Зміст
Зміст книги Діянь святих апостолів
Книга ця називається “Діяння святих апостолів” тому, що містить діяння всіх апостолів. А особа, що оповідає про ці діяння, є євангеліст Лука, який написав і цю книгу. Будучи родом антіохіянин, а за заняттями – лікар, він супроводжував інших апостолів, особливо Павла, і пише про те, що знає цілком ґрунтовно. Оповідає в цій книзі також і про те, як вознісся на небо Господь під час явлення Ангелів; оповідає далі про зішестя Святого Духа на апостолів і на всіх, хто був присутнім тоді, так само як і про обрання Матвія замість Іуди зрадника, про обрання семи дияконів, навернення Павла та про те, що він перетерпів. Крім цього, оповідає про те, які чудеса створили апостоли за допомогою молитви і віри в Христа, і про подорож Павла в Рим. Отже, Лука викладає діяння апостолів і чудеса, вчинені ними. Описувані ж ним чудеса такі:1) Петро та Іоанн зцілюють ім’ям Господнім кульгавого від народження, який сидів при дверях,2 званих Красними. 2) Петро викриває Ананію і дружину його Сапфіру, які приховали частину з того, що вони обіцяли Богові, і вони негайно померли. 3) Петро піднімає на ноги розслабленого Єнея. 4) Петро в Іоппії молитвою воскрешає померлу Тавіфу. 5) Петро бачить посудину, що сходить з неба, наповнену тваринами всякого роду. 6) Петрова тінь, падаючи на немічних, зцілює їх. 7) Петро, утримуваний в’язнем у в’язниці, звільняється Ангелом, так що охоронці не бачать цього, а Ірод, поїдений черв’яками, випускає дух. 8) Стефан творить знамення і чудеса. 9) Филип у Самарії виганяє багатьох духів і зцілює кульгавих і розслаблених. 10) Павло, наближаючись до Дамаска, бачить явище і негайно стає проповідником Євангелія. 11) Той самий Филип зустрічає на шляху євнуха, який читав, і хрестить його. 12) Павло в Лістрі іменем Господнім зцілює кульгавого від народження. 13) Павло видіннями закликається в Македонію. 14) Павло у Філіппах зцілює жінку (отроковицю), одержиму духом питливим. 15) Павло і Сила ув’язнені у в’язниці, і ноги їхні закріплюють у колодки; але серед ночі стається землетрус, і узи їхні спадають. 16) На немічних і біснуватих покладали убруси – опоясання – з тіла Павла, і вони зцілювалися. 17) Павло в Троаді воскрешає Євтиха, який впав з вікна і помер, кажучи: “Душа його в ньому” ( Діян. 20:10 ). 18) Павло в Кіпрі засуджує волхва Еліму, і волхв цей стає сліпим. 19) Павла і всіх, хто був із ним на кораблі, застає на шляху до Риму чотирнадцятиденна буря. І коли всі чекали смерті, Ангел, з’явившись Павлу, сказав: “Ось, Бог дарував тобі всіх, хто пливе з тобою” ( Діян. 27:24 ), – і всі врятувалися. 20) Коли зійшов Павло з корабля,3 його вжалила єхидна, і всі думали, що він помре. А оскільки він залишився неушкодженим, то вважали його за Бога. 21) Павло покладанням рук зцілює на острові батька начальника Поплія, який страждав від дизентерії; лікує і багатьох інших хворих.
Подорожі святого апостола Павла
Розпочав Павло подорож із Дамаска і прийшов до Єрусалима; звідси вирушив до Тарса, а з Тарса до Антіохії, а потім знову до Єрусалима і знову, вдруге, до Антіохії; звідси, будучи визначений разом із Варнавою на справу апостольства, прибув до Селевкії, потім до Кіпру, де й почав називатися Павлом; далі вирушив до Пергії, потім – до Антіохії Пісідійської, до Іконії, до Лістри, до Дервії та Лікаонії, потім – у Памфілію, потім знову до Пергії, потім до Аттілії, потім знову, втретє, до Антіохії Сирійської, втретє – до Єрусалима з приводу обрізання, далі знову, вчетверте, прибув до Антіохії, потім знову, вдруге, до Дервії та Лістри, потім до Фригії та країни Галатійської, потім до Мізії, потім до Троади і звідти до Неаполя, далі – до Філіпп, міста Македонського; потім, пройшовши Амфіполь і Аполлонію, прийшов у Фессалоніку, потім – до Берії, до Афін, до Коринфа, до Ефеса, до Кесарії, потім, вдруге, до Антіохії Пісідійської, потім до Галатійської країни та до Фригії, потім знову, вдруге, до Ефеса; потім, пройшовши Македонію, знову, вдруге, прибув до Філіпп, а з Філіпп – знову до Троади, де й воскресив упалого Евтиха. Потім прибув до Ассона, потім – до Мітилени; потім пристав до берега проти Хія; потім прибув до Самоса і звідти до Меліта, куди покликав ефеських пресвітерів і розмовляв із ними; потім вирушив до Кону (Коосу), потім – до Родосу, звідси – до Патари, потім – до Тиру, до Птолемаїди, звідси – до Кесарії, звідки знову, вчетверте, повернувся до Єрусалима. З Єрусалима посланий був до Кесарії і, нарешті, будучи відправленим в’язнем до Риму, прибув у такий спосіб із Кесарії до Сидону, потім – до Світи Лікійської, потім – до Кніду, і звідси, після багатьох поневірянь, прибув на острів, на якому його вкусила єхидна; потім попрямував до Сиракуз, потім – до Ригії Калабрійської, потім до Потіоли, і звідси вже пішки прийшов до Риму. Тут, біля Аппієвого торжища і трьох корчемниць, зустріли його віряни. Прибувши таким чином до Риму, він навчав тут достатній час4 і, нарешті, в самому ж Римі прийняв мученицьку смерть після доброго подвигу, яким подвизався тут. Римляни ж на останках його спорудили чудову будівлю і базиліку, щорічно святкуючи день пам’яті його в третій день перед липневими календами.5І раніше цей блаженний чоловік багато дав порад щодо чесності життя й чеснот, дав також багато й практичних повчань; до того ж, що особливо важливо, у своїх чотирнадцяти посланнях він виклав усі правила життя людини.
Головні предмети книги Діянь святих апостолів
Про вчення Христове після воскресіння, про явлення Його учням і обітницю їм дарунка Духа Святого, про вид і образ вознесіння Господа і про славне друге Його пришестя. Промова Петра до учнів про смерть і відкидання Іуди зрадника. Про Божественне зішестя Святого Духа на віруючих у день П’ятидесятниці. Про зцілення ім’ям Христовим кульгавого від народження; зроблене з цього приводу Петром прихильне, повчальне і таке, що спонукає до спасіння повчання. Про одностайне і цілковите спілкування віруючих. Про те, як ув’язнених у в’язницю апостолів вивів з неї вночі Ангел Божий, заповівши їм проповідувати безперешкодно Іісуса. Про обрання і посвячення семи дияконів. Повстання і наклепи іудеїв проти Стефана; його промова про завіт Бога з Авраамом і про дванадцять патріархів. Про гоніння на Церкву і про смерть Стефана. Про волхва Симона, який увірував і охрестився з багатьма іншими. Про те, що дар Духа Святого дається не за срібло і не лицемірам, але віруючим по вірі їхній. Про те, що Бог прискорює спасіння людям добрим і вірним, як це видно з прикладу євнуха. Про Божественне з неба покликання Павла на справу апостольства Христового. Про розслабленого Енея, зціленого в Лідді Петром. Про те, як з’явився Корнилію Ангел і як знову було з неба покликання Петру. Про те, як Петро, засуджений апостолами за спілкування з необрізаними, розповідає їм по черзі все, що трапилося, і як тоді ж посилає Варнаву до братів, які були в Антіохії. Пророцтво Агава про голод, що мав бути в усьому всесвіті, і допомога, яку надали антіохійські віруючі братам в Іудеї. Убивство апостола Іакова6 тут же про покарання вартових і про гірку та згубну смерть нечестивого Ірода. Про Варнаву і Савла, посланих Божественним Духом на Кіпр, і про те, що зробили вони ім’ям Христовим із волхвом Єлимою. Багате повчання Павлове про Христа на підставі закону і пророків, з історичними та євангельськими характеристиками. Про те, як, проповідуючи Христа в Іконії, апостоли були вигнані звідти після того, як багато хто увірував. Про зцілення апостолами в Лістрі кульгавого від народження; внаслідок чого їх прийняли жителі за богів, що зійшли до них; Павла б’ють камінням. Про те, що не повинно обрізувати язичників, які наверталися; міркування і постанова апостолів. Про повчання Тимофія і про одкровення Павлу вирушити до Македонії.7 Про обурення, що сталося у Фессалоніці внаслідок євангельської проповіді, та про втечу Павла до Берії, а звідти – до Афін. Про напис на жертовнику в Афінах і про мудру проповідь Павла. Про Акілу і Пріскіллу, про швидке увірування коринф’ян і про благовоління Боже до них, яке відбулося за передбаченням, і про яке повідомлено було Павлу через одкровення. Про хрещення тих, хто увірував в Ефесі, про дарування їм дару Духа Святого за молитвою Павла і про вчинені Павлом зцілення. Про смерть і відкликання до життя Євтиха молитвою Павла в Троаді; пастирська настанова пресвітерам ефеським. Пророцтво Агава про те, що має статися з Павлом у Єрусалимі. Яків вмовляє Павла не забороняти євреям обрізуватися. Про збуджене в Єрусалимі обурення проти Павла і про те, як тисяченачальник забрав його з рук натовпу. Про те, що переніс Павло, з’явившись у синедріон, що говорив і що зробив. Про злодіяння, які замишляли іудеї проти Павла, і про їхній донос на нього Лісію. Про звинувачення Павла Тертиллом перед ігемоном і про його виправдання. Про наступника Фелікса Фіста і спосіб дій останнього. Прибуття Агріппи і Вереніки і повідомлення їм відомостей про Павла. Сповнена вельми багатьох і вельми великих небезпек морська подорож Павла до Риму. Про те, як Павло прибув до Риму з Меліту. Про бесіду Павла з іудеями, що були в Римі.
Святого отця нашого Іоанна, архієпископа Константинопольського, Златоустого, передвідомлення до Діянь святих апостолів
Багатьом, а не одному кому-небудь, не були відомі ні сама книга, ні той, хто склав і написав її. Тому я визнав за необхідне взятися за це тлумачення з метою і навчити тих, хто не знає, і не допустити, щоб такий скарб був невідомим і переховувався під спудом, бо не менше, ніж самі Євангелія, може принести нам користі проникнення таким любомудрістю і таким правильним вченням, і особливо тим, що здійснене Духом Святим. Отже, не будемо залишати поза увагою цієї книги, навпаки, з усілякою ретельністю вивчимо її, бо в ній можна бачити, як справді здійснилися ті пророцтва Христові, що містяться в Євангеліях; у ній можна бачити також істину, яка виблискує в самих справах, і велику зміну на краще в учнях, здійснену над ними Духом Святим. У ній можна знайти догмати, які ніким не були б так ясно зрозумілі, якби не було цієї книжки; без неї сутність нашого спасіння залишилася б потаємною, а деякі з догматів вчення і з правил життя залишилися б невідомими. Але більшу частину змісту цієї книги становлять діяння апостола Павла, який найбільше потрудився. Причиною цього було й те, що письменник цієї книги, блаженний Лука, був учнем Павла. Його любов до вчителя видно і з багато чого іншого, але особливо з того, що він невідлучно був при своєму вчителеві і постійно слідував за ним, тоді як Дімас і Гермоген покинули його: один відправився в Галатію, інший – у Далматію. Послухай, що говорить про Луку сам Павло: “Один Лука зі мною” (2Тим. 4:10 ); і, в Посланні до Коринфян, говорить про нього: “Послали… брата, якого в усіх церквах хвалили за благовістя” (2Кор. 8:18 ); також, коли говорить, що “з’явився Кіфі, потім дванадцятьом; нагадую… Євангеліє, що я благовістив вам, яке ви й прийняли” (1Кор. 15:1,5 ), має на увазі його Євангеліє; тож ніхто не схибить, якщо цей твір Луки (книгу Діянь святих апостолів) буде відносити до нього; кажучи “до нього”, я маю на увазі Христа. Якщо ж хто скаже: “Чому ж Лука, перебуваючи при Павлі до кінця життя, описав не все?” – то ми відповімо, що для тих, хто ревнує, достатньо було і цього, що він завжди зупинявся на тому, що особливо потрібно, і що переважна турбота апостолів полягала не в написанні книжок, тому що багато чого передали вони і без писання. Але все, що міститься в цій книзі, варте подиву, особливо ж пристосовність апостолів, яку Дух Святий вселив їм, готуючи їх до справи домобудівництва. Тому, розповідаючи про Христа так багато, вони небагато говорили про Його Божество, а більше про Його втілення, Його страждання, воскресіння і вознесіння. Бо мета, якої вони прагнули, полягала в тому, щоб змусити слухачів увірувати, що Він воскрес і вознісся на небеса. Як Сам Христос найбільше намагався довести, що Він від Отця прийшов, так і Павло найбільше намагався довести, що Христос воскрес, вознісся, відійшов до Отця і від Нього приходив. Бо якщо раніше юдеї не повірили тому, що Він від Отця прийшов, то набагато неймовірнішим здавалося їм усе вчення Христове після того, як до нього додалася розповідь про воскресіння і вознесіння Його на небеса. Тому Павло непомітно, мало-помалу, доводить їх до розуміння більш піднесених істин; а в Афінах Павло називає Христа навіть просто людиною, не додавши більше нічого, і це не без мети, бо якщо Самого Христа, коли Він говорив про Свою рівність з Отцем, часто робили замах на каміння і називали за це хулителем Бога, то насилу могли прийняти вчення це від рибалок, та й до того ж після розп’яття Його на хресті. І що казати про іудеїв, коли й самі учні Христові, слухаючи вчення про предмети більш піднесені, бентежилися і спокушалися? Тому Христос і говорив: “Ще багато чого маю сказати вам; але ви тепер не можете вмістити” (Ін. 16:12 ). Якщо ж вони не могли “вмістити”, вони, які були з Ним стільки часу, які були посвячені були в стільки таємниць і бачили стільки чудес, то яким чином язичники, відмовившись від жертовників, від ідолів, від жертв, від кішок і крокодилів (тому що в цьому полягала язичницька релігія) та від інших нечестивих обрядів, раптом могли прийняти піднесене слово про догмати християнські? Яким чином і іудеї, які щодня читали й чули наступний вислів із закону: “Слухай, Ізраїлю: Господь Бог наш, Господь єдиний є” (Повт. 6:4 ), Я і нема Бога, крім Мене” (Повт. 32:39 ), і при цьому бачили Христа розп’ятим на хресті, а головне – розп’яли Його, поклали до гробу, не бачили Його воскресіння, – яким чином ці люди, чуючи, що цей Самий чоловік є Богом і дорівнює Отцеві, могли не збентежитися і не відпасти зовсім, і до того ж швидше і легше за всіх? Тому апостоли поступово й непомітно готують їх і виявляють велике мистецтво пристосовуватися, а самі отримують щедрішу благодать Духа та ім’ям Христовим творять більші чудеса, ніж ті, що були здійснені Самим Христом, щоб у той та інший спосіб підняти їх, розпростертих на землі, і пробудити в них віру в слово про воскресіння. І тому книга ця є переважно доказом воскресіння, тому що після увірування у воскресіння зручно сприймалося і все інше. І всякий, хто ґрунтовно вивчив цю книгу, скаже, що переважно в цьому полягає її зміст і вся її мета. Вислухаємо ж спершу самий початок її.
* * *
1 Якому письменникові належать статті, що складають цей Вступ, невідомо. – Прим. ред.
2 Храму Соломонова. – Прим. ред.
3 На острів Меліт. – Прим. ред.
4 Тут закінчуються оповіді про Павла, що містяться в Діяннях, подальше – з інших джерел. – Прим. ред.
5 Календами римляни називали перше число кожного місяця; попередній день, тобто останній день попереднього місяця, називався день перед календами; передостанній же день попереднього місяця називався третім днем перед календами. Отже, третій день перед календами липневими був передостанній, тобто 29-й день червня. – Прим. ред.
6 На полі: звільнення Ангелом Петра з темниці.
7 Тут опущено більше половини шістнадцятого розділу: розповідь про Лідію, про зцілення отроковиці, одержимої духом докучливим, про ув’язнення за це зцілення апостолів у в’язницю і Божественне звільнення їх та про навернення до віри темничного охоронця. – Прим. ред.
Глава перша
Д і ян. 1:1. Першу книгу я написав тобі, Феофіле, про все, що Іісус творив і чому вчив від початку
Нагадує (Лука) Феофілу про (своє) євангеліє, щоб вказати на своє вельми ретельне ставлення до справи; бо і на початку тієї своєї праці каже: Розсудилося і мені по порядку описати тобі, і не якось так, а так, як передали нам те, що були від самого початку очевидцями і служителями Слова (Лк. 1:2,3 ). Отже, нагадує про Євангеліє з метою нагадати про те, з якою ретельністю воно написане; а про це згадує для того, щоб, маючи на увазі таке ж ретельне ставлення до справи під час упорядкування і справжньої книги, бути якомога уважнішим до того, що пишеться. Тому йому й не було потреби цього разу в будь-якому іншому схваленні; бо той, кого удостоїли написати про те, що він чув, і кому вірять у тому, що він написав, по справедливості заслуговує на значно більшу віру, коли викладає не те, що чув від інших, а те, що сам бачив. Тому не каже: перше бо євангеліє, що благовістив, а: перше бо слово; бо він був чужий від гордовитості й смиренномудрий і думав, що назва: євангеліє вища від нього (праці), хоча апостол так величає його за цю працю: братом, що “в усіх церквах хвалили його за благовістя” (2Кор. 8:18 ). Але своїм виразом: про всіх він, здається, суперечить євангелістові Іоанну. Той каже, що описати все не було можливості; а він (каже): створив про всіх від початку навіть до вознесіння. Отже що скажемо на це? Те, що виразом про всіх Лука вказує на те, що він не опустив жодної з речей істотних і необхідних, з яких пізнається божественність та істинність проповіді; бо і Лука, і кожен з євангелістів у своїх євангеліях на чолі всього помістили те, з чого пізнається божественність та істинність проповіді, до того ж у такій точній формі, начебто за якимось зразком. Подібним же чином виклав про все це і сам Іоанн Богослов. Вони не опустили жодної з тих рис, через які, з одного боку, пізнається і стає предметом віри служіння Слова по плоті, а з іншого – сяє і відкривається велич Його по божеству. Іоанн каже, що якби по частинах і стисло описати все, що сказав і зробив Господь, то й тоді не вмістити б світу книжок, що пишуться (Ін. 21:25 ); але тим більше не вмістити б, якби хто забажав викласти в писанні всі справи і слова Господні з дослідженням їхнього значення; бо значення їхнього і причин, через які творив і говорив Господь, людський розум не може ні вмістити, ні пізнати, з тієї причини, що все те, що Він творив у людському єстві, творив як Бог; з цього боку не можна справ і слів Христових ні в слові висловити, ні в писанні передати. Утім допускаю й те, що цей додаток є гіперболічним зворотом мови і не безумовно свідчить про те, що ніби світ не вмістив би книжок, що пишуться, якби виклад був розлогим. Можна сказати ще й те, що цей євангеліст (Іоанн), як такий, що розвивав більше за інших теоретичне споглядання, справді знає всі творіння і діла Спасителя, – не тільки ті, які Він явив у плоті, а й ті, які Він здійснив від віку, як без тіла, так і з тілом. Якби хто наважився описати риси природи, походження, відмінності, сутності та ін. кожної з цих справ, то, якщо й припустити можливість цього, світові неможливо було б умістити книжок, які можна написати. Якщо ж хто під словом стане розуміти не просто світ, а людину, що лежить у злі і думає про предмети мирські і плотські, тому що слово розуміється так у багатьох місцях Писання; і в цьому випадку вірно говорить Іоанн, що, якби хтось захотів описати всі чудеса, здійснені Христом, то такі люди, схильні від безлічі й величі Христових справ скоріше прийти до невір’я, ніж до віри, не могли б умістити написаного. І тому саме євангелісти часто проходять мовчанням цілу юрбу зцілених і обходять безліч чудесних дій, позначаючи тільки загальний факт, що багато людей позбулися різних хвороб, що багато було чудес тощо, а перерахування їх не роблять, бо для людей, які нездатні розуміти та спокушених, перерахування частинами багатьох чудес зазвичай було приводом скоріше для невір’я і для небажання слухати (проповідь), аніж для увірування і для прихильності слухати.
“Про все, що Іісус робив і чого навчав від початку
Має на увазі чудеса і вчення, – втім, не одне це, а й те, що Іісус вчив і справою, бо не словом тільки вмовляв людей робити те чи інше, сам же не робив цього, а справами, які сам здійснював, переконував і їх наслідувати його, ревнуючи до чеснот. Треба знати, що Феофіл був один із навернених до віри самим Лукою. І не дивуйся, що Лука виявив так багато турботи про одну людину, що написав для неї дві повні книжки, бо він був хранителем відомого вислову Господнього, в якому говориться: “Нема волі Отця вашого Небесного, щоб загинув один із малих цих” (Мф. 18:14 ). Чому ж, пишучи одному Феофілу, він написав не одну книгу, а розділив предмети на дві книги? Для ясності і для того, щоб не утруднити читача; та вони розділялися і за змістом; і тому він справедливо розділив предмети розповіді на дві книги.
Д і ян. 1:2. До того дня, коли Він вознісся, давши Святим Духом повеління Апостолам, яких Він вибрав ».
“Заповідавши Духом Святим”, тобто, виголосивши їм духовні дієслова; нічого людського тут не було; тому що заповів їм Духом. Як і сам Господь зі смирення і пристосовано до слухачів говорив: ” Якщо я в Дусі Божому вижену бісів (Мф. 12:28 ), то тут, заповівши Духом, говориться не тому, що Син мав потребу в Дусі, а тому, що там, де творить Син, там сприяє й є присутнім і Дух, як єдиносущний. Що ж заповів? Ідіть, навчіть усі народи, хрестячи їх в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, навчаючи їх дотримуватися всього, що заповідував вам (Мф. 28:19-20 ).
“Заповідувавши, кажуть, вознісся” (Грецькою: ανεληφθη був узятий угору, тобто немов би не сам вознісся, а вознесений був. Ред.). Не сказав: вознісся, але міркує ще, як про людину. Звідси ж бачимо, що Іісус і після воскресіння свого навчав учнів: але часу цього ніхто точно не передав. Іоанн проводив з Ним більше часу, ніж інші; але про все це ніхто не сповістив ясно; тому що учні звертали свою увагу на інше.
Д і ян.1:3. « Перед якими являв Себе живим з багатьма вірними доказами, впродовж сорока днів ».
Сказавши спочатку про вознесіння, говорить потім і про воскресіння. Оскільки ти чув, що Він вознісся, то, щоб ти не думав, що Він узятий був іншими, Лука додав: “яким і явив Себе живим”; бо якщо Він постав перед ними, здійснивши більше чудо,8 то набагато більше міг здійснити менше9 “протягом сорока днів”, а не щодня всі сорок днів,10 бо не був з ними постійно, як до воскресіння, а з’являвся й знову віддалявся, підносив їхні думки та не дозволяв їм прилипати до Себе так само, як і колись. З великою обережністю й мудрістю Він поступово розвивав у них дві сторони – і віру у Своє воскресіння, і переконання вважати Його вищим за людину, хоча одне одному суперечило, бо з віри у воскресіння повинно було виникнути уявлення про багато аспектів людських, а з того, що Він вищий за людину, – протилежне. Однак і те, й інше свого часу підтвердилося, саме “протягом сорока днів”, починаючи від дня воскресіння і до дня вознесіння на небо. Протягом цих днів Він і їв, і пив з ними, показуючи цим, що Він саме Той, Кого розп’яли й поховали, і Він воскрес із мертвих. Чому ж Він являвся не всім, а тільки апостолам? Тому, що багатьом, хто не розумів цієї невимовної таємниці, явлення Його здалося б видіннями. Якщо вже й самі учні спочатку не вірили і бентежилися, навіть потребували дотику рукою і спільної з Ним трапези, то як мало вразити явище Його натовп? Тому-то доказ Свого воскресіння Він робить безсумнівним і загальним за допомогою чудес, які здійснили апостоли силою отриманої ними благодаті; тож воскресіння стало очевидним фактом не тільки для них, котрі мали переконатися в цьому на власні очі, а й для всіх людей наступних часів.
Діян. 1:3-4 . «Являючись їм і говорячи про Царство Боже. І, зібравши їх, Він звелів їм: не відлучайтесь з Ієрусалима, а ждіть обіцяного від Отця, про що ви чули від Мене».
Сам Господь назвав Царство, в якому обіцяв учням пити разом з ними нову чашу, Царством Отця, називаючи новим питтям те, що пив разом з ними після свого воскресіння; в цей час Він вкушав разом з ними і їжу нову – вкушав не так, як їв і пив з ними колись, до воскресіння, бо тоді, зробившись подібним до нас в усьому, окрім гріха, Він їв і пив, як ми, добровільно дозволяючи плоті вимагати необхідного споживання їжі; тому добровільно допускав стан нужденності. Після ж воскресіння пив і їв уже не за потребою, а тільки для того, щоб усі увірували в істинність Його тілесного єства, так само і в те, що Він постраждав добровільно і воскрес, як личить Богові. Отже, новою їжею і новим питтям назвав ту незвичайну їжу, яку Він їв, і те незвичайне пиття, яке пив разом з учнями після воскресіння, тобто вживаючи спільну з ними сіль і спільну їжу. А як це – пояснювати не нам, бо це було щось незвичайне, було не тому, щоби природа вимагала їжі, але з поблажливості, з метою довести воскресіння.
І відкриваючи їм таємниці “про Царство Боже… повелів їм: не відлучайтеся з Єрусалима”. Чому повелів їм так чинити? Раніше, коли вони боялися і тремтіли, Він вивів їх до Галілеї, щоб вони могли безбоязно вислухати те, що Він мав сказати їм, бо вони готові були відмовитися від справи, на яку були покликані. Тепер, коли вони вислухали і провели разом сорок днів, “Він наказав їм: не відлучайтеся з Єрусалима”. Чому ж це? Бо як ніхто не допускає, щоб воїни, які мають напасти на більшу силу супротивника, вийшли проти нього, перш ніж встигнуть озброїтися, і як ніхто не погодиться випустити коней, перш ніж сяде візник, так і Господь до Зішестя Святого Духа не дозволяє апостолам з’являтися на змагання, щоб величезна більшість не перемогла їх і не полонила. Утім, Господь не дозволяє їм відлучатися з Єрусалима не тому тільки, а й тому, що й тут багатьом належало увірувати, а по-третє, тому, щоб не сказав хтось, що, залишивши своїх, вони вирушили шукати слави в чужих. Тому вони поширюють безсумнівні докази воскресіння серед тих самих людей, що вбили Господа, що Його розіп’яли й поховали, і в тому самому місті, де мали нахабство вчинити таке беззаконня. Коли ж вони почули таке повеління? Тоді, коли Він говорив їм: “Краще для вас, щоб Я пішов, бо коли Я не піду, то не прийде до вас Утішитель” (Ін. 16:7 ); і “іще: Я благатиму Отця, і дасть вам іншого Утішителя” (Ін. 14:16 ). Чому ж не при Ньому і не відразу після відходу прийшов Утішитель, але через вісім або дев’ять днів, тобто в той час, коли настав день П’ятидесятниці? До того ж, яким чином, коли ще не зійшов Дух Святий, Він говорив: “прийміть Духа Святого” (Ін. 20:22 )? На це треба сказати, що Він говорив так з метою збудити в них бажання, готовність і здатність до прийняття Святого Духа, а прийняли вони Його, коли Він зійшов; або ж про те, що мало бути, говорив, як про те, що вже є та є теперішнім, подібно до того, коли Він казав про можливість “наступати на змій та скорпіонів, і на всю силу ворожої” (Лк. 10:19 ).
Утім, слід сказати й те, що дарування Духа різні й різноманітні: є дар очищення й удосконалення, дар освячення і сили, що освячує, дар язиків і пророцтва, дар чудес і тлумачення, а також безліч інших дарів.
Отже, за відмінності та різноманіття обдарувань Духа ніщо вже не перешкоджало апостолам прийняти благодать Духа в різний спосіб. Але повне, таке, що зробило апостолів досконалими і здатними вдосконалювати інших, повідомлення їм Духа було під час П’ятидесятниці, коли Він зійшов на них у вигляді вогняних язиків і цілком сповнив їх своєю силою. Господь відійшов, і тоді вже Дух Святий прийшов, і прийшов під час П’ятидесятниці, а не одразу, для того, щоб вони перейнялися бажанням і тоді вже отримали благодать. А якби Дух Святий прийшов при Сині і потім Син відійшов би, а Дух залишився, то для них не було б стільки втіхи, бо вони дуже неохоче розлучалися зі своїм Учителем. Тому Він сходить і Дух приходить не одразу, щоб після деякого смутку пробудити в учнях бажання і свідомість необхідності даної їм обіцянки, і щоб під час сходження вони відчули чисте і повне задоволення. Утім, слід було спочатку з’явитися плоті нашій на небесах і здійснитися цілковитому примиренню, і тоді вже зійти Духу Святому. Знай же, яку необхідність залишатися в Єрусалимі Господь поклав на них цією обіцянкою. Щоб після вознесіння вони знову не розбіглися, цим очікуванням, наче якимись узами, Він утримує всіх їх там і обіцянкою більш вигідних надій спонукає їх до найсильнішого бажання цих надій, навіть за невідомості їх. Але ніхто не згрішить, якщо скаже, що і тоді11 вони отримали деяку силу і благодать Духа, не таку, щоб воскрешати мертвих, але отримали силу відпускати гріхи. Тому й додав: “Кому пробачите гріхи, тому простяться; на кому залишите, на тому залишаться” (Ін. 20:23 ), показуючи цим, який саме рід сили дарує їм. Тоді Він наділив їх цією саме силою; а після сорока днів дарує їм силу творити чудеса; тому й каже: “приймете силу” (Діян. 1:8 ) та ін.
Д і ян. 1:5. « Бо Іоанн хрестив водою, а ви, через кілька днів після цього, будете охрещені Духом Святим ».
Сказавши, щоб вони чекали обітниці Отчого, яку чули від Господа, Він додав: “бо Іоанн хрестив водою” і т. д., і цим ясно показує Свою відмінність від Іоанна, і вже не так прикрито, як колись, коли говорив: “Малий у Царстві Небесному більший за нього” (Мф. 11:11 ). Тепер же ясно говорить: “Іван хрестив водою, а ви… будете хрещені Духом Святим”, – і показує, що навіть і вони стали більшими від Іоанна, тому що і вони будуть хрестити Духом Святим. Не сказав: “Я буду хрестити вас Духом Святим”, але: “будете охрещені”, усюди залишаючи нам зразки смиренності, бо зі свідоцтва Іоаннового відомо вже, що хрестив Господь: “Він хреститиме вас Духом Святим і вогнем” (Мф. 3:11 ). Як же сказано: “будете хрещені”, коли води в світлиці не було? Так сказано тому, що тут малося на увазі власне хрещення Духом, через Якого стає дієвою і сама вода, подібно до того, як і про Самого Господа говориться, що Він помазаний, тоді як Він ніколи не був помазаний олією, але прийняв Духа. Втім, можна довести, що й апостоли хрестилися не тільки Духом, а й водою, тільки в різні часи. Над нами те й інше хрещення звершується в один час, а тоді звершувалося й окремо, тому що апостоли спочатку хрестилися від Іоанна водою, а потім і Духом Святим. Чому ж Господь не оголосив, коли зійде Дух Святий, а каже тільки: “через кілька днів після цього?” Говорить так для того, щоб вони не впали в зневіру; а не сказав виразно, коли зійде Дух Святий, для того, щоб, чекаючи Його, вони постійно пильнували. Отже, що ж дивного в тому, що Він не говорить їм про кінцевий світ, коли, з вказаної нами причини, не хотів оголосити і цього близького часу? Вираз “будете охрещені” означає велику кількість і ніби багатство спілкування Духа Святого, як і той, кого хрестять у воді, занурюючись усім тілом, чуттєво нібито відчуває це, тоді як той, хто просто приймає воду, окроплюється не цілком, не по всіх місцях свого тіла. Отже, в тому, що тепер сказано, немає протиріччя з тим, що говориться в Божественних Євангеліях, бо ясно, що хоча після воскресіння Христа з мертвих і сказано апостолам: “приймете Духа Святого”, і вони прийняли Його, але там так і сказано, що вони прийняли Духа Святого. Тут же вираз “будете охрещені Духом Святим” означає вилив і багатство благодаті керувати інших, яку Господь дарував їм, зійшовши до Отця. Як, маючи віру, вони приходять до Нього і кажуть: “примнож у нас віру” (Лк. 17:5 ), – так і тут до того спілкування Духа, яке вже мали, вони отримали, після зішестя на них Святого Духа, можливість сильнішого єднання з Ним.
Д і ян. 1:6–8. Тому вони, зійшовшись, питали Його, кажучи: чи не в цей час, Господи, відновлюєш Ти царство Ізраїлю? Він же сказав їм: не ваше діло знати часи і строки, які Отець поклав у Своїй владі, але ви приймете силу, коли зійде на вас Дух Святий .
Маючи намір запитати, вони приходять до Учителя разом, щоб вплинути на Нього своєю кількістю, бо знали, що колишня Його відповідь, а саме: “про день… той і годину ніхто не знає” (Мф. 24:36 ), – була такою відповіддю не внаслідок незнання, а через те, що Він ухилявся від відповіді. Тому знову запитують. Коли почули, що мають одержати Духа Святого, тоді побажали дізнатися про це й позбутися лиха вже як гідні, бо не хотіли знову наражатися на крайні небезпеки. Не запитують: “коли”, але: “чи не в цей час… відновлюєш Ти царство Ізраїлю?” “Чи не тепер”, кажуть – так сильно бажали вони цього дня. Мені ж здається, що для них і неясно ще було, що таке це царство, бо ще не було Духа Святого, Який наставив би їх. Не питають: “коли настане”, але: “відновлюєш Ти” Сам? Так високо вже думали вони про Нього. Тому і Він розмовляє з ними без наполегливості, бо не каже вже, що про “день той і час ніхто не знає, ні Ангели небесні, ні Син” (Мк. 13:32 ), – а що каже: “Не ваше діло знати часи або терміни”. Не тому приписав Отцеві знання виконання часів, щоб Сам не знав, а тому, що саме питання було зайвим; і тому Він з користю для них відповів на нього мовчанням. Метою у Нього було при цьому те, щоб присікти крайню цікавість Своїх учнів, бо Він посилав їх проповідувати Царство Небесне, а не вказувати кількість часів. Не говорить їм про цей час, тоді як навчив їх набагато більшого, – з тією метою, щоб, як неодноразово згадували ми, змусити їх не спати, і тому ще, що, не знаючи про це, вони нічого не втрачали, бо Він відкрив їм істини набагато вищі за цю, – відкрив, що Він є Сином Божим, що Він дорівнює Отцю, що Він воскрес, що буде воскресіння мертвих, що настане суд, і що Він по праву сидітиме праворуч від Отця. Скажи ж мені, що важливіше – знати, що Він буде царювати чи – коли? Мойсей дізнався початок світу і те, коли і за скільки століть він створений, і обчислює роки, хоча пізнати початок взагалі важче, ніж кінець. Утім, апостоли запитували Господа не про остаточне звершення часів, “кажучи: “Чи не в цей час… відновлюєш Ти царство Ізраїлю?” Але Він і цього не відкрив їм, а як відповідав колись, відхиляючи їх від думки про це, щоб не думали, що близьке порятунок від лиха, але знали, що піддадуться ще багатьом небезпекам, так відповідає і тепер, тільки м’якше: “та ви приймете силу”. Потім, щоб знову не запитали Його, негайно вознісся. Крім того, щоб не запитали: “Чому залишаєш нас у подиві щодо цього предмета?” – Син каже: “Які Отець поклав у Своїй владі”. Але влада Отця є, звісно, і влада Сина, бо “як Отець воскрешає мертвих і оживляє, так і Син оживляє, кого хоче” (Ін. 5:21 ). Якщо ж у тих випадках, коли потрібно зробити щось надзвичайне і чудове, Син творить із такою самою владою, як і Отець, то тим паче – у випадках, коли потрібне знання, бо воскрешати мертвих, і до того ж із владою, що дорівнює владі Отця, набагато важливіше, ніж знати день. Чому ж Христос не відповів на те, про що запитували учні, але сказав: “приймете силу!” У відповідь їм Він сказав: “не ваша справа знати” і тоді вже додав: “але ви приймете силу”. Слова ці пояснюють певним чином зішестя і, так би мовити, вилив Святого Духа.
Діян. 1:8 . І будете Мені свідками в Єрусалимі, і в усій Іудеї та Самарії, і навіть до краю землі.
Оскільки раніше говорив: “Не ходіть на дорогу до язичників, і в місто Самарянське не входьте” (Мф. 10:5 ), – бажаючи, щоб слово Боже проповідувалось передусім іудеям, а тепер воно повинно було розлитися вже по всьому Всесвіту, то завчасно долучає: “по всій Іудеї і Самарії, і навіть до краю землі”. Вислів же “будьте Мені свідками” є разом і умовляння, і непорушне пророцтво, тому що свою проповідь вони засвідчили до останніх меж землі.
Д і ян. 1:9–10. Сказавши це, Він піднявся перед їхніми очима, і хмара взяла Його з виду їхнього.І коли вони дивились на небо, під час вознесіння Його …»
Воскрес так, що вони не бачили, вознесіння ж Його бачили; оскільки і бачення цього разу не все вирішувало: бачили кінець воскресіння, але не бачили його початку; бачили початок вознесіння, але не бачили його кінця. Чому? Тому, що там бачити початок було зайвим, оскільки сам Воскреслий був перед ними і говорив про це, і оскільки сама гробниця показувала, що Його в ній немає; тут же потрібно було знати і кінець, оскільки очам недоступна вся висота, і зір не міг вирішити, чи на небо Він вознісся, чи, піднявшись на певну висоту, зупинився. Тому Ангели, поставши перед ними, відкривають їм те, чого за допомогою зору вони зрозуміти не могли. А хмара підняла Його тому, що вона є символом Господньої і Божественної сили, бо в хмарі не можна бачити символу ніякої іншої сили. Тому й Давид говорить про Отця: “Робиш хмари Твоєю колісницею” (Пс. 103:3 ), і в іншому місці: “Ось Господь сидить на хмарі легкій” (Іс. 19:1 ). І безліч інших місць говорить про те саме. Утім, Господь і це зробив не просто і не без мети, але знаючи, що якщо Він піднесеться невидимо для них, як і зійшов, і, тим паче, як зійшов, то і під час явлення Духа вони не повірять, що це Той Самий Дух, Якого за кілька днів до цього Він обіцяв послати; знаючи, що в такому разі Він підготує в них підозру, що і Сам Він прийшов не з небес; знаючи, нарешті, що в такому разі, якби, вознесячись невидимо, Він і покликав потім з неба Павла, якби й послав звідти Петру нерукотворну плащаницю (див. Діян. 10:11 ), то вони не повірили б, що творить це Він після Свого віддалення від них плоттю, – знаючи все це, Він зійшов, “коли вони дивилися на небо”. Від хмари Діви Він входить у хмару і за допомогою хмари сходить туди, де був раніше. Вираз “де був” розумій не в сенсі місця і не в тому сенсі, що Він склав із Себе плоть і втілене Божество Його стало, як колись, безтілесним; ні, вираз “де був”, – вслухайся мені, – вказує на висоту безтілесності в тілесності, на велич безтілесності в тілесності, на велич безтілесності в тілесності, на самоіснуючу цінність Його добровільного смирення під час втілення Його незмінності, на те, що видимим чином Він уже не обертається або не мешкає серед людей.
Д і ян. 1:10–11 Раптом перед ними стали два мужі в білій одежі і сказали: мужі галілейські, що ви стоїте і дивитесь на небо? Цей Іісус, Котрий вознісся від вас на небо, прийде таким же чином, як ви бачили Його, коли Він сходив на небо.
Не сказали: “того, що піднімається” або “того, що несеться”, але: ” того, що піднімається”.
Якщо Він перед хрестом, одягнений ще підданим стражданням і важким тілом, ходив по водах, то ніхто не повинен сумніватися, що Він після того, як прийняв тіло нетлінне, розсікав повітря.
“Прийде”, говориться, а не “посланий буде”. “Прийде таким же чином”, тобто з тілом. Ось про що вони хотіли чути, а також і про те, що Він знову прийде в дні суду на хмарі (див. Мф. 24:30 ). Чоловіками ж євангеліст називає Ангелів, показуючи подію в тому вигляді, в якому вона уявлялася зору, тому що Ангели і справді прийняли на себе образ чоловіків, щоб не налякати. Два ж чоловіки з’явилися тому, що “устами двох або трьох свідків підтвердилося всяке слово” (Мф. 18:16 ).
Сказавши: “що ви стоїте і дивитеся на небо?” – вони не дозволяли їм залишатися більше на місці і сподіватися знову побачити Його, але спонукали їх повернутися нарешті до Єрусалима на справу проповіді. Ангели скрізь служать Йому як Господу – і під час народження, і під час воскресіння, і під час вознесіння, і перед тим, перед тим, як Він з’явився у світі плоттю. Але Ангели з’являлися так, що люди могли їх бачити. Вираз же “в білому одязі” вказує або на чистоту Ангелів, або на те осяяння, яке мало бути дароване святим апостолам. Інакше треба дивитися на вираз “бачили Його”. Знаючи, що з’являться люди з ушкодженим розумом, які казатимуть, що Він не з неба, або прийшов не з неба, і не піднісся на небо, а переміщений у якесь місце за межі землі, до числа яких належать і послідовники секти Віталія, – знаючи це, Господь вознісся перед очима апостолів, коли вони пильно дивилися на небо.
Діян. 1:12 . Тоді вони повернулися до Ієрусалима з гори, що зветься Єлеон і знаходиться поблизу Ієрусалима, на відстані суботньої путі.
Коли “тоді вони повернулися!” Коли почули сказане Ангелами, бо вони ніяк не відірвалися б від місця, якби Ангели не повідомили їм про друге пришестя. І мені здається, що це сталося в суботу, бо Лука не вказав би так на відстань: “з гори, що зветься Єлеон, що біля Єрусалима, на відстані суботнього шляху”. Довжина шляху, яку дозволялося іудеям проходити в день суботи, була визначена. Іосиф Флавій у своїй двадцятій книзі старожитностей оповідає, що гора Елеон віддалялася від Єрусалима на вісім стадій.12 І Оріген у п’ятій книзі говорить: “Шлях суботи становив три13 лікті”. Та й свята скинія з ківотом на такій відстані передувала стану і на такій відстані містилася від нього, яку дозволено було шанувальникам проходити в суботу. Ця відстань – одна миля”.14
Д і ян. 1:13–14. І, прийшовши, увійшли до горниці, де й перебували, Петро та Яків, Іоанн та Андрій, Филип та Фома, Варфоломій та Матфей, Яків Алфеїв та Симон Зілот, і Іуда, брат Якова. Усі вони однодушно перебували в молитві й молінні, з деякими жінками і Марією, Матір’ю Іісуса, та з братами Його.
Розсудливо перераховує учнів. Оскільки один із них зрадив, інший зрікся, третій не повірив, то показує, що, крім зрадника, всі були в наявності. Але як же він каже: “з Матір’ю Іісуса?” Хоча й сказав євангеліст, що “відтоді учень… взяв Її до себе” ( Ін. 19:27 ), але це анітрохи не суперечить попередньому, бо якщо сам учень цей був тут, то ніщо не перешкоджало бути присутньою і Їй. Як не згадує тут про Іосифа? Не згадує тому, що Іосиф уже помер, бо коли увірували й були присутні брати, котрі колись часто висловлювали недовіру, то набагато більше виявився б вірним і не захотів би піти з лику апостолів, коли б був іще живий, Іосиф, котрий ніколи не висловив жодного сумніву.
Діян. 1:15-17 . І в ті дні Петро, ставши посеред учнів, сказав, – а було ж зібрання людей близько ста двадцяти: Мужі браття! Треба було здійснитися тому, що в Писанні провістив Дух Святий устами Давида про Іуду, колишнього ватажка тих, хто взяв Іісуса; він був зарахований до нас і отримав жереб цього служіння.
“У ті дні”, тобто в дні, що були до П’ятидесятниці, “Петро, ставши посеред учнів, промовив”, як учень полум’яний і такий, якому Христос довірив Свою отару, і, нарешті, як перший. Але зверни увагу: він робить усе із загального дозволу і нічого – самовільно і самовладно. Він переконує навіть на підставі передбачення і не каже, що Давид сказав, але: “напророкував Дух Святий устами Давида”; потім додає “про Іуду, колишнього ватажка тих, що взяли Іісуса”. Помічай і тут мудрість цього чоловіка, – помічай, як він в оповіданні не ображає і не говорить про Іуду зневажного і найнедостойнішого, а просто заявляє те, що було; і не каже, що іудеї здобули, але: Іуда “придбав землю”, і справедливо, тому що господарем по справедливості повинен вважатися той, хто вніс гроші, хоча б купували й інші. А плата була його. Слухай:
Діян. 1:18-19 . Але придбав землю несправедливою винагородою, і коли спустився, розсілося черево його, і випали всі нутрощі його. І це стало відомо всім жителям Єрусалима.
Говорить про покарання, яке зазнав Іуда в теперішньому житті, а не про майбутнє покарання, бо душі людей немічних не так звертають увагу на майбутнє, як на теперішнє. Спостерігай: поширився не про гріх, а про покарання за нього, бо Іуда не помер у зашморгу, а жив ще й потім, бо був захоплений до того, як вдавився. Про це ясніше розповідає Папій, учень Іоанна, у четвертій книзі пояснення слів Господніх. Він говорить так: “Великий приклад нечестя представляв у цьому світі Іуда, тіло якого розпухло до такої міри, що він не міг проходити там, де міг проїжджати віз, і не тільки сам не міг проходити, а навіть і одна голова його. Повіки очей його настільки, кажуть,15 розпухли, що він зовсім не міг бачити світла, а самих очей його неможливо було бачити навіть за допомогою медичної діоптри, так глибоко перебували вони від зовнішньої поверхні… Після великих мук і мук він помер, кажуть, у своєму селі; і село це залишається порожнім і ненаселеним навіть донині; навіть донині неможливо нікому пройти по цьому місцю, не затиснувши руками ніздрів. Такий сморід, який передався від його тіла і землі”. Це слугувало для апостолів деяким полегшенням. Але як утроба Іуди вилилася, так і утроба єретика Арія.
Діян. 1:19-20 . Тож земля та вітчизняною їхньою мовою названа Акелдама, тобто “земля крові”. У книзі ж Псалмів написано: “нехай буде двір його порожній, і нехай не буде того, хто живе в ньому”, і: “нехай достоїнство його прийме інший”.
Назву селу “Акелдама” дали іудеї з приводу того, що сталося з Іудою. Петро ж наводить тут цей факт, представляючи в свідки ворогів, які дали землі цій таке ім’я. Слова “нехай буде двір його порожній” (див. також Пс. 68:26 ) сказано про цю землю і про дім Іуди, бо що могло б бути порожнішим за цвинтар, і за цвинтар громадський, яким стала ця земля? А слова: “нехай його гідність прийме інший” (див. також Пс. 108:8 ) вказують на сан священства.
Діян. 1:21-22 . Отже, треба, щоб один із тих, які перебували з нами в увесь час, коли перебував і поводився з нами Господь Іісус, починаючи від хрещення Іоаннового до того дня, коли Він вознісся від нас, був разом із нами свідком воскресіння Його.
Представляє справу спільною з братією, щоб вона не зустріла заперечень і не подала приводу до змагань. Тому й на початку бесіди говорив: “Мужі браття, слід обрати з вас”, – надаючи вибір усім, а водночас і обраним надає честь, і сам звільняється від докору з боку кого б то не було. А що так мало бути, про це він і сам говорить, і пророка наводить у свідки. З кого ж слід було обрати? “З тих, які перебували з нами весь час”. Говорить тому, що це необхідно, так і повинно було бути. І не сказав: “з чесних людей, які з нами”, бо тоді здалося б, що він ображає інших. А тепер справа вирішувалася часом. “Був разом з нами свідком воскресіння Його”, щоб лик учнів не був усічений ні з якого боку. Каже: “свідком воскресіння”, а не будь-чого іншого, бо хто з’явиться гідним свідчити про те, що Господь, Котрий їв і пив з учнями, і був розп’ятий, і воскрес, тому набагато більше можна й потрібно доручити свідчити і про інші події, тому що потрібним було воскресіння, бо воно сталося потаємно, а решта – явно.
Діян. 1:23-26 . І поставили двох: Іосифа, званого Варсавою, що прозваний Іустом, і Матфія. І помолилися, і сказали: Ти, Господи, Серцезнавець усіх, покажи з цих двох одного, котрого Ти обрав прийняти жереб цього служіння й Апостольства, від котрого відпав Іуда, щоб іти на своє місце. І кинули про них жереб, і випав жереб Матвію, і він був зарахований до одинадцяти Апостолів.
“І поставили двох”. Чому не багатьох? Щоб не вийшло великого безладу, до того ж і справа стосувалася небагатьох. Завчасно взивають у молитві до Серцезнавця. Не кажуть далі: “обери”, але: “покажи… якого Ти обрав”, знаючи, що в Бога все визначено раніше за думки людські. Скрізь обрання називає “прийняти жереб”, показуючи цим, що все відбувається з Божої людинолюбства і з Божого обрання, і нагадуючи їм про стародавні події, бо як левитів, так і їх Бог обрав Собі за жеребом.
Що ж за чоловіки були вони? Можливо, вони були з числа сімдесяти, що були з дванадцятьма апостолами, або з інших віруючих, але ті, що більш палко вірили та були більш благочестиві, ніж інші. Такими були і Іосиф, і Матвій. Називає ж Іосифа і Варсавою, і Іустом, можливо, і тому, що в них цими іменами називали одну особу, але, можливо, і через зміну способу життя давали нову назву; зрештою, прозвище, можливо, присвоювали способу занять. Чому ж не починає слово Яків, який прийняв єпископство в Єрусалимі, але правом говорити народу поступається Петру? Тому, що він був пройнятий смиренням; тоді не думали ні про що людське, але мали на увазі користь загальну. З тієї ж самої причини й апостоли поступаються йому кафедрою і не змагаються йому, і не сперечаються з ним.
Чому віддають перевагу обранню за допомогою жереба? Тому, що вони ще не вважали себе гідними дізнатися про це за допомогою будь-якого знамення, і Дух Святий ще не зійшов на них; та й не було потреби в знаменні, тому що жереб мав велике значення. Якщо вже в тому випадку, коли для визначення правильної думки щодо Іони не допомогли ні молитва, ні мудрість мужів, а навпаки, так багато важив жереб, то тим паче – в цьому випадку.
“Йти у своє місце”. Місце, яке мав гідно зайняти Матвій, Лука називає “своїм”, або “власним”, бо як Іуда ще до того, як спав із нього, відтоді, як захворів на недугу грошолюбства та зрадництва, був уже відчужений від цього місця, так точно ще до того, як Матвій зайняв це місце, відтоді, як він зробив себе гідним такого дару, воно стало його власністю. І інакше: “у своє місце”: кожен своїми справами готує собі або добре, або погане місце. Отже, коли Лука каже це, то каже, що Іуда пішов “у своє місце” – лихе, яке він влаштував собі зрадою Іісуса; бо місця добрі чи лихі для нас не від природи, а від того, що своїми ділами ми виготовляємо собі місце. Слово “місце” має багато значень. Воно означає, між іншим, посаду яку-небудь; так, ми говоримо “місце єпископа або пресвітера”. Можна бачити те ж саме і з протилежного, дивлячись на те, як кожен готує собі своє місце своїми справами: так можна мати місце псевдовчителя і псевдоапостола, так само як тирана і винуватця інших злочинних справ.
Отже, оскільки і Іуда, захопившись пристрастю до грошолюбства, зайняв місце зрадника, то справедливо про нього сказано: “йти у своє місце”. Позбувшись за свої дії місця в лику апостолів, він влаштував собі “своє місце.
* * *
8 Тобто повставши з мертвих. – Прим. ред.
9 Тобто вознісшись на небо. – Прим. ред.
10 Тобто не щодня протягом сорока днів. – Прим. ред.
11 Тобто коли Іісус Христос говорив їм: прийміть Духа Святого (Ін. 20:22 ) і т. д. – Прим. ред.
12 Стадія – 125 кроків (вісім стадій ¬ 1000 кроків). – Прим. ред.
13 Місце, без жодного сумніву, пошкоджене; в Орігена – 2000 ліктів (¬ 1000 кроків). – Прим. ред.
14 Миля – 1000 кроків. – Прим. ред.
15 Папій подає цю розповідь у розумінні поголоски, а не в розумінні істинного переказу; тому робить застереження: “кажуть”. – Прим. ред.
Глава друга
Діян. 2:1-4 . При настанні дня П’ятидесятниці всі вони були одностайно разом. І раптово зчинився шум з неба, ніби від сильного вітру, що мчить, і наповнив увесь дім, де вони перебували. І з’явилися їм язики, що розходилися, наче вогняні, і спочили по одному на кожному з них. І сповнилися всі Духа Святого, і почали говорити іншими мовами, як Дух давав їм провіщати.
Чому сталося це “при настанні дня П’ятидесятниці?” Тому що коли повинен був зійти серп на жнива, коли слід було збирати плоди, тоді повинен був зійти і серп слова; і ніби замість серпа злетів витончений16 Дух Святий.
І Христос каже: “жнив багато, а трудівників мало” (Мф. 9:37 ), і в іншому місці: “Подивіться на ниви, як вони побіліли, і дозріли до жнив” (Ін. 4:35 ). Сприйнявши початки, Христос Сам перший підніс їх, Сам же перший послав і серп. Чому ж послав “при настанні дня П’ятидесятниці!” Тому що цьому належало бути, коли знову настане свято, щоб ті, хто був при хресті Христовому, могли бачити і це.
“Язики, що розділяються, немов би вогняні”. Постраждалий по плоті добровільною пристрастю і воскреслий із мертвих Господь воскресив із Собою і нас, померлих гріхом, і зруйнував владу диявола. Тому до П’ятидесятниці від Великодня ми на молитві не робимо земних поклонів, оспівуючи перемогу над нашими ворогами: “Вони захиталися, і впали, а ми встали, і стоїмо прямо” (Пс. 19:9 ). Але, при явленні нам у вогняних язиках Духа Святого, ми схиляємо коліна, не виносячи цього видовища і показуючи, що через Святого Духа ми пізнали досконале поклоніння Святій Трійці, бо Бог “є дух, і ті, хто поклоняється Йому, мають поклонятися в дусі й істині” (Ін. 4:24 ). Зішестя Святого Духа відбулося в день П’ятидесятниці з наступної причини. У день П’ятидесятниці в Старому Завіті було дано закон. Отже, в який день було дано закон, написаний на скрижалях, того ж дня даровано законоположення Святого Духа, написане не на скрижалях, а на серцях. У день П’ятидесятниці народ ізраїльський одержав закон у пустелі Синайській, тому що в чотирнадцятий день першого місяця за місячним численням, коли святкували опрісноки і таємницю Пасхи, вийшли сини Ізраїлю з Єгипту. Від чотирнадцятого дня рахуй до кінця місяця сімнадцять днів, потім тридцять днів наступного місяця і три дні третього. Ось на скільки днів П’ятидесятниця пізніша за свято опрісноків або Пасхи. Отже, від чотирнадцятого дня першого місяця до третього дня третього місяця – п’ятдесят днів. Тому говориться: “Третього місяця після виходу Ізраїлевих синів із землі Єгипетської… промовив Господь Мойсею: “Піди до народу, [оголоси] і освяти його сьогодні і завтра” (Вих. 19:1,10 ). Це Господь говорить у новомісячні. “Третього дня”, говориться далі, “зійде Господь перед очима всього народу на гору Синай” (ст. 11). Отже, в який день дано закон, того ж дня треба було дарувати і благодать Духа, бо як Спаситель, маючи понести святе страждання, благоволив віддати Себе на це страждання не в інший час, а в той, у який загартовували агнця, щоб пов’язати істину з самим образом, так і зішестя Святого Духа, за благоволінням згори, дароване не в інший час, а в той, у який дано закон, щоб показати, що і тоді законополагав і тепер законополагает Дух Святий. Отже, у Старому Завіті закон було дано в п’ятдесятий день. А після пришестя в обітовану землю ізраїльтяни в пам’ять про цю подію влаштували свято і в цей час від початків нових плодів і від нових колосків приносили Богові; і це було символом свята. Оскільки в день П’ятидесятниці зносили снопи нових плодів і різні особи сходилися під одне небо, то цього самого дня мало бути й те, щоб початки від усякого народу всіх народів, що живуть під небом, збиралися в один сніп благочестя і за словом апостольським приводилися до Бога.
Сніп колосків слугував прообразом цього, щоб означати собою снопи душ, які обираються з різних країн і приводяться до Бога.
Чому зішестя Святого Духа було не без чуттєвих символів? Тому що якщо і при цьому говорили, “що вони напилися солодкого вина” ( Діян. 2:13 ), то чого не сказали б, якби цього не було? Не просто був шум, але шум з неба і раптовий, щоб більше здивувати їх.
“Неначе від сильного вітру, що мчить”. Каже, що зішестя Духа було з великою і сильною швидкістю і змусило всіх зійтися і збігтися туди.
“Наповнив увесь дім”. Дух Святий наповнив увесь дім, щоб показати, що дар цей дарований не окремо комусь, а всій повноті Церкви, бо дім був символом Церкви, як купіль – символ води, а це – знак достатку і сили. Але дім наповнився не вогнем, бо це примусило б їх піти
Що ж найдивовижніше, то це те, що язики розділилися “і спочивали по одному на кожному з” Чудово говорить, що розділилися, щоб ти дізнався, що послана Утішителем сила одна й та сама. Чудово також говорить: “ніби вогняні”, і “ніби від сильного вітру, що мчить”, щоб ти не подумав чогось чуттєвого про Духа. Отже, не просто був вітер, не просто вогонь, але Дух Святий, який був там. Спостерігай: коли Іоанн бачив Святого Духа, то бачив Його в образі голуба, апостолам же потрібно було бачити Його в образі вогню. “Спочили по одному на кожному з них”, тобто залишилися і почали мешкати, тому що вираз “спочивати” є знаком міцного і постійного перебування. На кому ж спочив Святий Дух – чи на дванадцяти тільки, чи на ста двадцяти? Зрозуміло, що на всіх, бо апостол Петро недаремно наводить слова пророка, коли каже: “І буде в останні дні, каже Бог, виллю від Духа Мого на всяку плоть” (ст. 17). І вони не просто прийняли, але “сповнилися всі Духа Святого”, і до того ж усі, а не апостоли тільки. – Спостерігай: коли вони “одностайно перебували в молитві й молінні” ( Діян. 1:14 ), коли були сповнені любові, тоді сходить Дух. Для чого ж Він з’явився у вигляді вогню? Для того, щоб показати, що Він однієї й тієї самої істоти з Тим, Хто над купиною з’явився також у вигляді вогню. І спочив на голові; з голови ж сповнив усю людину; і було видно на головах у них вогонь, що не спалював, а освячував і просвічував. Чому ж вони прийняли язики не на уста, а на голову? Не на язик, тобто не на фізичний орган дано Дух, щоб не подумали, що вони зі своєї утроби і зі своїх вуст вимовляють те, чого не мали. Але як води, що піднімаються на небо, займають вершини гір і вже з висот спускаються в долини, так благодать Духа, зайнявши верхню частину голови, ніби гору, поширилася потім на мозок, потім – на вуста й на серце і з голови наповнила собою абсолютно всю людину. Чому ж, ще повторюю, на голову? Тому що апостоли висвячувалися в цей час у вчителі всесвіту, а висвячення відбувається не інакше, як на голову. Отже, тим, що язики були над головами, показується образ висвячення, бо висвячення звершується через покладення рук на голову, такий спосіб висвячення є чинним і донині. Оскільки зішестя Святого Духа буває нині невидимим чином, то на голову архієрея, якого висвячують на рукопокладення, покладають Євангеліє; і коли його покладають, тоді слід у цьому бачити не інакше як вогненний язик, який спочиває на голові, – язик заради проповіді вогненний – на підставі слів “вогонь прийшов Я низвести на землю” (Лк. 12:49 ). Не сказав, що язики утвердилися або помістилися, але – “спочили”; не сказав також “зайняли поверхню”, але – “спочили на кожному з них”, щоб показати, що кожен чоловік, який здійснює священнодійство, є трон Божий.
“І почали говорити іншими мовами”. Благодать Божа благоволила визначити від самого початку, щоб слово апостолів було дієвим; бо навіщо проповідники, якби не було слухачів? А оскільки початкам з язичників слід було стати учасниками у вірі з найперших днів, то Лука додає: “і почали говорити іншими мовами”. Чому ж дар язиків апостоли отримали раніше за інші дарування? Тому що повинні були розійтися по всіх країнах; і як під час стовпотворіння один язик розділився на багато, так тепер багато язиків з’єдналися в одній людині, і одна й та сама людина, за натхненням Святого Духа, почала говорити і перською, і римською, і індійською, і багатьма іншими мовами. І дар цей називався даром мов, тому що апостоли могли говорити багатьма мовами.
“Як Дух давав їм провіщати”. Не від себе апостоли говорили, але провіщували від Духа Божого, проповідуючи, тобто розуміючи і проголошуючи, сказані святими пророками свідоцтва про Христа.
Діян. 2:5-6 . А в Єрусалимі ж перебували Іудеї, люди побожні, з усякого народу під небесами. Коли ж стався цей шум, зібрався народ, і прийшов у сум’яття; бо кожен чув, як вони розмовляли його діалектом.
“Люди побожні”. Уже те, що, залишивши свої вітчизни, вони мешкали в Єрусалимі, було знаком їхньої побожності. Особливо ще й тому, що люди, які з різних країн вирушили на проживання до Єрусалима, залишили домівки і рідних. Вираз же “з усякого народу” вжито замість виразу “від багатьох народів”, тому що в Писанні часто вживається слово “весь” замість “багато”; так, у цьому сенсі сказано наступне: ” злию від Духа Мого на всяку плоть” (Іоіл. 2, 28), і: “всі шукають свого, а не того, що завгодно Іісусу Христу” (Флп. 2:21 ), і: “немає праведного жодного” (Рим. 3:10 ). Висловом всецілості Писання позначає в цих місцях багатьох.
“Коли ж стався цей шум, зібрався народ, і збентежився”, тобто був збентежений, здивувався.
Оскільки це сталося в будинку, то, очевидно, народ збігся ззовні.
“Бо кожен чув, як вони розмовляють його мовою”. Знали, що віряни, і особливо апостоли (бо присутні звертали свої погляди більше на апостолів), – галілеяни; і, однак же, вони говорили напрочуд багатьма мовами.
“Народ… прийшов у сум’яття”, природно, тому що ті, хто збігся, думали, що подія загрожує їм за скоєний ними злочин проти Христа; і совість їхня роздирала їхні душі, бо умертвіння Христа було ще жвавим у пам’яті, і вони страшилися всього. Але це зміцнювало апостолів, бо й самі слухачі давали їм знати, що це – чудовий дар, бо апостоли не розуміли, що відомий вираз був парфянський, але дізналися про це від слухачів. Згадує також і про ворожі народи – критян, аравлян та інших; це було символом того, що вони переможуть усіх, бо в Єрусалимі було багато полонених. Отже, свідчення звідусіль: і від громадян, і від чужинців, і від прозелітів.17
Діян. 2:7-13 . І всі дивувалися й дивувалися, кажучи між собою: Чи не всі Галіліянці всі говорять? Як же ми чуємо кожен власну мову, в якій народилися, Парфяни, і Мідяни, і Еламіти, і мешканці Месопотамії, Іудеї та Каппадокії, Понта та Асії, Фригії та Памфілії, Єгипту та частин Лівії, прилеглих до Кірінеї, та ті, хто прийшли з Риму, Іудеї та прозеліти, Критяни й Аравійці, чуємо, як їхніми нашими язиками вони розмовляють про великі діла Божі? І дивувалися всі, і, дивуючись, говорили один одному: що це означає? А інші, насміхаючись, говорили: вони напилися солодкого вина.
Скрізь поряд із чеснотою порок. Одні дивувалися, інші паплюжили. Перші воістину були побожні; вони тому й жили в Єрусалимі, що за законом їм дозволялося тричі на рік з’являтися в єрусалимському храмі. Але зверни увагу на безумство інших: “вони напилися”, кажуть, “солодкого вина”, хоча й час був не такий, у який можна було б припустити щось подібне, бо було свято П’ятидесятниці й година третя; але злоба не зупиняється ні перед чим. А головне: коли одні, які були частково з іудеїв, частково – з римлян, частково – з прибульців, а, можливо, частково – і з тих, хто розпинає, словом, майже з усіх народів, чуючи проповідь апостолів, дивувалися і стверджували, що апостоли розмовляють їхніми мовами, знайшлося кілька таких, які, проте, паплюжили апостолів. Чи розуміли вони, коли апостоли говорили різними мовами, чи ні? Якщо вони не розуміли, то як виходить, що апостоли говорили всіма мовами? Якщо ж розуміли, то як наважилися звинувачувати їх у п’янінні, маючи в наявності викривачів – тих самих мужів, які чули й розуміли, що апостоли розмовляють різними мовами і що вони не п’яні? Це нехай вирішить хто-небудь інший; я ж стверджую навпаки: якби вони не розуміли, то ніяк не принизили б дива до сп’яніння (не назвали б чудо п’янством), тому що для чого було б і старатися принизити те, що не заподіює нікому жодної прикрості? Тому й Лука називає їх недоброзичливцями, немов би хулителями і наклепниками. Отже, вони обмовляли, розуміючи те, про що йшлося, але обмовляли тому, що були незадоволені тим, що йшлося, тому що апостоли прославляли великі справи Божі. Яким же чином, розуміючи те, що говорилося, вони приписували це сп’янінню? Внаслідок великого безумства і надмірної жорстокості. Адже у багатьох, якщо вони незадоволені тим, що говориться, за звичаєм вважати того, хто говорить, або скаженим, або божевільним, або звинувачувати в сп’янінні й нерозумінні того, що він говорить, хоча той, хто говорить, і говорить розсудливо, а викривач, коли звинувачує першого, слухає й розуміє його. А ці, звинувачуючи апостолів у сп’янінні, виявили ще більшу зухвалість, бо хоча самі й слухали їх своєю мовою, але вважали, що інші люди, люди найрізноманітніших діалектів, не розуміли їх. Самі розуміли те, що говорилося, а про інших, через яких і оббрехали апостолів у сп’янінні, думали, що ті не розуміють дива. Як у той час, коли Господь виганяв бісів, вони хоч і розуміли, і бачили ці чудесні дії, але замість належного прославляння набрехали на Господа в тому, що нібито Він робив їх силою веельзевула; так само бачачи, як цілющі були зцілені від усяких хвороб та страждань, вони ці чудесні дії зробили приводом до заздрості, доносів та вбиття, – так і тепер, не маючи змоги заперечити чудесні й надприродні язики, вони, проте, наважилися принизити чудо до сп’яніння. Але зверни увагу і на зловмисність. Оскільки було неймовірно, щоб хто-небудь був п’яний у таку годину, а особливо люди, які зазнали багато небезпек і жахів, то вони приписують усе якості вина, кажучи про нього “солодкого”.18 Тут нахабство домагається вже лише того, щоб сказати що-небудь, а не того, як би сказати ґрунтовніше. Тому й те, що висловлюється ними, неясно, сповнене дурості й божевілля. Зауваж, як злість викривається і порою року, і годиною дня. Звідки глевкос у дні П’ятидесятниці? Глевкосом називається нове вино.19 Далі, сп’яніння дає силу говорити різними мовами – сп’яніння, яке і природної мови позбавляє! Подивися, що влаштовує Бог. Іудеї відмовилися б увійти і послухати, якби не підозрювали, що це наклеп. Господь допустив наклеп, щоб зібрати багатьох слухачів.
Діян. 2:14-15 . Петро ж, ставши з одинадцятьма, підніс голос свій і виголосив: Чоловіки Іудейські й усі, що живуть у Єрусалимі, це нехай буде вам відомо, і слухайте слова мої: вони не п’яні, як ви думаєте, бо тепер третя година дня.
Вище бачив ти промисел; тут помічай мужність, бо якщо всі слухачі дивувалися, то хіба не так само було дивовижно й те, що людина проста й некнижна піднесла голос серед такої безлічі людей, незважаючи на те, що були й ті, що нарікали на них, і ті, що були здатні вбити? Невже це не вище людських сил? Але подивися: одразу після піднесення голосу він (тобто Петро) викриває обман, доводячи, що вони не п’яні. Але вони і не в несамовитості. Що ж таке відбувається з ним і з одинадцятьма? Петро виголошував загальну думку і загальний голос і був устами всіх, а одинадцять стояли тут, свідчачи про те, що він говорив. “Підніс голос свій”, тобто почав промову з великою відвагою для того, щоб одразу, на початку її, відчули благодать Духа. Той, хто не витримав питання слабкої раби, той самий серед народу і вбивць говорить з такою зухвалістю. Перш ніж отримав дар язиків, Петро злякався, коли запитувала його одна тільки рабиня придверниця, і говорив: “не знаю Людини Цієї” (Мк. 14:71 ). Там одна рабиня і великий страх, тут – незліченна безліч і голос, сповнений великого дерзновення. Не сказав: “вони не п’яні, як ви “обмовляєте”, але: “як ви думаєте”, тому що говорить уже більш лагідно і не бажає доводити наполегливо, що вони говорили це зі злості, але приписує їм незнання, а не викриває в нечесті, заздалегідь готуючи для них шлях до навернення. І що значить заперечення, що не за звичаєм упиватися о третій годині? Але Петро не зупинився на ньому, тому що і самі вони не так думали про апостолів, але говорили так тільки через наклеп.
Діян. 2:16-18 . Але це є передвіщене пророком Іоілем: “І буде останніми днями, каже Бог: Я злию від Моєго Духа на всяку плоть, і будуть пророкувати сини ваші й доньки ваші, і юнаки ваші бачитимуть видіння, і старці ваші будуть розумні від сновидінь. І на рабів Моїх, і на рабинь Моїх у ті дні зіллю від Духа Мого, і будуть пророкувати.
Посилається не на Христове ім’я, не на Христову обітницю, а на обітницю Отця. Помічай і передбачливість Петра. Не промовчав про пророцтво, але й не сказав прямо про те, що стосується Христа: що Він після того, як був розп’ятий і воскрес, обіцяв їм, апостолам, цей дар. Якби він, Петро, сказав це, то зіпсував би все; хоча це і могло довести Божественність Христа, але здалося б неймовірним. Питання ж у тому, щоб повірили тому, що говориться; а те, що здалося б неймовірним, змусило б їх похитнутися. Цих здивувань ніщо не в змозі розв’язати, крім пророчого свідчення. Отже, коли виникає якесь сумнівне питання, не вдавайся до міркувань. Міркування так само спростовуються, як складаються, а голос Божий хто зруйнує? Міркування руйнується, Писання не руйнується. Не сказано: “виллю Дух Мій”, але: “від Духа Мого”. Не Дух, але дар Духа виливається “на всяку плоть”, і саме на ту, що увірувала, тобто на язичників. Але він ще не відкриває їм цього, а слова “на всяку плоть” подають їм і добрі сподівання, і не дозволяють очікувані блага привласнювати собі одним; через це саме він підсікає і заздрість у самому її корені. Зверни ж увагу на те, яке різноманітне одкровення Святого Духа. Один, маючи благодать Духа, пророкує; інший, нездатний на це служіння, отримує дар видінь: так Петро о шостій годині дня бачить посудину, Корнилій о дев’ятій годині бачить Ангела. Бачення серцем не називається “поглядом” або ” зором”, але “баченням”. Інакше бачать видіння; інакше бачать теорему, коли бачать не очима; інакше повчаються образами, які представляються уві сні.
Діян. 2:19-21 . І покажу чудеса на небі вгорі і знамення на землі внизу, кров і вогонь і куріння диму. Сонце перетвориться на темряву, і місяць – на кров, перш ніж настане день Господній, великий і славний. І буде: всякий, хто покличе ім’я Господнє, спасеться” ( Іоіл. 2, 28-32).
Цими словами пророк наперед ясно пророкує і про майбутній суд, і про руйнування Єрусалима, і про полон іудеїв, і про події, які мали відбутися під час хреста Христового, і, нарешті, про те, що трапилося з іудеями внаслідок римської війни, коли в Іудеї римляни проливали багато крові, коли розвіювався дим від спалюваних міст і селищ. Через це іудеї несли покарання за свою зухвалість проти Христа, за зухвалість, якої не стерпіло й саме сонце і змежило своє око, світлову силу, і місяць свій сріблястий образ змінив на червоне світло. Кажуть, однак же, ніби багато подібних явищ було на небі й під час руйнування Єрусалима; так свідчить Іосиф Флавій. Утім, словами: “місяць” перетвориться “на кров”, пророк вказує і на надмірну жорстокість заклання (тобто розп’яття Господа). Але чому відбувається це о третій годині? Щоб показати чудесність цього явища: блиск вогню видно серед світлого дня, коли всі на майдані! Утім, укладач богослужбових пісень розуміє сказане пророком так: кров – втілення, вогонь – Божество, куріння диму – Святий Дух, який осяяв натхненням Діву і наповнив світ пахощами, а під днем Господнім розуміє день воскресіння.
Але Господь каже: “виллю від Духа Мого… перш ніж настане день Господній”. Скажи іудею: “Якщо одна особа і одне ім’я у Божества і якщо Бог говорить Сам про Себе, то чому не сказав: “перш ніж прийти дню Моєму”?”? Якщо, каже Петро, ви грішите тепер безкарно, то на це не сподівайтеся, бо це тільки початок того великого і важкого дня. Збуривши цим і налякавши їхні серця, він заспокоює їх і дозволяє їм плекати добрі надії. “І буде: всякий, хто покличе ім’я Господнє, спасеться”. Але не просто покличе, бо сказано: “не всякий, хто говорить Мені: “Господи! Господи!” (Мф. 7:21 ), ні, але – всякий, хто покличе з прихильністю і з добрим життям. Включивши тепер у свою промову слово про віру (про необхідність віри), бо спасіння залежить від прикликання, він робить свою промову зрозумілою. Ім’я Господнє, за поясненням Павла, призивається в ім’я Христа, але Петро цього разу не наважився відкрити це своїм слухачам.
Діян. 2:22-24 . Мужі Ізраїльські, вислухайте слова ці: Іісуса Назорея, Чоловіка, засвідченого вам від Бога силами, і чудесами, і знаменням, що їх Бог сотворив через Нього серед вас, як і ви знаєте самі, Цього, за певною радою й передвістя Божого відданого, ви взяли, і, забивши руками беззаконних, вбили, а Бог воскресив Його, розірвавши узи смерті.
Слово це не є лестощі; але оскільки Петро сильно докорив їм, то тепер поблажливо поминає їх і нагадує про праотців, переконуючи пригадати їхню віру, і знову починає спочатку, щоб не обурити їх, тому що мав намір нагадати їм про Іісуса. Раніше, слухаючи пророка, вони не могли обурюватися. І подивися, як він нічого не говорить про істини піднесені, але починає зі сторін, які говорять про велике смирення Іісуса. “Назорея”, каже, називаючи Іісуса за батьківщиною, яка видавалася дуже незначною. Як у тих випадках, коли Христос називається Божою Силою і Божою Премудрістю, ми відносимо ці назви до Його Божества, так у тих випадках, коли Він називається людиною і померлим за гріхи наші, ми відносимо назви ці до Його плоті. І сам Він говорив колись: “Ви шукаєте вбити Мене, Людину, що сказала вам істину” ( Ін. 8:40 ), а ще колись говорив: “Я і Отець – одне” (Ін. 10:30 ). Звідси, на підставі першого тексту, виникла єресь самосатська, яка вважала, що Іісус був простою людиною.
“Силами і чудесами та знаменнями”. Цю ж думку виражають і слова апостола Павла, що Він “відкрився Сином Божим у силі” (Рим. 1:4 ), тобто Сином, Якого діла та чудеса довели, що Він воістину є Сином Отця, бо немає жодної різниці між висловом: “відкрити Сина Божого в силі” і висловом: “засвідчити про Нього “силами і чудесами та знаменнями”, які створив через Нього Бог”. Воістину, Бог діє ніби через Сина, бо через Нього і “віки створив” (Євр. 1:2 ). А виразом “серед вас” закликає їх у свідки того, що говорить; “серед вас” – значить не таємно, не в куточку. Потім, напавши на їхнє беззаконня, намагається зняти з них відповідальність за нього і каже: “за визначеною радою”, показуючи цим, що вони не своєю силою зробили те, на що наважилися, а тому, що Він Сам на це наважився, і що це визначено було згори.
Далі, щоб не здалося, що вони безневинні, – бо хоча це й було визначено, проте ж убивцями були вони, – щоб не здалося так, він додає: “руками беззаконних”, тобто або через зрадника Іуду, або через воїнів, які розіп’яли Христа. Хоча відомо, що ті, хто прибивав Його до хреста, вчинили беззаконня, проте спочатку Петро говорить про це неясно, щоб не довести їх до відчаю.
“Бог воскресив Його”. Як він наважився сказати серед убивць, що Христос воскрес? А якщо говориться, що Отець воскресив Його, то це через неміч слухачів, тому що за допомогою кого діє Отець? За допомогою Своєї сили, а сила Отця – Христос. Отже, Він Сам воскресив Себе, хоча й говориться, що Його воскресив Отець.
“Розірвавши узи смерті”. Показує, що і смерть мучилася ніби родами і страшенно страждала, коли заволоділа Ним, бо Старий Завіт хвороби смерті, яка начебто народжує, називає небезпекою і лихом для неї. Та, що народжує, не утримує того, що перебуває в ній, і не діє, але страждає і поспішає звільнитися. Прекрасно Петро назвав воскресіння розв’язанням хвороб (пут) смерті, тож можна сказати: розірвавши вагітну утробу, що страждає від пологів, Христос Спаситель з’являється й виходить нібито з якоїсь утроби, що народжує, тобто з пут смерті й із середовища пекла. Тому Він і названий первіснонародженим із мертвих.
Діян. 2:24-28 . Тому що їй неможливо було втримати Його. Бо Давид говорить про Нього: “бачив я перед собою Господа завжди, бо Він праворуч мене, щоб я не здригнувся. Тому зраділо серце моє і звеселився язик мій; навіть і плоть моя упокоїться в упованні; бо Ти не залишиш душі моєї в пеклі і не даси святому Твоєму побачити тління. Ти дав мені пізнати шлях життя; Ти сповниш мене радістю перед лицем Твоїм” (Пс. 15:8-11 ).
Намащені борці були невловимі для супротивників, і намащені заклинателі були убезпечені й захищені від зубів змія. Коли намащений таємничо Духом Своїм Христос вступив у боротьбу зі смертю і підкорився цьому згубникові, тоді супротивник, який з’явився, був розтрощений, тому що смерті “неможливо було втримати Його”. Тому не було можливо, що знайдено було, що Він від Бога народжений, і що Йому чужі були всякі зміни або перетворення, і що Він так повстав (воскрес), щоб більше вже не вмирати.
Далі наводить Давида, що перевищує всякий людський розум, бо такого роду справа – пророцтво, і каже: “Бо Давид говорить про Нього”, а не про себе; і знову починає з боку смирення. Хоч і сталося це тепер, але визначено було з давніх-давен: Бог дозволяв на це від самого початку і від самого початку так визначив.
“Бачив я перед собою Господа завжди”. Називає Отця Господом Іісуса, бо Іісус прийняв вигляд раба. Якщо ж тут говориться, що Отець ” праворуч” Сина, а в інших місцях говориться, що Син “праворуч” Отця, то цим позначається їхня рівність.
“Навіть і плоть моя упокоїться в упованні.
Оскільки Іісус, сприйнявши смерть, зняв ту плоть, яку прийняв за планом домобудівництва, щоб знову воскресити її від смерті, то справедливо, що плоть Його живила себе упованням в очікуванні воскресіння.
Хоча слова: “Ти не залишиш душі моєї в пеклі” дехто й сприймає за слова від імені Давида, не маючи, втім, змоги довести свою думку, але ж вони вірно й благочестиво кажуть, що тіло воскресло, щоб бути нетлінним і духовним, тому що воскресла плоть після воскресіння є тілом духовним і нетлінним. “Шлях життя”, тобто той шлях, який душі праведників пройшли разом зі Спокутувачем, виходячи з пекельних місць. У словах “Ти сповниш мене радістю перед обличчям Твоїм” під обличчям слід розуміти явлення Господа в Божественному образі і поглядання на нас, яким Він ближче приглянув нас.
Діян. 2:29-31 . Мужі браття, нехай буде дозволено з відвагою сказати вам про праотця Давида, що він і помер, і похований, і гроб його в нас до цього дня. Будучи ж пророком і знаючи, що Бог з клятвою обіцяв йому від плоду утроб його піднести Христа у плоті й посадити на престолі його (2Сам. 7:12 ; Пс. 131:11 ), він перш за все сказав про воскресіння Христа, що не залишили душу Його в пеклі, і плоть Його не бачила тління (Пс. 15:10 ).
Виклавши свідчення Давида, додає “мужі браття”. Коли має намір сказати щось велике, заздалегідь користується цим зворотом, надихаючи їх і примиряючи. А де не уявлялося нічого такого, що могло б бути шкідливим, там говорить із великою поміркованістю. Якби таким чином він сказав просто: “Це сказано Давидом”, то здався б суворим і скоріше збудив би в них гнів, ніж зробив би їх слухняними. Наданням же великої честі блаженному Давиду він досягає того, що є прийнятною думка, що пророцтво це сказано про Христа. У такому дусі побудована і вся ця промова його.
Так, сказавши, що Давид “і помер, і похований”, не сказав: “і не воскрес”, але: “і гроб його у нас до цього дня”. Це дорівнює виразу “і не воскрес”. Далі не прямо переходить до Христа, але знову прославляє Давида, і цими прославляннями Давида досягається мета слова, бо для того й говориться це, щоб іудеї заради честі, що чиниться ними Давиду, та заради його роду прийняли слово про воскресіння Христа, бо коли б цього не було (тобто коли б вони не прийняли слова про воскресіння), то і знехтували б пророцтвом, і підірвали би повагу до себе самих.
“Бог з клятвою обіцяв”. Не сказав: “обіцяв”, але: “з клятвою обіцяв”, вказуючи цим на непорушність обітниці.
“Посадити на престолі”. Престол вживається замість Царства в багатьох місцях Божественного Писання; наприклад: “Престол Твій, Боже, навіки” (Пс. 44:7 ).
“Воздвигнути Христа у плоті”. Говорить так тому, що за Божеством Він від віків і завжди сидить разом з Отцем; приписує ж усе Отцеві, щоб слухачі легше могли сприйняти те, що говориться.
Але яким чином Він сидить на престолі Давидовому? Таким, що Він є Цар і іудеїв, і тим паче тих, які розіп’яли Його.
Діян. 2:32-36 . Цього Іісуса Бог воскресив, чому всі ми свідки. Отже, Він, будучи піднесений десницею Божою і прийнявши від Отця обітницю Святого Духа, вилив те, що ви нині бачите і чуєте. Бо Давид не зійшов на небеса, але сам каже: “Сказав Господь Господу моєму: Сядь праворуч від Мене, аж поки не покладу ворогів Твоїх у підніжжя ніг Твоїх” (Пс. 109:1 ). “Тож твердо знай, увесь дім Ізраїлів, що Бог зробив Господом і Христом Того Іісуса, Якого ви розіп’яли.
Знову вказує на Отця, хоча достатньо було і попередньої вказівки. Але він знав, як корисно було це для слухачів у справі прийняття ними того, що особливо необхідно. Висловом бувши “піднесений” Давид вказав на вознесіння і на те, що Він (Ісус) – на небесах, але і це спочатку не ясно. Дивись: на початку слова, коли й пророка Іоїля привів у свідки, не казав, що Христос послав Духа Святого, але казав, що послав Його Отець. А коли нагадав і про знамення Христові, і про те, що зроблено було проти Христа, і коли з відвагою висловив істину про Його воскресіння, тоді, нарешті, каже вже, що Христос вилив Духа Святого, що, отже, пророк про Нього казав: “І буде в останні дні” (ст. 17). “Обітницю” ж розуміє або ту, яку обіцяв Сам апостолам, або ту, яку обіцяв Іісусу Отець ще до хреста і страждань. А так як Петро мав сказати велику й високу істину – що Духа Святого вилив Христос, – то затінює її, сказавши, що Отець дав Йому цю обітницю, бо хто б що не казав, але якщо слово своє закінчує без користі, то говорить марно й даремно. Петро показує також, що хрест не тільки не принизив Іісуса, а й надав Йому ще більшого блиску. Якщо тоді, за голосом Іоанна: “Він буде хрестити вас Духом Святим і вогнем” (Мф. 3:11 ), – Отець дав Йому обітницю, то тепер виконав обітницю.
“Сам каже: “Сказав Господь Господу моєму…” Тут Петро говорить уже без побоювання, оскільки сказане вище підбадьорило його. Але яке значення в словах “сказав Господь Господу моєму!” Якщо вже Давид називає Його ( Іісуса) Господом, то тим більше іудеї не повинні заперечувати цього.
Словами ж Давида “доки покладу ворогів Твоїх у підніжжя ніг Твоїх” навів Петро на них страх як засіб перемогти їх. А щоб не підірвати віри в себе, він приписує все Отцю. Після того як сказав про предмети великі, він слово своє знову зводить на справи смирення Іісуса.
А хто ці вороги, це пояснює апостол, волаючи: “Останній… ворог винищиться – смерть, бо все підкорив під ноги Його” (1Кор. 15:26-27 ). У словах “Сядь праворуч Мене” ми розуміємо рівночесність Отця і Сина, оскільки поняття “правий” або “лівий” немислимі по відношенню до безтілесної сутності.
“Бог зробив Господом і Христом цього Іісуса”. Вираз “зробив” ужито замість “поставив”, тому що йдеться не про існування і не про іпостасність.
Діян. 2:37-40 . Почувши це, вони розчулилися серцем і сказали Петру та іншим Апостолам: що нам робити, мужі браття? Петро ж сказав їм: Покайтеся, і нехай охреститься кожний із вас в ім’я Іісуса Христа для прощення гріхів; і отримаєте дар Святого Духа. Бо вам належить обітниця, і дітям вашим, і всім далеким, кого покличе Господь Бог наш. І іншими багатьма словами він свідчив і перестерігав, кажучи: Спасайтеся від роду цього розбещеного.
Бачиш, скільки доброзичливості і як вона більше, ніж суворість, здатна проникати в серця людей і пом’якшувати їх. Хоча блаженний Петро і нагадує їм у цьому місці про їхню зухвалість, але нагадує лагідно, не додаючи нічого образливого для них. Посоромилися доброзичливості Петрової, тобто того, що з ними, які зрадили смерті Самого Господа, піднімали руки на апостолів і бажали винищити їх, Петро говорив із турботливістю, як батько і вчитель. “Розчулилися”, говориться: не просто переконалися, але пізнавши себе, бо кажуть: “що нам робити, мужі браття?” – ніби дивуючись і турбуючись за свої дерзновення. Кого раніше називали ошуканцями, тих називають тепер братами і при цьому не наважуються вживати цієї назви перед обличчям тих, кого так називають, але бажають заявити через це свою любов і те, як сильно іудеї стали прихильні до апостолів. Тому, як показує початок промови Петрової, і самі апостоли називали їх цим ім’ям.
Хоча питання було запропоновано всім апостолам, проте ж знову відповідає “Петро”, – бо самі апостоли надавали перевагу його устам, – і каже: “Покайтеся, і нехай хреститься кожен із вас в ім’я Іісуса Христа”. Слова ці не суперечать наступним словам Євангелія: “Хрестивши їх в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа” (Мф. 28:19 ), тому що Церква сповідує Святу Трійцю нероздільною, тож внаслідок єдності трьох іпостасей по суті хрещений в ім’я Христа хреститься в Трійцю, тому що Отець, і Син, і Святий Дух нероздільні по суті. Якби ім’я Отця було не Бог, і ім’я Сина – не Бог, і ім’я Святого Духа – не Бог, то слід було б сказати “в ім’я Бога Іісуса Христа”, або навіть просто – тільки “в Сина”. Але Петро говорить в “ім’я Іісуса Христа”, знаючи, що ім’я Іісуса є Бог, так само як і ім’я Отця, і ім’я Святого Духа.
“І отримаєте дар Святого Духа”. Зауваж: Петро показав, що дар Христовий і дар Святого Духа – один і той самий дар, тому що однакова й гідність їхня. Розмовляючи вище, він назвав цей дар обітницею, яка “вам належить… і дітям вашим”, тому що дар цінніший, коли блага переходять і до спадкоємців, “і до всіх далеких”. Якщо ж цей дар – для далеких, то тим більше – для вас, близьких. Зверни увагу на те, коли вказав іудеям на покликання язичників, сказавши: “і далеким”. Коли? Тоді, коли знайшов їх такими, що розчулилися і пізнали себе. Коли душа засуджує себе саму, тоді вона вже не може заздрити.
Діян. 2:41-47 . Тож ті, хто охоче прийняли слово його, охрестилися, і приєдналося того дня душ близько трьох тисяч. І вони постійно перебували у вченні Апостолів, у спілкуванні й переломленні хліба та в молитвах. Був же страх на всякій душі; і багато чудес і знамень сталося через Апостолів у Єрусалимі. Усі ж віруючі були разом і мали все спільне. І продавали маєтки й усяку власність, і ділили всім, зважаючи на потребу кожного. І щодня одностайно перебували в храмі і, переломлюючи по домівках хліб, приймали їжу у веселощах і простоті серця, вихваляючи Бога і перебуваючи в любові у всього народу. Господь же щодня докладав спасенних до Церкви.
Тут виконання пророцтва, в якому говориться: “хто чув таке? хто бачив таке, як це? чи виникала країна в один день? чи народ народжувався в один раз, як Сіон, ледве почавши пологи, народжував синів своїх?” (Іс. 66:8 ).
“Був… страх на всякій душі”, тому що не нехтували тим, що відбувалося, як би чимось випадковим. Оскільки Петро був сповнений рясної благодаті і відкривав обітниці та майбутнє, то дуже природно, що вони були охоплені страхом, тим більше що свої слова він підтверджував і чудесами, які він робив, і знаменнями. Як при Христі спершу – знамення, потім – вчення, потім – чудеса, так і тепер.
“Усі… віряни були разом”, тобто не за місцем, а за розташуванням і за думками, за постійною згодою між собою і за любов’ю. А слова “дивлячись на потребу кожного” вживає не просто, а в значенні “економії”, бо цей вираз показує, що апостоли чинили не так, як в еллінів мудреці, з яких одні залишили свої поля, інші покидали в море багато золота. Але це було не презирство багатства, а дурість і безумство: диявол постарався очорнити творіння Божі. Розсудливо користуватися багатством – не порожня річ.
“Щодня одностайно перебували в храмі”. Не один день або два, або три, але щодня й одностайно, ніби в одній душі. Зауваж: іудеї, які увірували, нічого іншого не робили, тільки постійно перебували в храмі, тому що, ставши уважніше до істинної віри, вони сповнилися великої побожності і до цього священного місця. І апостоли не відволікали їх звідти, щоб не зашкодити їм.
“Переломлюючи по домівках хліб”. Дім священний має на увазі і тепер, тому що їли вони в цьому домі. А вираз “переломлюючи… хліб” показує їхнє велике стримання і поміркованість у їжі, тому що “приймали їжу” говориться, а не “пересичувалися їжею”. Таким чином, по вірі вони і саме життя своє змінювали на краще. А яким же чином вони мали благодать у всіх людей? Лука каже: “перебуваючи в любові у всього народу”. Як же це? Своїми діями – милостинею і чистотою поводження. Священики через ненависть і заздрість відступили від них і нападали на них, але в народу вони мали любов.
* * *
16 У вигляді мов, які видаються витонченими. – Прим. ред.
17 Звернені з язичників. – Прим. ред.
18 Вино, що небродило (див. нижче). – Прим. перекладача.
19 Вино, що готується з плодів, які до дня П’ятидесятниці не могли дозріти. – Прим. перекладача.
Глава трет я
Діян.:1-7. Петро та Іоанн ішли разом до храму в годину молитви дев’яту. І був чоловік, кульгавий від утроби матері його, якого носили й саджали щодня при дверях храму, званих Красними, просити милостині в тих, хто входив до храму. Він, побачивши Петра та Іоанна перед входом до храму, просив у них милостині. Петро з Іоанном, вдивившись у нього, сказали: поглянь на нас. І він пильно дивився на них, сподіваючись отримати від них що-небудь. Але Петро сказав: Срібла і золота немає в мене; а що маю, те даю тобі: в ім’я Іісуса Христа Назорея встань і ходи. І, взявши його за праву руку, підняв.
Ці два апостоли всюди показані як такі, що мають велику одностайність: Петро робить знак Іоанну (див. Ін. 13:24 ); обидва разом прийшли до гробу (див. Ін. 20:3 ). До слова сказати, той, хто писав цю книгу, опускає інші знамення, а про це знамення, як таке, що подіяло на всіх, говорить. А “йшли… у храм” навіщо? Невже вони жили ще по-іудейськи? Цього бути не могло. Вони чинили так, пристосовуючись до народу і вважаючи це справою корисною. Дивись, як постійно перебували вони на молитві і о дев’ятій годині молилися разом. Точну ж згадку і про місце, і про час Лука робить, щоб дати звіт у тому, що він описує. Якщо так, то як же не називає він імені кульгавого? Це тому, що апостоли і не знали його імені, бо людина ця зовсім була невідома їм. А можливо, тому, щоб не здалося, що вони роблять зцілення на знак вдячності (подяки) і за пристрастю. Або щоб ніхто навіть із найнахабніших людей не міг підозрювати їх в обмані, підозрювати, ніби з подяки до апостолів деякі з їхніх знайомих вигадували зцілення, які начебто здійснені були над ними самими. Але як вони не дізналися імені кульгавого після його зцілення? Це тому, що в них не було часу займатися тим, що не приносить жодної користі. А мені здається, що і багато хто не знав імені цього чоловіка і називав його, за характером його хвороби, просто кульгавим, тому що хвороба його була така чудова і така відома, що коли хто чув згадку про кульгавого, то, незважаючи на те, що, можливо, були й інші кульгаві, негайно уявляв цього кульгавого. Але звідки вони знали, що він “кульгавий від утроби матері?” Із загальної поголоски, за загальним свідченням усіх, оскільки його всі знали внаслідок постійного перебування при храмі. Але апостоли могли дізнатися про це і від нього самого, після зцілення його. Чому його не приводили для зцілення до Христа? Можливо, деякі з ревних відвідувачів храму не вірили в зцілення Христові. Вони не підвели його і до апостолів, незважаючи на те, що бачили, як вони входили, і, звісно, знали, які чудеса вони робили.
“Срібла і золота немає в мене”. Не сказав “не маю при собі”, як зазвичай ми говоримо, але сказав “зовсім не маю”. Дивись: Іоанн усюди мовчить, а Петро говорить і за нього. Отже, що ж? Не маючи срібла, ти залишаєш без жодної уваги твого прохача? Ні. “Що маю, те даю тобі” говорить Петро. Так чинив і Христос, зцілюючи хворих часто одним словом, а часто, коли Він оточував Його людьми дуже немічними у вірі, і дотиком, щоб не здалося, що зцілення, яке відбулося, відбулося саме собою.
“І, взявши його за праву руку, підняв”. Цей спосіб зцілення вказував на воскресіння, оскільки був образом воскресіння.
Діян. 3:7-10 . І раптом зміцнилися його ступні й коліна. І, підхопившись, став, і почав ходити, і ввійшов з ними до храму, ходячи й скачачи, і хвалячи Бога. І весь народ бачив його, як він ходив і хвалив Бога, і впізнали його, що це був той, який сидів біля Красних дверей храму для милостині, і сповнилися жаху й подиву від того, що трапилося з ним.
“Ходячи і скачачи”, тобто випробовуючи себе і якомога більше переконуючись, чи дійсно став здоровий. Оскільки зцілення було надзвичайним і понад очікування, то природно було і самому йому сумніватися щодо себе ж самого. А інші кажуть, що він і не вмів ходити, тому й пересував ногами ніби прискакуючи. Дивись: він не заспокоюється. Це частково від задоволення, частково щоб заградити уста і перешкодити вважати це зцілення за обман. Скакав для того, щоб врешті-решт не залишалося нікого, хто не знав би про цей факт. За своєю ж прихильністю і за своєю захопленою любов’ю до апостолів Петра та Іоанна, а можливо, і з почуття вдячності до них або з бажання доставити їм більше задоволення, він не відлучався від них. Що ж стосується того, що чудо це сталося в храмі, то це для більшої користі і спасительності.
Діян. 3:11-16 . І як зцілений кульгавий не відходив від Петра та Іоанна, то весь народ у подиві збігся до них у притвор, що називається Соломонів. Побачивши це, Петро сказав народові: Мужі Ізраїльські, що дивуєтеся цьому, або що дивитеся на нас, начебто б ми своєю силою чи благочестям зробили те, що він ходить? Бог Авраама та Ісака і Іакова, Бог отців наших, прославив Сина Свого Іісуса, Якого ви зрадили, і від Якого відреклися перед обличчям Пілата, коли він думав визволити Його. Але ви від Святого і Праведного зреклися, і просили дарувати вам людину вбивцю; а Начальника життя вбили. Цього Бог воскресив із мертвих, чому ми свідки. І заради віри в ім’я Його, ім’я Його зміцнило цього, якого ви бачите і знаєте, і віра, яка від Нього, дарувала йому зцілення це перед вами.
Що означає вираз “зцілений кульгавий не відходив від Петра та Іоанна!” Те, що він боявся відставати від них, тому що думав, що він доти буде вільний від своєї недуги, доки триматиметься і торкатиметься їх. Особливо ж думав так тому, що Петро зцілив його, взявши за руку і піднявши його. А в притворі сталося це тому, що один тільки цей притвор залишився від храму Соломонова, бо Навуходоносор зруйнував будівлю, а відновив її Кір Персидський.
“Мужі ізраїльські, що дивуєтеся цьому.
Ця промова до народу сповнена більшої зухвалості, ніж попередня, не тому, щоб у попередній він боявся говорити сміливо, а тому, що тоді іудеї, як люди лукаві і зухвалі, не могли ще винести такого тону. Тому, починаючи колишню промову, він на самому початку її привертає їхню увагу такими словами: “Нехай це буде вам відомо, і слухайте слова мої” ( Діян. 2:14 ). А тут він не потребує вже таких зворотів, тому що іудеї не виходили вже з себе, але увага всіх їхня звертається на знамення, і вони сповнилися страху і здивування. Дивись, як він ухиляється говорити про славу самих апостолів, бо ніщо так не корисно для слухачів, як те, щоб той, хто говорить, не тільки не говорив би нічого про свою велич, а забороняв би і всякому іншому говорити про це. Отже, знехтувавши славою, якої могли досягти в людей, апостоли ще більше прославили себе, показавши людям, що те, що трапилося, було справою не людською, а Божою.
“Бог отців наших… прославив Сина Свого Іісуса”. Усе ще дотримується в промові сторін приниження Христового, проте ж зухвалість іудеїв виставляє на вид, а не затіняє, як колись. Робить же це більше з бажання вплинути на них; і останнє досягалося тим більше, чим більше Петро виявляв їхню винність.
“Якого ви зрадили, і від Якого відреклися перед обличчям Пілата, коли він думав звільнити Його”.
Два звинувачення на іудеїв: одне полягає в тому, що Пілат, родом еллін, – людина, яка не бачила жодного знамення і не знала жодного з пророків, – хотів відпустити Іісуса, а інше – у тому, що ви, за походженням іудеї, – народ, вихований серед знамень і втаємничений у пророцтва про Христа, – ви не хотіли відпустити Його, тоді як хотів цього Пілат.
“Від Святого і Праведного відреклися, і просили дарувати вам людину вбивцю”.
Сказавши ж, що замість Христа іудеї випросили розбійника, Петро пояснив справу цілком, бо цим доводиться, що вони мали можливість відпустити Його. Якщо вже вони відпустили розбійника, то тим більше могли відпустити чоловіка неповинного. А вони звільнили лиходія і вбили благодійника, бо вбили “Начальника життя”. Якщо ж Він – Начальник життя, то, як той, хто має життя в Собі Самому і як Винуватець життя, Він воскресив Себе Сам, “чому ми свідки”. Більше не вдається вже до пророцтва, але оскільки йому вже довіряли, то приводить у свідки лик апостолів: “чому”, каже, “ми свідки”.
“Заради віри в ім’я Його, ім’я Його зміцнило цього”. Говорить так, тому що зцілений увірував внаслідок зцілення. Чи означає це, що кульгавий твердо став на ноги, увірувавши в ім’я Христове? Ще до того, як він увірував, ім’я Христове, будучи покликане, вже “зміцнило” його. Таку велику має воно силу і стільки виділяє благодатних дарів. “І віра, яка від Нього”. А що це за віра, Господь Сам пояснює так: “Нехай знають Тебе, єдиного істинного Бога, і посланого Тобою Іісуса Христа” (Ін. 17:3 ). Щоб не сказав хто-небудь: “Якщо таким чином одне покликання “зміцнило” кульгавого, то зцілення не менш скоро настане, хоча б і невірний покликав ім’я Його, і хоча б покликав це ім’я для зцілення людини, яка також є невіруючою”, – тож, щоб не сказав хто-небудь цього, Петро додав: “і віра, яка від Нього”. Тобто хоча велике і страшне ім’я це і хоча воно виливає зцілення, але для цього потрібно, щоб душі тих, кого зцілюють, були гідні такої милості, і щоб молитовники, які заступаються за них, були здатні умилостивити Доброчинця зцілення, бо якщо той, хто просить зцілення, має намір залишатися невірним, то зцілення в жодному разі не буде таким легким, а ім’я це ніяк не зробить своєї справи, якщо його кличуть невірні: сини Скеви не тільки іншим не принесли користі, а й собі зашкодили (див. Діян. 19:13-16 ).
Діян. 3:17-18 . Втім я знаю, браття, що ви, як і начальники ваші, зробили це через незнання. Бог же, як провістив устами всіх Своїх пророків постраждати Христу, так і виконав.
Оскільки Петро сильно дорікнув іудеям, то знову пом’якшує промову свою, щоб дати їм можливість схаменутися; і на їхнє виправдання вирішив виставити дві обставини: одну – їхнє незнання, іншу – те, що все сказане ним було сповіщено раніше. Але як же Петро не наводить про розп’яття Іісуса свідчення з Писання? Утім, він і вище каже, що “за певною порадою і передвістям Божим відданого… взяли” ( Діян. 2:23 ), і тепер викладає те саме, тільки розлогіше, кажучи: “Бог… як сповістив устами всіх Своїх пророків”. Прямого ж свідчення не наводить тому, що разом з оголошенням іудеям звинувачень і покарання висловлені ним і всі свідчення, як, наприклад: “Йому призначали гроб з лиходіями, але Він похований у багатого” (Іс. 53:9 ). А на потіху їм говориться, що вони зробили це через “невідання; Бог же… так і виконав”. Це водночас відповідь і на слова всіх іудеїв, на слова, які вони, ганьблячи Його, говорили навіть при хресті: “Нехай тепер Бог визволить Його [Іісуса], якщо Він Йому до вподоби” (Мф. 27:43 ), і: “Коли Ти Син Божий, зійди з хреста” (Мф. 27:40 ) і тому подібне. Одного тільки Петро не говорив їм: “Нерозумні, це були порожні слова, бо якщо так мало бути і якщо всі пророки свідчать про це, то очевидно, що це розп’яття трапилося не через безсилля Христове, а скоріше через невимовну могутність і превелику владу, через безмежне Його людяне милосердя”.
Діян. 3:19-21 . Тож покайтеся й наверніться, щоб загладилися гріхи ваші, щоб настали часи втіхи від Господнього лиця, і нехай пошле Він призначеного вам Іісуса Христа, Котрого небо повинно було прийняти до часів звершення всього, про що говорив Бог вустами всіх святих Своїх пророків від віку.
Говорить не про той гріх іудеїв, на який вони наважилися під час розп’яття, бо вище сказав: “Втім я знаю, що ви, як і начальники ваші, зробили це через незнання” (ст. 17). Яке ж значення мало те, що він сказав там “я знаю! Я знаю”, каже, тобто вважаю корисним сказати так, щоб влаштувати спасіння ваше. А що “зробили це через незнання”, знаю тому, що багато хто з вас навертається і спасається. Очевидно, він говорить це до тих, хто звернувся вже з них і увірував. Як же так “через незнання” зробили вони це? Яке незнання в тому, щоб випросити на волю розбійника і не прийняти у своє товариство Того, Кого присудив Пілат відпустити, а, навпаки, вбити Його? Але він говорив так, відчиняючи для них двері навернення; тому він не каже: “Покайтеся в тому, на що наважилися ви в дні розп’яття”, але – “покайтеся й наверніться, щоб загладилися” й інші “гріхи ваші”.
Отже, “покайтеся”, каже, “нехай прийдуть часи” оновлення. Але тут же показує присутнім, що вони мають піддатися багатьом скорботам, тому що така промова може бути звернена тільки до того, на кого чекають сльози і хто очікує на будь-яку розраду. Подивися, як поступово наближається до мети. У першій бесіді вказав на воскресіння Іісуса і сидіння Його на небесах; а тут вказує вже на Його славний прихід, який називає часами “втіхи від Господнього лиця”, або оновлення, тому що які ще могли бути інші часи оновлення або воскресіння? І апостол Павло ставить питання про ці часи, коли каже: і ми “зітхаємо під тягарем” (2Кор. 5:4 ). Якщо ж хто часами оновлення надумає називати часи, що настали після завоювання Єрусалима, то не зустріне жодної перешкоди, бо і часи озлоблення та полону іудеїв Бог скоротив заради обраних, тобто для того, щоб ті, хто увірував, здобули оновлення та визволилися з цього сильного пригноблення.
“Нехай пошле Він призначеного вам Іісуса Христа, Якого небо повинно було прийняти до часів звершення всього”.
Петро говорить так замість того, щоб сказати: “Небу необхідно прийняти Його, бо Він – Бог і повинен сидіти завжди разом з Отцем”. Показує причину, чому Він не приходить тепер, каже, що треба, щоб усе прийшло до кінця, тоді і Він прийде. Але як же Петро каже: “Якого небо повинно було прийняти?” Невже воно ще не прийняло Іісуса? Прийняло, без жодного сумніву. Але чому ж він не сказав: “прийняло”? Так говорить він, як людина, що розмовляє про колишні часи. Отже, сенс цього тексту той, що багато чого з передбаченого пророками ще не здійснилося, але виконується і має виконуватися до кінця світу, бо Христос, який піднісся на небеса, перебуватиме там до кінця світу і прийде з силою тоді, коли здійсниться, нарешті, все, що передбачили пророки, тобто коли настане кінець і припиниться все чуттєве, тоді Христос буде вище за небеса.
Діян. 3:22-26 . Мойсей сказав батькам: “Господь, Бог ваш, виведе вам із братів наших Пророка, як мене, і слухатиметеся Його в усьому, що Він не буде казати вам. І буде, що душа, яка не послухає Пророка того, винищиться з народу” (Повт. 18:15,18-19 ). “І всі пророки, від Самуїла і після нього, скільки б їх не говорили, також провістили дні ці. Ви сини пророків і завіту, який заповідав Бог батькам вашим, кажучи Аврааму: “І в насінні твоєму благословляться всі племена земні” (Бут. 12:3 ). Бог, воскресивши Сина Свого Іісуса, до вас першим послав Його благословити вас, відвертаючи кожного від злих справ ваших.
Сказав “спорудить… Пророка, як мене”. Вираз “як мене” слід розуміти не в сенсі природи, а в сенсі дії. Мойсей уподібнив себе Христу не за природою, але за діями, тому що якби вираз “як мене” він вжив у сенсі природи, то воскрес би не один, а багато хто. Пророком названий по людству Еммануїл – посередник, як свого часу Мойсей, Бога і людей. Уподібнюючи Його в переносному сенсі Мойсею, я дозволяю собі назвати Його навіть Мойсеєм – істину дозволяю собі зіставити з тінню. Христос народжується у Вифлеємі, Мойсей народився в Єгипті. Мойсей ізраїльтянин, Христос по плоті теж. Мойсей з роду священицького, Христос – через Діву з роду Давидового. При Мойсеї – фараон, при Христі – Ірод. Фараон вбиває дітей, Ірод винищує немовлят; той б’є дітей чоловічої статі, і цей винищує чоловічу ж стать. Мойсей рятується за посередництвом матері; Матір’ю ж і разом з Нею врятований і Христос.
“Винищиться з народу”. Будучи безсмертною, душа людська не зовсім винищується, але спадає з якогось благого стану, в який раніше була поставлена. Так і Іуда винищився, тобто виключений з лику апостолів. Отже, оскільки душа безсмертна, то під винищенням її ми розуміємо позбавлення її тих благ, які вона мала б скуштувати, якби жила б богоугодно.
“Ви сини пророків”. Каже “сини пророків” замість того, щоб сказати “не повинно ні сумувати, ні думати, що ви втратили обітниці”. “Ви сини пророків”, тож вони “до вас” говорили і заради вас усе це сталося. А що означає: “сини… завіту?” Це сказано замість “спадкоємці”, але спадкоємці, не приписані тільки, а такі ж, як сини. “Сини” сказав, між іншим, і для того, щоб показати, що вони – спадкоємці за синоположенням. Отже, якщо ви самі цього хочете, то ви – спадкоємці. Ось чому каже Петро: “ви сини пророків і завіту… Іісуса”, Якого Бог “воскресивши… до вас першим послав… благословити вас”. Послав Бог і до інших народів, але до вас, які розіп’яли і вбили Його, послав раніше. Коли ж? Тільки з хреста? Ні, і після того, і після воскресіння. Що створити? “Благословити вас” і врятувати, якщо ви й самі справді побажаєте відвернутися “від злих справ”.
Глава четверта
Діян. 4:1-3 . Коли вони говорили до народу, до них приступили священики й начальники варти при храмі та саддукеї, досадуючи на те, що вони навчають народ і проповідують в Іісусі воскресіння з мертвих. І наклали на них руки і віддали їх під варту до ранку; бо вже був вечір.
Ще не встигли апостоли зітхнути від колишніх спокус, як впадають в інші. І дивись, як розташовуються події. Спочатку апостоли висміяні всі разом; потім вони впадають у небезпеку, але не раптом. Перш за все вони виправдовуються в народних зборах і здійснюють після цього велике диво, потім вже, після того, як стали сміливішими, вступають, з Божого дозволу, в подвиги. А ти зверни погляд свій на успіхи іудеїв у лукавстві та безсоромності. Раніше, за Христа, вони шукали людину, яка б зрадила Його; тепер уже самі накладають руки, ставши після хреста більш зухвалими і безсоромними. А з ними, говориться, “були і начальники варти при храмі”. Це для того, щоб такою обстановкою надати справі характер публічного обвинувачення і видати її як не свою. Так намагаються робити вони завжди.
“І віддали їх під варту до ранку”. Так вчинили іудеї з апостолами і стерегли їх, бажаючи упокорити, тим часом подовжений час зробив апостолів більш безстрашними.
Діян. 4:4 .Багато ж з тих, хто слухав слово, увірували; і число таких людей було близько п’яти тисяч.
Що це? Хіба вони не бачили, що апостоли виправдалися? І, незважаючи на те, проте ж, їх зв’язали. Як же вони увірували? Бачиш явне сприяння Боже? І треба ж було статися тому, щоб ті, які увірували, були з числа більш немічних. Але Петрова бесіда, яку супроводжував Божественний Дух, кинула насіння в глиб думки і торкнулася самої душі їхньої. Зв’язали ж апостолів священики перед обличчям народу, щоб і тих, хто на них дивився, зробити більш боягузливими, але вийшло навпаки. А допитували апостолів наодинці – з побоювання, щоб зухвалість їхня не справила впливу на слухачів.
Діян. 4:5-10 . Другого дня зібралися до Єрусалима начальники їхні, і старійшини, і книжники, і Анна первосвященик, і Каяфа, і Іоанн, і Олександр, і інші з роду первосвященичого, і, поставивши їх посередині, запитували: якою силою, або яким ім’ям, ви зробили це? Тоді Петро, сповнившись Духа Святого, сказав їм: Начальники народу і старійшини Ізраїльські! Якщо від нас сьогодні вимагають відповіді в благодіянні людині немічній, як її зцілено, то нехай буде відомо всім вам і всьому народу Ізраїльському, що ім’ям Іісуса Христа Назорея, Якого ви розп’яли, Котрого Бог воскресив із мертвих, Ним поставлено його перед вами здоровим.
Крім інших неправд по відношенню до апостолів, вони (начальники, старійшини, книжники і первосвященики іудейські) не дотримувалися навіть і вимог закону. Зверни увагу хоча б на безліч первосвящеників, тим часом, згідно із законом, повинен бути один, поки він живий. І цього разу надали справі форму суду, щоб вимагати апостолів до відповіді перед неправедним судом. Розузнавали, “якою силою або яким ім’ям”. І, однак же, самі знали, бо затримали апостолів внаслідок того саме, що обтяжувалися проповіддю їхньою про воскресіння у Христі. Отже, для чого ж допитують? Вони очікували, що апостоли, злякавшись суду і безлічі суддів, відмовляться від своїх слів, – і думали виправити цим усю справу, бо, подивися, як підступно запитують: “Яким ім’ям ви зробили це?” Так, вони більше бажали, щоб апостоли проголосили зцілення справою своєю, ніж справою сили Христової. Але подивися, в яку скруту ставили вони апостолів. Вони не хотіли навіть, щоб вимовлені були слова “зцілення кульгавого”, бо чому ж вони не кажуть: що саме, а кажуть “зробили це?”
“Начальники народу і старійшини Ізраїльські”. Помічай, яка філософія. Там, де вимагає потреба, Петро дуже докоряє їм. Так, він назвав їх почесними іменами; але коли приступив до самої справи, тоді вже не відступає від належного докору, побічно нагадуючи їм, що з приводу таких справ вони завжди і сперечалися в суді, і виходили, не радіючи. А що він говорить, так це ось що: “скоріше слід було увінчати нас за це і проголосити як благодійників”. А так як “від нас сьогодні вимагають відповіді… як його зцілено, то нехай буде відомо всім вам і всьому народу ізраїльському, що ім’ям Іісуса Христа Назорея”, – що особливо важко було для іудеїв. А це і є те, що Христос говорив їм: “що ви почули вухами, про те проповідуйте по домівках”.
“Іменем Іісуса Христа Назорея”. Не подумайте, каже, що ми приховуємо вітчизну Його; ні, ми і вітчизну оголошуємо; цього замало: ми і страждання Його сповідуємо, і воскресіння проповідуємо.
“Якого ви розіп’яли”. Вимовив і таке слово, яке здатне було налякати іудеїв, тому що, як ти думаєш, якого удару завдають їм ці слова?
Д і ян.4:11–12. Він є камінь, відкинутий вами, будівничими, Який став наріжним, і нема ні в кому іншому спасіння (Пс. 117:22 ) . «Бо нема іншого імені під небом, даного людям, яким належало б спастися ».
Такий – тобто ретельно випробуваний – той камінь, який став главою цих двох, згуртованих через нього в одну будівлю Церкви, народів – увіруваного народу іудейського і всього увіруваного язичництва.
“І немає ні в кому іншого порятунку”. Тут сповіщаються вже й високі істини. Так, щойно настав час навчити, то й пророцтва обходять апостоли; і коли наставав час говорити з відвагою, тоді вони викладали вже самі лише свої думки, бо тоді не було нічого такого, чим би можна було вплинути на слухачів, щоб виправити їх. Але коли слід було сміливо сповістити істину, тоді апостоли вже не щадять слухачів. Та тепер Петро і не боявся залякати їх і тому чинить не так, як чинить в інших випадках, спрямовуючи свою промову пристосовано до них, заради їхнього спасіння. Відомо, каже, усім, що не нам одним дароване це ім’я, а й усім, тому що і юдеї визнавали воскресіння, але поверхнево і по-дитячому.
Діян. 4:13-14 . Побачивши сміливість Петра та Іоанна і помітивши, що вони люди некнижні й прості, вони дивувалися; тим часом пізнавали їх, що вони були з Іісусом. Бачачи ж зціленого чоловіка, що стояв з ними, нічого не могли сказати всупереч.
Можливо бути і неписьменним (некнижним) і непростим, і простим і небезграмотним; але тут збігалося те й інше (тобто і неписьменність, і простота). Тому іудеї й дивувалися, коли Петро та Іоанн говорили й ораторствували. Звідки ж вони отримали це знання, що Петро та Іоанн – такі? Зі слів їх же самих – Петра та Іоанна. Адже не просто каже Лука “знали їх”, але – “впізнавали їх, що вони були з Іісусом” під час страждання Його. Тоді вони одні були з Ним. І бачили іудеї тоді їх смиренними і приниженими; і ця саме несподівана зміна особливо вразила їх, тому що той, хто тоді не міг знести погляду рабині, що запитувала, той тепер приходить у середовище самих первосвящеників і до синедріону і говорить із зухвалістю.
Діян. 4:15-22 . І, наказавши їм вийти геть із синедріону, міркували між собою, кажучи: що нам робити з цими людьми? Бо всім, хто живе в Єрусалимі, відомо, що ними зроблено явне чудо, і ми не можемо відкинути цього. Але, щоб більше не розголосилося це в народі, з погрозою заборонимо їм, щоб не говорили про ім’я це нікому з людей. І, покликавши їх, наказали їм аж ніяк не говорити і не вчити про ім’я Іісуса. Але Петро та Іоанн сказали їм у відповідь: Судіть, чи справедливо перед Богом – слухати вас більше, ніж Бога? Ми не можемо не говорити того, що бачили і чули. Вони ж, пригрозивши, відпустили їх, не знаходячи змоги покарати їх через народ, бо всі прославляли Бога за те, що сталося. Бо років більше сорока було тому чоловікові, над яким сталося це чудо зцілення.
Чому їх не приводять священики до Пілата, але судять самі? Тому що соромилися і червоніли за колишнє і побоювалися, щоб апостоли не звинуватили їх.
Діян. 4:23-28 . Коли їх відпустили, вони прийшли до своїх і переказали, що говорили їм первосвященики і старійшини. Вони ж, вислухавши, одностайно піднесли голос до Бога і сказали: Владико Боже, що створив небо і землю, і море, і все, що в них! Ти устами отця нашого Давида, раба Твого, сказав Духом Святим: що бентежаться язичники, і народи замишляють марне? Повстали царі земні, і князі зібралися разом на Господа і на Христа Його (Пс. 2:1-2 ). Бо воістину зібралися в місті цьому на Святого Сина Твого Іісуса, помазаного Тобою, Ірод і Понтій Пілат з язичниками і народом Ізраїльським, щоб зробити те, чому бути визначила рука Твоя і порада Твоя.
Апостоли Петро та Іоанн “прийшли до своїх і переказали” все, що сталося з ними. Переказали не через честолюбство, але щоб показати явні свідчення благодаті Христової.
“Владико Боже, що створив”. Дивись, як доречні молитви апостолів. Коли вони просили Господа вказати їм чоловіка, здібного до апостольського служіння, то молилися так: “Ти, Господи, Серцезнавець усіх” ( Діян. 1:24 ), бо тоді була потреба в провидінні. А тепер, коли потрібно було затулити уста супротивникам, взивають: “Владико Боже, що створив небо і землю…” Але багато хто з єретиків розділяють Божество, кажучи, що інший Бог – Творець світу та інший – Отець Христовий. Тому поділяють і Писання і кажуть, що Старий Завіт є Писання Бога Творця світу, а Новий – Отця Христового. Слідуючи далі за своєю нечестивою думкою, стверджують, що Боги ці та Їхні Писання протилежні, тож ті, хто вдається до Господа, – це вороги Творця світу, і перебувають у кращому стані, ніж люди останнього. Отже, люди Творця світу упереджені проти Христа і Його вчення. Тому святі апостоли, викорінюючи цю єресь, своєю молитвою дають зрозуміти, що і Творець світу, і Отець Спасителя – Один і Той самий Бог, бо Ним даровані обидва Завіти.
“Ти устами отця нашого Давида, раба Твого, сказав Духом Святим: “Що язичники бентежаться, і народи замислюють марне?”
Виставляють на вид пророцтво це, ніби просячи Бога про виконання договору і водночас втішаючи себе тим, що даремно замишляють про це вороги.
“Зробити те, чому бути зумовила рука Твоя і рада Твоя”, тобто не вони мали в собі самих таку силу, але Ти, Господи, Який на все даруєш дозвіл і приводиш все до кінця, Ти, благий і мудрий Митворець, Який діло ворогів обертаєш на виконання волі Твоєї, бо священики та інші іудеї зійшлися, як вороги, а робили те, що Тобі завгодно було. А що за вираз “визначила рука Твоя?” Вираз цей, на мою думку, означає тут владу і волю; він однозначний із виразом “досить забажати Тобі одному, бо ніхто не зумовлює того, що Ти встановлюєш”.
Діян. 4:29-31 . І нині, Господи, поглянь на їхні погрози, і дай рабам Твоїм з усією сміливістю говорити слово Твоє, коли Ти простягаєш руку Твою на зцілення та на здійснення знамень і чудес через ім’я святого Сина Твого Іісуса. І, за молитвою їхньою, захиталося місце, де вони були зібрані, і сповнилися всі Духом Святим, і говорили слово Боже із зухвалістю.
“І нині… поглянь”. Зауваж: не сказали “врази їх і скинь”, але що ж сказали? “Поглянь на погрози їхні, і дай рабам Твоїм з усією сміливістю говорити слово Твоє…”
“І, за молитвою їхньою, похитнулося місце, де вони були зібрані”. Це було свідченням Божого відвідування і того, що вони були почуті, тому що іноді це буває ознакою гніву, а іноді знаменням відвідування. Молилися ж апостоли не про те, щоб позбутися перенесення труднощів, але про успіх проповіді. Але для чого ж Бог потряс будинок? Щоб на тих, хто погрожував, навести страх, а апостолам надати бадьорості, бо ж був ще початок проповіді, то необхідним було чуттєве знамення. Отже, “похитнулося місце” і ще більше утвердило апостолів. “І сповнилися всі Духа Святого”, тобто запалали і запалили в собі благодатний дар.
Діян. 4:32-35 . У безлічі ж тих, хто увірував, було одне серце й одна душа; і ніхто нічого з майна свого не називав своїм, але все в них було спільне. Апостоли ж з великою силою свідчили про воскресіння Господа Іісуса Христа; і велика благодать була на всіх їх. Не було між ними нікого нужденного; бо всі, котрі володіли землями або будинками, продаючи їх, приносили ціну проданого й клали до ніг Апостолів; і кожному давали те, що кому було потрібно.
У словах “було одне серце і одна душа” “серце” і “душа” означають одне й те саме.
“З великою силою свідчили про воскресіння”. Лука виставляє апостолів як людей, яким доручено щось, і говорить нібито про обов’язок – ось що означає “свідчили”.
“Не було між ними нікого нужденного”. Тому “благодать велика”, що не було жодного бідного, тобто не було жодного нужденного, через особливу щедрість тих, хто віддавав своє майно, бо віддавали не частину, щоб іншу частину втримати в себе, а все; і все віддавали не як своє, а нібито не своє; і всі, хто увірували, харчувалися немов би від одного дому.
“Продаючи, приносили ціну проданого”. Це свідчить про велику гідність і велике благочестя тих, хто приносив, бо не наважувалися навіть віддавати в руки, а “покладали до ніг Апостолів” і робили їх панами й розпорядниками над тим, що приносили, щоб вичерпувати немовби не зі свого, а як би зі спільного. А це і тих, хто давав, позбавляло марнославства, і тих, хто отримував, давало подвійну радість – полегшення бідності та звільнення від сорому.
Діян. 4:36-37 . Так Іосія, прозваний від Апостолів Варнавою, що значить “син утіхи”, левит, родом Кіпрянин, у якого була своя земля, продавши її, приніс гроші й поклав до ніг Апостолів.
Мені здається, “Іосія” – це не та особа, що згадується разом із Матфеєм (див. Діян. 1:23 ), бо той називається і Іустом, а цей Варнавою, що значить “син потіхи”. Здається також мені, що цей Іосія отримав таку назву за свою чесноту. Яким же чином він був і левітом, і кіпрянином? Це тому, що закон був уже порушений і левити переселялися в чужі країни і там отримували собі вигоди.
Глава п’ята
Діян. 5:1-6 . Деякий же чоловік, на ім’я Ананія, з дружиною своєю Сапфірою, продавши маєток, сховав з ціни, з відома і дружини своєї, а деяку частину приніс і поклав до ніг Апостолів. Але Петро сказав: Ананія! Для чого ти дозволив сатані вкласти в серце твоє думку збрехати Духу Святому і приховати з ціни землі? Чим ти володів, чи не твоє було, і придбане продажем, чи не у твоїй владі перебувало? Для чого ти поклав це в серці твоєму? Ти збрехав не людям, а Богові. Почувши ці слова, Ананія впав бездиханний; і великий страх охопив усіх, хто чув це. І, вставши, юнаки приготували його до поховання і, винісши, поховали.
Маючи намір розповісти про те, що трапилося з Ананією і Сапфірою, і бажаючи показати, що вони згрішили, Лука спершу згадує про людину, яка вчинила по правді, – про Іосію. Незважаючи на таку безліч осіб, які чинили так само – продавали майно і гроші віддавали апостолам, незважаючи на такі великі знамення і на такий великий достаток благодаті, Ананія з усього цього не виніс жодного повчання і накликав на себе погибель. Але дивно те, що гріх був за згодою з дружиною і ніхто інший не був очевидцем продажу. Ось звідки у цього нещасного виникла думка вчинити так, як він вчинив. Дехто каже, що якщо сатана сповнив серце Ананії, то за що ж він поніс покарання? За те, що він сам був винуватцем того, що сатана сповнив серце його, бо він сам підготував себе до прийняття дії сатани і до підпорядкування себе його силі. А те, що віруючі зносили маєтки свої апостолам, невже було наслідком насильства? Невже ми залучаємо вас проти вашої волі?
“Для чого ти поклав це в серці твоєму?” Три дива в одному і тому ж випадку: одне полягало в тому, що Петро дізнався те, що скоєно було таємно, інше – у тому, що він визначив уявний настрій Ананії, і третє – у тому, що Ананія позбувся життя за одним лише велінням. Багато хто з нечестивих, виставляючи на вид те, що трапилося з Ананією і Сапфірою, присуджують верховного з апостолів до смерті. Але звинувачення стосується не Петра, а скоріше Духа Святого, який виголосив на них справедливий вирок, бо Петро тільки викрив їх у брехні, а життя позбавив їх обох, як таких, що однаково згрішили, Дух Святий, який має владу над життям і смертю. Те саме потрібно сказати і про Сапфіру, бо не Петро вбив її, але оскільки гріх був справою обох, то Суддя однаково покарав того й іншу. Тому-то Петро, як такий, що знав про це і завжди віщав Духом Святим, і виголосив цей, прийнятий ним від Того ж Духа, глас.
Діян. 5:7-11 . Години через три після цього прийшла і дружина його, не знаючи про те, що трапилося. Петро ж запитав її: скажи мені, чи за стільки продали ви землю? Вона сказала: так, за стільки. Але Петро сказав їй: Що це погодилися ви спокусити Духа Господнього? ось, входять у двері ті, що ховали чоловіка твого; і тебе винесуть. Раптом вона впала біля ніг його і випустила дух. І юнаки, увійшовши, знайшли її мертвою і, винісши, поховали поруч із чоловіком її. І великий страх охопив усю церкву і всіх, хто чув це.
Минуло три години, і дружина не дізналася про те, що трапилося з чоловіком, і ніхто з присутніх не сказав їй, тому що боялися. Отже, дивуючись цьому, Лука виклав те й інше: і те, що минуло три години, і те, що вона увійшла, не знаючи про те, що трапилося. Зауваж: Петро не кличе її, але радше вичікує, щоб вона увійшла, коли захоче, даючи їй час добровільно одуматися. Що ж стосується того, що ніхто не наважився сказати їй про те, що трапилося, то це сталося зі страху перед учителем і з послуху йому.
“Скажи мені, чи за стільки продали ви землю?” Петро хотів врятувати її, тому що чоловік був ініціатором гріха. Тому-то він і дає їй час виправдатися і покаятися. Можливо, скаже хто-небудь, що Петро вчинив із ними жорстоко, але яка тут жорстокість? Якщо був побитий камінням той, хто збирав всупереч закону дрова (див. Чис. 15:32-36 ), то набагато більше повинен бути покараний святотатець, тому що гроші ці були священні. Чому вона впала біля ніг Петрових? Тому що стояла біля нього. А стояла вона біля нього для того, щоб, якщо забажає покаятися і сповідати свій гріх, могла виконати це, не соромлячись сторонніх, які в іншому разі чули б її сповідь.
“Знайшли її мертвою і, винісши, поховали”. Дивись: більше не остерігаються вже, в силу закону, торкатися нечистих предметів, а прямо і без будь-якої обережності торкалися мертвих. Зверни увагу й на те, що серед своїх апостоли суворі, а серед чужих утримуються від покарань; те й інше природно. Останнє потрібно було для того, щоб не подумали, що вони страхом покарання примушують людей проти їхнього бажання навертатися до істинної віри, а перше – для того, щоб тим, хто навернувся до віри й удостоївся небесного вчення і духовної благодаті, не дозволити стати людьми знехтуваними та святотатцями, особливо на початку, бо це стало б приводом до паплюження їхньої проповіді.
“І великий страх охопив усю церкву”. Ананія і Сапфіра були покарані, а іншим послужило це на користь. Раніше хоча й були знамення, але не було такого страху. Отже, істинно, що Господь пізнається, суди творячи.
Діян. 5:12-16 . Руками ж Апостолів відбувалося в народі багато знамень і чудес; і всі одностайно перебували в притворі Соломоновому. Зі сторонніх же ніхто не смів пристати до них, а народ прославляв їх. Віруючих же все більше і більше приєднувалося до Господа, безліч чоловіків і жінок, так що виносили хворих на вулиці і клали на постелях і ліжках, щоб хоча б тінь Петра, що проходить, осяяла когось із них. Сходилися також до Єрусалима багато хто з навколишніх міст, несучи хворих і одержимих нечистими духами, які й зцілювалися всі.
Відтоді, як почали боятися їх, Петро та інші апостоли творили більше чудес.
“Перебували в притворі Соломоновому”. Перебували апостоли вже не в будинку, а в храмі. Оскільки Лука сказав “у притворі Соломоновому”, то, щоб ти не дивувався, яким чином дозволяв це натовп, він каже, що “ніхто не смів пристати до них, а народ” іудейський “прославляв” апостолів.
“Виносили хворих на вулиці”. При Христі не було того, щоб хворі отримували зцілення на вулицях і від тіні. А якщо “ніхто не смів пристати до них”, то яким же чином відбувається в цьому випадку зцілення? Це було справою Того, Хто сказав: “Той, хто вірує в Мене, діла, які Я роблю, і він створить, і більше цих створить” (Ін. 14:12 ). З усіх боків зростало здивування апостолам: і з боку тих, хто увірував, і з боку зцілених, і з боку покараних, і з боку їхньої відваги під час проповіді, і з боку доброчесного й бездоганного життя. Так, це здивування виникало не тільки через чудеса, а й тому, що саме життя і чесноти цих мужів були великі й воістину апостольські.
Діян. 5:17-25 . Первосвященик же і з ним усі, хто належав до єресі садукейської, сповнилися заздрості, і наклали руки свої на Апостолів, і ув’язнили їх у народній в’язниці. Але Ангел Господній уночі відчинив двері в’язниці і, вивівши їх, сказав: ідіть і, ставши в храмі, говоріть народу всі ці слова життя. Вони, вислухавши, увійшли вранці до храму і вчили. Тим часом первосвященик і ті, що з ним, прийшовши, скликали синедріон і всіх старійшин із синів Ізраїлевих, і послали до в’язниці привести Апостолів. Але служителі, прийшовши, не знайшли їх у в’язниці, і, повернувшись, доповіли, кажучи: В’язницю ми знайшли замкненою з усією обережністю і вартовими, що стояли перед дверима, а коли відчинили, то не знайшли в ній нікого. Коли почули ці слова первосвященик, начальник варти та інші первосвященики, дивувалися, що б це означало. Прийшов же хтось і доніс їм, кажучи: ось, мужі, яких ви ув’язнили в темницю, стоять у храмі й навчають народ.
Що означає “сповнилися заздрості?” Це означає, що вони були збуджені, схвильовані тим, що говорили. Тепер нападають на апостолів з великою жорстокістю, але не одразу починають судити їх, думаючи, що громадська варта сильніше вразить їх. Подивися, будь ласка, як складається життя апостолів. Спочатку – смуток через вознесіння Христове, потім – радість через зішестя Святого Духа; знову – смуток від людей, що сварилися на них, і знову радість – від збільшення кількості вірян і від знамення (дива); далі – знову смуток через ув’язнення Петра та Іоанна (див. Діян. 4:3 ), і знову – радість внаслідок виправдання; нарешті тепер від блиску під час явлення Ангела у в’язниці і знамень – радість, а від первосвященика і від тих, що схопили їх, – печаль. Так, їхнє життя, можна сказати, таке, яким є життя всіх, хто живе по Богу.
“Ангел Господній уночі відчинив двері темниці”. Ангел вивів їх і на радість їм, і на користь іудеїв.
Діян. 5:26-32 . Тоді начальник варти пішов зі служителями і привів їх без примусу, бо боялися народу, щоб не побили їх камінням. Привівши ж їх, поставили в синедріоні; і запитав їх первосвященик, кажучи: Чи не заборонили ми вам міцно вчити про ім’я це, і ось, ви наповнили Єрусалим вченням вашим, і хочете навести на нас кров Тієї Людини. Петро ж і Апостоли у відповідь сказали: треба коритися більше Богові, ніж людям. Бог батьків наших воскресив Іісуса, Якого ви умертвили, повісивши на дереві. Його підніс Бог правицею Своєю в Начальника і Спасителя, щоб дати Ізраїлю покаяння і прощення гріхів. Свідки Йому в цьому ми і Дух Святий, Якого Бог дав тим, хто Йому кориться.
Після цього слід було боятися Бога, який охороняв апостолів, як пташенят, від рук їхніх. І подвійне укріплення в’язниці, тобто і печатка, і люди, і взагалі все достатньо було, щоб переконати, що те, що трапилося, було дією сили Божественної. А вони кажуть: “Чи не заборонили ми вам…?” Що ж, якщо ви й заборонили? От якби й апостоли погодилися тоді з вами і вирішили коритися вам, то теперішні ваші вимоги були б справедливі; якщо ж вони сказали тоді, що не будуть коритися, то який сенс у ваших теперішніх вимогах?
“І хочете навести на нас кров Того Чоловіка”. І тепер думають ще, що Христос був простою людиною. Кажуть же так, бажаючи показати цим, що заборона була необхідна для них і що вони розпорядилися так, щадячи своє життя, а скоріше говорили це для того, щоб роздратувати проти них натовп.
“Треба коритися більше Богові, ніж людям”. Без жорстокості відповідають апостоли як тому, що вони були вчителями, так і тому, що не гнівалися на іудеїв, але шкодували про них і хотіли звільнити їх від спокуси і гордості.
“Свідки Йому в цьому ми і Дух Святий”. Про воскресіння більше не було вже мови. А що дарує Господь відпущення, тому свідки “і ми, і Дух Святий”, Який ніяк не зійшов би, якби попередньо не були відпущені гріхи. І дивись, як до згадки про злодіяння апостоли додають слово про відпущення гріхів, показуючи, що вчинки їхні заслуговували на смерть, а те, що вони отримали, отримували як від благодійника. Що ж стосується виразу: “Його возвеличив Бог… на Начальника і Спасителя”, то вони вжили його, приписуючи все Отцеві, щоб не подумали, що Син чужий від Отця. Але чому про те, що апостоли вийшли з в’язниці, дізналися первосвященики та інші не одразу? Це для того, щоб, залишаючись деякий час у здивуванні, вони легше могли зрозуміти і збагнути, що це було дією сили Божественної.
“І Дух Святий, Якого Бог дав тим, хто Йому кориться”. Не сказали: “Дух Святий, Якого Бог дав нам”, але – “Якого Бог дав тим, хто Йому підкоряється”, водночас і показуючи смиренність, і відкриваючи великі істини, а крім того, і оголошуючи, що й самі іудеї могли одержати Духа, тому що для того саме й допускав Бог те, що апостолів водили до суддівського двору, щоб і Іудеї повчились, і самі апостоли здобували більшу дерзновенність, і всі загалом одержували повчання.
Діян. 5:33-36 . Почувши це, вони розривалися від гніву й умишляли вбити їх. Ставши ж у синедріоні, якийсь фарисей, на ім’я Гамаліїл, законовчитель, шанований усім народом, наказав вивести Апостолів на короткий час, а їм сказав: Чоловіки ізраїльські! Поміркуйте самі з собою про людей цих, що вам з ними робити. Бо незадовго перед тим з’явився Февда, видаючи себе за когось великого, і до нього пристало близько чотирьохсот чоловік; але його було вбито, і всі, котрі слухалися його, розсіялися й зникли.
Інші, слухаючи апостолів, бентежилися, а первосвященик і ті, що були з ним, “розривалися від гніву і замишляли вбити їх”. Що ж стосується Гамаліїла, він був учителем Павла; і гідно подиву, як він, будучи законовчителем і людиною по розуму розважливою, не увірував ще досі. Це тому, що й Павло ще не увірував.
“Подумайте самі з собою про людей цих, що вам з ними робити”. Зверни увагу на мудру пристосованість мови, – на те, як Гамаліїл негайно привернув їх до страху, і щоб не подати підозри, що він поділяє думки апостолів, розмовляє з іудеями як із людьми одних переконань, не надто різко виражається, а каже: “Подумайте… що вам із ними робити”.
“Бо незадовго перед цим”. Наводить два приклади і згадує не про стародавні, а про останні події, бо ці останні сильніші у справі переконання. Тому, вказуючи на них, Гамаліїл і говорив “незадовго перед цим”. Знаючи й інші приклади, він задовольнився цими двома, тобто прикладом Февди та Іуди Галілеянина (див. ст. 37), тому що “вустами двох або трьох свідків” підтверджується “усяке слово” (Мф. 18:16 ). Не сказав, ким були вбиті, але каже, що всі розійшлися. Про Февду згадує і Іосиф Флавій у дев’ятнадцятій книзі старожитностей, як каже Євсевій у четвертій книзі церковної історії. Ось слова останнього: “Під час намісництва в Іудеї Фада один псевдовчитель, на ім’я Февда, переконував народ узяти майно і слідувати за ним до річки Іордан; Февда говорив, що він – пророк, і стверджував, що розітне річку і зробить її легковіддаваною, і багатьох спокусив. Утім, Фад не допустив, щоб вони здійснили свою нерозумну думку, але послав загін кінноти, який багатьох із них побив і багатьох узяв живими; а самому Февді відрубали голову і принесли до Єрусалима”.
Діян. 5:37-42 . Після нього під час перепису з’явився Іуда Галілеянин, і потягнув за собою багато народу, але він загинув, і всі, що слухалися його, розсипалися. А тепер, кажу вам, відійдіть від людей цих і залиште їх, бо коли це підприємство і це діло – від людей, то воно зруйнується, а коли від Бога, то ви не можете зруйнувати його, стережіться, щоб не опинитися вам і богопротивниками. Вони послухалися його; і, покликавши Апостолів, били їх і, заборонивши їм говорити про ім’я Іісуса, відпустили їх.
“Вони ж пішли із синедріону, радіючи, що за ім’я Господа Іісуса удостоїлися прийняти безчестя. І всякий день у храмі і по домівках не переставали вчити і благовістити про Іісуса Христа.
За часів правління Пілата сталося, здається, повстання галілеян, які захопилися вченням Іуди Галілеянина. Вчення ж Іуди полягало в такому. Він говорив, що “паном “20 не слід називати нікого ні заради честі, ні за любомудрість, що не слід називати так навіть царя. І багато хто з послідовників його зазнав жорстоких покарань за те, що не називали паном кесаря, і за їхнє вчення, що не слід приносити Богові ніяких інших жертв, окрім встановлених у законі Мойсеєвому. Дотримуючись цього вчення, вони забороняли приносити жертви про порятунок царя і римського народу. Пілат, природно, обурився за це на галілеян і наказав, щоб у той час, коли вони будуть приносити законні, на їхню думку, жертви, вбивали і їх самих, тож із жертвами, що приносяться, змішувалася кров тих, хто приносить жертви, як це видно і з Євангелія від Луки (див. Лк. 13:1-3 ).
“Відійдіть від людей цих”. Вказавши на приклади загиблих псевдовчителів, Гамалііл радить їм подумати і про себе: остерігайтеся, щоб серед старань занапастити інших самим не загинути, бо той, хто йде проти того, що завгодно Богові, занапащає не супротивника, а себе.
“Якщо це підприємство і ця справа – від людей”, то яка потреба у ваших домаганнях? А “якщо” воно “від Бога”, то і при всьому старанні вашому ви не можете розорити його. Не сказав прямо, що справа ця “від Бога”, але не сказав і того, що вона – справа людська, бо якби сказав, що вона “від Бога”, то первосвященик і ті, що були з ним, стали б заперечувати, а якби сказав, що вона – “від людей”, то віддав би апостолів у їхні руки. Такою мудрою побудовою промови Гамаліїл примушує їх чекати її кінця. Але, дивись, не сказав: “якщо воно не розориться, то воно – від Бога”, але сказав: “якщо воно – від Бога, то не розориться”.
“Вони послухалися його”. Послухалися тому, що він говорив це не при апостолах. Як же іудеї били апостолів, якщо послухалися його? Послухалися його в тому відношенні, що відмовилися від наміру вбити їх, тому що вони хотіли цього і потім залишили це своє бажання, але били їх, задовольняючи свій гнів.
* * *
20 Наше поняття “пан” у греків виражалося тим самим словом, що й “Господь”. Іуда повставав, таким чином, проти звичаю називати кого-небудь тим самим ім’ям, яке усвоєно Богові. – Прим. перекладача.
Глава ш оста
Діян. 6:1 . У ці дні, коли побільшало учнів, стався в Елліністів нарікання на Євреїв за те, що вдовиці їхні нехтувані були в щоденному роздаванні потреб.
Не в ті ж самі дні, коли Ангел визволив апостолів з в’язниці, але через кілька днів після цих, – такий зворот мови звичайний для Писання. А елліністами, на мою думку, називає осіб, які розмовляли еллінською.
“У щоденному роздаванні потреб”.
Отже, служіння вдовицям було справою щоденною. Служінням називає справу милостині. Презирство ж вдовиць походить не від поганих якостей, а від помилки народу. Тому щойно турбота про них була народу запропонована, припинилося і горе їхнє.
Діян. 6:2-7 . Тоді дванадцять Апостолів, скликавши безліч учнів, сказали: Недобре нам, полишивши слово Боже, дбати про столи. Отож, браття, виберіть з-поміж себе сімох осіб знаних, сповнених Святого Духа і мудрості; їх поставимо на цю службу. А ми постійно перебуватимемо в молитві та служінні слова. І до вподоби була ця пропозиція всьому зібранню, і обрали Стефана, чоловіка, сповненого віри й Духа Святого, і Филипа, і Прохора, і Никанора, і Тимона, і Пармена, і Миколая Антіохійця, наверненого з язичників, і поставили перед Апостолами, і ці, помолившись, поклали на них руки. І слово Боже зростало, і число учнів вельми множилося в Єрусалимі; і зі священиків дуже багато хто підкорився вірі.
Не самі апостоли обирають, але надають обрання народу, який і мав отримати користь від служіння дияконів; він і обирає, і призначає.
“Недобре нам, полишивши слово Боже, дбати про столи”. Тому що необхідному слід віддавати перевагу перед тим, що не є необхідним.
“Виберіть з-поміж себе сімох людей знаних, сповнених Святого Духа і мудрості”. Називає письменник їх не просто духовними, а сповненими Духа і премудрості, тому що приймати скарги вдовиць було справою найбільшої мудрості.
“Помолившись, поклали на них руки”. Дивись, як Лука небагатослівний: не каже, як були висвячені, але каже тільки, що були висвячені з молитвою. На чоловіка покладається рука – ось у чому полягає хіротонія, але все звершує Бог. Яку ж хіротонію отримали ці сім чоловіків? Чи дияконську? Вони висвячені були саме на цю справу, тобто на доставлення віруючим необхідних потреб.
“Число учнів вельми множилося в Єрусалимі”… Не просто сказав про це, але так, що показав, якою великою є сила милостині і цієї посади дияконів.
Діян. 6:8-15 . А Стефан, сповнений віри і сили, здійснював великі чудеса і знамення в народі. Деякі з так званої синагоги Лібертинців, і Кірінейців, і Александрійців, і дехто з Кілікії та Асії вступили в суперечку зі Стефаном, але не могли протистояти мудрості й Духові, Яким він говорив. Тоді навчили вони декого сказати: “Ми чули, як він говорив недоброзичливі слова на Мойсея й на Бога”. І збудили народ, і старійшин, і книжників, і, напавши, схопили його, і повели в синедріон. І пред’явили неправдивих свідків, які говорили: цей чоловік не перестає говорити хулі слова на святе місце це і на закон. Бо ми чули, як він говорив, що Іісус Назорей зруйнує це місце та змінить звичаї, які передав нам Мойсей. І всі, що сиділи в синедріоні, дивлячись на нього, бачили обличчя його, як обличчя Ангела.
Дивись, як із семи один був відданий перевагу над іншими: хоча хіротонія і була загальною, проте ж цей здобув більшу благодать. Зверни погляд і на те, що до цього часу він не творив чудес, але став творити чудеса, коли став відомим як обраний і висвячений, щоб показати, що самої лише благодаті недостатньо, але необхідна і хіротонія. Отже, через висвячення повідомилося прирощення Духа, тому що ще до хіротонії, при обранні, про нього було засвідчено, як про сповненого Духа, але дари Духа різні.
“Вступили в суперечку зі Стефаном”. У роздратуванні і гніві сперечаються для того, щоб змусити його сказати що-небудь. А він, можливо, розмовляв дуже відверто і говорив про припинення закону, або, точніше, не говорив, а натякав, бо якби він говорив ясно, то ці “деякі” не мали б потреби в лжесвідках. Але зауваж: він не надає собі права навчати, але змушений до цього тими, хто сперечається з ним.
“Тоді навчили вони деяких сказати”. Суперечальники свідчать не самі, – бо їх негайно викрили б, що вони обмовляють Стефана через заздрість, – але підкуповують інших, щоб не визнали цю справу неправильною, – бо вони не Бога боялися, оскверняючи себе вбивством, але погляд свій звертали на думку людей.
“І представили неправдивих свідків, які говорили”. Усюди лжесвідчення. Не хотіли вбити просто, але за вироком, розраховуючи на те, що цим вони підірвуть добру думку про тих, кого вбивали. Не сказали про Стефана: “говорить”, але – “не перестає. Бо ми чули, як він говорив, що Іісус Назорей (“Назорей” говориться на ганьбу) “зруйнує це місце”. Це говорили і про Христа: “Той, хто руйнує храм” (Мф. 27:40 ). Велика була між ними боязнь за церкву, але звинувачення було подвійне – звинувачення в тому, що він має намір змінити звичаї, і в тому, що має намір ввести інші звичаї.
“Усі, що сиділи в синедріоні, дивлячись на нього, бачили обличчя його, як обличчя Ангела”. Бог зробив Стефана приємним; оскільки він мав ще щось сказати, то, щоб негайно вразити їх його поглядом, Бог засяяв його обличчя, бо й до облич людей, сповнених духовної благодаті, ті, хто любить їх, ставляться із прагненням, а вороги – з пошаною.
Глава с ьома
Діян. 7:1-7 . Тоді сказав первосвященик: чи так це? Але він сказав: Чоловіки, браття й отці! Послухайте. Бог слави з’явився батькові нашому Авраамові в Месопотамії, перш ніж переселив його до Харрана, і сказав йому: “Вийди з землі твоєї, і з роду твого, і з дому твого батька твого, і піди до землі, що покажу тобі” (Бут. 12:1 ). “Тоді він вийшов із землі Халдейської, і оселився в Харрані, а звідти, по смерті батька його, переселив його Бог у цю землю, в якій ви нині живете. І не дав йому на ній спадщини ні на стопу ноги, а обіцяв дати її у володіння йому і нащадкам його по ньому, коли ще був він бездітний. І сказав йому Бог, що нащадки його будуть переселенцями в чужій землі й будуть у поневоленні та гнобленні років чотириста. “Але Я, – сказав Бог, – зроблю суд над тим народом, у якого вони будуть у поневоленні; і після того вони вийдуть і будуть служити Мені на цьому місці”.
Самі вони й не думали про те, що дозволяли собі богохульні дії, а його звинувачують у богохульстві за слова. На думці в них завжди був Мойсей – вони не стільки дбали про справи Божі, скільки про постанови Мойсея. Але Стефан на самому початку промови спростовує їхню думку і доводить, що ні храм, ні обряди не мають значення, і що вони не перевершать проповіді євангельської, що Бог важке і неможливе робить легким і можливим. Зауваж: звинувачення їх саме в тому, що, користуючись постійно Божою людинолюбністю, вони заплатили своєму Благодійнику противним і домагаються неможливого. Стефан показує також, що обітниця була дана раніше, ніж ця земля, перш ніж обрізання, перш ніж жертва, перш ніж храм, що вони отримали цю землю, так само як і обрізання, і закон, не за заслуги, а земля була нагородою за слухняність, що коли було дано обрізання, обітниця ще не була виконана, і що все це було прообразами. Чудово іменує Бога на початку промови “Бог слави”, тому що Він зробив славними тих, кого зневажали. Говорить також, що ще не було храму, а Авраам удостоївся бачити Бога, що він своїми предками мав персів і жив у чужій землі. Помічай, як Стефан відводить їхню думку від чуттєвого, почавши з місцевості, тому що й мова була про місце. Якщо ж Бог є Бог “слави”, то Він не потребує того, щоб мати славу від вас за допомогою вашого храму, тому що Він Сам – джерело всілякої слави і всякого добра.
“Вийди з землі твоєї і з роду твого”. Як же Писання говорить, що побажав вийти батько Авраама (див. Бут. 11:31 ), а тут говориться, що Аврааму було сказано “вийди з землі твоєї?” Звідси ми робимо висновок, що явлення Бога Аврааму подіяло на батька його і він побажав вийти з землі Халдейської. Але цим самим Стефан показує, що іудеї не діти Авраамові, бо той, покинувши і вітчизну, і рідних, виявив послух, а вони неслухняні.
“І не дав йому на ній спадщини ні на стопу ноги”. Спостерігай, як бесідою про обітовану землю наводить їх на істину. Чому не дав Господь спадщини Аврааму? Тому, що земля ця була прообразом іншої землі. “А обіцяв дати її”. Чи помічаєш, що не без причини знову повторює: не каже “дав”, але – “обіцяв дати”. Якщо Авраам був чужинцем і прибульцем і через деякий час мав переселитися, то як міг він мати цю землю у “володіння!” Отже, спадщина Авраама зберігається через насіння його, яке є Христос, тому що з Ним царюватимуть і святі, за словом Писання: “Бо прийде Син Людський у славі Отця Свого” (Мф. 16:27,25:31 ), царюючи над усіма народами.
“І потомству його по ньому, коли ще був він бездітний”. Знову вказує, що Бог з неможливого сильний зробити можливе, бо сказано, що Він зробить паном Палестини того, хто був у Персії і перебував на такій далекій відстані. Але тут же міститься вказівка і на велику людинолюбність Божу, і на велику віру Авраама, бо вираз “коли ще був він бездітний” показує покірність Авраама та віру, хоча те, що з ним було тоді, схиляло його до протилежної думки, бо після того, як прийшов, не мав будь-чого “ні на стопу ноги”, та й потім не мав.
“І сказав йому Бог, що нащадки його будуть переселенцями в чужій землі”. Дивись, за скільки років дана обітниця і існував її образ, і ніколи не було образу жертви, ніколи – образу обрізання. Але цим показує також, як Бог попускав ізраїльтянам переносити нещастя, хоча не було нічого такого, в чому б вони були винні.
“І будуть у поневоленні та гнобленні років чотириста”. Написане в книзі Вихід не суперечить цьому місцю. Там сказано: “Після чотирьохсот тридцяти років… вийшло все ополчення Господнє із землі Єгипетської” (12, 41), а тут говориться приблизно: через “років чотириста”. Але потрібно пам’ятати, що не сказано: “вийшли, коли виповнилося чотириста років”, сказано: через років “чотириста”, чим не відкидаються і решта тридцять років. Двадцять п’ять років – від сімдесят п’ятого року до сотого Авраамових, шістдесят років Ісаакових, дев’яносто один рік Іакова, сто десять років Іосифових, сто сорок чотири роки в Єгипті – всього разом чотириста тридцять років. У виразі: “І після того вони вийдуть і служитимуть Мені” можна бачити вказівку і на ці тридцять років.
“Але Я, – сказав Бог, – зроблю суд над тим народом, у якого вони будуть у поневоленні…” Ті, які озлоблювали їх, робили це не безкарно, бо іудеї терпіли гірке і тяжке рабство, бо єгиптяни дивилися на них не як на рабів, а як на ворогів і противників.
Діян. 7:8-16 . І дав йому завіт обрізання. Після цього народив він Ісака, і обрізав його на восьмий день, а Ісаак породив Іакова, а Іаков же дванадцять патріархів. Патріархи, через заздрість, продали Іосифа до Єгипту, але Бог був з ним, і визволив його від усіх скорбот його, і дарував мудрість йому, і прихильність царя єгипетського, фараона, котрий і поставив його начальником над Єгиптом, і над усім домом своїм. І прийшов голод і велика скорбота на всю землю Єгипетську і Ханаанську, і батьки наші не знаходили їжі. Іаков же, почувши, що є хліб у Єгипті, послав туди отців наших уперше. А коли (вони прийшли) вдруге, Іосиф відкрився братам своїм, і відомий став фараонові рід Іосифів. Іосиф, пославши, покликав батька свого Іакова і всю рідню свою, душ сімдесят п’ять. Яків перейшов до Єгипту, і помер сам, і батьки наші, і перенесені були в Сіхем, і покладені в труні, що його купив Авраам за срібло в синів Єммора Сіхемова.
Нащадкам надаються обітниці, а предкам – лиха. А обрізати крайню плоть наказано батькам законом тому, що Авраам вийшов із землі Халдейської; а халдеям, так само як і мідянам і персам, за звичаями їхніх батьків, дозволялося одружуватися з матерями і сестрами. Таким чином, Авраам обрізується на знак того, що він відмовляється від плотського змішання і заперечує незаконні родинні шлюби. А дехто стверджує, що Авраамові та його нащадкам заповідано було обрізання для того, щоб було очевидно, що від них має бути Христос по плоті, тому що ми знаємо, що обрізання, яке в Старому Завіті було прообразом, укладало в собі образ спасенного хрещення, а відкиданням плоті знаменувало відмову від життя по плоті, і обрізаних роблячи синами Божими.
“Після цього народив він Ісака, і обрізав його на восьмий день”. Спочатку обрізується у восьмий день Ісаак; звідси й іудеї обрізуються у восьмий же день. А Ізмаїл обрізається, коли йому було тринадцять років (див. Бут. 17:25 ), тому й нащадки його, ізмаїліти, обрізуються, як каже Іосиф Флавій, також у тринадцятий рік.
“Продали Іосифа в Єгипет”. Не знаючи за братом ніякої провини, вони так недобре вчинили з ним, і до того ж у той час, коли він прийшов до них з їжею для них, і своїм вчинком сприяли пророцтву, не усвідомлюючи цього й мимоволі ставши винуватцями його благополуччя, хоча й після багатьох для нього випробувань. Самі ж накликали на себе великий страх і нестерпний сором, хоча Іосиф і не пам’ятав зла, і нічого жахливого не замишляв проти них, а, навпаки, і нагодував їх, що нудилися голодом, і зробив їх відомими фараонові.
“І помер сам і батьки наші, і перенесені були в Сіхем”. Авраам зі своєю сім’єю і патріархи поховані в Сіхемі, який, можливо, називався “Сікема”. Авраам купив це місце сам, щоб поховати Сарру.
“І покладені в гробі”. Сказавши це, Стефан показує, що Авраам навіть до поховання не був паном землі.
Діян. 7:17-28 . А в міру того, як наближався час сповнитися обітниці, про яку клявся Бог Авраамові, народ зростав і примножувався в Єгипті, доти, доки не повстав інший цар, котрий не знав Іосифа. Цей, хитруючи проти роду нашого, гнобив батьків наших, примушуючи їх кидати дітей своїх, щоб не залишалися в живих. У цей час народився Мойсей, і був прекрасний перед Богом. Три місяці його годували в домі батька свого. А коли був покинутий, взяла його дочка фараонова і виховала його в себе, як сина. І навчений був Мойсей всієї мудрості Єгипетської, і був сильний у словах і справах. Коли ж виповнилося йому сорок років, прийшло йому на серце відвідати братів своїх, синів Ізраїлевих. І, побачивши одного з них скривдженого, заступився і помстився за скривдженого, вразивши єгиптянина. Він думав, зрозуміють брати його, що Бог рукою його дає їм спасіння; але вони не зрозуміли. Наступного дня, коли дехто з них бився, він з’явився і схиляв їх до миру, кажучи: “Ви брати, навіщо ображаєте один одного?” Але той, хто ображає ближнього, відштовхнув його, сказавши: “хто тебе поставив начальником і суддею над нами? Чи не хочеш ти вбити і мене, як учора вбив Єгиптянина?”
Вираз “у міру того, як наближався час сповнитися обітниці” вказує не на те, що вони примножилися впродовж чотирьохсот років, а на те, що мав наблизитися кінець, тому що чотириста і більше років уже минуло в Єгипті.
“Народ зростав і множився в Єгипті”. Якщо стосовно Іосифа варте подиву те, що він був проданий братами і, будучи проданим, врятував їх від голоду, то ще дивовижнішим є те, що цар виховував того, хто мав підірвати його владу (тобто Мойсея); той, хто мав бути вмертвілий особою, котра засудила його на смерть, – той виховувався й виховувався для повалення виховника.
“Примушуючи… кидати дітей своїх, щоб не залишалися в живих”. Цей вираз натякає на те, що цар не хотів, щоб умертвіння немовлят відбувалося явно. І зверни увагу: обітниця Божа зміцнювалася за допомогою тих самих обставин, за допомогою яких диявол силкувався підірвати її, тому що був озлоблений народ ізраїльський, але зростав і множився. Тому-то і Мойсей приймається і виховується, і виховується в домі царя, і знову тікає; але під час втечі удостоюється видіння, і йому доручають народне керівництво. Таким чином Бог робить те, що і проданий у раби стає царем там, де був рабом.
“Мойсей… був прекрасний перед Богом”. Батьки народили і побачили, що дитя прекрасне, бо благодать процвітала в ньому. Побачивши ж, що воно прекрасне, пощадили, але, злякавшись повеління, сховали його. Страх переміг; і через страх вони зважилися кинути дитя, але через почуття батьківського жалю вживають у цій справі хитрість – примудряються обійти наказ: зробивши ковчег, як наслідували ковчег, який був за Ноя, і покликавши Бога Ноєвого, вони кинули дитину з ковчегом у річку, щоб і з’явитися такими, хто підкоряється наказівові, і врятувати дитя. І ось вони кидають, а Бог дочці фараона, яка не знала про це, вселяє вийти на річку. Вийшла вона, нічого не знаючи, і знайшла те, чого не шукала, – прийняла з ковчега немовля. І врятований був Мойсей символами загального порятунку Церкви, тому що ківот був з дерева, а дерево було від води, і порятунок був безнадійному, і та, що взяла Мойсея, була не іудейкою, а з язичниць і єгиптянка.
“І навчений був Мойсей всієї мудрості єгипетської”. Ані Мойсей, ані Ананія, ані Даниїл з тими, хто був із ними, не здобули б іноземної освіти, якби потреба й насильство деспотів не примусили їх до цього, бо вона не була їм потрібна ні на що, хіба що, можливо, хтось скаже, що здобути освіту добре було для того, щоб викорінити оману єгиптян.
“Уразивши єгиптянина”, Мойсей помстився йому за пригнобленого ним. Не через несамовитість і не через гнів убив він єгиптянина, але через ревнощі про Бога. А те, що відбувається через ревнощі про Бога, хоча б і було вбивством, не є вбивством. Ось що почув Мойсей від Господа про Фінеєса, який убив двох однією рукою: “Фінеєс… взяв у руку свою спис. І увійшов слідом за ізраїльтянином до спальні, і пронизав обох їх… і припинилася поразка синів Ізраїлевих” (Чис. 25:7-8 ). А те, що зробив Мойсей, було нерозгаданою загадкою, бо було знаменням того, що через Мойсея Бог має згубити єгиптян і врятувати ізраїльтян. Мойсей же думав, що браття його розуміють, що через нього Бог дає їм визволення. Утім, Боже заступництво видно було з самих справ – яке ще потрібне було розуміння? Однак і при цьому вони не розуміли.
“Наступного дня, коли деякі з них билися, він з’явився і схиляв їх до миру”. Дивись, як прихильно розмовляє той, хто виявив такий гнів на єгиптянина: “ви брати; навіщо кривдите один одного?” Але зверни увагу на відповідь: “хто тебе поставив начальником і суддею над нами?” Ті ж самі слова, які говорили потім Христу. Платити за добро образою – це в дусі іудеїв.
Діян. 7:29-34 . Від цих слів Мойсей утік і став прибульцем у землі Мадіамській, де народилися від нього два сини. Коли виповнилося сорок років, з’явився йому в пустелі гори Синаю Ангел Господній у полум’ї палаючого тернового куща. Мойсей, побачивши, дивувався баченню, а коли підходив роздивитися, був до нього голос Господній: “Я Бог отців твоїх, Бог Авраама, і Бог Ісака, і Бог Іакова”. Мойсей, охоплений трепетом, не смів дивитися. І сказав йому Господь: “Зніми взуття з ніг твоїх; бо місце, на якому ти стоїш, є земля свята. Я бачу гноблення народу Мого в Єгипті, і чую стогін його, і зійшов визволити його, тож іди, Я пошлю тебе до Єгипту”.
Але і втеча його не порушила Божих планів, тому що говориться: “після виповнення сорока років з’явився йому в пустелі гори Синаю Ангел Господній”, – з’явився, коли Мойсей був у втечі, коли і не сподівався повернутися, так як мав уже двох синів. Але зауваж: Ангелом, як і людиною, називає тепер Стефан Сина Божого. З’являється ж Ангел Мойсею не в храмі, а в пустелі, і не в самій пустелі, а в купині – в полум’ї тернового куща, який горить. Ось і голосу удостоюється Мойсей: “Я”, каже голос, “Бог отців твоїх”.
“Зніми взуття з ніг твоїх, бо місце, на якому ти стоїш, є земля свята”. Місце святе заради явлення Христового і гідне більшого здивування, ніж те, що було у Святому Святих, тому що там ніколи не було такого явлення. Далі видно і велике піклування Боже, бо сказано: “Я бачу гноблення народу Мого… і чую стогін його, і спустився, щоб визволити його”.
Діян. 7:35-41 . Цього Мойсея, якого вони відкинули, сказавши: “хто тебе поставив начальником і суддею?”, цього Бог через Ангела, що з’явився йому в терновому кущі, послав начальником і рятівником. Цей вивів їх, створивши чудеса і знамення в землі Єгипетській, і в Чорному морі, і в пустелі протягом сорока років. Це той Мойсей, який сказав синам Ізраїлевим: “Пророка поставить вам Господь Бог ваш із братів ваших, як мене; Його слухайте” (Повт. 18:15 ). “Це той, що був у зібранні в пустелі з Ангелом, який промовляв до нього на горі Синаї, і з батьками нашими, і що прийняв живі слова, щоб передати нам, якому отці наші не захотіли бути слухняними, але відкинули його, і звернулись серцями своїми до Єгипту, сказавши Аарону: “Зроби нам богів, що передували б нам, бо з Мойсеєм, що вивів нас з землі єгипетської, не знаємо, що трапилося”. І зробили в ті дні тельця, і принесли жертву ідолу, і веселилися перед ділом рук своїх.
Того Мойсея, який наражався на небезпеку за своє життя, якого ізраїльтяни ні на що не поставили й відкинули, Бог спорудив і “через Ангела, що з’явився йому в кущі тернового, послав”. Кого Стефан називає Ангелом, того Мойсей бачив і називає Богом. “Це той Мойсей, який сказав синам Ізраїлевим: “Пророка поставить вам Господь Бог ваш із братів ваших, як мене”, тобто подібно до мене поставлений ні на що за те, за що набагато скоріше слід було удостоїти честі. Фараон хотів убити Мойсея, і Мойсей утік; і Господа хотів убити Ірод, і Господь урятувався в Єгипті. І фараон, і Ірод замишляли на немовля; і той, і той видали наказ; і ні той, ні інший наказ не знайшов покори.
“Це той, що був у зібранні в пустелі з Ангелом, який говорив йому на горі Синаї”. Слова, що знаходяться перед нами, показують, що люди стають кращими або гіршими не від місця, тому що ті, про кого йдеться, будучи вже поза Єгиптом, за місцем, за розташуванням, були в Єгипті й не полишали думкою єгипетські звичаї, як говорить і Євангеліє: “Де скарб ваш, там і серце ваше” (Лк. 12:34 ). Багато хто, будучи ще на землі, збирає скарб на небі; там і серце їхнє. Але ангели, які переступили Божу волю, перебуваючи на небі, здобули прихильність до того, що на землі; внаслідок чого відбулося скидання їх на землю.
“Який прийняв живі слова”.
Живими називає слова особливого роду, значення яких з’ясовується звичайними словами, або пророцтва.
“Зроби нам богів”. Не Бога, але богів.
“І зробили в ті дні тельця”. Те саме й у Давида: “і зробили тельця біля Хорива” (Пс. 105:19 ). І не без мети вказується на Хорив, але для того, щоб показати крайнє безумство ізраїльтян: тут Бог з’явився Мойсеєві, тут же вони робили ідолів і приносили їм жертви.
Діян. 7:42-50 . Бог же відвернувся і залишив їх служити воїнству небесному, як написано в книзі пророків: “дім ізраїльський, приносили ви Мені заколоти й жертви протягом сорока років у пустелі? Ви прийняли скинію Молохову і зірку бога вашого Ремфана, образи, які ви зробили, щоб поклонятися їм, і Я переселю вас далі Вавилона” (Ам. 5:25-27 ). “Скинія свідоцтва була в батьків наших у пустелі, як наказав Той, Хто говорив, Мойсеєві зробити її за зразком, який він бачив. Отці наші з Іісусом, взявши її, внесли у володіння народів, вигнаних Богом від імені отців наших. Так було до днів Давида. Цей знайшов благодать перед Богом і благав, щоб знайти оселю Богові Іакова. Соломон же побудував Йому дім. Але Всевишній не в рукотворних храмах мешкає, як каже пророк: “Небо – престол Мій, а земля – підніжжя ніг Моїх. Який дім збудуєте Мені, каже Господь, або яке місце для спокою Мого? Чи не Моя рука створила все це?” (Іс. 66:1-2 ).
Вислів “залишив… служити” поставлено замість “допустив”, як і в апостола Павла “віддав їх Бог хибному розуму” (Рим. 1:28 ) поставлено замість “допустив віддатись”. Отже, каже: оскільки іудеї мали таку пристрасть – служити тваринам замість Творця, Бог часто докоряв їм через пророків за таке свавілля, а потім, коли вони виявилися наполегливими, допустив їх робити те, що вони хотіли. А слово “відвернувся” поставлено замість вислову “відвернувшись від іншого бажання”, тому що інше показує бажання Боже, і інше те, що попущено за поблажливістю. Бо Його бажання є те саме, що й закон: “Господу, Богу твоєму, поклоняйся, і Йому одному служи” (Лк. 4:8 ). Але тих, хто наполягав на нечесті, Він допустив, щоб у нечесті вони й залишалися, бо Він не хоче, щоб Йому служили за потребою, щоб не утиснути того, хто має вільну волю.
Вираз “воїнству небесному” дехто думає, рівносильний “Ангелам”. “Через Ангелів сповіщене слово” (Євр. 2:2 ). Але Стефан говорить не про Ангелів, а про зірки, яким іудеї віддавали шану, а саме: Тельцю, який заміняв ранкову зірку – денницю, і Місяцю, як цариці неба. Цей вираз вживається майже всюди, де йдеться про світила і зірки.
“Дім Ізраілів, чи приносили ви Мені заколення і жертви протягом сорока років у пустелі?” Зауваж, що спочатку згадує про те, що вони приносили жертви Йому Самому, а потім уже жертви ідолам. Це тому, що до цього ніде не зустрічається назва “жертва”, але – тільки “заповіді” і “живі слова”. До того ж це свідчення він наводить не без причини, а щоб показати, що не було потреби в жертвах. Він каже “чи приносили ви Мені заколоти і жертви” замість того, щоб сказати: “Ви не можете сказати, що приносите жертви ідолам через те, що приносили їх Богові; навпаки, ви спочатку приносили жертви їм, і це в пустелі, де Я особливо покровительствував вам. Тому якщо Я і сказав, що цей храм буде зруйновано, а обряди і жертви будуть змінені, то Я не сказав нічого нового. Бо Мойсей, про якого, здається, ви маєте високу думку, впродовж сорока років ні жертви не приносив, ні храму не споруджував, а також не робив цього і Давид, хоча ви вже володіли цією землею, розділеною за жеребом. Також і пророки говорять про них, як про непотрібних. Але як ви можете на своє виправдання посилатися на Мойсея, коли його відкинули батьки ваші й ви?”
“Ви прийняли скинію Молохову і зірку бога вашого Ремфана”. Божественний Мойсей пішов на гору, щоб отримати закон, а вони, ізраїльтяни за кров’ю, постали перед Аароном, кажучи: “Зроби нам бога” (Вих. 32:1 ). Отже, вони в пустелі зробили тільця, і цей тільце був явним ідолом; влаштували поступово і багатьох інших ідолів. Особливо ж вони віддані були поклонінню зіркам. Крім тільця, вони “прийняли” і “скинію Молохову”. Створивши скинію, вони поставили в ній ідола і назвали його Молохом. Це ідол моавитський. Він мав прозорий камінь на верхній частині чола у вигляді ранкової зірки – денниці. А слово “Молох” у перекладі означає “цар їхній”. Бо так пояснюють його Акіла і Феодотіон. А зображення денниці було приготовлено художниками. Отже, “прийняли скинію Молохову”, тобто скинію царя вашого. І який він був цар? “Зірку бога вашого Ремфана”, ім’я якого в перекладі означає “затьмарення” або “засліплення”. Отже, вони віддавали поклоніння денниці, що сходить до появи сяйва сонячного. Утім, з цими шанувальниками сталося засліплення, або ремфан, не тому, що зірка спричиняла це засліплення, а тому, що це шанування спричинило таке затьмарення.
“Я переселю вас далі Вавилона”. Пророк сказав: “Я переселю вас за Дамаск” (Ам. 5:27 ). А Стефан сказав “далі за Вавилон”, слідуючи викладу євреїв або тому, що Вавилон є межа землі дамаскітян. Сімдесят тлумачів сказали: “Далі Дамаска”.
“Скинія свідоцтва була в отців наших у пустелі”. Вони мали її для того, щоб мати свідком Бога. Називає її скинією свідчень, тобто чудес і повелінь.
“Як повелів Той, Хто говорив Мойсеєві”. Затвердження скинії відбулося на горі, і вона в пустелі була переносною, а не перебувала на одному місці. Якщо й Ангел був той, хто говорив із Мойсеєм на горі, то він все-таки говорив із ним від імені Божого. І багато є такого в Божественному Писанні. Так, у книзі Вихід йдеться про те, що Ангел Господній сказав Мойсеєві: “Мойсею, Мойсею!.. Не підходь сюди” (Вих. 3:4 5). І дещо далі цей Ангел каже: “Я Бог батька твого, Бог Авраама, Бог Ісака і Бог Іакова” (Вих. 3:6 ).
Діян. 7:51-53 . Жорстоковиті! люди з необрізаним серцем і вухами! ви завжди опираєтесь Духу Святому, як батьки ваші, так і ви. Кого з пророків не гнали батьки ваші? Вони вбили тих, хто провістив пришестя Праведника, Якого зрадниками й убивцями стали нині ви, ви, котрі прийняли закон за служіння Ангелів і не зберегли.
Чому той, хто досі говорив до народу лагідно, тут вживає слова жорстокі? Тому що він побачив, що вони не звертають уваги на те, що говориться. “Ви завжди чините опір Духу Святому” – не тільки тепер. Цим він показує: що він сказав, було від Святого Духа, особливо ж тоді, коли наближалася година смерті його, тому що він, звісно, знав це, будучи сповнений Святого Духа. Він виявив велике і безбоязне дерзновення, і те, що він сказав їм, було не його, але слова пророків. “Завжди”, каже, “опирайтеся”. Коли Бог не хотів, щоб були жертви, ви приносили жертви, а потім, коли Він хоче жертви, ви її не приносите. Знову, коли існував храм, ви служили ідолам, а коли Він хоче, щоб ви відмовилися від храму, ви робите протилежне. Притому не сказав: “Богу противтеся”, але “Духу”.
Бо немає жодної різниці між Духом і Богом.
“Противтеся… як отці ваші, так і ви”. Показує, що це зло більше падає на них тому, що воно дійшло до них здавна. Так робив і Христос, тому що вони сильно хвалилися предками своїми.
“Кого з пророків не гнали ваші батьки?” Якщо батьки ваші вбивали цих провісників, то немає нічого дивного, що я, який проповідує Провіщеного ними, буду вбитий вами, котрі надто пишаєтеся своїми предками.
“Вони вбили тих, хто провістив пришестя Праведника”. Каже “Праведника”, показуючи, що Він неправедно вбитий ними, бо якщо Він праведний, то дуже неправі ті, хто Його вбив. Називає Його праведним, тому що цього не могли заперечувати і вони. Вони ніде не засуджували Його як неправедного, бо як вони стали б засуджувати в цьому того, хто не має навіть даху над головою? Але він виставляє їм на вид два злочини їхні: вбивство і зраду. Бо каже: “Зрадниками й убивцями стали нині ви… що прийняли закон при служінні Ангелів, а не зберегли”, тобто влаштованого Ангелами і врученого Тим, Хто з’явився в купейній купині. Показує, що вони не підкорялися і не підкоряються ні Богові, ні Ангелам, ні пророкам, ні Духу.
Діян. 7:54-56 . Слухаючи це, вони рвалися серцями своїми і скреготали на нього зубами. Стефан же, будучи сповнений Духа Святого, поглянувши на небо, побачив славу Божу та Іісуса, що стоїть праворуч Бога, і сказав: Ось я бачу небо, що відчинено, і Сина Людського, що стоїть по праворуч Бога.
Якщо іудеї хотіли вбити Стефана, то чому не вбили його одразу ж? Тому що хотіли уявити слушний привід для своєї зухвалості, тому що образа, яку він заподіяв їм, не була слушною підставою для вмертвіння його; до того ж те, що вони визнали як образу для себе, не була його власна образа, але це було докорами, зробленими іудеям пророком. Водночас вони й не хотіли, щоб про них думали, що вони умертвили його за те, що стосувалося до них особисто, як це було і під час засудження на смерть Христа, але що ніби вони умертвляють за нечестя. Бо вони не задовольнялися тим, щоб опоганити себе вбивством, але сподівалися й дбали заплямувати й честь того, кого вони вбивали. Бо вони боялися, щоб він не став користуватися більшим шануванням, якщо вони вб’ють його за особисту образу їм.
” Іісуса, що стоїть праворуч Бога”. Стоянням означає твердість і непохитність. Причому це допускали вже й вони: вони тоді вже вважали Його таким, що стоїть.
Діян. 7:57-60 . Але вони, закричавши гучним голосом, затикали вуха свої, і одностайно кинулися на нього. І, вивівши за місто, стали побивати його камінням. Свідки ж поклали свої шати біля ніг юнака, на ім’я Савла. І били камінням Стефана, який молився і говорив: Господи Іісусе! прийми дух мій. І, схиливши коліна, вигукнув гучним голосом: Господи! не зарахуй їм гріха цього. І, сказавши це, спочив.
Коли Христос сказав: “Побачте Сина Людського, що сидить праворуч” (Мф. 26:64 ), іудеї назвали це богохульством і напали на Нього. Так і тепер: почувши слова Стефана, кинулися на нього. Але тоді роздирали одяг, а тут “затикали вуха”.
“І, вивівши за місто, стали побивати його камінням”. Виявившись рішуче не в змозі покласти край промові Стефана, вони “стали побивати його камінням”. Якби навіть він говорив неправду, його треба було відпустити як божевільного. Якщо ж говорив істину, треба було швидше дивуватися. “І вивівши за місто”, вбивають його, як це зробили і з Іісусом.
“Свідки ж поклали свій одяг біля ніг юнака”. Свідками Лука називає тих, кого іудеї висунули з метою виголосити неправдиве свідчення проти Стефана. Цим євангеліст робить натяк на дві обставини: що й ті, яких вважали свідками, були скоріше готові скоїти вбивство, коли вони зняли одежу, щоб вільніше й безперешкодніше кидати каміння, – і що той, хто мав згодом бути проповідником всесвіту, і сам тоді сприяв у вбивстві, і що в такий спосіб в ньому відбулася якась Божественна, дивовижна й невластива людині зміна.
Вислів же “Господи Іісусе, прийми дух мій” є висловом того, хто навчає і показує їм, що він не загине.
“Побили камінням Стефана”. Оскільки виправдання здійснюється вірою в Христа, і в Ньому людське єство удосталь отримало невинність і дарувало нам нове право, через яке душі наші вже не йдуть у пекло, а, як і колись, посилаються в руки Бога Живого, то, знаючи це, святий Стефан сказав: “Господи Іісусе! прийми дух мій”. І блаженний Петро пише: “Тож ті, хто страждає, нехай за волею Божою віддадуть Йому, як вірному Творцеві, душі свої” (1Пет. 4:19 ).
“Схиливши коліна, вигукнув гучним голосом: Господи! не зарахуй їм гріха цього”. Не просто, каже, молиться, але з ретельністю, бо Бог допустив, щоб досі душа його залишалася в тілі. Поміть голос і надмірність терплячості в стражданнях. Цим він показує, що те, що він сказав їм раніше, сказав не через гнів, але щоб їх поставити в скрутне становище, викрити і дорікнути.
Глава восьма
Діян. 8:1-4 . Савл же схвалював убивство його. У ті дні сталося велике гоніння на церкву в Єрусалимі; і всі, крім Апостолів, розсіялися по різних місцях Іудеї та Самарії. Стефана ж поховали мужі побожні, і зробили великий плач за ним. А Савл мучив церкву, входячи в домівки і тягнучи чоловіків і жінок, віддавав у в’язницю. Тим часом розсіяні ходили і благовістили слово.
Самі апостоли, каже Лука, не розсіялися, але залишилися в Єрусалимі, бо де сильніший напад, там повинні перебувати й кращі борці та бути для інших прикладом мужності та сміливості.
“Стефана ж поховали мужі побожні”. Якщо вони були “благоговійні”, то як же вони “зробили великий плач?” Це тому, що вони не були ще досконалі. З іншого боку, хто б і не заплакав, втративши таке вчення, такий захист і такі чудеса, і бачачи цього праведного, який лежав би мертвим і був побитий камінням?
“А Савл терзав церкву”. Великий сказ і бути одному, і вриватися в будинки. Це тому, що він душу свою віддав за закон.
Діян. 8:5-8 . Так Филип прийшов у місто Самарійське, і проповідував їм Христа. Народ одностайно слухав те, що говорив Филип, чуючи і бачачи, які він творив чудеса. Бо нечисті духи з багатьох, одержимих ними, виходили з великим воланням, а багато розслаблених і кульгавих зцілювалися. І була радість велика в тому місті.
Не той апостол Филип, що вважається серед дванадцяти, але один із семи, обраних для піклування про вдовиць, а також той, що хрестив євнуха і оголосив Симона. Послухай, що говорить євангеліст Лука: після вбивства Стефана “сталося велике гоніння на церкву в Єрусалимі; і всі, крім Апостолів, розсіялися по різних місцях Іудеї та Самарії” (8, 1). Звідси ясно, що апостол Филип з іншими апостолами перебував у Єрусалимі. Лука зробив це зауваження для того, щоб показати, що Филип хрестив тих, яким було дано християнське вчення в Самарії. Апостоли ж Петро та Іоанн, прийшовши до них з Єрусалима, дали їм благодать Духа. А якби він був із числа дванадцяти апостолів, то він мав би владу і викладати дари Духа. Він хрестить тільки як учень, а завершальну благодать викладають ті апостоли, яким дано владу викладати такий дар. Інші кажуть, що Филип тому не низвів на охрещених Духа, що він був тільки диякон, висунутий тими, що перебували зі Стефаном, а не мав ні пресвітерського, ні єпископського сану, як обрані учні Господні. А що він був диякон, про це свідчить Павло в “Правилах” – він свідчить не тільки про нього, а й про Ананію, який хрестив самого Павла. А будучи дияконом, він хрестив через нестачу пресвітерів у Самарії, бо в разі потреби, коли немає пресвітера, дозволено хрестити і дияконам, як цього навчив Сам Дух, який навіяв тому самому Филипу думку наблизитися до євнуха. Треба зауважити, що після хрещення на тих, хто хреститься, через покладання рук у силу молитви в ім’я Господа Іісуса сходить Святий Дух. Тому й досі цього чину дотримуються в тому ж вигляді.
Діян. 8:9-21 . Знаходився ж у місті деякий чоловік, на ім’я Симон, який перед тим чаклував і дивував народ Самарійський, видаючи себе за когось великого. До нього прислухалися всі, від малого до великого, кажучи: “Це є велика сила Божа”. А слухали його тому, що він чимало часу дивував їх чаклунством. Але, коли повірили Филипу, який благовістив про Царство Боже і про ім’я Іісуса Христа, то охрестилися і чоловіки, і жінки. Увірував і сам Симон і, охрестившись, не відходив від Филипа; і, бачачи, як звершуються великі сили і знамення, дивувався. Апостоли, які перебували в Єрусалимі, почувши, що самаряни прийняли слово Боже, послали до них Петра та Іоанна, які, прийшовши, помолилися за них, щоб вони прийняли Духа Святого. Бо Він не сходив ще на жодного з них, а тільки були вони охрещені в ім’я Господа Іісуса. Тоді поклали руки на них, і вони прийняли Духа Святого. Симон же, побачивши, що через покладання рук Апостольських подається Дух Святий, приніс їм гроші, кажучи: дайте і мені владу цю, щоб той, на кого я покладу руки, отримував Духа Святого. Але Петро сказав йому: Срібло твоє нехай буде на погибель із тобою, бо ти надумав дар Божий отримати за гроші. Немає тобі в цьому частки і жереба, бо серце твоє неправе перед Богом.
Подивися і на інший замах, зроблений Симоном. Лука каже, що його шанували за велику силу. Таким чином, у той час були і спокушені чаклунством, доки не прийшов Филип і вивів їх з омани, бо Симон іудеям говорив: “Я – батько”, а самарянам: “Я – Христос”. “Увірував і сам Симон”. Не заради віри він увірував, але щоб і йому творити чудеса. Як він думав творити чудеса? Сам він зваблював, а також приборкував біснуватих, а тому думав, що й апостоли подібно до нього користуються якимось мистецтвом. Тому він і гроші давав. Знову ж таки, щоб не позбутися цього дару, він постійно перебував при Филипі.
Діян. 8:22-25 . Тож покайся в цьому гріху твоєму, і молися Богові: можливо, відпуститься тобі помисел серця твого. Бо бачу тебе сповненого гіркої жовчі й у путах неправди. Симон же сказав у відповідь: помоліться ви за мене Господу, щоб не спіткало мене ніщо зі сказаного вами. Вони ж, засвідчивши і проповідувавши слово Господнє, назад пішли в Єрусалим і в багатьох селищах Самарійських проповідували Євангеліє.
За байками єретиків, зайве було говорити Симону: “покайся”, тому що він таким поганим був створений. Вони кажуть, що людина, будучи злою за природою, нездатна змінитися за бажанням. Але не даремно сказано: “тож покайся”, бо і він мав вільну волю, “і молися Богові, можливо, відпуститься тобі помисел серця твого”. Петро сказав це Симону, нібито не було б йому поблажливого ставлення, якби він став плакати і покаявся. Але цей спосіб вираження був звичайним і у пророків. Особливо ж Петро і передбачав, що він не звернеться до покаяння. Тому він і каже: “можливо, відпуститься тобі”. Тому що слова “помоліться ви за мене Господу” Симон сказав не тому, що він покаявся і навернувся, а заради самої лише пристойності. Бо інакше де ридання? де каяття і сповідання гріхів?
“Бо бачу тебе сповненого гіркої жовчі і в узах неправди”.
Слова сповнені гніву. Але Петро не карає його, щоб потім віра його не здалася вимушеною силою необхідності і страху і ця справа не здалася жорстокою.
“А вони, засвідчивши і проповідувавши слово Господнє, повернулися назад до Єрусалима”. Можливо, вони повернулися через Симона, щоб не спокуситися і щоб потім бути твердими. Зауваж, що не від самого початку йдуть до Самарії, але коли їх женуть в Іудеї, як це було і з Христом.
Діян. 8:26-33 . А до Филипа Ангел Господній сказав: встань і йди опівдні, на дорогу, що йде з Єрусалима в Газу, на ту, що порожня. Він встав і пішов. І ось, чоловік Єфіоплянин, євнух, вельможа Кандакії, цариці Єфіопської, охоронець усіх скарбів її, що приїжджав до Єрусалима для поклоніння, повертався і, сидячи на колісниці своїй, читав пророка Ісайю. Дух сказав Филипові: Підійди і пристань до цієї колісниці. Филип підійшов і, почувши, що він читає пророка Ісайю, сказав: Чи розумієш, що читаєш? Він сказав: як можу зрозуміти, якщо хто не наставить мене? І попросив Пилипа зійти й сісти з ним. А місце з Писання, яке він читав, було таке: “Як вівцю, повели Його на заклання, і як ягня перед тим, хто стриже, мовчазне, так Він не відвертає уст Своїх. У приниженні Його суд Його звершився. Але рід Його хто роз’яснить? бо візьметься від землі життя Його” (Іс. 53:7-8 ).
Мені здається, що цей Филип був із числа семи, бо інакше з Єрусалима він ішов би не на полудень (південь), а на північ, а із Самарії, де перебував і вчив Филип, який належав до числа семи, шлях іде на полудень.
“На дорогу, що йде з Єрусалима в Газу, на ту, що порожня”. Це Ангел сказав для того, щоб Филип не боявся нападу іудеїв.
“Він встав і пішов”. Зауваж послух. Филип не запитав і не сказав: “для чого?”, але разом із велінням “встав і пішов”.
“Євнух, вельможа Кандакії, цариці Ефіопської, хранитель усіх скарбів її, що приїжджав до Єрусалима для поклоніння”. Жінки володарювали в цій Ефіопії; одна з них за правом спадщини була Кандакія; у неї євнух був скарбникохранителем. Зауваж, що не було свята, проте він їхав до Єрусалима, і що їхав з міста, відданого забобонам, і що по дорозі читав, та ще й Ісайю, найвеличнішого з пророків, до того ж читав, не розуміючи того, що читав, і так старанно був зайнятий читанням.
“Чи розумієш, що читаєш?” Дивовижним чином запитує, бо і не лестить, і не хвалить, і не дорікає в невігластві. Але запитує так, щоб збудити більше бажання і показати, що в тому, що читається, міститься великий скарб. А євнух з усією відвертістю зізнається: “як можу розуміти, якщо хто не наставить мене?” Потім просить Филипа навчити його.
“Як вівця, ведений був Він на заклання”. Дуже зрозумілий зміст наведених слів, бо у певний час вівці відводяться для стрижки, і пастухи покладають на них знаряддя стрижки, проте ж вівці терплять це і не нападають на тих, хто це робить. Так і Христос, терплячи ганьбу, не платив ганьбою за ганьбу.
“У приниженні Його суд Його звершився”. Вказує на протизаконний суд над Ним, здійснений тоді, як була прихована істина.
“Але рід Його хто роз’яснить?” Тобто виявлена після воскресіння висока Його гідність, доказом якої служить те, що було Ним зроблено в справі домобудівництва. Хто буде в змозі висловити словами, коли спаде на думку: “Хто це і Який Такий, та ще й Син Божий Єдинородний, перетерпів усе це?”
“Вземлеться від землі життя Його”. Замість виразу “віднімається і підноситься вище земного життя Його”, тобто терені діяльності та існування Єдинородного, коли Він споглядається поза плоттю і вже не як той, хто перебуває серед нас.
Діян. 8:34-40 . Євнух же сказав Филипу: прошу тебе сказати: про кого пророк говорить це? Чи про себе, чи про когось іншого? Филип відчинив уста свої і, почавши від цього Писання, благовістив йому про Іісуса. Тим часом, продовжуючи шлях, вони приїхали до води; і євнух сказав: ось вода; що перешкоджає мені хреститися? Филип же сказав йому: якщо віруєш від усього серця, можна. Він сказав у відповідь: вірю, що Іісус Христос є Син Божий. І наказав зупинити колісницю, і зійшли обидва у воду, Филип і євнух; і хрестив його. Коли ж вони вийшли з води, Дух Святий зійшов на євнуха, а Филипа підніс Ангел Господній, і євнух уже не бачив його, і продовжував шлях, радіючи. А Филип опинився в Азоті й, проходячи, благовістив усім містам, доки прийшов у Кесарію.
“Прошу тебе сказати: про кого…?” Знати, що пророки іноді говорять і про інших, або про себе самих в іншій особі, тому що це показує питання його, властивість людини дуже спостережливої.
“Ось вода; що перешкоджає мені хреститися?” Подивися, як розсудливо він чинить. Спочатку читає і не розуміє, потім читає те саме пророцтво; у ньому міститься вчення про страждання, воскресіння Іісуса Христа і про дарування благодаті Святого Духа. Потім просить хрестити; Филип пояснює йому по порядку, почавши з цього пророцтва. А окрилившись готовністю, він поступово приводиться до хрещення. Але він не сказав “хрести мене”, але: “що перешкоджає?” Цим питанням він показав сильне бажання прийняти хрещення.
” Филипа підняв Ангел Господній”. Його бере Ангел, тим самим надаючи тому, що трапилося, більшої чудесності, а разом приносячи радість і Филипу, що він удостоюється того самого, чого й пророки, як, наприклад, Авакум. Добре, що він був узятий від євнуха, тому що євнух став би просити Филипа, щоб він відправився з ним, і Филип засмутив би його, якби на вимогу обставин відмовився. Так все влаштувалося Божественним чином: Филип опинився в Азоті. Тут він і повинен був потім проповідувати.
Глава дев’ята
Діян. 9:1-2 . Савл же, ще дихаючи погрозами й убивством на учнів Господніх, прийшов до первосвященика й випросив у нього листи в Дамаск до синагог, щоб, кого знайде, хто буде наслідувати це вчення, і чоловіків, і жінок, зв’язавши, приводити до Єрусалима.
Пояснюючи шаленство Павла – Савла, у майбутньому великого апостола Павла, – проти вірних і проти Церкви, Лука показує, що він захопився нечистим завзяттям, тому що на ньому справдилося сказане Христом: “Усякий, хто вбиває вас, думатиме, що він цим служить Богові” (Ін. 16:2 ). Тому що він робив це не так, як інші іудеї. Та не буде! Що він робив це з ревнощів, це очевидно з того, що він вирушив і до зовнішніх міст, а юдеї не звертали уваги і на тих, хто перебував у Єрусалимі. Вони про одне тільки й дбали, тобто про те, щоб користуватися почестями. Савл йде в Дамаск тому, що це було велике і царююче місто і він боявся, щоб це місто не захопилося християнською проповіддю. Не йде він із проханням до претора, але йде до первосвященика, бо мав намір робити все законно.
“Щоб, кого знайде тих, хто наслідує це вчення, і чоловіків, і жінок, зв’язавши, приводити до Єрусалима”. Що таке “наступників цього вчення?” Можливо, так називали себе ті, хто вірував, тому що одна тільки їхня віра була такою, за допомогою якої ми підносимося на небо. Або ж Павло називав їх послідовниками цього вчення – шляху, можливо, з почуття презирства і в насмішку над ними, тому що безчесну людину вони зазвичай називали “такою, що збилася зі шляху”. Він шукав влади не тут же карати християн, але вести їх до Єрусалима, тому що він хотів діяти з більшою владою.
Діян. 9:3-9 . Коли ж він ішов і наближався до Дамаска, раптово осяяло його світло з неба. Він упав на землю і почув голос, що промовляв до нього: Савле, Савле, що ти гониш Мене? Він сказав: хто Ти, Господи? Господь же сказав: Я Іісус, Якого ти гониш. Важко тобі йти проти рожна. Він у тремтінні й жаху сказав: Господи! що повелиш мені робити? І Господь сказав йому: Встань і йди в місто; і сказано буде тобі, що тобі треба робити. Люди ж, що йшли з ним, стояли в заціпенінні, чуючи голос, а нікого не бачачи. Савл встав із землі, і з відкритими очима нікого не бачив. І повели його за руки, і привели в Дамаск. І три дні він не бачив, і не їв, і не пив.
Видіння сталося не в місті, а на шляху і в тиші, бо натовп не повірив би, а тільки посміявся б, бо і за Іісуса Христа, коли чули голос із неба, “говорили, що то грім” (Ін. 12:29 ). А Савл заслуговував віри, тому що розповідав про те, що з ним сталося. Отже, не в Єрусалимі і не в Дамаску, а на шляху “раптово осяяло його світло”, щоб те, що з ним сталося, інші не стали пояснювати інакше, але щоб сам він пояснив це, бо він заслуговував віри, бо він і видіння бачив, і хворобу зазнав. Це говорить Павло і захищаючись перед Агрипою (Діян. 26:12-18 ).
“Савле, Савле, що ти гониш Мене?” Христос не каже йому: “віруй!”, але докоряє йому, кажучи: “що ти гониш Мене?” Майже що каже: “Що мале чи велике ти потерпів від Мене, що ти Мені робиш це?”
“Я Іісус, Якого ти гониш”. Це сказано замість “не думай, що ти ворогуєш проти людей, але – проти Мене, Господа твого”. Для чого це явлення і напоумлення Савлу не було зроблено спочатку? Для того, щоб показати, що Христос дійсно воскрес. Бо як увірував би гонитель Його і той, хто не вірить Його воскресінню і несамовито переслідує віруючих, якби сила воскресіння Його не була великою? А чому не відразу ж після воскресіння? Щоб очевидніше виявилася ворожнеча проти вчення про воскресіння і більш Божественною з’явилася зміна в образі думок Павла.
“Люди ж, що йшли з ним, стояли в заціпенінні, чуючи голос, а нікого не бачили”. Усіх, хто був із ним, освітлює світло, щоб вони свідчили про це явище, але засліплює воно не всіх, а одного тільки Павла, щоб не подумали, що це було загальне і нібито випадкове нещастя, але щоб відкрилося, що це була цілком дія Божественного Промислу. Чому ж не увірували ті, що були з ним? Щоб вони могли бути достовірними свідками того, що сталося з Павлом. Бо якби вони увірували, то здалося б, що вони свідчать за пристрастю. А чий голос чули ті, хто був із Павлом? Голос самого Павла, коли він відповідав, а голос небесний чув один він. Тому-то тут і сказано:
“Люди… що йшли з ним, стояли в заціпенінні, чуючи голос”, тобто голос Павла, “а нікого не споглядаючи”, кому він відповідав. Пізніше, в Єрусалимі, Павло розповідав: Ті, що були… “зі мною світло бачили, і злякалися, а голосу Того, Хто говорив мені, не чули” ( Діян. 22:9 ).
“Савл встав із землі, і з відкритими очима нікого не бачив”. Очі Павла постраждали, тому що надлишок світла зазвичай діє болісно, бо й очі мають міру. Кажуть також, що надмірний звук робить глухими й нечутливими.
“І три дні він не бачив, і не їв, і не пив”. Для чого він зробив це? Тому що він дуже каявся в тому, що переслідував Церкву, і сумував, і молився, і просив Бога, щоб було прощено йому це.
Діян. 9:10-16 . У Дамаску був один учень, на ім’я Ананія; і Господь у видінні сказав йому: Ананія! Він сказав: Я, Господи. Господь же сказав йому: Встань, і піди на вулицю, так звану Пряму, і запитай в Іудиному домі Тарсянина, на ім’я Савла, він тепер молиться, і бачив у видіннях чоловіка, на ім’я Ананія, що прийшов до нього, і руку на нього поклав, щоб він прозрів. Ананія відповів: Господи, я чув від багатьох про цього чоловіка, скільки зла зробив він святим Твоїм у Єрусалимі, і тут має від первосвящеників владу в’язати всіх, хто кличе ім’я Твоє. Але Господь сказав йому: Іди, бо він є Мій вибраний сосуд, щоб сповіщати ім’я Моє перед народами, і царями, і синами Ізраїлевими. І Я покажу йому, скільки він повинен постраждати за ім’я Моє.
Чому Ананія, не будучи з-поміж найпам’ятніших і найвідоміших учнів Спасителя, отримує владу огласити і вилікувати Павла, який мав стати таким великим проповідником Євангелія? Тому що Павло мав бути наставлений в істинах віри не людиною, а самим Христом. Тому й Ананія його охрестив і вилікував, але нічому не вчив. А що він не був з числа дуже відомих, це очевидно з його побоювання і страху, що відкривається з його слів. Він так боявся переслідування з боку Павла, що був вражений і прийшов у жах, щойно почув від Господа ім’я його. Він не звернув уваги навіть і на те, що було сказано потім: що Савл “молиться”, що він бачив видіння, що він сліпий, і що Ананія посилається до нього, щоб зробити йому добро і врятувати його.
“Бачив у видінні чоловіка на ім’я Ананія”, тому що він не міг бачити наяву, бо був сліпий.
“Тут має від первосвящеників владу в’язати всіх”. Звідки було це їм відомо? Природно було тим, хто перебуває в страху, допитуватися і дізнаватися те, що проти них замислюється. Подивися на страх, який він, тому що він не допустив, щоб дійшло до його слуху ім’я “Павло”, і вже каже: “Боюся, щоб якось він не відвів мене до Єрусалиму”.
“Іди, бо він є Моя вибрана посудина”. Не тільки, каже, він стане вірянином, а й учителем, і матиме велику відвагу, “перед народами і царями” і перед іудеями постане. Цим Господь підбадьорює Ананію, а водночас і присоромлює його, немовби кажучи: “Якщо він так шаленів через Мене і вбивав, і однак же буде терпіти все, то невже ти не хочеш навіть і хрестити його? Тому наказую тобі йти до нього, що “він є Моя вибрана посудина” і що пронесе ім’я Моє”. Ананія, почувши, що Павло сліпий, зрадів, і зміст його слів був такий: “Це добре, залиш його сліпим, навіщо наказуєш мені відвернути очі його? Щоб він знову став в’язати? Або щоб він знову став карати нас?” На це Господь каже: “Він не тільки не робитиме нічого жахливого, але й терпітиме багато за Мене”.
Діян. 9:17-19 . Ананія пішов і ввійшов у дім, і, поклавши на нього руки, сказав: брате Савле! Господь Іісус, що з’явився тобі на шляху, яким ти йшов, послав мене, щоб ти прозрів і сповнився Святого Духа. І негайно ніби луска відпала від очей його, і раптом він прозрів; і, вставши, охрестився, і, прийнявши їжі, зміцнився. І був Савл кілька днів з учнями в Дамаску.
Подивися, який послух після найбільшого страху. Отже, ці слова Ананії були сказані ним не внаслідок невір’я, але внаслідок страху і трепету.
“Брате Савле! Господь Іісус, що з’явився тобі на шляху, яким ти йшов, послав мене”. Негайно знайомить його з ім’ям Господа. І до того ж Христос не сказав Ананії: “Я з’явився Савлу”, але сказав: “він навчений Духом”; і справді, Іісус Христос не з’являвся йому особисто, але, звісно, з’явився справами і діями. Говорить “Той, хто з’явився тобі”; не сказав: “Той, хто засліпив тебе і відхилив ганьбу”. Каже: “послав мене”. Не моя, каже, це справа. Я слуга благодаті. Таким чином, вони не могли нічого вигадувати від себе.
“І негайно ніби луска відпала від очей його”. Луски відпадають і показують, що запалення сильне і що зцілення не підлягає сумніву.
“Вставши, охрестився, і, прийнявши їжі, зміцнився”, тому що сили його ослабли почасти від подорожі, почасти від страху, почасти від голоду, а почасти від малодушності. Зауваж, що він не наважився прийняти їжу доти, доки не отримав великих дарів.
Діян. 9:20-22 . І негайно став проповідувати в синагогах про Іісуса, що Він є Син Божий.
“І всі, хто чули, дивувалися й говорили: Чи не той це самий, що гнав у Єрусалимі тих, хто кличе це ім’я? та й сюди за тим прийшов, щоб в’язати їх і вести до первосвящеників. А Савл все більше і більше зміцнювався і приводив у збентеження іудеїв, що живуть у Дамаску, доводячи, що Цей є Христос”.
Не каже Павло, що Іісус воскрес, що Він живий, але що? Негайно ретельно доводить, що “Він є Син Божий”. Негайно він став учителем, тому що він не соромився того, що в ньому відбулася зміна по відношенню до того, що стало для нього зрозумілим.
“Савл все більше і більше зміцнювався і приводив у збентеження Іудеїв”. Іудеї збентежені, тому що чого він навчений був із закону Мойсея, про те питав і їх. Вони думали, що, позбувшись Стефана, вони позбулися і цих міркувань, а тим часом знайшли іншого противника, сильнішого, ніж Стефан. Він, доводячи це, викладав і пояснював із тих писань, які їм були відомі.
Діян. 9:23-26 . Коли ж минуло досить часу, Іудеї погодилися вбити його. Але Савл дізнався про цей намір їхній. А вони день і ніч стерегли біля воріт, щоб убити його. Учні ж уночі, взявши його, спустили по стіні в кошику. Савл прибув до Єрусалима і намагався пристати до учнів; але всі боялися його, не вірячи, що він учень.
Іудеї знову приходять до свого найміцнішого помислу, але тепер вони вже не шукають наклепників і лжесвідків, а самі прагнуть скоїти вбивство. Оскільки вони побачили, що ця справа набула чинності, то вони не передають уже її і до суду.
“Учні ж уночі, взявши його, спустили по стіні в кошику”. Зауваж, що Павло рятується не благодаттю, але людською мудрістю, щоб ти навчився, що чеснота чоловіка сяє і без чудес.
“Савл прибув до Єрусалима і намагався пристати до учнів”. Позбувшись небезпеки, він не тільки не ховається, а, навпаки, йде туди, де більше їх переслідували. І зауваж, що він навіть шукає учнів Спасителя, бо він увесь запалився і переповнився ревністю про проповідь, і те, що він пізніше за інших прийшов до Христа, його зробило ще ревнішим.
Справедливо може виникнути здивування, як апостол Павло в посланні говорить: “Не пішов до Єрусалима… а пішов до Аравії, і знову повернувся до Дамаска. Потім, через три роки, ходив… до Єрусалима бачитися з Петром… Іншого ж з апостолів… не бачив нікого, окрім Іакова, брата Господнього” (Гал. 1:17-19 ), – а тут ідеться про те, що він прийшов до Єрусалима і Варнава привів його до апостолів. Отже, або в Посланні до Галатів апостол Павло сказав: “не пішов” у тому сенсі, що він ходив не для того, щоб представити своє вчення на схвалення апостолів, або ж, якщо це не так, треба припустити припущення, що зловмисність проти нього в Дамаску була зроблена не одразу після навернення його до християнської віри, а після повернення з Аравії, через три роки після навернення. І таким чином відбулася його подорож до Єрусалима. Отже, він не пішов до апостолів, але “намагався пристати до учнів”. Це він робив, будучи одночасно і вчителем, і учнем. Або Павло в Посланні до Галатів не говорить про цю подорож до Єрусалима, тому що його історіограф21 багато чого скорочує і зводить події, що були в різні часи.
“Намагався” ж, каже Лука, “пристати до учнів”. Йшов до них не сміливо, але з боязкістю.
“Усі боялися його, не вірячи, що він учень”. Боялися, звісно, учні, а апостоли не вірили його наверненню, бо для людського розуміння воістину неймовірно, щоб такий палкий гнанець навернувся на проповідника.
Діян. 9:27-31 . Варнава ж, узявши його, прийшов до Апостолів і розповів їм, як на дорозі він бачив Господа, і що говорив йому Господь, і як він у Дамаску сміливо проповідував в ім’я Іісуса. І перебував він з ними, входячи і виходячи, в Єрусалимі, і сміливо проповідував в ім’я Господа Іісуса. Говорив також і змагався з елліністами; а вони зазіхали вбити його. Братія, довідавшись про це, відправили його в Кесарію і перепровадили в Тарс. Церкви ж по всій Іудеї, Галілеї та Самарії були в спокої, повчаючи і ходячи в страху Господньому, і, за втіхи від Святого Духа, множилися.
Що Варнава людина лагідна і поблажлива, це видно і з цього, і з того, що ним зроблено після цього. Можливо, він і раніше знав Павла, будучи другом його. До яких апостолів привів він Павла? Можливо, до Петра та Іакова, про яких і сам Павло в Посланні до Галатів каже, що знав їх. Зверни увагу на Павла: він не йде до апостолів, як людина, що скромно про себе думає, але йде до учнів, нібито і він тільки учень. А Варнава веде його і до апостолів і розповідає про те, яку дерзновенність мав Павло.
“Говорив також і змагався з елліністами” або з тими іудеями, які говорили грецькою. Тому що інші євреї, закоренілі, не могли й дивитися на нього або, точніше, навіть зважилися вбити його.
“Браття, дізнавшись про це, відправили його в Кесарію”. Налякані тим, що трапилося зі Стефаном, відправляють його в Кесарію, а потім також і в Тарс, щоб він там і вчив, і перебував у безпеці, як у власній вітчизні, бо іудеї не бісилися проти інших так, як проти нього. Бо інших апостолів вони вже знали і скаженість, спрямована проти них, у них уже ослабла від часу; знали також, як вони часто знаходили собі захист і яку повагу мали вони в народі.
“Церкви ж по всій Іудеї, Галілеї та Самарії були в спокої”. Лука хоче сказати, що звідти прийшов Петро. Отже, щоб ти не подумав, що він зробив це зі страху, він спершу сказав, що ці церкви мали мир, бо коли в Єрусалимі був розпал ворожнечі, апостоли перебували в ньому, а коли там настав мир, вони відправились проповідувати і в інші місця.
Діян. 9:32-35 . Сталося, що Петро, обходячи всіх, прийшов і до святих, які живуть у Лідді. Там знайшов він одного чоловіка, на ім’я Енея, який вісім уже років лежав у ліжку в розслабленні. Петро сказав йому: Еней! зцілює тебе Іісус Христос; підведися з ліжка твого. І він одразу встав. І бачили його всі, що живуть у Лідді та в Сароні, які й навернулися до Господа.
Чому Петро не дочекався виявлення віри цього чоловіка і не запитав, чи бажає він бути зціленим? Це чудо було здійснено, звичайно, особливо для науки багатьох. Тому що Лука каже: “І бачили його всі, хто жив у Лідді та в Сароні, які й навернулися до Господа”. А з іншого боку, чудеса тут не виявляли ще своєї сили. А тому тут і недоречно було б вимагати віри в них. Тому-то апостоли і кульгавого не питали. Як Христос, покладаючи початок чудес, не вимагав віри, так і вони не вимагають. А в Єрусалимі віра в них, звісно, поширилася раніше: так багато хто бажав, “щоб хоча б тінь Петра, який проходив повз”, каже Лука, “осяяла когось із них” ( Діян. 5:15 ). Тому-то там і було створено багато чудес, а тут тоді тільки було покладено початок їм.
Діян. 9:36-43 . В Іоппії перебувала одна учениця, на ім’я Тавіфа, що означає: “сарна”; вона була сповнена добрих справ і робила багато милостинь. Сталося в ті дні, що вона занедужала і померла. Її омили і поклали в світлиці. А як Лідда була поблизу Іоппії, то учні, почувши, що Петро перебуває там, послали до нього двох людей просити, щоб він не забарився прийти до них. Петро, вставши, пішов із ними; і коли він прибув, ввели його в світлицю, і всі вдовиці зі сльозами постали перед ним, показуючи сорочки й сукні, які робила Серна, живучи з ними. Петро вислав усіх геть і, схиливши коліна, помолився, і, звернувшись до тіла, сказав: Тавіфа! встань. І вона розплющила очі свої і, побачивши Петра, сіла. Він, подавши їй руку, підняв її, і, закликавши святих і вдовиць, поставив її перед ними живою. Це стало відомим по всій Іоппії, і багато хто увірував у Господа. І досить днів пробув він в Іоппії в деякого Симона шкіряника.
Лука називає ім’я учениці ” Тавіфа, що значить: “сарна”,” показуючи, що вона відповідала своєму імені: була такою пильною і бадьорою, як сарна. Тому що часто багато імен даються за Божественним домобудівництвом.
“Сталося в ті дні, що вона занедужала і померла. Її омили й поклали в світлиці”. Тобто зробили все, що слід було зробити над померлим. Послали ж учні, що були в Іоппії, до Петра “просити, щоб він не забарився прийти до них”. Зауваж простоту інших і відсутність усякої зарозумілості в Петрові. Не самі йдуть, але просять через двох про зцілення, і він приходить. Чому вони не покликали його, поки та не померла? Вважали негідним обтяжувати цим учнів і відволікати їх і нав’язувати їм труднощі в справі проповіді. Тому-то Лука і каже, що було близько.
“Вдовиці зі сльозами постали перед ним, показуючи сорочки та сукні, які робила Серна, живучи з ними”. Вираз “живучи з ними” показує велике смирення її, тому що вона перебувала з ними і жила з ними і поводилася з усіма як одна з них, а не так, як ми тепер.
“Петро вислав усіх геть і, схиливши коліна, помолився”. Для чого він виганяє всіх геть? Для того, щоб не зачепитися сльозами і не втратити спокій духу. “Схиливши коліна”, старанно звершує молитву. Потім підтримує ожилу; потім потроху повертаються життя і сили її.
“Покликавши святих і вдовиць, поставив її перед ними живою”, – одним на втіху, а іншим на заступництво. Зауваж відсутність усякої зарозумілості в Петрові. Зробивши таке велике диво, він шукає притулку не в неї і не в іншої якоїсь знаменитої людини, а в шкіряника Симона; він не соромиться людей нікчемних і не дає великим приводу звеличуватися.
* * *
21 Євангеліє Лука.- прим ред.
Глава десята
Діян. 10:1-8 . У Кесарії був певний чоловік, на ім’я Корнилій, сотник із полку, званого Італійським, побожний, який боявся Бога з усім домом своїм, творив багато милостині народові й завжди молився Богові. Він у видінні ясно бачив близько дев’ятої години дня Ангела Божого, який увійшов до нього і сказав йому: Корнилій! Він же глянувши на нього і злякавшись, сказав: що, Господи? Ангел відповів йому: молитви твої і милостині твої прийшли на пам’ять перед Богом. Тож пошліть людей до Іоппії та покличте Симона, якого звуть Петром. Він гостює в такого собі Симона шкіряника, чий дім при морі, і він скаже тобі слова, якими врятуєшся ти і весь дім твій. Коли Ангел, який говорив із Корнилієм, відійшов, то він, покликавши двох зі своїх слуг і благочестивого воїна з тих, хто був із ним, і, розповівши їм усе, послав їх до Іоппії.
Цей Корнилій не був ні іудеєм, ні з підзаконних, а тим часом уже вів такий самий спосіб життя, як і ми. Ось двоє вже з людей, наділених почестями, вірують у Христа – скарбничий охоронець ефіоплянки і цей, “побожний, що Богові боїться, з усім домом своїм”. Ми не дбаємо про своїх домашніх, а цей дбав і про воїнів. Він був “сотник із полку, званого Італійським”. Цю людину він для того робить відомою і повідомляє про неї докладні відомості, щоб будь-хто не сказав, що у Святому Письмі трапляються похибки проти історії. (Треба знати, що полк – спіра – складався з двохсот воїнів, а кустодія з шістдесяти.)
“Він у видінні ясно бачив близько дев’ятої години дня Ангела Божого, який увійшов до нього”. Бачить Ангела для поповнення віри Петра. Або, краще, не для нього, але для інших, слабших у вірі. “Близько дев’ятої години дня”, коли він полишив турботи і перебував у тиші та спокої.
Оскільки Істинне Око і Великий Суддя знає, що й великі справи, не маючи віри, мертві, то Він і посилає Ангела, який затверджує за справами їхнє значення, щоб увінчалися вірою тих, котрі добре подвизаються. Від видіння ж у Корнилії збудився страх, утім, помірний, скільки було необхідно тільки для того, щоб збудити увагу його. Потім слова Ангела знищили страх.
“Молитви твої і милостині твої прийшли на пам’ять перед Богом”. Подивися, куди йде молитва – на вище небо і стає перед самим престолом царським. Зверни увагу й на Ангела: він спершу підносить і підносить думки Корнилія до вищого, потім уже каже: “Пошли людей до Іоппії та поклич Симона, що зветься Петром. Він гостює у якогось Симона шкіряника”. Щоб вони не пішли до будь-кого іншого, він визначає цю людину не тільки за ім’ям, а й за місцем, де вона перебуває: “Чий дім знаходиться при морі”. Апостоли обирали місця, віддалені від міст, вони любили пустелю і тишу. Що як трапиться, що є й інший Симон шкіряник? Ось ознака: цей живе при морі. Ангел не сказав, для чого треба зробити це, щоб переповнити його радістю.
“Покликавши двох зі своїх слуг і благочестивого воїна”. Дивись, недарма сказано, що це були люди, які постійно при ньому перебували.
“Розповівши їм усе, послав їх до Іоппії”. Зауваж відсутність зарозумілості. Не сказав “покличте мені Петра”, але все розповів, щоб тим спонукати його прийти до нього, тому що він вважав справою непристойною кличте його через свій авторитет. Тому-то й розповів усе посланим.
Діян. 10:9-16 . Другого дня, коли вони йшли і наближалися до міста, Петро близько шостої години зійшов на верх будинку помолитися. І відчув він голод, і хотів їсти. Тим часом, як готували, він прийшов у несамовитість і бачить відкрите небо і деяку посудину, що сходила до нього, ніби велике полотно, прив’язане за чотири кути й опускалося на землю; у ній були всілякі чотириногі земні, звірі, плазуни і птахи небесні. І був голос до нього: встань, Петре, заколи і їж. Але Петро сказав: ні, Господи, я ніколи не їв нічого поганого або нечистого. Тоді іншим разом був голос до нього: що Бог очистив, того ти не вважай нечистим. Це було тричі; і посудина знову піднялася на небо.
Подивися, як Дух зводить часи і робить, що це відбувається ні раніше, ні пізніше.
“Петро близько шостої години зійшов на верх будинку помолитися”. Тобто в особливому місці і в тиші.
“Він прийшов у нестямі”. Це означає і здивування, побачивши диво, і той стан, коли людина не володіє своїми почуттями, коли її піднесено у світ духовний. Отже, йому було ніби духовне бачення.
“Посудина, що сходила до нього, якась посудина, наче велике полотно”. Найперший з апостолів, Петро, мав потребу в Божественному одкровенні про покликання до християнської віри язичників, бо не знав, що обрізання й необрізання не роблять різниці щодо віри. Петро, звісно, не знав ясно, що Господь сказав, щоб, коли відкрилося служіння вірою, то навчали цієї віри і язичників, не знав, поки невимовна воля Його за допомогою цього з’явлення не відкрила цю таємницю, переконавши його в цьому, з одного боку, прикладом зі з’явившимися полотном, а з іншого боку, тим, що і язичникам було дано благодать Святого Духа, коли вони були навернуті до віри, переконавши, що у Христі немає відмінності між іудеєм і елліном.
“Прив’язане за чотири кути і опущене на землю”. Чотири краї показують чотири стихії, посудина, що з’явилася, означає найгрубіший світ, а різні тварини – символи стану людей. Символом усього всесвіту була ця людина, Корнилій, з крайньою плоттю, тому що він не мав нічого спільного з іудеями. Петра всі стали б звинувачувати як законопорушника, і тому Духом улаштовується, щоб він мав захист; тому-то він і заперечує Ангелові. Бо він повинен був цілком дотримуватися закону. Отже, це влаштовується для того, щоб його не стали звинувачувати. Можливо, він, схиливши коліна, бачив видіння. І Божественною справою було те, що трапилося, тобто те, що він бачив найвище і був у стані несамовитості, і чув звідти голос, і що тричі сповідував, що там тварини нечисті. А те, що посудина з неба зійшла і туди вознеслася, – це великий доказ чистоти. Отже, це звершується для тих, кому має бути розказаним. Бо Петро сам чув повеління Господнє: “на дорогу до язичників не ходіть” (Мф. 10:5 ). Якщо мав потребу в обрізанні і в принесенні жертви навіть Павло, то тим більше тоді, на початку проповіді, коли вони були дуже немічні. Але не про всіх Петро сказав, що вони погані й нечисті, а тільки про тих, яких і закон назвав поганими й нечистими. А Бог, який накреслив образ Своєї Церкви, сказав, щоб вона не вважала для себе нічого нечистим. Бо людині все чисто, що вона приймає з подякою і благословенням Божим. Але якщо тут містилася притчева вказівка щодо покликання народів, щоб не вважати тих, хто має необрізану крайню плоть, поганими та нечистими, то все ж таки промова Петра містила вказівку не на людей, а на тварин, заборонених Законом Мойсеєвим. Тому що види тварин приймаються замість властивостей людських, а з опису бачення Петрового відомо, що в посудині, що зійшла з неба, були всі роди тварин: плазунів, птахів і чотириногих. Це тому, що слово прикрито зображує, що ті, хто має навернутися до віри, перебувають під пануванням різних гріхів, що вони уподібнилися або чотирилапим за жорстокістю, або плазунам – за отруйністю, або птахам – за легкістю й мінливістю своєї природи. І до того ж змії приймаються за символ саддукеїв і фарисеїв, а лисиця – за символ Ірода, і збуджені пристрастю до статевого зближення коні – за символ людей пристрасних; вівці – за людей найбезпристрасніших, козенята – за нетовариських і байдужих, а їжаки – за багатих; про них Господь сказав, що вони своїми колючками проколюють слово і роблять його безплідним.
“Іншим разом був голос до нього: що Бог очистив, того ти не вважай нечистим”. Мабуть, голос відноситься до Петра, а тим часом все говориться до іудеїв. Бо якщо терпить осуд цей учитель, то тим більше вони заслуговують на це.
Діян. 10:17-20 . Коли ж Петро дивувався в собі, що б означало видіння, яке він бачив, – ось, мужі, послані Корнилієм, розпитавши про дім Симона, зупинилися біля воріт, і, крикнувши, спитали: чи Симон, якого звуть Петром, тут? Тим часом, як Петро розмірковував над видіннями, Дух сказав йому: ось, три чоловіки шукають тебе; встань, зійди і йди з ними, анітрохи не сумніваючись, бо Я послав їх.
Полотно (плащаниця) означає землю, а звірі, що знаходяться в ньому, – язичників. Вислів же “заколи і їж” (ст. 13) означає те, що і вони повинні прийти до Христа, а те, що це повторюється тричі, означає хрещення. Отже, істинний сенс видіння вказує йому на вчення про Трійцю, так само як і віра в Трійцю представляє істинне Богошанування.
“Ось, мужі, послані Корнилієм”. Завчасно приходять ці мужі, щоб вирішити здивування. Бо й Іосифу Христос допустив спочатку злякатися, а потім послав Ангела, бо душа легко приймає дозвіл від випробуваного раніше здивування. І до того ж йому недовго довелося залишатися в подиві, і не раніше воно збудилося, а в той самий час, коли про нього запитували, чи тут він гостює.
“Тим часом, як Петро розмірковував про видіння, Дух сказав йому: ось, три чоловіки шукають тебе”. Знову і це служить апологією Петра перед учнями, щоб вони побачили, що він розмірковував і отримав настанову не розмірковувати. Бо йому сказано було: “Іди з ними, нітрохи не сумніваючись, бо Я послав їх”. Велика влада у Духа, тому що те, що робить Бог Отець, те саме робить і Дух Святий. Ангел сказав: “молитви твої та милостині твої” (ст. 4), щоб показати, що він звідти посланий; а Дух робить не так, але каже: “Бо Я послав їх”. Отже, потрібно коритися Духу.
Діян. 10:21-24 . Петро, зійшовши до людей, присланих до нього від Корнилія, сказав: Я той, якого ви шукаєте; за якою справою прийшли ви? Вони ж сказали: Корнилій сотник, чоловік доброчесний, що боїться Бога, схвалений усім народом Іудейським, одержав від святого Ангела повеління покликати тебе до свого дому і послухати промов твоїх. Тоді Петро, запросивши їх, пригостив. А наступного дня, вставши, пішов із ними, і деякі з братів Іоппійських пішли з ним. Наступного дня прийшли вони в Кесарію.
Спочатку Петро зізнався, що він є той, кого вони шукають, і потім уже запитує про причину їхнього приходу, щоб або негайно бути готовим і йти з ними, або, якщо це не потрібно, влаштувати їх у домі. А послані говорять похвали Корнилію, щоб переконати Петра, що тому являвся Ангел. Начальство над народом буває в руках людини благочестивої, яка за своїми заслугами виявилася гідною цього.
Щоправда, буває все-таки, що ті, хто має владу, не відповідають своєму становищу; але якби не було цього, то про що б тоді говорити?
“Покликати тебе в дім свій”. Не з почуття зневаги, кажуть, він послав, але тому, що йому так наказано. Отже, не залиш у нехтуванні: добре, що Петро спочатку доброзичливо поводиться з цими мужами, бо вони втомилися, і таким чином привертає їх до себе. А що з ним пішли дехто з Іоппії, це сталося домобудівничо, щоб потім вони були свідками, коли Петру потрібно було виправдовуватися.
Діян. 10:24-27 . Корнилій же очікував їх, скликавши родичів своїх і близьких друзів. Коли Петро входив, Корнилій зустрів його і вклонився, впавши до ніг його. Петро ж підняв його, кажучи: встань; я теж людина. І, розмовляючи з ним, увійшов у дім, і знайшов багатьох присутніх.
Славна це була людина і в славному місті мав оселю.
“Скликавши родичів”. Це властивість абсолютно благочестивого друга: Корнилій, будучи оточений стількома благами, всіх робить спільниками і близькими друзями. Близькими друзями їх названо тому, що він міг сподіватися на них, коли на нього чекала праця і турботи про стількох підлеглих. І друзі, і родичі, мені здається, харчувалися його їжею. Подивися, як Корнилій був упевнений, що Петро неодмінно прийде. Це тому, що Ангел з’явився йому не уві сні, а в той час, коли він перебував у стані неспання і вдень.
“Петро ж підняв його, кажучи: встань; я теж людина”. Цим він навчає й інших і приносить подяку Богові, показуючи своє смирення. Подивися: перш за все інших він навчає того, щоб вони нітрохи не думали про себе багато.
Діян. 10:28-33 . І сказав їм: Ви знаєте, що Іудею заборонено спілкуватися або зближуватися з чужоземцем, але мені Бог відкрив, щоб я не вважав жодної людини поганою або нечистою. Тому я, будучи покликаний, і прийшов беззаперечно. Тож запитую: для якої справи ви покликали мене? Корнилій сказав: четвертого дня я постив до теперішньої години, і о дев’ятій годині молився у своєму домі, і ось став переді мною чоловік у світлому одязі, і каже: “Корнилію, почуто молитву твою і милостині твої запам’яталися перед Богом. Тож іди в Іоппію і поклич Симона, якого звуть Петром; він гостює в домі шкіряника Симона при морі; він прийде і скаже тобі”. Негайно послав я до тебе, і ти добре зробив, що прийшов. Тепер усі ми стоїмо перед Богом, щоб вислухати все, що велено тобі від Бога.
Міркує про людинолюбство Боже і показує, що Бог дарував їм великі дари, а водночас і говорить про велике, і говорить зі смиренням. Тому що він не сказав: “Люди! Ми прийшли до вас, хоча ми вважаємо негідним торкатися до будь-кого”, але сказав: “Ви знаєте, що Бог прорік такий наказ, щоб вважалося беззаконням ” Іудею… спілкуватися або зближуватися з чужинцем, а мені Бог відкрив, щоб я не вважав жодну людину поганою або нечистою”.
Чудово, що Сам Бог повелів народу християнському, щоб він “не вважав жодної людини скверною або нечистою”, але жив з ними, тому що і вони, можливо, будуть з особливою силою вірувати в Христа.
“Тож запитую: для якої справи ви покликали мене?” Петро про все чув уже й від воїнів, але він бажає, щоб вони сповідалися і стали правими у вірі.
“О дев’ятій годині молився у своєму домі”. Що це означає? Мені здається, що в нього за найакуратнішого порядку в житті час був розподілений, і до того ж у відомі дні, тому він і сказав: “четвертого дня”. Подивися, яка сильна молитва. Коли він процвітав у справі благочестя, тоді і з’явився йому Ангел, це один день; коли вирушили послані Корнилієм, це теж один; коли вони йшли, – один, а четвертий виявляється з третьої години, коли він молився.
“Став переді мною чоловік у світлому одязі”. Не каже: “Ангел”, але – “чоловік”. Так він далекий від гордості. Бачите думку, що випливає звідси, бачите, як він гідний був усього цього.
“Тепер усі ми стоїмо перед Богом, щоб вислухати все, що повелено тобі від Бога”. Не сказав: “перед людиною”, але – “перед Богом”. Отже, треба з увагою слухати рабів Божих.
Діян. 10:34-43 . Петро відкрив уста й промовив: Істинно пізнаю, що Бог безсторонній, а той, хто Його боїться і чинить по правді, приємний Йому в усякому народі. Він послав синам Ізраїлевим слово, благовістячи мир через Іісуса Христа; Він є Господь усіх. Ви знаєте те, що відбувалося по всій Іудеї, починаючи від Галілеї, після хрещення, проповідуваного Іоанном: як Бог Духом Святим і силою помазав Іісуса з Назарету, і Він ходив, благотворячи й зцілюючи всіх, що були під впливом диявола, бо Бог був із Ним. І ми свідки всього, що зробив Він у країні Іудейській та в Єрусалимі, і що врешті-решт Його вбили, повісивши на дереві. Цього Бог воскресив на третій день, і дав Йому з’являтися не всьому народові, а свідкам, попередньо обраним від Бога, нам, що з Ним їли й пили, по воскресінні Його з мертвих. І Він повелів нам проповідувати людям і свідчити, що Він є визначений від Бога Суддя живих і мертвих. Про Нього всі пророки свідчать, що кожен, хто вірує в Нього, отримає прощення гріхів іменем Його.
“Істинно пізнаю…” Пізнаю, що Бог дивиться не на якість обличчя, але на відмінність справ. Тим, що Петро говорить, він ясно показує, що Бог, Якого боявся Корнилій, про Якого він отримав настанову із закону і пророків, заради Якого він і милостині творив, що цей Бог є воістину Бог. Бракувало йому пізнання про Сина. Дивись, як він не дає волю звеличуватися своїй думці.
“У всякому народі”. Так каже, щоб ти не подумав, що язичники належать до розряду знедолених.
“Той, хто чинить по правді, приємний Йому”. Вираз “по правді” вжито замість “з усякою чеснотою”. Не сказав “спасається”, але – “приємний Йому”, тобто гідний того, щоб бути прийнятим Богом.
“Він послав синам Ізраїлевим слово”. Дає синам ізраїлевим перевагу. Це говорить заради присутніх, щоб переконати їх.
“Як Бог Духом Святим і силою помазав Іісуса з Назарету”. Зрозуміло – за людством. Оскільки Він принизив Самого Себе і сприйняв нашу плоть і нашу кров (див. Євр. 2:14 ), то про Нього говориться, що Він як людина приймає те, що Він має за природою як Бог. Тому що Він приймає не Самому Собі, але нам, як спочатку це робив для Самого Себе, або, краще, так як Він є Бог Слово, то це в Нього було Своє. Вираз “володіють дияволом” вказує на багато каліцтв і ушкоджень у тілах, які залежали від диявола і які походять від нього.
“Його вбили, повісивши на дереві”. Знову говорить про приниження. Показавши, що Він Богом посланий, апостол Петро каже, що Він і вбитий. Щоб ти не вважав чогось невідповідним, зауваж, що вони ніколи не приховують вчення про хрест, але разом з іншим пропонують і образ смерті.
“Свідкам… попередньо обраним”. Хоча Сам Іісус Христос їх обрав, але вираз “передвибраним” привласнює Богу Отцю.
“Які з Ним їли і пили”. Подивися, чим підтверджує істину воскресіння. Чому Іісус Христос, воскреснувши, не створив ніякого дива, але їв і пив? Тому що саме воскресіння було великим дивом. До того ж немає і не могло бути в цьому випадку чуда більшого, як те, що Він їв і пив.
“І свідчити”. Свідчити, каже, ясно, щоб не впали в невігластво.
“Про Нього всі пророки свідчать”. Які пророки тільки не говорили про відпущення гріхів, усі вони говорили, що гріхи відпускаються в цьому Іісусі. Так і Ісайя від Його особи говорить: “Я Сам згладжую злочини твої заради Себе Самого, і гріхів твоїх не згадаю” (Іс. 43:25 ). Петро, однак, не сказав, що Він є Син Божий, але, що більше їх лякало, відповідне до часу приготування запозичується з пророків, бо вони користувалися великою славою. Але, похитнувши людей страхом, він робить їм поблажливість, утім, виречену не ним, а пророками. Отже, страшне він говорить від себе, а пройняте лагідністю – від імені пророків.
Діян. 10:44-48 . Коли Петро ще продовжував цю промову, Дух Святий зійшов на всіх, хто слухав слово. І віруючі з обрізаних, що прийшли з Петром, здивувалися, що дар Святого Духа вилився й на язичників, бо чули, як вони розмовляли мовами й величали Бога. Тоді Петро сказав: хто може заборонити хреститися водою тим, які, як і ми, отримали Святого Духа? І велів їм хреститися в ім’я Іісуса Христа. Потім вони просили його пробути в них кілька днів.
Зауваж Боже домобудівництво. Бог не допустив, щоб промова Петра була доведена до кінця і щоб хрещення було здійснене за розпорядженням Петра; але щойно Він побачив, що думка їхня сповнена подиву, що було започатковано науку, і що вони цілком увірували, що хрещення є відпущенням гріхів, то й зійшов Дух. До того ж вони почали говорити різними мовами, що здивувало присутніх. Тим часом Бог завчасно влаштовував у цьому велику апологію Петру.
“Хто може заборонити хреститися водою тим, котрі, як і ми, отримали Святого Духа?” І яка потреба була у воді, коли Дух Святий зійшов на них? Отже, я покажу її і поясню тобі це сокровенне таїнство. У ньому цілком виражаються Божественні символи: гроб і смерть, воскресіння і життя. Як нам легко занурюватися і виринати, так Богу зручно ховати стару людину і показувати нову. А тричі це буває для того, щоб ти навчився, що все це відбувається силою Отця і Сина і Святого Духа. А що сказане не є одна лише проста здогадка, послухай Павла, який каже: “поховалися з Ним хрещенням у смерть” (Рим. 6:4 ). І знову: “Стара наша людина розіп’ята з Ним” (Рим. 6:6 ). І знову: “Ми з’єднані з Ним подобою смерті” (Рим. 6:5 ).
Глава одинадцята
Діян. 11:1-10 . Почули Апостоли й браття, що були в Іудеї, що й язичники прийняли слово Боже. І коли Петро прийшов до Єрусалима, обрізані докоряли йому, кажучи: ти ходив до людей необрізаних і їв з ними. Петро ж почав переказувати їм по порядку, кажучи: у місті Іоппії я молився, і в нестямі бачив видіння: сходила певна посудина, наче велике полотно, яке за чотири кути спускалося з неба, і спустилося до мене. Я подивився в неї і, розглядаючи, побачив чотириногих земних, звірів, плазунів і птахів небесних. І почув я голос, що говорив мені:”Встань, Петре, заколи і їж”. Я ж сказав: “ні, Господи, нічого поганого або нечистого ніколи не входило в уста мої”. І відповів мені голос удруге з неба: “що Бог очистив, того ти не вважай нечистим”. Це було тричі, і знову піднялося все на небо.
Бачиш, яку ревність вони мали щодо закону. Не посоромилися ні гідності Петра, ні чудес колишніх, ні того чудового приготування, яке зроблено було для прийняття слова, але стали міркувати про такі дрібниці. Міркували колишні від обрізання, а не апостоли. І не кажуть “навіщо проповідував?”, але – “навіщо їв?”. Петро не зупинився на цій дрібниці, але ґрунтувався на тому, що мало велике значення. Якщо, каже, вони отримали Духа, то як було не дати їм цього? Цією апологією він показує, що він ні в чому не винен, але винуватець усього і всюди Бог, до Якого він і відносить усе. Тому що, каже, Він показав посудину, а я заперечував Йому. І знову Він сказав, а я і цього не послухався. Дух повелів іти. Я йшов не поспішаючи, і не одразу здійснив хрещення, але знову все здійснив Дух.
“Почув я голос, що говорив мені”. Досить було й того, що з’явилося полотно, щоб переконати його; але до цього, однак, долучився і голос: “Встань, Петре, заколи і їж.
“Я ж сказав: ні, Господи”. Бачиш, каже Петро, я зробив своє. Це апологія проти того, що вони сказали: “ти ходив до людей необрізаних і їв із ними”. І він, однак же, захищається, а не користується авторитетом учителя. Бо чим лагідніше він відповідає їм, тим більше заспокоює їх.
Діян. 11:11-18 . І ось, тієї самої години три чоловіки стали перед будинком, у якому я був, послані з Кесарії до мене. Дух сказав мені, щоб я йшов із ними, нітрохи не сумніваючись. Пішли зі мною і ці шість братів, і ми прийшли в дім того чоловіка. Він розповів нам, як він бачив у домі своєму Ангела святого, який став і сказав йому: “Піди до Іоппії людей і поклич Симона, якого звуть Петром, він скаже тобі слова, якими врятуєшся ти і весь дім твій”. Коли ж почав я говорити, зійшов на них Дух Святий, як і на нас спочатку. Тоді пригадав я слово Господнє, як Він говорив: “Іоанн хрестив водою, а ви будете хрещені Духом Святим”. Отже, якщо Бог дав їм такий самий дар, як і нам, що увірували в Господа Іісуса Христа, то хто ж я, щоб міг перешкодити Богові?”
“Вислухавши це, вони заспокоїлися і прославили Бога, кажучи: видно, і язичникам дав Бог покаяння в життя.
Нічого він не міг сказати, що більше виявляло б його смиренність, як те, що він послався на свідчення братії. Він не говорить про те, що Ангел сказав Корнилію: “Молитви твої і милостині твої” ( Діян. 10:14 ), – не оповідає про правоту цього чоловіка, не повідомляє, що він зробив так тому, що Дух послав його, що Бог повелів йому, покликавши його звідти через Ангела, але підтверджує словами “пішли зі мною і ці шість братів”. Тому що це і саме по собі було безсумнівним доказом. Але не задовольняється і тим, що вище сказано, пригадує і вислів Господа: “Ви будете хрещені Духом Святим”. Нічого, каже, нового не сталося, але тільки те, що Він передбачив. Але, скажуть, не потрібно було і хрестити; а тим часом хрещення було здійснено. І не каже він “я повелів їх хрестити”, але показує, що він не зробив нічого нового. Що мали ми, каже, те отримали і вони, бо “Бог дав їм такий самий дар, як і нам”. Щоб заградити вуста їхні, він каже: “як і нам”. Бог не допускає, каже він, щоб вони мали менше, якщо Він дав рівний дар тим, хто увірував. І не каже: “як і вам”, але – “як і нам”. Що знаходите ви негідним, коли ми називаємо їх спільниками?
“Хто ж я, щоб міг перешкодити Богові?” Захищаючись проти обвинувачів, він сильно і жорстоко присоромлює їх. Не міг, каже, я заборонити цього. Від цих слів вони стали лагідними і замовкли. Бачиш, що завдяки промові Петра до народу все зробилося добре, коли він розповів, що сталося? З цього часу, нарешті, відкрилися двері язичникам для вступу до Церкви.
Діян. 11:19-26 . Тим часом ті, що розсіялися від гонінь, які були після Стефана, пройшли аж до Фінікії, і до Кіпру, і до Антіохії, нікому не проповідуючи слова, окрім іудеїв. Були ж деякі з них Кіпряни та Кірінейці, які, прийшовши до Антіохії, говорили Еллінам, благовіствуючи Господа Іісуса. І була рука Господня з ними, і велика кількість, увірувавши, навернулася до Господа. Дійшла чутка про це до церкви Єрусалимської, і доручили Варнаві йти в Антіохію. Він, прибувши й побачивши благодать Божу, зрадів і переконував усіх триматися Господа щирим серцем. Бо він був чоловік добрий і сповнений Духа Святого та віри. І додалося досить народу до Господа. Потім Варнава пішов у Тарс шукати Савла і, знайшовши його, привів в Антіохію. Цілий рік збиралися вони в церкві і навчали чималу кількість людей; і учні в Антіохії вперше стали називатися Християнами.
Чималу послугу християнству зробило гоніння проти християн, бо “тим, хто любить Бога… все сприяє на благо” (Рим. 8:28 ). Тому що коли вбивали Стефана, коли Павло двічі перебував у небезпеці, коли апостолів бичували, тоді язичників приймали в Церкву. Це і Павло каже: “Вам першим належало бути проповідуваними слову Божому, але як ви відкидаєте його і самі себе робите негідними вічного життя, то ось ми звертаємося до язичників” ( Діян. 13:46 ).
“Говорили до Еллінів”. Можливо, тому називали їх еллінами, що вони не знали єврейської.
Вираз “була рука Господня з ними” показує те, що вони творили чудеса. Бачиш, чому й тепер потрібні були чудеса? Щоб увірували.
“Доручили Варнаві йти в Антіохію”. Чому не написали про це Павлу, але послали Варнаву? Тому що ще не знали про чесноти цього чоловіка.
“Він був чоловік добрий і сповнений Духа Святого та віри”. Не одне й те саме означає, що Бог благий і що чоловік благий. Перший благий по суті, будучи початком і джерелом усіх благ, а чоловік благий не по суті, але через чесноти.
“Потім Варнава пішов у Тарс шукати Савла”. Дуже добра і проста, і поблажлива людина був Варнава. Шукав, каже Лука, подвижника, воєначальника.
“Цілий рік збиралися вони в церкві і вчили чималу кількість людей”. Чимала похвала для міста, що він перш за всіх інших протягом такого періоду часу насолоджувався вустами його.
“Учні в Антіохії вперше стали називатися Християнами”. І це говорить про успіх проповіді Павла, коли він підняв тут християнство на таку висоту, що можна було дати християнам це ім’я, наче якийсь відмітний знак. Десь увірувало три тисячі, десь – п’ять тисяч, десь – така безліч; але, втім, не було нічого такого на кшталт цього імені, а просто “Християнами” називалися люди “цього шляху”. Тут же вперше вони удостоїлися цього імені. Чудово, що Антіохія тому особливо й удостоїлася головного начальницького престолу, що там уперше християни названі цим ім’ям.
Діян. 11:27-30 . У ті дні прийшли з Єрусалима в Антіохію пророки. І один із них, на ім’я Агав, вставши, сповістив Духом, що по всьому всесвіті буде великий голод, який і був за кесаря Клавдія. Тоді учні поклали, кожен по достатку своєму, послати допомогу братам, що живуть в Іудеї; що й зробили, пославши зібране до пресвітерів через Варнаву і Савла.
У якому сенсі Христос каже, що “всі пророки і закон прорекли до Іоанна” (Мф. 11:13 )? Він говорить про тих пророків, які сповістили про Його появу.
“Провістив Духом”. Щоб не подумали, що голод стався тому, що з’явилося християнство, Дух Святий і провіщає це, тому що і Христос провістив це. Не тому “по всьому всесвіту буде голод”, щоб він повинен був бути в силу приречення, вирішеного від самого початку, але через злість, яку було завдано святим апостолам. А оскільки вони тривали, то і з’являється “великий голод”, провіщаючи іудеям про нещастя, що мають бути.
“Тоді учні поклали, кожен по достатку своєму”. Подивися: для них і голод робиться приводом до спасіння, нагодою до милосердя. Подивися: вони стають віруючими і приносять плоди, гідні віри, – виявляють милосердя не тільки близьким, а й далеким.
“Послати допомогу братам”. З цього стає зрозуміло, що апостоли мали гідність і старців, хоча, крім цього, вони перебували на ступені дияконів і єпископів.
Глава дванадцята
Діян. 12:1-5 . У той час цар Ірод підняв руки на декого з тих, хто належав до церкви, щоб зробити їм зло, і вбив Іакова, брата Іоаннового, мечем. Побачивши ж, що це приємно Іудеям, услід за тим узяв і Петра. Тоді були дні опрісноків. І, затримавши його, посадив у в’язницю, і наказав чотирьом четверицям воїнів стерегти його, маючи намір після Пасхи вивести його до народу. Отже, Петра стерегли у в’язниці; тим часом церква старанно молилася за нього Богу.
У який “той час?” За Клавдія імператора. Бо римський імператор Каій призначив Агриппу царем іудейським, відправивши Ірода разом з Іродіадою до Лугдона, міста галілейського. Це той самий Ірод, при якому постраждав Іоанн, як про це оповідають Іосиф і Євсевій. Отже, ця розбіжність в імені, тобто замість Агріппи сказано – Ірод, сталася або через те, що він носив два імені, або через помилку переписувача. Зауваж: із дванадцяти учнів Господніх перш за всіх постраждав Іаков.
“На декого з тих, хто належить до церкви”. Зауваж, що вірні мужі та товариство, що складається з них, називають церквою.
“Бачачи ж, що це приємно іудеям, слідом за тим взяв і Петра”. Щоб ніхто не сказав, що апостоли тому безтрепетно й безбоязно йдуть назустріч смерті, що Бог вивертає їх із рук її, для того Бог і допустив, щоб були піддані смерті й найстарші з них – Стефан та Іаков. Цим Бог показує самим убивцям, що Він і від цього не віддаляє їх і тут не перешкоджає їм. Справою приємною було для їхніх недоречних пристрастей вбивство, і вбивство беззаконне. Треба було покласти край їхньому прагненню, а Ірод як кат хворих, а не як лікар їхній, підбурює їх, хоча тисячі прикладів бачив він і в житті діда та батька свого Ірода.
“Тоді були дні опрісноків… затримавши його, посадив у темницю”. Знову виявляється зайва педантичність іудеїв: убити вони не перешкоджали, а перешкоджали зробити це в такий час.
“Наказав чотирьом четверицям воїнів стерегти його”. Це відбувалося і від гніву, і від боязні. Що ретельнішою була варта, то дивовижнішим було виявлення сили Божої. А це сталося заради апостола Петра, який був вельми відомий.
“Тим часом церква старанно молилася за нього Богу”. Послухайте, як вони ходатайствовали за вчителів: вони не збунтувалися, не повстали, але звернулися до істинної сподвижниці – молитви.
Діян. 12:6-10 . Коли ж Ірод хотів вивести його, тієї ночі Петро спав поміж двома воїнами, скутий двома ланцюгами, і вартові біля дверей стерегли темницю. І ось, Ангел Господній постав, і світло осяяло темницю. Ангел, штовхнувши Петра в бік, пробудив його і сказав: встань швидше. І ланцюги впали з рук його. І сказав йому Ангел: вдягнися і взуйся. Він зробив так. Потім каже йому: одягни одяг твій і йди за мною. Петро вийшов і йшов за ним, не знаючи, що те, що робив Ангел, було справді, а думаючи, що бачить видіння. Пройшовши першу і другу варту, вони прийшли до залізних воріт, що ведуть у місто, які самі собою відчинилися їм: вони вийшли, і пройшли одну вулицю, і раптом Ангела не стало з ним.
Петро не був ні збентежений, ні наляканий, але “тієї” самої “ночі”, коли його мали намір вивести з в’язниці, “спав”, надавши все на волю Господа. Зверни увагу й на те, яка ретельна варта: спали з ним і вартові.
Але для чого “світло осяяло темницю?” Щоб Петро міг і бачити, і чути Ангела і щоб не подумав, що це – уява. Ангел навіть штовхнув його, – так міцно він спав. Що ж до виразу “штовхнувши Петра в бік”, – так він вказує не на збентеження Ангела, а на спонукання не затягувати час.
“Одягнися і взуйся”. Як це Петро чинив всупереч велінню не брати з собою “ні золота, ні срібла, ні міді в пояси свої, ні торби на дорогу, ні двох одягів, ні взуття, ні палиці” (Мф. 10:9 10)? А в нього були і одяг, і взуття, хоча в той час слід було ходити без взуття, тому що особлива потреба в ньому буває взимку. Але й Павло, написавши Тимофію: “постарайся прийти до зими”, каже йому: “Коли підеш, принеси фелонь, яку я залишив у Троаді у Карпа” (2Тим. 4:13,21 ). Ніхто не може сказати, що Павло не мав іншого одягу, який він носив. Вони не опиралися велінню Христовому: нехай не буде! Навпаки, вони навіть дуже слідували велінню, тому що веління це було дано на час, а не назавжди. До того ж і Лука каже, що Христос сказав учням: “Коли Я посилав вас без мішка, без торби, і без взуття, то чи мали ви в чомусь нестачу? Вони відповідали: ні в чому. Тоді Він сказав їм: але тепер, хто має мішок, той візьми його, також і суму” (Лк. 22:35-36 ). Христос дав у той час таке повеління, бажаючи показати Свою могутність, бо, скажи мені, яка важливість була в тому, щоб мати один лише одяг? Отже, яка ж? Коли потрібно було його мити, то чи вже слід було ходити голим або сидіти вдома? А коли наступав сильний холод і холоднеча стягувала тіло, то чи вже слід було відігріватися і не проповідувати? Адже тіла в них були не алмазної міцності.
“Не знаючи, що те, що робив Ангел, було справді, а думаючи, що бачить видіння”. Це дуже природно за дивовижної незвичайності того, що сталося, тому що незвичайність знамень вражає глядача. Петро думав, що бачить видіння, а сам оперізувався і взувався. Що ж інше міг він відчувати, як не здивування?
Діян. 12:11-18 . Тоді Петро, прийшовши до тями, сказав: “Тепер я бачу воістину, що Господь послав Ангела Свого і визволив мене з руки Ірода і від усього, на що чекав народ Іудейський”. І, озирнувшись, прийшов до будинку Марії, матері Іоанна, званого Марком, де багато хто зібрався і молився. Коли ж Петро постукав біля воріт, то вийшла послухати служниця, на ім’я Рода, і, впізнавши голос Петра, від радості не відчинила воріт, але, вбігши, оголосила, що Петро стоїть біля воріт. А ті сказали їй: чи в своєму ти розумі? Але вона стверджувала своє. Вони ж говорили: це Ангел його. Тим часом Петро продовжував стукати. Коли ж відчинили, то побачили його і здивувалися. Він же, давши знак рукою, щоб мовчали, розповів їм, як Господь вивів його з в’язниці, і сказав: повідомте про це Іакова і братів. Потім, вийшовши, пішов в інше місце. Після настання дня між воїнами зробилася велика тривога про те, що сталося з Петром.
Тепер, каже, дізнався, “тепер я бачу воістину”, а не тоді. Ангелу завгодно було, щоб серце Петрове наповнилося радістю раптом і щоб він зрозумів те, що трапилося, вже після звільнення.
“Озирнувшись”. Після роздумів, він побачив, що слід не прямо продовжувати шлях, а подякувавши Благодійнику.
“Іоанна, званого Марком”. Іоанн, можливо, був не той, який постійно перебував з апостолами. Тому-то письменник і додав його відмінність, бо сказав: “званого Марком”. Можливо, це – євангеліст Марк, через якого, кажуть, передав своє Євангеліє Петро, тому що про Євангеліє від Марка кажуть, що воно – Петрове Євангеліє. Це припущення виправдовується тим, що Петро та інші апостоли проводили в нього досить часу.
“Від радості не відчинила воріт”. Зверни увагу на благоговіння отроковиці: “від радості”, говориться, “не відчинила”. Але це вийшло чудово, інакше інші, здивовані його несподіваним з’явленням, мабуть, не повірили б, що це – він, бо й при цьому не хотіли вірити.
“Вони ж говорили: це Ангел його”. Це вірно, тому що в кожного є Ангел. З кожним віруючим у Господа постійно перебуває Ангел, якщо тільки ми не відганяємо його злими справами, тому що, як дим змушує віддалятися бджіл і як сморід відганяє голубів, так і сморідний гріх, що завдає багато сліз, і гріх, що заподіює багато сліз, віддаляє від нас Ангела. А вони очікували, що це – Ангел, зважаючи на своє становище, тому що сказано: “Де двоє або троє зібрані в ім’я Моє, там Я посеред них” (Мф. 18:20 ). А де Христос, там необхідно бути і Архангелам, і іншим силам.
“Сказав: повідомте про це Іакова і братів”. Як він нетщеславний! Не сказав “сповістіть усюди”, але – “повідомте… братів”.
“Вийшовши, пішов в інше місце”. Це тому, що він не хотів випробовувати Бога і вводити себе самого в спокуси. Ангел же не говорив йому про це; але тим, що залишив його мовчки і вночі вивів його з в’язниці, дав йому дозвіл піти геть, тому що апостоли зробили вже те, що було їм наказано, – йти до храму проповідувати народу.
Діян. 12:19-20 . Ірод же, пошукавши його і не знайшовши, судив вартових і велів стратити їх. Потім він вирушив з Іудеї в Кесарію і там залишався. Ірод був роздратований на Тирян і Сидонян; вони ж, погодившись, прийшли до нього і, схиливши на свій бік Власта, постельничка царського, просили миру, бо область їхня живилася від області царської.
Для Бога можливо було разом із Петром визволити і “стражів”.Але якби Ангел вивів і воїнів разом із Петром, то подію вважали б втечею. Ірода ж більше засмучувало те, що його висміяли, подібно до того, як і діда його, обдуреного волхвами, також більше мучило те, що його обдурили.
Ірод був роздратований на Тирян і Сидонян…” Лука згадав про цю історію, з якої видно, як негайно ж Ірода спіткало покарання.
Діян. 12:21-24 . У призначений день Ірод, одягнувшись у царський одяг, сів на піднесеному місці й говорив до них; а народ вигукував: це голос Бога, а не людини. Але раптом Ангел Господній вразив його за те, що він не віддав слави Богові; і він, будучи поїдений хробаками, помер. Слово ж Боже росло і поширювалося.
Іосиф каже, що Ірод, коли настав наступний день, прибув до театру, вбраний у дивовижну за тканиною, усю зроблену зі срібла “царську одежу”. Срібло, що засяяло при першому падінні на нього сонячного проміння, дивовижно сяяло якимось вражаючим і жахливим для глядачів переливом променів світла; і улесливиці відразу ж почали називати його богом, додаючи: “Будь милостивий; якщо дотепер ми боялися тебе як людини, то відтепер визнаємо, що ти вищий за людську природу”. Зауваж, як вони лестили, але зверни свій погляд і на велич духу апостолів. Кого так шанував цілий народ, того вони зневажали. Однак же якщо підлесники і кричали так, то яке ж відношення це має до Ірода? Те, що він прийняв цей крик, що вважав себе гідним таких лестощів. Ним же головним чином вони й навчені таких безрозсудних лестощів. Отже, і той, і інші заслуговували на покарання, але оскільки ще не час суду, то карається тільки той, хто особливо винен. Якщо він, який дозволив собі вислухати лише таку думку про себе: “голос Бога, а не людини”, зазнав такого ганьби, то набагато більше був би покараний Христос, якби не був самим Богом, Христос, який постійно говорив: “Слова ці – не Мої” і: “Ангели служать Мені”.
Діян. 12:25 . А Варнава і Савл, виконавши доручення, повернулися з Єрусалима [до Антіохії], взявши із собою й Іоанна, прозваного Марком.
Глава тринадцята
Діян. 13:1 . В Антіохії, в тамтешній церкві були деякі пророки і вчителі: Варнава, і Симеон, званий Нігер, і Луцій Киринеянин, і Манаїл, вихованець Ірода четвертовласника, і Савл.
Про Варнаву згадує раніше, тому що Павло ще не прославився і не здійснив ще ніякого знамення. Але слід зауважити, що і Павло, і Варнава зараховані були до лику апостолів.
“Манаїл, вихованець Ірода четвертовластника”. Ось що значить характер кожного, і виховання не впливає: подивися, яким нечестивцем залишився Ірод, а його вихованець Манаїл так змінився, що удостоївся навіть дару пророцтва.
Діян. 13:2-8 . Коли вони служили Господу й постили, Дух Святий сказав: Відокремте Мені Варнаву і Савла на діло, до якого Я покликав їх. Тоді вони, здійснивши піст і молитву і поклавши на них руки, відпустили їх. Ці, будучи послані Духом Святим, прийшли до Селевкії, а звідти відпливли до Кіпру, і, перебуваючи в Саламіні, проповідували слово Боже в синагогах Іудейських, і мали з собою і Іоанна для служіння. Пройшовши весь острів до Пафа, знайшли вони певного чаклуна, псевдопророка, іудеянина, на ім’я Варіісус, що перебував із проконсулом Сергієм Павлом, чоловіком розумним. Цей, покликавши Варнаву і Савла, побажав почути слово Боже. А Еліма волхв, – бо це означає ім’я його, – противився їм, намагаючись відвернути проконсула від віри.
Що означає “коли вони служили?” Це означає “проповідували”. А вираз “на справу” вжито замість “на апостольство”. Ким висвячується Павло? Луцієм і Манаїлом, а вірніше – Духом Святим. Хіротонізується ж він, щоб проповідувати з владою. Як же сам Павло каже: “обраний не людьми і не через людину” (Гал. 1:1 )? Це в тому відношенні, що не людина покликала його і навернула. Рукопокладали не так, як дияконів, але “поклавши на них руки” після попереднього посту і молитви, тож із цього можна зробити висновок, що Варнава і Павло через таке висвячення отримали вищий ієрархічний ступінь, ніж дияконський.
“Прийшли в Селевкію, а звідти відпливли”. У Селевкії вони не зупиняються, знаючи, що жителі її могли здобути багато користі від сусіднього з нею міста, а поспішають виконати невідкладне.
“З проконсулом Сергієм Павлом, чоловіком розумним. Цей проконсул, покликавши Варнаву і Савла, побажав почути слово Боже”. Дивно в проконсулі те, що він, будучи раніше вже захоплений магією волхва, побажав послухати апостолів. Але зверни увагу і на волхва: коли апостоли проповідували іншим людям, він не дуже обурювався; обурився ж особливо тоді, коли вони прийшли до проконсула.
Діян. 13:9-12 . Але Савл, він же й Павло, сповнившись Духом Святим і спрямувавши на нього погляд, сказав: о, сповнений усякої підступності й усякої лиходійки, сину диявола, ворогу усякої правди! Чи припиниш ти спокушати з прямих шляхів Господніх? І сьогодні ось, рука Господня на тебе: ти будеш сліпий і не побачиш сонця до часу. І раптом напав на нього морок і темрява, і він, обертаючись туди й сюди, шукав ватажка. Тоді проконсул, побачивши те, що сталося, увірував, дивуючись вченню Господньому.
“Савл, він же і Павло”. Тут разом із рукоположенням Савла змінюється й ім’я його. Перейменований же він для того, щоб і з цього боку бути не нижчим за апостолів. А щодо переваги, яку мав корифей учнів Христових Петро, то й Павло, здається, користувався такою ж повагою і мав нагоду здобути навіть більшу прихильність.
“Сповнений всякої підступності”. Ніякого роду підступності, каже, не залишалося, якого б ти не мав. Вірно сказав: “всякої підступності”, тому що волхв був підлесником і брехуном. А “син диявола” називає його тому, що він робив диявольську справу.
Не з нами, каже Павло, воюєш і воюєш, але спокушаєш “з прямих шляхів Господніх. І нині ось, рука Господня на тебе: ти будеш сліпий і не побачиш сонця до часу”. Тим самим засобом, яким був навернений сам, хотів і його навернути. Отже, це було не покарання, а зцілення, тому що Павло говорив: “Не я роблю це, але “ось, рука Господня на тобі”. А “до часу”, очевидно, було словом не того, хто карає, а того, хто навертає, бо якби воно було словом того, хто карає, то Павло зробив би його сліпим назавжди; а тут не те, а – “до часу”. Говорить так, щоб вплинути на проконсула, бо дає цим знати, що від самого волхва залежить отримати знову зір: потрібно змінити спосіб життя на кращий.
“Звертаючись туди й сюди, шукав вожатого”. Це – доказ сліпоти. Потрібно було за допомогою такого саме покарання напоумити того, хто колись був захоплений магією. Таким чином, покарання наче напоумляли і волхвів.
Діян. 13:13-15 . Відпливши з Пафа, Павло і ті, що були при ньому, прибули до Пергії, у Памфілії. Але Іоанн, відокремившись від них, повернувся в Єрусалим. Вони ж, проходячи від Пергії, прибули в Антіохію Пісідійську і, увійшовши в синагогу в день суботній, сіли. Після читання закону і пророків, начальники синагоги послали сказати їм: чоловіки, браття, якщо ви маєте слово настанови до народу, говоріть.
Іоанн, званий Марком, супроводжував їх у євангельській ході від Палестини до Пергії Памфілійської. Потім, коли апостоли прискорили свою ходу і з твердим, непохитним духом стали озброюватися на подвиги, Марк, як людина слабка, що не наважувалася на таку подорож і на ті подвиги, небезпеки і боротьбу, які представлялися в кожному місті, відставши від апостолів, повернувся до Палестини, не заперечуючи Христа, але відмовляючись від подальшої подорожі, тому що вона була важкою для нього. Павло і Варнава повернулися до Єрусалима з рясними плодами віри і благовістили церкві, що перебувала в Єрусалимі, про навернення і покаяння язичників. І коли всі стали віддавати Павлу і Варнаві хвалу за їхні сповнені успіху подвиги, Марк засмутився, збентежився душею і, можливо, подумав: “Якби і я був з апостолами, то і я став би учасником у їхній славі”, – і знову побажав виступити разом з апостолами на проповідь.
“Прибули в Пергію, в Памфілії”. Знову приходять до Пергії, бо поспішали в антіохійську митрополію.
“Увійшовши в синагогу в день суботній, сіли.”
У синагоги вони входили в одязі іудейському, щоб не зустріти опору і не бути вигнаними, і досягали, таким чином, у всьому своєї мети.
Діян. 13:16-24 . Павло, вставши і давши знак рукою, сказав: Мужі ізраїльтяни та ті, що Бога бояться! Послухайте. Бог народу цього обрав отців наших, і підніс цей народ під час перебування в землі Єгипетській, і силою піднесеною м’язи вивів їх із неї, і близько сорока років часу живив їх у пустелі. І, винищивши сім народів у землі Ханаанській, розділив їм у спадщину землю їхню. І після цього, близько чотирьохсот п’ятдесяти років, давав їм суддів до пророка Самуїла. Потім просили вони царя, і Бог дав їм Саула, сина Кісова, чоловіка з коліна Веніамінового. Так минуло років сорок. Відкинувши його, поставив їм царем Давида, про якого й сказав, свідчачи: “знайшов Я чоловіка за серцем Моїм, Давида, сина Єсеєвого, що виконає всі бажання Мої” (1Сам. 13:14 ; Пс. 88:21 ). “З його нащадків Бог за обітницею воздвиг Ізраїлю Спасителя Іісуса. Перед самим явленням Його Іоанн проповідував хрещення покаяння всьому народу Ізраїльському”.
Павло проповідує тут уперше, і подивися, з якою розсудливістю: ті місця, де йдеться про Бога Слово, оминає і зупиняється на тих, де не згадують про Давидове насіння, як сам він каже, коли пише римлянам: “Я намагався благовістити не там, де вже було відоме ім’я Христове” (Рим. 15:20 ). Подивися: і Варнава поступається Павлу, як і Іоанн поступається скрізь Петру. Хоча Варнава користувався великою повагою, але він чинив так, маючи на увазі загальну користь.
“Бог народу цього обрав отців наших”. Нагадавши про стародавні події, вказує, як і Стефан, на великі благодіяння Божі, що були тоді.
“Знайшов Я чоловіка за серцем Моїм, Давида, сина Єссеєва”. Потрібно зауважити, що слова ці в книзі Царств знаходяться не в тому вигляді, як тут; там тільки пророчо сказано Самуїлом Саулу: “Господь знайде Собі чоловіка за серцем Своїм, і накаже йому Господь бути вождем народу Свого, бо ти не виконав того, що Господь наказав тобі” (1Сам. 13:14 ). З цих слів Павло склав таке положення: “знайшов Я чоловіка за серцем Моїм…” Що ж стосується слів “мужі браття, якщо у вас є слово повчання до народу, говоріть” (ст. 15), – так вони сказані були тому, що в іудеїв був звичай читати в суботу закон Мойсея і пророків, і після читання звертатися з промовою до народу і пояснювати прочитане. Тому начальники синагоги і пропонують тим, хто був з Павлом, говорити в синагозі.
“З його нащадків Бог за обітницею воздвиг Ізраїлю Спасителя Іісуса”. Ім’я Давида було особливо улюбленим іудеями; тому говориться, що на престол вступає цар від його племені.
“Перед самим явленням Його Іоанн проповідував”. Під явленням розуміє втілення.
Діян. 13:25-37 . Після закінчення ж поприща свого, Іоанн говорив: “За кого вважаєте ви мене? Я не той, але ось, іде за мною Той, у Якого я не гідний розв’язати взуття на ногах”. Чоловіки браття, діти роду Авраамова, і ті, хто боїться Бога, між вами! вам послано слово спасіння цього. Бо жителі Єрусалима й начальники їхні, не впізнавши Його й засудивши, виконали слова пророчі, які читаються щосуботи. І, не знайшовши в Ньому жодної провини, гідної смерті, просили Пілата вбити Його. Коли ж виконали все написане про Нього, то, знявши з древа, поклали Його до гробу. Але Бог воскресив Його з мертвих. Він протягом багатьох днів являвся тим, котрі вийшли з Ним із Галілеї до Єрусалима і котрі сьогодні є свідками Його перед народом. І ми благовістимо вам, що обітницю, дану батькам, Бог виконав нам, дітям їхнім, воскресивши Іісуса, як і в другому псалмі написано: “Ти – Син Мій, Я нині породив Тебе” (Пс. 2:7 ). “А що воскресив Його з мертвих, так що Він уже не перетвориться на тління, про це сказав так: “Я дам вам милості, обіцяні Давидові, вірно” (Іс. 55:3 ). “Тому й в іншому місці говорить: “не даси Святому Твоєму побачити тління” (Пс. 15:10 ). “Давид, свого часу послуживши Божому велінню, спочив, і долучився до батьків своїх, і побачив тління. А Той, Якого Бог воскресив, не побачив тління”.
Іоанн не просто свідчить, але заперечує саму славу, яку всі приписували йому. Не одне й те саме – відмовлятися від честі, коли ніхто не надає її, і – тоді, коли її надають усі.
“Мужі браття, діти роду Авраамова”. Вказує тут на імените походження іудеїв.
“Не впізнавши Його”. Деяким чином вибачає їх: розіп’яли, каже, не знаючи, хто Він; тому що злодіяння скоєно внаслідок невідання.
“Не знайшовши в Ньому жодної провини, гідної смерті, просили Пілата вбити Його”. Каже, що смертна кара була бажана їм. Виводить на сцену Пілата, щоб, з одного боку, зробити загальновідомим страждання, з іншого – піддати себе більшому звинуваченню, як тих, що зреклися Христа чоловікові іноплемінному. І не сказав “зажадали”, але – “просили”. Випросили, каже, дозвіл на вбивство, хоча Пілат нібито не бажав цього. Про це ясніше говорить Петро: “Коли він думав звільнити Його” ( Діян. 3:13 ).
“Але Бог воскресив Його з мертвих”. Нехай не бентежить тебе те, що про Іісуса говориться, що Він воскреслий Богом, бо коли Іісус є не інший Хто, як Слово, що воплотилося, а Слово, за свідченням Писання, Христос, Божа Сила і Божа Премудрість, є сила Отця, якою Він звершує все, то треба розуміти, що Іісус Сам воскресив Себе. І якщо говориться, що Він воскреслий Отцем, то говориться в тому сенсі, що Отцеві, як такому початку і такій причині, які – поза часом, приписується все. Та й Сам Іісус каже: “Зруйнуйте храм цей, і Я за три дні збудую його” (Ін. 2:19 ).
“Які вийшли з Ним із Галілеї до Єрусалима, і які нині є свідками Його перед народом”. Чим вони ніяк не могли б бути, якби не підкріплювала їх сила Божа.
“Нам, дітям їхнім, воскресивши Іісуса”. Ім’я ” Іісус” брати богоубивць приймають за ім’я людини. Сказавши вище, що Слово покладено було у гробі, Павло, – щоб хто не подумав, що він назвав Слово безтілесним, – знову називає Його Іісусом і на жодну мить, по з’єднанні двох природ, не допускає у втіленому Слові поділу.
“Ти Син Мій: Я нині народив Тебе”. Слова ці розумій стосовно втілення Христа, що відбулося в часі, оскільки вирази “сьогодні і завтра” містять у собі значення днів. А від Отця Син народжується, як визнають це навіть єретики, позачасно.
“Не даси Святому Твоєму побачити тління”. Тіло Господа і Спасителя Христа називається нетлінним і безсмертним, тому що зрозуміло, що воно мало властивість нетління від часу самого втілення, оскільки Христос був безгрішний.
“Той, Кого Бог воскресив, не побачив тління”. Той, Кого Бог воскресив, не бачив тління, але місце гробу зробив місцем нетління, тому що воскреслий власною силою Христос воістину засяяв як начальник нетління, щоб і ми повстали з могил і вийшли ” на зустріч Господу “(1Сол. 4:17 ), коли, в день очікуваного воскресіння, Він прийде вдруге зі славою на хмарах.
Діян. 13:38-41 . Отже, нехай буде відомо вам, мужі браття, що заради Нього сповіщається вам прощення гріхів, і в усьому, у чому ви не могли бути виправдані Законом Мойсеєвим, виправдовується Ним усякий віруючий. Бережіться ж, щоб не прийшло на вас сказане в пророків: “Дивіться, зневажливо, здивуйтеся, та й згиньте, бо Я роблю діло у дні ваші , діло, якому не повірили б ви, якби хто розповідав вам” (Авв. 1:5 ).
Дивись, як не договорює про сутність справи, про обітоване насіння. Не навів свідчення, на яке вони могли б покладатися в тому, що відпущення гріхів відбувається через Іісуса, а це не підлягало сумніву. Пророк Авакум вигукує: “Дивіться, презирники, здивуйтеся і зникніть”, – а Бог відповідає людям беззаконня, що їм загрожують нещастя і тепер, і в майбутньому. І великого здивування варте було те, як Ізраїль, зарахований до сонму дітей Божих і названий першородним, – той Ізраїль, заради якого загинув Єгипет, – віддається вавилонянам, віддається не тільки мечу їхньому, а навіть і полону, і рабству, і всіляким стражданням.
“Не повірили б ви, якби хто розповідав”. Справа настільки велична, що здасться навіть неймовірною, якщо хтось повідомить вам про неї.
Діян. 13:42-48 . Коли вони виходили з Іудейської синагоги, язичники просили їх говорити про те саме в наступну суботу. Коли ж зібрання було розпущено, то багато іудеїв і шанувальників Бога, навернені з язичників, пішли за Павлом і Варнавою, які, розмовляючи з ними, переконували їх перебувати в благодаті Божій. Наступної суботи майже все місто зібралося слухати слово Боже. Але іудеї, побачивши народ, сповнилися заздрості і, сперечаючись і злословлячи, чинили опір тому, що говорив Павло. Тоді Павло і Варнава із зухвалістю сказали: вам першим належало бути проповідуваними слову Божому, але як ви відкидаєте його і самі себе робите негідними вічного життя, то ось, ми звертаємося до язичників. Бо так заповів нам Господь: “Я поклав Тебе на світло язичникам, щоб Ти був на спасіння до краю землі” (Іс. 49:6 ). “Язичники, чуючи це, раділи, і прославляли слово Господнє, і увірували всі, що були приурочені до вічного життя”.
Ти бачив мудру кмітливість Павла. Щоб прив’язати й привернути до себе язичників, а також щоб повідомленням їм усього раптом не розсіяти їхньої уваги, він висловив спершу кілька натяків і не розв’язав їх, а цим викликав у язичників бажання послухати його іншим разом. Сказав, що сповіщається відпущення гріхів, а як здійсниться це відпущення, не пояснив. Не охрестив же їх одразу, бо це було недоброчасно.
” Іудеї, побачивши народ, сповнилися заздрості”. Настільки велика нетерпимість заздрості! Багато хто зовсім знемагає і вмирає від того, що бачить інших у честі. А такого роду люди здатні опиратися не тільки людині, а й волі Божій.
“Як ви відкидаєте його”. Щоб слова “самі себе робите негідними вічного життя” не витлумачив хто-небудь на користь їхньої смиренності, Павло сказав спочатку “як ви відкидаєте його”. Потім додав “звертаємося до язичників”. Не каже “залишаємо вас”, але висловлюється так, що допускає можливість свого повернення в Антіохію.
“Я поклав Тебе на світло язичникам”, тобто на пізнання язичниками спасіння, і не тільки язичниками, а й усіма.
“Котрі були представлені до вічного життя”. Передбачені не через насильство, бо сказано, що “кого Він передбачив, тим і визначив” (Рим. 8:29 ). Отже, рід Господній, по суті, є весь узагалі рід людський, але Ізраїль є особливо близький рід Його. І оскільки Він прийшов до Ізраїлю, а інші народи просвітив через апостолів, то й говориться: “Бог за обітницею поставив Ізраїлю Спасителя Іісуса” ( Діян. 13:23 ), а поган через Нього осяяні просвітництвом (див. Лк. 2:32 ), і всім дароване спасіння, бо це саме означає слова “до краю землі”, і покладено край угодам, зробленим їхнім отцям.
“Увірували всі, що були призначені до вічного життя”. Хоча вони призначені або зумовлені були в життя вічне за передвіщенням, але увірували за власним бажанням, за власною волею. Передвістя ж Боже не знищує свободи нашої волі. До укладення світу призначений, за передвіщенням Божим, бути обраною посудиною, Павло став нею не раптом при народженні і не в юності, а через досить багато часу, коли в нього склалося поняття про своє значення і свої доблесті.
Діян. 13:49-52 . І слово Господнє поширювалося по всій країні. Але Іудеї, підбуривши побожних і почесних жінок і перших у місті людей, вчинили гоніння на Павла і Варнаву і вигнали їх зі своїх меж. Вони ж, обтрусивши на них прах від ніг своїх, пішли в Іконію. А учні сповнювалися радості й Духа Святого.
Іудеї не обмежилися почуттям заздрості, але вдалися і до дій. Під “побожними жінками” розуміє не віруючих жінок, але іудейських або еллінських, а під “почесними” – багатих. Бачиш, на який мерзенний вчинок схилили вони жінок? Намагаються перегородити людям шлях до спасіння за сприяння жінок, наслідуючи стародавнього спокусника – диявола, який знаряддям для перегородження людям входу в рай обрав Єву.
“Вони ж, обтрусивши на них прах від ніг своїх”. Не без причини вчинили так, але тому, що були вигнані іудеями.
“А учні сповнилися радості й Духа Святого”. Учителів гнали, а вони раділи: така сила Євангелія. Страждання вчителя не забирає дерзновення в учня, але робить його більш бадьорим.
Глава чотирнадцята
Діян. 14:1-3 . В Іконії вони увійшли разом до іудейської синагоги і говорили так, що увірувала велика кількість іудеїв та еллінів.
“А невіруючі іудеї збудили й роздратували проти братів серця язичників. Втім вони пробули тут досить часу, сміливо діючи про Господа, Який, на свідоцтво слову благодаті Своєї, творив руками їхніми знамення і чудеса.
Не стали боязкішими, але знову “увійшли разом до іудейської синагоги”. З промовою зверталися вони зазвичай як до іудеїв, так і до еллінів.
“Невіруючі Іудеї збудили і роздратували проти братів серця язичників”. Збудили і язичників, не задовольняючись тим, що самі повставали. Але апостоли не вийшли із синагоги, бо їх не гнали, а тільки змагалися з ними.
“Втім вони пробули тут досить часу, сміливо діючи”. Зухвалість походила від відданості апостолів справі проповіді. А те, що ті, хто їх слухав, увірували, було наслідком чудес, але цьому дещо сприяла і сама зухвалість апостолів.
Діян. 14:4-7 . Тим часом народ у місті розділився: і одні були на боці Іудеїв, а інші на боці Апостолів. Коли ж язичники та іудеї зі своїми начальниками кинулися, щоб посоромити й побити їх камінням, вони, довідавшись про це, віддалилися до Лікаонських міст Лістри й Дервії та на околиці їхні, і там благовістили.
Сталося те, про що говорив Христос: “Не думайте, що Я прийшов принести мир на землю; не мир прийшов Я принести, а меч” (Мф. 10:34 ).
Содержание
Введение1 . Содержание книги Деяний святых апостолов
Книга эта называется «Деяния святых апостолов» потому, что содержит деяния всех апостолов. А лицо, повествующее об этих деяниях, есть евангелист Лука, написавший и эту книгу. Будучи родом антиохиянин, а по занятиям – врач, он сопутствовал прочим апостолам, особенно Павлу, и пишет о том, что знает вполне основательно. Повествует в этой книге также и о том, как вознесся на небо Господь при явлении Ангелов; повествует далее о сошествии Святаго Духа на апостолов и на всех, присутствовавших тогда, равно как об избрании Матфия вместо Иуды предателя, об избрании семи диаконов, обращении Павла и о том, что он претерпел. Кроме сего, повествует о том, какие чудеса сотворили апостолы с помощью молитвы и веры во Христа и о путешествии Павла в Рим. Итак, Лука излагает деяния апостолов и чудеса, совершенные ими. Описываемые же им чудеса следующие:1) Петр и Иоанн исцеляют именем Господним хромого от рождения, сидевшего при дверях,2 называемых Красными. 2) Петр изобличает Ананию и жену его Сапфиру, утаивших часть из того, что они обещали Богу, и они тотчас умерли. 3) Петр подымает на ноги расслабленного Енея. 4) Петр в Иоппии молитвой воскрешает умершую Тавифу. 5) Петр видит сходящий с неба сосуд, наполненный животными всякого рода. 6) Петрова тень, падая на немощных, исцеляет их. 7) Петр, содержимый узником в темнице, освобождается Ангелом, так что стражи не видят этого, а Ирод, изъеденный червями, испускает дух. 8) Стефан творит знамения и чудеса. 9) Филипп в Самарии изгоняет многих духов и исцеляет хромых и расслабленных. 10) Павел, приближаясь к Дамаску, видит явление и тотчас становится проповедником Евангелия. 11) Тот же Филипп встречает на пути читающего евнуха и крестит его. 12) Павел в Листре именем Господним исцеляет хромого от рождения. 13) Павел видением призывается в Македонию. 14) Павел в Филиппах исцеляет женщину (отроковицу), одержимую духом пытливым. 15) Павел и Сила заключаются в темницу, и ноги их закрепляются в колодки; но среди ночи происходит землетрясение и узы их спадают. 16) На немощных и бесноватых возлагали убрусцы – опоясания – с тела Павла, и они исцелялись. 17) Павел в Троаде воскрешает упавшего с окна и умершего Евтиха, говоря: «Душа его в нем» (Деян. 20, 10 ). 18) Павел в Кипре осуждает волхва Елиму, и волхв этот становится слепым. 19) Павла и всех бывших с ним на корабле застигает на пути в Рим четырнадцатидневная буря. И когда все ожидали смерти, Ангел, явившись Павлу, сказал: «Вот, Бог даровал тебе всех плывущих с тобою» (Деян. 27, 24 ), – и все спаслись. 20) Когда сошел Павел с корабля,3 его ужалила ехидна, и все думали, что он умрет. А так как он остался невредим, то сочли его за Бога. 21) Павел возложением рук исцеляет на острове отца начальника Поплия, страдавшего от дизентерии; врачует и многих других больных.
Путешествия святого апостола Павла
Начал Павел путешествие из Дамаска и пришел в Иерусалим; отсюда отправился в Тарс, а из Тарса в Антиохию и потом снова в Иерусалим, и снова, во второй раз, в Антиохию; отсюда, будучи определен вместе с Варнавою на дело апостольства, прибыл в Селевкию, потом на Кипр, где и начал называться Павлом; далее отправился в Пергию, потом – в Антиохию Писидийскую, в Иконию, в Листру, в Дервию и Ликаонию, потом – в Памфилию, потом снова в Пергию, затем в Атталию, потом снова, в третий раз, в Антиохию Сирийскую, в третий раз – в Иерусалим по поводу обрезания, далее снова, в четвертый раз, прибыл в Антиохию, потом снова, вторично, в Дервию и Листру, затем во Фригию и страну Галатийскую, потом – в Мизию, потом – в Троаду и оттуда в Неаполь, далее – в Филиппы, город Македонский; потом, пройдя Амфиполь и Аполлонию, пришел в Фессалонику, потом – в Берию, в Афины, в Коринф, в Ефес, в Кесарию, потом, во второй раз, в Антиохию Писидийскую, потом в страну Галатийскую и во Фригию, потом снова, во второй раз, в Ефес; затем, пройдя Македонию, снова, во второй раз, прибыл в Филиппы и из Филипп – снова в Троаду, где и воскресил упавшего Евтиха.Потом прибыл в Ассон, потом – в Митилену; потом пристал к берегу против Хия; затем прибыл в Самос и оттуда в Мелит, куда призвал ефесских пресвитеров и беседовал с ними; потом отправился в Кон (Коос), потом – в Родос, отсюда – в Патару, потом – в Тир, в Птолемаиду и отсюда в Кесарию, откуда снова, в четвертый раз, возвратился в Иерусалим.Из Иерусалима послан был в Кесарию и, наконец, быв отправлен узником в Рим, прибыл таким образом из Кесарии в Сидон, потом – в Миры Ликийские, потом – в Книд и отсюда, после многих лишений, прибыл на остров, на котором его ужалила ехидна; потом направился в Сиракузы, затем – в Ригию Калабрийскую, потом в Потиолы и отсюда уже пешком пришел в Рим. Здесь, у Аппиева торжища и трех корчемниц, встретили его верующие. Прибыв таким образом в Рим, он учил здесь достаточное время4 и, наконец, в самом же Риме принял мученическую смерть после доброго подвига, которым подвизался здесь. Римляне же на останках его воздвигли прекрасное здание и базилику, ежегодно празднуя день памяти его в третий день перед июльскими календами.5 И прежде этот блаженный муж много преподал советов относительно честности жизни и добродетели, дал также много и практических наставлений; притом же, что особенно важно, в своих четырнадцати посланиях он изложил все правила жизни человека.
Главные предметы книги Деяний святых апостолов
Об учении Христовом после воскресения, о явлении Его ученикам и обетовании им дара Духа Святаго, о виде и образе вознесения Господа и о славном втором Его пришествии. Речь Петра к ученикам о смерти и отвержении Иуды предателя. О Божественном сошествии Святаго Духа на верующих в день Пятидесятницы. Об исцелении именем Христовым хромого от рождения; сделанное по этому поводу Петром благосклонное, увещательное и располагающее к спасению назидание. О единодушном и всецелом общении верующих. О том, как заключенных в темницу апостолов вывел из нее ночью Ангел Божий, заповедав им проповедовать невозбранно Иисуса. Об избрании и посвящении семи диаконов. Восстание и клеветы иудеев против Стефана; его речь о завете Бога с Авраамом и о двенадцати патриархах. О гонении на Церковь и о смерти Стефана. Об уверовавшем и крестившемся со многими другими волхве Симоне. О том, что дар Духа Святаго сообщается не за серебро и не лицемерам, но верующим по вере их. О том, что Бог ущедряет спасение людям добрым и верным, как это видно из примера евнуха. О Божественном с неба призвании Павла на дело апостольства Христова. О расслабленном Енее, исцеленном в Лидде Петром. О том, как явился Корнилию Ангел и как снова было с неба воззвание Петру. О том, как Петр, осуждаемый апостолами за общение с необрезанными, рассказывает им по порядку все, что случилось, и как тогда же посылает Варнаву к братиям, бывшим в Антиохии. Пророчество Агава о голоде, имевшем быть по всей вселенной, и помощь, оказанная антиохийскими верующими братиям в Иудее. Убиение апостола Иакова6 здесь же о наказании стражей и о горькой и гибельной смерти нечестивого Ирода. О Варнаве и Савле, посланных Божественным Духом в Кипр, и о том, что сделали они именем Христовым с волхвом Елимою. Богатое назидание Павлове о Христе на основании закона и пророков, с историческими и евангельскими характеристиками. О том, как, проповедуя Христа в Иконии, апостолы были изгнаны оттуда после того, как многие уверовали. Об исцелении апостолами в Листре хромого от рождения; вследствие чего они приняты были жителями за сошедших к ним богов; Павла побивают камнями. О том, что не должно обрезывать обращавшихся язычников; рассуждения и постановление апостолов. О наставлении Тимофея и об откровении Павлу отправиться в Македонию.7 О возмущении, происшедшем в Фессалонике вследствие евангельской проповеди, и о бегстве Павла в Берию и оттуда – в Афины. О надписи на жертвеннике в Афинах и о мудрой проповеди Павла. Об Акиле и Прискилле, о скором уверовании коринфян и о бывшем по предведению благоволении Божием к ним, что сообщено было Павлу чрез откровение. О крещении уверовавших в Ефесе, о сообщении им дара Духа Святаго по молитве Павла и о совершенных Павлом исцелениях. О смерти и воззвании к жизни Евтиха молитвой Павла в Троаде; пастырское увещание пресвитерам ефесским. Пророчество Агава о том, что имеет случиться с Павлом в Иерусалиме. Иаков увещевает Павла не запрещать евреям обрезываться. О возбужденном в Иерусалиме возмущении против Павла и о том, как тысяченачальник отнял его из рук толпы. О том, что перенес Павел, явившись в синедрион, что говорил и что сделал. О злодеяниях, какие замышляли иудеи против Павла, и об их доносе на него Лисию. Об обвинении Павла Тертиллом перед игемоном и об его оправдании. О преемнике Феликса Фисте и образе действий последнего. Прибытие Агриппы и Вереники и сообщение им сведений о Павле. Исполненное весьма многих и весьма великих опасностей морское путешествие Павла в Рим. О том, как Павел прибыл в Рим из Мелита. О беседе Павла с иудеями, бывшими в Риме.
Святого отца нашего Иоанна, архиепископа Константинопольского, Златоустого, предуведомление к Деяниям святых апостолов
Многим, а не одному кому-нибудь, не были известны ни сама книга, ни тот, кто составил и написал ее. Посему я признал необходимым приняться за это толкование с целью и научить незнающих, и не допустить, чтобы такое сокровище было неизвестно и скрывалось под спудом, потому что не меньше, чем сами Евангелия, может доставить нам пользы проникновение таким любомудрием и таким правым учением и особенно тем, что совершено Духом Святым. Итак, не будем опускать из внимания этой книги, напротив, со всевозможным тщанием изучим ее, потому что в ней можно видеть исполнившимися на самом деле те предсказания Христовы, какие заключаются в Евангелиях; в ней можно видеть также истину, блистающую в самих делах, и большую перемену к лучшему в учениках, произведенную над ними Духом Святым. В ней можно найти догматы, которые никем не были бы так ясно понимаемы, если бы не было этой книги; без нее сущность нашего спасения осталась бы сокровенной и некоторые из догматов учения и из правил жизни остались бы неизвестными. Но большую часть содержания этой книги составляют деяния апостола Павла, более всех потрудившегося. Причиной этого было и то, что писатель этой книги, блаженный Лука, был учеником Павла. Его любовь к учителю видна и из многого другого но в особенности из того, что он неотлучно был при своем учителе и постоянно следовал за ним, тогда как Димас и Гермоген оставили его: один отправился в Галатию, другой – в Далматию. Послушай, что говорит о Луке сам Павел: «Один Лука со мною» (2Тим. 4:10 ); и, в Послании к Коринфянам, говорит о нем: «Послали… брата, во всех церквах похваляемого за благовествование» (2Кор. 8:18 ); также, когда говорит, что «явился Кифе, потом двенадцати; напоминаю… Евангелие, которое я благовествовал вам, которое вы и приняли» (1Кор. 15:1,5 ), разумеет его Евангелие; так что никто не погрешит, если этот труд Луки (книгу Деяний святых апостолов) будет относить к Нему; говоря «к Нему», я разумею Христа. Если же кто скажет: «Почему же Лука, находясь при Павле до конца жизни, описал не все?» – то мы ответим, что для ревнующих достаточно было и этого, что он всегда останавливался на том, что особенно нужно, и что преимущественная забота апостолов заключалась не в писании книг, так как многое передали они и без писания. Но все, что содержится в этой книге, достойно удивления, особенно же приспособительность апостолов, которую Дух Святый внушил им, приготовляя их к делу домостроительства. Поэтому, рассказывая о Христе так много, они немного говорили об Его Божестве, а более об Его вочеловечении, Его страданиях, воскресении и вознесении. Ибо цель, к которой они стремились, заключалась в том, чтобы заставить слушателей уверовать, что Он воскрес и вознесся на небеса. Как Сам Христос более всего старался доказать, что Он от Отца пришел, так и Павел более всего старался доказать, что Христос воскрес, вознесся, отошел к Отцу и от Него приходил. Ибо если прежде иудеи не поверили тому, что Он от Отца пришел, то гораздо более невероятным казалось им все учение Христово после того, как к нему прибавилось сказание о воскресении и вознесении Его на небеса. Поэтому Павел незаметно, мало-помалу, доводит их до понимания более возвышенных истин; а в Афинах Павел называет Христа даже просто человеком, не прибавив более ничего, и это не без цели, потому что если Самого Христа, когда Он говорил о Своем равенстве со Отцом, часто покушались побить камнями и называли за это хулителем Бога, то с трудом могли принять учение это от рыбаков, и притом после распятия Его на кресте. И что говорить об иудеях, когда и сами ученики Христовы, слушая учение о предметах более возвышенных, смущались и соблазнялись? Поэтому Христос и говорил: «Еще многое имею сказать вам; но вы теперь не можете вместить» (Ін. 16:12 ). Если же они не могли «вместить», они, которые были с Ним столько времени, которые посвящены были в столь многие тайны и видели столько чудес, то каким образом язычники, отказавшись от жертвенников, от идолов, от жертв, от кошек и крокодилов (потому что в этом состояла языческая религия) и от других нечестивых обрядов, вдруг могли принять возвышенное слово о догматах христианских? Каким образом и иудеи, ежедневно читавшие и слышавшие следующее изречение из закона: «Слушай, Израиль: Господь Бог наш, Господь един есть» (Повт. 6:4 ), Я и нет Бога, кроме Меня» (Повт. 32:39 ), и при этом видевшие Христа распятым на кресте, а главное – распявшие Его и положившие во гроб и не видевшие Его воскресения, – каким образом эти люди, слыша, что этот Самый муж есть Бог и равен Отцу, могли не смутиться и не отпасть совершенно, и притом скорее и легче всех? Поэтому апостолы постепенно и незаметно подготовляют их и являют большое искусство приспосабливаться, а сами получают более обильную благодать Духа и именем Христовым творят большие чудеса, чем какие совершены Самим Христом, чтобы тем и другим способом поднять их, распростертых на земле, и пробудить в них веру в слово о воскресении. И потому книга эта есть по преимуществу доказательство воскресения, потому что по уверовании в воскресение удобно воспринималось и все остальное. И всякий, основательно изучивший эту книгу, скажет, что по преимуществу в этом заключается ее содержание и вся ее цель. Выслушаем же сперва самое начало ее.
* * *
1 Какому писателю принадлежат статьи, составляющие это Введение, неизвестно. – Примеч. ред.
2 Храма Соломонова. – Примеч. ред.
3 На остров Мелит. – Примеч. ред.
4 Здесь оканчиваются сказания о Павле, заключающиеся в Деяниях, дальнейшее – из других источников. – Примеч. ред.
5 Календами римляне называли первое число каждого месяца; предыдущий день, то есть последний день предыдущего месяца, назывался день перед календами; предпоследний же день предыдущего месяца назывался третьим днем перед календами. Итак, третий день перед календами июльскими был предпоследний, то есть 29?й день июня. – Примеч. ред.
6 На поле: освобождение Ангелом Петра из темницы.
7 Здесь опущено более половины шестнадцатой главы: повествование о Лидии, об исцелении отроковицы, одержимой духом пытливым, о заключении за это исцеление апостолов в темницу и Божественном освобождении их и об обращении к вере темничного стража. – Примеч. ред.
Глава первая
Деян.1:1 . Первую книгу написал я к тебе, Феофил, о всем, что Иисус делал и чему учил от начала .
Напоминает (Лука) Феофилу о (своем) евангелии, чтобы указать на свое весьма тщательное отношение к делу; потому что и в начале того своего труда говорит: рассудилось и мне по порядку описать тебе, и не как-нибудь, но так, как передали нам то бывшие с самого начала очевидцами и служителями Слова (Лк. 1:2,3 ). Итак напоминает об евангелии с целию напомнить о том, с каким тщанием оно написано; а об этом вспоминает для того, чтобы, имея в мыслях такое же тщательное отношение к делу при составлении и настоящей книги, быть как можно более внимательным к тому, что пишется. Поэтому ему и не было нужды на этот раз в каком-либо ином одобрении; так как тот, кого удостоили написать о том, что он слышал, и кому верят в том, что он написал, по справедливости заслуживает гораздо большей веры, когда излагает не то, что слышал от других, но то, что сам видел. Посему не говорит: первое убо евангелие, еже благовестих, но: первое убо слово ; так как он был чужд надменности и смиренномудр и думал, что название: евангелие выше его (труда), хотя апостол так величает его за этот труд: братом, «во всех церквах похваляемым за благовествование» (2Кор. 8:18 ). Но своим выражением: о всех он, кажется, противоречит евангелисту Иоанну. Тот говорит, что описать все не было возможности; а он (говорит): сотворих о всех от начала даже до вознесения. Итак что скажем на это? То, что выражением о всех Лука указывает на то, что он не опустил ни одной из вещей существенных и необходимых, из которых познается божественность и истинность проповеди; потому что и Лука и каждый из евангелистов в своих евангелиях во главе всего поместили то, из чего познается божественность и истинность проповеди, и притом в такой точной форме, как бы по какому образцу. Подобным же образом изложил обо всем этом и сам Иоанн Богослов. Они не опустили ни одной из тех черт, чрез которые с одной стороны познается и становится предметом веры служение Слова по плоти, с другой сияет и открывается величие Его по божеству. Иоанн говорит, что если бы по частям и вкратце описать все, что сказал и сделал Господь, то и тогда не вместить бы миру пишемых книг (Ін. 21:25 ); но тем более не вместить бы, если бы кто пожелал изложить в писании все дела и слова Господни с исследованием их значения; потому что значения их и причин, по которым творил и говорил Господь, человеческий разум не может ни вместить ни познать, по той причине, что все то, что Он творил в человеческом естестве, творил как Бог; с этой стороны нельзя дел и слов Христовых ни в слове выразить, ни в писании передать. Впрочем допускаю и то, что это прибавление есть гиперболический оборот речи и не безусловно говорит о том, будто мир не вместил бы пишемых книг, если бы изложение было пространнее. Можно сказать еще и то, что этот евангелист (Иоанн), как развивавший более, чем другие, теоретическое созерцание, действительно знает все творения и дела Спасителя, – не только те, какие Он явил во плоти, но и те, какие Он совершил от века, как без тела, так и с телом. Если бы кто решился описать черты природы, происхождения, различия, сущности и проч. каждого из этих дел; то, если и допустить возможность этого, миру невозможно было бы вместить пишемых книг. Если же кто под словом станет разуметь не просто мир, но человека, лежащего во зле и помышляющего о предметах мирских и плотских, потому что слово понимается так во многих местах Писания; и в этом случае верно говорит Иоанн, что, если бы кто захотел описать все чудеса, совершенные Христом, то таковые люди, расположенные от множества и величия дел Христовых скорее придти к неверию, чем к вере, не могли бы вместить написанного. И потому-то именно евангелисты часто проходят молчанием целую толпу исцеленных и обходят множество чудесных действий, обозначая только общий факт, что многие избавились от различных болезней, что много было чудес и т. п., а перечисления их не делают; потому что для людей неспособных понимать и обольщенных перечисление по частям многих чудес обыкновенно служило поводом скорее к неверию и к нежеланию слушать (проповедь), чем к уверованию и к расположению слушать.
«О всем, что Иисус делал и чему учил от начала
Разумеет чудеса и учение, – впрочем не одно это, но и то, что Иисус учил и делом; потому что не словом только увещевал людей делать то или другое, сам же не делал этого, но делами, которые сам совершал, убеждал и их подражать Ему и ревновать о добродетели. Должно знать, что Феофил был один из обращенных к вере самим Лукою. И не удивляйся, что Лука явил так много попечения об одном человеке, что написал для него две полных книги; потому что он был хранителем известного изречения Господня, в котором говорится: «Нет воли Отца вашего Небесного, чтобы погиб один из малых сих» (Мф. 18:14 ). Почему же, пиша одному Феофилу, он написал не одну книгу, но разделил предметы на две книги? Для ясности и для того, чтобы не затруднить читателя; да они разделялись и по содержанию; и потому он справедливо разделил предметы повествования на две книги.
Деян.1:2 . До того дня, в который Он вознесся, заповедав Святым Духом повеления Апостолам, которых Он избрал» .
«Заповедав Духом Святым», то есть, изрекши им духовные глаголы; ничего человеческого тут не было; потому что заповедал им Духом. Как и сам Господь по смирению и приспособительно к слушателям говорил: аще Аз о Дусе Божии изгоню бесы (Мф. 12:28 ): так здесь заповедав Духом говорится не потому, что Сын имел нужду в Духе, но потому, что там, где творит Сын, там содействует и соприсутствует и Дух как единосущный. Что же заповедал? Шедше научите вся языки, крестяще их во имя Отца и Сына и Святаго Духа, учаще их блюсти вся, елика заповедах вам (Мф. 28:19-20 ).
“Заповедав, говорится, вознесеся” (По-гречески: ανεληφθη был взят вверх, то есть как бы не сам вознесся, но вознесен был. Ред.). Не сказал: восшел, но рассуждает еще, как о человеке. Отсюда же видим, что Иисус и по воскресении своем учил учеников: но времени этого никто точно не передал. Иоанн проводил с Ним более времени, чем другие; но обо всем этом никто не возвестил ясно; потому что ученики обращали свое внимание на другое.
Деян.1:3 . Которым и явил Себя живым, по страдании Своем, со многими верными доказательствами, в продолжение сорока дней» .
Сказав прежде о вознесении, говорит потом и о воскресении. Так как ты слышал, что Он вознесся, то, чтобы ты не думал, что Он взят был другими, Лука присовокупил: «которым и явил Себя живым»; потому что если Он предстал перед ними, совершив большее чудо,8 то гораздо более мог совершить меньшее9 «В продолжение сорока дней», а не каждый день все сорок дней,10 потому что не был с ними постоянно, как до воскресения, но являлся и снова удалялся, возвышая их мысли и не позволяя им прилепляться к Себе подобным образом, как и прежде. С большой осторожностью и мудростью Он постепенно развивал в них две стороны – и веру в Свое воскресение и убеждение считать Его выше человека, хотя одно другому противоречило, потому что из веры в воскресение должно было возникнуть представление о многих сторонах человеческих, а из того, что Он выше человека, – противоположное. Однако же то и другое в свое время подтвердилось, именно «в продолжение сорока дней», начиная со дня воскресения и до дня вознесения на небо. В продолжение этих дней Он и ел, и пил с ними, показывая этим, что Он именно Тот, Кто был распят и погребен, и воскрес из мертвых. Почему же Он являлся не всем, а только апостолам? Потому, что многим, не понимавшим этой неизреченной тайны, явление Его показалось бы видением. Если уже и сами ученики сначала не верили и смущались, даже нуждались в прикосновении рукой и в общей с Ним трапезе, то как должно было поразить явление Его толпу? Поэтому-то доказательство Своего воскресения Он делает несомненным и общим посредством чудес, которые совершили апостолы силой полученной ими благодати; так что воскресение стало очевидным фактом не только для них, которые должны были убедиться в этом собственными глазами, но и для всех людей последующих времен.
Деян.1:3–4 . Являясь им и говоря о Царствии Божием. И, собрав их, Он повелел им: не отлучайтесь из Иерусалима, но ждите обещанного от Отца, о чем вы слышали от Меня .
Сам Господь назвал Царство, в котором обещал ученикам пить вместе с ними новую чашу, Царством Отца, называя новым питием то, которое пил вместе с ними после своего воскресения; в это время Он вкушал вместе с ними и пищу новую – вкушал не таким образом, как ел и пил с ними прежде, до воскресения, потому что тогда, сделавшись подобным нам по всему, кроме греха, Он ел и пил, как мы, добровольно предоставляя плоти требовать необходимого употребления пищи; поэтому добровольно допускал состояние алкания. После же воскресения пил и ел уже не по нужде, а только для того, чтобы все уверовали в истинность Его телесного естества, равным образом и в то, что Он пострадал добровольно и воскрес, как подобает Богу. Итак, новой пищей и новым питием назвал ту необыкновенную пищу, которую Он ел, и то необыкновенное питие, которое пил вместе с учениками после воскресения, то есть употребляя общую с ними соль и общую пищу. А как это – объяснять не нам, потому что это было нечто необыкновенное, было не потому, чтобы природа требовала пищи, но по снисхождению, с целью доказать воскресение.
И открывая им тайны «о Царствии Божием… повелел им: не отлучайтесь из Иерусалима». Почему повелел им так поступать? Прежде, когда они страшились и трепетали, Он вывел их в Галилею, чтобы они могли безбоязненно выслушать то, что Он имел сказать им, так как они готовы были отказаться от дела, на которое были призваны. Теперь, когда они выслушали и провели вместе сорок дней, «Он повелел им: не отлучайтесь из Иерусалима». Почему же это? Потому что как никто не допускает, чтобы воины, имеющие напасть на большую силу противника, вышли против него прежде, чем успеют вооружиться, и как никто не согласится выпустить лошадей прежде, чем сядет возница, так и Господь до сошествия Святаго Духа не позволяет апостолам являться на состязание, чтобы громадное большинство не победило их и не пленило. Впрочем, Господь не позволяет им отлучаться из Иерусалима не поэтому только, но и потому, что и здесь многим предстояло уверовать, а в-третьих, потому, чтобы не сказал кто-либо, что, оставив своих, они отправились искать славы у чужих. Поэтому они распространяют несомненные доказательства воскресения среди тех самых людей, которые убили Господа, которые Его распяли и погребли, и в том самом городе, где имели дерзновение совершить такое беззаконие. Когда же они услышали такое повеление? Тогда, когда Он говорил им: «Лучше для вас, чтобы Я пошел; ибо если Я не пойду, Утешитель не придет к вам» (Ін. 16:7 ); и «еще: Я умолю Отца, и даст вам другого Утешителя» (Ін. 14:16 ). Отчего же не при Нем и не тотчас по отшествии пришел Утешитель, но спустя восемь или девять дней, то есть в то время, когда настал день Пятидесятницы? Притом, каким образом, когда еще не сошел Дух Святый, Он говорил: «примите Духа Святаго» (Ін. 20:22 )? На это нужно сказать, что Он говорил так с целью возбудить в них желание, готовность и способность к принятию Святаго Духа, а приняли они Его, когда Он сошел; или о том, что имело быть, говорил, как о уже существующем и настоящем, подобно тому, когда Он говорил о возможности «наступать на змей и скорпионов и на всю силу вражью» (Лк. 10:19 ).
Впрочем, следует сказать и то, что дарования Духа различны и многообразны: есть дар очищения и совершенствования, дар освящения и силы освящающей, дар языков и пророчества, дар чудес и толкования и множество иных даров.
Итак, при различии и многообразии дарований Духа ничто уже не препятствовало апостолам принять благодать Духа различным образом. Но полное, соделавшее апостолов совершенными и способными совершенствовать других, сообщение им Духа было во время Пятидесятницы, когда Он сошел на них в виде огненных языков и всецело исполнил их своей силой. Господь отошел, и тогда уже Дух Святый пришел, и пришел во время Пятидесятницы, а не тотчас, для того, чтобы они прониклись желанием и тогда уже получили благодать. А если бы Дух Святый пришел при Сыне и потом Сын отошел бы, а Дух остался, то для них не было бы столько утешения, потому что они очень неохотно разлучались со своим Учителем. Поэтому Он восходит и Дух приходит не тотчас, чтобы после некоторого уныния пробудить в учениках желание и сознание необходимости данного им обещания и чтобы во время сошествия они испытали чистое и полное удовольствие. Впрочем, следовало сначала явиться плоти нашей на небесах и совершиться полнейшему примирению и тогда уже сойти Духу Святому. Знай же, какую необходимость оставаться в Иерусалиме Господь возложил на них данным обещанием. Чтобы по вознесении они снова не разбежались, этим ожиданием, как бы какими узами, Он удерживает всех их там и обещанием более выгодных надежд располагает их к сильнейшему желанию этих надежд, даже при неизвестности их. Но никто не погрешит, если скажет, что и тогда11 они получили некоторую силу и благодать Духа, не такую, чтобы воскрешать мертвых, но получили силу отпускать грехи. Поэтому и прибавил: «Кому простите грехи, тому простятся; на ком оставите, на том останутся» (Ін. 20:23 ), показывая этим, какой именно род силы дарует им. Тогда Он облек их этой именно силой; а по прошествии сорока дней дарует им силу творить чудеса; поэтому и говорит: «примете силу» (Деян. 1, 8 ) и проч.
Деян.1:5 . Ибо Иоанн крестил водою; а вы, через несколько дней после сего, будете крещены Духом Святым .
Сказав, чтобы они ждали обетования Отчего, которое слышали от Господа, Он прибавил: «ибо Иоанн крестил водою» и т. д., и этим ясно показывает Свое отличие от Иоанна, и уже не так прикровенно, как прежде, когда говорил: «Меньший в Царстве Небесном больше его» (Мф. 11:11 ). Теперь же ясно говорит: «Иоанн крестил водою, а вы… будете крещены Духом Святым», – и показывает, что даже и они стали больше Иоанна, так как и они будут крестить Духом Святым. Не сказал: «Я буду крестить вас Духом Святым», но: «будете крещены», всюду оставляя нам образцы смирения; так как из свидетельства Иоаннова известно уже, что крещающим был Господь: «Он будет крестить вас Духом Святым и огнем» (Мф. 3:11 ). Как же сказано: «будете крещены», когда воды в горнице не было? Так сказано потому, что здесь разумелось собственно крещение Духом, через Которого становится действенной и сама вода, подобно тому, как и о Самом Господе говорится, что Он помазан, тогда как Он никогда не был помазуем маслом, но принял Духа. Впрочем, можно доказать, что и апостолы крестились не только Духом, но и водой, только в разные времена. Над нами то и другое крещение совершается в одно время, а тогда совершалось и раздельно, потому что апостолы сначала крестились от Иоанна водой, а потом и Духом Святым. Почему же Господь не объявил, когда сойдет Дух Святый, а говорит только: «через несколько дней после сего?» Говорит так для того, чтобы они не впали в уныние; а не сказал определенно, когда сойдет Дух Святый, для того, чтобы, ожидая Его, они постоянно бодрствовали. Итак, что же удивительного в том, что Он не говорит им о конечном мире, когда, по указанной нами причине, не хотел объявить и этого близкого часа? Выражение «будете крещены» означает обилие и как бы богатство общения Духа Святаго, как и крещаемый в воде, погружаясь всем телом, чувственно как бы ощущает это, тогда как просто принимающий воду орошается не всецело, не по всем местам своего тела. Итак, в том, что теперь сказано, нет противоречия с тем, что говорится в Божественных Евангелиях, ибо ясно, что хотя по воскресении Христа из мертвых и сказано апостолам: «примете Духа Святаго», и они приняли Его, но там так и сказано, что они приняли Духа Святаго. Здесь же выражение «будете крещены Духом Святым» означает излияние и богатство благодати руководить других, которую Господь даровал им, взойдя к Отцу. Как, имея веру, они приходят к Нему и говорят: «умножь в нас веру» (Лк. 17:5 ), – так и здесь к тому общению Духа, какое уже имели, они получили, по сошествии на них Святаго Духа, возможность более сильного единения с Ним.
Деян.1:6–8 . Посему они, сойдясь, спрашивали Его, говоря: не в сие ли время, Господи, восстановляешь Ты царство Израилю? Он же сказал им: не ваше дело знать времена или сроки, которые Отец положил в Своей власти. Но вы примете силу, когда сойдет на вас Дух Святый .
Намереваясь спросить, они приходят к Учителю вместе, чтобы подействовать на Него своим количеством; так как знали, что прежний ответ Его, именно: «о дне… том и часе никто не знает» (Мф. 24:36 ), – был таким ответом не вследствие незнания, а из-за того, что Он уклонялся от ответа. Поэтому снова спрашивают. Когда услышали, что имеют получить Духа Святаго, тогда пожелали узнать об этом и избавиться от бедствий уже как достойные, так как не хотели снова подвергать себя крайним опасностям. Не спрашивают: «когда», но: «не в сие ли время… восстановляешь Ты царство Израилю?» «Не теперь ли», говорят – так сильно желали они этого дня. Мне же кажется, что для них и неясно еще было, что такое это царство, так как еще не было Духа Святаго, Который наставил бы их. Не спрашивают: «когда настанет», но: «восстановляешь Ты» Сам? Так высоко уже думали они о Нем. Поэтому и Он беседует с ними без настойчивости, потому что не говорит уже, что о «дне том и часе никто не знает, ни Ангелы небесные, ни Сын» (Мк. 13:32 ), – но что говорит: «Не ваше дело знать времена или сроки». Не потому приписал Отцу знание исполнения времен, чтобы Сам не знал, но потому, что сам вопрос был излишним; и посему Он с пользой для них ответил на него молчанием. Целью у Него было при этом то, чтобы пресечь крайнее любопытство Своих учеников, так как Он посылал их проповедовать Царствие Небесное, а не обозначать количество времен. Не говорит им об этом времени, тогда как научил их гораздо большему, – с тою целью, чтобы, как не раз упоминали мы, заставить их бодрствовать, и потому еще, что, не зная об этом, они ничего не теряли, так как Он открыл им истины гораздо высшие, чем эта, – открыл, что Он есть Сын Божий, что Он равен Отцу, что Он воскрес, что будет воскресение мертвых, что настанет суд и что Он воссел одесную Отца. Скажи же мне, что важнее – знать, что Он будет царствовать или – когда? Моисей узнал начало мира и то, когда и за сколько веков он сотворен, и исчисляет годы, хотя познать начало вообще труднее, чем конец. Впрочем, апостолы спрашивали Господа не об окончательном совершении времен, «говоря: не в сие ли время… восстановляешь Ты царство Израилю?» Но Он и этого не открыл им, а как отвечал прежде, отклоняя их от мысли об этом, чтобы не думали, что близко избавление от бедствий, но знали, что подвергнутся еще многим опасностям, так отвечает и теперь, только мягче: «но вы примете силу». Потом, чтобы снова не спросили Его, тотчас вознесся. Кроме того, чтобы не спросили: «Почему оставляешь нас в недоумении относительно этого предмета?» – Сын говорит: «Которые Отец положил в Своей власти». Но власть Отца есть, конечно, и власть Сына, потому что «как Отец воскрешает мертвых и оживляет, так и Сын оживляет, кого хочет» (Ін. 5:21 ). Если же в тех случаях, когда нужно совершить что-либо чрезвычайное и чудесное, Сын творит с такой же властью, как и Отец, то тем более – в случаях, где требуется знание, потому что воскрешать мертвых, и притом со властью, равной власти Отца, гораздо важнее, чем знать день. Почему же Христос не ответил на то, о чем спрашивали ученики, но сказал: «примете силу!» В ответ им Он сказал: «не ваше дело знать» и тогда уже прибавил: «но вы примете силу». Слова эти объясняют некоторым образом сошествие и, так сказать, излияние Святаго Духа.
Здесь следует упомянуть о фригийской ереси, полагавшей, что Дух Утешитель был послан спустя двести лет по вознесении Христовом на жен, считавшихся пророчицами, Прискиллу и Максимиллу, и на зараженного одним и тем же с ними безумием Монтана; тогда, говорят, исполнилось обетование: “пошлю” Утешителя “к вам” (Ін. 16:7 ). – Почему же объявляет им то, о чем они не спрашивали, именно: «примете силу!» Потому, что Он есть Учитель; призвание же учителя учить не тому, чего хочет ученик, но тому, что полезно знать.
Деян.1:8 . И будете Мне свидетелями в Иерусалиме и во всей Иудее и Самарии и даже до края земли .
Так как прежде говорил: «На путь к язычникам не ходите, и в город Самарянский не входите» (Мф. 10:5 ), – желая, чтобы слово Божие проповедано было прежде иудеям, а теперь оно должно было разлиться уже по всей вселенной, то благовременно присовокупляет «во всей Иудее и Самарии и даже до края земли». Изречение же «будете Мне свидетелями» есть вместе и увещание, и непреложное пророчество, потому что свою проповедь они засвидетельствовали до последних пределов земли.
Деян.1:9–10 . Сказав сие, Он поднялся в глазах их, и облако взяло Его из вида их. И когда они смотрели на небо, во время восхождения Его…»
Воскрес так, что они не видели, вознесение же Его видели; поелику и видение на этот раз не все разрешало: видели конец воскресения, но не видели его начала; видели начало вознесения, но не видели его конца. Почему? Потому, что там видеть начало было излишне, так как сам Воскресший был перед ними и говорил об этом и так как самый гроб показывал, что Его в нем нет; здесь же потребно было знать и конец, так как глазам недоступна вся высота и зрение не могло решить, на небо ли Он вознесся или, поднявшись до некоторой высоты, остановился. Поэтому Ангелы, представ перед ними, открывают им то, чего посредством зрения они понять не могли. А облако подняло Его потому, что оно есть символ Господней и Божественной силы, так как в облаке нельзя видеть символа никакой иной силы. Поэтому и Давид говорит об Отце: «Делаешь облака Твоею колесницею» (Пс. 103:3 ), и в другом месте: «Вот, Господь восседает на облаке легком» (Іс. 19:1 ). И множество других мест говорит о том же. Впрочем, Господь и это сделал не просто и не без цели, но зная, что если Он вознесется невидимо для них, как и сошел и, тем более, как снисшел, то и при явлении Духа они не поверят, что это Тот Самый Дух, Которого за несколько перед сим дней Он обещал послать; зная, что в таком случае Он подготовит в них подозрение, что и Сам Он пришел не с небес; зная, наконец, что в таком случае, если бы, вознесшись невидимо, Он и воззвал потом с неба Павла, если бы и послал оттуда Петру нерукотворенную плащаницу (см. Деян. 10, 11 ), то они не поверили бы, что творит это Он после Своего удаления от них плотию, – зная все это, Он восшел, «когда они смотрели на небо». От облака Девы Он входит в облако и при посредстве облака восходит туда, где был прежде. Выражение «где был» понимай не в смысле места и не в том смысле, что Он сложил с Себя плоть и воплотившееся Божество Его стало как прежде бесплотным; нет, выражение «где был», – внемли мне, – указывает на высоту бестелесности в телесности, на величие бесплотности в плотяности, на самосущую ценность Его добровольного смирения при воплощении Его неизменяемости, на то, что видимым образом Он уже не обращается или не обитает среди людей.
Деян.1:10–11 . Вдруг предстали им два мужа в белой одежде и сказали: мужи Галилейские! что вы стоите и смотрите на небо? Сей Иисус, вознесшийся от вас на небо, придет таким же образом, как вы видели Его восходящим на небо .
Не сказали: «поднимаемого» или «несомого», но: «восходящего».
Если Он прежде креста, облеченный еще подверженным страданию и тяжелым телом, ходил по водам, то никто не должен сомневаться, что Он после того, как принял тело нетленное, рассекал воздух.
“Придет”, говорится, а не «послан будет». «Придет таким же образом», то есть с телом. Вот о чем они желали слышать, а также и о том, что Он снова придет во дни суда на облаке (см. Мф. 24:30 ). Мужами же евангелист называет Ангелов, показывая событие в том виде, в каком оно представлялось зрению, так как Ангелы и на самом деле приняли на себя образ мужей, чтобы не устрашить. Два же мужа предстали потому, что «устами двух или трех свидетелей подтвердилось всякое слово» (Мф. 18:16 ).
Сказав: «что вы стоите и смотрите на небо?» – они не позволяли им оставаться более на месте и надеяться снова увидеть Его, но побуждали их возвратиться наконец в Иерусалим на дело проповеди. Ангелы везде служат Ему как Господу – и при рождении, и при воскресении, и при вознесении, и прежде этого, перед явлением Его в мире плотью. Но Ангелы являлись так, что люди могли их видеть. Выражение же «в белой одежде» указывает или на чистоту Ангелов, или на то озарение, которое имело быть даровано святым апостолам. Иначе надобно смотреть на выражение «видели Его». Зная, что явятся люди с поврежденным умом, которые будут говорить, что Он не с неба или пришел не с неба и не вознесся на небо, но перемещен в какое-нибудь место за пределы земли, к числу каковых относятся и последователи секты Виталия, – зная это, Господь вознесся перед глазами апостолов, когда они пристально смотрели на небо.
Деян.1:12 . Тогда они возвратились в Иерусалим с горы, называемой Елеон, которая находится близ Иерусалима, в расстоянии субботнего пути .
Когда «тогда они возвратились!» Когда услышали сказанное Ангелами, потому что они никак не оторвались бы от места, если бы Ангелы не сообщили им о втором пришествии. И мне кажется, что это случилось в субботу, потому что Лука не указал бы так на расстояние: «с горы, называемой Елеон, которая находится близ Иерусалима, в расстоянии субботнего пути». Длина пути, которую дозволялось иудеям проходить в день субботы, была определенна. Иосиф Флавий в своей двадцатой книге древностей повествует, что гора Елеон отстояла от Иерусалима на восемь стадий.12 И Ориген в пятой книге говорит: «Путь субботы составлял три13 локтя». Да и святая скиния с кивотом на таком расстоянии предшествовала стану и на таком расстоянии помещалась от него, какое дозволено было поклонникам проходить в субботу. Это расстояние – одна миля».14
Деян.1:13–14 . И, придя, взошли в горницу, где и пребывали, Петр же и Иаков, Иоанн и Андрей, Филипп и Фома, Варфоломей и Матфей, Иаков Алфеев и Симон Зилот, и Иуда, брат Иакова. Все они единодушно пребывали в молитве и молении, с некоторыми женами и Мариею, Материю Иисуса, и с братьями Его .
Благоразумно перечисляет учеников. Так как один из них предал, другой отрекся, третий не поверил, то показывает, что, кроме предателя, все были налицо. Но как же он говорит: «с Материю Иисуса?» Хотя и сказал евангелист, что «с этого времени ученик… взял Ее к себе» (Ін. 19:27 ), но это нисколько не противоречит предыдущему, потому что если сам ученик этот был тут, то ничто не препятствовало соприсутствовать и Ей. Как не упоминает здесь об Иосифе? Не упоминает потому, что Иосиф уже умер, потому что если уверовали и соприсутствовали братья, которые прежде часто выражали недоверие, то гораздо более оказался бы верным и не захотел бы удалиться от лика апостолов, если бы был еще жив, Иосиф, который никогда не выразил никакого сомнения.
Деян.1:15–17 . И в те дни Петр, став посреди учеников, сказал, – было же собрание человек около ста двадцати: мужи братия! Надлежало исполниться тому, что в Писании предрек Дух Святый устами Давида об Иуде, бывшем вожде тех, которые взяли Иисуса; он был сопричислен к нам и получил жребий служения сего .
“В те дни”, то есть во дни, бывшие до Пятидесятницы, «Петр, став посреди учеников, сказал», как ученик пламенный и такой, которому Христос вверил Свое стадо, и, наконец, как первый. Но обрати внимание: он делает все с общего соизволения и ничего – самовольно и самовластно. Он убеждает даже на основании предсказания и не говорит, что Давид сказал, но: «предрек Дух Святый устами Давида»; потом добавляет «об Иуде, бывшем вожде тех, которые взяли Иисуса». Замечай и здесь мудрость этого мужа, – замечай, как он в повествовании не оскорбляет и не говорит об Иуде презренном и презреннейшем, но просто заявляет то, что было; и не говорит, что иудеи стяжали, но: Иуда «приобрел землю», и справедливо, потому что хозяином по справедливости должен считаться тот, кто внес деньги, хотя бы покупали и другие. А плата была его. Слушай:
Деян.1:18–19 . Но приобрел землю неправедною мздою, и когда низринулся, расселось чрево его, и выпали все внутренности его. И это сделалось известно всем жителям Иерусалима .
Говорит о наказании, какое понес Иуда в настоящей жизни, а не о будущем наказании, потому что души людей немощных не так обращают внимание на будущее, как на настоящее. Наблюдай: распространился не о прегрешении, а о наказании за оное, потому что Иуда не умер в петле, но жил еще и потом, так как был захвачен прежде, чем удавился. Об этом яснее рассказывает Папий, ученик Иоанна, в четвертой книге изъяснения словес Господних. Он говорит так: «Великий пример нечестия представлял в этом мире Иуда, тело которого распухло до такой степени, что он не мог проходить там, где могла проезжать повозка, и не только сам не мог проходить, но даже и одна голова его. Веки глаз его настолько, говорят,15 вспухли, что он вовсе не мог видеть света, а самых глаз его невозможно было видеть даже посредством медицинской диоптры, так глубоко находились они от внешней поверхности… После больших мучений и терзаний он умер, говорят, в своем селе; и село это остается пустым и необитаемым даже доныне; даже доныне невозможно никому пройти по этому месту, не зажав руками ноздрей. Таково зловоние, которое сообщилось от его тела и земле». Это служило для апостолов некоторым облегчением. Но как утроба Иуды излилась, так и утроба еретика Ария.
Деян.1:19–20 . Так что земля та на отечественном их наречии названа Акелдама, то есть «земля крови». В книге же Псалмов написано: «да будет двор его пуст, и да не будет живущего в нем», и: «достоинство его да приимет другой» .
Название селу “Акелдама” дали иудеи по поводу происшедшего с Иудой. Петр же приводит здесь этот факт, представляя в свидетели врагов, давших земле сей такое имя. Слова «да будет двор его пуст» (см. также Пс. 68:26 ) сказаны об этой земле и о доме Иуды, ибо что могло бы быть пустее кладбища, и кладбища общественного, каковым стала эта земля? А слова: «достоинство его да приимет другой» (см. также Пс. 108:8 ) указывают на сан священства.
Деян.1:21–22 . Итак надобно, чтобы один из тех, которые находились с нами во все время, когда пребывал и обращался с нами Господь Иисус, начиная от крещения Иоаннова до того дня, в который Он вознесся от нас, был вместе с нами свидетелем воскресения Его .
Представляет дело общим с братией, чтобы оно не встретило возражений и не подало повода к состязаниям. Поэтому и в начале беседы говорил: «Мужи братие, следует избрать из вас», – предоставляя выбор всем, а вместе с тем и избранным предоставляет честь, и сам освобождается от нарекания со стороны кого бы то ни было. А что так должно было быть, об этом он и сам говорит, и пророка приводит во свидетели. Из кого же следовало избрать? «Из тех, которые находились с нами во все время». Говорит потому, что это необходимо так и должно было быть. И не сказал: «из честных людей, которые с нами», потому что тогда показалось бы, что он оскорбляет прочих. А теперь дело решалось временем. «Был вместе с нами свидетелем воскресения Его», дабы лик учеников не был усечен ни с какой стороны. Говорит: «свидетелем воскресения», а не чего-либо другого, ибо кто явится достойным свидетельствовать о том, что Господь, Который ел и пил с учениками, и был распят, и воскрес, тому гораздо более можно и должно поручить свидетельствовать и о прочих событиях, потому что искомым было воскресение, так как оно совершилось втайне, а прочее – явно.
Деян.1:23–26 . И поставили двоих: Иосифа, называемого Варсавою, который прозван Иустом, и Матфия. И помолились и сказали: Ты, Господи, Сердцеведец всех, покажи из сих двоих одного, которого Ты избрал принять жребий сего служения и Апостольства, от которого отпал Иуда, чтобы идти в свое место. И бросили о них жребий, и выпал жребий Матфию, и он сопричислен к одиннадцати Апостолам .
«И поставили двоих». Почему не многих? Чтобы не вышло большого нестроения, притом же и дело касалось немногих. Благовременно взывают в молитве к Сердцеведцу. Не говорят далее: «избери», но: «покажи… которого Ты избрал», зная, что у Бога все определено прежде помышления человеческого. Везде избрание называет «принять жребий», показывая этим, что все происходит по Божию человеколюбию и по Божию избранию, и напоминая им о древних событиях, потому что как левитов, так и их Бог избрал Себе по жребию.
Что же за мужи были они? Может быть, они были из числа семидесяти, бывших с двенадцатью апостолами, или из других верующих, но более пламенно веровавшие и более благочестивые, чем прочие. Таковы были и Иосиф, и Матфий. Называет же Иосифа и Варсавою, и Иустом, быть может, и потому, что у них этими именами называлось одно лицо; но, может быть, и вследствие перемены образа жизни давалось новое название; наконец, прозвание, может быть, присваивалось образу занятий. Отчего же не начинает слово Иаков, приявший епископство в Иерусалиме, но право говорить народу уступает Петру? Оттого, что он был проникнут смирением; тогда не думали ни о чем человеческом, но имели в виду пользу общую. По той же самой причине и апостолы уступают ему кафедру и не соревнуют ему, и не спорят с ним.
Почему предпочитают избрание посредством жребия? Потому, что они еще не считали себя достойными узнать об этом посредством какого-либо знамения и Дух Святый еще не сошел на них; да и не было нужды в знамении, потому что жребий имел великое значение. Если уже в том случае, когда для определения правильного мнения относительно Ионы не помогли ни молитва, ни мудрость мужей, а напротив, так много значил жребий, то тем более – в этом случае.
«Идти в свое место». Место, которое имел достойно занять Матфий, Лука называет “своим”, или «собственным», потому что как Иуда еще прежде, чем ниспал с него, с того времени, как заболел недугом сребролюбия и предательства, был уже отчужден от места сего, так точно еще прежде, чем Матфий занял это место, с того времени, как он соделал себя достойным такого дара, оно стало его собственностью. И иначе: «в свое место»: каждый своими делами приготовляет себе или хорошее, или худое место. Итак, когда Лука говорит это, то говорит, что Иуда пошел «в свое место» – худое, которое он устроил себе предательством Иисуса; потому что места хороши или худы для нас не по природе, но своими делами мы изготовляем себе место. Слово «место» имеет много значений. Оно означает, между прочим, должность какую-либо; так, мы говорим «место епископа или пресвитера». Можно видеть то же самое и из противного, смотря по тому, как каждый уготовляет себе свое место своими делами: так можно иметь место лжеучителя и лжеапостола, равно как тирана и виновника других преступных дел.
Итак, поелику и Иуда, увлекшись страстью к сребролюбию, занял место предателя, то справедливо о нем сказано: «идти в свое место». Лишившись за свои действия места в лике апостолов, он устроил себе «свое место.
* * *
8 То есть восстав из мертвых. – Примеч. ред.
9 То есть вознесшись на небо. – Примеч. ред.
10 То есть не каждый день в продолжение сорока дней. – Примеч. ред.
11 То есть когда Иисус Христос говорил им: примите Духа Святаго (Ін. 20:22 ) и т. д. – Примеч. ред.
12 Стадия – 125 шагов (восемь стадий 1000 шагов). – Примеч. ред.
13 Место, без всякого сомнения, поврежденное; у Оригена – 2000 локтей ( 1000 шагов). – Примеч. ред.
14 Миля 1000 шагов. – Примеч. ред.
15 Папий представляет этот рассказ в смысле молвы, а не в смысле истинного предания; поэтому делает оговорку: «говорят». – Примеч. ред.
Глава вторая
Деян.2:1–4 . При наступлении дня Пятидесятницы все они были единодушно вместе. И внезапно сделался шум с неба, как бы от несущегося сильного ветра, и наполнил весь дом, где они находились. И явились им разделяющиеся языки, как бы огненные, и почили по одному на каждом из них. И исполнились все Духа Святаго, и начали говорить на иных языках, как Дух давал им провещевать .
Почему случилось это «при наступлении дня Пятидесятницы?» Потому что когда должен был сойти серп на жатву, когда следовало собирать плоды, тогда должен был сойти и серп слова; и как бы вместо серпа слетел изощренный16 Дух Святый.
И Христос говорит: «жатвы много, а делателей мало» (Мф. 9:37 ), и в другом месте: «Посмотрите на нивы, как они побелели и поспели к жатве» (Ін. 4:35 ). Восприняв начатки, Христос Сам первый вознес их, Сам же первый послал и серп. Почему же послал «при наступлении дня Пятидесятницы!» Потому что этому следовало быть, когда снова наступит праздник, чтобы бывшие при кресте Христовом могли видеть и это.
«Разделяющиеся языки, как бы огненные». Пострадавший по плоти добровольной страстью и воскресший из мертвых Господь совоскресил с Собой и нас, умерших грехом, и разрушил власть диавола. Поэтому до Пятидесятницы от Пасхи мы на молитве не делаем земных поклонов, воспевая победу над нашими врагами: «Они поколебались и пали, а мы встали и стоим прямо» (Пс. 19:9 ). Но, при явлении нам в огненных языках Духа Святаго, мы преклоняем колена, не вынося этого зрелища и показывая, что чрез Святаго Духа мы познали совершенное поклонение Святой Троице, потому что Бог «есть дух, и поклоняющиеся Ему должны поклоняться в духе и истине» (Ін. 4:24 ). Сошествие Святаго Духа совершилось в день Пятидесятницы по следующей причине. В день Пятидесятницы в Ветхом Завете дан был закон. Итак, в какой день дан был закон, написанный на скрижалях, в тот же день даровано законоположение Святаго Духа, начертанное не на скрижалях, но на сердцах. В день Пятидесятницы народ израильский получил закон в пустыне Синайской, потому что в четырнадцатый день первого месяца по лунному счислению, когда праздновали опресноки и тайну Пасхи, вышли сыны Израиля из Египта. От четырнадцатого дня считай до конца месяца семнадцать дней, потом тридцать дней следующего месяца и три дня третьего. Вот на сколько дней Пятидесятница позже праздника опресноков или Пасхи. Итак, от четырнадцатого дня первого месяца до третьего дня третьего месяца – пятьдесят дней. Посему говорится: «В третий месяц по исходе сынов Израиля из земли Египетской… сказал Господь Моисею: пойди к народу, [объяви] и освяти его сегодня и завтра» (Вих. 19:1,10 ). Это Господь говорит в новомесячии. «В третий день», говорится далее, «сойдет Господь пред глазами всего народа на гору Синай» (ст. 11). Итак, в какой день дан закон, в тот же нужно было даровать и благодать Духа, потому что как Спаситель, имея понести святое страдание, благоволил предать Себя на это страдание не в иное время, но в то, в которое закалали агнца, чтобы связать истину с самим образом, так и сошествие Святаго Духа, по благоизволению свыше, даровано не в иное время, но в то, в которое дан закон, чтобы показать, что и тогда законополагал и теперь законополагает Дух Святый. Итак, в Ветхом Завете закон дан был в пятидесятый день. А после пришествия в обетованную землю израильтяне в память об этом событии устроили праздник и в это время от начатков новых плодов и от новых колосьев приносили Богу; и это было символом праздника. Так как в день Пятидесятницы сносили снопы новых плодов и разные лица сходились под одно небо, то в этот же день имело быть и то, чтобы начатки от всякого народа всех живущих под небом народов собирались в один сноп благочестия и по слову апостольскому приводились к Богу.
Сноп колосьев служил прообразом этого, чтобы предобозначить собой снопы душ, избираемых из разных стран и приводимых к Богу.
Почему сошествие Святаго Духа было не без чувственных символов? Потому что если и при этом говорили, «что они напились сладкого вина» (Деян. 2, 13 ), то чего не сказали бы, если бы этого не было? Не просто был шум, но шум с неба и внезапный, чтобы более изумить их.
«Как бы от несущегося сильного ветра». Говорит, что сошествие Духа было с большой и сильной быстротой и заставило всех сойтись и сбежаться туда.
«Наполнил весь дом». Дух Святый наполнил весь дом, чтобы показать, что дар этот дарован не отдельно кому-нибудь, но всей полноте Церкви, потому что дом был символом Церкви, как купель – символ воды, а это – знак обилия и силы. Но дом наполнился не огнем, потому что это принудило бы их удалиться.
Что же всего удивительнее, так это то, что языки разделились «и почили по одному на каждом из» Прекрасно говорит, что разделились, дабы ты узнал, что посланная Утешителем сила одна и та же. Прекрасно также говорит: «как бы огненные», и «как бы от несущегося сильного ветра», чтобы ты не помыслил чего-либо чувственного о Духе. Итак, не просто был ветер, не просто огонь, но Дух Святый, являвшийся там. Наблюдай: когда Иоанн видел Святаго Духа, то видел Его в образе голубя, апостолам же нужно было видеть Его в образе огня. «Почили по одному на каждом из них», то есть остались и начали обитать, потому что выражение «почить» есть знак прочного и постоянного пребывания. На ком же почил Святый Дух – на двенадцати ли только или на ста двадцати? Ясно, что на всех, потому что апостол Петр не напрасно приводит слова пророка, когда говорит: «и будет в последние дни, говорит Бог, излию от Духа Моего на всякую плоть» (ст. 17). И они не просто приняли, но «исполнились все Духа Святаго», и притом все, а не апостолы только. – Наблюдай: когда они «единодушно пребывали в молитве и молении» (Деян. 1, 14 ), когда были исполнены любви, тогда сходит Дух. Для чего же Он явился в виде огня? Для того, чтобы показать, что Он одного и того же существа с Тем, Кто над купиною явился также в виде огня. И почил на голове; с головы же исполнил всего человека; и был виден на головах у них огонь не сожигающий, но освящающий и просвещающий. Почему же они приняли языки не на уста, а на голову? Не на язык, то есть не на физический орган дан Дух, чтобы не подумали, что они из своего чрева и из своих уст произносят то, чего не имели. Но как поднимающиеся на небо воды занимают вершины гор и уже с высот спускаются в долины, так благодать Духа, заняв верхнюю часть головы, как бы гору, распространилась потом на мозг, потом – на уста и на сердце и с головы наполнила собой совершенно всего человека. Почему же, еще повторяю, на голову? Потому что апостолы рукополагались в это время в учители вселенной, а рукоположение совершается не иначе, как на голову. Итак, тем, что языки были над головами, показывается образ рукоположения, потому что рукоположение совершается через возложение рук на голову, такой образ рукоположения в силе и доныне. Так как сошествие Святаго Духа бывает ныне невидимым образом, то на голову рукополагаемого архиерея возлагается Евангелие; и когда оно возлагается, тогда следует в этом видеть не иное что, как покоящийся на голове огненный язык – язык ради проповеди огненный – в силу слов «огонь пришел Я низвести на землю» (Лк. 12:49 ). Не сказал, что языки утвердились или поместились, но – “почили”; не сказал также «заняли поверхность», но – «почили на каждом из них», чтобы показать, что всякий муж, совершающий священнодействие, есть трон Божий.
«И начали говорить на иных языках». Благодать Божия благоволила определить изначально, чтобы слово апостолов было действенно; потому что зачем проповедники, если бы не было слушателей? А так как начаткам из язычников следовало стать участниками в вере с самых первых дней, то Лука прибавляет: «и начали говорить на иных языках». Почему же дар языков апостолы получили прежде других дарований? Потому что должны были разойтись по всем странам; и как во время столпотворения один язык разделился на многие, так теперь многие языки соединились в одном человеке и один и тот же человек, по внушению Святаго Духа, стал говорить и на персидском, и на римском, и на индийском, и на многих других языках. И дар этот назывался даром языков, потому что апостолы могли говорить на многих языках.
«Как Дух давал им провещевать». Не от себя апостолы говорили, но провещевали от Духа Божия, проповедуя, то есть уразумевая и провозглашая, изреченные святыми пророками свидетельства о Христе.
Деян.2:5–6 . В Иерусалиме же находились Иудеи, люди набожные, из всякого народа под небесами. Когда сделался этот шум, собрался народ, и пришел в смятение; ибо каждый слышал их говорящих его наречием .
«Люди набожные». Уже то, что, оставив свои отечества, они обитали в Иерусалиме, было знаком их набожности. Особенно еще и потому, что люди, из различных стран отправившиеся на жительство в Иерусалим, оставили дома и родных. Выражение же «из всякого народа» употреблено вместо выражения «от многих языков», потому что в Писании часто употребляется слово «весь» вместо «многие»; так, в этом смысле сказано следующее: «излию от Духа Моего на всякую плоть» (Йоїл. 2:28 ), и: «все ищут своего, а не того, что угодно Иисусу Христу» (Флп. 2:21 ), и: «нет праведного ни одного» (Рим. 3:10 ). Выражением всецелости Писание обозначает в этих местах многих.
«Когда сделался этот шум, собрался народ, и пришел в смятение», то есть был смущен, изумился. Так как это случилось в доме, то, очевидно, народ сбежался отвне.
«Ибо каждый слышал их говорящих его наречием». Знали, что верующие, и особенно апостолы (так как собравшиеся обращали свои взоры более на апостолов), – галилеяне; и, однако ж, они говорили на удивительно многих языках.
«Народ… пришел в смятение», естественно, потому что сбежавшиеся полагали, что событие угрожает им за содеянное ими злодеяние против Христа; и совесть их раздирала их души, так как умерщвление Христа было еще живо в памяти и они страшились всего. Но это укрепляло апостолов, так как и сами слушатели давали им знать, что это – чудесный дар, потому что апостолы не понимали, что известное выражение было парфянское, но узнали это от слушателей. Упоминает также и о враждебных народах – критянах, аравлянах и других; это было символом того, что они победят всех, так как в Иерусалиме было много пленных. Итак, свидетельство отовсюду: и от граждан, и от чужестранцев, и от прозелитов.17
Деян.2:7–13 . И все изумлялись и дивились, говоря между собою: сии говорящие не все ли Галилияне? Как же мы слышим каждый собственное наречие, в котором родились, Парфяне, и Мидяне, и Еламиты, и жители Месопотамии, Иудеи и Каппадокии, Понта и Асии, Фригии и Памфилии, Египта и частей Ливии, прилежащих к Киринее, и пришедшие из Рима, Иудеи и прозелиты, Критяне и Аравитяне, слышим их нашими языками говорящих о великих делах Божиих? И изумлялись все и, недоумевая, говорили друг другу: что это значит? А иные, насмехаясь, говорили: они напились сладкого вина .
Везде наряду с добродетелью порок. Одни удивлялись, другие поносили. Первые поистине были набожны; они потому и жили в Иерусалиме, что по закону им позволялось трижды в год являться в иерусалимском храме. Но обрати внимание на безумие других: «они напились», говорят, «сладкого вина», хотя и время было не такое, в которое можно было бы предположить что-либо подобное, потому что был праздник Пятидесятницы и час третий; но злоба не останавливается ни перед чем. А главное: когда одни, бывшие частью из иудеев, частью – из римлян, частью – из пришельцев, а, быть может, частью – и из распинавших, словом, почти из всех народов, слыша проповедь апостолов, удивлялись и утверждали, что апостолы говорят на их языках, нашлось несколько таких, которые, однако ж, поносили апостолов. Поносившие понимали ли, когда апостолы говорили на разных языках, или нет? Если они не понимали, то как выходит, что апостолы говорили на всех языках? Если же понимали, то как осмелились обвинять их в опьянении, имея налицо обличителей – тех самых мужей, которые слышали и понимали, что апостолы говорят на разных языках и что они не пьяны? Это пусть разрешит кто-нибудь другой; я же утверждаю наоборот: если бы они не понимали, то никак не унизили бы чуда до опьянения (не назвали бы чуда пьянством), так как для чего было бы и стараться об унижении того, что не причиняет никому никакой досады? Поэтому и Лука называет их поносителями, как бы хулителями и клеветниками. Итак, они клеветали, понимая то, о чем говорилось, но клеветали потому, что были недовольны тем, что говорилось, так как апостолы прославляли великие дела Божии. Каким же образом, понимая то, что говорилось, они приписывали это опьянению? Вследствие великого безумия и чрезмерной жестокости. Ведь у многих, если они недовольны тем, что говорится, в обычае считать говорящего или беснующимся, или сумасшедшим или обвинять в опьянении и непонимании того, что он говорит, хотя тот, кто говорит, и говорит здраво, а поноситель, при обвинении первого, слушает и понимает его. А эти, обвиняя апостолов в опьянении, выказали еще больше дерзости, потому что хотя сами и слушали их на своем языке, но полагали, что другие люди, люди самых разнообразных наречий, не понимали их. Сами понимали то, что говорилось, а об остальных, из-за которых и оклеветали апостолов в опьянении, думали, что те не понимают чуда. Как в то время, когда Господь изгонял бесов, они хотя и понимали, и видели эти чудесные действия, но вместо должного прославления оклеветали Господа в том, будто Он совершал их силою веельзевула; также видя исцеляемыми всякие болезни и страдания, они эти чудесные действия сделали поводом к зависти, доносам и убиению, – так и теперь, не имея возможности отрицать чудесность и сверхъестественность языков, они, однако же, дерзнули унизить чудо до опьянения. Но обрати внимание и на злоухищрение. Так как было невероятно, чтобы кто-нибудь был пьян в такой час и в особенности люди, испытавшие много опасностей и ужасов, то они приписывают все качеству вина, говоря о нем “сладкого”.18 Здесь наглость домогается уже только того, чтобы сказать что-нибудь, а не того, как бы сказать поосновательнее. Поэтому и то, что высказывается ими, неясно полно глупости и безумия. Заметь, как злоба изобличается и временем года и часом дня. Откуда глевкос в дни Пятидесятницы? Глевкосом называется новое вино.19 Далее, опьянение дает силу говорить на разных языках – опьянение, которое и природного языка лишает! Посмотри, что устрояет Бог. Иудеи отказались бы войти и послушать, если бы не подозревали, что это клевета. Господь допустил клевету, чтобы собрать многих слушателей.
Деян.2:14–15 . Петр же, став с одиннадцатью, возвысил голос свой и возгласил: мужи Иудейские и все живущие в Иерусалиме! сие да будет вам известно, и внимайте словам моим: они не пьяны, как вы думаете, ибо теперь третий час дня .
Выше видел ты промышление; здесь замечай мужество, потому что если все слушатели удивлялись, то разве не столь же было удивительно и то, что человек простой и некнижный возвысил голос среди такого множества несмотря на то, что были и клеветавшие, и способные убить? Ужели это не выше человеческих сил? Но посмотри: тотчас по возвышении голоса он (то есть Петр) изобличает обман, доказывая, что они не пьяны. Но они и не в исступлении. Что же такое происходит с ним и с одиннадцатью? Петр произносил общее мнение и общий голос и был устами всех, а одиннадцать предстояли тут, свидетельствуя о том, что он говорил. «Возвысил голос свой», то есть начал речь с большим дерзновением для того, чтобы тотчас, в начале ее, почувствовали благодать Духа. Тот, кто не выдержал вопроса слабой рабы, тот самый среди народа и убийц говорит с таким дерзновением. Прежде чем получил дар языков, Петр устрашился, когда спрашивала его одна только рабыня придверница, и говорил: «не знаю Человека Сего» (Мк. 14:71 ). Там одна рабыня и великий страх, здесь – неисчислимое множество и голос, полный великого дерзновения. Не сказал: «они не пьяны, как вы» клевещете, но: «как вы думаете», потому что говорит уже более кротко и не желает доказывать настойчиво, что они говорили это по злобе, но приписывает им незнание, а не обличает в нечестии, предуготовляя для них путь к обращению. И что значит возражение, что не в обычае упиваться в третьем часу? Но Петр не остановился на нем, потому что и сами они не так думали об апостолах, но говорили так только по клевете.
Деян.2:16–18 . Но это есть предреченное пророком Иоилем: «И будет в последние дни, говорит Бог: излию от Духа Моего на всякую плоть; и будут пророчествовать сыны ваши и дочери ваши; и юноши ваши будут видеть видения, и старцы ваши сновидениями вразумляемы будут. И на рабов Моих и на рабынь Моих в те дни излию от Духа Моего, и будут пророчествовать .
Ссылается не на Христово имя, не на Христово обетование, но на обетование Отца. Замечай и предусмотрительность Петра. Не умолчал о пророчестве, но и не сказал прямо о том, что касается Христа: что Он после того, как был распят и воскрес, обещал им, апостолам, этот дар. Если бы он, Петр, сказал это, то испортил бы все; хотя это и могло доказать Божественность Христа, но показалось бы невероятным. Вопрос же в том, чтобы поверили тому, что говорится; а то, что показалось бы невероятным, заставило бы их поколебаться. Этих недоумений ничто не в состоянии разрешить, кроме пророческого свидетельства. Итак, когда возникает какой-нибудь сомнительный вопрос, не прибегай к рассуждениям. Рассудочные обсуждения так же опровергаются, как составляются, а глас Божий кто разрушит? Рассуждение разрушается, Писание не разрушается. Не сказано: «излию Дух Мой», но: «от Духа Моего». Не Дух, но дар Духа изливается «на всякую плоть», и именно на уверовавшую, то есть на язычников. Но он еще не открывает им этого, а слова «на всякую плоть» подают им и добрые надежды и не позволяют ожидаемые блага присваивать себе одним; через это самое он подсекает и зависть в самом ее корне. Обрати же внимание на то, как разнообразно откровение Святаго Духа. Один, имея благодать Духа, пророчествует; другой, неспособный на это служение, получает дар видений: так Петр в шестом часу дня видит сосуд, Корнилий в девятом часу видит Ангела. Видение сердцем не называется «взглядом» или «взором», но «видением». Иначе видят видение; иначе видят теорему, когда видят не глазами; иначе поучаются образами, какие представляются во сне.
Деян.2:19–21 . И покажу чудеса на небе вверху и знамения на земле внизу, кровь и огонь и курение дыма. Солнце превратится во тьму, и луна – в кровь, прежде нежели наступит день Господень, великий и славный. И будет: всякий, кто призовет имя Господне, спасется» (Йоїл. 2:28-32 ).
Этими словами пророк наперед ясно предсказывает и о будущем суде, и о разрушении Иерусалима, и о плене иудеев, и о событиях, имевших быть при кресте Христовом, и, наконец, о том, что случилось с иудеями вследствие римской войны, когда в Иудее проливалось римлянами множество крови, когда развевался дым от сожигаемых городов и селений. Через это иудеи несли наказание за свою дерзость против Христа, за дерзость, которой не перенесло и самое солнце и смежило свое око, световую силу, и луна свой сребровидный образ изменила в красный свет. Говорят, однако же, будто много подобных явлений было на небе и во время разрушения Иерусалима; так свидетельствует Иосиф Флавий. Впрочем, словами: “луна” превратится “в кровь”, пророк указывает и на чрезмерную жестокость заклания (то есть распятия Господа). Но почему происходит это в третьем часу? Чтобы показать чудесность этого явления: блеск огня виден среди светлого дня, когда все на площади! Впрочем, составитель богослужебных песней понимает сказанное пророком так: кровь – воплощение, огонь – Божество, курение дыма – Святый Дух, осенивший наитием Деву и исполнивший мир благовонием, а под днем Господним разумеет день воскресения.
Но Господь говорит: «излию от Духа Моего… прежде нежели наступит день Господень». Скажи иудею: «Если одно лицо и одно имя у Божества и если Бог говорит Сам о Себе, то почему не сказал: „прежде чем прийти дню Моему“»? Если, говорит Петр, вы согрешаете теперь безнаказанно, так на это не надейтесь, потому что это только начало того великого и трудного дня. Подвигнув этим и устрашив сердца их, он успокаивает их и дозволяет им питать добрые надежды. «И будет: всякий, кто призовет имя Господне, спасется». Но не просто призовет, потому что говорится: «не всякий говорящий Мне: «Господи! Господи!» (Мф. 7:21 ), нет, но – всякий, кто призовет с расположением и с доброй жизнью. Включив теперь в свою речь слово о вере (о необходимости веры), потому что спасение зависит от призывания, он делает свою речь удобопонятной. Имя Господне, по объяснению Павла, призывается во имя Христа, но Петр на этот раз не решился открыть это своим слушателям.
Деян.2:22–24 . Мужи Израильские! выслушайте слова сии: Иисуса Назорея, Мужа, засвидетельствованного вам от Бога силами и чудесами и знамениями, которые Бог сотворил через Него среди вас, как и сами знаете, Сего, по определенному совету и предведению Божию преданного, вы взяли и, пригвоздив руками беззаконных, убили; но Бог воскресил Его, расторгнув узы смерти .
Слово это не есть лесть; но так как Петр сильно укорил их, то теперь снисходит им и напоминает о праотцах, убеждая припомнить их веру, и снова начинает сначала, чтобы не возмутить их, так как намерен был напомнить им об Иисусе. Прежде, слушая пророка, они не могли возмущаться. И посмотри, как он ничего не говорит об истинах возвышенных, но начинает со сторон, которые говорят о великом смирении Иисуса. “Назорея”, говорит, называя Иисуса по отечеству, которое представлялось очень ничтожным. Как в тех случаях, когда Христос называется Божией Силой и Божией Премудростью, мы относим эти названия к Его Божеству, так в тех случаях, когда Он называется человеком и умершим за грехи наши, мы относим названия эти к Его плоти. И сам Он говорил некогда: «Ищете убить Меня, Человека, сказавшего вам истину» (Ін. 8:40 ), а еще некогда говорил: «Я и Отец – одно» (Ін. 10:30 ). Отсюда, на основании первого текста, возникла ересь самосатская, полагавшая, что Иисус был простой человек.
«Силами и чудесами и знамениями». Эту же мысль выражают и слова апостола Павла, что Он «открылся Сыном Божиим в силе» (Рим. 1:4 ), то есть Сыном, Которого дела и чудеса доказали, что Он поистине есть Сын Отца, потому что нет никакого различия между изречением: «открыть Сына Божия в силе» и изречением: «засвидетельствовать о Нем «силами и чудесами и знамениями», которые сотворил через Него Бог». Поистине Бог действует как бы через Сына, потому что через Него и «веки сотворил» (Євр. 1:2 ). А выражением “среди вас” призывает их в свидетели того, что говорит; «среди вас» – значит не тайно, не в уголке. Потом, напав на их беззаконие, старается снять с них ответственность за него и говорит: «по определенному совету», показывая этим, что они не своей силой сделали то, на что дерзнули, но потому, что Он Сам соизволил на это и что это определено было свыше.
Далее, чтобы не показалось, что они невинны, – так как хотя это и было определено, однако же убийцами были они, – чтобы не показалось так, он прибавляет: «руками беззаконных», то есть или через предателя Иуду, или через распявших Христа воинов. Хотя известно, что пригвоздившие Его ко кресту совершили беззаконие, тем не менее сначала Петр говорит об этом неясно, чтобы не довести их до отчаяния.
«Бог воскресил Его». Как он решился сказать среди убийц, что Христос воскрес? А если говорится, что Отец воскресил Его, так это по причине немощи слушателей, потому что посредством кого действует Отец? Посредством Своей силы, а сила Отца – Христос. Итак, Он Сам воскресил Себя, хотя и говорится, что Его воскресил Отец.
«Расторгнув узы смерти». Показывает, что и смерть мучилась как бы родами и страшно страдала, когда завладела Им, потому что Ветхий Завет болезни как бы рождающей смерти называет опасностью и бедствием для нее. Рождающая не удерживает того, что находится в ней, и не действует, но страдает и спешит освободиться. Прекрасно Петр назвал воскресение разрешением болезней (уз) смерти, так что можно сказать: разорвав беременное и страдающее родами чрево, Христос Спаситель появляется и выходит как бы из какой рождающей утробы, то есть из уз смерти и из среды ада. Поэтому Он и назван перворожденным из мертвых.
Деян.2:24–28 . Потому что ей невозможно было удержать Его. Ибо Давид говорит о Нем: «видел я пред собою Господа всегда; ибо Он одесную меня, дабы я не поколебался. Оттого возрадовалось сердце мое и возвеселился язык мой; даже и плоть моя упокоится в уповании; ибо Ты не оставишь души моей в аде и не дашь святому Твоему увидеть тления. Ты дал мне познать путь жизни; Ты исполнишь меня радостью пред лицем Твоим» (Пс. 15:8-11 ).
Намащенные борцы были неуловимы для противников, и намащенные заклинатели были предохранены и защищены от зубов змия. Когда намащенный таинственно Духом Своим Христос вступил в борьбу со смертью и подчинился этому губителю, тогда появившийся противник был сокрушен, потому что смерти «невозможно было удержать Его». Потому не было возможно, что найдено было, что Он от Бога рожден, и что Ему чужды были всякие перемены или превращения, и что Он так восстал (воскрес), чтобы более уже не умирать.
Далее приводит Давида, превышающего всякий человеческий разум, потому что такого рода дело – пророчество, и говорит: «Ибо Давид говорит о Нем», а не о себе; и опять начинает со стороны смирения. Хотя и совершилось это теперь, но предначертано было издревле: Бог соизволял на это изначально и изначально так предначертал.
«Видел я пред собою Господа всегда». Называет Отца Господом Иисуса, потому что Иисус принял вид раба. Если же здесь говорится, что Отец “одесную” Сына, а в других местах говорится, что Сын “одесную” Отца, то этим обозначается их равенство.
«Даже и плоть моя упокоится в уповании.
Так как Иисус, восприяв смерть, совлек ту плоть, какую принял по плану домостроительства, чтобы снова воскресить ее от смерти, то справедливо, что плоть Его питала себя упованием в ожидании воскресения.
Хотя слова: «Ты не оставишь души моей в аде» некоторые и принимают за слова от лица Давида, не имея, впрочем, возможности доказать свою мысль, однако же они верно и благочестиво говорят, что тело воскресло, чтобы быть нетленным и духовным, так как воскресшая плоть после воскресения есть тело духовное и нетленное. «Путь жизни», то есть тот путь, который души праведников прошли вместе с Искупителем, выходя из преисподних мест. В словах «Ты исполнишь меня радостью пред лицем Твоим» под лицом следует разуметь явление Господа в Божественном образе и призрение на нас, которым Он ближе призрел нас.
Деян.2:29–31 . Мужи братия! да будет позволено с дерзновением сказать вам о праотце Давиде, что он и умер и погребен, и гроб его у нас до сего дня. Будучи же пророком и зная, что Бог с клятвою обещал ему от плода чресл его воздвигнуть Христа во плоти и посадить на престоле его (2Сам. 7:12 ; Пс. 131:11 ), он прежде сказал о воскресении Христа, что не оставлена душа Его в аде, и плоть Его не видела тления (Пс. 15:10 ).
Изложив свидетельство Давида, присовокупляет «мужи братия». Когда намерен сказать что-либо великое, предварительно пользуется этим оборотом воодушевляя их и примиряя. А где не представлялось ничего такого, что могло бы быть вредным, там говорит с большой умеренностью. Если бы таким образом он сказал просто: «Это сказано Давидом», то показался бы суровым и скорее возбудил бы в них гнев, чем соделал бы их послушными. Оказанием же большой чести блаженному Давиду он достигает того, что является удобоприемлемой мысль, что пророчество это сказано о Христе. В таком духе построена и вся эта речь его.
Так, сказав, что Давид «и умер и погребен», не сказал: «и не воскрес», но: «и гроб его у нас до сего дня». Это равняется выражению «и не воскрес». Далее не прямо переходит ко Христу, но снова прославляет Давида, и этими прославлениями Давида достигается цель слова, потому что для того и говорится это, чтобы иудеи ради чести, оказываемой ими Давиду, и ради его рода приняли слово о воскресении Христа, так что если бы этого не было (то есть если бы они не приняли слова о воскресении), то и оказали бы пренебрежение к пророчеству, и подорвали бы уважение к себе самим.
«Бог с клятвою обещал». Не сказал: «обещал», но: «с клятвою обещал», указывая этим на непреложность обетования.
«Посадить на престоле». Престол употребляется вместо Царства во многих местах Божественного Писания; например: «Престол Твой, Боже, вовек» (Пс. 44:7 ).
«Воздвигнуть Христа во плоти». Говорит так потому, что по Божеству Он от века и всегда сидит вместе с Отцом; приписывает же все Отцу, чтобы слушатели легче могли принять то, что говорится.
Но каким образом Он сидит на престоле Давидовом? Таким, что Он есть Царь и иудеев, и тем более тех, которые распяли Его.
Деян.2:32–36 . Сего Иисуса Бог воскресил, чему все мы свидетели. Итак Он, быв вознесен десницею Божиею и приняв от Отца обетование Святаго Духа, излил то, что вы ныне видите и слышите. Ибо Давид не восшел на небеса; но сам говорит: «сказал Господь Господу моему: седи одесную Меня, доколе положу врагов Твоих в подножие ног Твоих» (Пс. 109:1 ). «Итак твердо знай, весь дом Израилев, что Бог соделал Господом и Христом Сего Иисуса, Которого вы распяли .
Снова указывает на Отца, хотя достаточно было и прежнего указания. Но он знал, как полезно было это для слушателей в деле принятия ими того, что особенно необходимо. Выражением быв “вознесен” Давид указал на вознесение и на то, что Он (Иисус) – на небесах, но и это сначала не ясно. Смотри: в начале слова, когда и пророка Иоиля привел в свидетели, не говорил, что Христос послал Духа Святаго, но говорил, что послал Его Отец. А когда напомнил и о знамениях Христовых, и о том, что сделано было против Христа, и когда с дерзновением высказал истину об Его воскресении, тогда, наконец, говорит уже, что Христос излил Духа Святаго, что, следовательно, пророк о Нем говорил: «И будет в последние дни» (ст. 17). «Обетование» же разумеет или то, которое обещал Сам апостолам, или то, которое обетовал Иисусу Отец прежде креста и страданий. А так как Петр имел сказать великую и высокую истину – что Духа Святаго излил Христос, – то затеняет ее, сказав, что Отец дал Ему это обетование, потому что кто бы что ни говорил, но если слово свое оканчивает без пользы, то говорит напрасно и попусту. Петр показывает также, что крест не только не унизил Иисуса, но придал Ему еще более блеска. Если тогда, по гласу Иоанна: «Он будет крестить вас Духом Святым и огнем» (Мф. 3:11 ), – Отец дал Ему обетование, то теперь исполнил обетование.
«Сам говорит: «сказал Господь Господу моему…» Здесь Петр говорит уже без опасения, так как сказанное выше ободрило его. Но какое значение в словах «сказал Господь Господу моему!» Если уже Давид называет Его (Иисуса) Господом, то тем более иудеи не должны отрицать этого.
Словами же Давида «доколе положу врагов Твоих в подножие ног Твоих» навел Петр на них страх как средство победить их. А чтобы не подорвать веры в себя, он приписывает все Отцу. После того как сказал о предметах великих, он слово свое снова сводит на дела смирения Иисуса.
А кто сии враги, это объясняет апостол, взывая: «Последний… враг истребится – смерть, потому что все покорил под ноги Его» (1Кор. 15:26-27 ). В словах «седи одесную Меня» мы уразумеваем равночестность Отца и Сына, так как понятия «правый» или «левый» немыслимы по отношению к бестелесной сущности.
«Бог соделал Господом и Христом Сего Иисуса». Выражение “соделал” употреблено вместо «поставил», потому что речь идет не о существовании и не об ипостасности. <…>
Деян.2:37–40 . Услышав это, они умилились сердцем и сказали Петру и прочим Апостолам: что нам делать, мужи братия? Петр же сказал им: покайтесь, и да крестится каждый из вас во имя Иисуса Христа для прощения грехов; и получите дар Святаго Духа. Ибо вам принадлежит обетование и детям вашим и всем дальним, кого ни призовет Господь Бог наш. И другими многими словами он свидетельствовал и увещевал, говоря: спасайтесь от рода сего развращенного .
Видишь, сколько благоснисхождения и как оно более, чем суровость, способно проникать в сердца людей и смягчать их. Хотя блаженный Петр и напоминает им в этом месте об их дерзновениях, но напоминает кротко, не прибавляя ничего оскорбительного для них. Устыдились благоснисхождения Петрова, то есть того, что с ними, предавшими смерти Самого Господа, поднимавшими руки на апостолов и желавшими истребить их, Петр говорил с заботливостью, как отец и учитель. «Умилились», говорится: не просто убедились, но познав себя, потому что говорят: «что нам делать, мужи братия?» – как бы недоумевая и беспокоясь за свои дерзновения. Кого прежде называли обманщиками, тех называют теперь братьями и при этом не дерзают употреблять этого названия перед лицом тех, кого так называют, но желают заявить через это свою любовь и то, как сильно иудеи стали расположены к апостолам. Поэтому, как показывает начало речи Петровой, и сами апостолы называли их этим именем.
Хотя вопрос был предложен всем апостолам, однако же снова отвечает “Петр”, – так как сами апостолы предпочитали его уста, – и говорит: «покайтесь, и да крестится каждый из вас во имя Иисуса Христа». Слова эти не противоречат следующим словам Евангелия: «Крестя их во имя Отца и Сына и Святаго Духа» (Мф. 28:19 ), потому что Церковь исповедует Святую Троицу нераздельной, так что, вследствие единства трех ипостасей по существу, крещаемый во имя Христа крещается в Троицу, так как Отец и Сын и Святый Дух нераздельны по существу. Если бы имя Отца было не Бог и имя Сына – не Бог, и имя Святаго Духа – не Бог, то следовало бы сказать «во имя Бога Иисуса Христа», или даже просто – только «в Сына». Но Петр говорит во «имя Иисуса Христа», зная, что имя Иисуса есть Бог, равно как и имя Отца, и имя Святаго Духа.
«И получите дар Святаго Духа». Заметь: Петр показал, что дар Христов и дар Святаго Духа – один и тот же дар, так как одно и то же и достоинство их. Беседуя выше, он назвал этот дар обетованием, которое «вам принадлежит… и детям вашим», потому что дар ценнее, когда блага переходят и к наследникам, «и всем дальним». Если же этот дар – для дальних, то тем более – для вас, близких. Обрати внимание на то, когда указал иудеям на призвание язычников, сказав: “и дальним”. Когда? Тогда, когда нашел их умилившимися и познавшими себя. Когда душа осуждает себя саму, тогда она уже не может завидовать.
Деян.2:41–47 . Итак охотно принявшие слово его крестились, и присоединилось в тот день душ около трех тысяч. И они постоянно пребывали в учении Апостолов, в общении и преломлении хлеба и в молитвах. Был же страх на всякой душе; и много чудес и знамений совершилось через Апостолов в Иерусалиме. Все же верующие были вместе и имели всё общее. И продавали имения и всякую собственность, и разделяли всем, смотря по нужде каждого. И каждый день единодушно пребывали в храме и, преломляя по домам хлеб, принимали пищу в веселии и простоте сердца, хваля Бога и находясь в любви у всего народа. Господь же ежедневно прилагал спасаемых к Церкви .
Здесь исполнение пророчества, в котором говорится: «кто слыхал таковое? кто видал подобное этому? возникала ли страна в один день? рождался ли народ в один раз, как Сион, едва начав родами мучиться, родил сынов своих?» (Іс. 66:8 ).
«Был… страх на всякой душе», потому что не пренебрегали происходившим, как бы чем-либо случайным. Так как Петр был преисполнен обильной благодатью и открывал обетования и будущее, то очень естественно, что они были объяты страхом, тем более что свои слова он подтверждал и совершаемыми чудесами, и знамениями. Как при Христе прежде – знамения, потом – учение, потом – чудеса, так и теперь.
«Все… верующие были вместе», то есть не по месту, но по расположению и по мыслям, по постоянному согласию между собой и по любви. А слова «смотря по нужде каждого» употребляет не просто, но в смысле «экономии», потому что это выражение показывает, что апостолы поступали не так, как у эллинов мудрецы, из которых одни оставили свои поля, другие побросали в море много золота. Но это было не презрение богатства, а глупость и безумие: диавол постарался очернить творения Божии. Благоразумно пользоваться богатством – не пустая вещь.
«Каждый день единодушно пребывали в храме». Не один день или два, или три, но ежедневно и единодушно, как бы в одной душе. Замечай: уверовавшие иудеи ничего другого не делали, только постоянно пребывали в храме, так как, став внимательнее к истинной вере, они исполнились большого благоговения и к этому священному месту. И апостолы не отвлекали их оттуда, чтобы не повредить им.
«Преломляя по домам хлеб». Дом священный разумеет и теперь, потому что ели они в этом доме. А выражение «преломляя… хлеб» показывает их великое воздержание и умеренность в пище, потому что «принимали пищу» говорится, а не «пресыщались пищей». Таким образом, по вере они и самую жизнь свою изменяли к лучшему. А каким же образом они имели благодать у всех людей? Лука говорит: «находясь в любви у всего народа». Как же это? Своими действиями – милостыней и чистотой обращения. Священники по ненависти и зависти отступили от них и нападали на них, но у народа они имели любовь.
* * *
16 В виде языков, которые представляются изощренными. – Примеч. ред.
17 Обращенные из язычников. – Примеч. ред.
18 Небродившее вино (см. ниже). – Примеч. переводчика.
19 Вино, приготовляемое из плодов, которые ко дню Пятидесятницы не могли созреть. – Примеч. переводчика.
Глава третья
Деян.:1–7. Петр и Иоанн шли вместе в храм в час молитвы девятый. И был человек, хромой от чрева матери его, которого носили и сажали каждый день при дверях храма, называемых Красными, просить милостыни у входящих в храм. Он, увидев Петра и Иоанна перед входом в храм, просил у них милостыни. Петр с Иоанном, всмотревшись в него, сказали: взгляни на нас. И он пристально смотрел на них, надеясь получить от них что-нибудь. Но Петр сказал: серебра и золота нет у меня; а что имею, то даю тебе: во имя Иисуса Христа Назорея встань и ходи. И, взяв его за правую руку, поднял .
Эти два апостола всюду показаны как имеющие большое единодушие: Петр делает знак Иоанну (см. Ін. 13:24 ); оба вместе пришли ко гробу (см. Ін. 20:3 ). К слову сказать, писавший эту книгу опускает прочие знамения, а об этом знамении, как таком, которое подействовало на всех, говорит. А «шли… в храм» зачем? Ужели они жили еще по-иудейски? Этого быть не могло. Они поступали так, приспособляясь к народу и считая это делом полезным. Смотри, как постоянно пребывали они на молитве и в девятом часу молились вместе. Точное же упоминание и о месте, и о времени Лука делает, чтобы дать отчет в том, что он описывает. Если так, то как же не называет он имени хромого? Это потому, что апостолы и не знали его имени, так как человек этот вовсе был неизвестен им. А быть может, потому, чтобы не показалось, что они делают исцеления в знак признательности (благодарности) и по пристрастию. Или чтобы никто даже из самых наглых людей не мог подозревать их в обмане, подозревать, будто из благодарности к апостолам некоторые из их знакомых придумывали исцеления, которые будто бы совершены были над ними самими. Но как они не узнали имени хромого после его исцеления? Это потому, что у них не было времени заниматься тем, что не приносит никакой пользы. А мне кажется, что и многие не знали имени этого человека и называли его, по характеру его болезни, просто хромым, потому что болезнь его была так замечательна и так известна, что когда кто слышал упоминание о хромом, то, несмотря на то, что, быть может, были и другие хромые, тотчас воображал этого хромого. Но откуда они знали, что он «хромой от чрева матери?» Из всеобщей молвы, по общему всех свидетельству, так как его все знали вследствие постоянного пребывания при храме. Но апостолы могли узнать об этом и от него самого, по исцелении его. Почему его не приводили для исцеления ко Христу? Быть может, некоторые из усердных посетителей храма не верили в исцеления Христовы. Они не подвели его и к апостолам, несмотря на то, что видели, как они входили, и, конечно, знали, какие чудеса они совершали.
«Серебра и золота нет у меня». Не сказал «нет при себе», как обыкновенно мы говорим, но сказал «вовсе не имею». Смотри: Иоанн всюду молчит, а Петр говорит и за него. Итак, что же? Не имея серебра, ты оставляешь без всякого внимания твоего просителя? Нет. «Что имею, то даю тебе» говорит Петр. Так поступал и Христос, исцеляя больных часто одним словом, а часто, когда Он окружаем был людьми очень немощными по вере, и прикосновением, чтобы не показалось, что совершившееся исцеление произошло само собой.
«И, взяв его за правую руку, поднял». Этот способ исцеления указывал на воскресение, так как был образом воскресения.
Деян.3:7–10 . И вдруг укрепились его ступни и колени. И, вскочив, стал, и начал ходить, и вошел с ними в храм, ходя и скача, и хваля Бога. И весь народ видел его ходящим и хвалящим Бога; и узнали его, что это был тот, который сидел у Красных дверей храма для милостыни; и исполнились ужаса и изумления от случившегося с ним .
«Ходя и скача», то есть испытывая себя и как можно более удостоверяясь, действительно ли стал здоров. Так как исцеление было необычайно и сверх ожидания, то естественно было и самому ему сомневаться относительно себя же самого. А иные говорят, что он и не умел ходить, поэтому и передвигал ногами как бы прискакивая. Смотри: он не успокаивается. Это частью от удовольствия, частью чтобы заградить уста и воспрепятствовать счесть это исцеление за обман. Скакал для того, чтобы в конце концов не оставалось никого, кто не знал бы об этом факте. По своему же расположению и по своей восторженной любви к апостолам Петру и Иоанну, а может быть, и по чувству благодарности к ним или из желания доставить им больше удовольствия, он не отлучался от них. Что же касается того, что чудо это совершилось в храме, так это для большей пользы и спасительности.
Деян.3:11–16 . И как исцеленный хромой не отходил от Петра и Иоанна, то весь народ в изумлении сбежался к ним в притвор, называемый Соломонов. Увидев это, Петр сказал народу: мужи Израильские! что дивитесь сему, или что смотрите на нас, как будто бы мы своею силою или благочестием сделали то, что он ходит? Бог Авраама и Исаака и Иакова, Бог отцов наших, прославил Сына Своего Иисуса, Которого вы предали и от Которого отреклись перед лицом Пилата, когда он полагал освободить Его. Но вы от Святаго и Праведного отреклись, и просили даровать вам человека убийцу; а Начальника жизни убили. Сего Бог воскресил из мертвых, чему мы свидетели. И ради веры во имя Его, имя Его укрепило сего, которого вы видите и знаете, и вера, которая от Него, даровала ему исцеление сие перед вами .
Что значит выражение «исцеленный хромой не отходил от Петра и Иоанна!» То, что он боялся отставать от них, так как думал, что он до тех пор будет свободен от своего недуга, пока будет держаться и касаться их. В особенности же думал так потому, что Петр исцелил его, взяв за руку и подняв его. А в притворе случилось это потому, что один только этот притвор остался от храма Соломонова, так как Навуходоносор разрушил здание и возобновил его Кир Персидский.
«Мужи Израильские! что дивитесь сему.
Эта речь к народу исполнена большего дерзновения, чем прежняя, не потому, чтобы в прежней он боялся говорить смело, но потому, что тогда иудеи как люди лукавившие и дерзкие не могли еще вынести такого тона. Поэтому, начиная прежнюю речь, он в самом начале ее располагает их к вниманию следующими словами: «Сие да будет вам известно, и внимайте словам моим» (Деян. 2, 14 ). А здесь он не нуждается уже в таких оборотах, так как иудеи не выходили уже из себя, но внимание всех их обращается на знамение и они исполнились страха и изумления. Смотри, как он уклоняется говорить о славе самих апостолов, потому что ничто так не полезно для слушателей, как то, чтобы говорящий не только не говорил бы ничего о своем величии, но запрещал бы и всякому другому говорить об этом. Итак, презрев славу, какой могли достигнуть у людей, апостолы еще более прославили себя, показав людям, что то, что случилось, было делом не человеческим, но Божеским.
«Бог отцов наших… прославил Сына Своего Иисуса». Все еще придерживается в речи сторон уничижения Христова, однако же дерзость иудеев выставляет на вид, а не затеняет, как прежде. Делает же это более из желания подействовать на них; и последнее достигалось тем более, чем более Петр обнаруживал их виновность.
«Которого вы предали и от Которого отреклись перед лицом Пилата, когда он полагал освободить Его».
Два обвинения на иудеев: одно состоит в том, что Пилат, родом эллин, – человек, не видевший ни одного знамения и не знавший ни одного из пророков, хотел отпустить Иисуса, а другое – в том, что вы, по происхождению иудеи, – народ, воспитанный среди знамений и посвященный в пророчества о Христе, вы не хотели отпустить Его, тогда как хотел этого Пилат.
«От Святаго и Праведного отреклись, и просили даровать вам человека убийцу».
Сказав же, что вместо Христа иудеи испросили разбойника, Петр объяснил дело вполне, потому что этим доказывается, что они имели возможность отпустить Его. Если уже они отпустили разбойника, то тем более могли отпустить мужа неповинного. А они освободили злодея и убили благодетеля, так как убили «Начальника жизни». Если же Он – Начальник жизни, то, как имеющий жизнь в Себе Самом и как Виновник жизни, Он воскресил Себя Сам, «чему мы свидетели». Более не прибегает уже к пророчеству, но так как ему уже доверяли, то приводит в свидетели лик апостолов: “чему”, говорит, «мы свидетели».
«Ради веры во имя Его, имя Его укрепило сего». Говорит так, потому что исцеленный уверовал вследствие исцеления. Значит ли это, что хромой твердо стал на ноги, уверовав во имя Христово? Еще прежде, чем он уверовал, имя Христово, быв призвано, уже “укрепило” его. Такую великую имеет оно силу и столько источает благодатных даров. «И вера, которая от Него». А что это за вера, Господь Сам объясняет так: «Да знают Тебя, единого истинного Бога, и посланного Тобою Иисуса Христа» (Ін. 17:3 ). Чтобы не сказал кто-нибудь: «Если таким образом одно призвание “укрепило” хромого, то исцеление не менее скоро последует, хотя бы и неверный призвал имя Его и хотя бы призвал это имя для исцеления человека также неверующего», – итак, чтобы не сказал кто-нибудь этого, Петр прибавил: «и вера, которая от Него». То есть хотя велико и страшно имя это и хотя оно источает исцеления, но для этого нужно, чтобы души исцеляемых были достойны такой милости и чтобы молитвенники, предстательствующие за них, были способны умилостивить Дарователя исцелений, потому что если испрашивающий исцеления намерен оставаться неверным, то исцеление ни в каком случае не последует так легко и имя это никак не сделает своего дела, если призывается неверными: сыны Скевы не только другим не принесли пользы, но и себе повредили (см. Деян. 19, 13–16 ).
Деян.3:17–18 . Впрочем я знаю, братия, что вы, как и начальники ваши, сделали это по неведению. Бог же, как предвозвестил устами всех Своих пророков пострадать Христу, так и исполнил .
Так как Петр сильно укорил иудеев, то снова смягчает речь свою, чтобы дать им возможность одуматься; и в оправдание их соизволил выставить два обстоятельства: одно – их незнание, другое – то, что все сказанное им было возвещено прежде. Но как же Петр не приводит о распятии Иисуса свидетельства из Писания? Впрочем, он и выше говорит, что «по определенному совету и предвестию Божию преданного… взяли» (Деян. 2, 23 ), и теперь излагает то же, только пространнее, говоря: «Бог… как предвозвестил устами всех Своих пророков». Прямого же свидетельства не приводит потому, что вместе с объявлением иудеям обвинений и наказания высказаны им и все свидетельства, как, например: «Ему назначали гроб со злодеями, но Он погребен у богатого» (Іс. 53:9 ). А в утешение их говорится, что они сделали это по «неведению; Бог же… так и исполнил». Это в то же время ответ и на слова всех иудеев, на слова, которые они в поношение Его говорили даже при кресте: «Пусть теперь Бог избавит Его [Иисуса], если Он угоден Ему» (Мф. 27:43 ), и: «Если Ты Сын Божий, сойди с креста» (Мф. 27:40 ) и тому подобное. Одного только Петр не говорил им: «Неразумные, это были пустые слова, потому что если так должно было быть и если все пророки свидетельствуют об этом, то очевидно, что это распятие случилось не по бессилию Христову, а скорее по неизреченному могуществу и премногой власти и по бесконечному Его человеколюбию».
Деян.3:19–21 . Итак покайтесь и обратитесь, чтобы загладились грехи ваши, да придут времена отрады от лица Господа, и да пошлет Он предназначенного вам Иисуса Христа, Которого небо должно было принять до времен совершения всего, что говорил Бог устами всех святых Своих пророков от века .
Говорит не о том прегрешении иудеев, на которое они дерзнули во время распятия, так как выше сказал: «Впрочем я знаю, что вы, как и начальники ваши, сделали это по неведению» (ст. 17). Какое же значение имело то, что он сказал там «я знаю! Я знаю», говорит, то есть считаю полезным сказать так, чтобы устроить спасение ваше. А что «сделали это по неведению», знаю потому, что многие из вас обращаются и спасаются. Очевидно, он говорит это к обратившимся уже из них и уверовавшим. Как же так «по неведению» сделали они это? Какое незнание в том, чтобы испросить на свободу разбойника и не принять в свое общество Того, Кого присудил Пилат отпустить, а, напротив, убить Его? Но он говорил так, отворяя для них двери обращения; поэтому он не говорит: «Покайтесь в том, на что дерзнули вы во дни распятия», но – «покайтесь и обратитесь, чтобы загладились» и прочие «грехи ваши».
Итак, «покайтесь», говорит, «да придут времена» обновления. Но тут же показывает присутствующим, что они имеют подвергнуться многим скорбям, потому что такая речь может быть обращена только к тому, кому предстоят слезы и кто ожидает какого-либо утешения. Посмотри, как постепенно приближается к цели. В первой беседе указал на воскресение Иисуса и сидение Его на небесах; а здесь указывает уже на Его славное пришествие, которое называет временами «отрады от лица Господа», или обновления, потому что какие еще могли быть другие времена обновления или воскресения? И апостол Павел ставит вопрос об этих временах, когда говорит: и мы «воздыхаем под бременем» (2Кор. 5:4 ). Если же кто временами обновления вздумает называть времена, следовавшие после завоевания Иерусалима, то не встретит никакого препятствия, потому что и времена озлобления и пленения иудеев Бог сократил ради избранных, то есть для того, чтобы уверовавшие обрели обновление и освободились от этого сильного угнетения.
«Да пошлет Он предназначенного вам Иисуса Христа, Которого небо должно было принять до времен совершения всего».
Петр говорит так вместо того, чтобы сказать: «Небу необходимо принять Его, так как Он – Бог и должен сидеть всегда вместе с Отцом». Показывает причину, почему Он не приходит теперь, говорит, что следует прийти всему к концу, тогда и Он придет. Но как же Петр говорит: «Которого небо должно было принять?» Ужели оно еще не приняло Иисуса? Приняло, без всякого сомнения. Но отчего же он не сказал: «приняло»? Так говорит он, как человек, беседующий о прежних временах. Итак, смысл этого текста тот, что многое из предсказанного пророками еще не исполнилось, но исполняется и имеет исполняться до скончания мира, потому что вознесшийся на небеса Христос пребудет там до скончания мира и придет с силою тогда, когда исполнится, наконец, все, что предсказали пророки, то есть когда настанет конец и прекратится все чувственное, тогда Христос будет превыше небес.
Деян.3:22–26 . Моисей сказал отцам: «Господь Бог ваш воздвигнет вам из братьев наших Пророка, как меня; слушайтесь Его во всем, что Он ни будет говорить вам. И будет, что душа, которая не послушает Пророка того, истребится из народа» (Повт. 18:15,18-19 ). «И все пророки, от Самуила и после него, сколько их ни говорили, также предвозвестили дни сии. Вы сыны пророков и завета, который завещавал Бог отцам вашим, говоря Аврааму: «и в семени твоем благословятся все племена земные» (Бут. 12:3 ). Бог, воскресив Сына Своего Иисуса, к вам первым послал Его благословить вас, отвращая каждого от злых дел ваших .
Сказал «воздвигнет… Пророка, как меня». Выражение “как меня” следует понимать не в смысле природы, а в смысле действия. Моисей уподобил себя Христу не по природе, но по действиям, потому что если бы выражение “как меня” он употребил в смысле природы, то воскрес бы не один, а многие. Пророком назван по человечеству Еммануил – посредник, как в свое время Моисей, Бога и человеков. Уподобляя Его в переносном смысле Моисею, я позволяю себе назвать Его даже Моисеем – истину позволяю себе сопоставить с тенью. Христос рождается в Вифлееме, Моисей родился в Египте. Моисей израильтянин, Христос по плоти тоже. Моисей из рода священнического, Христос – через Деву из рода Давидова. При Моисее – фараон, при Христе – Ирод. Фараон убивает детей, Ирод истребляет младенцев; тот избивает детей мужеского пола, и этот истребляет мужеский же пол. Моисей спасается при посредстве матери; Матерью же и вместе с Ней спасен и Христос.
«Истребится из народа». Будучи бессмертной, душа человеческая не совершенно истребляется, но ниспадает из какого-либо благого состояния, в какое прежде была поставлена. Так и Иуда истребился, то есть исключен из лика апостолов. Итак, поелику душа бессмертна, то под истреблением ее мы разумеем лишение ее тех благ, какие она имела бы вкусить, если бы жила богоугодно.
«Вы сыны пророков». Говорит «сыны пророков» вместо того, чтобы сказать «не должно ни унывать, ни думать, что вы лишились обетований». «Вы сыны пророков», так что они “к вам” говорили и ради вас все это совершилось. А что значит: «сыны… завета?» Это сказано вместо «наследники», но наследники, не приписанные только, а такие же, как сыны. “Сыны” сказал, между прочим, и для того, чтобы показать, что они – наследники по сыноположению. Итак, если вы сами этого хотите, то вы – наследники. Вот почему говорит Петр: «вы сыны пророков и завета… Иисуса», Которого Бог «воскресив… к вам первым послал… благословить вас». Послал Бог и к другим народам, но к вам, распявшим и убившим Его, послал прежде. Когда же? Только с креста? Нет, и после того, и после воскресения. Что сотворить? «Благословить вас» и спасти, если вы и сами действительно пожелаете отвратиться «от злых дел».
Глава четвертая
Деян.4:1–3 . Когда они говорили к народу, к ним приступили священники и начальники стражи при храме и саддукеи, досадуя на то, что они учат народ и проповедуют в Иисусе воскресение из мертвых. И наложили на них руки и отдали их под стражу до утра; ибо уже был вечер .
Еще не успели апостолы вздохнуть от прежних искушений, как впадают в другие. И смотри, как располагаются события. Сначала апостолы осмеяны все вместе; потом они впадают в опасности, но не вдруг. Прежде они оправдываются в народных собраниях и совершают после этого великое чудо, потом уже, после того, как стали смелее, вступают, по допущению Божию, в подвиги. А ты обрати взор свой на преуспеяния иудеев в лукавстве и бесстыдстве. Прежде, при Христе, они искали человека, который бы предал Его; теперь уже сами налагают руки, сделавшись после креста дерзновеннее и бесстыднее. А с ними, говорится, «были и начальники стражи при храме». Это для того, чтобы такой обстановкой придать делу характер публичного обвинения и выдать его как не свое. Так стараются делать они всегда.
«И отдали их под стражу до утра». Так поступили иудеи с апостолами и стерегли их, желая смирить, между тем продленное время сделало апостолов более неустрашимыми.
Деян.4:4 . Многие же из слушавших слово уверовали; и было число таковых людей около пяти тысяч .
Что это? Разве они не видели, что апостолы оправдались? И, несмотря на то, однако же, их связали. Как же они уверовали? Видишь явное содействие Божие? И нужно же было случиться тому, чтобы те, которые уверовали, были из числа более немощных. Но споспешествуемая Божественным Духом Петрова беседа бросила семя в глубь мысли и коснулась самой души их. Связали же апостолов священники перед лицом народа, чтобы и самих смотревших сделать более трусливыми, но вышло наоборот. А допрашивали апостолов наедине – из опасения, чтобы дерзновение их не произвело влияния на слушателей.
Деян.4:5–10 . На другой день собрались в Иерусалим начальники их, и старейшины, и книжники, и Анна первосвященник, и Каиафа, и Иоанн, и Александр, и прочие из рода первосвященнического; и, поставив их посреди, спрашивали: какою силою или каким именем вы сделали это? Тогда Петр, исполнившись Духа Святаго, сказал им: начальники народа и старейшины Израильские! Если от нас сегодня требуют ответа в благодеянии человеку немощному, как он исцелен, то да будет известно всем вам и всему народу Израильскому, что именем Иисуса Христа Назорея, Которого вы распяли, Которого Бог воскресил из мертвых, Им поставлен он перед вами здрав .
Кроме других неправд по отношению к апостолам, они (начальники, старейшины, книжники и первосвященники иудейские) не соблюдали даже и требований закона. Обрати внимание хотя бы на множество первосвященников, между тем по закону должен быть один, пока он жив. И на этот раз придали делу форму суда, чтобы потребовать апостолов к ответу перед неправедным судом. Разузнавали, «какою силою или каким именем». И, однако же, сами знали, потому что задержали апостолов вследствие того именно, что тяготились проповедью их о воскресении во Христе. Итак, для чего же допрашивают? Они ожидали, что апостолы, убоявшись суда и множества судей, откажутся от своих слов, – и думали исправить этим все дело, потому что, посмотри, как коварно спрашивают: «каким именем вы сделали это?» Да, они более желали, чтобы апостолы провозгласили исцеление делом своим, чем делом силы Христовой. Но посмотри, в какое затруднение ставили они апостолов. Они не хотели даже, чтобы произнесены были слова «исцеление хромого», ибо почему же они не говорят: что именно, а говорят «сделали это?»
«Начальники народа и старейшины Израильские». Замечай, какая философия. Там, где требует нужда, Петр очень укоряет их. Так, он назвал их почетными именами; но когда приступил к самому делу, тогда уже не отступает от подобающего обличения, косвенно напоминая им, что по поводу таковых дел они всегда и спорили в суде, и выходили, не радуясь. А что он говорит, так это вот что: «скорее следовало увенчать нас за это и провозгласить как благодетелей». А так как «от нас сегодня требуют ответа… как он исцелен, то да будет известно всем вам и всему народу Израильскому, что именем Иисуса Христа Назорея», – что особенно тяжело было для иудеев. А это и есть то, что Христос говорил им: «что вы выслушали ушами, о том проповедуйте по домам».
«Именем Иисуса Христа Назорея». Не подумайте, говорит, что мы скрываем отечество Его; нет, мы и отечество объявляем; этого мало: мы и страдания Его исповедуем, и воскресение проповедуем.
«Которого вы распяли». Произнес и такое слово, которое способно было устрашить иудеев, потому что, как ты думаешь, какой удар наносится им этими словами?
Деян.4:11–12 . Он есть камень, пренебреженный вами зиждущими, но сделавшийся главою угла, и нет ни в ком ином спасения» (Пс. 117:22 ). «Ибо нет другого имени под небом, данного человекам, которым надлежало бы нам спастись» .
Таков – то есть тщательно испробован – тот камень, который стал главой этих двух, сплоченных через него в одно здание Церкви, народов – уверовавшего народа иудейского и всего уверовавшего язычества.
«И нет ни в ком ином спасения». Здесь возвещаются уже и высокие истины. Да, как только настал час научить, то и пророчества обходят апостолы; и когда наступало время говорить с дерзновением, тогда они излагали уже одни свои мысли, потому что тогда не было ничего такого, чем бы можно было подействовать на слушателей с целью исправления их. Но когда следовало смело возвестить истину, тогда апостолы уже не щадят слушателей. Да теперь Петр и не боялся запугать их и потому поступает не так, как поступает в других случаях, направляя свою речь приноровительно к ним, ради спасения их. Известно, говорит, всем, что не нам одним даровано это имя, но и всем, так как и иудеи признавали воскресение, но поверхностно и по-детски.
Деян.4:13–14 . Видя смелость Петра и Иоанна и приметив, что они люди некнижные и простые, они удивлялись; между тем узнавали их, что они были с Иисусом. Видя же исцеленного человека, стоящего с ними, ничего не могли сказать вопреки .
Возможно быть и неграмотным (некнижным) и непростым, и простым и небезграмотным; но тут совпадало то и другое (то есть и неграмотность, и простота). Поэтому иудеи и удивлялись, когда Петр и Иоанн говорили и ораторствовали. Откуда же они получили это сведение, что Петр и Иоанн – таковы? Из слов их же самих – Петра и Иоанна. Ведь не просто говорит Лука «знали их», но – «узнавали их, что они были с Иисусом» во время страдания Его. Тогда они одни были с Ним. И видели иудеи тогда их смиренными и униженными; и эта именно неожиданная перемена особенно поразила их, ибо тот, кто тогда не мог снести взгляда вопрошавшей рабыни, тот теперь приходит в среду самих первосвященников и в синедрион и говорит с дерзновением.
Деян.4:15–22 . И, приказав им выйти вон из синедриона, рассуждали между собою, говоря: что нам делать с этими людьми? Ибо всем, живущим в Иерусалиме, известно, что ими сделано явное чудо, и мы не можем отвергнуть сего. Но, чтобы более не разгласилось это в народе, с угрозою запретим им, чтобы не говорили об имени сем никому из людей. И, призвав их, приказали им отнюдь не говорить и не учить о имени Иисуса. Но Петр и Иоанн сказали им в ответ: судите, справедливо ли пред Богом – слушать вас более, нежели Бога? Мы не можем не говорить того, что видели и слышали. Они же, пригрозив, отпустили их, не находя возможности наказать их, по причине народа; потому что все прославляли Бога за происшедшее. Ибо лет более сорока было тому человеку, над которым сделалось сие чудо исцеления .
Почему их не приводят священники к Пилату, но судят сами? Потому что стыдились и краснели за прежнее и опасались, чтобы апостолы не обвинили их.
Деян.4:23–28 . Быв отпущены, они пришли к своим и пересказали, что говорили им первосвященники и старейшины. Они же, выслушав, единодушно возвысили голос к Богу и сказали: Владыко Боже, сотворивший небо и землю, и море и всё, что в них! Ты устами отца нашего Давида, раба Твоего, сказал Духом Святым: что мятутся язычники, и народы замышляют тщетное? Восстали цари земные, и князи собрались вместе на Господа и на Христа Его (Пс. 2:1-2 ). Ибо поистине собрались в городе сем на Святаго Сына Твоего Иисуса, помазанного Тобою, Ирод и Понтий Пилат с язычниками и народом Израильским, чтобы сделать то, чему быть предопределила рука Твоя и совет Твой .
Апостолы Петр и Иоанн «пришли к своим и пересказали» все происшедшее с ними. Пересказали не по честолюбию, но чтобы показать явные свидетельства благодати Христовой.
«Владыко Боже, сотворивший». Смотри, как целесообразны молитвы апостолов. Когда они просили Господа указать им мужа, способного к апостольскому служению, то молились так: «Ты, Господи, Сердцеведец всех» (Деян. 1, 24 ), потому что тогда была нужда в предведении. А теперь, когда нужно было заградить уста противникам, взывают: «Владыко Боже, сотворивший небо и землю…» Но многие из еретиков разделяют Божество, говоря, что иной Бог – Творец мира и иной – Отец Христов. Поэтому разделяют и Писание и говорят, что Ветхий Завет есть Писание Бога Творца мира, а Новый – Отца Христова. Следуя далее своему нечестивому мнению, утверждают, что Боги эти и Их Писания противоположны, так что прибегающие к Господу суть враги Творца мира и находятся в лучшем состоянии, чем люди последнего. Итак, люди Творца мира предубеждены против Христа и Его учения. Поэтому святые апостолы, искореняя эту ересь, своей молитвой дают разуметь, что и Творец мира, и Отец Спасителя – Один и Тот же Бог, потому что Им дарованы оба Завета.
«Ты устами отца нашего Давида, раба Твоего, сказал Духом Святым: «что мятутся язычники, и народы замышляют тщетное?»
Выставляют на вид пророчество это, как бы прося Бога об исполнении договора и вместе с тем утешая себя тем, что напрасно помышляют об этом враги.
«Сделать то, чему быть предопределила рука Твоя и совет Твой», то есть не они имели в себе самих такую силу, но Ты, Господи, Который на все даруешь соизволение и приводишь все к концу, Ты, благий и мудрый Художник, Который дело врагов обращаешь во исполнение воли Твоей, потому что священники и прочие иудеи сошлись, как враги, а делали то, что Тебе угодно было. А что за выражение «предопределила рука Твоя?» Выражение это, по моему мнению, означает здесь власть и волю; оно однозначаще с выражением «достаточно восхотеть Тебе одному, потому что никто не предопределяет того, что Ты установляешь».
Деян.4:29–31 . И ныне, Господи, воззри на угрозы их, и дай рабам Твоим со всею смелостью говорить слово Твое, тогда как Ты простираешь руку Твою на исцеления и на соделание знамений и чудес именем Святаго Сына Твоего Иисуса. И, по молитве их, поколебалось место, где они были собраны, и исполнились все Духа Святаго, и говорили слово Божие с дерзновением .
«И ныне… воззри». Замечай: не сказали «порази их и низрини», но что же сказали? «Воззри на угрозы их, и дай рабам Твоим со всею смелостью говорить слово Твое…»
«И, по молитве их, поколебалось место, где они были собраны». Это было свидетельством Божия посещения и того, что они были услышаны, потому что иногда это бывает признаком гнева, а иногда знамением посещения. Молились же апостолы не о том, чтобы избавиться от перенесения трудностей, но об успехе проповеди. Но для чего же Бог потряс дом? Чтобы на угрожавших навести страх, а апостолам придать бодрости, так как было еще начало проповеди, то необходимо было чувственное знамение. Итак, «поколебалось место» и еще более утвердило апостолов. «И исполнились все Духа Святаго», то есть воспламенились и возжгли в себе благодатный дар.
Деян.4:32–35 . У множества же уверовавших было одно сердце и одна душа; и никто ничего из имения своего не называл своим, но всё у них было общее. Апостолы же с великою силою свидетельствовали о воскресении Господа Иисуса Христа; и великая благодать была на всех их. Не было между ними никого нуждающегося; ибо все, которые владели землями или домами, продавая их, приносили цену проданного и полагали к ногам Апостолов; и каждому давалось, в чем кто имел нужду .
В словах «было одно сердце и одна душа» «сердце» и “душа” означают одно и то же.
«С великою силою свидетельствовали о воскресении». Лука выставляет апостолов как людей, которым поручено что-то, и говорит как бы об обязанности – вот что значит «свидетельствовали».
«Не было между ними никого нуждающегося». Потому «благодать великая», что не было ни одного бедного, то есть не было ни одного нуждающегося, вследствие особенной щедрости отдававших свое имущество, потому что отдавали не часть, чтобы другую часть удержать у себя, а всё; и всё отдавали не как свое, а как бы не свое; и все уверовавшие питались как бы от одного дома.
«Продавая, приносили цену проданного». Это свидетельствует о великом достоинстве и великом благочестии приносивших, потому что не дерзали даже отдавать в руки, но «полагали к ногам Апостолов» и делали их господами и распорядителями над приносимым, чтобы издерживаться как бы не из своего, а как бы из общего. А это и дававших избавляло от тщеславия, и получавшим представляло двоякую радость – облегчение бедности и освобождение от стыда.
Деян.4:36–37 . Так Иосия, прозванный от Апостолов Варнавою, что значит «сын утешения», левит, родом Кипрянин, у которого была своя земля, продав ее, принес деньги и положил к ногам Апостолов .
Мне кажется, «Иосия» – это не то лицо, которое упоминается вместе с Матфием (см. Деян. 1, 23 ), потому что тот называется и Иустом, а этот Варнавой, что значит «сын утешения». Кажется также мне, что этот Иосия получил такое название за свою добродетель. Каким же образом он был и левитом, и кипрянином? Это потому, что закон был уже нарушаем и левиты переселялись в чужие страны и там извлекали себе выгоды.
Глава пятая
Деян.5:1–6 . Некоторый же муж, именем Анания, с женою своею Сапфирою, продав имение, утаил из цены, с ведома и жены своей, а некоторую часть принес и положил к ногам Апостолов. Но Петр сказал: Анания! Для чего ты допустил сатане вложить в сердце твое мысль солгать Духу Святому и утаить из цены земли? Чем ты владел, не твое ли было, и приобретенное продажею не в твоей ли власти находилось? Для чего ты положил это в сердце твоем? Ты солгал не человекам, а Богу. Услышав сии слова, Анания пал бездыханен; и великий страх объял всех, слышавших это. И, встав, юноши приготовили его к погребению и, вынеся, похоронили .
Намереваясь повествовать о том, что случилось с Ананией и Сапфирой, и желая показать, что они согрешили, Лука сперва упоминает о человеке, поступившем по правде, – об Иосии. Несмотря на такое множество лиц, которые поступали так же – продавали имущество и деньги отдавали апостолам, несмотря на столь великие знамения и на такое обилие благодати, Анания из всего этого не вынес никакого назидания и навлек на себя погибель. Но удивительно то, что прегрешение было по соглашению с женой и никто другой не был очевидцем продажи. Вот откуда у этого несчастного возникла мысль поступить так, как он поступил. Некоторые говорят, что если сатана исполнил сердце Анании, то за что же он понес наказание? За то, что он сам был виновником того, что сатана исполнил сердце его, так как он сам подготовил себя к принятию действия сатаны и к подчинению себя его силе. А то, что верующие сносили имения свои апостолам, неужели было следствием насилия? Неужели мы привлекаем вас против вашей воли?
«Для чего ты положил это в сердце твоем?» Три чуда в одном и том же случае: одно состояло в том, что Петр узнал то, что совершено было тайно, другое – в том, что он определил мысленное настроение Анании, и третье – в том, что Анания лишился жизни по одному лишь повелению. Многие из нечестивых, выставляя на вид то, что случилось с Ананией и Сапфирой, присуждают верховного из апостолов к смерти. Но обвинение касается не Петра, а скорее Духа Святаго, произнесшего на них справедливый приговор: потому что Петр только изобличил их во лжи, а жизни лишил их обоих, как одинаково согрешивших, имеющий власть над жизнью и смертью Дух Святый. То же нужно сказать и о Сапфире, потому что не Петр убил ее, но так как прегрешение было делом обоих, то Судия одинаково наказал того и другую. Поэтому-то Петр, как знавший об этом и всегда вещавший Духом Святым, и изрек этот, принятый им от Того же Духа, глас.
Деян.5:7–11 . Часа через три после сего пришла и жена его, не зная о случившемся. Петр же спросил ее: скажи мне, за столько ли продали вы землю? Она сказала: да, за столько. Но Петр сказал ей: что это согласились вы искусить Духа Господня? вот, входят в двери погребавшие мужа твоего; и тебя вынесут. Вдруг она упала у ног его и испустила дух. И юноши, войдя, нашли ее мертвою и, вынеся, похоронили подле мужа ее. И великий страх объял всю церковь и всех слышавших это .
Прошло три часа, и жена не узнала о том, что случилось с мужем, и никто из присутствовавших не сказал ей, потому что боялись. Итак, удивляясь этому, Лука изложил то и другое: и то, что прошло три часа, и то, что она вошла, не зная о том, что случилось. Заметь: Петр не зовет ее, но скорее выжидает, чтобы она вошла, когда захочет, давая ей время добровольно одуматься. Что же касается того, что никто не осмелился сказать ей о случившемся, так это произошло из страха к учителю и из послушания ему.
«Скажи мне, за столько ли продали вы землю?» Петр хотел спасти ее, потому что муж был зачинщиком греха. Поэтому-то он и дает ей время оправдаться и раскаяться. Быть может, скажет кто-нибудь, что Петр поступил с ними жестоко, но какая тут жестокость? Если был побит камнями собиравший вопреки закону дрова (см. Чис. 15:32-36 ), то много более должен быть наказан святотатец, потому что деньги эти были священны. Почему она упала у ног Петровых? Потому что стояла близ него. А стояла она близ него для того, чтобы, если пожелает раскаяться и исповедать свое прегрешение, могла исполнить это, не стыдясь посторонних, которые в противном случае слышали бы ее исповедь.
«Нашли ее мертвою и, вынеся, похоронили». Смотри: более не остерегаются уже, в силу закона, касаться нечистых предметов, а прямо и без всякой осторожности касались мертвых. Обрати внимание и на то, что среди своих апостолы строги, а среди чужих удерживаются от наказаний; то и другое естественно. Последнее нужно было для того, чтобы не подумали, что они страхом наказания принуждают людей против их желания обращаться к истинной вере, а первое – для того, чтобы обратившимся уже к вере и удостоившимся небесного учения и духовной благодати не позволить стать людьми презренными и святотатцами, и в особенности в начале, потому что это послужило бы поводом к поношению их проповеди.
«И великий страх объял всю церковь». Анания и Сапфира были наказаны, а другим послужило это на пользу. Прежде хотя и были знамения, но не было такого страха. Итак, истинно, что Господь познается, суды творя.
Деян.5:12–16 . Руками же Апостолов совершались в народе многие знамения и чудеса; и все единодушно пребывали в притворе Соломоновом. Из посторонних же никто не смел пристать к ним, а народ прославлял их. Верующих же более и более присоединялось к Господу, множество мужчин и женщин, так что выносили больных на улицы и полагали на постелях и кроватях, дабы хотя тень проходящего Петра осенила кого из них. Сходились также в Иерусалим многие из окрестных городов, неся больных и нечистыми духами одержимых, которые и исцелялись все .
С того времени, как начали бояться их, Петр и прочие апостолы творили больше чудес.
«Пребывали в притворе Соломоновом». Пребывали апостолы уже не в доме, но в храме. Так как Лука сказал «в притворе Соломоновом», то, чтобы ты не удивлялся, каким образом дозволяла это толпа, он говорит, что «никто не смел пристать к ним, а народ» иудейский «прославлял» апостолов.
«Выносили больных на улицы». При Христе не было того, чтобы больные получали исцеления на улицах и от тени. А если «никто не смел пристать к ним», то каким же образом совершается в этом случае исцеление? Это было делом Того, Кто сказал: «Верующий в Меня дела, которые Я творю, и он сотворит, и больше сих сотворит» (Ін. 14:12 ). Со всех сторон возрастало удивление апостолам: и со стороны уверовавших, и со стороны исцеленных, и со стороны наказанных, и со стороны дерзновения их во время проповеди, и со стороны добродетельной и безукоризненной жизни. Да, это удивление проистекало не только из чудес, но и потому, что самая жизнь и добродетели этих мужей были великие и поистине апостольские.
Деян.5:17–25 . Первосвященник же и с ним все, принадлежавшие к ереси саддукейской, исполнились зависти, и наложили руки свои на Апостолов, и заключили их в народную темницу. Но Ангел Господень ночью отворил двери темницы и, выведя их, сказал: идите и, став в храме, говорите народу все сии слова жизни. Они, выслушав, вошли утром в храм и учили. Между тем первосвященник и которые с ним, придя, созвали синедрион и всех старейшин из сынов Израилевых и послали в темницу привести Апостолов. Но служители, придя, не нашли их в темнице и, возвратившись, донесли говоря: темницу мы нашли запертою со всею предосторожностью и стражей стоящими перед дверями; но, отворив, не нашли в ней никого. Когда услышали эти слова первосвященник, начальник стражи и прочие первосвященники, недоумевали, что бы это значило. Пришел же некто и донес им, говоря: вот, мужи, которых вы заключили в темницу, стоят в храме и учат народ .
Что значит «исполнились зависти?» Это значит, что они были возбуждены, взволнованы тем, что говорили. Теперь нападают на апостолов с большим ожесточением, но не тотчас начинают судить их, думая, что общественная стража сильнее поразит их. Посмотри, пожалуйста, как слагается жизнь апостолов. Сначала – печаль по причине вознесения Христова, потом – радость по причине сошествия Святаго Духа; снова – печаль от людей, ругавшихся над ними, и снова радость – от умножения верующих и от знамения (чуда); далее – опять печаль вследствие заключения Петра и Иоанна (см. Деян. 4, 3 ), и опять – радость вследствие оправдания; наконец теперь от блеска при явлении Ангела в темнице и знамений – радость, а от первосвященника и от тех, что схватили их, – печаль. Да, их жизнь, можно сказать, такова, какова жизнь всех, живущих по Богу.
«Ангел Господень ночью отворил двери темницы». Ангел вывел их и на радость им, и на пользу иудеев.
Деян.5:26–32 . Тогда начальник стражи пошел со служителями и привел их без принуждения потому что боялись народа, чтобы не побили их камнями. Приведя же их, поставили в синедрионе; и спросил их первосвященник, говоря: не запретили ли мы вам накрепко учить о имени сем? и вот, вы наполнили Иерусалим учением вашим и хотите навести на нас кровь Того Человека. Петр же и Апостолы в ответ сказали: должно повиноваться больше Богу, нежели человекам. Бог отцов наших воскресил Иисуса, Которого вы умертвили, повесив на древе. Его возвысил Бог десницею Своею в Начальника и Спасителя, дабы дать Израилю покаяние и прощение грехов. Свидетели Ему в сем мы и Дух Святый, Которого Бог дал повинующимся Ему .
После этого следовало бояться Бога, охранявшего апостолов, как птенцов, от рук их. И двойное укрепление темницы, то есть и печать, и люди, и вообще все достаточно было, чтобы убедить, что случившееся было действием силы Божественной. А они говорят: «Не запретили ли мы вам..?» Что же, если вы и запретили? Вот если бы и апостолы согласились тогда с вами и решили повиноваться вам, то теперешние ваши требования были бы справедливы; если же они сказали тогда, что не будут повиноваться, то какой смысл в ваших теперешних требованиях?
«И хотите навести на нас кровь Того Человека». И теперь думают еще, что Христос был простой человек. Говорят же так, желая показать этим, что запрещение было необходимо для них и что они распорядились так, щадя свою жизнь, а скорее говорили это для того, чтобы раздражить против них толпу.
«Должно повиноваться больше Богу, нежели человекам». Без жестокости отвечают апостолы как потому, что они были учителями, так и потому, что не гневались на иудеев, но сожалели о них и хотели освободить их от обольщения и гордости.
«Свидетели Ему в сем мы и Дух Святый». О воскресении более не было уже речи. А что дарует Господь отпущение, тому свидетели «и мы и Дух Святый», Который никак не сошел бы, если бы прежде не были отпущены грехи. И смотри, как к упоминанию о злодеянии апостолы присовокупляют слово об отпущении грехов, показывая, что поступки их заслуживали смерти, а то, что они получили, получали как от благодетеля. Что же касается выражения: «Его возвысил Бог… в Начальника и Спасителя», так они употребили его, приписывая все Отцу, чтобы не подумали, что Сын чужд Отца. Но почему о том, что апостолы вышли из темницы, узнали первосвященники и прочие не тотчас? Это для того, чтобы, оставаясь некоторое время в недоумении, они легче могли понять и уразуметь, что это было действием силы Божественной.
«И Дух Святый, Которого Бог дал повинующимся Ему». Не сказали: «Дух Святый, Которого Бог дал нам», но – «Которого Бог дал повинующимся Ему», вместе и показывая смирение, и открывая великие истины, а кроме того, и объявляя, что и сами иудеи могли получить Духа, потому что для того именно и допускал Бог то, что апостолы были водимы в судилище, чтобы и иудеи поучались и сами апостолы приобретали более дерзновения, и все вообще получали назидание.
Деян.5:33–36 . Слышав это, они разрывались от гнева и умышляли умертвить их. Встав же в синедрионе, некто фарисей, именем Гамалиил, законоучитель, уважаемый всем народом, приказал вывести Апостолов на короткое время, а им сказал: мужи Израильские! подумайте сами с собою о людях сих, что вам с ними делать. Ибо незадолго перед сим явился Февда, выдавая себя за кого-то великого, и к нему пристало около четырехсот человек; но он был убит, и все, которые слушались его, рассеялись и исчезли .
Другие, слушая апостолов, смущались, а первосвященник и бывшие с ним «разрывались от гнева и умышляли умертвить их». Что же касается Гамалиила, он был учителем Павла; и достойно удивления, как он, будучи законоучителем и человеком по уму рассудительным, не уверовал еще до сих пор. Это потому, что и Павел еще не уверовал.
«Подумайте сами с собою о людях сих, что вам с ними делать». Обрати внимание на мудрую приспособительность речи, – на то, как Гамалиил тотчас поверг их в страх, и чтобы не подать подозрения, что он разделяет мысли апостолов, беседует с иудеями как с людьми одних убеждений и не особенно резко выражается, а говорит: «подумайте… что вам с ними делать».
«Ибо незадолго перед сим». Приводит два примера и упоминает не о древних, но о последних событиях, потому что эти последние сильнее в деле убеждения. Поэтому, указывая на них, Гамалиил и говорил «незадолго перед сим». Зная и другие примеры, он удовольствовался этими двумя, то есть примером Февды и Иуды Галилеянина (см. ст. 37), потому что «устами двух или трех свидетелей» подтверждается «всякое слово» (Мф. 18:16 ). Не сказал, кем были убиты, но говорит, что все разошлись. О Февде упоминает и Иосиф Флавий в девятнадцатой книге древностей, как говорит Евсевий в четвертой книге церковной истории. Вот слова последнего: «Во время наместничества в Иудее Фада, один лжеучитель, по имени Февда, убеждал народ взять имущество и следовать за ним к реке Иордан; Февда говорил, что он – пророк, и утверждал, что рассечет реку и сделает ее удобопроходимой, и многих обольстил. Впрочем, Фад не допустил, чтобы они осуществили свою неразумную мысль, но послал отряд конницы, который многих из них избил и многих взял живыми; а самому Февде отрубили голову и принесли в Иерусалим».
Деян.5:37–42 . После него во время переписи явился Иуда Галилеянин и увлек за собою довольно народа; но он погиб, и все, которые слушались его, рассыпались. И ныне, говорю вам, отстаньте от людей сих и оставьте их; ибо если это предприятие и это дело – от человеков, то оно разрушится; а если от Бога, то вы не можете разрушить его; берегитесь, чтобы вам не оказаться и богопротивниками. Они послушались его; и, призвав Апостолов, били их и, запретив им говорить о имени Иисуса, отпустили их .
«Они же пошли из синедриона, радуясь, что за имя Господа Иисуса удостоились принять бесчестие. И всякий день в храме и по домам не переставали учить и благовествовать об Иисусе Христе.
Во времена правления Пилата случилось, кажется, восстание галилеян, увлекшихся учением Иуды Галилеянина. Учение же Иуды состояло в следующем. Он говорил, что «господином»20 не следует называть никого ни ради чести, ни за любомудрие, что не следует называть так даже царя. И многие из последователей его подверглись жестоким наказаниям за то, что не называли господином кесаря, и за их учение, что не следует возносить Богу никаких других жертв, кроме установленных в законе Моисеевом. Следуя этому учению, они запрещали приносить жертвы о спасении царя и римского народа. Пилат, естественно, вознегодовал за это на галилеян и приказал, чтобы в то время, когда они будут приносить законные, по их мнению, жертвы, убивали и их самих, так что с приносимыми жертвами смешивалась кровь и приносящих, как это видно и из Евангелия от Луки (см. Лк. 13:1-3 ).
«Отстаньте от людей сих». Указав на примеры погибших лжеучителей, Гамалиил советует им подумать и о себе: опасайтесь, чтобы среди стараний погубить других самим не погибнуть, потому что тот, кто идет против того, что угодно Богу, губит не противника, а себя.
«Если это предприятие и это дело – от человеков», то какая нужда в ваших домогательствах? А “если” оно “от Бога”, то и при всем старании вашем вы не можете разорить его. Не сказал прямо, что дело это “от Бога”, но не сказал и того, что оно – дело человеческое, потому что если бы сказал, что оно “от Бога”, то первосвященник и бывшие с ним стали бы возражать, а если бы сказал, что оно – «от человеков», то предал бы апостолов в их руки. Таким мудрым построением речи Гамалиил принуждает их ждать ее конца. Но, смотри, не сказал: «если оно не разорится, то оно – от Бога», но сказал: «если оно – от Бога, то не разорится».
«Они послушались его». Послушались потому, что он говорил это не при апостолах. Как же иудеи били апостолов, если послушались его? Послушались его в том отношении, что отказались от намерения убить их, потому что они хотели этого и потом оставили это свое желание, но били их, удовлетворяя свой гнев.
* * *
20 Наше понятие «господин» у греков выражалось тем же словом, что и «Господь». Иуда восставал, таким образом, против обыкновения называть кого-либо тем же именем, какое усвоено Богу. – Примеч. переводчика.
Глава шестая
Деян.6:1 . В эти дни, когда умножились ученики, произошел у Еллинистов ропот на Евреев за то, что вдовицы их пренебрегаемы были в ежедневном раздаянии потребностей .
Не в те же самые дни, когда Ангел освободил апостолов из темницы, но через несколько дней после этих, – такой оборот речи обычен Писанию. А эллинистами, по моему мнению, называет лиц, говоривших по-эллински.
«В ежедневном раздаянии потребностей».
Итак, служение вдовицам было делом каждодневным. Служением называет дело милостыни. Презрение же вдовиц произошло не от худых качеств, но от оплошности народа. Поэтому как только забота о них была народу предложена, прекратилось и горе их.
Деян.6:2–7 . Тогда двенадцать Апостолов, созвав множество учеников, сказали: нехорошо нам, оставив слово Божие, пещись о столах. Итак, братия, выберите из среды себя семь человек изведанных, исполненных Святого Духа и мудрости; их поставим на эту службу. А мы постоянно пребудем в молитве и служении слова. И угодно было это предложение всему собранию; и избрали Стефана, мужа, исполненного веры и Духа Святого, и Филиппа, и Прохора, и Никанора, и Тимона, и Пармена, и Николая Антиохийца, обращенного из язычников; их поставили перед Апостолами, и сии, помолившись, возложили на них руки. И слово Божие росло, и число учеников весьма умножалось в Иерусалиме; и из священников очень многие покорились вере .
Не сами апостолы избирают, но предоставляют избрание народу, который и имел получить пользу от служения диаконов; он и избирает, и назначает.
«Нехорошо нам, оставив слово Божие, пещись о столах». Потому что необходимое следует предпочитать тому, что не необходимо.
«Выберите из среды себя семь человек изведанных, исполненных Святого Духа и мудрости». Называет писатель их не просто духовными, но исполненными Духа и премудрости, потому что принимать жалобы вдовиц было делом величайшей мудрости.
«Помолившись, возложили на них руки». Смотри, как Лука немногословен: не говорит, как были рукоположены, но говорит только, что были рукоположены с молитвой. На мужа возлагается рука – вот в чем состоит хиротония, но все совершает Бог. Какую же хиротонию получили эти семь мужей? Диаконскую ли? Они рукоположены были именно на это дело, то есть на доставление верующим необходимых потребностей.
«Число учеников весьма умножалось в Иерусалиме».. Не просто сказал об этом, но так, что показал, как велика сила милостыни и этого учреждения диаконов.
Деян.6:8–15 . А Стефан, исполненный веры и силы, совершал великие чудеса и знамения в народе. Некоторые из так называемой синагоги Либертинцев и Киринейцев и Александрийцев и некоторые из Киликии и Асии вступили в спор со Стефаном; но не могли противостоять мудрости и Духу, Которым он говорил. Тогда научили они некоторых сказать: мы слышали, как он говорил хульные слова на Моисея и на Бога. И возбудили народ и старейшин и книжников и, напав, схватили его и повели в синедрион. И представили ложных свидетелей, которые говорили: этот человек не перестает говорить хульные слова на святое место сие и на закон. Ибо мы слышали, как он говорил, что Иисус Назорей разрушит место сие и переменит обычаи, которые передал нам Моисей. И все, сидящие в синедрионе, смотря на него, видели лице его, как лице Ангела.
Смотри, как из семи один был предпочтен прочим: хотя хиротония и была общей, однако же этот стяжал большую благодать. Обрати взор и на то, что до этого времени он не творил чудес, но стал творить чудеса, когда сделался известным как избранный и рукоположенный, чтобы показать, что одной благодати недостаточно, но необходима и хиротония. Итак, через рукоположение сообщилось приращение Духа, потому что еще до хиротонии, при избрании, о нем было засвидетельствовано, как исполненном Духа, но дары Духа различны.
«Вступили в спор со Стефаном». В раздражении и гневе спорят для того, чтобы вынудить его сказать что-нибудь. А он, быть может, беседовал очень откровенно и говорил о прекращении закона, или, вернее, не говорил, а намекал, потому что если бы он говорил ясно, то эти «некоторые» не имели бы нужды в лжесвидетелях. Но замечай: он не предоставляет себе права учить, но вынуждается к этому теми, кто спорит с ним.
«Тогда научили они некоторых сказать». Спорщики свидетельствуют не сами, – потому что их тотчас изобличили бы, что они клевещут на Стефана по зависти, – но подкупают других, чтобы не сочли это дело неправым, – потому что они не Бога боялись, оскверняя себя убийством, но взор свой обращали на мнение людей.
«И представили ложных свидетелей, которые говорили». Всюду лжесвидетельство. Не хотели убить просто, но по приговору, рассчитывая на то, что этим они подорвут доброе мнение о тех, кого убивали. Не сказали о Стефане: «говорит», но – «не перестает. Ибо мы слышали, как он говорил, что Иисус Назорей («Назорей» говорится в поношение) «разрушит место сие». Это говорили и о Христе: «Разрушающий храм» (Мф. 27:40 ). Велика была между ними боязнь за церковь, но обвинение было двойное – обвинение в том, что он намерен изменить обычаи, и в том, что намерен ввести иные обычаи.
«Все, сидящие в синедрионе, смотря на него, видели лице его, как лице Ангела». Бог соделал Стефана приятным; так как он имел еще что-то сказать, то, чтобы тотчас поразить их его взором, Бог осиял его лицо, потому что и к лицам людей, исполненных духовной благодати, любящие их относятся с вожделением, а враги с почтением.
Глава седьмая
Деян.7:1–7 . Тогда сказал первосвященник: так ли это? Но он сказал: мужи братия и отцы! послушайте. Бог славы явился отцу нашему Аврааму в Месопотамии, прежде переселения его в Харран, и сказал ему: «выйди из земли твоей и из родства твоего и из дома отца твоего, и пойди в землю, которую покажу тебе» (Бут. 12:1 ). «Тогда он вышел из земли Халдейской и поселился в Харране; а оттуда, по смерти отца его, переселил его Бог в сию землю, в которой вы ныне живете. И не дал ему на ней наследства ни на стопу ноги, а обещал дать ее во владение ему и потомству его по нем, когда еще был он бездетен. И сказал ему Бог, что потомки его будут переселенцами в чужой земле и будут в порабощении и притеснении лет четыреста. «Но Я, – сказал Бог, – произведу суд над тем народом, у которого они будут в порабощении; и после того они выйдут и будут служить Мне на сем месте» .
Сами они и не думали о том, что позволяли себе богохульные действия, а его обвиняют в богохульстве за слова. На уме у них всегда был Моисей – они не столько заботились о делах Божиих, сколько о постановлениях Моисея. Но Стефан в самом начале речи опровергает их мнение и доказывает, что ни храм, ни обряды не имеют значения и что они не превозмогут проповеди евангельской, что Бог трудное и невозможное делает легким и возможным. Замечай: обвинения их именно в том, что, пользуясь постоянно Божиим человеколюбием, они заплатили своему Благодетелю противным и домогаются невозможного. Стефан показывает также, что обетование было дано прежде, чем эта земля, прежде обрезания, прежде жертвы, прежде храма, что они получили эту землю, равно как и обрезание и закон, не по заслугам, но земля была наградой за послушание, что, когда дано было обрезание, обетование еще не было приведено в исполнение и что все это были прообразы. Прекрасно именует Бога в начале речи “Бог славы”, потому что Он соделал славными тех, кого поносили. Говорит также, что еще не было храма, а Авраам удостоился видеть Бога, что он своими предками имел персов и жил в чужой земле. Замечай, как Стефан отводит их мысль от чувственного, начав с местности, так как и речь была о месте. Если же Бог есть Бог “славы”, то Он не нуждается в том, чтобы иметь славу от вас посредством вашего храма, потому что Он Сам – источник всякой славы и всякого добра.
«Выйди из земли твоей и из родства твоего». Как же Писание говорит, что пожелал выйти отец Авраама (см. Бут. 11:31 ), а здесь говорится, что Аврааму было сказано «выйди из земли твоей?» Отсюда мы заключаем, что явление Бога Аврааму подействовало на отца его и он пожелал выйти из земли Халдейской. Но этим самым Стефан показывает, что иудеи не дети Авраамовы, потому что тот, покинув и отечество, и родных, явил послушание, а они непослушны.
«И не дал ему на ней наследства ни на стопу ноги». Наблюдай, как беседой об обетованной земле наводит их на истину. Почему не дал Господь наследия Аврааму? Потому, что земля эта была прообразом другой земли. «А обещал дать ее». Замечаешь ли, что не без причины снова повторяет: не говорит «дал», но – «обещал дать». Если Авраам был чужеземцем и пришельцем и через некоторое время должен был переселиться, то как мог он иметь эту землю во “владение!” Итак, наследие Авраама сохраняется через семя его, которое есть Христос, так как с Ним будут царствовать и святые, по слову Писания: «Ибо приидет Сын Человеческий во славе Отца Своего» (Мф. 16:27,25:31 ), царствуя над всеми народами.
«И потомству его по нем, когда еще был он бездетен». Снова указывает, что Бог из невозможного силен сделать возможное, потому что сказано, что Он сделает господином Палестины того, кто был в Персии и находился на таком далеком расстоянии. Но тут же заключается указание и на великое человеколюбие Божие, и на великую веру Авраама, потому что выражение «когда еще был он бездетен» показывает повиновение Авраама и веру, хотя то, что с ним было тогда, склоняло его к противоположному мнению, так как после того как пришел, не имел чего-либо «ни на стопу ноги», да и потом не имел.
«И сказал ему Бог, что потомки его будут переселенцами в чужой земле». Смотри, за сколько лет дано обетование и существовал его образ, и никогда не было образа жертвы, никогда – образа обрезания. Но этим показывает также, как Бог попускал израильтянам переносить несчастья, хотя не было ничего такого, в чем бы они были виновны.
«И будут в порабощении и притеснении лет четыреста». Написанное в книге Исход не противоречит этому месту. Там сказано: «По прошествии четырехсот тридцати лет… вышло все ополчение Господне из земли Египетской» (12, 41), а здесь говорится приблизительно: через «лет четыреста». Но нужно помнить, что не сказано: «вышли, когда исполнилось четыреста лет», сказано: через лет «четыреста», чем не исключаются и остальные тридцать лет. Двадцать пять лет – от семьдесят пятого года до сотого Авраамовых, шестьдесят лет Исааковых, девяносто один год Иакова, сто десять лет Иосифовых, сто сорок четыре года в Египте – всего вместе четыреста тридцать лет. В выражении: «И после того они выйдут и будут служить Мне» можно видеть указание и на эти тридцать лет.
“”Но Я, – сказал Бог, – произведу суд над тем народом, у которого они будут в порабощении…» Те, которые озлобляли их, делали это не безнаказанно, потому что иудеи переносили горькое и тяжкое рабство, так как египтяне смотрели на них не как на рабов, а как на врагов и противников.
Деян.7:8–16 . И дал ему завет обрезания. По сем родил он Исаака и обрезал его в восьмой день; а Исаак родил Иакова, Иаков же двенадцать патриархов. Патриархи, по зависти, продали Иосифа в Египет; но Бог был с ним, и избавил его от всех скорбей его, и даровал мудрость ему и благоволение царя Египетского фараона, который и поставил его начальником над Египтом и над всем домом своим. И пришел голод и великая скорбь на всю землю Египетскую и Ханаанскую, и отцы наши не находили пропитания. Иаков же, услышав, что есть хлеб в Египте, послал туда отцов наших в первый раз. А когда (они пришли) во второй раз, Иосиф открылся братьям своим, и известен стал фараону род Иосифов. Иосиф послав, призвал отца своего Иакова и все родство свое, душ семьдесят пять. Иаков перешел в Египет, и скончался сам и отцы наши; и перенесены были в Сихем и положены во гробе, который купил Авраам ценою серебра у сынов Еммора Сихемова .
Потомкам предоставляются обетования, а предкам – бедствия. А обрезывать крайнюю плоть поведено отцам законом потому, что Авраам вышел из земли Халдейской; халдеям же, равно как и мидянам и персам, по обычаям отцов их, позволялось жениться на матерях и сестрах. Таким образом, Авраам обрезывается в знак того, что он отказывается от плотского смешения и отрицает незаконные родственные браки. А иные утверждают, что Аврааму и его потомкам заповедано было обрезание для того, чтобы было явно, что от них имеет быть Христос по плоти, так как мы знаем, что обрезание, бывшее в Ветхом Завете прообразом, заключало в себе образ спасительного крещения и отбрасыванием плоти знаменовало отречение от жизни по плоти, и обрезанных делая сынами Божиими.
«По сем родил он Исаака и обрезал его в восьмой день». Сначала обрезывается в восьмой день Исаак; отсюда и иудеи обрезываются в восьмой же день. А Измаил обрезывается будучи тринадцати лет (см. Бут. 17:25 ), поэтому и потомки его, измаилиты, обрезываются, как говорит Иосиф Флавий, также в тринадцатый год.
«Продали Иосифа в Египет». Не зная за братом никакой вины, они так нехорошо поступили с ним, и притом в то время, когда он пришел к ним с пищей для них, и своим поступком содействовали пророчеству, не сознавая этого и невольно сделавшись виновниками его благополучия, хотя и после многих для него испытаний. Сами же навлекли на себя великий страх и несносный стыд, хотя Иосиф и не помнил зла и ничего ужасного не замышлял против них, а, напротив, и напитал их, томившихся голодом, и сделал их известными фараону.
«И скончался сам и отцы наши; и перенесены были в Сихем». Авраам со своим семейством и патриархи погребены в Сихеме, который, быть может, назывался «Сикема». Авраам купил это место сам, чтобы похоронить Сарру.
«И положены во гробе». Сказав это, Стефан показывает, что Авраам даже до погребения не был господином земли.
Деян.7:17–28 . А по мере, как приближалось время исполниться обетованию, о котором клялся Бог Аврааму, народ возрастал и умножался в Египте, до тех пор, как восстал иной царь, который не знал Иосифа. Сей, ухищряясь против рода нашего, притеснял отцов наших, принуждая их бросать детей своих, чтобы не оставались в живых. В это время родился Моисей, и был прекрасен пред Богом. Три месяца он был питаем в доме отца своего. А когда был брошен, взяла его дочь фараонова и воспитала его у себя, как сына. И научен был Моисей всей мудрости Египетской, и был силен в словах и делах. Когда же исполнилось ему сорок лет, пришло ему на сердце посетить братьев своих, сынов Израилевых. И, увидев одного из них обижаемого, вступился и отмстил за оскорбленного, поразив Египтянина. Он думал, поймут братья его, что Бог рукою его дает им спасение; но они не поняли. На следующий день, когда некоторые из них дрались, он явился и склонял их к миру, говоря: «вы братья; зачем обижаете друг друга?» Но обижающий ближнего оттолкнул его, сказав: «кто тебя поставил начальником и судьею над нами? Не хочешь ли ты убить и меня, как вчера убил Египтянина?»
Выражение «по мере, как приближалось время исполниться обетованию» указывает не на то, что они умножились в течение четырехсот лет, но на то, что имел приблизиться конец, так как четыреста и больше лет уже прошло в Египте.
«Народ возрастал и умножался в Египте». Если относительно Иосифа достойно удивления то, что он продан был братьями и, быв продан, избавил их от голода, то еще удивительнее то, что царь воспитывал того, кто должен был подорвать его власть (то есть Моисея); тот, кто должен был быть умерщвлен лицом, осудившим его на смерть, – тот образовывался и воспитывался для низвержения воспитателя.
«Принуждая… бросать детей своих, чтобы не оставались в живых». Это выражение намекает на то, что царь не хотел, чтобы умерщвление младенцев совершалось явно. И замечай: обетование Божие упрочивалось посредством тех самых обстоятельств, посредством которых диавол силился подорвать его, потому что был озлобляем народ израильский, но возрастал и умножался. Поэтому-то и Моисей принимается и воспитывается, и образовывается в доме царя и снова бежит; но во время бегства удостаивается видения и ему поручается народное предводительство. Таким образом Бог производит то, что и проданный в рабы становится царем там, где был рабом.
«Моисей… был прекрасен пред Богом». Родители родили и увидели, что дитя прекрасно, потому что благодать процветала в нем. Увидев же, что оно прекрасно, пощадили, но, испугавшись повеления, скрыли его. Страх победил; и из-за страха они решились бросить дитя, но по чувству родительского сострадания употребляют в этом деле хитрость – умудряются обойти повеление: сделав ковчег, в подражание ковчегу, бывшему при Ное, и призвав Бога Ноева, они бросили дитя с ковчегом в реку, чтобы и явиться повинующимися повелению, и спасти дитя. И вот они бросают, а Бог не знавшей об этом дочери фараона внушает выйти на реку. Вышла она, ничего не зная, и нашла то, чего не искала, – приняла из ковчега младенца. И спасен был Моисей символами общего спасения Церкви, потому что кивот был из дерева, а дерево было от воды, и спасение было безнадежному, и взявшая Моисея была не иудеянка, а из язычниц и египтянка.
«И научен был Моисей всей мудрости Египетской». Ни Моисей, ни Анания и Даниил с бывшими с ними не получили бы иностранного образования, если бы нужда и насилие деспотов не принудили их к этому, потому что оно не было им нужно ни на что, разве, быть может, кто-нибудь скажет, что получить образование хорошо было для того, чтобы искоренить заблуждения египтян.
«Поразив египтянина», Моисей отомстил ему за угнетаемого им. Не по исступлению и не по гневу убил он египтянина, но по ревности о Боге. А то, что совершается по ревности о Боге, хотя бы и было убийством, не есть убийство. Вот что услышал Моисей от Господа о Финеесе, убившем двух одной рукой: «Финеес… взял в руку свою копье. И вошел вслед за Израильтянином в спальню, и пронзил обоих их… и прекратилось поражение сынов Израилевых» (Чис. 25:7-8 ). А то, что сделал Моисей, было неразгаданной загадкой, потому что было знамением того, что через Моисея Бог имеет погубить египтян и спасти израильтян. Моисей же думал, что братия его понимают, что через него Бог дает им избавление. Впрочем, Божеское покровительство видно было из самых дел – какое еще нужно было понимание? Однако же и при этом они не понимали.
«На следующий день, когда некоторые из них дрались, он явился и склонял их к миру». Смотри, как благосклонно разговаривает тот, кто обнаружил такой гнев на египтянина: «вы братья; зачем обижаете друг друга?» Но обрати внимание на ответ: «кто тебя поставил начальником и судьею над нами?» Те же самые слова, какие говорили потом Христу. Платить за добро обидой – это в духе иудеев.
Деян.7:29–34 . От сих слов Моисей убежал и сделался пришельцем в земле Мадиамской, где родились от него два сына. По исполнении сорока лет явился ему в пустыне горы Синая Ангел Господень в пламени горящего тернового куста. Моисей, увидев, дивился видению; а когда подходил рассмотреть, был к нему глас Господень: «Я Бог отцов твоих, Бог Авраама и Бог Исаака и Бог Иакова». Моисей, объятый трепетом, не смел смотреть. И сказал ему Господь: «сними обувь с ног твоих; ибо место, на котором ты стоишь, есть земля святая. Я вижу притеснение народа Моего в Египте, и слышу стенание его, и нисшел избавить его: итак пойди, Я пошлю тебя в Египет» .
Но и бегство его не нарушило Божиих планов, потому что говорится: «по исполнении сорока лет явился ему в пустыне горы Синая Ангел Господень», – явился, когда Моисей был в бегстве, когда и не надеялся возвратиться, так как имел уже двух сыновей. Но заметь: Ангелом, как и человеком, называет теперь Стефан Сына Божия. Является же Ангел Моисею не в храме, но в пустыне, и не в самой пустыне, но – в купине – в пламени горящего тернового куста. Вот и гласа удостаивается Моисей: “Я”, говорит глас, «Бог отцов твоих».
«Сними обувь с ног твоих, ибо место, на котором ты стоишь, есть земля святая». Место свято ради явления Христова и достойно большего удивления, чем то, которое было во Святом Святых, потому что там никогда не было такого явления. Далее видно и великое попечение Божие, потому что говорится: «Я вижу притеснение народа Моего… и слышу стенание его, и нисшел избавить его».
Деян.7:35–41 . Сего Моисея, которого они отвергли, сказав: «кто тебя поставил начальником и судьею?», сего Бог чрез Ангела, явившегося ему в терновом кусте, послал начальником и избавителем. Сей вывел их, сотворив чудеса и знамения в земле Египетской, и в Чермном море, и в пустыне в продолжение сорока лет. Это тот Моисей, который сказал сынам Израилевым: «Пророка воздвигнет вам Господь Бог ваш из братьев ваших, как меня; Его слушайте» (Повт. 18:15 ). «Это тот, который был в собрании в пустыне с Ангелом, говорившим ему на горе Синае, и с отцами нашими, и который принял живые слова, чтобы передать нам, которому отцы наши не хотели быть послушными, но отринули его и обратились сердцами своими к Египту, сказав Аарону: «сделай нам богов, которые предшествовали бы нам; ибо с Моисеем, который вывел нас из земли Египетской, не знаем, что случилось». И сделали в те дни тельца, и принесли жертву идолу, и веселились перед делом рук своих .
Того Моисея, который подвергался опасности за свою жизнь, которого израильтяне ни во что поставили и отринули, Бог воздвиг и «чрез Ангела, явившегося ему в терновом кусте, послал». Кого Стефан называет Ангелом, того Моисей видел и называет Богом. «Это тот Моисей, который сказал сынам Израилевым: «Пророка воздвигнет вам Господь Бог ваш из братьев ваших, как меня», то есть подобно мне поставленного ни во что за то, за что гораздо скорее следовало удостоить чести. Фараон хотел убить Моисея, и Моисей бежал; и Господа хотел убить Ирод, и Господь спасся в Египте. И фараон, и Ирод замышляли на младенца; и тот и другой издали повеление; и ни то, ни другое повеление не нашло повиновения.
«Это тот, который был в собрании в пустыне с Ангелом, говорившим ему на горе Синае». Находящиеся перед нами слова показывают, что люди становятся лучшими или худшими не от места, потому что те, о ком идет речь, быв уже вне Египта по месту, по расположению были в Египте и не оставляли помышления об египетских обычаях, как говорит и Евангелие: «Где сокровище ваше, там и сердце ваше» (Лк. 12:34 ). Многие, будучи еще на земле, собирают сокровище на небе; там и сердце их. Но преступившие Божию волю ангелы, будучи на небе, возымели расположение к тому, что на земле; вследствие чего последовало низриновение их на землю.
«Который принял живые слова».
Живыми называет слова особого рода, значение которых выясняется обыкновенными словами, или пророчества.
«Сделай нам богов». Не Бога, но богов.
«И сделали в те дни тельца». То же и у Давида: «и сделали тельца у Хорива» (Пс. 105:19 ). И не без цели указывается на Хорив, но для того, чтобы показать крайнее безумие израильтян: здесь Бог явился Моисею, здесь же они делали идолов и приносили им жертвы.
Деян.7:42–50 . Бог же отвратился и оставил их служить воинству небесному, как написано в книге пророков: «дом Израилев! приносили ли вы Мне заколения и жертвы в продолжение сорока лет в пустыне? Вы приняли скинию Молохову и звезду бога вашего Ремфана, изображения, которые вы сделали, чтобы поклоняться им: и Я переселю вас далее Вавилона» (Ам. 5:25-27 ). «Скиния свидетельства была у отцов наших в пустыне, как повелел Говоривший Моисею сделать ее по образцу, им виденному. Отцы наши с Иисусом, взяв ее, внесли во владения народов, изгнанных Богом от лица отцов наших. Так было до дней Давида. Сей обрел благодать пред Богом и молил, чтобы найти жилище Богу Иакова. Соломон же построил Ему дом. Но Всевышний не в рукотворенных храмах живет, как говорит пророк: «Небо престол Мой, и земля подножие ног Моих. Какой дом созиждете Мне, говорит Господь, или какое место для покоя Моего? Не Моя ли рука сотворила всё сие?» (Іс. 66:1-2 ).
Изречение «оставил… служить» поставлено вместо «допустил», как и у апостола Павла «предал их Бог превратному уму» (Рим. 1:28 ) поставлено вместо «допустил предаться». Итак, говорит: так как иудеи имели такую страсть – служить твари вместо Творца, Бог часто укорял их через пророков за такое произволение, а потом, когда они оказались упорными, допустил их делать то, что они хотели. А слово «отвратился» поставлено вместо изречения «отвратив от другого хотения», потому что иное показывает хотение Божие, и иное то, что попущено по снисхождению. Ибо Его хотение есть то же, что и закон: «Господу Богу твоему поклоняйся, и Ему одному служи» (Лк. 4:8 ). Но упорствовавших в нечестии Он допустил в нечестии и оставаться, потому что Он не хочет, чтобы Ему служили по необходимости, чтобы не стеснить того, кто имеет свободную волю.
Выражение «воинству небесному» некоторые думают, равносильно «Ангелам». «Через Ангелов возвещенное слово» (Євр. 2:2 ). Но Стефан говорит не об Ангелах, а о звездах, которым иудеи воздавали почитание, а именно: Тельцу, заменявшему утреннюю звезду – денницу, и луне, как царице неба. Это выражение употребляется почти повсюду, где речь идет о светилах и звездах.
«Дом Израилев! приносили ли вы Мне заколения и жертвы в продолжение сорока лет в пустыне?» Заметь, что сначала упоминает о том, что они приносили жертвы Ему Самому, а потом уже жертвы идолам. Это потому, что до этого нигде не встречается название «жертва», но – только «заповеди» и «живые слова». Притом это свидетельство он приводит не без причины, но чтобы показать, что не было надобности в жертвах. Он говорит «приносили ли вы Мне заколения и жертвы» вместо того, чтобы сказать: «Вы не можете сказать, что приносите жертвы идолам оттого, что приносили их Богу; напротив, вы сначала приносили жертвы им, и это в пустыне, где Я в особенности покровительствовал вам. Потому если Я и сказал, что этот храм будет разрушен, а обряды и жертвы будут изменены, то Я не сказал ничего нового. Ибо Моисей, о котором, кажется, вы имеете высокое мнение, в течение сорока лет ни жертвы не приносил, ни храма не воздвигал, а также не делал этого и Давид, хотя вы уже владели этой землей, разделенной по жребию. Также и пророки говорят о них, как о ненужных. Но как вы можете в свое оправдание ссылаться на Моисея, когда его отринули отцы ваши и вы?»
«Вы приняли скинию Молохову и звезду бога вашего Ремфана». Божественный Моисей удалился на гору, чтобы получить закон, а они, израильтяне по крови, предстали перед Аароном, говоря: «Сделай нам бога» (Вих. 32:1 ). Итак, они в пустыне сделали тельца, и этот телец был явным идолом; устроили постепенно и многих других идолов. В особенности же они преданы были поклонению звездам. Кроме тельца, они “приняли” и «скинию Молохову». Создав скинию, они поставили в ней идола и назвали его Молохом. Это идол моавитский. Он имел прозрачный камень на верхней части лба в виде утренней звезды – денницы. А слово «Молох» в переводе значит «царь их». Ибо так изъясняют его Акила и Феодотион. А изображение денницы было приготовлено художниками. Итак, «приняли скинию Молохову», то есть скинию царя вашего. И какой он был царь? «Звезду бога вашего Ремфана», имя которого в переводе значит «помрачение» или «ослепление». Итак, они воздавали поклонение деннице, восходящей до появления сияния солнечного. Впрочем, с этими поклонниками сделалось ослепление, или ремфан, не потому, что звезда производила это ослепление, но потому, что это почитание сделалось причиной такого помрачения.
«Я переселю вас далее Вавилона». Пророк сказал: «Я переселю вас за Дамаск» (Ам. 5:27 ). А Стефан сказал «далее Вавилона», следуя изложению евреев или потому, что Вавилон есть предел земли дамаскитян. Семьдесят толковников сказали: «Далее Дамаска».
«Скиния свидетельства была у отцов наших в пустыне». Они имели ее для того, чтобы иметь свидетелем Бога. Называет ее скинией свидетельств, то есть чудес и повелений.
«Как повелел Говоривший Моисею». Утверждение скинии состоялось на горе, и она в пустыне была переносной, а не находилась на одном месте. Если и Ангел был тот, кто говорил с Моисеем на горе, то он все-таки говорил с ним от лица Божия. И много есть такого в Божественном Писании. Так, в книге Исход говорится, что Ангел Господень сказал Моисею: «Моисей, Моисей!.. Не подходи сюда» (Вих. 3:4 5). И несколько далее этот Ангел говорит: «Я Бог отца твоего, Бог Авраама, Бог Исаака и Бог Иакова» (Вих. 3:6 ).
Деян.7:51–53 . Жестоковыйные! люди с необрезанным сердцем и ушами! вы всегда противитесь Духу Святому, как отцы ваши, так и вы. Кого из пророков не гнали отцы ваши? Они убили предвозвестивших пришествие Праведника, Которого предателями и убийцами сделались ныне вы, вы, которые приняли закон при служении Ангелов и не сохранили .
Почему до сих пор говоривший к народу кротко здесь употребляет слова жестокие? Потому что он увидел, что они не обращают внимания на то, что говорится. «Вы всегда противитесь Духу Святому» – не только теперь. Этим он показывает:
что он сказал, было от Святаго Духа, в особенности же тогда, когда приближался час смерти его, потому что он, конечно, знал это, будучи исполнен Святаго Духа. Он обнаружил великое и безбоязненное дерзновение, и то, что он сказал им, было не его, но слова пророков. “Всегда”, говорит, «противитесь». Когда Бог не хотел, чтобы были жертвы, вы приносили жертвы, а потом, когда Он хочет жертвы, вы ее не приносите. Опять, когда существовал храм, вы служили идолам, а когда Он хочет, чтобы вы отрешились от храма, вы делаете противное. Притом не сказал: «Богу противитесь», но “Духу”.
Ибо нет никакого различия между Духом и Богом.
«Противитесь… как отцы ваши, так и вы». Показывает, что это зло более падает на них потому, что оно дошло до них издавна. Так делал и Христос, потому что они сильно хвалились предками своими.
«Кого из пророков не гнали отцы ваши?» Если отцы ваши убивали этих предвозвестников, то нет ничего удивительного, что я, проповедующий Предвозвещенного ими, буду убит вами, которые слишком гордитесь своими предками.
«Они убили предвозвестивших пришествие Праведника». Говорит «Праведника», показывая, что Он неправедно убит ими, потому что если Он праведен, то очень неправы убившие Его. Называет Его праведным, потому что этого не могли отрицать и они. Они нигде не осуждали Его как неправедного, ибо как они стали бы осуждать в этом не имеющего даже крова? Но он выставляет им на вид два преступления их: убийство и предательство. Ибо говорит: «Предателями и убийцами сделались ныне вы… которые приняли закон при служении Ангелов и не сохранили», то есть устроенного Ангелами и врученного Явившимся в купине. Показывает, что они не покорялись и не покоряются ни Богу, ни Ангелам, ни пророкам, ни Духу.
Деян.7:54–56 . Слушая сие, они рвались сердцами своими и скрежетали на него зубами. Стефан же, будучи исполнен Духа Святаго, воззрев на небо, увидел славу Божию и Иисуса, стоящего одесную Бога, и сказал: вот, я вижу небеса отверстые и Сына Человеческого, стоящего одесную Бога .
Если иудеи хотели умертвить Стефана, то почему не умертвили его тотчас же? Потому что хотели представить благовидный предлог своей дерзости, так как оскорбление, какое он причинил им, не было благовидным предлогом к умерщвлению его; притом же то, что они сочли за оскорбление себе, не было его собственное оскорбление, но это было обличение, сделанное иудеям пророком. С тем вместе они и не хотели, чтобы о них думали, что они умертвили его за то, что относилось к ним лично, как это было и при осуждении на смерть Христа, но что будто они умерщвляют за нечестие. Потому что они не довольствовались тем, чтобы осквернить себя убийством, но надеялись и заботились запятнать и честь убиваемого. Ибо они боялись, чтобы он не стал пользоваться большим почитанием, если они умертвят его за личное оскорбление им.
«Иисуса, стоящего одесную Бога». Стоянием означает твердость и непоколебимость. Причем это допускали уже и они: они тогда уже считали Его стоящим.
Деян.7:57–60 . Но они, закричав громким голосом, затыкали уши свои, и единодушно устремились на него. И, выведя за город, стали побивать его камнями. Свидетели же положили свои одежды у ног юноши, именем Савла. И побивали камнями Стефана, который молился и говорил: Господи Иисусе! приими дух мой. И, преклонив колени, воскликнул громким голосом: Господи! не вмени им греха сего. И, сказав сие, почил .
Когда Христос сказал: «Узрите Сына Человеческого, сидящего одесную» (Мф. 26:64 ), иудеи назвали это богохульством и напали на Него. Так и теперь: услышав слова Стефана, устремились на него. Но тогда раздирали одежды, а здесь «затыкали уши».
«И, выведя за город, стали побивать его камнями». Оказавшись решительно не в состоянии положить конец речи Стефана, они «стали побивать его камнями». Если бы даже он говорил неправду, его надобно было отпустить как безумного. Если же говорил истину, надобно было скорее удивляться. «И выведя за город», убивают его, как это сделали и с Иисусом.
«Свидетели же положили свои одежды у ног юноши». Свидетелями Лука называет тех, кого иудеи выдвинули с целью произнести ложное свидетельство против Стефана. Этим евангелист делает намек на два обстоятельства: что и те, которых считали свидетелями, были скорее готовы совершить убийство, когда они сняли одежды, чтобы свободнее и беспрепятственнее бросать камни, – и что имеющий впоследствии быть проповедником вселенной и сам тогда оказывал содействие в убийстве, и что таким образом в нем произошло какое-то Божественное, удивительное и несвойственное человеку изменение.
Изречение же «Господи Иисусе, приими дух мой» есть изречение научающего и показывающего им, что он не погибнет.
«Побивали камнями Стефана». Так как оправдание совершается верой в Христа и в Нем человеческое естество в изобилии получило невинность и даровало нам новое право, в силу которого души наши уже не идут во ад, но, как и прежде, посылаются в руки Бога Живого, то, зная это, святой Стефан сказал: «Господи Иисусе! приими дух мой». И блаженный Петр пишет: «Итак страждущие по воле Божией да предадут Ему, как верному Создателю, души свои» (1Пет. 4:19 ).
«Преклонив колени, воскликнул громким голосом: Господи! не вмени им греха сего». Не просто, говорит, молится, но с усердием, так как Бог допустил, чтобы до сих пор душа его оставалась в теле. Заметь голос и чрезмерность терпеливости в страданиях. Этим он показывает, что то, что он сказал им прежде, сказал не вследствие гнева, но чтобы их поставить в затруднение, обличить и упрекнуть.
Глава восьмая
Деян.8:1–4 . Савл же одобрял убиение его. В те дни произошло великое гонение на церковь в Иерусалиме; и все, кроме Апостолов, рассеялись по разным местам Иудеи и Самарии. Стефана же погребли мужи благоговейные, и сделали великий плач по нем. А Савл терзал церковь, входя в домы и влача мужчин и женщин, отдавал в темницу. Между тем рассеявшиеся ходили и благовествовали слово .
Сами апостолы, говорит Лука, не рассеялись, но остались в Иерусалиме, потому что где сильнее нападение, там должны находиться и лучшие борцы и быть для других примером мужества и смелости.
«Стефана же погребли мужи благоговейные». Если они были «благоговейные», то как же они «сделали великий плач?» Это потому, что они не были еще совершенны. С другой стороны, кто бы и не заплакал, лишившись такого учения, такой защиты и таких чудес и видя этого праведного, лежащего мертвым и побитого камнями?
«А Савл терзал церковь». Великое бешенство и быть одному, и врываться в дома. Это потому, что он душу свою предал за закон.
Деян.8:5–8 . Так Филипп пришел в город Самарийский, и проповедовал им Христа. Народ единодушно внимал тому, что говорил Филипп, слыша и видя, какие он творил чудеса. Ибо нечистые духи из многих, одержимых ими, выходили с великим воплем, а многие расслабленные и хромые исцелялись. И была радость великая в том городе .
Не тот апостол Филипп, что считается в числе двенадцати, но один из семи, избранных для попечения о вдовицах, а также крестивший евнуха и огласивший Симона. Послушай, что говорит евангелист Лука: по убиении Стефана «произошло великое гонение на церковь в Иерусалиме; и все, кроме Апостолов, рассеялись по разным местам Иудеи и Самарии» (8, 1). Отсюда ясно, что апостол Филипп с прочими апостолами находился в Иерусалиме. Лука сделал это замечание для того, чтобы показать, что Филипп крестил тех, которым было преподано христианское учение в Самарии. Апостолы же Петр и Иоанн, придя к ним из Иерусалима, преподали им благодать Духа. А если бы он был из числа двенадцати апостолов, то он имел бы власть и преподавать дары Духа. Он крестит только как ученик, а завершительную благодать преподают те апостолы, которым дана власть преподавать такой дар. Иные говорят, что Филипп потому не низвел на крещеных Духа, что он был только диакон, выдвинутый теми, которые находились со Стефаном, а не имел ни пресвитерского, ни епископского сана, как избранные ученики Господни. А что он был диакон, об этом свидетельствует Павел в «Правилах» – он свидетельствует не только о нем, но и об Анании, который крестил самого Павла. А будучи диаконом, он крестил по недостатку пресвитеров в Самарии, потому что в случае необходимости, когда нет пресвитера, позволено крестить и диаконам, как этому научил Сам Дух, внушивший тому же Филиппу мысль приблизиться к евнуху. Надобно заметить, что после крещения на крещаемых через возложение рук в силу молитвы во имя Господа Иисуса нисходит Святый Дух. Поэтому и до сих пор этот чин соблюдается в том же виде.
Деян.8:9–21 . Находился же в городе некоторый муж, именем Симон, который перед тем волхвовал и изумлял народ Самарийский, выдавая себя за кого-то великого. Ему внимали все, от малого до большого, говоря: сей есть великая сила Божия. А внимали ему потому, что он немалое время изумлял их волхвованиями. Но, когда поверили Филиппу, благовествующему о Царствии Божием и о имени Иисуса Христа, то крестились и мужчины и женщины. Уверовал и сам Симон и, крестившись, не отходил от Филиппа; и, видя совершающиеся великие силы и знамения, изумлялся. Находившиеся в Иерусалиме Апостолы, услышав, что Самаряне приняли слово Божие, послали к ним Петра и Иоанна, которые, придя, помолились о них, чтобы они приняли Духа Святаго. Ибо Он не сходил еще ни на одного из них, а только были они крещены во имя Господа Иисуса. Тогда возложили руки на них, и они приняли Духа Святаго. Симон же, увидев, что через возложение рук Апостольских подается Дух Святый, принес им деньги, говоря: дайте и мне власть сию, чтобы тот, на кого я возложу руки, получал Духа Святаго. Но Петр сказал ему: серебро твое да будет в погибель с тобою; потому что ты помыслил дар Божий получить за деньги. Нет тебе в сем части и жребия, ибо сердце твое неправо пред Богом .
Посмотри и на другое покушение, сделанное Симоном. Лука говорит, что его почитали за великую силу. Таким образом, в то время были и обольщенные волхвованиями, пока не пришел Филипп и вывел их из заблуждения, потому что Симон иудеям говорил: «Я – отец», а самарянам: «Я – Христос». «Уверовал и сам Симон». Не ради веры он уверовал, но чтобы и ему творить чудеса. Как он думал творить чудеса? Сам он обольщал, а также укрощал беснуемых, а потому думал, что и апостолы подобно ему пользуются каким-либо искусством. Поэтому он и деньги давал. Опять потому же, чтобы не лишиться этого дара, он постоянно находился при Филиппе.
Деян.8:22–25 . Итак покайся в сем грехе твоем, и молись Богу: может быть, отпустится тебе помысел сердца твоего. Ибо вижу тебя исполненного горькой желчи и в узах неправды. Симон же сказал в ответ: помолитесь вы за меня Господу, дабы не постигло меня ничто из сказанного вами. Они же, засвидетельствовав и проповедав слово Господне, обратно пошли в Иерусалим и во многих селениях Самарийских проповедали Евангелие .
По баснословию еретиков, излишне было говорить Симону: “покайся”, потому что он таким дурным был создан. Они говорят, что человек, будучи злым по природе, неспособен измениться по желанию. Но не напрасно сказано: «итак покайся», потому что и он имел свободную волю, «и молись Богу: может быть, отпустится тебе помысел сердца твоего». Петр сказал это Симону, как будто бы не было оказано ему снисхождение, если бы он стал плакать и покаялся. Но этот образ выражения был обычным и у пророков. Особенно же Петр и предвидел, что он не обратится к покаянию. Поэтому он и говорит: «может быть, отпустится тебе». Потому что слова «помолитесь вы за меня Господу» Симон сказал не потому, что он покаялся и обратился, но ради одного только приличия. Потому что иначе где рыдание? где раскаяние и исповедание грехов?
«Ибо вижу тебя исполненного горькой желчи и в узах неправды».
Слова полные гнева. Но Петр не наказывает его, чтобы потом вера его не показалась вынужденной силою необходимости и страха и это дело не показалось жестоким.
«Они же, засвидетельствовав и проповедав слово Господне, обратно пошли в Иерусалим». Может быть, они возвратились из-за Симона, чтобы не обольститься и чтобы потом быть твердыми. Заметь, что не с самого начала идут в Самарию, но когда их гонят в Иудее, как это было и со Христом.
Деян.8:26–33 . А Филиппу Ангел Господень сказал: встань и иди на полдень, на дорогу, идущую из Иерусалима в Газу, на ту, которая пуста. Он встал и пошел. И вот, муж Ефиоплянин, евнух, вельможа Кандакии, царицы Ефиопской, хранитель всех сокровищ ее, приезжавший в Иерусалим для поклонения, возвращался и, сидя на колеснице своей, читал пророка Исайю. Дух сказал Филиппу: подойди и пристань к сей колеснице. Филипп подошел и, услышав, что он читает пророка Исайю, сказал: разумеешь ли, что читаешь? Он сказал: как могу разуметь, если кто не наставит меня? И попросил Филиппа взойти и сесть с ним. А место из Писания, которое он читал, было сие: «как овца, веден был Он на заклание, и, как агнец пред стригущим его безгласен, так Он не отверзает уст Своих. В уничижении Его суд Его совершился. Но род Его кто разъяснит? ибо вземлется от земли жизнь Его» (Іс. 53:7-8 ).
Мне кажется, что этот Филипп был из числа семи, потому что иначе из Иерусалима он шел бы не на полдень (юг), но на север, а из Самарии, где находился и учил Филипп, принадлежавший к числу семи, путь идет на полдень.
«На дорогу, идущую из Иерусалима в Газу, на ту, которая пуста». Это Ангел сказал для того, чтобы Филипп не боялся нападения иудеев.
«Он встал и пошел». Заметь послушание. Филипп не спросил и не сказал: «для чего?», но вместе с повелением «встал и пошел».
«Евнух, вельможа Кандакии, царицы Ефиопской, хранитель всех сокровищ ее, приезжавший в Иерусалим для поклонения». Женщины властвовали в этой Эфиопии; одна из них по праву наследства была Кандакия; у нее евнух был казнохранителем. Заметь, что не было праздника, однако он ехал в Иерусалим, и что ехал из города, преданного суеверию, и на пути читал, и притом Исайю, величайшего из пророков, к тому же читал, не понимая того, что читал, и так усердно был занят чтением.
«Разумеешь ли, что читаешь?» Удивительным образом спрашивает, потому что и не льстит, и не хвалит, и не упрекает в невежестве. Но спрашивает так, чтобы возбудить большее желание и показать, что в читаемом находится великое сокровище. А евнух со всей откровенностью признается: «как могу разуметь, если кто не наставит меня?» Потом просит Филиппа научить его.
«Как овца, веден был Он на заклание». Очень понятен смысл приведенных слов, потому что в известное время овцы отводятся для стрижки и пастухи возлагают на них орудия стрижки, однако же овцы терпят это и не нападают на тех, кто это делает. Так и Христос, терпя поношения, не платил поношением за поношение.
«В уничижении Его суд Его совершился». Указывает на противозаконный суд над Ним, произведенный тогда, как была скрыта истина.
«Но род Его кто разъяснит?» То есть обнаружившееся после воскресения высокое Его достоинство, доказательством которого служит то, что было Им сделано в деле домостроительства. Кто будет в состоянии выразить словами, когда придет на мысль: «Кто это и Какой Такой, да еще Сын Божий Единородный претерпел все это?»
«Вземлется от земли жизнь Его». Вместо выражения «отнимается и возносится выше земного жизнь Его», то есть поприще деятельности и существование Единородного, когда Он созерцается вне плоти и уже не как находящийся среди нас.
Деян.8:34–40 . Евнух же сказал Филиппу: прошу тебя сказать: о ком пророк говорит это? о себе ли, или о ком другом? Филипп отверз уста свои и, начав от сего Писания, благовествовал ему об Иисусе. Между тем, продолжая путь, они приехали к воде; и евнух сказал: вот вода; что препятствует мне креститься? Филипп же сказал ему: если веруешь от всего сердца, можно. Он сказал в ответ: верую, что Иисус Христос есть Сын Божий. И приказал остановить колесницу, и сошли оба в воду, Филипп и евнух; и крестил его. Когда же они вышли из воды, Дух Святый сошел на евнуха, а Филиппа восхитил Ангел Господень, и евнух уже не видел его, и продолжал путь, радуясь. А Филипп оказался в Азоте и, проходя, благовествовал всем городам, пока пришел в Кесарию .
«Прошу тебя сказать: о ком…?» Знать, что пророки иногда говорят и о других, или о себе самих в другом лице, потому что это показывает вопрос его, свойство человека очень наблюдательного.
«Вот вода; что препятствует мне креститься?» Посмотри, как благоразумно он поступает. Сначала читает и не понимает, потом читает то же пророчество; в нем содержится учение о страдании, воскресении Иисуса Христа и о даровании благодати Святаго Духа. Затем просит крестить; Филипп изъясняет ему по порядку, начав с этого пророчества. А окрылившись готовностью, он постепенно приводится к крещению. Но он не сказал «крести меня», но: «что препятствует?» Этим вопросом он показал сильное желание принять крещение.
«Филиппа восхитил Ангел Господень». Его берет Ангел, тем самым придавая случившемуся больше чудесности, а вместе доставляя радость и Филиппу, что он удостаивается того же, чего и пророки, как например Аввакум. Хорошо, что он был взят от евнуха, потому что евнух стал бы просить Филиппа, чтобы он отправился с ним, и Филипп опечалил бы его, если бы по требованию обстоятельств отказался. Так все устроилось Божественным образом: Филипп оказался в Азоте. Здесь он и должен был затем проповедовать.
Глава девятая
Деян.9:1–2 . Савл же, еще дыша угрозами и убийством на учеников Господа, пришел к первосвященнику и выпросил у него письма в Дамаск к синагогам, чтобы, кого найдет последующих сему учению, и мужчин и женщин, связав, приводить в Иерусалим .
Объясняя неистовство Павла – Савла, в будущем великого апостола Павла, – против верных и против Церкви, Лука показывает, что он увлекся нечистой ревностью, потому что на нем исполнилось сказанное Христом: «Всякий, убивающий вас, будет думать, что он тем служит Богу» (Ін. 16:2 ). Потому что он делал это не так, как другие иудеи. Да не будет! Что он делал это по ревности, это очевидно из того, что он отправился и во внешние города, а иудеи не обращали внимания и на находящихся в Иерусалиме. Они об одном только и заботились, то есть о том, чтобы пользоваться почестями. Савл идет в Дамаск потому, что это был великий и царствующий город и он боялся, чтобы этот город не увлекся христианскою проповедью. Не идет он с просьбой к претору, но идет к первосвященнику, потому что имел намерение делать все законно.
«Чтобы, кого найдет последующих сему учению, и мужчин и женщин, связав, приводить в Иерусалим». Что такое «последующих сему учению?» Может быть, так называли себя веровавшие, так как одна только их вера была такой, посредством которой мы возносимся на небо. Или же Павел называл их последователями сего учения – пути, возможно, из чувства презрения и в насмешку над ними, потому что бесчестного человека они обыкновенно называли «сбившимся с пути». Он искал власти не тут же наказывать христиан, но вести их в Иерусалим, потому что он хотел действовать с большей властью.
Деян.9:3–9 . Когда же он шел и приближался к Дамаску, внезапно осиял его свет с неба. Он упал на землю и услышал голос, говорящий ему: Савл, Савл! что ты гонишь Меня? Он сказал: кто Ты, Господи? Господь же сказал: Я Иисус, Которого ты гонишь. Трудно тебе идти против рожна. Он в трепете и ужасе сказал: Господи! что повелишь мне делать? И Господь сказал ему: встань и иди в город; и сказано будет тебе, что тебе надобно делать. Люди же, шедшие с ним, стояли в оцепенении, слыша голос, а никого не видя. Савл встал с земли, и с открытыми глазами никого не видел. И повели его за руки, и привели в Дамаск. И три дня он не видел, и не ел, и не пил .
Видение произошло не в городе, но на пути и в тишине, потому что толпа не поверила бы, а только посмеялась бы, так как и при Иисусе Христе слышавшие голос с неба «говорили, что это гром» (Ін. 12:29 ). А Савл заслуживал веры, потому что рассказывал о том, что с ним случилось. Итак, не в Иерусалиме и не в Дамаске, но на пути «внезапно осиял его свет», чтобы то, что с ним случилось, иные не стали объяснять иначе, но чтобы сам он объяснил это, так как он заслуживал веры, так как он и видение видел, и болезнь претерпел. Это говорит Павел и защищаясь перед Агриппой (см. Деян. 26, 12–18 ).
«Савл, Савл! что ты гонишь Меня?» Христос не говорит ему: «веруй!», но упрекает его, говоря: «что ты гонишь Меня?» Почти что говорит: «Что малое или великое ты потерпел от Меня, что ты Мне делаешь это?»
«Я Иисус, Которого ты гонишь». Это сказано вместо «не думай, что ты враждуешь против людей, но – против Меня, Господа твоего». Для чего это явление и вразумление Савлу не было сделано вначале? Для того, чтобы показать, что Христос действительно воскрес. Потому что как уверовал бы гонитель Его и неверующий Его воскресению, неистово преследующий верующих, если бы сила воскресения Его не была велика? А почему не тотчас же после воскресения? Чтобы очевиднее обнаружилась вражда против учения о воскресении и более Божественной явилась перемена в образе мыслей Павла.
«Люди же, шедшие с ним, стояли в оцепенении, слыша голос, а никого не видя». Всех бывших с ним осиявает свет, чтобы они свидетельствовали об этом явлении, но ослепляет он не всех, а одного только Павла, чтобы не подумали, что это было общее и как бы случайное несчастье, но чтобы открылось, что это было вполне действие Божественного Промысла. Почему же не уверовали бывшие с ним? Чтобы они могли быть достоверными свидетелями того, что случилось с Павлом. Потому что если бы они уверовали, то показалось бы, что они свидетельствуют по пристрастию. А чей голос слышали бывшие с Павлом? Голос самого Павла, когда он отвечал, а голос небесный слышал один он. Поэтому-то здесь и сказано: «Люди… шедшие с ним, стояли в оцепенении, слыша голос», то есть голос Павла, «а никого не видя», кому он отвечал. Позже, в Иерусалиме, Павел рассказывал: Бывшие… «со мною свет видели, и пришли в страх; но голоса Говорившего мне не слыхали» (Деян. 22, 9 ).
«Савл встал с земли, и с открытыми глазами никого не видел». Очи Павла пострадали, потому что избыток света обыкновенно действует болезненно, так как и глаза имеют меру. Говорят также, что чрезмерный звук делает глухими и бесчувственными.
«И три дня он не видел, и не ел, и не пил». Для чего он сделал это? Потому что он очень раскаивался в том, что преследовал Церковь, и печалился, и молился, и просил Бога, чтобы было прощено ему это.
Деян.9:10–16 . В Дамаске был один ученик, именем Анания; и Господь в видении сказал ему: Анания! Он сказал: я, Господи. Господь же сказал ему: встань и пойди на улицу, так называемую Прямую, и спроси в Иудином доме Тарсянина, по имени Савла; он теперь молится, и видел в видении мужа, именем Ананию, пришедшего к нему и возложившего на него руку, чтобы он прозрел. Анания отвечал: Господи! я слышал от многих о сем человеке, сколько зла сделал он святым Твоим в Иерусалиме; и здесь имеет от первосвященников власть вязать всех, призывающих имя Твое. Но Господь сказал ему: иди, ибо он есть Мой избранный сосуд, чтобы возвещать имя Мое перед народами и царями и сынами Израилевыми. И Я покажу ему, сколько он должен пострадать за имя Мое .
Почему Анания, не будучи из числа достопамятнейших и известных учеников Спасителя, получает власть огласить и уврачевать Павла, имевшего сделаться таким великим проповедником Евангелия? Потому что Павел должен был быть наставлен в истинах веры не человеком, но самим Христом. Потому и Анания его окрестил и уврачевал, но ничему не учил. А что он не был из числа очень известных, это очевидно из его опасения и страха, что открывается из его слов. Он так боялся преследования со стороны Павла, что был поражен и пришел в ужас, когда только услышал от Господа имя его. Он не обратил внимания даже и на то, что было сказано затем: что Савл “молится”, что он видел видение, что он слеп и что Анания посылается к нему для того, чтобы оказать ему благодеяние и спасти его.
«Видел в видении мужа, именем Ананию», потому что он не мог видеть наяву, так как был слеп.
«Здесь имеет от первосвященников власть вязать всех». Откуда было это им известно? Естественно было находящимся в страхе допытываться и узнавать то, что против них замышляется. Посмотри на страх, каков он, потому что он не допустил, чтобы дошло до его слуха имя «Павел», и уже говорит: «Боюсь, чтобы как-либо он не отвел меня в Иерусалим».
«Иди, ибо он есть Мой избранный сосуд». Не только, говорит, он сделается верующим, но и учителем, и будет иметь великое дерзновение, «перед народами и царями» и перед иудеями предстанет. Этим Господь ободряет Ананию, а вместе и пристыжает его, как бы говоря: «Если он так неистовствовал из-за Меня и убивал, и однако же будет терпеть все, то неужели ты не хочешь даже и крестить его? Потому повелеваю тебе идти к нему, что «он есть Мой избранный сосуд» и что пронесет имя Мое». Анания, услышав, что Павел слеп, возрадовался, и смысл его слов был таков: «Это хорошо, оставь его слепым, зачем повелеваешь мне отверсть очи его? Чтобы он опять стал вязать? Или чтобы он снова стал наказывать нас?» На это Господь говорит: «Он не только не будет делать ничего ужасного, но и будет терпеть многое за Меня».
Деян.9:17–19 . Анания пошел и вошел в дом и, возложив на него руки, сказал: брат Савл! Господь Иисус, явившийся тебе на пути, которым ты шел, послал меня, чтобы ты прозрел и исполнился Святого Духа. И тотчас как бы чешуя отпала от глаз его, и вдруг он прозрел; и, встав, крестился, и, приняв пищи, укрепился. И был Савл несколько дней с учениками в Дамаске .
Посмотри, какое послушание после величайшего страха. Итак, эти слова Анании были изречены им не вследствие неверия, но вследствие страха и трепета.
«Брат Савл! Господь Иисус, явившийся тебе на пути, которым ты шел, послал меня». Тотчас знакомит его с именем Господа. И притом Христос не сказал Анании: «Я явился Савлу», но сказал: «он научен Духом»; и действительно, Иисус Христос не являлся ему лично, но, конечно, явился делами и действиями. Говорит «явившийся тебе»; не сказал: «ослепивший тебя и отклонивший поношение». Говорит: «послал меня». Не мое, говорит, это дело. Я слуга благодати. Таким образом, они не могли ничего вымышлять от себя.
«И тотчас как бы чешуя отпала от глаз его». Чешуи отпадают и показывают, что воспаление сильно и что исцеление не подлежит сомнению.
«Встав, крестился, и, приняв пищи, укрепился», потому что силы его ослабели отчасти от путешествия, отчасти от страха, отчасти от голода, а отчасти от малодушия. Заметь, что он не решился принять пищу до тех пор, пока не получил великих даров.
Деян.9:20–22 . И тотчас стал проповедывать в синагогах об Иисусе, что Он есть Сын Божий .
«И все слышавшие дивились и говорили: не тот ли это самый, который гнал в Иерусалиме призывающих имя сие? да и сюда за тем пришел, чтобы вязать их и вести к первосвященникам. А Савл более и более укреплялся и приводил в замешательство Иудеев, живущих в Дамаске, доказывая, что Сей есть Христос».
Не говорит Павел, что Иисус воскрес, что Он жив, но что? Тотчас тщательно доказывает, что «Он есть Сын Божий». Тотчас он сделался учителем, потому что он не стыдился того, что в нем произошла перемена по отношению к тому, что сделалось для него ясно.
«Савл более и более укреплялся и приводил в замешательство Иудеев». Иудеи смущены, потому что чему он научен был из закона Моисеева, о том спрашивал и их. Они думали, что, избавившись от Стефана, они избавились и от этих рассуждений, а между тем нашли другого совопросника, более сильного, чем Стефан. Он, доказывая это, преподавал и изъяснял из тех писаний, которые им были известны.
Деян.9:23–26 . Когда же прошло довольно времени, Иудеи согласились убить его. Но Савл узнал об этом умысле их. А они день и ночь стерегли у ворот, чтобы убить его. Ученики же ночью, взяв его, спустили по стене в корзине. Савл прибыл в Иерусалим и старался пристать к ученикам; но все боялись его, не веря, что он ученик .
Иудеи опять приходят к своему крепчайшему помыслу, но теперь они уже не ищут клеветников и лжесвидетелей, а сами стремятся совершить убийство. Так как они увидели, что это дело получило силу, то они не передают уже его и в суд.
«Ученики же ночью, взяв его, спустили по стене в корзине». Заметь, что Павел спасается не благодатью, но человеческой мудростью, чтобы ты научился, что добродетель мужа сияет и без чудес.
«Савл прибыл в Иерусалим и старался пристать к ученикам». Избавясь от опасности, он не только не скрывается, но, напротив, идет туда, где более их преследовали. И заметь, что он даже ищет учеников Спасителя, так он весь воспламенился и переполнился ревностью о проповеди, и то, что он позже других пришел ко Христу, его сделало еще более ревностным.
Справедливо может возникнуть недоумение, как апостол Павел в послании говорит: «Не пошел в Иерусалим… а пошел в Аравию, и опять возвратился в Дамаск. Потом, спустя три года, ходил… в Иерусалим видеться с Петром… Другого же из апостолов… не видел никого, кроме Иакова, брата Господня» (Гал. 1:17-19 ), – а здесь говорится, что он пришел в Иерусалим и Варнава привел его к апостолам. Итак, или в Послании к Галатам апостол Павел сказал: “не пошел” в том смысле, что он ходил не затем, чтобы представить свое учение на одобрение апостолов, или же, если это не так, надобно допустить предположение, что злоумышление против него в Дамаске было сделано не тотчас по обращении его к вере христианской, но по возвращении его из Аравии спустя три года по обращении. И таким образом совершилось его путешествие во Иерусалим. Итак, он не пошел к апостолам, но «старался пристать к ученикам». Это он делал, будучи одновременно и учителем, и учеником. Или Павел в Послании к Галатам не говорит об этом путешествии в Иерусалим, потому что его историограф21 многое сокращает и сводит события, бывшие в разные времена. “Старался” же, говорит Лука, «пристать к ученикам». Шел к ним не смело, но с робостью.
«Все боялись его, не веря, что он ученик». Боялись, конечно, ученики, а апостолы не верили его обращению, потому что для человеческого разумения поистине невероятно, чтобы такой жаркий гонитель обратился в проповедника.
Деян.9:27–31 . Варнава же, взяв его, пришел к Апостолам и рассказал им, как на пути он видел Господа, и что говорил ему Господь, и как он в Дамаске смело проповедовал во имя Иисуса. И пребывал он с ними, входя и исходя, в Иерусалиме, и смело проповедовал во имя Господа Иисуса. Говорил также и состязался с Еллинистами; а они покушались убить его. Братия, узнав о сем, отправили его в Кесарию и препроводили в Тарс. Церкви же по всей Иудее, Галилее и Самарии были в покое, назидаясь и ходя в страхе Господнем; и, при утешении от Святого Духа, умножались .
Что Варнава человек кроткий и снисходительный, это видно и из этого, и из того, что им сделано после этого. Может быть, он и прежде знал Павла, будучи другом его. К каким апостолам привел он Павла? Может быть, к Петру и Иакову, о которых и сам Павел в Послании к Галатам говорит, что знал их. Обрати внимание на Павла: он не идет к апостолам, как человек скромно о себе думающий, но идет к ученикам, как будто бы и он только ученик. А Варнава ведет его и к апостолам и рассказывает о том, какое Павел имел дерзновение.
«Говорил также и состязался с Еллинистами» или с теми иудеями, которые говорили по-гречески. Потому что другие евреи, закоренелые, не могли и смотреть на него или, вернее, даже решились убить его.
«Братия, узнав о сем, отправили его в Кесарию». Напуганные тем, что случилось со Стефаном, отправляют его в Кесарию, а потом также и в Тарс, чтобы он там и учил, и находился в безопасности, как в собственном отечестве, потому что иудеи не бесились против других так, как против него. Ибо других апостолов они уже знали и бешенство, направленное против них, в них уже ослабело от времени; знали также, как они часто находили себе защиту и каким уважением пользовались они в народе.
«Церкви же по всей Иудее, Галилее и Самарии были в покое». Лука хочет сказать, что оттуда пришел Петр. Итак, чтобы ты не подумал, что он сделал это из страха, он сначала сказал, что эти церкви имели мир, потому что когда в Иерусалиме был разгар вражды, апостолы пребывали в нем, а когда там настал мир, они отправились проповедовать и в другие места.
Деян.9:32–35 . Случилось, что Петр, обходя всех, пришел и к святым, живущим в Лидде. Там нашел он одного человека, именем Энея, который восемь уже лет лежал в постели в расслаблении. Петр сказал ему: Эней! исцеляет тебя Иисус Христос; встань с постели твоей. И он тотчас встал. И видели его все, живущие в Лидде и в Сароне, которые и обратились к Господу .
Почему Петр не ожидал обнаружения веры этого мужа и не спросил, желает ли он быть исцелен? Это чудо было совершено, конечно, в особенности в назидание многих. Потому что Лука говорит: «И видели его все, живущие в Лидде и в Сароне, которые и обратились к Господу». А с другой стороны, чудеса здесь не обнаруживали еще своей силы. А потому здесь и неуместно было бы требовать веры в них. Потому-то апостолы и хромого не спрашивали. Как Христос, полагая начало чудес, не требовал веры, так и они не требуют. А в Иерусалиме вера в них, конечно, распространилась раньше: так многие желали, «дабы хотя тень проходящего Петра», говорит Лука, «осенила кого из них» (Деян. 5, 15 ). Потому-то там и было сотворено много чудес, а здесь тогда только было положено начало им.
Деян.9:36–43 . В Иоппии находилась одна ученица, именем Тавифа, что значит: «серна»; она была исполнена добрых дел и творила много милостынь. Случилось в те дни, что она занемогла и умерла. Ее омыли и положили в горнице. А как Лидда была близ Иоппии, то ученики, услышав, что Петр находится там, послали к нему двух человек просить, чтобы он не замедлил придти к ним. Петр, встав, пошел с ними; и когда он прибыл, ввели его в горницу, и все вдовицы со слезами предстали перед ним, показывая рубашки и платья, какие делала Серна, живя с ними. Петр выслал всех вон и, преклонив колени, помолился, и, обратившись к телу, сказал: Тавифа! встань. И она открыла глаза свои и, увидев Петра, села. Он, подав ей руку, поднял ее, и, призвав святых и вдовиц, поставил ее перед ними живою. Это сделалось известным по всей Иоппии, и многие уверовали в Господа. И довольно дней пробыл он в Иоппии у некоторого Симона кожевника .
Лука называет имя ученицы «Тавифа, что значит: «серна»,» показывая, что она соответствовала своему имени: была так бдительна и бодра, как серна. Потому что часто многие имена даются по Божественному домостроительству.
«Случилось в те дни, что она занемогла и умерла. Ее омыли и положили в горнице». То есть сделали все, что следовало сделать над умершим. Послали же бывшие в Иоппии ученики к Петру «просить, чтобы он не замедлил придти к ним». Заметь простоту прочих и отсутствие всякого высокомерия в Петре. Не сами идут, но просят через двоих об исцелении, и он приходит. Почему они не позвали его, пока та не умерла? Считали недостойным утруждать этим учеников и отвлекать их и навязывать им затруднения в деле проповеди. Поэтому-то Лука и говорит, что было близко.
«Вдовицы со слезами предстали перед ним, показывая рубашки и платья, какие делала Серна, живя с ними». Выражение «живя с ними» показывает великое смирение ее, потому что она находилась с ними и жила с ними и обращалась со всеми как одна из них, а не так, как мы теперь.
«Петр выслал всех вон и, преклонив колени, помолился». Для чего он изгоняет всех вон? Для того, чтобы не тронуться слезами и не потерять спокойствие духа. «Преклонив колени», усердную совершает молитву. Затем поддерживает ожившую; потом понемногу возвращаются жизнь и силы ее.
«Призвав святых и вдовиц, поставил ее перед ними живою», – одним в утешение, а другим в покровительство. Заметь отсутствие всякого высокомерия в Петре. Совершив такое великое чудо, он ищет пристанища не у нее и не у другого какого-либо знаменитого человека, но у кожевника Симона; он не стыдится людей ничтожных и не дает великим повода превозноситься.
* * *
21 Евангелист Лука. – Примеч. ред.
Глава десятая
Деян.10:1–8 . В Кесарии был некоторый муж, именем Корнилий, сотник из полка, называемого Италийским, благочестивый и боящийся Бога со всем домом своим, творивший много милостыни народу и всегда молившийся Богу. Он в видении ясно видел около девятого часа дня Ангела Божия, который вошел к нему и сказал ему: Корнилий! Он же взглянув на него и испугавшись, сказал: что, Господи? Ангел отвечал ему: молитвы твои и милостыни твои пришли на память пред Богом. Итак пошли людей в Иоппию и призови Симона, называемого Петром. Он гостит у некоего Симона кожевника, которого дом находится при море; он скажет тебе слова, которыми спасешься ты и весь дом твой. Когда Ангел, говоривший с Корнилием, отошел, то он, призвав двоих из своих слуг и благочестивого воина из находившихся при нем и, рассказав им все, послал их в Иоппию .
Этот Корнилий не был ни иудеем, ни из подзаконных, а между тем уже вел такой же образ жизни, как и мы. Вот двое уже из людей, облеченных почестями, веруют во Христа – казнохранитель эфиоплянки и этот, «благочестивый и боящийся Бога со всем домом своим». Мы не заботимся о своих домашних, а этот заботился и о воинах. Он был «сотник из полка, называемого Италийским». Этого человека он для того делает известным и сообщает о нем подробные сведения, чтобы кто-либо не сказал, что в Священном Писании встречаются погрешности против истории. (Надобно знать, что полк – спира – состоял из двухсот воинов, а кустадия из шестидесяти.)
«Он в видении ясно видел около девятого часа дня Ангела Божия, который вошел к нему». Видит Ангела для восполнения веры Петра. Или, лучше, не для него, но для других, более слабых в вере. «Около девятого часа дня», когда он оставил заботы и находился в тишине и покое.
Так как Истинное Око и Великий Судия знает, что и великие дела, не имея веры, мертвы, то Он и посылает Ангела, который утверждает за делами их значение, чтобы увенчались верой тех, которые хорошо подвизаются. От видения же в Корнилии возбудился страх, впрочем, умеренный, сколько было необходимо только для того, чтобы возбудить внимание его. Потом слова Ангела уничтожили страх.
«Молитвы твои и милостыни твои пришли на память пред Богом». Посмотри, куда идет молитва – на высшее небо и становится пред самым престолом царским. Обрати внимание и на Ангела: он сначала возвышает и возносит мысли Корнилия к высшему, потом уже говорит: «Пошли людей в Иоппию и призови Симона, называемого Петром. Он гостит у некоего Симона кожевника». Чтобы они не пошли к кому-либо другому, он определяет этого человека не только по имени, но и по месту, где он находится: «которого дом находится при море». Апостолы избирали места, отдаленные от городов, они любили пустыню и тишину. Что если случится, что есть и другой Симон кожевник? Вот признак: этот живет при море. Ангел не сказал, для чего надобно сделать это, чтобы переполнить его радостью.
«Призвав двоих из своих слуг и благочестивого воина». Смотри, недаром сказано, что это были люди, постоянно при нем находившиеся.
«Рассказав им все, послал их в Иоппию». Заметь отсутствие высокомерия. Не сказал «призовите мне Петра», но все рассказал, чтобы тем побудить его прийти к нему, потому что он считал делом неприличным звать его в силу своего авторитета. Потому-то и рассказал все посланным.
Деян.10:9–16 . На другой день, когда они шли и приближались к городу, Петр около шестого часа взошел на верх дома помолиться. И почувствовал он голод, и хотел есть. Между тем, как приготовляли, он пришел в исступление и видит отверстое небо и сходящий к нему некоторый сосуд, как бы большое полотно, привязанное за четыре угла и опускаемое на землю; в нем находились всякие четвероногие земные, звери, пресмыкающиеся и птицы небесные. И был глас к нему: встань, Петр, заколи и ешь. Но Петр сказал: нет, Господи, я никогда не ел ничего скверного или нечистого. Тогда в другой раз был глас к нему: что Бог очистил, того ты не почитай нечистым. Это было трижды; и сосуд опять поднялся на небо .
Посмотри, как Дух сводит времена и делает, что это совершается ни раньше, ни позже.
«Петр около шестого часа взошел на верх дома помолиться». То есть в особом месте и в тишине.
«Он пришел в исступление». Это означает и изумление при виде чуда, и то состояние, когда человек не владеет своими чувствами, будучи восхищен в мир духовный. Итак, ему было как бы духовное видение.
«Сходящий к нему некоторый сосуд, как бы большое полотно». Первейший из апостолов, Петр, имел нужду в Божественном откровении о призвании к христианской вере язычников, потому что не знал, что обрезание и необрезание не делают разницы по отношению к вере. Петр, конечно, не знал ясно, что Господь сказал, чтобы, когда открылось служение верой, то были научаемы этой вере и язычники, не знал до тех пор, пока неизреченная воля Его посредством этого явления не открыла эту тайну, убедив его в этом, с одной стороны, примером с сошедшим полотном, а с другой стороны, тем, что и язычникам была преподана благодать Святаго Духа по обращении их к вере, убедив, что во Христе нет различия между иудеем и эллином.
«Привязанное за четыре угла и опускаемое на землю». Четыре края показывают четыре стихии, явившийся сосуд означает грубейший мир, а различные животные суть символы состояния людей. Символом всей вселенной был этот человек, Корнилий, с крайней плотью, потому что он не имел ничего общего с иудеями. Петра все стали бы обвинять как законопреступника, и потому Духом устрояется, чтобы он имел защиту; поэтому-то он и возражает Ангелу. Ибо он должен был вполне соблюдать закон. Итак, это устрояется для того, чтобы его не стали обвинять. Может быть, он, преклонив колена, видел видение. И Божественным делом было случившееся, то есть то, что он видел высшее и был в состоянии исступления, и слышал оттуда голос и что трижды исповедовал, что там животные нечистые. А то, что сосуд с неба снисшел и туда вознесся, – это великое доказательство чистоты. Итак, это совершается для тех, кому имеет быть рассказанным. Потому что Петр сам слышал повеление Господне: «на путь к язычникам не ходите» (Мф. 10:5 ). Если имел нужду в обрезании и в принесении жертвы даже Павел, то тем более тогда, в начале проповеди, когда они были очень немощны. Но не обо всех Петр сказал, что они скверны и нечисты, а только о тех, которых и закон назвал скверными и нечистыми. А Бог, начертавший образ Своей Церкви, сказал, чтобы она не считала для себя ничего нечистым. Потому что человеку все чисто, что он принимает с благодарением и благословением Божиим. Но если здесь содержалось притчевое указание относительно призвания народов, чтобы не считать имеющих необрезанной крайнюю плоть скверными и нечистыми, то все-таки речь Петра содержала указание не на людей, но на животных, запрещенных законом Моисеевым. Потому что виды животных принимаются вместо свойств человеческих, а из описания видения Петрова известно, что в сосуде, сшедшем с неба, были все роды животных: пресмыкающихся, птиц и четвероногих. Это потому, что слово прикровенно изображает, что имеющие обратиться к вере находятся под владычеством разных грехов, что они уподобились или четвероногим по жестокости, или пресмыкающимся – по ядовитости, или птицам – по легкости и непостоянству своей природы. И притом змеи принимаются за символ саддукеев и фарисеев, а лисица – за символ Ирода, и возбужденные страстью к половому сближению кони – за символ людей сладострастных; овцы – за людей незлобивейших, козлята – за необщительных и безучастных, а ежи – за богатых; о них Господь сказал, что они своими колючками прокалывают слово и делают его бесплодным.
«В другой раз был глас к нему: что Бог очистил, того ты не почитай нечистым». По-видимому, голос относится к Петру, а между тем все говорится к иудеям. Потому что если терпит порицание этот учитель, то тем более они заслуживают этого.
Деян.10:17–20 . Когда же Петр недоумевал в себе, что бы значило видение, которое он видел, – вот, мужи, посланные Корнилием, расспросив о доме Симона, остановились у ворот, и, крикнув, спросили: здесь ли Симон, называемый Петром? Между тем, как Петр размышлял о видении, Дух сказал ему: вот, три человека ищут тебя; встань, сойди и иди с ними, нимало не сомневаясь; ибо Я послал их .
Полотно (плащаница) означает землю, а находящиеся в нем звери – язычников. Изречение же «заколи и ешь» (ст. 13) означает то, что и они должны прийти ко Христу, а то, что это повторяется трижды, означает крещение. Итак, истинный смысл видения указывает ему на учение о Троице, равно как и вера в Троицу представляет истинное Богопочитание.
«Вот, мужи, посланные Корнилием». Благовременно приходят эти мужи, чтобы разрешить недоумение. Ибо и Иосифу Христос допустил сначала устрашиться, а потом послал Ангела, потому что душа легко принимает разрешение от испытанного прежде недоумения. И притом ему недолго пришлось оставаться в недоумении и не прежде оно возбудилось, но в то самое время, когда о нем спрашивали, тут ли он гостит.
«Между тем, как Петр размышлял о видении, Дух сказал ему: вот, три человека ищут тебя». Опять и это служит апологией Петра перед учениками, чтобы они увидели, что он размышлял и получил наставление не размышлять. Потому что ему сказано было: «Иди с ними, нимало не сомневаясь; ибо Я послал их». Велика власть у Духа, потому что то, что делает Бог Отец, то же делает и Дух Святый. Ангел сказал: «молитвы твои и милостыни твои» (ст. 4), чтобы показать, что он оттуда послан; а Дух делает не так, но говорит: «Ибо Я послал их». Итак, нужно повиноваться Духу.
Деян.10:21–24 . Петр, сойдя к людям, присланным к нему от Корнилия, сказал: я тот, которого вы ищете; за каким делом пришли вы? Они же сказали: Корнилий сотник, муж добродетельный и боящийся Бога, одобряемый всем народом Иудейским, получил от святаго Ангела повеление призвать тебя в дом свой и послушать речей твоих. Тогда Петр, пригласив их, угостил. А на другой день, встав, пошел с ними, и некоторые из братий Иоппийских пошли с ним. В следующий день пришли они в Кесарию .
Сначала Петр признался, что он есть тот, кого они ищут, и потом уже спрашивает о причине их прихода, чтобы или тотчас быть готовым и идти с ними, или, если это не нужно, устроить их в доме. А посланные говорят похвалы Корнилию, чтобы убедить Петра, что тому являлся Ангел. Начальство над народом бывает в руках человека благочестивого, по своим заслугам оказавшегося достойным этого.
Правда, бывает все-таки, что имеющие власть не соответствуют своему положению; но если бы не было этого, то о чем бы тогда говорить?
«Призвать тебя в дом свой». Не из чувства пренебрежения, говорят, он послал, но потому, что ему так повелено. Итак, не оставь в пренебрежении: хорошо, что Петр сначала дружелюбно обходится с этими мужами, так как они утомились, и таким образом располагает их к себе. А что с ним пошли некоторые из Иоппии, это случилось домостроительно, чтобы потом они были свидетелями, когда Петру нужно было оправдываться.
Деян.10:24–27 . Корнилий же ожидал их, созвав родственников своих и близких друзей. Когда Петр входил, Корнилий встретил его и поклонился, пав к ногам его. Петр же поднял его, говоря: встань; я тоже человек. И, беседуя с ним, вошел в дом, и нашел многих собравшихся .
Славный это был человек и в славном городе имел жилище.
«Созвав родственников». Это свойство совершенно благочестивого друга: Корнилий, будучи окружен столькими благами, всех делает общниками и близкими друзьями. Близкими друзьями они названы потому, что он мог надеяться на них, когда ему предстояли труды и заботы о стольких подчиненных. И друзья, и родственники, мне кажется, питались его пищей. Посмотри, как Корнилий был уверен, что Петр непременно придет. Это потому, что Ангел явился ему не во сне, но в то время, когда он находился в состоянии бодрствования и днем.
«Петр же поднял его, говоря: встань; я тоже человек». Этим он научает и прочих и приносит благодарение Богу, показывая свое смирение. Посмотри: прежде всего другого он научает тому, чтобы они ничуть не думали о себе много.
Деян.10:28–33 . И сказал им: вы знаете, что Иудею возбранено сообщаться или сближаться с иноплеменником; но мне Бог открыл, чтобы я не почитал ни одного человека скверным или нечистым. Посему я, будучи позван, и пришел беспрекословно. Итак спрашиваю: для какого дела вы призвали меня? Корнилий сказал: четвертого дня я постился до теперешнего часа, и в девятом часу молился в своем доме, и вот, стал предо мною муж в светлой одежде, и говорит: «Корнилий! услышана молитва твоя, и милостыни твои воспомянулись пред Богом. Итак пошли в Иоппию и призови Симона, называемого Петром; он гостит в доме кожевника Симона при море; он придет и скажет тебе». Тотчас послал я к тебе, и ты хорошо сделал, что пришел. Теперь все мы предстоим пред Богом, чтобы выслушать все, что повелено тебе от Бога .
Рассуждает о человеколюбии Божием и показывает, что Бог даровал им великие дары, а вместе и говорит о великом, и говорит со смирением. Потому что он не сказал: «Люди! Мы пришли к вам, хотя мы считаем недостойным прикасаться к кому-либо», но сказал: «Вы знаете, что Бог изрек такое повеление чтобы считалось беззаконием «Иудею… сообщаться или сближаться с иноплеменником; но мне Бог открыл, чтобы я не почитал ни одного человека скверным или нечистым».
Замечательно, что Сам Бог повелел народу христианскому, чтобы он «не почитал ни одного человека скверным или нечистым», но жил с ними, потому что и они, быть может, будут с особенной силой веровать во Христа.
«Итак спрашиваю: для какого дела вы призвали меня?» Петр обо всем слышал уже и от воинов, но он желает, чтобы они исповедались и сделались правыми в вере.
«В девятом часу молился в своем доме». Что это значит? Мне кажется, что у него при аккуратнейшем порядке в жизни время было распределено, и притом в известные дни, поэтому он и сказал: «четвертого дня». Посмотри, как сильна молитва. Когда он преуспевал в деле благочестия, тогда и явился ему Ангел, это один день; когда отправились посланные Корнилием, это тоже один; когда они шли, – один, а четвертый оказывается с третьего часа, когда он молился.
«Стал предо мною муж в светлой одежде». Не говорит: «Ангел», но – “муж”. Так он далек от гордости. Видите вытекающую отсюда мысль, видите, как он достоин был всего этого.
«Теперь все мы предстоим пред Богом, чтобы выслушать все, что повелено тебе от Бога». Не сказал: «пред человеком», но – «пред Богом». Итак, надобно со вниманием слушать рабов Божиих.
Деян.10:34–43 . Петр отверз уста и сказал: истинно познаю, что Бог нелицеприятен; но во всяком народе боящийся Его и поступающий по правде приятен Ему. Он послал сынам Израилевым слово, благовествуя мир чрез Иисуса Христа; Сей есть Господь всех. Вы знаете происходившее по всей Иудее, начиная от Галилеи, после крещения, проповеданного Иоанном: как Бог Духом Святым и силою помазал Иисуса из Назарета, и Он ходил, благотворя и исцеляя всех, обладаемых диаволом, потому что Бог был с Ним. И мы свидетели всего, что сделал Он в стране Иудейской и в Иерусалиме, и что наконец Его убили, повесив на древе. Сего Бог воскресил в третий день, и дал Ему являться не всему народу, но свидетелям, предызбранным от Бога, нам, которые с Ним ели и пили, по воскресении Его из мертвых. И Он повелел нам проповедывать людям и свидетельствовать, что Он есть определенный от Бога Судия живых и мертвых. О Нем все пророки свидетельствуют, что всякий верующий в Него получит прощение грехов именем Его .
«Истинно познаю…» Познаю, что Бог смотрит не на качество лица, но на различие дел. Тем, что Петр говорит, он ясно показывает, что Бог, Которого боялся Корнилий, о Котором он получил наставление из закона и пророков, ради Которого он и милостыни творил, что этот Бог есть воистину Бог. Недоставало ему познания о Сыне. Смотри, как он не дает волю превозноситься своей мысли.
«Во всяком народе». Так говорит, чтобы ты не подумал, что язычники принадлежат к разряду отверженных.
«Поступающий по правде приятен Ему». Выражение “по правде” употреблено вместо «со всякой добродетелью». Не сказал «спасается», но – «приятен Ему», то есть достоин того, чтобы быть принятым Богом.
«Он послал сынам Израилевым слово». Дает сынам израилевым предпочтение. Это говорит ради присутствующих, чтобы убедить их.
«Как Бог Духом Святым и силою помазал Иисуса из Назарета». Разумеется – по человечеству. Так как Он уничижил Самого Себя и воспринял нашу плоть и нашу кровь (см. Євр. 2:14 ), то о Нем говорится, что Он как человек принимает то, что Он имеет по естеству как Бог. Потому что Он принимает не Самому Себе, но нам, как вначале это делал для Самого Себя, или, лучше, так как Он есть Бог Слово, то это у Него было Свое. Выражение «обладаемых диаволом» указывает на многие, зависевшие от диавола, увечья и происшедшие от него повреждения в телах.
«Его убили, повесив на древе». Опять говорит об уничижении. Показавши, что Он Богом послан, апостол Петр говорит, что Он и убит. Чтобы ты не счел чего-либо несоответствующим, заметь, что они никогда не скрывают учения о кресте, но вместе с прочим предлагают и образ смерти.
«Свидетелям… предызбранным». Хотя Сам Иисус Христос их избрал, но выражение «предызбранным» присвояет Богу Отцу.
«Которые с Ним ели и пили». Посмотри, чем подтверждает истину воскресения. Почему Иисус Христос, воскреснув, не сотворил никакого чуда, но ел и пил? Потому что самое воскресение было великим чудом. Притом нет и не могло быть в этом случае чуда большего, как то, что Он ел и пил.
«И свидетельствовать». Свидетельствовать, говорит, ясно, чтобы не впали в неведение.
«О Нем все пророки свидетельствуют». Какие пророки только ни говорили об отпущении грехов, все они говорили, что грехи отпускаются в Этом Иисусе. Так и Исайя от Его лица говорит: «Я Сам изглаживаю преступления твои ради Себя Самого и грехов твоих не помяну» (Іс. 43:25 ). Петр, однако, не сказал, что Он есть Сын Божий, но, что больше их устрашало, соответствующее времени приготовление заимствуется из пророков, потому что они пользовались великой славой. Но, поколебав людей страхом, он делает им снисхождение, впрочем, изреченное не им, а пророками. Итак, страшное он говорит от себя, а проникнутое кротостью – от лица пророков.
Деян.10:44–48 . Когда Петр еще продолжал эту речь, Дух Святый сошел на всех, слушавших слово. И верующие из обрезанных, пришедшие с Петром, изумились, что дар Святаго Духа излился и на язычников, ибо слышали их говорящих языками и величающих Бога. Тогда Петр сказал: кто может запретить креститься водою тем, которые, как и мы, получили Святаго Духа? И велел им креститься во имя Иисуса Христа. Потом они просили его пробыть у них несколько дней .
Заметь Божие домостроительство. Бог не допустил, чтобы речь Петра была доведена до конца и чтобы крещение было совершено по распоряжению Петра; но как только Он увидел, что мысль их исполнена изумления и было положено начало научению, и они вполне уверовали, что крещение есть отпущение грехов, то и сошел Дух. Притом они начали говорить разными языками, что изумило собравшихся. Между тем Бог заблаговременно устроял в этом великую апологию Петру.
«Кто может запретить креститься водою тем, которые, как и мы, получили Святаго Духа?» И какая нужда была в воде, когда Дух Святый нисшел на них? Итак, я покажу ее и объясню тебе это сокровенное таинство. В нем вполне выражаются Божественные символы: гроб и умирание, воскресение и жизнь. Как нам легко погружаться и выныривать, так Богу удобно погребать ветхого человека и показывать нового. А трижды это бывает для того, чтобы ты научился, что все это совершается силою Отца и Сына и Святаго Духа. А что сказанное не есть одна лишь простая догадка, послушай Павла, который говорит: «погреблись с Ним крещением в смерть» (Рим. 6:4 ). И опять: «Ветхий наш человек распят с Ним» (Рим. 6:6 ). И опять: «Мы соединены с Ним подобием смерти» (Рим. 6:5 ).
Глава одиннадцатая
Деян.11:1–10 . Услышали Апостолы и братия, бывшие в Иудее, что и язычники приняли слово Божие. И когда Петр пришел в Иерусалим, обрезанные упрекали его, говоря: ты ходил к людям необрезанным и ел с ними. Петр же начал пересказывать им по порядку, говоря: в городе Иоппии я молился, и в исступлении видел видение: сходил некоторый сосуд, как бы большое полотно, за четыре угла спускаемое с неба, и спустилось ко мне. Я посмотрел в него и, рассматривая, увидел четвероногих земных, зверей, пресмыкающихся и птиц небесных. И услышал я голос, говорящий мне: «встань, Петр, заколи и ешь». Я же сказал: «нет, Господи, ничего скверного или нечистого никогда не входило в уста мои». И отвечал мне голос вторично с неба: «что Бог очистил, того ты не почитай нечистым». Это было трижды, и опять поднялось всё на небо .
Видишь, какую ревность они имели относительно закона. Не постыдились ни достоинства Петра, ни чудес бывших, ни того прекрасного приготовления, какое сделано было для принятия слова, но стали рассуждать о таких мелочах. Рассуждали бывшие от обрезания, а не апостолы. И не говорят «зачем проповедовал?», но – «зачем ел?». Петр не остановился на этой мелочи, но основался на том, что имело великое значение. Если, говорит, они получили Духа, то как было не преподать им этого? Этой апологией он показывает, что он ни в чем не виновен, но виновник всего и повсюду Бог, к Которому он и относит все. Потому что, говорит, Он показал сосуд, а я возражал Ему. И опять Он сказал, а я и этого не послушался. Дух повелел идти. Я шел не торопясь, и не тотчас совершил крещение, но опять все совершил Дух.
«Услышал я голос, говорящий мне». Довольно было и того, что явилось полотно, чтобы убедить его; но к этому, однако же, присоединился и голос: «Встань, Петр, заколи и ешь.
«Я же сказал: нет, Господи». Видишь, говорит Петр, я сделал свое. Это апология против того, что они сказали: «ты ходил к людям необрезанным и ел с ними». И он, однако же, защищается, а не пользуется авторитетом учителя. Потому что чем более кротко он отвечает им, тем более успокаивает их.
Деян.11:11–18 . И вот, в тот самый час три человека стали перед домом, в котором я был, посланные из Кесарии ко мне. Дух сказал мне, чтобы я шел с ними, нимало не сомневаясь. Пошли со мною и сии шесть братьев, и мы пришли в дом того человека. Он рассказал нам, как он видел в доме своем Ангела святаго, который стал и сказал ему: «пошли в Иоппию людей и призови Симона, называемого Петром; он скажет тебе слова, которыми спасешься ты и весь дом твой». Когда же начал я говорить, сошел на них Дух Святый, как и на нас вначале. Тогда вспомнил я слово Господа, как Он говорил: «Иоанн крестил водою, а вы будете крещены Духом Святым». Итак, если Бог дал им такой же дар, как и нам, уверовавшим в Господа Иисуса Христа, то кто же я, чтобы мог воспрепятствовать Богу?»
«Выслушав это, они успокоились и прославили Бога, говоря: видно, и язычникам дал Бог покаяние в жизнь.
Ничего он не мог сказать, что более обнаруживало бы его смирение, как то, что он сослался на свидетельство братии. Он не говорит о том, что Ангел сказал Корнилию: «молитвы твои и милостыни твои» (Деян. 10, 14 ), – не повествует о правоте этого мужа, не сообщает, что он сделал так потому, что Дух послал его, что Бог повелел ему, призвавши его оттуда через Ангела, но подтверждает словами «пошли со мною и сии шесть братьев». Потому что это и само по себе было несомненным доказательством. Но не довольствуется и тем, что выше сказано, припоминает и изречение Господа: «Вы будете крещены Духом Святым». Ничего, говорит, нового не случилось, но только то, что Он предсказал. Но, скажут, не нужно было и крестить; а между тем крещение было совершено. И не говорит он «я повелел их крестить», но показывает, что он не сделал ничего нового. Что имели мы, говорит, то получили и они, ибо «Бог дал им такой же дар, как и нам». Чтобы заградить уста их, он говорит: “как и нам”. Бог не допускает, говорит он, чтобы они имели меньше, если Он дал равный дар уверовавшим. И не говорит: «как и вам», но – “как и нам”. Что находите вы недостойным, когда мы называем их общниками?
«Кто же я, чтобы мог воспрепятствовать Богу?» Защищаясь против обвинителей, он сильно и жестоко пристыжает их. Не мог, говорит, я возбранить этого. От этих слов они сделались кроткими и замолчали. Видишь, что благодаря речи Петра к народу все сделалось хорошо, когда он рассказал, что случилось? С этого времени, наконец, открылись двери язычникам для вступления в Церковь.
Деян.11:19–26 . Между тем рассеявшиеся от гонений бывшего после Стефана, прошли до Финикии и Кипра и Антиохии, никому не проповедуя слово, кроме Иудеев. Были же некоторые из них Кипряне и Киринейцы, которые, придя в Антиохию, говорили Еллинам, благовествуя Господа Иисуса. И была рука Господня с ними, и великое число, уверовав, обратилось к Господу. Дошел слух о сем до церкви Иерусалимской, и поручили Варнаве идти в Антиохию. Он, прибыв и увидев благодать Божию, возрадовался и убеждал всех держаться Господа искренним сердцем. Ибо он был муж добрый и исполненный Духа Святаго и веры. И приложилось довольно народа к Господу. Потом Варнава пошел в Тарс искать Савла и, найдя его, привел в Антиохию. Целый год собирались они в церкви и учили немалое число людей; и ученики в Антиохии в первый раз стали называться Христианами .
Немалую услугу христианству оказало гонение против христиан, потому что «любящим Бога… все содействует ко благу» (Рим. 8:28 ). Потому что когда убивали Стефана, когда Павел дважды находился в опасности, когда апостолы были бичуемы, тогда язычники были принимаемы в Церковь. Это и Павел говорит: «Вам первым надлежало быть проповедану слову Божию, но как вы отвергаете его и сами себя делаете недостойными вечной жизни, то вот, мы обращаемся к язычникам» (Деян. 13, 46 ).
«Говорили к Еллинам». Может быть, потому называли их эллинами, что они не знали по-еврейски.
Выражение «была рука Господня с ними» показывает то, что они творили чудеса. Видишь, почему и теперь нужны были чудеса? Чтобы уверовали.
«Поручили Варнаве идти в Антиохию». Почему не написали об этом Павлу, но послали Варнаву? Потому что еще не знали о добродетели этого мужа.
«Он был муж добрый и исполненный Духа Святаго и веры». Не одно и то же значит, что Бог благ и что муж благ. Первый благ по существу, будучи началом и источником всех благ, а муж благ не по существу, но в силу добродетели.
«Потом Варнава пошел в Тарс искать Савла». Очень добрый и простой, и снисходительный человек был Варнава. Искал, говорит Лука, подвижника, военачальника.
«Целый год собирались они в церкви и учили немалое число людей». Немалая похвала для города, что он прежде всех прочих в течение такого периода времени наслаждался устами его.
«Ученики в Антиохии в первый раз стали называться Христианами». И это говорит об успехе проповеди Павла, когда он поднял здесь христианство на такую высоту, что можно было дать христианам это имя как бы какой отличительный знак. Где уверовало три тысячи, где – пять тысяч, где – такое множество; но, впрочем, не было ничего такого вроде этого имени, а просто «Христианами» назывались люди «этого пути». Здесь же впервые они удостоились этого имени. Замечательно, что Антиохия потому особенно и удостоилась главного начальнического престола, что там впервые христиане названы этим именем.
Деян.11:27–30 . В те дни пришли из Иерусалима в Антиохию пророки. И один из них, по имени Агав, встав, предвозвестил Духом, что по всей вселенной будет великий голод, который и был при кесаре Клавдии. Тогда ученики положили, каждый по достатку своему, послать пособие братьям, живущим в Иудее; что и сделали, послав собранное к пресвитерам через Варнаву и Савла .
В каком смысле Христос говорит, что «все пророки и закон прорекли до Иоанна» (Мф. 11:13 )? Он говорит о тех пророках, которые предвозвестили явление Его.
«Предвозвестил Духом». Чтобы не подумали, что голод сделался потому, что явилось христианство, Дух Святый и предсказывает это, потому что и Христос предсказал это. Не потому «по всей вселенной будет голод», чтобы он должен был быть в силу предопределения, изреченного изначала, но по причине зол, которые были нанесены святым апостолам. А так как они продолжались, то и является «великий голод», предвещая иудеям о имеющих быть несчастьях.
«Тогда ученики положили, каждый по достатку своему». Посмотри: для них и голод делается поводом ко спасению, случаем к милосердию. Посмотри: они делаются верующими и приносят плоды, достойные веры, – оказывают милосердие не только близким, но и дальним.
«Послать пособие братьям». Из этого становится ясно, что апостолы имели достоинство и старцев, хотя, кроме этого, они находились на степени диаконов и епископов.
Глава двенадцатая
Деян.12:1–5 . В то время царь Ирод поднял руки на некоторых из принадлежащих к церкви, чтобы сделать им зло, и убил Иакова, брата Иоаннова, мечом. Видя же, что это приятно Иудеям, вслед за тем взял и Петра. Тогда были дни опресноков. И, задержав его, посадил в темницу, и приказал четырем четверицам воинов стеречь его, намереваясь после Пасхи вывести его к народу. Итак Петра стерегли в темнице; между тем церковь прилежно молилась о нем Богу .
В какое «то время?» При Клавдии императоре. Потому что римский император Каий назначил Агриппу царем иудейским, определив Ирода вместе с Иродиадой в Лугдон, город галилейский. Это тот самый Ирод, при котором пострадал Иоанн, как об этом повествуют Иосиф и Евсевий. Итак, это разногласие в имени, то есть вместо Агриппы сказано – Ирод, произошло или потому, что он носил два имени, или от ошибки писца. Заметь: из двенадцати учеников Господних прежде всех пострадал Иаков.
«На некоторых из принадлежащих к церкви». Заметь, что верные мужи и состоящее из них общество называют церковью.
«Видя же, что это приятно Иудеям, вслед за тем взял и Петра». Чтобы никто не сказал, что апостолы потому бестрепетно и безбоязненно идут навстречу смерти, что Бог восхищает их из рук ее, для того Бог и допустил, чтобы были преданы смерти и старейшие из них – Стефан и Иаков. Этим Бог показывает самим убийцам, что Он и от этого не удаляет их и здесь не препятствует им. Делом приятным было для их неуместных страстей убийство, и убийство беззаконное. Надобно было положить конец их стремлению, а Ирод как палач больных, а не как врач их, подстрекает их, хотя тысячи примеров видел он и в жизни деда и отца своего Ирода.
«Тогда были дни опресноков… задержав его, посадил в темницу». Опять обнаруживается излишняя щепетильность иудеев: убить они не препятствовали, а препятствовали сделать это в такое время.
«Приказал четырем четверицам воинов стеречь его». Это происходило и от гнева, и от боязни. Чем тщательнее была стража, тем более удивительно обнаружение силы Божией. А это случилось ради апостола Петра, который был весьма известен.
«Между тем церковь прилежно молилась о нем Богу». Послушайте, как они ходатайствовали за учителей: они не возмутились, не взбунтовались, но обратились к истинной сподвижнице – молитве.
Деян.12:6–10 . Когда же Ирод хотел вывести его, в ту ночь Петр спал между двумя воинами, скованный двумя цепями, и стражи у дверей стерегли темницу. И вот, Ангел Господень предстал, и свет осиял темницу. Ангел, толкнув Петра в бок, пробудил его и сказал: встань скорее. И цепи упали с рук его. И сказал ему Ангел: опояшься и обуйся. Он сделал так. Потом говорит ему: надень одежду твою и иди за мною. Петр вышел и следовал за ним, не зная, что делаемое Ангелом было действительно, а думая, что видит видение. Пройдя первую и вторую стражу, они пришли к железным воротам, ведущим в город, которые сами собою отворились им: они вышли, и прошли одну улицу, и вдруг Ангела не стало с ним .
Петр не был ни в смущении, ни в страхе, но в “ту” самую “ночь”, когда его намеревались вывести из темницы, “спал”, предоставив все на волю Господа. Обрати внимание и на то, как тщательна стража: спали с ним и стражи.
Но для чего «свет осиял темницу?» Чтобы Петр мог и видеть, и слышать Ангела и чтобы не подумал, что это – воображение. Ангел даже толкнул его, – так крепко он спал. Что же касается выражения «толкнув Петра в бок», – так оно указывает не на смущение Ангела, а на побуждение не затягивать время.
«Опояшься и обуйся». Как это Петр поступал вопреки повелению не брать с собой «ни золота, ни серебра, ни меди в поясы свои, ни сумы на дорогу, ни двух одежд, ни обуви, ни посоха» (Мф. 10:9 10)? А у него были и одежда и обувь, хотя в то время следовало ходить без обуви, потому что особенная нужда в ней бывает зимой. Но и Павел, написав Тимофею: «постарайся придти до зимы», говорит ему: «Когда пойдешь, принеси фелонь, который я оставил в Троаде у Карпа» (2Тим. 4:13,21 ). Никто не может сказать, что Павел не имел другой одежды, которую он носил. Они не противились повелению Христову: да не будет! Напротив, они даже очень следовали повелению, потому что повеление это было дано на время, а не навсегда. К тому же и Лука говорит, что Христос сказал ученикам: «Когда Я посылал вас без мешка и без сумы и без обуви, имели ли вы в чем недостаток? Они отвечали: ни в чем. Тогда Он сказал им: но теперь, кто имеет мешок, тот возьми его, также и суму» (Лк. 22:35-36 ). Христос дал в то время такое повеление, желая показать Свое могущество, потому что, скажи мне, какая важность была в том, чтобы иметь одну лишь одежду? Итак, какая же? Когда нужно было ее мыть, то ужели следовало ходить нагим или сидеть дома? А когда наступал сильный холод и стужа стягивала тело, то ужели следовало отогреваться и не проповедовать? Ведь тела у них были не алмазной крепости.
«Не зная, что делаемое Ангелом было действительно, а думая, что видит видение». Это очень естественно при изумительной необычайности того, что случилось, потому что необычайность знамений поражает зрителя. Петр думал, что видит видение, а сам опоясывался и обувался. Что же другое мог он чувствовать, как не изумление?
Деян.12:11–18 . Тогда Петр, придя в себя, сказал: теперь я вижу воистину, что Господь послал Ангела Своего и избавил меня из руки Ирода и от всего, чего ждал народ Иудейский. И, осмотревшись, пришел к дому Марии, матери Иоанна, называемого Марком, где многие собрались и молились. Когда же Петр постучался у ворот, то вышла послушать служанка, именем Рода; и, узнав голос Петра, от радости не отворила ворот, но, вбежав, объявила, что Петр стоит у ворот. А те сказали ей: в своем ли ты уме? Но она утверждала свое. Они же говорили: это Ангел его. Между тем Петр продолжал стучать. Когда же отворили, то увидели его и изумились. Он же, дав знак рукою, чтобы молчали, рассказал им, как Господь вывел его из темницы, и сказал: уведомьте о сем Иакова и братьев. Потом, выйдя, пошел в другое место. По наступлении дня между воинами сделалась большая тревога о том, что сделалось с Петром .
Теперь, говорит, узнал, «теперь я вижу воистину», а не тогда. Ангелу угодно было, чтобы сердце Петрово наполнилось радостью вдруг и чтобы он понял то, что случилось, уже по освобождении.
«Осмотревшись». По размышлении, он увидел, что следует не прямо продолжать путь, а возблагодарив Благодетеля.
«Иоанна, называемого Марком». Иоанн, быть может, был не тот, который постоянно пребывал с апостолами. Поэтому-то писатель и присовокупил его отличие, так как сказал: «называемого Марком». Быть может, это – евангелист Марк, через которого, говорят, передал свое Евангелие Петр, так как о Евангелии от Марка говорится, что оно – Петрово Евангелие. Это предположение оправдывается тем, что Петр и прочие апостолы проводили у него довольно времени.
«От радости не отворила ворот». Обрати внимание на благоговение отроковицы: «от радости», говорится, «не отворила». Но это вышло прекрасно, иначе прочие, изумленные его неожиданным явлением, пожалуй, не поверили бы, что это – он, так как и при этом не хотели верить.
«Они же говорили: это Ангел его». Это верно, потому что у каждого есть Ангел. Со всяким верующим в Господа постоянно пребывает Ангел, если только мы не отгоняем его злыми делами, ибо как дым заставляет удаляться пчел и как зловоние отгоняет голубей, так и смрадный и причиняющий много слез грех отдаляет от нас Ангела. А они ожидали, что это – Ангел, соображаясь со своим положением, потому что говорится: «Где двое или трое собраны во имя Мое, там Я посреди них» (Мф. 18:20 ). А где Христос, там необходимо быть и Архангелам, и прочим силам.
«Сказал: уведомьте о сем Иакова и братьев». Как он нетщеславен! Не сказал «известите всюду», но – «уведомьте… братьев».
«Выйдя, пошел в другое место». Это потому, что он не хотел испытывать Бога и вводить себя самого в искушения. Ангел же не говорил ему об этом; но тем, что оставил его молча и ночью извел его из темницы, дал ему позволение удалиться, так как апостолы сделали уже то, что было им повелено – идти в храм проповедовать народу.
Деян.12:19–20 . Ирод же, поискав его и не найдя, судил стражей и велел казнить их. Потом он отправился из Иудеи в Кесарию и там оставался. Ирод был раздражен на Тирян и Сидонян; они же, согласившись, пришли к нему и, склонив на свою сторону Власта, постельника царского, просили мира, потому что область их питалась от области царской .
Для Бога возможно было вместе с Петром избавить и “стражей”.
Но если бы Ангел вывел и воинов вместе с Петром, то событие сочли бы бегством. Ирода же более печалило то, что он был осмеян, подобно тому, как и деда его, обманутого волхвами, также более терзало то, что его обманули.
«Ирод был раздражен на Тирян и Сидонян…» Лука упомянул об этой истории, из которой видно, как тотчас же Ирода постигло наказание.
Деян.12:21–24 . В назначенный день Ирод, одевшись в царскую одежду, сел на возвышенном месте и говорил к ним; а народ восклицал: это голос Бога, а не человека. Но вдруг Ангел Господень поразил его за то, что он не воздал славы Богу; и он, быв изъеден червями, умер. Слово же Божие росло и распространялось .
Иосиф говорит, что Ирод, при наступлении следующего дня, прибыл в театр, одетый в удивительную по тканью, всю сделанную из серебра «царскую одежду». Серебро, засиявшее при первом падении на него солнечных лучей, удивительно блистало каким-то поражающим и ужасающим зрителей переливом лучей света; и льстецы сейчас же стали называть его богом, прибавляя: «Будь милостив; если до сих пор мы боялись тебя как человека, то с этого времени признаем, что ты выше человеческой природы». Заметь, как они льстили, но обрати свой взор и на величие духа апостолов. Кого так почитал целый народ, того они презирали. Однако же если льстецы и кричали так, то какое же отношение это имеет к Ироду? То, что он принял этот крик, что счел себя достойным такой лести. Им же главным образом они и научены такой безрассудной лести. Итак, и тот, и другие заслуживали наказания, но так как еще не время суда, то наказывается только тот, кто особенно виноват. Если он, дозволивший себе выслушать лишь такое о себе мнение: «голос Бога, а не человека», потерпел такое посрамление, то гораздо более был бы наказан Христос, если бы не был самим Богом, Христос, постоянно говоривший: «Слова эти – не Мои» и: «Ангелы служат Мне».
Деян.12:25 . А Варнава и Савл, по исполнении поручения, возвратились из Иерусалима [в Антиохию], взяв с собою и Иоанна, прозванного Марком .
Глава тринадцатая
Деян.13:1 . В Антиохии, в тамошней церкви были некоторые пророки и учители: Варнава, и Симеон, называемый Нигер, и Луций Киринеянин, и Манаил, совоспитанник Ирода четвертовластника, и Савл .
О Варнаве упоминает прежде, так как Павел еще не прославился и не совершил еще никакого знамения. Но следует заметить, что и Павел и Варнава причтены были к лику апостолов.
«Манаил, совоспитанник Ирода четвертовластника». Вот что значит характер каждого, и воспитание не оказывает влияния: посмотри, каким нечестивцем остался Ирод, а его совоспитанник Манаил так изменился, что удостоился даже дара пророчества.
Деян.13:2–8 . Когда они служили Господу и постились, Дух Святый сказал: отделите Мне Варнаву и Савла на дело, к которому Я призвал их. Тогда они, совершив пост и молитву и возложив на них руки, отпустили их. Сии, быв посланы Духом Святым, пришли в Селевкию, а оттуда отплыли в Кипр; и, быв в Саламине, проповедовали слово Божие в синагогах Иудейских; имели же при себе и Иоанна для служения. Пройдя весь остров до Пафа, нашли они некоторого волхва, лжепророка, Иудеянина, именем Вариисуса, который находился с проконсулом Сергием Павлом, мужем разумным. Сей, призвав Варнаву и Савла, пожелал услышать слово Божие. А Елима волхв, – ибо то значит имя его, – противился им, стараясь отвратить проконсула от веры .
Что значит «когда они служили?» Это значит «проповедовали». А выражение «на дело» употреблено вместо «на апостольство». Кем рукополагается Павел? Луцием и Манаилом, а вернее – Духом Святым. Хиротонисуется же он, чтобы проповедовать со властью. Как же сам Павел говорит: «избранный не человеками и не через человека» (Гал. 1:1 )? Это в том отношении, что не человек призвал его и обратил. Рукополагали не так, как диаконов, но «возложив на них руки» после предварительного поста и молитвы, так что из этого можно заключить, что Варнава и Павел через такое рукоположение получили высшую иерархическую степень, чем диаконская.
«Пришли в Селевкию, а оттуда отплыли». В Селевкии они не останавливаются, зная, что жители ее могли стяжать много пользы от соседнего с нею города, а спешат исполнить неотложное.
«С проконсулом Сергием Павлом, мужем разумным. Сей проконсул, призвав Варнаву и Савла, пожелал услышать слово Божие». Удивительно в проконсуле то, что он, быв ранее уже увлечен магией волхва, пожелал послушать апостолов. Но обрати внимание и на волхва: когда апостолы проповедовали прочим людям, он не очень негодовал; вознегодовал же особенно тогда, когда они пришли к проконсулу.
Деян.13:9–12 . Но Савл, он же и Павел, исполнившись Духа Святаго и устремив на него взор, сказал: о, исполненный всякого коварства и всякого злодейства, сын диавола, враг всякой правды! перестанешь ли ты совращать с прямых путей Господних? И ныне вот, рука Господня на тебя: ты будешь слеп и не увидишь солнца до времени. И вдруг напал на него мрак и тьма, и он, обращаясь туда и сюда, искал вожатого. Тогда проконсул, увидев происшедшее, уверовал, дивясь учению Господню .
«Савл, он же и Павел». Здесь вместе с рукоположением Савла меняется и имя его. Переименован же он для того, чтобы и с этой стороны быть не ниже апостолов. А что касается преимущества, какое имел корифей учеников Христовых Петр, так и Павел, кажется, пользовался таким же уважением и имел случай снискать даже большее расположение.
«Исполненный всякого коварства». Никакого рода коварства, говорит, не оставалось, которого бы ты не имел. Верно сказал: «всякого коварства», потому что волхв был льстецом и лжецом. А «сын диавола» называет его потому, что он делал диавольское дело.
Не с нами, говорит Павел, воюешь и сражаешься, но совращаешь «с прямых путей Господних. И ныне вот, рука Господня на тебя: ты будешь слеп и не увидишь солнца до времени». Тем же средством, каким был обращен сам, хотел и его обратить. Итак, это было не наказание, но врачевание, потому что Павел говорил: «Не я творю это, но «вот, рука Господня на тебя». А «до времени», очевидно, было словом не наказывающего, а обращающего, потому что если бы оно было словом наказывающего, то Павел сделал бы его слепым навсегда; а здесь не то, но – «до времени». Говорит так, чтобы подействовать на проконсула, ибо дает этим знать, что от самого волхва зависит получить снова зрение: нужно изменить образ жизни на лучший.
«Обращаясь туда и сюда, искал вожатого». Это – доказательство слепоты. Нужно было посредством такого именно наказания вразумить того, кто прежде был увлечен магией. Таким образом, наказания как бы вразумляли и волхвов.
Деян.13:13–15 . Отплыв из Пафа, Павел и бывшие при нем прибыли в Пергию, в Памфилии. Но Иоанн, отделившись от них, возвратился в Иерусалим. Они же, проходя от Пергии, прибыли в Антиохию Писидийскую и, войдя в синагогу в день субботний, сели. После чтения закона и пророков, начальники синагоги послали сказать им: мужи братия! если у вас есть слово наставления к народу, говорите .
Иоанн, называемый Марком, сопутствовал им в евангельском шествии от Палестины до Пергии Памфилийской. Потом, когда апостолы ускорили свое шествие и с твердым, непреклонным духом стали вооружаться на подвиги, Марк, как человек слабый и не решавшийся на такое путешествие и на те подвиги, опасности и борьбу, какие представлялись в каждом городе, отстав от апостолов, возвратился в Палестину, не отрицаясь Христа, но отказываясь от дальнейшего путешествия, так как оно было трудно для него. Павел и Варнава возвратились в Иерусалим с обильными плодами веры и благовествовали находившейся в Иерусалиме церкви об обращении и покаянии язычников. И когда все стали воздавать Павлу и Варнаве хвалу за их полные успеха подвиги, Марк опечалился, смутился душою и, быть может, подумал: «Если бы и я был с апостолами, то и я сделался бы участником в их славе», – и снова пожелал выступить вместе с апостолами на проповедь.
«Прибыли в Пергию, в Памфилии». Снова приходят в Пергию, потому что спешили в антиохийскую митрополию.
«Войдя в синагогу в день субботний, сели.»
В синагоги они входили в одежде иудейской, чтобы не встретить сопротивления и не быть выгнанными, и достигали, таким образом, во всем своей цели.
Деян.13:16–24 . Павел, встав и дав знак рукою, сказал: мужи Израильтяне и боящиеся Бога! послушайте. Бог народа сего избрал отцов наших и возвысил сей народ во время пребывания в земле Египетской, и мышцею вознесенною вывел их из нее; и около сорока лет времени питал их в пустыне. И, истребив семь народов в земле Ханаанской, разделил им в наследие землю их. И после сего, около четырехсот пятидесяти лет, давал им судей до пророка Самуила. Потом просили они царя, и Бог дал им Саула, сына Кисова, мужа из колена Вениаминова. Так прошло лет сорок. Отринув его, поставил им царем Давида, о котором и сказал, свидетельствуя: «нашел Я мужа по сердцу Моему, Давида, сына Иессеева, который исполнит все хотения Мои» (1Сам. 13:14 ; Пс. 88:21 ). «Из его-то потомства Бог по обетованию воздвиг Израилю Спасителя Иисуса. Перед самым явлением Его Иоанн проповедовал крещение покаяния всему народу Израильскому».
Павел проповедует здесь в первый раз, и посмотри, с каким благоразумием: те места, где идет речь о Боге Слове, обходит и останавливается на местах, не упоминавших о семени Давида, как сам он говорит, когда пишет римлянам: «Я старался благовествовать не там, где уже было известно имя Христово» (Рим. 15:20 ). Посмотри: и Варнава уступает Павлу, как и Иоанн уступает везде Петру. Хотя Варнава пользовался большим уважением, но он поступал так, имея в виду общую пользу.
«Бог народа сего избрал отцов наших». Напомнив о древних событиях, указывает, как и Стефан, на бывшие тогда великие благодеяния Божии.
«Нашел Я мужа по сердцу Моему, Давида, сына Иессеева». Нужно заметить, что слова эти в книге Царств находятся не в том виде, как здесь; там только пророчески сказано Самуилом Саулу: «Господь найдет Себе мужа по сердцу Своему, и повелит ему Господь быть вождем народа Своего, так как ты не исполнил того, что было повелено тебе Господом» (1Сам. 13:14 ). Из этих слов Павел составил такое положение: «нашел Я мужа по сердцу Моему…» Что же касается слов «мужи братия! если у вас есть слово наставления к народу, говорите» (ст. 15), – так они сказаны были потому, что у иудеев был обычай читать в субботу закон Моисеев и пророков и после чтения обращаться с речью к народу и объяснять прочитанное. Поэтому начальники синагоги и предлагают бывшим с Павлом говорить в синагоге.
«Из его-то потомства Бог по обетованию воздвиг Израилю Спасителя Иисуса». Имя Давида было особенно любимым иудеями; поэтому говорится, что воцаряется царь от его племени.
«Перед самым явлением Его Иоанн проповедовал». Под явлением разумеет воплощение.
Деян.13:25–37 . При окончании же поприща своего, Иоанн говорил: «за кого почитаете вы меня? я не тот; но вот, идет за мною, у Которого я недостоин развязать обувь на ногах». Мужи братия, дети рода Авраамова, и боящиеся Бога между вами! вам послано слово спасения сего. Ибо жители Иерусалима и начальники их, не узнав Его и осудив, исполнили слова пророческие, читаемые каждую субботу. И, не найдя в Нем никакой вины, достойной смерти, просили Пилата убить Его. Когда же исполнили всё написанное о Нем, то, сняв с древа, положили Его во гроб. Но Бог воскресил Его из мертвых. Он в продолжение многих дней являлся тем, которые вышли с Ним из Галилеи в Иерусалим и которые ныне суть свидетели Его перед народом. И мы благовествуем вам, что обетование, данное отцам, Бог исполнил нам, детям их, воскресив Иисуса, как и во втором псалме написано: «Ты Сын Мой: Я ныне родил Тебя» (Пс. 2:7 ). «А что воскресил Его из мертвых, так что Он уже не обратится в тление, о сем сказал так: «Я дам вам милости, обещанные Давиду, верно» (Іс. 55:3 ). «Посему и в другом месте говорит: «не дашь Святому Твоему увидеть тление» (Пс. 15:10 ). «Давид, в свое время послужив изволению Божию, почил, и приложился к отцам своим, и увидел тление. А Тот, Которого Бог воскресил, не увидел тления» .
Иоанн не просто свидетельствует, но отрицает саму славу, которую все приписывали ему. Не одно и то же – отказываться от чести, когда никто не оказывает ее, и – тогда, когда ее предоставляют все.
«Мужи братия, дети рода Авраамова». Указывает здесь на именитое происхождение иудеев.
«Не узнав Его». Некоторым образом извиняет их: распяли, говорит, не зная, кто Он; потому что злодеяние совершено вследствие неведения.
«Не найдя в Нем никакой вины, достойной смерти, просили Пилата убить Его». Говорит, что смертная казнь была желательна им. Выводит на сцену Пилата, чтобы, с одной стороны, сделать общеизвестным страдание, с другой – подвергнуть себя большему обвинению как предавших Христа мужу иноплеменному. И не сказал «потребовали», но – “просили”. Испросили, говорит, позволение на убиение, хотя Пилат как бы не желал этого. Об этом яснее говорит Петр: «Когда он полагал освободить Его» (Деян. 3, 13 ).
«Но Бог воскресил Его из мертвых». Да не смущает тебя то, что об Иисусе говорится, что Он воскрешен Богом, потому что если Иисус есть не иной Кто, как воплотившееся Слово, а Слово, по свидетельству Писания, Христос, Божия Сила и Божия Премудрость, есть сила Отца, которой Он совершает все, то следует разуметь, что Иисус Сам воскресил Себя. И если говорится, что Он воскрешен Отцом, так говорится в том смысле, что Отцу, как такому началу и такой причине, которые – вне времени, приписывается все. Да и Сам Иисус говорит: «Разрушьте храм сей, и Я в три дня воздвигну его» (Ін. 2:19 ).
«Которые вышли с Ним из Галилеи в Иерусалим и которые ныне суть свидетели Его перед народом». Чем они никак не могли бы быть, если бы не подкрепляла их сила Божия.