Передмова

Святе Євангеліє від Марка було написано в Римі через десять років після Вознесіння Христового. Цей Марк був учнем і послідовником Петра, якого Петро називає навіть сином своїм, зрозуміло, духовним. Називався він також і Іоанном; був племінник Варнави; супроводжував апостола Павла. Але здебільшого перебував при Петрові, з яким був і в Римі. Тож вірні в Римі просили його не тільки проповідувати їм без Святого Письма, а й викласти для них діла і життя Христа в Святому Письмі; він ледве погодився на це, однак, написав. Тим часом Петру відкрито було Богом; що Марк написав Євангеліє. Петро засвідчив, що воно істинне. Потім послав Марка єпископом до Єгипту, де він своєю проповіддю заснував в Олександрії церкву і просвітив усіх, хто живе в південній країні.

Відмінні риси цього Євангелія – ясність і відсутність усього незручного. До того ж справжній євангеліст майже подібний до Матфея, окрім того, що коротший, а Матфей – розлогий, і що в Матфея на початку згадується про Різдво Господнє по плоті, а Марк розпочав із пророка Іоанна. Звідси дехто небезпідставно бачить таке знамення в євангелістах: Бог, що сидить на херувимах, яких Писання зображує чотириосібними (Єз. 1:6), дав нам чотириообразне Євангеліє, яке одухотворено одним духом. Отже, у кожного з херувимів одна особа називається подібною до лева, інша – подібною до людини, третя – до орла, а четверта – до тільця (Єз. 1:10); так само і в справі євангельської проповіді. Євангеліє від Іоанна має обличчя лева, бо лев є образ царської влади; так і Іоанн розпочав із царської та володарської гідності, з Божества Слова, сказавши: “На початку було Слово, і Слово було у Бога” (Ін. 1:1). Євангеліє від Матфея має обличчя людини, бо воно починається з плотського народження і втілення Слова. Євангеліє від Марка порівнюється з орлом, тому що воно починається з пророцтва про Іоанна, а дар пророчої благодаті, як дар гострого бачення і прозріння у віддалену майбутність, можна вподібнити орлові, про якого кажуть, що він обдарований найгострішим зором, тож він один з усіх тварин, не зближуючи очей, дивиться на сонце. Євангеліє від Луки подібне до тельця, бо починається зі священицького служіння Захарії, який підносив фіміам за гріхи народу; тоді приносили в жертву і тельця.

Отже, Марк починає Євангеліє пророцтвом і житієм пророчим. Слухай же, що говорить!

Глава перша

Мк. 1:1. Початок Євангелія Іісуса Христа, Сина Божого,

Мк. 1:2. як написано у пророків: ось, Я посилаю Ангела Мого перед лицем Твоїм, який приготує путь Твій перед Тобою.

Мк. 1:3. Глас вопіющого в пустині: приготуйте путь Господу, прямими зробіть стезі Йому.

Іоанна, останнього з пророків, євангеліст представляє початком Євангелія Сина Божого, тому що кінець Старого є початком Нового Завіту. Що ж до свідчення про Предтечу, то воно взяте з двох пророків – з Малахії: “Ось Я посилаю Ангела Мого, і він приготує путь переді Мною” (Мал. 3:1) та з Ісаї: “Глас вопіющого в пустині” (Іс. 40:3) та інше. Це слова Бога Отця до Сина. Він іменує Предтечу Ангелом за його ангельське і майже безтілесне життя і за сповіщення і вказівку прийдешнього Христа. Іоанн готував шлях Господній, готуючи за допомогою хрещення душі юдеїв до прийняття Христа: “перед лицем Твоїм” – значить близький до Тебе Ангел Твій. Цим позначається родинна близькість Предтечі до Христа, так як і перед царями вшановують переважно споріднені особи.

“Глас вопіющого в пустині”, тобто в пустині Йорданській, а ще більше – в синагозі іудейській, що була порожня у ставленні до добра. “Путь” означає Новий Завіт, “стезі” – Старий, як такий, що неодноразово порушувався іудеями. До шляху, тобто до Нового Завіту, вони повинні були приготуватися, а стежки Старого виправити, бо хоча давним-давно вони й прийняли їх, але згодом збожеволіли зі стежок своїх і заблукали.

Мк. 1:4. Явився Іоанн, який хрестив у пустині і проповідував хрещення покаяння для прощення гріхів.

Мк. 1:5. І виходили до нього вся країна Іудейська і ієрусалимляни; і всі хрестились від нього в річці Іордані, сповідаючи гріхи свої.

Іоаннове хрещення не мало відпущення гріхів, а вводило для людей одне покаяння. Але як же Марк каже тут: “для прощення гріхів”? На це відповідаємо, що Іоанн проповідував хрещення покаяння. А ця проповідь до чого вела? До відпущення гріхів, тобто до хрещення Христового, яке укладало вже в собі й відпущення гріхів. Коли ми говоримо, наприклад, що такий-то прийшов перед царем, наказуючи приготувати їжу для царя, то розуміємо, що ті, хто виконує це веління, бувають облагороджені царем. Так і тут. Предтеча проповідував хрещення покаяння для того, щоб люди, покаявшись і прийнявши Христа, отримали відпущення гріхів.

Мк. 1:6. Іоанн же носив одежу з верблюжого волосу і пояс шкіряний на чреслах своїх, і їв акриди та дикий мед.

Ми вже говорили про це в Євангелії від Матфея; тепер скажемо тільки про те, що там пропущено, а саме: що одяг Іоанна був знаменням нарікання, і пророк показував у такий спосіб, що тому, хто кається, потрібно плакати, бо власяниця зазвичай слугує знаком плачу; а шкіряний пояс означав замертвілість іудейського народу. А що цей одяг означав плач, про це говорить сам Господь: “Ми співали вам сумних пісень (слов’янське “плакахом”), а ви не плакали”, називаючи тут плачем життя Предтечі, бо далі каже: “прийшов Іоанн, який не їсть, не п’є; і кажуть: в ньому біс” (Мф. 11:18). Так само їжа Іоаннова, вказуючи тут, звісно, на стриманість, була водночас і образом духовної їжі тогочасних іудеїв, які не їли чистих птахів небесних, тобто не думали ні про що високе, а харчувалися тільки словом піднесеним і спрямованим у гору, але знову спадаючим на дно. Бо сарана (“акриди”) є така комаха, яка стрибає вгору, а потім знову падає на землю. Так само народ їв і мед, що його виробляли бджоли, тобто пророки; але він залишався в нього без догляду і не примножувався поглибленням і правильним розумінням, хоча євреї й думали, що вони розуміють і осягають Писання. Вони мали Писання, як би якийсь мед, але не трудилися над ними і не досліджували їх.

Мк. 1:7. І проповідував, кажучи: за мною йде Сильніший мене, в Якого я недостойний, нахилившись, розв’язати ремінь взуття Його;

Мк. 1:8. я хрестив вас водою, а Він хреститиме вас Духом Святим.

Я, – каже, – недостойний бути навіть найостаннішим рабом Його, який би розв’язав ремінь, тобто вузол на ремені чобіт Його. Розуміють, утім, і так: усі, хто приходив і хрестився від Іоанна, вирішувалися за допомогою покаяння від уз гріхів своїх, коли вірили в Христа. Таким чином, Іоанн у всіх розрізував ремені й пута гріховні, а в Іісуса не міг розрізуватися від такого ременя, тому що в Нього і не знайшов цього ременя, тобто гріха.

Мк. 1:9. І сталось у ті дні, прийшов Іісус із Назарета Галілейського і хрестився від Іоанна в Іордані.

Мк. 1:10 І коли виходив з води, зараз же побачив Іоанн небеса, що розкривалися, і Духа, Котрий сходив на Нього, як голуб.

Мк. 1:11 І голос був з небес: Ти Син Мій Улюблений, в Котрому Моє благовоління.

Не за відпущенням гріхів Іісус приходить до хрещення, бо гріха Він не створив, так само і не для отримання Духа Святого, бо як могло Іоаннове хрещення дарувати Духа, коли воно не очищало гріхів, як я сказав? Але й не для покаяння йде Він хреститися, оскільки Він був “більший за самого Хрестителя” (Мф. 11:11). Отже, для чого ж приходить? Без сумніву, для того, щоб Іоанн оголосив про Нього народу. Оскільки багато хто зібрався туди, то благоволив прийти, щоб засвідчити перед багатьма, хто Він, а водночас і для того, аби виконати “всяку правду”, тобто всі заповіді Закону. Оскільки послух пророку, який хрестив, як посланому від Бога, був також заповіддю, то Христос виконує і цю заповідь. Дух сходить не тому, щоб Христос мав потребу в цьому (бо по суті Він у Ньому перебуває), але щоб ти знав, що і на тебе при хрещенні сходить Дух Святий. При сходженні Святого Духа негайно вимовлено і свідоцтво. Оскільки Отець говорив згори: “Ти Син Мій”, то, щоб ті, хто чули, не подумали, що Він говорить про Іоанна, сходить на Іісуса Дух, показуючи, що це сказано про Нього. Небеса ж відчиняються для того, щоб ми знали, що вони відчиняються і нам, коли ми хрестимося.

Мк. 1:12. Негайно після того Дух веде Його в пустиню.

Мк. 1:13. І пробув Він там у пустині сорок днів, спокушуваний сатаною, і був із звірами; і Ангели служили Йому.

Навчаючи нас не сумувати, коли після хрещення впадаємо в спокуси, Господь іде в гору на спокусу або, краще, не йде, а відводиться Духом Святим, показуючи через це, що і ми не повинні самі впадати в спокуси, а приймати їх, коли вони спіткають нас. А в гору йде для того, щоб через безлюдність місця диявол набрався зухвалості й міг приступити до Нього; бо він зазвичай нападає тоді, коли бачить, що ми одні. Місце спокуси було до того диким, що там водилися численні звірі. Ангели стали служити Йому вже після того, як Він переміг спокусника. Усе це в Євангелії від Матфея викладено детальніше.

Мк. 1:14. Після того ж, як виданий був Іоанн, прийшов Іісус до Галілеї, проповідуючи Євангеліє Царства Божого

Мк. 1:15. і кажучи, що настав час і наблизилось Царство Боже: покайтеся і віруйте в Євангеліє.

Почувши, що Іоанн відданий до в’язниці, Іісус віддаляється до Галілеї, щоб і нам показати, що не слід самим впадати у спокуси, а уникати їх, а коли ж впадемо, – терпіти. Христос проповідує, мабуть, одне й те саме з Іоанном, як-то: “покайтеся” і “наблизилося Царство Боже”. Але насправді не одне й те саме: Іоанн каже “покайтеся” для того, щоб відхилити від гріхів, а Христос каже “покайтеся” для того, щоб відмовитися від букви Закону, чому й додав: “віруйте в Євангеліє”, бо той, хто хоче вірити за Євангелієм, уже скасував Закон. Господь каже, що ” здійснився час” Закону. Досі, – каже, – Закон був у дії, а відтепер настає Царство Боже, життя за Євангелієм. Це життя справедливо уявляється “Царством” Небесним, бо коли бачиш, що той, хто живе за Євангелієм, поводиться майже як безтілесний, як не скажеш, що він має вже Царство Небесне (де нема ані їжі, ані пиття), хоча воно, здається, ще й далеко.

Мк. 1:16. Проходячи ж біля моря Галілейського, побачив Симона і Андрія, брата його, які закидали сіті в море, бо вони були рибалки.

Мк. 1:17 І сказав їм Іісус: ідіть за Мною, і Я зроблю, що ви будете ловцями людей.

Мк. 1:18 І вони відразу ж, покинувши свої сіті, пішли за Ним.

Мк. 1:19 І, пройшовши звідти трохи, Він побачив Якова Зеведеєвого і Іоанна, брата його, які також у човні лагодили сіті;

Мк. 1:20 і зараз же покликав їх. І вони, залишивши батька свого Зеведея в човні з робітниками, пішли за Ним.

Петро й Андрій спочатку були учнями Предтечі, а коли побачили свідченого Іоанном Іісуса, то приєдналися до Нього. Потім, коли Іоанн був відданий, вони зі скорботою перейшли знову до свого колишнього заняття. Отже, Христос закликає їх тепер вдруге, бо справжнє закликання є вже друге. Зауваж, що вони харчувалися від своїх праведних трудів, а не від неправедних занять. Такі люди варті того, щоб бути першими учнями Христа. Негайно кинувши те, що було в їхніх руках, вони пішли слідом за Ним, бо не треба зволікати, а треба негайно піти за Ним. Після цих уловлює Якова та Іоанна. І ці, хоча самі були бідні, однак, опікувалися стареньким батьком своїм. Але вони залишили батька не тому, що залишати батьків добра справа, а тому, що він хотів перешкодити їм піти за Господом. Так і ти, коли батьки будуть перешкоджати тобі, залиш їх і йди за Добрим. Видно, Зеведей не вірував, але мати цих апостолів вірувала і, коли помер Зеведей, також пішла за Господом. Зауважте ж і це, що спершу закликається діяння, а потім споглядання, бо Петро є взірцем діяння, оскільки був полум’яного характеру і завжди попереджав інших, що притаманно діянню, Іоанн же, навпаки, представляє в собі споглядання, адже був богословом за вищою мірою.

Мк. 1:21. І приходять до Капернаума; і незабаром у суботу увійшов Він у синагогу і навчав.

Мк. 1:22 І дивувалися вченню Його, бо Він учив їх, як Такий, що має владу, а не як книжники.

Звідки прийшли в Капернаум? З Назарету, і до того ж у день суботній. Коли зазвичай збиралися для читання закону, тоді прийшов навчати і Христос. Бо і Закон для того наказував святкувати суботу, щоб люди займалися читанням, збираючись для цього разом. Вчив же Господь викривально, а не улесливо, як фарисеї: переконував робити добро, а непокірним погрожував мукою.

Мк. 1:23. У їхній синагозі був чоловік, одержимий духом нечистим, і закричав:

Мк. 1:24 облиш, що Тобі до нас, Іісусе Назарянине? Ти прийшов погубити нас! знаю Тебе, хто Ти, Святий Божий.

Мк. 1:25 Але Іісус заборонив йому, кажучи: замовкни і вийди з нього.

Мк. 1:26 Тоді дух нечистий, стряснувши його і скрикнувши гучним голосом, вийшов з нього.

Мк. 1:27 І вжахнулися всі, так що один одного питали: що це? що це за нове вчення, що Він і духам нечистим наказує владно і вони слухають Його?

Мк. 1:28 І швидко розійшлися про Нього чутки по всій окрузі Галілейській.

Злі духи називаються “нечистими” тому, що люблять усілякі нечисті справи. Вийти з людини біс вважає “погибеллю” для себе. Злісні біси і взагалі ставлять у злостраждання собі, коли не дозволяється їм робити людям зло. До того ж, будучи тілелюбними і звиклими тішитися матерією, вони нібито терплять великий голод, коли не живуть у тілах. Тому Господь і каже, що бісівський рід виганяється постом. Нечистий не сказав Христу: Ти святий, оскільки і з пророків багато хто був святий, але сказав “Святий”, тобто Єдиний, в істоті Своїй Святий. Але Христос змушує його мовчати, щоб ми знали, що бісам треба загороджувати вуста, хоча б вони говорили і правду. Біс кидає і сильно трясе одержимого ним, щоб очевидці, бачачи, якого лиха позбувається людина, заради чуда увірували.

Мк. 1:29. Вийшовши невдовзі з синагоги, прийшли до дому Симона і Андрія, з Яковом та Іоанном.

Мк. 1:30 Теща ж Симонова лежала в гарячці; і зразу сказали Йому про неї.

Мк. 1:31 І, підійшовши, Він підняв її, взявши її за руку; і гарячка зразу ж залишила її, і вона стала служити їм.

Надвечір у суботу, як зазвичай було, Господь пішов у дім учнів для прийняття їжі. Тим часом та, яка повинна була послужити при цьому, одержима була гарячкою. Але Господь зцілює її, і вона починає служити їм. Ці слова дають знати, що і ти, коли Бог зцілює тебе від хвороби, маєш ужити здоров’я своє на служіння святим і на догоду Богові[…].

Мк. 1:32. Надвечір, коли заходило сонце, приносили до Нього всіх недужих і біснуватих.

Мк. 1:33 І все місто зібралось біля дверей.

Мк. 1:34 І Він зцілив багатьох, що страждали всякими недугами; вигнав багатьох бісів, і не дозволяв бісам говорити, що вони знають, що Він Христос.

Не без причини додано: “коли заходило сонце”. Оскільки думали, що недозволено зцілювати в день суботній, то дочекалися заходу сонця і тоді вже стали приносити хворих для зцілення. “Багатьох” зцілив, сказано замість “усіх”, бо всі становлять множину; або: не всіх зцілив, бо дехто виявився невіруючим, який і не був зцілений через своє невір’я, але “багатьох” із принесених зцілив, тобто тих, які мали віру. Бісам не дозволяв говорити для того, щоб, як я сказав, навчити нас не вірити їм, хоч би вони говорили і правду. Інакше, якщо вони знайдуть когось, хто цілком довіряє їм, то чого не зроблять, прокляті, домішуючи до правди брехню! Так і Павло заборонив допитливому духу казати: “Люди ці – раби Бога Вишнього”; Святий Чоловік не хотів чути відкликання і свідчення з нечистих вуст.

Мк. 1:35. А вранці, вставши вдосвіта, вийшов і пішов у безлюдне місце, і там молився.

Мк. 1:36 Симон і ті, що були з ним, пішли за Ним,

Мк. 1:37 і, знайшовши Його, кажуть Йому: всі Тебе шукають.

Мк. 1:38 Він говорить їм: ходімо в найближчі села та міста, щоб Мені і там проповідувати; бо Я для того прийшов.

Мк. 1:39 І Він проповідував у синагогах їхніх по всій Галілеї і виганяв бісів.

Після того, як зцілив хворих, Господь іде у відокремлене місце, навчаючи тим нас, щоб ми не напоказ робили що-небудь, але якщо зробимо якесь добро, поспішали б приховати його. І молиться Він також для того, щоб показати нам, що все, що б не робили доброго, треба приписувати Богові й говорити Йому: “Всяке добре даяння і всякий досконалий дар сходить звище, від Отця світів” (Як. 1:17). Сам по Собі Христос навіть не мав потреби в молитві. Далі, коли народ шукав і сильно бажав Його, не віддається йому, хоча приймає це з прихильністю, але йде і до інших, які потребують зцілення і настанови. Бо не повинно обмежувати справи вчення одним місцем, але треба всюди розсіювати промені слова. Але дивись, як Він з’єднує з вченням діяння: проповідує, а потім виганяє і бісів. Так і ти вчи і разом твори справи, щоб слово твоє не було марним. Інакше якби Христос не показав разом і чудес, то слову Його не повірили б.

Мк. 1:40. Приходить до Нього прокажений і, благаючи Його та падаючи перед Ним на коліна, говорить Йому: якщо хочеш, можеш мене очистити.

Мк. 1:41 Іісус, змилосердившись над ним, простягнув руку, доторкнувся до нього і сказав йому: хочу, очисться.

Мк. 1:42 Після цього слова проказа зразу ж зійшла з нього, і він став чистим.

Розсудливий був прокажений і вірував; тому не сказав: якщо попросиш у Бога; але віруючи в Нього як у Бога, сказав: “якщо хочеш”. Христос торкається до нього на знак того, що нічого немає нечистого. Закон забороняв торкатися до прокаженого як до нечистого; але Спаситель, бажаючи показати, що немає нічого за природою нечистого, що вимоги Закону повинні бути скасовані, і що вони мають силу тільки над людьми, торкається до прокаженого, – тоді як і Єлисей стільки боявся Закону, що і бачити не хотів Неємана, прокаженого, який просив зцілення.

Мк. 1:43. , глянувши на нього суворо, негайно відіслав його

Мк. 1:44 і сказав йому: гляди ж, нікому нічого не кажи, але піди покажись священникові і принеси за очищення твоє, що повелів Мойсей, на свідчення їм.

Мк. 1:45 А він, вийшовши, почав розголошувати і розказувати про подію, яка сталася, так що Іісус не міг уже явно ввійти до міста, але перебував зовні, в безлюдних місцях. І приходили до Нього звідусіль.

І з цього вчимося також не виставляти себе напоказ, коли робимо комусь добро, бо ось і Іісус Сам велить тому, хто очистився, не розголошувати про Нього. Хоча Він і знав, що той не послухається і розголосить, однак, як я сказав, навчаючи нас не любити марнославства, велить нікому не говорити. Але з іншого боку, всякий облагороджений повинен бути вдячним, хоча б благодійник його і не потребував того. Так і прокажений розголошує про отримане благодіяння, незважаючи на те, що Господь не велів йому. Христос посилає його до священика, тому що за велінням Закону прокаженому не інакше можна було увійти в місто, як за оголошенням священицьким про очищення його від прокази, інакше він мав бути вигнаний з міста. Водночас Господь велить йому принести і дар, як за звичаєм приносили ті, хто очистився: це на свідоцтво того, що Він не є супротивник Закону, навпаки, стільки дорожить ним, що те, що заповідано в законі, і Він велить виконувати.

Глава друга

Мк. 2:1. Через кілька днів знову прийшов Він до Капернаума; і чути було, що Він у домі.

Мк. 2:2 Зразу ж зібралося багато людей, так що вже біля дверей не було місця; і Він говорив їм слово.

Мк. 2:3 І прийшли до Нього з розслабленим, якого несли четверо;

Мк. 2:4 і, не маючи можливості наблизитись до Нього через багатолюдність, розкрили покрівлю дому, де Він був, і, прокопавши її, спустили постіль, на якій лежав розслаблений.

Мк. 2:5 Іісус, побачивши віру їхню, говорить розслабленому: чадо! прощаються тобі гріхи твої.

Коли Господь зійшов до Капернаума, багато хто, почувши, що Він у домі, збирались, сподіваючись на зручний доступ до Нього. При цьому віра чоловіків, які принесли розслабленого, була настільки великою, що вони проломили дах будинку і спустили його. Тому й Господь подає йому зцілення, бачачи віру тих, хто приніс, або віру самого розслабленого. Бо й він сам не дозволив би взяти себе, якби не вірив, що зцілиться. Утім, Господь часто зціляв заради віри того, хто приносив, хоча той, хто приносив, не був віруючим, і навпаки, часто зцілював заради віри того, хто приносив, хоча ті, хто приносив, не вірили. Насамперед відпускає Він гріхи тому, хто хворіє, а потім лікує хворобу тому, що найважчі хвороби здебільшого походять від гріхів, як і в Євангелії від Іоанна Господь спричиняє від гріхів же хворобу одного розслабленого. Цей згадуваний у Іоанна розслаблений є не один і той самий зі згадуваним нині; навпаки, це дві різні людини. Бо той, що згадується в Іоанна, не мав людини, котра б допомагала, а теперішній має чотирьох; перший був біля купелі овчої, а цей – у домі; той – у Єрусалимі, а цей – у Капернаумі. Можна знайти й інші між ними відмінності. Але треба сказати, що згадуваний у Матфея (Мф. 9:2-7) і тут, у Марка, є один і той самий.

Мк. 2:6. Тут сиділи деякі з книжників і помишляли в серцях своїх:

Мк. 2:7 що Він так богохульствує? хто може прощати гріхи, крім одного Бога?

Мк. 2:8 Іісус, відразу дізнавшись духом Своїм, що вони так помишляють у собі, сказав їм: навіщо так помишляєте в серцях ваших?

Мк. 2:9 Що легше? чи сказати розслабленому: прощаються тобі гріхи? чи сказати: встань, візьми постіль свою і ходи?

Мк. 2:10 Та щоб ви знали, що Син Людський має владу на землі прощати гріхи,– говорить розслабленому:

Мк. 2:11 тобі кажу: встань, візьми постіль твою і йди до дому твого.

Мк. 2:12 Він зразу ж встав і, взявши постіль, вийшов перед усіма, так що всі дивувались і прославляли Бога, кажучи: ніколи нічого такого ми не бачили.

Фарисеї звинувачували Господа в богохульстві за те, що Він відпускав гріхи, бо це належить одному Богові. Але Господь дав їм й іншу ознаку Божества Свого – знання серця їхнього: бо одному Богові відоме серце кожного, як і пророк каже: “Ти один знаєш серце всіх” (1Сам. 8:39; 2Хрон. 6:30). Тим часом фарисеї, хоча й було Господом відкрито, що в них у серці, залишаються байдужими, і тому, хто знає серця їхні, не поступаються тим, щоб Він міг лікувати й гріхи. Тоді Господь через зцілення тіла засвідчує в тому, що Він зцілив і душу, тобто через явне стверджує потаємне і через легке – найважче, хоча це здавалося їм інакше. Бо фарисеї зцілення тіла, як дію видиму, вважали найважчим, а зцілення душі, як невидиме, – найлегшим, і міркували нібито так: ось брехун, який відвертає від себе зцілення тіла, як справу очевидну, і зцілює невидиму душу, кажучи: “прощаються тобі гріхи”. Якби Він справді міг зцілити, то, напевно, зцілив би тіло, а не став би вдаватися до невидимого. Тому Спаситель, показуючи їм, що Він може зробити те й інше, каже: що легше вилікувати, душу чи тіло? Без сумніву, тіло; але вам здається навпаки. Отже, Я зцілю тіло, що насправді легко, а тільки вам здається важким, і тим запевню вас у зціленні душі, що справді важко, і здається легким, бо невидиме та нерозпізнаване. Тоді каже розслабленому: “встань, візьми постіль твою”, щоб у такий спосіб більше запевнити в дійсності дива, що воно було не мрійливе, а водночас показати, що Він не тільки зцілив хворого, а й дав йому силу. Так чинить Господь і з душевними немощами: не тільки звільняє нас від гріхів, а й подає нам силу для виконання заповідей, Отже, і я, розслаблений, можу зцілитися. Бо і нині є Христос у Капернаумі, в домі втіхи, тобто в Церкві, яка є домом Утішителя. Я розслаблений, бо сили душі моєї недієві й нерухомі на благо; але коли чотири євангелісти візьмуть і принесуть мене до Господа, тоді почую слово Його: “чадо!” Бо я роблюся сином Божим через виконання заповідей, і мені відпустяться гріхи. Але як принесуть мене до Іісуса? – Проламавши покрівлю. Що ж покрівля? Розум як верх сутності нашої. На цьому даху багато землі й черепиці, тобто земних справ; але коли все це буде скинуто, коли буде розламана й звільнена від тягаря сила розуму, коли потім спущуся донизу, тобто буду смиренним (я не маю підноситися через полегшення розуму мого, але через полегшення зобов’язаний опуститися, тобто бути смиренним), тоді зцілюся і візьму постіль мою, тобто тіло, збуджуючи його до виконання заповідей. Бо не тільки треба повстати від гріха і пізнати свій гріх, а й узяти постіль, тобто тіло, для творення добра. Тоді можемо досягти і споглядання, так що всі помисли в нас скажуть: “ніколи нічого такого ми не бачили”, тобто ніколи не мали такого розуміння, як нині, зцілюючись від розслаблення. Хто очищений від гріхів, той воістину бачить.

Мк. 2:13. І вийшов Іісус знову до моря; і весь народ пішов до Нього, і Він учив їх.

Мк. 2:14 Проходячи, побачив Він Левія Алфеєвого, що сидів біля митниці, і сказав йому: йди за Мною. І він, вставши, пішов за Ним.

Мк. 2:15 І коли Іісус возлежав у домі його, возлежали з Ним і учні Його і багато митарів та грішників: бо багато їх було, і вони йшли за Ним.

Мк. 2:16 Книжники й фарисеї, побачивши, що Він їсть з митарями і грішниками, говорили учням Його: як це Він їсть і п’є з митарями і грішниками?

Мк. 2:17 Почувши це, Іісус говорить їм: не здорові потребують лікаря, а хворі; Я прийшов покликати не праведників, а грішників до покаяння.

Після звершення чуда над розслабленим Господь йшов до моря, ймовірно, шукаючи усамітнення, але народ знову скупчується біля Нього. Усвідом те, що в тій мірі, як ти станеш уникати слави, вона буде ганятися за тобою; а якщо ти будеш ганятися за нею, вона втече від тебе. Ось і Господь щойно пішов до моря, як народ знову біжить слідом за Ним. Однак Він і звідси пішов, і на шляху вловив Матфея. Іменований тепер у Марка Левій є Матфей, оскільки він мав два імені. Тому Лука і Марк, приховуючи справжнє ім’я, називають його Левієм. Але сам він не соромиться; навпаки, відверто говорить про себе: побачив Іісус Матфея митаря (Мф. 9:9). Так і ми не будемо соромитися відкривати гріхи свої. Левій сидів біля збору мита, займаючись, за обов’язком своїм, або стягуванням податків з кого-небудь, або складанням звіту, або чимось іншим, що зазвичай робили збирачі податків у місцях своїх занять. Але тепер так виявився ревним до Христа, що, покинувши все, пішов за Ним і у великій радості скликав багатьох на обід. А фарисеї починають звинувачувати Господа, уявляючи себе, звичайно, людьми чистими. Але Господь сказав на це: “Я прийшов покликати не праведників”, тобто вас, які виправдовують самих себе (говорить у вигляді глумління над ними), “але грішників”, покликати, втім, не для того, щоб вони залишалися грішниками, але “до покаяння”, тобто, щоб вони навернулися. “До покаяння”, – сказав, – щоб ти не подумав, що, закликаючи грішників, Він анітрохи не виправляє їх.

Мк. 2:18. Учні Іоаннові та фарисейські постили. Приходять до Нього і кажуть: чому учні Іоаннові та фарисейські постять, а Твої учні не постять?

Мк. 2:19 І сказав їм Іісус: чи можуть постити сини чертогу шлюбного, коли з ними наречений? Доки з ними наречений, не можуть постити.

Мк. 2:20 Прийдуть же дні, коли відбереться від них наречений, і тоді поститимуть у ті дні.

Іоаннові учні, як ще недосконалі, трималися іудейських звичаїв. Тому деякі з тих, хто приходив до Христа, ставили їх за приклад і звинувачували Його за те, що учні Його не постять нарівні з тими. А Він говорив їм: нині Я, Наречений, перебуваю з ними, і тому вони повинні радіти, а не постити; але коли Я буду взятий із цього життя, тоді, піддаючись напастям, вони будуть і постити, і сумувати. Називає Себе “Нареченим” не тільки тому, що заручив Собі незаймані душі, а й тому, що час першого пришестя Його – це час не плачу і горя для віруючих у Нього, і не важкий час, а час, що заспокоює нас хрещенням без діл закону. Справді, що за праця хреститися? І проте в цій легкій справі знаходимо спасіння. “Сини чертога шлюбного” – це апостоли, тому що вони сподобилися радості Господньої і стали причасниками всякого небесного блага і втіхи. Можеш розуміти й так, що всяка людина, коли чинить чесноту, є “сином чертога шлюбного”, і доти, доки має при собі Нареченого-Христа, не постить, тобто не чинить справ покаяння; бо навіщо каятися тому, хто не падає? Коли ж оговтається від нього Наречений-Христос, коли, тобто він впаде в гріх, тоді починає поститися і каятися, щоб вилікувати гріх.

Мк. 2:21. Ніхто до старої одежі не пришиває латки з нової тканини: інакше нове пришите віддере від старого, і дірка буде ще гірша.

Мк. 2:22 І ніхто не вливає вина молодого в міхи старі: інакше молоде вино прорве міхи, і вино витече, і міхи пропадуть; але вино молоде треба вливати в міхи нові.

Як “небілена”, тобто нова, заплата за своєю твердістю тільки розірве старий одяг, коли буде пришита до нього, і як нове вино за своєю міцністю розірве старі міхи, так і учні Мої ще не зміцніли, і тому, якщо обтяжимо їх, ми через це зробимо їм шкоду, тому що вони через немічість свого розуму схожі ще на старий одяг. Отже, не слід покладати на них важкої заповіді посту. Або можеш і так розуміти: Христові учні, будучи вже новими людьми, не можуть служити старим звичаям і законам.

Мк. 2:23. І довелось Йому в суботу проходити засіяними полями; і учні Його дорогою почали рвати колоски.

Мк. 2:24 І фарисеї сказали Йому: дивись, що вони роблять у суботу, чого не слід робити?

Мк. 2:25 Він сказав їм: невже ви ніколи не читали, що зробив Давид, коли мав потребу, зголоднів сам і ті, що були з ним?

Мк. 2:26 Як увійшов він у дім Божий за первосвященника Авіафара і їв хліби предложення, яких не повинен їсти ніхто, крім священників, і дав тим, що були з ним?

Мк. 2:27 І сказав їм: субота для людини, а не людина для суботи;

Мк. 2:28 тому Син Людський є господар і суботи.

Учні Господа зривають колосся, як привчені жити вже не за законом. Коли фарисеї почали обурюватися на це, то Христос затуляє їм вуста, вказуючи на Давида, який через нужду порушив закон при архієреї Авіафарі. Тікаючи від Саула, пророк Давид прийшов до цього архієрея і обдурив його, сказавши, що він посланий царем за крайньою військовою потребою. Тут він і їв хліби приношення, і взяв назад меч Голіафа, колись присвячений ним Богові. Позначених хлібів було дванадцять; вони щодня лежали на трапезі, шість на правій і шість на лівій стороні трапези. Дехто запитує: чому євангеліст назвав тут архієрея Авіафаром, тоді як книга Царств іменує його Ахімелехом (1Сам. 21)? Можна сказати на це, що архієрей той мав два імена: Ахімелеха і Авіафара. Можна пояснити й інакше, а саме: книга Царств говорить про тогочасного ієрея Ахімелеха, а євангеліст про Авіафара, тогочасного архієрея, і тому свідчення їхні не суперечать одне одному. Ієрей був на той раз Ахімелех, а Авіафар був тоді архієреєм.

У вищому розумінні розумій це так: Христові учні йдуть у суботу, тобто в душевному спокої (субота – значить спокій); отже, коли здобули свободу від пристрастей і від нападу бісів, тоді здійснюють шлях, тобто робляться і для інших дороговказами до чеснот, зриваючи та викорінюючи всілякі земні й низькі мрійливі проростання. Бо хто заздалегідь не звільниться від пристрастей і не налаштує себе до тихого способу життя, той не може путівником для інших і бути для них вождем до блага.

Глава третя

Мк. 3:1. І знов прийшов до синагоги. Там був чоловік, який мав усохлу руку.

Мк. 3:2 І стежили за Ним, чи не зцілить його в суботу, щоб звинуватити Його.

Мк. 3:3 Він же говорить чоловікові, котрий мав усохлу руку: стань посередині.

Мк. 3:4 А їм говорить: чи годиться в суботу добро робити, чи зло робити? душу спасти, чи погубити? Вони ж мовчали.

Мк. 3:5 І, глянувши на них з гнівом, сумуючи про жорстокість сердець їхніх, говорить тому чоловікові: простягни руку твою. Він простягнув, і стала рука його здорова, як друга.

З нагоди звинувачення іудеями учнів за те, що вони в суботу зривали колосся, Господь і прикладом Давида вже затулив вуста звинувачувачам, а щоб і тепер ще більше напоумити їх, Він чудодіє, через це Він виражає наступне: ось як неповинні в гріху учні Мої, Я і Сам роблю в суботній день, показуючи це чудо. Якщо чудодіяти є гріх, то взагалі і робити необхідне в суботу є гріх; але зробити чудо для порятунку людини є ділом Божим, отже, не порушує закону і той, хто робить у суботу що-небудь не погане. Тому Господь і запитує іудеїв: “Чи повинно в суботу добро робити?”, викриваючи їх у тому, що вони перешкоджають Йому робити добро. У переносному сенсі суха буває права рука у всякого, хто не творить справи правого боку. До такої людини говорить Христос: “стань”, тобто відчепися від гріха, “стань на середину”, тобто на середину чеснот, тому що будь-яка чеснота є серединою, що не схиляється ні до нестачі, ні до надмірності. Отже, коли він стане на цю середину, тоді рука його знову стане здоровою. Зауваж і слово “стала”; був час, коли ми мали руки, або діяльні сили, здоровими, коли, тобто ще не було скоєно злочину, а відтоді, як рука наша простяглася до забороненого плода, вона стала сухою по відношенню до творення добра. Але вона знову прийде в колишній здоровий стан, коли ми станемо посеред чеснот.

Мк. 3:6. Фарисеї, вийшовши, зразу ж радилися з іродіанами проти Нього, як би погубити Його.

Мк. 3:7 Але Іісус з учнями Своїми відійшов до моря; і за Ним пішло багато народу з Галілеї, Іудеї,

Мк. 3:8 Ієрусалима, Ідумеї та з-за Іордану. І ті, що живуть в околицях Тиру та Сидону, почувши, що Він робив, йшли до Нього у великій кількості.

Мк. 3:9 І сказав учням Своїм, щоб готовий був для Нього човен, через багатолюдність, аби не тіснилися до Нього.

Мк. 3:10 Бо багатьох Він зцілив, тому ті, які мали рани, кидались до Нього, щоб торкнутись Його.

Мк. 3:11 І духи нечисті, коли бачили Його, падали перед Ним і кричали: Ти Син Божий.

Мк. 3:12 Та Він суворо забороняв їм, щоб не робили Його відомим.

Хто такі були іродіани? – або воїни Іродові, або якась нова секта, яка визнала Ірода за Христа з тієї причини, що за нього скінчилося спадкоємство іудейських царів. Пророцтвом Якова визначалося, що коли збідніють князі від Іуди, тоді прийде Христос (Бут. 49). Отже, оскільки за часів Ірода ніхто вже не був князем з іудеїв, але володарював Ірод іноплемінник (він був ідумеянин), то дехто прийняв його за Христа і склав секту. Ці-то люди і хотіли було вбити Господа. Але Він іде, оскільки ще не настав час страждання. Йде від невдячних і для того, щоб облагодіяти більшу кількість людей. За Ним справді пішли багато людей, і Він зцілював їх; навіть тиряни і сидоняни отримали користь, незважаючи на те, що були іноплемінники. Тим часом одноплемінники Його гнали Його. Так-то немає користі в спорідненості, якщо немає доброчесності! Ось і чужі приходили до Христа здалеку, а іудеї гнали Його, що прийшов до них. Дивись же, як Христос позбавлений марнославства; щоб народ не обступив Його, Він вимагає човен, щоб у ньому бути віддалік від народу.

“Виразками” євангеліст називає хвороби, бо хвороби справді багато сприяють напоумленню нашому, так що Бог карає нас цими виразками, як батько дітей. У переносному значенні зверни увагу й на те, що Іісуса хочуть вбити іродіани, ці тілесні й грубі люди (Ірод – означає шкіряний). Навпаки, ті, котрі вийшли з домів і з батьківщини своєї, тобто з тілесного способу життя, ті підуть за Ним; чому і зціляться рани їхні, тобто гріхи, які вражають совість, і нечисті духи виганяються. Вникни, нарешті, в те, що Іісус наказує учням Своїм подати човен, щоб народ не обмежував Його. Іісус є в нас слово, яке велить, щоб човен наш, тобто тіло наше, готове було для Нього, а не віддавалося б бурі життєвих справ, щоб ці натовпи турбот про справи не турбували Христа, що живе в нас.

Мк. 3:13. Потім зійшов на гору і покликав до Себе, кого Сам хотів; і прийшли до Нього.

Мк. 3:14 І вибрав з них дванадцять, щоб були з Ним і щоб посилати їх на проповідь,

Мк. 3:15 і щоб вони мали владу зціляти від недугів і виганяти бісів;

Мк. 3:16 і поставив Симона, давши йому ім’я Петро,

Мк. 3:17 Якова Зеведеєвого та Іоанна, брата Якова, давши їм імена Воанергес, тобто «сини громові»,

Мк. 3:18 Андрія, Филипа, Варфоломія, Матфея, Фому, Якова Алфеєвого, Фаддея, Симона Кананіта

Мк. 3:19 та Іуду Іскаріотського, який і зрадив Його.

Піднімається на гору для того, щоб помолитися. Оскільки перед цим творив чудеса, то після звершення чудес молиться, звісно, як урок нам, щоб ми дякували Богові, як тільки зробимо що-небудь добре, і приписували б те силі Божій. Або оскільки Господь мав намір висвятити апостолів, то з цієї нагоди піднімається на гору для молитви для настанови нашої, що і нам, коли маємо намір висвятити когось, спершу слід молитися, щоб відкрито було нам того, хто достойний того, і щоб ми не ставали учасниками “в чужих гріхах” (1Тим. 5:22). А що і Іуду обирає на апостола, то звідси ми повинні зрозуміти, що Бог не відвертається від людини, що має зробити зло, через майбутню її злу справу, але що за теперішню її чесноту удостоює її честі, хоча б вона згодом зробилася гіркою людиною. Євангеліст перераховує імена апостолів з приводу псевдоапостолів, щоб знали справжніх апостолів. Синами громовими називає синів Зеведея, як особливо великих проповідників і богословів.

Мк. 3:20. Приходять у дім; і знову збирається народ, так що їм неможливо було і хліба їсти.

Мк. 3:21 І, почувши, ближні Його пішли взяти Його, бо говорили, що Він не при собі.

Мк. 3:22 А книжники, які прийшли з Ієрусалима, говорили, що Він має в Собі веєльзевула і що виганяє бісів силою бісівського князя.

“І почувши, – каже, – ближні Його” – можливо, люди з одного з Ним вітчизняного міста або навіть брати – вийшли взяти Його, бо говорили, що Він вийшов із себе, тобто що має біса. Оскільки вони чули, що Він виганяє бісів і зцілює хвороби, то через заздрість думали, що Він має біса і “вийшов із себе”, чому й хотіли взяти Його, щоб зв’язати як такого, що біснується. Так думали і хотіли вчинити з Ним і ближні Його. Так само й єрусалимські книжники говорили, що Він має в Собі біса. Оскільки вони не могли відкидати чудес, що сталися перед ними, то ганьблять їх в інший спосіб, виробляючи їх від бісів.

Мк. 3:23. І, покликавши їх, говорив їм притчами: як може сатана виганяти сатану?

Мк. 3:24 Якщо царство розділиться само в собі, не може встояти царство те;

Мк. 3:25 і якщо дім розділиться сам у собі, не може встояти дім той;

Мк. 3:26 і якщо сатана повстав сам на себе і розділився, не може встояти, але прийшов кінець його.

Мк. 3:27 Ніхто, ввійшовши в дім сильного, не може пограбувати речей його, якщо раніше не зв’яже сильного, і тоді розграбує дім його.

Спростовує ненависливих іудеїв незаперечними прикладами. Як можливо, – каже, – бісові виганяти бісів, коли й у звичайних будинках бачимо, що поки ті, хто живе в них мирно, будинки стоять благополучно, а якщо скоро станеться в них поділ, – падають? Як можливо, – каже, – щоб хтось розкрав посуд міцного, якщо наперед не зв’яже його? Ці слова означають таке: “сильний” є диявол; “речі” його – це люди, які служать йому вмістилищем. Отже, якщо хто заздалегідь не зв’яже і не скине диявола, то як він може розкрасти в нього посудини його, тобто тих, хто біснується? Тому, якщо Я розкрадаю посудини його, тобто звільняю людей від насильства бісівського, то, отже, Я наперед зв’язав і скинув бісів, і виявляюся ворогом їхнім. Отже, як же ви кажете, що Я маю в Собі веельзевула, тобто, що Я виганяю бісів, будучи другом їхнім і чарівником?

Мк. 3:28 Істинно кажу вам: простяться синам людським всі гріхи та хула, якими б вони не хулили;

Мк. 3:29 але хто буде хулити Духа Святого, тому не буде прощення довіку, а підлягає він вічному осудженню.

Мк. 3:30 Це сказав Він, тому що говорили: в Ньому нечистий дух.

Те, що Господь говорить тут, означає наступне: люди, які грішать в усьому іншому, ще можуть вибачатися чимось і отримати прощення, за Божою поблажливістю до слабкості людської. Наприклад, ті, які називали Господа ядцею і винопивцею, другом митарів і грішників, то отримають прощення в цьому. Але коли бачать, що Він творить безсумнівні чудеса, і тим часом хулять Духа Святого, тобто чудотворення, що походять від Святого Духа, тоді як вони отримають прощення, якщо не покаються? Коли спокушалися плоттю Христовою, то в цьому випадку, хоча б і не покаялися, будуть прощені, як люди, що спокусилися; а коли бачили, як Він творить справи Божі, і все ще хулили, як будуть прощені, якщо залишаться нерозкаяними?

Мк. 3:31 Прийшли Мати і брати Його і, стоячи надворі, послали до Нього покликати Його.

Мк. 3:32 Навколо Нього сидів народ. І сказали Йому: ось, Мати Твоя і брати Твої і сестри Твої, надворі, питають Тебе.

Мк. 3:33 І відповідав їм: хто мати Моя і брати Мої?

Мк. 3:34 І, оглянувши сидячих навколо Себе, сказав: ось мати Моя і брати Мої;

Мк. 3:35 бо хто творитиме волю Божу, той Мені брат, і сестра, і мати.

Брати Господа через заздрість прийшли взяти Його, як несамовитого і біснуватого. А Мати, ймовірно, за навіюванням почуття честі, прийшла відволікти Його від вчення, показуючи в такий спосіб народові, що Тому, Кому вони дивуються, Вона вільно розпоряджається і може відволікати Його від вчення. Але Господь відповідає: Матері Моїй ніякої не буде користі бути Матір’ю Моєю, якщо Вона не буде поєднувати в Собі всіх чеснот. Так само точно і спорідненість марна буде для братів Моїх. Тому що ті тільки суть справжні родичі Христа, які творять волю Божу. Отже, кажучи це, Він не відрікається від Матері, але показує, що Вона гідна буде честі не за одне тільки народження, а й за всяку іншу добру справу: якби цього Вона не мала, то інші випередили б честь спорідненості.

Глава четверта

Мк. 4:1. І знову почав учити біля моря; і зібралося до Нього багато народу, так що Він увійшов у човен і сидів на морі; а весь народ був на землі біля моря.

Мк. 4:2 І багато вчив їх притчами,

Хоча, здавалося б, і відіслав Матір Свою, однак, знову кориться Їй, бо заради Неї виходить до моря. Сідає в човен для того, щоб, маючи перед очима всіх, говорити на слух усіх і нікого не мати позаду Себе.

і в повчанні Своєму говорив їм:

Мк. 4:3 слухайте: ось, вийшов сіяч сіяти;

Мк. 4:4 і, коли сіяв, трапилося, що одне зерно впало при дорозі, і налетіли птахи і поклювали його.

Мк. 4:5 Інше ж упало на кам’янисте місце, де небагато було землі; і скоро зійшло, бо земля була неглибока;

Мк. 4:6 коли ж зійшло сонце, зів’яло і засохло, бо не мало кореня.

Мк. 4:7 Інше впало в терни; і виросли терни, і заглушили зерно, і воно не дало плоду.

Мк. 4:8 А інше впало на добру землю і дало плід, який зійшов і виріс; і вродило в тридцять, в шістдесят і в стократ.

Мк. 4:9 І сказав їм: хто має вуха слухати, хай слухає!

Мк. 4:10 Коли ж залишився Він без народу, то оточуючі разом з дванадцятьма запитали Його про притчу.

Мк. 4:11 І сказав їм: вам дано знати таємниці Царства Божого, а тим, зовнішнім, усе буває в притчах;

Мк. 4:12 так що вони своїми очима дивляться, і не бачать; своїми вухами чують, і не розуміють, і не навернуться, щоб відпустились їм гріхи.

Першу притчу пропонує про насіння, щоб зробити слухачів уважнішими. Оскільки Він має намір сказати, що насіння є словом і що воно, впавши в неуважних, пропадає, то говорить про це перш за все, щоб слухачі постаралися бути уважними і несхожими на ту землю, яка губить насіння. Але хто такий Сіяч? Сам Христос, Який за людинолюбством і поблажливістю невідлучно вийшов з Отчих надр, вийшов же не для того, щоб спалити прокляту землю і злі серця, не для того, щоб посікти терни, але щоб сіяти насіння. Яке насіння? Чи не Мойсеєве? Чи не насіння пророків? Ні, Своє, тобто, щоб проповідувати Своє Євангеліє. Він і сіяв; але з насіння одне впало на душу, подібно до дороги, яку топчуть багато людей, і птахи небесні, тобто демони, що панують у повітрі, знищили це насіння. До таких людей належать людиноугодники; вони те саме, що дорога, яку топчуть багато людей. Хто все робить тільки для догоджання тому чи іншому, той буває зневажений багатьма. Але зауваж, Господь не сказав, що насіння кинуте на дорозі, але що воно впало на дорозі, тому що Сіяч кидає насіння на землю, як на добру, а вона сама вже, опинившись поганою, губить насіння, тобто слово. Втім, дехто добре приймав те, що впало при дорозі, в тому сенсі, що воно впало на невірне серце. Бо Шлях є Христос, а ті, хто при дорозі, – це невірні, які поза дорогою, тобто Христа. Інше насіння впало на душу кам’янисту, розумію тих, які легко приймають слово, але потім відкидають. Вони кам’янисті, як такі, що уподібнилися дещо до каменя, тобто до Христа, оскільки прийняли слово, але оскільки вони приймають слово на певний час і потім відкидають, то через це втрачають і подобу. Інше насіння впало на душу, що піклується багато про що, бо “терни” – це життєві клопоти. Але четверте насіння впало на добру землю. Отже дивись, як рідко добро і як мало тих, хто рятується! Тільки четверта частина насіння виявилася вцілілою! Учням, які запитали Його наодинці, каже: “вам дано розуміти тайни” (Мф. 13:11). Але невже за розподілом і призначенням від природи одним дано це, а іншим ні? Бути не може; але тим дано, як тим, хто шукає: “шукайте, – сказано, – і дасться вам” (порівн. Мф. 7:7), а інших Бог залишив у сліпоті, щоб знання належного не послужило до більшого їхнього осуду, коли вони не виконують цього належного. Втім, чи хочеш знати, що від Бога дано всім бачити належне? Слухай! “Своїми очима дивляться” – це від Бога, “і не бачать” – це від злості їхньої; бо Бог створив їх такими, що бачать, тобто розуміють добре, але вони не бачать, зміщуючи очі свої добровільно, щоб не навернутися й не виправлятися, немовби заздрячи власному спасінню й виправленню. Можна й так розуміти: іншим же кажу притчами, “бо вони своїми очима дивляться, і не бачать; своїми вухами чують, і не розуміють”, щоб хоча б через це навернулися і виправилися.

Мк. 4:13. І говорить їм: не розумієте цієї притчі? Як же вам зрозуміти всі притчі?

Мк. 4:14 Сіяч слово сіє.

Мк. 4:15 Посіяне при дорозі означає тих, у котрих сіється слово, але до яких, коли почують, зараз же приходить сатана і забирає слово, посіяне в серцях їхніх.

Мк. 4:16 Так само і посіяне на кам’янистому місці означає тих, які, коли почують слово, зразу з радістю приймають його,

Мк. 4:17 але не мають в собі кореня і непостійні; а потім, коли настане скорбота або гоніння за слово, відразу спокушаються.

Мк. 4:18 Посіяне в тернах означає тих, що слухають слово,

Мк. 4:19 але в яких турботи віку цього, спокуси багатством та інші побажання, увійшовши в них, заглушають слово, і воно буває без плоду.

Мк. 4:20. А посіяне на добрій землі означає тих, що слухають слово і приймають, і приносять плід один у тридцять, другий в шістдесят, інший в стократ.

Тут зазначено три розряди людей, у яких слово пропадає: одні – неуважні, цих позначено словом “при дорозі”; інші – малодушні, цих розуміють під словом “на кам’янистому місці”; треті – сластолюбні, їх означають словом “у тернині”. Три ж розряди і тих, хто прийняв і зберіг насіння: одні приносять плід у сто – це люди досконалого і високого життя; інші – у шістдесят, це середні; інші – у тридцять, які хоча небагато, але все ж приносять за силою своєю. Так, одні – цнотливі й пустельники, інші живуть разом у гуртожитку, інші – в мирі й у шлюбі. Але Господь приймає всіх їх, як таких, що приносять плід. І подяка Його людинолюбству!

Мк. 4:21. І сказав їм: чи для того приносять свічку, щоб поставити її під посудину або під ліжко? чи не для того, щоб поставити її на підсвічнику?

Мк. 4:22 Нема нічого таємного, що не стало б явним, і нічого не буває захованого, що не виявилося б.

Мк. 4:23 Коли хто має вуха слухати, хай слухає!

Тут Господь навчає апостолів бути світлими за життям і поведінкою. Як світильник поставляється для того, щоб світити, так і ваше життя, – каже, – буде видно всім, і всі будуть дивитися на нього. Тому намагайтеся вести життя добре; бо ви поставлені не в кутку, а служите світильником, а світильника не ховають під ліжко, а ставлять на виду, на свічнику. І з нас кожен є світильник, який має бути поставлений на свічнику, тобто на висоті життя по Богу, щоб міг світити й іншим, а не під спудом обжерливості й турботи про їжу і не під ліжком бездіяльності. Бо ніхто, зайнятий піклуванням про їжу і відданий лінощам, не може бути світильником, що світить своїм життям для всіх.

“І нічого не буває потаємного, що не вийшло б назовні”. Що б хто не робив потай: добре чи зле – все виявиться і тут, а особливо в майбутньому столітті. Що було потаємніше за Бога? Однак і Він з’явився у плоті.

Мк. 4:24. І сказав їм: зауважуйте, що чуєте: якою мірою міряєте, такою відмірено буде вам і додано буде вам, тим, що слухають.

Мк. 4:25 Бо хто має, тому дасться; а хто не має, у того відніметься і те, що має

Господь спонукає учнів до бдіння. Помічайте, – каже, – що чуєте; не опускайте нічого сказаного Мною. “Якою мірою міряєте, такою відміряно буде вам”, тобто, якою мірою ви уважні, такою мірою отримаєте і користь. Тому слухачеві, який уважний завжди і до того ж найвищою мірою, віддасть Бог і нагороду велику, а повільній людині співрозмірна буде і прибуток винагороди. Хто матиме ревність і старанність, тому дасться й нагорода, а хто не має ревності й старанності, у того взято буде й те, що він думає мати. Бо через лінощі гасне в ньому й та мала іскра, яку він колись мав, так само як від ревності вона запалюється.

Мк. 4:26. І сказав: Царство Боже подібне до того, як коли чоловік кине насіння в землю;

Мк. 4:27 і спить, і встає вночі і вдень; а як насіння сходить і росте, він не знає,

Мк. 4:28 бо земля сама з себе родить спочатку зелень, потім колос, далі повне зерно в колосі.

Мк. 4:29 Коли ж дозріє плід, негайно посилає серп, бо настали жнива.

Під Царством Божим розуміє Боже спостереження за нами. “Людина” є Сам Бог, що зробився заради нас людиною. Він кинув “насіння в землю”, тобто євангельську проповідь. Кинувши його, Він “спить”, тобто зійшов на небеса; втім, Він і “встає вночі та вдень”. Бо хоча Бог, мабуть, і спить, тобто довготерпить, але Він повстає: повстає вночі, коли через спокуси спонукає нас до пізнання Його; повстає вдень, коли наповнює наше життя радощами й утіхами. Насіння росте начебто без відома Його, тому що ми вільні, і від нашої волі залежить рости чи не рости цьому насінню. Не по неволі приносимо плід, але добровільно, тобто приносимо плід від самих себе. Спочатку, коли буваємо немовлятами, які ще не досягли в міру віку Христового, ми вирощуємо “зелень”, показуємо зачаток добра; потім – “колос”, коли буваємо вже спроможні протистояти і спокусам, бо колос зв’язується вже колінами, стоїть прямо й досягнув уже більшого розвитку; потім утворюється в колосі “повне зерно” – це тоді, коли хто приносить плід досконалості. Коли ж настануть “жнива”, тоді “серп” збирає плоди. “Серп” цей є Слово Боже, а “жнива” – час кончини.

Мк. 4:30. І сказав: до чого уподібнимо Царство Боже? або якою притчею зобразимо його?

Мк. 4:31 Воно – мов зерно гірчичне, яке, коли сіється в землю, найдрібніше за всяке насіння на землі;

Мк. 4:32 а коли посіяне, сходить і стає більше за всі злаки, та пускає великі гілки, так що під тінню його можуть укриватися птахи небесні.

Мк. 4:33 І такими багатьма притчами проповідував їм слово, скільки вони могли слухати.

Мк. 4:34 Без притчі ж не говорив їм; а учням на самоті пояснював усе.

Мале слово віри: тому що слід тільки увірувати в Христа, і ти спасешся. Бачиш, що слово це настільки ж мале, як і гірчичне зерно. Але посіяна на землю проповідь слова розширилася і розрослася, так що на ній спочивають птахи небесні, тобто всі люди з пишномовним і гірським розумом і знанням. Справді, скільки мудрих заспокоїлося на цій проповіді, залишивши еллінську мудрість! Таким чином проповідь стала найбільшою і пустила великі гілки. Бо апостоли, як гілки, розійшлися: один – до Риму, інший – до Індії, третій – до Ахаїї, решта ж – до інших країн землі. Господь говорить народу багатьма притчами, пропонуючи притчі відповідно до стану слухачів. Оскільки народ був простий і необізнаний, то тому нагадує йому про гірчичне зерно, про траву і насіння, щоб відомими йому і звичайними предметами навчити його чогось корисного або змусити його підійти й спитати, а після запитання зрозуміти незрозуміле. Так, учням пояснював Він усе наодинці, оскільки вони прямо приступали до Нього і запитували. Пояснював же все тільки таке, про що вони запитували і чого не знали, а не взагалі все, навіть і ясне. Бо коли розуміли те, про що запитували, то з цього ставало зрозумілим для них і інше, і таким чином вирішувалося для них усе.

Мк. 4:35. Увечері того ж дня сказав їм: переправимось на той бік.
36 І вони, відпустивши народ, взяли Його з собою, як Він був у човні; і з Ним були інші човни.

Мк. 4:37 І знялась велика буря; хвилі били в човен так, що він уже наповнювався водою.

Мк. 4:38 А Він спав на кормі на узголів’ї. Його розбудили і говорять Йому: Учителю! невже Тобі байдуже, що ми гинемо?

Мк. 4:39 І, вставши, Він заборонив вітрові і сказав морю: умовкни, перестань. І стих вітер, і настала велика тиша.

Мк. 4:40 І сказав їм: що ви так боязливі? чому не маєте віри?

Мк. 4:41 І страх великий напав на них, і говорили між собою: хто ж Цей, що і вітер і море підкоряються Йому?

Матфей оповідав про це інакше (Мф. 8:23-27), ніж Марк: про що той сказав розлогіше, то цей скоротив, і навпаки, що перший виклав коротко, про те останній сказав розлогіше. Господь бере з Собою одних учнів, надаючи їм бути глядачами майбутнього дива. Але щоб вони не вихвалялися тим, що інших відіслав, а їх узяв, і водночас, щоб навчити їх переносити небезпеки, попускає їм бути в небезпеці від бурі. А спить Він при цьому з тією метою, щоб чудо здалося їм тим важливішим, після того як вони перелякалися. Інакше, якби буря трапилася за неспання Христа, вони не злякалися б або не звернулися б до Нього з проханням про порятунок. І ось Він попускає їм бути в страху від небезпеки, щоб вони прийшли до усвідомлення сили Його. Оскільки вони тільки на інших бачили благодіяння Христові, а самі не зазнали нічого подібного, то була небезпека, що вони стануть безтурботними; тому Господь попускає бути бурі. Він спить на кормі корабля (вона була, звичайно, дерев’яна). Прокинувшись, Христос забороняє спочатку вітру, бо він буває причиною морського хвилювання, а потім приборкує і море. Викриває й учнів за те, що вони не мали віри. Бо якби вони мали віру, то вірили б, що Він і сплячий може зберегти їх неушкодженими. Учні говорили між собою: “хто ж Цей”, тому що мали ще невизначене поняття про Нього. Оскільки Христос приборкав море одним велінням, а не жезлом, як Мойсей, не молитовним закликом, як Єлисей Йордану, не ковчегом, як Іісус Навин, то з цієї причини Він здався їм вищим за людину; а тим, що спав, Він являвся їм знову людиною.

Глава п’ята

Мк. 5:1. І прийшли на інший берег моря, в країну Гадаринську.

Мк. 5:2 І коли вийшов Він з човна, зразу зустрів Його чоловік, який вийшов з гробів і мав нечистого духа,

Мк. 5:3 він жив у гробах, і ніхто не міг його зв’язати, навіть ланцюгами,

Мк. 5:4 бо багато разів він був скутий кайданами та ланцюгами, але розривав ланцюги і розбивав кайдани, і ніхто не мав сили приборкати його;

Мк. 5:5 завжди, вночі та вдень, у гробах і горах, кричав він та бився об каміння;

У списках більш справних читається: “у країну Гергесинську”. Матфей каже, що було два біснуватих (Мф. 8:32), а Марк і Лука (Лк. 8:26-33) говорять про одного. Ці останні обрали найлютішого з них і оповідають про нього. Біснуватий йде і сповідує Христа Сином Божим. Оскільки ті, хто був на кораблі, не розуміли, хто Він, то піде достовірне свідоцтво про Нього від ворогів, тобто бісів. Біснуватий жив у гробах, тому що біс хотів вселити через це хибну думку, що душі померлих стають бісами, чому ніяк не слід вірити.

Мк. 5:6. побачивши ж Іісуса здалеку, прибіг і поклонився Йому,

Мк. 5:7 і, скрикнувши гучним голосом, сказав: що Тобі до мене, Іісусе, Сину Бога Всевишнього? Заклинаю Тебе Богом, не муч мене!

Мк. 5:8 Бо Іісус сказав йому: вийди, душе нечистий, з цього чоловіка.

Мк. 5:9 І спитав його: як твоє ім’я? І він сказав у відповідь: легіон ім’я моє, бо нас багато.

Мк. 5:10 І багато просили Його, щоб не висилав їх геть з країни тієї.

Вийти з людини демони вважають мукою, чому й говорили: “не муч”, тобто не виганяй нас із житла нашого, тобто з людини. З іншого боку, вони думали, що Господь не буде більше терпіти їх за надмірну їхню зухвалість, але негайно віддасть на муки, тому й молять, щоб не мучив їх. Господь запитує біснуватого не для того, щоб Самому знати, але щоб інші знали про безліч бісів, що вселилися в нього. Оскільки перед очима стояла одна людина, то Христос показує, зі скількома ворогами боролася ця жалюгідна людина.

Мк. 5:11. Паслось же там біля гори велике стадо свиней.

Мк. 5:12 І просили Його всі біси, кажучи: пошли нас у свиней, щоб нам увійти в них.

Мк. 5:13 Іісус відразу дозволив їм. І, вийшовши, нечисті духи увійшли в свиней; і кинулось стадо з кручі в море, а їх було близько двох тисяч; і потонули в морі.

Мк. 5:14 Пастухи ж свиней побігли і розказали у місті та в селах.

Біси молили Господа, щоб Він не висилав їх геть із країни, але щоб пустив у стадо свиней. Він погоджується на це. Оскільки життя наше є боротьба, то Господь не хотів вилучити від нього демонів, щоб вони своєю боротьбою з нами робили нас вправнішими. Попускає їм увійти в свиней, щоб ми знали, що вони, як не пощадили свиней, так не пощадили б і людину ту, якби не зберегла її сила Божа. Бо біси, будучи ворожі нам, негайно винищили б нас, якби не охороняв нас Бог. Отже, знай, що демони не мають влади навіть над свинями, і тим більше над людьми, якщо не попустить Бог. Але знай і те, що в людей, які живуть по-свинськи і валяються в багнюці чуттєвих задоволень, вселяються демони, які скидають їх зі стрімчаків погибелі в море цього життя, і вони потопають.

Мк. 5:14. І жителі вийшли подивитись, що сталося.

Мк. 5:15. Приходять до Іісуса і бачать, що той, що біснувався, в якому був легіон, сидить і одягнений, і при здоровому розумі; і злякалися.

Мк. 5:16 Очевидці ж розказали їм про те, як це сталося з біснуватим, і про свиней.

Мк. 5:17 І почали благати Його, щоб відійшов від околиць їхніх.

Мк. 5:18 І коли Він увійшов у човен, той, що біснувався, просив Його, щоб бути з Ним.

Мк. 5:19 Але Іісус не дозволив йому, а сказав: йди додому до своїх і розкажи їм, що сотворив з тобою Господь і як помилував тебе.

Мк. 5:20 І пішов, і почав проповідувати у Десятиградді про те, що сотворив з ним Іісус; і всі дивувалися.

Вражені дивом жителі того міста вийшли до Іісуса, почувши ж про подробиці, вони ще більше злякалися. Тому й благали Іісуса вийти з меж їхніх. Вони боялися, щоб не потерпіти ще чогось більшого. Втративши свиней і шкодуючи про цю втрату, вони відмовляються і від присутності Господа. Навпаки, той, хто біснувався, просив у Нього дозволу бути з Ним, бо побоювався, щоб біси, знайшовши його одного, знову не увійшли в нього. Але Господь відсилає його додому, показуючи, що Його сила і промисел охоронятимуть його і за відсутності. Відсилає його разом і для того, щоб він приніс користь іншим, які побачать його. Тому він і почав проповідувати, і всі дивувалися. Але подивися, як Спаситель далекий від марнославства! Він не сказав: “розкажи”, що створив тобі Я, але: “що зробив із тобою Господь”. Так і ти, коли зробиш щось добре, приписуй зроблене не собі, а Богові.

Мк. 5:21. Коли Іісус знову переправився в човні на той бік, зібралось до Нього багато народу; Він був біля моря.

Мк. 5:22 І ось, приходить один з начальників синагоги, на ім’я Іаір, і, побачивши Його, падає до ніг Його

Мк. 5:23 і дуже благає Його, кажучи: дочка моя при смерті; прийди і поклади на неї руки, щоб вона видужала і зосталася жива.

Мк. 5:24 Іісус пішов з ним. За Ним йшло багато народу, і тиснули на Нього.

Мк. 5:25 Якась жінка, що хворіла на кровотечу дванадцять років,

Мк. 5:26 багато потерпіла від багатьох лікарів, і витратила все, що було в неї, і не отримала ніякої користі, але їй ще погіршало,–

Мк. 5:27 почувши про Іісуса, підійшла ззаду в народі і доторкнулась до одежі Його,

Мк. 5:28 бо говорила: якщо доторкнусь хоч до одежі Його, то видужаю.

Мк. 5:29 І зразу припинилась у неї кровотеча; і вона відчула в тілі, що зцілилася від недуги

Після дива над біснуватим Господь здійснює інше диво – воскрешає дочку начальника синагоги. Для іудеїв, очевидців події, євангеліст розповідає й ім’я начальника синагоги. Це була людина напіввіруюча: тим, що впав у ноги Христу, він виявляється віруючим, але тим, що просив Його йти, показує віру не таку, яку слід; йому слід було сказати: “скажи тільки слово”. Тим часом, на шляху Господа зцілюється і кровоточива жінка. Вона мала велику віру, бо сподівалася зцілитися від одного одягу Господнього; за те й отримала зцілення. У переносному значенні розумій це і про людську природу. Вона була кровоточивою, бо творила гріх, який є вбивство душі і який проливає кров душ наших. Природа наша не могла отримати зцілення від багатьох лікарів, тобто ні від мудреців віку цього, ні навіть від Закону і пророків. Але вона зцілилася, лише тільки-но доторкнулася до одягу Христа, тобто до плоті Його. Бо хто вірує, що Христос втілився, той і є той, хто торкається одягу Його.

Мк. 5:30. У той же час Іісус, відчувши Сам у Собі, що вийшла з Нього сила, повернувся в народі і сказав: хто доторкнувся до одежі Моєї?

Мк. 5:31 Учні сказали Йому: Ти бачиш, що народ тисне на Тебе, і говориш: хто доторкнувся до Мене?

Мк. 5:32 Але Він дивився довкола, щоб бачити ту, яка зробила це.

Мк. 5:33 Жінка ж, знаючи, що з нею сталося, зі страхом і трепетом підійшла, впала перед Ним і сказала Йому всю правду.

Мк. 5:34 Він же сказав їй: дочко! віра твоя спасла тебе; іди з миром і будь здорова від недуги твоєї.

Сила виходить із Христа не так, щоб змінювала місце, навпаки, вона й іншим повідомляється, і водночас без зменшення перебуває у Христі, так само, як і уроки навчання залишаються і при тих, хто навчає, і викладаються тим, хто навчається. Але дивись, як народ з усіх боків обмежував Його, і тим часом жоден не доторкнувся до Нього; навпаки, дружина, яка не обмежувала Його, доторкнулася до Нього. Звідси навчаємося тієї таємниці, що з людей, зайнятих безліччю життєвих турбот, ніхто не доторкається до Христа: вони тільки пригнічують Його; навпаки, хто не пригнічує Іісуса і не обтяжує свого розуму марнославними клопотами, той доторкається до Нього. Але для чого Господь відкриває жінку? По-перше, для того, щоб прославити її віру, по-друге, для того, щоб розбудити віру в начальника синагоги, що і дочка його також буде врятована, а разом і для того, щоб звільнити від сильного страху жінку, котра боялася, наче вкрала зцілення. Так і євангеліст каже: “в страху і трепеті підійшла”. Тому Господь не сказав: Я врятував тебе, але: “віра твоя врятувала тебе; йди в мирі”, тобто в спокої. Думка цих слів така: будь спокійна ти, яка досі була в скорботах і сум’яттях.

Мк. 5:35. Коли Він ще говорив це, приходять від начальника синагоги і кажуть: дочка твоя померла; чого ще турбуєш Учителя?

Мк. 5:36 Але Іісус, почувши ці слова, зразу говорить начальникові синагоги: не бійся, тільки віруй.

Мк. 5:37 І не дозволив нікому йти за Собою, крім Петра, Якова та Іоанна, брата Якова.

Мк. 5:38 Приходить у дім начальника синагоги і бачить збентеження і тих, що плакали та дуже голосили.

Мк. 5:39 І, увійшовши, говорить їм: чого бентежитесь і плачете? дівчина не вмерла, а спить.

Мк. 5:40 І сміялися з Нього. Він же, виславши всіх, бере з Собою батька й матір дівчини і тих, що були з Ним, і входить туди, де лежала дівчина.

Мк. 5:41 І, взявши дівчину за руку, каже їй: «таліфа кумі», що значить: дівчино, тобі кажу, встань.

Мк. 5:42 В ту ж мить дівчина встала і почала ходити, бо була років дванадцяти. І всі, хто бачив, дуже здивувалися.

Мк. 5:43 І Він суворо наказав їм, щоб ніхто про це не знав, і сказав, щоб дали їй їсти.

Люди начальника синагоги вважали Христа одним зі звичайних учителів, чому просили прийти й помолитися за дівчину, а наостанок, коли вона померла, подумали, що Він уже не потрібен після смерті її. Але Господь підбадьорює батька і каже: “тільки віруй”. Тим часом не дозволяє нікому йти за Собою, крім трьох учнів, бо смиренний Іісус нічого не хоче робити напоказ. При Його словах: “дівчина не померла, але спить” сміються; це попущено для того, щоб після не мали приводу казати, що вона була непритомна, і що не диво, якщо Він воскресив її; навпаки, щоб самі себе викрили власним свідченням про воскресіння Ним справді померлої, коли навіть глузували з Його слів, що вона не померла, але спить. Господь бере її за руку, щоб дати їй силу; а велить дати їй їсти для того, щоб засвідчити воскресіння як дійсну, а не уявну подію.

Глава шоста

Мк. 6:1. Звідти вийшов Він і прийшов у Свою вітчизну; за Ним йшли учні Його.

Мк. 6:2. Коли настала субота, Він почав учити в синагозі; і багато з тих, хто слухав, дивуючись, говорили: звідки в Нього це? що за премудрість дана Йому, і як діються такі чудеса руками Його?

Мк. 6:3. Чи не тесля Він, син Марії, брат Якова, Іосії, Іуди і Симона? Чи не тут між нами Його сестри? І спокушалися про Нього.

Господь приходить на батьківщину не тому, що не знав, що нададуть Йому неувагу, а для того, щоб згодом не могли казати: якби Він прийшов, то ми увірували б. Приходить разом і для викриття заздрісної вдачі Своїх співвітчизників, бо тоді як їм належало захоплюватися Господом, який так прикрашав їхню вітчизну і навчанням, і чудесами, вони натомість принижували Господа за Його бідне походження. Ось яке зло – заздрість! Вона завжди намагається затьмарити добре і не дозволяє заздрісникам бачити його. Так і нині багато хто через недобросовісність і крайню неблагородність безславлять декого з причини незнатного походження їхнього, хоча вони гідні всякої честі.

Мк. 6:4. Іісус же сказав їм: не буває пророка без пошани, хіба тільки у вітчизні своїй і у родичів і в домі своїм.

Мк. 6:5 І не міг сотворити там ніякого чуда, тільки зцілив небагатьох недужих, поклавши на них руки.

Мк. 6:6 І дивувався з невір’я їхнього;

Господь говорить узагалі про всіх пророків, що вони не користуються честю у вітчизнах своїх, між родичами і домашніми. Чи мають вони знаменитих родичів? У такому разі ці родичі заздрять їм і тому безчестять. Чи будуть вони бідного походження? – знову безславлять їх за бідне походження. Господь не міг створити там чудес не тому, що був безсилий, а тому, що ті були люди невіруючі. Щадячи їх, Він не творить чудес, щоб не послужили до більшого осуду їх як людей невіруючих і при вигляді чудес. З іншого боку, для чудотворення потрібна, по-перше, сила того, хто творить, по-друге, віра тих, хто приймає чудо. Оскільки ж тут не вистачало другої (з цих умов), тобто віри тих, хто потребує зцілення, то Іісусу не потрібно було творити чудеса. Так і мусимо ми розуміти, що вираз євангеліста “і не міг” ужито замість – не наважувався.

потім ходив по навколишніх селищах і навчав.

Мк. 6:7. І, покликавши дванадцятьох, почав посилати їх по двоє; і дав їм владу над нечистими духами.

Мк. 6:8 І заповідав їм нічого не брати в дорогу, крім одного посоха: ні торбини, ні хліба, ні міді в поясі,

Мк. 6:9 а взуватися в просте взуття і не носити двох одеж.

Мк. 6:10 І сказав їм: коли де увійдете в дім, залишайтеся в ньому, доки не вийдете з того місця.

Мк. 6:11 І коли хто не прийме вас і не послухає вас, виходячи звідти, обтрусіть порох з ніг ваших, в свідчення на них. Істинно кажу вам: відрадніше буде Содому і Гоморрі в день суду, ніж місту тому..

Господь навчав не в одних містах, а й у селах, щоб ми знали, що і нам не слід ані нехтувати малими містами, ані постійно відвідувати великі міста, але що треба сіяти слово і в незначних містечках. Далі, не тільки Сам Він навчав, а й посилає учнів Своїх, до того ж по двоє, щоб вони були сміливішими. Інакше якби Він послав їх по одному, то один не так би сміливо міг діяти, а якби послав більше ніж по двоє, то кількості апостолів не вистачило б для всіх селищ. Отже, посилає по двоє: “Двом краще, ніж одному”, – каже Екклесіаст (Еккл. 4:9). Заповідує їм нічого не брати – ні торби, ні грошей при поясі, ні хліба, щоб у такий спосіб навчити їх невибагливості, і щоб інші, дивлячись на них, зворушувалися, коли вони навчатимуть невибагливості тим, що самі нічого не мають. Справді, хто не розчулиться і не спонукатиметься до невибагливості, бачачи, що апостол не бере ні торби, ні хліба, який найпотрібніший для нас? Велить їм перебувати в одному домі, щоб не подумали про них, що вони змінюють місця заради обжерливості, блукаючи від одних до інших. У тих, котрі не приймуть їх, вони повинні були, за словами Господа, обтрусити пил з ніг своїх на знак того, що вони здійснили далеку дорогу заради них і, однак, без користі для них, або на знак того, що вони нічого не взяли в них, навіть пилу самого, що, навпаки, і його обтрусили, щоб це звернулось на свідоцтво їм, тобто на докір. “Воістину кажу вам, відрадніше буде Содому і Гоморрі в день суду, аніж тим, які не приймуть вас. Бо содомляни, будучи покарані тут, там будуть покарані легше; до того ж апостоли не були послані до них. Навпаки, ті, що не прийняли апостолів, будуть терпіти муки найтяжчі за тих.

Мк. 6:12. Вони пішли і проповідували покаяння;

Мк. 6:13. виганяли багатьох бісів і багатьох хворих мазали оливою і зціляли.

Про те, що апостоли помазували олією, говорить один Марк і ще Яків, брат Божий, у своєму Соборному посланні: “Хто з вас хворий, хай покличе пресвітерів Церкви і хай помоляться над ним, помазавши його єлеєм в ім’я Господнє” (Як. 5:14). Олія корисна буває і проти хвороб, вона йде для освітлення, вживається при радісному стані духу і означає милість Божу і благодать Духа, якою ми позбавляємося від хвороб і від якої отримуємо і світло, і радість, і радість духовну.

Мк. 6:14. Цар Ірод, почувши про Іісуса (бо Його ім’я стало відомим), говорив: це Іоанн Хреститель воскрес з мертвих, і тому чудеса діються ним.

Мк. 6:15 Одні говорили: це Ілля, а інші говорили: це пророк, або як один з пророків.

Мк. 6:16 Ірод же, почувши, сказав: це Іоанн, якого я обезглавив; він воскрес з мертвих.

Цей Ірод був син Ірода, який побив немовлят. Як тетрарха, Марк називає його царем, вживаючи це ім’я не в строгому сенсі. Почувши про чудеса Господні і усвідомлюючи, що без причини вбив праведного Іоанна, Ірод почав думати, що він воскрес із мертвих і після воскресіння отримав силу чудотворення. Раніше Іоанн не створив жодного знамення, але після воскресіння, – так думав Ірод, – отримав він силу творити знамення. Але інші говорили про Христа, що це Ілля, тому що Він викривав багатьох, наприклад, коли говорив: “о, рід невірний!” А Ірод боявся. Такий жалюгідний був цей чоловік, що боявся мертвого!

Мк. 6:17. Бо цей Ірод, пославши, взяв Іоанна і ув’язнив його в темницю за Іродіаду, жінку Филипа, брата свого, з якою він одружився.

Мк. 6:18 Бо Іоанн говорив Іродові: не годиться тобі мати жінку брата твого.

Мк. 6:19 Іродіада ж, гніваючись на нього, хотіла вбити його; та не могла.

Мк. 6:20 Бо Ірод боявся Іоанна, знаючи, що він муж праведний і святий, і беріг його; багато що робив, слухаючись його, та із задоволенням слухав його.

Скориставшись нагодою, Марк поміщає тут вступну промову про смерть Хрестителя. Одні кажуть, що Ірод взяв Іродіаду ще за життя Филипа, і за це його викривали як беззаконника, який одружився з дружиною живого брата свого. Навпаки, інші стверджують, що Филип вже помер, але залишив після себе дочку. А коли у Филипа залишилася дочка, то Іродові не слід було одружуватися на братовій дружині і після смерті брата; адже Закон наказував брату взяти дружину брата свого в тому випадку, коли б цей останній помер бездітним. Але в цьому випадку залишалася дочка; отже, шлюб Ірода був беззаконний. Дивись, яка сильна пристрасть тілесної любові! Ось Ірод, який мав стільки поваги і страху до Іоанна, знехтував цим, щоб тільки задовольнити свою пристрасть.

Мк. 6:21. Настав зручний день, коли Ірод, святкуючи день свого народження, влаштував бенкет вельможам своїм, тисячоначальникам і старійшинам Галілейським,–

Мк. 6:22 дочка Іродіади увійшла, танцювала і догодила Іродові і тим, що возлежали з ним; цар сказав дівиці: проси в мене, чого хочеш, і дам тобі;

Мк. 6:23 і клявся їй: чого тільки попросиш у мене, дам тобі, навіть до половини мого царства.

Мк. 6:24 Вона вийшла і спитала у матері своєї: чого просити? Та відповіла: голову Іоанна Хрестителя.

Мк. 6:25 Вона відразу ж пішла з поспіхом до царя і просила, кажучи: хочу, щоб ти зараз же дав мені на блюді голову Іоанна Хрестителя.

Мк. 6:26 Цар засмутився, але заради клятви і тих, що возлежали з ним, не захотів відмовити їй.

Мк. 6:27 І негайно, пославши зброєносця, цар звелів принести голову його.

Мк. 6:28 Той пішов, відсік йому голову в темниці, і приніс голову його на блюді, і віддав її дівиці, а дівиця віддала її матері своїй.

Мк. 6:29 Учні його, почувши, прийшли і взяли тіло його, і поклали його у гробі.

Бенкет іде весело: сатана танцює в дівиці, і дається клятва, беззаконна і безбожна, а найбільше божевільна. “Щоб ти дав мені”, – каже зла дружина, – “тепер же”, зараз. Нерозсудливий же і пристрасний Ірод побоявся порушити клятву, і тому вбиває праведника, тоді як мав би в цьому випадку зрадити клятву і не здійснювати такого жахливого злочину (виконувати клятву не скрізь добре). Зброєносцем називався такий військовий чоловік, який поставлявся суспільством на те, щоб стратити і вбивати злочинців. Можна розуміти це місце і в переносному, духовному сенсі. Так, Ірод представляє собою грубо-щільний народ іудейський: він узяв дружину – неправдиву й безглузду славу, донька якої й нині ще танцює та перебуває в русі в іудеїв, – це знання Писань, яке спокушає їх. Вони думають, що знають Писання, тоді як насправді не знають, бо вони обезголовили Іоанна, тобто пророче слово, бо не прийняли Главу пророцтва, маю на увазі Христа. Тому якщо вони мають пророче слово, то мають його без Голови, тобто без Христа.

Мк. 6:30. І зібрались Апостоли до Іісуса і розповіли Йому все, і що зробили, і чого навчили.

Мк. 6:31 Він сказав їм: підіть ви одні у безлюдне місце і трохи відпочиньте, бо так багато народу приходило і відходило, що їм ніколи було і їсти.

Мк. 6:32 І вирушили в безлюдне місце в човні одні.

Мк. 6:33 Народ побачив, як вони відправлялись, і багато хто впізнав їх; і сходились туди піші з усіх міст, і випередили їх, і зійшлись до Нього.

Після свого проповідування апостоли збираються до Іісуса. Це має бути для нас уроком, що і ми, коли нас обрали на будь-яке служіння, не повинні виходити зі слухняності тому, хто нас обрав, і підноситися перед ним, але повинні визнати його головою, звертатися до нього і доносити йому про все, що зробили ми й чого навчили (потрібно не тільки навчати, а й робити). Христос дає учням Своїм відпочити; це урок уже предстоятелям, щоб вони вміли давати і відпочинок тим, хто трудиться в слові та вченні, а не завжди тримали б їх у напрузі та трудах. Далі, Господь, не люблячи слави, віддаляється в порожнє місце. Однак і тут не сховався від тих, хто шукав Його. Навпаки, народ настільки уважно спостерігав, як би Господь не сховався від нього, що передував, тобто випередив, самих апостолів і пішов до того місця, де Іісус мав намір відпочити. Так і ти випереджай Іісуса: не чекай, щоб Він тебе покликав, а краще сам поспіши вперед, щоб попередити Його.

Мк. 6:34. Іісус, вийшовши, побачив багато людей і змилосердився над ними, бо вони були, як вівці, що не мають пастиря; і почав учити їх багато.

Мк. 6:35 І коли минуло багато часу, учні Його, підійшовши до Нього, казали: місце тут безлюдне, а час уже пізній,–

Мк. 6:36 відпусти їх, щоб вони пішли у навколишні селища та села і купили собі хліба, бо їм нічого їсти.

Мк. 6:37 Він сказав їм у відповідь: ви дайте їм їсти. І сказали Йому: хіба нам піти купити хліба динаріїв на двісті і дати їм їсти?

Мк. 6:38 Але Він спитав у них: скільки у вас є хлібів? підіть і подивіться. Вони, довідавшись, сказали: п’ять хлібів і дві рибини.

Мк. 6:39 Тоді звелів їм розсадити всіх рядами на зеленій траві.

Мк. 6:40 І посідали рядами, по сто і по п’ятдесят.

Фарисеї, будучи хижими вовками, не пасли народу, а поїдали його. Тому народ, минувши їх, збирається до Христа, істинного Пастиря. І Христос дає йому поживу, спершу кориснішу й ціннішу – у слові, а потім і тілесну. Але подивися на учнів, як вони вирізняються людинолюбством! Шкодуючи про народ, підходять до Христа і починають благати Його про нього. Господь же, спокушаючи їх і випробовуючи, чи пізнали вони силу Його, що Він може нагодувати народ, каже: “ви дайте їм їсти”. На це учні, у вигляді докору, представляють Йому, з одного боку, велич своєї убогості, з іншого, – численність народу, наче Він не знає цього. У цій скруті вони кажуть: “хіба нам піти купити хліба динаріїв на двісті і дати їм їсти?” Нарешті Господь змушує всіх лягти на траві окремими рядами. Тобто ніби за різні столи.

Мк. 6:41. Він взяв п’ять хлібів і дві рибини, піднявши очі на небо, благословив і розламав хліби і дав учням Своїм, щоб вони роздали їм; і дві рибини поділив на всіх.

Мк. 6:42 І всі їли, і наситились.

Мк. 6:43 І набрали кусків хліба і решток від риб дванадцять повних кошиків.

Мк. 6:44 Було ж тих, що їли хліби, близько п’яти тисяч мужів.

Господь дивиться на небо, по-перше, для того, щоб навчити нас просити собі їжу в Бога, а не в диявола, як роблять люди, котрі живуть несправедливими прибутками, по-друге, для того, щоб показати народові, що Христос не супротивник Богові, а, навпаки, Сам закликає Бога. Дає хліби учням, щоб вони не забули про чудо після того, як приймали хліби власними руками. І дванадцять коробів надлишків залишаються для того ж, щоб кожен з апостолів, понісши на своїх плечах по коробу, утримував чудо завжди в пам’яті. А те, щоб не тільки нагодувати таку велику кількість народу, а ще й залишити надлишки, є знак надлишкової сили у Христі. Мойсей хоч і давав манну, але тільки на потребу кожного, бо в тому, що залишалося зайвого, заводилися хробаки. І Ілля, просочуючи відому дружину, доставляв саме стільки, скільки вистачало для прожитку. Навпаки, Іісус як Владика продукує те, що виявляється надлишок. Це – сенс історичний. У переносному значенні п’ять хлібів означають книги Мойсеєві, яких п’ять: Буття, Вихід, Левит, Числа і Второзаконня. Дві риби знаменують слова рибалок – Апостол і Євангеліє. Ними-то харчуються наші п’ять почуттів, що означаються п’ятьма тисячами народу. Втім, ми не все можемо з’їсти, але багато чого залишиться в надлишку, що можуть понести одні апостоли. Так, найважчих сторін розуміння Закону і Євангелія ми, ще раболіпні п’яти почуттям, не можемо понести, а можуть одні апостоли.

Мк. 6:45. І зразу наказав учням Своїм увійти в човен і переправитись раніше на той бік до Віфсаїди, поки Він відпустить народ.

Мк. 6:46 І, відпустивши їх, пішов на гору помолитись.

Мк. 6:47 Увечері човен був посеред моря, а Він один на землі.

Мк. 6:48 І побачив, як вони терпіли біду у плаванні; бо вітер їм був зустрічний; близько ж четвертої сторожі ночі прийшов до них, ідучи по морю, і хотів минути їх.

Мк. 6:49 Вони ж, побачивши, що Він іде по морю, подумали, що це привид, і закричали.

Мк. 6:50 Бо всі бачили Його і полякались. І зараз же заговорив з ними і сказав їм: підбадьортеся: це Я, не бійтеся!

Мк. 6:51 І увійшов до них у човен; і вітер стих. І вони надзвичайно дивувались в собі,

Мк. 6:52 бо не зрозуміли чуда з хлібами, тому що серце їхнє було скам’яніле.

“Примусив учнів”. Учні тільки з примусу розлучаються з Ним, а самі по собі вони не хотіли розлучатися, частково через свою любов до Нього, частково через здивування про те, як Він може прийти до них без човна. А Він, відпустивши народ, сходить (на гору) помолитися наодинці, тому що молитва вимагає усамітнення і незворушного стану. Господь попускає учням бути обуреними на морі, щоб вони навчилися терпіння. Для того ж Він не одразу і з’являється до них, але попускає бути в небезпеці від бурі цілу ніч, щоб привчити їх бути терплячими і чекати порятунку не на самому початку небезпек. Але зверни увагу й на іншу обставину, тобто на те, що перед тим, як припинити небезпеку, Він ввергає їх у ще більший страх, бо, коли побачили Його, вони закричали з переляку, думаючи, що це привид. Тоді Господь негайно підбадьорює їх голосом Своїм, кажучи: “не бійтеся”; потім, увійшовши в човен, дає їм досконале заспокоєння, бо вітер раптом припинився. Ходити по морю є велике чудо і властиво єдиному істинному Богу; а тим, що було сум’яття між учнями і противний вітер, чудо ще більше підноситься. Що ж до апостолів, вони, не пізнавши (Христа) з дива над хлібами, пізнали Його зі справжнього дива на морі. Тому можна думати, що Христос попустив їм бути в небезпеці і для того, щоб вони, не пізнавши Його з дива над хлібами, пізнали тепер з дива над морем і звідси отримали для себе користь.

Мк. 6:53. І, переправившись, прибули в землю Геннісаретську і пристали до берега.

Мк. 6:54 Коли вони вийшли з човна, відразу жителі, впізнавши Його,

Мк. 6:55 оббігли всю околицю ту і почали приносити на постелях недужих туди, де Він, як чутно було, знаходився.

Мк. 6:56 І куди тільки не приходив Він, чи в села, чи в міста, чи в селища, клали недужих на відкритих місцях і просили Його, щоб їм доторкнутись хоч до краю одежі Його; і котрі доторкались до Нього, зцілялись.

Господь прибув у це місце, здається, після чималого часу (відсутності); тому євангеліст і каже: “впізнавши Його… почали приносити хворих”. До будинків вони ще не кликали Його, але самі приносили хворих, благаючи про те, щоб їм доторкнутися хоча б до краю одягу Його. Бо чудо над кровоточивою жінкою дійшло до відома всіх і справило в них тим більшу віру.

Глава сьома

Мк. 7:1. Зібрались до Нього фарисеї і деякі з книжників, які прийшли з Ієрусалима,

Мк. 7:2 і, побачивши деяких з учнів Його, що їли хліб нечистими, тобто немитими, руками, докоряли.

Мк. 7:3 Бо фарисеї і всі іудеї, додержуючись передань старців, не їдять, не помивши старанно рук;

Мк. 7:4 і, прийшовши з торгу, не їдять, не обмившись. Є і багато іншого, чого вони прийняли дотримуватись: пильнувати обмивання чаш, кухлів, казанів і лавок.

Мк. 7:5 Потім питають Його фарисеї і книжники: чому учні Твої не роблять за переданням старців, а їдять хліб немитими руками?

Навчені триматися однієї чесноти і крім неї нічим іншим не перейматися, учні Господа без наміру і в простоті їли немитими руками. Тим часом фарисеї, бажаючи знайти привід для осуду, ловлять цей випадок і звинувачують апостолів, хоча не як порушників Закону, але як порушників переказу старців, бо в Законі немає припису вмивати руки до ліктів перед прийняттям їжі, але цього трималися вони як переказу старців.

Мк. 7:6. Він сказав їм у відповідь: добре пророкував про вас, лицемірів, Ісаія, як і написано: люди ці шанують Мене устами, серце ж їхнє далеко від Мене,

Мк. 7:7 але марно шанують Мене, навчаючи вчень, заповідей людських (Іс. 29:13).

Мк. 7:8 Бо ви, залишивши заповідь Божу, дотримуєтесь передання людського, обмивання чаш і кухлів, і робите багато іншого, цьому подібного.

Мк. 7:9 І сказав їм: чи добре, що ви відкидаєте заповідь Божу, щоб дотримуватися свого передання?

Мк. 7:10 Бо Мойсей сказав: шануй батька свого і матір свою; і: хто лихословить батька або матір, хай смертю помре (Вих. 20:12,21,17).

Мк. 7:11 А ви кажете: хто скаже батькові чи матері: корван, тобто дар Богові те, чим би ти від мене користувався,

Мк. 7:12 тому ви вже дозволяєте нічого не робити для батька свого або матері своєї,

Мк. 7:13 відкидаючи слово Боже переданням вашим, яке ви встановили; і робите багато чого, цьому подібного.

Щоб сильніше викрити іудеїв, Господь приводить і пророка, який засуджує їх. Вони звинувачували учнів за те, що учні переступили переказ старців, а Господь спрямовує проти них самих набагато сильніше звинувачення, а саме: що вони переступають закон Мойсея. Закон, – каже Він, – вчить: “шануй батька свого і матір свою” (Вих. 20:12); а ви вчите дітей говорити своїм батькам так: те, чого ви хочете від мене, є корван, тобто присвячене Богові. Бо фарисеї, бажаючи скористатися майном простих людей, навчали дітей (коли діти мали будь-яку власність і батьки вимагали в них) казати так: я вже присвятив те Богові, і ти не вимагай присвяченого Богові. Зачаровуючи в такий спосіб дітей і переконуючи їх присвячувати Богові зі свого маєтку, фарисеї через це примушували їх нехтувати батьками, і присвячене Богові поглинали самі. Це-то Господь і ставить їм у провину, що вони заради корисливості переступають Закон Божий.

Мк. 7:14. І, покликавши весь народ, говорив їм: слухайте Мене всі і розумійте:

Мк. 7:15 ніщо з того, що входить в людину ззовні, не може осквернити її; але що виходить з неї, те оскверняє людину.

Мк. 7:16 Якщо хто має вуха слухати, хай слухає!

Мк. 7:17 І коли Він увійшов у дім від народу, учні Його спитали Його про притчу.

Мк. 7:18 Він сказав їм: невже і ви такі нерозумні? Невже не розумієте, що все те, що входить у людину ззовні, не може осквернити її?

Мк. 7:19 Бо входить їй не в серце, а в черево, і виходить геть, чим знищується всяка їжа.

Мк. 7:20 Далі сказав: те, що виходить з людини, оскверняє людину.

Мк. 7:21 Бо з середини, із серця людського, виходять лихі помисли, перелюбства, любодійства, вбивства,

Мк. 7:22 крадіжки, лихварства, кривди, лукавства, зради, ганебні вчинки, заздрісне око, богохульство, гордощі, безумство,–

Мк. 7:23 все це зло зсередини виходить і оскверняє людину.

Навчаючи людей розуміти приписи Закону про їжу не тілесним чином, Господь починає тут поступово розкривати сенс Закону і каже, що ніщо, що входить всередину, нікого не оскверняє, але оскверняє те, що виходить із серця. Під “заздрісним оком” розуміє або заздрість, або розпусту: бо і заздрісний кидає на заздрісника зазвичай лукавий і уїдливий погляд, і розпусний, задивляючись своїми очима, прагне до справи лукавої. “Богохульством” називає образу Бога: якщо, наприклад, хто стане говорити, що немає Промислу Божого, то це буде хула: чому Господь і поєднує з нею “гордість”. Гордість є ніби зневага до Бога, коли хтось, зробивши добру справу, приписує її не Богові, а власній силі. Під “безумством” розуміє образу проти ближніх. Усі ці пристрасті оскверняють душу, і виникають, і виходять із неї. До народу Господь говорив таким чином не досить ясно, чому й зауважив: “хто має вуха чути, хай чує”, тобто: хто розуміє, хай розуміє. Що ж стосується апостолів, які глибше розуміли промову Господа і підійшли запитати Його про “притчу”, тобто про цю потаємну промову (притча є потаємною промовою), то Господь спершу дорікнув їм, сказавши: “Невже і ви такі нетямущі?”, але потім дозволив їм те, що було для них незручно.

Мк. 7:24. І, попростувавши звідти, прийшов у краї Тирські та Сидонські; і, увійшовши в дім, не хотів, щоб хтось впізнав Його; але не міг утаїтися.

Мк. 7:25 Бо почула про Нього жінка, в якої дочка одержима була нечистим духом, і, прийшовши, припала до ніг Його;

Мк. 7:26 а жінка та була язичниця, родом сірофінікіянка; і благала Його, щоб вигнав біса з дочки її.

Мк. 7:27 Іісус же сказав їй: дай перше насититись дітям, бо недобре взяти хліб у дітей і кинути псам.

Мк. 7:28 Вона ж сказала Йому у відповідь: так, Господи; але і пси під столом їдять крихти у дітей.

Мк. 7:29 І сказав їй: за це слово, іди; біс вийшов із твоєї дочки.

Мк. 7:30 І, прийшовши до свого дому, вона побачила, що біс вийшов і дочка лежить на постелі.

Після того, як сказав про їжу і побачив, що іудеї не вірять, Господь переходить у межі язичників, бо за невір’я іудеїв спасіння мало перейти до язичників. Спочатку Господь намагався ховатися, щоб юдеї не мали приводу звинувачувати Його, що Він начебто пристав на бік нечистих язичників. Однак Він не міг сховатися, бо не можна було Йому сховатися і ніким не бути впізнаним. Означена жінка, почувши про Нього, виявляє гарячу віру. Тому й Господь не одразу погоджується (на її прохання), але відтерміновує дарунок, щоб показати, що віра жінки тверда і що вона терпляче чекає, незважаючи на відмову. Навчимося й ми не полишати негайно молитви, коли не отримуємо негайно проханого, але терпляче продовжувати молитву доти, доки отримаємо те, чого просимо. Господь називає язичників “псами”, бо вони вважалися в іудеїв нечистими. “Хлібом” називає Він благодіяння, призначене Богом для “дітей”, тобто для євреїв. Тому й каже, що язичникам не слід брати участь у благодіянні, яке призначене для іудеїв. Оскільки ж дружина відповідала розумно і з вірою, то отримала прохане. Іудеї, – каже вона, – мають хліб, тобто всього Тебе, що зійшов з небес, і Твої благодіяння, а я прошу “крихту”, тобто малої частки Твоїх благодіянь. Але подивися, як діє і Господь! Він не сказав: сила Моя спасла тебе, але що сказав? “За це слово”, тобто за віру твою, “піди”, дочка твоя зцілилася. Витягни звідси і ти корисний урок. Кожен із нас, коли робить гріх, є “жінка”, тобто слабка душа. Така душа є “фінікіянка”, як така, що має багряний, тобто кривавий і вбивчий гріх. У такої душі є “дочка” – лукаві дії, дії бісівські. Будучи грішниками, ми іменуємося “псами”, сповненими нечистот, чому й недостойні буваємо прийняти “хліб” Божий, тобто причаститися пречистих Тайн. Але якщо ми в смиренні усвідомлюємо, що ми пси, якщо сповідаємось і відкриємо гріхи свої, то зцілиться дочка наша, тобто бісівські справи.

Мк. 7:31. Вийшовши з країв Тирських і Сидонських, Іісус знову пішов до моря Галілейського через околиці Десятиграддя.

Мк. 7:32 Привели до Нього глухого і гугнявого і благали Його, щоб поклав на нього руку.

Мк. 7:33 Іісус, одвівши його вбік від народу, вклав пальці Свої у вуха його і, плюнувши, доторкнувся до язика його;

Мк. 7:34 і, піднявши очі на небо, зітхнув і сказав йому: «єффафа», тобто: відкрийся.

Мк. 7:35 І відразу відкрився у нього слух і розв’язались пута язика його, і почав говорити чисто.

Мк. 7:36 І наказав їм, щоб нікому не розказували. Та скільки Він не забороняв їм, вони ще більше розголошували.

Мк. 7:37 І надто дивувалися та говорили: все добре робить,– глухим дає чути, і німим – говорити.

Господь не зволікає в язичницьких місцях, але незабаром віддаляється від них, щоб, як я сказав, не дати іудеям приводу говорити про Себе, що Він чинить протизаконно, змішуючись з язичниками. Видаляючись тому з меж Тиру і Сидону, Він приходить до Галілеї і тут зцілює глухонімого, недуга якого була від біса. Він відводить “його вбік”, бо не був славолюбивий, упокоривши Себе до нашої убогості й не бажаючи чинити чудеса перед багатьма, хіба коли вимагала того користь глядачів. “Плюнувши, торкнувся язика його” на знак того, що всі частини Святої Його плоті були божественні та святі, тож навіть і плюнення розрізувало узи язика. Будь-яке плюнення є надлишок (соків), але в Господі все дивовижно і божественно. Поглянувши на небо, Господь “зітхнув”, з одного боку, молитовно до Отця, щоб Він помилував людину, і як приклад для нас, щоб ми, маючи намір робити будь-яку добру справу, дивилися на Бога і в Нього просили допомоги для її звершення; а з іншого боку – зітхне і з жалю про людську природу, оскільки вона до того віддана дияволу, що зазнає від нього такого наруги й страждання. Тому-то, коли зціляв Господь, зцілені й проповідують про Нього, незважаючи на те, що Він забороняв їм це і заповідав не говорити нічого.

Звідси навчимося і ми, коли робимо добро іншим, не приймати від них похвал, а коли отримуємо благодіяння, прославляти благодійників і розголошувати про них, хоч би вони й не бажали того.

Глава восьма

Мк. 8:1. У ті дні, коли зібралось дуже багато народу і нічого було їм їсти, Іісус, покликавши учнів Своїх, сказав їм:

Мк. 8:2 жаль Мені народу, що вже три дні знаходиться зі Мною, і нічого їм їсти.

Мк. 8:3 Якщо відпущу їх голодними до своїх домів, ослабнуть у дорозі, бо деякі з них прийшли здалеку.

Мк. 8:4 Учні Його відповіли Йому: звідки міг би хто взяти тут у пустині хлібів, щоб нагодувати їх?

Мк. 8:5 І запитав у них: скільки у вас хлібів? Вони сказали: сім.

Мк. 8:6 Тоді звелів народові возлягти на землю; і, взявши сім хлібів і воздавши подяку, переломив і дав учням Своїм, щоб вони роздали; і вони роздали народові.

Мк. 8:7 Було у них і небагато рибок; благословивши, Він звелів роздати і їх.

Мк. 8:8 І їли, і наситились; і набрали сім кошиків кусків, що залишилися.

Мк. 8:9 А тих, що їли, було близько чотирьох тисяч. І відпустив їх.

Господь уже й раніше створив подібне диво. Він творить чудеса і тепер, маючи сприятливий до того випадок. А випадок був такий, що народ перебував при Ньому три дні, і взятий на дорогу їстівний запас у нього вийшов весь. Бо Господь не завжди робив чудеса над їжею, щоб не подумали, що народ ходить за Ним заради їжі. Він і тепер не став би творити чудес, якби не стояла перед народом, мабуть, небезпека від нестачі їжі. Але подивися і на учнів, як вони ще нерозумні і не мають ще віри в силу Його, хоча вже бачили чудеса! Утім, Господь не засуджує їх, навчаючи і нас не надто нападати на недосвідчених, але прощати їх, як таких, що не розуміють. Поміркуй і про те, що Христос нікого не хоче відпустити голодним, але бажає всіх наситити дарами Своїми, а особливо тих, хто пробув із Ним три дні, тобто тих, хто охрестився. Оскільки хрещення називається просвітленням і відбувається в три занурення, то ті, хто просвіщаються хрещенням, виявляються триденними. Господь бере “сім хлібів”, маю на увазі сім найдуховніших слів, бо число сім є образ Духа. Дух все приводить до звершення, а життя наше і вік цей звершується в седмеричному числі. Просвітлені їдять, і насичуються, і залишають надлишки, оскільки не всі Божі думки можуть вмістити. Вище, під час чудодійства над п’ятьма хлібами, залишилося дванадцять коробів надлишків, бо там було п’ять тисяч, які означали раболіпців п’яти почуттів; тому вони й не могли з’їсти багато чого, але задовольнилися малим, тому й у надлишку залишилося багато. А тут від семи хлібів залишилося сім кошиків і малий надлишок, оскільки народу було чотири тисячі, що означають тих, хто утвердився в чотирьох чеснотах; а тому вони, як більш міцні, їли багато і залишили мало, бо тільки того не могли з’їсти, що більш духовно й глибоко, а це й означають сім кошиків. З розглянутої історії пізнай і те, що ми повинні задовольнятися тільки тим, що потрібно, і нічого більше не просити. Бо ось ці люди, коли їли і наситилися, не взяли з собою хлібних залишків, але їх взяли учні, подібно як було і з вищезазначеними коробами. Так і нам слід задовольнятися дарованим, у міру потреби.

Мк. 8:10. І відразу увійшовши у човен з учнями Своїми, прибув у краї Далмануфські.

Мк. 8:11 Вийшли фарисеї, почали сперечатися з Ним і вимагали від Нього знамення з неба, спокушаючи Його.

Мк. 8:12 І Він, тяжко зітхнувши, сказав: для чого рід цей вимагає знамення? Істинно кажу вам: не дасться родові цьому знамення.

Після чуда над хлібами Господь негайно йде в інше місце, побоюючись, щоб народ внаслідок такого чуда не збурився і не надумав поставити Його царем. А фарисеї вимагають знамення з неба, наприклад, зупинити сонце або місяць, звести блискавку, зробити зміну в повітрі. Вони думали, що небесного знамення Він не в змозі створити, маючи змогу робити силою веельзевула одні тільки земні знамення. Але Іісус не прислухається до них; бо для знамень з неба призначений інший час, розумію, – час другого пришестя, коли сили небесні перемішаються і місяць не дасть світла свого, а час першого пришестя не має нічого подібного, але все сповнене кроткості. А тому “не дасться роду цьому знамення” з неба.

Мк. 8:13. І, залишивши їх, знову увійшов у човен і переправився на ту сторону.

Мк. 8:14 При цьому учні Його забули взяти хлібів і мали з собою в човні тільки одну хлібину.

Мк. 8:15 А Він заповідав їм, кажучи: глядіть, стережіться закваски фарисейської і закваски Іродової.

Мк. 8:16 І, розмірковуючи між собою, говорили: це означає, що хлібів нема у нас.

Мк. 8:17 Іісус, зрозумівши, говорить їм: що ви міркуєте про те, що нема у вас хлібів? Чи ще не збагнули і не розумієте? Чи ще окам’яніле у вас серце?

Мк. 8:18 Маючи очі, не бачите? маючи вуха, не чуєте? і не пам’ятаєте?

Мк. 8:19 Коли Я п’ять хлібів переломив для п’яти тисяч чоловік, скільки повних кошиків набрали ви кусків? Говорять Йому: дванадцять.

Мк. 8:20 А коли сім для чотирьох тисяч, скільки кошиків набрали ви кусків, що залишилися? Сказали: сім.

Мк. 8:21 І сказав їм: як же не розумієте?

Господь залишає фарисеїв як людей невиправних. Бо зволікати треба там, де є надія на виправлення, а де зло невиправне, звідти слід тікати. Учні забули взяти хліби за особливим устроєм Божим, щоб вони після суворої догани Христової стали розумнішими і пізнали силу Христову. Бо коли Господь сказав, щоб вони остерігалися закваски фарисейської, тобто вчення фарисейського, то вони подумали, що Господь нагадує їм про закваску хлібну. Отже, справедливо Він докоряє їм як таким, що не розуміють сили Христової, якою Господь може створити хліби і з нічого. Вчення фарисеїв та іродіанів називає закваскою з тієї причини, що воно було терпке і сповнене старої злоби. І всякий, хто занепав у злі й не може говорити нічого духовного, щоб потішити гортань того, хто чує, має в собі закваску стародавньої злоби, тобто вчення отруйне, і воно приводить тих, хто прийняв його, тільки до розкаяння. Але хто були іродіани? Це якісь новоявлені вчителі, які говорили, що Ірод є Христос і що в нього треба вірити.

Мк. 8:22. Приходить у Віфсаїду; і приводять до Нього сліпого і благають, щоб доторкнувся до нього.

Мк. 8:23 Він, взявши сліпого за руку, вивів його геть із села і, плюнувши на очі його, поклав на нього руки і запитав його: чи бачить що?

Мк. 8:24 Він, глянувши, сказав: бачу людей, які проходять, мов дерева.

Мк. 8:25 Потім знову поклав руки на очі йому і велів йому глянути. І він зцілився і став бачити все ясно.

Мк. 8:26 І послав його додому, кажучи: не заходь в село і нікому в селі не розказуй.

Віфсаїда і Хоразин, здається, страждали великим невір’ям, за що Христос і докоряв їм, як каже: “горе тобі, Хоразине! горе тобі, Віфсаїдо! бо якби у Тирі та Сидоні сталися чудеса, що явлені були у вас, то вони б давно покаялись у веретищі й попелі” (Мф. 11:21). Після прибуття сюди Господа приводять до Нього сліпого. Але віра тих, хто привів, не була чистою, чому Господь і виводить сліпого з селища, і потім вже зцілює його. Він плює на очі сліпого і покладає на нього руки, щоб ми знали, що Божественне слово і дія, яка слідує за словом, може творити чудеса: адже рука є образ дії, а плювання є образ слова, бо воно виходить з вуст. Але й сам сліпий не мав досконалої віри. Тому Господь не раптом дає йому прозріти, а поступово, як людині, що має віру не цілковиту, бо в міру віри даються і зцілення. Заповідує йому не входити в селище, тому що жителі Віфсаїди, як я сказав, були невірні, і людина та серед них зашкодила б своїй душі; не велить навіть нікому й говорити про те, що трапилося з ним, щоб невіруючі не піддалися більшому осуду. І ми часто буваємо сліпі душею, живучи в селищі, тобто в світі цьому; але коли виходимо з селища, тобто коли відкидаємо діла світу, Христос зцілює нас; після зцілення Він говорить нам, щоб ми не поверталися знову в село, але йшли додому, а дім кожного з нас є небо і тамтешні обителі.

Мк. 8:27. І пішов Іісус з учнями Своїми в села Кесарії Филипової. Дорогою Він питав учнів Своїх: за кого вважають Мене люди?

Мк. 8:28 Вони відповідали: за Іоанна Хрестителя; інші ж – за Іллю; а деякі – за одного з пророків.

Мк. 8:29 Він говорить їм: а ви за кого Мене вважаєте? Петро сказав Йому у відповідь: Ти Христос.

Мк. 8:30 І заборонив їм, щоб нікому не говорили про Нього.

Запитує їх про Себе, відвівши далеко від іудеїв, щоб їм не було кого боятися сповідувати істину. Вони відповідають, що одні приймають Його за Іоанна, інші – за Іллю, бо багато хто думав, що Іоанн воскрес, як думав і Ірод, що він після воскресіння здобув і силу чудотворства, тоді як за життя свого Іоанн не створив жодного знамення. Запитавши їх таким чином про думки інших, Господь запитує в них потім і власної їхньої думки, нібито так кажучи: ті так думають про Мене помилково, а ви за кого Мене вважаєте? Що ж Петро? Він сповідує Його Христом, провіщеним пророками. Але що сказав Господь на сповідання Петра і як догодив йому, це Марк опустив, щоб не здатися упередженим до Петра, вчителя свого. Навпаки, Матфей сказав про все без опущення. Господь не велів їм говорити нікому, бо хотів прикрити славу Свою, щоб багато хто не спокусився на Нього і, не вірячи, не став винним більшого покарання.

Мк. 8:31. І почав учити їх, що Сину Людському належить багато постраждати, і відцураються від Нього старійшини, первосвященники та книжники, і буде вбитий, і на третій день воскресне.

Мк. 8:32 І говорив про це відкрито. Але Петро, відкликавши Його, почав перечити Йому.

Мк. 8:33 Він же, обернувшись і глянувши на учнів Своїх, заборонив Петрові, кажучи: відійди від Мене, сатана, бо ти думаєш не про те, що Боже, а що людське.

Прийнявши від учнів Своїх сповідання, що Він є істинний Христос, Господь відкрив їм і таємницю Хреста. Але відкрив її ще не цілком, бо апостоли не розуміли того, що Він говорив, і не розуміли, що означає воскреснути, але думали, що краще Йому зовсім не страждати. Тому Петро і починає заперечувати, кажучи, що марно віддавати Себе на смерть, коли може і не страждати. Але Господь, показуючи, що страждання Його буде на спасіння їм і багатьом, і що один сатана не хоче, щоб Він постраждав і врятував людей, називає Петра “сатаною” за його думки, властиві сатані, за те, що він не бажав Христові постраждати, але підкоряв Йому; сатана – значить супротивник. “Відійди від Мене”, – каже, тобто слідуй Моїй волі, не підкоряйся і не будь противником Моїм, але йди за Мною. Петро, за словами Господа, думав про “людське”, бо думав тілесне, хотів, щоб Господь залишався в спокої, не віддавав Себе на Розп’яття і не наражався на напасті за спасіння світу.

Мк. 8:34. І, покликавши народ з учнями Своїми, сказав їм: хто хоче йти за Мною, хай зречеться себе, і візьме хрест свій, і йде за Мною.

Мк. 8:35 Бо хто хоче душу свою зберегти, той загубить її; а хто загубить душу свою заради Мене і Євангелія, той збереже її.

Мк. 8:36 Бо яка користь людині, коли вона придбає весь світ, а душу свою занапастить?

Мк. 8:37 Або який викуп дасть людина за душу свою?

Оскільки Петро заперечував Христові, який хотів віддати Себе на Розп’яття, то Христос скликає народ і вголос говорить, спрямовуючи промову головним чином проти Петра: Ти не схвалюєш, що Я беру Хрест, а Я кажу тобі, що ані ти, ані інший не врятуєтеся, коли не помрете за доброчесність та істину. Зауваж, Господь не сказав: помри і той, хто не хотів би вмирати, але “хто хоче”. Я, – каже, – нікого не примушую. Закликаю не на зло, а на добро, а тому, хто не хоче, той і не гідний цього. Що значить відректися від себе? Це ми зрозуміємо, коли дізнаємося, що означає відкинути іншого кого-небудь. Хто відкидає іншого кого-небудь: чи то батька, чи то брата, чи то будь-кого з домашніх, той, хоч би дивився, як його б’ють чи вбивають, не звертає уваги і не співчуває, зробившись чужим йому. Так і нам велить Господь, щоб і ми заради Нього нехтували своїм тілом і не жаліли його, хоч би били або засуджували нас. “Візьми хрест свій”, сказано, тобто нестерпну смерть, бо хрест шанували тоді знаряддям нестерпної страти. А оскільки багатьох розпинали і розбійників, то додає, що з розп’яттям повинно мати й інші чесноти, бо це означають слова: “йди за Мною”. Оскільки ж наказ віддавати себе на смерть здався б тяжким і жорстоким, то Господь каже, що він навпаки вельми людяний; бо хто занапастить душу свою, але заради Мене, а не як розбійник, що страчується, або самогубець (в цьому разі смерть буде не заради Мене), той, – говорить, – збереже душу свою, тим часом як той, хто думає зберегти душу, занапастить її, якщо під час муки не встоїть. Не кажи Мені, що цей останній збереже собі життя, бо якби він навіть придбав цілий світ, все марно. Спасіння не можна купити ніяким багатством. Інакше, той, хто придбав увесь світ, але занапастив душу свою, віддав би все тоді, коли горітиме в полум’ї, і в такий спосіб спокутувався б. Але такий викуп там неможливий. Тут загороджуються вуста і тих, які слідом за Орігеном кажуть, що стан душ зміниться на краще після того, як вони будуть покарані пропорційно гріхам своїм. Нехай чують вони, що там ніяк не можна дати викупу за душу, і мучитися тільки в тій мірі, скільки потрібно нібито для задоволення за гріхи.

Мк. 8:38. Бо хто посоромиться Мене і Моїх слів у роді цьому перелюбному і грішному, того посоромиться і Син Людський, коли прийде у славі Отця Свого зі святими Ангелами.

Не достатньо однієї внутрішньої віри: потрібне і сповідання вуст. Бо оскільки людина двоїста, то двояке має бути й освячення, тобто освячення душі за допомогою віри й освячення тіла за допомогою сповідання. Отже, хто “посоромиться” сповідувати Розп’ятого Богом своїм, того і Він “посоромиться”, визнає негідним рабом Своїм, коли “прийде” вже не в смиренному вигляді, не в упокоренні, в якому з’являвся тут раніше й за яке дехто соромиться Його, а “у славі” та з воїнством Ангельським.

Глава дев’ята

Мк. 9:1. І сказав їм: істинно говорю вам, що деякі з тих, які стоять тут, не зазнають смерті, як уже побачать Царство Боже, що прийшло в силі.

Сказавши про славу Свою і бажаючи навчити, що Він не даремно згадує про неї, Господь каже потім, що “є деякі з тих, хто стоїть тут”, тобто Петро, Яків та Іоанн, котрі не помруть, аж доки Я не покажу їм у Своєму преображення того, з якою славою з’являтимуся в часі пришестя. Бо Преображення є не що інше, як ознака другого пришестя. Так просяє в той час Він Сам; так просяють і праведники.

Мк. 9:2. І через шість днів взяв Іісус Петра, Якова та Іоанна, і вивів їх одних на гору високу, і преобразився перед ними:

Мк. 9:3 одяг Його став блискучим, дуже білим, мов сніг, як білильник не може вибілити на землі.

Євангеліст Лука каже, що це було через вісім днів. Утім, він не суперечить Марку, але абсолютно згоден із ним. Мова його обіймає і той день, у який Господь сповістив (про майбутнє Преображення Своє), і той, у який Він звів (учнів на гору), тоді як Марк говорить про одні проміжні дні. Господь забирає і зводить на високу гору тільки трьох верховних апостолів – Петра, як того, хто сповідав і полюбив. Іоанна, як улюбленого, і Якова, як великого проповідника і богослова, який був настільки важкий для іудеїв, що Ірод, бажаючи догодити іудеям, убив його. Зводить їх на гору високу, щоб чудо було славетнішим. А “особливо” (наодинці) зводить тому, що хотів явити таємницю. Саме Преображення розумій не як істотну зміну вигляду Христового, але як осяяння його невимовним світлом, причому природний вигляд його залишався той самий, що й раніше.

Мк. 9:4. І з’явився їм Ілля з Мойсеєм; і розмовляли з Іісусом.

Мк. 9:5 При цьому Петро сказав Іісусові: Равві! добре нам тут бути; зробимо три намети: Тобі один, Мойсеєві один, та Іллі один.

Мк. 9:6 Бо не знав, що сказати; тому що страх охопив їх.

Мк. 9:7 І з’явилась хмара і огорнула їх, і зійшов голос з хмари, кажучи: Цей є Син Мій Улюблений; Його слухайте.

Мк. 9:8 І, раптом подивившись навкруги, нікого вже з собою не бачили, крім одного Іісуса.

З багатьох причин Ілля і Мойсей є тими, хто розмовляє з Христом. Але достатньо згадати про дві. Так, оскільки учні раділи, що в народі одні приймали Його за Іллю, а інші – за одного з пророків, то Він показує їм найвеличніших пророків, щоб учні принаймні в такий спосіб пізнали відмінність між рабами і Владикою. Ось перша причина. Друга: оскільки багато хто вважав Христа богопротивником, що розоряє начебто суботу і переступає закон, то Він показує на горі таких пророків, з яких один був законодавець, а інший – ревнитель; а такі пророки не стали б розмовляти з Ним, якби Він руйнував Закон і не виконував того, що вони проповідували. Петро ж боявся зійти з гори (бо бо боявся розп’яття Господнього) і тому сказав: “добре нам тут бути” і не сходити в середовище іудеїв, бо якщо вороги Твої сюди й прийдуть, ми маємо Мойсея, що вразив єгиптян, маємо Іллю, що низвів з неба вогонь і знищив п’ятдесяти начальників. Про що ж розмовляли з Ним пророки? Вони говорили про Розп’яття і смерть Його. А що говорив Петро, він сам не знав, що говорить, тому що всі вони (учні) були в страху від невимовного світла і слави Христової. Він не хотів, щоб Іісус сходив з гори на Розп’яття заради нашого спасіння, а бажав залишатися завжди на горі. Але звернемо наш розум і до (таємничого) споглядання. Після кінця світу цього, створеного за шість днів, підніме нас Іісус, якщо ми (справжні) Його учні, “на гору високу”, тобто на небо, і з’явить Себе нам у найсвітлішому вигляді. Нині Він з’являється нам у безславному вигляді, як Розп’ятий і Син деревороба, а тоді побачимо славу Його, як Єдинородного; побачимо також і Закон, і пророків, що розмовляють з Ним, тобто вимовлене про Нього Мойсеєм і пророками, тоді збагнути й знайти досконале виконання їхніх віщань. Тоді почуємо ми й Отцівський голос, бо Отець відкриє нам Сина і сповістить: “Цей є Син Мій”. Як же Він сповістить нам це? При осіненні хмари, тобто Святого Духа, бо Він є джерело життя.

Мк. 9:9. Коли ж вони сходили з гори, Він наказав їм нікому не розказувати про те, що бачили, доки Син Людський не воскресне з мертвих.

Мк. 9:10 І вони утримали в собі це слово, питаючи один одного, що значить: воскреснути з мертвих.

Для чого Іісус заповідає учням не говорити нікому про Преображення? Для того щоб люди, чуючи про таку славу Христа, згодом не спокусилися, коли побачать Його розіп’ятим. Після ж Воскресіння з мертвих зручно буде сказати про таку славну подію, що була до Розп’яття Христового. Отже, апостоли “утримали це слово (зберігаючи таємно цю подію), запитуючи один одного, що значить: воскреснути з мертвих”, тому що вони ще не розуміли слів Його, що Він має воскреснути з мертвих.

Мк. 9:11. І спитали Його: як же книжники говорять, що раніше належить прийти Іллі?

Мк. 9:12 Він же відповідав їм: правда, Ілля повинен прийти раніше і приготувати все; і Синові Людському, як написано про Нього, належить багато постраждати і бути зневаженим.

Мк. 9:13 Але кажу вам, що Ілля прийшов, і вчинили з ним, як хотіли, як написано про нього.

Між іудеями ходили чутки, що перед пришестям Христа прийде Ілля. Утім, фарисеї не так, як треба, тлумачили написане про Іллю, але зловмисно перекручували (сенс Писань), приховуючи істину. Бо приходів Христових два: одне – перше (яке вже було), а інше ще має бути. Предтечею першого був Іоанн, предтечею другого буде Ілля. Але Христос називає Ілією Іоанна, як викривача, ревнителя і пустельника. Таким чином, Господь спростовує думку фарисеїв, які думали, що предтечею першого Христового пришестя має бути Ілля. Як же спростовує? Він каже: “Ілля мусить прийти раніше, і все влаштувати, а Сину Людському, як написано про Нього, належить багато постраждати”. Це означає ось що: коли прийде Ілля Фесвітянин, він утихомирить непокірних іудеїв, приведе їх до віри і в такий спосіб стане предтечею другого пришестя Христового. А якби Фесвітянин, який має влаштувати все, був предтечею першого пришестя, то як же написано, що Син Людський повинен постраждати? Отже, одне з двох: або Ілля не повинен бути предтечею першого пришестя, якщо Писання кажуть істину, що Христос має постраждати, або ми будемо вірити словам фарисеїв, що предтечею першого пришестя повинен бути Фесвітянин, – і тоді не буде істини в Писаннях, які кажуть, що Христос постраждає, бо Ілля повинен влаштувати все, і не буде тоді жодного єврея невіруючого, але всі повірять проповіді, хто тільки почує її від Іллі. Спростовуючи в такий спосіб хибну думку фарисеїв, Господь сказав, що “Ілля (тобто Іоанн) уже прийшов, і вчинили з ним, як хотіли”, бо не повірили йому, і він прийняв смерть відсіканням (голови), ставши жертвою забави (Іродової).

Мк. 9:14. Прийшовши до учнів, побачив багато народу біля них і книжників, які сперечалися з ними.

Мк. 9:15 І відразу, побачивши Його, весь народ здивувався, і, підбігаючи, вітали Його.

Мк. 9:16 Він запитав книжників: про що сперечаєтеся з ними?

Іісус, прийшовши до учнів, до тих дев’яти, які не сходили з Ним на гору, знайшов їх у змаганні з фарисеями. Бо за відсутності Іісуса фарисеї, приступивши до учнів Його, робили замах привернути їх на свій бік. Тим часом народ, щойно побачив Його, негайно привітав. Народ дивився на Нього і вітав, наче того, хто повернувся здалеку. А на думку декого, і самий вигляд Його, що від світла Преображення став прекраснішим, привертав до Нього народ з привітаннями.

Мк. 9:17. Один з народу сказав у відповідь: Учителю! я привів до Тебе мого сина, одержимого духом німим:

Мк. 9:18 де тільки нападе на нього, кидає його на землю, і він пускає піну, і скрегоче зубами своїми, і ціпеніє. Я казав учням Твоїм, щоб вигнали його, та вони не змогли.

Цей чоловік був немічний у вірі, як свідчить Господь, сказавши: “О, рід невірний”, і ще “все можливо тому, хто вірує”; та й той сам каже: “допоможи моєму невір’ю”. Він і учнів (Іісуса) обмовляє, ніби всі вони були невіруючі. А належало йому не перед усіма звинувачувати їх, але особливо, наодинці.

Мк. 9:19. Відповідаючи йому, Іісус сказав: о, роде невірний! доки буду з вами? доки буду терпіти вас? Приведіть його до Мене.

Мк. 9:20 І привели його до Нього. Як тільки біснуватий побачив Його, дух стряснув його; він упав на землю і валявся, пускаючи піну.

Мк. 9:21 Іісус запитав батька його: як давно це сталося з ним? Він сказав: з дитинства;

Мк. 9:22 дуже часто дух кидав його у вогонь і у воду, щоб згубити його; але, якщо щось можеш, змилосердься над нами, допоможи нам.

Мк. 9:23 Іісус сказав йому: якщо хоч трохи можеш вірувати, все можливе віруючому.

Мк. 9:24 І відразу батько отрока викрикнув крізь сльози: вірую, Господи! допоможи моєму невір’ю.

Мк. 9:25 Іісус, побачивши, що збігається народ, заборонив духові нечистому, сказавши йому: душе німий і глухий! Я тобі велю: вийди з нього і більше не входь у нього.

Мк. 9:26 І, скрикнувши та сильно стряснувши його, вийшов; і він став, наче мертвий, так що багато хто говорили, що він помер.

Мк. 9:27 Але Іісус, взявши його за руку, підняв його; і він встав.

Отже, чоловік той, прийшовши до Іісуса, звинувачував учнів, що вони не могли зцілити сина його; але Христос обертає звинувачення на нього самого і каже ніби так: ти не маєш віри, і тому ти сам винен у тому, що не зцілився син твій. Утім, слова Іісуса відносяться не до одного тільки цього чоловіка, а говорить це Він узагалі про всіх іудеїв, докоряючи їм за невір’я. Бо багато хто з присутніх міг цим випадком спокуситися. А коли каже Іісус: “доки буду з вами”, то цим виражає, що для Нього жадана була смерть, тобто ніби так сказав: “прикро Мені жити з вами невіруючими”. Утім, Він не зупиняється тільки на докорі, а подає і зцілення, виявляючи в зціленні отрока не високомудрість, а набагато більше – смиренномудрість. Бо зауваж, що не Своїй силі, а вірі людини того приписує зцілення, кажучи: “все можливо віруючому”. До того ж Він заборонив духу, побачивши народ, що збирався до Нього; знову тому, що не хотів зцілювати перед безліччю народу, – для показу Своєї сили і для Своєї слави. А забороною і словами: “Вийди з нього, і надалі не входь у нього” дає знати, що за невір’я людини біс знову міг би ввійти в неї, якби не забороняв був забороною Його. Але Він дозволив бісу розбити отрока, щоб усі зрозуміли бісівську спокусу і те, що біс міг би вбивати людину, якби не захищала їх рука Божа. Говорячи в переносному сенсі, біс кидає людей у вогонь гніву і похоті та в бурхливі хвилі життєвих справ. Цей біс німий і глухий – німий, як такий, що не хоче чути слів Божественних; німий, як такий, що не може й інших навчити чогось корисного для душі. Але коли Іісус, тобто Євангельське Слово, візьме людину за руку, тобто управить її діяльні сили, тоді вона звільняється від біса. Зауваж також, що Бог готовий допомагати нам, але ми самі заперечуємося робити добрі справи. Бо сказано: “підняв його” Іісус, – ось допомога Божа, “і він встав”, тобто в самій людині порушилася старанність на добрі справи.

Мк. 9:28. Коли Іісус увійшов у дім, учні спитали Його на самоті: чому ми не могли вигнати його?

Мк. 9:29 І сказав їм: цей рід не може вийти інакше, як від молитви і посту.

Учні боялися, чи не втратили вони благодаті, даної їм від Господа, і чи не тому не могли вигнати біса. Зауваж і благоговіння їхнє в тому, що приступають вони до Іісуса наодинці. “Цей рід”. Який? Рід тих, хто біснувався в кожному новомісяччі, або взагалі весь рід бісів, який не виганяється інакше, як молитвою і постом. Повинно постити і тому, хто страждає від них, і тому, хто хоче зцілити; і тому, й іншому це потрібно, особливо ж потрібно це від самого стражденного; та й не постити тільки треба, а й молитися, і не молитися тільки, а й поститися. Бо так істинна молитва звершується, коли з’єднується з постом; коли той, хто молиться, не обтяжений їжею, молитися легко і без утруднення.

Мк. 9:30. Вийшовши звідти, проходили через Галілею, і Він не хотів, щоб хто довідався.

Мк. 9:31 Бо вчив учнів Своїх і говорив їм, що Сина Людського видано буде до рук людських і вб’ють Його, і, вбитий, Він на третій день воскресне.

Скрізь слово про Своє страждання з’єднував Іісус із чудотворіннями, щоб не думали, що Він страждав через неміч. І тепер, сказавши сумне слово, що “вб’ють Його”, долучає і радісне, – що “третього дня воскресне”, щоб ми знали, що за скорботами завжди буде радість, а тому щоб не втомлювалися духом марно в скорботах, а сподівалися отримати що-небудь і радісне.

Мк. 9:32. Але вони не розуміли цих слів, а запитати Його боялися.

Мк. 9:33 Прийшов до Капернаума; і коли був у домі, запитав їх: про що дорогою ви міркували між собою?

Мк. 9:34 Вони мовчали; бо дорогою міркували між собою, хто більший.

Мк. 9:35 І, сівши, покликав дванадцятьох і сказав їм: хто хоче бути першим, хай буде з усіх останнім і всім слугою.

Мк. 9:36 І, взявши дитя, поставив його посеред них і, обнявши його, сказав їм:

Мк. 9:37 хто прийме в ім’я Моє одного з таких дітей, той Мене приймає; а хто Мене прийме, той не Мене приймає, а Того, Хто послав Мене.

Учні, маючи ще людські помисли, сперечалися між собою про те, хто з них більший і почесніший у Христа. Але Господь, хоча не забороняє прагнення до більшої честі (бо велить нам бажати вищих ступенів), однак, не дозволяє нам викрадати першість у інших; навпаки, хоче, щоб ми смиренням досягали піднесення. Так Він поставив посеред учнів дитя і повчає нас бути йому подібними. Дитя ні слави не шукає, не заздрить, не пам’ятає зла. Та й не тоді тільки, – каже Ісус, – ви отримаєте велику нагороду, коли самі будете такими, як дитя, але якщо й інших подібних приймете заради Мене, і за це отримаєте Царство Небесне, оскільки приймете Мене, а приймаючи Мене, приймете Того, Хто послав Мене. Чи бачиш, яку силу має смиренність і вдача проста й нехитра? Це вселяє в нас Сина й Отця, а отже, і Духа Святого.

Мк. 9:38. При цьому Іоанн сказав: Учителю! ми бачили чоловіка, який Твоїм іменем виганяє бісів, а не ходить за нами; і заборонили йому, бо не ходить за нами.

Мк. 9:39 Іісус сказав: не забороняйте йому, бо ніхто, сотворивши чудо іменем Моїм, не може скоро злословити Мене.

Мк. 9:40 Бо хто не проти вас, той за вас.

Не через змагання якесь і не через заздрість син громів забороняє тій людині виганяти бісів, але бажає, щоб усі, хто кличуть ім’я Христове, і пішли за Христом, і щоб усі учні становили одне тіло. На початку ж євангельської проповіді траплялося, що дехто, зумовлений пристрастю славолюбства, бажав здійснювати знамення; але, бачачи, яким могутнім є ім’я Іісусове, вони прикликали його й у такий спосіб здійснювали знамення, хоч і чужими та негідними були благодаті Божої. Бо Господу завгодно було, щоб проповідь поширювалася і через негідних. Що ж Спаситель? Він не дозволив Іоанну забороняти тому, хто звершував знамення: “Не забороняйте йому, – каже, – бо ніхто, хто створив чудо Моїм ім’ям, не зможе незабаром зловживати Мене”. Тобто, як буде лихословити Мене той, хто ім’ям Моїм здобуває собі славу і призиванням Мене творить чудеса? Мабуть, Господь суперечить Сам Собі, бо в іншому місці говорить: “Хто не зі Мною, той проти Мене” (Мф. 12:30). Але ці слова сказані про бісів, які намагаються відволікти тих, хто є, від Бога і розсіюють Боже надбання, а тут говориться про людей, які через інших, які творять чудеса, приводяться до Бога.

Мк. 9:41. І хто напоїть вас чашею води в ім’я Моє, тому що ви Христові, істинно кажу вам, не втратить своєї нагороди.

Мк. 9:42 А хто спокусить одного з малих цих, віруючих в Мене, тому краще було б, якби повісили йому камінь жорновий на шию і кинули його в море.

Я, – каже, – не тільки не забороняю тому, хто чинить Моїм ім’ям чудеса, але якщо хто дасть вам щось і найменше заради Мене, а не заради людей мирських, і то не позбудеться нагороди своєї. А про чашу води сказав, маючи на увазі людей, які відмовляються бідністю. Якщо, – каже, – і чашу води подаси, і менше цього вже нічого не може бути, і це не пропаде в тебе. Так, якщо ти вшануєш одного з малих, то ти догодиш Богові; якщо й спокусиш одного з малих, то ти згрішив: краще б повісили тобі на шию жорно віслюка ослине (млинове). Цим висловлює, що ми зазнаємо в такому разі найтяжчого покарання. Господь вказав чуттєву муку для того, щоб налякати нас цим видимим прикладом.

Мк. 9:43. І якщо спокушає тебе рука твоя, відітни її: краще тобі калікою ввійти в життя, ніж з двома руками йти в геєну, у вогонь невгасимий,

Мк. 9:44 де черв їх не вмирає і вогонь не вгасає.

Мк. 9:45 І якщо нога твоя спокушає тебе, відітни її; краще тобі кривим увійти в життя, ніж з двома ногами бути вкинутим у геєну, у вогонь невгасимий,

Мк. 9:46 де черв їх не вмирає і вогонь не вгасає.

Мк. 9:47 І якщо око твоє спокушає тебе, вирви його: краще тобі з одним оком увійти в Царство Боже, ніж з двома очима бути вкинутим у геєну вогненну,

Мк. 9:48 де черв їх не вмирає і вогонь не вгасає.

Мк. 9:49 Бо кожний вогнем осолиться, і всяка жертва сіллю осолиться.

Мк. 9:50 Сіль – добра річ; а якщо сіль несолона буде, чим ви її поправите? Майте сіль у собі, і майте мир між собою.

Висловивши таку погрозу проти спокусників, що краще б бути їм кинутим у море, Господь повчає тепер тих, кого спокушають, остерігатися людей, готових спокусити і збивати їх зі шляху істини. Чи буде спокушати тебе нога, чи рука, чи око, тобто чи буде той, хто спокушає і заважає у справі спасіння, з-поміж домашніх твоїх, або з близьких по плоті, – відріж його, тобто відкинь любов до нього і дружбу. А черв’як і вогонь, що терзають грішників, є совість кожного і спогад про мерзенні справи, скоєні в цьому житті. Це гризе як черв’як і пече як вогонь. “Кожен, – каже, – вогнем осолиться”, тобто спокушений буде, як і Павло каже, що все буде спокушене вогнем (1Кор. 3:13). “І всяка… жертва сіллю… осолиться”, – ці слова навів Іісус із книги Левит (Лев. 2:13). Отже, треба нам осолити свої жертви сіллю Божою, тобто приносити жертви не в’ялі й слабкі, а міцні й здорові. Сіллю ж Господь називає і апостолів, і взагалі тих, які мають оберігаючу і в’яжучу силу. Бо як сіль оберігає м’ясо і не допускає зароджуватися в ньому черв’якам, так і слово вчителя, якщо воно міцне і в’язке, утримуючи людей від тілесних пристрастей, не дає в них місця черв’якові, що не спить. Якщо ж сам учитель буде без солі й не матиме в собі збудливої та в’язкої сили, то чим осолиться, тобто виправиться? Отже, майте в собі сіль, тобто зміцнювальну і в’яжучу благодать Духа, щоб бути вам у мирі між собою, зв’язуючись із ближнім союзом любові. Ось що означає мати сіль, і ось до чого сказані слова: мир майте з ближніми своїми. Про таких Соломон сказав: “Коні мнозі в колісниці Фараона” та інше.

Глава десята

Мк. 10:1. Вийшовши звідти, приходить у краї Іудейські за Іорданською стороною. Знову збирається до Нього народ, і, за звичаєм Своїм, Він знову вчив їх.

Мк. 10:2 Підійшли фарисеї і запитали, спокушаючи Його: чи дозволено чоловікові розлучатися з жінкою?

Мк. 10:3 Він сказав їм у відповідь: що вам заповів Мойсей?

Мк. 10:4 Вони сказали: Мойсей дозволив писати розвідний лист і розлучатись.

Мк. 10:5 Іісус відповів їм: через жорстокосердість вашу він написав вам цю заповідь.

Мк. 10:6 На початку ж творіння, Бог створив чоловіка і жінку (Бут. 1:27).

Мк. 10:7 Тому залишить чоловік батька свого і матір

Мк. 10:8 і приліпиться до жінки своєї, і будуть обоє однією плоттю; так що вони вже не двоє, а одна плоть (Бут. 2:24).

Мк. 10:9 Отже, що Бог поєднав, того людина хай не розлучає.

Господь часто залишав Іудею через ненависть до Нього фарисеїв. Але тепер знову приходить до Іудеї, бо наближався час Його страждань. Утім, Він іде не прямо в Єрусалим, а спочатку тільки “в межі Іудейські”, щоб бути корисним незлобливому народові, тоді як Єрусалим, через підступність іудеїв, був осередком усякого лихослів’я. І подивися, як вони по злобі своїй спокушають Господа, не терплячи, щоб народ увірував у Нього, але щоразу приступаючи до Нього з наміром поставити Його в скруту і приперти Його своїми запитаннями. Вони пропонують Йому таке питання, яке ставило Його між двох прірв: чи дозволено, – кажуть, – людині відпускати від себе дружину? Бо чи скаже Він, що це дозволено, чи скаже, що недозволено, – в усякому разі, вони думали звинуватити Його в протиріччі з Законом Мойсеєвим. Але Христос, Премудрість Самосуща, відповідає їм так, що уникає їхніх мереж. Він запитує їх: що заповідав їм Мойсей? А коли вони відповідали, що Мойсей заповів відпускати дружину, Христос пояснив їм сам Закон. Мойсей, – каже Він, – не був такий не милостивий, щоб міг дати такий Закон, але він написав це через вашу жорстокосердість. Знаючи нелюдяність євреїв, таку, що чоловік, який не полюбив свою дружину, легко міг би вбити її, Мойсей дозволив чоловікові відпускати дружину нелюбу. Але спочатку не так було: Бог поєднує дві особи союзом шлюбу так, що вони становлять одне, залишаючи навіть своїх батьків. Зауваж, що Господь каже: Бог не дозволяє багатошлюбності, так щоб одну дружину можна було відпускати, а іншу брати, і потім знову цю залишити, а поєднатися з іншою. Якби це було Богові завгодно, то Він створив би чоловіка одного, а дружин багатьох; але сталося не так, а “сотворив Бог чоловіка і жінку”, щоб поєднувалися – один чоловік з однією дружиною. У переносному ж сенсі можна розуміти це так: слово Вчення, кидаючи добре насіння в душу віруючої людини, має значення чоловіка для душі, що приймає його. Залишає ж (слово вчення) батька свого, тобто пишномовний розум, і матір свою, тобто прикрашену промову, і приліплюється до дружини своєї, тобто до користі душі, пристосовується до неї та віддає перевагу часто думкам невисоким та простій мові. І тоді вони обидва стають єдиною плоттю, тобто душа вірить, що “Слово (Боже) стало плоттю”, і вже жоден людський помисел не може відлучити душу від такої віри.

Мк. 10:10. У домі учні Його знову запитали Його про те саме.

Мк. 10:11 Він сказав їм: хто розлучиться з жінкою своєю та одружиться з іншою, той перелюбствує з нею.

Мк. 10:12 І якщо жінка розлучиться з чоловіком своїм і вийде за іншого, перелюбствує.

Мк. 10:13 Приносили до Нього дітей, щоб Він доторкнувся до них; учні ж не допускали тих, що приносили.

Мк. 10:14 Побачивши те, Іісус обурився і сказав їм: дозвольте дітям приходити до Мене і не забороняйте їм, бо таких є Царство Боже.

Мк. 10:15 Істинно кажу вам: хто не прийме Царства Божого, як дитина, той не ввійде в нього.

Мк. 10:16 І, обнявши їх, поклав руки на них і благословив їх.

Велика була віра в народі, коли він одне покладання Христом рук сприйняв як благословення для дітей, яких приводили до Нього, а учні не допускали тих, хто приводив, думаючи, що це негідно Його. Що ж Христос? Навчаючи учнів смиренномудрості і відкидати мирську гординю, Він приймає і обіймає дітей. Цим Він показує, що приймає незлобливих; тому й каже: “бо таких є Царство Боже”. Зауваж, не сказав: цих дітей “є Царство”, але “таких”, тобто тих, що здобули таку ж незлобивість, яку діти мають за природою. Бо дитя не заздрить, не пам’ятає зла і, будучи покараним матір’ю, не тікає від неї, але хоча б і лахміття вона носила, віддає перевагу їй, а не цариці; так і той, хто доброчесно живе, віддає перевагу матір свою, розуміючи Церкву, перед усім, і не захоплюється життєвими насолодами. За те Господь і обіймає таких, кажучи: “Прийдіть до Мене, всі струджені і обтяжені” (Мф. 11:28), і благословляє їх, кажучи: “благословенні Отця Мого” (Мф. 25:34). Царством же Божим називає тут проповідь Євангелія та обіцянку майбутніх благ. Отже, хто прийме проповідь Божественну як дитя, тобто, анітрохи не роздумуючи і не допускаючи в собі невір’я, той увійде до Царства Божого і успадкує ті блага, які вже придбав вірою.

Мк. 10:17. Коли виходив Він у дорогу, підбіг один хтось, упав перед Ним на коліна і запитав Його: Учителю благий! що мені робити, щоб наслідувати життя вічне?

Мк. 10:18 Іісус сказав йому: що ти називаєш Мене благим? Ніхто не благий, як тільки один Бог.

Мк. 10:19 Знаєш заповіді: не перелюбствуй, не вбивай, не кради, не лжесвідчи, не кривди, шануй батька твого і матір (Вих. 20:12-17).

Мк. 10:20 Він же сказав Йому у відповідь: Учителю! все це я зберіг від юності моєї.

Мк. 10:21 Іісус, поглянувши на нього, полюбив його і сказав йому: одного тобі не вистачає: піди і все, що маєш, продай і роздай убогим; і матимеш скарб на небесах; тоді приходь та іди вслід за Мною, взявши хрест.

Мк. 10:22 Він же, засмутившись від цього слова, відійшов з скорботою, бо мав велике багатство.

Деякі помилково представляють цього юнака як хитрого і підступного спокусника. Це не так: він був тільки людина жадібна, а не спокусник. Бо послухай, що зауважує євангеліст: “Іісус, глянувши на нього, полюбив його”. А чому Христос відповідав йому так: “Ніхто не благий”? Тому що той підійшов до Христа, як до простої людини і як до одного з багатьох учителів. Христос ніби так каже: “Якщо ти вважаєш Мене благим, як простого вчителя, то порівняно з Богом жодна людина не блага; якщо визнаєш Мене благим, як Бога, то для чого називаєш Мене тільки вчителем”? Такими словами Христос хоче подати вищу думку про Себе, щоб той пізнав Його як Бога. Крім того, для виправлення ж юнака, Господь дає йому й інший урок: якщо він хоче з ким-небудь розмовляти, то говорити повинен без лестощів, а корінь і джерело доброти знати один – Бога і Йому віддавати належну честь. Утім, я дивуюся цьому юнакові в тому, що, коли всі інші приходили до Христа по зцілення від хвороб, він сам просить про успадкування життя вічного, – якби тільки його не опанувала ще сильніша в ньому пристрасть грошолюбства. Через цю пристрасть, почувши слова Господа: “Іди, продай… і роздай жебракам”, він “відійшов із сумом”. Зауваж при цьому, що Господь не сказав: продай по частинах, що маєш, і роздай, а продай за один раз і роздай, але тільки жебракам, а не пестливцям і не розпусникам; потім: “йди за Мною”, тобто засвоюй і будь-яку іншу чесноту, тому що багато таких, які хоча і не корисливі, але не смиренні, або й смиренні, але не тверезі, або мають іншу якусь ваду. Тому й Господь не говорить тільки: “продай і роздай жебракам”, але: “і приходь, іди за Мною, взявши хрест”, що означає бути готовим на смерть заради Нього. “Він же, зніяковівши від цього слова, відійшов із сумом, бо в нього був великий маєток”. Недаремно додано, що він багато мав: бо і малим володіти і погано, і небезпечно, а узи багатьох стяжань і зовсім нерозв’язні. Але той, що юний духом, легковажний, неуважний думкою, не влаштований розумом, нехай так само продасть маєток свій, як-то: гнів і похоть, з усім тим, що від них животіє, і віддасть, кине бісів, які є жебраками, позбавленими будь-якого блага та багатства, бо відпали від благодаті Божої, а потім нехай піде слідом за Христом, бо той лише може піти слідом за Христом, хто відкине багатство гріхів, яке є надбання бісів. “Ухилися, – сказано, – від зла”: це означає кинути гріховне багатство жебракам, тобто силам демонів; “і зроби добро”: це означає піти за Христом і взяти Хрест Його (Пс. 33:15).

Мк. 10:23. І, поглянувши довкола, Іісус сказав учням Своїм: як тяжко тим, хто має багатство, увійти в Царство Боже!

Мк. 10:24 Учні вжахнулись від слів Його. Але Іісус знову говорить їм у відповідь: діти! як тяжко тим, хто надіється на багатство, увійти в Царство Боже!

Мк. 10:25 Бо легше верблюдові пройти крізь вушко голки, ніж багатому ввійти в Царство Боже.

Мк. 10:26 Вони ж надзвичайно здивувалися і говорили між собою: хто ж може спастись?

Мк. 10:27 Іісус, глянувши на них, говорить: людям це неможливо, але не Богові, бо все можливо Богові.

Не багатство – саме по собі є зло, а ті, хто бережуть його, – злі і гідні осуду, бо треба не мати його, тобто тримати в себе, а вживати на користь. Воно тому й називається багатством, що призначене для корисного вживання, а не для заощадження. Тому тим, хто береже і замикає його, важко “увійти в Царство Боже”. А слово “важко” означає тут те саме, що неможливо. Багатій людині справді надто важко врятуватися. Це видно з того прикладу, який додає Господь, кажучи: “Зручніше верблюду пройти крізь вуха голки, ніж багатому увійти в Царство Боже”. Під назвою верблюда розумій або саму тварину, або товсту мотузку (канат), що вживається на великих кораблях. Отже, людині, поки вона багата, неможливо врятуватися. Але від Бога це можливо. Христос сказав: “здобувайте собі друзів багатством неправедним” (Лк. 16:9). Бачиш, як усе стає можливим, коли чуємо Слово Боже! “Людям це неможливо”, тобто неможливо тоді, коли міркуємо по-людськи. Але чому учні так дивувалися при цих словах? Адже самі вони ніколи не були багаті? Я думаю, що вони в цьому випадку дбали про всіх людей, бо вже починали бути людинолюбними. Деякі дивуються, як Христос сказав, що “все можливо Богові”. Невже Він може і погрішити? На це ми відповідаємо, що коли Христос каже: “все”, то має на увазі все суттєве, але гріх не є чим-небудь суттєвим: гріх є чимось несуттєвим, недіяльним, або, інакше кажучи, гріх – це не сильна, а немічна приналежність, як і апостол говорить: “Христос, коли ми були немічні,… помер” (Рим. 5:6), і Давид говорить: “Умножилися скорботи їхні” (Пс. 15:4). Отже, гріх, як неміч, неможливий для Бога. Але чи може Бог, – кажуть, – зробити і те, що було, як те, що не було? На це скажемо: Бог є Істина, а зробити колишнє, наче не колишнє, є брехня. Як же Істина зробить брехню? Для цього Йому належало б спершу змінити Свою Сутність. Говорити таким чином означало б сказати, що Бог може не бути і Богом.

Мк. 10:28. І почав Петро говорити Йому: ось ми все залишили і пішли слідом за Тобою.

Мк. 10:29 Іісус сказав у відповідь: істинно говорю вам: нема нікого, хто залишив би дім, чи братів, чи сестер, чи батька, чи матір, чи жінку, чи дітей, чи землі заради Мене і Євангелія,

Мк. 10:30 і не одержав би нині, в час цей, серед гонінь, у стократ більше домів, і братів, і сестер, і батьків, і матерів, і дітей, і земель, а в грядущому віці життя вічного.

Мк. 10:31 І багато хто з перших будуть останніми, і останні – першими.

Хоча Петро небагато залишив заради Христа, але й це небагато називає “все”. Видно, і небагато має узи пристрасті; а тому гідний задоволення і той, хто залишає небагато. Петро один запитував Христа, але Господь дає загальну для всіх відповідь: усякий, хто залишить дружину або матір. Говорить це не для того, щоб ми залишали батьків безпорадними або розлучалися з дружинами, але навчає нас, щоб ми надавали перевагу Божому благоволінню над усім тілесним. Оскільки від проповіді Євангелія мала спалахнути ворожнеча між людьми, так що діти мусили зректися батьків, то Господь і каже: хто залишить заради Євангелія тілесну спорідненість і взагалі все тілесне, той і в цьому віці отримає все це в сто разів більше, і в майбутньому – життя вічне. Тож чи вже не отримає і дружин у сто разів більше? Так, – хоча проклятий Юліан і глумився над цим. Бо, скажи мені, яку користь приносить дружина в господарстві чоловіка? Взагалі – вона дбає про їжу та одяг для свого чоловіка і в цьому відношенні цілком забезпечує чоловіка. Подивися ж, як це було в апостолів. Скільки дружин дбали про доставлення їм одягу та їжі і служили їм, так що самі вони не мали піклування ні про що, крім слова і вчення! Подібно до того, апостоли мали багатьох батьків і матерів, якими були для них усі, хто любив їх і сердечно піклувався про них. Петро залишив один дім свій, а згодом мав (як свої) всі будинки учнів своїх. Він і нині по всій землі має світлі доми – храми в ім’я його. А ще важливіше те, що святі успадкували все це у вигнанні, тобто будучи гнаними за віру Христову, та в жорстоких стражданнях, але їхні страждання не були безслав’ям для них. Бо вони, які здавалися в нинішньому столітті останніми через скорботи і гоніння, яких вони зазнали, – будуть у майбутньому столітті першими за своє міцне уповання на Бога. Фарисеї, що були першими, стали останніми, а ті, які залишили все і пішли за Христом, стали першими.

Мк. 10:32. Коли вони були в дорозі, йдучи до Ієрусалима, Іісус ішов попереду них, а вони жахалися і, йдучи за Ним слідом, боялись. Покликавши дванадцятьох, Він знову почав їм говорити про те, що буде з Ним:

Мк. 10:33 ось, ми йдемо до Ієрусалима, і Син Людський виданий буде первосвященникам і книжникам, і осудять Його на смерть, і видадуть Його язичникам;

Мк. 10:34 і знущатимуться над Ним, і битимуть Його, і обплюють Його, і уб’ють Його; і на третій день воскресне.

Для чого Іісус пророкує учням, що з Ним станеться? Для зміцнення духу їхнього, щоб вони, попередньо почувши про це, мужньо перенесли, коли це збудеться, і не були вражені раптовістю; а водночас вони повинні були знати, що Він страждає з волі Своєї. Бо хто передбачав страждання, той міг уникнути їх, а якщо не втік, явно, що волею віддає себе на страждання. Але оскільки відкрити про Своє страждання слід було тільки найближчим учням, то Він і випереджає всіх на шляху, бажаючи відокремити учнів від народу. Ще ж випередженням усіх і поспішністю Своєю на шляху Господь показує і те, що Він поспішає до страждання і не тікає від смерті заради нашого спасіння. Усе, що висловлює Він у цьому випадку, хоча й сумно, але за все це втішає тим, що “третього дня воскресне”.

Мк. 10:35. Тоді підійшли до Нього сини Зеведеєві Яків та Іоанн і сказали: Учителю! ми хочемо, щоб Ти зробив нам, про що попросимо.

Мк. 10:36 Він сказав їм: що хочете, щоб Я зробив вам?

Мк. 10:37 Вони сказали Йому: дай нам сісти у Тебе, одному праворуч, а другому ліворуч у славі Твоїй.

Мк. 10:38 Іісус же сказав їм: не знаєте, чого просите. Чи можете пити чашу, яку Я п’ю, і хреститись хрещенням, яким Я хрещусь?

Інший євангеліст (Мф. 20:20) розповідає, що мати їхня (Якова та Іоанна) приступила до Іісуса Але, ймовірно, було те й інше: два ці апостоли, соромлячись інших, послали наперед матір свою, а потім і самі підійшли особливо, як це позначає євангеліст, сказавши: “підійшли до Нього”, тобто підійшли особливо, віддаляючись від інших. Чого ж вони просили? Сходження Христа до Єрусалима, про яке Він розмовляв з учнями, вони зрозуміли так, що Він іде сприйняти чуттєве царство і вже після воцаріння зазнає тих страждань, про які пророкував. Думаючи таким чином, вони й просять сидіння праворуч і ліворуч від Христа. Тому й Господь докоряє їм, як таким, що не розуміють, чого просять: “не знаєте, – каже, – чого просите”. Ви думаєте, що Моє Царство буде чуттєве, і тому чуттєвого прохаєте сидіння; ні, це не так: це вище за людське поняття, і сісти праворуч від Мене – це справа найвеличніша, що перевищує й ангельські чини. До того ж ви мрієте про славу, а Я закликаю вас на смерть. Чашею і Хрещенням називає Він Хрест, – Чашею тому, що Хрест, як чаша вина, незабаром повинен був привести Його до сну смертного, – і Він готовий був прийняти чашу страждань, як солодке для себе питво; а Хрещенням – тому, що Хрестом Він здійснив очищення гріхів наших. Але учні, не зрозумівши слів Господніх, дають зі свого боку обіцянку, думаючи, що Він говорить про чашу чуттєву і про те хрещення, яке було в іудеїв, котрі перед споживанням їжі омивалися.

Мк. 10:39-40. Вони відповідали Йому: можемо. Іісус же сказав їм: чашу, яку Я п’ю, будете пити, і хрещенням, яким Я хрещусь, будете хреститись; а дати сісти праворуч і ліворуч Мене – не від Мене залежить, а кому уготовано.

Ви, – каже, – увійдете в подвиг мучеництва і помрете за істину, “а дати сісти не від Мене залежить”. Але тут видаються два здивування. Перше: чи уготовано комусь це сидіння? Друге: невже загальний Владика не може дати цього сидіння? Відповідаємо: ніхто не буде сидіти ні праворуч, ні ліворуч. А якщо й чуєш, що в Писанні багаторазово говориться про таке сидіння, то май на увазі не сидіння (у власному розумінні), але вищу гідність. А слова: “не від Мене залежить” мають такий зміст: Мені, праведному Судді, не властиво дати вам таку гідність з однієї любові до вас, інакше Я не був би правосудним, але така пошана уготована тільки для тих, хто подвизається. Це подібно до того, як якби правосудний цар посадив вище за інших якогось подвижника, а улюбленці його, прийшовши, сказали б йому: “дай нам вінці”; тоді цар, звісно, відповів би: “не від мене залежить”, але хто буде трудитися й переможе, тому й вінець уготований. – Отже, ви, сини Зеведеєві, можете бути й будете мучениками за Мене, але якщо хто разом із мучеництвом матиме й усяку іншу чесноту, що більша за вас, той матиме перевагу перед вами.

Мк. 10:41. І, почувши, десять почали гніватись на Якова та Іоанна.

Мк. 10:42 Іісус же, покликавши їх, сказав їм: ви знаєте, що ті, яких називають князями народів, панують над ними, і вельможі їхні володіють ними.

Мк. 10:43 Але між вами хай не буде так: а хто хоче бути більшим між вами, хай буде вам слугою;

Мк. 10:44 і хто хоче бути першим між вами, хай буде всім рабом.

Мк. 10:45 Бо і Син Людський не для того прийшов, щоб Йому служили, але щоб послужити і віддати душу Свою для визволення багатьох.

Учні, ще розмірковуючи по-людськи, впадали в заздрість, тому й обурюються на двох апостолів. Утім, коли? Коли побачили, що прохання останніх Господь не прийняв, а відкинув, тоді й обурюватися стали. Поки Сам Господь надавав перевагу Якову та Іоанну, інші учні, бачачи це, терпіли; але коли ті двоє учнів стали самі просити собі почесті, то інші вже не стерпіли. Так ще недосконалі були вони в цей час! Але потім побачимо, як кожен з них поступався першістю іншому. Тепер же Христос лікує їх, спочатку втихомиривши, і для того наблизивши їх до Себе, – що й означає слово “підкликавши”. Потім показує, що захоплювати в інших честь і домагатися першості – справа язичництва. Бо язичницькі володарі насильно підкорюють інших своїй владі, а Мої, – каже, – учні не так, але хто з них хоче бути великим, той нехай служить усім, бо і це ознака великої душі – від усіх терпіти й усім служити. На це є й приклад зблизька: “Бо й Син Людський не для того прийшов, щоб Йому послужили, але щоб служити і віддати душу Свою для відкуплення багатьох”. А це більше, ніж служіння. Справді не тільки послужити, а й померти за того, кому служиш, – що може бути вищим і дивовижнішим за це? Але таке служіння і смирення Господа було висотою і славою як для Нього Самого, так і для всіх. Бо до втілення Він був відомий одним Ангелам, а ставши людиною і перетерпівши Розп’яття, не тільки має ту славу (небесну), але прийняв і іншу, і над усім всесвітом царює.

Мк. 10:46. Приходять до Ієрихона. І коли Він з учнями Своїми і численним народом виходив з Ієрихона, Вартімей, син Тімеїв, сліпий, сидів при дорозі і просив милостиню.

Мк. 10:47 Почувши, що це Іісус Назорей, він почав кричати і говорити: Іісусе, Сину Давидів! помилуй мене.

Мк. 10:48 Багато хто примушував його мовчати, але він ще голосніше почав кричати: Сину Давидів! помилуй мене.

Мк. 10:49 Іісус зупинився і звелів його покликати. Кличуть сліпого і кажуть йому: не бійся, вставай, кличе тебе.

Мк. 10:50 Він скинув з себе верхню одежу, встав і прийшов до Іісуса.

Мк. 10:51 Відповідаючи йому, Іісус спитав: чого ти хочеш від Мене? Сліпий сказав Йому: Учителю! щоб мені прозріти.

Мк. 10:52 Іісус сказав йому: йди, віра твоя спасла тебе. І відразу він прозрів і пішов дорогою за Іісусом.

Матфей говорить про двох сліпих: і, можливо, двоє зцілилися; але, ймовірно, один із них більше привернув до себе увагу, той, про якого згадує тепер Марк. Але подивися, як народ шанує Іісуса: навіть забороняє сліпому кричати, наче б тут проходив якийсь цар. А запитує Іісус сліпого для того, щоб не сказали, ніби Він дає не те, чого сліпий хотів. І розсудлива була душа сліпого, бо після зцілення він не залишив Іісуса, але пішов за Ним. А (алегорично) можна розуміти це так: Єрихон означає низинне місце (світ); сліпий, який сидить тут, є образ людського єства, яке колись усиновлено було Богу, понад усяку земну почесть; воно і волало до Христа, який проходив крізь Єрихон, тобто світ цей. А Христос помилував її і врятував по вірі її, коли вона скинула з себе старий одяг гріха. Отримавши ж спасіння, воно пішло за Ним (Христом), виконуючи заповіді на своєму шляху, тобто в житті цьому. Бо тільки в цьому житті можна піти за Христом, а після нього вже зачиняються двері (спасіння) і вже не буде часу до виконання заповідей Божих.

Глава одинадцята

Мк. 11:1. Коли наблизились до Ієрусалима, до Віффагії та Віфанії, до гори Єлеонської, Іісус посилає двох з учнів Своїх

Мк. 11:2 і говорить їм: підіть у селище, яке прямо перед вами; і як тільки ввійдете в нього, зараз же знайдете прив’язаного молодого осла, на якого ніхто з людей не сідав; відв’язавши його, приведіть.

Мк. 11:3 І якщо хто скаже вам: що це ви робите? – відповідайте, що він потрібний Господу; і відразу пошле його сюди.

Мк. 11:4 Вони пішли і знайшли молодого осла, прив’язаного на вулиці біля воріт, і відв’язали його.

Мк. 11:5 І деякі з тих, що там стояли, говорили їм: що робите? навіщо відв’язуєте осля?

Мк. 11:6 Вони відповідали їм, як звелів Іісус; і ті відпустили їх.

Іісус часто приходив до Єрусалима і в інший час, але ніколи з такою славою, як тепер. Раніше, через заздрість іудеїв, Він ховався, а тепер, оскільки настав Ним Самим визначений час страждання, іде відкрито, щоб вони, якщо побажають, збагнули славу Його і через здійснення на Ньому пророцтв пізнали істину. А якщо не побажають збагнути, то щоб ця обставина послужила до більшого осуду їх, як таких, що не вірили, і після таких славних чудес. Бо, дивись, скільки тут знамень! Господь сказав учням, що знайдуть молодого осла; сказав, що їм будуть забороняти, а потім, коли учні скажуть, що Господь його вимагає, дозволять (взяти). Бо важливо й те, що апостолам дозволено було відвести віслючка; цього не могло б бути, якби на його володарів не діяла сила Божа, що спонукає відпустити віслючка; вони були люди бідні й робітники. І треба знати, що Господь зробив це не даремно, бо колись Він не вимагав віслюка, а піший багаторазово обходив Галілею та Іудею, але Він показував цим, що переможе язичницькими народами, непокірливими та ненавченими, як віслюки: вони були прив’язані гріхами своїми “на вулиці”, тобто в житті цьому, “біля воріт”, тобто поза Церквою. Але учні розв’язали їх за допомогою хрещення і віри, і вони підняли на рамена свої Господа, а апостоли поклали на них ризи свої, тобто всі істинні правила чесноти. Раніше язичники, будучи голі, були потворні і робили беззаконні справи, але відтоді, як були приведені (до Христа) апостолами, вони навчилися ходити благопристойно, тому і Христос піднятий ними. Хто ж були власники ослятка, які забороняли взяти його апостолам? Без сумніву, біси. Однак апостоли були сильніші за них.

Мк. 11:7. І привели осля до Іісуса; і поклали на нього одяг свій; Іісус сів на нього.

Мк. 11:9 І ті, які йшли попереду Нього, і ті, які супроводжували Його, вигукували: осанна! благословен, Хто йде в ім’я Господнє!

Мк. 11:10 Благословенне грядуще в ім’я Господа царство отця нашого Давида! осанна у вишніх!

Поки простий народ буває незіпсований, він пізнає корисне. Ось чому тепер вони віддають почесті Іісусові, кожен по силі своїй. Але що говорили вони, прославляючи Його? Справжню пісню вони запозичили в Давида, Слово ж “осанна”, на думку одних, означає “порятунок”, а на думку інших, – “пісня”. Але перша думка краща, бо в сто сімнадцятому псалмі сказано: “О, Господи, спаси ж”, а по-єврейськи написано “осанна”. “Царством Давида” вони називали Царство Христове, по-перше, тому, що Христос походив від Давидового насіння, по-друге, тому, що Давид – значить сильний рукою. А хто інший так сильний рукою, як Господь, руки Якого здійснили настільки чудові справи? Але постелимо і ми одяг свій, тобто плоть свою, бо плоть є одягом душі, підкоримо її Господу. Встелимо шлях нашого життя, зрізуючи з дерев гілки, тобто наслідуючи житіє святих. Бо святі – це ніби дерева, з яких зрізає гілки той, хто наслідує чесноти їхні. Але справи наші, і попередні, і наступні, нехай будуть на славу Божу. Бо дехто в попередньому житті показав добрий початок; і навпаки, подальше життя їхнє не таке було і служило не на славу Божу.

Мк. 11:11. І ввійшов Іісус в Ієрусалим і в храм; і, оглянувши все, оскільки час уже був пізній, пішов з дванадцятьма до Віфанії.

Мк. 11:12 На другий день, коли вони вийшли з Віфанії, Він зголоднів;

Мк. 11:13 і, побачивши здалеку смоковницю, вкриту листям, пішов, чи не знайде чого на ній; але, прийшовши до неї, нічого не знайшов, крім листя, бо ще не настав час для збирання смокв.

Мк. 11:14 І сказав їй Іісус: віднині хай ніхто не споживає твоїх плодів довіку. І чули те учні Його.

Іісус увійшов до храму і незабаром знову вийшов з нього, показуючи через це, що Він уже залишає його на запустіння і розкрадання. Він іде у Віфанію, що означає дім слухняності, бо, залишаючи непокірних і жорстокосердих, йде тепер з учнями до слухняних Йому. Але розглянемо і розповідь про смоковницю, бо тут є, мабуть, щось дивне і жорстоке. По-перше, Іісус зажадав рано; по-друге, Він вимагає плоду, коли ще не настав час для смокв, а ще й те, що карає нечутливе дерево. Бо в тому, що Він тут говорить і робить, було особливе спостереження. Часто Іісус творив чудеса, але тільки на благо людям. Але учні ще не бачили, щоб Він зробив комусь зло. Тепер, щоб показати учням, що Він може і стратити, і що, якщо захоче, може в одну годину згубити тих, хто має намір розіп’яти Його, Він виявляє Свою силу над бездушним деревом. І диво було воістину велике тим, що дерево, настільки соковите, висохло раптом; бо смоковниця соковитіша за майже всі дерева. А що Він спрагує рано вранці, це Він попустив плоті Своїй з особливого погляду; і плоду передчасно шукає на смоковниці з тією метою, щоб, як я вище сказав, показати учням, що Він може і карати. А смоковниця ця була водночас і образом синагоги юдейської, яка мала тільки листя, тобто Закон, що доставляв одну тінь, а плоду вони зовсім не мали. Але Іісус жадав їхнього спасіння. Він каже: “Моя їжа є творити волю Того, Хто послав Мене” (Ін. 4:34), а ця воля Божа полягає в тому, щоб навертати тих, хто грішить. Оскільки ж синагога не мала плоду, то вона проклята і всохла, не маючи (більше в себе) ні пророків, ні вчителів.

Мк. 11:15. Прийшли до Ієрусалима. Іісус, увійшовши в храм, почав виганяти тих, що продавали і купували в храмі; і столи міняльників, і лави тих, що продавали голубів, поперекидав;

Мк. 11:16 і не дозволяв, щоб хто переніс через храм будь-яку річ.

Мк. 11:17 І вчив їх, кажучи: чи не написано: дім Мій домом молитви назветься для всіх народів? а ви зробили його вертепом розбійників (Іс. 56:7; Ієр 7,11).

Мк. 11:18 Почули це книжники і первосвященники і шукали, як би погубити Його, бо боялись Його, тому що весь народ дивувався Його вченню.

Про вигнання Іісусом обмінщчиків оповідає й Іоанн, але він говорить про це на початку Євангелія, натомість цей (Марк) – до кінця. Тому треба думати, що це (останнє) вигнання було друге, що й слугує до більшого осуду іудеїв, тому що вони не навернулися, незважаючи на те, що Господь неодноразово так чинив з ними. Храм називає Він “вертепом розбійників” через користолюбство міняйлів. Бо розбійницький рід відданий грабіжництву. А як і продавці в храмі торгували жертовними тваринами заради користі, то й названі розбійниками. “Міняйли” займалися розміном грошей. Викривачем їх Господь представляє і пророка Ісаю, який каже: “Дім Мій домом молитви наречеться” (Іс. 56:7). Будемо ж молитися, щоб і нам не бути вигнаним із церкви! Бо багато хто ходить і в нашу церкву для того, щоб продавати добре і купувати погане. Є й такі, що, влаштовуючи й правлячи справи церковні, мають столи повні грошей: вони все роблять з корисливості. Спростовуються також і седалища тих, хто продає голубів, тобто престоли архієреїв, які продають духовні дари, бо голуб є образ Духа Святого. Нехай вивергне Господь такого святителя від святительства, бо проклятий той, хто висвячує за гроші. Так само продає голуба свого і той, хто продає дияволу благодать і чистоту, отриману в хрещенні. За те він і виганяється геть із Церкви.

Мк. 11:19. Коли ж стало пізно, Він вийшов геть з міста.

Мк. 11:20 Уранці, проходячи мимо, побачили, що смоковниця всохла до кореня.

Мк. 11:21 І, згадавши, Петро сказав Йому: Равві! дивись, смоковниця, яку Ти прокляв, усохла.

Мк. 11:22 Іісус, відповідаючи, говорить їм:

Мк. 11:23 майте віру Божу, бо істинно кажу вам, якщо хто скаже горі цій: підведись і кинься в море, і не сумніватиметься в серці своїм, а повірить, що станеться за його словом,– буде йому, що тільки скаже.

Хоча Матфей і каже, що смоковниця негайно висохла і що учні, бачачи це, дивувалися, втім, ти не бентежся, чуючи тепер від Марка, що вони побачили смоковницю, що висохла, вже на другий день. Сказане Матфеєм треба розуміти так: “І смоковниця негайно засохла”, – тут зупинися; потім читай: “Побачивши це, учні здивувалися”. Коли побачили? – не одразу, а наступного дня. Хто так розуміє, той не зустріне жодного здивування. Зауваж же, як Христос тут є Богом. Бо через пророків Господь каже: “Я… дерево, що зеленеє, висушую, а сухе дерево роблю квітучим” (Єз. 17:24). Але здивуйся людинолюбству Божому в тому, що і нам, які уподібнюються Богові через віру, дає чудодійну силу, яка належить Йому Самому за своєю сутністю, так що ми можемо і гори переставляти. Гора є в духовному сенсі гордий розум, що височіє і наполегливий. Тому, хто бачить, що його перемагає пристрасть гордості, той, намагаючись вигнати її з себе, шукати повинен відвідування і допомоги Божої. Бо той гордий, хто каже, що все робить він сам, а не допомогою Божою. Така людина повинна заборонити горі цій, тобто гордості, і сказати їй: “підніміться і кинься в море”, тобто в мирських людей, які перебувають у морі життя цього, і невірних, а сам нехай “не засумнівається”, тобто нехай не відступає від Бога. Бо гордий відступає від Бога, кажучи: я нічим не зобов’язаний Богу і не потребую Його допомоги.

Мк. 11:24. Тому кажу вам: усе, чого попросите в молитві, вірте, що одержите,– і буде вам.

Мк. 11:25 І коли стоїте на молитві, прощайте, якщо щось маєте на кого, щоб і Отець ваш Небесний простив вам провини ваші.

Мк. 11:26. Якщо ж не прощаєте, то і Отець ваш Небесний не простить вам провин ваших.

Хто міцно вірує, той спрямовує серце своє до Бога і, скажу словами Давида, виливає душу свою перед Богом, а хто наверне душу свою до Бога, той з’єднується з Ним, і його серце, будучи зігріте (благодаттю), переконується, що отримає те, що просить. Хто випробував це, той розуміє. А я думаю, що випробували це всі, хто хоча б трохи уважний. Тому й каже Господь, що все отримаєте, що з вірою просите. Віруючому все дає Бог, коли той зі сльозами висловлює перед Ним усі бажання в молитві і ніби за ноги Владичні тримається. А чи хочеш і іншим способом отримати прохане? Прости братові своєму, якщо він згрішив у чомусь проти тебе. Бачиш, як легко отримати дар Божий!

Мк. 11:27. Прийшли знову до Ієрусалима. І коли Він ходив у храмі, підійшли до Нього первосвященники і книжники, і старійшини

Мк. 11:28 і говорили Йому: якою владою Ти це робиш? і хто дав Тобі владу робити це?

Мк. 11:29 Іісус сказав їм у відповідь: запитаю і Я вас про одне, відповідайте Мені; тоді і Я скажу вам, якою владою це роблю.

Мк. 11:30 Хрещення Іоаннове з небес було чи від людей? відповідайте Мені.

Мк. 11:31 Вони міркували між собою: якщо скажемо: з небес, то Він скаже: чому ж ви не повірили йому?

Мк. 11:32 а сказати: від людей – боялись народу, бо всі вважали, що Іоанн воістину був пророк.

Мк. 11:33 І сказали у відповідь Іісусові: не знаємо. Тоді Іісус сказав їм у відповідь: і Я не скажу вам, якою владою це роблю.

У люті за те, що Христос вигнав із храму міняйлів, вони приходять до Нього з питанням: “Якою владою Ти це робиш?” Вони ніби так говорили Йому з ганьбою: “Хто Ти такий, що це робиш? Хіба Ти поставлений учителем? Хіба в архієрея висвячений?” Говорили ж це, намагаючись привести Його в скруту, щоб вловити Його. Якби Він сказав: “Я творю це Моєю владою”, то вони побили б Його камінням як богопротивника, а якби сказав: “(Творю це) владою Божою”, у такому разі вони могли б відвернути від Нього народ, бо Він визнавав Себе за Бога. Але Господь пропонує їм питання про Іоанна, не без причини і не з якоюсь хитрістю. Але оскільки Іоанн свідчив про Нього, то Він і запитує нечестивих іудеїв про Іоанна, щоб вони, якщо визнають Іоанна за посланця Божого, примушені були прийняти свідоцтво Іоанна і про Христа. А оскільки вони не могли нічого відповісти, то Він, щоб ще більше принизити їх, каже: “і Я не скажу вам”. Не сказав: “Я не знаю, що відповідати вам”, але “і Я не скажу”, тобто оскільки ви злостиві, то Я не удостоюю вас відповіді.

Глава дванадцята

Мк. 12:1. І почав говорити їм притчами: один чоловік насадив виноградник і обніс огорожею, і викопав винотоку, і збудував башту, і, віддавши його виноградарям, відлучився.

Мк. 12:2 І послав у свій час до виноградарів слугу – одержати від виноградарів плоди з виноградника.

Мк. 12:3 Вони ж, схопивши його, били, і відіслали ні з чим.

Мк. 12:4 Знову послав до них іншого слугу; і тому камінням розбили голову і відпустили з безчестям.

Мк. 12:5 І знову іншого послав: і того вбили; і багатьох інших то били, то вбивали.

Мк. 12:6 Маючи ж єдиного сина, улюбленого свого, наостанку послав і його до них, кажучи: посоромляться сина мого.

Мк. 12:7 Але виноградарі сказали один одному: це спадкоємець; ходім, уб’ємо його і спадщина буде наша.

Мк. 12:8 І, схопивши його, вбили і викинули геть з виноградника.

Мк. 12:9 Що ж зробить господар виноградника? – Прийде і покарає виноградарів смертю, і віддасть виноградник іншим.

Виноградник означає іудейський народ, який насадив Господь: “Охорони, – сказано, – те, що насадила десниця Твоя” (Пс. 79:16), і Мойсей каже: “Введи його, і посади його на горі надбання Твого” (Вих. 15:17). Під “огорожею” мається на увазі Закон, який не дозволяв іудеям змішуватися з іншими народами. “Вежа” – це храм, який був чудовий. “Точилом” * означає жертовник, на якому проливалася (жертовна) кров. Бог віддав народ Свій “виноградарям”, тобто вчителям і правителям іудейським, усім у свій час. Він послав спершу одного раба, тобто, як можна думати, пророків, що були біля часу Іллі, наприклад Михея, якого бив псевдопророк Седекія (1Царів. 22:24); послав іншого, якому камінням пробили голову і в такий спосіб нанесли повну ганьбу, – можна відносити це до часів Осії та Ісаї; послав і третього раба, що можна зрозуміти про пророків часів полону іудейського, наприклад, про Даниїла та Єзекіїла. Нарешті, Бог послав Сина Свого (який названий людиною заради людинолюбства), кажучи: “посоромляться Сина Мого”. Сказав же це, знаючи, що вони зроблять із Сином Його, але, висловлюючи те, чому (за наміром Його) належало бути і що було можливо. Але злі діячі, знаючи, що це Спадкоємець виноградника, вивели Його геть із виноградника, тобто з Єрусалима, і умертвили. Христос справді розіп’ятий був поза містом. За те Господь виноградника, Отець убієнного Сина, або, краще, Сам убієнний Син згубить будівничих, віддавши їх римлянам, а виноградник Свій віддасть іншим будівничим, тобто апостолам. Чи хочеш знати, як апостоли обробили цей виноградник? Прочитай книгу Діянь Апостольських, і ти побачиш, як три тисячі (Діян. 2:41) і п’ять тисяч душ раптом (Діян. 4:4) увірували й стали приносити Богові плід.

Мк. 12:10. Невже ви не читали цього в Писанні: камінь, який відкинули будівничі, той самий став наріжним;

Мк. 12:11 це від Господа, і є дивне в очах наших? (Пс. 117:22-23).

Мк. 12:12 І намагалися схопити Його, але побоялись народу, бо зрозуміли, що про них сказав притчу; і, залишивши Його, відійшли.

Через усе це Господь показує, що іудеї відкинуті, а язичники прийняті. “Камінь” є Сам Господь, а “будівничі” є вчителі народу. Отже, Того, Кого знехтували ці вчителі, Той і “став головою кута”, ставши Головою Церкви; бо кут означає Церкву, яка поєднує та з’єднує всіх – іудеїв і язичників, так само, як і кут з’єднує дві стіни, зводячи їх у собі докупи. Цей кут, тобто Церква, “від Господа і чудовий в очах наших”, вірних, тоді як для невірних і самі чудеса здаються брехнею. Отже, Церква чудова, тому що вона заснована на чудесах “за Господнього сприяння” апостолам “і підкріплення слова наступними знаменнями” (Мк. 16:20).

Мк. 12:13. І посилають до Нього декого з фарисеїв та іродіан, щоб спіймати Його на слові.

Мк. 12:14 Вони ж, прийшовши, говорять Йому: Учителю! ми знаємо, що Ти справедливий і не прагнеш кому-небудь догодити, бо не зважаєш на особу, а воістину навчаєш путі Божої. Чи дозволено платити податок кесареві, чи ні? давати нам чи не давати?

Мк. 12:15 Але Він, знаючи їхнє лицемірство, сказав їм: що спокушаєте Мене? принесіть Мені динарій, щоб Мені бачити його.

Мк. 12:16 Вони принесли. Тоді говорить їм: чиє це зображення і напис? Вони сказали: кесаря.

Мк. 12:17 Іісус сказав їм у відповідь: віддавайте кесареве кесарю, а Боже Богові. І дивувалися Йому.

Про іродіанів сказали ми в іншому місці, що це була якась новоявлена секта людей, які називали Ірода Христом з тієї причини, що за його часів скінчилося спадкоємство царів іудейських. А інші кажуть, що іродіанами називаються тут воїни Іродові, яких фарисеї взяли для того, щоб вони були свідками того, що скаже Христос, а потім могли взяти Його і відвести до суду. Але подивися на їхню злобність, з якою ласкою вони намагаються спокусити Господа! Знаємо, – кажуть, – що Ти не дивишся на обличчя людей, а тому не злякаєшся і самого кесаря. Усе ж це було тільки лукавством, щоб у всякому разі вловити Його. Бо якби Він сказав, що треба кесареві платити подать, вони звинуватили б Його перед народом у тому, що Він поневолює народ чужому ярму; а якби сказав, що не треба, то тоді вони могли б звинуватити Його в обурюванні народу проти кесаря. Але Джерело премудрості уникає їхніх підступів. Покажіть Мені, – каже, – монету, і, бачачи на ній зображення кесаря, сказав: що має на собі таке зображення, те віддавайте (обличчю) зображуваного, тобто кесареві, а “Боже Богові”. Тобто обов’язок платити данину кесареві анітрохи не перешкоджає вам у справі богошанування, бо можете і кесареві віддавати, що слід, і Богові віддавати належне. Але в кожного з нас є свого роду кесар: це неминуча потреба тілесна. Отже, Господь заповідає давати і тілу властиву йому їжу і потрібний одяг, і “Боже Богу”, тобто посильне пильнування, молитву та інше. Але і дияволу, і цьому кесареві, кинь дане тобі від нього, як от: гнів, злу похоть; а Богу принось Боже – смиренність, стриманість в усьому та інше.

Мк. 12:18. Потім прийшли до Нього саддукеї, які кажуть, що нема воскресіння, і запитали Його, кажучи:

Мк. 12:19 Учителю! Мойсей написав нам: якщо в кого помре брат і залишить жінку, а дітей не залишить, то брат його хай візьме жінку його і відродить потомство братові своєму.

Мк. 12:20 Було сім братів: перший взяв жінку, і помер, не залишивши дітей.

Мк. 12:21 Взяв її другий і помер, і він теж не залишив дітей; і третій так само.

Мк. 12:22 Брали її за себе семеро і не залишили дітей. Після всіх померла й жінка.

Мк. 12:23 Отже, в час воскресіння, коли воскреснуть, котрого з них буде вона жінкою? Бо семеро мали її за жінку.

Мк. 12:24 Іісус сказав їм у відповідь: чи не тому ви й помиляєтесь, що не знаєте ні Писання, ні сили Божої?

Мк. 12:25 Бо, коли воскреснуть з мертвих, тоді не будуть ні одружуватися, ні заміж виходити, а будуть, як Ангели на небесах.

Мк. 12:26 А про мертвих, що вони воскреснуть, хіба не читали ви в книзі Мойсея, як при купині Бог сказав Йому: Я Бог Авраама, і Бог Ісаака, і Бог Якова? (Вих. 3:6).

Мк. 12:27 Бог не є Бог мертвих, а Бог живих. Отже, ви дуже помиляєтесь.

Саддукеї були серед іудеїв такі єретики, які говорили, що немає ні Воскресіння, ні Ангела, ні Духа. Як люди підступні, вони вигадують таку повість для того, щоб нею спростувати істину Воскресіння. Вони ставлять питання про те, чого ніколи не бувало, та й бути не може. А що сім чоловіків брали (один після іншого) одну й ту саму дружину, це вони вигадали для більшого глузування над Воскресінням. Що ж Господь? Оскільки вони на підставу свого питання представляли Закон Мойсея, то Він викриває їх у незнанні Писань. Ви, – каже, – не розумієте, про яке Воскресіння говориться в Писанні: ви думаєте, що у Воскресінні буде такий самий стан (людей по плоті й по душі), як зараз; ні, не так: ви не розумієте сенсу Писання, та й сили Божої не осягаєте. Ви, очевидно, звертаєте увагу тільки на труднощі справи і тому дивуєтеся, як можуть зруйновані тіла знову з’єднатися з душами, але для сили Божої це нічого не означає. Після Воскресіння ж стан воскреслих буде не чуттєвий, а богоподібний, і спосіб життя буде Ангельський. Бо ми вже не будемо підлягати тлінню, але житимемо вічно, а з цієї причини тоді і шлюб знищиться. Нині шлюб існує через смертність, щоб, підтримуючись спадкоємством роду, ми не згиналися. Але тоді, подібно до Ангелів, люди будуть існувати без посередництва шлюбу, ніколи не зменшаться в числі і будуть завжди без зменшення. Ще в іншому відношенні саддукеї виявляються такими, що не знають Писання. Якби вони розуміли його, то зрозуміли б, чому сказано: “Я Бог Авраама, Ісака та Якова”, – що вказує на живих. Бо Господь не сказав: “Я був”, але – “єсмь” Бог їхній, ніби притаманних, а не загиблих. Але, можливо, скаже хто-небудь, що Господь сказав це тільки про душу праотців, а не разом про тіло, і що звідси не можна робити висновок про Воскресіння тіл. На це я скажу, що Авраамом називається не одна душа, а сукупно душа і тіло, тому що Бог є Бог і тіла, і воно перед Богом живе, а не звернулося в небуття. Далі, оскільки саддукеї не вірили тільки воскресінню тіл, то й Господь сказав про тіла, що вони живі в Бога, а не про душі; останнє визнавали й саддукеї. Потім зверни увагу і на те: воскресіння є повстання того, хто впав (у землю, у прах); але впала не душа (вона безсмертна), а тіло; отже, воно і повстане, знову з’єднавшись із єдиносоюзною душею.

Мк. 12:28. Один з книжників, слухаючи, як вони сперечалися, і побачивши, що добре Іісус відповідав їм, спитав Його: яка перша з усіх заповідей?

Мк. 12:29 Іісус відповідав йому: перша з усіх заповідей: слухай, Ізраїлю! Господь Бог наш є Господь єдиний;

Мк. 12:30 і возлюби Господа Бога твого всім серцем твоїм, і всією душею твоєю, і всім розумінням твоїм, і всією силою твоєю,– ось перша заповідь! (Повт. 6:4-5).

Мк. 12:31 Друга подібна до неї: возлюби ближнього твого, як самого себе (Лев. 19:18). Іншої більшої за ці заповіді нема.

Мк. 12:32. Книжник сказав Йому: добре, Учителю! Ти істину сказав, що один є Бог, і нема іншого, крім Нього;

Мк. 12:33 і любити Його всім серцем, і всім розумом, і всією душею, і всією силою, і любити ближнього, як самого себе, є більше за всі всеспалення і жертви.

Мк. 12:34 Іісус, побачивши, що він розумно відповідав, сказав йому: недалеко ти від Царства Божого. Після того ніхто не насмілився питати Його.

Матфей каже, що книжник підійшов (до Христа) “спокушаючи” (Мф. 22:35), а Марк зауважує про нього, що він “розумно відповідав”. Чи не суперечать євангелісти один одному? Ні; спочатку, ймовірно, він запитував як людина, що спокушає, а потім напоумився відповіддю Христовою і відповідав розумно, і таким чином був похвалений. Утім, зауваж, що і похвала свідчить про нього, як ще про недосконалого, бо Христос не сказав: ти перебуваєш у самому Царстві Божому, а – тільки “недалеко”. Для чого ж законник так сміливо пропонує Христу своє запитання? Він думав показати себе Христу досконалим у Законі і для того звертається до Нього з такою промовою, начебто торкався тільки Закону. Але Господь, бажаючи показати, що без любові, за ненависті до ближніх, немає виконання закону, відповідає на запитання законника, що перша і велика заповідь є – любити Бога, а друга, подібна – любити ближнього. Чому ж подібна? Тому, що вони обидві тісно пов’язані між собою. Бо той, хто любить Бога, любить і створіння Його, а найближче до Бога з створінь є людина; отже, той, хто любить Бога, полюбить і всіх людей. І навпаки, хто любить ближнього, той тим більше любить Бога; бо якщо він любить людей, які часто бувають виною спокус і ненависті, тим більше любить Бога, який завжди благодійний. Почуєш і Господнє слово: “Хто має заповіді Мої і дотримується їх, той любить Мене” (Ін. 14:21). Бачиш, що від любові до Бога залежить виконання заповідей Його, а всі заповіді Його сходяться до одного предмета – взаємної любові. І в іншому місці (Господь говорить): “По тому знатимуть усі, що ви Мої учні, якщо будете мати любов між собою” (Ін. 13:35). Чи бачиш знову, як любов’ю один до одного тримається і любов до Христа і пізнаються Його справжні учні та друзі! Зверни увагу й на те, як Він у відповіді законнику порахував усі сили душі. У душі є сила тваринна; на неї вказує словами: “всією душею”, тому що Христос велить, щоб сила роздратування і прагнення абсолютно були підпорядковані любові до Бога. Є й інша сила душі, звана рослинною, а інакше вона називається силою живлення і зростання. І цю силу треба віддати цілком Богові. Є, нарешті, в душі й сила розумна, яку Закон назвав “думкою”. Отже, всі сили душі повинні бути спрямовані до любові.

Мк. 12:35. Продовжуючи вчити в храмі, Іісус говорив: як кажуть книжники, що Христос є Син Давидів?

Мк. 12:36 Бо сам Давид сказав Духом Святим: сказав Господь Господу моєму: сиди праворуч Мене, доки покладу ворогів Твоїх у підніжжя ніг Твоїх (Пс. 109:1).

Мк. 12:37 Отже, сам Давид називає Його Господом: як же Він Син йому? І багато народу слухало Його з насолодою.

Мк. 12:38 І говорив їм у вченні Своїм: стережіться книжників, які люблять ходити в довгому одязі і приймати вітання на народних зібраннях,

Мк. 12:39 сидіти спереду в синагогах і возлежати на першому місці на бенкетах,–

Мк. 12:40 ці, котрі поїдають доми вдів і лицемірно довго моляться, приймуть найтяжче осудження.

Оскільки Господу належало йти на страждання, то Він виправляє хибну думку книжників, які думали, що Христос є (тільки) Син Давидів, а не Божий. Тому Він із самих слів Давида показує, що Він (Христос) – Бог; і не просто, а, лякаючи, каже: “доки не покладу ворогів Твоїх у підніжжя ніг Твоїх”. А вони-то (книжники і фарисеї) і були ті вороги, яких Бог Отець поклав у підніжжя ніг Христових. Зауваж і те, як Він запитує! Щоб не збентежити їх, Він не сказав: що ви думаєте про Мене, а – про Христа. Але ви не можете сказати, що Давид сказав це не за навіюванням Духа Святого; ні, він Духом назвав Його (Христа) Господом, тобто будучи рухомим благодаттю Святого Духа. Як же думати, що Христос є тільки Син Давида, а не разом і Господь його, і Бог? Простий народ, сказано, слухав “Його з насолодою”, і Він став говорити народу: Остерігайтеся книжників, що носять чудові одежі, і через них вимагають собі почестей; що люблять приймати вітання й похвали на торговищах і всі інші знаки слави; що посідають домівки удовиць, залазять до цих беззахисних дружин під виглядом заступників їхніх; що, лицемірною тривалою молитвою, зовнішнім благочестям і лицемірством, спокушаючи недосвідчених, сідають у домівки вбогих. За те вони піддадуться ще більш тяжкому осуду, ніж інші іудеї, що грішать: “сильні сильно будуть катовані” (Прем. 6:6). Говорячи таким чином народу, Господь повчає разом і апостолів, щоб вони не чинили за прикладом книжників, але наслідували Його Самого. Оскільки Він ставив їх учителями Церкви, то по справедливості викладає їм і правила життя.

Мк. 12:41. І сів Іісус проти скарбниці і спостерігав, як народ кладе гроші в скарбницю. Чимало заможних клали багато.

Мк. 12:42 Прийшла одна бідна вдова і поклала дві лепти, тобто кодрант.

Мк. 12:43 Покликавши учнів Своїх, Іісус сказав їм: істинно кажу вам, що ця бідна вдова поклала більше за всіх, хто клав у скарбницю,

Мк. 12:44 бо всі клали з достатку свого, а вона від нестатків своїх поклала все, що мала, весь прожиток свій.

В іудеїв зберігався особливий звичай, той, що ті, хто мав, і ті, хто бажав, робили вклади в церковну скарбницю, що називалася “газофілакіон”, з якої одержували утримання священики, бідні та вдовиці. Тим часом як багато хто робив це, підійшла і вдовиця і показала свою старанність краще за багатих. Слава Тобі, Христе, що Ти і мале приймаєш краще за велике! О, якби і моя душа стала вдовицею, відкинувши сатану, з яким поєднувалася неподібними справами, і зважилася б вкинути в церковну скарбницю “дві лепти” – плоть і розум, витончивши їх, плоть стриманістю, а розум смиренністю, щоб і я почув, що все життя моє присвятив Богові, не маючи в собі анітрохи ані помислів мирських, ані спонукань плотських!

* * *

*У прямому сенсі точило – резервуар, що висікався зазвичай у скелі, в якому топтанням ногами з винограду вичавлювали сік. – Редакція “Азбуки Віри”

Глава тринадцята

Мк. 13:1. І коли виходив Він з храму, один з учнів Його сказав Йому: Учителю! подивись, які камені і які будівлі!

Мк. 13:2 Іісус сказав йому у відповідь: бачиш ці великі будівлі? все це буде зруйноване, так що не залишиться тут і каменя на камені.

Мк. 13:3 І коли Він сидів на горі Єлеонській проти храму, то Петро, і Яків, і Іоанн, і Андрій запитали Його на самоті:

Мк. 13:4 скажи нам, коли це буде, і яка ознака, коли все це має статись?

Оскільки Господь багато говорив про запустіння Єрусалима, наприклад: “Залишається вам дім ваш порожній” (Мф. 23:38), то учні дивувалися, що настільки величні й прекрасні будівлі повинні загинути, і тому показували Йому настільки разючу благоліпність храму. Але Він пророкує, що, тим не менш, з усього цього не залишиться навіть каменя на камені. Проти цього дехто каже, що багато вціліло залишків від стародавнього міста Єрусалима, і таким чином намагається представити Христа брехливим. Але це марно, бо якщо й збереглися деякі рештки (що, втім, несправедливо), то до загальної кончини не залишиться каменя на камені. Утім, історія свідчить, що Елій Адріан розкопав самі підвалини міста і храму, тож через нього справдилося пророцтво і про те, що не залишиться каменя на камені. Коли ж Господь сидів на горі Єлеонській, до Нього підійшли учні, запитуючи: “коли це буде”? Тобто, коли здійсниться пророцтво про Єрусалим? А Він, перш ніж відповісти на їхнє запитання, утверджує їхній розум, щоб не спокусилися. Бо на початку лиха в Іудеї з’явилися люди, які називали самі себе вчителями; тому й каже Господь: “стережіться, щоб хто не спокусив вас”.

Мк. 13:5. Відповідаючи їм, Іісус почав говорити: бережіться, щоб ніхто не спокусив вас,

Мк. 13:6 бо багато прийдуть під іменем Моїм і говоритимуть, що це Я; і багатьох спокусять.

Мк. 13:7 Коли ж почуєте про війни і про воєнні чутки, не жахайтесь: бо належить цьому бути,– але це ще не кінець.

Мк. 13:8 Бо повстане народ на народ і царство на царство; і будуть землетруси місцями, і буде голод і заворушення. Це – початок хвороб.

Мк. 13:9 Та ви стежте за собою, бо вас видаватимуть на судилища і битимуть у синагогах, і перед правителями і царями поставлять вас за Мене, для свідчення перед ними.

Мк. 13:10 І всім народам раніше повинно бути проповідане Євангеліє.

“Багато хто прийде”, такими, наприклад, були Іуда (галілеянин) і Февда, які видавали себе за помазаників Божих.

“Почуєте, – каже, – про війни”; це ті війни, про які і Йосип Флавій оповідає, і які були перед зруйнуванням Єрусалима. Іудеї в той час обурилися і перестали платити данину римлянам, а розгнівані римляни пішли на них війною і робили постійні напади.

“Але це ще не кінець” Єрусалиму, бо римляни ще виявляли людинолюбство. І не одні війни були, а й інші Богом послані страти, – голод і землетруси, які ясно показували іудеям, що Сам Бог веде з ними боротьбу. Усе ж це був тільки “початок хвороб”, тобто нещасть, що чекали на них. А ви, – каже, – стережіться, бо вас будуть віддавати в судилища. Завбачливо вводить мову про них, що їх будуть віддавати в судилища, це для того, щоб від загальних лих вони отримували деяку розраду у своїх власних бідах. Але коли Господь сказав: “перед правителями та царями поставлять вас за Мене”, то й цими словами Він дав чималу втіху учням, саме в тому, що вони будуть страждати заради Нього. “Для свідчення перед ними”, тобто, щоб бути їм безмовними і бачити свій осуд уже в тому самому, що, мучачи вас, вони не можуть подолати істини. А щоб учні не подумали, ніби лиха і скорботи перешкодять проповіді Євангелія, Господь каже, що “в усіх народах насамперед повинно бути проповідувано Євангеліє”, а потім вже запустіння буде віддано Єрусалиму, А що справді Євангеліє проповідували скрізь ще до зруйнування Єрусалима, послухай Павла: “По всій землі, – говорить він, – пронісся їхній голос, і до меж всесвіту слова їхні” (Рим. 10:18). І ця обставина послужила до більшого осуду іудеїв, тобто, що проповідь поширилася усюди ще до руйнування Єрусалима. Бо, бачачи, що проповідь ця за короткий час поширилася по всьому світу, вони повинні були визнати в цьому силу Божу, покаятися і таким чином позбутися лиха. Але вони не зрозуміли; тому й осуду тим більшого зазнають.

Мк. 13:11. Коли ж поведуть видавати вас, то не турбуйтесь заздалегідь, що вам говорити, і не обдумуйте; але, що дано буде вам у той час, те й говоріть, бо не ви будете говорити, а Дух Святий.

Мк. 13:12 Видасть же брат брата на смерть, і батько – дітей; і повстануть діти на батьків, і уб’ють їх;

Мк. 13:13 і зненавидять вас усі за ім’я Моє; хто ж перетерпить до кінця, той спасеться.

Справді, перш ніж настала рішуча боротьба римлян з іудеями, чого не зазнали від них апостоли, коли їх було віддано на судилища і повели до царів: Ірода, Агріппи й Нерона? Але ви, – каже, – “не турбуйтеся наперед, що вам” відповідати: тієї самої години Дух Святий дасть вам, що повинні ви будете говорити. При цьому пророкує їм і те, що найгірше, а саме, що вони будуть переслідувані і від своїх домашніх. Говорить же це для того, щоб вони, чуючи про це заздалегідь, готувалися до напастей і згодом могли легко переносити їх. Далі йде розрада: заради Мене, – каже, – будете ненавидимі. Це найбільше полегшення в нещасті. Велика також потіха полягає і в тому, що той, хто перетерпів до кінця, буде врятований.

Мк. 13:14. Коли ж побачите мерзоту запустіння, провіщену пророком Даниїлом, яка стоятиме, де не належить (хто читає, хай розуміє), тоді хто буде в Іудеї, хай біжить у гори;

Мк. 13:15 а хто на покрівлі, той не сходь у дім і не заходь взяти щось з дому свого;

Мк. 13:16 і хто на полі, не вертайся назад взяти одежу свою.

Мк. 13:17 Горе вагітним і матерям-годувальницям у ті дні.

Під “гидотою запустіння” мається на увазі статуя того, хто піддав місто Єрусалим запустінню. Бо “гидотою” називається всякий ідол; “гидотою запустіння” названо його тому, що його поставили всередині недоступного святилища храму, коли Єрусалим було взято, і через це він зазнав запустіння. Втім, ще Пілат вніс вночі в храм зображення кесаря, і через те був виною великого заколоту в народі. З цього часу почалися і війни, і запустіння Єрусалима.

“Тоді ті, хто в Іудеї, нехай тікають у гори”. Добре сказав: “ті, що перебувають в Іудеї” (усі загалом, а не апостоли), бо апостолів не було тоді в Іудеї, але, як сказано, їх іще перед війною вигнали з Єрусалима, або, краще, вони самі пішли з нього, будучи керовані Духом Святим. Отже, нехай тікають ті, що залишилися в Іудеї. А хто буде на покрівлі, нехай ні за чим не повертається в дім свій: радий маєш бути і тому, якщо врятується хоча голий. Але горе буде тоді дружинам, що мають дітей, і вагітним. Чому? Тому що перші, маючи дітей і будучи утримувані любов’ю до них, не можуть втекти; та й тим, хто має дітей у утробі, незручно буде тікати через тягар вагітності. Але я думаю, що тут вказується і на дітоядіння, бо обложені іудеї під час голоду піднімали руки навіть на дітей своїх.

Мк. 13:18. Моліться, щоб не сталася втеча ваша взимку.

Мк. 13:19 Бо в ті дні буде така скорбота, якої не було від початку творіння, яке вчинив Бог, навіть і донині, і не буде.

Мк. 13:20 І коли б Господь не скоротив тих днів, то не спаслась би ніяка плоть; але заради вибраних, яких Він вибрав, скоротив ті дні.

Якби втеча трапилася взимку, то труднощі часу перешкоджали б охочим бігти. І взагалі скорбота буде найтяжча з усіх тих, що коли-небудь були і мають бути.

“І якби Господь не скоротив тих днів”, тобто, якби незабаром не завершив війни римлян, “то не врятувалася б жодна плоть”, не залишилося б жодного іудея. Але “заради обраних”, тобто тих, хто увірував з євреїв і мав увірувати згодом, війна скінчилася скоро. Бо Бог, передбачаючи, що після полону багато хто з євреїв увірує, заради цього не дозволив до кінця загинути іудейському народу. Але можна розуміти це і в моральному відношенні. Так, “гидота запустіння” є всякий сатанинський намір, що стоїть “на святому місці”, – у розумі нашому. У цьому випадку “ті, хто перебуває в Іудеї, нехай тікають у гори”, тобто, сповідуючись, нехай піднімаються на гори чеснот (Іудея – значить “сповідання”, “проповідь”). А хто стоїть уже на висоті, нехай не сходить із неї. Бо коли якийсь пристрасний помисел стане в нас, тоді слід за допомогою сповіді поспішати на висоту чесноти і не сходити з цієї висоти. І той, хто робить добре, нехай не повертається взяти колишню совість – старий одяг, якого він позбувся. Горе ж тому, хто тікає взимку: бо повинно нам тікати від гріха з теплотою, тобто з покаянням, а не з холодністю, нерухомо, – що і означає втеча взимку.

Мк. 13:21. Тоді, якщо хто скаже вам: ось, тут Христос, або: ось там,– не вірте.

Мк. 13:22 Бо встануть лжехристи і лжепророки, і дадуть знамення і чудеса, щоб спокусити, якщо можливо, і вибраних.

Мк. 13:23 Ви ж бережіться. Ось, Я наперед сказав вам усе.

Мк. 13:24 Але в ті дні, після тієї скорботи, сонце померкне, і місяць не дасть свого світла,

Мк. 13:25 і зірки спадуть з неба, і сили небесні похитнуться.

Мк. 13:26 Тоді побачать Сина Людського, грядущого на хмарах, з силою і славою великою.

Господь закінчив промову про Єрусалим; далі починає говорити про пришестя антихриста. Слово “тоді” треба розуміти не так, що коли почне збуватися вищесказане про Єрусалим, тоді не вірте, якщо хто скаже вам: “ось, тут Христос”; але знай, що це є особлива властивість Писання. Так, євангеліст Матфей, сказавши про Різдво Христове, каже: “У ті дні приходить Іоанн” (Мф. 3:1). У які дні? Чи в ті, які безпосередньо слідували після Різдва Христового? Ні, але невизначено. Так і тут Христос каже: тоді не спокуситеся, тобто не тоді, коли спустошено буде Єрусалим, але під час пришестя антихриста. Не спокушайтеся, – каже, – бо багато хто стануть називатися ім’ям Христа, щоб спокусити й обраних. Після пришестя ж антихриста все створіння зміниться: зірки потьмяніють від надлишку світла Христового, і ангельські сили “похитнуться”, тобто жахнуться, дивлячись на такий переворот у світі й бачачи сорабів своїх судимими. І тоді-то побачать Господа як Сина Людського, тобто у плоті, бо видиме в Ньому є тіло Його. Але хоча Він прийде і в тілі, і як Син Людський, проте, “з силою великою і славою”.

Мк. 13:27. І тоді Він пошле Своїх Ангелів і збере вибраних Своїх від чотирьох вітрів, від краю землі до краю неба.

Мк. 13:28 Від смоковниці візьміть подобу: коли гілки її стають вже м’які й пускають листя, то знаєте, що близько літо.

Мк. 13:29 Так і ви: коли побачите, що все збувається, знайте, що близько, при дверях.

Мк. 13:30 Істинно кажу вам: не перейде рід цей, як усе це буде.

Мк. 13:31 Небо й земля перейдуть, слова ж Мої не перейдуть.

Чи бачиш, що і Син посилає Ангелів, як і Отець? Де ж ті, котрі кажуть, що Він не дорівнює Богові й Отцеві? Ангели ж прийдуть тоді для того, щоб зібрати обраних, які, будучи піднесені на хмарах, повинні будуть таким чином зустріти Господа. А що Я кажу, – продовжує Господь, – це можете збагнути з прикладу смоковниці. Як смоковниця, вкрита листям, показує, що близькі жнива, так і після скорботного часу антихристового безпосередньо настане друге пришестя Христове, яке для праведних буде точнісінько як жнива після зими, а для грішних – зима після жнив.

“Воістину кажу вам: не мине цей рід”, тобто рід вірних, або християн, “як усе це буде” – усе сказане про Єрусалим і пришестя антихриста. Господь говорить тут не про рід апостольський, бо апостоли не продовжать жити до кінця світу: багато хто з них не дожив і до руйнування Єрусалима. Отже, родом цим іменує тут рід християнський, втішаючи таким чином апостолів. Щоб вони не подумали, що за таких тяжких лих віра, можливо, зовсім збідніє. Господь каже: дерзайте, не мине рід вірних і не збідніє. Скоріше минуть небо і земля, ці непохитні, мабуть, стихії, ніж слова Мої в чому-небудь не здійсняться, бо все, що Я сказав, буде.

Мк. 13:32. Про день же той, або час, ніхто не знає, ні Ангели небесні, ні Син, а тільки Отець.

Мк. 13:33 Пильнуйте, будьте насторожі і моліться, бо не знаєте, коли настане час цей.

Мк. 13:34 Подібно до того, коли чоловік, відходячи в дорогу і залишаючи свій дім, дав владу слугам своїм, і кожному своє діло, і наказав воротареві пильнувати,

Мк. 13:35 отож пильнуйте, бо не знаєте, коли прийде господар дому, ввечері чи опівночі, чи як півні заспівають, чи вранці;

Мк. 13:36 щоб, коли він несподівано прийде, ви не спали.

Мк. 13:37 А що кажу вам, кажу всім: пильнуйте.

Бажаючи утримати учнів від цікавості щодо останнього дня і часу, Господь каже, що ні Ангели, ні Син не знають про це. Якби Він сказав: Я знаю, але не хочу відкрити вам, у такому разі Він засмутив би їх. А тепер, коли каже, що ні Ангели, ні Я не знаю, – Він вельми мудро чинить і зовсім утримує їх від бажання знати і докучати Йому. Це ти можеш зрозуміти з прикладу. Малі діти, бачачи що-небудь у руках батьків, часто просять у них, і якщо батьки не хочуть дати, вони, не отримуючи проханого, починають плакати. У такому разі батьки зазвичай приховують від них річ, яку тримають у руках, і, показуючи дітям порожні руки, утримують їх від сліз. Так і Господь, поводячись з апостолами, як з дітьми, приховав від них останній день. Інакше, якби сказав: Я знаю, але не скажу, – вони засмутилися б, що Він не хотів їм сказати. А що Господь знає про останній день і час, це очевидно, бо Сам Він віки створив. Як же Йому не знати того, що Сам створив? До того ж і для користі нашої Бог приховав кінець життя як загального, так і кожного з нас зокрема, щоб ми, за невідомості цієї смерті, безперестанку трудилися, чекаючи на неї та боячись, щоб вона не застала нас неготовими. Але розглянемо і з іншого боку сказане. Увечері настає кінець, коли хто помре постарівши; опівночі, – коли хто досягне середини віку; у співі півнів, – коли починає розкриватися в нас розум, бо півень означає розум, який пробуджує нас від сну несвідомості, а тому, коли юнак починає діяти розумом і розуміти, тоді в ньому голосує як би півень. Нарешті, ранок означає зовсім дитячий вік. Отже, всім потрібно думати про кінець життя. Чи є немовля, – і про нього треба подбати, щоб не померло нехрещеним. Заповідає ж це Господь усім взагалі – і мирським людям, і відлюдникам. Отже, ми повинні не спати і молитися, виконувати і те, і інше, бо багато хто, хоча не спить, але проводить ночі не в молитві, а в поганих справах. Зауваж і те, що Христос тепер не сказав: Я не знаю, коли настане час кончини, але “не знаєте”, бо заради нашої користі приховав цей час. Якщо ми і за невідомості смерті ворогуємо один проти одного, то чого не зробили б, якби знали час смерті? Тоді весь час життя до смерті ми проводили б у вкрай поганих справах, а в останній день, виявляючи розкаяння, впали б ще в гірший стан.

Глава чотирнадцята

Мк. 14:1. Через два дні мало бути свято Пасхи і опрісноків. І шукали первосвященники і книжники, як би взяти Його хитрощами і вбити;

Мк. 14:2 але говорили: тільки не в свято, щоб не сталося заворушення в народі.

Мк. 14:3 І коли Він був у Віфанії, в домі Симона прокаженого, і возлежав,– прийшла жінка з алавастровою посудиною мира з нарда чистого, дорогоцінного, і, розбивши посудину, злила Йому на голову.

Мк. 14:4 Деякі обурились і між собою говорили: навіщо така трата мира?

Мк. 14:5 Бо можна було б його продати більш як за триста динаріїв і роздати вбогим. І дорікали їй.

Рада проти Христа складена була в середу. І ось причина, чому ми постимо по середах. Вороги хотіли було перечекати святковий час, але це не було попущено їм. Господь, визначаючи Сам для Себе страждання, благоволив віддати Себе Розп’яттю на сам Великдень, бо Сам був Істинна Пасха. Тут треба дивуватися могутності Його. Бо коли вороги хотіли взяти Його, тоді не могли, а коли не хотіли, через свято, тоді Він Сам волею віддав Себе їм.

“І коли Він був у Віфанії, в домі Симона прокаженого, і лежав, – прийшла жінка”. Про світ згадують усі чотири євангелісти. І думають дехто, що у всіх їх мається на увазі одна й та сама дружина. Але несправедливо: це дві різні дружини, з яких одна згадується в Іоанна (Ін. 12:3), вона ж і сестра Лазаря, інша – у трьох інших євангелістів, А якщо вникнеш, то знайдеш, що їх було три: про одну згадується в Іоанна, про іншу – в Луки (Лк. 7:37-38), а в інших двох євангелістів – про третю. Бо згадувана в Луки була розпусницею і помазала Господа посеред Його проповіді, а згадувана в Матфея зробила те саме близько часу страждання, і до того ж вона не була явною розпусницею. Господь приймає старанність її, як такої, що витримала так багато на миро.

“Деякі ж обурилися”, – зауважує євангеліст. А Іоанн каже, що обурювався Іуда (Ін. 12:3-5). Можна думати, що й інші апостоли докоряли дружині, бо вони постійно чули від Христа вчення про милостиню. Але Іуда обурювався на дружину не з тією думкою, як інші, а через грошолюбство, заради мерзенної корисливості. З цієї причини Іоанн і згадує про нього одного, як такого, що зневажав дружину з лукавим наміром. “І нарікали на неї”, тобто обурювалися, докоряли, паплюжили.

Мк. 14:6. Іісус же сказав: облиште її; навіщо її бентежите? Вона добре діло зробила для Мене.

Мк. 14:7 Бо вбогих завжди маєте з собою і, коли захочете, можете їм благодіяти; а Мене не завжди маєте.

Мк. 14:8 Вона зробила, що могла: заздалегідь помазала Моє тіло до погребіння.

Мк. 14:9 Істинно кажу вам: по всьому світі, де буде проповідане це Євангеліє, буде сказано, на спомин про неї, і про те, що вона зробила.

Господь докоряє апостолам за те, що вони не добросовісно утримували старанність дружини. “Що, – каже, – її бентежите”, відштовхуючи своїми докорами після того, як вона вже принесла дар? А разом викриває і Іуду, сказавши: що вона зробила це, готуючи Мене до поховання, і виявляє його безсовісність, немов би так кажучи йому: ти, віддаючи Мене на смерть, не докоряєш сам собі, а вона невже заслуговує від тебе докору за те, що для приготування Мене до поховання принесла миро, та ще й з особливого, немовби, на спонукання Божого? Тут Господь вимовляє два пророцтва: перше, що Євангеліє буде проповідувано в усьому світі; друге, що проповідувано буде і про вчинок жінки. Нехай же посоромляться ті, хто віддає перевагу жебракам перед Христом! Бо я чув золотих справ майстрів, які кажуть, що якщо розбити церковну посудину на частини й віддати жебракам, – не буде гріха. Нехай же чують вони, як Христос цінує служіння Йому вище за служіння жебракам. А на золотому дискосі і буває справжнє Тіло Христове, а в чаші – Кров Христова. Тому, хто забирає з церкви дорогоцінний дискос і змушує покладати Тіло Христове на поганому дискосі, посилаючись на жебраків, той нехай знає, чиїм учасником він стає.

Мк. 14:10. І пішов Іуда Іскаріот, один з дванадцяти, до первосвященників, щоб видати Його їм.

Мк. 14:11 Вони ж, почувши, зраділи, і пообіцяли дати йому срібняків. І він шукав, як би в зручний час видати Його.

Коли дружина зробила належну честь Христу, тоді учень ворогує проти Нього, і до того ж один із дванадцяти. Бо не дарма сказано: “один із дванадцяти”, а для свідчення, що і він був із числа найобраніших учнів. Що ж означає вираз: “щоб зрадити Його”? Це означає: нехай сповістить їх, коли Христос буде один. Напасти на Нього під час навчання вони боялися, щоб не накликати на себе лиха з боку народу; тому Іуда обіцяв зрадити Його їм тоді, коли Він усамітниться від усіх.

Мк. 14:12. У перший день опрісноків, коли готували пасхальне ягня, учні сказали Йому: де хочеш їсти пасху? ми підемо і приготуємо.

Мк. 14:13 І посилає двох з учнів Своїх, і каже їм: підіть до міста, і зустрінеться вам чоловік, який нестиме глек води; підіть за ним,

Мк. 14:14. і куди він увійде, скажіть господареві дому того: Учитель говорить: де кімната, в якій би Мені їсти пасху з учнями Моїми?

Мк. 14:15 І він покаже вам велику, прибрану і готову горницю; там приготуйте нам.

Першим днем опрісноків євангеліст називає четверток, який безпосередньо передував святу опрісноків, бо опрісноки іудеї починали їсти в п’ятницю. Учні підходять і запитують, де їм їсти пасху? Звідси видно, що ані Христос не мав власного житла, ані учні не мали своїх домівок; якби мали, то прийняли б Його до себе. Двох учнів Своїх, Петра та Іоанна, – як каже Лука, – Він посилає до людини незнайомої, показуючи їм через це, що Він міг би і не страждати, якби захотів. Бо Той, Хто спонукав незнайому людину прийняти Його, чого не зробив би в інших? Тим часом дає учням ознаку, як знайти шуканий дім, а саме: велить іти за людиною, яка несе глечик з водою, але можна пояснювати це і в переносному сенсі. “Глечик води” носить хрещений. Він іде “в дім”, пристойний розумному (духовному) його стану. Бо той, хто носить хрещення, приходить у спокій, за словом життя, і заспокоюється в цьому стані як у домі. “Господар будинку” є розум, який показує “горницю велику” – піднесеність своїх помислів. Але ця горниця “вистелена”, тобто, хоча й піднесена, але не має нічого жорсткого й гордого, навпаки, вистелена й вигладжена смиренням. Тут-то, у такому, – кажу, – розумі, Христу готують паску два учні, Петро та Іоанн, тобто діяльністю і спогляданням, бо Петро був палкий і діяльний, а Іоанн, як Богослов, – споглядальний.

Мк. 14:16. І пішли учні Його, і прийшли до міста, і знайшли, як сказав їм; і приготували пасху.

Мк. 14:17 Як настав вечір, Він прийшов з дванадцятьма.

Мк. 14:18 І коли вони возлежали і їли, Іісус сказав: істинно кажу вам, один з вас, той, хто їсть зі Мною, зрадить Мене.

Мк. 14:19 Вони засмутились і почали говорити Йому один за одним: чи не я? і інший: чи не я?

Мк. 14:20 Він же сказав їм у відповідь: один з дванадцятьох, який вмочає зі Мною в блюдо.

Мк. 14:21 Та Син Людський іде, як написано про Нього; але горе тій людині, якою Син Людський буде зраджений: краще було б тій людині не родитися.

Як же вони лежали, коли Закон наказував їсти паску стоячи? Треба думати, що Господь спочатку звершив пасху підзаконну, а потім ліг, щоб дати Свою власну Пасху. Учні почали сумувати, коли Господь сказав: “один із вас зрадить Мене”. Хоч вони й не були причетні до цього гріха, проте бентежилися, бо більше вірили Богові, що знає їхні серця, аніж самим собі. Зауваж і слово “йде”, бо смерть Христа була тільки відходом, а не смертю. “Краще було б тій людині не народитися”. Це сказано стосовно тієї кари, якої зазнає зрадник. Бо краще зовсім не народитися, ніж народитися на муки. Таким чином стосовно останньої долі найкращим виявляється, якби Іуда зовсім не існував. Бо Бог створив його на добрі справи, а оскільки він сам впав у настільки жахливе лиходійство, то дійсно краще було б йому зовсім не народитися.

Мк. 14:22. І коли вони їли, Іісус взяв хліб, благословив, переламав, дав їм і сказав: прийміть, їжте; це є Тіло Моє.

Мк. 14:23 І, взявши чашу та подякувавши, подав їм; і пили з неї всі.

Мк. 14:24 І сказав їм: це є Кров Моя Нового Завіту, що за багатьох проливається.

Мк. 14:25 Істинно кажу вам: Я вже не питиму від плода виноградного до того дня, коли питиму нове вино в Царстві Божому.

Деякі кажуть, що Іуда не причастився Святих Тайн, але вийшов раніше, ніж Господь преподав ці Тайни. Навпаки, інші стверджують, що Господь і цього невдячного долучив до Своєї Святині. Благословивши, тобто подякувавши, Господь переломив хліб. Так робимо і ми, вимовляючи молитви. “Це, – каже, що ви тепер приймаєте, – є Тіло Моє”, бо хліб є не образ Тіла Господнього, а саме Тіло Христове, в яке хліб прикладається. І Господь каже: “Хліб же, який Я дам, є Тіло Моє” (Ін. 6:51); не сказав: образ Моєї Плоті, але “Тіло Моє”. І ще: “якщо не будете їсти Плоті Сина Людського” (Ін. 6:53). Але як це? можливо, скаже хто-небудь: адже Плоті тут не видно? Це заради нашої немочі, людино! Оскільки хліб і вино є звичайними для нас речами, а бачити запропоновані нам Плоть і Кров було б нестерпно для нас, і ми б відвернулися від них, то Людинолюбний Бог, по поблажливості до нас, зберігає вигляд хліба й вина, але вони перетворюються на силу Плоті й Крові. Кров Свою назвав Кров’ю “Нового Завіту”, на відміну від Старого Завіту, бо і Старий Завіт мав кров, якою окроплялися і народ, і книги Закону.

“Не буду, – каже Він далі, – пити від плоду виноградного” до Воскресіння (Царством називає тут Воскресіння, тому що, воскреснувши і з мертвих, Він воцарився над смертю). Після ж Воскресіння Він знову їв і пив з учнями Своїми, запевняючи їх у такий спосіб, що Він є Той Самий, Який постраждав. Але пив уже нове вино, тобто пив новим деяким і незвичайним чином, бо мав Плоть уже не страждальну і таку, що потребує їжі, а нетлінну і безсмертну. А можна розуміти це й так: виноградна Лоза є Сам Господь, плід Лозний – це таємниці і знання сокровенне, яке народжує Він, навчаючи людину пізнання. Таким чином “у Царстві Божому” Христос буде пити з учнями Своїми таємниці і премудрість, навчаючи нас новим істинам і відкриваючи те, що нині приховано.

Мк. 14:26. І, проспівавши, пішли на гору Єлеонську.

Мк. 14:27 І сказав їм Іісус: цієї ночі всі ви спокуситеся про Мене, бо написано: уражу пастиря і розбіжаться вівці (Зах. 13:7).

Мк. 14:28 По воскресінні ж Моєму, буду раніш за вас у Галілеї.

Мк. 14:29 Петро сказав Йому: хоч і всі спокусяться, але не я.

Мк. 14:30 І говорить йому Іісус: істинно кажу тобі, що сьогодні, цієї ночі, раніше, ніж двічі проспіває півень, ти тричі зречешся Мене.

Мк. 14:31 Він же ще більше запевняв: хоч би мені належало і вмерти з Тобою, не зречуся Тебе. Так само і всі говорили.

Дякували і перед питтям, дякували і після пиття, щоб і ми знали, що треба дякувати і співати і перед їжею, і після їжі. Цим Господь показує водночас і те, що смерть заради нас не страшна для Нього, тож Він славить Бога й тоді, коли йде до зради на смерть. Цим, без сумніву, і нас навчає не сумувати, коли впадемо в скорботи заради порятунку багатьох, але дякувати Богові, який нашою скорботою творить спасіння багатьох. Господь іде “на гору Єлеонську”, щоб іудеї, знайшовши і взявши Його на самоті, не викликали збентеження в народі. Бо якби вони напали на Нього в місті, народ, можливо, обурився б за Нього; а в такому разі вороги, скориставшись цим слушним приводом, стали б думати, що вбили Його по справедливості, як бунтівника. Христос пророкує учням, що і вони спокусяться. А щоб вони не вважали цього явним докором, що стосується всіх, наводить свідчення пророка Захарії, що вони “розсіються” (Зах. 13:7). Нарешті, дає їм і розраду: ” предварю, – каже, тобто зустріну, – вас у Галілеї”. Але Петро заперечує; за те й чує таке: “перш ніж двічі проспіває півень, тричі відречешся від Мене”. Це було так: слідом за тим, як Петро відрікся вперше, проспівав півень; потім, коли Петро відрікся вдруге і втретє, півень знову проспівав. Це й означають слова: “перш ніж двічі проспіває півень, тричі зречешся Мене”. Висловлюючи марну палкість, і всі інші учні, подібно до Петра, давали обіцянку не полишати Господа, немовби обертаючи в такий спосіб на неправду слово Самосущої Істини. Тому і Господь попускає, і людська природа виявляє свою неміч. Бо немає сумніву, що Господь міг зберегти їх, особливо Петра; однак же попустив, щоб вони, а також і ми, не були самовпевнені. “Вражу пастиря” – це говорить Бог Отець. Оскільки Він попустив Синові бути ураженим, то говориться, що Він уразив Ураженого за Його попущенням. А “вівцями” назвав Він апостолів як людей незлобивих.

Мк. 14:32. Прийшли до селища, що зветься Гефсіманія; і Він сказав учням Своїм: посидьте тут, поки Я помолюся.

Мк. 14:33 І взяв з собою Петра, Якова та Іоанна; і почав жахатися й сумувати.

Мк. 14:34 І сказав їм: смертельно сумує душа Моя; побудьте тут і пильнуйте.

Мк. 14:35 І, трохи відійшовши, впав на землю і молився, щоб, коли можливо, минув Його час цей;

Мк. 14:36 і говорив: Авва Отче! все можливе Тобі; пронеси мимо Мене чашу цю; але не чого Я хочу, а чого Ти.

Мк. 14:37 Повертається і знаходить їх сплячими, і каже Петрові: Симоне! ти спиш? не міг ти пильнувати одної години?

Мк. 14:38 Пильнуйте і моліться, щоб не зазнати спокуси: дух бадьорий, плоть же немічна.

Мк. 14:39 І знову відійшов і молився, сказавши те саме слово.

Мк. 14:40 І, повернувшись, знову знайшов їх сплячими; бо очі в них обважніли, і вони не знали, що Йому відповідати.

Мк. 14:41 І прийшов утретє і каже їм: ви все ще спите і спочиваєте? Годі, прийшов час: Син Людський видається в руки грішників.

Мк. 14:42 Встаньте, підемо: ось, наблизився той, хто видає Мене.

Христос завжди мав звичай молитися наодинці, подаючи і нам приклад, щоб ми для молитви шукали усамітнення. Він бере з Собою тільки тих трьох учнів, які були очевидцями слави Його на Фаворі, щоб вони, побачивши славний Його стан, бачили і стан скорботний, і в такий спосіб дізналися, що Він є Справжньою Людиною, і скорбить, і тужить, подібно до нас. Бо оскільки Він сприйняв усю людину з її природними властивостями, то сумує і тужить, без сумніву, за людським єством; бо ми, люди, за природою відвертаємося від смерті. Таким чином, коли Він каже: “пронеси чашу цю повз Мене”, Він виявляє в Собі людську властивість; а за цим додав: “але не чого Я хочу, а чого Ти”, – Він навчає нас, незважаючи на вимоги природи, просити того, що завгодно Богові. Після молитви, прийшовши до учнів, Він знайшов тих трьох учнів сплячими; але докоряє одному Петру, ніби так кажучи йому: Чи не ти обіцяв померти зі Мною, а й однієї години не міг бодрствувати, чи ти можеш знехтувати смертю? Але пильнуйте і моліться, щоб не впасти в спокусу і не відректися від Мене. Нехай дух ваш готовий не відрікатися, як ви й обіцяли Мені; але плоть немічна, а тому, якщо Бог за вашою молитвою не дасть сили плоті вашій, – вас спіткає біда. І знову відійшовши від них, почав молитися і говорити ті самі, що й раніше, слова, щоб і вторинним молінням засвідчити, що Він був суттєво і істинно Людина, та й нас навчити молитися частіше, а не так, щоб, промовивши що-небудь у молитві один раз, негайно і залишати її; потрібно зі старанністю повторювати молитву. Побачивши ж учнів знову сплячими, вже не робить їм докору, тому що вони обтяжені були сном. Звідси пізнай людську легковажність і неміч! Ось ми і сну противитися не можемо, а обіцяємо часто неможливе для нас! Втретє Христос молиться з тих причин, про які ми говорили вище. І знову приходить до учнів, але не докоряє їм, хоча і слід було викрити, бо вони і після докорів не зміцнилися, але віддалися сну. Що ж каже: “ви все ще спите і відпочиваєте?” Каже ж це, присоромлюючи їх. Оскільки бачив, що зрадник іде, то й сказав їм ніби так: тепер час сну, – спіть, ось ворог уже йде. Сказав же це (повторив), присоромлюючи їх за сон. А що Він сказав це справді у вигляді докору, послухай, що говорить нижче: “Встаньте, підемо”. Так говорить не для того, щоб бігти, але щоб зустріти ворогів. Вираз “Душа Моя скорбить смертельно” – дехто розуміє так: Я скорблю не за те, що маю померти, а за те, що Мене розпинають ізраїльтяни, – близькі Мої, і за те будуть відкинуті від Царства Божого.

Мк. 14:43. І зараз же, як Він ще говорив, прийшов Іуда, один з дванадцятьох, і з ним багато народу з мечами та киями, від первосвященників і книжників і старійшин.

Мк. 14:44 Зрадник же Його подав їм знак, сказавши: Кого я поцілую, Той і є; беріть Його і ведіть обережно.

Мк. 14:45 І, прийшовши, відразу підійшов до Нього і каже: Равві! Равві! і поцілував Його.

Мк. 14:46 А вони наклали руки свої на Нього і взяли Його.

Мк. 14:47 Один же з тих, що стояли тут, вихопив меча і вдарив раба первосвященника і відсік йому вухо.

Мк. 14:48 Тоді Іісус сказав їм: ніби на розбійника вийшли ви з мечами та киями, щоб Мене взяти.

Мк. 14:49 Кожний день Я бував з вами в храмі і вчив, і ви не брали Мене. Але хай збудуться Писання.

Недаремно додано: “один із дванадцяти”, але на осуд зрадника за те, що він, будучи в першому лику апостолів, зловмисно змовляв проти свого Владики. Але подивися на безумство його, як він думав сховатися від Господа цілуванням, сподіваючись бути прийнятий за друга. Якщо ти справді друг, навіщо прийшов із ворогами? Воістину, лукавство безглузде! “Один же з тих, хто стояв” – це був Петро. Марк промовчав про ім’я його, щоб не подумали, ніби він хвалить Петра, вчителя свого, за його ревність про Христа. Але Петро, до речі, відтяв вухо в архієрейського раба: цим вказується на те, що іудеї були люди неслухняні, непокірні й неуважні до Писань. Інакше, якби вони мали вуха, уважні до Писань, вони не розіп’яли б Господа слави. І не іншого якогось раба вразив Петро, а архієрея, бо архієреї перші не слухалися Писань, ставши рабами заздрості й самолюбства. Христос сказав натовпу: “ніби на розбійника вийшли ви”. Щодня Я навчав у храмі! Але це свідчить про Його Божество. Бо, коли Він навчав у храмі, вони не могли взяти Його, хоч і був Він у руках їхніх, оскільки ще не настав для Нього час страждання. Коли ж Він Сам забажав, тоді й віддав Себе їм, нехай збудуться пророчі Писання, що “як вівцю, повели Його на заклання” (Іс. 53:7), не сперечаючись, не волаючи, а добровільно слідуючи за тими, що ведуть.

Мк. 14:50. Тоді, залишивши Його, всі повтікали.

Мк. 14:51 Один юнак, загорнувшись покривалом на голе тіло, йшов вслід за Ним; і воїни схопили його.

Мк. 14:52 Але він, покинувши покривало, нагий утік від них.

Мк. 14:53 І привели Іісуса до первосвященника; і зібрались до нього всі первосвященники і книжники та старійшини.

Мк. 14:54 Петро віддалік ішов вслід за Ним аж до середини двору первосвященника; і сидів зі слугами і грівся біля вогню.

Учні розбіглися, бо неможливо було Самосущній Істині і пророкам збрехати. Тільки один якийсь юнак ішов за Ним. Цей юнак був, імовірно, з того дому, в якому їли паску. Дехто, втім, думає, що це був Яків, брат Божий, прозваний праведним, бо він усе своє життя ходив в одній мантії, а після Вознесіння ж Господнього він прийняв від апостолів і престол єпископський у Єрусалимі. Він-то, – кажуть, – залишивши верхнє покривало, втік. І немає нічого дивного, що, коли тікали верховні апостоли, і цей залишив Господа. Утім, Петро, виявляючи теплу любов до Учителя, слідував за Христом. Закон наказував, щоб у іудеїв був один архієрей на все своє життя; тим часом у них тоді було багато архієреїв, які один за одним щороку купували владу в римлян. Таким чином архієреями євангеліст називає тих, які, пробувши деякий час на архієрействі, залишили його.

Мк. 14:55. Первосвященники ж і весь синедріон шукали свідчення на Іісуса, щоб віддати Його на смерть; і не знаходили.

Мк. 14:56 Бо багато лжесвідчили на Нього, але ці свідчення не були достатні.

Мк. 14:57 І деякі, вставши, неправдиво свідчили проти Нього і говорили:

Мк. 14:58 ми чули, як Він казав: Я зруйную храм цей рукотворний і через три дні зведу інший, нерукотворний.

Мк. 14:59 Але й таке свідчення їхнє не було достатнім.

Мк. 14:60 Тоді первосвященник став посередині і спитав Іісуса: що ж Ти нічого не відповідаєш? що вони проти Тебе свідчать?

Мк. 14:61 Він же мовчав і нічого не відповідав. Знову первосвященник спитав Його і сказав Йому: чи Ти Христос, Син Благословенного?

Люди, самі варті осуду, складають вигляд судилища, щоб показати, ніби вмертвили Його (Христа) за судом. Але де справедливість суду, коли наводяться свідки, які не можуть сказати нічого справедливого, а тільки одне бешкетування і безглуздості? Та й ті самі, які думали сказати щось слушне, сказали брехню. Бо Господь не говорив: Я зруйную храм, але – “зруйнуєте”, не сказав до того ж – храм рукотворний, а просто “храм”. Архієрей, повставши, запитував Іісуса, маючи намір спонукати Його до відповіді, а відповідь перетворити на звинувачення. Але Христос мовчав, знаючи, що не будуть прислухатися до слів Його, як Лука справді й зауважує, що, коли запитували Господа, Він сказав: “Якщо скажу вам, ви не повірите; якщо ж і запитаю вас, не відповідатимете Мені” (Лк. 22:67-68).

Знову первосвященик запитав Його і сказав Йому: Чи Ти Христос, Син Благословенного?

Мк. 14:62. Іісус сказав: Я; і ви побачите Сина Людського, сидячого праворуч сили і грядущого на хмарах небесних.

Мк. 14:63 Тоді первосвященник, розірвавши одяг свій, сказав: навіщо ще нам свідки?

Мк. 14:64 Ви чули богохульство? Як вам здається? Вони ж усі визнали Його повинним смерті.

Мк. 14:65 І деякі почали плювати на Нього і, закриваючи Йому лице, бити Його і говорити Йому: проречи. І слуги били Його по щоках.

Первосвященик знову запитує Іісуса не для того, щоб, пізнавши істину, увірувати, а щоб мати якийсь привід до осуду. До слів “Чи ти Христос” (помазаник) – він додає “Син Благословенного”. Бо багато хто був помазаниками, бо називалися цим ім’ям і царі, і первосвященики, але жоден із них не був Сином Бога, що благословляється і прославляється віднині. Іісус сказав: “Я”. Хоч і знав, що вони не увірують, однак змушений був відповідати, щоб вони згодом не могли сказати, що якби ми чули від Нього пряме свідоцтво про Себе Самого, то увірували б. Тому-то й осуд їхній буде тим більший, що вони, і почувши це свідчення, не увірували. “І ви побачите, – каже Він, – Сина Людського, що сидить праворуч сили”, тобто Отця (силою називає тут Отця). Бо Він прийде знову не без тіла, але таким, що може бути видимим і впізнаним тими, хто Його розіп’яв. При цьому архієрей виконав звичай (роздер одяг). Бо коли траплялася з іудеями якась біда або скорбота, вони роздирали одяг. У цьому випадку архієрей роздер одяг свій на знак того, що Іісус начебто вимовив хулу на Бога, і таким чином сталося велике зло. Але пристойно сказати при цьому з Давидом: “Розділилися, і не розчулилися” (Пс. 34:15). Але це роздратування було разом і образом роздратування і скасування іудейського первосвященства, хоча первосвященик і не усвідомлював цього. Коли в такий спосіб архієреї згідно засудили Його (Христа), тоді слуги, накривши Його, стали бити і говорити: “вгадай”, хто вдарив тебе? Якщо ж стільки перетерпів за нас Господь наш, то ми скільки повинні перетерпіти заради Нього, щоб віддати рівним Владиці? О, це страшно!

Мк. 14:66. Коли Петро був на дворі внизу, прийшла одна із служниць первосвященника

Мк. 14:67 і, побачивши Петра, який грівся, та придивившись до нього, сказала: і ти був з Іісусом Назарянином.

Мк. 14:68 Але він відрікся, сказавши: не знаю і не розумію, що ти говориш. І вийшов геть на передній двір; і заспівав півень.

Мк. 14:69 Служниця, побачивши його знову, почала говорити присутнім, що цей з них.

Мк. 14:70 Він знову відрікся. Трохи згодом присутні знову стали говорити Петрові: та й справді ти з них, бо ти галілеянин, і мова твоя схожа.

Мк. 14:71 Він же почав клястися і божитися: не знаю Чоловіка Цього, про Якого говорите.

Мк. 14:72 Тоді вдруге заспівав півень. І згадав Петро слово, сказане йому Іісусом: перш ніж двічі проспіває півень, тричі відречешся від Мене; і почав плакати.

Хоч Петро був і гарячіший за всіх, проте виявився немічним і відрікся від Господа, будучи збентежений страхом. І такий страх навела на нього служниця! Попустив же йому Бог потерпіти це за особливим промислом, щоб він не вихвалявся, щоб був жалісливий до інших падаючих, пізнавши сам на собі глибину людської немочі. Що ж стосується того, чи одна була рабиня, яка викривала Петра, чи була ще інша, – то Матфей каже, що була інша, а Марк, що обидва рази викривала Петра одна й та сама рабиня. Але це анітрохи не ускладнює нас щодо істинності Євангелія. Бо тут протиріччя євангелістів не стосується чогось важливого і такого, що стосується нашого спасіння. Не сказали – один, що Господь був розп’ятий, а інший, – що не був розп’ятий. Отже, Петро, збентежений страхом і забувши слово Господнє – “хто зречеться Мене перед людьми, зречусь того і Я перед Отцем Моїм Небесним” (Мф. 10:33), – відрікся від Христа, але покаяння і сльози знову повернули його до Нього. Бо сказано: “почав плакати”. Тобто, закривши обличчя своє, гірко почав плакати. Матфей (кажучи про зречення Петра) сказав неясно: “перш ніж проспіває півень” (Мф. 26:34); Марк це пояснив: “перш ніж двічі проспіває півень”. Півні зазвичай за один раз роблять по кілька вигуків, потім засинають, а після деякого часу знову починають спів. Тому сенс Матфеївської оповіді такий: “перш ніж заспіває півень”, тобто перш ніж встигне закінчити перший раз свій спів, “тричі зречешся Мене”. Але нехай посоромляться новатіани, які не приймають тих, хто згрішив після хрещення, покаяння і причастя Святих Тайн! Ось Петро, який відрікся вже після причастя Пречистого Тіла і Крові, знову був прийнятий в апостольський лик. Бо падіння святих для того й описуються, щоб ми, коли через неуважність свою падаємо, дивилися на приклад їхній і поспішали б покаянням виправитися.

Глава п’ятнадцята

Мк. 15:1. Негайно вранці первосвященники зі старійшинами та книжниками і весь синедріон зібрали раду і, зв’язавши Іісуса, відвели і видали Пілатові.

Мк. 15:2 Пілат спитав Його: Ти Цар Іудейський? Він же сказав йому у відповідь: ти говориш.

Мк. 15:3 І первосвященники звинувачували Його багато в чому.

Мк. 15:4 Пілат же знову спитав Його: Ти нічого не відповідаєш? бачиш, як багато звинувачень проти Тебе.

Мк. 15:5 Але Іісус і на це нічого не відповідав, так що Пілат дивувався.

Мк. 15:6 На всяке ж свято він відпускав їм одного в’язня, за якого вони просили.

Мк. 15:7 Тоді був у темниці один на ім’я Варавва, із своїми спільниками, які під час бунту вчинили вбивство.

Мк. 15:8 І народ почав кричати і просити Пілата про те, що він завжди робив для них.

Мк. 15:9 Він сказав їм у відповідь: чи хочете, відпущу вам Царя Іудейського?

Мк. 15:10 Бо знав, що первосвященники через заздрість видали Його.

Мк. 15:11 Та первосвященники підбурили народ просити, щоб краще відпустив їм Варавву.

Мк. 15:12 Пілат же знову сказав їм у відповідь: що ж хочете, щоб я зробив з Тим, Кого ви називаєте Царем Іудейським?

Мк. 15:13 Вони знову закричали: розіпни Його.

Мк. 15:14 Пілат сказав їм: яке ж зло зробив Він? Але вони ще дужче закричали: розіпни Його.

Мк. 15:15 Тоді Пілат, бажаючи догодити народові, відпустив їм Варавву, а Іісуса, побивши, віддав на розп’яття.

Іудеї зрадили Господа римлянам; за те й самі віддані були від Господа в руки римлян. І збулися слова Писання: “беззаконнику – горе, бо буде йому відплата за діла рук його” (Іс. 3:11); і ще: “Відплати їм за діла їхні” (Пс. 27:4); і ще: “як ти чинив, так вчинять і з тобою” (Овд. 1:1,15). На запитання Пілата: “Ти Цар Іудейський?” – Господь дає взаємну відповідь. Бо слова “Ти говориш” – можна розуміти так: правду ти говориш, – ти сам висловив, Хто Я; а можна розуміти й так: Я не кажу цього, а ти говориш. Але коли його запитали іншим разом, Христос нічого не відповідав і тим здивував Пилата. Бо Пілат дивувався, що Він, будучи обізнаним у законі та красномовним і маючи можливість однією відповіддю спростувати наклепи, які на Нього зводили, нічого не говорив, а навпаки, смиренно терпів звинувачення. Зауваж кровожерливість іудеїв і поміркованість Пілата (хоча і він гідний осуду, бо не з твердістю стояв за праведника). Бо ті кричали: “Розіпни Його”, а він, хоч слабко, однак, намагався звільнити Іісуса від осуду. Тому знову запитував, що зроблю Іісусові? – намагаючись дати їм можливість відпустити Господа як невинного, чому і зволікав, і відкладав. Зрештою, поступаючись їхній вимозі, став бити Господа, тобто бити ремінним бичем, щоб видно було, що вони прийняли Його як засудженого вже на судилищі, і “віддав на розп’яття”. Бо він хотів зробити угодне, приємне для народу, а не те, що угодно Богові.

Мк. 15:16. Воїни відвели Його всередину двору, тобто в преторію, і зібрали весь полк,

Мк. 15:17 і одягли Його в багряницю, та сплівши терновий вінець, поклали на Нього;

Мк. 15:18 і почали вітати Його: радуйся, Царю Іудейський!

Мк. 15:19 І били Його тростиною по голові, і плювали на Нього та, ставши на коліна, кланялись Йому.

Мк. 15:20 Коли ж наглумилися з Нього, зняли з Нього багряницю, одягли Його у власний одяг і повели Його, щоб розіп’ясти.

Мк. 15:21 І примусили одного перехожого, який ішов з поля, якогось киринеянина Симона, батька Олександра і Руфа, нести хрест Його.

Військовий стан, що завжди втішається безчинствами й образами, і тепер виявив звичайну властивість свою. Бо якщо іудеї, які чули від Христа стільки повчань і отримували від Нього так часто і так багато благодіянь, завдали Йому стільки наруги, то що нам сказати про язичників? Отже, вони скликають на Нього цілий загін, одягають Його для посміху в порфіру як царя і починають бити Його; беруть вінець терновий замість діадеми, замість скіпетра – тростину. Ці слуги диявола змусили, як сказано, якогось нести хрест Його; тим часом інший євангеліст каже, що Іісус ішов, несучи хрест на Собі (Ін. 19:17). Але було і те, і інше: спочатку певний час Він Сам ніс хресне дерево, а коли знайшли іншого, здатного нести, тоді примусили цього останнього, і він ніс хрест. А для чого сказано і те, яких синів був батьком цей чоловік? Для більшого посвідчення, бо чоловік той, імовірно, був ще живий і міг переказати все щодо хреста. Але одягнемося і ми в порфіру, царський одяг. Я хочу сказати те, що ми повинні йти як царі, наступаючи на змію і на скорпіона і перемагаючи гріх. Ми іменуємося християнами, тобто помазаними, подібно до того, як колись називалися христами царі. Тому нехай буде життя наше не рабське і низьке, але царське і вільне. Будемо носити терновий вінець, тобто намагатимемося увінчатися життям суворим, стриманим, далеким від плотських задоволень, а не розкішним, зніженим і відданим чуттєвим насолодам. Станьмо і ми “Симоном”, що означає послух, і візьмемо хрест Іісусовий, “умертвивши земні члени наші” (Кол. 3:5).

Мк. 15:22. І привели Його на місце Голгофу, що означає: Лобне місце.

Мк. 15:23 І давали Йому пити вино зі смирною; але Він не прийняв.

Мк. 15:24 Ті, що розпинали Його, ділили одяг Його, кидаючи жереб, кому що взяти.

Мк. 15:25 Була третя година і розп’яли Його.

Мк. 15:26 І був напис вини Його: Цар Іудейський.

Мк. 15:27 З Ним розп’яли двох розбійників, одного праворуч, а другого ліворуч Нього.

Мк. 15:28 І збулося слово Писання: і до злочинців причислений (Іс. 53:12).

Є передання, яке дійшло до нас від святих отців, що на Голгофі похований був Адам. Тут розпинається і Господь, що лікує падіння і смерть Адамову, щоб там же послідувало і руйнування смерті, де був початок смерті. “Давали Йому пити вино зі смирною”; але смирна є найгіркішою рідиною; значить, це давали Господу на наругу над Ним. Інший євангеліст каже, що Господу подали оцет із жовчю (Мф. 27:34), а третій, – що Йому піднесли і ще щось. Але в цьому немає протиріччя; за тодішнього безчинства одні приносили те, інші – інше: один – оцет із жовчю, інший – вино зі смирною. А могло бути й те, що вино було окисле, а смирна згіркла, і, отже, євангелісти згодні між собою, коли один із них говорить про вино зі смирною, а інший – про оцет із жовчю. Бо вино могло бути названо оцтом, а смирна – жовчю, перше – за своєю кислотою, друга – за гіркотою. Так само, коли один каже, що “давали Йому пити, але Він не прийняв”, то не суперечить іншому, який говорить: “і, скуштувавши, не захотів пити” (Мф. 27:34). Бо, коли сказано – “не прийняв”, цим уже ясно показано, що не пив. І жереб кидали за одяг Його також на наругу над Ним, тобто розділяючи між собою начебто царський одяг, тоді як він був убогий. Написали і провину, за яку Господь розіп’ятий: “Цар Іудейський”, щоб зганьбити славу Його, як людини, що обурюється і називає Себе царем, і щоб усі, хто проходить повз, не тільки не жаліли Його, а, навпаки, нападали б на Нього, як на викрадача царської влади. Але як Марк каже, що Христос був розп’ятий о третій годині, а Матфей, – що темрява сталася о шостій годині? Можна сказати, що о третій годині був розп’ятий, а темрява почалася з шостої години і тривала до дев’ятої. І з розбійниками розп’ятий був Господь для того, щоб люди мали погану думку про Нього, що і Він був лиходій. Але це було за Божим розпорядженням, бо, з одного боку, виповнилося пророцтво: “до лиходіїв зарахований був” (Іс. 53:12), з іншого боку, два розбійники були образами двох народів – іудейського і язичницького. Обидва ці народи були беззаконні – язичницький, як такий, що переступив природний закон, іудейський, як такий, що переступив і цей закон, і писаний, який дав йому Бог. Але язичницький народ виявився розсудливим розбійником, навпаки, іудейський – хулителем до кінця. Посеред цих двох народів розпинається Господь, оскільки Він є Камінь, що з’єднує нас у Собі.

Мк. 15:29. Ті, що проходили, лихословили Його, киваючи головами своїми і кажучи: ей, Ти, Котрий руйнуєш храм і за три дні будуєш!

Мк. 15:30 спаси Себе Самого і зійди з хреста.

Мк. 15:31 Так само і первосвященники з книжниками, глузуючи, говорили один одному: інших спасав, а Себе не може спасти!

Мк. 15:32 Христос, Цар Ізраїлів, хай тепер зійде з хреста, щоб ми бачили, і увіруємо. І розп’яті з Ним ганьбили Його.

“Ті, що проходять”, тобто ті, що проходять тією дорогою, де був розп’ятий Господь, і ті, – каже євангеліст, – хулили Господа, докоряючи Йому, як брехунові. Оскільки Господь, творячи чудеса, рятував багатьох, то, подібно до тих, хто проходив, і архієреї говорили: інших рятував, а Себе не рятує? Говорили ж це, знущаючись над чудесами Його і вважаючи їх явищами примарними. Але говорити, “зійди з хреста”, спонукав їх диявол. Оскільки начальник зла знав, що хрестом здійсниться спасіння, то знову спокушав Господа, щоб у разі сходження Його з хреста переконатися, що Він не Син Божий, і щоб у такий спосіб зруйнувалося спасіння людей хрестом. Але Він був істинний Син Божий, і тому саме не зійшов із хреста. Навпаки, оскільки знав, що це буде на спасіння людям, Він наважився і бути розп’ятим, і перетерпіти все інше, і звершити справу Свою. І розіп’яті з Ним спочатку обидва зневажали Його. Потім один з них визнав Його невинним і навіть вмовляв іншого, коли той хулив.

Мк. 15:33. О шостій же годині настала темрява по всій землі і тривала до дев’ятої години.

Мк. 15:34 О дев’ятій годині Іісус викрикнув гучним голосом: Елоі! Елоі! Ламма савахфані? – що значить: Боже Мій! Боже Мій! навіщо Ти Мене залишив?

Мк. 15:35 Деякі з тих, що тут стояли, почувши те, говорили: Він кличе Іллю.

Мк. 15:36 А один побіг, наповнив губку оцтом і, настромивши на тростину, давав Йому пити, кажучи: стривайте, побачимо, чи прийде Ілля зняти Його.

Мк. 15:37 Іісус же, скрикнувши гучним голосом, іспустив дух.

Темрява була не в одному місці, але по всій землі. І якби тоді був час збитку (місяця), то ще міг би хто-небудь казати, що це було природне затемнення. Але тепер був чотирнадцятий день місяця, коли природне затемнення неможливе. Пророчий вислів Господь вимовляє по-єврейськи, показуючи, що Він до останнього подиху шанує єврейське. “Для чого Ти Мене залишив?” – говорить Він від імені людського єства ніби так: “Для чого Ти, Боже, залишив мене – людину, щоб я мав потребу в розп’ятті за мене Бога?”. Бо залишені були ми, люди, а Він ніколи не був залишений Отцем. Послухай, що Сам Він каже: “Я не один, бо Отець зі Мною” (Ін. 16:32). Або ж каже, що і за євреїв, бо й Сам був по плоті єврей: “для чого Ти Мене залишив”, тобто єврейський народ, щоб він розіп’яв Сина Твого? Як ми зазвичай говоримо: Бог зодягнувся в мене, замість – у людське єство, так і тут вираз: “Мене залишив” треба розуміти замість – Моє людське єство або Мій іудейський народ. “А один побіг, наповнив губку оцтом і давав Йому пити” для того, щоб гіркота оцту скоріше умертвила Його. Іісус випустив дух, вигукнувши гучним голосом, тобто ніби закликаючи смерть, як Владика, який помирає за Своєю владою. А який був голос, це означив Лука: “Отче! у Твої руки віддаю дух Мій” (Лк. 23:46). Цим Господь зробив для нас і те, що душі святих відходять у руки Божі. Бо раніше душі всіх утримувалися в пеклі, поки не прийшов Той, Хто проповідував полоненим відпущення.

Мк. 15:38. І завіса в храмі роздерлася надвоє, зверху донизу.

Мк. 15:39 Сотник, який стояв навпроти Нього, побачивши, що Він, так скрикнувши, іспустив дух, сказав: воістину Чоловік Цей був Син Божий.

Мк. 15:40 Були тут і жінки, які дивилися здалеку; між ними була і Марія Магдалина, і Марія, мати Якова молодшого та Іосії, і Саломія,

Мк. 15:41 які і тоді, коли Він був у Галілеї, ходили за Ним і служили Йому, і багато інших, які разом з Ним прийшли до Ієрусалима.

Завіса роздерлася на знак того, що благодать Духа відступила від храму, що Святе Святих стане видимим і доступним для всіх, як це і сталося, коли увійшли римляни, і що сам храм нарікає. Як зазвичай іудеї чинили в нещастях і роздирали одяг свій, так і храм, наче одухотворений, показав те саме під час страждань Творця, роздерши одяг свій. Але цим означається й інше щось. Плоть наша є завіса нашого храму, тобто розуму. Отже, сила, яку плоть мала над духом, роздерта стражданнями Христовими “від верху до низу”, тобто від Адама до останньої людини. Бо й Адам освятився стражданнями Христовими, і плоть його вже не підлягає прокляттю і тлінню; навпаки, всі ми вшановані нетлінням. Сотник, тобто начальник над сотнею воїнів, побачивши, що Він помер так владично, здивувався і сповідував. Зауваж же, як перетворився порядок! Іудеї вбивають, язичник сповідує; учні розбігаються, жони залишаються. “Були, – каже євангеліст, – тут і жінки, а серед них була і Марія Магдалина, і Марія, мати Якова меншого та Іосії”, тобто Богородиця, яка була для них матір’ю. Оскільки Вона заручена була Йосифу, а Яків та Іосія були дітьми Йосифа, то Вона називається їхньою матір’ю, як мачуха, подібно до того, як називалася і дружиною Йосифа в образі нареченої. Тут же була Саломія, мати синів Зеведеєвих, і багато інших. Євангеліст же згадав тільки про найважливіших.

Мк. 15:42. І як настав уже вечір,– бо була п’ятниця, тобто день перед суботою,–

Мк. 15:43 прийшов Йосиф із Аримафеї, славнозвісний радник, який і сам чекав Царства Божого, насмілився прийти до Пілата просити тіла Іісусового.

Мк. 15:44 Пілат здивувався, що Він уже помер, і, покликавши сотника, спитав його: чи давно помер?

Мк. 15:45 І, довідавшись від сотника, віддав тіло Йосифові.

Мк. 15:46 Він, купивши плащаницю і знявши Його, оповив плащаницею і поклав Його у гробі, витесаному в скелі, і привалив камінь до дверей гробу.

Мк. 15:47 Марія ж Магдалина і Марія Іосієва дивились, де Його поклали.

Блаженний Йосиф, ще служачи Закону, визнав Христа Богом, чому й наважився на похвальний подвиг. Не став він міркувати: ось я багатий і можу втратити багатство, якщо буду просити тіло Того, Кого засуджено за привласнення Собі царської влади, і зроблюся ненависним в іудеїв, – так ні про що подібне не міркував сам із собою, але, залишивши все, як менш важливе, просив одного – віддати на поховання тіло Засудженого. “Пілат здивувався, що Він уже помер”, бо думав, що Христос тривалий час буде витримувати страждання, як і розбійники, чому й запитав сотника: “чи давно помер?”. Тобто невже помер завчасно? Отримавши тіло, Йосиф купив плащаницю і, знявши тіло, обвив нею, чесне чесно віддаючи похованню. Бо він був і сам учень Христовий, і знав, як вшанувати Владику. Він був “знаменитий”, тобто людина поважна, благочестива, бездоганна. Що стосується звання радника, то це була певна гідність або, краще, служіння і посада цивільна, яку ті, хто мав, мали керувати справами судилища, і тут часто наражалися на небезпеки від зловживань, властивих цьому місцю. Нехай чують багаті й ті, хто займається справами громадськими, як гідність радника анітрохи не перешкоджала чесноті Йосифа. Ім’я “Йосиф” – означає “приношення”, а “Аримафей” – “візьми його”. Будемо ж і ми, за прикладом Йосифа, завжди докладати старанність до чесноти і брати її, тобто справжнє благо. Нехай сподобимося прийняти і Тіло Іісусове за допомогою Причастя і покласти його в гробі, висіченому з каменю, тобто в душі, яка твердо пам’ятає і не забуває Бога. Нехай буде душа наша висіченою з каменю, тобто такою, що має своє утвердження у Христі, Який є Камінь. Нехай обвиємо це Тіло плащаницею, тобто приймемо його в чисте тіло, бо тіло є ніби плащаниця душі. Божественне Тіло треба приймати не тільки в чисту душу, а й у чисте тіло. Повинно ж саме оповити його, тобто покрити, а не розкривати, бо Таїнство повинно бути покритим, потаємним, а не розкритим.

Глава шістнадцята

Мк. 16:1. Як минула субота, Марія Магдалина і Марія Яковлева і Саломія купили пахощі, щоб піти помазати Його.

Мк. 16:2 І дуже рано, в перший день тижня, як сходило сонце, прийшли до гробу,

Мк. 16:3 і говорять між собою: хто відвалить нам камінь від дверей гробу?

Мк. 16:4 І, глянувши, побачили, що камінь відвалений; а він був дуже великий.

Мк. 16:5 І, увійшовши у гроб, побачили юнака, який сидів праворуч і був одягнений у білу одежу; і вжахнулися.

Мк. 16:6 А він каже їм: не жахайтеся; Іісуса шукаєте Назарянина, розп’ятого; Він воскрес; Його нема тут. Ось місце, де Його положили.

“І вельми рано, у перший день тижня”, вставши, ідуть до гробу і розмірковують: “хто відвалить камінь”? Але, тим часом як вони розмірковували про це, Ангел відвалив камінь, хоча жони не відчували того. Так і Матфей каже, що Ангел відвалив камінь після того, як жони прийшли. Але Марк промовчав про це, бо Матфей уже сказав, ким відвалений був камінь. Якщо ж Матфей каже, що Ангел сидів на камені, а Марк, – що жони, увійшовши до гробу, побачили, як він сидить усередині, то цим не слід бентежитися. Бо могли вони бачити Ангела, що сидів зовні на камені, як сказано в Матфея, могли бачити знову його ж усередині гробу, як такого, що випередив їх і увійшов туди. Втім, деякі кажуть, що одні жони були згадувані у Матфея, інші – у Марка, а Магдалина була супутницею всіх, як найзавзятіша і найревніша. Янгол, який явився, сказав жінкам: “не жахайтеся”. Спочатку він звільняє їх від страху, а потім благовістить про Воскресіння. Він називає Іісуса Христа “Розп’ятим”, бо не соромиться Хреста, який є порятунком людей і основою всіх благ.

“Він воскрес”; з чого це видно? З того, що “Його немає тут”. І чи хочете переконатися? “Ось місце, де Він був покладений”. Для того й відвалив він камінь, щоб показати це місце.

Мк. 16:7. Але йдіть, скажіть учням Його і Петрові, що Він буде раніше за вас у Галілеї; там Його побачите, як Він сказав вам.

Мк. 16:8 І, вийшовши, вони побігли від гробу; їх охопив трепет і жах, і нікому нічого не сказали, бо боялися.

“Але йдіть, скажіть учням Його і Петру”. Петра відокремлює від учнів або як верховного, іменуючи його окремо від тих, що мають перевагу, або ось чому: так як Петро зрікся, то якби жони сказали, що їм наказано сповістити тільки учням, – він сказав би: я зрікся, отже, вже не учень Його, а тому Господь відкинув мене і знехтував мною; тому Ангел і додав: “і Петру”, щоб не зніяковів Петро тією думкою, що нібито він не удостоєний і слова як такий, що зрікся, а тому вже негідний бути в числі учнів. Посилає ж їх “до Галілеї”, відводячи їх від сум’яття і великого страху з боку іудеїв. Тоді охопив жінок “трепет і жах”, тобто вони були вражені і баченням Ангела, і страхом Воскресіння, і тому “нікому нічого не сказали, бо боялися”. Або боялися вони іудеїв, або одержимі були страхом від бачення до того, що ніби втратили розум. Тому й нічого нікому не сказали, забувши все, що чули.

Мк. 16:9. Воскреснувши рано в перший день тижня, Іісус спершу явився Марії Магдалині,

“Воскреснувши” – тут зупинись, потім читай: “рано в перший день тижня, Іісус з’явився Марії Магдалині”. Бо не воскрес рано (хто бачив, коли Він воскрес?), але з’явився рано, в день недільний (бо цей день є перший день суботи, тобто седмиці).

з якої вигнав сім бісів.

тобто багатьох (бо Святе Письмо приймає іноді число “сім” у сенсі безлічі) або сім бісів, протилежних семи духам чесноти, як-то: дух безстрашності (небогобоязливості), дух нерозумності, дух необізнаності, дух брехні та інші, протилежні дарувань Святого Духа.

Мк. 16:12. Після цього явився в іншому образі двом з них на дорозі, коли вони йшли до села.

Мк. 16:13 І ті, повернувшись, сповістили іншим; але і їм не повірили.

Мк. 16:14 Нарешті, явився самим одинадцятьом, коли вони возлежали на вечері, і дорікав їм за невір’я і жорстокосердість, що не повірили тим, які бачили Його воскреслим.

“Після цього з’явився в іншому образі двом із них на дорозі, коли вони йшли в селище”. Про цих двох і Лука говорить (Лк. 24:13-35).

“І ті сповістили іншим; але і їм не повірили”. Як же Лука каже, що вони “повернулися… і знайшли разом одинадцять Апостолів і тих, що були з ними, і говорили, що Господь воістину воскрес” (Лк. 24:33-34), тоді як, за свідченням Марка, не повірили й тим, що прийшли з села? Відповідаємо: коли євангеліст каже, що “сповістили іншим”, то має на увазі не одинадцять апостолів, а деяких інших. Цих і назвав він “іншими”, оскільки одинадцять бачили Його (Христа) в той самий день, коли і ті, хто повернувся з села, знайшли їх такими, що говорили, “що Господь воістину воскрес”.

Мк. 16:15. І сказав їм: ідіть по всьому світі і проповідуйте Євангеліє всьому творінню.

Мк. 16:16 Хто буде вірувати і охреститься, буде спасений; а хто не буде вірувати, буде осуджений.

Мк. 16:17 Віруючих супроводжуватимуть такі знамення: іменем Моїм виганятимуть бісів; говоритимуть новими мовами,

Мк. 16:18 братимуть змій;

Віруючих, – каже, – супроводжуватимуть знамення – вигнання бісів, промовляння новими мовами, взяття змій, тобто винищення змій, і чуттєвих, і душевних, як в іншому місці сказано: “даю вам владу наступати на змій і скорпіонів”, очевидно, душевних (Лк. 10:19). Втім, вираз “братимуть змій” можна розуміти і буквально, оскільки, наприклад, Павло взяв у руку змію без жодної для себе шкоди ( Діян. 28:5).

і якщо отруйне вип’ють, не пошкодить їм;

Це траплялося багато разів, як знаходимо в розповідях. Бо багато хто, випиваючи отруту, силою хресного знамення зберігався неушкодженим.

Мк. 16:19 І так Господь, після розмови з ними, вознісся на небо і сів праворуч Бога.

Мк. 16:20 Вони ж пішли і проповідували всюди, при Господній допомозі і підтвердженні слова супроводжуючими знаменнями. Амінь.

Чи бачиш? Скрізь спочатку наша дія, а потім уже Боже сприяння. Бо Бог сприяє нам тоді, коли ми діємо і покладаємо початок, а коли ми не діємо, Він не сприяє. Зауваж і те, що за словами слідують діла і слово утверджується ділами, як і в апостолів тоді слово утверджували наступні діла і знамення. О якби, Христе Слове, і наші слова, які ми говоримо про доброчесність, затверджувалися справами і вчинками так, щоб ми досконалими постали перед Тобою, що допомагає нам у всіх справах і словах! Бо Тобі личить слава і в словах, і в ділах наших.

Амінь.

 

Переклад: Віталій П.