Господь заповідав нам не творити ні молитви, ні милостині, ні посту, ні інших добрих справ перед людьми, вважаючи це лицемірним шуканням слави від них. Отець наш небесний, “Котрий втайні… і бачить таємне” (Мф. 6:1-18
Передмова Господь заповідав нам не творити ні молитви, ні милостині, ні посту, ні інших добрих справ перед людьми, вважаючи це лицемірним шуканням слави від них. Отець наш небесний, “Котрий втайні… і бачить таємне” (Мф. 6:1-18
Звідси бажання ховатися десь під землею, щоб ніхто тебе не бачив, ніхто не чув, щоб усе залишалося тільки між Богом і душею.
Так я жив перші десятиліття мого розкаяння перед Господом. До того ж мій гіркий досвід чималу кількість разів показав, що необхідно тікати і від оберненості на самого себе, інакше ми стаємо жертвою духа марнославства або самовдоволення. За ці рухи нашого духу ми зазнаємо богозалишеності.
Однак, відтоді, як мене поставили духівником ще на Святій Горі Афон – понад сорок років тому, – роз’яснюючи отцям-подвижникам, які приходили до мене, духовні явища, що відбувалися з ними, я давав їм змогу здогадуватися про послані мені згори досвіди. І чим далі тривало моє духовницьке служіння, тим більше ставало оголення перед братами моїми. Наближаючись до кінця мого життя в старечому віці, пригнічений день і ніч тілесними недугами, я стаю менш вразливим до людських про мене суджень. З огляду на це я зважився на ще більше виявлення, тепер уже перед багатьма, того, що ревниво зберігав від сторонніх очей досі.
Мій шлях, мої досвіди за характером своїм, ймовірно, не зовсім звичайні. Однак, своїм істотним змістом вони розкрили для мене трагізм становища мільйонів людей, розсіяних по всьому лицю Землі. Не виключена можливість, що моя сповідь, точніше – моя духовна автобіографія, полегшить хоча б деяким з них знайти сприятливе рішення у випробуваннях, що їх спіткали.
Те, що відбувалося зі мною, не було наслідком моєї ініціативи, зовсім ні. Але Бог, за Його єдиним відомим Промислом про нас, благоволив відвідати мене і допустити мене доторкнутися до Його Вічності. Його свята рука нещадно кидала мене нікчемного в невимовні безодні. “Там” у здивуванні до великого жаху я ставав глядачем реальностей, що перевершували мій розум. Про це я намагаюся говорити на наступних сторінках.
Мої досвіди не відразу засвоювалися моїм розумом. Минули десятиліття, перш ніж вони набули форми моєї догматичної свідомості. До відвідин мене Богом я, читаючи Євангелія або послання Апостолів, не розумів дійсно, яка онтологічна реальність ховається за кожним словом Святого Письма. Саме життя показало мені, що поза живим досвідом Бога або зустріччю з властями і світоправителями темряви віку цього, духами злоби піднебесними (Еф. 6, 12), жодна інтелектуальна поінформованість не приводить до того, що є сенсом віри нашої: знання Бога, Який створив усе суще. “Знання” – як входження в самий Акт Його Вічності: “Це ж є життя вічне, щоб знали Тебе, єдиного істинного Бога і посланого Тобою Іісуса Христа” (Ін. 17:3 1Ін. 4:16
Мене охрестили в найперші дні моєї появи на світ. За чином нашої Церкви – під час цього таїнства на всі члени мого тіла накладалася “печать дара Духа Святого”. Чи не ця Печатка врятувала мене від блукань чужими дорогами? Чи не вона була причиною багатьох ” чудесних збігів” моїх переживань із духом Євангельського Одкровення?
У цій книзі я зупиняюся увагою на описі частини посланих мені досвідів. Однак, паралельно з цим, вважаю важливим згадати, що весь перебіг мого життя в Бозі привів мене до переконання, що будь-яке відхилення нашої розумової свідомості від правильного розуміння Одкровення неминуче відіб’ється в повсякденності. Іншими словами: істинно праведне життя зумовлене вірними поняттями про Бога – Святу Трійцю.
Отже, я вручаю себе з довірою всякому читачеві, сподіваючись, що він розташується пом’янути мене у своїх молитвах до Отця нашого, Який на небесах.
Благодать смертної пам’яті Через більш ніж п’ять десятків років неможливо мені відновити в пам’яті хронологічну послідовність подій мого внутрішнього світу. Політ духу в розумовому просторі – невловимий, як сказав і сам Господь під час бесіди з Никодимом: “Дух дихає, де хоче, і голос його чуєш, але не знаєш, звідки він приходить і куди йде: так буває з кожною людиною, народженою від Духа” (Ін. 3:8
З юних років думка про вічність засвоїлася моїй душі. З одного боку, це було природним наслідком дитячої молитви до Живого Бога, до Якого відійшли мої діди і прадіди; з іншого – діти, з якими я тоді спілкувався, з наївною серйозністю охоче зупинялися роздумом на цій таємниці. Підростаючи, я все частіше повертався до роздумів про нескінченне, про те, що перебуває завжди; особливо в бесідах з моїм трохи молодшим за мене братом Миколою (1898-1979). Він був мудрішим за мене, і я багато чому навчився від нього. Коли ж почалася Перша Світова Війна (1914-1918), проблема вічності стала домінуючою в моїй свідомості. Звістки про тисячі вбитих на фронтах неповинних людей поставили мене впритул перед видовищем трагічної дійсності. Неможливо було примиритися з тим, що безліч молодих життів насильно переривається, до того ж із безумною жорстокістю. І я сам міг опинитися в їхніх лавах; і моїм завданням було б вбивати невідомих мені людей, які, своєю чергою, прагнули б якомога швидше покінчити зі мною. І якщо волею злих володарів створюються подібні стани речей, то де сенс нашого явища у світ? І я… навіщо я народився? Адже я щойно почав входити в усвідомлення себе людиною: усередині спалахував вогонь благих бажань, властивого молодості прагнення досконалості, пориви до світла всеосяжного знання. І все це віддати? І в такий спосіб! Кому і для чого? Заради яких цінностей?
Я знав із дитячих моїх молитов, що попередні покоління відійшли в надії на Бога; але в ті дні не було зі мною дитячої віри. Чи вічний я, як і всяка інша людина, чи всі ми зійдемо в темряву небуття? Це питання з колись спокійного споглядання розуму ставало подібним до неоформленої маси розпеченого металу. У глибокому серці оселилося дивне відчуття – безглуздості всіх здобутків на землі. Щось зовсім нове несхоже було в ньому.
Зовні я все ж був спокійний; часто весело сміявся; жив, як усі взагалі живуть. Мирним чином щось відбувалося в серці, і розум, відволікаючись від усього, укладався увагою всередину. Неосяжними просторами моєї країни проходив гігантський плуг, вириваючи коріння минулого. Усі були підняті на ноги; всюди напруга, що перевищувала сили людські. Більше того: в усьому світі виникали події, що покладали початок новій ері в історії людства, але мій дух не зупинявся на них. Багато що руйнувалося навколо мене, але мій внутрішній крах був більш інтенсивним, щоб не сказати – більш важливим моментом для мене.
Чому так? Я не міг у ті дні мислити логічно. Думки мої народжувалися всередині, виходили зі стану духу. Якщо я помираю справді, тобто занурююся в “ніщо”, то й усі інші, подібні до мене люди, також безслідно зникають. Отже, все суєта; справжнє життя нам не дано. Усі світові події не більше, ніж зле глузування над людиною.
Страждання мого духу були спричинені зовнішніми катастрофами, і я, природно, ототожнював їх (катастрофи) з моєю особистою долею: моє вмирання набувало характеру зникнення всього, що я пізнав, із чим я буттєво пов’язаний. І це вже незалежно від війни. Моя неминуча смерть не була лише як щось нескінченно мале: “одним менше”. Ні. У мені, зі мною помирає все те, що було охоплено моєю свідомістю: близькі люди, їхні страждання й любов, увесь історичний прогрес, уся Земля загалом, і сонце, і зорі, і безмежний простір; і навіть Сам Творець Світу, і Той помирає в мені; усе взагалі Буття поглинається темрявою забуття. Так тоді я сприймав мою смерть. Дух, що оволодів мною, відривав мене від Землі, і я був кинутий у якусь похмуру область, де немає часу.
Вічне забуття, як згасання світла свідомості, наводило на мене жах. Цей стан нищив мене; володів мною проти моєї волі. Те, що відбувалося навколо мене, нав’язливо нагадувало про неминучість кінця всесвітньої історії. Бачення безодні ставало завжди притаманним, лише часом даючи мені деякий спокій. Пам’ять про смерть, поступово зростаючи, досягла такої сили, що світ, увесь наш світ сприймався мною як такий собі міраж, завжди готовий зникнути у вічних провалах небуттєвої порожнечі.
Реальність іншого порядку, неземного, незрозумілого, опановувала мною, незважаючи на мої спроби ухилитися від неї. Я пам’ятаю себе чудово: я був у життєвій повсякденності, як усі інші люди, але моментами я не відчував під собою землі. Я бачив її моїми очима як зазвичай, тоді як у дусі я носився над бездонною прірвою. До цього явища потім приєдналося інше, не менш тяжке: переді мною подумки виникла перешкода, яку я відчув як свинцеву товсту стіну. Жоден промінь світла, розумного світла, не фізичного, як і стіна не була матеріальною, не проникав крізь неї. Довгий час вона стояла переді мною, пригнічуючи мене.
Незалежно від усього зовнішнього: війни або хвороб і подібних до них лих, усвідомлювати себе засудженим до смерті в якийсь день – було для мене нестерпною мукою. І ось, без того, щоб я розмірковував про що-небудь, раптом у серце увійшла думка: якщо людина може так глибоко страждати, то вона велика за природою своєю. Той факт, що з її смертю вмирає весь світ і навіть Бог, можливий не інакше, як якщо вона сама по собі є в певному сенсі центром усієї світобудови. І в очах Бога, звісно, він дорогоцінніший за всі інші тварні речі.
Господь знає мою вдячність до Нього за те, що Він не пощадив мене, “і не відступив, усе творячи, аж поки не підняв мене” до бачення Царства, нехай ще ” частково” (початок Літургійного канону Іоанна Зл. та 1Кор. 13:12
Так: “під знаком мінуса” розкривалося в мені глибинне Буття. Матеріальний світ втрачав свою консистенцію, час же – протяжність. Я нудився, не розуміючи того, що відбувалося в мені. У той час я ще не мав жодного поняття про вчення Отців Церкви, про їхні досвіди. Внаслідок такої істотної прогалини в моїх знаннях я захопився містичною філософією нехристиянського Сходу. У моєму божевіллі я припускав знайти в ній вихід з ями, в яку я занурювався. Чимало дорогоцінного часу я втратив через це. Втім, багато років по тому, зазнавши неодноразово відступлення від мене благодаті за марнославні помисли, я іноді думав: велике горе – духовне невігластво; але в моєму випадку саме непоінформованість уможливила для мене носити протягом довгих років дар Бога мого, який вилився на мене в достатку: благодать “смертної пам’яті”, яку вельми високо цінують Святі Отці. Дійсно: коли я зустрівся з писаннями святих аскетів, які оспівували висоту цього дару, то опинився в небезпеці загубити засвоєну мені свідомість моєї нікчемності.
У тому періоді життя, незабутньому, але зовсім не простому і нелегкому, я був випробуваний не раз страшними помислами: гніву на Того, Хто створив мене. Змучений нерозумінням того, що відбувається зі мною, – я вступав у боротьбу з Богом; я мислив про Нього, як про Ворожого Володаря: “Хто мене ворожою владою з нікчемності покликав” (Пушкін). У всіх людей єдиний природний корінь, і тому я переносив мої особисті стани на всіх. Мій розум “бунтував” в ім’я всіх зганьблених непотрібним даром цього життя, і я шкодував, що не має в мене такого меча, яким можна було б розсікти “прокляту землю” (Бут. 3:17
Ніколи не зможу втілити в слова своєрідного багатства тих днів, коли Господь, не зважаючи на мої протести, взяв мене у Свої міцні руки й немов із гнівом кинув у безмежність створеного Ним світу. Що скажу? Суворим чином, але Він відкрив мені горизонти іншого Буття. Мої страждальницькі перипетії були справді “ходінням по муках”.
Війна з Німеччиною наближалася до сумного для Росії кінця. За кілька місяців до цього розв’язалася вже інша, громадянська, у багатьох відношеннях більш тяжка, ніж міжнародна. Бачення трагізму людського буття ніби зросталося з моєю душею, і смертна пам’ять не покидала мене, де б я не був. Я був розколотий дивним чином: мій дух жив у тій таємничій сфері, для якої я не знаходжу вираження словом, розум же і душевність жили, здавалося, своєю звичною повсякденністю, тобто подібно до всіх інших людей.
Я поспішав жити: боявся втратити кожну годину, прагнув набути максимум пізнання не тільки в галузі мого мистецтва, а й узагалі; багато працював як живописець у моєму ательє, просторому та спокійному, здійснив цілу низку подорожей Росією, Європою; місяцями жив в Італії та Німеччині, потім більш осіло у Франції. Зустрічався з багатьма особами, головним чином причетними до мистецтва, але ніколи, нікому не сказав я ні слова про моє “паралельне” життя в дусі: ніщо зсередини не штовхало мене на таку відвертість. Те, що відбувалося в мені, – походило від якогось початку, вищого за мене, поза моєю волею, не за моєю ініціативою: я не розумів того, що відбувалося, і, однак, воно було святе для мене.
Краса видимого світу, поєднуючись із чудом виникнення самого бачення, – вабила мене. Але за видимою дійсністю я прагнув відчути невидиму, позачасову, у моїй художній роботі, що давала мені моменти тонкої насолоди. Однак настав час, коли посилена смертна пам’ять вступила в рішучу сутичку з моєю пристрастю художника. Тяжба була ні короткою, ні легкою. Я ж був ніби полем боротьби, двопланової: благодать смертної пам’яті не опускалася до землі, але кликала в піднесені сфери; мистецтво ж намагалося уявити себе, як щось високе, що трансцендує земний план, а у своїх найкращих досягненнях дає доторкнутися до вічності. Марними були всі потуги: нерівність була занадто очевидною, і врешті-решт перемогла молитва. Я відчував себе утриманим між тимчасовою формою буття і вічністю. Остання на той час була звернена до мене своїм “негативним” боком: смерть огортала все.
Неможливо розповісти тут про всі форми, у яких споглядальне мною згасання всякого життя проявляло себе всередині мого духу. Яскраво пам’ятаю одне з найхарактерніших для тих днів: “Читаю, сидячи за столом; підіпру голову рукою, і раптом – відчуваю череп у моїй руці, і я подумки дивлюся на нього ззовні. Фізично я був ще молодий і нормально здоровий. Не розуміючи природи того, що відбувається зі мною, я пробував звільнитися від переживань, що порушували мирний хід моєї роботи. Я спокійно говорив собі: “Переді мною ще ціле життя; б.м., сорок або навіть більше років, повних енергії…” І що ж? Раптово приходила відповідь, не мною обміркована: “якщо й тисячу років… а потім що?” І тисяча років у моїй свідомості закінчувалася перш, ніж була оформлена думка.
Усе, що підлягало тлінню, знецінювалося для мене. Коли я дивився на людей, то перед усілякою думкою я бачив їх у владі смерті, вмираючими, і серце моє наповнювалося співчуттям до них. Я не хотів ні слави від “мертвих”, ні влади над ними; я не чекав, щоб вони мене любили. Я зневажав матеріальне багатство і не високо цінував інтелектуальне, яке не давало мені відповіді на те, що я шукав. Якби мені запропонували століття щасливого життя, я не прийняв би їх. Мій дух потребував вічності, і вічність, як я зрозумів пізніше, стояла переді мною, дійсно перероджуючи мене. Я був сліпий, без розуму. Вона, вічність, стукала у двері моєї душі, що замкнулася від страху в самій собі (Об. 3:18-20
О, я страждав, але результату не було ніде, окрім молитви, що відродилася в мені; молитви до ще Невідомого, вірніше Забутого мною. Полум’яна молитва захопила мене у свої надра і протягом багатьох років не покидала мене ні наяву, ні уві сні. Тривалими були мої муки. Я був доведений до виснаження всіх моїх сил. Тоді, зовсім несподівано для мене, якась тонка голка наче проткнула товщу свинцевої стіни, і крізь утворений волосяний канал проник промінь Світла.
Хворий часто не знає, від якої недуги страждає він, і говорить лікареві про свої суб’єктивні відчуття, чекаючи дізнатися об’єктивний діагноз. Так я просто викладаю “суб’єктивну” історію пережитого мною досвіду.
У Отців Церкви я знайшов вчення про цю форму благодаті. Смертна пам’ять є особливий стан нашого духу, зовсім не схожий на всім нам властиве знання, що в якийсь день ми помремо. Вона, ця чудова пам’ять, виводить дух наш із земного тяжіння. Будучи силою, що сходить згори, вона і нас ставить вище за земні пристрасті, звільняє від влади над нами тимчасових пожадливостей і прихильностей, і тим робить нас такими, що природно живуть у святості. Хоч і в негативній формі, вона, однак, щільно притискає нас до Вічного.
Пам’ять смертна дає нам досвід безпристрасності, але ще не тієї позитивної, яка проявляється як повновладдя любові Божої; не має вона і чисто негативного характеру, тобто як протиставлення любові. Вона припиняє дію пристрастей і тим започатковує докорінну зміну всієї нашої життєдіяльності та характеру сприйняття всіх речей. Той факт, що вона дає переживати смерть нашу як кінець усієї світобудови, підтверджує дане нам Одкровення про те, що людина є образ Бога, і як така вона здатна вмістити в себе і Бога, і створений космос. І це є початок конкретизації в нас іпостасного принципу. Цей досвід готує наш дух до більш реального сприйняття християнського Одкровення і того богослов’я, в основі якого лежить досвід іншого буття.
Коли силою смертної пам’яті вся моя істота була переведена в план вічності, тоді, природно, прийшов кінець моїй дитячій забаві – заняттю мистецтвом, яке володіло мною як рабом. Скорботний і вузький шлях нашої віри: все тіло життя нашого вкривається ранами на всіх рівнях, коли страждальний розум замовкає в стані інтенсивного перебування поза часом. Випадаючи з цього буттєвого споглядання, ми знаходимо в глибині серця вже готові думки, не нами винайдені; в тих думках укладено передбачення подальших одкровень про Бога. Цей благодатний дар не може бути описаний нашими буденними словами. Досвід показує, що асимілюється він, дар, не інакше, як у тривалому процесі всебічного виснаження. Тоді, ніби вже понад усякі очікування, приходить Нестворене Світло, що зцілює всі рани. У сяйві цього Світла пройдений “тісний” шлях постає як уподібнення Виснаженню Христа, через яке і нам дарується усиновлення Богові-Отцеві.
У міру того, як нам відкривається Абсолютне Буття, ми дедалі напруженіше відчуваємо свою нікчемність і нечистоту. І це жахливо. Однак я шкодую, що в останній старості моїй сила благословенного становища зменшилася в мені. Господь дав мені жити в потоках Його милості, але я нічого не розумів: у Нього все по-особливому. Але Він не залишив мене до кінця в темряві: Він привів мене до ніг Блаженного Силуана, і я побачив, що весь мій попередній досвід приготував мене до розуміння його, Силуана, вчення.
Хай буде Ім’я Господнє благословенне на віки віків.
Про Страх Божий Страх Божий є наслідком духовного осяяння людини. Його природа – нез’ясовна психологією. У ньому, страху цьому, немає нічого спільного з тваринним. Є багато ступенів і форм його, але ми зараз зупинимося на одному з них, найдієвішому для спасіння нашого: “жах” виявитися недостойним Бога, який відкрився нам у Світлі незахідному (Мф. 10:37-38
Охоплені цим святим страхом – звільняються від усякого іншого земного страху. Отці наші, безтрепетні служителі Духа, віддалялися в пустелі й жили (та й тепер є такі) серед диких звірів і отруйних змій, в умовах суворої природи й настільки крайніх убогостей, що йде далі за уяву сучасних людей. І це заради свободи віддатися плачу у свідомості своєї далекості від Бога Улюбленого.
Не всім доступно зрозуміти, чому духовні мужі, які знехтували всім, що є у світі цьому, плачуть не менше, і навіть більше, ніж жінки-матері над трунами дорогих серцям їхніх синів. Вони, відлюдники, плачуть, споглядаючи всередині себе темну безодню: глибоке коріння “пізнання зла”, вирвати яке неможливо своєю силою. Тим, хто не пізнав цього стану духу нашого, це залишиться назавжди незрозумілим. Не тому приховується від сторонніх очей таємниця ця, що в Бога є лицемірство, а тому, що благодать ця довіряється лише тим, хто сам довіряє себе Богу-Христу. І ця благодать є також дар любові Божої, без якої сльози не потечуть.
Від любові Божественної народжується свята відвага. Так мала жменька Апостолів, колись малодушних, після зішестя на них Духа Святого, сповнені мужності, пішли на духовну боротьбу з усім іншим світом. Чи не всі вони прийняли мученицьку кончину. Чудові слова сказав Апостол Андрій ігемону в Патрах, який погрожував його розіп’яти: “Якби я боявся хреста, я б його не проповідував”. І він був розп’ятий, і висячи на хресті, прославляв хресну смерть Владики Христа.
Дари Духа Святого – безцінні. Будь-який істинний дар є не що інше, як полум’я любові. Але для розширення серця нашого до здатності сприйняти любов Христову в її яскравих проявах – необхідно всім без винятку пройти через багато випробувань. Ті, хто живе в плотському спокої, атрофуються духовно і перебувають закритими для любові божественної універсальної, христоподібної. Такі живуть і вмирають без того, щоб дух їхній сходив до Неба. Між обдаруваннями згори і подвигом віри існує певна пропорційність: усі, хто йде шляхом заповідей Христа, у самому додержанні Йому перероджуються: одні більше, інші менше, залежно від виявленої ревності їхньої. Через спів-розп’яття втіленому Богу-Слову сходить на віруючого благодать, що уподібнює людину Боголюдині. Цей великий дар включає в себе і богослов’я живоносне через реальне перебування у Світлі любові.
Благодать покаяння дається тим, хто цілковито вірою приймає слово Христа про те, що якщо ми не увіруємо в Його, Христа, Божество й абсолютну істинність усього, заповіданого Ним, то таємниця гріха не розкриється для нас у своїй онтологічній глибині, і ми “помремо в гріхах наших” (Ін. 8:21,24
Саме поняття гріха наявне лише там, де відносини між Богом-Абсолютом і людиною-творінням набувають характеру суто особистого. Інакше залишається тільки інтелектуальне уявлення про той чи інший ступінь досконалості форми існування. Гріх завжди є злочином проти любові Отчої. Він проявляється як віддалення наше від Бога і в схилянні волі нашої до пристрастей. Покаяння завжди пов’язане з утриманням від гріховних потягів. І поза християнством ведеться боротьба з деякими пристрастями; і в гуманізмі спостерігається подолання тих чи інших вад; але оскільки відсутнє знання про глибинну сутність гріха – гордості, остільки цей злий корінь залишається нездоланним, і трагізм історії не перестає наростати.
Святі Отці кажуть: одне смирення може врятувати людину, і однієї гордості достатньо, щоб звести в пекельну темряву. Перемога ж над усім комплексом пристрастей означає отримання богоподібного буття. Всі пристрасті неодмінно одягнені в деяку форму, видиму або мислену, уявну. У гарячій покаянній молитві дух християнина вивільняється від уявлень видимих речей і розумових понять. Звільнення ума від усіх зорових і мисленнєвих форм практикується і в інших аскетичних культурах. Однак у самій “темряві злучення” душа не зустрічає Живого Бога, якщо молитва відбувається без належної свідомості гріха і щирого покаяння. Можливо все-таки відчувати якийсь відпочинок – спокій від калейдоскопічного ходу повсякденного життя.
Від великої печалі про втраченого Бога душа природно оголюється від матеріальних і думкових образів, і ум-дух наближається до тієї межі, за якою може з’явитися Світло. Але й ця межа може залишитися непройденою, якщо ум обернеться на себе. Не виключені при цій оберненості на самого себе випадки, коли ум побачить себе подібним до світла. Важливо знати, що це світло притаманне нашому уму, бо він створений за образом Бога, який відкрився нам як Світло, в якому немає жодної темряви (1Ін. 1:5
“Початок премудрости страх перед Господом” (Пс. 110:10
Дивовижна природа цього блаженного страху: поза його дією, очисною, звичайно, не відкриється нам шлях до досконалої любові Божої. Сам Він є не тільки початок премудрості, а й любові. Він і вражає душу нашу баченням нас самих, як ми є, і прив’язує нас до Бога сильним бажанням бути з Ним. Страх породжує здивування перед Богом, що відкривається нам. Визнавати недостойним такого Бога, ось у чому жах. Бути вічно в тій пекельній темряві, сутність якої ми бачимо, при ще невидимому нами, але даючому нам “бачити” Світлі нетварному, викликає нестерпну спрагу вирватися з гнітючих обіймів нашого падіння, увійти у сферу Світла невечірнього, до Бога любові святої.
Тільки через віру в Бога-Христа отримуємо ми справжній критерій про реальності нетварного і тварного світів. Але для цього нам необхідно все наше буття: і тимчасове, і вічне – будувати на непорушному камені заповідей Христа. Досить багато хто ходить у рукотворні храми на молитву, але зовсім не так багато таких, які знаходять “вузьку стежку”, що веде в нерукотворну скинію небес (Мф. 7:14
На початку нашого покаяння ми нічого, здається, не бачимо, крім нашого внутрішнього пекла, але, дивним чином, незриме ще нами Світло проникає вже всередину як живе відчуття присутності Бога. Якщо ми міцно, обома руками, триматимемо край ризи Господньої, то чудо нашого зростання в Бозі дедалі посилюватиметься, і нам почне відкриватися чудова постать Іісуса, і з Ним – споглядання, якими ми, люди, були задумані Творцем перед створенням світу. Щоб через сказане багатство обдарувань не піднеслося серце людини, їй дається Промислом йти крутим підйомом до цього пізнання, що стомлює і ум, і душу, і тіло.
Часом Бог забирає від подвижника Свою руку, і чужий дух знаходить хвилини, коли він зможе коливати наше серце і думку. Звідси в нас ніколи немає досконалої забезпеченості, і ми навіть за великих виливів на нас милості улюбленого Бога не “підносимося”. Ось і Апостол Павло про те саме говорить у своєму посланні до Коринфян: “А щоб я не звеличувався надзвичайністю одкровень, дано мені жало у плоть, ангел сатани, пригнічувати мене, щоб я не величався” (2Кор. 12:7
Невимовні дари нашого Бога. І як можливо людині не загордитися перед братами своїми? Так, за сприяння тієї ж Божественної сили, здійсненне це, бо Сам Бог – є Смирення.
Про покаяння Отець наш “живе у неприступному світлі” (1Тим. 6:16
Бог є Абсолютне Буття, Початок усіх начал. Він відкрився нам як “Аз Єсмь”, як Особа – Іпостась – Персона. Нині ми пізнаємо Його через Сина Єдиносущного, що явив нам Отця: “Бога ніхто не бачив ніколи; Єдинородний Син, Котрий в лоні Отця, Він явив” (Ін. 1:18 Ін. 14:26
Співпочатковий Отцю і Духу – втілений Логос почав Свою місію закликом до занепалих: “Покайтеся, бо наблизилося Царство Небесне” (Мф. 4:17
Наприкінці мого життя я хотів би оспівати гідний гімн даної Ним нам благодаті покаяння… Скористаюся для цього натхненними словами стародавнього псалмоспівця.
Боже мій, Боже мій! Великі й чудові діла Твої.
Та Ти Святий, живеш у Світлі неприступному.
На Тебе надіялись наші батьки, надіялися і Ти визволив їх;
До Тебе взивали вони і спасені були,
А я червяк, а не чоловік,
посміховище людське й погорда в народі;
Бо з утроби Ти вивів мене;
від утроби матері моєї Ти мій Бог!
Не віддаляйся від мене, Я звіщатиму Ймення Твоє своїм
браттям:
“Хто боїться Господа, прославляйте Його, увесь Яковів роде шануйте Його, страхайтесь Його, все насіння ізраїлеве, бо Він не погордував і не зневажив страждання убогого, і від нього обличчя Свого не сховав, а почув, як він кликав до Нього! Від Тебе повстане хвала моя в зборі великім” (Пс. 21:24-26
“чи в тілі – не знаю, чи без тіла – не знаю” (2Кор. 12:2
Траплялося: мій дух усвідомлював себе в якійсь безмежності, яка дивним чином прозора, хоча й не бачиться світлом як таким. Не знаходжу визначення тій бездонній сфері. Мій дух бував цілком поглинений молитвою: нічого, крім Бога, я не бачив, не знав.
Великий Апостол Павло писав до Коринфян, що він був “був взятий в рай і чув невимовні слова (римата), яких людині не можна переказати” (2Кор. 12:4
Мені спадає смілива думка: Павла не полишала пам’ять, що він “гнав церкву Божу” (1Кор. 15:9
Отці говорили, що відчути свій гріх – є великий дар Неба, більший, ніж бачення Ангелів. І я чималий термін був сліпий духовно: я не бачив гріха в моєму відході від мого дитячого Бога. Я “чинив за невіданням” (1Тим. 1:13 Ін. 8:24
У людині, взятій як не-детермінована персона, як дух, наділений як дух свободою самовизначення, наявна можливість побачити якусь безумовність, “божественність”, яка нібито не потребує іншого Бога. Він може визнавати себе родинним, навіть єдиносущним з Перво-Буттям; зважитися на акт самообоження: повернутися до свого первісного буття. Я жив у цій омані в моїй молодості під впливом книжок про індійську містику і внаслідок зустрічей з людьми з тих країн, де тисячоліттями культивується цей рід містики. Вийти з цієї аберації – зовсім не просто: перед вами завжди може постати питання про ваше нібито ще недостатнє поглинання всього, що є в космічному бутті. У прагненні до досконалості потрібно подолати в нас принцип персональності, як тимчасової форми буття, що вносить обмеження в усі прояви наші. Словом, волею йти на розпад або вмирання людської особистості в неіменованому океані Чистого Буття Надперсонального Абсолюту.
Я не зміг уникнути запитання: хто ж пізнає? хто самовизначається? І інше питання: якщо я вийшов із безпочаткового принципу, то як могла статися така глибока деградація мого буття? Чому тепер я з такими труднощами шукаю розлучення з плоттю, щоб знову стати тим, чим я завжди був і, в порядку абстрактного розумового бачення, – не перестаю бути?
Медитації приводили до спокою від неуважності турботами земного життя, – давали мені години інтелектуальної насолоди, – підносили мене в уявні духовні сфери, – ставили мене вище за навколишнє середовище. Філософськи я не міг мислити Абсолютне Начало – персональним. Причиною тому було почасти моє слідування загальній помилці тих кругів, у яких я обертався: змішання поняття персони з поняттям індивідума, тоді як філософськи вони діаметрально протилежні. Дитиною я був навчений молитися Безсмертному Отцю Небесному, до Якого пішли всі мої діди і прадіди. Тоді, в дитячій вірі (Мф. 18:3 Лк. 18:17
Цей період був надзвичайно напруженим: стан ума був подібним до малого човна темної ночі на хвилях – то він, ум, піднімався на вершину якоїсь хвилі, то знову іншою бував кинутий донизу з гнівом. Але Той, Кого я залишив ніби “за непотрібністю”, не відвернувся від мене до кінця і Сам шукав нагоди з’явитися мені: Він раптом поставив переді мною текст Біблійного, Синайського Одкровення: “Я Той, що є” (Вих. 3:14
Із цим Іменем відкрилися для мене далечіні, що тікають у недосяжність. Не в порядку абстрактного мислення, але буттєво цей Особистий Бог став для мене очевидністю, яку я жив усім моїм єством. Весь лад мого духовного життя змінився – мій дух ще не до кінця ясно, але знав куди прагнути: Світло полярної зірки досягало мого зору, а мій ум міг сходити до неї. Так, цей Бог, страшно далекий, але досяжний для духу нашого. Бути богом поза цим Єдиним Істинним – безумство, найгірше за всі інші форми безумства. І я віддався відчайдушному плачу, гіркому, пекучому, усвідомивши жах мого падіння: Господь дарував мені благодатний відчай. І коли я оплакував себе глибоким плачем, не сміючи піднести думки моєї до Нього, Він з’явився мені у Світлі Своєму. Так поклав Він початок моєму новому життю, породивши мене в сльозах покаяння. Усе, що було раніше привабливим для мене у світі цьому, втратило принаду свою, і ні про що більше інше не думаючи, я занурився в молитву. Не скажу, що боротьба за моє звільнення від усього, чому я віддавався пристрасно, була легкою; ні навіть короткою. Особливо тяжко переживався відрив від живопису.
Благодать покаяння є піднесення душі до Бога, захопленої явленням Світла. Воно, це Світло, на початку ще ніяк не видно, але від теплоти Його пом’якшується серце. Душа в розриві: з одного боку, жах бачити себе, як я є; з іншого – приплив невідомої раніше сили від бачення Живого Бога. Дивним чином усередині при цьому превалював розпач за самого себе настільки, що навіть коли Він був зі мною і в мені, я не міг припинити плачу про свій гріх, який постав у мені у своїй метафізичній сутності таким, що перевершує всі видимі злочини. Сильне бажання порвати з усім колишнім набувало форми ненависті до себе в моєму минулому. Позитивний бік відштовхування від моїх пристрастей полягав у тому, що воно було водночас актом становлення мого в Богові, який відкрився мені.
Від напруження святої ненависті до себе молитва черпає могутню енергію і стає подібною до бурхливого полум’я. Дух тоді живе і свою смерть, і темряву, і надію на Бога Спасителя. Немає сумнівів для мене: сила моєї молитви була не моєю – вона виходила від Бога. Вона, молитва, виснажувала мене до повної знемоги всього мого психофізичного складу. І бувало, приходив чудовий мир у душу, і атмосфера іншого життя ніжно обіймала мене, приносячи відчуття присутності Бога, який полюбив своє розумне створіння.
Хворобливий подвиг позбавлення пристрастей, що перешкоджають пришестю Світла. Багатовіковий досвід святих аскетів показав із незаперечною достовірністю, що гордість є головною перешкодою для осяяння нас Духом Святим. У тій молитві, яку давав мені Господь, коли я відчував себе до кінця виснаженим у всіх планах моєї сутності, я тоді, мабуть, наближався до заповідного смирення, бо тоді розкривалася моєму духу світлоносна сфера. І не було протистояння між моїм духовним станом і дією Бога в мені. Смирення Бога – неосяжне: воно безвідносне: у ньому немає порівняння себе ні з ким: воно є атрибут Божественної Любові, що віддає себе поза всякою мірою.
У молитовному подвигу поколінь, що передували нам, та й у Писанні Святому, Богу даються імена за характером Його, за Його ставленням до нас, за Його проявами: Бог є Світло, Бог є Істина, Любов, Милосердя і безліч інших. Я насмілююся додати: Бог є смирення. Ніщо нечисте, тобто горде, не торкається до Нього. Гордість є мерзенна темрява, антипод Божественного Блага; гордість є принципом зла, корінь усіх трагедій, сіяч ворожнечі, згубитель світу, супротивник боговстановленого порядку; в ній – сутність пекла.
Гордість є та “темрява безпросвітна”, перебуваючи в якій, людина відривається від Бога любові. “Люди… полюбили темряву” (Ін. 3:19
“Покаяння” є безцінний дар людству. Покаяння є чудо Боже, що відтворює нас після падіння. Покаяння є вилив божественного натхнення на нас, силою якого ми підносимося до Бога, Отця нашого, для вічного життя у Світлі Його любові. Через покаяння відбувається наше обоження. Ця подія нез’ясовно велика. І дар цей став можливий через Гефсиманську молитву Христа, через Його смерть на Голгофі і Його Воскресіння (Лк. 24:45-47
Гордість є та похмура безодня, в яку занурилася людина у своєму падінні. Схилившись до неї волею, вона осліпла духовно і стала нездатною розпізнавати її присутність у рухах серця і ума. Тільки нетварне Світло, що сходить на нас через віру в Божество Іісуса Христа, дає побачити метафізичну сутність гордості. Благодать Духа Святого просвічує серце людини, і вона виявляє всередині себе наявність злоякісної пухлини, що несе їй смерть. Тим, хто пережив досвід Божественної любові, властиво відштовхуватися від специфічного отруйного запаху, яким насичена пристрасть гордості. Відриваючи від Бога, гордість робить людину замкнутим у собі колом. Гордий, хоч би яким обдарованим інтелектуально він не був, завжди і назавжди перебуватиме поза всеосяжною любов’ю Христа. Сп’яніла в раю солодким зіллям люциферичного само-обоження, людина збожеволіла і стала полоненим пекла. Звернена до самої себе, як до центру, вона рано чи пізно натрапить на виснажливу порожнечу; ту, з якої її викликав Творець до життя цього. Звернувшись поза собою на пошуки компенсації в навколишньому світі, вона зазнає всіляких збочень, може стати здатною на всілякі злочини.
Незліченні форми прояву гордості, але всі вони спотворюють образ Божий у людині. Поза Христом, без Христа – невирішуваний трагізм земної історії людства. Атмосфера землі пересичена запахом крові. Щодня всесвіт живиться звістками про вбивства або про катування переможених у братовбивчих конфліктах. Похмурі хмари ненависті приховують від поглядів наших небесне Світло. Самі люди будують своє пекло. Не без нашої тотальної зміни через покаяння прийде позбавлення світу: “позбавлення” від найстрашнішого з усіх проклять – воєн. Для смиренного носія любові краще бути вбитим, ніж убивати.
Дух наш буває в стані вдячного захоплення, коли відкривається нам Свята Таємниця, що перевершує тварний розум: Бог Живий, Якому можна говорити “Ти”. Його велич нас лякає; Його смиренність нас вражає. І скільки б ми не піднімалися в нашому потязі до Нього всією силою нашого єства, ми з радістю відчуваємо процес сходження, але водночас Він здається нам дедалі недосяжнішим. І буває, що ми знемагаємо, нас охоплює якийсь розпач, ми бачимо себе готовими впасти, – і раптом, Він уже неочікуваний, з нами і обіймає нас любовно. Бог напрочуд дивний. Душа має намір запитати Його: Де ж Ти був, коли мені було так важко? Але не може вимовити свого запитання, бачачи Його з собою. Сенс богозалишеності – показати нам, що ми ще не готові; що шлях ще не до кінця пройдений; що нам належить пройти через подвиг повнішого виснаження; випивати чашу, яку Він випив (Мф. 20:22
Розум, що уявляє – непридатний для богослов’я. Знаючи шкоду від перебування у сфері уяви, Блаженний Старець Силуан подвизався стояти перед Богом чистим умом. Цей стан дається людині в граничному для неї напруженні покаяння, дарованого світу воскреслим Христом. Ні пояснити цього стану нашого духу, ні дати пережити його за допомогою опису – не можна. Багатьом він здасться неймовірним. Так, “людям це неможливо, Богові ж усе можливе” (Мф. 19:26
І для Бога, і для самої себе вона постає в повній наготі свого єства.
У такій молитві дух наш виліковується від зачарованості “привидами істини”, від багатьох неясних потягів у імлі невідання.
З дитячих років я увійшов у молитву. Але настав такий день, коли на одній московській вулиці, вранці, в мій розум врізалася думка: Абсолют не може бути “особистим”, і вічність не може полягати в “психіці” євангельської любові… Дивною була ця подія; сила думки була подібна до удару молота. Назавжди запам’яталося мені це місце… Я став із деяким насильством над собою відриватися від молитви і схилятися до медитації нехристиянського типу. Незабаром після цього, одного разу вночі я був розбуджений незрозумілим для мене чином. Я побачив усю кімнату наповнену розірваними шматками вібруючого світла. Душа моя зніяковіла; я б сказав – щось на зразок неприязні, змішаної з деяким страхом, подібним до остраху аспіда, що вповз до твого дому. Я вийшов з моєї кімнати в їдальню – провів там кілька хвилин і потім повернувся до себе. Світла більше не було, і я знову заснув.
Дещо пізніше, під час моїх медитацій, що зростали в сенсі зосередженості, я бачив мою мислячу енергію подібною до світла, несильного; світло це бувало усередині черепної коробки і навколо неї; серце ж при цьому не брало участі, живучи окремо від мозку.
Через багато років, уже після відвідин мене милістю Бога Вишнього, я помітив, що Нетварне Світло – спокійне, цілісне, рівне; впливає на розум, на серце і навіть тіло. При спогляданні його вся істота перебуває в стані, якого не знає “земля”. Це Світло є світло любові, світло розуму, світло безсмертя і чудового світу.
Після мого нового набуття Христа, мій “східний” досвід, що тривав приблизно сім або вісім років, постав перед моїм духом як найстрашніший злочин перед любов’ю Бога, Якого знала моя душа з раннього дитинства. Мною опанував якийсь священний жах від свідомості, що я, невірний і відступник, залишуся назавжди недостойним такого Бога. Не без болю згадую зараз той страшний і водночас чудовий час. Я молився тоді як божевільний, з багатьма плачами, що зламували і самі кістки мої. Під час цієї молитви всередині відчувався вогонь, що спалював у мені здавалося б усе. Не знаю, як я вижив. Ніколи не зможу я втиснути в слова пережиті мною “вогонь” і відчай; а разом і тієї сили, яка утримувала мене в безперестанній молитві крайнього напруження роками. У той час я нічого не розумів. Тепер же не знаходжу шляхів показати Богові мою вдячність за Його “міцну руку” Святого Ваятеля: мені було важко; я справді страждав у всіх планах мого єства. Я дивуюся Йому: Він змінив моє пекельне неподобство на щось інше, менш далеке від Його невимовного Світла.
Благовоління Бога до мене виразилося в тому, що Він дав мені благодать покаяння (Лк. 24:47
Описуваний мною час відчайдушного покаяння я схильний визнати подією, б.м. не тільки для мене. Як не дивуватися: у колишньому відкиданні моєму тимчасової форми буття, я йшов кудись далеко від звичайного життя. І ось, там Його рука наздогнала мене. Це був момент вторинного створення мене Його волею: я знову був викликаний з “небуття” у світло життя. Як дивно все сталося, відбувалося.
У своїх, виправданих нашим розумом, рухах, ми не можемо бачити “гріха”. Справжнє бачення гріха належить тому духовному плану, з якого ми випали в нашому падінні. Гріх усвідомлюється за даром Духа Святого спільно з вірою в Особистого Абсолюта, Творця і Отця нашого. Йдеться про наші особисті з Ним стосунки, а не про що-небудь інше.
Чудний момент живої зустрічі з Ним. Так, я злочинець проти Його любові. Я не знав Його, як мав би знати. Але я не можу сказати, що я не винен у моєму невіданні. Душа інтуїтивно у всіх нас відчуває деяку боротьбу з нашою совістю, перш ніж здійсниться внутрішній акт схиляння нашої волі до чогось, що відриває нас від Бога. Так було зі мною в юні роки, коли я погодився з ідеєю, навіяною мені Ворогом, у момент, описаний мною вище.
Якщо я буду розбиратися у внутрішньому процесі мого навернення до Бога після падіння, то мені спадає таке порівняння: Світло Боже, Світло Духа Святого, ще не видиме мною, звідкись позаду далеко освячує мене, показуючи те місце духовне, в якому я перебуваю. І ім’я цьому місцю – пекло. Я не бачу Світла, як такого, але воно мені відкриває очі, щоб побачити темряву, в якій я живу. Я не можу зрозуміти темряви, якщо немає протилежного їй світла. Через невидиму присутність цього Світла створюється становище, що я поступово починаю споглядати ідею мого Творця “раніше створення світу” (Ін. 17:24 Бут. 1:26-27
Ця темрява стояла переді мною, як свинцева стіна, відокремлюючи мене від Бога з непереборною для мене самого владою. Цю важку стіну Святий Апостол назвав “законом гріха” (Рим. 8:2
З тієї години, як мені була дана благодать покаяння, я усвідомив себе в пеклі. Хоч би яким болючим часом не був цей шлях, іншого до дверей Божественної Вічності для занепалих синів Адама немає. Глибока моя скорбота за самого себе, але там, попереду, я бачу Світло. Мій захват перед Богом мучить мене, коли я шукаю виразів для нього. Я виховався уникати пишномовної мови,1 а тепер мені всі слова, всі мови здаються вицвілими фарбами, нездатними зобразити моєї подяки Богові.
Коли рука Божа, осяявши спершу нас Світлом, ставить нас на новий, досі невідомий “високий” шлях, то там ми зустрінемо дві грандіозні сходинки: ім’я однієї – “пекло покаяння”, іншої – “пекло любові”. Покаяння пов’язане з двома заповідями – найбільша з них: “возлюби Господа Бога твого всім серцем твоїм, і всією душею твоєю, і всім розумінням твоїм” (Мф. 22:37-38 Ін. 8:46 Лк. 23:41 Ін. 1:29 Мф. 16:28
Перебування в плоті вельми ускладнює ясно усвідомити – жити абсолютність завдання, що стоїть перед нами. Плоть завжди накладає якийсь покрив недосконалості і незнання. Однак, за цілісної віри, вільної від коливань і сумнівів, благодать Духа Святого дає тим, хто палко кається, і досвід сходження в пекло, і досвід пекла любові, і воскресіння душі ще в межах життя в цьому тілі.
Одна з вельми важких живописних проблем для пейзажиста – блакитне небо, що невпинно дивно вібрує; на кольорових фотографіях його колір може нагадувати кузов автомобіля, пофарбований блакитним лаком. Таким нудним, можливо, є внаслідок багатьох повторень опис мого духовного життя, сповненого насправді глибоких контрастів, що ніколи не втрачає свого динамічного характеру. Але я ризикую продовжити взяту на себе працю – сповідати пережите мною.
Живого Бога я пізнав із самого раннього дитинства. Бували випадки, після виходу, вірніше сказати – винесений на руках із храму, я бачив місто, яке було для мене всім світом, освітленим двома родами світла. Сонячне світло не заважало відчувати присутність іншого Світла. Спогад про нього пов’язується з тихою радістю, що наповнювала тоді мою душу. З моєї пам’яті випали чи не всі події цього періоду, але Світла цього я не забув.
На початку зрілої юності я відступив від Бога мого. Злочинів, караних державами, я не вчинив, але крізь мій ум, крізь моє серце вільно проходили всякі гади, всіх планів і родів.
Неосяжний Бог наш; невидимий, недосяжний; незбагненні й шляхи Його про нас промислу. Як Його ніжна, але могутня рука вловила мене, коли я із завзятістю юного безумства кинувся в меонічну порожнечу? Вогонь небесний проник всередину, і серце моє було розтоплене жаром. Мою покаянну молитву я приносив Святому Богу, притулившись до підлоги, до землі. О, якого сорому я був сповнений в ті роки. Я усвідомлював себе найпідлішим злочинцем за мій гордий порив перевершити Його. Мій гріх проти Його любові змальовувався мені у своїй кошмарній сутності: як самогубство, і до того ж не в плані тлінної плоті, а як відпадання у вічності від мого Творця. Він у безмірності Своєї любові бажає дати мені світлоносну безмежність. Я ж стукав у двері смерті не в часі, а за його межами. Я ненавидів себе, десятиліття проливав сльози від горя мого і сорому мого.
Я “гірко плакав” (Мф. 26:75
Чи назвати цю молитву “чистою”, тому що дух мій позбувався всього тварного? Не знаю, як описувати те, що відбувалося зі мною, але в ній, цій молитві, існував для мене тільки Бог: у всьому Бутті – тільки Він, і я, жалюгідна потвора.
* * *
1 “Наближаючись до зрілої юності, я зустрівся з колом сильних людей, які зневажали поверхневе красномовство: “Аркадій, не говори красиво: нам це непристойно”…” (И. С. Тургенєв. Батьки і діти).
Про покаяння і духовну боротьбу Усе наше земне життя від народження до останнього подиху у своєму кінцевому завершенні постане як якийсь єдиний, нетривалий акт. Його зміст і якість можливо побачити в одну мить.
Уявіть собі посудину ідеально чистого скла повну води; з першого погляду можна сказати – чи чиста вода, чи ні, і наскільки. Так буде з нами після переходу в інший світ. Будь-який рух, навіть швидкоплинний, серця або думки залишає якийсь слід у загальній сумі нашого життя.
Припустимо, що за весь термін мого земного існування лише раз через моє серце пробігла зла думка, наприклад – вбивства (Мф. 15:19 Лк. 12:2-3
Ми часто заспокоюємо себе, думаючи, що ніхто нас не бачив, або ніхто не знає, що ми думаємо чи робимо. Але коли ми сповнені турботи приготування до вічності, тоді все змінюється, і ми прагнемо звільнитися від усякої темряви всередині нас.
“Коли кажемо, що не маємо гріха,– обманюємо самих себе, і істини нема в нас. Коли сповідаємо гріхи наші, то Він, будучи вірним і праведним, простить нам гріхи наші і очистить нас від усякої неправди” (1Ін. 1:8-9
Поки ми живемо, є ще можливість виправлення; але що буде з нами, коли ми підемо звідси, ми ще не знаємо. У плані матеріальному: маса, що отримала досить сильний поштовх, теоретично може після виходу зі сфери тяжіння землі, з великою швидкістю вічно летіти в безмежність космічних просторів; чи не буде того ж із душею? Захоплена любов’ю до Бога, покинувши тіло, душа піде до Бога; або, зворотне цьому: відштовхнувшись від Бога, вона рушить “у темряву зовнішню” – до нескінченних мук протилежного любові стану? Отже, в міру нашої здатності бачити себе, потрібно чисто сповідувати наші гріхи, щоб не забрати їх із собою після смерті.
Щоб перемагати злі помисли або хоча б суєтні, не завжди вдалим буває метод прямого опору їм. Часто найкращим способом є пам’ять про велич предвічного задуму Отця про нас. Знати про себе, що ще перед створенням світу ми задумані як повнота досконалості, необхідно для того, щоб жити належним чином (Мф. 5:48 Ін. 3:19
Молитва, принесена Богу істинному належним чином: “в дусі та істині” (Ін. 4:23 Лк. 10:42
Участь Бога в нашому особистому житті ми називаємо Промислом.
Цей Промисел зовсім не подібний до язичницького року. У деякі рішучі моменти ми дійсно самі обираємо з того, що видається можливим.
Коли перед нами відкриваються різні шляхи, то, нормально, ми повинні рішуче рушити до останнього шуканого нами Блага. Цей вибір неминуче буде пов’язаний із готовністю на жертви. У таких випадках особливо яскраво проявляється наша духовна свобода. Частіше, на жаль, люди керуються тимчасовими спонуканнями, ухиляючись від вказаного Богом шляху в Царство Світла.
Так людина впадає в коло оманливих пристрастей, що заважають їй побачити бажану зорю. За всякого вибору все ж неминучі страждання і жертви.
І коли ми обираємо волю Божу, то всяка жертва уподібнює нас Христу:
“Отче! о, коли б Ти благоволив пронести чашу цю мимо Мене! а втім, не Моя воля, а Твоя хай буде!” (Лк. 22:42
Усім нам необхідно пройти через таїнство смерті заради більшого уподібнення до Христа. За цим, ще невідомим нам порогом, Бог і Отець наш введе нас у область невечірнього дня. Такою є наша надія у Христі, яка збудеться, тому що всі обітниці Його неложні й непорушні, як показав це тисячолітній досвід Церкви нашої.
Євангеліє – блага вість і починається, і полягає закликом до покаяння. І вчення святих аскетів, Отців Церкви нашої, пронизане свідомістю, що щоразу, коли людина приносить молитву Богові не як грішник, молитва її не сягає Престолу Божого, бо Син Божий прийшов покликати не тих, хто вважає себе праведником (1Ін. 1:8 Мф. 9:13
“Смердюче море, що лежить між нами і мисленим раєм, ми можемо перейти лише на кораблі покаяння, керованому веслярами страху. І якщо кораблем покаяння, на якому переходимо ми море світу цього до Бога, не керують ці веслярі страху, то ми тонемо в цьому смердючому морі… Покаяння – корабель, страх же його керманич, а любов – Божественна пристань… До цієї пристані приходять усі, хто трудяться і обтяжені покаянням, і коли досягнемо любові, тоді досягли ми Бога” (Преп. Ісаак Сірін, слово 83).
Покаяння є основним тлом усього нашого аскетичного життя. Преп. Єфрем Сирін залишив нам потрібну молитву: “даруй ми зрети моя прегрешения”. Знову і знову: бачити свій гріх – є духовний акт, надзвичайно великої цінності для всіх, хто шукає Лице Бога Живого. Більше того: акт цей є дією в нас Самого Бога, Який є Світло.
За час кількох десятиліть мого духівничого служіння я з сумом переконався, що рідкісні люди, які розуміють почуттям серця справжню природу гріха. Зазвичай вони стоять на рівні людської моралі, і якщо колись і піднімаються над ним, то все ж недостатньо.
Зі шляхів, що ведуть до пізнання нами гріхів наших, найважливішим є віра в Божество Христа, заради якої сходить на людину любов Духа Святого. Той, хто пізнав досвідом святий вогонь Божественної Любові, природно прагне перебувати в цьому благодатному стані. І якщо вона зробить що б то не було справою або тільки у внутрішньому русі своєму, наслідком чого буває ослаблення почуття любові Божої, то саме це применшення благодаті, без усяких раціональних психоаналізів, є показником відступу нашого від Правди Божої. Тоді дух наш спрямовано звертається до Бога в покаянній молитві, через яку приходить прощення, як відновлення в любові. І чим більшою була пізнана благодать у години відвідування Духа Святого, тим болючішим і глибшим буває каяття. Така людина живе перед Богом у простоті, наче без розумових роздумів, керована любов’ю і страхом Божим, – така людина може підніматися навіть до досконалості у святості, сама того не підозрюючи (Лк. 17:20
Інший шлях до пізнання гріха полягає в тому, що дух людини ставить себе на суд слова Божого. Розумним контролем свого внутрішнього стану він переконується, що не зберігає заповіді, і в силу цього приносить покаяння. Щоб шлях цей наблизив її до шуканого, необхідно старанно повчатися в законі Господньому, бо “Божа заповідь вельми широка!” і “Господи, дуже глибокі думки Твої” (Пс. 118:96,91:6
Совість людська і розум людський за своєю здатністю проникати в область Духа стоять набагато нижче даних нам заповідей (1Ін. 3:20 1Ін. 4:8 1Ін. 4:7-8
Для з’ясування моєї думки наведу приклад. Преподобний Симеон Новий Богослов пише сам про себе, що йому багаторазово являлося якесь світло, і він любив це світло і тягнувся до нього, але довгий час він не знав: Хто є це світло? Нарешті, в один із моментів бачення світла він знайшов у собі відвагу запитати: Хто Ти? І отримав відповідь, і пізнав, що Той, хто являвся, як Світло, був Іісус Христос. Після цього він не тільки перебував у любові, а й “знав” цю любов. З’єднання переживання і пізнання привносить у наше життя достовірність.
Подібні досліди й інших аскетів лягли в основу вчення Церкви про нестворену природу Світла, що являлося їм.
“І сказав їм: так написано і так належало постраждати Христу, і воскреснути з мертвих на третій день, і щоб в ім’я Його проповідувалося покаяння і прощення гріхів між усіма народами” (Лк. 24:46-47
Пізнання Бога всюдисущого розумними створіннями здійсненне всюди. Але для здобуття його далеко недостатньо посередництва богословських шкіл і книг. Істинне пізнання нез’ясовним чином проникає в саму сутність нашу, коли Він з нами. Дієве перебування Бога в нас означає введення нас у самий акт Божественного Буття. І саме цим шляхом повідомляється духу нашому живе, ніким невід’ємне знання про Нього (Лк. 10:42
Без того, щоб споглядати першу творчу ідею Бога про Людину; без того, щоб переживати “святість” Бога, не прийде до нас співчуття про втрату, якої ми зазнали в падінні, з належною силою. Ми можемо страждати в нашому даному становищі; ми можемо частково і ніби з відстані відчувати Вогонь Божий і через це у відповідній нашому розумінню мірі – каятися. Але зовсім інше покаяння, вже тотальне, потужно захоплює все наше єство, коли нетварне Світло дає нам бачити наше внутрішнє пекло і разом відчувати Святість Живого Бога.
У стані глибокого плачу нашого про гріхи чудним чином усередині нас сприймається дія Самого Бога, що по-батьківськи обіймає нас тісно-тісно в любові Своїй, Цей тонкий Дух нестримний нашими зусиллями. Коли Він відходить від нас, ми знову занурюємося в темряву смерті; Ми шукаємо Його, але Він, що все наповнює, відчувається в недосяжній далечіні.
Коли я вимірюю себе заповідями Христа: любити Бога всім єством і ближнього, як самого себе, тоді я не маю змоги судити про те, наскільки я далекий від мети, що стоїть переді мною. Мені здається тоді, що я ще не досяг покаяння, полум’я якого все ж торкнулося мене і дало про себе знати. Свого часу вразили мене слова вмираючого Сисоя Великого, якому з’явився безначальний Господь: “Дай мені, Христе, час на покаяння”… Брати, що стояли біля його одра, запитали: “Чи ти ще не покаявся?” Святий відповів: “Повірте, браття, я ще не починав каятися”. Для братів слова Сисоя стали показником, що він досяг можливої на землі межі досконалості.
Парадоксальним здається це, але саме так сприймається нами Божа безначальність. Нестерпна спрага Бога Живого, перейшовши міру наших сил витримати, вириває наш дух з усього тварного і вводить у якусь неосяжну безодню духовного простору, де нічого й нікого немає, крім Бога любові та бачення Його безмежності. Там не бачиться Світло, як таке, але немає там і темряви, бо безодня ця дивним чином прозора, і розумне око безперешкодно йде в бездонність, і ніколи не досягає краю.
Вірянам, вільним від сумнівів вірою в Христа, як Бога Творця і Бога Спасителя нашого, в покаянному пориві дається досвід і пекла, і воскресіння перед смертю по тілу. Покаяння не є лише уявною дією, як зміна нашого інтелектуального підходу до всього, що відбувається у світі. Цю зміну, це навернення нормально супроводжує почуття гіркоти за себе, як я є, співчуття серця мого про розрив із Богом Святим. Немає більшого горя, ніж ця свідомість, за якої я бачу себе воістину гіршим за всіх і все. Усі земні переживання тимчасові, а стосунки наші до Бога – позачасові. Викинуті в простори вічного Духа молитвою, що вивергається з ненависті до самого себе, ми молимося без повернення уваги на себе.
Будь-яке споглядання божественних реальностей можливе не інакше, як якщо дух людини прийде в стан, який якоюсь мірою відповідає тому, що споглядається. Справді: чи може зв’язаний кігтями гордості мати всередині себе перебуваючого Смиренного Духа Святого? Чи можливо в судомі ненависті та інших темних пристрастей бачити недомисленне Світло Божества? Або як той, хто “зневажає”, хоча б “одного з малих цих” (Мф. 18:10
Кожне істинне богобачення є даром Великого Бога, що робить нас причасниками Свого життя: смиренності та миру, премудрості та знання, любові та доброти. Через вселення в нас Нетварної Сили повідомляється нам безначальне життя. Через що спасенні люди стають “безначальними” (не по сутності, а по благодаті).
У межах Землі судження про ступінь обдарувань ґрунтується на мірі нашої подібності до Христа в нашому мисленні, переживаннях, у наших молитовних зітханнях: “Нехай у вас будуть ті самі думки, що й у Христі Ісусі!” (Флп. 2:5 Євр. 5:7
Можливо, не зайве підкреслити, що для зовнішнього спостерігача, який не пізнав досвідом християнського життя, немає нічого вартого уваги в такому носії нематеріального Світла. Віруюча людина – частіше аскет у пустелі – може бути жалюгідним бідняком у своєму фізичному явищі, одягненою по-божому, беззахисною перед обличчям Князя світу цього, але за внутрішнім духом вона все ж істинно велика. Царство, до якого він належить за даром Зверху, не є від світу цього.
На початку покаяння переважає гіркота, але незабаром після цього ми бачимо, що в нас проникає енергія нового життя, що виробляє чудесну переміну ума. Сам покаянний рух постає як набуття Бога любові. Перед духом нашим виявляється все ясніше невимовно чудовий образ Первозданної Людини. Побачивши цю красу, ми починаємо усвідомлювати, якого страшного спотворення зазнала в нас первинна ідея про нас Творця. Світло, що від Отця виходить, дає нам “пізнанням слави Божої в особі Іісуса Христа” (2Кор. 4:6 Ін. 6:44 Лк. 15:20
Великий захват ще й через те, що ми починаємо сприймати волю Бога про нас; ми бачимо себе залученими до творчого процесу Самого Бога; ми були співробітниками Йому в нашому власному повстанні від падіння й спотворень; і ось: Він поставляє нас бути Його “співпрацівниками” на Його “ниві”. Така послідовність відродження нашого в Дусі через покаяння.
Господь за днів плоті Своєї з сильним голосінням і зі сльозами приніс молитви й благання тому, хто міг врятувати Його від смерті, і був почутий за Своє благоговіння; “хоч Він і Син, однак стражданнями звик до послуху, і, вдосконалившись, став для всіх слухняних Йому причиною спасіння вічного… Про це слід було б нам говорити багато; але важко витлумачити, бо ви зробилися нездібними слухати” (Євр. 5:7-11
Христос “для всіх слухняних Йому” став єдиним шляхом і не відмовляє їм уподібнюватися Йому в молитві. Що скажу я, найнікчемніший з усіх людей? За час довгого життя мого і я “приносив Йому молитви і благання з сильним голосінням і гарячими сльозами”. До цієї молитви приводив мене мій відчай за самого себе, коли я ставив себе на суд заповідей Христа. Бувало, що болісна гіркота ненависті до себе, кинувши мене в неосяжну словом безодню, відступала потім назад, даючи місце світлоносній любові. Я думав, що любов моя ставала безповоротною; мені здавалося, що я лежу біля порога входу “до середини за завісу” (Євр. 6:19
Багаторазово згадував я Пророка Мойсея, який після Одкровення йому в “неопалимій купині” був посланий до Єгипту і впродовж сорока років нудився в болотній твані дрібних пристрастей тих, кого належало рятувати; тих, які самі того не шукали. Говорячи так, я зовсім не рівняю себе ні з Пророками, ні з Апостолами або Отцями, але вловлюю лише якусь частку аналогії, без якої неможливо було б орієнтуватися на нашому шляху. Бог за безмірним смиренням Своїм не відкинув мене, але давав мені споглядати Його Нетварне Світло. Христос став моїм життям; я полюбив Його і не уявляю жодної паралелі Йому: Він єдиний для мене Господь і Бог. Майже безперестанку хворію я серцем, боячись втратити Його милосердя за безліч моїх спотикань. Не без суперечки з Ним, не без численних спроб ухилитися від Хреста Його, я все ж таки цілую Його, Хрест Христовий, і якось несу посланий мені, мій хрест (Мф. 16:24
І нині я благословляю Бога мого, що зволив дати мені відродження в покаянні гарячому.
Про духовний плач “Блаженні ті, що плачуть, бо вони втішаться” (Мф. 5:4 Лк. 12:49,22:44
Досить рідко виливається на нас свята сила Його Любові, що виходить від Бога, такою мірою: нестерпне для нашого єства в його даному стані це полум’я. Зазвичай починається наше відродження явленням нам нетварного Світла, що відкриває нам бачення таємниці нашої розлуки з Богом, і серце, окрім плачу, не має іншої форми для вираження свого умиління, скорботної любові перед Богом.
Наївний той, хто думає, що шлях услід за Христом можливо пройти без сліз. Візьми сухий горіх, поклади його під важкий прес і побачиш, як потече з нього олія. Щось подібне відбувається з нашим серцем, коли невидимий вогонь слова Божого обпалює його з усіх боків. Скам’яніло серце наше у своєму тваринному егоїзмі, і, що гірше, у своєму гордому спазмі. Але воістину є такий Вогонь (Лк. 12:49
Хто жодного разу протягом свого життя не відчував наближення до себе впритул цього Вогню, той не зрозуміє, про що йдеться тут. Перше слово євангельської проповіді: “Покайтеся, бо наблизилося Царство Небесне” (Мф. 4:17
Духовний плач за природою своєю зовсім інший, ніж плач душевний. Він пов’язаний із безперервною думкою про Бога в хворобливій печалі розлуки з Ним. Пристрасний, душевний плач – вбиває тіло, вгашає його життєвість, тоді як духовний очищає людину від смертоносних пристрастей і тим оживляє всього її. Гарячим плачем очищається наш розум від пристрасних образів. Через нього в душу нашу сходить духовна мужність, і людина ставиться вище тривог і страхів. Чим глибше наш покаянний плач, тим ґрунтовніше звільняємося ми від цілої низки природних потреб, що здаються природними, від таких руйнівних пристрастей, як гордість і гнів.
Думати, що запропоноване Євангелієм преображення нашого єства можливе і без плачу – може лише той, хто не відчув убивчої влади над нами гріха. Від гіркого в первинному покаянні, плач потім стає сльозами захоплюючої Божественної Любові. І це є знак, що молитва наша почута і що її дією ми вводимося в нове, вже нетлінне життя.
Духовний плач – явище небесного порядку. Намагаюся, і не можу пригадати – чи плакав я коли-небудь у зрілому віці? Але ж життя моє збіглося з грізними подіями нашого століття. Багато разів бував я не тільки у скрутних становищах, а й справді смертельно небезпечних. Коли ж через явлене мені Світло я побачив глибину мого падіння, тоді став приходити плач, якого я не міг зупинити: він бував сильнішим за мене в захопленому відчаї. Спочатку я плакав за самого себе в жаху від мого падіння. Пізніше – за людей, які не знають Бога, охоплений співчуттям до них у їхньому тяжкому стані невідання Бога. На Афоні ж, і особливо в пустелі під час війни (Другої), я гірко ридав за світ у цілому.
Довгий час у моєму розумі було: “страшно впасти в руки Бога Живого” (Євр. 10:31 1Кор. 13:1-3
Зі зміною в моєму внутрішньому стані пов’язуються зміни і в характері плачу. Часом і серце, і розум живуть чудовим спокоєм, і сльози стають “солодкими” від любові. Коли ж Дух Господній відступає від мене, і подих безсмертного життя згасає в мені, тоді якась туга і навіть переляк приходять у серце. Молитва набувала форми виснажливого відчаю, і я годинами, бувало, лежав обличчям до землі. Знемагаючи, я переходив на жорстке ложе; сльози продовжували текти, а ум мовчав у знемозі.
Я хотів би говорити про ці явища зовсім просто, але тоді від читача сховалася б могутня сила цих “явищ”, які безперечно перевищують міру людини, бо є даром Зверху.
“Бог є дух, і ті, що поклоняються Йому, повинні поклонятися в дусі і істині” (Ін. 4:24 Ін. 15:26 1Ін. 1:8-10
Буттєве з’єднання наше з Богом Любові передбачає злиття двох воль: Бога і людини. Саме з’єднання відбувається в стані любові. Бог – Особистий Дух, і людина – особистість (персона) з’єднуються во-єдино у вічному Акті Божественного Життя. Так пізнається нами Бог.
Здобувати цю Любов є кінцева мета християнського подвигу. Досягнення цієї мети пов’язане з довгим і важким шляхом. Але відчувати відвідування Боже у великій силі можливо за даром Зверху в якісь моменти, коли душа, в пориві каяття в гріхах, стає сприйнятливою до Світла, що сходить на неї від Бога. Однак ці перші відвідини ще не суть на віки стягнутий стан спасенних. Це тільки ще “неправедне багатство”, яке ще може бути відібране за невірність. Зберегти ж цю благодать, бути вірним усьому, чого вона нас навчила, неможливо без глибокого плачу роками (Лк. 16:9-12
Шлях Господній такий: Він являє Себе людині, яка невтішно кається, і людина сприймає Його Любов у Світлі нетварному позачасовим чином. Ми повторюємо все те саме слово – Любов, але в ньому онтологічно поєднано і мудрість надсвітову, і велич безмежну з властивою їй безмірною смиренністю, і красу всеперемагаючу, і мир глибокий. Відвідуючи людину, Бог тим самим робить її причасником Свого Буття, невимовного земним словом. Нас охоплює одне бажання: пізнану Божественну любов стяжати так, щоб вона стала нашою натурою, невід’ємною у вічності.
Коли Бог бачить, що вже ніщо в усьому світі не зможе знову відірвати душу від Його Любові (Рим. 8:35-39 Євр. 12:26-29 Мф. 27:46 Ін. 19:30
Отже, для нас відкрилася Таємниця Любові Божої: повнота виснаження передує повноті досконалості.
Любов, полум’я якої кинуте Христом у Душу людини, має дивовижну властивість: вона поведе її нікому іншому недоступними безоднями та висотами; дасть їй перебороти будь-яке страждання і навіть смерть; кине її безліч разів у невимовну безмежність, – де вона буде “сама”, нудитися, щоб знову побачити Світло улюбленого Бога.
Такий процес очищення нашої природи, зараженої люциферичною отрутою. Шлях Христа веде від відносного, вічно хиткого роду буття до безвідносного, непохитного Царства. Духу людини властиво бути неспокійним в умовах відрізаності від досконалої любові Отчої – наслідки падіння. Образ Бога – людина – шукає святого, непорушного, абсолютного Блага. І хто зможе описати любов до Нього? Де знаходяться слова, що можуть показати хоча б тінь того горя, яке відчуває душа від розлуки з Богом?
І ніщо інше, як тільки свята любов виділяє сльози з серця християнина. Писання говорить, що Іісус, “полюбивши Своїх, які були в світі, до кінця полюбив їх” (Ін. 13:1
Коли смиренний дух володіє нами, тоді ллються сльози з глибини серця. Про цей плач говорить Христос: “Блаженні ті, що плачуть, бо вони втішаться” (Мф. 5:3-4
Якщо зараз я ухилюся від загальних богословських і аскетичних положень до деяких “деталей” багатовікового досвіду християнських аскетів, то зроблю це якомога стисло. Духовний плач змінює свій характер залежно від того стану, в якому він – аскет – перебуває: бувають солодкі сльози від близькості Бога Любові, що охоплює всю людину. Частіше ж середній плач, у якому змішані радість і печаль. На початку покаяння переважають сумні сльози, породжувані або свідомістю свого рабства гріху, або применшенням відчутної благодаті, або гіркотою богозалишеності. Можливий плач співчуття людству і навіть усьому створінню. У всіх цих видах духовний плач омиває людину від усяких скверн, що обліпили її під час повсякденного життя, оновлює в ній силу прагнення до Божественного Світу. Плач любові до Бога долучає її всього до Улюбленого Владики: ум, душа і навіть тіло – все зливається в-єдине, в міцно злитому русі до нествореного Світла. Такий плач розриває тісне кільце земного буття, виводячи дух людини у сфери небесні звільненим від насильства гріховних пристрастей; повідомляє нам досвід безпристрасності, освячення всього нашого складу.
Відсутність плачу, за вченням Отців наших, є показник, що молитва наша ще не досягла свого першого ступеня сходження до Бога. Утім, після того, як виснажуються фізичні сльози, може бути дана інша молитва, без слів, як тихе відчуття благодаті Духа Святого всередині нас, коли “мир… що вищий від усякого розуму” (Флп. 4:7
Духовний плач – достаток життя, що бурхливо зростає від сили любові, тоді як “душевний” плач вбиває земнородних. Промисел привів мене жити в країні, де люди виховуються змалечку не плакати; де плач зневажається, як щось негідне цивілізованої людини. Не можна не поважати цієї культури, але не слід забувати, що це стосується того становища, коли ноги наші міцно приклеєні до земної кори. І отці-аскети не плачуть про позбавлення тимчасових цінностей, і водночас вони ж наполягають на необхідності духовного плачу, без якого не пом’якшиться закам’яніле в пристрастях серце, нездатне любити євангельською любов’ю. Ум християнина, який плаче, цілком спрямований у сферу Божественної вічності. Бо тільки про цю останню йдеться в заповідях Христа. Безліч положень, нестерпних для тих, хто живе банальним життям світу цього, для того, хто плаче згідно із заповіддю Бога, проходять непоміченими: його не лякає бідність, його не принижують ні образи або приниження з боку синів віку цього, ні інші удари тимчасової долі; бо не тільки ум, а й ноги його високо підняті над землею. Він співчуває людям, сумує про них перед Богом, але не поділяє їхніх інтересів, будучи натхненним у своєму прагненні до непорушної Істини.
Плач істинно духовний, є наслідок впливу Духа Святого. Спільно з Ним сходить на нас Нестворене Світло. Серце, а потім і ум знаходять у собі силу включити в себе весь всесвіт, любити все створіння. Духовний плач не безпредметний: він спрямований до Бога, і в Бозі перебуваючи, людина в молитві за все людство зі сльозами співчуває всьому світу. Отці радять берегти цей дар зберіганням заповідей, щоб не образити Духа Святого будь-яким гріхом, але його не можна “культивувати”, бо він не міститься в межах нашої тварної натури: він є благодать, а благодать Божа не в нашій владі.
Буває – сльози любові даються в достатку і течуть струмком. Але в періоди богозалишеності всередині нас усе висихає і ледь набирається в оці якась крапля, схожа на краплі гарячої крові з пораненого серця. Хто не відчував на собі дію Вогню Зверху (Лк. 12:49
Знову наважуюся нагадати, що аскети стоять на суді Божому зі страхом: йдеться не про швидкоплинних речей, а про вічність або у Світлі Лиця Всевишнього, або в “тьму безпросвітній” (Мф. 25:30
Один старець на Афоні у своїх бесідах про молитву говорив про різновиди плачу, судячи з дії кожного з них на людину. Він налічував їх до дванадцяти. І я, як і всі інші, пізнав різні види плачу за багато років мого відчайдушного покаяння, але ніколи мені не спало на думку підраховувати їх.
“Тому то тепер промовляє Господь: Верніться до Мене всім серцем своїм, і постом святим, і плачем та риданням!” (Йоїл. 2:12 Мф. 5:4 Євр. 5:7
Коливання в пошуках непохитного Христос – Жива Істина: “Я є… істина і життя” (Ін. 14:6
Його любов і Його Світло – торкалися до мене на ранній зорі мого життя. Однак і цей дар благодаті не вберіг мене від ковзання в безодню темряви небуттєвого. На переломі молодості, що дозрівала, я вчинив великий гріх: у божевільному русі неосвіченої гордості я “залишив” Його заради іншого, уявного Над-особистого Абсолюту. Подолавши добру навичку молитися моєму дитячому Богові, я в години медитації прагнув до абсолютного Буття. Я позбувся, як мені здавалося, всього відносного, що пов’язане з різними формами: видимими чи невидимими, чуттєвими чи мисленними. Я наполегливо йшов у темряву незнання, щоб через спокуту всього скороминущого досягти Того, Що або Хто трансцендує грані всього змінного, хиткого. Траплялося, я відчував якийсь “спокій” і не чуттєво-тілесно тішився цим станом. При повнішому пориві до неіменованого, всетрансцендуючого Буття-Небуття я бачив мій розум як світло. Я не гнався ні за чим на цій Землі, окрім як до вічного. Паралельно з цим я напружено шукав вираження в картині краси, властивої чи не кожному природному явищу. Той період мого життя будь-хто міг би вважати сповненим натхнення, але я згадую його далеко не з любов’ю: я зрозумів, що я вдавався до своєрідного “заспокоєння”, яке було по суті своїй – самогубством у метафізичному сенсі.
З цього хибного становища я ніколи б не вийшов самотужки, але Господь пожалів мене і наздогнав, б.м., в останній момент. Створив Він це чудо милосердя, відвідавши моє серце, яким чималий час я намагався нехтувати. Не бачу шляхів розповісти послідовно про духовні події того часу. Ніби раптом – мені стало зрозумілим до очевидності, що моє штучне занурення у абстрактну розумову сферу не приведе мене до достовірного пізнання про Першо-Початок усіх початків. Через мої аскетичні позбавлення всього відносного – я не досягав реального єднання з Шуканим мною. Мої містичні досліди мали негативний характер. Не “чисте Буття” поставало переді мною, але смерть для всього мене, включно з моїм персональним началом.
Заповідь: люби Бога всією сутністю твоєю і ближнього твого, як самого себе (Лк. 10:27
Християнське життя складається з поєднання двох воль: Божественної – вічно єдиної, і людської – схильної до коливань. Бог відкриває Себе людині різноманітними шляхами. Він не примушує волі людської. Якщо ми з любов’ю сприймаємо Його до нас наближення, то Він часто відвідує душу з лагідністю і смиренням Своїм. Може статися, як про те свідчить історія християнської віри, що Він явить Себе людині у великому Світлі. Душа, побачивши Христа у Світлі Його любові, тягнеться до Нього; вона не може, та й не хоче противитися цьому потягу. Але Він є Вогонь, що спалює нас. Будь-яке наближення до Нього пов’язується з хворобливою напругою. Природно занепалому єству нашому ухилятися від болю; і ми вагаємося в нашому рішенні слідувати за Ним. Перебувати ж поза Його Світлом теж стає огидним. І так, дух мій стояв перед двома положеннями: помилково змирившись, змішатися з навколишньою дійсністю і засудити себе на розтління, або прийняти страшний заклик Христа. Коли я обрав друге рішення, тоді відродився я до життя в Бозі Живому.
Господь знає, з яким страхом написано багато сторінок цієї сповіді моєї. Наприкінці життя мого я наважуюся сказати, що слова 33-го псалма справджувалися і на мені не раз: “Цей убогий взивав, і Господь його вислухав, і від усіх його бід його визволив… Бійтеся Господа… бо ті, що бояться Його, недостатку не мають!” (Пс. 33:7,10 Мф. 5:3
І ця божевільна молитва, що потрясала все моє єство, привернула до мене співчуття Бога Вишнього, і Його Світло засяяло в темряві мого небуття. У глибокому мовчанні мені дано було споглядати Його доброту, Його премудрість, Його святість.
Через пекло моєї безнадійності прийшло небесне позбавлення. Усередині мене розкривалися нові сили, інший зір, інший слух. Невимовна благоліпність ставала доступною моєму сприйняттю. Однак, це не було “моїм”: коливання в моєму бутті ще не скінчилися – я випадав з надсвітового сяйва; я повертався до моєї убогості. І все ж я достовірно дізнався, що воно – Святе Царство Христа є вічна реальність. Її, цю реальність, треба здобути в довгому подвигу молитви: “Царство Небесне силою здобувається” (Мф. 11:12
Благословляти треба Бога, коли відкривається нам, з одного боку, дійсна загибель, не тимчасова тільки, а й вічна; з іншого – несповідиме Світло Божества. Писання говорить нам про “вічну муку”. Але в чому вона? До теперішнього часу ми ще не знаємо всіх різних форм муки, можливих після відходу нашому зі світу цього. Але знову те ж Писання говорить: “вигнані будуть у тьму безпросвітню: там буде плач і скрегіт зубів” (Мф. 8:12
“Покайтеся, бо наблизилося Царство Небесне” – такий початок проповіді Христа Іісуса (Мф. 4:17 Лк. 17:10
Тільки Христос дає нам розуміння речей земних і небесних. Ось, Він сказав: “мужайтесь: Я переміг світ”, грецькою “космос” (Ін. 16:33 1Тим. 2:5 Євр. 13:8
Насолодившись жаданим Світлом Неба, ми потім потрапляємо в страшне становище: Дух Святий залишає дім наш порожнім, покинувши нас. Нам уже здавалося, що ми досягли Шуканого, що ми споглядаємо таємниці, сокровенні від віків, у надрах Божества… і раптом, ми знову подібні до оголених убогих. Блаженні ми, коли від темряви невідання і смерті переносимося в дивовижне Світло; але коли випадаємо зі Світла в нашу колишню темряву, тоді живемо її, цю темряву, з помноженим стражданням. Пройде чимало часу, перш ніж ми почнемо розуміти шляхи нашого Бога. У Своїй безмежній любові до нас, Він жадає причастити нас до Божественної Повноти, – але нам не доводиться мріяти про досягнення цієї Повноти в межах Землі. Тут ми завжди ніби розірвані: тягнемося всією силою до Вічності, але переконуємося в нездатності нашого теперішнього тіла сприйняти і нести з постійністю повноту. На якусь годину духу нашому Світло показує безмежність, але потім неодмінно віддаляється. Щоправда, десь у глибині нашого іпостасного буття тьмяно, “як у дзеркалі”, відображається явлене в мить, але вічне по суті. Господь воскрес, і воскресле тіло Його набуло властивостей духу. Отже, доки ми одягнені не-перетвореним тілом, доти ми не уникнемо хворобливих коливань у слідуванні за Христом.
Людині мого віку нормальніше готуватися до смерті, а не писати. І хто я, щоб говорити про те, як проходило моє життя в плані духу? У моєму минулому я ніколи не мав подібної ідеї. Навіть більше: я не мав наміру розкривати мій внутрішній процес: я вважав його наслідком мого падіння, яке потім постало мені і у своїй інфернальній природі. Внутрішні конфлікти, що спіткали мене, багатьом могли б здатися не далеким від божевілля явищем, але я якось інтуїтивно знав, що мій випадок поза компетенцією банальної психіатрії. Звернутися до професійних лікарів було б воістину непростимою профанацією.
Дні мої в загальному обсязі життя мого проходили, швидше, поза широкими контактами. Через це я не скоро приходжу до тих чи інших висновків. Тепер, однак, я не боюся серйозно помилитися, припускаючи, що в наш час мільйони людей найрізноманітніших пластів і національностей живуть у трагічному колі суперечностей, тією чи іншою мірою аналогічних моїм.
Ознайомитися з одним конкретним випадком, як мій, для декого з них може виявитися навіть корисним.
У житті кожного християнина духовне зростання набуває специфічного, притаманного тільки даній особі ритму або послідовності. Але в основі всього лежить той самий Дух (1Кор. 12:4-11 Мф. 5:48
Духовне життя християнина має винятково динамічний характер. Воно ніколи не статичне: незліченно рясне у своїх маніфестаціях. З одного боку – це є його багатством, з іншого – показником ще не досягнутої нами досконалості: у житті Самого Божества Святої Трійці – моменти динамічний і статичний зливаються в незбагненну для нас єдність. І в цій “єдності” міститься справжня непохитність, обіцяна всім, хто приніс справжнє покаяння.
Буття нашого світу наближається до моменту, коли всі “змінимося… в одну мить”; коли “палаючі небеса зруйнуються і розпалені стихії розтопляться”, коли хитке перетвориться на непохитне (1Кор. 15:51-52 2Пет. 3:12 Євр. 12:26-28
Благословення знати шлях На початку мого життя на Афоні, пам’ятаю, я просив одного пустельника говорити мені про молитву. Побачивши в моєму проханні бажання почути про велику молитву, він відповів: “Будемо говорити про те, що в межах нашої міри; бесіда про те, що вище за нас, може бути визнана пустослів’ям”. Засоромився я від його слова, але все ж таки наважився запитати: “Дійсно, я бажаю дізнатися про більш досконале; про те, що перевершує мою міру. Але це не тому, що я претендую на вище за мене; але тому, що мені видається необхідним якось побачити дороговказну зірку, щоб перевіряти себе, чи на вірному я шляху. У давнину мореплавці орієнтувалися за неймовірно далекою зіркою; так я хотів би мати в дусі бачення істинного критерію, нехай надзвичайно високого, щоб не заспокоївся на тому малому, що до цього часу пізнав”. Святий муж погодився зі мною, що так мислити не тільки допустимо, а й треба.
Я завжди мучився свідомістю великої потреби розуміти:
Навіщо я народжений у цей світ?.. Куди всі ми, люди, йдемо?.. Що нам досяжно?.. Де наш “кінець”? Не знати всього цього – нестерпний кошмар, нескінченна мука. Предмет шукання – великий. Але при одній думці про повну недосяжність шуканого я втрачав усяке натхнення, і відчай охоплював душу мою: краще б мені не народитися. Спокійний зовні, я метався внутрішньо. Я не уникнув ходіння чужими для християнина шляхами. Але все було – темрява. Підрісши, я зустрівся з Христом, Який сказав: “мужайтесь: Я переміг світ” (Ін. 16:33 Мф. 11:12 Ін. 16:32 Мф. 27:46
Скоро відкрилася незвичайність Христового вчення. З одного боку, я до болю усвідомлюю свою нікчемність; з іншого – прагну до Безначального. Молитва до Нього неухильно тримає дух перед обличчям Абсолюту, не абстрактного філософського порядку, як це було раніше для мене, а Живого й Особистого. Відкривається Христос, який зійшов у глибини пекла, а потім зійшов на небеса, що сидить “праворуч Отця”, що носить у собі всю повноту Буття. І Він – наш Шлях.
“Щасливі ми, Ізраїлю, що ми знаємо, що благоугодно Богу. Дерзай, народе мій…” (Вар. 4:4-5 Ін. 17:21-23
Саме так свідчить і сам Господь: “Ваші ж очі блаженні, що бачать, і вуха ваші, що чують, бо істинно кажу вам, що багато хто з пророків і праведників бажали бачити те, що ви бачите, і не бачили, і чути те, що ви чуєте, і не чули” (Мф. 13:16-17 1Пет. 1:12 Еф. 3 Євр. 11:39-40,12:22-24
Природно нам потяг до Вищого блага, але хід до нього починається нашим сходженням у пекло. Апостол Павло, який покаявся, говорить про Христа: А «піднявшись» що означає, як не те, що Він і сходив раніше в пекельні місця землі? Хто зійшов, Той же і піднявся вище всіх небес, щоб наповнити все (Еф.4:9-10). І саме це є нашим шляхом після падіння.
У нашій свідомості ми сходимо в пекло, тому що відтоді, як нам відкривається образ предвічної Людини, ми гостріше переживаємо глибину нашого затьмарення. Велика скорбота вражає все наше єство. Позачасові страждання духу перевершують будь-яку фізичну хворобу. У молитві останнього напруження шукається допомога Зверху. Раби пристрастей, відірвані від Бога, волаємо з глибини: “Прийди і зціли мене від смерті, що опанувала мене… Прийди і вижени з мене всяку злість… Прийди і Сам ти звершуй у мені благаюче Тобі, бо я безсилий зробити хоч би що добре, бо я брань ненависної мені темряви”.
Гордість є і злість, і темрява. У ній корінь усіх гріхів. Господь почав Свою проповідь на Землі закликом до покаяння. Грецьке слово: μετάνοια означає – радикальна зміна нашого розумного підходу до всього життя, перехід від старого світобачення до бачення у “зворотній” іконографічній перспективі: через смиренність сходження до Всевишнього, бо через гордість ми зійшли в темряву непроглядну. Так починається наше покаяння, якому немає кінця на Землі: кінець – у досконалому уподібненні Христу-Богу, який вознісся до Отця; у досконалому богоподібному смиренні – завершення нашого обоження.
Коли Бог тягне нас, тоді молитва гіркого покаяння стає всепоглинаючою. В розумі і серці немає нічого, крім пекучої спраги знайти Святого святих Господа. І несподівано відбувається чудо: приходить те, про що не думав, про що не чув, що й на серці не спадало: у безодню нашої темряви проникає промінь нествореного Сонця (1Кор. 2:9
Дух жадібно тягнеться до любові Отчої. Наш психосоматичний склад включається в цю молитву, але може послідувати за нею тільки до відомої, доступної йому межі. Коли жага наблизитися до Бога запалює наше серце, тоді молитва очищається від усього стороннього і зосереджено спрямовується до шуканого Господа. При цьому ми можемо загубити відчуття нашого тіла і світу речей, що нас оточує. Не можу сказати, як це відбувається, але знаю, що не всім було дано переступити цей поріг. Багато хто, досягнувши цієї межі, приходить у страх і відступає. Деякі ж, захоплені ходом молитви, не помічають нічого, і невідомим їм чином бувають “захоплені” в іншу сферу буття, забувши Землю. Рука Божа робить це з такою обережністю, що людина зовсім не вловлює самого моменту, подібно до того як це буває під час нормального засинання. Лише після повернення у звичайне світовідчуття здогадується вона, що дух її виходив зі звичайної форми нашого існування і з’єднувався з Богом. Після цієї події всі речі Землі сприймаються в їхній минущій крихкості. Душа ж усвідомлює сенс свого буття в тому, щоб бути з Богом, у Ньому, в Його вічності.
Читав я про один нещасний випадок на авіаційному заводі. Один інженер випробовував роботу одного реактивного мотора. Рухаючись навкруги пущеної машини, він, з необережності, потрапив у потік повітря, який захопив його і, відірвавши від землі, поніс у напрямку потужного двигуна. Асистент інженера, побачивши цю сцену, негайно зупинив мотор. Підбігши до колеги, що впав на підлогу, він знайшов його мертвим.
Той, хто шукає молитву, теж може бути захоплений її прагненням і опинитися вирваним із цього світу. Повернувшись, він також буває “мертвий” для пристрасних інтересів і матеріальних здобутків: він не буде шукати жодної кар’єри; він не надто засмучується, коли його відкидають, і не пишається тим, що його хвалили; він забуває про минуле, не приліплюється до сьогодення, не піклується про земне майбутнє. Нове життя, сповнене Світла, відкрилося йому і в ньому; дитячі розваги, що займають величезну кількість людей, перестають цікавити його. І якщо ми про якість життя судитимемо не за кількістю приємних психофізичних відчуттів, а за обсягом наших знань про космічні реальності, і насамперед – про Першу й Останню Істину, то зрозуміємо, що приховано за словами Христа: “Мій мир Я даю вам”, сказаними Апостолам усього лише за кілька годин перед Його смертю на хресті. Сутність Христового миру – у досконалому знанні Отця. Так само і з нами: якщо ми знаємо Вічну Істину, що лежить в основі всього буття, то всі наші тривоги зачіпатимуть тільки периферію нашого життя, всередині ж нас царюватиме мир Христовий. Ніяке тимчасове благополуччя не може дати нам справжнього миру, якщо ми перебуваємо в незнанні про Початок усіх начал.
Рідкісні душі мають достатню мужність, щоб зійти з втоптаної стежки широких мас і жити за заповідями Христа в цьому занепалому світі. З безсумнівної віри в Божество Іісуса природно народжується духовна мужність. Слідування Господу деяких довело до краю безодні, що несподівано розверзлася перед ними, без можливості відступу. Однак усім нам необхідно перейти, перенестися через неї (безодню), щоб досягти Божественної вічності. Але що, по суті, маю я у своєму розумі? Глибоку яму невідання, – тугу безнадійності засуджених на смерть, – владу над ними темряви віку цього (1Тим. 1:13-14 Бут. 2:17 Лк. 22:53 Ін. 14:30
“Ви чули, що сказано древнім: не вбивай… А Я кажу вам, що всякий, хто гнівається на брата свого даремно, підлягає суду… Ви чули, що сказано древнім: не перелюбствуй. А Я кажу вам, що всякий, хто дивиться на жінку з похоттю, вже вчинив перелюб з нею в серці своєму…, А Я кажу вам: не клянись зовсім…, А Я кажу вам: не противтеся злому… Ви чули, що сказано: люби ближнього твого і ненавидь ворога твого. А Я кажу вам: любіть ворогів ваших, благословляйте тих, хто проклинає вас, добро творіть тим, хто ненавидить вас і моліться за тих, хто кривдить і гонить вас” (Мф. 5:21-44 Мф. 5:19-20
Був на мені страх порушити заповіді Господні і таким чином загинути. У ті роки, тяжкі, але благословенні, “жити” за заповідями євангельськими в мені набувало образу ходіння канатом, натягнутим через безодню, що зв’язує два кінці її. Незабаром це перетворилося на бачення розіп’ятих рук Христа, що збирають во-єдино розбіжні горизонталі світу: розділені ворожнечею народи. Усе безмірно перевершувало мене, і я був “розіп’ятий” вченням Христа. У відповідь на відчайдушну молитву мені постало тіло Господа, що висить на хресті, подібне до чудесного мосту між Небом і Землею. Шлях християнина – розп’яття: “якщо хто хоче йти за Мною, хай зречеться себе, і візьме хрест свій, та йде за Мною” (Лк. 9:23
Неможливо розповісти словами про страшний привілей ходи таємничим канатом. Подібно до того, як ті, що пішли від нас в інший світ, не намагаються своїми явищами розповісти тим, хто перебуває у плоті, про ту велич, що розкривається перед ними в новому плані.
Поєднавши в Собі і Бога, і людину, Господь кличе нас слідувати за Ним. На цьому високому шляху дух наш, подолавши пристрасті, що тягнуть на дно, споглядає досі недоведені, неймовірні реальності Божественної сфери Буття. Подібно до того, як важке тіло, викинуте з меж земного тяжіння, потрапляє в умови “небесної механіки” і рухається з неможливою на Землі швидкістю, так і дух наш вступає в нескінченність “розумного” простору, пронизаного Світлом, яке свідчить про споконвічну Істину, і про наше безсмертя. Уму тоді даються споглядання виняткові за глибиною та обсягом.
Дотик любові Божої до серця – перший крок на березі небесного кінця безодні й нове, Зверху народження у вічності. Ця любов сприймається як Істина, як Світло, як Царство. Думка про смерть, про ворогів, про земне випадає зі свідомості, і у свободі від цих дух живе іншу форму буття.
Повернувшись у звичне світовідчуття, душа буває в печалі за втраченим: вона вважала за краще б не повертатися, хоча й не зовсім відійшло почуття любові Божої.
Христос дарував нам усе: Він відкрив нам найбільшу таємницю “Святої Трійці”, Він “показав нам Отця” (Ін. 14:8-9 Ін. 10:8 Мф. 10:36
Через життя за заповідями Євангелія ми поступово, щоправда – у болісному процесі, але отримуємо розв’язання багатьох одвічних проблем людства. Не дивуйтеся, це справді так: у Ньому спасіння кожної окремої особистості, – у Ньому спасіння об’єднаних в Ім’я Його груп, а також цілих народів і всього світу (Ін. 4:42 Мф. 12:21 Ін. 15:10 Ін. 15:11 Лк. 23:43
Усяка любов проходить через випробування, і справжня дружба пізнається в біді. Коли любов – міцніша за смерть, тоді вона досконала. Після такої “проби”, необхідної для всіх нас без винятку, любов через смерть у земному плані перемагає смерть у вічності й робить людину здатною до “царства непохитного” (Євр. 12:28
Подвиг християнина на початку зосереджується всередині самого себе; але у своєму завершенні він стає молитвою за весь світ, за всього Адама. Перший рух любові йде до Бога; другий – до ближнього. Як до Бога Отця любов втіленого Сина досягла своєї абсолютності, так і до людини Його любов іде “до кінця” (Ін. 15:10-15,13:1
Заповіді Христа по суті своїй суть самоодкровення Бога. Виражені в земних словах, вони здаються нам релятивними, але того, хто дотримується їх належним чином, вони ставлять на межу між відносним і безумовним, кінцевим і безмежним, детермінованим і самовладним. Дотримання цих ненасильницьких велінь далеко перевершує наші тварні сили. Необхідно, щоб Сам Він, Вседержитель, що відкрився нам, Своїм дієвим вселенням всередину нас підносив нас у притаманну Йому сферу безвідносної, ніким і нічим не зумовленої будови: “Я є лоза, а ви гілки; хто перебуває в Мені, і Я в ньому, той приносить багато плоду; бо без Мене не можете робити нічого” (Ін. 15:5 Мф. 28:18
Божественне походження євангельських приписів виявляється ще й із того, що ті, хто зберігає їх, незалежно від рівня їхньої зовнішньої культури, сприймають Безначальну в серця свої: “славлю Тебе, Отче, Господи неба і землі, що Ти… відкрив те дітям” (Лк. 10:21 Ін. 17:3
Хто пізнав Отця, що на небесах, у тому вже перебуває вічне життя: “…радійте тому, що імена ваші написані на небесах” (Лк. 10:20
Жити по-християнськи неможливо; по-християнськи можна тільки вмирати, але смертю в земній формі нашого існування. Однак і це вмирання не-легке, не-просте: воно є ті ” вузькі врата “, той “вузька дорога”, які ведуть у життя, але які лише деякі знаходять (Мф. 7:13-14
Благовістя Христа неймовірно перевершує все, що знає Земля. Як зцілити ту страшну хворобу, якою заразив ворог людини на зорі її появи у світ (Бут. 3:1-6
“Чи не обернув Бог мудрість світу цього на безумство? Бо коли світ своєю мудрістю не пізнав Бога в премудрості Божій, то благоугодно було Богові безумством проповіді спасти віруючих. Бо й іудеї вимагають чудес, і елліни шукають мудрості; а ми проповідуємо Христа розп’ятого, для іудеїв спокуса, а для еллінів безумство,для самих же покликаних… Христа, Божу силу і Божу премудрість. бо немудре Боже мудріше людей, і немічне Боже сильніше людей… Мудрість же ми проповідуємо між досконалими, але мудрість не віку цього… а проповідуємо премудрість Божу, таємну, приховану, яку призначив Бог раніше віків для слави нашої, якої ніхто з князів віку цього не пізнав… Нам же Бог відкрив це Духом Своїм… ми ж прийняли… Духа від Бога, щоб знати дароване нам від Бога” (1Кор. 1:17-25,2:6-12
Ми падаэмо духом, але Христос говорить нам: “мужайтесь: Я переміг світ” (Ін. 16:33 Рим. 7:23
“Отче… які Ти дав Мені… і славу Мою, яку Ти дав Мені… Я передав їм… Отче! котрих Ти дав Мені, хочу, щоб там, де Я, і вони були зі Мною, щоб бачили славу Мою, яку Ти дав Мені, тому що полюбив Мене раніше створення світу” (Ін. 17:8,24
Щоб споглядати цю славу, необхідно й самому бути в цій славі. Щоб розуміти хоча б частково: “Хто є Цей?” (Мф. 21:10 1Кор. 2:14 Мф. 7:24-29
Христос сказав: “ніхто не знає Сина, крім Отця; і Отця ніхто не знає, крім Сина, і кому Син хоче відкрити” (Мф. 11:27 Ін. 6:44,14:6
Людина воістину велика таємниця. Створювана з нікчемності, вона підноситься до повноти нетварного Буття. Бог так полюбив людину, що віддається їй без міри, без меж. Як Бог перевершує все, що є в космічній реальності, так і людина, обожнена через вселення в неї Духа Святого, дорогоцінніша за всі галактики. Саме ця свідомість притаманна християнину, і поза нею він не може поводитися “гідно покликанню, до якого ви покликані” (Еф.4:1).
Чи не є подібне дерзання непомірною гордістю? Звісно, ні, якщо ми наслідуватимемо приклад Христа: “Я дав вам приклад, щоб і ви робили так само, як Я зробив вам” (Ін. 13:15 1Кор. 11:1
У 16-й главі Євангелія від Мафея знаходимо цілісне вчення про це.
“…Іісус прийшов в країни Кесарії Филипової, то запитував учнів Своїх: за кого люди вважають Мене, Сина Людського? Вони сказали: одні за Іоанна Хрестителя, другі за Іллю, інші ж за Ієремію, або за одного з пророків. Він говорить їм: а ви за кого Мене вважаєте? Симон же Петро, відповідаючи, сказав: Ти – Христос, Син Бога Живого. Тоді Іісус сказав йому у відповідь: блаженний ти, Симоне, сину Іонин, бо не плоть і кров відкрили тобі це, а Отець Мій, Котрий є на небесах; і Я кажу тобі: ти Петро, і на цьому камені Я збудую Церкву Мою, і ворота пекла не здолають її; і дам тобі ключі Царства Небесного: і що зв’яжеш на землі, те буде зв’язане на небесах, і що розв’яжеш на землі, те буде розв’язане на небесах. Тоді Іісус наказав учням Своїм, щоб нікому не говорили, що Він є Христос. З того часу Іісус почав відкривати Своїм учням, що Йому належить іти до Ієрусалима і багато постраждати від старійшин і первосвященників і книжників, і бути вбитим, і на третій день воскреснути. І, відкликавши Його, Петро почав перечити Йому: будь милостивий до Себе, Господи! хай, не буде цього з Тобою! Він же, обернувшись, сказав Петрові: відійди від Мене, сатана! ти спокуса Мені, бо думаєш не про Боже, а про людське. Тоді Іісус сказав учням Своїм: якщо хто хоче йти за Мною, зречись себе, і візьми хрест свій, і йди за Мною, бо хто хоче душу свою зберегти, той загубить її, а хто загубить душу свою заради Мене, той знайде її; яка користь людині, якщо вона здобуде весь світ, а душу свою занапастить? або який дасть викуп людина за душу свою? бо прийде Син Людський у славі Отця Свого з Ангелами Своїми і тоді воздасть кожному по ділах його. Істинно кажу вам: є деякі з тих, що стоять тут, які не вкусять смерті, як уже побачать Сина Людського, грядущого в Царстві Своїм” (Мф. 16:13-28
У цьому євангельському відрізку нам дано найсуттєвіші моменти одкровення про ” вузькі ворота і вузьку дорогу, що ведуть у життя”. Коли багато хто з народу почав вважати Христа великим пророком, а Апостоли – “Сином Бога Живого”, тоді Він “почав відкривати учням” про страждання, що чекали на Нього, і смерть. На “людське” почуття Петра Господь дав рішучу відповідь: “відійди від Мене”, і продовжив вчення про необхідність хреста для всіх послідовників Його; доходить при цьому до крайніх ідей: щоб спасти душу для вічності у Царстві, треба згубити її в плані земних інтересів. Гідність душі настільки велика, що якщо ціною придбання всього світу, буде заподіяна їй шкода в плані Божому, то і всі блага Землі не покриють понесеного духовного “збитку”. Свою Церкву, непоборну пеклом, Він будує на сповіданні Його Божества. Якщо забрати від Нього повноту Божественності, то і ні Церква, і ніхто взагалі не може перемогти ні світу, ні пекла.
І знову ми чуємо слова про Його безпочаткову велич і владу, які будуть явлені деяким із тих, хто стояв у той час там. Останнє сталося на Фаворі, де Христос молився про Свій “вихід” на суд і смерть (Лк. 9:31
За короткий термін і Слава безмежна, і сходження в пекло. І “це є шлях для християн”: вони себе засуджують на муки, а у відповідь сприймають дар милосердя Отчого, для якого немає адекватних епітетів. Так у багатстві своєму “достаток” принесеного нам життя Христом (Ін. 10:10 Мф. 7:14
Дари Отця перевершують нашу міру понести їх. Коли незліченна сила виходить на людину, тоді, можливо, приступить до неї той, хто впав у пароксизмі своєї гордості. Як уникнути нам падіння цього? Знову і в цьому вчить нас приклад Христа, спокушуваного в пустелі. Ми ж згадуємо ще й слова Його: “І ти, Капернауме, що піднісся до неба, спадеш до пекла” (Мф. 11:23
Щоб ясніше намалювати картину нашого християнського шляху, подібно до Отців вдамося до методу аналогій. Коли ми дивимося на вікове дерево, що високо до хмар підносить свою крону, то ми знаємо, що сила коріння його, яке йде в глибину, повинна відповідати масиву дерева. Якби коріння не проникало б у темні надра землі, можливо, настільки ж глибоко, наскільки піднесена крона; якби маса коріння і міцність його не відповідали об’єму й вазі видимої частини дерева, то не могло б воно ані годувати дерево, ані втримати його, коли воно стоїть, – і малий вітер повалив би його. Так і в духовному житті людини. Якщо ми усвідомлюємо велич покликання нашого у Христі, тобто нашого обрання в предвічній Раді Божій для усиновлення, і це ще перед створенням світу, то звідси ми не підносимось у гордості, але справді упокорюємось. Рух униз, у темряву непроглядну, необхідний усім нам, щоб устояти в справді християнському дусі. Виражається він у постійній пам’яті про нашу споконвічну нікчемність, через найжорстокіший осуд себе за все. І чим глибше сходить людина у своєму самоосуді, тим більше підносить її Бог. “Кажу вам… хто підносить сам себе, принижений буде, а хто принижує себе, піднесеться” (Лк. 18:14
Чимало людей, які не пізнали досвідом благотворних дій молитви, не знають, що через неї (молитву) духу людини розкривається світ невимовної величі: і похмурі глибини пекла, і світлоносні сфери небес. Без віри у воскресіння чи не всяке страждання стає тупим: позбавленим сенсу; воно здатне приборкувати непокірну душу, але не виліковує її від схованої на дні душі гордості; воно збагачує досвід життєвий, але без молитви не підносить душу до безпристрасності; поступово вбиває й тіло, й серце, й розум, без того, щоб вони удосконалилися в пізнанні Бога. Коли ж доторкнеться до душі Світло вишнього світу, тоді все змінюється: завмирають земні пристрасті, і дух сходить до споглядання Вічного. Обдарована цим благословенням, людина всяке земне становище (соціальне, матеріальне і навіть наукове) сприймає як “тимчасовий аксесуар”, і зовсім не дбає про свою земну кар’єру. І якщо утримується в смиренному про себе пізнанні, то буде дано йому ще більше пізнання про таємниці майбутнього віку.
З’єднуючись через молитву з Христом, людина внутрішньо, у серці та умі, отримує сповіщення, що у вічності весь зміст боголюдського буття буде дано їй у невід’ємне надбання. Через це всяке добре діло, здійснене кимось, вже звідси починає тішити її радістю про загальне спасіння (Лк. 15:31-32
Перемога над пеклом має два періоди: перший – подолання його темряви всередині нас самих; другий – є притаманна Божеству жаліслива любов до всього створіння. Так, ця любов наповнює весь тварний світ, і Духом Святим вона повідомляється спасенним людям. Вічність – не має “протяжності”, але містить у собі всі протяжності віків; вічність безпросторово містить у собі всі простори світобудови.
Наш земний досвід не досягає абсолютної повноти. Але це не применшує його достовірності. Ап. Павло так говорить про цю святу подію: “Любов ніколи не перестає, хоч і пророцтва припиняться, і мови замовкнуть, і знання зникне. Бо ми частково знаємо і частково пророкуємо; коли ж настане досконале, тоді часткове припиниться… Тепер ми бачимо ніби крізь потьмарене скло, здогадно, тоді ж лицем до лиця; тепер я знаю частково, а тоді пізнаю (досконало), подібно, як я і пізнаний (Богом). А тепер перебувають ці три: віра, надія, любов; але більша з них любов” (1Кор. 13:8-13
Знання шляху зберігає нас живими навіть у пеклі, але це не робить наші страждання “уявними”: ми болісно живемо убивчу темряву пристрастей, притаманну усім спадкоємцям Адама грішного, але не стаємо жертвами пекельного полум’я: “Тримай розум твій у пеклі, і не впадай у відчай”. Не слід надмірно лякатися цього занурення в темряву, бо поза цим, після падіння, недосяжна повнота пізнання.
Хоч би як процвітала людина в тій чи іншій науковій сфері, вона ніколи не повинна забувати “елементарних”, тобто основних положень своєї науки; так і ми, поки це тіло, твердо тримаємося того методу, якого нас навчили і Отці наші, і дія Духа Божого: незвільнені від слідів закону гріховного, що діє в нас, ми з гнівом, із ненавистю до самих себе засуджуємо себе на згоряння в темряві безпросвітній, бо немає іншого вогню, який загасив би в нас дію пристрастей. І що ж? Коли сумна молитва обпікає наше нутро, і серце знемагає у своєму терпінні, тоді несподівано приходить прохолода небесної втіхи. Коли відчуття нашої тлінності занурює дух наш у безнадійність, тоді раптом сходить на нас нова сила згори й наділяє нас нетлінням (1Кор. 15:54
Як пояснити ці контрасти? Чому наше гнівне самоосудження виправдовує нас перед Богом? Чи не тому, що в цій свідомості всеподавляючої сили гріха, який нас опановує, є справжня буттєва правда? Таке покаяння, що йде до витоків всесвітньої трагедії, (Бут. 3
Які дивовижні шляхи Божі! Сама людина не може їх винайти, але Дух, що виходить від Бога, Своїм явленням висвітлює перед нами цей чудовий доступ до вічного спасіння.
“Коли ж прийде Утішитель, Якого Я пошлю вам від Отця, Дух істини, Який від Отця виходить, Він буде свідчити про Мене… Він… наставить вас на всяку істину” (Ін. 15:26,16:13
Неможливо не співати гімну Богові, коли вийдеш із полум’я покаяння, яке незримо переплавило нас для нового способу буття, спаливши все, що обтяжувало нас, як нудний тягар. Як і хто буде описувати стояння в цьому полум’ї? Як і кому можна запропонувати цей досвід? Побажати всім і кожному сходження до Божественного Буття – природно; але хто стерпить пекельні муки, уникнувши останнього відчаю? Звернення на мене самого, засудженого на життя в страшному для історії Землі столітті, схиляє мій ум до переконання, що для дуже багатьох сучасників, б.м., і немає іншого шляху.
Я вже не раз наважувався висловити мій досвід: молитва тотального покаяння перед Творцем нашим проходить крізь усі духовні випробування, можливі для створених “за образом Бога” істот. “Образ і подоба” людини Господу – ясно говорить, що кожен із нас може стати ” господарем” не інакше, як якщо переможе, звісно, не своєю силою, але вірою в Христа (1Ін. 5:4-5 Ін. 16:33 Йов. 1:7 Еф. 6:12 Мф. 4:1-11 Лк. 4:4-14 Ін. 14:30
Якщо не перераховувати всіх форм мук, що випадають на долю подвижника Христова, що втім і неможливо, а тільки навести деякі з борень з ” умом ворога”, то не без страху зупинюся на небагатьох з них. У десятому розділі книги про Старця Силуана я написав таке:
“Людині з Богом не завжди легко. У період відібрання благодаті, який зазвичай вельми тривалий, Бог іноді може представлятися душі нещадним мучителем. Не досягаючи милості Божої, незважаючи на гранично доступний для неї подвиг і працю, людина страждає настільки тяжко, що якби було можливо, відмовилася б узагалі від усякого буття…
У чому ж її страждання? Відповісти на це запитання – завдання нелегке.
Випробувавши Бога, пізнавши життя у світлі Лиця Його, душа вже ні в чому у світі не знаходить собі ні спокою, ні задоволення, і ні на чому не може зупинитися; і водночас, усе, крім Бога, оточує її. Усе, що пізнала вона як зло, як темряву, усяка демонічна дія охоплює її; і мучительство пристрастей часом доходить до останнього напруження; а Бог немовби відвернувся від людини і не прислухається до жодних закликів її. Як безпомічна істота повисає вона над страшною безоднею, і кричить до Бога про допомогу, але всі крики залишаються не почутими. Богу ніби байдуже до всіх його страждань… Душа усвідомлює правду суду Божого, але страждання її від цього не зменшуються. Не уявою, але справді занурюючись у затінок смертний і не знаходячи з собою Бога, якого кличе день і ніч, душа страждає нестерпно. (Такі дні богооставленості особливо обирає ворог). Постає питання: навіщо ж усе це?…
Під час самого випробування душа не може сприйняти його як прояв милосердя Божого; як “довіру” Бога до неї, як бажання Бога долучити людину до святості й повноти буття в Собі. Душа знає тільки одне: Бог залишив її після того, як явив їй Своє Світло, і тим безмірно помножив її страждання. І коли знесилена вкрай, вона не бачить Бога, що схиляється до неї Своїм милосердям, тоді приходять “такі думки і почуття, про які зберігається мовчання”.
Ось, переді мною проблема: чи довіритися зрілості наших сучасників і говорити з ними, як зі спраглими справжнього слова про досконалість, чи пощадити їхню дитячу неміч? Прошу кожного читача цих сторінок молитися за мене, щоб не принести замість користі шкоду будь-яким душам.
Ворог у таких випадках збуджує душу до бунту проти Бога. Він, ворог, має від часу падіння владу проникати в саму глибину нашу, і там починає звинувачувати Бога у всіх муках світу, бо “Він” створив його, цей світ. Нерозуміння стає подібним до тюремних кайданів; і серце, і ум обурюються. Спокусник намагається штовхнути людину на крайнощі: робити все протилежне Богові.
Зупинюся на цьому. Деякі з ворожих дій можна вподібнити до їдких рідин на слизову оболонку; інші – до пронизливого холодного або пекучого вітру; часом, однак, ми буваємо начебто захищені від усіх вітрів і з нашого сховища бачимо лише гнані хмари, хиткі гілки дерев, і це дає нам змогу зробити висновок, що вітри минають, що вони сильні, та все ж таки не досягають нас. Ми тоді як вільні спостерігачі стежимо за думками, які носяться в атмосфері, що нас оточує; але вони не мають влади над нами. І так буває тільки з тими, які пізнали дію благодаті; всередині яких закинуте божественне насіння. А недосвідчені схожі на профанів, які прийшли до виставкової зали або музею і не знають, який твір носить на собі відбиток вищого генія, а який – посередній і не вартий уваги. Часто їхня перевага на боці останніх нікчем.
“Наша боротьба не проти крові і плоті, а проти начальств, проти властей, проти світоправителів темряви віку цього, проти духів злоби піднебесних” (Еф.6:12). Усі ці духи “злоби піднебесної” стрімко атакують пом’якшене покаянням серце і пробуджений стоянням перед Богом ум. Вони, ці духи, нахабно проникають всередину нас і діють там у такий спосіб, що в нас складається враження, ніби принесені нам ворогами думки й почуття властиві нам самим. Дійсно, після падіння ми носимо в собі деякі співзвуччя демонічним навіюванням. Через це порив покаяння досягає такої сили, що дух наш виходить із форм світу цього в умну безмежність, і “там” єдиний перед Єдиним стоїть у своїй наготі, без слів отримуючи пізнання про характер падіння нашого і про вічність Божу.
Павел, колишній гонитель Церкви і вбивця віруючих, мав у чому каятися. Гадаю, не безвідповідально, що результат або екстаз його стався в кидку відчайдушного покаяння. Сам він так пише про цю подію: “Знаю чоловіка у Христі, який… в тілі – не знаю, чи без тіла – не знаю: Бог ві дає узятий був до третього неба… в рай і чув невимовні слова, яких людині не можна переказати” (2Кор. 12:2,4 Рим. 8:35-39
Неважко зрозуміти, що Павел бував у вогні таких випробувань, які вилилися в наведених словах його. У книзі про Старця Силуана я, на підставі досвіду сучасних аскетів, доклав деякі пояснення до слів великого Апостола. Я написав:
“Від любові Божої відривають подвижника протести розуму… який не може вмістити або прийняти закон Христового Духа, який розуму видається ” безумством” (1Кор. 2:14
Від любові Божої відриватимуть подвижника: інколи бажання життя, інколи страх смерті; інколи поклики до насолод, інколи хвороби або голод, або гоніння та інші страждання; інколи висота або світло якихось інших одкровень; інколи глибина та велич якихось інших збагнень; інколи велич якихось інших володінь, або широта якихось інших можливостей; інколи видіння ангелів та інших небесних істот, інколи насильства страшних темних сил.
З великою підставою можна стверджувати, що на шляху до здобуття Божої вічності християнин зустріне всю низку можливих спокус і випробувань, так що… всі шляхи людські відомі будуть християнинові, в той час як його шляхи сховані від чужих поглядів” (1Кор. 2:15-16
Я знаю, що я ніщо. Але за всієї моєї нікчемності мій біль, моє страждання не здаються мені негідними уваги. І Господь, який дав нам заповідь: “Дивіться, не зневажайте жодного з малих цих” (Мф. 18:10 Пс. 33:7
Бог незбагненно великий. Ми чуємо і читаємо слова про Його велич, але зовсім інше жити її, цю велич. Ніхто і ніщо не може якось применшити Його безпочаткового Господства, але Сам Він применшує Себе також у незбагненній нами мірі: у нашій слабкій плоті він досяг абсолютності. Тепер я знаю з досвіду мого життя: Він жадає нашої досконалості. Дозволяючи нам тяжку боротьбу з ворогом і з нами самими в нашому падінні, Він хоче побачити нас переможцями. Якщо ми не відступимо від нього навіть у найбільш повному приниженні нашому від ворогів, то Він неодмінно приходить. Перемагає – Він, а не ми. Але перемога буде приписана нам, тому що ми страждали.
Немає в природі абсолютно ідентичних повторень. Тим більше немає їх і в бутті розумних істот. Кожна людина має серце, створене Богом “кожного з них” (Пс. 32:15 Ін. 17:11,21-22
Якщо ці дані Одкровення вірні, то з’явиться зрозумілим і те положення, що немає і не може бути єдиної для всіх системи, програми або послідовності зростання. Але це не означає, що ніде немає і загальних основ. Так спостерігається одне майже незмінно повторюване явище в порядку духовного життя нашого; не в деталях, а в принципі, а саме: під час свого навернення до Бога людина отримує благодать, яка супроводжує її, просвічує її, навчаючи багатьох тайн потаємного в Бозі життя. Потім “неминуче” благодать відійде від неї, в усякому разі у своїй “відчутній” силі, і Бог чекатиме відповіді на вилитий Ним дар. Це випробування вірності має подвійний сенс: один – необхідний для нас – проявити нашу свободу і наш розум; виховати і довести, якщо можливо, до досконалості дар свободи для самовизначення нашого у сфері вічності. Інший – дати Отцеві нашому Небесному можливість “все”, що Він має (Лк. 15:31 Ін. 14:23 Лк. 16:10-12
Отже, хоча й немає загальних рецептів для життя в Бозі, але є деякі основні положення, які ми повинні мати в нашій свідомості, щоб шлях наш ми здійснювали з розумом, – щоб не стали ми жертвою незнання шляхів спасіння.
“Боже, Спасителю наш, не сховай від мене таємниці шляхів спасіння Твого”.
Для християнина, як ми його розуміємо, шлях до Отця лежить тільки через Сина. “Усе, що має Отець, Мо” (Ін. 16:15 Ін. 14:9 Ін. 15:23 Ін. 3:36
Духом Святим, що від Отця походить і в Сині спочиває, пізнається Син у Його (Сина) Божестві та в сприйнятому ним людстві. У тому ж Дусі – живемо ми Отця.
Кожне слово Христа є істина, що не підлягає людському судженню. Всюди ми маємо свідчення про Його, Сина і Слова Отчого, єдиність. І Сам Він підкреслює це категоричним чином: “Всі, скільки їх приходило переді Мною, є злодії й розбійники” (Ін. 10:8 Мф. 24:4-5,23-27 Мф. 23:8
Історія знає про багато спроб поставити Христа в один ряд з іншими вчителями, пророками і засновниками релігій; такі спроби примножилися в наші дні; доводиться очікувати і в майбутньому. Усі вони сходяться в одному: відмові прийняти споконвічне Божество Христа і, отже, визнати Його абсолютний авторитет, як це зробив Перший Вселенський Собор (325).
Світло безпочаткове повідомлене нам через втілення Отчого Логоса. Там, де відкинута “велика благочестя тайна” (1Тим. 3:16 1Ін. 4:12 1Тим. 6:15-16
Бога, який в сутності Своїй вищий за всяке поняття, всяке ім’я або образ, Церква Христова знає у своєму віковому досвіді. І Отці наші, через досвід крайньої для людини можливості, стали причасниками цього пізнання, залишеного ними нам у спадщину дорогоцінну, невід’ємну (Лк. 10:42 Мф. 11:27
Наш шлях до пізнання Бога лежить не через книгу, а через віру слову Христа; віра ця зводить ум наш у серце, охоплене полум’ям любові до Христа. Ми сходимо в бездонність цього океану, яким є серце людини. Ми знаємо труд цього занурення: воно зумовлене тяжкістю страждань. Там на дні рука Божа ніжно обіймає нас і підносить на небо. Утім, і на небо підйом можливий, якщо на те є енергія болю любові.
У цій книзі я часто говорю про “біль”, і часто приходить мені острах, що не всі коректно зрозуміють цей аскетичний термін. Той біль, про який я пишу, є лейтмотив мого в Бозі життя. Я не можу про нього забути. Він зовсім не схожий на фізичні або психічні болі, хоча нерідко захоплює і цей нижній план. Це є біль любові Божої, яка вириває того, хто молиться, зі світу цього, зводячи його в інший світ. Чим сильніший цей духовний біль, тим потужніша тяга до Бога; чим динамічніше наше занурення в глибини безмежного океану страждань, тим вірнішим є сходження нашого духу на небо. Коли ж він, дух, піднесений у світлоносну сферу небес, тоді біль перетворюється на також нестерпну радість торжествуючої любові. Знову те саме по суті положення: крайнє страждання зливається воєдино з граничною радістю. Саме це розтягнення характерне тому, хто кається. Духом Святим його ставлять на непередбачувані рубежі, де він отримує якийсь зачаток Божественної універсальності. Придивіться до Христа: як Він жив в умовах Землі після падіння Адама. У Ньому поєднувалася Божественна могутність із немічною плоттю. З нами відбувається щось подібне: “Я все можу в Тім, Хто мене підкріпляє, в Ісусі Христі” (Флп. 4:13
Духовні страждання – реальність невагома і більшості незрима. Любов Божа породжує всередині нас цілу гаму різноманітних мук духу, про які слід говорити як про вишеприродні, метафізичні. Зовні такі страждальці можуть перебувати в умовах не гірших за ті, що є в інших людей, але душа їхня не задовольняється жодним багатством, жодною розкішшю, жодними привілеями і владою, ані навіть славою у світі цьому. У своєму потязі до Бога безпочаткового з тісноти теперішньої даності страждає душа, яка відчула подих Духа Святого. Скорбота її (душі) гостріша, ніж у матерів, які плачуть над померлими дітьми.
Перше слово Господа, після виходу Його з пустелі, було: “Покайтеся, бо наблизилося Царство Небесне” (Мф. 4:17 1Ін. 1:1 Мф. 13:45-46
Коли Дух Святий являє духу нашому у Світлі нествореному Божу дійсність, тоді душа потребує знайти мужність повірити даному баченню: воно безмірно перевершує все, що ми знаємо в повсякденному житті. Той, хто пережив цей стан, може якось зрозуміти коливання Святої Діви Марії під час благовістя Архангела Гавриїла. І тільки тоді Їй було відкрито і ті страждання, з якими пов’язане Її служіння світові, – “Марія сказала: Я – Раба Господня; хай буде Мені по слову твоєму. І відійшов від Неї Ангел. Вставши ж Марія у дні ці, з поспіхом пішла до нагірньої країни, в місто Іудине, і увійшла в дім Захарії, і привітала Єлисавету. Коли почула Єлисавета привітання Маріїне, заграло дитя в утробі її, і сповнилася Єлисавета Духа Святого. І вигукнула… благословенна Ти між жонами, і благословенний плід утроби Твоєї! І звідки це мені, що Мати Господа мого прийшла до мене?… Блаженна, Яка увірувала, бо збудеться сказане Їй від Господа. І сказала Марія: величає душа Моя Господа, і зрадів дух Мій у Бозі, Спасові Моєму” (Лк. 1:38-47 Мф. 28:17 Лк. 2:35 Мф. 20:22 Діян. 9:15-16
Світло нетварне спочатку відкриває нам наш стан, який жахливий; і ми сходимо в нашій свідомості в пекло нашого пекла і бачимо себе в нашому приниженні, як ми є. Але коли Світло приходить вже в інший спосіб, у славі, тоді душа, що смирилася, потребує, щоб Сам Бог взяв її в руки Свої і дав їй силу понести невимовний дар.
Гріх починається насолодою, а закінчується трагічною загибеллю. Спасіння від влади гріха над нами починається болючим покаянням, але кінець його – “благе торжество”. Не раз я чув від людей нашого часу: “готовий прийняти релігію, якщо вона дає мені радість”. Але вони думають про радість із самого початку їхньої віри, що не завжди можливо. І ті ж самі люди справді понесуть величезну працю, щоб створити для себе базу в боротьбі за насущний хліб або за деякі привілеї. Ще більший подвиг необхідний для артистів, щоб удосконалитися в обраному ними роді мистецтва. Нерідко навіть усе своє життя поети й живописці, письменники й музиканти легко йдуть на всякі позбавлення через любов до мистецтва. Так і ще більше з радістю терплять усі ті, кому дано було переважно доторкнутися до небесного полум’я.
Візьмемо вчення Христа: “Блаженні убогі духом, бо їхнє є Царство Небесне”. Уже тепер блаженні вони, чи тільки в прийдешньому Царстві? “Блаженні голодні і спраглі на правду… блаженні милосердні… чисті серцем… миротворці… блаженні гнані за правду… Блаженні ви, коли ганьбитимуть вас… через Мене. Радуйтесь і веселіться, бо велика ваша нагорода на небесах…” (Мф. 5:3-12 Мк. 10:30 Лк. 18:29-30
Усе, про що говорить Господь, здобувається багатьма стражданнями душі, яка шукає Бога і тягнеться до Нього силою любові. Ця любов спрямовує дух людини до Бога з такою владою, що в ньому припиняють діяти багато засвоєних раніше рефлексів і реакцій. Дух людини предстоїть як ум – Уму Першому, в позбавленні всього видимого, скороминущого. Цей стан у аскетів називається “чистою молитвою”. Людина при цьому буває поза земними категоріями: вона ні стара, ні молода; ні еллін, ні іудей, ні скіф, ні варвар; ні цар і ні раб; ні багата, ні бідна; ні вчена, ні неучка. Навіть більше того: ні чоловік, ні жінка. Він тоді “нове створіння” у Христі Іісусі (2Кор. 5:17 Гал. 6:15 Гал. 3:26-28
Коли покаяння християнина досягає найбільшого напруження, тоді він вступає в битву з “князем світу цього” (Ін. 12:31,14:30,16:11 Мф. 24:4
Біль любові до Бога на короткі миті буває схожий на біль серця, пронизаного розпеченим залізом. Але, – знову “але”, цей біль розчинений з невимовно солодкою і воістину всеосяжною любов’ю. Виходить, що і біль, узятий тільки як такий, і радість без болю – були б смертельні для нашого психосоматичного організму.
У моєму кінцевому аналізі, після десятків років покаянної молитви, я переконався, що було б непоправною помилкою змішати описаний мною біль любові Христової з явищами патологічного порядку. Страждання того, хто кається, – не є ні нервовим розладом, ні наслідком незадоволених пристрастей похоті, ні психологічним конфліктом, ні втратою розумного контролю; немає в них і будь-якої іншої патології. Зовсім немає. Вони, ці страждання, за природою своєю належать іншому плану буття. У деякі початкові періоди вони відбиваються на всій людині, тобто і на душі її, і на тілі, тож уся людина страждає; але духовні страждання за Богом не вбивають людину, а оживотворяють. Цим шляхом людина перемагає наслідки падіння, – звільняється від “закону гріховного”, що живе в ній (Рим. 7:23
Важкий шлях нашого відродження, повернення в первозданний стан. Але ніяк не виправдане жодне ухилення від цього подвигу. Візьму для прикладу нашу епоху з її революційними рухами. Досвід, більш ніж півстолітній, переконливо показав усьому світові, наскільки важко і болісно перейти від одного соціального ладу, несправедливого, створеного в умовах страшного падіння людства, до іншого, теж іще далекого від Божої Правди, але такого, який видається все ж менш жорстоким. У цій пристрасній боротьбі мільйони людей йдуть на будь-який ризик, аж до смерті. І всі їх “розуміють”. Візьмемо цей приклад, щоб виправдати “ризик” християнського аскета. Так, не просто, не легко перетворюється наше життя з тління в нетління, з тимчасовості в безсмертя.
Неминуче одне з двох: або в гонитві за психофізичними насолодами й комфортом віддалятися від Бога, а отже, вмирати духовно; або в прагненні до над-природного способу буття – вмирати для світу цього. У цьому “вмиранні” хрест наш, наше розп’яття. Багато хто в зусиллях домогтися реалізації ідеалу, який їм видається ідеалом, – гине, хоча йдеться лише про тимчасове торжество. Християнин же, у знайденій ним у Бозі свободі свого безсмертного духу, готовий страждати за здійснення вищої істини. У цьому його, християнина, гідність, подібної до якої не зустрічається в природному світі.
“І сталась на небі війна: Михаїл та його Анголи вчинили зо змієм війну. І змій воював та його анголи, та не втрималися, і вже не знайшлося їм місця на небі. І скинений був змій великий, вуж стародавній, що зветься диявол і сатана, що зводить усесвіт… І я почув гучний голос на небі, який говорив: Тепер настало спасіння, і сила, і царство нашого Бога, і влада Христа Його… І вони його перемогли кров’ю Агнця та словом свого засвідчення, і не полюбили життя свого навіть до смерти! Через це звеселися ти, небо, та ті, хто на нім пробуває…” (Одкр. 12:7-12).
Любити Бога до ненависті до себе – є досконалість любові. “Нема більшої від тієї любові, як хто душу свою покладе за друзів своїх” (Ін. 15:13 Ін. 13:1 Євр. 12:28
Щоб здобути це царство, кожен повинен пам’ятати, що для всякого створеного “за образом Божим” духу належить переступити “поріг” страждання; страждання вільного заради святої любові. Без цього випробування нашої свободи ми самі не зможемо усвідомити себе воістину вільними персонами. З іншого боку, щоб перебувати вічно з Богом і в Бозі, ми повинні навчитися властивої Йому, Богу, любові. Відкрив нам цю тайну – Христос, втілений Логос Отця. Без Його прикладу ніхто і ніколи не пізнав би цього таїнства. “Переступити поріг” – значить переродитися радикально, стати “новим творінням”, отримати дар Божественної вічності так, щоб Божественне життя стало нашим невід’ємним надбанням. Благодать споконвічна так з’єднується з нашою тварною природою, що ці два – стають єдине: і це є обоження.
Благословення знати шлях включає сказане вище. Християнин, який пам’ятає це, перенесе “вогняну спокусу” (1Пет. 4:12
Резюмуючи все вищесказане, намагаюся запропонувати цю воістину велику науку духу в небагатьох словах: перемагай будь-яке земне страждання, занурюючись у більші страждання; “тримай ум твій у пеклі” – засудь себе самого на пекло, як негідного Бога, але “не впадай у відчай”.
Цей подвиг приведе тебе до перемоги над світом (Ін. 16:33 Євр. 12:28
Яка межа цієї науки на Землі? Вона вказана нам Христом, Який “смертю смерть подолав”.
Нехай буде Ім’я Господнє благословенне від нині і до віку. Амінь.
* * *
2 “на камені”
3 Христос – грец. слово, відповідає українському: “Помазанник” євр: “Месія”
Сумарний виклад життя нашого духу Справді християнське життя протікає “в дусі та істині” (Ін. 4:23 Лк. 2:40 2Кор. 3:6,17-18 Лк. 11:46
Багато разів я переривав роботу, незадоволений тим, що написав. Намагався з’ясувати причину цього явища і тепер, здається, трохи розумію. Я поставив перед собою нездійсненне завдання: представити в книжці те, що мені дано було пережити протягом десятиліть мого “пекла покаяння”. Відомо, я не письменник. Згадуючи події мого духовного життя, що найбільш ясно вціліли в пам’яті, я нерідко бував зупинений самою природою мого досвіду. Думаю, що це не тільки мого досвіду, а й усіх інших аскетів-письменників, давніх і менш давніх. Повторення протягом інколи тривалого періоду одного й того самого, по суті, явища, ледь не щоразу воно складалося в різних послідовностях або зі змін у складі та змісті деталей: вступали нові елементи в мої стани або випадали інші, які раніше були. Створювалася різноманітність, запропонувати яку в книзі, де потрібна систематична організація всього матеріалу, неможливо. Перечитуючи мої перші нотатки для ширшої книжки, я раз у раз помічав, що на одній і тій самій сторінці дано згусток із багатьох тем. Деякі могли б бути віднесені до кількох розділів, наприклад: про Покаяння, про Молитву, про Споглядання, про Світло або про Персону тощо. Іноді виходить так, що якби я написав кожну з думок на окремому аркуші паперу, то опісля було б майже можливо оперувати з ними, як із картами в грі: змішувати в різних поєднаннях: одна й та сама думка могла б увійти в десяток суміжних проблем. Нехай це не здасться карикатурою. Духовне життя подібне до живої води: іноді це малий струмок; іноді річка або злиття річок; в інших випадках – це широке море. То це музика струмка, що тече поміж каміння; то безперестанку вібруюча, але все ж таки спокійна течія могутньої річки; то кругообіги водні під час злиття двох стрімких гірських потоків; то дзеркальна поверхня вод, які віддзеркалюють сонце та синє небо; часом на великих просторах глибоких морів – тяжкі бурі, після яких настає велична тиша в мовчанні місячної ночі. І при всьому цьому – води одні й ті самі.
Дух людини, звертаючись до Бога, завжди може сприйняти від Нього нові виливи іншого буття, іншого пізнання; досягає меж часу, переходить в інші виміри, охоплює сприянням Духа Божого земний світ, космічне буття, віки часів; доторкається і самої безначальності в молитовному пориві до Безначального.
Я не знаю такого досвіду, який був би ніби сумою, показовою для всіх інших, особливо, коли йдеться про початкові та середні стани. Якщо й наближається моментами дух наш до досконалішого бачення у Світлі, то й ця досконалість усе ж таки відносна, і в нашому земному русі вона не буває непохитною, словом, надзвичайне багатство Згори не може бути представлене в хронологічно й логічно послідовній організації, і я залишаю цю роботу.
Метод Старця Силуана – ставити людину перед загальним принципом, щоб потім вона сама могла себе контролювати й розпізнавати свої стани. Ось деякі приклади: “Їсти треба стільки, щоб після вживання їжі не переривалася молитва і почуття Божої присутності” (Лк. 21:34
Я наважуюся продовжити моє писання з меншими вимогами до самого себе, пропонуючи мій понад півстолітній досвід у часткових проявах, у його зв’язку зі сприйнятими мною основними положеннями нашої віри: Бог Любові – є Трійця Єдиносушна і Нероздільна; Абсолютне Буття – Персональне, і наші стосунки з Персональним Богом – насамперед персональні. Гріх завжди є злочин або ухилення від любові Отчої. Відновлення непорочності й непорушності у віках союзу любові з Богом досягається через покаяння. Повнота бачення гріха поза Христом і Світлом Духа Святого ніколи і ніким не досягається, не розуміється. Шлях до Отця всього сущого – Христос, і усиновлення наше можливе тільки і винятково через Нього і в Ньому, як Єдинородному Синові, Співбезпочатковому Отцю і Духу. Плач усього нашого єства – нормальний стан істинного покаяння. Чим руйнівніший страх вічного розлучення з Богом, чим разючіший жах від бачення нашого неподобства, тим цілісніше спрямування духу нашого до молитви.
Надзвичайність завдання, що стоїть перед нами, ніяк не повинна ухилити нас від його виконання. Якщо ми віримо, що Христос, творець нашого єства, знає досконало кінцеві потенції цього єства, то ми надихнемося на подвиг. Згідно з Одкровенням – ми обрані у Христі “перед створенням світу”. Апостоли й Отці наші усвідомили це; чому б нам малодушним бути перед таким чудовим званням, перед яким усі інші смисли й цілі бліднуть? Більше того: поза цією ідеєю все спустошується, і життя стає безглуздою суєтою. Христос явив нам Собою, як людина, досяжність святої вічності в надрах Отчих; неможливо нам відмовитися від слідування за покликом Його (Ін. 16:22,33 Мк. 10:32-33 1Кор. 15:26 Мф. 10:16
У шкалі духовних станів християнина, і б.м., насамперед ченця, на нижній сходинці лежить “темрява безпросвітна” (Мф. 8:12 Мк. 9:1 Євр. 13:14
Свідомості випробуваного християнина стає доступним Євангельське слово. Те, що раніше здавалося суперечливим, розкривається як Божественна універсальність, як від століття прихована від нечистого ока свята Таємниця. Занадто великий контраст нового розуміння з попереднім затьмаренням, щоб висловити це словом. Дух людини досягає двох меж: пекла і царства, між яких рухається все духовне життя розумних особистих істот.
Чи збереться дух всередину від болісного томління, чи від небесної слави, що найшла на нього, – молитва його стає подібною до блискавки, яка в мить прорізує всесвіт від краю до краю. Звільнений від влади над ним усього скороминущого, дух легко підноситься у світ непорушний. Страждання, що здавалося смертельним, сплітається з нестерпним блаженством.
Природа людини не виносить довгий час граничних станів. Деякі з них даються лише небагатьом, лише “одного разу”. Але в цьому досвіді в найкоротший часовий момент відкриваються такі сфери Буття, про які зазвичай люди й не підозрюють: їхнє серце закрите для сприйняття святого Життя Бога.
Початок переможної боротьби з гріхом полягає у віддаленні від місць, від осіб і обставин, з якими були пов’язані наші падіння. Відхід зі світу, втеча в пустелю в цьому сенсі стануть позитивним етапом, тому що там, у пустелі, ми матеріально, фізично не можемо здійснити справою багатьох гріхів, як-от насильство, обман, наклеп, корисливість, розпуста, нестриманість і тому подібне. Звичайно, цього далеко недостатньо. Уважний християнин і саму наявність у ньому ще не подоланих пристрастей, які перемагають його хоча б тільки на початкових стадіях думки (помислу), переживає як рабство гріха і смерті. Крім цього є багато гріхів, які незалежно від їхнього здійснення у видимій формі, гублять нас, – наприклад: гордість, марнославство, самопіднесення, злопам’ятство та інші. Боротьба з ними може бути вельми тяжкою навіть у пустелі, на повній самоті. Перемога над усім – у смиренні, що уподібнює нас Господу, безпристрасному і смиренному.
Безпристрасний Бог, і спасенні в Ньому – безпристрасні. Сенс християнської безпристрасності в тому, що людина звільняється від влади над нею “закону гріха” (Рим. 8:2 1Ін. 4:16 Мф. 10:28
Народжені в цьому світі, ми пов’язані з ним міцними узами родинності. Ми любимо його; в межах його ми будуємо нашу вічність; але ми “страждаємо в ньому”: він [світ] тісний для заповіданої нам любові. Ми не можемо не любити світу цього, але це не означає, що ми підемо його, занепалого світу, шляхами. Ми не можемо не любити світу, але коли потяг до нього перемагає нашу любов до Бога, тоді ми повинні знайти в собі сили вчинити так само, як і Авраам: узяти до рук вогонь і ніж, і принести в жертву все найдорожче для нас заради торжества любові Божої в нас (Бут. 22:6
Благословення Творця перебуває у світі цьому – там, де його вдячно приймають. Але навіть і у своїй благословенній частині – світ – аж ніяк не є нашою останньою метою. Ми нудимося тут святим томлінням: нас вабить поклик Отця над-світового. Ми усвідомлюємо, що та сторона нашої істоти, яка прагне до Нього, і сама в собі стає надсвітовою. Ми знаємо, що Бог покликав нас до співучасті з Ним в Акті творіння Ним безсмертних богів. Ми самі творіння, але Господь Іісус Христос Своїм явленням на Землі, вченням Своїм, прикладом Своїм, творить нас подібними до Нього. Завершується в нас подібність до Єдинородного Сина вселенням у нас Духа Святого. Таким чином стаємо ми також синами Вишнього (Лк. 1:35 Ін. 5:19-20
Подвійна людина: вона і в світі цьому, вона ж і перевершує цей природний світ. У нижчих формах своєї земної сутності вона є “річчю” цього світу, і як така – вона детермінована. Як іпостась, образ Іпостасного Бога, він іде далі всякого визначення. Звідси в нас двоїста свідомість про самих себе: ми – нікчемність, з “ніщо” взята, ми ж велич у благодаті спасіння. У нас співіснують залежність і свобода, – тлінність і безсмертя, – рабство і царственність. У своєму падінні люди стали жертвою згубної аберації: “шанують величчю те, що в очах Бога є мерзотою” (Лк. 15:16 1Пет. 3:4 Лк. 1:52
Щоб бути християнином, людині потрібна сміливість, перед якою блякнуть усі інші сміливості. “Людина Христос Іісус” “перемогла світ” і нас кличе до спілкування в Його вічній перемозі (1Тим. 2:5 Ін. 16:33 Мк. 16:19 1Ін. 5:4
Хто намагається слідувати за Христом, “куди б Він не пішов” (Одкр. 14:4), той неминуче буде вражений багаторазово: під час кожного піднесення свого від меншого до більшого пізнання, – від меншої міри любові до більшої. Не вміщаємо ми Його всемогутності серцем нашим; не осягаємо ми Його безмежності розумом нашим. “Бо ваші думки не Мої це думки, а дороги Мої то не ваші дороги, говорить Господь” (Іс. 55:8
Як часто зупиняємося ми в знемозі зрозуміти Його волю, Його першу й останню думку про нас. Не легко залишаємо ми наші шляхи і з великими труднощами знаходимо Його шляхи. Ледве настане момент, коли нам здається, що ось починаю трохи бачити, а Він уже показує, що Він далекий незмірно. Напружується душа до межі своїх сил; знемагає дух мій; жах охоплює мене перед безоднями богопізнання, які відкриваються; шукаю підкріплення в слові Божому, і що ж? Падаю на: “ще раз похитну не тільки землю, а й небо…” Навіщо? Заради “зміни того, що коливається, як створеного, щоб перебувало непохитне” (Євр. 12:26-27
“Господи, я немічний. Ти знаєш це. Зі страхом шукаю я шляхів до Тебе. Не зневажай мене; не віддаляйся від мене в падінні моєму; наблизься і до мене, нікчемного, але спраглого. Вселися в мене і Сам Ти звершуй у мені все, що Ти заповів нам; сотвори мене Твоїм на віки вічні в любові непохитній”.
Божественне життя для нас немислиме. Через це ми зазвичай говоримо про “таємниці Божі”. Це, однак, не означає, що Господь навмисне приховує від нас деякі сторони Свого вічного Буття. Звичайно, ні. На нас, як на створених із “ніщо”, отже, як на лише “потенції”, чекає відомий процес дозрівання і становлення в Істині через поступове усвідомлення Таємниць. Шлях такий: усі дари Творця – чисті дари, бо ми нічого не мали до нашого явлення в цей світ, та й саме буття ми отримали з Його рук, але засвоєння обдарувань пов’язане з хворобливою напругою всієї нашої сутності. Тільки за цієї умови дається можливість Богові приписати нам саме здобуття їх – дарувати нам життя, що виходить від Нього, у повне наше володіння на всю вічність: Його життя стає нашим життям.
Безпочатковий Абсолют – Бог, відкрився нам як Персональне Буття. І ми створюємося як потенційні персони. Пізнання нами, тварними персонами, Бога – є двосторонній акт: Того, хто дає, і того, хто сприймає. Воно, це пізнання, завжди має персональний, не об’єктивний, характер. Ми – образ Божий, носимо в собі непереборне прагнення до розгадки Самосутнього – Божественного Буття, що відкривається нам.
Після створення Людини Господь уже не діє Сам, але завжди за згодою створеного. Процес нашого завершення складається із зустрічі двох воль: Творця і творіння; двох персон: Бога і людини. Пізнання про Бога Живого повідомляється нам в акті з’єднання нашого з Ним у самому Бутті Його. Подібний акт “з’єднання” є наслідком взаємної любові, що відкриває серце наше, все єство наше в повноті його. Якщо ж ми віддаємо Йому лише частину нашого життя, то не слід очікувати, що Він, Безпочатковий, відкриється нам у всій Своїй Повноті, і до того ж навіки невіддільним чином. Господь несповідимо щедрий, але Він рахується з мірою нашої самовіддачі Йому; іншими словами: Він віддається нам настільки, наскільки ми “готові” в нашій свободі Його прийняти.
Бог так зливається з людиною, що остання живе Його як своє життя, і зовсім не як “об’єкт” пізнання. Науковий, об’єктивуючий метод пізнання в жодному разі до Нього не застосовний. У єднанні Бога з нами – і Він, і ми – незмінно перебуваємо персонами, які усвідомлюють себе пов’язаними любов’ю. Він говорить про Себе: “Живу Я”; іменує Себе “Аз есмь” – і нам повідомляє саме це життя; так що і ми можемо сказати з почуттям про себе: “аз єсмь”. Він – Самосущний, ми ж маємо наше буття від Нього. Оскільки ми в Ньому, остільки ми поза смертю, тобто вічні.
Ім’я Йому – “Альфа і Омега, початок і кінець” (Одкр. 1:8); “перший і останній” (Одкр. 1:10). Він є первинним принципом і для Самого Себе, і для всього існуючого. До того, як Він доторкнеться до нас Своїм перстом; до того, як енергія Його предвічного життя пройде крізь наше серце, наш розум і навіть тіло, ми мучимося в здогадках про Нього. Тварні, ми не осягаємо, як можливе взагалі Буття. Ми констатуємо цей факт, але йти далі не в силах. Він відкривається спочатку на Синаї Мойсеєві з Іменем “Аз есмь”, але ще й незрівнянно сильніше через Своє явлення в цьому світі, в нашій плоті. І дав нам благословення знати Його як “персону”, і самих себе бачити піднесеними до цього образу Буття через віру в Нього, через зустріч із Ним у самому буттєвому з’єднанні, через пришестя Духа Святого в наші серця.
Явищем Світла дається людині буттєве пізнання Бога; душа, ум і навіть тіло беруть участь у цьому пізнанні. Але ми не вміщаємо всієї повноти Його; і цей факт викликає в нас любовну спрагу примножувати наше спілкування з Ним, глибше проникати всіма сторонами нашого єства. У цьому томлінні за Богом є захоплива сила, що дає радість і разом пов’язана з хворобою. Сумує дух наш, бачачи себе ще так нез’ясовно далекими від жаданого Отця, і молитва набуває характеру стрімкого потоку; досвід у ній вельми багатогранний; дні й ночі стають сповненими турботи й творчого пошуку шляхів до Нього.
Та свята любов, подих якої може відвідати нас при цьому, внутрішньо-суб’єктивно видається нам такою, що не підлягає сумніву про її божественне походження. Але не дивлячись на всеосяжний порив цієї дивовижної любові, явленої у Світлі, було б не тільки неправильним, а й небезпечним довіритися самому собі. З Писання ми знаємо, що Пречиста Діва Марія поспішає до праведної Єлисавети, щоб почути від неї – чи правдиве дане Їй одкровення про народження від Нього Сина, Котрий “буде великий і Сином Всевишнього наречеться… і Царству Його не буде кінця” (Лк. 1:32-33 2Кор. 12:4 Гал. 1:15-16 Гал. 2:1-2
В основі нашої істоти лежить печатка тварності з “ніщо”, що позбавляє нас можливості будь-якого індивідуального судження про Само-Буття Абсолютної Істоти. Крім цього – ми несемо в собі наслідки “падіння Адама”, що виражається в тенденції до самообоження. Досвід свободи нашого самовизначення, звісно, свідчить про нашу абсолютність, і ми легко можемо загубити свідомість, що ми створені, але створені “за образом Абсолютного Бога”, і що наша “абсолютність” є не більш ніж відображенням Першо-Абсолюту. Аберація в цьому пункті можлива для нас і інтелектуально, і психологічно. Ми можемо стати жертвою нашої “уяви” і випасти зі справді сущої реальності, яка не індивідуальна, але “соборна”. Ми покликані вмістити в собі всю повноту буття людського і навіть Божественного, але ми повинні усвідомлювати, що ми ще далеко не “там”. І тому – залишається абсолютно необхідним для кожного з нас, хоч би яким пророчим даром володів будь-хто, упевнитися, що нас включено до Соборного, за образом Троїчного Бога Буття, через свідоцтво інших персон. Ми, природно, шукаємо таких свідків, яких можна знайти не інакше як у Церкві, віковий досвід якої незрівнянно перевершує всякий індивідуальний досвід. У далекому минулому такими компетентними наставниками були Апостоли, які залишили нам у письмовій формі безпосереднє від Бога отримане ними пізнання. Після них – сонми Отців (учителів і аскетів), які передавали з покоління в покоління насамперед “дух самого життя”, скріпивши його нерідко так само своїми писаннями. Ми віримо, що в кожен даний історичний момент у Церкві є живі свідки; що до кінця днів світу цього не загубиться людством справжнє богознавство.
Лише після набуття авторитетного підтвердження нашому індивідуальному досвіду можемо ми довіритися своєму, і знову ж таки не надміру. Дух наш не повинен зупинитися у своєму русі до Бога; і на кожному новому кроці нам необхідно пам’ятати, що самовпевнена ізоляція нашої особистості загрожує можливістю погрішити проти Істини.
“Царю Небесний, Утішителю, Душе Істини, що від Отця походить і в Сині спочиває, прийди і вселися в нас, настанови нас на всяку істину і спаси, Всеблагий, душі наші”.
“Коли ж прийде Він, Дух істини, то наставить вас на всяку істину”, – пообіцяв нам Господь перед виходом Своїм на хресну смерть (Ін. 16:13
Усвідомлювати себе віддаленим від Бога, Бога потаємного, але все ж таки улюбленого – болісно тяжко. Тепер, коли я думаю про те, що ж насправді відбувалося зі мною в ті благословенні роки, думка йде за трьома напрямками. 1) Спрага Бога, що пожирала мене, здавалася єдино “природною”, єдиною “на потребу” (Лк. 10:42
Томління душі моєї було невпинним – вдень і вночі. Ця мука виливалася в таку саму безперервну молитву навіть уві сні, або коли я бував на людях. При свідках, однак, якась сила утримувала мене від проявів, але щойно повертався я до себе, то перш ніж я встигну зачинити двері моєї кімнати, як плач опановував мене. Моментами біль душі від розлуки з Богом кидав мене на підлогу, і в нічній тиші я годинами не відривався від ридань про невимовно велику втрату мою. Весь я: мій ум, моє серце і навіть тіло моє – все з’єднувалося во-єдино, тісно, туго, подібно до міцно стягнутого вузла. І коли плач переходив якусь межу, тоді земля, весь видимий світ випадали з моєї свідомості, і бував я один перед Богом. Недосяжне Світло, що виходить від Безначального, давало мені бачити себе не в моєму зовнішньому явищі, не в умовах моєї повсякденності, але дивним чином, якого я не можу описувати: я стояв перед моїм Творцем до кінця оголений у самій природі моїй; і не було в мені нічого прихованого від Його ока.
Однією з найважливіших подій мого життя, за благим про мене Промислом, була зустріч зі Старцем Силуаном. Цьому смиренному чоловікові було Зверху дано молитися за весь світ, як за самого себе. Переважала, однак, у ньому печаль про тих, хто вже пішов звідси. Душа його була прикута до бачення пекла, яке за межами Землі. Споглядав він це пекло в силу даного йому досвіду реальності цього духовного стану людського духу. Взагалі йому було властиво не обмежуватися у своїй молитві ні часом, ні простором, бо дух його завжди був звернений до вічності. Мною ж завжди володіло бачення пекла тут, в Історії. Живучи в пустелі, я не тільки звільнився від цього стану, а навіть і навпаки: мука моя зросла внаслідок загалом подій нашого часу, а найбільше – під час Другої Світової війни. Пустеля давала мені можливість віддаватися молитві за людство, особливо в нічні години. Я бував ніби одержимий відчуттям страждань всесвіту. Цьому допомагав мій досвід Першої Світової війни і Революції, що послідувала потім, у Росії. Я жив роками в задушливій атмосфері братовбивчої ненависті; спочатку міжнародної, потім міжусобної війни. Відтоді я вважаю за краще чути про загибель часом багатьох тисяч людей під час стихійних лих, таких як землетруси, повені, епідемії тощо. Цього роду катастрофи нормально викликають співчуття з усіх боків. Тоді як війни чи не всіх втягують у моральну співучасть у вбивствах. Немає більшого гріха, ніж війни. У ті роки я жив Літургію, пам’ятаючи Гефсиманську ніч Христа і страшний Голгофський день. Я був у відчаї: мені розкрилися розміри Падіння Людини. Як я залишився живим – не розумію.
“Іісус спробував оцту, сказав: звершилось! І, схиливши голову, віддав дух” (Ін. 19:30 Ін. 17:4
Ми в страху, ми в жаху, коли розкриваються перед нами крайні ступені страждань. Але особливість християнського шляху саме в тому, що паралельно зі сходженням у країну мук стає можливим сходження людського духу у сфери нетварного Світла. Коли на нас випадають нестерпні, як нам здається, муки, тоді несподівано відкривається доступ до дійсно безмірного надлишку життя; тоді ми починаємо глибше пізнавати Христа і в Його Людяності, і в Його Божестві. І дух наш тріумфує, і дивується чуду, яке створив з нами Бог. Подібно до того, як Гефсиманська молитва перебуває вічно у своїй реальній силі; подібно до того, як Голгофська смерть Христа випалена навіки в тілі створеного світу; подібно до того, як незабутніми з історії нашого роду є всі діяння й слова Господа, – так і в нас самих будуть на всю вічність викарбувані всі наші труди в слідуванні нашому за Христом, але преображені силою любові Божої.
Віруючому даються стани, що уподібнюють його Втіленому Богові; ми не говоримо про повну тотожність їх, але не заперечуємо їхньої аналогії. Безумством було б перше; нечестям і невдячністю – друге. І якби ніколи, нікому не давалося переживати в молитві хоча б малу подобу станів Бого-людини, то як взагалі було б доступно людям розпізнавати в Ньому Бога? “Це ж є життя вічне, щоб знали Тебе, єдиного істинного Бога і посланого Тобою Іісуса Христа” (Ін. 17:3 1Ін. 5:20 Флп. 2:5
Отже, якщо на початку християнства Дух, Який вкладав у вуста й серце Павла ці слова, то Той самий Дух і донині не перестав спонукати серця вірян до такої ж молитви за весь світ, щоб усяка людина пізнала усім своїм єством, що Господь кличе всіх і кожного “в чудове Своє світло” (1Пет. 2:9
Ми не охоплюємо нашим розумом, що значить спасіння світу; або як розуміти воскресіння з мертвих (Мк. 9:10
Вічність не має тривалості, хоча й охоплює всі протяжності віків і простору. Про неї можна говорити як про “вічну мить”, що не піддається жодним визначенням або вимірам: ні часовим, ні просторовим, ні логічним. У ній, у цій нез’ясовній миті, і ми, за даром Духа Святого, в єдиному нерозтягнутому безсмертному акті всієї нашої істоти любовно обіймемо все суще від віків, і “щоб Бог був все у всьому” (1Кор. 15:28
Буття розумної тварини має стати досконалим: за образом Триєдиного Божества. У цьому сенс, і мета, і завдання Церкви Христової: “щоб усі були єдине, як Ти, Отче, в Мені, і Я в Тобі, так і вони хай будуть в Нас єдине…” (Ін. 17:21
Про духовну свободу “Стійте у свободі, яку дарував нам Христос і не підпадайте знову під ярмо рабства” (Гал. 5:1
Початок нашого життя в тілі, від землі взятому (Бут. 2:7 2Кор. 3:17 Ін. 8:31-32
Свобода людини, яка увірувала в Божество Іісуса Христа і перебуває у сфері слова Його, належить плану інших вимірів: вона, ця свобода, нічим не детермінована ззовні. Така людина – що наближається до міри повного віку Христового (Еф.4:13) – хоч і є створінням Бога, проте Творець поводиться з нею не як зі Своєю “енергією”, а як із певним “фактом навіть” для Нього: Бог нічого не нав’язує їй насильством, навіть любові до Нього, як до Отця. Він відкривається людині, “як Він є”, залишаючи людину реагувати у свободі її. Так Церква відхиляє навіть Божественний, тобто “орігеністичний” детермінізм: нібито благість Божа знайде шляхи, не порушуючи принципу свободи, спасти всіх і все.
Свобода ця, досвід якої дається людині-християнину, належить персональному началу в людині. “Ці два”. Персона і свобода – з’єднані нерозривно: де немає свободи, там немає і Персони; і навпаки: де немає Персони, там немає і свободи. Цей рід вічного Буття притаманний виключно Персоні, і аж ніяк не індивідові (1Кор. 15:47-50
Створені ми Богом “за образом Його” для життя “за подобою Його”, тобто заради кінцевого обоження нас: надання нам Божественного Життя у всій його повноті. Відносини між Богом і людиною – засновані на засадах свободи: у наших заключних самовизначеннях перед Богом – ми самовладні персони. Коли у свободі нашій ми схиляємося до гріха, тоді ми розриваємо з Ним союз любові і віддаляємося від Нього. Можливість негативного самовизначення нашого по відношенню до Отця Небесного доставляє трагічний аспект свободи. Але це фатальне самовладдя все ж є необхідною умовою для тварної персони при сходженні для сприйняття Божественного Життя.
Так, ми вільні, але не тією абсолютною мірою, якою вільний Сам Бог: Він у всьому визначає Своє Буття. Ми ж, тварні з “ніщо”, в самих собі буття не маємо: ми не можемо творити яке б то не було буття, якого хотіли б ми по розуму нашому або безумству. Перед нами “факт” Першого Самобуття Бога, крім якого ніщо самобутнє не існує. На нас чекає вибір: або наше усиновлення Богом і Отцем нашим, або відхід від Нього в темряву небуттєву, – середнього немає.
Християнин визнаний до дерзання повірити, що ми можемо бути введені у володіння Божественним Буттям. Воно не належить нам, тому що ми створіння; ми не маємо в своєму розпорядженні сил створити це буття; воно може бути дане нам як чистий дар любові Отчої.
Про що говорю я зараз? Я намагаюся знайти деяку паралель з нашого повсякденного життя, яка пояснила б, що відбувається з нами, коли Господь вселяється в нас… Людина народжується сліпим, безпорадним немовлям. Її знаряддя боротьби за своє існування – плач, яким вона висловлює своє невдоволення або страждання, яким би шляхом це не прийшло. Батьки, і насамперед мати, з любові до плоду утроби своєї, поспішають йому на допомогу. На початку життя немовля приліплюється до матері: руками охоплює її шию; тиснеться до її обличчя, плеча, грудей, ніг, коли воно стоїть на підлозі, тощо. Поступово навчається воно розрізняти речі, вимовляти деякі слова, засвоює деякі поняття, стає сильнішим, здатним стояти, ходити й бігати, врешті-решт досягає своєї зрілості – фізичної, моральної, розумової; саме може бути батьком чи матір’ю; вступає в самостійне життя. Усе, що пережила вона в дитинстві, випадає з її пам’яті; вона знає, хто її батько й мати, але не має більше відчуття своєї залежності від них; живе так, ніби вона ні від кого не походить; вільна у своїх рухах і рішеннях; бачить себе як якусь повноту, як цілісну індивідуальність; словом – “я живу”. Як це сталося, не знаю, але факт цей до кінця переконливий для мене самого… Тільки розум мій знає, що те життя, яке мали мої батьки, передане мені, потекло в моїх жилах, стало моїм, знайшло свій шлях.
Так у нас із Богом: “як Отець має життя в Самому Собі, так і Синові дав мати життя в Самому Собі.” (Ін. 5:26 Ін. 6:57-58 Ін. 14:19 Гал. 2:20
“Хто має заповіді Мої і дотримується їх, той любить Мене; а хто любить Мене, той возлюблений буде Отцем Моїм; і Я полюблю його і явлюся йому Сам… Ми прийдемо до нього і оселю сотворимо у нього” (Ін. 14:21-23
Входження наше у володіння цим безсмертним життям зумовлене зберіганням заповідей Господніх.
“якщо будете перебувати в слові Моєму, то ви істинно Мої учні, і пізнаєте істину, і істина визволить вас” (Ін. 8:31-32
Подібність природи нашої до Бога природно породжує в нас спрагу пізнати Істину, прагнути до Божественної досконалості. Вона, ця досконалість, не в нас самих, а в Отці, Джерелі всього сущого. Слідування Йому в усьому жодним чином не має характеру підпорядкування диктату зовнішньої для нас влади: це є потяг любові нашої до Нього; ми безперестанку тужимося за Його досконалістю. І Христос дав нам заповідь: “будьте досконалі, як досконалий Отець ваш Небесний” (Мф. 5:48
Свята воля Отця, від віку суща в Ньому, не чужа нам, Його “образу”. Вона споріднена з нашим духом, хоча й перевершує наше тварне єство. Перевага Отця пояснює необхідність боротьби за повне освоєння Його нами; ми вільно йдемо на цей подвиг, який водночас болісний і надихає. Через молитву сходить на нас сила Вишнього. Святий дух здійснює в нас шукане і бажане, а не наші потуги. Ми сумуємо до великого болю, тому що не вміщаємо повноти Його в собі самих. І хворіємо, і страждаємо, але й блаженствуємо в самому цьому стражданні; і шануємо Його, і поклоняємося Йому в любові нашій. У своїй найчистішій формі молитва наша є ні що інше, як захват нашого духу перед ним.
“Господи, навчи нас молитися… Він сказав їм: коли молитеся, кажіть: Отче наш…” (Лк. 11:1-2 Мф. 6:9-13
“Хай прийде Царство Твоє”: благаю Тебе, нехай Твоє Царське життя сповнить мене, жебрака й убогого, і нехай буде моїм життям на віки віків.
“Хай буде воля Твоя і на землі, як на небі”, моєї тварної істоти… нехай включуся і я, смертний, у великий потік Світла цього, як він є в Тобі Самому від початку.
“Хліб наш насущний дай нам на цей день”, і перш за все, і після всього “істинний хліб, що сходить з небес і дає життя світу” (Ін. 6:32-33
“і прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим”… Молю Тебе, поклади на мене, розбещеного, благодать Духа Святого, що дарує силу пробачити всім і все так, щоб не залишалося в мені перешкоди сприйняти прощення від Тебе безмірності моїх гріхів.
“І не введи нас у спокусу”… Ти, серцезнавець, знаєш моє розбещення і схильність до гріха… благаю Тебе: пошліть Ангела Твого з вогненним мечем, щоб перегородив шлях до падінь (Чис. 22:23
“Але визволи нас від лукавого” … Отче Святий, Вседержителю Благий, визволи мене від влади ворога нашого і Твого супротивника … самому мені боротися з ним не в силах.
Перший рух нашої молитви – прохання про нас самих. Коли ж Дух Святий примножить наше пізнання й розширить нашу свідомість, тоді молитва набуває космічних вимірів, і ми, призиваючи Отця нашого, під словом “наш” – мислимо все людство і на всіх людей просимо благодать із таким самим серцем, як і для нас самих:
“Хай святиться Ім’я Твоє” серед усіх народів; “ай прийде Царство Твоє” в душі всіх людей, так щоб Світло, яке виходить від Тебе, – стало життям усього світу нашого; “Хай буде воля Твоя”, єдина свята, що з’єднує всіх у любові Твоєї на Землі, яку ми населяємо, подібно до того, як вона панує серед святих на небесах. “Визволи нас від лукавого”, “людиновбивці” (Ін. 8:44 Мф. 13:27-28
За християнським розумінням – зло, як і добро, наявне тільки там, де є персональна форма буття. Поза цим родом життя – немає зла, але лише детерміновані природні процеси.
У зв’язку з проблемою зла взагалі, і головне у світі людському, стоїть питання про участь Бога в історичних долях народів. Вельми багато хто відкинув віру в Бога, тому що їм здається, що якби Бог існував, то не міг би мати місце такий дикий розгул зла, така безліч невиправданих страждань, така відсутність порядку і сенсу в усьому. Вони забувають або зовсім не знають, що Творець береже людську свободу, як основний принцип у творенні богоподібних істот. Втручання щоразу, коли воля людей захоплює їх на шляхи злодіянь, було б рівносильним позбавити їх можливості самовизначення; призводило б до зведення всього до космічних безособових законів.
Бог, звісно, спасає і окремих страждальців, і цілі народи, якщо самі вони скеровують свої ноги Його стежками і волають до Нього про допомогу.
Не у всіх однакове уявлення про сенс слова – спасіння. Для християн, які ведуть непримиренну боротьбу з гріхом, воно полягає в тому, що Сам Бог віддає Себе людині в неосяжності Своєї вічності. Такого подвижника видимі лиха можуть супроводжувати все його життя, але він внутрішньо перебуває перед Невидимим (2Тим. 4:7 Флп. 1:29 Діян. 9:16 1Кор. 15:30 2Кор. 6:4 Лк. 22:42 Мк. 14:41
Гідність молитви перевершує цінність будь-якої іншої діяльності, чи то у сфері соціальної, чи то політичної, наукової, чи то мистецтва. Той, хто пізнав це на досвіді, легко жертвує своїм матеріальним добробутом заради дозвілля для бесіди з Богом. Великий привілей зупиняти свій розум на тому, що неминуще; на тому, що вище й далі за всі найвизначніші досягнення науки, філософії або громадського служіння. На початку боротьба за духовну свободу може здатися надмірно тяжкою і ризикованою; але все долається, коли молитва цілком захопить душу.
Молитва глибокого покаяння може привести людину в такий стан, коли вона отримує досвід свободи в Дусі Істини: “і істина зробить вас вільними” (Ін. 8:32
Безначальний Бог відкрився нам у Своєму нез’ясовному смиренні. Він, Творець усього сущого, не панує над нами. Правда, і над Ним ніхто не владний. Людина – образ цього смиренного і вільного Бога; нормально було б нам прагнути уподібнитися до Нього в образі Буття: відсторонитися від панування над іншими та самим “стояти у свободі, яку дарував нам Христос” (Гал. 5:1 1Кор. 15:23-28
Світло Боже своїм пришестям у душу того, хто молиться, вилучає її з рабства пристрастям і підносить у світлоносну сферу богоподібної свободи, повної любові, яка виключає будь-яку схильність до рабовласництва, що протилежне любові. Там, де немає свободи і любові, все безглуздо. Навіть такі дари, як пророцтва, знання всіх таємниць і сили чудотворення, без любові – втрачають цінність (1Кор. 13:1-3
Великий і дивний світ святої свободи. Поза нею неможливе спасіння як обоження людини. Необхідно, щоб вона сама (людина) вільно визначилася на вічність. Усе створіння прагне до звільнення від рабства тлінню у свободу богосинівства (Рим. 8:21-23
Всюди нині відбувається боротьба за свободу і незалежність, але навряд чи знайдеш людину, якій відкрилася таємниця богоподібної свободи дітей Отця Небесного. Невимовна в словах гідність цього стану: пізнається вона не інакше, як за даром згори. І знову, не можу не згадати Апостола Павла, який, безсумнівно, знав божественно-царську свободу: “творіння з надією чекає одкровення синів Божих, тому що творіння підкорилося суєті не добровільно…” (Рим. 8:19-20
“Стійте у свободі, яку дарував нам Христос і не підпадайте знову під ярмо рабства” (Гал. 5:1 Мф. 7:2 Як. 2:13
“Де Дух Господній, там свобода” (2Кор. 3:17 Рим. 8:21
Хто не боїться смерті, той стоїть на шляху до свободи. У рабстві утримується людина, якщо в ній домінує прихильність до земного. “Ось Я і діти, котрих дав Мені Бог. А як діти причетні плоті і крові, то і Він також прийняв те ж саме, щоб смертю позбавити сили того, хто має державу смерті, тобто диявола, і визволити тих, котрі страхом смерті все життя трималися в рабстві” (Євр. 2:13-15
Лише частково відчув я захват духовної свободи. Відтоді, як мене поставили духівником, живу поза нею, будучи пов’язаний любов’ю до тих, кого Господь посилав до мене. Любов нерідко поневолює мене тим, кому я служу, які потребують мене заради Бога. Однак десь у глибині душі залишається слід пережитого мною досвіду. Уперше, у ще далеко неясній формі, досвід цей був мені даний у Франції, коли я відчув міцну потребу піти зі світу. Я дякував Промислу Господньому про мене, побачивши себе вільним здійснити цей крок віддалення зі світу, оскільки не було нікого у всьому всесвіті, чиє життя залежало б від мене. У моїй спразі до Бога я міг іти на будь-який ризик; я не дорожив нічим; я вільно віддав себе на всі труднощі. Це було початковим досвідом царської свободи моєї душі. Христос у свободі Своєї любові віддав Себе на смерть, відкривши тим нам дорогу до вищого пізнання, до Божественного безсмертя.
Про натхнення При всій свідомості моєї крайньої нікчемності, б.м., навіть через це томління (Мф. 5:3 Лк. 4 Мф. 17:5 Ін. 4:13-15,7:37-39
Справді святе натхнення, що Зверху від Отця походить, не нав’язується силою нікому: воно здобувається, як і всякий інший дар від Бога, напруженим подвигом у молитві (Лк. 11:9-13 Лк. 16:11-12
Царство Отця – є онтологічна єдність усіх спасенних, і як така, вже ніким і нічим не похитнута (Євр. 12:27-28
Коли душа буттєво торкається цієї Вічності, тоді відпадають від нас низинні пристрасті, – і ми відсторонюємося від братовбивчої війни за володіння земними цінностями, – і на нас сходить “мир Христовий”, – і ми отримуємо силу “любити ворогів”. “Мир Мій даю вам” (Ін. 14:27 1Тим. 6:8 Лк. 15:20
Про виснаження і богозалишеність “Блаженні убогі духом, бо тих є Царство Небесне” (Мф. 5:3 Мф. 28:19-20 1Ін. 5:4
Перейду до посильного опису цього таїнства. Заповіді ставлять нас лицем до Лиця Абсолютної Істоти. Усі наші спроби дотриматися їх, заповідей, неминуче провалюються. Ми виявляємо нашу повну непридатність для цієї ходи.
Ми бачимо в собі такі виверти духу-ума і такі пристрасті серця, які вбивають нас. Страх відпадіння від Бога, у Якого ми увірували, великий. Ми неодмінно приходимо в сердечну тугу від нас самих. Усе, чим ми вважали себе збагаченими в минулому, ми відкидаємо і стаємо оголеними від усього: від наших земних прихильностей і знань, і навіть волі: так ми убогішаємо, “виснажуємося”. Звичайно, найтяжче випробування для нас у тому, що, незважаючи на граничну для нас напругу перебувати вірними Богові, ми терпимо періоди богозалишеності. Убогість духовна, з’єднуючись із болем богозалишеності, занурює нас у відчай. Нам здається, що над нами тяжіє якась страшна клятва. Ми можемо страждати в усіх планах нашої істоти: духом, умом, серцем, тілом. Саме в подібні хвилини духу нашому постає біблійне одкровення про гріхопадіння Людини у своєму справжньому трагізмі, і віра в любов Христа навіює нам віддатися якомога повнішому покаянню. Чим глибше наше покаяння, тим ширше розкриваються перед нами і глибини нашого падіння, раніше приховані від нас же самих. Ясно усвідомлюючи безнадійність нашого становища, ми починаємо ненавидіти нас такими, якими ми є.
Цей вид виснаження, або смирення, не досягається людськими зусиллями – це є дар Бога-Спасителя: благодать покаяння до прощення гріхів (Лк. 24:47
У такий спосіб відбувається наше очищення від ” проклятого” (Бут. 3:14-19 Мф. 5:4
Повертаючись у ніщо, ми стаємо “матеріалом”, з якого властиво творити Богові нашому. Він, і ніхто інший, розкрив для нас це таїнство. Віддавшись у Його святі руки, випробовуючи на собі Його творчий процес, усвідомлюємо ми, як усе, послане Ним, перевершує нас: “не бачило того ум, і на серце людині не приходило те” (1Кор. 2:9
“Коли хто приходить до Мене і не зненавидить… й життя (душі) свого, той не може бути Моїм учнем” (Лк. 14:26 Ін. 17:3
“Що ти маєш, чого б не одержав? А якщо одержав, чого хвалишся, ніби не одержав” (1Кор. 4:7 Лк. 15:13-24
Людина, взята у своїй окремості, не має можливості йти поодинці за Христом: занадто грандіозна картина, що розкривається перед нею. Здоровий розумом відсторониться від самовдоволення і шукатиме надійних свідків: “чи не даремно він подвизається” (Гал. 2:2 Мф. 6:3 Рим. 7:24
“Блаженні убогі духом, бо тих є Царство Небесне” (Мф. 5:3
“Молю Тебе, Христе, співзасновнику Отця і Духа, Слово Іпостасне, даруй мені нині слово, яке може хоча б частково з’ясувати, яких сокровенних таємниць Ти навчаєш нас через промислове віддалення від нас. Ти бо єдиний Учитель і Наставник наш (Мф. 23:8,10
Поставлені впритул перед невимовною величчю Божественної любові, явленої нам втіленим Логосом Отця, ми, в прагненні нашому слідувати Його стопами, спочатку проходимо тяжкий досвід виявлення нашої нікчемності. Гіркий, а разом і дивний цей процес; глибинний сенс його, однак, відкривається нам лише наприкінці шляху.
У Христі ми зустрічаємося з Абсолютною Істотою; не інакше, як Його силою, ми можемо подолати все, що нездатне сприйняти вічність, що противно Його любові. Сумно нам на кожному кроці переконуватися в нашому безсиллі; тісний наш ум, щоб зрозуміти Його святі веління. Але в самому страждальному прагненні до Нього ми починаємо бачити надихаючий заклик, що виходить від безначального Божества. Ще не солодко, але ми полюбили Його: Він милостивий, і любов ця сильніша за смерть. Хоч би як було тяжко зберігати Його слово, але ми не можемо ухилитися від мети, що стоїть перед нами: стати на віки поселенням Його Світла. Так із хворобою всього складу нашого потопаємо ми в морі сліз цілковитого покаяння. Ми знаємо з досвіду, що немає іншого способу викинути з нас успадковану в падінні гидотну пристрасть гордості. У стані цього покаяння ми стаємо відкритими для дії в нас Духа Святого; дії могутньої, що дає нам передчувати вічне єднання з Богом.
Перехід з успадкованого нами від Адама розтління в область Невечірнього Світла Христового – є подія важливіша, ніж усі інші факти Землі. Ознакою наближення до цього великого таїнства є поява в нас святої ненависті до самого себе (Лк. 14:26 Об. 21:27 Мф. 11:12
Вчення Христа походить від “Отця світів” (Як. 1:17 Лк. 12:49
У межах Землі немає абсолютної досконалості, і небезпечно нам задовольнитися вже досягнутим. Ті, хто не вірує в Бога, не знають богозалишеності. Це горе переживають лише ті, хто вже пізнав милість Бога і всіма силами прагне перебувати в Ньому і з Ним. Чим більшою мірою скуштувала людина радості єднання з Богом, тим глибше страждає вона при розлуці з Ним. Остання грань, відома нам із Євангелія, – є Сам Господь: після молитви з кривавим потом у Гефсиманії, в якій Він віддав усе Отцю Своєму, на хресті Він “викрикнув гучним голосом… Боже Мій, Боже Мій! навіщо Ти Мене залишив?.. і знову скрикнувши… іспустив дух” (Мф. 27:46-50 1Тим. 2:5 Флп. 2:9
Християнину якось слід наблизитися до цього стану, щоб удостоїтися прийняти відповідне глибині його особистого виснаження – спасіння. Такою є любов Бога: у вічності їй властива гранична напруга Буття, що ніколи не зменшується, при повному відволіканні від себе. Вона смиренна, а Божественному смиренню природно бути відкритим для всіх, хто приходить до Нього (Ін. 6:37-40
Убогість же і темрява пекельна – у самовлюбленому зануренні в себе. Крайній ступінь гордої замкнутості в собі виражається як ненависть до Бога.
Через довгий подвиг самовиснаження здобувається любов Божа. Про неї дається одкровення в короткі хвилини відвідувань Зверху. Потім неминуче підуть дні, роки богозалишеності. Страх охоплює душу, покинуту Богом. Ми можемо не знати – за що? Ми стоїмо перед небезпекою: вона, любов, що з’явилася нам у Світлі, йде, ховається, подібно до сонця, що заходить… спускається похмура ніч. Таким чином навчаємося ми слідувати за Христом, що сходить у пекло. Слідувати за Ним, “куди Він іде” (Об. 14:4
Кожній людині, яка справді прагнула спасіння, необхідно пройти через досвід богопокинутості. Моментами вона може досягати такої сили, що й короткі миті здаються позачасовими. Такі крайні стани посилаються подвижнику не часто, але помірний ступінь цього випробування може супроводжувати нас довгі роки на другому етапі духовного життя християнина, тобто коли промислительно він зазнає ослаблення і навіть видалення першої благодаті. У цьому неминучому ослабленні є глибокий сенс: дати людині проявити свою свободу і вірність Богу.
Але як можливо не зневіритися, якщо жодна молитва не досягає Всевишнього? Хоч би як була людина утверджена всі попередні роки живим спілкуванням з єдино Сущим, становище покинутості Богом, уже улюбленим, ставить дух наш у тяжкий подив: що ж було зі мною тоді? Невже Бог, такий, яким я пізнав Його, може так віддалятися, що жоден крик ураженої душі не чіпає Його?.. Подібні думки бентежать і коливають розум. Остаточна відповідь все ж може не скоро прийти.
Коли і мій особистий досвід дав мені побачити, що заповіді Христа за самою сутністю своєю суть проекція Божественного життя в нашому плані, тоді мені стали зрозумілими слова Господа: “Без Мене не можете робити нічого” (Ін. 15:5 Ін. 14:21-23
Часто на таку молитву йшли довгі години.
Пізніше вірна душа зрозуміє своє обрання Благим Отцем саме через послані їй болісні випробування. Поза цими ніхто б не проник у глибини Божого про нас задуму і не пізнав би тієї любові, про яку говорив Христос. У години богозалишеності бачимо ми, що все, зроблене раніше, – далеко недостатньо для спасіння, що блага вічність ще не належить нам. Гостре незадоволення собою, що переживається як відраза від себе, є першою ознакою наближення до повноти заповіданої нам Богом любові: подолання страшного порога зверненості на самого себе. У молитві, породженій ненавистю до себе, всередині нас розкривається нове, вже надсвітове буття, і ми споглядаємо велич Божу.
Християнська досконалість – надлюдська: вона Божественна. Господь явив її нам у Своєму втіленні. Ніхто не пішов звідси рівною Йому мірою (Флп. 3:12 Мф. 7:14 Гал. 1:11,12
Багато хто спасеться, насолодиться в океані Христової любові, але небагато таких, які не без страху, але все ж таки сприйняли це полум’я ще в земній плоті. Пам’ятаю, блаженний Старець Силуан зі своєї поблажливості до мене, убогого, одного разу сказав, що повноти благодаті наше земне єство не може витримати; внаслідок цього явлення Бога в Його предвічній славі можливе лише на найкоротший момент; і це не інакше, як за умови зміцнення тіла й психіки благодаттю Святого Духа… Легше пронести в оголених руках палаюче вугілля на, скажімо, сто метрів, ніж утримати цю благодать і залишитися живим. (Передаю точно зміст, але моїми словами.)
Носії такого пізнання накладають відбиток на безлічі віруючих; завдяки їм утримується у віках історичної реальності живе передання духу життя.
“Знають” Христа лише ті, які мають внутрішнє життя подібне до Його земного життя. За словами Апостола, в нас мають бути ті самі думки, ті самі розуміння, які бачимо у Христі Іісусі, Який, будучи Богом за сутністю, умалив Себе, прийнявши вигляд раба, і упокорив Себе, бувши слухняний аж до смерти (Флп. 2:5-8
Йдуть християни цим нез’ясовним словом шляхом у нескінченні далі, що розкриваються перед ними. Дається їм і досвідчене знання похмурих безодень, і радісне споглядання Світла Царства. Присутнє воно, Царство це, всюди, але входження в нього залежить тільки від Бога, бо саме воно не є чимось “об’єктивно” дійсним, а Сам Він, що має владу прийняти нас до Себе, або, що те саме, вселитися в нас вічною радістю. Тоді ми в Ньому, і Він – у нас; і Його Життя стає нашим невід’ємним життям.
Та богозалишеність, яку було дано Старцю Силуану переживати перед тим, як з’явився йому Господь, у своїй духовній реальності є “виснаженням” (“кеносіс”) самого Старця. У тій богозалишеності, яку він висловив словами: “Бога умолити неможливо”, очевидний Промисел Божий, що дав Силуану зануритися в темний розпач, – випробувати жахливе для душі вмирання, – бути зведеним до крайнього применшення через відступлення від нього Бога. Але саме це сходження в пекло було приготуванням душі для сприйняття Христа, який з’явився йому з великою силою. Світло Божества осяяло його, і благодать Духа Святого сповнила всього його, включно з тілом; нетварне життя обійняло його, і посланий згори ” відчай – виснаження” перетворився на “смиренність Христову, яка неописувана”. Подивимося, як пише Силуан про свій досвід: “Господь навчив мене тримати розум у пеклі і не впадати у відчай, і так смиряється душа моя. Але це ще не є справжнє (тобто Божественне) смирення, яке неописуване…”
“Смирення Христове в “менших” мешкає; вони раді, що вони “менші”. Так мені дав зрозуміти Господь”. Я пишу про це тому, що душа моя знає Господа. Тільки смиренним являє Себе Господь Духом Святим”.
“Смирення є Світло, в якому ми можемо побачити Світло Бога”.
“Хто пізнав Бога Духом Святим, той від Нього (Христа – Бога) навчився смирення і уподібнився своєму Вчителеві, Христу, Сину Божому (Мф. 11:29
(Старець Силуан. Слова в дужках – вставлені мною заради ясності сенсу).
Ніхто із земнородних не досягає повноти Христа у світі цьому. Христос – чудо, що дивує нас: Бог всемогутній, Він умаляє Себе через втілення у всіх наступних стражданнях, аж до смерті на хресті та сходження до пекла. Чудо в тому, що в нашій рабській (Флп. 2:7-8 Ін. 19:30,17:4
“Я, Павел, став в’язнем Іісуса Христа за вас… Ви чули про домобудівництво благодаті Божої, даної мені… бо одкровенням мені провіщена таємниця… ви, читаючи, можете збагнути моє розуміння таїни Христової… через благовіствування, служителем якого був і я за даром благодаті Божої, даної мені діянням сили Його. Мені, найменшому з усіх святих, дана благодать ця…” (Еф.3:1-8).
“Всякою молитвою і проханням моліться… за всіх святих і за мене, щоб мені дано було слово… відкрито з дерзновінням звіщати тайну благовіствування” (Еф.6:18-19).
Апостол Павло просив ефесян молитися за нього, щоб йому дано було слово з дерзновенням сповіщати відкриту йому ” тайну благовіствування”. Наскільки більше потребую я молитов усіх і кожного, щоб я зміг правильно уявити один із найважливіших аспектів християнського життя. У моєму випадку йдеться не про якесь виняткове одкровення, але все ж таки дуже важливе, як показав мені досвід духівництва, нагадування про загублене в масах пізнання про шляхи до спасіння. Отже, старанно прошу: моліться за мене.
Великий геній блаженного Старця Силуана, до ніг якого допустив мене Промисел Божий. Він говорив і писав про дані йому стани простими словами, зрозумілими, однак, тільки тим, хто і сам жив у тій атмосфері, в якій Силуан. Мені довелося розмовляти з деякими з видатних представників академічного богослов’я. Було очевидно, що навіть ті з них, які знайомилися з творіннями святих аскетів стародавнього Єгипту і Палестини, живим досвідом не пізнали того, про що свідчили Отці. Ось чому я наважився хоча б частково розкрити особливий характер того світу, в якому перебував дух Старця; якось вказати на ту реальність, яка укладена в його “простих” словах, наприклад: “Я став робити так, як навчив мене Господь; і мій ум очистився, і Дух свідчив душі спасіння”. Що ж суть “чистий ум” і ” свідчення Духа”?
Дерзновення на цю працю я черпаю з того, що його, Старця, молитвами і я був поставлений у ту ж духовну перспективу. Так, я не пізнав у повноті тієї міри благословення, яку вилив Господь на нього; але мені, найостаннішому з людей, все ж таки дано було жити наближенням до того ж досвіду. Через зближення моїх станів у деякі моменти мого життя з тим, що відчував Старець, я наважуюся на бесіду про цей високий предмет. При цьому неминуче торкнемося ми глибоких догматичних проблем.
“Бога умолити неможливо”, – подумав Старець. Напав на нього дух відчаю: йому здавалося, що Бог відкинув його вкрай, і що вже немає йому спасіння, але ясно бачилася в душі “вічна погибель” (Старець Силуан). “Дух цей такий важкий і томливий, що страшно про нього і згадувати. Душа не в силах понести його довго… я пішов до церкви… і, дивлячись на ікону Спасителя, сказав: Господи Іісусе Христе, помилуй мене грішного. З цими словами я побачив на місці ікони Живого Господа, і благодать Духа Святого наповнила душу мою і все тіло. І так Духом Святим я пізнав, що Іісус Христос є Бог. І солодко бажав страждань за Христа”.
Самий факт явлення Господа Живого Силуану незабаром після випробування, яке спіткало його, свідчить про те, що в той час стан Старця був не так уже й далекий від стану Христа на Голгофі: “Боже Мій, Боже Мій! навіщо Ти Мене залишив?” (Мф. 27:46
Христос після Свого виголошення віддав Свій Дух у руки Отця. А що відбувалося із Силуаном ?.. У смертельному смутку йде він до храму, і ледь вимовляє молитву: “Господи Іісусе Христе, помилуй мене”, побачив Його Живого; і все його єство сповнилося вогню благодаті Святого Духа до меж його сил. Від бачення він прийшов у знемогу, і Господь сховався. Але Духом Божим Силуан був піднесений на небо, де почув невимовні слова.
Пізніше Старець стверджував, що коли Господь Сам у великому Світлі з’являється душі, то душа не може не впізнати в Ньому свого Творця і Бога: “Господь мій і Бог мій!” – сказав Апостол Фома воскреслому Христу Ісусові (Ін. 20:28
Господь заповедал нам не творить ни молитвы, ни милостыни, ни поста, ни иных добрых дел пред людьми, считая сие лицемерным исканием славы от них. Отец наш небесный, «Который втайне… и видящий тайное» (Мф. 6:1-18
Предисловие Господь заповедал нам не творить ни молитвы, ни милостыни, ни поста, ни иных добрых дел пред людьми, считая сие лицемерным исканием славы от них. Отец наш небесный, «Который втайне… и видящий тайное» (Мф. 6:1-18
Отсюда желание скрываться где-то под землею, чтобы никто тебя не видел, никто не слышал, чтобы все оставалось только между Богом и душею. Так я жил первые десятилетия моего раскаяния пред Господом. К тому же мой горький опыт немалое число раз показал, что необходимо убегать и от обращенности на самого себя, иначе мы становимся жертвою духа тщеславия или самодовольства. За эти движения нашего духа мы претерпеваем богооставленность.
Однако, с того времени, как я был поставлен духовником еще на Святой Горе Афон – более сорока лет тому назад, – разъясняя приходившим ко мне отцам-подвижникам происходившие с ними духовные явления, тем самым давал им возможность догадываться о ниспосланных мне Свыше опытах. И чем дальше продолжалось мое духовническое служение, тем больше становилось обнажение пред братьями моими. Приближаясь к исходу моему в старческом возрасте, подавленный день и ночь телесными немощами, я становлюсь менее уязвимым людскими о мне суждениями. В силу этого я решился на еще большее обнаружение, теперь уже пред многими, того, что ревниво хранил от посторонних глаз доселе.
Мой путь, мои опыты по характеру своему, вероятно, не совсем обычны. Однако, своим существенным содержанием они раскрыли для меня трагизм положения миллионов людей, рассеянных по всему лицу Земли. Не исключена возможность, что моя исповедь, вернее – моя духовная автобиография, облегчит хотя бы некоторым из них найти благоприятное решение в постигающих их испытаниях.
Происходившее со мною не было следствием моей инициативы, совсем нет. Но Бог, по Ему единому ведомому Промыслу о нас, благоволил посетить меня и допустить меня прикоснуться к Его Вечности. Его святая рука беспощадно бросала меня ничтожного в неописуемые бездны. «Там» в изумлении до великого ужаса я становился зрителем реальностей, превосходивших мой разум. Об этом я пытаюсь говорить в предлежащих страницах.
Мои опыты не сразу усваивались моим рассудком. Прошли десятилетия, прежде чем они приняли форму моего догматического сознания. До посещения меня Богом я, читая Евангелия или послания Апостолов, не понимал действительно, какая онтологическая реальность скрывается за каждым словом Святого Писания. Сама жизнь показала мне, что вне живого опыта Бога или встречи с властями и мироправителями тьмы века сего, духами злобы поднебесными (Еф. 6, 12 ), одна интеллектуальная осведомленность не приводит к тому, что является смыслом веры нашей: знание Бога, сотворившего все сущее. «Знание» – как вхождение в самый Акт Его Вечности: «Сия есть жизнь вечная, да знают Тебя, единого истинного Бога, и посланного Тобою Иисуса Христа» (Ін. 17:3 1Ін. 4:16
Я был крещен в самые первые дни моего появления на свет. По чину нашей Церкви – при этом таинстве на все члены моего тела полагалась «печать дара Духа Святого». Не эта ли Печать спасла меня от блужданий по чужим дорогам? Не она ли была причиною многих «чудных совпадений» моих переживаний с духом Евангельского Откровения?
В данной книге я останавливаюсь вниманием на описании части ниспосланных мне опытов. Однако, параллельно с этим, считаю важным упомянуть, что весь ход моей жизни в Боге привел меня к убеждению, что всякое отклонение нашего умного сознания от правильного разумения Откровения неизбежно отразится в повседневности. Иными словами: истинно праведная жизнь обусловлена верными понятиями о Боге – Святой Троице.
Итак, я вручаю себя с доверием всякому читателю, надеясь, что он расположится помянуть меня в своих молитвах к Отцу нашему, Который на небесах.
Благодать смертной памяти По истечение более чем пяти десятков лет невозможно мне восстановить в памяти хронологическую последовательность событий моего внутреннего мира. Полет духа в умном пространстве – неуловим, как сказал и сам Господь при беседе с Никодимом: «Дух дышит, где хочет, и голос его слышишь, а не знаешь, откуда приходит и куда уходит: так бывает со всяким, рожденным от Духа» (Ін. 3:22
С юных лет мысль о вечности усвоилась моей душе. С одной стороны, это было естественным следствием детской молитвы Живому Богу, к Которому ушли мои деды и прадеды; с другой – дети, с которыми я тогда общался, с наивной серьезностью охотно останавливались раздумьем на сей тайне. Подрастая, я все чаще возвращался к размышлению о бесконечном, о том, что пребывает всегда; особенно в беседах с моим немного младшим меня братом Николаем (1898–1979). Он был мудрее меня, и я многому научился от него. Когда же началась Первая Мировая Война (1914–1918), проблема вечности стала доминирующей в моем сознании. Вести о тысячах убиваемых на фронтах неповинных людей поставили меня вплотную пред зрелищем трагической действительности. Невозможно было примириться с тем, что множество молодых жизней насильственно прерывается, и притом с безумной жестокостью. И я сам мог оказаться в их рядах; и моей задачей было бы убивать неведомых мне людей, которые в свою очередь стремились бы возможно скорее покончить со мною. И если волею злых властителей создаются подобные положения вещей, то где смысл нашего явления в мир? И я… зачем я родился? Ведь я только что начал входить в осознание себя человеком: внутри загорался огонь благих желаний, свойственного молодости искания совершенства порывы к свету всеобъемлющего знания. И все сие отдать? И таким образом! Кому и для чего? Ради каких ценностей?
Я знал по детским моим молитвам, что предшествовавшие поколения ушли в надежде на Бога; но в те дни не было со мною детской веры. Вечен ли я, как и всякий другой человек, или все мы сойдем во мрак небытия? Этот вопрос из прежде спокойного созерцания ума становился подобным неоформленной массе раскаленного металла. В глубоком сердце поселилось странное чувство – бессмысленности всех стяжаний на земле . Что-то совсем новое непохожее было в нем.
Внешне я все же был спокоен; часто весело смеялся; жил, как все вообще живут. Мирным образом что-то совершалось в сердце, и ум, всего совлекаясь, заключался вниманием внутрь. По необъятным просторам моей страны проходил гигантский плуг, вырывая корни прошлого. Все были подняты на ноги; повсюду напряжение, превышавшее силы людские. Больше того: во всем мире возникали события, полагавшие начало новой эре в истории человечества, но мой дух не останавливался на них. Многое рушилось вокруг меня, но мое внутреннее крушение было более интенсивным, чтобы не сказать – более важным моментом для меня.
Почему так? Я не мог в те дни мыслить логически. Мысли мои рождались внутри, исходили из состояния духа. Если я умираю действительно, т.е. погружаюсь в «ничто», то и все другие, подобные мне люди, также бесследно исчезают. Итак, все суета; подлинная жизнь нам не дана. Все мировые события не больше, чем злая насмешка над человеком.
Страдания моего духа были вызваны внешними катастрофами, и я, естественно, отождествлял их (катастрофы) с моей личной судьбой: мое умирание принимало характер исчезновения всего, что я познал, с чем я бытийно связан. И это уже независимо от войны. Моя неизбежная смерть не была лишь как нечто бесконечно малое: «одним меньше». Нет. Во мне, со мною умирает все то, что было охвачено моим сознанием: близкие люди, их страдания и любовь, весь исторический прогресс, вся Земля вообще, и солнце, и звезды, и беспредельное пространство; и даже Сам Творец Мира, и Тот умирает во мне; все вообще Бытие поглощается тьмою забвения. Так тогда я воспринимал мою смерть. Овладевший мною Дух отрывал меня от Земли, и я был брошен в некую мрачную область, где нет времени.
Вечное забвение , как угасание света сознания, наводило на меня ужас. Это состояние сокрушало меня; владело мной против моей воли. Совершавшееся вокруг меня навязчиво напоминало о неизбежности конца всемирной истории. Видение бездны становилось всегда присущим, лишь по временам давая мне некоторый покой. Память о смерти, постепенно возрастая, достигла такой силы, что мир, весь наш мир воспринимался мною подобным некоему миражу, всегда готовому исчезнуть в вечных провалах небытийной пустоты.
Реальность иного порядка, неземного, непонятного, овладевала мною, несмотря на мои попытки уклониться от нее. Я помню себя отлично: я был в житейской повседневности, как все другие люди, но моментами я не ощущал под собою земли. Я видел ее моими глазами как обычно, тогда как в духе я носился над бездонной пропастью. К этому явлению затем присоединилось другое, не менее тягостное: предо мною мысленно возникла преграда, которую я ощутил как свинцовую толстую стену. Ни один луч света, умного света, не физического, как и стена не была материальною, не проникал чрез нее. Долгое время она стояла предо мною, угнетая меня.
Независимо от всего внешнего: войны или болезней и подобных им бедствий, сознавать себя приговоренным к смерти в какой-то день – было для меня несносной мукою. И вот, без того, чтобы я размышлял о чем-либо, вдруг в сердце вошла мысль: если человек может так глубоко страдать, то он велик по природе своей. Тот факт, что с его смертью умирает весь мир и даже Бог, возможен не иначе, как если он сам по себе является в некотором смысле центром всего мироздания. И в глазах Бога, конечно, он драгоценнее всех прочих тварных вещей.
Господь знает мою благодарность к Нему за то, что Он не пощадил меня «и не отступил, все творя, доколе не возвел меня» до видения Царства, пусть еще «отчасти» (начало Литургического канона Иоанна Зл. и 1Кор. 13:12
Так: «под знаком минуса» раскрывалось во мне глубинное Бытие. Материальный мир терял свою консистенцию, время же – протяженность. Я томился, не разумея совершавшегося во мне. В то время я еще не имел никакого понятия об учении Отцов Церкви, об их опытах. Вследствие столь существенного пробела в моих познаниях я увлекся мистической философией нехристианского Востока. В моем безумстве я предполагал найти в ней исход из ямы, в которую я погружался. Не мало драгоценного времени я потерял из-за этого. Впрочем, много лет спустя, претерпев не однажды отступление от меня благодати за тщеславные помыслы, я иногда думал: великое горе – духовное невежество; но в моем случае именно неосведомленность сделала возможным для меня носить в течение долгих лет излившийся в изобилии на меня дар Бога моего: благодать «смертной памяти», которую весьма высоко ценят Святые Отцы. Действительно: когда я встретился с писаниями святых аскетов, воспевавших высоту сего дара, то оказался в опасности утерять усвоившееся мне сознание моего ничтожества.
В том периоде жизни, незабываемом, но совсем не простом и нелегком, я был испытан не раз страшными помыслами: гнева на Создавшего меня. Измученный непониманием происходящего со мною – я вступал в борьбу с Богом; я мыслил о Нем, как о Враждебном Властелине: «Кто меня враждебной властью из ничтожества воззвал» (Пушкин). У всех людей единый природный корень, и поэтому я переносил мои личные состояния на всех. Мой умишко «бунтовал» во имя всех поруганных ненужным даром этой жизни, и я сожалел, что нет у меня такого меча, которым можно было бы рассечь «проклятую землю» (Бут. 3:17
Никогда не смогу воплотить в слова своеобразного богатства тех дней, когда Господь, не внимая моим протестам, взял меня в Свои крепкие руки и точно с гневом бросил в беспредельность созданного Им мира. Что скажу? Суровым образом, но Он открыл мне горизонты иного Бытия. Мои страдальческие перипетии были подлинно «хождением по мукам».
Война с Германией приближалась к печальному для России концу. За несколько месяцев до сего развязалась уже другая, гражданская, во многих отношениях более тяжкая, чем международная. Видение трагизма человеческого бывания как бы срасталось с моей душой, и смертная память не покидала меня где бы я ни был. Я был расколот странным образом: мой дух жил в той таинственной сфере, для которой я не нахожу выражения словом, рассудок же и душевность жили, казалось, своей привычной повседневностью, т.е. подобно всем прочим людям.
Я торопился жить: боялся потерять каждый час, стремился приобрести максимум познания не только в области моего искусства, но и вообще; много работал как живописец в моем ателье, просторном и спокойном, сделал целый ряд путешествий по России, по Европе; месяцами жил в Италии и Германии, затем более оседло во Франции. Встречался со многими лицами, главным образом причастными к искусству, но никогда, никому не сказал я ни слова о моей «параллельной» жизни в духе: ничто изнутри не толкало меня на такую откровенность. Совершавшееся во мне – происходило от какого-то начала, высшего меня, помимо моей воли, не по моей инициативе: я не понимал происходившего, и, однако, оно было свято для меня.
Красота видимого мира, сочетаясь с чудом возникновения самого видения, – влекла меня. Но за видимою действительностью я стремился ощутить невидимую, вневременную, в моей художественной работе, дававшей мне моменты тонкого наслаждения. Однако настало время, когда усилившаяся смертная память вступила в решительную схватку с моей страстью художника. Тяжба была ни короткою, ни легкою. Я же был как бы полем борьбы, двуплановой: благодать смертной памяти не снижалась до земли, но звала в возвышенные сферы; искусство же изощрялось представить себя, как нечто высокое, трансцендирующее земной план; в своих лучших достижениях дающее прикоснуться к вечности. Напрасны были все потуги: неравенство было слишком очевидным, и в конце победила молитва. Я чувствовал себя удержанным между временной формой бывания и вечностью. Последняя в то время была обращена ко мне своей «отрицательной» стороной: смерть обволакивала все.
Невозможно поведать здесь о всех формах, в которых созерцаемое мною угасание всякой жизни проявляло себя внутри моего духа. Ярко помню одно из наиболее характерных для тех дней: «Читаю, сидя за столом; подопру голову рукою, и вдруг – ощущаю череп в моей руке, и я мысленно смотрю на него извне. Физически я был еще молод и нормально здоров. Не понимая природы происходящего со мною, я пробовал освободиться от переживаний, нарушавших мирный ход моей работы. Я спокойно говорил себе: «Предо мною еще целая жизнь; б.м., сорок или даже более лет, полных энергии…» И что же? Внезапно приходил ответ, не мною обдуманный: «если и тысячу лет… а потом что?» И тысяча лет в моем сознании кончалась прежде, чем была оформлена мысль.
Все, что подлежало тлению, обесценивалось для меня. Когда я смотрел на людей, то прежде всякой мысли я видел их во власти смерти, умирающими, и сердце мое наполнялось состраданием к ним. Я не хотел ни славы от «мертвых», ни власти над ними; я не ждал, чтобы они меня любили. Я презирал материальное богатство и не высоко ценил интеллектуальное, не дававшее мне ответа на искомое мною. Если бы мне предложили века счастливой жизни, я не принял бы их. Мой дух нуждался в вечности, и вечность, как я понял позднее, стояла предо мною, действительно перерождая меня. Я был слепой, без разума. Она, вечность, стучалась в двери моей души, замкнувшейся от страха в самой себе (Об. 3:18-20
О, я страдал, но исхода не было нигде, кроме возродившейся во мне молитвы; молитвы к еще Неведомому, вернее Забытому мною. Пламенная молитва захватила меня в свои недра и в течение многих лет не покидала меня ни наяву, ни во сне. Длительным было мое мучение. Я был доведен до истощания всех моих сил. Тогда, совсем нежданно для меня, некая тонкая игла как бы проткнула толщу свинцовой стены, и чрез создавшийся волосной канал проник луч Света.
Больной часто не знает, от какого недуга страдает он, и говорит врачу о своих субъективных ощущениях, ожидая узнать объективный диагноз. Так я просто излагаю «субъективную» историю пережитого мною опыта.
У Отцов Церкви я нашел учение о сей форме благодати. Смертная память есть особое состояние нашего духа, совсем не похожее на всем нам свойственное знание, что в какой-то день мы умрем. Она, сия дивная память, выводит дух наш из земного притяжения. Будучи силою, Свыше сходящею, она и нас поставляет выше земных страстей, освобождает от власти над нами временных похотей и привязанностей, и тем делает нас естественно свято живущими. Хоть и в негативной форме, она, однако, плотно прижимает нас к Вечному.
Память смертная дает нам опыт бесстрастия, но еще не того положительного, которое проявляется как полновластие любви Божией; не имеет она и чисто отрицательного характера, т.е. как противоположение любви. Она пресекает действие страстей и тем полагает начало коренной перемене всей нашей жизнедеятельности и характера восприятия всех вещей. Тот факт, что она дает переживать смерть нашу как конец всего мироздания, подтверждает данное нам Откровение о том, что человек есть образ Бога, и как таковой он способен вместить в себя и Бога, и сотворенный космос. И это есть начало конкретизации в нас ипостасного принципа. Сей опыт приготовляет наш дух к более реальному восприятию христианского Откровения и тому богословию, в основе которого лежит опыт иного бытия.
Когда силою смертной памяти все мое существо было переведено в план вечности, тогда, естественно, пришел конец моей детской забаве – занятию искусством, владевшим мною как рабом. Скорбен и узок путь нашей веры: все тело жизни нашей покрывается ранами на всех уровнях, когда страдальческий ум умолкает в состоянии интенсивного пребывания вне времени. Выпадая из сего бытийного созерцания, мы обретаем в глубине сердца уже готовые мысли, не нами изобретенные; в тех мыслях заключено предвосхищение дальнейших откровений о Боге. Сей благодатный дар не может быть описан нашими будничными словами. Опыт показывает, что ассимилируется он, дар, не иначе, как в длительном процессе всестороннего истощания . Тогда, как бы уже сверх всяких ожиданий, приходит исцеляющий все раны Несозданный Свет. В сиянии этого Света пройденный «тесный» путь предстает как уподобление Истощанию Христа, чрез которое и нам даруется усыновление Богу-Отцу.
По мере того, как нам открывается Абсолютное Бытие, мы все напряженнее ощущаем свое ничтожество и нечистоту. И это жутко. Однако я сожалею, что в последней старости моей сила благословенного состояния умалилась во мне. Господь дал мне жить в потоках Его милости, но я ничего не понимал: у Него все по-особенному. Но Он не оставил меня до конца во тьме: Он привел меня к ногам Блаженного Силуана, и я увидел, что весь мой предварительный опыт приготовил меня к пониманию его, Силуана, учения.
Да будет Имя Господне благословенно во веки веков.
О Страхе Божием Страх Божий есть следствие духовного озарения человека. Его природа – неизъяснима психологией. В нем, страхе этом, нет ничего общего с животным. Есть много степеней и форм его, но мы сейчас остановимся на одной из них, наиболее действенной для спасения нашего: «ужас» оказаться недостойным Бога, открывшегося нам во Свете незаходимом (Мф. 10:37-38
Охваченные сим святым страхом – освобождаются от всякого иного земного страха. Отцы наши, бестрепетные служители Духа, удалялись в пустыни и жили (да и теперь есть таковые) среди диких зверей и ядовитых змей, в условиях суровой природы и столь крайней нищеты, что идет дальше воображения современных людей. И это ради свободы предаться плачу в сознании своей далекости от Бога Возлюбленного.
Не всем доступно понять, почему духовные мужи, презревшие все, что есть в мире сем, рыдают не меньше, и даже более, чем женщины-матери над гробами дорогих сердцам их сыновей. Они, отшельники, плачут при созерцании внутри себя темной бездны: глубоки корни «познания зла», вырвать которые невозможно своею силою. Непознавшим сего состояния духа нашего сие останется навсегда непонятным. Не потому скрывается от посторонних глаз тайна эта, что у Бога есть лицеприятие, но потому, что благодать сия доверяется лишь тем, кто сам доверяет себя Богу-Христу. И сия благодать есть также дар любви Божией, без которой слезы не потекут.
От любви Божественной рождается святое дерзновение. Так малая горсть Апостолов, прежде малодушных, после сошествия на них Духа Святого, исполненные мужества пошли на духовную брань со всем прочим миром. Едва ли не все они приняли мученическую кончину. Дивные слова сказал Апостол Андрей игемону в Патрах, грозившему его распять: «Если бы я боялся креста, я бы его не проповедывал». И он был распят, и вися на кресте, прославлял крестную смерть Владыки Христа.
Дары Духа Святого – бесценны. Всякий истинный дар есть не что иное, как пламя любви. Но для расширения сердца нашего до способности воспринять любовь Христову в ее ярких проявлениях – необходимо всем без исключения пройти чрез многие испытания. Живущие в плотском покое атрофируются духовно и пребывают закрытыми для любви божественной универсальной, христоподобной. Таковые живут и умирают без того, чтобы дух их восходил к Небу. Между дарованиями Свыше и подвигом веры существует некоторая соразмерность: все, идущие путем заповедей Христа, в самом следовании Ему перерождаются: одни более, другие менее, в зависимости от проявленного усердия их. Чрез со-распятие воплощенному Богу-Слову нисходит на верующего благодать, уподобляющая человека Богочеловеку. Сей великий дар включает в себя и богословие живоносное чрез реальное пребывание во Свете любви.
Благодать покаяния дается тем, кто полною верою принимает слово Христа о том, что если мы не уверуем в Его, Христа, Божество и абсолютную истинность всего, заповеданного Им, то тайна греха не раскроется для нас в своей онтологической глубине, и мы «умрем во грехах наших» (Ін. 8:21,24
Самое понятие греха наличествует лишь там, где отношения между Богом-Абсолютом и человеком-тварью принимают характер чисто личный. Иначе остается только интеллектуальное представление о той или иной ступени совершенства формы существования. Грех всегда есть преступление против любви Отчей. Он проявляется как удаление наше от Бога и в склонении воли нашей к страстям. Покаяние всегда связано с воздержанием от греховных влечений. И вне христианства ведется борьба с некоторыми страстями; и в гуманизме наблюдается преодоление тех или иных пороков; но поскольку отсутствует ведение о глубинной сущности греха – гордости, постольку сей злой корень остается непреодоленным, и трагизм истории не перестает нарастать.
Святые Отцы говорят: одно смирение может спасти человека, и одной гордости достаточно чтобы свести в адскую тьму. Победа же над всем комплексом страстей означает обретение богоподобного бытия. Все страсти непременно облечены в некоторую форму, видимую или мысленную, воображаемую. В горячей покаянной молитве дух христианина совлекается представлений видимых вещей и рассудочных понятий. Совлечение ума от всех зрительных и мысленных форм практикуется и в других аскетических культурах. Однако в самом «мраке совлечения» душа не встречает Живого Бога, если молитва совершается без должного сознания греха и искреннего покаяния. Возможно все-таки испытывать некий отдых – покой от калейдоскопического хода обыденной жизни.
От великой печали о потерянном Боге душа естественно обнажается от материальных и мысленных образов, и ум-дух приближается к той грани, за которою может явиться Свет. Но и эта грань может остаться непройденною, если ум обратится на себя. Не исключены при этой обращенности на самого себя случаи, когда ум увидит себя подобным свету. Важно знать, что сей свет свойствен нашему уму, так как он создан по образу Бога, открывшегося нам как Свет, в котором нет ни единой тьмы (1Ін. 1:5
«Начало премудрости – страх Господень» (Пс. 110:10
Удивительна природа сего блаженного страха: вне его действия, очистительного конечно, не откроется нам путь к совершенной любви Божией. Сам Он есть не только начало премудрости, но и любви. Он и потрясает душу нашу видением нас самих, как мы есть, и привязывает нас к Богу сильным желанием быть с Ним. Страх порождает изумление пред открывающимся нам Богом. Сознавать недостойным такого Бога, вот в чем ужас. Быть вечно в том адском мраке, сущность которого мы узреваем при еще невидимом нами, но дающем нам «видеть» Свете нетварном, вызывает томительную жажду вырваться из гнетущих объятий нашего падения, войти в сферу Света невечернего, к Богу любви святой.
Только чрез веру в Бога-Христа получаем мы подлинный критерий о реальностях нетварного и тварного миров. Но для этого нам необходимо все наше бытие: и временное, и вечное – строить на незыблемом камне заповедей Христа. Весьма многие ходят в рукотворенные храмы на молитву, но вовсе не так много таких, которые находят «узкий путь», ведущий в нерукотворенную скинию небес (Мф. 7:14
В начале нашего покаяния мы ничего, кажется, не видим, кроме нашего внутреннего ада, но, странным образом, незримый еще нами Свет проникает уже внутрь как живое ощущение присутствия Бога. Если мы крепко, обеими руками, будем держать край ризы Господней, то чудо нашего роста в Боге будет все усиливаться, и нам начнет открываться дивный облик Иисуса и с Ним – созерцание, какими мы, люди, были замыслены Творцом прежде создания мира. Чтобы в силу сказанного богатства дарований не вознеслось сердце человека, ему дается Промыслом идти крутым подъемом к сему познанию, истомляющим и ум, и душу, и тело.
По временам Бог отнимает от подвижника Свою руку, и чуждый дух улучает минуты, когда он сможет колебать наше сердце и мысль. Отсюда у нас никогда нет совершенной обеспеченности, и мы даже при великих излияниях на нас милости возлюбленного Бога не «возносимся». Вот и Апостол Павел о том же говорит в своем послании к Коринфянам: «И чтобы я не превозносился чрезвычайностью откровений, дано мне жало в плоть, ангел сатаны, удручать меня, чтобы я не превозносился» (2Кор. 12:7
Неописуемы дары нашего Бога. И как возможно человеку не возгордиться пред братьями своими? Да, при содействии той же Божественной силы, осуществимо сие, ибо Сам Бог – есть Смирение.
О покаянии Отец наш «обитает в неприступном свете» (1Тим. 6:16
Бог есть Абсолютное Бытие, Начало всех начал. Он открылся нам как “Аз Есмь”, как Лицо – Ипостась – Персона. Ныне мы познаем Его чрез Сына Единосущного, явившего нам Отца: «Бога не видел никто никогда; единородный Сын, сущий в недре Отчем, Он явил» (Ін. 1:18 Ін. 14:26 небытию .
Собезначальный Отцу и Духу – воплощенный Логос начал Свою миссию призывом к падшим: «Покайтесь, ибо приблизилось Царство Небесное» (Мф. 4:17
В конце моей жизни я хотел бы воспеть достойный гимн данной Им нам благодати покаяния… Воспользуюсь для сего вдохновенными словами древнего псалмопевца.
Боже мой, Боже мой! Велики и чудны дела Твои.
Ты,Святой, живешь во Свете неприступном.
На Тебя уповали отцы мои, и Ты избавлял их;
К Тебе взывали они, и Ты спасал их,
Я же червь, а не человек,
Поношение у людей и презрение в народе;
Но ты извел меня из чрева;
И Ты Бог мой от чрева матери моей.
Не удаляйся от меня, и я буду возвещать Имя Твое
братьям моим:
«Боящиеся Господа, восхвалите Его, Ибо Он не презрел скорби моей и не отверг моления моего. Я взыскал Его, и Он не скрыл Лица Своего от меня. И ныне о Нем хвала моя в Собрании Великом» (Пс. 21:24-26
«Не вем, в теле или вне тела» (2Кор. 12:2
Случалось: мой дух сознавал себя в некоей беспредельности, которая странным образом прозрачна, хотя и не видится свет как таковой. Не нахожу определения той бездонной сфере. Мой дух бывал всецело поглощен молитвою: ничего, кроме Бога, я не видел, не знал.
Великий Апостол Павел писал к Коринфянам, что он был «восхищен… в рай и слышал неизреченные глаголы (римата), которых человеку нельзя пересказать» (2Кор. 12:4
Мне приходит дерзкая мысль: Павла не оставляла память, что он «гнал церковь Божию» (1Кор. 15:9
Отцы говорили, что ощутить свой грех – есть великий дар Неба, больший, чем видение Ангелов. И я немалый срок был слеп духовно: я не видел греха в моем отходе от моего детского Бога. Я «поступал по неведению» (1Тим. 1:13 Ін. 8:24
В человеке, взятом как не-детерминированная персона, как дух, наделенный как дух свободою самоопределения, наличествует возможность увидеть некую безусловность, «божественность», как бы не требующую иного Бога. Он может признавать себя родственным, даже единосущным Перво-Бытию; решиться на акт самообожения: возвратиться к своему первоначальному бытию. Я жил в этом заблуждении в моей молодости под влиянием книг об индийской мистике и в силу встреч с людьми из тех стран, где тысячелетиями культивируется сей род мистики. Выйти из этой аберрации – совсем не просто: пред вами всегда может встать вопрос о вашем якобы еще недостаточном совлечении всего, что есть в космическом бытии. В стремлении к совершенству нужно преодолеть в нас принцип персональности, как временной формы бывания, вносящей ограничения во все проявления наши. Словом, волею идти на распад или умирание человеческой личности в неименуемом океане Чистого Бытия Сверхперсонального Абсолюта.
Я не смог избежать вопроса: кто же познает? кто самоопределяется? И другой вопрос: если я исшел из безначального принципа, то как могла произойти столь глубокая деградация моего бытия? Почему теперь я с таким трудом ищу развода с плотью, чтобы снова стать тем, чем я всегда был и в порядке отвлеченного умственного видения – не перестаю быть?
Медитации приводили к покою от рассеянности заботами земной жизни, – давали мне часы интеллектуального наслаждения, – возносили меня в мнимые духовные сферы, – поставляли меня выше окружающей меня среды. Философски я не мог мыслить Абсолютное Начало – персональным. Причиною тому было отчасти мое следование общему заблуждению тех кругов, в которых я вращался: смешение понятия персоны с понятием индивидуума, тогда как философски они диаметрально противоположны. Ребенком я был научен молиться Бессмертному Отцу Небесному, к Которому ушли все мои деды и прадеды. Тогда, в детской вере (Мф. 18:3 Лк. 18:17
Этот период был чрезвычайно напряженным: состояние ума было подобным малой ладье в темную ночь на волнах – то он, ум, восходил на вершину некоей волны, то снова другою бывал брошен вниз с гневом. Но Тот, Кого я оставил как бы «за ненадобностью», не отвратился от меня до конца и Сам искал случая явиться мне: Он вдруг поставил предо мною текст Библейского, Синайского Откровения: “Аз есмь Сущий” (Вих. 3:14 Бытие это Я , Бог, Абсолютный Владыка всех звездных миров – персональный – Аз есмь .
С этим Именем открылись для меня дали, убегающие в недосягаемость. Не в порядке отвлеченного мышления, но бытийно сей Личный Бог стал для меня очевидностью, которую я жил всем моим существом. Весь строй моей духовной жизни преобразился – мой дух еще не до конца ясно, но знал куда стремиться: Свет полярной звезды достигал моего зрения, а мой ум мог восходить до нее. Да, сей Бог, страшно далек, но достижим для духа нашего. Быть богом вне сего Единственного Истинного – безумие, худшее всех прочих форм безумия. И я предался отчаянному плачу, горькому, жгучему, осознав ужас моего падения: Господь даровал мне благодатное отчаяние. И когда я оплакивал себя глубоким плачем, не смея возвести мысли моей к Нему, Он явился мне во Свете Своем. Так положил Он начало моей новой жизни, породив меня в слезах покаяния. Все, что было раньше притягательным для меня в мире сем, утеряло прелесть свою, и ни о чем более другом не думая, я погрузился в молитву. Не скажу, что борьба за мое освобождение от всего, чему я предавался страстно, была легкою; ни даже краткою. Особенно тяжко переживался отрыв от живописи.
Благодать покаяния есть восхищение души к Богу, увлеченной явлением Света. Он, сей Свет, в начале еще никак не видим, но от теплоты Его смягчается сердце. Душа в разрыве: с одной стороны, ужас видеть себя, как я есмь; с другой – прилив неведомой ранее силы от узрения Живого Бога. Странным образом внутри при этом превалировало отчаяние за самого себя настолько, что даже когда Он был со мною и во мне, я не мог прекратить плача о моем грехе, который предстал во мне в своей метафизической сущности превосходящим все видимые преступления. Сильное желание порвать со всем прежним принимало форму ненависти к себе в моем прошлом. Положительная сторона отталкивания от моих страстей была в том, что оно являлось в то же время актом становления моего в открывшемся мне Боге.
От напряжения святой ненависти к себе молитва черпает могучую энергию и становится подобною бурному пламени. Дух тогда живет и свою смерть, и мрак, и надежду на Бога Спасителя. Нет сомнений для меня: сила моей молитвы была не моею – она исходила от Бога. Она, молитва, истомляла меня до полного изнеможения всего моего психофизического состава. И бывало, приходил чудный мир в душу, и атмосфера иной жизни нежно обнимала меня, принося ощущение присутствия Бога, возлюбившего свою умную тварь.
Болезнен подвиг совлечения страстей, препятствующих пришествию Света. Многовековой опыт святых аскетов показал с неопровержимой достоверностью, что гордость есть главное препятствие для озарения нас Духом Святым. В той молитве, которую давал мне Господь, Когда я ощущал себя до конца истощенным во всех планах моего существа, я тогда, по-видимому, приближался к заповеданному смирению, ибо тогда раскрывалась моему духу светоносная сфера. И не было противостояния между моим духовным состоянием и действием Бога во мне. Смирение Бога – непостижимо: оно безотносительное: в нем нет сравнения себя ни с кем: оно есть атрибут Божественной Любви, отдающей себя вне всякой меры.
В молитвенном подвиге предшествовавших нам поколений, да и в Писании Святом, Богу даются имена по характеру Его, по Его отношению к нам, по Его проявлениям: Бог есть Свет, Бог есть Истина, Любовь, Милосердие и множество других. Я дерзаю добавить: Бог есть смирение. Ничто нечистое, т.е. гордое, не прикасается к Нему. Гордость есть мерзкая тьма, антипод Божественного Блага; гордость есть принцип зла, корень всех трагедий, сеятель вражды, губитель мира, противник богоустановленного порядка; в ней – сущность ада.
Гордость есть та «тьма кромешная», пребывая в которой, человек отрывается от Бога любви. «Люди… возлюбили тьму» (Ін. 3:19
“Покаяние” есть бесценный дар человечеству. Покаяние есть чудо Божие, воссоздающее нас после падения. Покаяние есть излияние божественного вдохновения на нас, силою которого мы возносимся к Богу, Отцу нашему, для вечной жизни во Свете Его любви. Чрез покаяние совершается наше обожение. Сие событие неизъяснимо велико. И дар сей стал возможен чрез Гефсиманскую молитву Христа, чрез Его смерть на Голгофе и Его Воскресение (Лк. 24:45-47
Гордость есть та мрачная бездна, в которую погрузился человек в своем падении. Склонившись к ней волею, он ослеп духовно и стал неспособным распознавать ее присутствие в движениях сердца и ума. Только нисходящий на нас нетварный Свет чрез веру в Божество Иисуса Христа дает узреть метафизическую сущность гордости. Благодать Духа Святого просвещает сердце человека, и он обнаруживает внутри себя наличие злокачественной опухоли, несущей ему смерть. Пережившим опыт Божественной любви свойственно отталкиваться от специфического ядоносного запаха, которым пропитана страсть гордости. Отрывая от Бога, гордость делает человека замкнутым в себе кругом. Гордый, как бы ни был одарен интеллектуально, всегда и навсегда пребудет вне всеобъемлющей любви Христа. Опьяненный в раю сладостным зельем люциферического само-обожения, человек обезумел и стал пленником ада. Обращенный к самому себе, как к центру, он рано или поздно натолкнется на томительную пустоту; ту, из которой он вызван Творцом к жизни сей. Обратившись вне себя на искание компенсации в окружающем его мире, он претерпевает всяческие извращения, может стать способным на всякие преступления.
Неисчислимы формы выявления гордости, но все они искажают образ Божий в человеке. Вне Христа, без Христа – неразрешим трагизм земной истории человечества. Атмосфера земли пресыщена запахом крови. Каждый день вселенная питается вестями об убийствах или об истязаниях побежденных в братоубийственных конфликтах. Мрачные тучи ненависти скрывают от взоров наших небесный Свет. Сами люди строят свой ад. Не без нашего тотального изменения чрез покаяние придет избавление миру: «избавление» от страшнейшего из всех проклятий – войн. Для смиренного носителя любви предпочтительнее быть убитым, чем убивать.
Дух наш бывает в состоянии благодарного восторга, когда открывается нам Святая Тайна, превосходящая тварный ум: Бог Живой, Которому можно говорить «Ты». Его величие нас пугает; Его смирение нас поражает. И сколько бы мы ни восходили в нашем влечении к Нему всей силой нашего существа, мы с радостью ощущаем процесс восхождения, но вместе с тем представляется Он все более недостижимым. И бывает, что мы изнемогаем, нас охватывает некое отчаяние, мы видим себя готовыми пасть, – и вдруг, Он уже нежданный, с нами и обнимает нас любовно. Бог удивительно странный. Душа намеревается спросить Его: Где же Ты был, когда мне было так тяжело? Но не может выговорить своего вопроса, видя Его с собою. Смысл богооставленности – показать нам, что мы еще не-готовы; что путь еще не до конца пройден; что нам надлежит пройти через подвиг более полного истощания; испивать чашу, которую Он испил (Мф. 20:22
Ум воображающий – непригоден для богословия. Зная вред от пребывания в сфере воображения, Блаженный Старец Силуан подвизался предстоять Богу чистым умом. Это состояние дается человеку в предельном для него напряжении покаяния, дарованного миру воскресшим Христом. Ни объяснить этого состояния нашего духа, ни дать пережить его посредством описания – нельзя. Многим оно покажется невероятным. Да, «человекам это невозможно, Богу же все возможно» (Мф. 19:26 чистоты . Тогда человек подлинно живет в светоносной реальности Святого Духа.
И для Бога, и для самого себя он предстает в полной обнаженности своего существа.
В такой молитве дух наш вылечивается от зачарованности «призраками истины», от многих неясных влечений во мгле неведения.
С детских лет я вошел в молитву. Но настал такой день, когда на одной московской улице, утром, в мой ум врезалась мысль: Абсолют не может быть «личным», и вечность не может заключаться в «психике» евангельской любви… Странным было сие событие; сила мысли была подобна удару молота. Навсегда запомнилось мне это место… Я стал с некоторым насилием над собой отрываться от молитвы и склоняться к медитации нехристианского типа. Вскоре после сего, однажды ночью я был разбужен непонятным для меня образом. Я увидел всю комнату наполненную разорванными кусками вибрирующего света. Душа моя смутилась; я бы сказал – нечто вроде неприязни, смешанной с некоторым страхом, подобным боязни аспида, вползшего в твой дом. Я вышел из моей комнаты в столовую – провел там несколько минут и затем возвратился к себе. Света больше не было, и я снова заснул.
Несколько позднее, во время моих медитаций, возраставших в смысле сосредоточенности, я видел мою мыслящую энергию подобною свету, несильному; свет сей бывал внутри черепной коробки и вокруг нее; сердце же при этом не участвовало, живя отдельно от мозга.
Много лет спустя, уже после посещения меня милостью Бога Вышнего, я заметил, что Нетварный Свет – спокойный, целостный, ровный; воздействует на ум, на сердце и даже тело. При созерцании его все существо пребывает в состоянии, которого не знает «земля». Сей Свет есть свет любви, свет разума, свет бессмертия и дивного мира.
По моем новом обретении Христа, мой «восточный» опыт, длившийся приблизительно семь или восемь лет предстал моему духу как самое страшное преступление пред любовью Бога, Которого знала моя душа с раннего детства. Мною овладел некий священный ужас от сознания, что я, неверный и отступник, останусь навсегда недостойным такого Бога . Не без боли вспоминаю сейчас то страшное и вместе чудное время. Я молился тогда как безумный, со многим плачем, сокрушавшем и самые кости мои. При этой молитве внутри ощущался огонь, пожигавший во мне казалось бы все. Не знаю, как я выжил. Никогда не смогу я втиснуть в слова испытанных мною «огня» и отчаяния; а вместе и той силы, которая удерживала меня в непрестанной молитве крайнего напряжения годами. В то время я ничего не понимал. Теперь же не нахожу путей показать Богу мою благодарность за Его «крепкую руку» Святого Ваятеля: мне было тяжело; я действительно страдал во всех планах моего существа. Я удивляюсь Ему: Он преложил мое адское безобразие на нечто иное, менее далекое от Его неизреченного Света.
Благоволение Бога ко мне выразилось в том, что Он дал мне благодать покаяния (Лк. 24:47 огня . Природу сего огня я не узнавал; да и не искал я ему объяснения, так как ум мой влекся к Нему, к Богу моему. Сей пламень огненный пожигал во мне нечто; это было не без боли. По прошествии многих лет, уже на Афоне, когда дух мой пребывал в мире, вспоминал я ранее пережитое внутри как событие, переродившее меня и поставившее мою жизнь на новую орбиту, в сфере иного бытия. И благодарил я Бога.
Описываемое мною время отчаянного покаяния я склонен признать событием , б.м. не только для меня. Как не удивляться: в прежнем совлечении моем временной формы бывания, я уходил куда-то далеко от обычной жизни. И вот, там Его рука настигла меня. Это был момент вторичного создания меня Его волею: я снова был вызван из «небытия» в свет жизни. Как странно все произошло, происходило.
В своих, оправданных нашим рассудком, движениях, мы не можем видеть «греха». Настоящее видение греха принадлежит тому духовному плану, из которого мы выпали в нашем падении. Грех осознается по дару Духа Святого совместно с верою в Личного Абсолюта, Творца и Отца нашего. Речь идет о наших личных с Ним отношениях, а не о чем-нибудь ином.
Чуден момент живой встречи с Ним. Да, я преступник против Его любви. Я не знал Его, как должно знать. Но я не могу сказать, что я не повинен в моем неведении. Душа интуитивно у всех нас ощущает некоторую борьбу с нашей совестью, прежде чем совершится внутренний акт склонения нашей воли к чему-то что отрывает нас от Бога. Так было со мною в юные годы, когда я согласился с идеей, внушенной мне Врагом, в момент, описанный мною выше.
Если я буду разбираться во внутреннем процессе моего обращения к Богу после падения, то мне приходит такое сравнение: Свет Божий, Свет Духа Святого, еще не зримый мною, откуда-то сзади далеко освящает меня, показывая то место духовное, в котором я пребываю. И имя сему месту – ад. Я не вижу Света, как такового, но он мне открывает глаза, чтобы узреть тьму, в которой я живу. Я не могу понять тьмы, если нет противоположного ей света. Чрез невидимое присутствие сего Света создается положение, что я постепенно начинаю созерцать идею моего Создателя «прежде основания мира» (Ін. 17:24 Бут. 1:26-27
Этот мрак стоял предо мною, как свинцовая стена, отделяя меня от Бога с непреодолимой для меня самого властью. Эту тяжелую стену Святой Апостол назвал «законом греха» (Рим. 8:2 Об. 21:27
С того часа, как мне была дана благодать покаяния, я осознал себя во аде. Как бы ни был по временам болезнен сей путь, другого к дверям Божественной Вечности для падших сынов Адама нет. Глубока моя скорбь за самого себя, но там, впереди, я вижу Свет. Мой восторг пред Богом мучает меня, когда я ищу выражений для него. Я воспитался избегать высокопарного языка,1 а теперь мне все слова, все языки кажутся выцветшими красками, неспособными изобразить моей благодарности Богу.
Когда рука Божия, озарив сначала нас Светом, ставит нас на новый, дотоле неведомый «высокий» путь, то там мы встретим две грандиозные ступени: имя одной – «ад покаяния», другой – «ад любви». Покаяние связано с двумя заповедями – наибольшая из них: «возлюби Господа Бога твоего всем сердцем твоим и всею душею твоею и всем разумением твоим» (Мф. 22:37-38 Ін. 8:46 Лк. 23:41 Ін. 1:29 Мф. 16:28
Пребывание во плоти весьма затрудняет ясно осознать – жить абсолютность стоящей пред нами задачи. Плоть всегда налагает некий покров не-совершенства и неведения. Однако, при целостной вере, свободной от колебаний и сомнений, благодать Духа Святого дает горячо кающимся и опыт схождения во ад, и опыт ада любви, и воскресения души еще в границах жизни в этом теле.
Одна из весьма трудных живописных проблем для пейзажиста – голубое небо, непрестанно дивно вибрирующее; на цветных фотографиях его цвет может напоминать кузов автомобиля, окрашенный голубым лаком. Таким скучным, возможно, является в силу многих повторений описание моей духовной жизни, полной в действительности глубоких контрастов, никогда не теряющей своего динамического характера. Но я рискую продолжить взятый на себя труд – исповедать пережитое мною.
Живого Бога я познал с самого раннего детства. Бывали случаи, по выходе, вернее сказать – выносимый на руках из храма, я видел город, который был для меня всем миром, освещенным двумя родами света. Солнечный свет не мешал ощущать присутствие иного Света. Воспоминание о нем связывается с тихой радостью, наполнявшей тогда мою душу. Из моей памяти выпали едва ли не все события этого периода, но Света сего я не забыл.
В начале зрелой юности я отступил от Бога моего. Преступлений, наказуемых государствами, я не совершил, но чрез мой ум, чрез мое сердце свободно проходили всякие гады, всех планов и родов.
Неосязаем Бог наш; невидим, непостижим; неисследимы и пути Его о нас промысла. Как Его нежная, но могущественная рука уловила меня, когда я с упорством юного безумства устремился в меоническую пустоту? Огонь небесный проник внутрь, и сердце мое было растоплено жаром. Мою покаянную молитву я приносил Святому Богу, прижавшись к полу, к земле. О, какого стыда я был исполнен в те годы. Я сознавал себя самым подлым преступником за мой гордый порыв превзойти Его. Мой грех против Его любви предносился мне в своей кошмарной сущности: как самоубийство, и притом не в плане тленной плоти, но как отпадение в вечности от моего Творца. Он в безмерности Своей любви желает дать мне светоносную беспредельность. Я же стучал в двери смерти не во времени, а за его гранями. Я ненавидел себя, десятилетия проливал слезы от горя моего и стыда моего.
Я «горько плакал» (Мф. 26:75
Назвать ли сию молитву «чистою», потому что дух мой совлекался всего тварного? Не знаю, как описывать происходившее со мною, но в ней, этой молитве, существовал для меня только Бог: во всем Бытии – только Он, и я, жалкий урод.
* * *
1 «Приближаясь к зрелой юности, я встретился с кругом сильных людей, презиравших поверхностное красноречие: «Аркадий, не говори красиво: нам это неприлично»…» (И. С. Тургенев. Отцы и дети).
О покаянии и духовной брани Вся наша земная жизнь от рождения до последнего вздоха в своем конечном завершении предстанет как некий единый, непротяженный акт. Его содержание и качество возможно увидеть в один миг.
Представьте себе сосуд идеально чистого стекла Полный воды; с первого взгляда можно сказать – чиста ли вода, или нет, и насколько. Так будет с нами по переходе в иной мир. Всякое движение, даже мимолетное, сердца или мысли оставляет некий след в общей сумме нашей жизни.
Предположим, что за весь срок моего земного существования лишь раз чрез мое сердце пробежала злая мысль, например – убийства (Мф. 15:19 Лк. 12:2-3
Мы часто успокаиваем себя, думая, что никто нас не видел, или никто не знает, что мы мыслим или делаем. Но когда мы полны заботы приготовления к вечности, тогда все меняется, и мы стремимся освободиться от всякой тьмы внутри нас.
«Если мы говорим, что не имеем греха, – обманываем самих себя, и истины нет в нас. Если исповедуем грехи наши, то Он, будучи верен и праведен, простит нам грехи наши и очистит нас от всякой неправды» (1Ін. 1:8-9
Доколе мы живем, есть еще возможность исправления; но что будет с нами по исходе нашем отсюда, мы еще не знаем. В плане материальном: масса, получившая достаточно сильный толчок, теоретически может по выходе из сферы притяжения земли, с большой скоростью вечно лететь в беспредельность космических пространств; не будет ли того же с душой? Увлеченная любовью к Богу, покинув тело, душа пойдет к Богу; или, обратное сему: оттолкнувшись от Бога, она двинется «во тьму внешнюю» – к нескончаемым терзаниям противоположного любви состояния? Итак, в меру нашей способности видеть себя, нужно чисто исповедывать наши грехи, чтобы не унести их с собою по смерти.
Чтобы побеждать злые помыслы или хотя бы суетные, не всегда удачным бывает метод прямого сопротивления им. Часто лучшим способом является память о величии предвечного замысла Отца о нас. Знать о себе, что еще прежде создания мира мы задуманы как полнота совершенства, необходимо для того, чтобы жить должным образом (Мф. 5:48 Еф.2:10, 1:4–5 ). Умалять инициальную идею Бога о нас не только ошибка, но действительно великий грех. Не видя в самих себе, ни тем более в брате своем непреходящего достоинства, люди становятся звероподобными в своих взаимоотношениях и легко убивают друг друга. О, какое парадоксальное смешение представляет собою человек: с одной стороны, он вызывает восторг удивления пред ним, с другой – горестное недоумение своей жестокостью и дикостью. Душа решается на молитву за мир, но сия молитва никогда не достигает своей последней цели, так как никто и ничто не может лишить людей свободы склониться ко злу, предпочесть тьму свету (Ін. 3:19
Молитва, принесенная Богу истинному подобающим образом: «в духе и истине» (Ін. 4:23 Лк. 10:42
Участие Бога в нашей личной жизни мы именуем Промыслом.
Сей Промысл вовсе не подобен языческому року. В некоторые решительные моменты мы действительно сами выбираем из представляющегося возможным.
Когда пред нами открываются различные пути, то, нормально, мы должны решительно двинуться к последнему искомому нами Благу. Сей выбор неизбежно будет связан с готовностью на жертвы. В таких случаях особенно ярко проявляется наша духовная свобода. Более часто, к сожалению, люди руководствуются временными побуждениями, уклоняясь от указанного Богом пути в Царство Света.
Так человек впадает в круг обманчивых страстей, мешающих ему узреть желанную зарю. При всяком выборе все же неизбежны страдания и жертвы.
И когда мы избираем волю Божию, то всякая жертва уподобляет нас Христу:
«Отче! о если бы Ты благоволил пронести чашу сию мимо Меня! Впрочем не Моя воля, но Твоя да будет» (Лк. 22:42
Всем нам необходимо пройти через таинство смерти ради большего уподобления Христу. За этим, еще неведомым нам порогом, Бог и Отец наш введет нас в область невечернего дня . Такова наша надежда во Христе, которая сбудется, так как все обетования Его неложны и непреложны, как показал это тысячелетний опыт Церкви нашей.
Евангелие – благая весть и начинается, и заключается призывом к покаянию. И учение святых аскетов, Отцов Церкви наших, пронизано сознанием, что всякий раз, когда человек приносит молитву Богу не как грешник, молитва его не достигает Престола Божия, потому что Сын Божий пришел призвать не тех, кто мнит себя праведником (1Ін. 1:8 Мф. 9:13
«Смрадное море, лежащее между нами и мысленным раем, мы можем перейти лишь на корабле покаяния, управляемом гребцами страха. И если кораблем покаяния, на котором преходим мы море мира сего к Богу, не правят сии гребцы страха, то мы утопаем в этом смрадном море… Покаяние – корабль, страх же его кормчий, а любовь – Божественная пристань… К сей пристани приходят все труждающиеся и обремененные покаянием, и когда достигнем любви, тогда достигли мы Бога» (Преп. Исаак Сирин, слово 83).
Покаяние является основным фоном всей нашей аскетической жизни. Преп. Ефрем Сирин оставил нам нужную молитву: «даруй ми зрети моя прегрешения». Опять и опять: видеть свой грех – есть духовный акт, чрезвычайно великой ценности для всех, кто ищет Лицо Бога Живого. Больше того: акт сей есть действие в нас Самого Бога, Который есть Свет.
За время нескольких десятилетий моего духовнического служения я с печалью убедился, что редки люди, уразумевшие чувством сердца подлинную природу греха. Обычно они стоят на уровне человеческой морали, и если когда и поднимаются над ним, то все же недостаточно.
Из путей, ведущих к познанию нами грехов наших, наиважнейший есть вера в Божество Христа, ради которой нисходит на человека любовь Духа Святого. Познавший опытом святой огонь Божественной Любви естественно стремится пребыть в этом благодатном состоянии. И если он совершит что бы то ни было делом или только во внутреннем движении своем, последствием чего бывает ослабление чувства любви Божией, то самое сие умаление благодати, без всяких рациональных психоанализов, является показателем отступления нашего от Правды Божией. Тогда дух наш устремленно обращается к Богу в покаянной молитве, чрез которую приходит прощение, как восстановление в любви. И чем большею была познанная благодать в часы посещения Духа Святого, тем болезненнее и глубже бывает раскаяние. Такой человек живет пред Богом в простоте, как бы без рассудочных размышлений, водимый любовью и страхом Божиим, – таковой может восходить даже до совершенства в святости, сам того не подозревая (Лк. 17:20
Другой путь к познанию греха состоит в том, что дух человека ставит себя на суд слова Божия. Разумным контролем своего внутреннего состояния он убеждается, что не хранит заповеди, и в силу этого приносит покаяние. Чтобы путь сей приблизил его к искомому, необходимо усердно поучаться в законе Господнем, ибо «широка заповедь Божия” и «углубишася зело помышления Господни» (Пс. 118:96,91:6
Совесть людская и ум человеческий по своей способности проникать в область Духа стоят много ниже данных нам заповедей (1Ін. 3:20 1Ін. 4:8 1Ін. 4:7-8
Для уяснения моей мысли приведу пример. Преподобный Симеон Новый Богослов пишет сам о себе, что ему многажды являлся некий свет, и он любил этот свет и тянулся к нему, но долгое время он не знал: Кто есть сей свет? Наконец, в один из моментов видения света он обрел в себе дерзновение спросить: Кто Ты? И получил ответ, и познал, что являвшийся, как Свет, был Иисус Христос. После сего он не только пребывал в любви, но и «знал» эту любовь. Соединение переживания и познания привносит в нашу жизнь достоверность.
Подобные опыты и других аскетов легли в основание учения Церкви о несозданной природе являвшегося им Света.
«И сказал им: так написано, и так надлежало пострадать Христу и воскреснуть из мертвых в третий день, и проповедану быть во Имя Его покаянию и прощению грехов во всех народах» (Лк. 24:46-47
Познание Бога вездесущего разумными тварями осуществимо повсюду. Но для стяжания его далеко недостаточно посредничество богословских школ и книг. Истинное познание неизъяснимым образом проникает в самое существо наше, когда Он с нами. Действенное пребывание Бога в нас означает введение нас в самый акт Божественного Бытия. И именно этим путем сообщается духу нашему живое, никем неотъемлемое ведение о Нем (Лк. 10:42
Без того, чтобы созерцать первую творческую идею Бога о Человеке; без того, чтобы переживать «святость» Бога, не придет к нам сожаление о понесенной нами в падении потере с должной силой. Мы можем страдать в нашем данном положении; мы можем отчасти и как бы с расстояния чувствовать Огонь Божий и чрез сие в соответствующей нашему разумению мере – каяться. Но совсем иное покаяние, уже тотальное, мощно захватывает все наше существо когда нетварный Свет дает нам видеть наш внутренний ад и вместе ощущать Святость Живого Бога.
В состоянии глубокого плача нашего о грехах чудным образом внутри нас воспринимается действие Самого Бога, отечески обнимающего нас тесно-тесно в любви Своей, Сей тонкий Дух неудержим нашими усилиями. Когда Он отходит от нас, мы снова погружаемся во мрак смерти; Мы ищем Его, но Он, все наполняющий, ощущается в недосягаемой дали.
Когда я измеряю себя заповедями Христа: любить Бога всем существом и ближнего, как самого себя, тогда я не имею возможности судить о том, насколько я далек от стоящей предо мною цели. Мне кажется тогда, что я еще не достиг покаяния, пламя которого все же коснулось меня и дало о себе знать. В свое время поразили меня слова умирающего Сисоя Великого явившемуся ему безначальному Господу: «Дай мне, Христе, время на покаяние»… Стоявшие около его одра братья спросили: «Ты ли еще не покаялся?» Святой ответил: «Поверьте, братия, я еще не начинал каяться». Для братьев слова Сисоя явились показателем, что он достиг возможного на земле предела совершенства.
Парадоксальным кажется сие, но именно так воспринимается нами Божия безначальность. Томительная жажда Бога Живого, перейдя меру наших сил вынести, вырывает наш дух из всего тварного и вводит в некую неизобразимую бездну духовного пространства, где ничего и никого нет, кроме Бога любви и видения Его беспредельности. Там не видится Свет, как таковой, но нет там и мрака, ибо бездна сия странным образом прозрачна, и умное око беспрепятственно уходит в бездонность, и никогда не достигает края.
Верующим свободною от сомнений верою во Христа, как Бога Творца и Бога Спасителя нашего, в покаянном порыве дается опыт и ада, и воскресения прежде смерти по телу. Покаяние не есть лишь мысленное действие, как перемена нашего интеллектуального подхода ко всему, совершающемуся в мире. Этой перемене, этому обращению нормально сопутствует чувство горечи за себя, как я есмь, сожаление сердца моего о разрыве с Богом Святым. Нет большего горя, чем сие сознание, при котором я вижу себя воистину худшим всех и всего. Все земные переживания временны, а отношения наши к Богу – вне-временны. Выброшенные в просторы вечного Духа молитвою, исторгающеюся из ненависти к самому себе, мы молимся без возврата внимания на себя.
Всякое созерцание божественных реальностей возможно не иначе, как если дух человека придет в состояние, в какой-то мере соответствующее созерцаемому. Действительно: может ли связанный когтями гордости иметь внутри себя пребывающим Смиренного Духа Святого? Возможно ли в судороге ненависти и прочих темных страстей видеть недомысленный Свет Божества? Или как «презирающий», хотя бы «одного из малых сих» (Мф. 18:10
Каждое истинное боговидение есть дар Великого Бога, делающего нас причастниками Своей жизни: смирения и мира, премудрости и ведения, любви и благости. Чрез вселение в нас Нетварной Силы сообщается нам безначальная жизнь. В силу чего спасенные люди становятся «безначальными» (не по существу, а по благодати).
В пределах Земли суждение о степени дарований основывается на мере нашего подобия Христу в нашем мышлении, переживаниях, в наших молитвенных воздыханиях: «Ибо в нас должны быть те же чувствования, какие и во Христе Иисусе» (Флп. 2:5 Євр. 5:7
Быть может не лишне подчеркнуть, что для внешнего наблюдателя, не познавшего опытом христианской жизни, нет ничего достойного внимания в таком носителе невещественного Света. Верующий человек – чаще аскет в пустыни – может быть жалким бедняком в своем физическом явлении, одетым по-нищенски, беззащитным пред лицом Князя мира сего, но по внутреннему духу он все же истинно велик. Царство, к которому он принадлежит по дару Свыше, не есть от мира сего.
В начале покаяния преобладает горечь, но вскоре за тем мы видим, что в нас проникает энергия новой жизни, производящая чудесную перемену ума. Само покаянное движение предстает как обретение Бога любви. Пред духом нашим выявляется все яснее неописуемо великолепный образ Первозданного Человека. Узрев сию красоту, мы начинаем сознавать, какому страшному искажению подверглась в нас первичная идея о нас Творца. Свет, от Отца исходящий, дает нам «познание славы Божией в Лице Иисуса Христа» (2Кор. 4:6 Ін. 6:44 Лк. 15:20
Велик восторг еще и оттого, что мы начинаем воспринимать волю Бога о нас; мы видим себя вовлеченными в творческий процесс Самого Бога; мы были сотрудниками Ему в нашем собственном восстании от падения и искажений; и вот: Он поставляет нас быть Его «соработниками» на Его «ниве». Такова последовательность возрождения нашего в Духе чрез покаяние.
Господь во дни плоти Своей с сильным воплем и со слезами принес молитвы и моления могущему спасти Его от смерти, и услышан был за Свое благоговение; «хотя Он и Сын, однако страданиями навык послушанию, и совершившись сделался для всех послушных Ему виновником спасения вечного… О сем надлежало бы нам говорить много; но трудно изъяснять глубины христианской жизни людям, не имеющим в сей дивной сфере должного опыта» (Євр. 5:7-11
Христос «для всех послушных Ему» сделался единственным путем и не отказывает им уподобляться Ему в молитве. Что скажу я, ничтожнейший из всех людей? За время долгой жизни моей и я «приносил Ему молитвы и моления с сильным воплем и горячими слезами». К этой молитве приводило меня мое отчаяние за самого себя, когда я ставил себя на суд заповедей Христа. Бывало, что мучительная горечь ненависти к себе, бросив меня в неизобразимую словом бездну, отступала затем назад, давая место светоносной любви. Я думал, что любовь моя становилась безвозвратной; мне казалось, что я лежу у порога входа «во внутреннейшее за завесу» (Євр. 6:19
Многажды вспоминал я Пророка Моисея, который после Откровения ему в «неопалимой купине» был послан в Египет и в течение сорока лет томился в болотной тине мелких страстей тех, кого надлежало спасать; тех, которые сами того не искали. Говоря так, я вовсе не равняю себя с Пророками, ни с Апостолами или Отцами, но улавливаю лишь некую долю аналогии, без которой невозможно было бы ориентироваться на нашем пути. Бог по безмерному смирению Своему не отверг меня, но давал мне созерцать Его Нетварный Свет. Христос стал моей жизнью; я возлюбил Его и не представляю никакой параллели Ему: Он единственный для меня Господь и Бог. Почти непрестанно болею я сердцем, страшась потерять Его милосердие за множество моих преткновений. Не без спора с Ним, не без многочисленных попыток уклониться от Креста Его, я все же лобызаю Его, Крест Христов, и как-то несу посланный мне, мой крест (Мф. 16:24
И ныне я благословляю Бога моего, соблаговолившего дать мне возрождение в покаянии горячем.
О духовном плаче «Блаженны плачущие, ибо они утешатся» (Мф. 5:4
святом плаче моим современникам? Знаю, что они сочтут стыдом для взрослых плакать о чем бы то ни было. Да, действительно стыдно плакать, но это только тогда, когда речь идет о вещах преходящих: о карьере, об имуществе, о привилегиях, или социальном положении, или о здоровье и подобном сему. Но плач, о котором предстоит нам слово, касается наших отношений с Вечным Богом: он, плач сей, принадлежит иному плану бытия. Он вызывается прикосновением к нам Духа Божия. Он посетил… сердце исполнил нетленною любовию, ум же поразил новым видением… Он дух наш восхитил в сферы нетварного бытия. Огонь Гефсиманской молитвы – сострадания всему страждущему тварному миру – приблизился к нашему хрупкому существу, и сие последнее целиком отдалось власти посетившей его Любви. Таким плачем плакали Апостолы и наши Отцы, воспринявшие небесное благословение. Огонь сей брошен на землю наших сердец Самим Христом (Лк. 12:49,22:44
Весьма редко изливается на нас исходящая от Бога святая сила Его Любви в такой мере: невыносимо для нашего естества в его данном состоянии сие пламя. Обычно начинается наше возрождение явлением нам нетварного Света, открывающего нам видение тайны нашей разлуки с Богом, и сердце кроме плача – не имеет иной формы для выражения своего умиления, печальной любви пред Богом.
Наивен тот, кто думает, что путь вслед Христу возможно пройти без слез. Возьми сухой орех, положи его под тяжелый пресс и увидишь, как потечет из него масло. Нечто подобное происходит с нашим сердцем, когда невидимый огонь слова Божия опаляет его со всех сторон. Окаменело сердце наше в своем животном эгоизме, и, что хуже, в своей гордой спазме. Но воистину есть такой Огонь (Лк. 12:49
Кто ни разу в течение своей жизни не испытывал приближения к себе вплотную сего Огня, тот не поймет, о чем идет речь здесь. Первое слово евангельской проповеди: «покайтесь, ибо приблизилось Царство Небесное» (Мф. 4:17
Духовный плач по природе своей совсем иной, чем плач душевный. Он связан с непрерывной мыслью о Боге в болезненной печали разлуки с Ним. Страстный, душевный плач – убивает тело, угашает его жизненность, тогда как духовный очищает человека от смертоносных страстей и тем оживотворяет всего его. Горячим плачем очищается наш ум от страстных образов. Чрез него в душу нашу нисходит духовное мужество, и человек поставляется превыше тревог и страхов. Чем глубже наш покаянный плач, тем основательнее освобождаемся мы от целого ряда кажущихся естественными нужд, от таких разрушительных страстей, как гордость и гнев.
Думать, что предписанное Евангелием преображение нашего естества возможно и без плача – может лишь тот, кто не восчувствовал убийственной власти над нами греха. От горького в первичном покаянии, плач затем становится слезами восторгающей Божественной Любви. И это есть знак, что молитва наша услышана и что ее действием мы вводимся в новую, уже нетленную жизнь.
Духовный плач – явление небесного порядка. Стараюсь, и не могу припомнить – плакал ли я когда-нибудь в зрелом возрасте? А ведь жизнь моя совпала с грозными событиями нашего века. Много раз бывал я не только в трудных положениях, но и действительно смертельно опасных. Когда же чрез явленный мне Свет я узрел глубину моего падения, тогда стал приходить плач, которого я не мог остановить: он бывал сильнее меня в постигшем меня отчаянии. Сначала я плакал за самого себя в ужасе от моего падения. Позднее – за людей, не знающих Бога, охваченный состраданием к ним в их бедственном состоянии неведения Бога. На Афоне же, и особенно в пустыни во время войны (Второй), я горько рыдал за мир вцелом.
Долгое время в моем уме было: «страшно впасть в руки Бога Живаго» (Євр. 10:31 1Кор. 13:1-3
С переменой в моем внутреннем состоянии связываются перемены и в характере плача. По временам и сердце, и ум живут чудный покой, и слезы становятся «сладкими» от любви. Когда же Дух Господень отступает от меня, и дыхание бессмертной жизни угасает во мне, тогда некая тоска и даже испуг приходят в сердце. Молитва принимала форму томительного отчаяния, и я часами, бывало, лежал лицом к земле. Изнемогая я переходил на жесткое ложе; слезы продолжали течь, а ум молчал в изнеможении.
Я хотел бы говорить о сих явлениях совсем просто, но тогда от читателя скрылась бы могучая сила сих «явлений», бесспорно превышающих меру человека, ибо суть дар Свыше.
«Бог есть дух, и поклоняющиеся Ему должны поклоняться в духе и истине» (Ін. 4:24 Ін. 15:26 1Ін. 1:8-10
Бытийное соединение наше с Богом Любви предполагает слияние двух воль: Бога и человека. Само соединение совершается в состоянии любви. Бог – Личный Дух, и человек – личность (персона) соединяются во-едино в вечном Акте Божественной Жизни. Так познается нами Бог.
Стяжать сию Любовь есть конечная цель христианского подвига. Достижение сей цели связано с долгим и трудным путем. Но испытывать посещение Божие в великой силе возможно по дару Свыше в какие-то моменты, когда душа, в порыве раскаяния в грехах, становится восприимчивою к сходящему на нее от Бога Свету. Однако эти первые посещения еще не суть на веки стяженное состояние спасенных. Это только еще «неправедное богатство», которое еще может быть отнято за неверность. Сохранить же сию благодать, пребыть верным всему, чему она нас научила, невозможно без глубокого плача годами (Лк. 16:9-12
Путь Господень таков: Он являет Себя человеку, нелестно кающемуся, и человек воспринимает Его Любовь во Свете нетварном вневременным образом. Мы повторяем все то же слово – Любовь, но в нем онтологически совокуплены и мудрость надмирная, и величие беспредельное с свойственным ему безмерным смирением, и красота всепобеждающая, и мир глубокий. Посещая человека, Бог тем самым делает его причастником Своего Бытия, неописуемого земным словом. Нас объемлет одно желание: познанную Божественную любовь стяжать так, чтобы она стала нашей натурой, неотъемлемой в вечности.
Когда Бог видит, что уже ничто во всем мире не сможет снова оторвать душу от Его Любви (Рим. 8:35-39 Євр. 12:26-29 Мф. 27:46 Ін. 19:30
Итак для нас открылась Тайна Любви Божией: полнота истощания предваряет полноту совершенства.
Любовь, пламя которой брошено Христом в Душу человека, имеет удивительное свойство: она поведет его по никому другому недоступным безднам и высотам; даст ему перебороть всякое страдание и даже смерть; бросит его множество раз в неописуемую беспредельность, – где он будет «один», томясь снова увидеть Свет возлюбленного Бога.
Таков процесс очищения нашей природы, зараженной люциферическим ядом. Путь Христа ведет от относительного, вечно колеблющегося рода бывания к безотносительному, непоколебимому Царству. Духу человека свойственно быть беспокойным в условиях отрезанности от совершенной любви Отчей – последствия падения. Образ Бога – человек – ищет святого, непреложного, абсолютного Блага. И кто сможет описать любовь к Нему? Где обретаются слова, могущие показать хотя бы тень того горя, которое испытывает душа от разлуки с Богом?
И ничто иное, как только святая любовь источает слезы из сердца христианина. Писание говорит, что Иисус, «возлюбив Своих, сущих в мире, до конца возлюбил их» (Ін. 13:1
Когда смиренный дух владеет нами, тогда льются слезы из глубины сердца. Об этом плаче говорит Христос: «Блаженны плачущие, ибо они утешатся» (Мф. 5:3-4
Если сейчас я уклонюсь от общих богословских и аскетических положений к некоторым «деталям» многовекового опыта христианских аскетов, то сделаю сие возможно кратко. Духовный плач меняет свой характер в зависимости от того состояния, в котором он – аскет – пребывает: бывают сладостные слезы от близости Бога Любви, объемлющего всего человека. Чаще же средний плач, в котором смешаны радость и печаль. В начале покаяния преобладают горестные слезы, порождаемые или сознанием своего рабства греху, или умалением ощутимой благодати, или горечью богооставленности. Возможен плач сострадания человечеству и даже всей твари. Во всех этих видах духовный плач омывает человека от всяких скверн, облепивших его в ходе повседневной жизни, обновляет в нем силу стремления к Божественному Миру. Плач любви к Богу приобщает его всего к Возлюбленному Владыке: ум, душа и даже тело – все сливается во-едино, в крепко слитом движении к несозданному Свету. Такой плач разрывает тесное кольцо земного бывания, изводя дух человека в сферы небесные освобожденным от насилия греховных страстей; сообщает нам опыт бесстрастия, освящения всего нашего состава.
Отсутствие плача, по учению Отцов наших, есть показатель, что молитва наша еще не достигла своей первой ступени восхождения к Богу. Впрочем, после того, как истощаются физические слезы, может быть дана иная молитва, без слов, как тихое ощущение благодати Духа Святого внутри нас, когда «мир… превыше всякого ума» (Флп. 4:7
Духовный плач – изобилие жизни, бурно возрастающей от силы любви, тогда как «душевный» плач убивает земнородных. Промысл привел меня жить в стране, где люди воспитываются с детства не плакать; где плач презирается, как нечто недостойное цивилизованного человека. Нельзя не уважать сей культуры, но не следует забывать, что это относится к тому положению, когда ноги наши крепко приклеены к земной коре. И отцы-аскеты не плачут о лишении временных ценностей, и вместе они же настаивают на необходимости духовного плача, без которого не смягчится окаменелое в страстях сердце, неспособное любить евангельской любовью. Ум плачущего христианина всецело направлен в сферу Божественной вечности. Ибо только о сей последней говорится в заповедях Христа. Множество положений, несносных для живущих банальной жизнью мира сего, для плачущего согласно с заповедью Бога проходят незамеченными: его не устрашает бедность, его не низлагают ни оскорбления или уничижения со стороны сынов века сего, ни иные удары временной судьбы; ибо не только ум, но и ноги его высоко подняты над землей. Он сострадает людям, печалится о них пред Богом, но не разделяет их интересов, будучи вдохновлен в своем стремлении к непреложной Истине.
Плач истинно духовный, есть следствие воздействия Духа Святого. Совместно с Ним нисходит на нас Несозданный Свет. Сердце, а затем и ум обретают в себе силу включить в себя всю вселенную, любить всю тварь. Духовный плач не беспредметен: он направлен к Богу, и в Боге пребывая, человек в молитве о всем человечестве со слезами сострадает всему миру. Отцы советуют беречь сей дар хранением заповедей, чтобы не оскорбить Духа Святого каким-либо грехом, но его нельзя «культивировать», ибо он не заключен в пределах нашей тварной натуры: он есть благодать, а благодать Божия не в нашей власти.
Бывает – слезы любви даются в изобилии и текут ручьем. Но в периоды богооставленности внутри нас все иссыхает и едва набирается в глазу некая капля, похожая на капли горячей крови из раненого сердца. Кто не испытывал на себе действие Огня Свыше (Лк. 12:49
Снова дерзаю напомнить, что аскеты стоят на суде Божием со страхом: дело идет не о скоро преходящих вещах, но о вечности или во Свете Лица Всевышнего, или во «тьме кромешной» (Мф. 25:30
Один старец на Афоне в своих беседах о молитве говорил о разновидностях плача, судя по действию каждого из них на человека. Он насчитывал их до двенадцати. И я, как и все другие, познал разные виды плача за многие годы моего отчаянного покаяния, но никогда мне не пришла мысль подсчитывать их.
«Но и ныне еще говорит Господь: обратитесь ко Мне всем сердцем своим в посте, плаче и рыдании» (Йоїл. 2:12 Мф. 5:4 Євр. 5:7
Колебания в поисках непоколебимого Христос – Живая Истина: “Аз есмь… истина и жизнь» (Ін. 14:6
Его любовь и Его Свет – прикасались ко мне на ранней заре моей жизни. Однако и сей дар благодати не предохранил меня от скольжения в бездну мрака небытийного. На переломе созревавшей молодости я совершил великий грех: в безумном движении невежественной гордости я «оставил» Его ради иного, воображаемого Сверх-личного Абсолюта. Преодолев добрый навык молиться моему детскому Богу, я в часы медитации стремился к абсолютному Бытию. Я совлекался, как мне казалось, всего относительного, что связано с различными формами: видимыми или невидимыми, чувственными или мысленными. Я упорно уходил во мрак неведения, чтобы чрез совлечение всего преходящего достичь Того, Что или Кто трансцендирует грани всего изменяемого, колеблемого. Случалось, я испытывал некий «покой» и не чувственно-плотски услаждался этим состоянием. При более полном порыве к неименуемому, всетрансцендирующему Бытию-Небытию я видел мой ум как свет. Я не гнался ни за чем на этой Земле, кроме как к вечному. Параллельно с этим я напряженно искал выражения в картине красоты, свойственной едва ли не всякому природному явлению. Тот период моей жизни кто-либо мог бы счесть полным вдохновения, но я вспоминаю его далеко не с любовью: я понял, что я предавался своеобразному «упокоению», которое было по существу своему – самоубийством в метафизическом смысле.
Из этого ложного положения я никогда бы не вышел своими силами, но Господь пожалел меня и настиг, б.м., в последний момент. Сотворил Он сие чудо милосердия, посетив мое сердце, которым немалое время я пытался пренебрегать. Не вижу путей рассказать последовательно о духовных событиях того времени. Как бы вдруг – мне стало ясным до очевидности, что мое искусственное погружение в отвлеченную умную сферу не приведет меня к достоверному познанию о Перво-Начале всех начал. Чрез мои аскетические совлечения всего относительного – я не достигал реального единения с Искомым мною. Мои мистические опыты носили негативный характер. Не «чистое Бытие» представало предо мною, но смерть для всего меня, включая мое персональное начало.
Заповедь: люби Бога всем существом твоим и ближнего твоего, как самого себя (Лк. 10:27
Христианская жизнь слагается из сочетания двух воль: Божественной – вечно единой, и человеческой – подверженной колебаниям. Бог открывает Себя человеку многоразличными путями. Он не насилует воли людской. Если мы с любовью воспринимаем Его к нам приближение, то Он часто посещает душу с кротостью и смирением Своим. Может случиться, как о том свидетельствует история христианской веры, что Он явит Себя человеку в великом Свете. Душа, узрев Христа во Свете Его любви, влечется к Нему; она не может, да и не хочет противиться сему влечению. Но Он есть Огонь пожигающий нас. Всякое приближение к Нему связывается с болезненным напряжением. Естественно падшему естеству нашему уклоняться от боли; и мы колеблемся в нашем решении следовать за Ним. Пребывать же вне Его Света тоже становится отвратительным. И так, дух мой стоял пред двумя положениями: ложно смирившись, смешаться с окружающей нас действительностью и осудить себя на растление, или принять страшный призыв Христа. Когда я избрал второе решение, тогда возродился я к жизни в Боге Живом.
Господь знает, с каким страхом написаны многие из страниц этой исповеди моей. В конце жизни моей я решаюсь сказать, что слова 33-го псалма оправдывались и на мне не раз: «Сей нищий воззвал, – и Господь услышал и спас его… Бойтесь Господа… ибо нет лишения боящимся Его» (Пс. 33:7,10 Мф. 5:3
И эта безумная молитва, потрясавшая все мое существо, привлекла ко мне сострадание Бога Вышнего, и Его Свет воссиял во мраке моего небытия. В глубоком молчании мне дано было созерцать Его благость, Его премудрость, Его святость.
Чрез ад моей безнадежности пришло небесное избавление. Внутри меня раскрывались новые силы, иное зрение, иной слух. Неописуемое благолепие становилось доступным моему восприятию. Однако, сие не было «моим»: колебания в моем бытии еще не кончились – я выпадал из надмирного сияния; я возвращался к моей нищете. И все же я достоверно узнал, что оно – Святое Царство Христа есть вечная реальность. Ее, сию реальность, должно стяжать в долгом подвиге молитвы: «Царство Небесное силою берется» (Мф. 11:12
Благословлять надо Бога, когда открывается нам, с одной стороны, действительная гибель, не временная только, но и вечная; с другой – неисповедимый Свет Божества. Писание говорит нам о «вечной муке». Но в чем она? По настоящему мы еще не знаем всех различных форм мучения, возможных по исходе нашем из мира сего. Но опять то же Писание говорит: «извержены будут во тьму внешнюю; там будет плач и скрежет зубов» (Мф. 8:12
«Покайтесь, ибо приблизилось Царство Небесное» – таково начало проповеди Христа Иисуса (Мф. 4:17 Лк. 17:10
Единственно Христос дает нам разумение вещей земных и небесных. Вот, Он сказал: “Дерзайте, я победил мир», по-гречески «космос» (Ін. 16:33 1Тим. 2:5 Євр. 13:8
Насладившись вожделенным Светом Неба, мы затем поставляемся в страшные положения: Дух Святой оставляет дом наш пустым, покинув нас. Нам уже казалось, что мы достигли Искомого, что мы созерцаем сокровенные от века тайны в недрах Божества… и вдруг, мы снова подобны обнаженным нищим. Блаженны мы, когда от тьмы неведения и смерти переносимся в чудный Свет; но когда выпадаем из Света в нашу прежнюю тьму, тогда живем ее, эту тьму, с умноженным страданием. Пройдет немало времени прежде, чем мы начнем понимать пути нашего Бога. В Своей безграничной любви к нам, Он жаждет причастить нас к Божественной Полноте, – но нам не приходится мечтать о достижении сей Полноты в пределах Земли. Здесь мы всегда как бы разорваны: тянемся всей силой к Вечности, но убеждаемся в неспособности нашего настоящего тела воспринять и нести с постоянством полноту. На какой-то час духу нашему Свет показывает беспредельность, но затем непременно удаляется. Правда, где-то в глубине нашего ипостасного бытия тускло, «как в зеркале», отпечатлевается явленное в миг, но вечное по существу. Господь воскрес, и воскресшее тело Его приобрело свойства духа. Значит, доколе мы облачены не-преображенным телом, дотоле мы не избежим болезненных колебаний в следовании за Христом.
Человеку моего возраста нормальнее готовиться к смерти, а не писать. И кто я, чтобы говорить о том, как проходила моя жизнь в плане духа? В моем прошлом я никогда не имел подобной идеи. Больше того: я не располагался раскрывать мой внутренний процесс: я считал его следствием моего падения, которое затем предстало мне и в своей инфернальной природе. Постигшие меня внутренние конфликты многим могли бы показаться не далеким от сумасшествия явлением, но я как-то интуитивно знал, что мой случай вне компетенции банальной психиатрии. Обратиться к профессиональным врачам было бы воистину непростительной профанацией.
Дни мои в общем объеме жизни моей проходили, скорее, вне широких контактов. В силу этого я не скоро прихожу к тем или иным выводам. Теперь, однако, я не боюсь серьезно ошибиться, предполагая, что в наше время миллионы людей самых различных пластов и национальностей живут в трагическом круге противоречий, в той или иной мере аналогичных моим.
Ознакомиться с одним конкретным случаем, как мой, для некоторых из них может оказаться даже полезным.
В жизни каждого христианина духовный рост принимает специфический, свойственный только данному лицу ритм или последовательность. Но в основе всего лежит тот же самый Дух (1Кор. 12:4-11 Мф. 5:48
Духовная жизнь христианина носит исключительно динамический характер. Она никогда не статична: неисчислимо изобильна в своих манифестациях. С одной стороны – это является ее богатством, с другой – показателем еще не достигнутого нами совершенства: в жизни Самого Божества Святой Троицы – моменты динамический и статический сливаются в непостижимое для нас единство. И в этом «единстве» заключена истинная непоколебимость, обетованная всем, принесшим подлинное покаяние.
Бытие нашего мира приближается к моменту, когда все «мы изменимся… в мгновение ока»; когда «воспламененные небеса разрушатся и разгоревшиеся стихии растают», когда колеблемое преложится в непоколебимое (1Кор. 15:51-52 2Пет. 3:12 Євр. 12:26-28 Об. 21:1 вечный покой .
Благословение знать путь В начале моей жизни на Афоне, помню, я просил одного пустынника говорить мне о молитве. Усмотрев в моей просьбе желание услышать о великой молитве, он ответил: «Будем говорить о том, что в пределах нашей меры; беседа о том, что выше нас, может вмениться в празднословие». Устыдился я от его слова, но все же осмелился спросить: «Действительно я желаю узнать о более совершенном; о том, что превосходит мою меру. Но это не потому, что я притязаю на высшее меня; но потому, что мне представляется необходимым как-то узреть путеводящую звезду, чтобы проверять себя, на верном ли я пути. В древности мореплаватели ориентировались по невероятно далекой звезде; так я хотел бы иметь в духе видение истинного критерия, пусть чрезвычайно высокого, чтобы не успокоился на том малом, что до сего часа познал». Святой муж согласился со мною, что так мыслить не только допустимо, но и должно.
Я всегда терзался сознанием великой нужды разуметь:
Зачем я рожден в этот мир?.. Куда все мы, люди, идем?.. Что нам достижимо?.. Где наш «конец»? Не знать всего этого – нестерпимый кошмар, нескончаемая мука. Предмет искания – велик. Но при одной мысли о полной недосягаемости Искомого я терял всякое вдохновение, и отчаяние охватывало душу мою: лучше бы мне не родиться. Спокойный внешне, я метался внутренне. Я не избежал хождения по чуждым христианину путям. Но все было – мрак. Возросши, я встретился со Христом, Который сказал: “Дерзайте, Я победил мир» (Ін. 16:33 Мф. 11:12 Ін. 16:32 Мф. 27:46
Скоро открылась необычность Христова учения. С одной стороны, я до боли сознаю мое ничтожество; с другой – стремлюсь к Безначальному. Молитва к Нему неуклонно держит дух пред Лицом Абсолюта, не отвлеченного философского порядка, как это было раньше для меня, а Живого и Личного. Открывается Христос, сошедший в глубины ада и затем восшедший на небеса, сидящий «одесную Отца», носящий в себе всю полноту Бытия. И Он – наш Путь.
«Блаженны мы, Израиль, что мы знаем, что благоугодно Богу. Дерзай народ мой…» (Вар. 4:4-5 Ін. 17:21-23
Именно так свидетельствует и сам Господь: «Блаженны очи ваши, что видят, и уши ваши, что слышат. Истинно говорю вам: многие пророки и праведники вожделели видеть, что вы видите, и не видели, и слышать, что вы слышите, и не слышали» (Мф. 13:16-17 1Пет. 1:12 Еф.3 ; Євр. 11:39-40,12:22-24
Естественно нам влечение к Высшему благу, но шествие к нему начинается нашим нисхождением в преисподнюю. Покаявшийся Апостол Павел говорит о Христе: «восшел» – что означает, как не то, что Он и нисходил прежде в преисподние места земли? Нисшедший, Он же есть и восшедший превыше всех небес, «дабы наполнить все» (Еф.4:9–10 ). И именно сие является нашим путем после падения.
В нашем сознании мы нисходим во ад, потому что с того момента, как нам открывается образ предвечного Человека, мы острее переживаем глубину нашего омрачения. Великая скорбь поражает все наше существо. Вневременные страдания духа превосходят всякую физическую болезнь. В молитве последнего напряжения ищется помощь Свыше. Рабы страстей, оторванные от Бога, взываем из глубины: «Прииди и исцели меня от одержащей меня смерти… Прииди и изгони из меня всякую злобу… Прииди и Сам ты совершай во мне благоугодное Тебе: ибо я бессилен сделать что бы то ни было доброе: я пленник ненавистной мне тьмы».
Гордость есть и злоба, и тьма. В ней корень всех грехов. Господь начал Свою проповедь на Земле призывом к покаянию. Греческое слово: μετάνοια значит – радикальное изменение нашего умного подхода ко всей жизни, переход от старого миро-видения к видению в «обратной» иконографической перспективе: чрез смирение восход к Всевышнему; ибо чрез гордость мы ниспали во тьму кромешную. Так начинается наше покаяние, которому нет конца на Земле: конец – в совершенном уподоблении Христу-Богу, вознесшемуся ко Отцу; в совершенном богоподобном смирении – завершение нашего обожения.
Когда Бог влечет нас, тогда молитва горестного покаяния становится всепоглощающею. В уме и сердце нет ничего, кроме жгучей жажды обрести Святого святых Господа. И неожиданно совершается чудо: приходит то, о чем не думал, о чем не слышал, что и на сердце не приходило: в бездну нашей тьмы проникает луч несозданного Солнца (1Кор. 2:9
Дух жадно тянется к любви Отчей. Наш психосоматический состав включается в эту молитву, но может последовать за ней только до известного, доступного ему предела. Когда жажда приблизиться к Богу пожигает наше сердце, тогда молитва очищается от всего постороннего и сосредоточенно устремляется к искомому Господу. При этом мы можем утерять ощущение нашего тела и окружающего нас мира вещей. Не могу сказать, как это происходит, но знаю, что не всем было дано перешагнуть этот порог. Многие, достигнув сию грань, приходят в страх и отступают. Некоторые же, увлеченные ходом молитвы, не замечают ничего, и недоведомым им образом бывают «восхищены» в иную сферу бытия, забыв Землю. Рука Божия совершает это с такой осторожностью, что человек вовсе не улавливает самого момента, подобно тому как это бывает при нормальном засыпании. Лишь по возвращении в обычное мироощущение догадывается он, что дух его исходил из обычной формы нашего существования и соединялся с Богом. После сего события все вещи Земли воспринимаются в их преходящей хрупкости. Душа же осознает смысл своего бытия в том, чтобы быть с Богом, в Нем, в Его вечности.
Читал я об одном несчастном случае на авиационном заводе. Один инженер испытывал работу одного реактивного мотора. Двигаясь кругом пущенной машины, он, по неосторожности, попал в поток воздуха, который захватил его и, оторвав от земли, понес в направлении мощного двигателя. Ассистент инженера, увидев эту сцену, немедленно остановил мотор. Подбежав к упавшему на пол коллеге, он нашел его мертвым.
Ищущий молитву тоже может быть захвачен ее стремлением и оказаться вырванным из этого мира. Возвратившись, он также бывает «мертв» для страстных интересов и материальных стяжаний: он не будет искать никакой карьеры; он не слишком печалится, будучи отвергаем, и не гордится хвалимый; он забывает о прошлом, не прилепляется к настоящему, не заботится о земном будущем. Новая жизнь, исполненная Света, открылась ему и в нем; детские развлечения, занимающие огромное число людей, перестают интересовать его. И если мы о качестве жизни будем судить не по количеству приятных психофизических ощущений, но по объему наших познаний о космических реальностях и прежде всего – о Первой и Последней Истине, то поймем, что скрыто за словами Христа: «Мой мир Я даю вам», сказанными Апостолам всего лишь за несколько часов пред Его смертью на кресте. Сущность Христова мира – в совершенном знании Отца. Так же и с нами: если мы знаем Вечную Истину, лежащую в основе всего бытия, то все наши тревоги будут затрагивать только периферию нашей жизни, внутри же нас будет царствовать мир Христов. Никакое временное благополучие не может дать нам подлинного мира, если мы пребываем в неведении о Начале всех начал.
Редкие души обладают достаточным мужеством, чтобы сойти с утоптанной тропы широких масс и жить по заповедям Христа в этом падшем мире. Из несомненной веры в Божество Иисуса естественно рождается духовное мужество. Следование Господу некоторых довело до края неожиданно разверзшейся пред ними бездны без возможности отступления. Однако всем нам необходимо перейти, перенестись чрез нее (бездну), чтобы достигнуть Божественную вечность. Но что, в сущности, имею я в своем уме? Глубокую яму неведения, – тугу безнадежности осужденных на смерть, – власть над ними тьмы века сего (1Тим. 1:13-14 Бут. 2:17 Лк. 22:53 Ін. 14:30
«Вы слышали что сказано древним: не убий… А Я говорю вам, что всякий, гневающийся на брата своего напрасно, подлежит суду… Вы слышали, что сказано древним: не прелюбодействуй. А Я говорю вам, что всякий, кто смотрит на женщину с вожделением, уже прелюбодействовал с нею в сердце своем…, А Я говорю вам не клянись вовсе…, А Я говорю вам: не противься злому… Вы слышали, что сказано: люби ближнего своего и ненавидь врага своего. А Я говорю вам: любите врагов ваших, благословляйте проклинающих вас, благотворите ненавидящим вас, и молитесь за обижающих вас и гонящих вас» (Мф. 5:21-44 Мф. 5:19-20
Был на мне страх нарушить заповеди Господни и таким образом погибнуть. В те годы, тяжкие, но благословенные, «жить» по заповедям евангельским во мне принимало образ хождения по канату, натянутому через бездну, связующему два конца ее. Скоро это преложилось в видение распятых рук Христа, собирающих во-едино расходящиеся горизонтали мира: разделенные враждою народы. Все безмерно превосходило меня, и я бывал «распят» учением Христа. В ответ на отчаянную молитву мне предстало висящее на кресте тело Господа подобным чудному мосту между Небом и Землею. Путь христианина – распятие: «если кто хочет идти за Мною, отвергнись себя; возьми крест свой и следуй за Мною» (Лк. 9:23
Невозможно рассказать словами о страшной привилегии шествия по таинственному канату. Подобно тому, как те, что ушли от нас в иной мир, не пытаются своими явлениями поведать пребывающим во плоти о том величии, что раскрывается пред ними в новом плане.
Соединив в Себе и Бога, и человека, Господь зовет нас следовать за Ним. На этом высоком пути дух наш, преодолев влекущие долу страсти, созерцает дотоле недоведомые, невообразимые реальности Божественной сферы Бытия. Подобно тому, как тяжелое тело, выброшенное из пределов земного притяжения, попадает в условия «небесной механики» и движется с невозможной на Земле быстротой, так и дух наш вступает в бесконечность «умного» пространства, пронизанного Светом, свидетельствующим о безначальной Истине, и о нашем бессмертии. Уму тогда даются созерцания исключительные по глубине и объему.
Прикосновение любви Божией к сердцу – первый шаг на берегу небесного конца бездны и новое, Свыше рождение в вечности. Эта любовь воспринимается как Истина, как Свет, как Царство. Мысль о смерти, о врагах, о земном выпадает из сознания, и в свободе от сих дух живет иную форму бытия.
По возврате в обычное мироощущение, душа бывает в печали об утерянном: она предпочла бы не возвращаться, хотя и не совсем отошло чувство любви Божией.
Христос даровал нам все: Он открыл нам величайшую тайну «Святой Троицы», Он «показал нам Отца» (Ін. 14:8-9 Ін. 10:8 Мф. 10:36
Чрез жизнь по заповедям Евангелия мы постепенно, правда – в болезненном процессе, но получаем разрешение многих извечных проблем человечества. Не удивляйтесь, это действительно так: в Нем спасение каждой отдельной личности, – в Нем спасение объединенных о Имени Его групп, и также целых народов и всего мира (Ін. 4:42 Мф. 12:21 Ін. 15:10 Ін. 15:11 Лк. 23:43
Всякая любовь проходит чрез испытания, и истинная дружба познается в беде. Когда любовь – крепче смерти, тогда она совершенна. После такой «пробы», необходимой для всех нас без исключения, любовь чрез смерть в земном плане побеждает смерть в вечности и делает человека способным к «царству непоколебимому» (Євр. 12:28
Подвиг христианина в начале сосредотачивается внутри самого себя; но в своем завершении он становится молитвою за весь мир, за всего Адама. Первое движение любви идет к Богу; второе – к ближнему. Как к Богу Отцу любовь воплощенного Сына достигла своей абсолютности, так и к человеку Его любовь идет “до конца” (Ін. 15:10-15,13:1
Заповеди Христа по существу своему суть самооткровение Бога. Выраженные в земных словах, они кажутся нам релятивными, но того, кто соблюдает их должным образом, они поставляют на грань между относительным и безусловным, конечным и беспредельным, детерминированным и самовластным. Следование сим не-насильственным повелениям далеко превосходит наши тварные силы. Необходимо, чтобы Сам Он, открывшийся нам Вседержитель, Своим действенным вселением внутрь нас возносил нас в свойственную Ему сферу безотносительного, никем и ничем не обусловленного Бытия: «Я есмь лоза, а вы ветви; кто пребывает во Мне, и Я в нем, тот приносит много плода; ибо без Меня не можете делать ничего» (Ін. 15:5 Мф. 28:18
Божественное происхождение евангельских предписаний обнаруживается еще и из того, что хранящие их, не зависимо от уровня их внешней культуры, воспринимают Безначального в сердца свои: «славлю Тебя, Отче, Господи неба и земли, что Ты… открыл [сие] младенцам» (Лк. 10:21 Ін. 17:3
Кто познал Отца, который на небесах, в том уже пребывает вечная жизнь: «…радуйтесь тому, что имена ваши написаны на небесах.» (Лк. 10:20
Жить по-христиански невозможно; по-христиански можно только умирать, но смертью в земной форме нашего существования. Однако и это умирание не-легко, не-просто: оно есть те «тесны врата», тот “узок путь”, которые ведут в жизнь, но которые лишь немногие находят (Мф. 7:13-14
Благовестие Христа невероятно превосходит все, что знает Земля. Как исцелить ту страшную болезнь, которою заразил враг человека на заре его явления в мир (Бут. 3:1-6
«Не обратил ли Бог мудрость мира сего в безумие? Ибо когда мир своею мудростью не познал Бога в премудрости Божией (явленной в творении), то благо-угодно было Богу юродством проповеди спасти верующих. Ибо и Иудеи требуют чудес, и Эллины ищут мудрости; а мы проповедуем Христа распятого, для Иудеев соблазн, а для Эллинов безумие, для самих же призванных… Христа, Божию силу и Божию премудрость. Потому что немудрое Божие премудрее человеков, и немощное Божие сильнее человеков… Мудрость мы проповедуем между совершенными, но мудрость не века сего… но проповедуем премудрость Божию, тайную, сокровенную, которую предназначил Бог прежде веков к славе нашей, которой никто из властей века сего не познал… Нам Бог открыл сие Духом Своим… мы приняли… Духа от Бога, дабы знать дарованное нам от Бога» (1Кор. 1:17-25,2:6-12
Мы малодушествуем, но Христос говорит нам: «Дерзайте: Я победил мир» (Ін. 16:33 Рим. 7:23
«Отче… слова, которые Ты дал Мне… и славу, которую Ты дал Мне, Я дал им… Отче, которых Ты дал Мне, хочу, чтобы там, где Я, и они были со Мною, да видят славу Мою, которую Ты дал Мне, потому что возлюбил Меня прежде основания мира» (Ін. 17:8,24
Чтобы созерцать эту славу, необходимо и самому быть в этой славе. Чтобы понимать хотя бы отчасти: «Кто есть Сей?» (Мф. 21:10 1Кор. 2:14 2 учения Его, как на скале (Мф. 7:24-29
Христос сказал: «никто не знает Сына, кроме Отца; и Отца никто не знает, кроме Сына, и кому Сын хочет открыть» (Мф. 11:27 Ін. 6:44,14:6
Человек воистину великая тайна. Создаваемый из ничтожества, он возводится к полноте нетварного Бытия. Бог так возлюбил человека, что отдается ему без меры, без границ. Как Бог превосходит все, что есть в космической реальности, так и человек, обоженный чрез вселение в него Духа Святого, драгоценнее всех галактик. Именно это сознание свойственно христианину, и вне сего он не может поступать «достойно звания, в котором призван» (Еф.4:1 ).
Не есть ли подобное дерзание неумеренная гордость? Конечно, нет, если мы будем следовать примеру Христа: «Я дал вам пример, чтобы и вы делали то же, что Я сделал вам» (Ін. 13:15 1Кор. 11:1
В 16-й главе Евангелия от Матфея находим целостное учение об этом.
«…Иисус спрашивал учеников Своих: за кого люди почитают Меня, Сына Человеческого? Они сказали: одни за Иоанна Крестителя, другие за Илию, а иные за Иеремию или одного из пророков. Он говорит им: а вы за кого почитаете Меня? Симон же Петр, отвечая, сказал: «Ты – Христос, сын Бога Живого.» Тогда Иисус сказал ему в ответ: блажен ты, Симон, сын Ионин; потому что не плоть и кровь открыли тебе это, но Отец Мой, сущий на небесах. И Я говорю тебе: ты – Петр, и на сем камне Я создам Церковь Мою, и врата ада не одолеют ее. И дам тебе ключи Царства Небесного; и что свяжешь не земле, то будет связано на небесах; и что разрешишь на земле, то будет разрешено на небесах, Тогда (Иисус) запретил ученикам Своим, чтобы никому не сказывали, что Он есть Иисус Христос. С того времени Иисус начал открывать ученикам Своим, что «Ему должно» идти в Иерусалим и «много пострадать» от старейшин и первосвященников и книжников, и быть убиту, и в третий день воскреснуть. И, отозвав Его, Петр» [еще не познавший тайны путей спасения нашего] «начал прекословить Ему: будь милостив к Себе, Господи! да не будет этого с Тобою! Он же, обратившись, сказал Петру: отойди от Меня, сатана; ты Мне соблазн, потому что думаешь не о том, что Божие, но что человеческое. Тогда Иисус сказал ученикам Своим: если кто хочет идти за Мною, отвергнись себя, и возьми крест свой, и следуй за Мною; ибо кто хочет душу свою спасти [сберечь], тот потеряет [погубит] ее; а кто погубит душу свою ради Меня, тот обретет ее. Какая польза человеку, если он приобретет весь мир, а душе своей повредит? Или какой выкуп даст человек за душу свою? Ибо приидет Сын Человеческий во славе Отца Своего с Ангелами Своими, и тогда воздаст каждому по делам его. Истинно говорю вам: есть некоторые из стоящих здесь, которые не вкусят смерти, как уже увидят Сына Человеческого, грядущего в Царствии Своем» (Мф. 16:13-28
В этом евангельском отрезке нам даны самые существенные моменты откровения о «тесных вратах и узком пути, ведущих в жизнь». Когда многие из народа стали почитать Христа великим пророком, а Апостолы и «Сыном Бога Живого», тогда Он «начал открывать ученикам» о предстоящих Ему страданиях и смерти. На «человеческое» чувство Петра Господь дал решительный ответ: «отойди от Меня», и продолжил учение о необходимости креста для всех последователей Его; доходит при этом до крайних идей: чтобы спасти душу для вечности в Царстве, нужно погубить ее в плане земных интересов. Достоинство души настолько велико, если ценою приобретения всего мира, будет причинен ей вред в плане Божием, то и все блага Земли не покроют понесенного духовного «ущерба». Свою Церковь, необоримую адом, Он строит на исповедании Его Божества. Если отнять от Него полноту Божественности, то и ни Церковь, и никто вообще не может победить ни мира, ни преисподнего ада.
И опять мы слышим слова о Его безначальном величии и власти, которые будут явлены некоторым из стоявших в тот час там. Последнее совершилось на Фаворе, где Христос молился о Своем «исходе» на суд и смерть (Лк. 9:31
За короткий срок и Слава беспредельная, и схождение во ад. И «это есть путь для христиан»: они себя осуждают на муки, а в ответ воспринимают дар милосердия Отчего, для которого нет адекватных эпитетов. Так в богатстве своем “избыток” принесенной нам жизни Христом (Ін. 10:10 Мф. 7:14
Дары Отца превосходят нашу меру понести их. Когда неисчетная сила исходит на человека, тогда, возможно, приступит к нему тот, кто пал в пароксизме своей гордости. Как избежать нам падения сего? Опять и в этом учит нас пример Христа, искушаемого в пустыни. Мы же вспоминаем еще и слова Его: «И ты, Капернаум, до неба вознесшийся, до ада низвергнешься» (Мф. 11:23
Чтобы яснее нарисовать картину нашего христианского пути, подобно Отцам прибегнем к методу аналогий. Когда мы смотрим на вековое дерево, высоко к облакам возносящее свою крону, то мы знаем, что сила корней его, идущих в глубину, должна соответствовать массиву дерева. Если бы корни не проникали бы в темные недра земли, быть может, настолько же глубоко, насколько возвышена крона; если бы масса корней и крепость их не были соответственными объему и весу видимой части дерева, то не могли бы они ни кормить дерево, ни удержать его стоящим: и малый ветер повалил бы его. Так и в духовной жизни человека. Если мы сознаем величие призвания нашего во Христе, т.е. нашего избрания в предвечном Совете Божием для усыновления, и это прежде создания мира, то отсюда мы не возносимся в гордости, но действительно смиряемся. Движение вниз, во тьму кромешную, необходимо всем нам, чтобы устоять в подлинно христианском духе. Выражается оно в постоянной памяти о нашем изначальном ничтожестве, чрез самое жестокое осуждение себя за все. И чем глубже нисходит человек в своем самоосуждении, тем более возносит его Бог. «Глаголю вам… всяк возносяйся – смирится, смиряяй же себе – вознесется» (Лк. 18:14
Весьма многие, не познавшие опытом благотворных действий молитвы, не знают, что чрез нее (молитву) духу человека раскрывается мир неописуемого величия: и мрачные глубины ада, и светоносные сферы небес. Без веры в воскресение едва ли не всякое страдание становится тупым: лишенным смысла; оно способно укрощать строптивую душу, но не излечивает ее от скрытой на дне души гордости; оно обогащает опыт жизненный, но без молитвы не возносит душу к бесстрастию; постепенно убивает и тело, и сердце, и ум, без того, чтобы они усовершенствовались в познании Бога. Когда же прикоснется к душе Свет вышнего мира, тогда все изменяется: замирают земные страсти, и дух восходит к созерцанию Вечного. Одаренный сим благословением, человек всякое земное положение (социальное, материальное и даже научное) воспринимает как «временный аксессуар», и вовсе не заботится о своей земной карьере. И если удерживается в смиренном о себе познании, то будет дано ему еще большее познание о тайнах будущего века.
Соединясь чрез молитву со Христом, человек внутренно, в сердце и уме, получает извещение, что в вечности все содержание богочеловеческого бытия дастся ему в неотъемлемое достояние. В силу сего всякое доброе дело, осуществленное кем бы то ни было, уже отсюда начинает радовать его радостью об общем спасении (Лк. 15:31-32
Победа над адом имеет два периода: первый – преодоление его тьмы внутри нас самих; второй – есть свойственная Божеству сострадательная любовь ко всей твари. Да, сия любовь наполняет весь тварный мир, и Духом Святым она сообщается спасенным людям. Вечность – не имеет «протяжения», но содержит в себе все протяженности веков; вечность беспространственно включает в себя все просторы мироздания.
Наш земной опыт не достигает абсолютной полноты. Но это не умаляет его достоверности. Ап. Павел так говорит о сем святом событии: «Любовь никогда не перестает, хотя и пророчества прекратятся, и языки умолкнут, и знание упразднится; когда же настанет совершенное, тогда то, что отчасти, прекратится… Теперь мы видим как бы сквозь (тусклое) стекло, гадательно, тогда же лицом к лицу; теперь знаю я отчасти, а тогда познаю (совершенно), подобно тому, как я познан (Богом). А теперь пребывают сии три: вера – как начало любви; надежда – как ее созрение; любовь – в ее совершенстве. И любовь из них больше» (1Кор. 13:8-13
Знание пути сохраняет нас живыми даже во аде, но это не делает наши страдания «воображаемыми»: мы мучительно живем убийственный мрак страстей, свойственный всем наследникам Адама падшего; но не становимся жертвами адского пламени: «Держи ум свой во аде – и не отчаивайся». Не должно чрезмерно пугаться этого погружения во тьму, так как вне сего, после падения, недостижима полнота познания.
Как бы не преуспевал человек в той или иной научной области, он никогда не должен забывать «элементарных», т.е. основных положений своей науки; так и мы, пока в сем теле, твердо держимся того метода, которому научены и Отцами нашими, и действием в нас Духа Божия: несвободные от следов действующего в нас закона греховного, мы с гневом, с ненавистью к самим себе осуждаем себя на сгорание во тьме кромешной; ибо нет иного огня, который угасил бы в нас действие страстей. И что же? Когда горестная молитва обжигает наше нутро, и сердце изнемогает в своем терпении, тогда неожиданно приходит прохлада небесного утешения. Когда ощущение нашей тленности погружает дух наш в безнадежность, тогда вдруг нисходит на нас новая сила Свыше и облекает нас в нетление (1Кор. 15:54
Как объяснить сии контрасты? Почему наше гневное самоосуждение оправдывает нас пред Богом? Не потому ли, что в этом сознании всеподавляющей силы одержащего нас греха есть подлинная бытийная правда? Такое покаяние, идущее к истокам всемирной трагедии, (Бут. 3
Как удивительны пути Божии! Сам человек не может их изобрести, но Дух, исходящий от Бога, Своим явлением освещает пред нами сей чудный доступ к вечному спасению.
«Когда же приидет Утешитель, которого я пошлю вам от Отца, Дух Истины, который от Отца исходит; Он будет свидетельствовать о Мне… Он… наставит вас на всякую истину» (Ін. 15:26,16:13
Невозможно не петь гимна Богу, когда выйдешь из пламени покаяния, которое незримо переплавило нас для нового образа бытия, попалив все, что тяготило нас, как нудное бремя. Как и кто будет описывать стояние в этом пламени? Как и кому можно предложить сей опыт? Пожелать всем и каждому восход к Божественному Бытию – естественно; но кто стерпит адские муки, избежав последнего отчаяния? Обращение на меня самого, осужденного на жизнь в страшном для истории Земли веке, склоняет мой ум к убеждению, что для очень многих современников, б.м., и нет иного пути.
Я уже не раз дерзал высказать мой опыт: молитва тотального покаяния пред Творцом нашим проходит чрез все духовные испытания, возможные для тварных «по образу Бога» существ. «Образ и подобие» человека Господу – ясно говорит, что каждый из нас может стать «господином» не иначе, как если победит, конечно не своей силой, но верой во Христа (1Ін. 5:4-5 Ін. 16:33 Йов. 1:7 Еф.6:12 ) есть тварный мир… нет такого места на Земле, ни во всем космосе, где бы возможно было избежать встречи с диаволом. И если сей последний контролирует не только нашу вселенную, но и весь прочий мир, как «князь мира сего», то где бы мы ни оказались «местно» или духовно, он придет нас испытывать. Блаженный Старец Силуан при беседе о сем предмете сказал: «Ум с умом борется… наш ум – с умом врага…». Даже ко Христу, бывшему в пустыне, он приступил, искушая Его (Мф. 4:1-11 Лк. 4:4-14 Ін. 14:30
Если не перечислять всех форм выпадающих на долю подвижника Христова мучений, что впрочем и невозможно, а только привести некоторые из борений с «умом врага», то не без страха остановлюсь на немногих из них. В десятой главе книги о Старце Силуане я написал следующее:
«Человеку с Богом не всегда легко. В период отнятия благодати, который обычно весьма продолжителен, Бог иногда может представляться душе беспощадным мучителем. Не достигая милости Божией, несмотря на предельно доступный для него подвиг и труд, человек страдает настолько тяжко, что если бы было возможно, отказался бы вообще от всякого бытия…
В чем же его страдания? Ответить на этот вопрос – задача нелегкая.
Испытав Бога, познав жизнь во свете Лица Его, душа уже ни в чем в мире не находит себе ни покоя, ни удовлетворения, и не на чем не может остановиться; и вместе, все, кроме Бога, окружает ее. Все, что познала она как зло, как тьму, всякое демоническое действие обуревает ее; и мучительство страстей временами доходит до последнего напряжения; а Бог словно отвратился от человека и не внимает никаким призывам его. Как самое беспомощное существо повисает он над страшною бездною, и кричит к Богу о помощи, но все крики остаются не услышанными. Богу как бы безразлично до всех его страданий… Душа осознает правду суда Божия, но страдания ее от этого не умаляются. Не воображением, но действительно погружаясь в сень смертную и не обретая с собою Бога, которого зовет день и ночь, душа страдает невыносимо. (Такие дни богооставленности особенно избирает враг). Встает вопрос: зачем же все это?..
Во время самого испытания душа не может воспринять его как проявление милосердия Божия; как «доверие» Бога к ней, как желание Бога приобщить человека святости и полноте бытия в Себе. Душа знает только одно: Бог оставил ее после того, как явил ей Свой Свет, и тем безмерно умножил ее страдания. И когда обессиленная вконец, она не видит Бога, склоняющегося к ней Своим милосердием, тогда приходят «такие мысли и чувства, о которых хранится молчание».
Вот, предо мною труд: довериться ли зрелости наших современников и говорить с ними, как с жаждущими подлинного слова о совершенстве, или пощадить их младенческую немощь? Прошу всякого читателя этих страниц молиться за меня, чтобы не принести вместо пользы вред каким-либо душам.
Враг в подобных случаях возбуждает душу до бунта против Бога. Он, враг, имеет со времени падения власть проникать в самую глубину нашу, и там начинает обвинять Бога во всех терзаниях мира, ибо «Он» создал его, сей мир. Непонимание становится подобным тюремным оковам; и сердце, и ум возмущаются. Искуситель пытается толкнуть человека на крайности: делать все противное Богу.
Остановлюсь на этом. Некоторые из вражеских действий можно уподобить едким жидкостям на слизистую оболочку; другие – пронизывающему холодному или жгучему ветру; по временам, однако, мы бываем как бы защищены от всех ветров, и из нашего убежища видим лишь гонимые тучи, качающиеся ветви дерев, и это дает нам возможность заключить, что ветры проходят, что они сильны, но все же не достигают нас. Мы тогда как свободные наблюдатели следим за мыслями, которые носятся в атмосфере, нас окружающей; но они не имеют власти над нами. И так бывает только с теми, которые познали действие благодати; внутри которых заброшено божественное семя. А не-опытные похожи на профанов, которые пришли в выставочный зал или музей и не знают, какое произведение носит на себе печать высшего гения и какое посредственно и недостойно внимания. Часто их предпочтение на стороне последних ничтожеств.
«Наша брань против начальств, против властей, против мироправителей тьмы века сего, против духов злобы поднебесных» (Еф.6:12 ). Все сии духи «злобы поднебесной» стремительно атакуют смягченное покаянием сердце и пробужденный стоянием пред Богом ум. Они, сии духи, нагло проникают внутрь нас и действуют там таким образом, что у нас создается впечатление, что принесенные нам врагами мысли и чувства свойственны нам самим. Действительно, после падения мы носим в себе некоторые созвучия демоническим внушениям. В силу сего порыв покаяния достигает такой силы, что дух наш исходит из форм мира сего в умную беспредельность, и «там» единый пред Единым предстоит в своей наготе, без слов получая познание о характере падения нашего и о вечности Божией.
Павел, бывший гонитель Церкви и убийца верующих, имел в чем каяться. Полагаю, не безответственно, что исход или экстаз его совершился в броске отчаянного покаяния. Сам он так пишет о сем событии: «Знаю человека во Христе, который… в теле ли, не знаю, вне ли тела, не знаю, Бог знает, восхищен был до третьего неба… в рай, и слышал неизреченные слова, которых человеку нельзя пересказать» (2Кор. 12:2,4 Рим. 8:35-39
Нетрудно понять, что Павел бывал в огне таких испытаний, которые вылились в приведенных словах его. В книге о Старце Силуане я, на основании опыта современных аскетов, приложил некоторые пояснения к словам великого Апостола. Я написал:
«От любви Божией отрывают подвижника протесты рассудка… не могущего вместить или принять закон Христова Духа, который рассудку представляется “безумием” (1Кор. 2:14
От любви Божией будут отрывать подвижника: иногда желание жизни, иногда страх смерти; иногда позывы к услаждениям, иногда болезни или голод, или гонения и другие страдания; иногда высота или свет каких-то иных откровений; иногда глубина и великолепие иных постижений; иногда величие каких-то иных обладаний, или широта каких-то иных возможностей; иногда видение ангелов и других небесных существ, иногда насилия страшных темных сил.
С большим основанием можно утверждать, что на пути к стяжанию Божией вечности христианин встретит весь ряд возможных искушений и испытаний, так что… все пути человеческие ведомы будут христианину, в то время, как его пути скрыты от чуждых взоров» (1Кор. 2:15-16
Я знаю, что я ничто. Но при всем моем ничтожестве моя боль, мое страдание не кажутся мне недостойными внимания. И Господь, давший нам заповедь: «Смотрите, не презирайте ни одного из малых сих» (Мф. 18:10 Пс. 33:7
Бог непостижимо велик. Мы слышим и читаем слова о Его величии, но совсем иное жить его, это величие. Никто и ничто не может как бы то ни было умалить Его безначального Господства, но Сам Он умаляет Себя также в непостигаемой нами мере: в нашей хрупкой плоти он достиг абсолютности. Теперь я знаю по опыту моей жизни: Он жаждет нашего совершенства. Попуская нам тяжкую брань с врагом и с нами самими в нашем падении, Он хочет увидеть нас победителями. Если мы не отступим от него даже в наиболее полном уничижении нашем от врагов, то Он непременно приходит. Побеждает – Он, а не мы. Но победа будет приписана нам, потому что мы страдали.
Нет в природе абсолютно идентичных повторений. Тем более нет их и в бытии разумных существ. Каждый человек имеет сердце, созданное Богом “на едине” (Пс. 32:15 Об. 2:17 Ін. 17:11,21-22
Если эти данные Откровения верны, то явится понятным и то положение, что нет и не может быть единой для всех системы, программы или последовательности возрастания. Но это не значит, что нигде нет и общих основ. Так наблюдается одно почти неизменно повторяющееся явление в порядке духовной жизни нашей; не в деталях, но в принципе, а именно: при своем обращении к Богу человек получает благодать, которая сопутствует ему, просвещает его, научая многим тайнам сокровенной в Боге жизни. Затем «неизбежно» благодать отойдет от него, во всяком случае в своей «ощутимой» силе, и Бог будет ждать ответа на излитый Им дар. Это испытание верности имеет двойной смысл: один – необходимый для нас – проявить нашу свободу и наш разум; воспитать и довести, если возможно, до совершенства дар свободы для самоопределения нашего в сфере вечности. Другой – дать Отцу нашему Небесному возможность «все», что Он имеет (Лк. 15:31 Ін. 14:23 Лк. 16:10-12
Итак, хотя и нет общих рецептов для жизни в Боге, но есть некоторые основные положения, которые мы должны иметь в нашем сознании, чтобы путь наш мы совершали с разумом, – чтобы не стали мы жертвою неведения путей спасения.
«Боже, Спасителю наш, не скрой от меня тайны путей спасения Твоего».
Для христианина, как мы его понимаем, путь к Отцу лежит только чрез Сына. «Все, что имеет Отец, есть Мое» (Ін. 16:15 Ін. 14:9 Ін. 15:23 Ін. 3:36
Духом Святым, от Отца исходящим и в Сыне почивающим, познается Сын в Его (Сына) Божестве и в воспринятом им человечестве. В том же Духе – живем мы Отца.
Каждое слово Христа есть не подлежащая людскому суждению истина. Повсюду мы имеем свидетельство об Его, Сына и Слова Отчего, единственности. И Сам Он подчеркивает сие категорическим образом: «Все, сколько их ни приходило предо Мною, суть воры и разбойники» (Ін. 10:8 3 ; «и многих прельстят… тогда, если кто скажет вам: вот, здесь Христос, или там; не верьте. Ибо восстанут лжехристы и лжепророки, и дадут знамения и чудеса, чтобы прельстить, если возможно, и избранных. Вот, Я наперед сказал вам. Итак, если скажут вам: вот, Он в пустыне, не выходите; вот, Он в потаенных комнатах, не верьте. Ибо как молния исходит от востока и видна бывает даже и до запада, так будет пришествие Сына Человеческого» (Мф. 24:4-5,23-27 Мф. 23:8
История знает о многих попытках поставить Христа в один ряд с другими учителями, пророками и основателями религий; таковые попытки умножились в наши дни; приходится ожидать и в будущем. Все они сходятся в одном: отказе принять изначальное Божество Христа и следовательно признать Его абсолютный авторитет, как это сделал Первый Вселенский Собор (325).
Свет безначальный сообщен нам чрез воплощение Отчего Логоса. Там, где отвергнута «великая благочестия тайна» (1Тим. 3:16 Еф.5:30 ). В общении слова Его – наш тварный ум сливается с предвечным Божественным Умом. И вместе с тем: «Бога никто никогда не видел» (1Ін. 4:12 1Тим. 6:15-16
Бога, который в существе Своем превыше всякого понятия, всякого имени или образа, Церковь Христова знает в своем вековом опыте. И Отцы наши, чрез опыт крайней для человека возможности, сделались причастниками сего познания, оставленного ими нам в наследие драгоценное, неотъемлемое (Лк. 10:42 Мф. 11:27
Наш путь к познанию Бога лежит не через книгу, но через веру слову Христа; вера сия низводит ум наш в сердце, объятое пламенем любви ко Христу. Мы нисходим в бездонность сего океана, которым является сердце человека. Мы знаем труд сего погружения: оно обусловлено тяжестью страданий. Там на дне рука Божия нежно обнимает нас и возносит на небо. Впрочем, и на небо подъем возможен, если на то имеется энергия боли любви.
В этой книге я часто говорю о «боли», и часто приходит мне боязнь, что не все корректно поймут этот аскетический термин. Та боль о которой я пишу, есть лейтмотив моей в Боге жизни. Я не могу о ней забыть. Она вовсе не похожа на физические или психические боли, хотя нередко захватывает и сей нижний план. Это есть боль любви Божией, которая вырывает молящегося из мира сего, возводя его в иной мир. Чем сильнее эта духовная боль, тем мощнее тяга к Богу; чем динамичнее наше погружение в глубины безбрежного океана страданий, тем вернее восход нашего духа на небо. Когда же он, дух, возведен в светоносную сферу небес, тогда боль прелагается в также невыносимую радость торжествующей любви. Опять то же по существу положение: крайнее страдание сливается воедино с предельной радостью. Именно это растяжение характерно кающемуся. Духом Святым он поставляется на непредвиденные рубежи, где ему сообщается некий зачаток Божественной универсальности. Присмотритесь ко Христу: как Он жил в условиях Земли после падения Адама. В Нем сочеталось Божественное могущество с немощной плотью. С нами происходит нечто подобное: «Все могу в укрепляющем меня Иисусе Христе» (Флп. 4:13
Духовные страдания – реальность невесомая и большинству незримая. Любовь Божия порождает внутри нас целую гамму различных мучений духа, о которых следует говорить как о вышеестественных, метафизических. Внешне такие страдальцы могут находиться в условиях не худших, чем таковые у других людей, но душа их не удовлетворяется никаким богатством, никакой роскошью, никакими привилегиями и властью, ни даже славою в мире сем. В своем влечении к Богу безначальному из тесноты настоящей данности страдает душа, ощутившая дыхание Духа Святого. Скорбь ее (души) острее, чем у матерей, плачущих над умершими детьми.
Первое слово Господа, по выходе Его из пустыни, было: «покайтесь, ибо приблизилось Царство Небесное» (Мф. 4:17 1Ін. 1:1 Мф. 13:45-46
Когда Дух Святой являет духу нашему во Свете несозданном Божию действительность, тогда душа нуждается найти мужество поверить данному видению: оно безмерно превосходит все, что мы знаем в обыденной жизни. Переживший сие состояние может как-то понять колебания Святой Девы Марии при благовестии Архангела Гавриила. И только тогда Ей были открыты и те страдания, с которыми связано Ее служение миру, – «Мария сказала: се, Раба Господня; да будет Мне по слову твоему. И отошел от Нее Ангел. Вставши же Мария во дни сии, с поспешностью пошла в нагорную страну, в город Иудин. И вошла в дом Захарии, и приветствовала Елисавету. Когда Елисавета услышала приветствие Марии, взыграл младенец во чреве ее, и Елисавета исполнилась Святого Духа, и воскликнула… «благословенна Ты между женами, и благословен плод чрева твоего! И откуда мне сие, что пришла Матерь Господа моего ко мне?.. Блаженна Уверовавшая, потому что совершится сказанное Ей от Господа». Получив такое подтверждение истинности данного Ей откровения, Мария сказала: «Величит душа Моя Господа; и возрадовался дух Мой о Боге, Спасителе Моем» (Лк. 1:38-47 Мф. 28:17 Лк. 2:35 Мф. 20:22 Деян.9:15–16 ).
Свет нетварный сначала открывает нам наше состояние, которое ужасно; и мы сходим в нашем сознании в преисподнюю нашего ада и видим себя в нашем уничижении, как мы есть. Но когда Свет приходит уже иным образом, во славе, тогда смирившаяся душа нуждается, чтобы Сам Бог взял ее в руки Свои и дал ей силу понести несказанный дар.
Грех начинается услаждением, а кончается трагической гибелью. Спасение от власти греха над нами начинается болезненным покаянием, но конец его – «благое торжество». Не раз я слышал от людей нашего времени: «готов принять религию, если она дает мне радость». Но они думают о радости с самого начала их веры, что не всегда возможно. И те же самые люди действительно понесут огромный труд, чтобы создать для себя базу в борьбе за насущный хлеб или за некоторые привилегии. Еще больший подвиг необходим для артистов, чтобы усовершиться в избранном ими роде искусства. Нередко даже всю свою жизнь поэты и живописцы, писатели и музыканты легко идут на всякие лишения из-за любви к искусству. Так и еще более с радостью терпят все те, кому дано было преимущественно прикоснуться к небесному пламени.
Возьмем учение Христа: «Блаженны нищие духом; ибо их есть Царство Небесное». Уже теперь блаженны они, или только в грядущем Царстве? «Блаженны алчущие и жаждущие правды… блаженны милостивые… чистые сердцем… миротворцы… блаженны изгнанные за правду… блаженны вы, когда поносят вас… злословят за Меня. Радуйтесь и веселитесь; ибо велика ваша награда на небесах…» (Мф. 5:3-12 Мк. 10:30 Лк. 18:29-30
Все, о чем говорит Господь, стяжевается многими страданиями ищущей Бога души, влекущейся к Нему силою любви. Сия любовь устремляет дух человека к Богу с такой властью, что в нем прекращают действовать многие, усвоенные ранее рефлексы и реакции. Дух человека предстоит как ум – Уму Первому, в совлечении всего видимого, преходящего. Это состояние у аскетов называется «чистою молитвою» . Человек при этом бывает вне земных категорий: он ни старый, ни молодой; ни эллин, ни иудей, ни скиф, ни варвар; ни царь и ни раб; ни богат, ни беден; ни ученый, ни неуч. Даже больше того: ни муж, ни жена. Он тогда «новая тварь» во Христе Иисусе (2Кор. 5:17 Гал. 6:15 Гал. 3:26-28
Когда покаяние христианина достигает наибольшего напряжения, тогда он вступает в битву с «князем мира сего» (Ін. 12:31,14:30,16:11 Мф. 24:4
Боль любви к Богу на краткие мгновения бывает похожа на боль сердца, пронзенного раскаленным железом. Но, – опять «но», сия боль срастворена с невыразимо сладостной и воистину всеобъемлющей любовью. Получается, что и боль, взятая только как таковая, и радость без боли – были бы смертельны для нашего психосоматического организма.
В моем конечном анализе, после десятков лет покаянной молитвы, я убедился, что было бы непоправимой ошибкой смешать описанную мною боль любви Христовой с явлениями патологического порядка. Страдания кающегося – не суть ни нервное расстройство, ни следствие неудовлетворенных страстей похоти, ни психологический конфликт, ни потеря разумного контроля; нет в них и какой-либо иной патологии. Совсем нет. Они, эти страдания, по природе своей принадлежат иному плану бытия. В некоторые начальные периоды они отражаются на всем человеке, т.е. и на душе его и теле, так что весь человек страдает; но духовные страдания по Богу не убивают человека, а оживотворяют. Этим путем человек препобеждает последствия падения, – освобождается от живущего в нем «закона греховного» (Рим. 7:23
Труден путь нашего возрождения, возврата в первозданное состояние. Но никак не оправдано никакое уклонение от сего подвига. Возьму для примера нашу эпоху с ее революционными движениями. Опыт, более чем полувековой, убедительно показал всему миру, насколько трудно и болезненно перейти от одного социального строя, несправедливого, созданного в условиях страшного падения человечества, к другому, тоже еще далекому от Божией Правды, кажущемуся все же менее жестоким. В этой страстной борьбе миллионы людей идут на всякий риск, вплоть до смерти. И все их «понимают». Возьмем этот пример, чтобы оправдать «риск» христианского аскета. Да, не просто, не легко преображается наша жизнь из тления в нетление, из временности в бессмертие.
Неизбежно одно из двух: или в погоне за психофизическими услаждениями и комфортом, удаляться от Бога, а следовательно умирать духовно; или в стремлении к сверх-природному образу бытия – умирать для мира сего. В этом «умирании» крест наш, наше распятие. Многие в усилиях добиться реализации представляющегося им идеала – гибнут, хотя речь идет лишь о временном торжестве. Христианин же, в обретенной им в Боге свободе своего бессмертного духа, готов страдать за осуществление высшей истины. В этом его, христианина, достоинство, подобного которому не встречается в природном мире.
«И произошла на небе война: Михаил и Ангелы его воевали против дракона, и дракон и ангелы его воевали против них, но не устояли, и не нашлось уже для них места на небе. И низвержен был великий дракон, древний змий, называемый диаволом и сатаною, обольщающий всю вселенную… И услышал я громкий голос, говорящий на небе: ныне настало спасение и сила и царство Бога нашего и власть Христа Его… Они победили его кровью Агнца и словом свидетельства своего, и не возлюбили души своей даже до смерти. Итак веселитесь, небеса и обитающие на них…» (Об. 12:7-12
Любить Бога до ненависти к себе – есть совершенство любви. «Нет больше той любви, как если кто положит душу свою за друзей своих» (Ін. 15:13 Ін. 13:1 Євр. 12:28
Чтобы стяжать сие царство, каждый должен помнить, что для всякого тварного «по образу Божию» духа предстоит перешагнуть «порог» страдания; страдания вольного ради святой любви. Без сего испытания нашей свободы мы сами не сможем осознать себя воистину свободными персонами. С другой стороны, чтобы пребыть вечно с Богом и в Боге, мы должны научиться свойственной Ему, Богу, любви. Открыл нам сию тайну – Христос, воплотившийся Логос Отца. Без Его примера никто и никогда не познал бы сего таинства. «Перешагнуть порог» – значит переродиться радикально, стать «новой тварью», получить дар Божественной вечности так, чтобы Божественная жизнь стала нашим неотъемлемым владением. Благодать изначальная так соединяется с нашей тварной природой, что сии два – становятся едино: и это есть обожение.
Благословение знать путь включает сказанное выше. Христианин, помнящий сие, перенесет «огненное искушение» (1Пет. 4:12
Резюмируя все вышесказанное, пытаюсь предложить сию воистину великую науку духа в немногих словах: побеждай всякое земное страдание погружаясь в большее страдание; «держи ум твой во аде» – осуди себя самого на ад, как недостойного Бога, но «не отчаивайся».
Сей подвиг приведет тебя к победе над миром (Ін. 16:33 Євр. 12:28
Какой предел сей науки на Земле? Он указан нам Христом, Который «смертию смерть попрал».
Да будет Имя Господне благословенно от ныне и до века. Аминь.
* * *
2 “на камне”
3 Христос – греч. слово, соответствует русскому: «Помазанник» евр: «Мессия»
Суммарное изложение жизни нашего духа Подлинно христианская жизнь протекает «в духе и истине» (Ін. 4:23 Лк. 2:40 2Кор. 3:6,17-18 Лк. 11:46
Много раз я прерывал работу, недовольный тем, что написал. Пытался выяснить причину этого явления и теперь, кажется, немного понимаю. Я поставил пред собой невыполнимую задачу: представить в книге то, что мне дано было пережить в течение десятилетий моего «ада покаяния». Ведомо, я не писатель. Вспоминая наиболее ясно уцелевшие в памяти события моей духовной жизни, я нередко бывал остановлен самой природой моего опыта. Думаю, что это не только моего опыта, но и всех других аскетов-писателей, древних и менее древних. Повторение в течение иногда длительного периода одного и того же, по существу, явления, едва ли не каждый раз оно слагалось в различных последованиях или из перемен в составе и содержании деталей: вступали новые элементы в мои состояния или выпадали другие, ранее бывшие. Создавалось разнообразие, предложить которое в книге, где требуется систематическая организация всего материала, невозможно. Перечитывая мои первые заметки для более обширной книги, я то и дело замечал, что на одной и той же странице дан сгусток из многих тем. Некоторые могли бы быть отнесены к нескольким главам, например: о Покаянии, о Молитве, о Созерцании, о Свете или о Персоне и подобное. Иногда получается так, что если бы я написал каждую из мыслей на отдельном листе бумаги, то после было бы почти возможно оперировать с ними, как с картами в игре: смешивать в различных сочетаниях: одна и та же мысль могла бы войти в десяток смежных проблем. Пусть это не покажется карикатурой. Духовная жизнь подобна живой воде: иногда это малый ручей; иногда река или слияние рек; в других случаях – это широкое море. То это музыка ручья, текущего между камней; то непрестанно вибрирующее, но все же спокойное течение могучей реки; то круговороты водные при слиянии двух стремительных горных потоков; то зеркальная поверхность вод, отражающих солнце и синее небо; подчас же, на великих пространствах глубоких морей тяжкие бури, после которых наступает величественная тишина в молчании лунной ночи. И при всем этом – воды одни и те же.
Дух человека при обращении к Богу всегда может воспринять от Него новые излияния иного бытия, иного познания; достигает границ времени, переходит в иные измерения, охватывает содействием Духа Божия земной мир, космическое бытие, века времен; прикасается и самой безначальности в молитвенном порыве к Безначальному.
Я не знаю такого опыта, который являлся бы как бы суммою, показательной для всех других, особенно, когда речь идет о начальных и средних состояниях. Если и приближается моментами дух наш к более совершенному видению во Свете, то и сие совершенство все же относительное, и в нашем земном движении оно не бывает непоколебимым, словом, чрезвычайное богатство Свыше не может быть представлено в хронологически и логически последовательной организации, и я оставляю эту работу.
Метод Старца Силуана – ставить человека пред общим принципом, чтобы затем он сам мог себя контролировать и распознавать свои состояния. Вот некоторые примеры: «Кушать надо столько, чтобы после принятия пищи не прерывалась молитва и чувство Божьего присутствия» (Лк. 21:34
Я решаюсь продолжить мое писание с меньшими требованиями к самому себе, предлагая мой более чем полувековой опыт в частичных проявлениях, в его связи с воспринятыми мною основными положениями нашей веры: Бог Любви – есть Троица Единосущная и Нераздельная; Абсолютное Бытие – Персонально, и наши отношения с Персональным Богом – прежде всего персональные. Грех всегда есть преступление или уклонение от любви Отчей. Восстановление непорочности и непреложности в веках союза любви с Богом достигается чрез покаяние. Полнота видения греха вне Христа и Света Духа Святого никогда и никем не достигается, не уразумевается. Путь к Отцу всего сущего – Христос, и усыновление наше возможно только и исключительно чрез Него и в Нем, как Единородном Сыне, Собезначальном Отцу и Духу. Плач всего нашего существа – нормальное состояние истинного покаяния. Чем разрушительнее страх вечного разлучения с Богом, чем разительнее ужас от видения нашего безобразия, тем целостнее устремление духа нашего к молитве.
Чрезвычайность задания, стоящего пред нами, никак не должна уклонить нас от его выполнения. Если мы веруем, что Христос, творец нашего естества, знает совершенным образом конечные потенции сего естества, то мы вдохновимся на подвиг. Согласно Откровению – мы избраны во Христе «прежде создания мира». Апостолы и Отцы наши осознали это; почему бы нам малодушествовать пред таким дивным званием, пред которым все иные смыслы и цели бледнеют? Больше того: вне этой идеи все опустошается, и жизнь становится бессмысленной суетой. Христос явил нам Собою, как человек, достижимость святой вечности в недрах Отчих; невозможно нам отказаться от следования зову Его (Ін. 16:22,33 Мк. 10:32-33 1Кор. 15:26 Мф. 10:16
В шкале духовных состояний христианина, и б.м., прежде всего монаха, на нижней ступени лежит «тьма кромешная» (Мф. 8:12 Мк. 9:1 Євр. 13:14
Сознанию испытанного христианина становится доступным Евангельское слово. То, что прежде казалось противоречивым, раскрывается как Божественная универсальность, как от века утаенная от нечистого ока святая Тайна. Слишком велик контраст нового разумения с предшествующим омрачением, чтобы выразить сие словом. Дух человека достигает двух пределов: ада и царства , меж которых движется вся духовная жизнь разумных личных существ.
Соберется ли дух во внутрь от мучительного томления или от нашедшей на него небесной славы – молитва его становится подобною молнии, в миг прорезывающей вселенную от края до края. Освобожденный от власти над ним всего преходящего, дух легко восторгается в мир непреложный. Казавшееся смертельным страдание сплетается с нестерпимым блаженством.
Естество человека не выносит долгое время предельных состояний. Некоторые из них даются лишь немногим, лишь «однажды». Но в данном опыте в кратчайший временной момент открываются такие сферы Бытия, о которых обычно люди и не подозревают: их сердце закрыто для восприятия святой Жизни Бога.
Начало победной борьбы с грехом состоит в удалении от мест, от лиц и обстоятельств, с которыми были связаны наши падения. Уход из мира, бегство в пустыню в этом смысле явятся положительным этапом, потому что там, в пустыне, мы материально, физически не можем исполнить делом многих грехов, например: насилие, обман, клевета, любостяжание, распутство, невоздержание и подобное. Конечно, этого далеко недостаточно. Внимательный христианин и само наличие в нем еще не преодоленных страстей, побеждающих его хотя бы только в начальных стадиях мысли (помысла), переживает как рабство греху и смерти. Помимо сего есть много грехов, которые независимо от их осуществления в видимой форме, губят нас, – например: гордость, тщеславие, самовозношение, злопамятство и другие. Борьба с ними может быть весьма тяжкою даже в пустыне, в полном одиночестве. Победа над всем – в смирении, уподобляющем нас Господу, бесстрастному и смиренному.
Бесстрастен Бог, и спасенные в Нем – бесстрастны. Смысл христианского бесстрастия в том, что человек освобождается от власти над ним «закона греха» (Рим. 8:2 1Ін. 4:16 Мф. 10:28
Рожденные в этом мире, мы связаны с ним крепкими узами родства. Мы любим его; в пределах его мы строим нашу вечность; но мы «страдаем в нем»: он [мир] тесен для заповеданной нам любви. Мы не можем не любить мира сего, но это не значит, что мы пойдем его, падшего мира , путями. Мы не можем не любить мира, но когда влечение к нему препобеждает нашу любовь к Богу, тогда мы должны найти в себе силы поступить подобно Аврааму: взять в руки огонь и нож, и принести в жертву все дорогое нам ради торжества любви Божией в нас (Бут. 22:6
Благословение Творца пребывает в мире сем – там, где его благодарно принимают. Но даже и в своей благословенной части – мир – никак не является нашей последней целью. Мы томимся здесь святым томлением: нас влечет зов Отца над-мирного. Мы сознаем, что та сторона нашего существа, которая стремится к Нему, и сама в себе становится надмирною. Мы знаем, что Бог призвал нас к соучастию с Ним в Акте творения Им бессмертных богов. Мы сами тварь, но Господь Иисус Христос Своим явлением на Земле, учением Своим, примером Своим, творит нас подобными Ему. Завершается в нас подобие Единородному Сыну вселением в нас Духа Святого. Таким образом становимся мы также сынами Вышнего (Лк. 1:35 Ін. 5:19-20
Двойственен человек: он и в мире сем, он же и превосходит сей природный мир. В низших формах своего земного существа он является «вещью» сего мира, и как таковая – он детерминирован. Как ипостась, образ Ипостасного Бога, он идет дальше всякого определения. Отсюда у нас двойственное сознание о самих себе: мы – ничтожество, из «ничто» взятое, мы же величие в благодати спасения. В нас сожительствуют зависимость и свобода, – тленность и бессмертие, – рабство и царственность. В своем падении люди стали жертвой пагубной аберрации: «почитают величием то, что в очах Бога есть мерзость» (Лк. 15:16 1Пет. 3:4 Лк. 1:52
Чтобы быть христианином, человеку нужно дерзновение, пред которым блекнут все иные дерзания. «Человек Христос Иисус» «победил мир» и нас зовет к общению в Его вечной победе (1Тим. 2:5 Ін. 16:33 Мк. 16:19 Об. 3:21-22 1Ін. 5:4
Кто пытается следовать за Христом, «куда бы Он ни пошел» (Об. 14:4 Іс. 55:8
Как часто останавливаемся мы в изнеможении уразуметь Его волю, Его первую и последнюю мысль о нас. Не легко покидаем мы наши пути и с великим трудом обретаем Его пути . Едва придет момент, когда нам кажется, что вот начинаю немного видеть, а Он уже показывает, что Он далек неизмеримо. Напрягается душа до предела своих сил; изнывает дух мой; ужас охватывает меня пред открывающимися безднами богопознания; ищу подкрепления в слове Божием, и что же? Падаю на: «еще раз поколеблю не только землю, но и небо…» Зачем? Ради «изменения колеблемого, как сотворенного, чтобы пребыло непоколебимое» (Євр. 12:26-27
«Господи, я немощен. Ты знаешь сие. Со страхом ищу я путей к Тебе. Не презирай меня; не удаляйся от меня в падении моем; приблизься и ко мне, ничтожному, но жаждущему. Вселись в меня и Сам Ты совершай во мне все, что Ты заповедал нам; сотвори меня Твоим на веки вечные в любви непоколебимой».
Божественная жизнь для нас недомыслима. В силу этого мы обычно говорим о «тайнах Божиих». Это, однако, не значит, что Господь нарочито скрывает от нас некоторые стороны Своего вечного Бытия. Конечно, нет. Нам, как творимым из «ничто», следовательно, как лишь «потенциям», предстоит известный процесс созревания и становления в Истине, чрез постепенное сознание Тайн. Путь такой: все дары Творца суть чистые дары, ибо мы ничего не имели до нашего явления в сей мир, да и самое бытие мы получили из Его рук, но усвоение дарований связывается с болезненным напряжением всего нашего существа. Только при этом условии дается возможность Богу приписать нам самое стяжание их – даровать нам исходящую от Него жизнь в полное наше обладание на всю вечность: Его жизнь становится нашей жизнью.
Безначальный Абсолют – Бог, открылся нам как Персональное Бытие. И мы создаемся как потенциальные персоны. Познание нами, тварными персонами, Бога – есть двусторонний акт: Дающего и воспринимающего. Оно, сие познание, всегда носит персональный, не объективный, характер. Мы – образ Божий, носим в себе непреодолимое стремление к разгадке открывающегося нам Самосущного – Божественного Бытия.
По сотворении Человека Господь уже не действует Один, но всегда с согласия сотворенного. Процесс нашего завершения слагается из встречи двух воль: Творца и творения; двух персон: Бога и человека. Познание о Боге Живом сообщается нам в акте соединения нашего с Ним в самом Бытии Его. Подобный акт «соединения» есть следствие взаимной любви, открывающей сердце наше, все существо наше в полноте его. Если же мы отдаем Ему лишь часть нашей жизни, то не должно ожидать, что Он, Безначальный, откроется нам во всей Своей Полноте, и притом навеки неотъемлемым образом. Господь неисповедимо щедр, но Он считается с мерой нашей самоотдачи Ему; иными словами: Он отдается нам настолько, насколько мы «готовы» в нашей свободе Его принять.
Бог так сливается с человеком, что последний живет Его как свою жизнь, и вовсе не как «объект» познания. Научный, объективирующий метод познания ни в каком случае к Нему не применим. В единении Бога с нами – и Он, и мы – неизменно пребываем персонами, сознающими себя связанными любовью. Он говорит о Себе: “Живу Я”; именует Себя “Аз есмь” – и нам сообщает именно сию жизнь; так что и мы можем сказать с чувством про себя: «аз есмь». Он – Самосущный, мы же имеем наше бытие от Него. Поскольку мы в Нем, постольку мы вне смерти, т. е. вечны.
Имя Ему – «Альфа и Омега, начало и конец» (Об. 1:8 Об. 1:10
Явлением Света дается человеку бытийное познание Бога; душа, ум и даже тело участвуют в этом познании. Но мы не вмещаем всей полноты Его; и этот факт вызывает в нас любовную жажду умножать наше общение с Ним, глубже проникать всеми сторонами нашего существа. В этом томлении по Богу есть увлекающая сила, дающая радость и вместе связанная с болезнью. Скорбит дух наш, видя себя еще так неизъяснимо далекими от вожделенного Отца, и молитва принимает характер стремительного потока; опыт в ней весьма многогранен; дни и ночи становятся полными заботы и творческого искания путей к Нему.
Та святая любовь, дыхание которой может посетить нас при этом, внутренно-субъективно представляется нам не подлежащей сомнению о ее божественном происхождении. Но не смотря на всеобъемлющий порыв этой чудной любви, явленной во Свете, было бы не только неправильным, но и опасным довериться самому себе. Из Писания мы знаем, что Пречистая Дева Мария спешит к праведной Елисавете, чтобы услышать от нее – истинно ли данное Ей откровение о рождении от Нее Сына, Который «будет велик и наречется Сыном Всевышнего… и Царству Которого не будет конца» (Лк. 1:32-33 2Кор. 12:4 Гал. 1:15-16 Гал. 2:1-2
В основе нашего существа лежит печать тварности из «ничто», лишающей нас возможности какого-либо индивидуального суждения о Само-Бытии Абсолютного Существа. Помимо сего – мы несем в себе последствия «падения Адама», выражающегося в тенденции к самообожению. Опыт свободы нашего самоопределения, конечно, свидетельствует о нашей абсолютности, и мы легко можем утерять сознание, что мы сотворены, но сотворены «по образу Абсолютного Бога», и что наша «абсолютность» есть не более, чем отражение Перво-Абсолюта. Аберрация в этом пункте возможна для нас и интеллектуально, и психологически. Мы можем стать жертвой нашего «воображения» и выпасть из подлинно сущей реальности, которая не индивидуальна, но «соборна». Мы призваны вместить в себе всю полноту бытия человеческого и даже Божественного, но мы должны сознавать, что мы еще далеко не «там». И так – пребывает совершенно необходимым для каждого из нас, каким бы пророческим даром не обладал кто-либо, удостовериться, что мы включены в Соборное, по образу Троичного Бога Бытие, чрез свидетельство других персон. Мы, естественно, ищем таких свидетелей, которых можно найти не иначе как в Церкви, вековой опыт которой несравненно превосходит всякий индивидуальный опыт. В далеком прошлом таковыми компетентными наставниками были Апостолы, оставившие нам в письменной форме непосредственное от Бога полученное ими познание. После них – сонмы Отцов (учителей и аскетов), которые передавали из поколения в поколение прежде всего «дух самой жизни», скрепив его нередко так же своими писаниями. Мы верим, что в каждый данный исторический момент в Церкви наличествуют живые свидетели; что до конца дней мира сего не утеряется человечеством подлинное боговедение.
Лишь по обретении авторитетного подтверждения нашему индивидуальному опыту можем мы довериться своему, и опять-таки не сверх меры. Дух наш не должен остановиться в своем движении к Богу; и на каждом новом шагу нам необходимо помнить, что самоуверенная изоляция нашей личности чревата возможностью погрешить против Истины.
«Царю Небесный, Утешителю, Душе Истины от Отца исходяй и в Сыне почиваяй прииди и вселися в ны, настави ны на всякую истину и спаси, Всеблагий, души наша».
«Когда же приидет Он, Дух Истины, то наставит вас на всякую истину» – обетовал нам Господь пред исходом Своим на крестную смерть (Ін. 16:13
Сознавать себя удаленным от Бога, Бога сокровенного, но все же возлюбленного – мучительно тяжко. Теперь, когда я думаю о том, что же в действительности происходило со мною в те благословенные годы, мысль идет по трем направлениям. 1) Жажда Бога, пожиравшая меня, казалась единственно «естественною», единственною «на потребу» (Лк. 10:42
Томление души моей было непрестанным – днем и ночью. Эта мука выливалась в такую же непрерывную молитву даже во сне, или когда я бывал на людях. При свидетелях, однако, некая сила удерживала меня от проявлений, но как только возвращался я к себе, так прежде, чем я успею закрыть дверь моей комнаты, как плач овладевал мною. Моментами боль души от разлуки с Богом бросала меня на пол, и в ночной тишине я часами не отрывался от рыданий о невыразимо великой потере моей. Весь я: мой ум, мое сердце и даже тело мое – все соединялось во-едино, тесно, туго, подобно крепко стянутому узлу. И когда плач переходил некую грань, тогда земля, весь видимый мир выпадали из моего сознания, и бывал я один пред Богом. Неосязаемый Свет, исходящий от Безначального, давал мне видеть себя не в моем внешнем явлении, не в условиях моей повседневности, но странным образом, которого я не могу описывать: я стоял пред моим Творцом до конца обнаженный в самой природе моей; и не было во мне ничего скрытого от Его глаза.
Одним из важнейших событий моей жизни, по благому обо мне Промыслу, была встреча со Старцем Силуаном. Этому смиренному мужу было Свыше дано молиться за весь мир, как за самого себя. Преобладала, однако, в нем печаль об уже ушедших отсюда. Душа его была прикована к видению ада, который за пределами Земли. Созерцал он сей ад в силу данного ему опыта реальности сего духовного состояния человеческого духа. Вообще ему было свойственно не ограничиваться в своей молитве ни временем, ни пространством, ибо дух его всегда был обращен к вечности. Мною же всегда владело видение ада здесь, в Истории. Живя в пустыне я не только освободился от этого состояния, но даже и наоборот: мука моя возросла вследствие вообще событий нашего времени и больше всего во время Второй Мировой войны. Пустыня давала мне возможность отдаваться молитве за человечество, особенно в ночные часы. Я бывал как бы одержим ощущением страданий вселенной. Этому помогал мой опыт Первой Мировой войны и последовавшей затем Революции в России. Я жил годами в удушливой атмосфере братоубийственной ненависти; сначала международной, затем междоусобной войны. С тех пор я предпочитаю слышать о гибели подчас многих тысяч людей во время стихийных бедствий, как землетрясения, наводнения, эпидемии и подобное. Этого рода катастрофы нормально вызывают сострадание со всех сторон. Тогда как войны едва ли не всех втягивают в моральное соучастие в убийствах. Нет большего греха, чем войны. В те годы я жил Литургию, помня Гефсиманскую ночь Христа и страшный Голгофский день. Я был в отчаянии: мне раскрылись размеры Падения Человека. Как я остался живым – не понимаю.
«Иисус вкусил уксуса, сказал: совершилось. И преклонив главу, предал дух» (Ін. 19:30 Ін. 17:4
Мы в страхе, мы в ужасе, когда раскрываются пред нами крайние степени страданий. Но особенность христианского пути именно в том, что в параллель схождению в страну мучений становится возможным восход человеческого духа в сферы нетварного Света. Когда на нас выпадают несносимые, как нам кажется, терзания, тогда нежданно открывается доступ к действительно безмерному избытку жизни; тогда мы начинаем глубже познавать Христа и в Его Человечестве, и в Его Божестве. И дух наш торжествует, и удивляется чуду, которое сотворил с нами Бог. Подобно тому, как Гефсиманская молитва пребывает вечно в своей реальной силе; подобно тому, как Голгофская смерть Христа выжжена на-веки в теле сотворенного мира; подобно тому, как неизгладимы из истории нашего рода все деяния и слова Господа, – так и в нас самих будут на всю вечность выгравированы все наши труды в следовании нашем за Христом, но преображенные силою любви Божией.
Верующему даются состояния, уподобляющие его Воплощенному Богу; мы не говорим о полном тожестве их, но не отрицаем их аналогии. Безумием было бы первое; нечестием и неблагодарностью – второе. И если бы никогда, никому не давалось переживать в молитве хотя бы малое подобие состояний Бого-человека, то как вообще было бы доступно людям распознавать в Нем Бога? «Сия есть жизнь вечная, да знают Тебя, Единого Истинного Бога, и посланного Тобою Иисуса Христа» (Ін. 17:3 1Ін. 5:20 Флп. 2:5 Еф. 3:14–19 ).
Итак, если в начале христианства Дух, Который влагал в уста и сердце Павла эти слова, то Тот же Дух и до сего дня не перестал двигать сердца верующих на подобную молитву о всем мире, чтобы всякий человек познал всем существом, что Господь призывает всех и каждого «в Свой чудный Свет» (1Пет. 2:9
Мы не охватываем нашим умом, что значит спасение мира; или как понимать воскресение из мертвых (Мк. 9:10 Еф.1:10 ), как завершение всего, что мыслил Творец о нас.
Вечность не имеет длительности, хотя и объемлет все протяженности веков и пространства. О ней можно говорить как о «вечном мгновении», не поддающемся никаким определениям или измерениям: ни временным, ни пространственным, ни логическим. В нем, в этом неизъяснимом мгновении, и мы, по дару Духа Святого, в едином непротяженном бессмертном акте всего нашего существа любовно обнимем все сущее от века, и «Бог будет всяческая во всех» (1Кор. 15:28
Бытие разумной твари должно стать совершенным: по образу Триединого Божества. В этом смысл, и цель, и задание Церкви Христовой: «да будут все едино: как Ты, Отче, во Мне, и Я в Тебе, так и они да будут в нас едино…» (Ін. 17:21
О духовной свободе «Стойте в свободе, которую даровал нам Христос, и не подвергайтесь опять игу рабства» (Гал. 5:1
Начало нашей жизни в теле, от земли взятом (Бут. 2:7 2Кор. 3:17 Ін. 8:31-32
Свобода человека, уверовавшего в Божество Иисуса Христа и пребывающего в сфере слова Его, принадлежит плану иных измерений: она, сия свобода, ничем не детерминирована извне. Такой человек – приближающийся к мере полного возраста Христова (Еф.4:13 ) – хотя и является тварью Бога, однако Творец обращается с ним не как со Своей «энергией», но как с определенным «фактом даже» для Него: Бог ничего не навязывает ему насилием, даже любви к Нему, как к Отцу. Он открывается человеку, «как Он есть», оставляя человека реагировать в свободе его. Так Церковь отклоняет даже Божественный, т.е. «оригенистический» детерминизм: якобы благость Божия найдет пути, не нарушая принципа свободы, спасти всех и все.
Свобода сия, опыт которой дается человеку-христианину, принадлежит персональному началу в человеке. «Эти два». Персона и свобода – соединены неразрывно: где нет свободы, там нет и Персоны; и наоборот: где нет Персоны, там нет и свободы. Этот род вечного Бытия, свойственен исключительно Персоне, и никак не индивиду (1Кор. 15:47-50
Созданы мы Богом «по образу Его» для жизни «по подобию Ему», т.е. ради конечного обожения нас: сообщения нам Божественной Жизни во всей ее полноте. Отношения между Богом и человеком – основаны на началах свободы: в наших заключительных самоопределениях пред Богом – мы самовластные персоны. Когда в свободе нашей мы склоняемся к греху, тогда мы разрываем с Ним союз любви и удаляемся от Него. Возможность отрицательного самоопределения нашего по отношению к Отцу Небесному доставляет трагический аспект свободы. Но сие роковое самовластие все же является необходимым условием для тварной персоны при восхождении для восприятия Божественной Жизни.
Да, мы свободны, но не в той абсолютной мере, в какой свободен Сам Бог: Он во всем определяет Свое Бытие. Мы же, тварные из «ничто», в самих себе бытия не имеем: мы не можем созидать какое бы то ни было бытие, которого хотели бы мы по разуму нашему или безумию. Пред нами «факт» Первого Самобытия Бога, Кроме которого ничто самобытное не существует. Нам предстоит выбор: или наше усыновление Богом и Отцом нашим, или отход от Него во мрак небытийный, – среднего нет.
Христианин признан к дерзанию поверить, что мы можем быть введены в обладание Божественным Бытием. Оно не принадлежит нам, потому что мы тварь; мы не располагаем силами создать сие бытие; оно может быть дано нам как чистый дар любви Отчей.
О чем говорю я сейчас? Я пытаюсь найти некоторую параллель из нашей обыденной жизни, которая объяснила бы, что происходит с нами, когда Господь вселяется в нас… Человек рождается слепым, беспомощным младенцем. Его орудие борьбы за свое существование – плач, которым он выражает свое недовольство или страдание, каким бы путем сие ни пришло. Родители, и прежде всего мать, по любви к плоду чрева своего, спешат ему на помощь. В начале жизни младенец прилепляется к матери: руками охватывает ее шею; жмется к ее лицу, плечу, груди, ногам, когда он стоит на полу, и подобное. Постепенно научается он различать вещи, произносить некоторые слова, усваивает некоторые понятия, становится более сильным, способным стоять, ходить и бегать, наконец достигает своей зрелости – физической, моральной, умственной; сам может быть отцом или матерью; вступает в самостоятельную жизнь. Все, что испытал он в младенчестве, выпадает из его памяти; он знает, кто его отец и мать, но не имеет более ощущения своей зависимости от них; живет, как бы ни от кого не исшедший; свободный в своих движениях и решениях; видит себя как некую полноту, как целостную индивидуальность; словом – «я живу». Как это случилось, не знаю, но факт этот до конца убедителен для меня самого… Только разум мой знает, что та жизнь, которую имели мои родители, сообщена мне, потекла в моих жилах, стала моею, нашла свой путь.
Так у нас обстоит с Богом: «как Отец имеет жизнь в самом Себе: так и Сыну дал иметь жизнь в Самом Себе» (Ін. 5:26 Ін. 6:57-58 Ін. 14:19 Гал. 2:20
«Кто имеет заповеди Мои и соблюдает их, тот любит Меня; а кто любит Меня, тот возлюблен будет Отцом Моим; и Я возлюблю его, и явлюсь ему Сам… и Мы придем к нему, и обитель у него сотворим» (Ін. 14:21-23
Вхождение наше в обладание сей бессмертной жизнью обусловлено хранением заповедей Господних.
«Если пребудете в слове Моем, то вы истинно Мои ученики. И познаете истину, и истина сделает вас свободными» (Ін. 8:31-32
Подобие природы нашей Богу естественно порождает в нас жажду познать Истину, стремиться к Божественному совершенству. Оно, сие совершенство, не в нас самих, а во Отце, Источнике всего существующего. Следование Ему во всем никак не имеет характера подчинения диктату внешней для нас власти: это есть влечение любви нашей к Нему; мы непрестанно томимся по Его совершенству. И Христос дал нам заповедь: «будьте совершенны, как совершен Отец ваш Небесный» (Мф. 5:48
Святая воля Отца, от века сущая в Нем, не чужда нам, Его «образу». Она родственна нашему духу, хотя и превосходит наше тварное естество. Превосходство Отца объясняет необходимость борьбы за полное освоение Его нами; мы свободно идем на сей подвиг, одновременно мучительный и вдохновляющий. Чрез молитву нисходит на нас сила Вышнего. Святой дух совершает в нас искомое и чаемое, а не наши потуги. Мы скорбим до великой боли, потому что не вмещаем полноты Его в себе самих. И болеем, и страдаем, но и блаженствуем в самом сем страдании; и почитаем Его, и поклоняемся Ему в любви нашей. В своей наиболее чистой форме молитва наша есть ни что иное, как восторг нашего духа пред ним.
«Господи! научи нас молиться… Он сказал им, когда молитесь, говорите: Отче наш…» (Лк. 11:1-2 Мф. 6:9-13
«Да приидет Царствие Твое»: молю Тебя, да Твоя Царственная жизнь преисполнит меня, нищего и убогого, и да будет моей жизнью во веки веков.
«Да будет воля Твоя, яко на небеси, и на земли», моего тварного существа… да включусь и я, смертный, в великий поток Света сего, как он есть в Тебе Самом от начала.
«Хлеб наш насущный даждь нам днесь», и прежде всего, и после всего «истинный хлеб, сходящий с небес и дающий жизнь миру» (Ін. 6:32-33
«И остави нам долги наша, яко же и мы оставляем должником нашим» … Молю Тебя, ниспосли на меня, растленного, благодать Духа Святого, дарующего силу простить всем и все так, чтобы не оставалось во мне препятствия воспринять прощение от Тебя безмерности моих грехов.
«И не введи нас во искушение» … Ты, сердцеведец, знаешь мое развращение и склонность ко греху … молю Тебя: пошли Ангела Твоего с огненным мечем, чтобы преградил путь к падениям (Чис. 22:23
«Но избави нас от лукавого» … Отче Святый, Вседержителю Благий, свободи меня от власти врага нашего и Твоего противника… самому мне бороться с ним не в мочь.
Первое движение нашей молитвы – прошение о нас самих. Когда же Дух Святой умножит наше познание и расширит наше сознание, тогда молитва принимает космические измерения, и мы, призывая Отца нашего, под словом «наш» – мыслим все человечество и на всех людей испрашиваем благодать с таким же сердцем, как и для нас самих:
«Да святится Имя Твое» среди всех народов; «Да приидет Царствие Твое» в души всех людей, так чтобы Свет исходящей от Тебя жизни – стал жизнью всего мира нашего; «Да будет воля Твоя», единственно святая, соединяющая всех в любви Твоей на Земле, обитаемой нами, подобно тому, как она царит среди святых на небесах. «Избави нас от лукавого» «человекоубийцы» (Ін. 8:44 Мф. 13:27-28
По христианскому пониманию – зло, как и добро, наличествует только там, где есть персональная форма бытия. Вне этого рода жизни – нет зла, но лишь детерминированные естественные процессы.
В связи с проблемой зла вообще, и главное в мире людском, стоит вопрос об участии Бога в исторических судьбах народов. Весьма многие отвергли веру в Бога, потому что им кажется, что если бы Бог существовал, то не мог бы иметь место такой дикий разгул зла, такое множество неоправданных страданий, такое отсутствие порядка и смысла во всем. Они забывают или вовсе не знают, что Создатель бережет человеческую свободу, как основной принцип в творении богообразных существ. Вмешательство всякий раз, когда воля людей увлекает их на пути злодеяний, было бы равносильным лишить их возможности самоопределения; приводило бы к сведению всего к космическим безличным законам.
Бог, конечно, спасает и отдельных страдальцев, и целые народы, если сами они направляют свои стопы по Его путям и взывают к Нему о помощи.
Не у всех одинаковое представление о смысле слова – спасение. Для христиан, ведущих непримиримую брань с грехом, оно состоит в том, что Сам Бог отдает Себя человеку в необъятности Своей вечности. Такому подвижнику видимые бедствия могут сопутствовать всю его жизнь, но он внутренне предстоит Невидимому (2Тим. 4:7 Флп. 1:29 Деян.9:16 ; 1Кор. 15:30 2Кор. 6:4 Лк. 22:42 Мк. 14:41
Достоинство молитвы превосходит ценность всякой иной деятельности, будь то в сфере социальной или политической, научной или искусства. Познавший сие на опыте легко жертвует своим материальным благосостоянием ради досуга для беседы с Богом. Великая привилегия останавливать свой ум на непреходящем; на том, что выше и дальше всех самых выдающихся достижений науки, философии или общественного служения. В начале борьба за духовную свободу может показаться чрезмерно тяжкою и рискованною; но все преодолевается, когда молитва всецело захватит душу.
Молитва глубокого покаяния может привести человека в такое состояние, когда он получает опыт свободы в Духе Истины: «и истина сделает вас свободными» (Ін. 8:32
Безначальный Бог открылся нам в Своем неизъяснимом смирении. Он, Творец всего существующего, не властвует над нами. Правда, и над Ним никто не властен. Человек – образ сего смиренного и свободного Бога; нормально бы нам стремиться уподобиться Ему в образе Бытия: отстраняться от господствования над другими и самим «стоять в свободе, которую даровал нам Христос» (Гал. 5:1 1Кор. 15:23-28
Свет Божий своим пришествием в душу молящегося изымает ее из рабства страстям и возводит в светоносную сферу богоподобной свободы, полной любви, исключающей всякую склонность к рабовладению, которое противоположно любви. Там, где нет свободы и любви, все бессмысленно. Даже такие дары, как пророчества, ведения всех тайн и силы чудотворения, без любви – теряют ценность (1Кор. 13:1-3
Велик и дивен мир святой свободы. Вне ее невозможно спасение как обожение человека. Необходимо, чтобы он сам (человек) свободно определился на вечность. Вся тварь стремится к освобождению от рабства тлению в свободу богосыновства (Рим. 8:21-23
Повсюду ныне происходит борьба за свободу и независимость, но едва ли найдешь человека, которому открылась тайна богоподобной свободы детей Отца Небесного. Неописуемо в словах достоинство сего состояния: познается оно не иначе, как по дару Свыше. И опять, не могу не вспомнить Апостола Павла, несомненно знавшего божественно-царственную свободу: «Тварь с надеждою ожидает откровения сынов Божиих, потому что покорилась суете недобровольно…» (Рим. 8:19-20
«Стойте в свободе, которую даровал нам Христос, и не подвергайтесь опять игу рабства» (Гал. 5:1 Мф. 7:2 Як. 2:13
«Где Дух Господень, там свобода» (2Кор. 3:17 Рим. 8:21
Кто не боится смерти, тот стоит на пути к свободе. В рабстве удерживается человек, если в нем доминирует привязанность к земному. «Вот, я и дети, которых дал Мне Бог. Поскольку дети причастны плоти и крови, то и Он также воспринял оные, дабы смертью лишить силы имеющего державу смерти, т.е. дьявола, и избавить тех, которые от страха смерти чрез всю жизнь были подвержены рабству» (Євр. 2:13-15
Лишь отчасти испытал я восторг духовной свободы. С тех пор, как я был поставлен духовником, живу вне ее, будучи связан любовью к тем, кого Господь посылал ко мне. Любовь нередко порабощает меня тем, кому я служу, которые нуждаются во мне ради Бога. Однако где-то в глубине души остается след пережитого мною опыта. Впервые, в еще далеко неясной форме, опыт сей был мне дан во Франции, когда я ощутил крепкую нужду удалиться из мира. Я благодарил Промысл Господа обо мне, увидев себя свободным совершить сей шаг удаления из мира, так как не было никого во всей вселенной, чья жизнь зависела бы от меня. В моей жажде Бога я мог идти на всякий риск; я не дорожил ничем; я свободно предал себя на все трудности. Это было начальным опытом царственной свободы моей души. Христос в свободе Своей любви предал Себя на смерть, открыв тем нам дорогу к высшему познанию, к Божественному бессмертию.
О вдохновении При всем сознании моего крайнего ничтожества, б.м., даже в силу этого томления (Мф. 5:3 Об. 14:4 Мф. 17:5 Ін. 4:13-15,7:37-39
Подлинно святое вдохновение, Свыше от Отца исходящее, не навязывается силою никому: оно стяжевается, как и всякий иной дар от Бога, напряженным подвигом в молитве (Лк. 11:9-13 Лк. 16:11-12
Царство Отца – есть онтологическое единство всех спасенных, и как таковое, уже никем и ничем не поколебимое (Євр. 12:27-28 Об. 3:20
Когда душа бытийно прикасается сей Вечности, тогда отпадают от нас низменные страсти, – и мы отстраняемся от братоубийственной войны за обладание земными ценностями, – и на нас снисходит «мир Христов», – и мы получаем силу «любить врагов». «Мир Мой даю вам» (Ін. 14:27 1Тим. 6:8 Лк. 15:20
Об истощании и богооставленности «Блаженны нищие духом, ибо их есть Царство Небесное» (Мф. 5:3 Мф. 28:19-20 1Ін. 5:4
Перейду к посильному описанию сего таинства. Заповеди ставят нас лицом к Лицу Абсолютного Существа. Все наши попытки соблюсти их, заповеди, неизбежно проваливаются. Мы обнаруживаем нашу полную непригодность для сего шествия.
Мы видим в себе такие извороты духа-ума и такие страсти сердца, которые убивают нас. Страх отпадения от Бога, в Которого мы уверовали, велик. Мы непременно приходим в сердечную тугу от нас самих. Все, чем мы считали себя обогащенными в прошлом, мы отбрасываем и становимся обнаженными от всего: от наших земных привязанностей и знаний, и даже воли: так мы обнищеваем, «истощаемся». Конечно, наиболее тяжкое испытание для нас в том, что, несмотря на предельное для нас напряжение пребывать верными Богу, мы терпим периоды богооставленности. Нищета духовная, соединяясь с болью богооставленности, погружает нас в отчаяние. Нам мнится, что над нами тяготеет некая страшная клятва. Мы можем страдать во всех планах нашего существа: духом, умом, сердцем, телом. Именно в подобные минуты духу нашему предстает библейское откровение о падении Человека в своем подлинном трагизме, и вера в любовь Христа внушает нам предаться возможно полному покаянию. Чем глубже наше покаяние, тем шире раскрываются пред нами и глубины нашего падения, прежде скрытые от нас же самих. Ясно осознавая безнадежность нашего положения, мы начинаем ненавидеть нас такими, как мы есть.
Сей вид истощания, или смирения, не достигается человеческими усилиями – это есть дар Бога-Спасителя: благодать покаяния к прощению грехов (Лк. 24:47
Таким образом совершается наше очищение от «проклятого» (Бут. 3:14-19 Утешитель : «Блаженны плачущие, ибо они утешатся» (Мф. 5:4
Возвращаясь в ничто, мы становимся «материалом», из которого свойственно творить Богу нашему. Он, и никто другой, раскрыл для нас сие таинство. Отдавшись в Его святые руки, испытывая на себе Его творческий процесс, уразумеваем мы, как все, ниспосланное Им, превосходит нас: «не видел того наш ум, не приходило нам сие на сердце» (1Кор. 2:9
«Если кто приходит ко Мне и не возненавидит… и самой жизни [души] своей, тот не может быть Моим учеником» (Лк. 14:26 Ін. 17:3
«Что ты имеешь, чего бы не получил? А если получил, то не хвались как бы не получивший» (1Кор. 4:7 Лк. 15:13-24
Человек, взятый в своей отдельности, не располагает возможностью идти в одиночку за Христом: слишком грандиозна картина, раскрывающаяся пред ним. Здравый умом отстранится от самодовольства и взыщет надежных свидетелей: «не напрасно ли он подвизается» (Гал. 2:2 Мф. 6:3 Рим. 7:24
«Блаженны нищие духом, ибо их есть Царство Небесное» (Мф. 5:3
«Молю Тебя, Христе, собезначальное Отцу и Духу Слово Ипостасное, даруй мне ныне слово, могущее хотя бы отчасти изъяснить, каким сокровенным тайнам Ты научаешь нас чрез промыслительное удаление от нас. Ты бо единый Учитель и Наставник наш (Мф. 23:8,10
Поставленные вплотную пред невыразимым величием Божественной любви, явленной нам воплощенным Логосом Отца, мы, в стремлении нашем следовать по Его стопам, сначала проходим тяжкий опыт обнаружения нашего ничтожества. Горек, а вместе и дивен сей процесс; глубинный смысл его, однако, открывается нам лишь на конце пути.
Во Христе мы встречаемся с Абсолютным Существом; не иначе, как Его силою мы можем преодолеть все, что неспособно воспринять вечность, что противно Его любви. Печально нам на каждом шагу убеждаться в нашем бессилии; тесен наш ум, чтобы уразуметь Его святые повеления. Но в самом страдальческом стремлении к Нему мы начинаем видеть вдохновляющий призыв, исходящий от безначального Божества. Еще не сладостно, но мы возлюбили Его: Он благолепен, и любовь сия сильнее смерти. Как бы ни было тяжко хранить Его слово, но мы не можем уклониться от стоящей пред нами цели: стать на веки селением Его Света. Так с болезнью всего состава нашего утопаем мы в море слез всецелого покаяния. Мы знаем из опыта, что нет иного способа выбросить из нас унаследованную в падении гадостную страсть гордости. В состоянии этого покаяния мы становимся открытыми для действия в нас Духа Святого; действия могучего, дающего нам предвкушать вечное единение с Богом.
Переход из унаследованного нами от Адама растления в область Невечернего Света Христова – есть событие более важное, чем все иные факты Земли. Признаком приближения к сему великому таинству служит появление в нас святой ненависти к самому себе (Лк. 14:26 Об. 21:27 Мф. 11:12
Учение Христа исходит от «Отца светов» (Як. 1:17 Лк. 12:49
В пределах Земли нет абсолютного совершенства, и опасно нам удовлетвориться уже достигнутым. Не верующие в Бога не знают богооставленности. Сие горе переживают лишь те, кто уже познал благость Бога и всеми силами стремится пребывать в Нем и с Ним. Чем в большей мере вкусил человек радости единения с Богом, тем глубже страдает он при разлуке с Ним. Последний предел, известный нам из Евангелия, – есть Сам Господь: после молитвы с кровавым потом в Гефсимании, в которой Он отдал все Отцу Своему, на кресте Он «возопил громким голосом… Боже Мой, Боже Мой! для чего Ты меня оставил?.. и опять возопив… испустил дух» (Мф. 27:46-50 1Тим. 2:5 Флп. 2:9
Христианину как-то следует приблизиться к этому состоянию, чтобы удостоиться принять соответствующее глубине его личного истощания – спасение. Такова любовь Бога: в вечности ей свойственно никогда не умаляемое предельное напряжение Бытия, при полном отвлечении от себя. Она смиренна, а Божественному смирению естественно быть открытому для всех, приходящих к Нему (Ін. 6:37-40
Нищета же и мрак адский – в самовлюбленном погружении в себя. Крайняя степень гордой замкнутости в себе выражается как ненависть к Богу.
Чрез долгий подвиг самоистощания стяжевается любовь Божия. О ней дается откровение в краткие минуты посещений Свыше. Затем неизбежно последуют дни, годы богооставленности. Страх объемлет душу, покинутую Богом. Мы можем не знать – за что? Мы стоим перед опасностью: она, любовь, что явилась нам во Свете, уходит, скрывается подобно заходящему солнцу… спускается мрачная ночь. Таким образом научаемся мы следовать за Христом, сходящим во ад. Следовать за Ним, «куда бы Он ни пошел» (Об. 14:4
Всякому человеку, подлинно взыскавшему спасения, необходимо пройти чрез опыт богопокинутости. Моментами она может достигать такой силы, что и короткие мгновения кажутся вневременными. Такие крайние состояния ниспосылаются подвижнику не часто, но умеренная степень сего испытания может сопутствовать нам долгие годы во втором этапе духовной жизни христианина, т.е. когда промыслительно он претерпевает ослабление и даже удаление первой благодати. В этом неизбежном ослаблении есть глубокий смысл: дать человеку проявить свою свободу и верность Богу.
Но как возможно не отчаяться, если ни одна молитва не достигает Всевышнего? Как бы ни был человек утвержден все предшествующие годы живым общением с единственно Сущим, положение покинутости Богом, уже возлюбленным, ставит дух наш в тягостное недоумение: что же было со мною тогда? Неужели Бог, такой, каким я познал Его, может так удаляться, что ни один вопль уязвленной души не трогает Его?.. Подобные мысли смущают и колеблют ум. Окончательный ответ все же может не скоро прийти.
Когда и мой личный опыт дал мне увидеть, что заповеди Христа по самой сущности своей суть проекция Божественной жизни в нашем плане, тогда мне стали понятными слова Господа: «Без Меня не можете делать ничего» (Ін. 15:5 Ін. 14:21-23
Часто на такую молитву уходили долгие часы.
Позднее верная душа уразумеет свое избрание Благим Отцом именно чрез ниспосланные ей мучительные испытания. Вне сих никто бы не проник в глубины Божьего о нас замысла и не познал бы той любви, о которой говорил Христос. В часы богооставленности узреваем мы, что все, сделанное ранее, – далеко недостаточно для спасения, что благая вечность еще не принадлежит нам. Острое неудовлетворение собою, переживаемое как отвращение от себя, есть первый признак приближения к полноте заповеданной нам Богом любви: преодоление страшного порога обращенности на самого себя. В молитве, порожденной ненавистью к себе, внутри нас раскрывается новое, уже надмирное бытие, и мы созерцаем величие Божие.
Христианское совершенство – сверхчеловечно: оно Божественно. Господь явил его нам в Своем воплощении. Никто не ушел отсюда в равной Ему мере (Флп. 3:12 Мф. 7:14 Гал. 1:11,12
Многие спасутся, насладятся в океане Христовой любви, но немного таких, которые не без страха, но все же восприняли сие пламя еще в земной плоти. Помню, блаженный Старец Силуан по своему снисхождению ко мне, убогому, однажды сказал, что полноту благодати наше земное естество не может выдержать; в силу этого явление Бога в Его предвечной славе возможно лишь на кратчайший момент; и сие не иначе, как при укреплении тела и психики благодатью Святого Духа… Легче пронести в обнаженных руках горящие угли на, скажем, сто метров, чем удержать сию благодать и остаться живым. (Передаю точно смысл, но моими словами.)
Носители такого познания кладут отпечаток на множества верующих; благодаря им удерживается в веках исторической реальности живое предание духа жизни.
«Знают» Христа лишь те, которые имеют внутреннюю жизнь подобную Его земной жизни. По словам Апостола, в нас должны быть те же чувствования, те же разумения, какие видим во Христе Иисусе, Который, будучи Богом по существу, уничижил себя, восприняв наш рабский образ, и смирил Себя даже до смерти крестной (Флп. 2:5-8
Шествуют христиане по сему неизъяснимому словом пути в раскрывающиеся пред ними бесконечные дали. Дается им и опытное знание мрачных бездн, и радостное созерцание Света Царствия. Присутствует оно, Царствие сие, повсюду, но вхождение в него зависит только от Бога, ибо само оно не есть нечто «объективно» сущее, но Сам Он, имеющий власть принять нас в Себя или, что то же, вселиться в нас вечным веселием. Тогда мы в Нем, и Он – в нас; и Его Жизнь становится нашей неотъемлемой жизнью.
Та богооставленность, которую было дано Старцу Силуану переживать перед тем, как явился ему Господь, в своей духовной реальности есть «истощание» (кеносис) самого Старца. В той богооставленности, которую он выразил словами: «Бога умолить невозможно», очевиден Промысл Божий, давший Силуану погрузиться в темное отчаяние, – испытать ужасающее душу умирание, – быть сведенным до крайнего умаления в силу отступления от него Бога. Но именно сие снисхождение во ад было приготовлением души для восприятия Христа, явившегося ему с великой силой. Свет Божества озарил его, и благодать Духа Святого преисполнила всего его, включая и тело; нетварная жизнь объяла его, и ниспосланное Свыше «отчаяние – истощание» преложилось в «смирение Христово, которое неописуемо». Посмотрим, как пишет Силуан о своем опыте: «Господь научил меня держать ум во аде и не отчаиваться, и так смиряется душа моя. Но это еще не есть настоящее (т.е. Божественное) смирение, которое неописуемо…»
«Смирение Христово в “меньших” обитает; они рады, что они «меньше». Так мне дал разуметь Господь». Я пишу об этом потому, что душа моя знает Господа. Только смиренным являет Себя Господь Духом Святым».
«Смирение есть Свет, в котором мы можем узреть Свет Бога».
«Кто познал Бога Духом Святым, тот от Него (Христа – Бога) научился смирению и уподобился своему Учителю, Христу, Сыну Божию (Мф. 11:29
(Старец Силуан. Слова в скобках – вставлены мною ради ясности смысла).
Никто из земнородных не достигает полноты Христа в мире сем. Христос – изумляющее нас чудо: Бог всемогущий, Он умаляет Себя чрез воплощение во всех последующих за сим страданиях -вплоть до смерти на кресте и схождения во ад. Чудо в том, что в нашей рабской (Флп. 2:7-8 Ін. 19:30,17:4
«Я, Павел, сделался узником Иисуса Христа за вас… Вы слышали о домостроительстве благодати Божией, данной мне… Потому что мне чрез откровение возвещена тайна… вы, читая, можете усмотреть мое разумение тайны Христовой… посредством благовествования, которого служителем сделался я по дару благодати Божией, данной мне действием силы Его. Мне, «наименьшему из» всех святых, дана благодать сия…» (Еф.3:1–8 ).
«Всякою молитвою и прошением молитесь… о всех святых и о мне, дабы мне дано было слово… открыто с дерзновением возвещать тайну благовествования» (Еф.6:18–19 ).
Апостол Павел просил Ефесян молиться о нем, чтобы ему дано было слово с дерзновением возвещать открытую ему «тайну благовествования». Насколько более нуждаюсь я в молитвах всех и каждого, чтобы я смог верно представить один из важнейших аспектов христианской жизни. В моем случае речь идет не о каком-либо исключительном откровении, но все же очень важном, как показал мне опыт духовничества, напоминании об утерянном в массах познании о путях ко спасению. Итак, усердно прошу: молитесь обо мне.
Велик гений блаженного Старца Силуана, к ногам которого допустил меня Промысл Божий. Он говорил и писал о данных ему состояниях простыми словами, понятными, однако, только тем, кто и сам жил в той атмосфере, в какой Силуан. Мне привелось беседовать с некоторыми из выдающихся представителей академического богословия. Было очевидно, что даже те из них, которые знакомились с творениями святых аскетов древнего Египта и Палестины, живым опытом не познали того, о чем свидетельствовали Отцы. Вот почему я решился хотя бы отчасти раскрыть особый характер того мира, в котором пребывал дух Старца; как-то указать на ту реальность, которая заключена в его «простых» словах, например: «Я стал делать так, как научил меня Господь; и мой ум очистился, и Дух свидетельствовал душе спасение». Что же суть «чистый ум» и «свидетельство Духа»?
Дерзновение на сей труд я черпаю из того, что его, Старца, молитвами и я был поставлен в ту же духовную перспективу. Да, я не познал в полноте той меры благословения, которую излил Господь на него; но мне, последнейшему из человеков, все же дано было жить приближение к тому же опыту. В силу сближения моих состояний, в некоторые моменты моей жизни, с тем, что испытывал Старец, я осмеливаюсь на беседу о сем высоком предмете. При этом неизбежно коснемся мы глубоких догматических проблем.
«Бога умолить невозможно», – подумал Старец. Напал на него дух отчаяния: ему казалось, что Бог отринул его вконец, и что уже нет ему спасения, но ясно виделась в душе «вечная погибель» (Старец Силуан). «Дух этот такой тяжелый и томительный, что страшно о нем и вспоминать. Душа не в силах понести его долго… я пошел в церковь… и, глядя на икону Спасителя, сказал: Господи Иисусе Христе, помилуй мя грешного. С этими словами я увидел на месте иконы Живого Господа, и благодать Духа Святого наполнила душу мою и все тело. И так Духом Святым я познал, что Иисус Христос есть Бог. И сладко желал страданий за Христа».
Самый факт явления Господа Живого Силуану вскоре после постигшего его испытания говорит о том, что в тот час состояние Старца было не так уж далеко от состояния Христа на Голгофе: «Боже Мой, Боже Мой! для чего Ты Меня оставил?» (Мф. 27:46
Христос после Своего возглашения предал Свой Дух в руки Отца. А что происходило с Силуаном ?.. В смертельной печали идет он в храм, и едва произносит молитву: «Господи Иисусе Христе, помилуй мя», увидел Его Живого; и все его существо исполнилось огня благодати Святого Духа до предела его сил. От видения он пришел в изнеможение, и Господь скрылся. Но Духом Божиим Силуан был возведен на небо, где услышал неизреченные глаголы.
Позднее Старец утверждал, что когда Господь Сам в великом Свете является душе, то душа не может не узнать в Нем своего Творца и Бога: «Господь мой и Бог мой!» – сказал Апостол Фома воскресшему Христу Иисусу (Ін. 20:28
