, після того, як сповіщається всюди Христос, припинився їхній шахрайство, і немає вже в них віщуна. У давнину демони спокушали людей примарами, оселялися в джерелах, або річках, або деревах, або каменях, і такими чарами приводили в здивування нерозумних; нині ж, після божественної появи Слова, мрійливості їхні припинилися, бо людина, вживши лише одне хресне знамення, віддзеркалює від себе їхню принаду. У давнину шанували люди богами, і через оману вшановували, іменованих у віршотворців, Зевса, Крона, Аполлона і героїв; нині ж, після явища між людьми Спасителя, вони виявилися смертними людьми, а один Христос визнається в людей істинним Богом, від Бога Богом – Словом. Що ж сказати про чари, які викликали в них таке здивування? До пришестя Слова, було воно і сильне, і дієве у єгиптян, у халдеїв, в індів, і приводило глядачів у здивування; але з пришестям Істини і явленням Слова і воно викрите, і його зовсім скасовано. Про еллінську ж мудрість і про велемовність філософів, думаю, ніхто і не вимагатиме у нас слова; тому що чудо це – в очах у всіх. Стільки писали мудреці еллінські, але й малої кількості людей із близьких до них місць не могли запевнити в безсмерті і переконати до доброчесного життя. Один Христос не високими висловами, через людей не мудрих у слові, у цілому всесвіті численні збори людей переконав нехтувати смертю, міркувати про безсмертне, зневажати тимчасове, дивитись на вічне, славу на землі не брати ні на що, а жадати самої небесної слави.
48) Усе ж, що ми стверджуємо, не на словах тільки спирається, але має свідчення істини в самому досвіді. Бо, кому завгодно, нехай прийде і розгляне ясні риси чесноти в Христових дівах і юнаках, які в чистоті дотримуються цнотливості, а також – віру в безсмертя в великому сонмі Христових мучеників. А хто сказане перед цим хоче пізнати на власному досвіді, той нехай прийде, і проти демонських мрій, проти принади віщунів, проти чудес чаклунства застосує знамення хреста, який вони висміюють, і вимовить тільки ім’я Христове; тоді побачить, як демони тікають від них, віщуни втрачають силу, усілякі чаклунство та чарівність знищуються.
Отже, хто ж і якою силою наділений – цей Христос, Який Своїм ім’ям і присутністю всюди затьмарив усе і скасував, Один перемагає всіх, і цілий всесвіт наповнив Своїм вченням? Нехай дадуть на це відповідь елліни, які так багато насміхаються і не соромляться того. Якщо Він – людина; то як же одна людина подолала силу всіх їхніх богів, і Своєю силою зробила явним, що вони – ніщо? Якщо ж назвуть Його волхвом; то чи можлива річ, щоб волхвом було знищене, а не скоріше-підтримане, всяке чаклунство? Якби переміг кількох волхвів, або перевершив тільки одного; то в – праві були б вони подумати, що перевагою свого мистецтва перевершив мистецтво інших. Якщо ж над усяким узагалі чаклунством і над самим ім’ям його здобув перемогу хрест Христовий, то ясно, що не волхв був Спаситель, перед Яким, як перед своїм Владикою, тікають демони, яких закликають на допомогу інші волхви. Хто ж Він? Нехай скажуть елліни, які про те тільки докладають зусиль, щоб висміяти. Можливо, наважаться сказати, що був демон, а тому й мав силу? Але ті, хто стверджує це, вельми гідні глузування, і їх можна осоромити колишніми доводами. Бо як бути демоном тому, хто виганяє демонів? Якби просто виганяв демонів; то можна було б ще подумати, що від князя бісівського отримав владу над нижчими демонами, як говорили іудеї, лаючись на Христа. Якщо ж ім’ям Його відбивається і виганяється всяке демонське біснування; то очевидно, що і в цьому вони обманюються, і що Господь наш і Спаситель Христос мав не якусь демонську, як думають вони, силу. А якщо ж Спаситель – не просто людина, і не волхв, і не якийсь там демон, скасував же й затьмарив Божеством Своїм і ворожіння віршотворців, і бісівську принаду, і еллінську мудрість; то очевидно, і хай буде всіма визнано, що воістину Божий Він Син, Слово, Премудрість і Сила Отча. Тому й діла Його – не діла людські, але вищі за людину, і справді, як за самою видимістю, так і порівняно їх зі справами людськими, мають бути визнані ділами Божими.
49) Бо хто з колишніх коли-небудь людей від єдиної діви утворив собі тіло? Або хто з людей лікував коли-небудь хвороби, подібні до тих, від яких зціляв спільний усім нам Господь? Хто виправляв природні вади і сліпому від народження давав зір? У них Аскліпій обожений за те, що вправлявся в лікарському мистецтві і проти тілесних страждань вигадав трави, не сам виробляючи їх із землі, а відшукавши за допомогою природознавства. Що ж це означає в порівнянні зі справами Спасителя? Не виразки зціляв Він, але ніби знову народжував і відновлював тіло. Елліни Гераклу, як богу, поклонялися за те, що бився з рівними собі людьми і хитрістю вбивав звірів. Що ж значить це порівняно з тим, що скоєно Словом? Воно виганяло з людей хвороби, бісів і саму смерть. Божеські почесті віддають вони Діонісу за те, що був у людей наставником пияцтва; а істинного Спасителя, Господа всесвіту, який навчав цнотливості, вони висміюють! Але залишимо це; що скажуть вони про інші чудеса Божества Його? Яка людина помирала, і сонце від того затьмарювалося, земля коливалася? Ось донині помирають люди і раніше помирали; чи бувало ж колись за чиєїсь смерті подібне диво? Але залишу діла, вчинені Ним у тілі, і згадаю про те, що зроблено Ним після воскресіння тіла Його. Коли бувала людина, яку б вчення від краю до краю землі, одне й те саме, перемагало всюди, а тому і вшанування Його поширювалося по всій землі? Або, якщо Христос, як кажуть вони, є людина, а не Бог – Слово; то чому ж боги їхні не заборонять, щоб вшанування Його проникало і в ті країни, де їм поклоняються? Навпаки, Слово, куди не приходить, скрізь вченням Своїм припиняє служіння цим богам і осоромлює їхні мрії.
50) Багато перед Ним було царів і мучителів на землі, багато, за переказами історії, було мудреців і волхвів у халдеїв, у єгиптян і в індів. Хто ж із них, не кажу – після смерті, але навіть за життя свого, міг мати таку силу, щоб вченням своїм наповнити йому всю землю, і від ідольського марновірства відвернути таку велику кількість людей, яку Спаситель наш привернув від ідолів до Себе? Еллінські філософи написали багато чого з переконливістю і майстерністю в слові; але що ж довели вони так, як довів хрест Христовий? Мудрування їхні до смерті їхньої подобалися людям, але й те, що, мабуть, перемагали вони за життя, становило між ними предмет суперечки, і вони змагалися, хитруючи одне проти одного. Боже ж Слово (що найдивовижніше), давши вчення Своє у виразах бідних, затьмарило наймудріших, і всіх привернувши до Себе, перетворило вчення їхні на ніщо, наповнило ж церкви Свої. І дивне діло, – Господь, прийнявши смерть як людина, перетворив на ніщо велемовність мудрих про ідолів! Чия смерть виганяла коли-небудь демонів? І чиєї смерті боялися коли-небудь демони, як смерті Христової? Де тільки вимовляється ім’я Спасителеве, – виганяється там всякий демон. Хто ж такою мірою приборкав у людях душевні пристрасті, що і розпусники живуть цнотливо, і людиновбивці не володіють більше мечем, і колись боязкі стають мужніми? І взагалі, хто переконав варварів і різні язичницькі народи відкласти своє шаленство і думати про мир? Чи не віра Христова, чи не хресне знамення? Хто ж інший запевнив так людей у безсмерті, як хрест Христовий і воскресіння тіла Христового? Усяку неправду виспівували язичники, проте ж не могли вигадати воскресіння своїх ідолів; вони зовсім і не думали навіть про можливість – тілу знову існувати після смерті; і цим особливо хтось стане доводити язичникам, що в такий спосіб думок викривали вони неміч свого ідолослужіння, і поступилися владою Христові; тож і в цьому для всіх видимо Божого Сина.
51) Хто ж із людей, після смерті або навіть за життя свого, навчав невинності, а не думав, що чеснота ця неможлива в людях? Спаситель же наш і Цар усіх Христос стільки сильний у вченні про невинність, що й діти, які не досягли ще законного повноліття, понад закон дають обітницю незайманості. Хто з людей міг коли-небудь обійти стільки країн, бути в скіфів, в ефіопів, або в персів, або в вірмен, або в готів, або в так званих заокеанських народів, або в тих, що живуть далі за Ґірканію, або взагалі, ходити й до єгиптян, і до халдеїв, до народів відданих чаклунству, понад міру забобонних, лютих на звичаї, і скрізь проповідувати чесноту, невинність, повставати проти ідолослужіння? Спільний же всіх Господь, Божа Сила, Господь наш Іісус Христос, не тільки проповідував через учнів Своїх, а й переконав серця людей, відкласти лютість вдач, не вшановувати більше батьківських богів, пізнати ж Його єдиного, і через Нього навчитися вшановувати Отця. У давнину елліни і варвари, служачи ідолам, вели між собою війни і були жорстокі до рідних. Через взаємні непримиренні сварки, нікому взагалі неможливо було йти ні суходолом, ні морем, не озброївши руки мечем; ціле життя проводили вони озброєно, і меч слугував їм опорою замість жезла і всякої допомоги. І хоча служили вони ідолам, як сказав я, і здійснювали возливання демонам, однак ідольське марновірство не могло навчити їх пом’якшення суворих звичаїв. Коли ж прийняли вони Христове вчення, тоді дивовижним чином, наче в розчулення прийшли серця їхні, і відклали вони кровожерливу жорстокість, не думають уже про війни, але все в них мирно, скрізь видно прихильність до дружелюбності.
52) Хто ж зробив усе це? Хто тих, хто ненавидів один одного, поєднав союзом миру? Хто, як не улюблений Отчий Син, спільний усіх Спаситель, Іісус Христос, Який за любов’ю Своєю вчинив усе для нашого спасіння? Ще з давніх-давен передречено було про відновлення Ним миру, коли Писання говорить: “мечі свої перекують вони на лемеші, а списи свої на серпи. Не підійме меча народ проти народу, і більше не будуть навчатись війни!” (Іс. 2:4
Усе ж це, як служить ознакою Божества Спасителевого (бо чого люди не могли навчитися в ідолів, того навчилися вони в Спасителя), так і не останню роль відіграє викриття безсилля й нікчемності демонів та ідолів. Бо демони, знаючи безсилля своє, в давнину збуджували людей до міжусобиць, для того саме, щоб, коли взаємна ворожнеча припинилася, не звернулися вони до боротьби з демонами. І справді, учні Христові, не ведучи воєн між собою, і звичаями, і доброчесним життям ополчуються проти демонів, і переслідують їх, і насміхаються з вождя їхнього диявола, бо в юності вони цнотливі, у спокусах утримання, у працях терплячі, ображені охоче переносять кривду, позбавлені недбало ставляться до цього, і що найдивовижніше, нехтують смертю і стають Христовими мучениками.
53) І ще скажу про одну вельми дивовижну ознаку Божества Спасителева. Яка взагалі людина, чи то волхв, чи то мучитель, чи то цар, чи то цар, могла колись сама собою вступити в боротьбу з таким числом супротивників, і коли всі види ідолослужіння, усе демонське воїнство, вся чарівницька наука, уся еллінська мудрість були в усій ще силі, процвітали та всіх приводили собою в здивування, – усьому цьому протистояти й усе це повалити одним ударом, як вчинив це Господь наш, істинне Боже Слово? Він, викриваючи невидимо оману кожного, один у всіх ворогів викрав усіх людей; і ті, хто поклонявся ідолам, зневажають уже їх, ті, хто дивувався чарам, спалюють чарівницькі книжки; мудреці надають перевагу тлумаченню Євангелія перед усім іншим; кому поклонялися, тих залишають, а над Ким глузували, як над розп’ятим, Того поклоняються, сповідуючи Його Христом Богом; богів, що іменувалися в них богами, виганяють хресним знаменням, а розп’ятого Спасителя в цілому всесвіті іменують Богом і Божим Сином; богів, яким поклонялися елліни, засуджують як огидних, а ті, хто прийняв Христове вчення, – по життю цнотливіші за тих богів. Якщо все це і подібне до цього є справою людською, то нехай, хто хоче, доводить і переконує, що так само було і раніше. Якщо ж усе це не людською, а Божою справою виявляється, і справді є справою Божою, то для чого стільки нечестять невіруючі, не визнаючи Владику, що зробив це? Вони в такій самій омані, як і людина, яка зі справ творіння не пізнає Творця їхнього Бога. Бо якби пізнали Божество Його за тими силами, які явлені Ним у всесвіті, то зрозуміли б, що і тілесні справи Христові суть не людські, а властиві тільки Спасителеві всіх – Божому Слову. Зрозумівши ж це, як сказав Павло, “якби пізнали, то не розп’яли б Господа слави” (1Кор. 2:8
54) Як той, хто бажає побачити Бога, який за самою природою невидимий і зовсім не підлягає баченню, пізнає й осягає Його зі справ, так і той, хто не вбачає розумом своїм Христа, нехай розуміє Його зі справ тілесних, і нехай досліджує, людські це справи, чи Божі, чи Божі. І якщо людські, то нехай сміється; а якщо не людські, а Божеські, то нехай визнає це, і не сміється вже з того, що не повинно бути висміюваним, а краще – здивується, що за допомогою приниженого явленим нам є божественне, через смерть розпростерлось на всіх безсмертя, і через воплочення Слова пізнане і промисел за всіма, і Творець, і Спорудник цього – саме Боже Слово. Воно вочеловечилося, щоб ми обожилися; Воно явило Себе тілесно, щоб ми набули собі поняття про невидимого Отця; Воно зазнало наруги від людей, щоб ми успадкували безсмертя. Саме Воно ні в чому не зазнало шкоди, бо безпристрасне, нетлінне, є першоджерело Слово і Бог; стражденних же людей, заради яких і зазнало це, врятувало і врятувало Своєю безпристрасністю. І взагалі, заслуги Спасителя, здійснені через вочеловечення Його, настільки великі й численні, що побажати зобразити їх – означало б уподібнитися людині, яка спрямувала погляд на морську безодню і хоче перелічити її хвилі. Як неможливо осягнути очима всіх хвиль, тому що почуттю того, хто зазіхнув на це, уявляються безперестанку нові й нові хвилі; так і тому, хто має намір осягнути розумом усі заслуги, здійснені Христом у тілі, неможливо навіть умістити їх у думках, бо ті, хто знову знов постає перед думками, є значно чисельнішими за ті, які, як думає людина, осягнула вже мисленням. Тому краще не наважуватися говорити про всі загалом заслуги Христові, коли і частини їх зобразити неможливо, але згадати ще про єдину, і залишити тобі самому дивуватися усім у сукупності; бо всі вони однаково дивовижні, і хоч би куди звернув хто погляд, усюди його в подив приводить Божество Слова.
55) Отже, після сказаного, гідне твого вивчення, і повинно бути покладено тобою на підставу всього сказаного, і викликати особливе в тобі здивування, що з пришестям Спасителя ідолослужіння вже не збільшувалось, а те, що залишалося досі, применшується і поступово припиняється, так само й еллінська мудрість не має вже успіхів, але й та, що залишалася досі, нарешті зникає, демони не спокушають уже мріями, віщуванням, чаклунством, але тільки-но наважуються й роблять замах на це, як бувають осоромлені знаменням хреста. Коротше ж сказати, зверни увагу на те, що Спасителеве вчення всюди зростає, усяке ж ідолослужіння і все, що протистоїть вірі Христовій, щодня применшується, слабшає й занепадає, і, заглибившись у це, поклонись спільному для всіх Спасителеві, всемогутньому Божому Слову, і засудь те, що їм применшене й обертається на ніщо. Як з явленням сонця темрява не має вже сили, але якщо й залишалася ще десь, виганяється всюди; так, після божественного явлення Божого слова, не має вже сили ідольська темрява, але всі частини всесвіту опромінюються всюди Його вченням. Якщо цар не показується в будь-якій області, але безвихідно залишається в себе в домі, то нерідко буває, що люди бунтівні, зловживши на зло усамітнення царя, привласнюють собі його ім’я, і кожен, прийнявши на себе вигляд царя, спокушає простодушних, а людей вводять в оману ім’ям, чуючи, що цар є, а тим часом вони не бачать його через цілковиту неможливість увійти до нього в дім. Але коли прийде і покаже себе справжній цар; тоді заколотники, що обманювали народ, викриваються його появою, а люди, бачачи справжнього царя, полишають тих, котрі обманювали їх раніше. Так і демони в давнину вводили людей в оману, привласнюючи собі божественну честь, але щойно Боже Слово з’явилося у плоті та відкрило нам Отця Свого, – демонічна омана знищується та припиняється, а люди, споглядаючи на справжнє Отче Слово й Бога, полишають ідолів і визнають уже істинного Бога. А це служить ознакою, що Христос є Боже Слово і Божа Сила. Оскільки людське припиняється, а перебуває глагол Христовий, то ясно для всіх, що те, що припиняється, – тимчасове, а Той, хто перебуває, є Бог і Син Божий, істинне єдинородне Слово.
Глава 9. Висновок
56) Це повинен був я запропонувати тобі, христолюбець, стисло, скільки потрібно для початкового зображення і накреслення Христової віри і божественного Христового до нас пришестя. Якщо ж це послужить для тебе приводом – самому читати Писання і заглибитися в справжній їхній зміст; то зі сказаного в Писаннях дізнаєшся більш повні та зрозумілі подробиці того, що сказано мною; тому що Писання виголошені й написані Богом через мужей богомудрих; а я повідомив твоїй любознавчій думці те, чого навчився в богонатхненних вчителів, які читали ці Писання і стали свідками Божества Христового.
З цих же Писань дізнаєшся і про друге Христове, славне і воістину божественне, до нас знову пришестя, коли Христос прийде вже не в приниженні, а у славі Своїй, не у смиренні, а у притаманній Йому величі, прийде не постраждати, а віддати, зрештою, усім плід Хреста Свого, тобто воскресіння і нетління. І вже не судиться Він, але Сам судить усіх, “що він робив, живучи в тілі, добре чи погане” (2Кор. 5:10 Мф. 26:64 Мф. 24:44 Мф. 24:42 2Кор. 5:10
57) Але для дослідження й істинного розуміння сказаного в Писанні потрібні хороше життя, чиста душа і христоподібна чеснота, щоб розум, досягнувши успіху в цьому, був у змозі досягати бажаного і набувати його, наскільки природному людському єству можливе пізнання про Боже Слово. Бо без чистого розуму і без наслідування життя святих ніхто не зможе розуміти словеса святих. Хто побажає бачити сонячне світло, той, без сумніву, протре і ясним зробить око своє, довівши себе майже до однакової чистоти з тим, що бажає бачити, щоб таким чином око саме стало світлом і побачило сонячне світло. Або, хто забажає оглянути місто чи країну, той, без сумніву, для огляду цього вирушить на саме місце. Так і той, хто бажає осягнути думку богословів, має попередньо очистити й вибілити душу життям і, уподібнюючись у справах святим, наблизитися до них, щоб, ведучи однаковий із ними спосіб життя, розуміти й одкровенне їм Богом, і нарешті, немовби поєднавшись із ними, уникнути гріховних небезпек і вогню за гріхи в день суду, а також сприйняти блага, призначені святим у небесному царстві: “не бачило того око і вухо не чуло, і на серце людині не приходило те, що Бог приготував”, тим, хто живе доброчесно, “і тим, хто любить” Бога і Отця (1Кор. 2:9
З цих же Писань дізнаєшся і про друге Христове, славне і воістину божественне, до нас знову пришестя, коли Христос прийде вже не в приниженні, а у славі Своїй, не у смиренні, а у притаманній Йому величі, прийде не постраждати, а віддати, зрештою, усім плід Хреста Свого, тобто воскресіння і нетління. І вже не судиться Він, але Сам судить усіх, “що він робив, живучи в тілі, добре чи погане” (2Кор. 5:10 Мф. 26:64 Мф. 24:44 Мф. 24:42 2Кор. 5:10
57) Але для дослідження й істинного розуміння сказаного в Писанні потрібні хороше життя, чиста душа і христоподібна чеснота, щоб розум, досягнувши успіху в цьому, був у змозі досягати бажаного і набувати його, наскільки природному людському єству можливе пізнання про Боже Слово. Бо без чистого розуму і без наслідування життя святих ніхто не зможе розуміти словеса святих. Хто побажає бачити сонячне світло, той, без сумніву, протре і ясним зробить око своє, довівши себе майже до однакової чистоти з тим, що бажає бачити, щоб таким чином око саме стало світлом і побачило сонячне світло. Або, хто забажає оглянути місто чи країну, той, без сумніву, для огляду цього вирушить на саме місце. Так і той, хто бажає осягнути думку богословів, має попередньо очистити й вибілити душу життям і, уподібнюючись у справах святим, наблизитися до них, щоб, ведучи однаковий із ними спосіб життя, розуміти й одкровенне їм Богом, і нарешті, немовби поєднавшись із ними, уникнути гріховних небезпек і вогню за гріхи в день суду, а також сприйняти блага, призначені святим у небесному царстві: “не бачило того око і вухо не чуло, і на серце людині не приходило те, що Бог приготував”, тим, хто живе доброчесно, “і тим, хто любить” Бога і Отця (1Кор. 2:9
Переклад українською — Шевчук М.
Глава 1. Творение и падение
1) В предыдущем слове, из многого взяв не многое, но в достаточной мере, рассуждали мы о заблуждении язычников касательно идолов, о суеверии их, и о том, как изобретено оно в начале, именно же, что люди по испорченности своей вымыслили для себя поклонение идолам; а также, по благодати Божией, предложили нечто и о Божестве Отчего Слова, о промышлении и силе Его во вселенной, именно же, что Им благоустрояет все благий Отец, по Его мановению приводится все в движение, и о Нем оживотворяется. Теперь же, блаженный и во истину христолюбивый, будем, согласно с благочестивою верою, говорить о вочеловечении Слова, и божественное Его к нам пришествие (на что иудеи клевещут, над чем эллины издеваются, и чему мы поклоняемся) постараемся объяснить так, чтобы видимое уничижение Слова тем паче возбудило в тебе большее и сильнейшее к Нему благоговение. Ибо чем большему осмеянию подвергается Оно неверными, тем убедительнейшее представляет свидетельство о Божестве Своем. Чего не постигают люди, находя то невозможным, о том доказывает Оно, что это возможно; над чем издеваются люди, как над неприличным, то, по благости Своей, делает Оно благолепным; что люди ухищренно осмеивают, как человеческое, в том силою Своею дает Оно видеть Божественное, при мнимом Своем уничижении, крестом низлагая идольское мечтание, издевающихся же и неверующих невидимо убеждая признать Божество Его и силу.
При изложении же нами всего этого, надобно тебе содержать в памяти сказанное прежде, чтобы, как быть в состоянии уразуметь причину явления во плоти столь великого Отчего Слова, так не подумать, будто бы Спаситель приял на Себя тело по естественному порядку, но утвердиться в той мысли, что Он по естеству бесплотен и есть Слово, однако же, по человеколюбию и благости Отца Своего, для нашего спасения явился нам в человеческом теле. А нам, ведя рассуждение об этом, прилично будет сказать наперед о сотворении вселенной и о Создателе ее Боге, чтобы таким образом всякий мог видеть, как сообразно было обновлению твари совершиться Словом, создавшим ее в начале. Ибо в этом не окажется никакого противоречия, если Отец тем же Словом, Которым создал тварь, соделал и ее спасение.
2) Создание мира и сотворение вселенной многие объясняли различно, и каждый, какое хотел, такое и составлял об этом понятие.
Одни говорят, что все произошло само собою и случайно. Таковы эпикурейцы, которые баснословят против себя, что нет и Промысла во вселенной, утверждая это прямо вопреки очевидному и видимому. Ибо если, как они утверждают, все произошло само собою без Промысла; то надлежало всему произойти однообразно, и быть подобным, а не различным; во вселенной, как в едином теле, надлежало всему быть солнцем или луною, и у людей надлежало целому телу быть или рукою, или глазом, или ногою. Теперь же этого нет; но видим, что одно – солнце, другое – луна, а иное – земля и в человеческих также телах одно – нога, другое – рука, иное – голова. А таковой распорядок дает знать, что произошло это не само собою, даже показывает, что предшествовала этому причина, из которой можно уразумевать и приведшего в порядок и сотворившего вселенную Бога.
Другие же, и в числе их великий у эллинов Платон, рассуждали, что Бог сотворил вселенную из готового и несотворенного вещества; потому что Богу и не возможно было бы сотворить что-либо, если бы не было готового вещества, как и у древоделя должно быть готовое дерево, чтоб мог он сработать что-нибудь. Но утверждающие это не знают, что приписывают тем Богу бессилие. Если не сам Он -виновник вещества, но, вообще, всякое существо творит из вещества готового; то явно, что Он бессилен, потому что ничего действительного не в состоянии произвести без вещества, как и в древоделе, без сомнения, бессилие его- причиной, что, не имея у себя дерева, не может сделать никакой нужной вещи. И в этом предположении,-что, если бы не было вещества, то Бог и не произвел бы ничего,-можно ли уже творцом и создателем назвать того, кто возможность творить получил от другого, именно же, от вещества? Если допустить это предположение, то, по словам их, Бог будет только художник, а не творец бытия, если Он обработывает готовое вещество, а не сам – виновник и вещества. Вообще, не может быть назван Он творцом, если не творит и того вещества, из которого произошло сотворенное.
А еретики вымышляют себе иного Создателя вселенной, кроме Отца Господа нашего Иисуса Христа, и в слепоте своей много о сем велеречат. Господь говорит иудеям: «Несте ли чли, яко сотворивый искони мужеский пол и женский, сотворил я есть? И рече: сего ради оставить человек отца своего и матерь, и прилепится к жене своей, и будета два в плоть едину» (Мф. 19:4-5 Мф. 19:6 Ін. 1:3
3) Так они баснословят; божественное же учение и вера Христова отвергает их суесловие, как безбожие. Оно признает, что вселенная не сама собою произошла, потому что есть о ней Промысл, и не из готового вещества сотворена, потому что Бог не бессилен; но из ничего, вовсе не существовавшую прежде вселенную, привел в бытие Бог Словом, как сказано Моисеем:«в начале сотвори Бог небо и землю» (Бут. 1:1 Євр. 11:3
Преимущественно же пред всем, что на земле, сжалившись над человеческим родом, и усмотрев, что по закону собственного бытия не имеет он достаточных сил пребывать всегда, Бог даровал людям нечто большее: не создал их просто, как всех бессловесных животных на земле, но сотворил их по образу Своему, сообщив им и силу собственного Слова Своего, чтобы, имея в себе как бы некие оттенки Слова и, став словесными, могли пребывать в блаженстве, живя истинною жизнию, и в подлинном смысле – жизнию святых в раю. Но зная также, что человеческое произволение может преклоняться на ту и другую сторону, – данную людям благодать предварительно оградил законом и местом; ибо, введя их в рай Свой, дал им закон, чтобы, если сохранят благодать и пребудут добры, то, кроме обетования им бессмертия на небесах, и жизнь их в раю была беспечальна, безболезненна и беззаботна; а если впадут в преступление, и переменившись сделаются худы, наперед знали о себе, что в смерти претерпят естественное тление, и не будут жить более в раю, но, умирая уже вне его, останутся в смерти и тлении. На это же указывает и божественное Писание, говоря от лица Божия: «от всякаго древа, еже в раи, снедию снеси: от древа же, еже разумети доброе и лукавое, не снесте от него; а в оньже аще день снесте от него, смертию умрете» (Бут. 2:16-17
4) Дивишься, может быть, почему, предположив говорить о вочеловечении Слова, рассуждаем теперь о начале людей. Но и это не чуждо цели нашего рассуждения. Говоря о пришествии к нам Спасителя, необходимо нам сказать и о начале людей. Из этого узнаешь, что наша вина послужила поводом к Его пришествию, и нашим преступлением вызвано человеколюбие Слова, чтобы Господь пришел к нам и явился среди людей. Мы стали побуждением к Его воплощению; для нашего спасения показал Он столько человеколюбия, что принял на Себя человеческое тело и явился в нем.
Так Бог сотворил человека, и возжелал, чтобы пребывал он в нетлении. Но люди, вознерадев и, уклонившись от устремления ума своего к Богу, остановившись же мыслию на злом и измыслив себе его (как сказано об этом в первом слове), подверглись тому смертному осуждению, каким предварительно угрожал им Бог, и не остались уже такими, какими были созданы, но как помыслили, так и растлились, и смерть, воцарившись, овладела ими; потому что преступление заповеди возвратило их в естественное состояние, чтобы, как сотворены были из ничего, так и в самом бытии, со временем, по всей справедливости потерпели тление. Ибо, если, некогда по природе быв ничто, призваны в бытие явлением и человеколюбием Слова; то следовало, чтобы в людях, по истощании в них понятия о Боге и по уклонении к не-сущему (ибо злое есть не сущее, а доброе есть сущее, как произшедшее от сущего Бога), истощилось и продолжающееся навсегда бытие. А это и значит, разрешившись оставаться в смерти и тлении. Ибо человек, как сотворенный из ничего, по природе смертен; но, по причине подобия Сущему, если бы сохранил оное устремлением к Нему ума своего, мог замедлять в себе естественное тление, и пребыл бы нетленным, как говорит Премудрость: «хранение законов утверждение нерастления» (Прем. 6:19 Пс. 81:6-7
5) Бог не только сотворил нас из ничего, но, по благодати Слова, даровал нам и жизнь по Богу. Но люди, уклонившись от вечнаго, и по совету диавола обратившись к тленному, сами для себя стали виновниками тления в смерти; потому что, как сказано выше, по природе они были тленны, но свойственного им по природе избегли бы по благодати, как причастники Слова, если бы пребыли добрыми; по причине соприсущего им Слова, не приблизилось бы к ним естественное тление, как говорит и Премудрость: «Бог созда человека в неистление», и во образ собственной Своей вечности: «завистию же диаволею смерть вниде в мир» (Прем. 2:23-24 Рим. 1:26-27
Глава 2. Божественная дилемма и ее решение в воплощении
6) Когда же смерть более и более овладевала чрез это людьми и тление в них оставалось; тогда род человеческий растлевался, словесный же и по образу созданный человек исчезал, и Богом совершенное дело гибло; потому что, как сказано выше, смерть превозмогала над нами по силе уже закона, и невозможно было избежать закона, так как он, по причине преступления, постановлен был Богом. Выходило нечто, в подлинном смысле, и ни с чем несообразное и вместе неприличное. Ни с чем несообразно было Богу, изрекши слово, солгать, и человеку, когда узаконено Богом, чтобы он, если преступит заповедь, смертию умер, не умирать по преступлении, слову же Божию остаться нарушенным. Тогда не было бы в Боге правды, если бы, когда сказано Богом, что умрешь, человек не умер. Но также и неприлично было, чтобы однажды сотворенные разумные существа и причастные Слова Его погибли, и чрез тление опять обратились в небытие. Это не достойно было бы благости Божией, чтобы сотворенное Богом растлевалось от обольщения людей диаволом. С другой стороны, всего не приличнее было в людях, или по собственному их нерадению или по бесовскому обольщению, уничтожиться Божию художеству.
Итак, когда истлевали словесные твари и гибли такия Божия произведения, что надлежало сделать Богу, Который благ? Попустить ли, чтоб тление над ними превозмогло, и смерть ими обладала? Какая же была нужда сотворить их в начале? Надлежало бы лучше не творить, нежели сотворенным оставаться непризренными и гибнуть. Если Бог сотворив оставляет без внимания, что произведение Его истлевает; то из такого нерадения в большей мере познается бессилие, а не благость Божия, нежели когда бы не сотворил Он людей в начале. Если бы не сотворил; то никто и не подумал бы вменять этого в бессилие. А когда сотворил и привел в бытие, вовсе было бы ни с чем несообразно гибнуть произведениям, и особенно в виду Сотворившего. Итак, надлежало не попускать, чтоб люди поглощались тлением, потому что это было бы неприлично Божией благости и не достойно ее.
7) Но как и сему надлежало быть; так, с другой опять стороны, противополагалась тому справедливая в Боге причина,-пребыть ему верным законоположению Своему о смерти. Ибо для нашей же пользы и для нашего сохранения ни с чем несообразно было оказаться лжецом Отцу истины – Богу. Итак, чему надлежало быть в этом случае, или что надобно было соделать Богу? Потребовать у людей покаяния в преступлении? Это можно бы признать достойным Бога, рассуждая, что, как преступлением впали люди в тление, так покаянием достигли бы опять нетления. Но покаянием не соблюлась бы справедливость в отношении к Богу. Опять не был бы Он верным Себе, если бы смерть перестала обладать людьми. Притом, покаяние не выводит из естественного состояния, а прекращает только грехи. Если бы прегрешение только было, а не последовало за ним тления; то прекрасно было бы покаяние.
Если же люди, вследствие предшествовавшего преступления, однажды сделались подвластными естественному тлению, и утратили благодать Божия образа; то чему иному надлежало совершиться? Или в ком ином была потребность для возвращения таковой благодати и для воззвания человеков, кроме Бога – Слова, из ничего сотворившего вселенную в начале? Ему принадлежало – и тленное привести опять в нетление, и соблюсти, что всего справедливее было для Отца. Поелику Он – Отчее Слово и превыше всех; то естественным образом Он только один мог все воссоздать, Он один довлел к тому, чтобы за всех пострадать и за всех ходатайствовать пред Отцом.
8) Посему-то бесплотное, нетленное, невещественное Божие Слово приходит в нашу область, от которой и прежде не было далеким; потому что ни одна часть творения не осталась лишенною Его, но, пребывая со Отцом Своим, наполняет Оно и всю вселенную во всех частях ее. Но приходит, снисходя Своим к нам человеколюбием и явлением среди нас. И видя, что словесный человеческий род гибнет, что смерть царствует над людьми в тлении; примечая также, что угроза за преступление поддерживает в нас тление, и несообразно было бы отменить закон прежде исполнения его; примечая и неприличие совершившегося, потому что уничтожалось то, чему само Оно было Создателем; примечая и превосходящее всякую меру злонравие людей, потому что люди постепенно до нестерпимости увеличивали его ко вреду своему; примечая и то, что все люди повинны смерти, – сжалилось Оно над родом нашим, умилосердилось над немощию нашею, снизошло к нашему тлению, не потерпело обладания смерти, и чтоб не погибло сотворенное, и не оказалось напрасным, что соделано Отцом Его для людей, – приемлет на Себя тело, и тело нечуждое нашему. Ибо не просто восхотело быть в теле и не явиться только пожелало. А если бы восхотело только явиться, то могло бы совершить Свое Богоявление и посредством иного совершеннейшаго. Но приемлет наше тело, и не просто, но от пречистой, нерастленной, неискусомужней Девы, тело чистое, нимало неприкосновенное мужескому общению. Будучи Всемощным и Создателем вселенной, в Деве уготовляет в храм Себе тело, и усвояет Себе оное, как орудие, в нем давая Себя познавать и в нем обитая. И таким образом, у нас заимствовав подобное нашему тело, потому что все мы были повинны тлению смерти, за всех предав его смерти, приносит Отцу. И это совершает Оно по человеколюбию для того, чтобы с одной стороны, Поелику все умирали, закону об истлении людей положить конец тем, что власть его исполнилась на Господнем теле, и не имеет уже места в рассуждении подобных людей; а с другой стороны, людей обратившихся в тление снова возвратить в нетление, и оживотворить их от смерти, присвоением Себе тела и благодатию воскресения уничтожая в них смерть, как солому огнем.
9) Слово знало, что тление не иначе могло быть прекращено в людях, как только непременною смертию; умереть же Слову, как бессмертному и Отчему Сыну, было невозможно. Для сего-то самого приемлет Оно на Себя тело, которое бы могло умереть, чтобы, как причастное над всеми Сущего Слова, довлело оно к смерти за всех, чтобы ради обитающего в нем Слова пребыло нетленным, и чтобы, наконец, во всех прекращено было тление благодатию воскресения. Потому, восприятое Им на Себя тело принося на смерть, как жертву и заклание, свободное от всякой скверны, этим приношением сходственного во всех подобных уничтожило немедленно смерть. Ибо Слово Божие, будучи превыше всех, и Свой храм, Свое телесное орудие, принося в искупительную за всех цену, смертию Своею совершенно выполнило должное, и таким образом, посредством подобного тела со всеми сопребывая, нетленный Божий Сын, как и следовало, всех облек в нетление обетованием воскресения. И самое тление в смерти не имеет уже власти над людьми, ради Слова, вселившегося в них посредством единого тела. Если великий Царь входит в какой-либо великий город и вселяется в одном из домов его; то без сомнения высокой чести удостоивается такой город, и никакой враг или разбойник не нападет и не разорит его; скорее же приложат о нем все рачение, ради царя, вселившегося в одном из домов его. Так было и с Царем вселенной; когда пришел Он в нашу область и вселился в одно из подобных нашим тел; тогда прекратились, наконец, вражеские злоумышления против людей, уничтожилось тление смерти, издревле над ними превозмогавшее. Ибо погиб бы род человеческий, если бы Владыка и Спаситель всех, Сын Божий, не пришел положить конец смерти.
10) И это великое дело, подлинно, всего более приличествовало Божией благости. Если царь, построив дом или город, когда по нерадению живущих в нем, нападут на него разбойники, не оставляет его вовсе без призрения, но защищает и спасает, как собственное свое произведение, взирая не на нерадивость жителей, но на то, что прилично ему самому: то тем паче всеблагий Бог, Отчее Слово, когда сотворенный Им род человеческий снизошел в тление, – не презрел его, но превзошедшую смерть стер приношением собственного Своего тела, нерадение же людей исправил Своим учением, все человеческое исполнив Своею силою. Удостоверение же в этом может всякий найти у Богословов самого Спасителя, читая в писаниях их, когда говорят: «ибо любы Христова обдержит нас суждших сие: яко аще Един за всех умре, то убо вси умроша, и за всех умре, да не ктому себе живем» , но за нас «умершему и воскресшему» от мертвых Господу нашему Иисусу Христу (2Кор. 5:14-15 Євр. 2:9 Євр. 2:10 Євр. 2:14-15 1Кор. 15:21-22
Такова первая причина Спасителева вочеловечения. Но из следующаго можно всякому дознать, что благое пришествие Его к нам имело и другия важные причины.
Глава 3. Божественная дилемма и ее решение в воплощении (продолжение)
11) Обладающий всеми Бог, когда собственным Словом Своим сотворил человеческий род, видя также немощь человеческаго естества, а именно, что не имеет оно достаточных сил – само собою познать Создателя и вообще приобрести себе понятие о Боге, потому что Бог не рожден, а твари произошли из ничего, Бог бесплотен, а люди по телу созданы где-то долу, и вообще, всему сотворенному многого не достает к уразумению и ведению Сотворшего, примечая, говорю, это и, сжалившись опять над родом человеческим, как Благий, не оставил людей лишенными ведения о Нем, чтобы и самое бытие не сделалось для них бесполезным. Ибо какая польза быть сотворенными, и не знать Творца своего? Или как люди могли быть словесными, не зная Отчего Слова, Которым сотворены?
Ничем не отличались бы они от бессловесных, если бы ничего не познавали, кроме земного. Для чего бы и создал их Бог, если бы не восхотел, чтоб они познавали Его? Посему-то, чтобы люди не оставались неведущими Бога, как Благий, сообщает им собственный Свой образ, – Господа нашего Иисуса Христа, и творит их по образу и по подобию Своему, чтобы при таковой благодати, представляя себе Образ, разумею же Отчее Слово, могли приобретать понятие о самом Отце, и познавая Творца, жить благополучною и подлинно блаженною жизнию.
Но несмысленные люди, вознерадев также и о такой данной им благодати, столько уклонились от Бога, и до того омрачились в душе своей, что не только предали забвению понятие о Боге, но стали вымышлять себе одно вместо другого. Ибо вместо истины соорудили себе идолов, сущему Богу предпочли несущее, служа твари вместо Творца, а что хуже всего, честь Божию перенесли на дерева, на камни, на всякое вещество, и на людей, и делали еще худшее этого, как говорено было в предыдущем слове. Дошли же они до такого нечестия, что начали, наконец, покланяться бесам, и, выполняя их пожелания, наименовали их богами, и непрестанно более опутываясь неистовыми страстями, какие возбуждали в них бесы, в угодность им (о чем говорено было прежде) стали приносить в жертву бессловесных животных и закалать людей. Потому обучались у них и волшебству; по местам обольщали людей прорицалища; причины рождения и бытия своего стали все приписывать звездам и всему, что на небе, ни о чем ином не помышляя, кроме видимого. Вообще, все исполнено стало нечестия и беззакония; только Бог и Слово Его не были познаваемы, хотя не скрывал Он Себя от людей в неизвестности, и не простое дал им о Себе ведение, но многообразно и многократно раскрывал им оное.
12) Ибо хотя и благодать, сообщенная в образе Божием, достаточна была к тому, чтобы привести к познанию Бога – Слова, и чрез Него к познанию Отца; однако же Бог, зная немощь людей, промышлял о них и в случае их нерадения, чтобы, если и вознерадят познавать Бога в самих себе, не оставались в неведении о Создателе, имея пред очами дела творения. Поелику же нерадение постепенно нисходило к худшему; то Бог не оставил опять без промышления Своего и таковую человеческую немощь, дав закон и послав к людям известных им Пророков, чтобы, если обленятся возвести взор на небо и познать Творца, близ себя имели учение; потому что люди всего ближе могут учиться лучшему у людей же. Итак, взирая на величие неба и рассматривая стройность творения, можно было людям познавать и Вождя твари – Отчее Слово, Которое Своим о всем промышлением всем дает познавать и Отца, и для того приводит вселенную в движение, чтоб все чрез Него познавали Бога. Или если и это было тяжело для них; то могли они беседовать со святыми и от них узнать Создателя всех Бога и Отца Христова, узнать, что поклонение идолам есть безбожие и исполнено всякого нечестия. А познав закон, можно им было также прекратить все беззакония и жить добродетельною жизнию. Ибо закон дан был не для одних иудеев, и не ради их одних посылались Пророки; но хотя к иудеям они посылались и иудеями были гонимы, однако же, для целой вселенной служили священным училищем ведения о Боге и внутренней жизни. Такова была Божия благость, таково человеколюбие. Однако же, люди, препобеждаемые минутными удовольствиями, бесовскими мечтаниями и прелестями, не возвели взора к истине, но обременяли себя еще большим числом зол и грехов, так что казались уже не словесными тварями, но по нравам можно было признать их бессловесными.
13) Посему, когда люди в такой мере обессловесились, и бесовская прелесть повсюду столько затмила и сокрыла ведение об истинном Боге, что надлежало соделать Богу? Прейти ли молчанием все это? Попустить ли, чтобы люди обольщаемы были демонами, и не знали Бога? Какая же была нужда созидать человека в начале по образу Божию? Надлежало, просто сотворить его бессловесным, или сотворенному словесным не жить ему жизнию бессловесных. Какая вообще была потребность приобрести человеку понятие о Боге в начале? Если теперь не достоин он этого приобретения, то не надлежало давать ему и в начале. На что же было потребно это сотворшему Богу, или какая в этом слава Ему, если сотворенные им люди не покланяются Ему, но других признают творцами своими? Оказывается, что Бог создал их не для Себя, а для других. Царь, хотя и человек, однако же не попускает, чтобы основанные им города отдавались в рабство другим или прибегали к кому иному; но напоминает им писаниями, не редко же посылает к ним друзей, а если потребует нужда, приходит и сам пристыдить их, наконец, присутствием своим, только бы не раболепствовали они другим, и труд его не стал бы напрасен. Не тем ли паче пощадит Бог Свои твари, чтоб не уклонялись оне от Него и не служили не-сущему, особливо же, когда такое уклонение делается для них причиною погибели и уничтожения? Не надлежало же погибнуть соделавшимся однажды причастниками Божия образа.
Итак, что должно было соделать Богу? Или чему надлежало совершиться, как не обновлению созданного по Образу, чтобы чрез этот Образ люди опять могли познать Бога? А это могло ли совершиться, если бы не пришел Сам Образ Божий, Спаситель наш Иисус Христос? Не могло совершиться это чрез людей, потому что сами они сотворены по образу; не могло – и чрез Ангелов; потому что и они не образы. Посему-то Божие Слово пришло самолично, чтобы Ему, как Отчему Образу, можно было воссоздать по образу сотворенного человека. С другой стороны, опять не совершилось бы это, если бы не были уничтожены смерть и тление. Посему-то Слову нужно было принять на Себя смертное тело, чтобы Им, наконец, могла быть уничтожена смерть, и люди опять обновились по образу. Итак, для дела сего не довлел никто другой, кроме Отчего Образа.
14) Поелику написанный на дереве лик сделался невидным от внешних нечистот, то надобно было опять прийдти тому, чей это лик, чтоб на том же веществе можно было возобновить изображение; ибо ради изображенного лика и самое вещество, на котором он написан, не бросается, но восстановляется на нем лик. Подобно сему и всесвятой Сын Отца, как Отчий образ, пришел в наши страны, чтобы обновить человека созданного по сему Образу, и как бы взыскать погибшего оставлением грехов, как и Сам говорит в Евангелиях: «прииде взыскати, и спасти погибшего» (Мф. 18:11 Ін. 3:3
Поелику же идолобесие и безбожие овладели вселенною, и сокрыто стало ведение о Боге; то кому было научить вселенную об Отце? Если скажут – человеку; то невозможно было людям обойти всю подсолнечную; они по природе своей не были бы в состоянии совершить такой путь, не могли бы заслужить в этом и вероятия, не имели бы и достаточных сил, чтоб самим собою противостать такому бесовскому обольщению и мечтанию. Поелику все были душевно поражены и приведены в смятение бесовскою прелестию и идольскою тщетою; то как можно было людям переуверить человеческую душу и человеческий ум, когда не могли их и видеть? А чего не видит кто, может ли то преобразовать? Но может быть скажут, что для этого достаточно было твари. Но если бы достаточно было твари, то не произошло бы стольких зол. Тварь была; но тем не менее люди погрязали в том же заблуждении о Боге. Посему, в ком была опять потребность, как не в Боге – Слове, Который видит и душу и ум, все в тварях приводит в движение, и чрез тварей дает познавать Отца? Тому, Кто собственным Своим промышлением и благоустроением вселенной учит об Отце, надлежало и возобновить это учение. Как же бы совершилось это? Скажут, может быть: это можно было совершить тем же способом, то есть, снова показать делами творения, что нужно знать о Боге. Но это было уже мало надежно, и вовсе ненадежно; потому что люди и прежде оставили это без внимания, и очи их устремлены были уже не горе, но долу.
Посему-то, желая оказать людям верную помощь, Слово Божие приходит как человек, приемля на Себя тело подобное телам человеческим, и помогает дольним, то есть, телесными своими делами, чтобы те, которые не восхотели познать Его из промышления Его о вселенной и из управления ею, хотя из телесных Его дел познали Божие во плоти Слово, а чрез него и Отца.
15) Как добрый учитель, попечительный об учениках своих, снисходя к тем, которые не способны воспользоваться высшими познаниями, конечно, преподает им познания низшие; так поступило и Божие Слово, как говорит и Павел: «понеже бо в премудрости Божией не разуме мир премудростию Бога, благоизволил Бог буйством проповеди спасти верующих» (1Кор. 1:21 Мф. 18:11 Лк. 19:10
16) Поелику мысль человеческая однажды ниспала в чувственное, то Слово благоволило соделать Себя видимым, посредством тела, чтобы, став человеком, обратить на Себя внимание людей, отвлечь к Себе чувства их, и когда увидят Его человеком, теми делами, какия производит Он, убедить их наконец, что Он – не только человек, но и Бог, Слово и Премудрость истинного Бога. Это намереваясь выразить, и Павел говорит: «в любви вкоренени и основани, да возможете разумети со всеми святыми, что широта и долгота и глубина и высота, разумети же преспеющую разум любовь Христову, да исполнитеся во всяко исполнение Божие» (Еф. 3:17-19
17) Он не был так объят телом, чтобы, когда был в теле, тогда не был и вне тела, и когда приводил в движение тело, тогда вселенная лишена была Его действия и промышления. Но, что всего удивительнее, Он, как Слово, ничем не был содержим, а наипаче Сам все содержал. И как, пребывая в целой твари, хотя по сущности Он вне всего, однако же, силами Своими присущ во всем, все благоустрояя, на все и во всем простирая Свое промышление, оживотворяя и каждую тварь и все твари в совокупности, объемля целую вселенную, и не объемлясь ею, но весь всецело пребывая в едином Отце Своем; так, и в человеческом пребывая теле, и Сам оживотворяя его, вне всякого сомнения, оживотворял и вселенную, пребывал во всех тварях, и был вне вселенной, давал познавать Себя в теле делами, и не переставал являть Себя в действиях на вселенную. Душе свойственно, хотя рассматривать в помыслах и то, что вне ее тела, однако же, не простирать своих действий на что-либо вне ее тела, и своим присутствием не приводить в движение, что отдалено от тела.
Человек, когда думает о чем-либо отдаленном, чрез это не приводит еще отдаленного в движение, и не переносит с одного места на другое. И если кто сидит у себя в доме, и размышляет о том, что на небе, то не движет еще чрез это солнца и не обращает неба; но, хотя видит их движущимися и сотворенными, однако же, не может поэтому произвести их. Не таково было Божие Слово в человеке. Оно не связывалось телом; а напротив того, Само наипаче обладало им; посему, и в теле Оно было, и находилось во всех тварях, и было вне существ, и упокоевалось в Едином Отце. И, что чуднее всего, провождало жизнь, как человек, все оживотворяло, как Слово, и сопребывало со Отцом, как Сын. Посему, когда рождала Дева, Оно не страдало, и пребывая в теле, не сквернилось, но напротив того, освящало наипаче и тело; потому что, и пребывая во всех тварях, не делается Оно всему причастным; а напротив того, все Им наипаче оживотворяется и питается. Если и солнце, Им сотворенное и нами видимое, круговращаясь на небе, не сквернится прикосновением к земным телам и не омрачается тьмою, а напротив того, само их освещает и очищает, то тем паче всесвятое Божие Слово, Творец и Господь солнца, давая познавать Себя в теле, не прияло на Себя скверны, а напротив того, будучи нетленным, оживотворяло и очищало и смертное тело. Ибо сказано: «Иже греха не сотвори, ни обретеся лесть во устех Его» (1Пет. 2:22
18) Посему, когда богословствующие о Слове говорят, что Оно ест, пиет, и родилось; тогда знай, что тело, как тело, родилось и питалось приличною пищею, само же сопребывающее в теле Божие Слово, все благоустрояя, и тем, что совершало Оно в теле, показывало в Себе не человека, но Божие Слово. Говорится же это о Нем потому, что тело, которое вкушало пищу, родилось, страдало, было телом не кого-либо другого, но Господа. И Поелику Господь стал человеком; то прилично было говорить о Нем и это, как о человеке, чтобы явствовало, что действительно, а не мечтательно, имеет Он тело.
Но как из сего познавали Его присущим телесно, так делами, какия совершил чрез тело, давал Он разуметь в Себе Божия Сына. Посему-то к неверным иудеям и взывал, говоря: «аще не творю дела Отца Моего, не имите Ми веры: аще ли творю, аще и Мне не веруете, делом Моим веруете: да разумеете и познаете, яко во Мне Отец, Аз во Отце» (Ін. 10:37-38
Глава 4. Смерть Христа
19) Все же благоугодно было сотворить Спасителю, чтобы люди, которые не познавали Его о всем промышления и не уразумевали Божества Его из творения, хотя бы возбужденные телесными Его делами, возвели к Нему взор, а чрез Него приобрели себе понятие ведения об Отце, по сказанному выше, из частного заключая о промышлении Его в целой вселенной. Ибо, видя власть Его над бесами, или видя, что бесы исповедуют Его Господом своим, кто еще станет колебаться мыслию, что Он – Божий Сын, Божия Премудрость и Сила? Он соделал, что и самая тварь не умолчала, но, что всего чуднее, во время смерти, лучше же сказать, во время торжества Его над смертию, то есть, на кресте, вся тварь исповедала, что познаваемый и страждущий в теле не просто есть человек, но Божий Сын и Спаситель всех. Ибо, когда солнце отвратило зрак свой, земля потряслась, горы распались, все пришли в ужас; тогда показывало это, что Распятый на кресте Христос есть Бог, а вся тварь – раба Его, страхом своим свидетельствующая о присутствии Владыки.
Так Бог – Слово явил Себя людям в делах. Но следует описать также и конец пребывания Его в теле и обращения с людьми, сказать, какова была телесная Его смерть (тем паче, что в этом главизна нашей веры, и это в устах у всех вообще людей), чтобы знать тебе, каким образом и из этого, ничем не менее, познается во Христе Бог и Божий Сын.
20) Что касается до причины пришествия Его во плоти, то, сколько было возможно, отчасти и по мере сил нашего разумения, объяснили мы это выше; а именно сказали, что приложить тленное в нетление – не иному кому принадлежало, как Спасителю оного, и в начале сотворившему вселенную из ничего, что в людях снова воссоздать образ – не иному кому было свойственно, как Отчему Образу, что смертное воскресить бессмертным – не иному кому было свойственно, как источной жизни – Господу нашему Иисусу Христу, что научить об Отце, упразднить же идольское служение – не иному кому принадлежало, как вселенную приводящему в благоустройство Слову, единому, Единородному, истинному Отчему Сыну. Поелику же, наконец, надлежало заплатить долг, лежащий на всех; ибо, по сказанному выше, должны были все умереть, что и было главною причиною Его пришествия; то после того, как доказал Божество Свое делами, приносить, наконец, и жертву за всех, вместо всех предавая на смерть храм Свой, чтобы всех соделать свободными от ответственности за древнее преступление, о Себе же, в нетленном теле Своем явив начаток общего воскресения, доказать, что Он выше и смерти.
И не дивись, что многократно говорим тоже и о том же. Поелику беседуем о Божием благоволении; то много раз изъясняем одну и ту же мысль, чтобы не оказалось что-либо опущенным, и не подпали мы обвинению, что сказанное нами неудовлетворительно. Ибо лучше подвергнуться порицанию за тождесловие, нежели опустить что-либо такое, о чем должно было написать.
Итак, тело, Поелику имело оно общую со всеми телами сущность, и было телом человеческим, хотя, по необычайному чуду, образовалось из единыя Девы, однако же, будучи смертным, по закону подобных тел, подверглось смерти; по причине же снизшествия в него Слова, не потерпело свойственного телесной природе тления, а напротив того, ради вселившегося в нем Божия Слова, пребыло вне тления. И чудным образом в одном и том же совершилось то и другое: и смерть всех приведена в исполнение в Господнем теле, и уничтожены им смерть и тление ради соприсущего в нем Слова. Нужна была смерть, и надлежало совершиться смерти за всех, во исполнение долга лежащего на всех. Посему-то, как сказано выше, Поелику не возможно было умереть Слову, потому что Оно бессмертно, – прияло Оно на Себя тело, которое могло умереть, чтобы, как Свое собственное, принести его за всех, и как за всех пострадавшему, по причине пребывания Своего в теле, «упразднить имущаго державу смерти, сиречь, диавола, и избавить сих, елицы страхом смерти повинни беша работе» (Євр. 2:14-15
21) Поелику умер за нас общий всех Спаситель; то несомненно, что мы, верные о Христе, не умираем уже теперь смертию, как древле, по угрозе закона, потому что таковое осуждение отменено; но с прекращением и уничтожением тления благодатию воскресения, по причине смертности тела, разрешаемся уже только на время, какое каждому определил Бог, да возможем улучить лучшее воскресение. Наподобие семян, ввергаемых в землю, мы разрешаясь не погибаем, но как посеянные воскреснем; потому что смерть упразднена по благодати Спасителя. Посему-то и блаженный Павел, соделавшись для всех поручителем в воскресении, говорить: «Подобает тленному сему облещися в нетление, и мертвенному сему облещися в бессмертие. Егда же тленное сие облечется в нетление, и смертное сие облечется в бессмертие, тогда будет слово написанное: пожерта бысть смерть победою. Где ти смерть жало? Где ти аде победа» (1Кор. 15:53-55
Скажут: если нужно было Ему за всех предать тело на смерть; то почему не сложил с Себя тела, как человек, наедине, но простерся и до распятия? Приличнее было бы сложить с Себя тело с честию, нежели претерпеть вместе с поруганием такую смерть. – Смотри же, такое возражение не есть ли опять человеческое? А что совершено Спасителем, то – по истине божественно и по многим причинам достойно Его Божества. Во-первых, смерть, приключающаяся людям, приходит к ним по немощи их естества; не могут они долго пребывать в жизни, и со временем разрушаются; потому приключаются с ними болезни, они изнемогают и умирают. Господь же не немощен, но Божия Сила, Божие Слово, источная Жизнь. Посему, если бы сложил с Себя тело где-либо наедине и, как обычно людям, на одре, то подумали бы, что и Он потерпел это по немощи естества, и ничем не преимущественнее прочих людей. Поелику же Он – Жизнь и Божие Слово, и смерти надлежало совершиться за всех; то, как Жизнь и Сила, Собою укреплял тело, когда же надлежало совершиться смерти, не в Себе, но от других заимствовал предлог к совершению жертвы; потому что не надлежало терпеть болезни Господу, врачующему болезни других, и также не надлежало изнемогать телу, в котором Он подкреплял других в немощах. Но почему же и смерти не воспретил так же, как и болезни? Потому что для принятия смерти имел Он тело, и неприлично было воспретить смерти, чтобы не воспрепятствовать и воскресению. А также неприлично было, чтобы и болезнь предшествовала смерти; иначе вменилось бы это в немощь Явившемуся в теле. Но разве не алкал Он? Да, алкал по свойству тела, но не истаевал гладом; потому что облекшийся в тело был Господь. Посему-то, хотя умерло тело для искупления всех, но не видело тления; ибо воскресло всецелым; потому что было телом не кого-либо иного, но самой Жизни.
22) Скажет кто-нибудь: надлежало укрыться от злоумышления иудеев, чтобы тело Свое сохранить совершенно бессмертным. – Пусть слышит таковой, что и это неприлично было Господу. Слову Божию, истинной Жизни, как неприлично было самому нанести смерть телу Своему, так не свойственно было избегать смерти наносимой другими, и не преследовать смерть до истребления. Посему справедливо поступил Господь, что не сложил с Себя тела сам, а также и не избегал злоумышляющих иудеев. Такое дело не немощь показывало в Слове, а напротив того, давало уразуметь в Нем Спасителя и Жизнь; потому что ожидал смерти, чтобы ее истребить, и наносимой смерти спешил положить конец для спасения всех. Сверх того, Спаситель пришел положить конец не Своей смерти, но смерти всех людей; почему не собственною смертию (как Жизнь и не имел Он смерти) сложил с Себя тело, но принял смерть от людей, чтобы и эту смерть, коснувшуюся к телу Его, истребить совершенно.
Притом, и из следующаго можно видеть, почему Господне тело имело таковую кончину. У Господа главною целию было воскресение тела, которое имел Он совершить; ибо знамением победы над смертию служило то, чтобы всем показать оное, всех уверить, что совершено Им уничтожение тления и даровано уже нетление телам. И как бы всем в залог этого нетления и в признак будущего для всех воскресения, соблюл Он тело Свое нетленным. Посему, если бы тело пострадало от болезни, и Слово в виду всех разрешилось от тела; то Врачующему болезни других не прилично было бы не позаботиться о собственном Своем орудии, изнуряемом болезнями. Как поверили бы, что отгонял Он немощи других, если бы изнемог у Него собственный храм? Или стали бы смеяться, что не может удалить от Себя болезни, или почли бы не человеколюбивым и к другим, потому что может, и не делает.
23) А если бы без какой-либо болезни, без какого-либо страдания, где-либо наедине, в особом месте, или в пустыне, или в доме, или где бы-то ни было, сокрыл Он тело, и потом, опять внезапно явившись, сказал о Себе, что воскрес из мертвых; то все почли бы это за баснь; и слову Его о воскресении не поверили бы тем паче, что вовсе не было бы свидетельствующаго о смерти Его; воскресению же должна предшествовать смерть; потому что без предшествовавшей смерти не было бы и воскресения. Посему, если бы смерть тела приключилась где-либо втайне; то, Поелику смерть была невидима и совершилась не при свидетелях, – и воскресение тела было бы не явно и не засвидетельствовано. И почему бы воскресши стал проповедовать о воскресении, когда смерти попустил совершиться не явно? Или почему бы, – когда в виду всех изгонял бесов, слепому от рождения возвратил зрение, и воду претворил в вино, удостоверяя тем, что Он – Божие Слово, – не показать в виду всех, что смертное нетленно, в удостоверение, что Он – Жизнь? Как и ученики Его возымели бы дерзновение проповедывать воскресение, не имея права сказать, что прежде Он умер? Или как поверили бы им, когда бы стали утверждать, что сперва была смерть, а потом воскресение, если бы свидетелями смерти не имели тех самых, пред кем с дерзновением утверждали это? Если и в том случае, когда и смерть и воскресение совершились в виду у всех, тогдашние фарисеи не хотели верить, но даже и видевших воскресение принуждали отрицать его; то без сомнения, если бы совершилось это скрытно, -сколько придумали бы предлогов к неверию? Как же показаны были бы и конец смерти и победа над нею, если бы не в виду всех, призвав смерть, обличил ее, что она уже мертва, истощенная нетлением тела?
24) Но нужно предупредить нам своим ответом то, что могут сказать другие. Ибо скажут, может быть, и это: если смерти Его надлежало совершиться в виду всех и быть засвидетельствованною, чтоб поверили и слову о воскресении; то надлежало бы хотя придумать славную смерть, чтоб избежать по крайней мере безчестия креста. – Но если бы так поступил, то подал бы о Себе подозрение, что имеет силу не над всякою смертию, а только над тою, которую придумал для Себя; и тем не меньший был бы опять предлог к неверию в воскресение. Посему-то не от Него, но по злоумышлению, приключилась телу смерть, чтобы Спасителю истребить ту самую смерть, какую люди нанесли Ему. И как доблестный борец, высокий и разумом и мужеством, не сам себе избирает противников, чтобы не подать подозрения, будто бы иных страшится, но предоставляет это власти зрителей, особливо – если неприязненны ему, чтоб низложив того, кто будет противопоставлен ему, удостоверить в своем превосходстве пред всеми: так и Жизнь всех, Господь и Спаситель наш Христос, не от Себя придумал смерть телу, чтобы не показаться боящимся другой какой смерти, но, приемля смерть от других, и именно от врагов, какую они почли ужасною, бесчестною и ненавистною, такую и претерпел на кресте, чтобы, и ее низложив, о Себе удостоверить, что Он есть Жизнь, державу же смерти упразднить совершенно. И совершилось весьма чудное и необычайное дело: думали нанести смерть бесчестную, но она-то и послужила знамением победы над самою смертию.
Для чего не претерпел Иоанновой смерти чрез усекновение главы, не претрен, как Исаия? – Для того, чтобы и в смерти сохранить тело не раздробленным и всецелым, а потому, чтобы и предлога не было намеревающимся разделять Церковь.
25) И это в ответ внешним, которые любят много умствовать. Но и из нас кто-нибудь, не по любопрительности, а из любоведения, может спросить: для чего претерпел не иное что, а крест? -Пусть слышит и он, что пострадать так, а не иначе, к нашей служило пользе; и для нас – всего лучше, что претерпел это Господь. Ибо, если пришел Он на Себе понести клятву, на нас бывшую, то, как бы иначе стал клятвою, если бы не принял смерть бывшую под клятвою? Но это – крест; ибо так написано:«проклят висяч на древе» (Повт. 21:23 Гал. 3:13 Еф. 2:14 Ін. 12:32 Еф. 2:2 Євр. 10:20 Лк. 10:18 Пс. 23:7
Глава 5. Воскресение
26) Итак, смерть за нас на кресте была прилична и сообразна с делом; причина к тому оказывается во всех отношениях достаточною, и ведет к верным заключениям, что спасению всех надлежало совершиться не иначе, как крестом. Ибо и в этом случае, то есть, на кресте, Господь не оставил Себя не явленным, но сверх всего соделал и то, что и тварь засвидетельствовала о присутствии ее Создателя.
Храм же Свой – тело не надолго оставил в таком состоянии, но, показав только мертвым от приражения к нему смерти, немедленно и воскресил в третий же день, вознося с Собою и знамение победы над смертию, то есть, явленное в теле нетление и непричастность страданию. Мог бы Он и в самую минуту смерти воздвигнуть тело и показать снова живым; но прекрасно и предусмотрительно не соделал сего Спаситель; потому что сказали бы, что тело вовсе не умирало, или что не совершенная коснулась его смерть, если бы в тоже время показал и воскресение. И если бы смерть и воскресение последовали в тот же промежуток времени; то, может быть, не явною соделалась бы слава нетления. Посему-то, чтобы показать тело мертвым, Слово и пострадало среди дня, и в третий день всем показало тело нетленным. Чтобы показать смерть в теле, воскресило его в третий день; но чтобы, воскреснув после долгого пребывания и совершенного истления во гробе, не подать случая к неверию, будто бы имеет на Себе уже не то, а иное тело (и по одной долговременности иной не поверил бы явившемуся и забыл прошедшее); то, по этой самой причине, не более терпит трех дней, и не длит ожидания слышавших, что сказано Им было о воскресении, но, пока слово звучало еще в слухе их, пока не отводили еще очей и не отрывались мыслию, пока живы еще были на земле, и на том же находились месте и умертвившие и свидетельствующие о смерти Господня тела, – сам Божий Сын показал, что тело, в продолжение трех дней бывшее мертвым, бессмертно и нетленно. И для всех стало явно, что тело умерло не по немощи естества вселившегося Слова, но для уничтожения в нем смерти силою Спасителя.
27) А что смерть сокрушена, что крест соделался победою над нею, что она не имеет уже более силы, но действительно мертва, сему немаловажным признаком и ясным удостоверением служит то, что пренебрегается она всеми учениками Христовыми, все наступают на нее и не боятся ее, но крестным знамением и верою во Христа попирают ее как мертвую. Древле, пока не совершилось еще божественное Спасителево пришествие, страшна была смерть и самым святым, и все оплакивали умирающих как погибших. Теперь же, Поелику Спаситель воскресил тело, смерть уже не страшна, но все верующие во Христа попирают ее, как ничтожную, и скорее решаются умереть, нежели отречься от веры во Христа. Ибо несомненно знают, что умирающие не погибают, но живы, и чрез воскресение сделаются нетленными. Один лукавый диавол, древле зло наругавшийся над нами смертию, остался истинно мертвым, по уничтожении смертных болезней. И вот доказательство этому: люди прежде, нежели уверуют во Христа, представляют себе смерть страшною и боятся ее; а как скоро приступают к Христовой вере и к Христову учению, до того пренебрегают смертию, что с готовностию устремляются на смерть, и делаются свидетелями воскресения, совершенного Спасителем в низложение смерти; даже младенцы возрастом спешат умереть, и не только мужи, но и жены учатся, как бороться со смертию. Столько немощною стала она, что и жены, прежде обольщенные ею, смеются теперь над нею, как над мертвою и расслабленною. Когда законный царь победит в брани похитителя власти и свяжет его по рукам и ногам; тогда все уже мимоходящие издеваются над ним, наносят ему удары, терзают его, не боясь его неистовства и свирепости, потому что побежден он царем. Так, Поелику смерть побеждена и опозорена Спасителем на кресте, связана по рукам и ногам, то все ходящие о Христе попирают смерть, и, делаясь за Христа мучениками, издеваются над нею, осмеивая ее и говоря написанное выше: «где ти смерте победа? где ти аде жало?» (1Кор. 15:55 * . – АВ.)
28) Маловажное ли это свидетельство о немощи смерти, или маловажное ли это доказательство одержанной над нею Спасителем победы, когда дети о Христе и юные девы ни во что ставят здешнюю жизнь, и помышляют о том, чтобы умереть? Человек по природе боится смерти и телеснаго разрушения. И всего необычайнее, что облекшийся верою крестною пренебрегает и тем, что естественно, и не боится смерти за Христа.
Огонь имеет естественное свойство жечь. Если же скажут, что есть вещество, которое не боится огненного сожжения, и даже доказывает собою, что огонь над ним бессилен, и таков, как говорят, у индов каменный лен 1 ; то, если не верит кто таким рассказам, захочет же опытом изведать сказанное, без сомнения, одевшись в не сгараемое вещество и, бросившись в огонь, удостовериться, наконец, в бессилии огня. Или, если пожелает кто увидеть связанного мучителя; то конечно, пойдет для сего в область и владения победителя, и там на деле увидит, что бывший для других страшным стал уже бессилен. Подобно этому, если кто и после стольких доказательств не верует еще во Христа, и после того, как было такое множество Христовых мучеников, преспевающие же о Христе ежедневно посмеваются над смертию, колеблется еще мыслию в том, действительно ли смерть упразднена и возъимела свой конец; то прекрасно он делает, что изъявляет удивление при всем этом; но да не будет же по крайней мере упорен в неверии, и да не отрицает с бесстыдством того, что так очевидно, а напротив того, как взявший каменный лен узнаёт, что в огне он не сгараем, или как желающий видеть связанного мучителя идет во владение победителя, так и этот, не доверяющий победе над смертию, пусть восприимет веру Христову и приступит ко Христову учению; тогда он увидит немощь смерти и победу над нею. Ибо многие прежде не веровали и смеялись, впоследствии же, уверовав, до того стали пренебрегать смерть, что сами сделались Христовыми мучениками.
29) Если же крестным знамением и верою во Христа попирается смерть; то, пред судом истины, ясно видно, что одержал победу и восторжествовал над смертию, и довел ее до изнеможения не иной кто, а сам Христос. И если прежде смерть была сильна, а потому и страшна, ныне же, по пришествии Спасителя, после смерти и воскресения тела Его, смерть пренебрегается; то явно, что она упразднена и побеждена Христом, восшедшим на крест. Если, по прошествии ночи, является солнце и озаряются все надземные места под солнцем; то конечно, нет сомнения, что это же самое солнце, которое повсюду разлило лучи свои, и тьму рассеяло, и все осветило. Так, Поелику смерть пренебрегается и попирается, со времени спасительного явления в теле и крестной кончины Спасителя; то явно, что тот же Спаситель, который явился в теле и упразднил смерть, и ныне ежедневно торжествует над нею в учениках Своих. Ибо когда видим, что люди, по природе немощные, устремляются на смерть, не ужасаются ее разрушительности, не страшатся нисхождения во ад, но с сердечною готовностию призывают на себя смерть; не трепещут мучений, но идти за Христа на смерть предпочитают даже здешней жизни; или когда бываем зрителями того, как мужи, жены и малые дети, по благочестивой вере во Христа, стремятся и спешат на смерть: тогда будет ли кто столько скудоумен, или столько маловерен, и до того ослеплен умом, чтоб не понять и не рассудить, что Христос, за Которого люди терпят мучение, Сам уготовляет и дает каждому победу над смертию, приводя ее в изнеможение в каждом из уверовавших в Него и носящих на себе крестное знамение? Кто видит попираемую змею, тот (особливо если знал прежнюю ее свирепость) не сомневается уже, что змея мертва и совершенно изнемогла, если только не повредился он в уме и здравы у него телесныя чувства. Кто видя, что дети играют львом, не познает из этого, что лев мертв или потерял всю свою силу? Как в истине этого можно увериться своими глазами: так, Поелику верующие во Христа посмеваются над смертию и пренебрегают ею, то никто да не сомневается более никто да не остается в неверии, что смерть упразднена Христом, и разрушительность ее уничтожена и прекращена.
30) Сказанное пред этим – не маловажным служит подтверждением тому, что смерть упразднена и крест Господень есть знамение победы над нею. А что общим всех Спасителем и истинною всех жизнию – Христом совершено уже бессмертное воскресение тела, – на то для имеющаго здравое око ума яснейшее всякого слова доказательство представляется в видимом. Ибо если, как показано в этом слове, смерть упразднена, и при Христовом содействии все попирают ее; то тем паче сам Он первый попрал и упразднил ее собственным телом Своим. По умерщвлении же Им смерти, чему надлежало быть? Не тому ли, чтобы тело воскресло, и этим явлено было торжество над смертию? Из чего же и явствовало бы, что смерть упразднена, если бы не воскресло Господне тело?
Если же кому недостаточно еще этого доказательства о воскресении Господнем, то пусть в утверждаемом удостоверится тем, что видит перед глазами. Ибо если сделавшийся мертвым не может обнаруживать никаких действий, и благотворность его простирается только до гроба, а потом прекращается, одним же живым можно действовать и иметь влияние на людей; то, кому угодно, пусть рассмотрит, и вследствие усмотренного сделается судиею, и сознавается в истине. Поелику Спаситель так действует на людей, и ежедневно повсюду такое множество населяющих Элладу и варварскую землю невидимо убеждает приступать к вере в Него и покорствовать учению Его; то будет ли еще кто-либо колебаться мыслию, что действительно было воскресение Спасителево, и что Христос жив, вернее же сказать, что Он есть Жизнь? Свойственно ли мертвому приводить мысль человеческую в такое умиление, чтобы люди отрекались от отеческих законов и поклонялись Христову учению? Или, если Христос бездействен (ибо таким быть свойственно мертвому); то каким образом прекращает Он действенность в действующих и живых, и прелюбодей уже не прелюбодействует, человекоубийца уже не убивает, обидчик не домогается уже корысти, нечестивец не нечествует более? Если не воскрес Он, но мертв; то как же ложных богов, которые по утверждению неверующих живы, и чествуемых ими демонов изгоняет, преследует и низлагает? Ибо где только именуются Христос и вера Его, там истребляется всякое идолослужение, обличается всякая бесовская прелесть. Ни один демон не терпит и имени Христова, но едва слышит его, как предается бегству. А это – дело не мертвого, но живого, и преимущественно дело Божие. Иначе, смешно будет об изгоняемых Им демонах и об упраздняемых Им идолах утверждать, что они живы; а Кто изгоняет Своею силою и обращает их в ничто, Кого все исповедуют Сыном Божиим, – о Том говорить, что Он мертв.
31) Неверующие воскресению сами на себя произносят важное обличение, если Христа, Которого называют они мертвым, не изгоняют все демоны и чествуемые у них поклонением боги, напротив же того, Христос всех их обличает в том, что они мертвы. Ибо если справедливо, что мертвый бездействен, Спаситель же ежедневно совершает столько дел, привлекая людей к благочестию, убеждая к добродетельной жизни, научая бессмертию, исполняя любви к небесному, открывая им ведение об Отце, вдыхая силу против смерти, являя Себя каждому, истребляя идольское безбожие; между тем как ничего такого не могут сделать чтимые неверными боги и демоны, напротив же того, в присутствии Христовом делаются мертвыми, имеющими один бездейственный и пустой призрак, и крестным знамением прекращается всякое волшебство, обращается в ничто всякое чародейство, все идолы лишаются своих поклонников и оставляются ими, всякое неразумное наслаждение прекращается, и всякий человек обращает взор от земли к небу: то кого же после сего назвать мертвым? Совершающего ли все это Христа? Но несвойственно действовать мертвому, как вовсе бездейственному и лежащему бездыханным, что и примечаем в демонах и идолах, как мертвых. Сын Божий, как живой и действенный, ежедневно действует и совершает спасение всех, а смерть ежедневно оказывается изнемогшею, идолы и демоны изобличаются в том, что они мертвы; почему никто уже не может сомневаться в воскресении Господня тела.
Но неверующий воскресению Господня тела не знает, по – видимому, силы Божия Слова и Божией Премудрости. Ибо если Господь вполне восприял на Себя тело и усвоил Себе его не без особенных важных причин, как доказано это в слове; то как же надлежало Господу поступить с телом? Или, какой конец должен был последовать с телом, как скоро Слово единожды снизошло на него? Не могло оно не умереть, как смертное и за всех приносимое на смерть, для чего и уготовал Себе его Спаситель. Но не могло оно и остаться мертвым; потому что соделалось храмом Жизни. Посему, хотя умерло, как смертное, однако ж ожило, по силе обитающей в нем Жизни, и признаком воскресения служат дела.
32) Если же не верят воскресению Господня тела, потому что тело невидимо; то смотри, – неверующие отрицают сообразное с естеством; потому что Богу свойственно быть невидимым, но познаваемым из дел, как сказано было выше. Посему, если нет дел, то справедливо не верят не видимому; а если дела вопиют и доказывают ясно; то для чего произвольно отрицают столь явно обнаруживающуюся жизнь воскресения? Если помрачен ум; то внешними даже чувствами можно видеть непререкаемую силу Христову и Божество. Слепый, если и не видит солнца, то, ощутив произведенную им теплоту, знает, что есть над землею солнце. Так и прекословящие, если еще не веруют, доныне слепотствуя для истины, то, познавая силу на других верующих, да не отрицают Божества Христова и совершенного Христом воскресения. Ибо явно, что если Христос мертв, то не изгонял бы Он демонов, не расхищал бы корыстей идольских; потому что демоны не послушались бы мертвого. Если же явственно изгоняются они Христовым именем; то ясно видно, что Христос не мертв, тем более, что демоны, видя и не зримое людьми, если бы Христос был мертв, могли бы знать это, и вовсе не стали бы повиноваться Ему. Теперь же нечестивые не веруют, но демоны видят, что Он – Бог, и потому бегут и припадают к Нему, говоря, что говорили, когда был в теле: «вемы Тя, Кто еси, Святый Божий» (Мк. 1:24 Мф. 8:29
* * *
* Неточно. Правильно «где ти смерте жало? где ти аде победа?”_
1 Амиант
Глава 6. Опровержение евреев
33) Когда же это действительно так, и ясное есть доказательство воскресения (Господня) тела и победы, одержанной Спасителем над смертию: обличим теперь и неверие иудеев и кощунство язычников. Ибо при всем этом, может быть, иудеи еще неверствуют и язычники смеются, нападая на неприличие креста и вочеловечения Божия Слова. Но слово наше не замедлит одержать верх над теми и другими, особенно же, имея у себя против них очевидные доказательства.
Неверующие иудеи имеют себе обличение в тех Писаниях, которыя и сами читают. Ибо все вообще богодухновенное Писание, с начала до конца, вопиет о сем, как ясно показывают самые речения.
Пророки издревле предвозвещали о чуде, совершившемся на Деве, и о рождении Ею, говоря: «се Дева во чреве приимепи, и родить Сына, и нарекут имя Ему Еммануил, еже есть сказаемо: с нами Бог» (Иса. 7, 14. Мф. 1:23 Чис. 24:17 Чис. 24:5-7 Ос. 11:1
34) Но не умолчано и о смерти Его; а напротив того, весьма ясно изображается она в божественных Писаниях. Не убоялись сказать и о причине смерти, а именно, что претерпит ее не ради Себя, но для бессмертия и спасения всех; сказано и о злоумышлении иудеев и об оскорблениях, какия причинены Ему иудеями, чтобы всякий из них разумел совершающееся и не обманывался. Посему говорят: «Человек в язве сый, и ведый терпети болезнь, яко отвратися лице Его, безчестен бысть, и не вменися. Сей грехи наша носит, и о нас болезнует, и мы вменихом Его быти в труде и в язве, и во озлоблении. Той же язвен бысть за грехи наша, и мучен бысть за беззакония наша, наказание мира нашего на Нем, язвою Его мы исцелихом» (Иса. 53, 3–5). Подивись человеколюбию Слова! За нас терпит бесчестие, чтобы мы сделались славными. Ибо сказано: «Вси яко овцы заблудихом, человек от пути своего заблуди, и Господь предаде Его грех ради наших. И Той, зане озлоблен бысть, не отверзаешь уст, яко овча на заколение ведеся, и яко агнец пред стригущим Его безгласен, тако не отверзает уст Своих. Во смирении суд Его взятся» (Іс. 53:6-8 Іс. 53:8-10
35) Но, может быть, слыша пророчества о смерти, пожелаешь узнать и указания на крест? И это не умолчано, но весьма явственно выражено Святыми. Моисей первый и велегласно предвозвещает, говоря: узрите “живот” ваш «висящ пред очима» вашима, и «не будете веры яти» (Повт. 28:66 Єр. 11:19 Пс. 21:17-19
Поелику же с пришествием Спасителя все народы повсюду начали познавать Бога; то и этого не оставили без указания Пророки, а напротив того, и об этом есть упоминание в святых письменах. Ибо сказано: «Будешь корень Иессеов, и восстаяй владети языки. На Того язы́цы уповати будут» (Иса. 11, 10).
Вот немногия места – в доказательство совершившегося; но и все Писание исполнено обличениями неверия иудеев. Ибо кто когда-либо из праведников, святых пророков и патриархов, о которых повествуется в божественных писаниях, родился телесно от одной девы? Или, какая жена имела достаточные силы-без мужа произвести на свет человека? Не от Адама ли родился Авель? Не от Иареда ли Энох? Не от Ламеха ли Ной? Не от Фарры ли Авраам? Не от Авраама ли Исаак? Не от Исаака ли Иаков? Не от Иакова ли Иуда? Не от Амрама ли Моисей и Аарон? Не от Елканы ли рожден Самуил? Не от Иессея ли Давид? Не от Давида ли Соломон? Не от Ахаза ли Езекия? Не от Амоса ли Иосия? Не от Амоса ли Исаия? Не от Хелкии ли Иеремия? Не от Вузия ли Иезекииль? Не каждый ли виновником рождения своего имел Отца? Кто рожден от одной девы, между тем как Пророк с крайнею заботливостию указывает на это? Чье рождение предваряла звезда на небе, и указывала вселенной рожденного? Моисей по рождении скрываем был родителями. О Давиде не было и слуха у соседей; почему и великий Самуил не знал его, но спрашивал: есть ли еще иной сын у Иессея? Авраам, когда был уже велик, узнан ближними. Христова же рождения не человек был свидетелем, но свидетельствовала о нем звезда, явившаяся на небе, откуда снизшел Христос.
36) Кто же из бывших когда либо царей, прежде нежели мог он назвать отца или матерь, царствовал уже и торжествовал победы над врагами? Не тридцати ли лет воцарился Давид? И не в юношеских ли годах воцарился Соломон? Не седмь ли лет было Иоасу, когда вступил он на царство? Не около ли седми лет было, царствовавшему после, Иосии, когда принял он правление? Но и в таком будучи возрасте, могли уже они назвать отца и матерь. Кто же сей, почти до рождения царствующий и собирающий корысти с врагов?
Был ли такой царь у Израиля и Иуды (пусть исследуют и скажут иудеи), на которого бы возлагали все упование народы, и пребывали в мире? Не справедливее ли сказать, что народы от всюду восставали на них? Пока стоял Иерусалим, – непримиримая была у них брань, и все были противниками Израилю: ассирияне притесняли, египтяне гнали, вавилоняне делали нашествия. И что удивительно, – даже соседние с ними сирияне были их врагами. Давид не воевал ли с моавитянами, не побил ли сириян? Иосия не защищался ли от сопредельных народов? Езекия не боялся ли высокомерия Сеннахиримова? Не ополчался ли Амалик на Моисея? Аммореи не противились ли Иисусу Навину? Не вступали ли с ним в брань жители Иерихона? И вообще, у язычников с израильтянами никогда не бывало дружественных договоров. Поэтому, кто же сей царь, на которого народы возлагают упование? Это стоит внимания. Ибо должен быть такой царь; потому что Пророку солгать невозможно.
Кто также из святых пророков или из древних патриархов умер на кресте за спасение всех? Или кто язвен и умерщвлен, чтоб все стали здравыми? Кто из праведников или из царей ходил во Египет, и при вшествии его пали египетские идолы? Ходил туда Авраам, но после него идолопоклонство снова овладело всеми. Родился там Моисей, но тем не менее продолжалось там ложное богослужение обольщенных.
37) У кого, по свидетельству Писания, ископаны были руки и ноги? Или кто, вообще, висел на древе и скончался на кресте за спасение всех? Авраам, оскудев в силах, умер на одре; Исаак и Иаков умерли также, простерши ноги на одре. Моисей и Аарон скончались на горе; а Давид кончил жизнь в дому, и народы не злоумышляли против него. Хотя и искал жизни его Саул, но спасался он не вредимым. Исаия был претрен, но не висел на древе. Иеремия терпел поругания, но умер не осужденный. Иезекииль страдал, но не за народ, а в знамение того, что будет с народом.
Притом, если они и страдали, то были такие же люди, каковы и все мы, по сходству природы. Но Тот, Кого Писания изображают страждущим за всех, именуется не просто человеком, но Жизнию всех, хотя и был подобен людям по естеству. Ибо сказано: узрите “Живот” ваш «висящ пред очима» вашима (Повт. 28:66 Іс. 53:8 Деян.8:33 ) Изучив родословие всех святых, можно о каждом с самого начала рассказать: кто он, и от кого произошел; но родословие Того, Кто соделывается Жизнию, слово Божие именует неисповедимым. Посему о ком же говорить это божественные писания? Или чем Он так велик, что столько предвозвещают о Нем Пророки?
Но в Писаниях не найдешь никого иного, кроме общего всех Спасителя, Божия Слова, Господа нашего Иисуса Христа. Ибо Он произошел от Девы, явился на земли человеком, и родословие Его по плоти – неисповедимо; потому что никто не может наименовать Отца Его по плоти, так как тело Его не от мужа, но от одной Девы. Как можно указать, по родословию, отцов Давидова, Моисеева и всех Патриархов; так Спасителева рождения, по плоти, никто не может произвести по родословию от мужа. Он соделал, что телесное Его рождение указала звезда; потому что Слову, нисходящему с неба, надлежало иметь и знамение на небе, и рождающегося Царя твари должна была ясно познать вся тварь. И действительно, родился Он в Иудеи, и персы пришли поклониться Ему. Еще прежде явления Своего в теле одерживает Он победу над сопротивными демонами и торжествует над идолослужением. Язычники повсюду, проклиная отеческий навык и идольское безбожие, возлагают, наконец, упование на Христа и Ему вручают себя, как можно это видеть собственными своими глазами. Не в иное время прекратилось и египетское безбожие, но именно, когда снизшел туда телом, как на облаке носимый, Господь вселенной, и упразднил идольскую прелесть, всех же привел к Себе, а чрез Себя – к Отцу. Он распят, имея свидетелями солнце, тварь и приводящих Его на смерть. И смертию Его совершилось спасение всех, искуплена вся тварь. Он есть общая всех Жизнь, и в искупительную жертву за спасение всех, как овча, предал на смерть тело Свое, хотя и не веруют тому иудеи.
38) Если и это почитают недостаточным то да убедятся другими пророчествами, которые также имеют у себя в руках. Ибо о ком говорят Пророки: «Явлень бых не ищущим Мене, обретохся невопрошающим о Мне. Рекох: се есмь, языку, иже не призваша имене Моего: прострох руце Мои к людям не покоряющимся и противоглаголющим» (Иса. 65, 1–2)? Кто же соделался явленным? Спросят у иудеев. Если Пророк; то пусть скажут: когда скрывался, чтобы явиться впоследствии? Что же это за пророк, который из не явленных стал явленным и распростер руки на кресте? – Это не кто-нибудь из праведников, но единое Божие Слово, бесплотное по естеству, и ради нас явившееся в теле, и за всех пострадавшее.
Если же и этого для них недостаточно, то пусть будут постыждены другими пророчествами, видя в них столь ясное обличение. Ибо Писание говорить: «Укрепитеся руце ослабленныя, и колена расслабленная, утешитеся малодушнии умом, укрепитеся, не бойтеся: Се Бог наш суд воздает, Той приидет и спасет нас. Тогда отверзутся очи слепых и уши глухих услышат. Тогда скочит хромый яко елень, и ясен будешь язык гугнивых» (Иса. 35, 3–6). Итак, что могут сказать об этом? Или, как вообще осмелятся противиться и этому? Пророчество дает разуметь, что прийдет Бог; а знамения показывают и время пришествия. Ибо говорят, что в Божественное пришествие слепые будут прозирать, хромые – ходить, глухие – слышать, и язык гугнивых сделается ясным. Итак пусть скажут: когда таковые знамения бывали в Израили, или бывало ли что подобное сему в Иудеи? Очистился прокаженный Нееман; но ни один глухий не стал слышать, ни один хромый не стал ходить. Илия и Елиссей воскрешали мертвых; но не прозирал слепый от рождения. Великое, подлинно, дело – воскресить мертвого; однако же, и это не таково, как Спасителево чудо. Притом, если Писание не умолчало о прокаженном и о мертвеце у вдовицы, то без сомнения, если бы хромый стал ходить, и слепый прозрел, слово не преминуло бы и это сделать известным. Поелику же умолчано об этом в Писаниях; то явно, что никогда и не бывало этого прежде. Когда же совершилось это? не тогда ли только, когда само Божие Слово пришло во плоти? Когда это исполнилось? не тогда ли, как хромые стали ходить, гугнивые начали говорить ясно, глухие услышали, слепые от рождения прозрели? Посему-то и иудеи, видевшие тогда чудеса эти, как не слыхавшие, чтоб бывало это в другое время, сказали: «От века несть слышано, яко кто отверзе очи слепу рожденну. Аще не бы был Сей от Бога, не могл бы, творити ничесоже» (Ін. 9:32-33
39) Но, может быть, по трудности оспаривать явное, не станут они отрицать написанного, будут же утверждать, что и они ожидают всего этого, но Бог – Слово еще не пришел. И действительно, при всяком случае повторяя эту отговорку, не стыдятся они упорно стоять против самой очевидности. Но и в этом более даже, нежели в чем другом, обличены будут не нами, но премудрым Даниилом, который, указывая на настоящее время и на божественное Спасителево пришествие, говорит: «Седмьдесят седмин сократишася о людех Твоих и о граде святем, яко да скончается грех, и запечатаются греси, и загладятся неправды, и очистятся беззакония, приведется правда вечная, и запечатается видение и пророк и помажется Святый святых. И увеси и уразумееши от исхода словесе, еже отвещати, и еже соградити Иерусалим, даже до Христа Старейшины» (Дан. 9:24-25
40) Следовательно, иудеи слагают чистые басни, когда исполнение пророчества с настоящего времени переносят на времена будущия. Когда во Израили не стало пророка и видения, не с того ли времени, как пришел Христос Святый святых? Вот знамение и важный признак явления Божия Слова: – Иерусалим уже не существует; ни один пророк не восстает, и нет уже у них откровения видений. Этому и быть надлежало. Когда пришло уже знаменуемое, – какая еще нужда в знаменующем? Когда наступила действительность, – какая нужда в тени? Для сего-то и пророчествовали, пока не пришла источная Правда, пока не пришел Искупующий грехи всех. Для сего-то и Иерусалим стоял столько времени, чтобы поучались там прообразованиям истины. Поелику же явился Святый святых; то справедливость требовала, чтоб запечатаны были видение и пророчество, и прекратилось царство иерусалимское. Дотоле помазываемы были у них цари, пока не помазан Святый святых. И Иаков пророчествует, что до Него будет стоять иудейское царство, говоря: «не оскудеет князь от Иуды, и вождь от чресл его, дóндеже приидут Отложенная ему: и Той чаяние языков» (Бут. 49:10 Мф. 11:13 Пс. 117:27 Пс. 106:20 Іс. 63:9
Глава 7. Опровержение язычников
41) В рассуждении же язычников даже очень можно подивиться, что смеются они, над чем вовсе не должно смеяться, между тем как в ослеплении своем не видят своего позора, воздавая честь деревам и камням. Впрочем, слово наше не имеет недостатка в доказательствах. Почему, постараемся и их убедить сильными доводами, заимствованными наипаче из того, что у нас самих перед глазами.
Что у нас не сообразного или достойного осмеяния? То, конечно, что Слово, как говорим мы, явилось в теле? Но и сами они, если будут друзьями истины, сознаются, что в этом нет никакой несообразности. Если вовсе отрицают они, что есть Божие Слово; то напрасно смеются над тем, чего не знают. Если же признают, что есть Божие Слово, что Оно – Властитель вселенной, что Им Отец создал тварь, и Его промышлением все во вселенной озаряется, оживотворяется, и имеет бытие, и над всем Оно царствует, а потому, из дел промышления познается это Слово, а чрез Него и Отец; то, прошу вникнуть, не сами ли над собою смеются они, не зная того? Эллинские философы говорят, что мир есть великое тело. И в этом верны они истине. Ибо видим, что мир и части его подлежать чувствам. Итак, ежели в мире, который есть тело, есть Божие Слово, и Оно пребывает во всех, совокупно и отдельно взятых, частях мира: что удивительного или что несообразного, когда утверждаем, что то же Слово пребывало и в человеке? Если вообще ни с чем несообразно быть Ему в теле; то несообразно пребывать Ему и во вселенной, все озарять и приводить в движение Своим промышлением; потому что и вселенная есть тело. А если прилично Слову пребывать в мире и открывать Себя во вселенной; то прилично Ему явиться и в человеческом теле, которое бы Им озарялось, и приводимо было в действие; потому что и род человеческий есть часть целого мира. Если же части неприлично – соделаться орудием Его к сообщению ведения о Божестве; то гораздо более несообразности – открывать Ему Себя в целом мире.
42) Ежели, – когда целое человеческое тело приводится в действие и просвещается человеком, – назовет кто несообразным, чтобы силы человека были и в персте ноги; то всякий почтет его несмысленным за то, что, дозволяя человеку пребывать и действовать в целом, воспрещает ему быть в части. Так, кто соглашается и верит, что во вселенной есть Божие Слово, и Им вселенная озаряется и приводится в движение, тот не может признать несообразным, чтоб и одно человеческое тело приводимо было в движение и озарялось Тем же Словом. Если же, на том основании, что род человеческий сотворен и произошел из ничего, – по мнению их, неприлично нам говорить о явлении Спасителя в человеке; то значит, что они исключают Слово и из всей твари; потому что вся тварь из ничего также приведена в бытие Словом. Если же нет несообразности – Слову быть в твари, хотя она и сотворена; то нет несообразности – быть Ему и в человеке. Ибо, что представляют о целом, то необходимо представлять им и о частях; а человек, по сказанному выше, есть часть целого. Посему, вовсе нет неприличия, чтобы Слово было в человеке, и чтобы все в мире Им же и о Нем же озарялось, приводилось в движение и жило, как и их писатели говорят, что «о Нем живем, движемся и есмы» (Деян. 17, 28 ). Что же после этого достойно осмеяния в утверждаемом нами, – что Слово в орудие для явления Своего употребляет то, в чем Оно пребывает? Если бы не пребывало Оно в этом, то не могло бы и употребить. Если же допускаем, что Слово пребывает и в целом и в частях: что невероятного, если Оно, в чем пребывает, в том и являет Себя? Если бы Слово, всецело пребывая Своими силами в каждой твари и во всех тварях, и все приводя в наилучшее благоустройство, восхотело вещать и соделать ведомым Себя и Отца Своего чрез солнце, или луну, или небо, или землю, или воды, или огонь; то никто не сказал бы, что действует Оно несообразно; потому что Оно содержит все в совокупности, и как во всем, так и в каждой части пребывает и невидимо являет Себя. Так ничего нет несообразного, если Оно, приводя в благоустройство вселенную и все оживотворяя, и восхотев соделать Себя ведомым чрез людей, в орудие к явлению истины и к сообщению ведения об Отце, употребило человеческое тело; потому что и человечество есть часть целого. И как ум, пребывая в целом человеке, дает о себе знать частию тела, то есть языком, и никто не скажет, чтобы этим умалялась сущность ума; так, если Слово, пребывая во всем, употребило в дело человеческое орудие, то это не должно казаться несообразным. Ибо если, по сказанному, неприлично Слову – употребить орудием тело, то неприлично – быть Ему и в целом.
43) Если спросят: почему же явил Себя не в других лучших частях твари, и в орудие употребил не что-либо лучшее, например: солнце, или луну, или звезды, или огонь, или эфир, но одного человека? – то пусть знают, что Господь пришел не показать Себя, но уврачевать и научить страждущих. Ибо явиться только и поразить зрителей – значило бы прийдти на показ. Врачующему же и научающему свойственно было, не просто прийдти, но послужить к пользе имеющих нужду в помощи, и явиться так, чтобы это было стерпимо для нуждающихся, и чем-либо превосходящим потребности страждущих не были приведены в смущение требующие помощи, от чего и Божие пришествие соделалось бы для них бесполезным. Никакая тварь не заблуждала в понятиях о Боге, кроме одного человека. Конечно, ни солнце, ни луна, ни небо, ни звезды, ни вода, ни эфир не изменяли своего чина, а напротив того, зная Создателя своего и Царя – Слово, они пребывают, какими созданы; только люди уклонились от добра, вместо истины измыслили себе не сущее, и честь, подобающую Богу, также ведение о Нем, перенесли на бесов и на людей, изваянных из камней. Поелику оставить это без призрения – недостойно было Божией благости, люди же не в состоянии были познать Бога, Который правит и владычествует во вселенной; то справедливо в орудие Себе берет часть целого – человеческое тело, и пребывает в нем, чтобы, когда не могли познать Его в целом, познали хотя в части; и когда не могли усмотреть невидимой Его силы, пришли в состояние дойти до сего умом хотя чрез заключение от подобного; потому что людям, по причине сходственного тела и совершенных чрез него Божиих дел, скорее и ближе можно познать Отца Его, рассудив, что совершенные Им дела суть не человеческие, но Божии. И если, по словам язычников, не сообразно было Слову открывать Себя в делах телесных; то та же была бы несообразность, если бы познавали Его из дел вселенной. Как пребывая в твари, Слово не приобщается ничему тварному, а напротив того, содержит все силою Своею: так, и употребив орудием тело, не приобщилось Оно ничему телесному, а напротив того, Само освятило и тело. Если и Платон, которому удивляются эллины, говорит: «Произведший мир, видя, что он обуревается и в опасности – погрузиться в область неподобия, сев у кормила души, помогает и исправляет все ошибки»: что невероятного в утверждаемом нами, а именно, что Слово, когда человечество впало в заблуждение, воссело при нем, и явилось человеком, чтобы обуреваемое человечество спасти Своим управлением и благостию?
44) Но, может быть, язычники и согласятся на это от стыда, однако ж пожелают утверждать, что Богу, когда восхотел вразумить и спасти людей, надлежало совершить это одним мановением, как соделал то древле, когда создал мир из ничего; но не должно было Слову Его касаться тела. – На это возражение их кстати будет сказать следующее: Древле, когда еще вовсе ничего не существовало, для создания вселенной потребно было одно мановение и изволение. Когда же человек создан, и нужда потребовала уврачевать не то, чего не было, но что уже сотворено; тогда Врачу и Спасителю следовало прийдти к сотворенному уже, чтобы уврачевать существующее. Посему-то соделался Он человеком и в действие употребил человеческое орудие – тело. А если бы надлежало употребить не этот способ; то как иначе должно было прийти Слову, когда пожелало Оно действовать орудием? Или, откуда должно было взять это орудие, как не из того, что сотворено уже и имело нужду в Божестве Его, по причине подобия? В спасении имело нужду не что-либо несуществующее, для чего достаточно было бы одного повеления; напротив того, растлен был и погибал сотворенный уже человек. Посему-то Слово справедливо и прекрасно употребило человеческое орудие и открыло Себя во всем.
При этом должно еще знать, что происшедшее растление было не вне тела, но в нем самом началось, и нужно было – вместо тления привить к нему жизнь, чтобы, как смерть произошла в теле, так в нем же произошла и жизнь. Если бы смерть была вне тела, то и жизни его надлежало бы произойти вне. Если же смерть привилась к телу и, как в нем пребывающая, возобладала им; то нужно было и жизни привиться к телу, чтобы, облекшись в жизнь, свергло оно с себя тление. Иначе, если бы Слово было вне тела, а не в самом теле; то, хотя смерть естественным образом была бы побеждена Словом (потому что смерть не в силах противиться жизни), но тем не меньше оставалось бы в теле начавшееся в нем тление. Посему Спаситель справедливо облекся в тело, чтобы, по привитии тела к жизни, не оставалось оно долее в смерти, как смертное, но, как облекшееся в бессмертие, по воскресении пребывало уже бессмертным. Ибо, однажды облекшись в тление, не воскресло бы оно, если бы не облеклось в жизнь. И еще: Поелику смерть могла явиться не сама по себе, а только в теле, то Слово облеклось для сего в тело, чтобы, обретши смерть в теле, истребить ее. Ибо вообще, как показал бы Господь, что Он – Жизнь, если бы не оживотворил мертвенного? Если кто не допустит огня до соломы, которая по природе своей истлевает от огня; то солома, хотя не сгарает, однако же все еще остается соломою, и огонь не перестает ей угрожать; потому что, по природе своей, истребителен он для соломы. Но если кто обложит солому большим количеством каменного льна, который, как сказывают, противодействен огню; то солома уже не боится огня, находя для себя безопасность в не сгараемой оболочке. То же самое можно сказать о теле и о смерти. Если бы повеление только не допускало смерть до тела, – оно тем не меньше, по общему закону тел, оставалось бы смертным и тленным. А чтобы не было этого, – облечено тело в бесплотное Божие Слово, и таким образом не боится уже ни смерти, ни тления; потому что имеет ризою жизнь, и уничтожено в нем тление.
45) Итак, сообразно с целию, Божие Слово восприяло на Себя тело и употребило человеческое орудие, чтобы и тело оживотворить, и как в твари познается Оно из дел, так действовать и в человеке, и явить Себя повсюду, ничего не оставив лишенным Божества Своего и ведения о Себе. Ибо, опять повторяю то же, возвращаясь к прежнему, а именно: Спаситель соделал это, чтобы, как Он, присутствуя всюду, все наполняет, так и все исполнилось ведения о Нем, о чем говорить и божественное Писание: «исполнися вся земля видения Господня» (Иса. 11, 9). Ибо, если кто захочет воззреть на небо, – пусть увидит благоустройство его. А если не может взирать на небо, приникает же только взором на людей, -пусть видит силу Его в делах, несравнимую с силами человеческими, и познает среди человеков сего единого Бога – Слово. Если же кто совращен демонами и им удивляется; то пусть видит, как Он изгоняет демонов, и заключить из этого, что Он – Владыка и демонов. Если кто погружен в водное естество и думает, что это – бог (как египтяне чествуют воду); то пусть видит, как Он претворяет воду, и познает, что Господь-Творец вод. Если кто и во ад низойдет, и снизшедшим туда героям будет дивиться, как богам; то пусть видит Его воскресение и победу над смертию, и заключит, что и у них один Христос есть истинный Господь и Бог. Господь коснулся всех частей твари, освободил вселенную от всякой прелести, и обличил, как говорит Павел: «совлек начала и власти, изобличи на Кресте» (Кол. 2:15
В этих рассуждениях представлены нами причины, которыми язычники справедливо должны быть постыждены. Если же и их не почитают достаточными к своему посрамлению; то в утверждаемом пусть уверит их, по крайней мере, то, что всякий видит у себя пред глазами.
Глава 8. Опровержение язычников. (Продолжение)
46) Когда люди начали оставлять служение идолам? Не с того ли времени, как явился среди человеков истинный Бог – Божие Слово? Когда, и у эллинов и повсюду, умолкли и опустели прорицалища? Не тогда ли, как Спаситель явил Себя даже на земле? Когда о так называемых стихотворцами богах и героях стали рассуждать, что они – только смертные люди? Не с того ли времени, как Господь восторжествовал над смертию и воспринятое Им на Себя тело соблюл нетленным, воскресив его из мертвых? Когда пренебрежены демонская прелесть и беснование? Не тогда ли, как Слово, – Божия Сила, Владыка всех и самых демонов, снизшедши ради человеческой немощи, явился на земле? Когда стали попирать и искусство и училища волшебства? Не после ли того, как было среди людей Богоявление Слова? И вообще, когда объюродела эллинская премудрость? Не тогда ли, как явила Себя на земле истинная Божия Премудрость? В древности вся вселенная и всякая страна предавалась заблуждению, служа идолам, и люди кроме идолов ничего иного не признавали богами. Теперь же в целой вселенной люди оставляют суеверное служение идолам, притекают ко Христу, Ему покланяются как Богу, чрез Него познают и Отца, Которого не ведали. И что удивительно: тысячи были различных чтилищ, каждое место имело своего особенного идола, и этот, так – называемый ими, бог не в состоянии был перейти на ближайшее место, чтобы убедить и живущих по соседству его же чествовать; но и в своем месте едва был чтим всеми, никто же другой не воздавал чести соседнему богу, а каждый берег собственно своего идола, его почитая господом всех; только Христос – у всех один; везде покланяются тому же Христу, и чего не могла сделать идольская немощь, то есть, убедить хотя по близости живущих, то совершил Христос, убедив не только близких, но и всю вообще вселенную, чествовать одного и того же Господа, а чрез Него – и Бога Отца Его.
47) В древности все было наполнено прелестию прорицаний; прорицалища в Дельфах, в Додоне, в Беотии, в Ликии, в Ливии, в Египте, в Кавирах, и Пифия, во мнении людей, составляли предмет удивления. Ныне же, после того, как возвещается всюду Христос, прекратилось их умоисступление и нет уже у них прорицающего. В древности демоны обольщали людей призраками, поселялись в источниках, или реках, или деревах, или камнях, и такими обаяниями приводили в изумление несмысленных; ныне же, по божественном явлении Слова, мечтания их прекратились; потому что человек, употребив только одно крестное знамение, отражает от себя их прелесть. В древности почитали люди богами, и по заблуждению чествовали, именуемых у стихотворцев, Зевса, Крона, Аполлона и героев; ныне же, по явлении между человеками Спасителя, они оказались смертными людьми, один же Христос признается у людей истинным Богом, от Бога Богом – Словом. Что же сказать о волшебстве возбуждавшем у них такое удивление? До пришествия Слова, было оно и сильно и действенно у египтян, у халдеев, у индов, и приводило зрителей в изумление; но с пришествием Истины и явлением Слова, и оно обличено и совершенно упразднено. Об эллинской же мудрости и о велеречии философов, думаю, никто и не потребует у нас слова; потому что чудо это – в глазах у всех. Столько писали мудрецы эллинские, но и малого числа людей из близких к ним мест не могли уверить в бессмертии и убедить к добродетельной жизни. Один Христос не высокими речениями, чрез людей не мудрых в слове, в целой вселенной многочисленные собрания людей убедил пренебрегать смертию, помышлять же о бессмертном, презирать временное, взирать же на вечное, славу на земле вменять ни во что, вожделевать же одной небесной славы.
48) Все же утверждаемое нами не на словах только опирается, но имеет свидетельство истины в самом опыте. Ибо, кому угодно, пусть прийдет и рассмотрит ясные черты добродетели в Христовых девах и юношах, в чистоте соблюдающих целомудрие, а также – веру в бессмертие в толиком сонме Христовых мучеников. А кто сказанное пред этим хочет изведать собственным опытом, тот пусть прийдет, и против демонского мечтания, против прелести прорицаний, против чудес волшебства употребит знамение осмеиваемаго ими креста, и произнесет только имя Христово; тогда увидит, как демоны обращаются им в бегство, прорицания прекращаются, всякое волшебство и обаяние уничтожается.
Итак, кто же и какою силою облечен – сей Христос, Который Своим именем и присутствием повсюду затмил все и упразднил, Один превозмогает всех, и целую вселенную наполнил Своим учением? Пусть дадут на это ответ эллины, которые так много насмехаются и не стыдятся того. Если Он – человек; то как же один человек преодолел силу всех их богов, и Своею силою сделал явным, что они – ничто? Если же назовут Его волхвом; то возможное ли дело, чтобы волхвом было уничтожено, а не скорее-поддержано, всякое волшебство? Если бы победил нескольких волхвов, или превзошел только одного; то в – праве были бы они подумать, что превосходством своего искусства превзошел искусство других. Если же над всяким вообще волшебством и над самым именем его одержал победу крест Христов; то явно, что не волхв был Спаситель, пред Которым, как пред своим Владыкою, обращаются в бегство демоны, призываемые в помощь другими волхвами. Кто же Он? Пусть скажут эллины, которые о том только прилагают старание, чтобы осмеять. Может быть, осмелятся сказать, что был демон, а потому и имел силу? Но утверждающие это весьма достойны осмеяния, и их можно посрамить прежними доводами. Ибо как быть демоном тому, кто изгоняет демонов? Если бы просто изгонял демонов; то можно бы еще подумать, что от князя бесовскаго получил власть над низшими бесами, как говорили иудеи, ругаясь над Христом. Если же именем Его отражается и изгоняется всякое демонское беснование; то очевидно, что и в этом они обманываются, и что Господь наш и Спаситель Христос имел не какую-либо демонскую, как думают они, силу. А если же Спаситель – не просто человек, и не волхв, и не какой-либо демон, упразднил же и затмил Божеством Своим и гадания стихотворцев, и бесовскую прелесть, и эллинскую мудрость; то явно, и да будет всеми признано, что истинно Божий Он Сын, Слово, Премудрость и Сила Отчая. Посему-то и дела Его – не дела человеческия, но выше человека, и действительно, как по самой видимости, так и по сравнению их с делами человеческими, должны быть признаны делами Божиими.
49) Ибо кто из бывших когда-либо людей от единой девы образовал себе тело? Или кто из людей врачевал когда-либо болезни, подобные тем, от которых изцелял общий всем нам Господь? Кто исправлял природные недостатки и слепому от рождения давал зрение? У них Асклипий обоготворен за то, что упражнялся во врачебном искусстве и против телесных страданий придумал травы, не сам производя их из земли, но отыскав с помощью естествознания. Что же это значит в сравнении с делами Спасителя? Не язвы исцелял Он, но как бы вновь рождал и восстановлял тело. Эллины Гераклу, как богу, покланялись за то, что сражался с равными себе людьми и хитростию умерщвлял зверей. Что же значит это в сравнении с тем, что совершено Словом? Оно изгоняло из людей болезни, бесов и самую смерть. Божеския почести воздают они Дионису за то, что был у людей наставником пиянства; а истинный Спаситель, Господь вселенной, учивший целомудрию, осмеивается ими! Но оставим это; что скажут они о других чудесах Божества Его? Какой человек умирал, и солнце оттого омрачалось, земля колебалась? Вот доныне умирают люди и прежде умирали; бывало ли ж когда при чьей смерти подобное чудо? Но оставлю дела, совершенный Им в теле, и упомяну о том, что соделано Им по воскресении тела Его. Когда бывал человек, которого бы учение от края до края земли, одно и то же, превозмогало повсюду, а потому и чествование Его распространялось по всей земле? Или, если Христос, как говорят они, есть человек, а не Бог – Слово; то почему же боги их не воспретят, чтобы чествование Его проникало и в те страны, где им покланяются? Напротив того, Слово, куда ни приходит, везде учением Своим прекращает служение этим богам и посрамляет их мечтания.
50) Много прежде Него было царей и мучителей на земле, много, по сказанию истории, было мудрецов и волхвов у халдеев, у египтян и у индов. Кто же из них, не говорю – по смерти, но даже при жизни своей, мог иметь такую силу, чтобы учением своим наполнить ему всю землю, и от идольского суеверия отвратить такое множество людей, какое Спаситель наш привлек от идолов к Себе? Эллинские философы написали многое с убедительностию и искусством в слове; но что же доказали они так, как доказал крест Христов? Мудрования их до кончины их нравились людям, но и то, чем по-видимому превозмогали они при жизни, составляло между ними предмет спора, и они состязались, ухищряясь друг против друга. Божие же Слово (что всего удивительнее), преподав учение Свое в выражениях бедных, затмило самых мудрых, и всех привлекая к Себе, обратило учения их в ничто, наполнило же церкви Свои. И чудное дело, – Господь, прияв смерть как человек, обратил в ничто велеречие мудрых об идолах! Чья смерть изгоняла когда-либо демонов? И чьей смерти боялись когда- либо демоны, как смерти Христовой? Где только произносится имя Спасителево, – изгоняется там всякий демон. Кто же в такой мере укротил в людях душевные страсти, что и блудники живут целомудренно, и человекоубийцы не владеют более мечем, и прежде боязливые делаются мужественными? И вообще, кто убедил варваров и разные языческие народы отложить свое неистовство и помышлять о мире? Не вера ли Христова, не крестное ли знамение? Кто же иной уверил так людей в бессмертии, как крест Христов и воскресение тела Христова? Всякую ложь соплетали язычники, однако же не могли выдумать воскресения своих идолов; они вовсе и не помышляли даже о возможности – телу снова существовать по смерти; и этим особенно иной станет доказывать язычникам, что таким образом мыслей изобличали они немощь своего идолослужения, и уступили власть Христу; так что и в этом для всех виден Божий Сын.
51) Кто же из людей, по смерти или даже при жизни своей, учил девству, а не думал, что добродетель эта невозможна в людях? Спаситель же наш и Царь всех Христос столько силен в учении о девстве, что и дети, не достигшия еще законного совершеннолетия, сверх закона дают обет девства. Кто из людей мог когда-либо обойти столько стран, быть у скифов, у эфиопов, или у персов, или у армян, или у готов, или у так называемых заокеанных народов, или у живущих далее Гиркании, или вообще, ходить и к египтянам, и к халдеям, к народам преданным волшебству, сверх меры суеверным, свирепым нравами, и везде проповедывать добродетель, целомудрие, восставать против идолослужения? Общий же всех Господь, Божия Сила, Господь наш Иисус Христос, не только проповедывал чрез учеников Своих, но и убедил сердца людей, отложить свирепость нравов, не чтить более отеческих богов, познать же Его единого, и чрез Него научиться чествовать Отца. В древности эллины и варвары, служа идолам, вели между собою войны и были жестоки к родным. По причине взаимных непримиримых ссор, никому вообще невозможно было идти ни сушей, ни морем, не вооружив руки мечем; целую жизнь проводили они вооруженно, и меч служил им опорой вместо жезла и всякой помощи. И хотя служили они идолам, как сказал я, и совершали возлияния демонам, однако ж идольское суеверие не могло научить их смягчению суровых нравов. Когда же приняли они Христово учение, тогда чудным образом, как бы в умиление пришли сердца их, и отложили они кровожадную жестокость, не думают уже о войнах, но все у них мирно, везде видно расположение к дружелюбию.
52) Кто же произвел все это? Кто ненавидевших друг друга соединил союзом мира? Кто, как не возлюбленный Отчий Сын, общий всех Спаситель, Иисус Христос, Который по любви Своей совершил все для нашего спасения? Еще издревле предречено было о восстановлении Им мира, когда Писание говорит: «раскуют мечи своя на орала, и копия своя на серпы, и не возмет язык на язык меча, и не навыкнуть ктому ратоватися» (Іс. 2:4
Все же это, как служит признаком Божества Спасителева (ибо чему люди не могли научиться у идолов, тому научились они у Спасителя), так не маловажное заключает в себе обличение бессилия и ничтожества демонов и идолов. Ибо демоны, зная бессилие свое, в древности возбуждали людей к междоусобиям, для того именно, чтобы, по прекращении взаимной вражды, не обратились они к борьбе с демонами. И действительно, ученики Христовы, не ведя войн между собою, и нравами и добродетельною жизнию ополчаются против демонов, и преследуют их, и посмеваются над вождем их диаволом; потому что в юности они целомудренны, в искушениях воздержны, в трудах терпеливы, оскорбляемые охотно переносят обиды, лишаемые небрегут о сем, и что всего удивительнее, пренебрегают смертию, и делаются Христовыми мучениками.
53) И еще скажу об одном весьма чудном признаке Божества Спасителева. Какой вообще человек, волхв ли, мучитель ли, царь ли, мог когда-либо сам собою вступить в борьбу с таким числом противников, и когда все виды идолослужения, все демонское воинство, вся чародейная наука, вся эллинская мудрость были во всей еще силе, процветали и всех приводили собою в изумление, – всему этому противостать, и все это низложить одним ударом, как совершил сие Господь наш, истинное Божие Слово? Он, изобличая невидимо заблуждение каждого, один у всех врагов исхитил всех людей; и покланявшиеся идолам попирают уже их, дивившиеся волшебствам сожигают чародейные книги; мудрецы предпочитают всему истолкование Евангелия, и кому кланялись, тех оставляют, а над Кем посмевались как над распятым, Тому покланяются, исповедуя Его Христом Богом; именовавшиеся у них богами изгоняются крестным знамением, распятый же Спаситель в целой вселенной именуется Богом и Божиим Сыном; боги, которым покланялись эллины, осуждаются ими как скверные, приявшие же Христово учение – по жизни целомудреннее тех богов. Ежели все это и подобное этому есть дело человеческое; то пусть, кто хочет, доказывает и убеждает, что тоже было и прежде. Если же все это не человеческим, но Божиим оказывается делом, и действительно есть дело Божие; то для чего столько нечествуют неверующие, не признавая соделавшего это Владыку? Они в таком же заблуждении, как и человек, который из дел творения не познает Зиждителя их Бога. Ибо если бы познали Божество Его по тем силам, какия явлены Им во вселенной; то уразумели бы, что и телесные дела Христовы суть не человеческия, но свойственный только Спасителю всех – Божию Слову. Уразумев же это, как сказал Павел, «не быша Господа славы распяли» (1Кор. 2:8
54) Как желающий узреть Бога, по самому естеству невидимого и вовсе не подлежащего зрению, познает и постигает Его из дел; так и тот, кто не усматривает умом своим Христа, пусть уразумевает Его из дел телесных, и пусть исследует, человеческие ли, или Божии это дела. И если человеческие, то пусть смеется; а если не человеческие, но Божеские, то пусть признает это, и не смеется уже над тем, что не должно быть осмеиваемо, но лучше – подивится, что посредством уничиженного явлено нам божественное, чрез смерть распростерлось на всех бессмертие, и чрез вочеловечение Слова дознаны и промышление о всех и Содетель и Зиждитель оного – само Божие Слово. Оно вочеловечилось, чтобы мы обожились; Оно явило Себя телесно, чтобы мы приобрели себе понятие о невидимом Отце; Оно претерпело поругание от людей, чтобы мы наследовали бессмертие. Само Оно ни в чем не понесло ущерба, потому что бесстрастно, нетленно, есть источное Слово и Бог; страждущих же человеков, ради которых и претерпело это, соблюло и спасло Своим бесстрастием. И вообще, заслуги Спасителя, совершенные чрез вочеловечение Его, столь велики и многочисленны, что пожелать изобразить их – значило бы уподобиться человеку, который устремил взор на морскую пучину и хочет перечесть ее волны. Как невозможно объять глазами всех волн, потому что чувству покусившегося на это представляются непрестанно новые и новые волны; так и намеревающемуся объять умом все заслуги, совершенные Христом в теле, невозможно даже вместить их в помысле; потому что вновь представляющияся мыслям его-гораздо многочисленнее тех, которые, как думает он, объял уже мыслию. Посему лучше не отваживаться говорить о всех вообще заслугах Христовых, когда и части их изобразить невозможно, но упомянуть еще об единой, и предоставить тебе самому удивляться всем в совокупности; потому что все оне равно удивительны, и куда бы ни обратил кто взор, повсюду его в изумление приводит Божество Слова.
55) Итак, после сказанного, достойно твоего изучения, и должно быть положено тобою в основание всему говоренному, и возбудить особенное в тебе удивление, что с пришествием Спасителя идолослужение уже не возрастало, и остающееся доселе умаляется и постепенно прекращается, также и эллинская мудрость не оказывает уже успехов, но и остававшаяся доселе наконец исчезает, демоны не обольщают уже мечтаниями, прорицаниями, волшебствами, но едва только отваживаются и покушаются на это, как бывают посрамлены знамением креста. Короче же сказать, обрати внимание на то, что Спасителево учение повсюду растет, всякое же идолослужение и все противоборствующее вере Христовой ежедневно умаляется, ослабевает и падает, и вникнув в это, поклонись общему всех Спасителю, всемощному Божию Слову, и осуди то, что им умалено и обращается в ничто. Как с явлением солнца тьма не имеет уже силы, но если и оставалась еще где, изгоняется повсюду; так, по божественном явлении Божия слова, не имеет уже силы идольская тьма, но все части вселенной озаряются повсюду Его учением. Если царь не показывается в какой-либо области, но безвыходно остается у себя в доме; то не редко бывает, что люди мятежные, употребив во зло затворничество царя, присвоивают себе его имя, и каждый, приняв на себя вид царя, обольщает простодушных, а люди вводятся в обман именем, слыша, что царь есть, между тем как они не видят его, по совершенной невозможности войти к нему в дом. Но когда прийдет и покажет себя настоящий царь; тогда мятежники, обольщавшие народ, обличаются его появлением, люди же, видя настоящего царя, оставляют тех, которые обманывали их прежде. Так и демоны в древности вводили людей в заблуждение, себе присвояя божескую честь; но как скоро Божие Слово явилось во плоти и открыло нам Отца Своего, – демонская прелесть уничтожается и прекращается; люди же, взирая на истинное Отчее Слово и Бога, оставляют идолов и признают уже истинного Бога. А это служить признаком, что Христос есть Божие Слово и Божия Сила. Поелику человеческое прекращается, пребывает же глагол Христов; то явно для всех, что прекращающееся – временно, а пребывающий есть Бог и Сын Божий, истинное единородное Слово.
Глава 9. Заключение
56) Это должен был я предложить тебе, христолюбец, вкратце, сколько нужно для первоначального изображения и начертания Христовой веры и божественного Христова к нам пришествия. Если же это послужит для тебя поводом – самому читать Писания и вникнуть в настоящий их смысл; то из сказанного в Писаниях узнаешь более полные и ясные подробности того, что сказано мною; потому что Писания изглаголаны и написаны Богом чрез мужей богомудрых; а я сообщил твоему любоведению, чему научился у богодухновенных учителей, читавших эти Писания и соделавшихся свидетелями Божества Христова.
Из этих же Писаний узнаешь и о втором Христовом, славном и воистину божественном, к нам паки пришествии, когда Христос приидет уже не в уничижении, но во славе Своей, не в смирении, но в свойственном Ему величии, приидет не пострадать, но воздать, наконец, всем плод Креста Своего, то есть воскресение и нетление. И уже не судится Он, но Сам судит всех, «яже кийждо с телом содела, или блага, или зла» (2Кор. 5:10 то Свое пришествие, в которое добрым уготовано царство небесное, а делавшим худое – огонь вечный и тьма кромешняя. Ибо так говорить сам Господь: «глаголю вам: отселе узрите Сына Человеческаго седяща одесную силы, и грядуща на облацих небесных» (Мф. 26:64 Мф. 24:44 Мф. 24:42 2Кор. 5:10
57) Но для исследования и истинного уразумения сказанного в Писании, потребны хорошая жизнь, чистая душа, и христоподражательная добродетель, чтобы ум, преуспев в этом, был в состоянии достигать желаемого и приобретать оное, в какой только мере естеству человеческому возможно познание о Божием Слове. Ибо без чистого ума и без подражания жизни святых никто не возможет уразумевать словеса святых. Кто пожелает видеть солнечный свет, тот, без сомнения, протрет и ясным сделает глаз свой, доведя себя почти до одинаковой чистоты с тем, что желает видеть, чтобы таким образом глаз сам стал светом и увидел солнечный свет. Или, кто пожелает осмотреть город или страну, тот, без сомнения, для осмотра сего отправится на самое место. Так и желающему постигнуть мысль богословов должно предочистить и убелить душу жизнию, и уподоблением в делах святым приблизиться к ним, чтобы, ведя одинаковый с ними образ жизни, уразумевать и откровенное им Богом, и наконец, как бы соединившись с ними, избежать греховных опасностей и огня за грехи в день суда, восприять же блага, предназначенные святым в небесном царстве: «их же око не види, и ухо не слыша, и на сердце человеку не взыдоша, яже уготова Бог» живущим добродетельно, “и любящим” Бога и Отца (1Кор. 2:9
Источник:
