Святитель Василій (Веніамін Сергійович Преображенський) народився в м. Кінешмі Костромської губернії в сім’ї священика. Знаючи досконало як стародавні, так і нові європейські мови, Веніамін для більш поглибленого вивчення європейської культури поїхав до Англії і 1910-1911 роки прожив у Лондоні. Після повернення в Росію він вступив викладачем іноземних мов і загальної історії в Миргородську чоловічу гімназію. У 1914 році Веніамін переїхав до Москви і влаштувався викладачем латинської мови в Петровській гімназії. Викладання настільки його захопило, що він закінчив педагогічний інститут, приготувавшись остаточно до професії педагога. Але Господь розпорядився інакше. Одного разу, приїхавши в гості до батьків у Кинешму, Веніамін домовився з друзями покататися на човні Волгою. Уже далеко від берега човен раптово перекинувся. Веніамін взмолився, просячи Господа зберегти йому життя, обіцяючи присвятити себе служінню Православній Церкві. У цей момент він побачив товсту довгу дошку і, вхопившись за неї, виплив. 1920 року, у віці 45 років, Веніаміна висвятили на священика, а за рік він прийняв чернечий постриг з ім’ям Василь і поставили на єпископа Кінешемського. Багато хто ще за життя святителя Василя знав його як істинного подвижника, угодника Божого. Життя він вів просте і скромне, до богослужіння ставився з найбільшим благоговінням. Проповіді святителя збирали безліч людей. Основним своїм архіпастирським завданням він ставив православну просвіту. Коли почався в Нижньому Поволжі голод, і звідти стали вивозити дітей-сиріт до дитячих будинків, він у проповідях закликав парафіян узяти цих дітей до себе, і сам, подаючи приклад, зняв будинок, у якому поселив п’ятьох дівчаток і приставив до них виховательку – благочестиву християнку. За його молитвами відбувалися чудеса зцілень як від душевних, так і від тілесних недуг. 1923 року святителя Василія заарештували і заслали в Зирянський край, де він пробув до 1925 року. Після повернення владики із заслання церква в Кінешмі почала швидко зростати і зміцнюватися. Цивільна влада, занепокоєна, вимагала, щоб єпископ залишив місто. Після двох років скитань, 1928 року, його знову заарештували, півроку провів у в’язниці і засудили до трьох років заслання. Повернувшись із заслання, владика два роки провів в Орлі, звідки влада вислала його в Кінешму. Одразу ж по приїзді його і його келейника, що вірно супроводжував його у всіх цих гоніннях, які він зазнав від безбожної влади, помістили до в’язниці. Хотіли засудити їх до смерті, але не знайшли за що. На п’ять років їх ув’язнили в табори: святителя Василя в табір, що знаходиться неподалік від Рибінська, його келейника – під Мурманськ. Після закінчення терміну лише два роки пробув уже старіючий єпископ на волі. Знову арешт спочатку Ярославська в’язниця, потім Бутирська в Москві. Після 8 місяців ув’язнення – 5 років заслання в Красноярський край, у село Бірілюсси.31 липня 1945 року святитель помер. За життя він заповів, щоб його останки були перенесені на батьківщину, але в ті роки це було неможливо. Однак 5 (18) жовтня 1985 року святі мощі його було знайдено і перевезено до Москви. У серпні 2000 року свт. Василій був зарахований до лику святих нашої Православної Церкви. “Бесіди на Євангеліє від Марка” свт. Василія, вперше видані в наш час, увійшли до золотого фонду християнської літератури.
Глава I.
Євангеліє – слово грецьке. У перекладі на українську мову означає ” блага звістка”.
Блага вість! Як це оцінити?
Де-небудь далеко-далеко в холодній, негостинній чужині, можливо, в суворому ворожому полоні, нудиться дорога вам людина. Ви нічого про неї не знаєте. Пропав – як у воду канув. Де він? Що з ним? Чи живий? Здоровий? Можливо, збіднів, потребує всього… А кругом холодні, байдужі чужі люди… Нічого не відомо. Нудиться серце, тужить. Хоч би одне слово: живий чи ні? Ніхто не знає, ніхто не скаже. Ах, яка туга! Господи, пошли звісточку!
І ось одного чудового дня стукають у двері. Хто там? Листоноша приніс листа! Від кого? Боже правий… Невже? Так, так… На звороті листа знайомий милий почерк: неправильні великі літери, його почерк. Вісточка від нього. Що він пише? Ви поспішно розриваєте конверт і читаєте із завмиранням серця. Слава Богу! Усе добре: він живий, здоровий, усім забезпечений, збирається приїхати на батьківщину… Серце наповнюється вдячною радістю. Господи! Який Ти милостивий! Ти не забув, Ти не залишив, Ти не відкинув убогої молитви! Як дякувати Тобі, Творче?
Таке враження від благої звістки. Але в особистому житті це має порівняно слабкий вигляд.
Чому ж Євангеліє називається Євангелієм? Чому воно є благою звісткою?
Це звісточка з потойбічного світу на грішну землю. Звістка від Бога людині, яка страждає, нудиться в гріху; звістка про можливість відродження до нового, чистого життя; звістка про світле щастя і радість майбутнього; звістка про те, що все вже для цього зроблено, що Господь віддав за нас Свого Сина. Людина так довго, так пристрасно, так тужливо чекала цієї звістки.
Послухайте, я розповім вам трохи про те, як жили люди до приходу Спасителя, як вони томилися й напружено чекали звісточки, що вказала б їм новий, світлий шлях і вихід із брудного болота пороку й пристрасті, у якому вони борсалися, і ви зрозумієте, чому з такою захопленою радістю вони зустріли цю звістку, чому назвали її доброю, і чому для людини не було й не могло бути іншої, радіснішої, благішої звістки, ніж Євангеліє.
Увесь світ перед тим часом, коли мав прийти Спаситель, стогнав у залізних лещатах Римської держави. Усі землі, розташовані навколо Середземного моря, що становили тодішній європейський цивілізований світ, були завойовані римськими легіонами. (Говорити про життя людства того часу – це означає говорити майже про один Рим.) Це був розквіт римської могутності, епоха Августа. Рим зростав і багатів. Всі країни слали свої дари сюди або як данину, або як товари торгівлі. Незліченні скарби збиралися тут. Недарма Август любив казати, що він перетворив Рим із кам’яного на мармуровий. Неймовірно багатіли вищі класи – патриції та вершники. Щоправда, народ від цього не вигравав і під золотою мішурою зовнішньої пишності імперії таїлося багато горя, злиднів і страждань. Але, як не дивно, і вищі багаті класи не почувалися щасливими. Багатство не рятувало їх від зневіри, нудьги і часом від туги відчаю. Навпаки, цьому сприяло, народжуючи пересиченість життям. Подивимося, як жили тодішні багатії.
Розкішна біломармурова вілла… Витончені портики, між стрункими колонами розміщені статуї імператорів і богів з білосніжного каррарського мармуру різьблення найкращих майстрів. Розкішні мозаїчні підлоги, якими з дорогих кольорових каменів викладені вигадливі малюнки. Майже посередині великої центральної кімнати, що слугує для прийомів (так званий атріум), – квадратний басейн, наповнений кришталевою водою, де плескаються золоті рибки. Його призначення – поширювати приємну прохолоду, коли повітря розпечене спекою південного дня. На стінах – позолота, фресковий живопис, орнаменти густих тонів, що химерно переплітаються. У сімейних кімнатах – коштовні меблі, позолочена бронза, на всьому оздобленні лежить печать багатства і витонченого смаку. У надвірних будівлях – маса навчених рабів, завжди готових до послуг господаря. Так і відчувається по всьому, що нега, лінь і насолода звили тут собі міцне гніздо.
Амфітріон (господар будинку), римський вершник з жирним подвійним підборіддям, з орлиним носом, гладко поголений, готується до вечірнього бенкету. У цьому будинку бенкети майже щодня. Величезні статки, нажиті на відкупах, дозволяють витрачати на це колосальні суми. Він зайнятий зараз у своїй домашній бібліотеці: треба вибрати поему для розваги гостей. Повільно й ліниво своїми пухкими руками, прикрашеними важкими золотими перснями із самоцвітним камінням, перебирає він футляри, де зберігаються дорогоцінні сувої фіолетового й пурпурного пергаменту, на якому золотими літерами переписані останні новинки римської поезії. Його губи гидливо стиснуті: все це йому не подобається. Усе так плоско, нецікаво, так приїлося!
У сусідній великій кімнаті метушиться й бігає ціла юрба рабів різних відтінків шкіри: білі блакитноокі свеви, жовті смагляві фригійці й перси, чорні арапи й негри. Готують столи й ложі для гостей. Їх буде небагато, тільки обрані друзі, чоловік тридцять. Але тим паче треба все приготувати для них і пригостити якнайкраще…
Бенкет у розпалі. За довгими столами на ложах, вкритих віссонними тканинами і дамаськими килимами, лежать гості в легких туніках, з рожевими і помаранчевими вінками на головах. Столи заставлені наїдками і фіалами з дорогоцінним вином. Минула вже тридцять п’ята зміна страв. Щойно прибрали жирну тушу смаженого кабана, і маленькі невільники, чарівні хлопчики з завитими кучериками, у прозорих рожевих і блакитних туніках, розносять розписні глечики з рожевою водою для обмивання рук гостей. Змішана говірка стоїть у залі. Гості вже досить напідпитку: очі блищать, обличчя розчервонілися, а рослі арапи ще вносять величезні амфори дорогих фригійських і фалернських вин, пропонуючи охочим наповнити спустошені кубки.
Незважаючи на спекотний вечір, у кімнаті прохолодно: по кутах б’ють фонтанчики і дзюрчать струмочки запашної води, наповнюючи повітря пахощами. Звідкись зверху, наче великі пластівці снігу, повільно падають пелюстки троянд і жасминів, вкриваючи все в кімнаті ароматним килимом. Звідкись здалеку лунають тихі звуки сумної музики: стогне сопілка, дзюркотливими каденціями розсипається арфа і томно воркує лютня.
А гостям подають тридцять шосту переміну: смажені солов’їні язички з пряним східним соусом – страву, що коштувала неймовірних грошей.
Це був якийсь культ черева й обжерливості. Їли з уважною урочистістю, за всіма правилами гастрономії, наче здійснюючи священний обряд; їли повільно, нескінченно довго, щоб продовжити насолоду насичення. А коли шлунок був сповнений і не вміщав більше нічого, приймали блювотне, щоб звільнити його і почати знову.
У бенкетній залі з’являється домашній поет амфітріона, один із нескінченного натовпу його дармоїдів. Під звуки лютні він декламує вірші власного твору. Його змінюють міми й танцівники. Починається дикий, хтивий вакхічний танець.
Але господар, як і раніше, невеселий. На його обличчі нудьга, пересичення. Все набридло! Хоч би що нове винайшли! А то щоразу одне й те саме!
За нові розваги, за винахід задоволень платили великі гроші. Але важко було винайти що-небудь нове, достатньо сильне, щоб збудити притуплені нерви. Неминуча нудьга насувалася, як болотний туман, сповнений задушливих міазмів. Пересичене життя переставало бути життям.
Один з перших багатіїв того часу, сам імператор Тиверій, представляє чи не найсумніший зразок цієї пересиченої нудьги. Він – на острові Капрі в дивовижній мармуровій віллі; навкруги хлюпочуться блакитні хвилі Неаполітанської затоки; дивовижна, яскрава південна природа посміхається йому й говорить про щастя й радість життя, а він пише сенату: “Я вмираю щодня… і навіщо живу – не знаю”.
Так жила римська знать, бездіяльна, пересичена, що втратила смак до життя, незадоволена ні своїм багатством, ні своєю могутністю.
Народ, або, вірніше, міський клас, той натовп, що наповнював вулиці Риму, навряд чи почувався цілком щасливим. Щоправда, і тут життя із зовнішнього боку могло здаватися іноді святом. Ті золоті потоки багатства і розкоші, які стікалися до Риму з усіх країн, хоча й невеликою мірою, але досягали і римської черні. Від імператора і сановних патриціїв у дні урочистих подій і фамільних свят перепадали іноді значні подачки. Нерідко практикувалася дарова роздача хліба. Римські громадяни, крім того, могли торгувати своїми голосами під час виборів у сенат або на муніципальні посади.
Для натовпу влаштовувалися в цирках і театрах дармові чудові видовища. Усе це створювало умови легкого, бездіяльного життя і приваблювало з провінції маси гулящого люду. Мало-помалу в Римі та інших великих містах скупчилися величезні натовпи людей байдикуючих, неспокійних, ледачих, які звикли жити державним коштом, єдиним бажанням і постійним воланням яких було: “Хліба і видовищ!”
Але, виплачуючи цьому натовпу подачки зі своїх колосальних багатств, імператор і римська знать ставилися до нього з неприхованим презирством і варварською жорстокістю. Траплялося іноді в цирках, де переважали криваві видовища гладіаторських боїв і цькування людей дикими звірами, всі жертви, призначені для звірів, були роздерті, а спрага крові і у звірів, і в глядачів ще не була насичена. Тоді імператор наказував викинути на арену до звірів кілька десятків безоплатних глядачів із простолюду, які заповнювали амфітеатр. І цей наказ виконувався під гучний регіт і аплодисменти знаті.
Одного разу напередодні кінських перегонів, у яких мав узяти участь чудовий породистий жеребець одного знатного сенатора, величезний натовп цікавих роззяв оточив стійло знаменитого скакуна, щоб помилуватися на нього. Щоб розігнати цікавий натовп, що порушував спокій благородної тварини, сенатор наказав своїм рабам висипати на роззяв кілька великих кошиків, повних отруйних змій.
Ці маленькі ілюстрації показують, наскільки незабезпеченим і непривабливим було життя громадян цього класу, незважаючи на зовнішній покрив удаваної легкості й безтурботності.
Якщо суспільними сходами ми спустимося ще нижче, у клас рабів, то тут ми знайдемо тільки безперервні страждання і безпросвітне горе. Раб не вважався навіть людиною. Це був просто інструмент, річ, господарська приналежність. Убити, понівечити раба господар міг цілком: за це він ні перед ким не відповідав, як не відповідав за зламану лопату або за розбитий горщик.
Життя рабів було жахливим. Якби ми могли прогулятися ввечері вулицями Риму того часу, то, напевно, почули б важкі стогони, плач і глухі удари, які линули з підвалів багатих будинків, де утримували рабів, – там відбувалася звичайна вечірня екзекуція рабів за денні провини. За найменшу помилку їх карали жорстоко: били бичами або ланцюгами до втрати свідомості. Затискали шию в розщеплене поліно і в такому положенні залишали на цілі дні. Ноги забивали в колодки. Одного разу під час прийому імператора Августа в будинку відомого багатія того часу, Мецената, раб розбив ненавмисно дорогу вазу. Меценат наказав кинути його живим у басейн на поживу рибам-муренам. На ніч рабів зв’язували попарно і саджали на ланцюг, наглухо приклепаний до кільця, угвинченого в стіну. А вдень на них чекала нескінченна, дурманна, виснажлива робота під бичем наглядача, майже без відпочинку. Якщо доведені до відчаю раби піднімали бунт проти свого пана, їх розпинали на хрестах – страта, яку вважали найганебнішою і найболючішою. Коли раб ставав старим або вибивався з сил і не міг більше працювати, його відвозили на маленький безлюдний острівець серед Тибру, де і кидали, як падаль, на волю долі.
Таким чином, у всіх класах римського суспільства життя було важке, безрадісне, гнітюче: пересиченість життям, нудьга, розчарування у вищій знаті, безправ’я, гноблення, страждання в нижчих верствах. Шукати радості, заспокоєння, розради було ніде. Язичницька релігія не давала людині жодного полегшення. У ній не було тієї благодатної таємничої сили, яка одна тільки може заспокоїти, підбадьорити і зміцнити стражденне серце і знемагаючий дух. Крім того, римська релігія часів пришестя Христа Спасителя дуже багато запозичила зі східних культів, сповнених хтивості та розпусти. У божевільних, безпутних оргіях Сходу можна було знайти сп’яніння, тимчасове забуття, але після цього скорбота ставала ще гострішою, розпач ще глибшим.
Язичницька філософія також не могла задовольнити людину, тому що вона навчала тільки про земне щастя і не звільняла бентежний дух від кайданів світу й матерії. Два напрямки панували в тогочасній філософії: епікурейство і стоїцизм. Епікурейці говорили: наука бути щасливим полягає в тому, щоб створювати для себе приємні відчуття; усяка надмірність спричиняє хворобливі відчуття, тому треба бути поміркованим у всьому, навіть у насолодах, але ця поміркованість, так само як і сама чеснота, не становить мети для людини, а слугує лише якнайліпшим засобом для насолоди. Стоїки брали найкращі сторони в людині. Ти вільний, говорили вони, отже, ти єдиний пан собі. Воля твоя повинна цілком належати тобі; щастя полягає в пануванні над самим собою. Скорботи, гоніння і смерть для тебе не існують: ти цілком належиш собі і ніхто не забере тебе в тебе самого, а це все, що потрібно мудрецю.
Чого не вистачало філософії – це божественного елемента. Той бог, якого вони називали природою, не має жодних переваг перед богами, проголошеними язичницькою релігією і міфологічними оповідями. Бог філософів – не живий, особистий Бог, а доля, невблаганна і сліпа, під ударами якої людина впадає у відчай і гине.
Крім того, філософія була абсолютно недоступна народному розумінню і становила долю лише невеликого числа обраних мудреців. Тому шукати в ній втіхи маса не могла.
Можна було б очікувати, що вказівки нового шляху і засоби відродження життя знайдуться в іудейському народі – єдиному народі, який зберіг істинну релігію і піднесені поняття про Бога і життя. Але іудейство саме переживало важку кризу. Навряд чи колись в історії єврейського народу трапляються темніші сторінки релігійного і морального занепаду, ніж у період, що передував появі Христа Спасителя. Коли читаєш пророчі книги і суворі промови пророків, які викривали єврейське життя, малюється важка, похмура картина.
Ось низка витягів із книг пророка Ісаї, що зображують безрадісний морально-релігійний стан ізраїльського народу того часу, його невдячність і зраду Богові, його невір’я, його розпусту, його жорстокість і кричущу несправедливість.
“Слухайте, небеса, і слухай, земле, бо Господь говорить: Я виховав і підніс синів, а вони обурилися проти Мене. Віл знає володаря свого, і осел — ясла господаря свого; а Ізраїль не знає [Мене], народ Мій не розуміє. На жаль, народ грішний, народ обтяжений беззаконнями, плем’я лиходіїв, сини погибельні! Залишили Господа, знехтували Святого Ізраїлевого, — повернулися назад…Як зробилася блудницею вірна столиця, сповнена правосуддя! Правда жила у ній, а тепер — убивці. Срібло твоє стало окалиною, вино твоє зіпсоване водою; князі твої — законопорушники і спільники злодіїв; усі вони люблять подарунки і ганяються за мздою; не захищають сироту, і справа вдови не доходить до них.” (Іс. 1:2-4,21:23 ).
“І у народі один буде пригнічуваний іншим, і кожен — ближнім своїм… Язик їхній і діла їхні – проти Господа, огидні для очей слави Його… Народ Мій, вожді твої вводять тебе в оману, і дорогу стежок твоїх зіпсували” (Іс. 3:5,8:12 ).
“Бо огрубіло серце народу цього, і вухами насилу чують, і очі свої зімкнули, нехай не побачать очима, і не почують вухами, і не зрозуміють серцем, і не навернуться, щоб Я зцілив їх.” (Іс. 6:10 ).
“Тому за юнаків його не порадіє Господь, і сиріт його і вдів його не помилує: бо усі вони — лицеміри і лиходії, і вуста усіх говорять нечестиво. При усьому цьому не відвернеться гнів Його, і рука Його ще простерта. (Іс. 9:17 ). …священик і пророк спотикаються від міцних напоїв; переможені вином, збожеволіли від сикери, у видінні помиляються, у судженні спотикаються. Бо усі столи наповнені гидкою блювотиною, немає чистого місця.” (Іс. 28:7-8 ).
“Бо це народ непокірний, діти неправдиві, діти, які не хочуть слухати закону Господнього” (Іс. 30:9 ). “Але беззаконня ваші зробили розділення між вами і Богом вашим, і гріхи ваші відвертають лице Його від вас, щоб не чути. Бо руки ваші осквернені кров’ю і пальці ваші — беззаконням; уста ваші говорять лжу, язик ваш вимовляє неправду. Ніхто не підносить голосу за правду, і ніхто не заступається за істину; сподіваються на пусте і говорять неправду, зачинають зло і породжують злодійство… діла їхні — діла неправедні, і насильство у руках їхніх. Ноги їхні біжать до зла, і вони поспішають на пролиття невинної крови; думки їхні — думки нечестиві; спустошення і загибель на стежках їхніх. Путі миру вони не знають, і немає суду на стежках їхніх; путі їхні викривлені, і ніхто, який іде ними, не знає миру. Тому-то і далекий від нас суд, і правосуддя не досягає до нас; чекаємо світла, і ось темрява, — осяяння, і ходимо у мороці… Бо злочини наші численні перед Тобою, і гріхи наші свідчать проти нас; бо злочини наші з нами, і беззаконня наші ми знаємо. Ми зрадили і сказали неправду перед Господом, і відступили від Бога нашого; говорили наклеп і зраду, зачинали і народжували із серця неправдиві слова… і чесність не може увійти. І не стало істини, і той, хто віддаляється від зла, піддається образі.” (Іс. 59:2-4,6-9:12-15 ).
Таким чином, і тут, серед обраного народу Божого, та сама картина морального мороку і занепаду.
Зло згущувалося всюди. У цій атмосфері безправ’я і насильства, обману і лицемірства, невір’я і марновірства, розпусти і гонитви за насолодами ставало важко дихати. Світ, поневолений римською політикою, принижений і доведений до відчаю неправдивими релігіями, що даремно запитує філософію про таємницю життя і чесноти, цей світ стояв на краю могили.
Саме іудейство, що зрадило своє призначення, перебувало при останньому подиху. Ніколи ще не було більш критичного моменту в історії людства. Відчувалося, що людство зайшло в глухий кут і без сторонньої допомоги Когось Великого і Сильного вийти звідти не може. І ось серед найкращих людей того часу дедалі наполегливішим і напруженішим стає очікування появи Великого Пророка, який вкаже людині нові шляхи і врятує світ від загибелі й розкладання.
В іудействі це очікування існувало вже давно і живилося передбаченнями пророків, але і поза іудейством у найкращих людях язичницького суспільства відчувається трепетне відчуття і пристрасне бажання пришестя Спасителя і Визволителя світу. Увесь світ перебував у напруженому стані, і в цю-то велику й урочисту хвилину народжується Господь Іісус Христос і проповідує людям Своє Євангеліє, це Одкровення нових шляхів відродження й істинного життя.
Це одкровення було тією звісткою Неба, яка виводила людей з глухого кута гріха і відчаю і на яку так пристрасно і так марно чекало людство. Ось чому воно і було названо благою звісткою, або Євангелієм.
Але й тепер, коли стільки століть минуло після появи Євангелія, воно не втратило свого значення і, як і раніше, є для нас доброю звісткою, яка говорить нам про високе, чисте, святе життя; як і раніше, як маяк у бурхливу темну ніч, воно показує нам єдиний правильний шлях до вічного щастя і до Бога.
Де цей шлях? Язичництво і майже весь стародавній світ шукали його в служінні своєму самолюбству, у самоугодництві, у самоусолодженні. Особистий егоїзм язичництва, національний егоїзм єврейства – ось ті наріжні камені, на яких люди давнини хотіли збудувати будівлю свого щастя. Вони не побудували нічого, і їхній досвід довів тільки те, що обраний ними шлях хибний і веде не в чертоги щастя, а в трясовину відчаю.
Євангеліє намітило новий шлях: самозречення.
Уже перша велика постать, що з’являється в євангельській історії за Марком, постать Іоанна Хрестителя, овіяна цим новим духом.
“Явився Іоанн, який хрестив у пустині і проповідував хрещення покаяння для прощення гріхів. І виходили до нього вся країна Іудейська і ієрусалимляни; і всі хрестились від нього в річці Іордані, сповідаючи гріхи свої. Іоанн же носив одежу з верблюжого волосу і пояс шкіряний на чреслах своїх, і їв акриди та дикий мед” (Мк. 1:4:6 ).
Усім своїм виглядом він ніби говорив слухачам: “Не в багатстві, не в розкоші, не в людській славі, не в земній могутності треба шукати шляхи до Бога і до щастя. Усе це брехня, обман, привид! Пустеля краща за царські палаци, бо її вічна тиша й одноманітність не розважають розум і дають змогу цілковито зануритися в споглядання справ Божих і Божої величі. Волосяниця краща за тонкі тканини і дорогий одяг, бо вона не розніжує тіла, але, виснажуючи його, робить покірним рабом духу. Мізерна їжа пустелі краща за вишукані страви, бо вона не будить у людині хтивості й похоті. Суворе життя серед природи краще за дозвільне ледаче існування багатіїв, бо воно загартовує волю для подвигу. Зречення від світу краще за прихильність до світу, бо нічим не пов’язана, вільна духом людина може служити Богові всім єством своїм”.
“І виходили до нього вся країна Іудейська і ієрусалимляни” (Мк. 1:5 ), очікуючи знайти в Іоанні давно бажаного пророка, Спасителя світу. Але це був тільки Його предтеча.
Найсильніший за нього йшов за ним.
Євангеліст Марк майже завжди зображується з левом. Це його емблема. Емблема влади, сили, царственої величі. В ореолі цієї сили і величі хотів євангеліст зобразити Господа Іісуса Христа. Ось чому йому присвоєно цю емблему. Дійсно, в оповіданні святого Марка особистість Господа Іісуса Христа особливо часто і яскраво виступає з цими рисами – Божественної величі і духовної сили.
У першому ж розділі Євангелія кілька разів наголошуються ці риси. Владичне правдиве слово Господа Іісуса Христа, чуже підлещування і догідництва: “І дивувалися вченню Його, бо Він учив їх, як Такий, що має владу, а не як книжники” (Мк. 1:22 ). Книжники шукали тільки успіху і слави і, щоб заслужити аплодисменти натовпу, часто догоджали його пристрастям і виправдовували його забобони. Господь був чужий цієї слабкості.
Його спокійна, впевнена влада над злими духами: “Іісус заборонив йому, кажучи: замовкни і вийди з нього. Тоді дух нечистий, стряснувши його і скрикнувши гучним голосом, вийшов з нього” (Мк. 1:25-26 ).
Те незвичайне враження, яке справляв прояв Його сили на глядачів: “І вжахнулися всі, так що один одного питали: що це? що це за нове вчення, що Він і духам нечистим наказує владно і вони слухають Його?” (Мк. 1:27 ).
Його величезна сила зцілень, що діє миттєво і лікує радикально: “Теща ж Симонова лежала в гарячці; і зразу сказали Йому про неї. І, підійшовши, Він підняв її, взявши її за руку; і гарячка зразу ж залишила її, і вона стала служити їм” (Мк. 1:30-31 ).
Багатосторонність цієї цілющої сили, що виліковувала найрізноманітніші хвороби: “Надвечір, коли заходило сонце, приносили до Нього всіх недужих і біснуватих… І Він зцілив багатьох, що страждали всякими недугами; вигнав багатьох бісів” (Мк. 1:32:34 )…
Таким чином, уже в наведених небагатьох віршах Господь Іісус Христос постає перед людьми як незвичайний пророк, “сильний у ділі й слові” (Лк. 24:19 ).
Його сила дійсно незвичайна. Вона дається взнаки в усьому. У Його словах, у Його вчинках і найбільше в Його впливі на інших людей. Йому достатньо лише сказати Симону й Андрію, рибалкам: “ідіть за Мною! …І вони відразу ж, покинувши свої сіті, пішли за Ним (Мк. 1:17-18 ). Досить покликати братів Зеведеєвих, Якова та Іоанна, зайнятих лагодженням сіток, “І вони, залишивши батька свого Зеведея в човні з робітниками, пішли за Ним. ” (Мк. 1:20 ). Чарівність особистості Господа Іісуса Христа, та духовна сила, яка непереборно привертає до Нього серця чистих і чесних людей, величезна.
Ми не ставимо тут питання, у чому секрет цієї сили. Для нас дорогоцінне інше зауваження Спасителя в Євангелії від Іоанна, де він обіцяє Своїм послідовникам, що кожен із них може набути цієї духовної сили. “хто вірує в Мене, діла, які творю Я, і він сотворить, і більше цих сотворить” (Ін. 14:12 ).
Яка велика обітниця!
Мати силу, яку мав Христос! Силу, якої не витримують і бояться демони! Боротися з ними і перемагати, очищаючи своє життя і свою душу від їхнього отруйного, згубного впливу, що постійно затьмарює шлях до досконалості! Більше того: залучати й інших людей до Господа Іісуса Христа, робити й інших учасниками вічного блаженства! Хіба це не велика радість і щастя?
Але як набути цієї сили?
Строго кажучи, все вчення Господа Іісуса Христа є відповіддю на це запитання. Євангеліє в послідовних оповіданнях розкриває перед нами той довгий і важкий шлях, яким повинен пройти вірянин, щоби виконати заповіт Христа: “будьте досконалі, як досконалий Отець ваш Небесний” (Мф. 5:48 ).
Велика духовна сила, яку Господь обіцяє вірним Своїм учням, здобувається лише наприкінці того шляху, на вищих ступенях досконалості. Але перший ступінь, перший крок, який має для цього зробити людина, цілком виразно зазначають слова цього уривка: “Покайтеся і віруйте в Євангеліє” (Мк. 1:15 ).
Цим починається проповідь Спасителя. Про це ж проповідував Його великий Предтеча. З цього має починати кожна людина, яка довірила себе керівництву Господа Іісуса Христа.
Як перший крок і як обов’язкова умова можливості вдосконалення потрібні два зусилля волі: 1) “покайтеся”! і 2) “віруйте в Євангеліє”!
Ми знаємо, що покаяння в глибокому сенсі цього слова не є простим розкаянням у гріхах або відразою до свого гріховного минулого, ще менше означає воно формальну сповідь: сенс слова набагато глибший. Це рішуче переведення життя на нові рейки, повна перестановка всіх цінностей у душі й серці, де за звичайних умов на першому місці стоять мирські турботи й цілі тимчасового, переважно матеріального життя, а все високе й святе, усе, що пов’язане з вірою в Бога та служінням Йому, відтиснуте на задній план. Людина не відмовляється зовсім від цих високих ідеалів, але згадує про них і служить їм крадькома, боязко, в рідкісні хвилини духовного просвітлення. Покаяння передбачає докорінну перестановку: на першому плані завжди, скрізь, у всьому – Бог; позаду, після всього – світ і його вимоги, якщо тільки їх не можна зовсім викинути геть із серця. Інакше кажучи, покаяння вимагає створення нового, єдиного центру в людині, і цим центром, куди сходяться всі нитки життя, має бути Бог.
Коли людина зуміє спаяти всі свої думки, почуття і рішення з цим єдиним центром, тоді з цього і створиться та цілісність, монолітність душі, яка дає величезну духовну силу. Крім того, людина з такою будовою шукає виконання тільки волі Божої і врешті-решт може досягти повного підпорядкування або злиття своєї слабкої людської волі з всемогутньою волею Творця, і тоді сила її зростає до божественної сили чудотворінь, бо тоді діє не вона, але в ній діє Бог.
Такий у загальних рисах процес розвитку духовної сили в людині.
Чому апостоли могли здобути цю силу чудотворення і чарівності особистості та проповіді, що зробила їх могутніми і майстерними “ловцями людей” (Мк. 1:17 )? Саме тому, що єдиним, всеосяжним центром для них був Бог, і Його волю виконували вони як вищий закон життя. Цікаво вдуматися в історію їхнього покликання. Одне слово Господа, один заклик: “ідіть за Мною”! – і все забуте й кинуте: човен, сітки, увесь убогий інвентар рибальського ремесла, навіть батько… Зрозуміло, що для цих людей Бог був дорожчим за все в житті, і коли Його воля звучала закликом, ніщо не могло їх зупинити. Хто вміє з такою готовністю відгукнутися на Божий поклик, той піде далеко; і хто може так повно, так цілісно, без сумнівів і вагань віддатися волі Божій, той, без сумніву, отримає від Господа великі дари і велику духовну силу.
Слід зізнатися, що нині таких цілісних людей, сповнених глибокої віри й духовної сили, надзвичайно мало. Коли озираєшся на своє життя і на життя сучасного суспільства, із сумом бачиш, що не віра рухає нами і не Бог є для нас центром. Ми підмінили цей великий життєдайний центр іншими.
У німецького філософа Ніцше зображений божевільний, який із диким блукаючим поглядом бігає містом і, задихаючись, кричить: “Ми Бога вбили…”
Звичайно, це неправда. Ні віру в Бога, ні релігійну ідею взагалі в людстві вбити неможливо. Але її можна значною мірою підмінити. Витравити з душі релігійне почуття абсолютно не можна, але йому можна дати хибний, односторонній напрямок. Людина часто намагається замінити Бога чимось іншим.
Це зроблено вже в першому гріхопадінні. Спокушена людина свою волю поставила на місце волі Божої, поставила себе вище і захотіла збагатити себе… через знання. Ви пам’ятаєте, чим спокушає диявол Єву?
“Змій був хитрішим за всіх звірів польових, яких створив Господь Бог. І сказав змій жінці: чи дійсно сказав Бог: не їжте ні від якого дерева в раю? І сказала жінка змію: плоди з дерев ми можемо їсти, 3 тільки плодів з дерева, яке посеред раю, сказав Бог, не їжте їх і не доторкайтеся до них, щоб вам не померти. І сказав змій жінці: ні, не вмрете, але знає Бог, що того дня, коли ви з’їсте їх, розкриються очі ваші, і ви будете, як боги, що знають добро і зло.ф І побачила жінка, що дерево добре для їжі, і що воно приємне для очей і жадане, тому що дає знання; і взяла плодів його і їла; і дала також чоловікові своєму, і він їв.” (Бут. 3:1-6 ).
Якби Євою керувала тільки віра, відданість і любов до Бога, то вона сказала б змію: “Добре… Нехай ти маєш рацію. Нехай ми отримаємо знання! Але якою ціною?! Порушити заповідь Божу, піти наперекір Божій волі, зрадити Бога, відштовхнути Його своїм непослухом! Ні, Господь для нас найдорожче… Дорожче твого знання і за таку ціну – за ціну розриву з Богом – нам не треба знання… Знання нам Бога не замінить!”
Єва цього не сказала. Обіцяне дияволом знання здалося привабливішим за довірливе і беззаперечне виконання волі Божої і, можливо, на короткий момент затулило Бога. Спокуса здолала. Гріх здійснився.
Відтоді люди постійно підміняють Бога. Найчастіше підміняють кумирами своїх пристрастей. Вони служать похітливості, жадібності, гордості, самолюбству, марнославству, користолюбству і т. д. і т. д. Неможливо перерахувати всі ті кумири, яким люди поклоняються замість того, щоб служити єдиному істинному Богу.
І ніби передбачаючи це, Синайське законодавство, дане Богом Мойсеєві, у другій своїй заповіді свідчить: “Не сотвори собі ідола, і ніякого зображення того, що на небі вгорі, і що на землі долу, і що у воді нижче землі; не поклоняйся їм і не служи їм” (Вих. 20:4-5 ).
Безпосередньо заповідь ця спрямована проти ідолопоклонства, яким часто заражався Ізраїльський народ від сусідів-язичників, і забороняє поклоніння язичницьким бовванам. Але оскільки до ідолопоклонства привертало євреїв не переконання в його істинності, а найсильніше й найчастіше їхня чуттєвість і пристрасність, що знаходили собі задоволення в деяких культах, особливо у східних – Ваала, Молоха та інших, то друга заповідь забороняє будь-яку пристрасть, яка може стати кумиром і затьмарити Бога. Інакше кажучи, нею забороняється всякий інший центр, придуманий людиною замість Бога.
Але навіщо така заборона? Чому єдиним центром для людини має бути тільки Господь і ніщо більше?
Людські центри, яким люди поклоняються і яким служать, вносять роз’єднання в людство. Багато з них, особливо центри нижчого порядку, як, наприклад, багатство, нажива, сластолюбство, марнославство, ведуть до відкритої і неминучої ворожнечі. Інші, можливо, і не викликають явної ворожнечі, але все-таки людей не об’єднують і об’єднати не можуть. Зрештою, всі вони надто дрібні й нікчемні, щоб задовольнити, захопити й об’єднати всіх. У кожної людини свої смаки, свої пристрасті, свої цілі. Скільки голів, стільки й умів. Один любить науку, інший віддає перевагу поезії, третій обирає живопис. Ясно, що за різноманітності цих цілей люди підуть різними шляхами і здійснити єднання між ними дуже важко. А тим часом єднання це необхідне для людського щастя, для миру і злагоди в житті, для спільної боротьби з його злом і перемоги над ним.
Крім того, всі ці кумири, винайдені людиною, не дають їй повного задоволення. Ними можна захоплюватися, їм можна поклонятися, за ними можна ганятися, але жити ними не можна. Істинного життя в них немає.
Розберемося в цьому докладніше.
Усі людські кумири, які можуть слугувати для людини центрами життя, можна розбити на три категорії.
Перша група – найгрубіших, найнижчих пристрастей: обжерливості, хтивості, лінощів, пияцтва тощо. Навіть із цих пристрастей люди нерідко роблять собі кумирів і віддають їм усе життя і всі сили.
Розповідають про одного француза, для якого смачно їсти й пити було єдиною метою життя. Для задоволення цієї пристрасті він не шкодував ні сил, ні засобів. Він із захопленням вивчав історію кулінарії (кухарського мистецтва) і досяг у цій галузі дивовижних знань. Він знав усі рідкісні страви, які коли-небудь подавали до столу в королів усього світу і в усіх історично відомих багатіїв-гастрономів. Знав, як приготувати кожну з цих страв, і його щоденне меню могло привести в захват найвибагливішого і розпещеного сластолюбця. З найвіддаленіших країн усього світу виписував він рідкісні й дорогі продукти для свого столу. Він витратив на це всі свої величезні статки, отримані у спадок, а коли в кишені в нього залишився один франк і для нього стало зрозуміло, що вести далі таке життя неможливо, він пішов на ринок, купив на останній франк жирного каплуна, засмажив його за всіма правилами кулінарного мистецтва, з’їв і… застрелився. Життя втратило для нього будь-яку ціну. Є чимало людей, які віддаються цілком хтивості й розпусти. Без цього для них життя не життя. Є фахівці зі спокушання жінок, так звані “леви” великого світу.
Здається, немає такої низинної пристрасті, яку людина не збагатила б і на служіння якій не могла б віддати себе цілком.
Пристрасті цього роду людину задовольнити в жодному разі не можуть. Вони можуть дати хвилинну насолоду, довести до сп’яніння, але врешті-решт діють руйнівно не тільки на духовну природу людини, а й на її організм. І важкими недугами, болісними хворобами доводиться розплачуватися за роки, проведені в брудних насолодах. Навіть більше: навіть у період найвищого напруження пристрасті, одержувані фізичні задоволення нескінченно слабкіші за бажання, збуджені пристрастю.
Пристрасть невгамовна. Розвиваючись, вона вимагає все нових, сильніших, витонченіших насолод. А тим часом тіло зношується, стає дедалі менш сприйнятливим і вже нездатне давати відчуття необхідної сили. Починається жорстокий розлад між пекучими бажаннями пристрасті і неможливістю їх задоволення. Тоді пристрасть тільки палить і мучить людину, але насолод уже не дає.
Кумири другої групи – звичайні пристрасті нашого часу: користолюбство, честолюбство, славолюбіє, владолюбство тощо. Їхнє головне зло в тому, що вони роз’єднують людей, неминуче призводячи до ворожнечі та ненависті. Ті так звані блага життя, до володіння якими прагнуть ці пристрасті: багатство, влада тощо, поділити порівну між усіма людьми неможливо. Починається запекла боротьба всіх проти всіх за їхнє володіння, і ненависть, яка породжена боротьбою, отруює навіть успіхи переможців. Людина не може спокійно насолоджуватися результатами досягнутих перемог, бо вона відчуває, що заздрість і злість переможених супротивників чатує на неї скрізь, що вона тільки придушена і прихована, але не вбита. Крім того, і тут діє звичайний закон пристрасті: що більше вона зростає, то менше знаходить способів і засобів задоволення, яке тут залежить від зовнішніх умов, нам непідвладних. Уявіть собі багатія, охопленого жагою наживи. Його пристрасть зростає, як спрага п’яниць, вимагаючи все більших і більших баришів. Маленькі суми, які тішили його раніше, тепер уже не задовольняють. Учора ще він радий був нажитій копійці – через кілька років він уже на рубль дивиться з презирством. Тепер деяке задоволення приносять йому лише сотні рублів. Але як їх придбати? Адже це не залежить від однієї волі людини. Бариші не надходять із такою швидкістю, як би хотілося. І ось знову незадоволення, болісний розлад і томління духу.
Третю групу складають кумири вищого розряду: мистецтво, наука, благодійність, громадська діяльність тощо. Служіння людини цим кумирам здається безкорисливим, хоча насправді до нього часто домішуються славолюбість і марнославство. Крім того, вони не ведуть до ворожнечі, принаймні безпосередньо, бо поле діяльності тут безмежне. Місця і справи вистачить для всіх, і конкуренція починається тут лише тоді, коли до чистого служіння цим кумирам домішуються пристрасті другої категорії: прагнення наживи, честолюбство тощо. У сучасному суспільстві рівень моральних ідеалів до того знизився, що життя, присвячене кумирам цієї групи, вважається ледь не вершиною досконалості й чесноти. Подвижники науки, корифеї мистецтва у нас цінуються безумовно вище за скромних подвижників християнства. І проте за найщирішого і безкорисливого служіння цим кумирам, повного задоволення і щастя людині вони не дають і дати не можуть.
Насамперед вони представляють лише часткове задоволення потреб людини: у науці знаходить задоволення розум, у мистецтві – почуття тощо. Інші сторони душі залишаються без задоволення. У релігії людина захоплюється набагато повніше, бо вона задовольняє всі потреби.
Зазвичай у душі віруючої людини релігійна потреба проявляється як прагнення до особистого, живого Бога, що втілює в Собі всі вищі ідеали людини – істину, добро і красу. В Особі Божій все це зливається в чудову, нез’ясовну, цільну гармонію, і, служачи Богові та об’єднуючись із Ним, людина вся переймається цими ідеалами. Усе її життя, діяльність і сама істота пронизуються їхніми світлозарними променями. Уже в одному цьому людина знаходить велике щастя, не кажучи про найбільше щастя особистого єднання з Живим Богом.
В основі служіння кумирам третьої категорії лежать ті самі елементи; релігійної потреби – прагнення до істини, добра і краси, чому ці кумири і здаються такими піднесеними. Але, по-перше, ці елементи тут розбиті поодинці. Бо наука є людським вираженням істини, мистецтво – краси, благодійність і громадська діяльність – добра. Вони не зливаються тут усі в одній чудовій симфонії, що полонить усю душу людини цілком, як це має місце в релігії. По-друге, особистий, живий Бог, який у релігії є носієм і вищим втіленням ідеалів істини, добра і краси, тут підмінено суто абстрактними, бездушними поняттями, своєрідними сурогатами, і ці сурогати, звісно, не можуть викликати такого чистого і напруженого підйому почуття, як взаємовідношення з живою, особистою, найсвятішою Істотою. Ніколи не можна ні науку, ні мистецтво любити так безроздільно, так глибоко, як можна любити Бога.
Зрештою, поклоніння науці та мистецтву є особливого виду ідолопоклонство, свого роду антропоморфізм, людина схиляється тут перед власним творінням, перед творінням якщо не своїх рук, то свого розуму і серця. Ось чому тут і не може бути вищого почуття благоговіння. Своє власне дітище можна любити, можна ним навіть пишатися, але благоговіти перед ним навряд чи можливо. Скоріше навпаки: тут проявляється якесь батьківсько-заступницьке почуття, і, справді, читаючи вчені твори багатьох корифеїв науки, складається враження, що вони або кокетують із наукою, або поблажливо тріпають її по плечу. Не може бути тому тут і непохитної впевненості в безумовному праві цього улюбленого дітища на поклоніння. У глибині свідомості найфанатичнішого шанувальника науки завжди сидить черв’ячок скептицизму, який точить його серце постійним сумнівом: а раптом тут немає істини! Хіба не може бути ця вивіска глибокодумних висновків і дзвінковчених слів тільки ошатними лахміттями, які прикривають або порожнє місце, або брехню? І помилка, і обман цілком можливі! Бо, зрештою, це створено лише людиною! А errare humanum est – людині властиво помилятися!
І тільки в одному випадку служіння науці та мистецтву є плідним і повно захоплює людину – це тоді, коли воно пов’язується з релігійною ідеєю; коли, займаючись наукою, людина дивиться на неї як на засіб з’ясувати та зрозуміти таємниці Божої світобудови й відкрити її вічні закони; коли мистецтвом користується як засобом пробудити в душі людини почуття вищого порядку – любов до Бога чи до Його земних проявів в істині, добрі та красі; іншими словами, коли заняття наукою та мистецтвом насправді є служінням єдиному, істинному Богу, представляючи лише особливу форму релігійного життя. Якщо ж людина втрачає зв’язок із Богом, не до Нього прагне і не в Ньому шукає опори й натхнення, то через необхідність вона змушена шукати їх у своїх убогих мізках і з себе вичавлювати всі елементи наукової праці. А це призводить до банкрутства науки, бо неминуче веде до сумніву й заперечення наукових аксіом і тим хитає основи науки. Ось чому ті люди, які рухали науку вперед, були зазвичай глибоко віруючими.
Точно так само і мистецтво процвітає і дає задоволення людині в тому лише випадку, якщо воно пов’язане або безпосередньо з релігією і служить її цілям, або з однією з форм вираження релігійної потреби – служінням істині, добру і красі. Та обставина, що мистецтво завжди розвивалося і процвітало тоді, коли воно розкривало релігійну ідею, як це ми бачимо особливо наочно в італійському живописі, – зовсім не випадковий факт. І навпаки, сучасний футуризм, променизм, кубізм тощо є безсумнівним декадансом, занепадом мистецтва, бо люди загубили тут Бога і шукають нового центру у своїй убогій психіці. У результаті виходить уже не мистецтво, а кривляння, клоунська гримаса.
Слідом за мистецтвом і наукою і всі форми суспільної діяльності оживають і дають людині найвище задоволення тільки у зв’язку з релігією. А якщо так, то який сенс підміняти ідею Бога людськими кумирами? Якщо ці кумири вищого порядку, вони не дають повного і всебічного задоволення, якщо нижчого, то вони тільки руйнують життя і шкодять людині.
“Не сотвори собі кумира” (Вих. 20:4 ). Це перша умова розвитку духовної сили.
“А вранці, вставши вдосвіта, вийшов і пішов у безлюдне місце, і там молився”.
Для виконання Свого високого служіння Іісус Христос, безсумнівно, мав духовні сили, які нескінченно перевищували сили звичайної людини. Наведений вірш першого розділу говорить нам, якими засобами Він ці сили зміцнював. Цим засобом була молитва.
У молитві, в духовному єднанні з Всемогутнім Отцем завжди шукав Він зміцнення, підбадьорення, розради. У цьому єдиному невичерпному джерелі всякої сили черпав Він нову міць для Свого служіння.
Але коли Він шукав цього єднання з Богом, Він завжди хотів бути один, далеко від людей.
У наведеному уривку в Марка читаємо: “вставши дуже рано… пішов у пустельне місце, і там молився”.
У Матфея: “І, відпустивши народ, Він зійшов на гору помолитися на самоті” (Мф. 14:23 ).
У Луки: “Він відходив у безлюдні місця і молився” (Лк. 5:16 ).
Молитва є Його першою справою. До сходу сонця, коли всі ще спали, Він залишав дім і місто, віддалявся у відокремлене місце, далеко від галасу і людей, шукаючи усамітнення і безмовності, щоб потай розмовляти з Отцем Своїм.
Палестинська природа сприяє такій зосередженості. Селище і місто галасливі, але поля безмовні; лише тільки-но віддаляється людина від останніх будинків, вона занурюється вже в повну тишу. Немає того неясного шуму, який здіймається з моря або чується з лісу. Лише гавкіт собак та віддалене виття шакала зрідка порушує безмовність, що витає над долинами і горами Палестини.
У ці хвилини найвищого напруження духовних сил ніщо не повинно було відволікати Господа від молитви; ніхто не повинен був порушувати Його єднання з Богом; ніхто не смів підслухати таємничу бесіду Сина з Отцем. Людський голос, нескромний погляд могли б перешкодити цілісності й повноті цього злиття з Богом, і Іісус Христос йшов від людей у пустельні місця.
Але не тільки ці хвилини найвищих проявів духовного життя оберігав Він від людей: Свої справи, благодіяння, чудотворення, в яких проявлялися Його духовна сила і любов, Він також хотів робити так, щоб ніхто про них не знав.
Коли Він зцілив прокаженого, читаємо ми: “І, глянувши на нього суворо, негайно відіслав його і сказав йому: гляди ж, нікому нічого не кажи” (Мк. 1:43-44 ).
З одного боку, Іісус хотів уникнути людської слави, яка найбільше перешкоджала Його месіанському служінню. Він не хотів уславитися чудотворцем, і не чудесами думав Він привертати до Себе серця людей. Але, з іншого боку, ця скромність добродіяння, це прагнення зберегти таємницю духовного життя мають й інші причини. У цій таємниці лежить одна з умов збереження і розвитку духовної сили.
Це ж заповідає Господь і Своїм послідовникам.
“Пильнуйте, не творіть милостині вашої перед людьми з тим, щоб вони бачили вас… У тебе ж, як твориш милостиню, хай ліва рука твоя не знає, що робить правиця твоя, щоб милостиня твоя була таємна; і Отець твій, Котрий бачить таємне, віддасть тобі явно” (Мф. 6:1:3-4 ).
“Ти ж, коли молишся, увійди в кімнату твою і, зачинивши двері твої, помолись Отцю твоєму, Котрий втайні, і Отець твій, Який бачить таємне, віддасть тобі явно” (Мф. 6:6 ).
“А ти, коли постишся, помасти голову твою і вмий лице твоє, щоб явитися постником не перед людьми, а перед Отцем твоїм, Котрий втайні; і Отець твій, Який бачить таємне, віддасть тобі явно” (Мф. 6:17-18 ).
Таким чином, добродіяння в християнстві має бути скромним, а духовне, внутрішнє життя оточене таємницею, непроникною для людей і відкритою тільки Богові. Тільки тоді Господь благословляє внутрішнє ділання успіхом і дає плід духовного життя. Духовні сили, що виношені й розгорнулися в потаємницях душі, стають тоді настільки могутніми, що самі собою проявляються назовні, і приховати їх від інших стає вже неможливим. “Отець твій, Який бачить таємне, віддасть тобі явно”.
Чому так? Чому духовне життя, відкрите для інших, убожіє неминуче і не приносить ні плоду, ні нагороди?
Насамперед тому, що Бог, Який Один повинен бути центром духовного життя, у цьому випадку легко може бути підмінений і справді майже завжди підміняється якимось кумиром, найчастіше кумиром марнославства і славолюбія, а це вже послаблює духовну силу людини, як це ми бачили в попередній бесіді. Коли людина робить свої справи напоказ, щоб прославляли її люди, вона вже, строго кажучи, перестає думати про Бога і служити Йому Єдиному. Вона служить тоді собі, своїй гордості, своєму самолюбству. Але, служачи собі, він і не має права вимагати нагороди від Бога, бо те, що йому треба – славу і похвалу, він уже отримує як нагороду від людей.
Якщо навіть, починаючи служити Богові, людина цілком чесна у своїх намірах і зовсім не дбає про власну славу й похвалу від людей, але щиро шукає тільки слави Божої, проте й у цьому разі фіміам мирської слави туманить голову, аплодисменти натовпу збуджують до них смак і марнославну любов, і, сама майже не помічаючи цього, людина починає їх хотіти та шукати, увесь час намагаючись запевнити себе, що вона служить тільки Богові. Потрібна велика моральна мужність і стійкість волі, щоб не піддатися спокусі й відштовхнути від себе цю славу світу цього, яка настирливо переслідує тих, хто від неї тікає.
Особливо слід це пам’ятати молодим і недосвідченим, але палким і захопливим людям, які вступили на шлях служіння Богові. На перших порах нічим так не спокушає їх диявол, як дурманом слави. Молодість, незвичайність явища, особливо в наш час, коли серед молоді майже вичерпалася і сама віра в Бога, ревність до подвигу, ще не поміркована досвідом, успіхи перших поривів – усе це мимоволі збуджує і привертає увагу натовпу. За увагою слідує схвалення, повага, пошана, часом схиляння, і під гіпнозом такого ставлення юний служитель Божий, найщиріший і найскромніший, починає мимоволі почуватися якимось надзвичайним героєм, що стоїть вище натовпу. Народжується гордість, яка тішиться досягнутою пошаною і вже починає шукати й вимагати її як належну данину поваги до своїх високих якостей, яких насправді ще й немає. Людській чутці спокусливо легко повірити й уявити себе гідним похвал, забуваючи, що натовп зазвичай є найгіршим цілителем моральних якостей і досягнутої висоти душі. Потім настає момент, коли пробуджена жага слави і людської пошани вже перестає задовольнятися досягнутими результатами. Починає здаватися, що повага натовпу слабшає, слава йде під ухил, загальна увага вже не збуджується. Тоді людина сама біжить за славою, намагаючись зупинити її занепад, і в цій гонитві забуває чисте служіння Богові, вже не заповіді і не волю Божу ставить законом свого життя, але підробляється під смаки натовпу, щоб зірвати хоча б хвилинний вибух аплодисментів, п’янку насолоду, що стали вже звичкою, пускається в фокусник, іноді в чисте шарлатанство. Скільки великих моральних сил, скільки гарячих щирих поривів загинуло таким чином! Скільки ошуканців і шарлатанів виробилося замість подвижників чистого християнства! О, диявол добре знає силу цієї спокуси, і, ймовірно, немає жодного чесного служителя Божого, якого він не провів би через вогонь цього випробування.
Я пам’ятаю одного подорожнього. Високий, сухий, але ще міцний, жилавий старий. Він носив під сорочкою на голому тілі страшенно важкий подвійний ланцюг, наглухо заклепаний на грудях і на спині. Його шапка являла собою важку свинцеву чашку фунтів у п’ятнадцять, обшиту хутром, яке вилізло. Довга, видовбана всередині палиця була теж налита свинцем. Завжди він носив на собі не менше двох пудів. Його важку, мірну ходу під акомпанемент дзенькотливих ланцюгів було чути здалеку. Плечі до кістки були проїдені важкими ланцюгами, і носити їх було, безсумнівно, справжньою мукою. У народі він користувався величезною повагою. Але одна риса ставила його подвиг під сумнів: він любив, коли зупинявся в селянських хатах, щоб його шанувальники обмацували його ланцюги, зважували на руках його шапку і палицю, і якщо ніхто не здогадувався цього зробити, він запрошував сам: “Підійди-но, подивися, які на мені вериги!” Повага і здивування людей приносили йому безсумнівне задоволення.
Він помер без покаяння, скорботною смертю. Звичайно, у нього могли бути інші заслуги перед Богом. Ніхто не сміє і не може судити чужу душу, крім Всезнаючого Господа, Якому відкриті всі таємниці серця. Але сам по собі подвиг, таким чином афішований, виставлений напоказ, незважаючи на всю свою складність і болісність, уже втрачав будь-яку моральну велич. У ньому було не більше гідності, ніж у фокусах мандрівного комедіанта, який на потіху натовпу їсть гумові калоші і товчене скло.
І в тому, і в іншому випадку люди прагнуть різними засобами збудити здивування натовпу і змусити про себе говорити.
“Амінь, кажу вам, вони вже отримують нагороду свою” (Мф. 6:2 ), – каже Господь.
Служіння Господу має бути бездоганно чистим. Чистим має бути і спонукання до нього. Таким чистим спонуканням є любов до Бога, і ніяка стороння домішка, особливо якщо в ній є бруд егоїзму і гордості, не може бути тут допущена. Заради власної любові до Бога і заради того, щоб здобути взаємне благовоління Боже, трудилися святі подвижники. Але коли людина, служачи Богові, прагне цим шляхом досягти особистої вигоди або слави, тоді цінність її служіння або зменшується, або зводиться до нуля, залежно від кількості егоїстичної домішки. Нагорода служіння, яка насамперед отримується у формі нових духовних обдарувань або зростання духовної сили, може бути досягнута. Тому необхідно весь час суворо й пильно стежити, щоб ніщо в духовному житті не робилося через сторонні спонукання і щоб черв’ячок марнославства, який прекрасно вміє ховатися за зовні пристойними приводами й софізмами, не заповз до душі, інакше він легко розів’ється на змію, яка висмокче всі духовні сили.
Ось чому святі отці так остерігалися у своєму житті навіть випадкового цікавого стороннього погляду і оточували свій подвиг глибокою таємницею.
В один із суворих східних монастирів у Панеро до преподобного Йосифа, великого постувальника і подвижника, прийшов одного разу якийсь пресвітер Євагрій зі свитою. За старих часів знамениті своїм життям монастирі часто відвідували благочестиві прочани, які шукали у досвідчених старців-іноків уроків і настанови. Цю ж мету мав і Євагрій, який сам уже починав вправлятися в подвижництві та дещо в цьому встиг. Йому хотілося особисто бачити справжнє чернече життя, яке він міг би взяти як приклад для наслідування. Для цього і прийшов він до святого Йосипа, монастир якого славився своєю суворістю.
Подорожніх прийняли дуже привітно, але яким було розчарування Євагрія, коли в образі монастирського життя він не помітив ні тіні суворого подвижництва, нічого особливого, що виправдовувало б репутацію обителі. Богослужіння були нетривалі, рукоділля і послух здавалися легкими, а трапеза, до якої запросили Євагрія зі свитою і яку розділяв із ними преподобний Іосиф, зовсім не свідчила про суворий піст. Стіл був простий, але поживний і різноманітний. Подали овочі, фрукти – все, що тільки було в монастирі, навіть вино.
Один із супутників Євагрія не витерпів.
– Наш пресвітер, – сказав він, – їсть тільки хліб із сіллю!..
Преподобний Йосиф начебто не чув цього зауваження, в якому чувся осуд, і спокійно продовжував трапезу.
З важким серцем пішов Євагрій із монастиря, шкодуючи про втрачену працю і час. Йому здавалося, що він нічого не придбав для душі, і він поспішав в інші обителі. Але дорогою їх застав густий ранковий туман. У піщаній пустелі, де все так рівно й одноманітно, визначити напрямок взагалі важко. У тумані це виявилося неможливо. Подорожні заблукали. Довелося повернутися назад до монастиря святого Йосифа.
Коли вони підійшли до монастирських стін, до них донісся спів. Мабуть, тривало богослужіння. Це їх здивувало: раніше в цю годину служби в монастирі не відбувалося.
Євагрій із супутниками вирішили почекати біля воріт, щоб не порушувати своєю появою молитви ченців. Їм довелося чекати дуже довго – кілька годин.
– Що це вони розспівалися? – подумав Євагрій. – Ніколи нічого подібного не було…
Втративши терпіння, він постукав. Їх впустили і негайно провели в загальну трапезну, куди незабаром прийшла і монастирська братія, яка закінчила богослужіння.
Прийшов і преподобний Йосиф, який благословив трапезу і запросив стомлених подорожніх розділити братський обід. Але який обід! Маленький шматочок хліба і жменя сушених фініків! Вина не було і в помині. Замість нього – солона вода, взята, вочевидь, із якоїсь приморської калюжі. Євагрій не міг приховати свого здивування.
Преподобний Йосиф подивився на нього з доброю, спокійною посмішкою.
– Ти дивуєшся, брате? – сказав він. – Але це наше звичайне життя, а те, що ти бачив раніше, було справою любові: так приймаємо ми гостей. Своє справжнє життя ми зазвичай не відкриваємо…
І подякував Богові Євагрій, що Він не залишив його в первісній омані й удостоїв бачити істинно чернече життя і смиренність.
Так уміли преподобні отці приховувати своє подвижницьке життя, боячись людської слави.
Але не тільки ця свята боязнь обумовлювала скромність і таємницю їхнього життя. Були й інші внутрішні, глибші причини, що вимагали того ж, насамперед – їхня велика любов до Бога.
Любов до Бога вимагає внутрішньої самотності, внутрішнього відчуження від людей, від світу. “Хочу бути тільки з Богом! І ніхто більше мені не потрібен!” – таке бажання любові, що зростає і розвивається. На відомих ступенях вона стає ревнивою і винятковою. Люди йшли в пустелі, лісові хащі, на безлюдні острови, ховалися в недоступних гірських ущелинах і прірвах з єдиною метою – бути тільки з Богом, насолоджуватися повним єднанням з Ним, не збентеженим людським шумом і суєтою. Щира любов цурається і не допускає сторонніх у своє заповідне коло. У думці – “мене і Бога об’єднує таємниця” – криється велика чарівність любові, і кожна зайва людина, кожний нескромний погляд, що проник у цю таємницю, порушує цю чарівність і відчувається люблячою душею майже як образа. Поступово, у міру розвитку любові, єднання з Богом, злиття з Ним, або, як виражається преподобний Ісаак Сирин, “спочиття в Бозі” стає дедалі повнішим та винятковішим, і в цьому “спочитті” душа знаходить і свою нагороду, і своє блаженство. Нічого іншого не треба. Брязкальця людської слави, убога мішура мирської розкоші, поклоніння раболіпного натовпу – усе-все відходить у далечінь і здається таким нікчемним, дрібним, непотрібним у цьому захопливому, сліпуче сяючому, палаючому захопленням потоці Божественної любові.
Цей підйом до Бога і єднання з Ним зовсім не означає, однак, повного розриву з людьми, тим паче – нехтування або вороже ставлення до них, у чому часто несправедливо звинувачують подвижників християнства. Ні, тут відзначається лише внутрішнє відчуження від їхнього суєтного, мирського життя, від їхнього поганого боку, від їхніх грішних прихильностей, пристрастей і вад. Найкраща сторона людини, незгладимий образ Божий, закарбований навіть і в грішній душі, незмінно привертає увагу і захоплює подвижника і ніколи не втрачає його любові, повної здивування і схиляння перед досконалістю Божою, яка відобразилася у творінні: Бога він любить і в людях, але він їх уникає не тільки тому, що любляча душа, яка ревно береже свою таємницю, страждає від їхньої настирливості та нескромності, а й тому, що в спілкуванні з ними, принаймні доти, доки подвижник не утвердився остаточно в любові Божій і не набув стійкості твердої, як скеля, криється для нього велика небезпека спокуси. Забуті образи минулого, відкинуті приманки мирського життя, старі прихильності можуть легко воскреснути з колишньою силою і, якщо навіть виявляться безсилими відірвати від Бога і повернути до колишнього, все ж таки неминуче схвилюють душу, позбавлять її спокою, затуманять у свідомості думка про Бога, порушать повноту єднання з Ним, послаблять прагнення до Нього і водночас духовні сили подвижника. Спогади минулого для людини, яка зреклася світу, – завжди кайдани в її прагненні до досконалості, і чим більше любові й ніжності було пов’язано з ними, тим вони важчі. Цим пояснюється та завзятість, з якою пустельники і самітники часто відмовлялися бачити найближчих людей. Але коли подвижник уже утвердився в любові до Бога і коли світ втратив для нього всяку принадність, як непридатне ганчір’я, і вже не хвилює душу спокусами, тоді він нерідко, підкоряючись волі Божій, повертається до людей, несучи їм свій духовний досвід, свою любов і благодатні сили, виплекані самотністю. У душі людини він бачить тоді тільки найкращий її бік, бачить Бога, якого він безмежно любить, а пороки і пристрасті вже безсилі викликати в ньому інший відгомін, окрім відрази до них і глибокого жалю до людини, зараженої ними, яка страждає від них. У спілкуванні з людьми для неї вже немає такої небезпеки спокуси, як раніше.
Але і в цих умовах особисте внутрішнє життя подвижника залишається закритим для людей. Воно завжди закрите.
Людям відкрита тільки мудрість духовного досвіду, але не таємничі переживання душі. Двері в цю кліть завжди замкнені наглухо, як вимагає Господь.
З цього боку особливо цікавий подвиг юродства, коли подвижники найбільшої святості, перебуваючи в постійному спілкуванні з людьми, ховають чистоту і святість своєї душі під маскою дивацтва та диких витівок так майстерно, що натовп нерідко сприймає їх за божевільних і дарує презирством і глузуванням, не вміючи розгледіти в цій брутальності й дикості золота духовної висоти й подвигу.
На сході, в одному з Тавеннських монастирів, жила колись одна жінка, ім’я якої сестрам обителі було навіть невідоме. Завжди брудна, обірвана, з нечесаним, збитим, наче повсть, волоссям, вона була предметом постійних насмішок і образ. Часто вона здавалася п’яною. Її нерідко бачили, як вона валялася в брудних стічних канавах або у відхожих місцях, хропела в непробудному сні. Ходила вона хитаючись і спотикаючись, бурмочучи про себе незв’язні слова. Не раз сестри хотіли видалити її з монастиря, і тільки жаліслива ігуменя, жаліючи нещасну, терпіла її в обителі. Але одного разу вночі одна цікава черниця підглянула за нею, коли та за звичаєм сховалася у відхожому місці, і була вражена: замість брудної, п’яної шльондри перед нею була свята в дивній величі молитовного натхнення. Юродива уклінно молилася. Її бліде, худе обличчя сяяло щастям і захопленням, і неземне світло струменіло від неї, висвітлюючи все навколо. Вранці черниця розповіла сестрам про те, що бачила вночі. Кинулися шукати подвижницю, щоб просити в неї вибачення за завдані образи, і не знайшли. Вона зникла. Залишатися там, де подвиг її був відкритий і де відтоді на неї чекали слава й шана, вона не могла і не хотіла.
Такою страшною ціною купують юродиві таємницю свого життя. Навіть перед тими, кому вони хочуть зробити добро, вони вміють замаскувати свій добрий порив і таким шляхом уникнути подяки.
Святий Андрій, візантійський юродивий, звичайно все, що отримував від своїх шанувальників, роздавав жебракам, але робив це дуже своєрідно. Коли він зустрічав особливо нужденного бідняка, якому він хотів віддати свої гроші, він починав із ним суперечку. Сварка скоро переходила в сварку, яка, здавалося, ось-ось скінчиться бійкою. У пориві гніву Андрій вихоплював раптом із кишені жменю монет, мідних, золотих, срібних і з розмаху кидав їх у свого суперника. Потім повертався, наче оскаженілий до останнього ступеня, і тікав без оглядки, не бажаючи мати з ним більше жодної справи. Це була його милостиня.
Зберігання таємниці внутрішнього життя має і виховне значення. Цим шляхом релігійне почуття людини і її любов до Бога стають зосередженішими і гарячішими. Відкрита піч жару не тримає, або, як казала преподобна Синклітікія, “якщо в лазні часто відчиняють двері, то скоро випустять усю пару”. Так і душа, занадто відкрита для сторонніх поглядів, скоро втрачає свою зосередженість; почуття, доступне багатьом, легко розпорошується, духовна сила витрачається і зникає марно. Фізики знають цей закон: пара має силу і пружність тільки в герметично закритому приміщенні.
Говорячи про таємницю духовного життя, слід додати два зауваження про межі необхідної скритності.
По-перше, необхідно весь час пам’ятати, що приховування внутрішнього життя має на меті користь душі, оберігаючи її від славолюбію, марнославства, від сторонніх домішок у почутті любові до Бога, від розпилення духовної сили тощо. Отже, там, де цих небезпек немає, там скритність не потрібна. Тому само собою зрозуміло, що у стосунках, наприклад, до духовної особи або до духовного керівника про скритність не може бути й мови. Тут вона не тільки нічим не виправдовується, але прямо шкідлива. Духовний досвідчений керівник на перших порах абсолютно необхідний, бо без сторонніх вказівок і неупередженої оцінки явищ духовного життя легко відхилитися на хибний шлях і впасти в спокусу, і, звісно, душа початківця-рухопця має бути перед ним уся відкритою, тим паче, що диявол, звичайно, навмисно збуджує недовіру до духівника або до старця і вимагає закрити від нього потаємні місця серця, побоюючись, що досвідчений погляд останнього легко розрізнить ті підступи, якими він збирається обплутати новоначальника-ченця.
По-друге, побоювання відкрити таємницю свого життя не повинно зупиняти людину від роблення добрих справ. Іноді, наприклад, на очах людей не хочуть творити милостиню і залишають бідняка без допомоги під тим приводом, що бажають уникнути слави і похвали людської. Звичайно, це неправильно. Важливо, щоб ти не думав і не шукав слави, а якщо вона дістається на твою долю без твого бажання, за це Господь не засудить. Навіть у тому разі, якщо у твоєму серці є справді черв’ячок марнославства і, роблячи добро, ти не проти цим привернути увагу людей і заслужити їхнє схвалення, все-таки краще не відмовлятися зробити добру справу.
До одного старця-пустельника прийшов молодий чернець.
Авва, – сказав він, – коли я роблю добро, помисел говорить мені, що я добре роблю, і це мене бентежить. Я боюся, як би не розвинувся дух гордості.
Сину мій, – відповів старець, – було два хлібороби, у яких для посіву була тільки погана пшениця, змішана з різним сміттям і насінням бур’янів. Один із них зовсім відмовився сіяти, не бажаючи свою працю витрачати для поганого врожаю, який неминуче мав вийти від посіву такого зерна. Інший посіяв і зібрав трохи пшениці, хоча й поганого сорту та засміченої. Був голодний рік; він усе-таки просочився, хоча й насилу. Перший же опинився в безвихідному становищі. Який із них вчинив краще?
Думаю, що той, який посіяв, – сказав чернець.
Так і ми, – підсумував старець, – сіятимемо пшеницю добрих справ, хоч би до неї й було домішано сміття поганих спонукань!
Глава II.
Коли Іісус прийшов у Капернаум, навколо Нього зібрався великий натовп. Народ тіснився до Нього, щоб подивитися на новоявленого Великого Пророка, про якого так багато говорили, щоб послухати Його вчення, щоб отримати від Нього зцілення. За короткий час маленький східний будиночок, у якому зупинився Господь, виявився заповненим тісним натовпом, так що в ньому вже не було місця. У цей час четверо людей принесли розслабленого, щоб просити Господа Іісуса про його зцілення. Однак увійти в будинок, та ще й з такою ношею, виявилося фізично неможливим, оскільки в дверях тиснява була особливо сильною. Тоді зовнішніми сходами вони піднялися на плоский дах будинку, прокопали глиняну покрівлю, розібрали стелю і на мотузках спустили розслабленого до ніг Іісуса.
Ясно, що ці люди любили хворого. Вони пристрасно бажали для нього зцілення і вірили, що єдина для цього можливість – дотик або слово Господа Іісуса Христа. Будь-що-будь треба було покласти розслабленого перед Ним.
Натовп їм заважає – перешкода майже нездоланна. Але вони зважилися, і вони доб’ються того, що їм треба. Не можна через двері – можна через вікно. Не можна через вікно – можна проламати дах! Але так чи інакше – погляд Великого Пророка впаде на їхнього хворого друга!
Яка наполегливість! Яка непохитна енергія! У цих людей був характер і воля; і ми бачимо, що ця наполегливість винагороджена. Розслаблений був зцілений. Вони досягли своєї мети.
Який урок для нас! І як влучно потрапляє він у найболючіше місце душі! У нас багато хороших, щирих, гарячих поривів, але… “суджені нам благі пориви, але здійснити нічого не дано”. Рідко вони доводяться до кінця і в сфері устрою нашого зовнішнього і суспільного життя, а ще рідше в сфері особистого виховання і спасіння душі.
Ми часто закінчуємо боротьбу на половині, тому що шлях до Христа виявляється важким і захаращеним. Незліченні застави, купи каміння, круті підйоми, непрохідні хащі… Дехто намагається боротися, але труднощі, спокуси всюди, на кожному кроці. Енергія падає, і страшна, зрадницька думка раптом з’являється звідкись і підкорює свідомість: “Порятунок для нас неможливий… Ми загинули!” І майже байдуже люди повертаються назад, відмовляючись від подальшої боротьби.
Але послухайте, ви, зневірені, ті, що втратили надію: чи всі засоби ви використали? Чи всі сили витратили? Ви не можете протиснутися у двері – можна розібрати дах. Можна проломити стіну… Дивіться: вона вже хитається! Ще одне зусилля – і вона падає! І ви хочете піти? Стійте… Усе марно. Млява, невихована воля відмовляється від подальших напружень.
Вам знайома ця картина? Чи не правда, ця в’ялість волі, ця відсутність гарту і заліза в характері – специфічна хвороба душі? Скільки в нас зрад, відступництв, відпадінь, і адже не через активно злу волю, а через боягузтво, слабкість, рихлість. На виховання волі ми не звертаємо жодної уваги. Турботи батьків про дітей обмежуються зовнішнім доглядом, а хвороби душі залишаються поза увагою, і наука життя, яку ми вбираємо змалечку, нічого не говорить нам про самостійність і силу переконань, і вчить тільки пристосовуватися і підкорятися обставинам.
А тим часом у християнському духовному житті більш ніж деінде необхідні наполегливість і наполегливе прагнення до однієї мети. Наполегливість посилена, щоденна тут набагато важливіша, ніж велике, одиничне зусилля волі або геройський подвиг. Це правило однаково застосовне як до особистого життя, так і до суспільного. Блискучий, захоплений ентузіаст, який скоро остигає, принесе в християнському суспільстві менше користі, ніж скромний трудівник, який непомітно, але наполегливо робить свою справу.
Чому? Тому що християнське духовне життя зростає поступово, органічно розвиваючись разом зі зростанням душі, і тому вимагає постійних, безперервних, тривалих зусиль волі. Зусилля надмірні можуть викликати тільки напружений штучний її ріст, або, як кажуть медики, гіпертрофію, але це якщо й не згубить зовсім молодих зародків її (що нерідко буває), то, в усякому разі, відгукнеться дуже шкідливими наслідками. Ось чому надмірні подвиги, за які беруться часто зопалу ченці-початківці, зазвичай забороняються досвідченими старцями.
Покійний батюшка отець Анатолій, Оптинський старець, колишній келейник відомого отця Амвросія, говорив, бувало, так: “Великий оберемок набрати неважко, а чи донесеш? Шлях далекий: до кінця життя нести… Якраз увесь розгубиш. А ти по силі… по силі!..”
Я пам’ятаю з часів далекого дитинства: на вікні в нас стояв квітковий горщик, і в ньому пишний запашний жасмин. Коли на ньому з’являлися перші бутони, у нас часто не вистачало терпіння дочекатися, коли вони розгорнуться білими запашними квітами; і в нетерпінні ми часто розколупували бутон, звільняючи ніжні пелюстки від зеленої покришки, квітка розгорталася, на наш захват, ніжна, ароматна, але, на жаль, ненадовго. Зазвичай до вечора того ж дня вона зіщулювалася, блякла і гинула, і вже ніщо не могло оживити її.
Так і в духовному житті: штучно форсувати його – означає губити. На п’ятий поверх одразу не вскочиш: надірвешся! Треба йти сходами, сходинка за сходинкою, через усі поверхи, починаючи з першого. Духовне життя, як квітка, потребує постійної уваги і тривалого догляду; потрібні наполегливість і безперервна робота над собою.
Але як розвинути в собі наполегливість, якщо її немає?
Якщо ми вивчатимемо життя святих подвижників, то знайдемо три умови, від яких залежала головним чином безперервність і наполегливість їхнього духовного діяння.
По-перше, єдність мети. Усе життя їхнє було пройняте однією метою – прагненням до Бога і до спасіння душі.
По-друге, повне зречення від себе і віддача свого життя у волю Божу.
По-третє, що народжується з цих двох умов – величезне терпіння.
Єдність мети є результат єдності центру життя. Коли людина вся пройнята любов’ю до Бога, коли кожна дрібниця її життя пов’язана з думкою про Бога, коли біля себе вона постійно відчуває присутність Бога, невидимо всюдисущого, тоді, природно, Бог є центром усіх її устремлінь, і кожний вчинок визначається бажанням догодити Богові й острахом порушити Його заповіді. У досконалому, цілком закінченому вигляді цю єдність центру і мети ми знаходимо, звісно, в Господі Іісусі Христі, цьому вищому ідеалі морального характеру. Усе Його життя і діяльність пройняті думкою про Бога Отця і єдиною метою – врятувати людину, яка гине. Де б Він не проповідував, що б Він не говорив, основною темою в Нього завжди є Бог і спасіння людства.
В усьому Євангелії не можна вказати жодного факту, де проявилася б Його турбота про Себе або прагнення до якихось земних, тимчасових цілей. Усе для Нього затулилося думкою про Бога. “Не можете служити Богу і мамоні” – говорив Він, і Сам перший втілював у Своєму житті цю цілісність служіння Богові.
Поки людина служить двом господам – Богові й мамоні, тобто до служіння Богові домішує і прагнення до земних цілей, служіння земним кумирам, доти в ній не може бути наполегливості, бо ці служіння несумісні, взаємно суперечать одне одному, і людина примушена чергувати їх у своєму житті, замінюючи Бога на мамону і навпаки, а це робить загальну лінію її поведінки нестійкою і хитливою.
Тільки коли в її душі утворюється єдиний центр і єдина мета – тільки тоді напрямок її діяльності стає постійним і тільки тоді вона може досягти великих успіхів.
Це – закон волі не тільки в сфері релігійного життя, а й у всякій іншій. Усі великі досягнення людського розуму і творчості були отримані таким чином.
Коли Ньютона, найгеніальнішого з астрономів світу всіх часів і народів, який відкрив закон тяжіння і пояснив систему рівноваги небесних тіл, запитали, яким чином він дійшов до цього відкриття, він відповів: “Безперестанку про це думав!” Це означало, що таємниця руху планет і зірок була для нього єдиним питанням, яке невідступно цікавило його думку довгий час, свого роду єдиним центром свідомості.
У Румянцевському музеї є прекрасна картина художника Олександра Іванова ” Явлення Христа народу”. Коли дивишся на неї, здається, що вона вся цілком написана одразу, в одному великому пориві натхнення: такі невимушені пози фігур, таке природне компонування і таке цілісне враження від переданої художником загальної ідеї – пориву уваги численного натовпу, спрямованого на Господа Іісуса Христа. Але пройдіть у сусідню кімнату і ви побачите там масу підготовчих етюдів. Кожну фігуру малювали заздалегідь окремо, часто в кількох начерках різних поз, з яких уже потім для картини вибирали ту, яка найбільше задовольняла художника.
Вам стає зрозуміло, як довго і ретельно працював художник над своїм творінням, як ретельно обмірковував він кожну подробицю і як довго ця картина займала всю його увагу, слугуючи головним центром його творчої уяви. У підсумку цієї наполегливої, тривалої роботи вийшов дійсно прекрасний твір.
У період класичної давнини в Греції жив громадянин Афінської республіки Демосфен. За республіканського ладу, коли всі питання політичного і суспільного життя обговорюють відкрито з народної трибуни перед величезною аудиторією, особливого значення набувають хороші оратори, завдяки величезному впливу їхніх промов на масу. В Афінській республіці цей вплив був особливо сильним, оскільки афіняни були дуже чуйні до всього прекрасного, зокрема й до красивого слова. Тому хороші оратори користувалися у них великою пошаною і славою. Ця почесна кар’єра спокусила Демосфена. Він вирішив стати знаменитим оратором. Але перший його виступ перед народом був невдалим: його освистали. Причина полягала в тому, що, незважаючи на весь свій розум, великий ораторський талант та вміння гарно викладати свої думки, він абсолютно не володів зовнішніми даними для того, щоб справляти потрібне враження на натовп. Невеликого зросту, досить непоказного вигляду, з гаркавою вимовою, слабким голосом і коротким диханням, яке не давало змоги для плавного виступу і довгих заокруглених періодів, він не міг розраховувати на ефект. На додачу до всього в нього була нервова звичка смикати одним плечем, що робило його смішним в очах афінян, які звикли до красивих, відпрацьованих жестів знаменитих ораторів. Невдача, однак, не збентежила Демосфена.
Він зрозумів свої недоліки і вирішив їх побороти.
Почалася наполеглива, наполеглива робота над собою.
Він пішов на морський берег, де сховався у відокремленій печері, щоб ніхто не порушував його зосередженості, а щоб побороти в самому собі бажання бачити друзів і знайомих і рішуче відмовитися від галасливого столичного життя, він поголив собі півголови. У такому вигляді він нікуди не міг з’явитися і волею-неволею мусив чекати, коли відросте збрите волосся.
У своїй самоті він розпочав низку послідовних вправ. Щоб розвинути в себе глибоке дихання, він підіймався на круті стрімчаки і під час цих підйомів намагався говорити, не зупиняючись. Щоб виробити гарний звучний голос, він у години прибою виголошував довгі промови на морському березі, намагаючись перекричати шум хвиль. Щоб подолати гаркавість і змусити себе говорити чітко, він брав до рота камінчик і з камінцем у роті намагався вимовляти чітко кожен звук. Нарешті, щоб відучити себе від неприємної звички смикати плечем, він вішав до склепінь своєї печери гострий меч і, виголошуючи промову, ставав під ним таким чином, щоб при кожному різкому русі плеча вістря впивалося йому в тіло.
Після довгої наполегливої роботи Демосфен досяг чудових успіхів. Коли він вийшов зі своєї самоти і знову з’явився перед народом на ораторській трибуні, це була зовсім інша людина. Гарний сильний голос, чітка дикція, плавні ефектні жести, прекрасно побудована промова, звучні ритмічні періоди – все це одразу зачарувало і підкорило натовп. Демосфен став знаменитим оратором.
Але скільки наполегливості треба було, щоб перемогти самого себе і свої природні недоліки, і ця наполегливість підтримувалася винятково пристрасним, нездоланним бажанням стати оратором, бажанням, яке на цей час витіснило з його душі все інше і стало центром усього його життя.
Якщо в сфері суто мирській, світській, зосередженість волі в одному центрі дає такі результати, то в царині духовно-релігійній ці результати просто вражають, оскільки слабкій людській волі тут назустріч приходить ще всемогутня благодать Божа, і при її підкріпленні людина повністю перероджується, оновлюється, або, як каже апостол Павло, стає новим створінням у Христі. Прикладів такого повного переродження в історії християнського подвижництва надзвичайно багато. Строго кажучи, майже кожен святий пройшов через цей процес внутрішньої боротьби з собою, і перемога в кожному випадку досягалася наполегливістю, спрямованою до однієї мети – єднання з Богом.
З численних прикладів цього роду візьмемо лише один – преподобного Мойсея Муріна, колишнього лютого отамана розбійників, який став потім смиренним святим ченцем. Але перш ніж він досяг цього, йому довелося перенести надзвичайно важку, наполегливу боротьбу зі спокусами.
Незабаром після його навернення демони постаралися пробудити в ньому колишню його тілесну нечистоту. Спокуса була такою сильною, що він, як сам про те згодом розповідав, мало не відмовився від свого наміру жити благочестиво. Знемагаючи від боротьби, він вирушив до великого Ісідора, колишнього пресвітера в пустелі Скіт, який славився святістю свого життя і мудрістю своїх порад.
Ісидор постарався його розрадити і переконував його не дивуватися цій спокусі, бо лише нещодавно зрекшись поганого способу життя, він, безсумнівно, має пережити сильний потяг до колишнього зла. Досвідчений старець пояснив йому, що ці звички тілесної нечистоти подібні до собак, які, звикнувши гризти кістки в якійсь м’ясній, завжди повертаються до неї, поки є можливість туди увійти. Але якщо їм не кидати жодної кістки і замкнути перед ними двері м’ясної, то вони більше не повертаються і йдуть в інші місця, щоб знайти, чим вгамувати свій голод.
Мойсей, укріплений і втішений, цією рятівною настановою, зачинився в келії і став упокорювати своє тіло різними подвигами, особливо ж постом.
Він не їв нічого, крім невеликої кількості хліба на день, багато працював і молився п’ятдесят разів на день. Думка про Бога, про єднання з Ним, про прощення і спасіння душі не покидала його. Вся мета життя для нього зосередилася тільки в цьому. Але час звільнення його від спокус ще не настав. Господь, Який бажав піднести його достоїнство примноженням його перемоги, допустив, щоб, незважаючи на всі зусилля його упокорити свою плоть, він не мав спокою в думках, особливо ночами. Це спонукало його знову вдатися до поради інших, і він розповів про своє становище одному пустельному старцю, який вважався ченцем досконалого життя.
– Що робити мені, отче? – сказав він йому. – Мої сни потемніють мій розум, і стара моя звичка до зла робить те, що моя душа тішиться нечистими образами.
На зізнання Мойсея старець йому відповідав:
– Це відбувається тому, що ти з недостатньою завзятістю відвертаєш свій розум від цих спогадів. Привчи себе не спати, молися старанно – і ти побачиш, що спокуси минуть.
Мойсей повернувся до своєї келії, твердо вирішивши вчинити за тією порадою, і став проводити ночі на ногах, посеред своєї келії, не закриваючи очей, постійно молячись і не стаючи для молитви на коліна з остраху, що його тіло від цієї зміни становища відчує полегшення і дасть демону випадок спокусити його. Незважаючи на все, пристрасті продовжували бушувати. Тоді він взявся за новий подвиг самозапокоєння і працьовитості. Щоночі він обходив келії пустельників, які через похилість свого віку і через неміч своїх сил не могли ходити самі по воду, бо вона була далеко. Він брав без їхнього відома їхні глечики і приносив їх наповненими, проходячи для цього іноді до п’яти миль, дивлячись на розташування келії.
Це витончене милосердя, яке прирікало його на велику втому і тим самим знищувало палючий вогонь пристрастей, ще більше збуджувало проти нього лють демонів. Але преподобний говорив звичайно: “Я не перестану боротися перш, ніж демони не перестануть мучити мене спокусливими снами” (Е. Поселянин. Пустиня).
Шість років боровся таким чином преподобний Мойсей, поки нарешті бажаний спокій і мир не оселилися в його душі.
Він переміг. Перемогла його наполегливість. Але це було б для нього абсолютно неможливо, якби його душею не володіла єдина думка, єдина мета – прийти до Бога. На цьому шляху для нього виростала страшна, ледь переборна перешкода – його бурхливі пристрасті, і для того, щоб перемогти їх терплячою роботою над собою протягом шести років і не відступити, не похитнутися, – для цього необхідно було, щоб ця головна мета життя завжди світила йому як дороговказна зірка, вабила до себе непереборно і спонукала до безперервної боротьби. Так і для кожного християнина образ Господа Іісуса Христа має бути центральною точкою, навколо якої кристалізується все духовне життя, і тоді вся воля розвивається в одному напрямі, набуваючи величезної твердості й наполегливості.
Друга умова наполегливості в житті християнських подвижників це – повна віддача себе у волю Божу. Це здається дивним на перший погляд. Коли ми говоримо про наполегливість, то зазвичай розуміємо саме здатність і силу наполягти на своєму, домогтися виконання своїх бажань. А тут потрібні зречення від своєї волі і підпорядкування Богові. Наполегливість і підпорядкування! Хіба це сумісно?
Безсумнівно. У виконанні Божих приречень і заповідей можна бути настільки ж наполегливим, як і у виконанні своїх бажань, і навіть набагато більше, тому що в підкоренні Богові воля людини знаходить таку могутню опору, якої не може бути в діяльності, заснованій на самобажанні і самовизначенні. Суб’єктивно ця опора полягає в тому, що вимоги Божого закону мають для людини набагато більшу силу авторитетності, ніж її власні бажання. Хоч би якою гордою була людина, хоч би якою схильною вона була перебільшувати свої чесноти і здібності, у глибині свідомості вона все ж не може поставити їх так високо, як вірянин ставить для себе Бога. Тому її особисті бажання можуть переживатися дуже гостро, можуть дійти до ступеня пристрасті, але вони ніколи не набудуть тієї морально-повчальної сили, яку мають для вірянина заповіді та вимоги Божественної волі. У своїх власних бажаннях людина або незмінно помічає елементи самолюбства й егоїзму, що позбавляє їх моральної чистоти й обов’язковості для совісті, або ж у тих випадках, коли її діяльність вільна від егоїстичних спонукань і вся спрямована на користь ближнього, вона не може бути безумовно впевненою в правильності шляху, обраного для їхнього практичного здійснення, бо усвідомлює, що вибір цей визначений її власним розумом, силу якого вона не може вважати абсолютною. У тому й іншому випадку неминучі сумніви послаблюють твердість і впевненість її діяльності. Цих сумнівів не знає віруюча людина, яка цілком підкорилася волі Божій.
Об’єктивно опора для діяльності, узгодженої з волею Божою, полягає в тому, що Господь незримо допомагає Своєму вірному слузі, який творить Його волю. Ця велика, могутня допомога, з одного боку, а з іншого – упевненість у правильності шляху, зазначеного пальцем Божим, і в безумовній святості та непогрішності норм, даних Господом для людської діяльності, призводять у результаті до того, що людина віруюча, яка підкоряється Богові й цілковито спирається на Його всемогутню волю, духовно нескінченно наполегливіша та сильніша за невіруючу людину, яка служить винятково своєму “я”, яка керується своїми егоїстичними бажаннями та вказівками свого розуму.
Третьою умовою наполегливості є терпіння. У святих подвижників воно завжди було величезним. Значення його в християнському подвигу абсолютно зрозуміле: щоб вести безперервну боротьбу зі спокусами, постійно напружено працювати над собою і до останньої хвилини свого життя не відступати, не кидати розпочатої справи, не довівши її до кінця. Для цього треба вміти мужньо переносити, по-перше, страждання і поневіряння, завжди пов’язані з християнським подвигом, а по-друге, неминучі помилки, падіння і невдачі, які легко можуть викликати зневіру і послабити енергію недосвідченого християнина. Диявол завжди користується невдачами, намагаючись роздути їхнє значення до розмірів справжньої катастрофи, щоб довести подвижника до відчаю і примусити його припинити боротьбу. Уміння переносити страждання і не бентежитися невдачами і є форма християнського терпіння. Воно природно розвивається з двох раніше зазначених умов наполегливості, тобто з єдності мети життя і покірності Богові, і без них навряд чи може хто-небудь досягти високого ступеня. Терпіти страждання, знаючи, що це завгодно Богові, і переносити невдачі, знаючи, що їх попускає Бог для нашого виховання в покорі, незмірно легше, ніж не розуміючи, навіщо і для кого це потрібно. Безглузді, непотрібні поневіряння, найнезначніші, відчуваються набагато важче і дратують набагато більше, ніж велике горе, доцільність якого нам зрозуміла.
У питанні про виховання терпіння можуть бути корисні ще такі зауваження.
Часто наше нетерпіння в християнському трудженні залежить від того, що ми швидше хочемо насолодитися плодами зроблених зусиль і мати швидкий, помітний для нас успіх. На другий день після звернення до Бога ми вже хочемо бути святими.
Якщо цього не виходить, нам починає здаватися, що наші зусилля зникають дарма, і мало-помалу зневіра опановує душу. Ми часто здатні буваємо на великий геройський вчинок, бо там успіх виявляється одразу, але в буденній, чорновій роботі, яка не дає швидких помітних результатів, наша енергія скоро бідніє і гасне.
Щоб запобігти зневірі, треба твердо пам’ятати, що жодне зусилля, яким би малим воно не було, не пропадає безрезультатно і в душі свій слід залишає. Якщо ми не помічаємо успіхів, то найчастіше тому, що наш духовний погляд ще недостатньо досвідчений, щоб їх розрізнити, якщо вони не проявляються у великих розмірах, але якщо зусилля зроблені сумлінно, то результати безсумнівні, в цьому можна бути впевненим. Подивіться, як повільно, непомітно росте дерево. Майже неможливо визначити, наскільки воно виросло за добу, і тільки наприкінці року виявляється значний приріст. Так і в духовному житті.
Завжди краще дивитися не на кінцеву мету своїх прагнень, а на найближчий крок, який належить зробити. У християнському житті цю кінцеву мету розглянути ясно майже й неможливо, оскільки ідеал тут нескінченний і потопає на відстані, а порівнювати пройдений шлях із тією відстанню, яку ще треба буде пройти, – заняття і даремне, і здатне вселити зневіру. Хоч би як далеко пішла людина вперед, перед нею все ще розстеляється така нескінченно довга дорога, що вона завжди здається собі такою, що перебуває на самому початку шляху. Тому ніколи не слід міряти, наскільки ти виріс у духовному відношенні, а всю увагу звернути на те, щоб якомога краще зробити наступний крок.
Краще думати про те, що ти повинен робити, а не про те, чого ти можеш досягти. Виконуй свій обов’язок сумлінно і не переймайся забагато результатами. З довірою довір це Господу.
Завжди пам’ятай правило стародавнього мудреця Семея: “Обов’язки – твої, а наслідки – Божі”.
У цьому уривку євангеліст Марк уперше зазначає ті розбіжності, які почали виявлятися між Іісусом Христом і керівним класом єврейського народу – фарисеями і книжниками – в їхніх поглядах на релігію та її значення в житті людини. Абсолютно різне розуміння релігії та її цілей породжує між ними перші непорозуміння, які незабаром переходять у фарисеїв у затаєну ворожнечу і глуху ненависть. Три точки розбіжності зазначає святий Марк. Три серйозні зауваження роблять фарисеї Христу.
Коли Господь покликав до числа Своїх учнів збирача податей Левія Алфєєва, який згодом став апостолом з ім’ям Матфей, останній у пориві великої радості влаштував у себе бенкет.
На цей бенкет він запросив своїх колишніх друзів, таких самих митарів, яким був сам, а також багатьох з того натовпу, що постійно оточував Господа Іісуса Христа і що складався здебільшого не з професіоналів релігії, а з людей звичайного, марнотратного, гріховного життя, як більшість із нас. На бенкеті Левія Господь опинився в компанії митарів і грішників.
Ця обставина викликала обурення фарисеїв.
– Як це ваш учитель, – сказали вони учням Господа, – їсть і п’є з митарями та грішниками?
Збирачів-митарів вони ненавиділи, вбачаючи в них зрадників нації, тому що митарі служили ненависній чужоземній римській владі, займаючись оглядом товарів, стягуванням мита за ввезення і вивезення та збором дорожніх зборів на мостах і дорогах. Усіх же, хто не належав до фарисейського кола і не надто суворо дотримувався виконання обрядового Мойсеєвого закону і переказів старців, вони глибоко зневажали, вважаючи грішниками.
Тільки себе визнавали фарисеї “чистими” і гідними послідовниками Мойсея і нізащо не принизилися б до того, щоб мати спілкування з митарями і людьми легковажними або неохайними в релігійному відношенні. І раптом цей прославлений Пророк із Назарету, про якого так багато говорять, їсть і п’є разом із цим непотребом. Він з ними розмовляє, Він їх навчає! Яка профанація релігійної проповіді і яка ганьба для людини, яка претендує бути вчителем і наставником Ізраїлю!
Другу розбіжність викликало питання про піст. Суворі законники в усьому, фарисеї були такими ж і щодо постів. Усі пости, заповідані законом і переказами, вони вважали суворо обов’язковими не тільки для людей, що утворили релігійну громаду і бажали вести релігійне життя, якими їм здавалися учні Господа Іісуса Христа, а й узагалі для всіх синів Ізраїлю; і раптом у цій маленькій громаді, що сформувалася навколо нового Пророка, не визнають постів! Учні Іісуса не постять!
Зрозуміле обурене запитання: “Чому Твої учні не постять?”
Третє непорозуміння виникло з питання про ставлення до суботи, це своєрідне “табу” єврейського равінізму, де жодних відступів від встановлених правил не допускали. Інцидент, що викликав це непорозуміння, був такий: “І довелось Йому в суботу проходити засіяними полями; і учні Його дорогою почали рвати колоски”.
Євангеліст Лука додає: “зривали колоски і їли, розтираючи руками” (Лк. 6:1 ).
“І фарисеї сказали Йому: “дивись, що вони роблять у суботу, чого не слід робити?”
Зривати колосся руками на чужій ниві, не вживаючи серпа, Мойсеєвим законом дозволялося (Повт. 23:25 ). Це не вважалося крадіжкою, і не в цьому полягав злочин учнів, що викликав зауваження фарисеїв. Порушення закону, з їхнього погляду, полягало, по-перше, в тому, що цього дня ще не можна було їсти нового хліба. Перший сніп нового врожаю зазвичай приносили спочатку священикові, який підносив його перед Господом у жертву. Це робилося за законом на другий день свята опрісноків, або на третій день пасхи, 16-го числа місяця Нісана. “ніякого нового хліба, – говорив закон, – ні сушених зерен, ні зерен сирих не їжте до того дня, в який принесете приношення Богу вашому: це вічна постанова в роди ваші у всіх оселях ваших.” (Лев. 23:14 ). Господь Іісус Христос зі Своїми учнями проходив полем, за свідченням святого Луки, у так звану другопершу суботу, тобто в суботу, яка трапилася 15-го Нісана (за тлумаченням святого Ісидора Пелусіота). Отже, учні, зриваючи і куштуючи колосся, не дочекалися рівно одного дня, коли вони могли зробити це на законній підставі. Але найжахливіше, за фарисейськими поняттями, полягало в тому; що учні зривали колосся і розтирали його руками в суботу! Адже, йдучи далі в цьому напрямку, можна було допустити в суботу і жнива, і молотьбу! А це законом виразно заборонялося: “шість днів можна робити діла, а сьомого дня субота спокою, святе зібрання; ніякого діла не робіть” (Лев. 23:3 ).
Імовірно, фарисеї очікували, що Господь зупинить учнів і нагадає їм давнє правило, але не дочекавшись цього, вони самі звертають Його увагу на обурливе порушення закону: дивись, що вони роблять у суботу!
Такі три факти, що виявили розбіжності між Господом Ісусом Христом і фарисеями.
У жодному з цих випадків Господь не став на точку зору фарисеїв і не підтримав їхнє обурення. Ясно, що в оцінці фактів релігійного життя і в розумінні його сутності вони різко розходилися. Строго кажучи, висловлювання фарисеїв мали під собою формальні підстави, особливо в питаннях про піст і суботу. Тут вони стояли на ґрунті буквального розуміння закону, але цей закон у їхньому розумінні був чимось мертвим, закостенілим, таким, що не допускав рішуче ніяких змін або пристосувань до живої душі людини, і тому він втратив дух життя, як і сухе дерево, що вже не може рости й розвиватися, а може тільки гнити.
Господь Іісус Христос ставився до Мойсеєвого закону зовсім інакше.
Він ніколи не відкидав Старого Завіту. “Не думайте, що Я прийшов порушити закон або пророків: не порушити прийшов Я, а здійснити. ” (Мф. 5:17 ), – говорив Він. Він з великою силою підтверджує його, особливо коли помічає його лукаве перекручення або порушення в ім’я людських переказів старців, як це ми бачимо в суперечці про п’яту заповідь, дух якої фарисеї до того викривили, що всупереч категоричній вимозі закону дозволяли людині в багатьох випадках забувати про свої зобов’язання до батьків або ж ухилятися від них через лицемірну казуїстику (Мк. 7:6-13 ). У текстах Священного Писання Старого Заповіту Він шукає правила поведінки або опори в боротьбі зі спокусами (Мф. 4:4,7:10 ). Своїм учням Він дорікає за недовіру до старозавітних пророків (Лк. 24:25 ). Доктрини Старого Завіту про створення світу, про людину, про праведність, про Промисел Він вважає незаперечними. На історії ізраїльського народу, викладеній у книгах Старого Заповіту, Він засновує Свою місію. У Своїх проповідях і повчаннях Він часто користується висловами, думками, образами і порівняннями, узятими зі Старого Заповіту. Він так добре його знає, що це знання викликає подив навіть серед книжників.
Але Господь Іісус Христос не тільки знав Старий Заповіт – Він завжди вимагав його виконання. Зціливши прокаженого, Він вимагає, щоб той пішов показатися священикові і приніс жертву за очищення, як це було постановлено законом Мойсея (Мф. 8:4 , пор. Лев. 14:3-4 ).
Коли до Нього звертається юнак із проханням навчити, як успадкувати життя вічне, Він насамперед вимагає від нього виконання заповідей Старого Завіту (Мк. 10:19 ).
Коли настає час Пасхи, Він доручає учням приготувати все потрібне для свята, як це вимагав закон Мойсея (Лк. 22:8 ).
Можна було б навести багато прикладів, що свідчать про ту повагу, з якою Господь ставився до Старого Заповіту. Безсумнівно, Він вважав його не тільки корисним і потрібним для духовного життя, а й обов’язковим для людини як Слово Боже.
Тут мимохідь можна підкреслити урок, що випливає для нас: якщо Господь знаходив книги Старого Заповіту потрібними та корисними, то, очевидно, вони мають таке саме значення і для нас, хоча ми й користуємося вищою формою Божественного Одкровення – Новим Заповітом. Необхідне Христу – необхідне і нам. Тому та зневага і недовіра, яку помічають іноді серед деяких християн по відношенню до Священного Писання Старого Заповіту, абсолютно ні на чому не ґрунтується.
Але визнаючи і шануючи книги Старого Заповіту як Божественне Одкровення, Господь ставиться до них набагато вільніше і зовсім інакше, ніж фарисеї. Глибоко шануючи основні принципи, що проводяться тут, як плід осяяння Святого Духа, Він вважає старозавітні форми практичного їхнього здійснення в житті такими, що цілком припустимі для змін, і, ніколи не відступаючи від духу Святого Письма, Він, проте, не пов’язує ні Себе, ні Своїх послідовників формальними приписами стародавнього закону. Життя змінюється, змінюються, як у калейдоскопі, його умови, і ті обряди, звичаї та норма зовнішньої поведінки, які були практичні та придатні кілька століть тому, стають абсолютно непридатними й навіть нездійсненними в цей момент.
Але дух, цей вічний абсолютний і живий дух, що діє постійно в людині, в її житті, в її історії, дух добра, істини, правди – має бути завжди один і той самий, проявляючись лише в різних виявленнях залежно від епохи. Так, наприклад, стародавній закон Мойсея наказував тому, хто купив раба зі співвітчизників, тримати його в рабстві не більш як шість років, а на сьомий рік відпускати на волю, і водночас додавав: “коли ж будеш відпускати його від себе на волю, не відпусти його з порожніми руками, 14 але дай йому від стад твоїх, від току твого і від точила твого: дай йому, чим благословив тебе Господь, Бог твій” (Повт. 15:13-14 ). У цій постанові позначається дух милосердя, дух любові до ближнього, але чи можемо ми виконати це правило? Зрозуміло, що ні, оскільки в рабство у нас тепер не продаються і сам інститут рабства давно знищено, тому і дух милосердя нині повинен шукати свого вираження в інших, сучасних формах благодійності.
Інший приклад: для ненавмисних убивць, тобто тих, хто вчинив убивство ненавмисно, через необережність, Мойсеїв закон відводив три міста, де вони могли шукати притулку від помсти родичів убитого. Тут говорив дух правосуддя, бо людину, винну тільки в необережності, карати як за навмисне вбивство, звичайно, несправедливо.
Але в нас немає ні міст притулку, ні родової помсти, і правило це відпадає саме собою. Дух справедливості знаходить вираження в інших формах. Зрозуміло, що форми людської поведінки і життя, що виражають веління релігійного духу, не можуть бути вічно одними й тими самими, застиглими, омертвілими, і вимагати цієї незмінності форми – значить на живий орган накладати лубки.
Результат завжди буде один і той самий: ослаблення живої сили релігії та омертвіння тканин душі.
Навіть більше: якщо релігійні форми тримати завжди педантично незмінними, не зважаючи на потреби людини, що духовно розвивається, то ці форми або скалічать духовне життя, дадуть йому потворний розвиток, або зовсім зупинять його зростання. Якщо дитину постійно тримати в пелюшках, не знімаючи їх і не послаблюючи, то вона рости не зможе. Китаянки для того, щоб мати маленькі ноги, чого вимагає мода, тримають їх з дитячого віку завжди туго забинтованими. Це зберігає дитячий розмір ноги, зупиняючи її ріст, але страшенно спотворює її і супроводжується сильним болем.
Так буває завжди там, де є жива органічна сила життя і зростання. Так і в релігії: у міру того, як дух Божий, дух добра і правди дедалі повніше й досконаліше втілюється в житті людини, старі форми, як дитячі пелюшки, стають для неї дедалі тіснішими, і вона неминуче, хоча часто поступово й непомітно, їх змінює. Саме життя тією мірою, якою воно розвивається і переймається новим духом, переростає старі рамки, не вміщається в них і природно прагне їх розсунути, і якщо, не зважаючи на цей ріст, залишити ці рамки в колишньому вигляді, без усяких змін, то життя просто їх розламає, як весняна вода, яка підіймається у річці, ламає лід, що сковує її. Цей саме закон духовного життя і висловив Господь у словах: “Ніхто не вливає вина молодого в міхи старі: інакше молоде вино прорве міхи, і вино витече, і міхи пропадуть; але вино молоде треба вливати в міхи нові” (Мк. 2:22 ).
Господь Своїм вченням, життям і смертю підняв релігію на таку величезну висоту, у такій повноті сповістив увірувавшим у Нього духа істини і благодаті, що не лише форми зовнішнього богослужіння виявилися застарілими, а й самі правила життя та поведінки довелося розширити та заглибити, щоб у них могло відобразитися це віяння нового духу. Звідси низка антитез, що природно виникають при зіставленні нового вчення зі старими правилами:
“Ви чули, що сказано древнім: не вбивай (Вих. 20:13 ), а хто уб’є, підлягає суду. А Я кажу вам, що всякий, хто гнівається на брата свого даремно, підлягає суду” (Мф. 5:21-22 ).
“Ви чули, що сказано древнім: не перелюбствуй (Вих. 20:14 ). А Я кажу вам, що всякий, хто дивиться на жінку з похоттю, вже вчинив перелюб з нею в серці своєму” (Мф. 5:27-28 ).
“Сказано також, коли хто розведеться з жінкою своєю, хай дасть їй лист про розлучення (Повт. 24:1 ). А Я кажу вам: хто розводиться з жінкою своєю, крім провини перелюбу, той спонукає її до перелюбства” (Мф. 5:31-32 ).
“Ще чули ви, що сказано древнім: не порушуй клятви, а виконуй перед Господом клятви твої ( Лев. 29:12 ; Повт. 23:21 ). А Я кажу вам: не клянись зовсім… Хай буде слово ваше: так, так; ні, ні” (Мф. 5:33-34:37 ).
“Ви чули, що сказано: око за око і зуб за зуб (Вих. 21:24 ). А Я кажу вам: не противтеся злому” (Мф. 5:38-39 ).
“Ви чули, що сказано: люби ближнього твого і ненавидь ворога твого (Лев. 19:17 ). А Я кажу вам: любіть ворогів ваших, благословляйте тих, хто проклинає вас, добро творіть тим, хто ненавидить вас і моліться за тих, хто кривдить і гонить вас” (Мф. 5:43-44 ).
У цих антитезах немає протиріччя давнім правилам. Вони не скасовують, а лише розвивають і вдосконалюють норми Старого Завіту. У них віє той самий дух любові і правди, який, однак, уже піднявся зі ступені дитячого стану людства на величезну висоту розвитку і досконалості.
Так і дивиться Господь на взаємне відношення Старого і Нового Завітів. “Не думайте, – каже Він, – що Я прийшов порушити закон або пророків: не порушити прийшов Я, а здійснити” (Мф. 5:17 ). Українське слово “здійснити” не зовсім точно передає відтінок думки. Грецьке слово, що стоїть тут у Матфея, означає: ” наповнити”, дати повноту, закінченість. Інакше кажучи, Господь хоче сказати, що Його Новозавітне вчення не порушує і не скасовує Мойсеєвого закону, але доповнює і розвиває його. Фарисеї розширювали стародавній закон, відшукуючи все нові випадки його застосування, опутуючи все життя дріб’язковими, формальними приписами, породжуючи перекази старців у неймовірній кількості, або, як каже пророк Ісая: “І стало у них словом Господа: заповідь на заповідь, заповідь на заповідь, правило на правило, правило на правило, тут трохи, там трохи, — так що вони підуть… і потраплять у сітку і будуть уловлені.” (Іс. 28:13 ). У цих спробах регламентувати всі дрібниці життя незмінними мертвими правилами, формально виведеними із закону, вони зберігали букву закону, але нерідко порушували його дух (Мк. 7:6-13 ).
Іісус Христос, навпаки, поглиблює і розвиває принципи старозавітного законодавства, посилює його духовну напруженість. Він зберігає його дух, але нерідко порушує форму. У цьому полягає основна і суттєва різниця у ставленні до Старого Заповіту Господа Іісуса Христа і фарисеїв.
Чому вийшла така відмінність?
Тому, що Господь дивиться на релігію незмірно глибше, ніж фарисеї. Для Нього сутність релігії і полягає в живому союзі душі людини з Богом, союзі любові. “щоб усі були єдине, як Ти, Отче, в Мені, і Я в Тобі, так і вони хай будуть в Нас єдине… щоб любов, якою Ти полюбив Мене, в них була, і Я в них” (Ін. 17:21:26 ), – так молиться Він Отцеві Своєму. Людська душа, яка любить Бога, – ось те, що для Нього є найціннішим, а яким чином ця душа дійшла до любові, що об’єднує її з Богом, – це питання, строго кажучи, другорядне, таке, що не має істотно важливого значення. Людина може виховувати цю любов і ортодоксальними засобами, суворим виконанням вироблених релігією обрядів і постанов, що мають педагогічне значення, але може досягти тієї самої мети і зовсім своєрідним шляхом, як, наприклад, досягали святі пустельники, перебування яких у пустелі вимагало від них особливого способу життя і особливих правил зовнішньої поведінки. У християнстві оцінюється не стільки діяльність людини, скільки якості душі її, що проявляються в цій діяльності. Святитель Миколай публічно завушив Арія і був засуджений отцями Собору, які вгледіли в цьому вчинку порушення дисципліни любові, але Бог виправдав Свого обранця, бо в цьому завушуванні позначилися палкі ревнощі святителя про віру, його велика любов до Бога і, безсумнівно, до того ж Арія, хульні промови якого треба було зупинити, щоб не вразив його гнів Божий. Господь, як завжди, дивиться в корінь речей. Таким коренем у духовному житті є душа; зовнішні діяння – це тільки плоди. Важливо насамперед, щоб корінь – душа – був здоровий, тоді й плоди будуть добрі. “Так усяке добре дерево плоди добрі приносить, а погане дерево плоди погані приносить. Не може дерево добре приносити плоди погані, ні дерево погане приносити плоди добрі” (Мф. 7:17-18 ).
Не може дерево добре приносити плоди погані, ані дерево зле приносити плоди добрі” (Мф. 7:17-18 ).
“Добра людина з доброго скарбу серця свого виносить добре, а зла людина з лихого скарбу серця свого виносить зле, бо з повноти серця промовляють уста її” (Лк. 6:45 ).
Стоячи на цій точці зору, Господь і всі зовнішні встановлення релігії, її обряди, правила, звичаї оцінює винятково за їхнім зв’язком із душею людини, тобто оскільки вони або виражають релігійні настрої та рухи душі, або слугують засобом її релігійного виховання. “субота для людини, а не людина для суботи”, – каже Він (Мк. 2:27 ).
Це означає, що всі зовнішні форми, в яких проявляється релігійне життя, добрі й цінні, якщо вони сприяють духовному розвитку людини і допомагають їй наблизитися до Бога. Цінні щирі молитви, тому що вони слугують вираженням віри, благоговіння і любові до Бога, схиляючи Господа на милосердя до того, хто молиться, зближують Бога з людиною. Цінні церковні служби, сповнені символізму і глибоко зворушливих обрядів, бо вони розвивають у людині релігійне почуття. Цінні справи милосердя і різні благочестиві вправи, бо вони виховують благоналаштовану волю, яка прагне до Богоугодництва.
Але всі ці форми релігійних проявів стають безглуздими, якщо вони втрачають зв’язок із живою душею. Безглузді й безцільні молитви, якщо їх вимовляють тільки вустами і якщо в них не беруть участі ні розум, ні серце. Стають абсолютно непотрібними обряди, якщо вони не виховують душу в любові і покірності до Бога. Навіть справи благодійності та служіння ближньому втрачають свою цінність, якщо людина не бере участі в них душею (1Кор. 13:3 ).
Якщо ми зрозуміємо все це, зрозуміємо погляд Господа на релігію і на релігійне життя, то нам стане зрозумілим сенс усіх трьох відповідей, у яких виявилася Його розбіжність із фарисеями.
Коли фарисеї дорікають Йому, що зближенням із митарями та грішниками Він ганьбить Своє звання духовного вчителя, Господь відповідає їм: “не здорові потребують лікаря, а хворі; Я прийшов покликати не праведників, а грішників до покаяння” (Мк. 2:17 ).
Найцінніше для Бога – душа людини. Тому й обов’язок релігійного вчителя саме в тому й полягає, щоб цю душу, затьмарену, недугуючу гріхом і таку, що відійшла від Бога, просвітити, зцілити і знову повернути до Творця. Не потрібен той учитель, який не йде за цією душею, цураючись її язв, і безглуздим є його величаво-гордовите стояння на віддалі від людей, які потребують його керівництва. Якщо він бажає залишатися лише в незаплямованому Колі праведників, то він непотрібний і не робить своєї справи.
На запитання, чому учні Його не постять, Господь відповідає: “чи можуть постити сини чертогу шлюбного, коли з ними наречений? Доки з ними наречений, не можуть постити, прийдуть же дні, коли відбереться від них наречений, і тоді поститимуть у ті дні” (Мк. 2:19-20 ).
Це означає: піст не відповідає їхньому теперішньому настрою. Піст є зовнішнім вираженням душевної скорботи і розкаяності про гріхи. Але зараз для них час радості, бо Я, Господь і Учитель їхній, з ними. Було б смішно, якби гості, запрошені на весільний бенкет, сумували і постили. Так і для їхньої радісної душі піст не тільки не приносить користі і безглуздий, але був би лише шкідливим лицемірством. Настануть дні, коли Мене не буде з ними, тоді будуть сумувати і постити. Тоді піст буде для них потребою душі і виразом тужної любові. Тоді він буде потрібен.
Коли, врешті-решт, фарисеї дорікнули учням Іісусовим за те, що вони зривали та їли колосся в суботу, Господь відповів: “невже ви ніколи не читали, що зробив Давид, коли мав потребу, зголоднів сам і ті, що були з ним, як увійшов він у дім Божий за первосвященника Авіафара і їв хліби предложення, яких не повинен їсти ніхто, крім священників, і дав тим, що були з ним?” (Мк. 2:25-26 ).
Епізод, на який вказує Господь, відноситься до того часу, коли Давид рятувався від переслідування Саула, і детально описаний у першій книзі Царств, глава XXI, вірші 1-6 (1Сам. 21:1-6 ). Хліби приношення вважалися великою святинею (Лев. 24:9 ), і ніхто зі сторонніх не смів їх куштувати за законом Мойсея. Однак Давид порушив цю постанову, бо в іншому разі йому і його свиті загрожувала небезпека загинути від голоду. Господь не докоряє Давидові, бо постанови закону мають на увазі користь людини та її душі, і там, де буквальне виконання їх пов’язане з очевидною шкодою для людини, їх, звісно, може бути скасовано.
Так само не можна дорікати й апостолам, що вони через потребу порушили суботу, бо “субота для людини, а не людина для суботи” (Мк. 2:27 ).
Фарисеї дивилися зовсім інакше. Навряд чи вони коли-небудь замислювалися серйозно про необхідність удосконалювати насамперед душу, навряд чи саме в цьому вбачали волю Божу і головну мету релігії і навряд чи розглядали постанови закону як виховний засіб релігійного розвитку. Для них виконання закону вже саме по собі було засобом богоугодництва, і, забуваючи, що Бог не від рук людських догоджання приймає, вони уявляли, що суто механічним виконанням усіх обрядових приписів вони забезпечують для себе належну милість і нагороду. Ось чому, виконавши ці приписи, фарисей був цілком задоволений собою і більше ні про що не турбувався. “Хіба я не все виконав, і в чому я помилився?” – таким було звичайне прислів’я фарисея. Обряди і постанови закону набували, таким чином, значення свого роду магічних засобів, виконання яких було для людини обов’язковим, якщо вона хотіла отримати милість у Бога. У фарисеїв людина була для суботи, а не субота для людини. Вона могла вмирати з голоду, якщо їй це було завгодно, але суботні постанови вона зобов’язана була виконати, бо в іншому разі вона накликала на себе, на їхню думку, гнів Божий.
Цей погляд на сакраментальне значення обрядів не вичерпаний і досі навіть у християнстві, особливо серед нашого старообрядництва. Там обряди теж набули абсолютно невластивого їм значення самодостатніх засобів богоугоджання і тому оголошені незмінними і недоторканними. “До нас покладено: лежи так воно на віки віків”, – говорив перший вождь розколу старообрядництва протопоп Авакум.
Але для нас, звичайно, ця думка неприйнятна. Нескінченно вищим є погляд Господа, Який усі обряди і постанови зовнішнього закону розглядав з погляду їхньої користі для душі людини. Щоб більш чітко з’ясувати цю точку зору, дозвольте навести порівняння.
Коли архітектор починає будувати храм, він насамперед ставить риштування. Без цього робота неможлива: ви можете викласти п’ять-десять ярусів цегли, але більше цього не піде. Риштування дають вам змогу вести споруду до величезної висоти, і що вище вона піднімається, то вище простягаються риштуванням сходи і платформи для робітників. Тільки коли споруда закінчена, риштування знімаються, і дивовижна будівля храму Божого виростає перед вами у всій красі своїй.
Риштування – це обряди і правила зовнішньої поведінки. Їхнє завдання – сприяти вихованню душі і будівництву в ній храму Божого, що і є головною метою духовної роботи.
Чи потрібні вони?
Ясно, що потрібні, бо без них храму не побудувати. У кращому разі можна вивести лише перший ярус, але всю споруду закінчити неможливо.
Чи змінювані вони?
Знову-таки ясно, що так. У міру того, як іде вперед розвиток шляху, і зовнішні допоміжні засоби мають ставати піднесенішими і складнішими, пристосовуючись до цього розвитку. Для дітей потрібне молоко, для дорослих – тверда їжа (1Кор. 3:2 ).
У міру зростання дерева необхідно подовжувати паличку, до якої воно прив’язане.
Але чи достатньо обмежитися будівництвом лісів, тобто виконанням зовнішніх обрядів і приписів, як обмежувалися фарисеї?
Звичайно, ні. Ставити ліси безглуздо, якщо не будувати храму. Самі по собі вони ні на що не потрібні.
Треба твердо пам’ятати, що якщо Господь має бути центром усього людського життя і царювати в душі людини, то перша турбота християнина має полягати в тому, щоб збудувати в душі гідний для Нього храм, тобто очистити і приготувати, виховати душу.
У цьому полягає головна турбота. Сюди мають бути спрямовані всі сили й увага, і все релігійне життя і діяльність мають розглядатися під цим кутом зору.
“Хіба не знаєте, що ви храм Божий, і Дух Божий живе у вас?” (1Кор. 3:16 ). “Бо ви храм Бога живого, як сказав Бог: оселюся в них і буду ходити в них, і буду їхнім Богом, і вони будуть Моїм народом” (2Кор. 6:16 ).
Глава III.
Мк. 3:1-6 , Мк. 3:7-19 ↓ Мк. 3:20-35 ↓
Знову євангеліст розповідає про сутичку, що сталася між Господом і фарисеями, і знову ця сутичка сталася через питання про суботу.
У питанні про суботу книжники і фарисеї були особливо непоступливими і ревнивими, бо вони тут спиралися не просто на стародавній звичай або переказ старців, а на певний наказ Божий. Четверта заповідь Синайського законодавства свідчила:
“Пам’ятай день суботній, щоб святити його; шість днів працюй і виконуй [у них] усякі справи твої, а день сьомий — субота Господу, Богу твоєму: не роби в цей день ніякої справи ні ти, ні син твій, ні дочка твоя, ні раб твій, ні рабиня твоя, ні [віл твій, ні осел твій, ні всяка] худоба твоя, ні прибулець, який в оселях твоїх; бо за шість днів створив Господь небо і землю, море й усе, що в них, а на день сьомий спочив; тому благословив Господь день суботній і освятив його” (Вих. 20:8-11 ).
А тридцять перша глава книги Вихід говорив ще рішучіше: “І промовив Господь до Мойсея, кажучи: скажи синам Ізраїлевим так: суботи Моїх дотримуйтесь, бо це – знамення між Мною й вами в родах ваших, щоб ви знали, що Я – Господь, що освячує вас, і суботу дотримуйтесь, бо вона свята для вас: хто осквернить її, той нехай буде відданий смерти; хто буде в неї робити діло, та душа повинна бути винищена із середовища народу свого; шість днів нехай роблять діла, а сьомого – субота спокою, присвячена Господеві; усякий, хто робить діло в суботній день, нехай буде відданий смерти” (Вих. 31:12-15 ).
На підставі цих прямих і рішучих вимог закону Мойсея єврею заборонено було в суботу всяку справу: не можна було ні розвести вогонь, ні зварити їжі; навіть пересування обмежено було мірою 2400 кроків. Постанови ці підтримувалися з невблаганною суворістю, і вимога книги Вихід про страту за осквернення суботи виконувалася буквально.
У книзі Числа ми читаємо такий епізод.
“Коли сини Ізраїлеві були в пустелі, знайшли чоловіка, який збирав дрова в день суботи; і привели його ті, які знайшли його, що збирав дрова [в день суботи] до Мойсея та Аарона і до всієї громади [синів Ізраїлевих]; і посадили його під варту, тому що не було ще визначено, що слід з ним зробити. І сказав Господь Мойсеєві: повинен умерти чоловік цей; нехай поб’є його камінням уся громада поза станом. І вивела його вся громада геть зі стану, і побили його камінням, і він помер” (Чис. 15:32-36 ).
Ще більш вражаючий випадок розповідається в першій книзі Маккавеїв. Під час повстання Маттафії загін обурених іудеїв, ревнителів отцівського закону, сховався в горах, де в суботу і був наздогнаний військами царя Антіоха. Коли ті почали бій, іудеї виявилися абсолютно беззахисними, бо в суботу не хотіли битися, і “вони не відповідали їм, ні навіть каменя не кинули на них, ані загородили таємних сховищ своїх, і сказали: ми всі помремо у невинності нашій; небо і земля свідки за нас, що ви несправедливо губите нас. Нападали на них по суботах, і померло їх, і дружин їхніх, і дітей їхніх з худобою їхньою, до тисячі душ” (1Мак. 2:36-38 ).
Так ревно оберігався серед євреїв спокій суботнього дня! Щоправда, вимоги життя потроху брали своє, і щоб не опинитися в безвихідному становищі, як маккавейський загін, довелося допустити багато казуїстичних відступів і обходів суботнього закону, але зовні його виконували дуже суворо. Лікарська практика також була заборонена в суботу, і, підводячи під поняття лікування чудесні зцілення хворих Господом Іісусом Христом, фарисеї і цю діяльність вважали недозволеною.
Коли одного разу Господь зцілив у синагозі хвору скорчену жінку, “начальник синагоги, обурюючись, що Ісус зцілив у суботу, сказав народові: “є шість днів, в які дозволено робити; в ті і приходьте зцілятися, а не в день суботній” (Лк. 13:14 ). Жалюгідний буквоїд, він не розумів тієї простої й очевидної істини, що якби Богові неугодні були зцілення в суботу, то Він і не допустив би силі Своєї звершуватися в них, бо силою Божою вони були здійснені.
Знаючи ставлення Господа до питання про суботу, фарисеї, розповідає євангеліст Марк, “стежили за Ним, чи не зцілить його в суботу, щоб звинуватити Його” (Мк. 3:2 ). А в синагозі, куди прийшов Господь, перебував у цей час чоловік, який мав суху руку. Пройти повз нього байдуже, не надавши жодної допомоги, Господь не хотів, але Він бачив озлоблені погляди фарисеїв, які чатували, і вирішив дати їм урок.
“Він же говорить чоловікові, котрий мав усохлу руку: стань посередині. А їм говорить: чи годиться в суботу добро робити, чи зло робити? душу пасти, чи погубити? Вони ж мовчали” (Мк. 3:3-4 ).
Що могли вони відповісти? Просте, ясне, мудре запитання Господа відразу викривало всю безглуздість їхньої позиції. Справді: що сказати? Сказати, що добро робити в суботу можна, це означало визнати допустимими і зцілення, а це робило вже докорінну ломку в їхніх поглядах і вченні про суботу. Більше того: це означало визнати перед усім народом несправедливість злісних нашіптувань і нападок на Іісуса та помилковість власних суджень. Професійна зарозумілість і гордість книжників допустити цього не могли. З іншого боку, сказати, що в суботу можна чинити зло і залишити людину гинути без допомоги, було до такої міри безглуздо і так не в’язалося зі значенням суботи як дня, присвяченого Богові, що навіть їхня отупіла совість і збочений у своєму фанатизмі розум розуміли це.
Крім того, простий народ серцем відчув би всю фальш і обурливу жорстокість такої відповіді, а похитнути свій авторитет серед народу – це для фарисея було найгірше.
“…Вони ж мовчали. І, глянувши на них з гнівом, сумуючи про жорстокість сердець їхніх, говорить тому чоловікові: простягни руку твою. Він простягнув, і стала рука його здорова, як друга” (Мк. 3:4-5 ).
Господь прикладом довів, що в суботу робити добро можна.
У цьому епізоді ясніше, ніж деінде фарисеї виявили своє сухо-формальне ставлення до релігійних встановлень. За їхніми поняттями, справді, людина була заради суботи, а не субота заради людини. Нехай людина гине, нехай вона упустить, можливо, єдину для неї можливість отримати зцілення від Великого Пророка, але закон про суботній спокій має бути дотриманий. Така їхня точка зору.
Але Господь, як завжди, вірний Собі. У Нього і тут на першому плані питання про людину, і якщо для її спасіння треба порушити закон про суботу в його буквальному розумінні, Він не вагається це зробити.
Описане зіткнення Господа з фарисеями ставить перед нами дуже важливе питання: як насправді, за християнським вченням, слід проводити свята і ставитися до них? Чого в цьому випадку вчить приклад Христа?
Що Господь свята не заперечував, видно з того, що щороку для святкування Пасхи Він ходив до Єрусалима, як цього вимагав усталений звичай, і навіть перед самою Своєю смертю, уже передчуваючи її близькість, Він знайшов за потрібне звершити з учнями Своїми Пасху за прийнятим єврейським ритуалом. Не заперечував Він, звісно, і Суботи як особливого дня, присвяченого Богові, бо дотримання Суботи вимагала пряма заповідь Божа, а заповіді ці Він виконував суворо, кажучи про них так: “доки не перейде небо і земля, жодна йота чи жодна риска не перейде із закону, поки не здійсниться все” (Мф. 5:18 ). Якщо Старий Заповіт взагалі Він вважав потрібним для людини, як це ми бачили раніше, то наріжний камінь цього заповіту, Синайське законодавство, Він вважав безумовно необхідною основою життя, незмінною до останньої йоти як закон волі Божої.
У християнстві субота вже за часів апостолів була замінена недільним днем. У книзі Діянь (Діян. 20:7 ) ми читаємо, що християни для звершення таїнства причащання збиралися в перший день тижня, тобто в день, наступний безпосередньо за суботою, бо суботою закінчувався єврейський тиждень. Іншими словами, це було богослужіння недільного дня. Особливе значення цього дня відзначає також апостол Павло, говорячи про збір милостині (1Кор. 16:2 ). Лаодикійський Собор християнської Церкви вже виразно замінює святкування суботи недільним днем.
“Не личить християнам іудействувати, – говорить його 29-те правило, – і в суботу святкувати, але робити їм цього дня, а день недільний переважно святкувати, якщо можуть, як християнам”. Причина цієї заміни цілком зрозуміла: у перший день тижня воскрес Господь наш Іісус Христос, і спогад про цю подію, найважливішу в християнстві, надає і самому дню, з якими вона пов’язана, визначного значення. Тому вимога четвертої заповіді про святкування сьомого дня тижня в Новозавітному християнстві відноситься до дня недільного.
Отже, ми маємо певну заповідь Божу про шанування свят. Оскільки всі заповіді дані Господом для блага самої людини, то вочевидь і ця заповідь для людей корисна та необхідна. Вона так само важлива і так само потрібна, як і всі інші заповіді, бо в ній виражається та сама воля Божа, як і в усьому Синайському законі. І однак немає, здається, іншої заповіді, яку ми порушували б так легко і так часто, як четверту. Цілком ймовірно, це відбувається тому, що шкідливі наслідки порушення вшанування свят для нас не такі очевидні, як шкода від порушення інших заповідей. Убивство, крадіжка, наклеп – це явне зло, для всіх зрозуміле. Але буденна робота у свято, розгул, заняття, що не відповідають значенню Божого дня, – кому від цього яка шкода? Чи не навпаки? Адже праця завжди корисна, і тому всяка робота, хоча б і в свято, цілком допустима. Так думають багато хто. І однак порушення свят є безсумнівним злом, інакше Господь, який вічно дбає про благо людини, не захистив би їхнього шанування особливою заповіддю.
Навіщо ж потрібні свята?
Одного разу мені довелося говорити з молодим англійським студентом про те, чому так суворо дотримуються недільного дня в Англії. “Знаєте що, сер, – сказав він, – як би там не було, але необхідно хоча б один день на тиждень мати для кращих дум!..”
Цю ж думку докладніше розкриває преосвященний Філарет, митрополит Московський: “Свято – це благочестиве споглядання, в якому дух відпочиває від праці плоті і збирає сили для робочих днів життя”. Справді, протягом тижня ми, наче в казані, кипимо серед буденних турбот і хвилювань, живемо, наче на базарі, де криклива метушня життя заглушає все. Душа, як задушливим туманом, оповита настирливими думками про життєві потреби і чвари, про наживу, про кар’єру, про задоволення, про що завгодно, тільки не про Бога; і осад цих дум, як кіптява, як пліснява, заволікає душу, роблячи розум нечистим і серце черствим. У душі накопичується шар морального бруду, і цей бруд необхідно час від часу очищати, щоб не покритися щільною коростою гріха, під якою одразу ж починається гниття і розкладання духовних сил. У руському народі є звичай по суботах щотижня ходити в баню. Так і душа потребує періодичних свого роду моральних обмивань. Такими обмиваннями для душі і повинні служити свята.
Свята – це душ для душі. “День сьомий – Господу Богу твоєму”, – говорить заповідь. Геть усі буденні турботи, сірі думки, брудні бажання, ниючу заздрість, недоброзичливість! На один день віддайте душу найкращим думкам – думам про Бога, про любов, про вічність, про світлий світ ангелів і святих, про безсмертя майбутнього (щоб вам самим, стати кращими, чистішими, добрішими). Струсіть із себе пил життєвої суєти, бо “благословив Бог сьомий день, і освятив його” (Бут. 2:3 ). Подумайте хоч цього дня про душу, інакше вам загрожує небезпека, що дума про тіло перетвориться для вас на суть життя.
У цьому головне значення свята. Це – день очищення, і цього вимагає гігієна душі.
Для людини немічної, мирської важко жити постійним устремлінням до Бога. Це вимагає безперервних зусиль і добре дисциплінованої волі, бо життєві дрібниці постійно прагнуть опанувати свідомістю і витіснити звідти будь-яку думку про Бога. Боротися з цим натиском постійно, щохвилини, не відступаючи ні на крок, часто не під силу звичайній людині, не досвідченій у духовній боротьбі. Церква це знає і тому, залишаючи в розпорядженні людини для її життєвих справ шість днів на тиждень, вимагає від неї лише один день особливих зусиль, щоб їй вирватися з буденної штовханини і напругою духу хоча б ненадовго піднятися на висоту, яка очищає і освячує. Це мудра педагогіка. Коли розумний вихователь навчає своїх вихованців гімнастики, він завжди спочатку сильне напруження чергує з тривалими періодами відпочинку: інакше легко надірватися. Так і в духовному вихованні: підйом духовних сил у день свята змінюється тривалим духовним ослабленням буднів і тому легко витримується навіть слабким, початківцем-християнином. Так мало-помалу виховується і зміцнюється душа. Перш ніж бігати, треба навчитися ходити.
Таким чином, встановлення особливих святкових днів, що переривають течію буднів, має духовно-виховне значення.
Важко уявити, що являло б собою життя без свят. Безсумнівно, щось дуже сумне, безрадісне. Чи траплялося вам бачити фабричні міста, де деякі вулиці суцільно складаються з фабрик і заводів? Більш непривабливої картини, ніж ці вулиці, не можна й уявити. Сірі, запорошені бруківки; брудно-червоні нескінченно-монотонні корпуси, наче коробки, без архітектурних прикрас, без візерунків, без стилю, з рядами одноманітних вікон, затягнутих дрібним палітуркою рам; нескінченна низка довгих голих труб, які витягнулися до неба, наче жерла гармат, і вивергають зі своїх пащ хмари їдкого диму і кіптяви. Чистого, ясного, блакитного неба не видно: воно все запльоване, загаджене цими трубами і вкрите їхнім сірим димом, як пилом. Ніде жодної яскравої, барвистої плями, яка оживила б цю монотонну моторошність. Усе сіро, убого, вбивчо нудно. Скрізь бруд, кіптява, від яких нікуди не сховаєшся.
Такими мають бути враження життя, що складається з одних буднів без свят. Але душа не переносить цієї гнітючої одноманітності: вона вимагає яскравих, квіткових плям, палаючого сонця, сміховитого неба, пісні жайворонка, радості життя. Усе це дає свято. За релігійного, християнського ставлення до нього воно приносить стільки радості, стільки чистих захоплень, що шкода стає тих людей, які не отримали церковного виховання і ніколи не переживали цього святого піднесення святкового настрою. Навіть будні після свята стають якось змістовнішими, осмисленішими і тому цікавішими.
Часто люди, прив’язані до землі, які думають тільки про земне, кажуть, що свята знижують продуктивність народної праці, що святковий час витрачають невиробничо, і що краще було б використати його для роботи, бо тоді люди були б більш забезпеченими та жили багатшими. Але не кажучи вже про те, що “не хлібом єдиним жива буде людина” і що мета життя не в багатстві, а в розвитку духу, чому сприяють християнські свята, виявляється, що свята не зменшують, а навпаки – підвищують продуктивність фізичної праці, а отже, сприяють накопиченню матеріальних цінностей. Є спеціальна книжка закордонного вченого Німейєра, присвячена цьому питанню й озаглавлена “Про спокій недільного дня”. У цій книжці на підставі статистичних даних доводиться одна дуже проста думка: людська робоча енергія зношується надзвичайно швидко і потребує для свого відновлення певних періодів відпочинку; інакше якість і напруженість праці знижуються, тож час, виграний від скасування святкового відпочинку, зникає майже безрезультатно і загальної продуктивності праці не збільшує.
Крім того, класичним спростуванням зазначеного заперечення слугує найбагатша з європейських країн – Англія. Ніде так суворо не дотримуються спокою недільного дня, як тут. Якщо коли-небудь вам доведеться бути в будній день у центральній частині Лондона, так званому Сіті, то ви будете приголомшені тим шалено галасливим потоком життя, який мчить головними вулицями. Рухом заповнені всі: тротуари, якими нескінченною стрічкою струмує густа юрба заклопотано-ділових людей; суцільною масою асфальтовою бруківкою мчать екіпажі різних родів – кеби, автомобілі, ручні візки, елегантні фаетони, вантажні автобуси тощо. Під землею теж гарячковий рух: там, на глибині шести сажнів, особливими підземними коридорами-трубами зі страшною швидкістю біжать електричні поїзди; поїзди так званого метрополітену то пірнають під землю, то збігають на високі естакади й гуркочуть над вашою головою… Усе це створює враження справжнього стовпотворіння.
Але прийдіть сюди в недільний день, і ви будете вражені зовсім іншою картиною. Усе тихо. Вітрини магазинів, численні контори, банки – все зачинено. Вулиці точно вимерли. Не видно майже ні душі. Рідко-рідко з’явиться перехожий, що йде кудись швидкими кроками, начебто ніяковіє від своєї самотності й необхідності, що змусила його порушити традицію. У порожніх коридорах вулиць самотні кроки лунають дивно дзвінко і виразно. Пройшов – і знову все замовкло. Тільки боббі, ці чудові лондонські полісмени, як статуї, нерухомо стоять на своїх постах, відтіняючи ще більшу нерухомість картини. Усе населення після церковної служби проводить час удома – або біля рояля, під акомпанемент якого співають священні гімни, або в бесіді з приятелями біля каміна. Так Англія проводить неділю. До цього слід ще додати, що вже в суботу з 12-ї години дня заняття всюди припиняються, і проте Англія – найбагатша і найпромисловіша країна в Європі.
Отже, свята анітрохи не зменшують продуктивності народної праці. Але, звісно, для того, щоб вони приносили дійсну користь людині, очищаючи і підносячи душу, для цього необхідно проводити їх належним чином. У нас, на жаль, свято зазвичай означає тільки посилення життєвої метушні. Гості, концерти, вечори, бали, театри, посиденьки, карти, випивка – всі роди розваг, часто брутальних, часто аморальних, – усе це навмисно прилаштовується до свята: у будні ніколи. Зрозуміло, що проводити свято в такий спосіб зовсім не означає присвячувати його Богу або відпочивати. У результаті виходить лише стомлення, якийсь каламутний осад, душевне отупіння. Можна прямо сказати, що набагато краще працювати, ніж наповнювати час цією метушнею, що отруює душу.
Як же слід проводити свята по-християнськи?
Подивіться на приклад Господа Іісуса Христа. Що Він робить у суботу, тобто у свято?
У євангеліста Луки є таке зауваження: “…і увійшов, за звичаєм Своїм, у день суботній у синагогу” (Лк. 4:16 ).
Ось що було святковим звичаєм Іісуса Христа: Він ішов у синагогу, тобто в молитовний дім. У нас синагоги замінені храмами, і, отже, наш перший обов’язок – відвідування храму.
Дійсно, храм Божий і громадське богослужіння є могутнім засобом духовного виховання, просвітлення, очищення. “Дія Божественної літургії велика… – пише Гоголь. – Якщо тільки той, хто молиться, благоговійно і старанно стежить за всякою дією, душа його набуває високого настрою, заповіді Христові стають для нього здійсненними, ярмо Христове благе і тягар легкий”. “Люблю я молитися в храмі Божому, каже о. Іоанн Кронштадтський, – особливо у св. вівтарі, біля престолу або біля жертовника Божого, бо дивовижно змінююся я в храмі благодаттю Божою; у молитві покаяння і розчулення спадають із душі моєї терни, узи пристрастей, і мені стає так легко… я оживаю в Бозі і для Бога… я роблюся як дитина, яку втішають на колінах матері; серце моє тоді сповнене пренебесного солодкого миру… до всіх відчуваєш приязні стосунки й любов, до самих ворогів, і охоче їх вибачаєш і прощаєш”.
Храм вселяє думку про Бога і прагнення до Нього. Навіть зовнішній вигляд його: ці позолочені глави, схожі на запалені свічки з загостреним язиком полум’я, що злетів до неба, кличуть відірватися від землі туди, у височінь, у нескінченне. А богослужіння і повчає, пропонуючи увазі тих, хто молиться, весь зміст християнства в низці глибоких символічних образів, і втішає, і пом’якшує, і підносить. Ось невеликий уривок із листа п’ятнадцятирічної дівчинки, що передає враження юної душі під дією богослужіння: “Я співаю Тобі дивовижну пісню, Тобі, Високому, Світлому, який посилає в душу мою віяння неземного блаженства… Яскраво грають сонячні промені, світлі й радісні на блакитних склепіннях храму. Ніжно майорить у височині білий голубок і колишеться в прозорих струменях ладану. М’які, легкі струмені непомітно піднімаються догори. Сміховиті сонячні промені прорізають їх і падають на напівкруглі склепіння… Який прекрасний цей яскравий день! Яке ясне блакитне небо! Як радісно-дзвінко співають хвалу Тобі молоді, красиві голоси! Як дивно тут, у Твоєму храмі! Як горять усі серця чистою любов’ю до Тебе!.. Увесь світ – великий храм Твій, і все в цьому храмі прекрасне й світле, і все співає Тобі пісню дзвінку й прекрасну, яка лунає захопленням і ніжною любов’ю: ми любимо, любимо Тебе, о, Світлий, Високий, Прекрасний!..
Тихо входимо ми в напівтемний храм і благоговійно схиляємо коліна перед таємничим вівтарем Твоїм. Нечутно летить угору, до напівтемних склепінь перша молитва тремтливих сердець, що горять безмежною любов’ю до Бога. Рівним світлом тепляться попереду свічки. Плавно ллються давно знайомі, дорогі серцю наспіви… І з самої глибини схвильованої душі лине до Нього, що розп’ятий нами, що страждає за нас, що любить нас, гаряча й чиста молитва:
“Боже, Боже! Бачиш Ти наше горе, бачиш Ти темряву, в якій ми живемо, бачиш, як рвуться душі наші до світла Твого!… З гарячих, люблячих сердець лине до Тебе полум’яна чиста молитва за тих, які не знають цього блаженства молитися Тобі, за тих, у душах яких немає жодної іскри великої любові Твоєї, яка зігріває й просвіщає серця всіх! О, вони не знають, яке блаженство відчувати Тебе в серці своєму, яке блаженство в любові до Тебе, як легко і радісно прощати всі образи людям в ім’я Твоє! О, Тобі, Великому, Милосердному, молимося ми: дай їм хоч на мить зрозуміти Тебе, дай їм хоч мить відродженим і очищеним від життєвого бруду серцем помолитися Тобі, дай їм у серцях своїх відчути світлу й прекрасну любов до людей! Пробуди в душах їхніх усе хороше, чисте, що зникло під брудом життя і що й нині ще спить глибоким сном у їхніх серцях!”
Такі враження чистого дитячого серця від православного богослужіння, і так піднесено налаштовує храм!
Недарма стародавні християни так цінували святкове громадське богослужіння і так прагнули до нього, що навіть небезпека смерті їх не зупиняла.
З історії Церкви відомий такий випадок.
За царювання візантійського імператора Валента один час лютувало важке гоніння на православних християн. Особливим едиктом заборонялося відвідування православних храмів. Заборона ця супроводжувалася погрозою, що всіх, хто з’явився на богослужіння, поб’ють у самому храмі. Виконання едикту доручено було міському префекту. Рано вранці, коли, за відомостями префекта, мало розпочатися православне богослужіння, він вирушив до храму в супроводі озброєного загону. Він розраховував, що імператорський едикт так налякає християн, що ніхто не посміє прийти до церкви. Яке ж було його здивування, коли він помітив, що вулиці, прилеглі до храму, були сповнені християнами, які прагнули до літургії. Особливо вразило його, коли він помітив молоду жінку-християнку з дитиною на руках, яка виходила з одного будинку.
Слухай, – сказав він, – куди Ти йдеш?
До церкви, – відповідала вона.
Але ж ти знаєш едикт?
Так, знаю, – спокійно промовила вона.
І ти не боїшся смерті?
О, – сказала вона, і її очі засяяли захопленням, – я з радістю помру за Христа!.. Дивись: усі йдуть… Невже я можу пропустити таку нагоду – постраждати за Господа…
Але пожалій хоч дитину… Навіщо її взяла?
– Я хочу, щоб і вона розділила моє щастя… Вона досить велика, щоб сповідувати ім’я Господа Іісуса Христа.
Префект був збентежений, схвильований, приголомшений. Едикт імператора не був виконаний.
Так дорожили християни храмом і богослужінням. Розуміючи все значення богослужіння для християнського виховання, VI Вселенський Собор видав навіть таке суворе правило про свята: “Якщо хто, не маючи жодної нагальної потреби або перешкоди,… у три недільні дні протягом трьох седмиць, не прийде на церковні збори, то клірик хай буде позбавлений кліру, а мирянин нехай буде вилучений від спілкування”.
Таким чином, відвідування храму є першим обов’язком християнина у свято.
Другий обов’язок – благотворення. Цьому також вчить приклад Господа, який зцілив сухорукого в Суботу і тим показав, що в суботу треба добро робити.
Нарешті, всі види богоугодних занять – домашня молитва, читання корисних для душі книг, релігійні бесіди і т. д. – найбільш відповідають святу, бо цим і освячується святковий день, як того вимагає заповідь:
“Пам’ятай день суботній, щоб святити його; шість днів працюй і виконуй [у них] усякі справи твої, а день сьомий — субота Господу, Богу твоєму” (Вих. 20:8-10 ).
Мк. 3:7-19
У цьому уривку розповідається про обрання дванадцяти апостолів.
Слава Господа Іісуса Христа все зростала. Його чудові справи, Його Слово, пройняте духом і силою, чарівність Його особистості, сповненої лагідності й милосердя, – все це викликало увагу, цікавість і захоплення народу. З усіх боків стікалися до Нього натовпи охочих послухати Його вчення або отримати зцілення. Це був період Його зростаючої популярності. “за Ним пішло багато народу з Галілеї, Іудеї, Ієрусалима, Ідумеї та з-за Іордану. І ті, що живуть в околицях Тиру та Сидону, почувши, що Він робив, йшли до Нього у великій кількості”. Серед них було багато хворих, які кидалися до Нього, щоб торкнутися Його. Задовольнити весь цей багатотисячний натовп, наситити його спрагу проповіді, зцілити всіх хворих, які потребували допомоги, одному було абсолютно неможливо. Наставав час, коли проповідуване Господом Царство Боже починало розширюватися і виходити за межі невеликого гуртка найближчих Його учнів, коли кількість тих, хто бажав чути про це Царство або вступити в нього, ставала настільки великою, що для роботи з ними були потрібні помічники. Наставав час закласти фундамент для спорудження будівлі цього Царства. Господь це і робить, обираючи дванадцять апостолів як найближчих Своїх співпрацівників, які повинні були утворити перший остов майбутнього Царства. Він “зійшов на гору і покликав до Себе, кого Сам хотів; і прийшли до Нього. І вибрав з них дванадцять, щоб були з Ним і щоб посилати їх на проповідь, і щоб вони мали владу зціляти від недугів і виганяти бісів”.
Бути з Ним було необхідно, бо в цьому полягало джерело сили, без чого вони були немічні й малодушні. Посилати на проповідь – це був головний спосіб створення Царства Божого, і для цієї мети апостоли й обиралися. Мати владу зцілювати від хвороб і виганяти бісів – у цьому полягав головний засіб впливу на слухачів, ще не підготовлених до того, щоб оцінити внутрішню красу майбутнього Царства і обрати його заради нього самого і заради чистої любові до добра і до Бога.
Ось ті цілі, для яких обрані апостоли. Для апостольського служіння потрібні особливі якості серця, тому Господь обирає простих галілейських рибалок, або, як каже апостол Павло, “Бог вибрав немудре світу, щоб посоромити мудрих, і немічне світу вибрав Бог, щоб посоромити сильне; і незнатне світу і принижене, і нічого не значуще вибрав Бог, щоб скасувати значуще,– для того, щоб ніяка плоть не хвалилася перед Богом” (1Кор. 1:27-29 ).
Зарозумілість і гордість – велика перешкода в будівництві Царства Божого, і хоча Господь використовує для Своїх цілей іноді й сильних та талановитих, але такі люди особливо піддаються спокусі самообману.
Апостоли виконали своє призначення. Незважаючи на численні перешкоди, незважаючи на гоніння, на страти, на переслідування, незважаючи на труднощі мандрівок і проповіді часто серед диких, варварських народів, вони мужньо несли світло євангельського вчення скрізь, не зупиняючись ні перед чим. “…у небезпеках на річках, у небезпеках від розбійників, у небезпеках від єдиноплемінників, у небезпеках від язичників, у небезпеках у місті, у небезпеках в пустелі, у небезпеках на морі, у небезпеках між лжебратами, в труді і у виснаженні, часто без сну, в голоді і спразі, часто в постах, на холоді і в наготі” (2Кор. 11:26-27 ) проповідували вони слово Боже. Вони свято виконали Заповіт Господній – “проповідували всюди, при Господній допомозі і підтвердженні слова супроводжуючими знаменнями” (Мк. 16:20 ). З великим терпінням і наполегливістю, з великою мужністю і самовіддачею, з великою любов’ю до людей будували вони Царство Боже, царство добра і правди. Їхніми зусиллями переродився світ, відкинувши язичництво, сповнене жорстокості та егоїзму, і прийнявши вчення Христа про любов і самозречення. Це царство будується ще й тепер.
Апостолів уже давно немає в живих, але їхні наступники-пастирі та вчителі Церкви, як і раніше, в міру сил і старанності трудяться над творенням Царства Божого на тому євангельському фундаменті, який заклав Господь. Коли закінчиться це будування, ми не знаємо, але ми віримо, що рано чи пізно настане це царство – яскраве, світле, прекрасне царство добра, правди, святості й чистоти, коли “Бог був все у всьому” (1Кор. 15:28 ).
Як повинні ми до цього ставитися – до апостольської справи побудови? Чи можемо ми задовольнитися тим, що для цієї справи Господь обрав тільки деяких, особливих людей, що нашої участі в роботі, відповідно, не потрібно, і тому ми можемо залишатися лише спокійними глядачами?
На це запитання існують дві відповіді. Одна говорить, що ми всі повинні взяти на себе частку участі в апостольській праці, стати з ними нарівні й робити те саме, що й вони, тобто навчати, проповідувати, пояснювати Слово Боже.
Це погляд сектантів.
Іншу відповідь дає звичайне життя звичайних людей.
“Це не наша справа, – кажуть вони, і цієї думки, на жаль, тримається величезна більшість сучасних християн. – Це справа священиків, проповідників. Наша хата скраю!”
Обидві відповіді неправильні. Робити суто апостольську справу, тобто вчити, проповідувати Слово Боже, можуть і мають право далеко не всі. Недарма з величезного числа своїх послідовників Господь Іісус Христос обирає тільки дванадцять, а пізніше приєднує до них ще сімдесят. Господь “одних поставив Апостолами, – пише апостол Павло, – , інших пророками, інших Євангелістами, інших пастирями та вчителями, на довершення святих, на діло служіння, для творення Тіла Христового, аж доки всі прийдемо до єдності віри… в міру повного віку Христового” (Еф. 4:11-13).
“Чи всі Апостоли? – вигукує він же. – “Чи всі пророки? Чи всі вчителі? Чи всі чудотворці? Чи всі мають дари зцілення? Чи всі говорять різними мовами? Чи всі тлумачі?” (1Кор. 12:29-30 ). І в іншому місці відповідає: “ніхто сам собою не приймає цієї честі, але покликаний Богом, як і Аарон” (Євр. 5:4 ). Таким чином, апостольську справу вчення, проповіді, повідомлення дарів благодаті можуть робити тільки покликані.
З іншого боку, абсолютно несправедливою є і та думка, ніби ми можемо зовсім відмовитися від участі в будівництві Царства Божого, і ніби це справа тільки тих людей, які для цього спеціально поставлені. Звертаючись до всіх віруючих, апостол Петро пише: “Приступаючи до Нього (Господа Іісуса Христа), каменя живого, людьми відкинутого, а Богом вибраного, коштовного, і самі, мов живе каміння, будуйте з себе дім духовний, святе священство, щоб приносити духовні жертви, приємні Богові, Іісусом Христом” (1Пет. 2:4-5 ). Усі ми – живі камені, з яких будується чудова будівля Царства Божого, усі покликані до участі в цьому Царстві й усі, отже, відповідальні за цю споруду, усі повинні працювати. Ніхто не сміє відмовлятися, але участь наша в цій роботі різна. “Як в одному тілі, – каже апостол Павло, – маємо багато членів, але не всі члени мають однакове діло, так багато нас становимо одне тіло у Христі, а окремо один одному є члени. І як, за даною нам благодаттю, маємо різні дарування, то, чи маєш пророцтво, пророкуй за мірою віри; чи маєш служіння, перебувай у служінні; чи учитель,– у навчанні; чи утішитель, утішай; хто роздає, роздавай у простоті; начальник, начальствуй зі старанністю; хто милосердствує, милосердствуй зі щирістю. Любов хай буде нелицемірна…” (Рим. 12:4-9 ).
Інакше кажучи, кожен із нас зобов’язаний працювати для творення Царства Божого на тому місці і в тому служінні, де він поставлений Богом. Участь у цій спільній роботі обов’язкова для кожного, але не обов’язково, щоб ця участь проявлялася неодмінно у формі апостольського служіння. Роби, що можеш, де можеш і як можеш. Лише б це було з любов’ю.
Щоб для нас переконливішою стала думка про необхідність і обов’язковість спільної праці на користь спільної справи, для цього треба виразніше з’ясувати для себе, як розуміли апостоли взаємні стосунки віруючих. Для них уся громада послідовників Іісуса Христа, або Церква, і представляє одне тіло, в якому голова – Христос, а ми всі – різні члени. Це – не алегорія, не уподібнення тільки, не образ наочного вираження, а щось набагато більше: це – містичне проникнення в саму суть речей. Ми справді складаємо одне тіло, або один організм. Це можна уявити лише в уяві, але зрозуміти й пояснити в усіх подробицях не можна. “Таємниця ця велика; я кажу по відношенню до Христа і до Церкви”, – зауважує апостол (Еф. 5:32). Уже у вищенаведеному тексті апостол Павло дає цю думку про спільноту віруючих як про одне тіло. Набагато докладніше він з’ясовує це в посланні до Коринфян, і тут слова його такі визначені й дають таку захопливу, глибоко містичну картину внутрішніх стосунків у Церкві, що на них слід зупинитися з усією увагою.
“Як тіло одне, – пише він, – але має багато членів, і всі члени одного тіла, хоч їх і багато, утворюють одне тіло,– так і Христос. Бо всі ми одним Духом хрестилися в одне тіло, іудеї чи елліни, раби чи вільні, і всі одним Духом напоєні. Тіло ж не з одного члена, а з багатьох. Якщо нога скаже: я не належу до тіла, бо я не рука, то невже через це вона не належить до тіла? І якщо вухо скаже: я не належу до тіла, бо я не око, то невже через це воно не належить до тіла? Якщо все тіло око, то де слух? Якщо все слух, то де нюх? Але Бог розмістив члени, кожний з них у тілі, як було Йому угодно. А коли б усі були один член, то де було б тіло? Тепер же членів багато, а тіло одне. Не може око сказати руці: ти мені непотрібна; або так само голова ногам: ви мені непотрібні. Навпаки, члени тіла, що здаються слабшими, значно потрібніші, і які нам здаються в тілі еблаговидними, про тих більше піклуємось… Але Бог так створив тіло, щоб ми про неблаговидне більше піклувалися, щоб не було розділення в тілі, а усі члени однаково дбали один про одного. Тому, чи страждає один член, з ним страждають усі члени; чи славиться один член, з ним радіють усі члени. І ви – тіло Христове, а окремо – члени” (1Кор. 12:12-27 ).
Ці слова апостола Павла варто було б вогняними літерами закарбувати в серці кожного християнина. Стає зрозумілим, до якої міри тісно ми всі пов’язані один з одним, наскільки залежні один від одного і як відповідаємо всі один за одного і за добробут усього тіла. “Чи страждає один член, страждають з ним усі члени; чи славиться один член, з ним радіють усі члени”. Це закон християнської відповідальності. Якщо заражений один член, то зараза неминуче передається іншим і всьому тілу. Якщо згрішила одна людина, то зараза гріха в більшій чи меншій дозі неминуче переходить на весь організм – суспільство.
Тому я не смію грішити не тільки тому, що це губить мене особисто, але ще більше тому, що це заражає і губить інших. З іншого боку, якщо я бачу брата, який грішить, я не можу залишатися байдужим, тому що цей гріх у тій чи іншій формі дійде і до мене.
Іноді нам здається, що наші гріхи минають безслідно і нікому не приносять шкоди. Це – ілюзія, самообман. Де-небудь коли-небудь так чи інакше наслідки гріха дадуться взнаки. “Життя, як океан, – каже один із наших письменників, – усюди незримий зв’язок: в одному кінці торкнувся, в іншому віддається. Ось ти пройшов повз дитину. Ти, можливо, і не помітив її; але образ твій нечестивий уже закарбувався в дитячому серденьку і рано чи пізно в чомусь відіб’ється: у думках, або у вчинках, або у словах”.
У чому ж має полягати наш обов’язок щодо суспільства з огляду на цю відповідальність?
Непряму відповідь на це запитання дає той самий апостол Павло.
“З Христа все тіло, – пише він, – яке складається і з’єднується всякими зв’язками, що взаємно скріплюються, при дії в свою чергу кожного члена, одержує прирощення для створення самого себе в любові” (Еф. 4:16).
Це означає, по-перше, що окрім безпосереднього виконання тих обов’язків, які покладені на мене Богом, я маю дбати про зміцнення взаємних зв’язків між членами суспільства. По-друге, свою власну справу я маю робити в дусі любові так, щоб вона сприяла посиленню зв’язку між мною та іншими членами. Якщо кожен у своїй діяльності підпорядковується цим правилам, то суспільство твориться і зростає в дусі любові, набуває міцності і процвітає. Навпаки, при порушенні цих правил воно розкладається.
Кожну справу можна робити по-різному. Можна її робити або як обов’язок служіння ближнім, дбаючи більше про їхню користь, аніж про свої вигоди; тоді вона міцніше пов’язує людей, які служать, і тих, хто користується служінням, і є засобом зміцнення, розвитку, процвітання суспільства, силою творчою й життєдайною. Або можна робити його з суто егоїстичним розрахунком, витиснути з нього якнайбільше користі особисто для себе, анітрохи не думаючи про благо інших, і тоді воно не тільки послаблює, розхитує й украй розриває взаємні прив’язаності людей, а й вносить у їхні стосунки щось зовсім протилежне: охолодження, озлоблення, взаємне відштовхування. Це процес гниття, розпаду, смерті. Гниття в тому й полягає, що окремі частинки гниючого тіла втрачають силу взаємного тяжіння або зчеплення і розпадаються. Так у фізичному світі, так і в людському суспільстві.
Припустімо, я селянин. Я можу свою селянську справу робити або в дусі найвужчого себелюбства: хапати за горло кожного, хто посміє зазіхнути на мою власність або мої права, сквалижничати на сходках, з піною у рота сваритися за кожну вершку косовиці, красти в сусідів дрова, гарчати на кожного, хто звернеться до мене з нужденністю, і т.п. – і тоді я являюся елементом гниття, елементом суспільно шкідливим. Або ж можу поступатися в земельних суперечках, уникати сварок, допомагати нужденним чим можу – своєю роботою, знаряддями, продуктами, приділяти частину своїх статків безпорадним і бідним тощо. – і тоді я виконую заповідь Божу і буду елементом життєвим, творчим, елементом суспільно корисним.
Егоїзм, себелюбство – завжди сила розпаду, гниття, і ця розкладальна дія егоїзму проявляється за будь-яких умов. Даремно кажуть, що суспільство не може бути побудоване на євангельських засадах самозречення і що найкраще розв’язання задачі, якого тільки можна бажати, тут полягає лише в тому, щоб особистий егоїзм кожного члена ввести в законні межі так, щоб він не стикався з егоїзмом сусіда або, в усякому разі, знав свої межі. Точно і ясно визначити права і обов’язки всіх і кожного, не ображаючи нікого, – ось усе, що потрібно для суспільного процвітання.
Така постановка питання докорінно неправильна. Не кажучи вже про те, що точно визначити обов’язки і права, “не ображаючи нікого”, абсолютно неможливо, бо при егоїстичному ставленні до життя скривджені та незадоволені завжди знайдуться, але найголовніше заперечення полягає тут у тому, що жодними засобами неможливо запхати особистий егоїзм у законні, юридичні рамки: він завжди намагатиметься з них вилізти й розширитися коштом сусіда, і, врешті-решт, знайде для цього засіб або лазівку. Чому розкладаються сучасні капіталістичні суспільства, незважаючи на точну регламентацію прав і обов’язків? Тому, що вони побудовані на грубо-егоїстичній основі, але й будь-яке інше суспільство, яке з’явиться на зміну, неминуче піддасться тому самому закону гниття, якщо залишиться на тій самій основі себелюбства й егоїзму.
Отже, наша участь в апостольській справі побудови Царства Божого має полягати насамперед у тому, щоб кожну справу робити в ім’я Господа Іісуса Христа, в дусі євангельської любові і самопожертви.
Але, крім цього, на нас лежить також завдання всіма залежними від нас засобами зміцнювати взаємні зв’язки між людьми, сприяючи в міру сил розвитку релігійної віри, любові, дружби, довіри і борючись з явищами протилежними. Таким чином, якщо я проповідую невір’я, ворожнечу, насильство, нацьковую людей один на одного, зводжу наклеп, засуджую, розпускаю брехливі чутки про людей, сію чвари, підозрілість – усім цим я вношу розкладання в суспільство і тим якщо не зупиняю зростання Царства Божого (бо за незбагненними Божими законами воно росте за будь-яких умов), то, в усякому разі, відволікаю багатьох від участі в ньому. Якщо ж я поширюю істинну віру, проповідуючи любов і братерство, всепрощення і самозречення, кажу про людей добре, доброчинствую і допомагаю нужденним, борюся з наклепом і неправдою, примиряю тих, хто ворогує, то цим я зміцнюю суспільство і взаємні зв’язки його членів і сприяю розвитку і розширенню Царства Божого.
На жаль, цей обов’язок величезною більшістю сучасних християн не усвідомлюється. Навіть найкращі з нас зазвичай задовольняються тим, що абияк слідкують за собою, за своїми настроями і вчинками, але про моральний стан ближніх, про поліпшення їхніх взаємних стосунків навряд чи хто думає. Яке мені діло до іншого? Він сам відповідає за себе! Хіба я сторож братові моєму? Це жорстке запитання Каїна якщо й не вимовляється відкрито, устами, то чується в кожному егоїстичному серці. Байдужість до ближнього, жахлива, тупа байдужість – це наш спільний гріх.
Пам’ятайте: кричущу, обурливу несправедливість скоєно було на ваших очах. У найбрутальніший, найцинічніший спосіб порушено основні правила справедливості. Як завжди, страждав слабкий, безпорадний від сильного, нахабного. Чи заступилися ви за скривдженого? Чи захистили? Чи допомогли йому? Чи поспівчували, принаймні? Чи… пройшли байдуже повз? – Яке мені діло? “Хіба я сторож братові моєму?” (Бут. 4:9 ).
Ось випадок вас звів із занепалою жінкою. Загибла людська душа дивилася на вас із цих підведених, стомлених очей. Безсоромна посмішка зміїлася на фарбованих губах. У цьому створінні був зганьблений чудовий образ Божий. Чи постаралися ви розбудити душу, що заснула в гріху? Чи зробили спробу витягнути з бруду нещасне творіння Боже? Або гидливо посторонилися з виглядом праведника, гордого своєю перевагою? – Хіба я сторож братові моєму?
Хворий, посинілий від холоду старий стояв перед вами, простягаючи тремтячу руку за милостинею. Як ви поставилися до нього? Чи допомогли? Чи виявили милість і участь? Чи залишилися холодними, байдужими? – Не моя справа! “Хіба я сторож братові моєму?”
Злісна, отруйна плітка була розказана у вашій присутності. Обпльована була честь ваших знайомих. Їхнє добре ім’я тріпали в бруді. Ви знали, що в цій плітці все, від першого до останнього слова, – брехня. Але чи вистачило у вас мужності заявити про це? Чи зупинили ви наклепника суворим докором? Чи відновили правду і зганьблену честь ближнього? Чи вислухали із затаєною зловтіхою, хихикаючи з веселою компанією? Чи, можливо, просто промовчали? – Яке мені діло? “Хіба я сторож братові моєму?”
Ми всі думаємо тільки про себе; питання про ближнього нас не цікавить, і в результаті моральне зло, як зараза, як гангрена, поширюється дедалі ширше й ширше, захоплюючи все нові жертви. І в цьому винні всі ми. Що ми робимо, щоб зупинити порок? Чи докладаємо якихось зусиль, щоб врятувати братів, які гинуть?
Мало видно цих зусиль. Всюди черствість, байдужість. Але черствість завжди викликає озлоблення, а вада, до якої ми так ганебно байдужі, так чи інакше обернеться коли-небудь на нашу голову.
Які жахливі приклади покарання за байдужість і черстве ставлення до ближніх дає історія!
Один з останніх дореволюційних королів Франції Людовик XV полював у Версальському лісі, оточений блискучою кавалькадою придворних. Сумна процесія трапилася назустріч: на бідних дрогах – проста дерев’яна труна, яку тягне жалюгідна селянська шкапа, у супроводі групи людей, що плачуть.
Від чого помер покійний? – запитав король.
Від голоду, – була відповідь, і… король пришпорив коня. У відповіді йому почувся неприємний натяк на тяжке становище народу.
Хвилюватися через це він не любив. Він любив спокій і був байдужий до всього, крім задоволень. “Після нас хоч потоп”, – говорив він. Але як жорстоко в епоху революції розплатилися французькі королі за цю байдужість!
Але якщо наші ближні нічого від нас не вимагають, невже самому йти до них, нав’язуватися з добродійністю та участю? Адже це настирливість і безтактність!
Так, потрібна велика любов, щоб непрохана участь не була грубим вторгненням у чужу душу; потрібна велика ніжність і делікатність, щоб це не було образливо. Проте святі подвижники не чекали запрошень і самі йшли туди, де потрібна була їхня допомога.
У Єгипті жила колись продажна красуня Таїсія. Ім’я спокусниці гриміло по всій країні. Золото рікою лилося в її розпусний дім. Найблискучіші юнаки були біля її ніг. Слава, поклоніння, успіх, багатство, пристрасть п’янили її, і в цьому чаді гріха дрімала душа молодої блудниці. Але Господь у Своєму милосерді не залишив Своє занепале створіння. Одного разу був бенкет у її домі. Гриміла музика. Повітря було сповнене запашних пахощів і п’янких ароматів сходу. Блищало на столах золото дорогих приборів. Вибрані багатії Єгипту були гостями. У самий розпал бенкету якийсь таємничий незнайомець викликав Таїсію для секретних переговорів. Вона повела його до своєї спальні, і там незнайомий відвідувач став благати її за велику суму грошей дати йому одне побачення, але “тільки там, – додав він, – де не бачили б люди і Бог”.
Розсміялася горда красуня.
– Такого місця немає! – промовила вона…
Незнайомець раптово скинув із себе пишний одяг, і Таїсія впізнала в ньому великого подвижника пустелі – преподобного Пафнутія. Старець залишив своє усамітнення, щоб врятувати її, занепалу, сплюндровану… Потекла гаряча промова, що хапала за серце і була сповнена жалю і любові до тієї, що гине. У ній був заклик до покаяння, загроза страшного кінця, чулися слова надії.
– Яку відповідь даси ти Богові?
Здригнулася душа, розтопилося серце, прокинулася совість, що дрімала.
Уперше думка про Бога, про Його закон, про Його гнів яскравим променем пронизала свідомість. Переворот був рішучий і негайний. Таїсія зібрала свої коштовності, спалила їх на міській площі й пішла з Пафнутієм у пустелю, і там серед пекучих Фіваїдських пісків, у суворій забороні, у молитві та сльозах покаяння провела залишок свого життя.
Старець врятував душу, що гинула.
Інший великий святий – Іоанн Милостивий, патріарх Александрійський, сідав щодня біля дверей храму, щоб усі могли до нього приходити. Тут він роздавав нужденним милостиню, розбирав скарги, давав поради. Якщо ніхто до нього не приходив, він журився і говорив:
– Нічого ти нині, смиренний Іоанне, не здобув для себе!
Так святі самі шукали нагоди зробити добро.
На закінчення пригадаємо слова о. Іоанна Кронштадтського з його щоденника:
“Чи віриш, що всі християни православні є членами одного й того самого тіла, і що тому ми всі повинні дотримуватися єднання духу в союзі миру, повинні берегти одне одного, дбати одне про одного, допомагати одне одному? Чи віриш, що святі угодники також є членами єдиного тіла Христового, тобто Церкви, і нашими братами, які клопочуть перед Богом про нас на небі? Чи поважаєш кожного християнина, як члена Христового, як брата Його по людству? Чи любиш кожного, як самого себе, як свою плоть і кров? Чи прощаєш великодушно образи? Чи допомагаєш у скруті, якщо сам маєш достаток? Чи наставляєш невігласа, чи відвертаєш грішника від хибної дороги його? Чи втішаєш сумного? Усе це навіює тобі, зобов’язує тебе робити віра в Церкву святу, соборну й апостольську, і за все це обіцяна тобі велика нагорода від глави Церкви – Господа Іісуса Христа”.
Мк. 3:20-35
Справжній уривок з Євангелія починається невеликим, але надзвичайно характерним епізодом, який кидає коротке світло на один дуже сумний бік земного життя Господа: на ставлення до Нього Його найближчих родичів. Ми знаємо, що шлях Господа Іісуса Христа не був усіяний трояндами. Це був тернистий, скорботний шлях, де нескінченна благодать і милосердя постійно натикалися на шипи людської невдячності та нерозуміння. Але 21-й вірш III глави Євангелія від Марка, якщо в нього вдуматися, звучить особливо сумно, бо він розкриває потаємний куточок життя Спасителя, де скорбота непомітна для стороннього ока і малодоступна навіть для Його учнів, бо її сумних слідів не знайти на поверхні громадської діяльності Господа. Це скорбота, глибоко прихована в схованках серця, де зазвичай вона відчувається особливо важко.
“Ближні Його пішли взяти Його, бо говорили, що Він не при собі”. Подумайте, що це означає?
Народ, як завжди, стікається натовпами до Господа, народ: прославляє явленного Великого Пророка, з насолодою слухає Його вчення, а близькі Його, родичі, турбуються і йдуть узяти Його, “бо говорили, що Він не при собі”, кажучи простіше й точніше – “Він не при собі”.
Божевільний! Як просто і легко пояснюється все незвичайне, надзвичайне, велике і чудове, таємниче і загадкове в житті Господа! Його страждальне життя блукача, який не має, де голову підхилити, Його розрив із сім’єю, з духовними керівниками народу, з правлячими партіями, зі звичайними поняттями єврейського суспільства; Його вчення, високе, натхненне, малодоступне для посередності, – все пояснюється зрозумілим і простим словом “божевільний”.
І зауважте: з обивательського погляду, це припущення… що вселяє підозру і тривогу, звучить правдоподібно. Справді, хіба не божевілля вести таке життя, яке веде цей галілейський Пророк: піти з дому, покинути рідних, відмовитися від домашнього комфорту і затишку і натомість зібрати навколо себе купку дивних, незнайомих людей – тинятися з ними по селищах Палестини, не затримуючись довго ніде, харчуючись абияк і проповідуючи щось незрозуміле й ні з чим неспіврозмірне. Він міг би жити спокійно, не зачіпаючи нікого, а замість цього викриває могутніх фарисеїв і саддукеїв, дратуючи їх і наражаючи себе на страшну небезпеку їхньої помсти. Він міг би мати гучну, незвичайну славу і користуватися нею для своїх видів, але Він начебто уникає цієї слави і забороняє розповідати про скоєні Ним діяння. Він міг би здобути величезну владу, стати царем або народним вождем – народ майже силою намагається змусити Його зробити цей крок – та Він замість цього вважає за краще вести життя мандрівного убогого.
Ну з чим усе це співзвучно? Хіба це не божевілля? І яке дике, незвичайне вчення, яке Він проповідує! Ми всі звикли якщо не думати про багатство і розкіш, то в усякому разі дбати про те, щоб мати їжу, одяг, пристойне житло. А Він… Послухайте, чого Він вимагає: “не піклуйтеся і не кажіть: що нам їсти? чи що пити? або у що одягтися?… не піклуйтеся про завтрашній день” (Мф. 6:31:34 ).
Ми всі думаємо, що можемо і навіть мусимо захищати свої права від нахабних зазіхань, інакше нам сядуть на шию і будуть нами зневажати. А Він каже: не противтеся злому. “Але хто вдарить тебе у праву щоку, підстав йому і другу;і хто захоче судитися з тобою і взяти в тебе сорочку, віддай йому і верхній одяг; і хто примусить тебе іти з ним одне поприще, іди з ним два” (Мф. 5:39-41 ).
Ми всі намагаємося прожити свій вік якомога легше, з найбільшим комфортом і найменшою працею, і зовсім не розуміємо, навіщо треба себе обмежувати, обмежувати свої потреби, брати на себе подвиг поневірянь і страждань, а Він вчить: “Входьте вузькими ворітьми, бо широкі ворота і простора дорога ведуть на погибель, і багато ідуть ними, бо тісні ворота і вузька дорога ведуть у життя, і мало хто знаходить їх” (Мф. 7:13-14 ).
Так або приблизно так повинні були думати багато хто з сучасників Господа Іісуса Христа, які звикли до рутини життя, встановленої фарисеями і законниками; так, безсумнівно, думали і найближчі Його родичі, які зрозуміти й оцінити всю глибину Його вчення не могли, а підкоритися його авторитету і прийняти Його слова на віру не хотіли. Перебуваючи частіше за інших у Його присутності весь підготовчий період Його служіння, вони, звісно, раніше за інших почали помічати в Ньому ці ознаки удаваної ненормальності: любов до усамітнення, замисленість, незрозумілі промови, дивні витівки. Ось чому давно вже в їхню душу закралася страшна підозра, що перейшла тепер в упевненість: “Він вийшов із себе! Він не сповна розуму!”
Ми можемо далі уявити собі картину тих стосунків, які створилися внаслідок цієї впевненості. Ці косі, недовірливі погляди, особлива обережність у словах, вибір виразів і тем для розмов із погано схованим побоюванням не дратувати хворого, постійне, уважно-настирливе спостереження за поведінкою – як усе це повинно було хвилювати, засмучувати й ображати. Нерозуміння серед найближчих людей особливо боляче. Ви входите в кімнату, де зібралася вся сім’я, і розмова одразу обривається, настає незручна тиша, ви відчуваєте, що говорили про вас, можливо, із засудженням, можливо, зі співчуттям. Ви сідаєте до сімейного вогнища – від вас обережно відсуваються, не спускаючи з вас уважних випробовуючих поглядів. Ви сідаєте за стіл – за вашими руками тривожно спостерігають, і ви розумієте затаєну думку й побоювання: “Раптом він запустить у когось ножем або тарілкою!” І немає жодної можливості переконати цих людей, що ви не божевільний, а абсолютно нормальна людина, що ваших думок і промов просто не розуміють або не докладають зусиль, щоб у них вдуматися.
Це має бути дуже важко, і все це мав пережити Господь Іісус Христос.
Про цю непомітну зовні, глибоко затаєну, хвилюючу і гірку трагедію і розповідає 21-й вірш.
Але ще грубішу, ще їдкішу образу доводиться вислухати Господу Іісусу Христу від книжників і фарисеїв.
“книжники, які прийшли з Ієрусалима, говорили, що Він має в Собі веєльзевула і що виганяє бісів силою бісівського князя” (Мк. 3:22 ).
Єрусалимські книжники славилися своєю вченістю і їхнє слово було дуже впливовим у народі. Користуючись цим впливом, щоб зруйнувати чарівність особистості й чудес незвичайного Галілейського Пророка, вони зводять на Нього ще більш важке й жахливе звинувачення, ніж родичі: вони оголошують Його одержимим духом нечистим.
Це високе, натхненне вчення, ці чудові притчі, сповнені нез’ясовної внутрішньої принади, ці зворушливі повчання та уроки моральних стосунків, це невблаганне бичування неправди й пошуки істини – все це не що інше, як бісівська мана. Ця краса і благородство характеру, милосердя, лагідність, співчуття до немічних, палка любов до правди, безмежна самовідданість – все це навіяно нечистим духом. Нарешті, ці чудові справи, в яких так багато любові до стражденної людини і стільки божественної могутності, – це дар бісівського князя, веельзевула.
Таке звинувачення набагато болючіше і його перенести важче, ніж докір у божевіллі. Впливаючи на народ і збуджуючи його підозрілість, воно перешкоджало і затримувало розвиток самої справи Господа Іісуса Христа. Звинувачення в божевіллі було занадто очевидно безглуздим для тих, хто слухав мудрі, хоча часом і загадкові промови Господа. Звинувачення в одержимості злим духом могло бути прийнято з більшою легкістю і відштовхнути від Нього багатьох послідовників, бо воно здавалося правдоподібнішим. Але цим звинуваченням не тільки гальмувалася дорога для Господа справа спасіння людства, але ще болючіше зачіпалися Його ставлення і любов до Бога. Підозра в божевіллі могла бути образливою для Нього особисто як людини. Звинувачення, підняте книжниками, було образливим для Бога, який діяв у Ньому. “Отець, Який в Мені перебуває, Він творить діла” (Ін. 14:10 ), – свідчив про Себе Господь Іісус Христос. Він знав таємницю Своєї могутності, знав, що діла, які Він творить, творяться силою Бога, у цьому бачив доказ Свого Божественного посланництва, що повинно було переконати людей повірити в Нього (Ін. 10:37-38 ), і раптом силу, яка діє в Ньому, називають силою веельзевула, Бога, який перебуває в Ньому, хочуть примусити вважати сатаною. Уся безмежна любов Господа Іісуса Христа до Бога, любов Сина до Отця, повинна була обуритися. Ось чому так суворо відповідає Він наклепникам:
“Істинно кажу вам: простяться синам людським всі гріхи та хула, якими б вони не хулили; але хто буде хулити Духа Святого, тому не буде прощення довіку, а підлягає він вічному осудженню. Це сказав Він, тому що говорили: в Ньому нечистий дух” (Мк. 3:28-30 ).
У Матфея і Луки передача цих слів дає ще новий відтінок думки: “коли хто скаже слово на Сина Людського, проститься йому; якщо ж хто скаже на Духа Святого, не проститься йому ні в цьому віці, ні в майбутньому” (Мф. 12:32 ; пор.: Лк. 12:10 ).
Уже з цих слів видно було, як важко було Господу Іісусу Христу чути наклеп, висунутий проти Духа, що діяв у Ньому, фарисеями, які намагалися перед народом накликати на Нього підозру в біснуванні.
Але цю саму долю – бути жертвою наклепу, нерозуміння, образ усякого роду, переслідувань – Господь напророкував і всім Своїм учням і послідовникам:
“Учень не вищий за вчителя, – каже Він, – і слуга не вищий за господаря свого: досить для учня, щоб він був, як учитель його, і для слуги, щоб він був, як господар його. Якщо господаря дому назвали веєльзевулом, то чи не тим більше домашніх його?” (Мф. 10:24-25 ). “Якщо Мене гонили, то гонитимуть і вас” (Ін. 15:20 ).
Отже, хто наважиться слідувати за Господом Іісусом Христом і бути Йому вірним, має приготуватися: гоніння, образи, глузування неминучі.
Хіба не глибока, сумна правда в цьому застереженні? Як нападає світ на всякого, хто надумає йому зрадити й обрати новий шлях євангельської любові та правди! “Якби ви були від світу, – підтверджує Господь, – , то світ любив би своє; а як ви не від світу, а Я вибрав вас від світу, тому ненавидить вас світ” (Ін. 15:19 ).
Ще сьогодні ви належите світу, живете його інтересами і смаками, поклоняєтеся його кумирам – розкоші, багатству, славі, знатності, борсаєтеся у водовороті марнославства, хтивості, егоїзму та інших пристрастей, носите, як усі, маску лицемірних пристойностей, ведете так звані дотепні й цікаві розмови, сповнені прихованого цинізму і отруйного осуду, не смієте заїкнутися про Бога, про вічну правду, про суворі закони доброчесного життя, бо говорити про це вважається смішним і нудним у пристойному суспільстві, і всі вами задоволені. Ви можете бути душею суспільства, вас скрізь привітно приймають, вас слухають із задоволенням, вам лестять, про вас відгукуються добре, ваші погано сховані грішки охоче прощають або добродушно-поблажливо над ними жартують. Вас усі люблять: ви – людина своя. Але ось із вами сталася різка зміна: ви стали серйозніше замислюватися про життя і про його сенс; щось невгамовне, незадоволене прокинулося в совісті; давно забуті слова святих оповідей і притч звідкись випливли у свідомості; з’явилася думка про Бога та Його правду; уся криклива метушня й нікчемність світського життя різко виступили перед внутрішнім поглядом. Ви відчули, що в ньому задоволення немає і знайти його не можна, і ви вирішили порвати з ним, з колишніми звичками, зі знайомими і друзями і, відмовившись від усього, йти за Христом. У вашому житті стався переворот… І подивіться, як швидко і різко змінюється ставлення до вас світу. З усіх боків лунає виття, шипіння, свист, улюлюкання. Колишні друзі вас уникають, при зустрічах не впізнають. Починається цькування… Чутки, плітки, розмови…
Ви чули, що сталося з N? Перестав бувати в суспільстві, усе закинув… Кажуть, збирається в ченці…
Бідолаха!.. Що він – з глузду з’їхав? Знаєте, я завжди помічав у ньому деякі дивацтва… Шкода… А який веселун був! Та що за причина? Чи не був він закоханий невдало?
Ні, просто ханжа, святоша! Ну що: він корчить із себе?! Лицемір!.. Такий самий, як і всі ми… Добре знаємо!..
І так далі. Але не бійтеся! Через цей галас не відмовляйтеся від першого кроку. Справжньої небезпеки в цьому ще немає. Це тільки перше, порівняно легке випробування вашої волі та серйозності вашого рішення. Ви маєте це подолати, щоб набути першого гарту.
Не бійтеся! Це виє і улюлюкає в людях хор бісівської сили, яка втрачає свого колишнього раба і шанувальника і не хоче цього допустити. Вона стращає вас, щоб змусити відмовитися від прийнятого наміру. Не звертайте уваги і пам’ятайте, що, як правило, біси завжди більше шумлять і лякають, ніж дійсно шкодять. Без попущення Божого вони нічого не можуть вам зробити.
Не бійтеся! Ви не один. Господь іде вам назустріч і простягає руку. Покладіться на Нього. “Бо як Сам Він перетерпів, бувши спокушеним, то може й спокушуваним допомогти” (Євр. 2:18 ). Ви можете цілком на це розраховувати, бо ви чули, яку чудову обітницю дав Він Своїм вірним послідовникам: “хто творитиме волю Божу, той Мені брат, і сестра, і мати” (Мк. 3:35 ).
Скільки радості й духовного підбадьорення в цих словах! Мати такого брата – хіба це не запорука перемоги? Хіба такий брат може покинути без допомоги та підтримки у скрутну хвилину? І що за біда, що від вас відвернулися колишні знайомі, що вас злословлять друзі, раз ви придбали такого брата?
Але щоб мати на це право, необхідна одна умова: творити волю Божу. Високе звання Свого брата, Своєї сестри, Своєї матері Господь визнає тільки за тими, хто виконує волю Божу. З того моменту, як ви зробили рішучий крок, у вас не повинно бути іншої мети, як тільки дізнатися цю волю і виконати її у своєму житті.
Ми вже говорили в попередніх бесідах, що коли людина зуміє поєднати свою волю з волею Божою, підкорившись їй безумовно, то це надає їй величезну силу і забезпечує перемогу в боротьбі зі злом. Крім того, є й інші серйозні підстави, чому християнин повинен зректися своєї волі і виконання волі Божої поставити метою свого життя.
Після гріхопадіння воля людини стала недосконалою, бажання – гріховні й нерозумні, тому що тепер ними керують її пристрасті. Є стара грецька легенда про царя Мідаса, що являє собою типовий зразок нерозумності наших звичайних бажань. За якісь заслуги доля надала Мідасу право просити про виконання одного з його бажань. Жадібний до золота цар зажадав, щоб усе, до чого він доторкнеться, від його дотику перетворювалося на золото. Він отримав цей чарівний дар, і почалися дивовижні речі: крісло, в яке він сів, раптом стало золотим; стіл, на який він сперся, перетворився на золото; він пішов до саду, і кожна сходинка сходинок, які ведуть туди, на яку він ступав, миттєво ставала золотою; в саду йому досить було доторкнутися до будь-якого дерева, і воно вкривалося золотим листям. Спочатку це його забавляло. Він перетворив на золото все, до чого міг доторкнутися, і незабаром все навколо нього яскраво блищало і горіло як жар. Але коли з палацу вибіг його маленький син і, кинувшись до нього в обійми, раптом перетворився на золоту статую, Мідас подумав, що, можливо, це й не так добре, як здавалося спочатку. А коли він сів обідати і з жахом помітив, що хліб, овочі, фрукти, всі страви, якими він намагався вгамувати, голод, перетворюються на золото, і що він не може проковтнути жодного шматка без того, щоб проклятий дар не почав зараз же діяти, він прийшов у відчай. На жаль! Каяття було запізнілим.
Правда це тільки легенда, повчальна казка. Але якщо навіть ми настільки кмітливі, що не вимагатимемо від долі такого вочевидь небезпечного дару, то все ж таки, по суті, наші бажання рідко бувають кращими. З морального погляду вони майже ніколи не бувають вищими за бажання того анекдотичного цигана, який хотів бути царем, щоб щодня їсти пряники з медом. Хіба це не правда? Хіба величезна більшість наших бажань не носить вузько егоїстичний, чуттєвий характер? Всі вони народжені нашими пристрастями, і, намагаючись задовольнити їх, ми неминуче руйнуємо тіло і отруюємо душу, бо кожна пристрасть руйнівна і згубна. Зрештою, якби кожному з нас було надано страшний привілей царя Мідаса, майже напевно ми обрали б не менш небезпечний і згубний дар. Шкода від нашого вибору не така явна, отрута, якою отруєні наші бажання, тонша, але вона діє так само вірно і так само згубно. Один бажає багатства, інший – гарних страв і тонких вин, третій – успіху в розпусті тощо. За своїми поганими наслідками всі ці бажання нітрохи не кращі за бажання царя Мідаса: можливо, повільніше, але вони так само вбивають людину і її душу.
За такої нерозумності наших бажань, як можемо ми їм довіритися? Куди вони заведуть нас, хто це скаже? Як часто трапляється, що після довгих трудів і зусиль, досягнувши здійснення своїх бажань, людина зі здивуванням і досадою бачить, що вона ганялася за примарами і що промениста мрія, яка надихала її, під час досягнення втратила всю принадність. Так лопається райдужна мильна бульбашка, схоплена рукою, залишаючи лише клаптик їдкої піни. У кращому разі втрачено працю і час, у гіршому – замість щастя і насолоди придбано прикрий тягар, шкідливий і ні на що не потрібний. Ми часто, як метелики, летимо на вогонь тільки для того, щоб обпалити свої крила. Я знав одного талановитого молодого чоловіка, який уявив, що його щастя – у кар’єрі актора. Його п’янили блиск рампи, мішура костюмів, феєрична краса життя, зображуваного на сцені, галас аплодисментів, поклоніння юрби, і щоб завоювати це “щастя”, він віддав майже все своє життя і всі свої незвичайні таланти. Він досяг чого хотів, домігся великого успіху в театральному світі й тільки тоді зрозумів, що трагічно помилився, що ні сцена, ні успіх на ній йому зовсім не потрібні, а закулісний бік акторського життя для нього тільки огидний. Змінити рід діяльності було майже неможливо: безпутне життя артиста з’їло його сили, здоров’я, таланти, і починати що-небудь заново було вже пізно. Молоде, багатообіцяюче життя було загублено.
Преподобний Ніл Синайський, людина глибокого духовного досвіду, так говорив про свої бажання: “Багато разів, молячись, просив я, нехай буде мені, що здавалося благом для мене, і наполягав на проханні, нерозумно шукаючи волю Божу, а не Богові віддаючи влаштувати краще те, що Він знає корисним для мене. Але отримавши прохане, бував потім у великій скорботі, і саме за те, що не просив – нехай буде краще з волі Божої, бо справа виявлялася для мене не такою, як я думав” (Преподобний Ніл Синайський. Слово про молитву. Гл. 32).
Дорогоцінне свідчення великого подвижника, який досвідом пізнав усю оманливість людських бажань!
Наскільки краще віддатися цілком у волю Божу, відмовившись від своїх мрій і прагнень! Адже це – воля блага, угодлива і досконала; це – воля доброзичлива, бо Всемогутній, люблячий Отець наш “бажає всім людям спастися і до розуму істини прийти”. Ми можемо цілком довіритися Господу, бо Він краще знає те, що нам справді треба і корисно, краще може вести нас, більше про нас піклується і більше нас любить, ніж ми самі.
Якщо Господь говорив: “не шукаю Моєї волі, а волі Отця, Котрий послав Мене” (Ін. 5:30 ), якщо ангели Божі, сильні міццю, вічно підкорюються голосу слова Божого і досконало виконують волю Його (Пс. 102:20-21 ), то ми, немічні (Рим. 5:6 ), ті, хто споткнувся з дороги істини (Рим. 3:12 ), втратили свідомість і втратили свідомість істин (Пс. 102:20-21 ), то ми, немічні (Рим. 5:6 ), збігли зі шляху істини (Рим. 3:12 ), загубили Його з поля зору і не можемо самі собою знайти Його (Іс. 59:7-8 ), чи не побажаємо наблизитися до Світла, “що просвіщає кожну людину” (Ін. 1:9 ), і, пізнав святу волю Божу, що її нам відкриває Єдинородний Його Син, творити її за можливістю, бо в цьому і полягає все благо життя нашого?
“Одна певна заповідь дана була людям, Єві й Адаму, – пише о. Іоанн Кронштадтський, – для того, щоб виконанням однієї цієї заповіді, до того ж легкої, люди могли набути навичку до виконання волі Божої, у виконанні якої полягає все благополуччя створінь, і могли утвердитися в любові до Бога. Звертаючи увагу на протилежне – на невиконання волі Творця і виконання волі власної, протилежної Творцю, ми помічаємо, що людина, мало-помалу, набуває навички до лихого і спотворює свою високу, за образом Божим і за подобою створену, природу, робиться ворогом Божим. Так важливе виконання заповідей Божих і таке згубне невиконання! Даючи певну заповідь першим людям… Господь Бог з’явився Сам наставником новоствореної розумної тварини. Хто винен, що це наставництво було відкинуто і людина захотіла краще сама собою управлятися! Ось і досі, при всіх успіхах у науках і мистецтвах, при всіх скарбах мудрості людської, стародавня і нова людина не може виховати сама себе, бо відкинула ще на початку опікунство Боже, бо, скажіть, хто інший, як не Бог, повинен був бути наставником нашим? І в теперішній час, і в минулий тільки ті люди успішно здійснили своє розумове і моральне виховання, які довірилися Богові, жили за Його заповідями, які нині живуть за Євангелієм і вченням Церкви, підкоряючись її керівництву”.
Господи! Навчи нас творити волю Твою, бо Ти є Бог наш, бо в Тебе джерело життя!
Глава IV.
Мк. 4:1-20 , Мк. 4:21-41 ↓
Сенс притчі про Сіяча досить докладно пояснений самим Господом. До євангельського пояснення можна ще додати, що Сіяч – це сам Господь, насіння – Слово Боже, поле – все людство, увесь світ, що сприймає у свої надра чудодійне насіння євангельського слова. Подібно насінню, євангельське слово носить у собі початок життя, життя істинного, духовного, бо що таке істинне життя? “Це ж є життя вічне, – відповідає Господь у Своїй первосвященицькій молитві, – щоб знали Тебе, єдиного істинного Бога і посланого Тобою Іісуса Христа” (Ін. 17:3 ). Євангельське слово дає це знання істинного Бога, і тому воно є чудовим насінням спасіння і життя. Кинуте в людське серце, воно за сприятливих умов виростає і приносить плоди – добрі справи і святе життя. Подібно насінню, воно вічно носить у собі цю живу силу.
Нині, як і дев’ятнадцять століть тому, воно: однаково хвилює і зворушує, радує і втішає, судить і упокорює, зачіпаючи найпотаємніші струни людського серця.
Помирають філософські системи, забуваються політичні теорії, блякнуть квіти поезії, але “слово Боже живе і діюче, та гостріше від усякого меча двосічного: воно проникає до розділення душі й духу, суглобів і мізків, і судить помисли й наміри сердечні” (Євр. 4:12 ). У ньому прихована вічно жива істина.
Але, володіючи завжди цією прихованою живою силою в однаковій мірі, слово Боже не завжди дає однаковий урожай. Це залежить від того ґрунту, в який воно падає, і тут притча набуває для нас особливо пекучого, живого, особистого інтересу, бо ґрунт цей – наше серце. Ми всі, слухачі й читачі слова Божого, отримуємо свою частку святого насіння; ми всі, напевно, хотіли б, щоб у нашому серці був родючий ґрунт, що приносить стократний урожай, і питання, чому цього не буває й чому паростки такі кволі, вбогі та перемішані з бур’яном, – питання це, звісно, для нас далеко не байдуже.
Вдумаймося уважніше в притчу, щоб у її чудових образах і символах відкрити важливі для нас закони душевної агрономії, на які вказує Господь Іісус Христос.
Для того, щоб з успіхом обробляти ниву і застосовувати до неї раціональні способи обробітку ґрунту, необхідно насамперед вивчити ґрунт і знати його склад. Піщаний ґрунт потребує одного добрива, суглинок – іншого, чорнозем – іншого; та й самі прийоми обробітку на різних ґрунтах бувають неоднакові. Так само і в духовному житті. Щоб зрозуміти причини, які зумовлюють для людини безплідність слова Божого, і водночас віднайти правильні способи обробітку й виховання душі, що могли б підвищити врожай святого насіння, посилити вплив і дію на людину євангельського слова, – для цього треба вивчити ґрунт нашого серця і з’ясувати, що саме в цьому серці перешкоджає успішному проростанню насіння. Відповідно до цього ми й можемо вжити тих чи інших заходів.
Говорячи про долю насіння, Господь у Своїй притчі зображує чотири види умов, у які воно потрапляє під час посіву та які по-різному впливають на його проростання. Це – чотири різні види психіки людини, чотири види устрою душі.
“коли сіяв, трапилося, що одне зерно впало при дорозі, і налетіли птахи і поклювали його” (Мк. 4:4 ).
Це – перший тип. Серце схоже на проїжджу дорогу, а насіння, падаючи на неї, навіть не проникає в ґрунт, а залишається на поверхні і стає легкою здобиччю птахів.
Що це за люди?
По-перше, сюди належать натури грубі, чисто тваринного складу. Це найгірший тип серед людей, і, на жаль, їх нині особливо багато. Вони живуть суто утробним життям: смачно їсти, солодко пити, багато спати, гарно одягатися – вище цього вони нічого не знають. Корито, корм і пійло – цим вичерпується весь їхній зміст. Їхній світогляд виключно матеріалістичний. Питання духу для них не існують. До ідеалів правди, добра і краси, до всього, чому поклонялося людство як найбільшій святині, що вабило й захоплювало героїв, подвижників і найкращих діячів історії, чому ті віддавали самовіддано свої сили і своє життя, – до всього цього люди на кшталт проїжджої дороги ставляться з цинічним глузуванням і відвертим презирством. “Вигода” – ось слово, яке визначає їхню діяльність. Для них бог – черево, і Євангеліє, слово Боже зустрічає в них глуху стіну тупої байдужості. Воно відскакує від них, як горох від стіни, не пробиваючи навіть зовнішньої кори егоїзму і не проникаючи всередину, в серце. Якщо іноді й залишається воно на поверхні пам’яті, то лише до того моменту, коли перший порив розпусти, сластолюбства або любостяжания налетить, як птах, і поглине все без залишку, а грубе серце залишається, як і раніше, твердим і непроникним.
По-друге, до цієї ж категорії належать люди дуже легковажні, які живуть тільки поверхневими враженнями. Сутність їхньої психіки – дозвільна цікавість, яка легко збуджується, але зовсім не прагне до того, щоб отримані враження пов’язати з глибокими основами душевного життя. Така цікавість не приносить жодної користі: вона безцільна і безпредметна. Враження оцінюються тут виключно за їхньою дією на нерви. Усе, що лоскоче нерви, однаково приваблює людей цього типу. Тому для них абсолютно байдуже: слухати хорошого проповідника або модного тенора, дивитися релігійну процесію або англійський бокс, бути присутнім під час урочистого богослужіння, яке надихає, або котитися зі сміху, дивлячись смішний водевіль. Увесь світ вони розглядають так, ніби він створений винятково для їхньої розваги, і до кожного явища життя вони підходять із цією ж міркою. Якщо вони слухають натхненного проповідника, який говорить про євангельську правду, про осяйний світ чистоти і святості, про Великого Люблячого Бога, вони скажуть на похвалу лише одне: “О, він гарно, гарно говорить!” або: “У нього вишукана, витончена мова!” Це найпринизливіша похвала для проповідника, що зводить його на роль школяра, який демонструє перед екзаменаторами свої літературні та декламаторські таланти. Нехай у проповіді чути ридання й щирі сльози стражденної любові, стогін змученого серця, гіркоту й обурення, побачивши потоптану правду, вони не знайдуть інших слів для оцінки, окрім вульгарної фрази: “О, в нього драматичний талант!” Начебто перед ними артист сцени, який виступає виключно для того, щоб їх розважати і лоскотати їхні потріпані нерви.
Це люди дрібної душі, і життя для них – не серйозне завдання, сповнене глибокого сенсу, а просто фарс. Люди цього сорту євангельське слово слухають так, ніби воно до них не стосується: вони його не сприймають.
Третій різновид людей цього сорту – це натури розсіяні, з розкиданими думками. У них немає нічого основного, постійного, що слугувало б центром їхнього життя. Це люди, як їх називають, без стрижня, тобто в них немає переважної схильності або прихильності до однієї якоїсь справи чи заняття, що визначає напрямок їхнього життя. Чим живуть ці люди? Ви одразу цього не скажете: тут усе так плинно, так мінливо, так непостійно. Сьогодні одне, завтра інше, післязавтра третє. Одна думка змінює іншу, як у калейдоскопі, без жодного порядку і системи. Одне захоплення витісняється іншим, план слідує за планом, зовсім як на проїжджій дорозі, де котяться екіпажі, йдуть перехожі, змінюючи один одного, топчеться бродяча худоба. Вони все починають, все пробують і нічого не закінчують. Мети життя в них немає. Це – раби хвилинної примхи, тростина, що вітром коливається. Їхні захоплення неміцні, ненадійні, швидкоплинні. З легкістю метелика пурхають вони з предмета на предмет. Будь-яка новинка їх приваблює і захоплює, але лише на короткий час. “Що книжка остання скаже, те на серці зверху й ляже”. Вчити їх чогось серйозного, проповідувати слово Боже – майже марно. Це означає писати на воді, сіяти при дорозі: затопчуть перехожі, поклюють птахи, тобто світ з його вічною зміною новинок, диявол з його спокусами і спокусами. Оскільки враження і думки тут постійно змінюються, то жодне з них не проникає глибоко в серце, і саме серце від цього мало-помалу втрачає чуйність, здатність сприймати їх хоч скільки-небудь серйозно, стає сухим, байдужим, жорстким, як дорога, втоптана ногами перехожих і укочена колесами незліченних екіпажів.
Такими є три розряди людей, що належать до типу проїжджої дороги. У всіх у них спільне те, що насіння слова Божого в їхню душу абсолютно не проникає, їх не хвилює, не тішить, не збуджує, а залишається на поверхні, тобто тільки в пам’яті, в головній свідомості, і, не приносячи жодного плоду, скоро гине.
Трохи кращі наступні два роди ґрунту, зазначені Господом Іісусом Христом у Його притчі.
“Інше ж упало на кам’янисте місце, де небагато було землі; і скоро зійшло, бо земля була неглибока; коли ж зійшло сонце, зів’яло і засохло, бо не мало кореня” (Мк. 4:5-6 ).
Пояснюючи ці слова, Господь додає: “посіяне на кам’янистому місці означає тих, які, коли почують слово, зразу з радістю приймають його, але не мають в собі кореня і непостійні; а потім, коли настане скорбота або гоніння за слово, відразу спокушаються” (Мк. 4:16-17 ).
Тип, широко поширений і досить нам знайомий. У цих людях є безсумнівне прагнення і любов до добра, і слово Боже знаходить у них жвавий і швидкий відгук, але воно не захоплює їх настільки сильно, щоб заради здійснення його в житті вони знайшли в собі достатньо сили і рішучості трудитися над собою, боротися з перешкодами і перемагати ворожі течії. Почувши євангельську проповідь про правду, любов, самовідданість, вони спалахують одразу, як шведський сірник, але так само скоро гаснуть. Ці спалахи швидкоплинних захоплень бувають дуже сильні, як спалахи магнію, і в цю мить ці люди здатні навіть на подвиг, але мине мить – і все скінчилося, і, як після магнію, залишається лише дим і кіптява – досада на своє боягузтво і в’ялість або ж, навпаки, жаль про своє захоплення. До суворої, наполегливої, тривалої роботи ці люди нездатні, і непереборну перепону представляє для них закон вступу до Царства Божого, даний Господом: “Від днів же Іоанна Хрестителя донині Царство Небесне силою здобувається, і хто докладає зусилля, здобуває його” (Мф. 11:12 ).
На кам’янистому ґрунті може рости тільки дрібна травичка, так і ці люди за звичайних умов спокійного життя здатні лише на дуже маленькі справи, які не потребують зусиль. Їм не можна відмовити в чутливості: ви побачите їх іноді в церкві, коли вони моляться зі сльозами розчулення на очах, їх надихає гарний спів, чіпають вислови й вигуки Божественної служби, сповнені піднесеного змісту; з почуттям повторюють вони разом з іншими: “Возлюбим друг друга…”, “Друг друга обымем, рцем: братие!”. Але коли настає хвилина, коли від добрих слів треба перейти до діла, ви одразу побачите, що слізне умиління й релігійне піднесення не пом’якшили їхньої холодної душі, що це був лише фосфоричний блиск, який не дає тепла, проста сентиментальність або хибна чутливість, а не справжнє почуття. Вони люблять інколи читати житія святих, як люблять діти читати страшні казки і зворушливі історії, але й тут далі зітхань і словесних захоплень справа не йде. Вони не проти помріяти про це подвижницьке життя і уявити себе в ролі подвижників і мучеників за правду, але ті зусилля волі, які потрібні для цього, їх лякають. Вони нічого не мають проти чесноти, моральності, аскетизму, навіть хотіли б потрапити до Царства Небесного, але за умови, що для цього від них не знадобляться ніякі позбавлення, і щоб це можливо було зробити з повним комфортом і з усіма зручностями. У Царство Небесне вони хочуть в’їхати у вагоні першого класу.
Що заважає цим людям безроздільно віддатися Христу і приносити повний плід? Кам’янистий пласт, який лежить під зовнішнім шаром хорошого ґрунту і не дозволяє Корінням рослини проникнути глибше.
У душі людини таким кам’янистим шаром є себелюбство. Зазвичай воно лише злегка закрите зверху тонким нальотом чутливості й добрих поривів. Але коли необхідно ці добрі пориви поглибити і здійснити в житті, тобто зробити добру справу, яка, власне, і становить плід доброго пориву, проти цього незмінно повстає себелюбство і народжене ним саможаління. Припустимо, вас просять надати допомогу. Ви готові це зробити і пожертвувати що-небудь нужденному, але зараз же ви чуєте голос себелюбства: “А сам-то я з чим залишуся? Мені самому потрібні гроші: у мене їх так мало!” Ваш добрий порив наштовхується на холодну кам’янисту стіну егоїзму і блякне, як нерозпущений бутон.
Себелюбство з нестатками, навіть уявними, не мириться.
Так буває і в духовній, ідейній боротьбі. Люди часто носять християнські переконання, як пристойний костюм, що надає їм вигляду порядності та джентльменства, доки це їх не обмежує і ні до чого не зобов’язує. Але коли за ці переконання доводиться платити стражданнями й поневіряннями, зараз же саможаління шепоче підступно: “Та чи варто так мучитися? Чи не занадто дорога плата? Адже можна і без переконань обійтися!”
У результаті – зрада і відступництво.
Останній тип людей, у душі яких слово Боже лишається безплідним, характеризує Господь у таких словах:
“Інше впало в терни; і виросли терни, і заглушили зерно, і воно не дало плоду”.
“Посіяне в тернах означає тих, що слухають слово, але в яких турботи віку цього, спокуси багатством та інші побажання, увійшовши в них, заглушають слово, і воно буває без плоду” (Мк. 4:7:18-19 ).
Це люди, які бажають одночасно працювати Богу і мамоні. Бажаючи жити за законами Божими, вони водночас не хочуть відмовитися і від мирської суєти і закінчують зазвичай тим, що цей вир мирських турбот, захоплень, пристрастей поглинає їх без залишку, витісняючи з душі все світле, ідейне, піднесене. Якщо людина не бореться із земними пристрастями в ім’я євангельської правди, вона неминуче стає їхнім бранцем, і одне лише слухання слова Божого її не врятує. Спроби встановити в житті рівновагу між даниною Богові й даниною мамоні та світу цьому ніколи не вдавалися, бо душа – істота проста й двоїтися не може. “Ніхто не може служити двом господарям, – каже Господь, – бо або одного буде ненавидіти, а другого любити; або до одного виявлятиме старанність, а про другого не дбатиме” (Мф. 6:24 ).
Ці люди також непридатні для Царства Божого. Так багато пропадає насіння слова Божого безрезультатно!
З чотирьох категорій тільки одна приносить плід: інше насіння “впало на добру землю і дало плід, який зійшов і виріс; і вродило в тридцять, в шістдесят і в стократ”.
“А посіяне на добрій землі означає тих, що слухають слово і приймають, і приносять плід один у тридцять, другий в шістдесят, інший в стократ” (Мк. 4:8:20 ).
Це натури цільні, у яких слово не розходиться з ділом і які, слухаючи і сприймаючи слово Боже, намагаються його виконати і жити за його вказівками. Але й у цих людей, чуйне і щире серце яких представляє добрий ґрунт, покірність євангельському слову не буває в усіх однаково повною і досконалою, бо хтось приносить тридцять, хтось шістдесят, хтось сто. Це означає, що один в силах виконати третю частину того, що від нього вимагає вищий ідеал християнської досконалості, інший – майже дві третини, і лише небагатьом вдається виконати все повністю і досконало. Це натури обрані. Це ті, про яких Господь каже: “знайшов Я мужа по серцю Моєму… який здійснить усі бажання Мої” (Діян. 13:22 ).
Таких людей небагато. Але як яскраво сяють вони на тусклому фоні тепло-холодного ставлення до Євангелія більшості сучасників, млявих, в’ялих, слабких у добрі, і як піднесло та просвітило їхню душу слово Боже, якому вони віддалися самовіддано і яке виконали до кінця!
Ось преподобний Антоній Великий. Два євангельських вислови зробили рішучий перелом у його душі й направили його на шлях, що привів до вищих ступенів святості. Одного разу незабаром після смерті своїх батьків, коли він був ще юнаком 18-20 років, він почув у церкві слова Господа: “коли хочеш бути досконалим, піди, продай майно твоє і роздай убогим… і йди слідом за Мною” (Мф. 19:21 ). Він прийняв ці слова за пораду, звернену безпосередньо до нього, і виконав її буквально, роздавши майно бідним. Іншим разом, почувши слова Спасителя: “не піклуйтеся про завтрашній день” (Мф. 6:34 ), він відчув у них владний заклик, якому беззаперечно підкорився: залишив дім і пішов у пустелю, щоб, звільнившись від усяких турбот, у подвигах аскетичного життя віддатися Тому, Чия воля стала для нього вищим законом. Слово принесло в ньому стократний плід.
Ось преподобномучениця Євдокія, спочатку велика грішниця, очищена і преображена словом Божим, подібно до того палаючого вугілля, яке взяв кліщами з жертовника Господнього шестикрилий Серафим, щоб торкнутися вуст пророка (Іс. 6:6-7 ).
У миру її звали Марією. Вона була дивовижно гарна собою, і в цьому було її нещастя. Успіх, лестощі, загальне поклоніння запаморочили їй голову, Марія вела марнославне, легковажне світське життя, зовні красиве й блискуче, але за змістом порожнє й непристойне. Бенкети, розваги всякого роду заповнювали весь її час, не даючи їй схаменутися, отямитися. Але під зовнішністю світської левиці таїлося добре серце і чуйна душа. Це її врятувало.
Одного разу біля того готелю, де бенкетувала Марія, оточена натовпом шанувальників, зупинилися в нерішучості два старці-іноки. Видно було, що вони прийшли здалеку. Їхні ноги й одяг були вкриті пилом, побите, пошарпане взуття свідчило про далеку дорогу. Вони були стомлені, і їм хотілося відпочити в готелі, але звуки музики і веселе товариство їх лякали. Нарешті вони зважилися увійти. Їх помістили поруч із бенкетною залою в кімнаті, що відокремлювалася лише тонкою перегородкою.
Гучна оргія тривала. Чулися безсоромні промови. Сп’яніла Марія танцювала спокусливий, хтивий танець.
Хтось згадав про старців.
Подивимося, що вони роблять? То-то, мабуть, намоляться!
Залиште їх у спокої, – сказала Марія з усмішкою.
Але вже кілька безпутних гуляк скупчилися біля перегородки, прислухаючись до того, що робилося за нею.
– Тсс… Тихіше! Щось читають! Послухаємо!
Шум замовк. У тиші, що настала, чувся злегка заглушений стіною голос старця, який читав.
Він читав: “І ось, жінка з того міста, яка була грішницею, довідавшись, що Він перебуває в домі фарисея, принесла алавастрову посудину з миром і, припавши до ніг Його ззаду, плачучи, почала обливати ноги Його слізьми і обтирати волоссям голови своєї, цілувала ноги Його і мастила миром” (Лк. 7:37-38 ).
– Ось знайшли місце для подібних читань! – вигукнув один із молодих гуляк. – Гей, ви там!..
– Залиш! – вигукнула Марія. Обличчя її ставало дедалі серйознішим у міру того, як розгорталася дивовижна євангельська історія про прощену грішницю. Вона сама не розуміла, що з нею робилося.
Старечий голос продовжував:
“А тому кажу тобі: прощається багато гріхів її за те, що вона полюбила багато” (Лк. 7:47 ).
– Ну ти-то вже не станеш піклуватися про це! – шепнув Марії наймолодший із гостей.
Гучний крик був йому відповіддю. Усі здригнулися. Марія стояла вся тремтяча. Смертельна блідість вкривала її обличчя. Темні очі горіли полум’ям.
– Геть від мене всі! Залиште мене!..
В її серці горіли ці чудові слова про прощення, про спасіння, про милосердя Боже. Так засохла земля жадібно ковтає вологу весняного дощу.
Збентежені гості розходилися. Марія кинулася за перегородку до здивованих старців. Миттєве здивування останніх змінилося обуренням.
Іди від нас! – сказав один із них суворо. – Чи немає в тобі сорому?!
– Отці, не відкидайте мене! Я – грішниця, але Господь не відкинув блудниці!..
Вона припала устами до запилених ніг старців: грішниця Марія стала святою Євдокією. Слово Боже принесло стократний плід.
Які уроки витягнемо ми з усього сказаного? Якщо ми справді хочемо, щоб євангельське насіння давало в нас рясний плід, і маємо намір серйозно трудитися над цим, то повинні вивчити ґрунт свого серця і з’ясувати, що саме заважає проростанню слова Божого. Подумайте, до якого типу ви належите? Чи є ваше серце проїжджою дорогою або кам’янистим ґрунтом, чи насіння слова Божого гине в ньому, заглушене тернами мирської суєти?
Треба при цьому мати на увазі, що зазначені типи в чистому вигляді рідко зустрічаються. Зазвичай у людському серці є всього потроху, і тип можна визначити лише переважанням тієї чи іншої риси.
Визначивши особливості ґрунту, можна вказати і застосувати особливі прийоми обробітку згідно з кожним родом ґрунту. Звичайно, тут весь час необхідно пам’ятати, що “тому і хто насаджує і хто поливає є ніщо, а все Бог, Котрий вирощує” (1Кор. 3:7 ), Котрий єдино Своєю силою може найбезплідніший ґрунт зробити родючим і, навпаки, родючу ниву перетворити на пустелю, і що до Нього, отже, насамперед мають бути звернені наші молитви і прохання про успіх роботи. Але за цієї надії на Бога, як на головну умову успіху, ми все ж таки не звільняємося від обов’язку працювати над собою, бо “хто знає, як добро робити і не робить, тому гріх” (Як. 4:17 ).
Отже, що можемо ми зробити?
Про перший різновид першого типу говорити майже не доводиться, бо психіка людей цього сорту не містить у собі навіть бажання стати морально кращими і чистішими. З тупого тваринного самовдоволення їх може вивести хіба якась катастрофа, послана благодійним промислом Божим. Про них можна тільки молитися, але радити їм що-небудь марно, оскільки за звичайних умов вони ніякої поради виконати не захочуть. Два інші різновиди, як ми бачили, звернені на проїжджу дорогу масою різноманітних строкатих вражень, які, проносячись крізь свідомість, подібно до нескінченної низки екіпажів і перехожих, утрамбовують ґрунт, тобто роблять душу твердою, черствою та несприйнятливою до слова Божого. Зрозуміло, що перша наша турбота тут – поставити загородки, щоб по дорозі не їздили і не ходили. Говорячи простою мовою, це означає затримати або зовсім зупинити той потік незв’язних сприйняттів щоденного життя, який настирливо тісниться в мозку, загромаджуючи його всяким мотлохом.
Подумайте, справді, скільки всякої гидоти проходить щодня через голову середньої так званої культурної людини! Одна ранкова газета чого варта! Тут і брехлива передовиця, що висвітлює події так, як це потрібно редакції; тут і фейлетон, сповнений непристойного зубоскальства; тут і хроніка, яка передає всі базарні новини; тут і оголошення про зниклу моську та про лікаря, який радикально виліковує статеве безсилля. Прочитавши всі ці “корисні” відомості, ви відчуваєте потребу принаймні дві години гуляти на свіжому повітрі, щоб провітритися. Далі, приходите ви на службу й одразу дізнаєтеся низку інших новин: у кого втекла дружина, хто з колег злодійкував, хто отримав підвищення і нагороду тощо. Повертаєтеся додому – у вашої дружини вже сидить приятелька, патентована пліткарка, яка вивалює на вас цілий короб найсвіжіших, щойно спечених звісток. Увечері ви йдете до театру, і знову перед вами проходить нова низка подій, промов, монологів, різних осіб, глядачів, акторів, знайомих і незнайомих, старих і молодих, вбраних і погано вдягнених, увесь цей бентежний, галасливий, вічно мінливий натовп, що наповнює місця видовищ. Додайте до цього заключний акорд ресторанної вечері з враженнями електричного світла, розряджених жінок, дешевого оркестру тощо. – і ви зрозумієте, що, поживши місяць у цьому киплячому казані зовнішньої розмаїтості, швидкоплинних ефектів і внутрішньої порожнечі, можна і зачерствіти, і одуріти. Про успіх і вплив на душу слова Божого за таких обставин і мови бути не може. Але поставте рогатки, відмовтеся від цього галасу й метушні, обмежте всіма залежними від вас заходами цей наплив вражень, живіть усамітнененим життям, обов’язково забезпечте собі години поглибленої замисленості й тиші – і ви побачите, що ґрунт вашого серця почне постійно змінюватися й глибше сприймати паростки Божого слова.
У людей другої категорії перешкодою до зростання євангельського насіння служить кам’яний пласт себелюбства. Сюди і повинні бути звернені зусилля. Цей пласт треба зламати і видалити. Так обробляють поле у Фінляндії. Щоб приготувати ґрунт для посіву, там необхідно спочатку видалити масу величезних валунів і кам’яних уламків, що загромаджують поле. Це каміння або підривають, або викорчовують із ґрунту, підводячи під нього довгі товсті колоди. І треба бачити цю роботу! Підводячи під велетенський камінь колоду, ціла сім’я селян – власників чи орендарів поля – сідає на вільний його кінець і починає гойдатися. Вони хитаються наполегливо, методично, хитаються вранці й увечері, хитаються день, другий… І нарешті масивний валун починає злегка здригатися і тихо-тихо вивертатися із землі. Це важка, нудна робота, але іншого результату немає: треба очистити поле. Нелегка робота має бути і з самолюбством. Вирвати його і видалити одразу немає ніякої можливості, але можна відламувати його шматками. Не слід тільки жаліти себе.
Припустимо, вас просять надати послугу. Вам не хочеться, бо це пов’язано для вас із втратою часу та іншими незручностями. Ваше себелюбство протестує і бурчить. Не слухайте цього голосу, подолайте себе і, перемігши цього разу своє небажання і саможаління, ви вже відламали шматок себелюбства. Продовжуйте цю роботу наполегливо, завзято, безперервно, як працюють фінські селяни, і мало-помалу ваше егоїзм почне пом’якшуватися, слабшати і зникати, поступаючись місцем кращим почуттям самопожертви і турботи про інших. Тоді коріння слова Божого буде глибше проникати в серце і не загине від першої негаразди.
Нарешті, людям третьої категорії, у яких терни заглушають сходи євангельського посіву, треба пам’ятати, що мамоні й Богові одночасно служити не можна, що треба обирати що-небудь одне, і якщо обрано служіння Богові, то терни й бур’ян суєтних бажань і мирських уподобань треба ретельно виполювати, інакше вони розростуться й заглушать слово Боже. При цьому корисно пам’ятати, що чим раніше робити цю роботу, тим краще. Поки терни тільки в зародку, їх легко виполоти.
Доки гріховні бажання існують тільки в думках і не перейшли ще в справу, їх легше побороти. Але вони вкорінюються, коли здійснюються в дії, і тоді боротьба з ними стає важчою.
Коли ґрунт у такий спосіб хоч трохи підготовлений, то сам обробіток душі, що сприяє успішному проростанню слова Божого, здійснюється за старим правилом аскетів: орати плугом покаяння, удобрювати молитвою, зрошувати сльозами розкаяння і постійно виполювати погану траву пристрастей.
Мк. 4:21-24
Після того як Господь розповів і пояснив притчу про сіяча, відповідно, виникало запитання: що ж робити з насінням слова Божого, яке сприймають слухачі та читачі Євангелія? Чи достатньо обмежитися лише підготовкою ґрунту для його зростання і на цьому покінчити всі турботи?
Господь відповідає на це запитання, вживаючи інший приточний образ.
“чи для того приносять свічку, щоб поставити її під посудину або під ліжко? чи не для того, щоб поставити її на підсвічнику? ” (Мк. 4:21 ).
Слово Боже, яке раніше Іісус називав насінням, тут порівнюється зі свічкою за його дією на людську душу.
Так, це – свічка в нашому темному житті, це – джерело світла, яскраве, сяюче, що пронизує своїми променями навколишній морок. Ви, слухачі Євангелія, ви отримали цю свічку. Що ви маєте намір із нею зробити? Нічого? Не отримати жодної користі? Залишити без усякого вживання? Хіба це не дивно? Хіба це не означає поставити вашу свічку під посудину або під ліжко, так що світло її не принесе ніякої користі ні вам, ні комусь іншому з тих, хто сидить “у затінку смертній”? Хіба для цього приноситься свічка? Чи не для того, щоб поставити її на свічнику – нехай світить усім у домі?
Така відповідь Господа на поставлене вище запитання. Сприйнявши євангельське насіння, отримавши свічку слова Божого, не можна ставитися до цього великого дару безпричетно і байдуже. Слід користуватися ним у житті.
Яким чином?
“Слово Боже… – каже апостол Павло, – гостріше від усякого меча двосічного: воно проникає до розділення душі й духу, суглобів і мізків, і судить помисли й наміри сердечні. І нема творіння, прихованого від Нього, але все оголене і відкрите перед очима Його” (Євр. 4:12-13 ).
Ось перша властивість Божого слова. Воно судить, оцінює, визначає моральну вартість наших думок і намірів. Найтонші вигини думки, найпотаємніші почуття, що причаїлися в темних глибинах нашої душі, найінтимніші бажання, у яких ми самі собі не сміємо зізнатися, визначаються словом Божим за їхньою моральною гідністю. Воно проникає на саме дно душі і про все виносить свій безпомилковий вирок, що добре і що погано. Усе відкрито перед ним.
“Нема нічого таємного, що не стало б явним, і нічого не буває захованого, що не виявилося б” (Мк. 4:22 ).
Гріх боїться світла. Він ховається в темних закутках душі, і диявол, винуватець гріха, докладає всіх зусиль, щоб у ці смердючі куточки не потрапив жодний промінь світла, щоб у такий спосіб не виявили його похмурих діянь, його брехні й підступності. Люди порочні під впливом злої волі диявола терпіти не можуть, щоб до їхньої душі хтось заглядав, і самі не люблять це робити. Ось чому душа часто являє собою темну комору, де безліч усякого мотлоху і де нічого не розбереш: пил, бруд, сміття, злі думки, брудні бажання, затаєні пристрасті… Завалені всі кути. Але часто ми цього навіть не помічаємо в собі, бо свідомість, не просвічена євангельським світлом, не може розібратися в тому, що добре і що погано. Нерідко певний гріх, злегка лише прикритий уявним благородством спонукань або софізмом, кострубато побудованим на священному тексті, сприймають за чесноту, і, на жаль, це явище широкого масштабу. Недарма в нашій літературі з’явилася ця безглузда, спотворена термінологія, що підносить такі перли, як “благородна гордість”, “свята ненависть” тощо. Хоч як дивно, величезна маса людей, які живуть майже два тисячоліття християнським життям, все ще не знає, що таке гріх і де проходить та межа, яка відокремлює морально дозволене від злочинного. Рідко суспільна мораль нашого часу піднімається вище за рівень кримінального кодексу, і, не знаючи ні моральних принципів, ні євангельського критерію, люди, морально безумовно недоброякісні, щиро вважають себе чудовими людьми і цілком спокійні за своє вічне майбутнє, якщо тільки, звісно, вони про нього думають. “Коли я розбираюся у своїх вчинках, я знаходжу, що я хороша людина!”, “Я кращий за багатьох інших!”, “Навіщо скромничати: у своїй душі я не знаходжу морального неподобства!”. Вам доводилося чути такі відгуки? І це кажуть люди, які щойно не вчиняли злочинів, караних у кримінальному порядку тюремним ув’язненням. Справді. Я не скоїв жодного злочину, нікого не вбив, нікого не пограбував, нічого не вкрав! Чого ж іще вимагати? І людина спокійна. Їй здається, що в неосвітленій комірчині її душі все благополучно. У темряві стушовуються обриси пороку і пристрастей і гріх непомітний.
Але внесіть у цю похмуру комору євангельське світло, і картина різко змінюється. Увесь бруд, уся кіптява, усе сміття, накопичене роками, виступають одразу перед очима і викликають мимовільну огиду. Внутрішність душі, що тонула в сірих сутінках і тому здавалася пристойною, раптом відкривається у всьому неподобстві, освітлена нещадним сяйвом євангельського ідеалу. Те, що здавалося раніше морально порядним і навіть доброчесним, виявляється суцільно порочним. У уявній чесноті освічена совість чітко бачить усі плями гріха. Більше того: з глибини спогадів піднімаються давно забуті картини, сцени, події, яким ніколи не надавали жодного значення з морального погляду і які тому мирно дрімали на дні душі, не тривожачи совість. Тепер вони постають абсолютно в новому світлі: виступає назовні й боляче ріже око весь бруд, уся підлість, увесь тваринний егоїзм, яким вони були просякнуті наскрізь. Начебто з гнійної рани зняли пов’язку, що прикривала її досі, і перед очима постала огидна гангренозна язва, що видає нестерпний сморід. Починається повна переоцінка цінностей, і гордовита зарозумілість самовдоволеної людини поступається місцем болісному сорому і каяттю.
Це – перший наслідок осяяння душі євангельським світлом: підвищення морального ідеалу, просвітлення і загострення морального почуття, зниження гордовитої самооцінки, правильніший і смиренніший погляд на власний моральний стан і пробудження совісті. Читаючи або слухаючи слово Боже, і треба насамперед користуватися отриманими знаннями для того, щоб досягти цих наслідків. Найкращий шлях до цього наступний: на підставі вивчення слів Господа і всієї євангельської історії необхідно скласти й виразно намалювати собі так званий євангельський моральний ідеал, тобто образ тієї духовної досконалості або святості, що найяскравіше та найповніше втілився в особі Самого Господа. Склавши хоча б приблизне, початкове поняття про те, яким має бути життя за Євангелієм, життя, сповнене високої святості та чистоти, ми повинні порівняти з ним наше брудне, порочне життя крок за кроком, факт за фактом, дрібниця за дрібницею.
Євангеліє вимагає кротості та смирення. “Блаженні смиренні, …блаженні нищі духом”, – говорить Господь, який Сам перший явив дивовижний приклад смиренності (Мф. 5:3:5 ). Покірно ніс Він важкий хрест Свого блукаючого життя, покірно зійшов на Голгофу, покірно терпів усі образи й катування і навіть молився за Своїх розпинателів.
Чи так ми живемо? Чи не гордість і зарозумілість заповнюють нашу душу? Чи немає там дратівливості, злоби, нетерпіння?
Євангеліє вимагає чистоти. Навіть той, хто дивиться на жінку з нечистим бажанням, названий тут перелюбником (Мф. 5:28 ). А ми не тільки не боремося з брудними пожадливостями, не тільки не женемо від себе збудливі думки й образи, а навмисне розпалюємо себе і шукаємо тільки нагоди задовольнити свою хіть.
Євангеліє вимагає безумовної правдивості. “Нехай буде слово ваше: так, так; ні, ні” (Мф. 5:37 ), – навчав Господь і у Своїй особі дав зразок такої правдивості: у найважчі критичні хвилини Він не тільки не брехав, але навіть не пом’якшив на догоду людям різкої правдивості Своїх слів, хоч би яка небезпека Йому загрожувала. Спробуйте якось порахувати, скільки разів ми збрешемо протягом дня з найнезначніших приводів, і ви з подивом побачите, як нескінченно далеко відстоїмо ми від цієї висоти євангельських вимог…
Якщо такі порівняння продовжувати далі наполегливо, послідовно, то поступово зблякнуть райдужні фарби, в яких уявлялося нашим очам наше душевне життя, і ми побачимо його недоліки й вади в усьому їхньому неприкритому неподобстві.
Це неприємно, звісно, але це-то й треба. Щоб почати лікувати хворобу, треба поставити правильний діагноз. Виявлена хвороба не така страшна і небезпечна, бо завжди можна знайти способи вилікувати її. Страшно, коли людина не підозрює в собі хвороби і навіть не прагне дізнатися, хвора вона чи здорова. Небезпечне становище може стати тоді безнадійним. І не тільки для себе повинні ми користуватися євангельським світлом, а й ближнім нашим, які не знають і не читають Євангелія, зобов’язані допомогти розібратися в душі та вказати, де гріх, а де правда, бо “засвітивши свічку, ставлять … на підсвічник, і світить всім у домі” (Мф. 5:15 ).
Постановкою діагнозу, однак, усе не вичерпується. Далі необхідне лікування, тобто виправлення гріховних навичок і зусилля вести євангельське життя.
Про ці зусилля волі, що становлять необхідну умову духовного розвитку, Господь говорить у кількох загадкових словах:
“І сказав їм: зауважуйте, що чуєте: якою мірою міряєте, такою відмірено буде вам і додано буде вам, тим, що слухають. Бо хто має, тому дасться; а хто не має, у того відніметься і те, що має” (Мк. 4:24-25 ).
Останній вірш здається особливо дивним.
Хто має, тому дано буде. Хіба це справедливо? Хто не має, у того відніметься і те, що має. Як це? Хіба можна відняти в того, хто не має?
Однак сенс цих слів стає для нас більш зрозумілим, якщо ми пригадаємо, що в Євангелії від Матфея вони пов’язані з притчею про таланти, з якої вони представляють моральний висновок (Мф. 25:29 ).
Притча ця оповідає про пана, який, вирушаючи на чужу сторону, доручив свій маєток рабам і одному дав п’ять талантів, іншому два, іншому один. Перші два вжили отримані таланти в справу і придбали на них стільки ж прибутку, а третій раб закопав свій талант у землю, де він і пролежав без користі. Коли повернувся господар і вислухав звіт своїх рабів, він нагородив двох перших, а до третього, який закопав талант, звернувся з грізними словами: “лукавий раб і ледачий!.. треба було тобі віддати срібло моє купцям, і я, прийшовши, одержав би моє з прибутком; отже, візьміть у нього талант і дайте тому, хто має десять талантів, бо кожному, хто має, дасться і примножиться, а в того, хто не має, відніметься і те, що має” (Мф. 25:26-29 ).
Сенс притчі зрозумілий: Господин – Господь, раби – всі ми, таланти – даровані нам Богом сили і здібності, торжище, де примножуються таланти, – весь світ. Господь вимагає, щоб дані нам здібності ми вживали на порятунок нашої душі і на користь ближніх, пускали в оборот на торжищі світу, і тоді вони розвиваються і збільшуються, або, як говорить Євангеліє, “хто має, тому дано буде… і додано буде вам, тим, хто слухає”; причому, чим більше сил і ревності вкладаємо ми в цю справу, тим більшим буває це збільшення й успішніший розвиток.
Той, хто вклав у справу п’ять талантів, отримав і прибутку п’ять талантів; той, хто пустив в обіг два, придбав на них тільки два. “Якою мірою міряєте, такою відміряно буде вам”, – каже Господь.
Але той, хто не користується своїми здібностями для цілей, зазначених Господом, той їх втрачає зовсім. Раб, який закопав свій талант у землю, позбувся його. У цьому сенсі й сказано: “хто не має, у того відніметься і те, що має” (Мк. 4:24-25 ).
Таким чином, у наведених вище словах Господа наголошується на загальному законі всякого органічного життя, законі зростання й розвитку, законі, який діє з невблаганною обов’язковістю і в застосуванні до духовного життя. Закон цей можна формулювати так: усяка сила і здатність не тільки в людині, а й у всякій живій істоті за умови вживання і вправляння розвивається, без вживання ж відмирає, або, як кажуть, атрофується.
Дію цього закону можна спостерігати скрізь і завжди. Якщо ви хочете розвинути в собі фізичну силу, ви маєте вправлятися з важкими предметами, займатися гімнастикою. Від цього м’язи збільшуються в об’ємі й набувають міцності та пружності. Якщо ви хочете розвинути пам’ять, ви маєте вправлятися в заучуванні напам’ять, у відтворенні почутого, у пригадуванні минулого. Носії на залізницях вражають дивовижною пам’яттю на обличчя, розвиненою завдяки постійній вправі. Вони пам’ятають усіх пасажирів, які до них звертаються, у тисячному натовпі без зусиль знаходять тих, кого їм треба, і тривалий час опісля можуть по пам’яті змалювати зовнішність своїх клієнтів, сказати, скільки з ними було багажу і куди ними був узятий квиток. Якщо хочете навчитися швидко читати, гарно писати, легко розв’язувати арифметичні задачі, ви повинні в цьому вправлятися, щоб розвинути відповідні здібності. І так у всьому.
Навпаки, якщо ви припините свої вправи, ви втратите те, що вами було набуто. Так люди, які пройшли колись школу і вміли непогано читати й писати, живучи в селі, часто зовсім розучуються. Ці так звані рецидиви неграмотності пояснюються саме відсутністю вправ і практики. Закиньте фізичну роботу і гімнастичні вправи, і ваші м’язи стануть млявими і слабкими.
Колись на вулицях Парижа привертав до себе загальну увагу індуський факір, який ходив увесь час із піднятою над головою рукою. Виявилося, що протягом низки років він свідомим зусиллям волі змушував себе тримати руку в цьому неприродному витягнутому положенні. У результаті вийшло, що м’язи, що згинають руку, від тривалого невживання втратили свою силу, рука закостеніла і перестала згинатися і рухатися.
Траплялися випадки, що європейці, викинуті корабельною аварією на безлюдний острів і змушені залишатися там 15-20 років, майже розучувалися говорити, бо через відсутність співрозмовників вони приречені були на мовчання протягом усього цього періоду. Коли корабель, що випадково проходив повз, помічав їх і забирав з острова, вони нерідко не в змозі були розповісти свою історію, тому що майже забули рідну мову і мусили знову її вчитись.
Самий орган мовлення – м’язи язика і голосові зв’язки можуть атрофуватися від невживання. Бували випадки, що люди, які довго перебували в одиночному ув’язненні і весь час мовчали, після закінчення ув’язнення змушені були починати з вправ у вимові членороздільних звуків, звичка до чого була втрачена зовсім.
Розповідають, що в підземних озерах Мамонтової печери в Америці водяться породи риб, ящірок і жаб, які за зовнішньою структурою нічим не відрізняються від порід, що живуть на земній поверхні, але мають одну особливість: у них зовсім немає очей. У деяких ще можна помітити слабкі сліди очних западин, в інших немає і цього. Орган зору атрофувався без залишку. Чому це сталося? Можливо, ми маємо тут справу просто з особливою підземною сліпою породою риб і земноводних? Вчені цього не думають і пояснюють зазначене явище інакше. Колись предки цих тварин, що належали до нормальної наземної породи, потрапили випадково до підземних озер, де є всі умови для існування, але куди не проникає жодне сонячне проміння і де панує вічний морок. За відсутності світла орган зору – око виявився абсолютно непотрібним. У новій обстановці потрібні були для життя слух, нюх, дотик, але око залишалося без вживання, і через загальний закон зір став слабшати. Цей процес поступового слабшання органа зору тривав у цілій низці наступних поколінь тварин, і в результаті після багатьох років від ока не залишилося й очної западини. Воно атрофувалося від невживання.
Той самий закон діє і в духовному житті. Людина може втратити від невживання волю, пам’ять, кмітливість – усі духовні здібності. І найстрашнішим, звісно, є для людини омертвіння духовного життя. А це буває дуже часто. Подивіться на так званих ділових людей, зайнятих цілком торгівлею, баришами, комерційними операціями. Вони так поглинені всім цим, що для духовного життя в них не залишається часу, і духовно вони не ростуть, залишаючись вічно духовними карликами. Мало-помалу втрачається думка про Бога, про моральний закон, втрачається любов до правди, відраза до гріха, сердечна чуйність до моральних питань. Одним словом, цим шляхом легко дійти до того стану, який пророк Ісая характеризує так: “слухом почуєте – і не зрозумієте, і очима дивитися будете – і не побачите. Бо огрубіло серце цього народу, і вухами важко чують, і очі свої заплющили, щоб не побачили очима, і не почули вухами, і не зрозуміли серцем, і не навернулися, щоб Я зцілив їх” (Іс. 6:9-10 ). Ми зазвичай вважаємо грішниками тільки тих, хто грішить відкрито. Але хто не користується даними йому здібностями для слави Божої, для користі ближніх, для свого спасіння, для розвитку духовного життя – теж грішник перед Богом, і на Страшному Суді Христовому почує грізний вирок: “негідного раба вкиньте в тьму безпросвітну: там буде плач і скрегіт зубів” (Мф. 25:30 ).
У результаті нехтування духовними обдаруваннями виходять такі сумні явища:
1. Духовні здібності, як-от: віра, любов, надія, молитва, терпіння, покірність Богові та інші – починають слабшати, стають ненадійними й у вирішальну, важку хвилину можуть зрадити людині. Так у лісі згнилі в серцевині дерева першими падають під натиском бурі.
2. Ми легше піддаємося спокусам і частіше поступаємося чарам спокуси, зраджуючи моральному закону.
3. Страждає сила волі та її моральна стійкість. Зрештою, воля є не що інше, як постійний вибір між різними спонуканнями і можливими напрямками нашої діяльності.
Вас просять, припустімо, надати якусь послугу. Ваша лінь і ваш егоїзм цього не бажають. Але у вас є інші мотиви – мотиви євангельського характеру, мотиви любові до ближніх, які вимагають від вас: “Тому, хто просить у тебе, – дай, і від того, хто хоче в тебе позичити, – не відвертайся” (Мф. 5:42 ). Вам доводиться обирати між тим і іншим рішенням, між “так” і “ні”, між згодою і відмовою. Задоволення прохання вимагає певного зусилля волі, і, якщо ви себе подолаєте і це зусилля зробите, виконавши те, чого вас вчить Євангеліє, ви здобули перемогу над лінощами й егоїзмом, і воля ваша дещо зміцнилася морально. Якщо ж ви залишилися пасивними й байдужими і, підкорившись лінощам і егоїзму, не зробили потрібного зусилля волі, вас перемогли, і воля ваша дещо ослабла.
Інший приклад: у вас, скажімо, промайнула спокуслива перелюбна думка. Ви можете її затримати у свідомості й тішитися нею або, пам’ятаючи про необхідність чистоти, якої вимагає Господь, можете її негайно прогнати, звернувши увагу на що-небудь інше. Знову має бути вибір, і від того, яке рішення ви приймете – підкоритеся спокусі без опору або твердо відштовхнете її від себе, – залежить і те, ослабне і розпуститься ваша воля або зміцниться.
У цьому постійному виборі, який надає людині щоденне життя, власне, і полягає вправа моральної волі, та діяльність, яка її зміцнює. Звідси зрозуміло, наскільки важлива діяльність для розвитку волі і наскільки шкідлива тут пасивність або неучасть.
Головним засобом зміцнення моральної волі і є безперервна діяльність у дусі євангельських заповітів. Без цієї діяльності, без постійних зусиль, у чому б вони не проявлялися – у молитві, добродійності або аскетичному подвигу, – воля може атрофуватися зовсім, і тоді всякий моральний вчинок представляє неймовірні труднощі.
4. Застій у духовному житті завжди супроводжується далі слабшанням голосу совісті. Спочатку чуйна і реагуюча на всяке моральне зло совість поступово починає завмирати, якщо не звертати уваги на її вимоги. Якщо, завівши будильник, не вставати при його дзвоні, то до цього скоро можна звикнути і спати спокійно, не прокидаючись, як уміють спати церковні сторожі на дзвіниці під дзвін дзвонів. Так і в духовному житті: якщо нехтувати вказівками совісті, то мало-помалу людина перестає чути її голос і морально засинає. До смороду можна принюхатися, до зла можна звикнути, якщо з ним не боротися.
5. Нарешті, за відсутності духовної діяльності неминучі сумніви, скептицизм, малодушність, духовна апатія. Не може бути ні енергії, ні рішучості.
Такими є психологічні наслідки духовної ліні і бездіяльності .
Ще важливіші наслідки в області таємничої і благодатної.
1. За бездіяльності ми втрачаємо благодатне життя. “Але ви не хочете прийти до Мене, щоб мати життя”, – каже Господь юдеям (Ін. 5:40 ). Він обіцяє це життя, але для цього треба йти до Нього. Хто стоїть на місці, тобто не робить жодних зусиль і рухів, той ніколи не прийде до Христа, джерела життя.
2. Світло життя здобувається нами, звичайно, практично, тобто шляхом перевірки Євангелія досвідом і діяльним життям за його заповітами.
3) Не намагаючись жити за Євангелієм, ми відводимо від себе благодатні дари і допомогу Божу, бо благодать Божа сприяє людині за її власних зусиль і без цього спасти її не може.
З усього вищесказаного постараємося твердо запам’ятати головний висновок: духовне життя є діяльність безперервна. Немає більш шкідливої помилки, як уявляти, що зробивши одну або кілька добрих справ, ви вже забезпечили собі блаженство і можете спочивати на лаврах. Так за старих часів багаті купці після безпутно проведеного життя іноді намагалися спокутувати його будівництвом храму або пожертвуванням тисячепудового дзвону. Якщо цей дар не супроводжується щирим каяттям і рішучим переломом життя в дусі Євангелія, то він не може врятувати людину. “І праведник, – говорить слово Боже, – якщо відступить від правди своєї і буде жити неправедно, буде робити всі ті мерзоти, які робить беззаконник, чи буде він живий? усі добрі діла його, які він робив, не пригадаються; за беззаконня своє, яке робить, і за гріхи свої, у яких грішний, він помре” (Єз. 18:24 ).
Життя є вічний рух. Воно ніколи не стоїть.
Духовне життя також рухається постійно: або вгору, або вниз, або до добра, або до зла, але стояти воно не може. Це схоже на плавання в човні вгору по річці. Ви рухаєтеся вперед, лише поки гребете. Щойно ви склали весла, вас одразу ж починає зносити назад.
Але якщо ви сумлінно працюєте над собою, намагаючись жити за заповідями Божими, і, користуючись євангельським світлом, намагаєтеся виправити свої вади, то непомітно для вас у вашій душі зростає Царство Боже, тобто той вищий стан моральної досконалості, коли Господь починає безроздільно царювати в душі над вашими думками, бажаннями і почуттями. Як росте це насіння Царства Божого, за якими законами, – людина цього не знає і часто навіть не помічає, аж доки не визначиться результат зростання і насіння не перетвориться на повноцінний колос. Але коли виростає насіння, воно заповнює всю душу, витісняючи все зайве, непотрібне. Так “мов зерно гірчичне, яке, коли сіється в землю, найдрібніше за всяке насіння на землі, а коли посіяне, сходить і стає більше за всі злаки” (Мк. 4:31-32 ).
Останній епізод розглянутого євангельського уривка в характерному для святого Марка стилі малює Господа як владного Царя стихій, Якому підкоряються і море, і вітер, і буря.
Глава V.
Мк. 5:1-20 , Мк. 5:21-43 ↓
Розповідь пятої глави Євангелія від Марка про зцілення біснуватого рішуче спростовує міркування тих раціоналістів, які не вірять в існування нечистих духів і факти біснування намагаються пояснити хворобливим станом людини – епілепсією, падучею, нервовим розладом або чимось на зразок цього. Розповідь святого Марка і ті подробиці, які він наводить: перехід бісів у свиней, загибель свинячої отари, зцілення після цього біснуватого, – все це ніяк не мириться з подібними поясненнями. Тут можливо тільки одне: або відкинути євангельську розповідь, визнавши її неправдоподібною, або ж допустити існування злої сили.
Для нас, віруючих у Євангеліє, звісно, можливе тільки останнє.
Але, вірячи безсумнівно в існування бісів, що підтверджується і словом Божим, і духовним досвідом усіх святих подвижників, ми стикаємося далі з надзвичайно цікавим і важливим для нас питанням – про прояви їхньої діяльності та про способи боротьби з ними.
Нам треба знати того ворога, з яким у християнина йде постійна, непримиренна боротьба, знати його виверти, його підступність, його прийоми, уміти розрізнити його підступи там, де він намагається сховатися і діяти з-за рогу. Борючись навпомацки, із зав’язаними очима, ми неминуче впадатимемо в численні помилки й наражатимемось на небезпечні спокуси та чутливі удари з того боку, звідки найменше очікуємо.
Прояви діяльності духа злоби в нещасній одержимій людині, за описом святого Марка, були жахливими: “він жив у гробах, і ніхто не міг його зв’язати, навіть ланцюгами, бо багато разів він був скутий кайданами та ланцюгами, але розривав ланцюги і розбивав кайдани, і ніхто не мав сили приборкати його; завжди, вночі та вдень, у гробах і горах, кричав він та бився об каміння” (Мк. 5:3-5 ).
Це найсильніша форма біснування, коли людина втрачає над собою будь-яку владу і перебуває цілком у підпорядкуванні в демонів. Її дії викривають втрату не тільки розуму, а й найелементарніших інстинктів, навіть інстинкту самозбереження. У цьому стані він може себе вбити, скалічити; нез’ясовна туга і мука терзають його серце; вночі і вдень він кричить і б’ється об каміння.
Водночас він володіє величезною, неприродно напруженою силою, так що розриває ланцюги, розбиває кайдани, і ніхто не в силах приборкати його. Злий дух не відпускає свою жертву ні на один момент, і за силою нападів можна дійсно бачити, що в нещасному одержимому ховається не один біс, а цілий легіон.
Така форма біснування зустрічається нині порівняно рідко. Але кому доводилося бувати у святих місцях, особливо під час відкриття мощей святих угодників, той, ймовірно, міг спостерігати і такі випадки.
Під час відкриття мощей преподобного Серафима Саровського до раки преподобного привезли з Сибіру біснуватого, зв’язаного ланцюгами, оскільки інакше впоратися з ним не було ніякої можливості. Але в лісі, прилеглому до монастиря, вже майже наприкінці шляху нещасним раптом опанувало сильне занепокоєння. Це занепокоєння незабаром перейшло в напад неймовірного біснування, під час якого він з нелюдською силою розірвав свої кайдани і втік.
Значно частіше трапляються випадки періодичної одержимості, напади якої пов’язують зазвичай із відомими моментами богослужіння або з певними церковними піснеспівами.
Певно, усім відомі так звані кликуші, які під час “Херувимської”, “Тебе поем” і поклоніння Святим Дарам починають гавкати по-собачому, нявкати і кричати диким несамовитим голосом. Ці крики переходять у страшний крик і звірине виття, якщо їх намагаються силою підвести до Святих Дарів. Це пояснюється тим, що “біси зустрічаються з благою силою, їм ненависною і сильнішою за них, яка палить, тіснить, вражає їх праведно, жене їх геть з улюбленого житла” (о. Іоанн Кронштадтський).
Я пам’ятаю одну молоду дівчину, цілком нормальну в повсякденному житті, яка не витримувала двох молитов у богослужінні: читання Євангелія та співу кондака Божої Матері “Не имамы иныя помощи”. Щойно вона відчувала, що час підходить до Євангелія, вона починала тремтіти всіма членами, потім раптом поверталася і стрімко тікала з церкви. Якщо її зупиняли й тримали силою, вона падала на підлогу й уся завмирала, майже без свідомості. Але закінчувалося читання Євангелія – закінчувався і припадок; вона стояла спокійна і старанно молилася.
Зиму 1924 року мені довелося проводити в одному з північних глухих міст Зирянської області, і тут засланий єпископ розповів мені незвичайний випадок, що стався в сім’ї його господаря.
Сім’я ця складалася з чотирьох осіб: самого господаря, Василя Тимофійовича, або, за зирянським способом вимови, Тимовася, його дружини, доньки Лізи, молодої дівчини років шістнадцяти-сімнадцяти, і хлопчика – сина. Ознаки одержимості в більш-менш сильному ступені помічалися у всіх членів сім’ї, за винятком господаря, але найстрашнішої форми вони набули в доньки.
Одного разу вона захворіла, і під час хвороби з нею стався важкий нервовий напад. Ліза билася і металася, так що змушені були зняти її з палат і покласти на підлогу, щоб у конвульсіях вона не впала і не розбилася. Мало-помалу вона почала затихати і, мабуть, заспокоїлася… Аж раптом чистою російською мовою, звертаючись до матері, вона вимовила: “Ти мені не потрібна!”… Пішли за Василем Тимофійовичем!” Треба зауважити, що батька вона ніколи так не називала і російської мови зовсім не знала, завжди говорячи лише по-зирянськи.
Послали за батьком, якого незабаром знайшли в сусідів. Коли Тимовась увійшов до хати, між ним і донькою зав’язалася розмова, яка тривала понад три години, причому говорила переважно Ліза і говорила правильною мовою.
– Здрастуй, Василю Тимофійовичу!.. Що ти став, Василю Тимофійовичу? Підійди сюди…
Ліза лежала нерухомо: губи її не ворушилися й жоден мускул обличчя не рухався. Голос ішов звідкись ізсередини.
– Ну, вітаю, Василю Тимофійовичу! Ми приїхали до тебе здалеку… Нас троє: лікар, фельдшер і лакей… Ми приїхали тобі сказати, що ти погано живеш, Василю Тимофійовичу!.. У тебе дружина хороша, Ліза хороша і син Микола… А ти… ти погано живеш: куриш… та й інші гріхи є… Якщо кинеш палити, проживеш ще довго… А якщо не кинеш, то скоро помреш… Син Іван у тебе теж поганий: дурить тебе й курить… Ти надто довірливий, Василю Тимофійовичу! Ось ти любиш дуже брата свого, Григорія, а він поганий: користується твоєю довірливістю й обманює тебе… Стережися також Мар’ї Василівни: вона погана… Ти більше знайся з Мар’єю Єгорівною…
Так звали свояченицю Тимовася.
– Ти мені, здається, не віриш, Василю Тимофійовичу! То ось слухай: Мар’я Єгорівна зараз ставить шаньги (зирянські коржі. – Є. В.) у піч… Пошли до неї хлопчика… Нехай він мені принесе… Я поїм…
– Помилуй, – заперечив боязко Тимовась, – яка тепер піч!.. Шоста година вечора!..
– Ні, ти все-таки пішли! Вони завтра збираються їхати і затопили піч… Пішли!
Хлопчика послали. Він повернувся хвилин за сорок і приніс із собою миску теплих шанег. Усе сказане виявилося вірним. Чоловік Мар’ї Єгорівни збирався рано вранці їхати, і, щоб напекти йому подорожників, довелося затопити піч.
Далі почалися господарські розмови: про посів, про польові роботи, про домашню худобу. Передбачено було, які корови падуть, скільки їх залишиться, скільки буде телят тощо. Згодом усе це виправдалося.
Потім раптом той самий голос заявив:
– Ти знаєш, мені дана влада над твоєю Лізою… Варто мені тільки натиснути на серце, і вона помре…
Бідний Тимовась благав:
– Пожалій, якщо маєш таку владу… Пожалій дівчину… Вона одна в мене дочка!
– Добре, подумаю!.. – була відповідь. – Ми порадимося!..
Пролунали ще якісь нові, незнайомі голоси, наче разом говорило кілька людей. Потім вони стали поступово затихати, ніби віддаляючись, і нарешті все замовкло.
Ліза заснула.
Наступного дня вона не пам’ятала рівно нічого і не знала жодного російського слова. Єдине, що вона могла розповісти, – це про те, що трапилося з нею за хвилину до нападу: прийшов хтось у чорному, сів їй на груди і сильно стиснув. У неї захопило дихання, і вона втратила свідомість. Далі вона нічого не відчувала.
Дещо схожий випадок я пам’ятаю зі своєї пастирської практики. Одного разу мене запросили причастити вмираючу дівчинку. Коли я прийшов, хвора, дівчинка-підліток років 12-13, перебувала, мабуть, уже в стані останньої агонії. Трупні тіні лягли на обличчя, у горлі було чутно слабке клекотіння, відоме в народі під назвою “колоколец”, як це буває у тих, хто помирає в останні хвилини. Але разом з ним у ній відбувалося щось незвичайне: з напіввідкритих губ раз у раз виривалися жахливі лайливі слова. Вона лаяла свою матір, яка перебувала в кімнаті, лаяла найгидкішою, солдатською, площадною лайкою.
Це була моторошна картина.
Дівчинка, майже дитина, на порозі смерті – і ця огидна лайка… Голос звучав різко, точно стукали по дерев’яній дошці, слова вилітали з невеликими паузами, але методично, з якоюсь злою наполегливістю. І водночас по очах було видно, що бідна дівчинка навряд чи розуміла, що з нею робиться… Було враження, начебто хтось ізсередини смикав пружинку і слова вискакували автоматично…
Причастити хвору виявилося неможливим: у неї вже не було ковтальних рефлексів.
Довелося лише окропити її святою водою і прочитати заклинальні молитви святителя Василія Великого та відхідну. Потроху вона стала стихати.
Але не тільки в таких явно ненормальних проявах позначається одержимість. Є ціла низка явищ, які вважаються у нас звичайнісінькими, ні в кому особливих підозр і тривоги не викликають і які, проте, безсумнівно, пов’язані з діяльністю злого духу. Це так звані афекти, або спалахи різноманітних пристрастей.
Особливо помітна присутність сторонньої ворожої сили в припадках бурхливих, руйнівних пристрастей: гніву, ревнощів тощо. Майже всі вбивці, які прикінчили свою жертву в хвилини роздратування і запальності, розповідаючи про це згодом, кажуть, що вони відчували в цей момент ніби “хтось схопив їх за серце”. Певно, кожен із нас, якщо йому доводилося коли-небудь переживати подібні вибухи люті й гніву, погодиться, що він відчував приблизно те саме і що ним володіла якась сила.
Святитель Василий (Вениамин Сергеевич Преображенский) родился в г. Кинешме Костромской губернии в семье священника. Зная в совершенстве как древние, так и новые европейские языки, Вениамин для более углубленного изучения европейской культуры уехал в Англию и 1910–1911 годы прожил в Лондоне. После возвращения в Россию он поступил преподавателем иностранных языков и всеобщей истории в Миргородскую мужскую гимназию. В 1914 году Вениамин переехал в Москву и устроился преподавателем латинского языка в Петровской гимназии. Преподавание настолько его увлекло, что он окончил педагогический институт, приготовившись окончательно к профессии педагога. Но Господь распорядился иначе.Однажды, приехав в гости к родителям в Кинешму, Вениамин уговорился с друзьями покататься на лодке по Волге. Уже далеко от берега лодка внезапно перевернулась. Вениамин взмолился, прося Господа сохранить ему жизнь, обещая посвятить себя служению Православной Церкви. В этот момент он увидел толстую длинную доску и, ухватившись за нее, выплыл.В 1920 году, в возрасте 45 лет, Вениамин был рукоположен в священника, а через год принял монашеский постриг с именем Василий и был поставлен во епископа Кинешемского.Многие еще при жизни святителя Василия знали его как истинного подвижника, угодника Божия. Жизнь он вел простую и скромную, к богослужению относился с величайшим благоговением. Проповеди святителя собирали множество людей. Основной своей архипастырской задачей он ставил православное просвещение.Когда разразился в Нижнем Поволжье голод, и оттуда стали вывозить детей-сирот в детские дома, он в проповедях призывал прихожан взять этих детей к себе, и сам, подавая пример, снял дом, в котором поселил пять девочек и приставил к ним воспитательницу – благочестивую христианку. По его молитвам совершались чудеса исцелений как от душевных, так и от телесных недугов.В 1923 году святитель Василий был арестован и сослан в Зырянский край, где пробыл до 1925 года. По возвращении владыки из ссылки церковь в Кинешме начала быстро расти и укрепляться. Гражданские власти, обеспокоенные, потребовали, чтобы епископ покинул город.После двух лет скитаний, в 1928 году, он был вновь арестован, полгода провёл в тюрьме и был приговорён к трем годам ссылки. Вернувшись из ссылки, владыка два года провёл в Орле откуда власти выслали его в Кинешму. Сразу же по приезде он и его келейник, верно сопутствующий ему во всех этих переносимых от безбожных властей гонениях, были заключены в тюрьму. Хотели приговорить их к смерти, но не нашли за что. На пять лет их заключили в лагеря: святителя Василия в лагерь, находящийся неподалёку от Рыбинска, его келейника – под Мурманск.По окончании срока лишь два года пробыл уже стареющий епископ на свободе. Снова арест сначала Ярославская тюрьма, затем Бутырская в Москве. После 8 месяцев заключения – 5 лет ссылки в Красноярский край, в село Бирилюссы.31 июля 1945 года святитель скончался. При жизни он завещал, чтобы его останки были перенесены на родину, но в те годы это было невозможно. Однако 5(18) октября 1985 года святые мощи его были найдены и перевезены в Москву. В августе 2000 года свт. Василий был причислен к лику святых Русской Православной Церкви. «Беседы на Евангелие от Марка» свт. Василия, впервые изданные в наше время, вошли в золотой фонд русской христианской литературы.
Глава I.
Евангелие – слово греческое. В переводе на русский язык означает «благая весть».
Благая весть! Как это оценить?
Где-нибудь далеко-далеко в холодной, негостеприимной чужбине, быть может в суровом вражеском плену, томится дорогой вам человек. Вы ничего о нем не знаете. Пропал – как в воду канул. Где он? Что с ним? Жив ли? Здоров? Быть может, обнищал, нуждается во всем… А кругом холодные, равнодушные чужие люди… Ничего не известно. Томится сердце, тоскует. Хоть бы одно слово: жив или нет? Никто не знает, никто не скажет. Ах, какая тоска! Господи, пошли весточку!
И вот в один прекрасный день стучатся в двери. Кто там? Почтальон принес письмо! От кого? Боже правый… Неужели? Да, да… На обороте письма знакомый милый почерк: неправильные крупные буквы, его почерк. Весточка от него. Что он пишет? Вы торопливо разрываете конверт и читаете с замиранием сердца. Слава Богу! Все хорошо: он жив, здоров, всем обеспечен, собирается приехать на родину… Сердце наполняется благодарной радостью. Господи! Как Ты милостив! Ты не забыл, Ты не оставил, Ты не отверг убогой молитвы! Как благодарить Тебя, Создатель?
Таково впечатление от благой вести. Но в личной жизни это выглядит сравнительно слабо.
Почему же Евангелие называется Евангелием? Почему оно является благою вестью?
Это весточка из потустороннего мира на грешную землю. Весть от Бога страдающему, томящемуся во грехе человеку; весть о возможности возрождения к новой, чистой жизни; весть о светлом счастье и радости будущего; весть о том, что все уже для этого сделано, что Господь отдал за нас Своего Сына. Человек так долго, так страстно, так тоскливо ждал этой вести.
Послушайте, я расскажу вам немного о том, как жили люди до прихода Спасителя, как они томились и напряженно ждали весточки, которая указала бы им новый, светлый путь и выход из грязного болота порока и страсти, в котором они барахтались, и вы поймете, почему с такой восторженной радостью они встретили эту весть, почему назвали ее благой и почему для человека не было и не могло быть другой, более радостной, более благой вести, чем Евангелие.
Весь мир перед тем временем, когда должен был прийти Спаситель, стонал в железных тисках Римского государства. Все земли, расположенные вокруг Средиземного моря и составлявшие тогдашний европейский цивилизованный мир, были завоеваны римскими легионами. (Говорить о жизни человечества того времени – это значит говорить почти об одном Риме.) Это был расцвет римского могущества, эпоха Августа. Рим рос и богател. Все страны слали свои дары сюда или в качестве дани, или как товары торговли. Несметные сокровища собирались здесь. Недаром Август любил говорить, что он превратил Рим из каменного в мраморный. Неимоверно богатели высшие классы – патриции и всадники. Правда, народ от этого не выигрывал и под золотой мишурой внешней пышности империи таилось много горя, нищеты и страданий. Но, как ни странно, и высшие богатые классы не чувствовали себя счастливыми. Богатство не спасало их от уныния, хандры и порой от тоски отчаяния. Наоборот, этому содействовало, рождая пресыщенность жизнью. Посмотрим, как жили тогдашние богачи.
Роскошная беломраморная вилла… Изящные портики, между стройными колоннами расположены статуи императоров и богов из белоснежного каррарского мрамора резца лучших мастеров. Роскошные мозаичные полы, по которым из дорогих цветных камней выложены затейливые рисунки. Почти посредине большой центральной комнаты, служащей для приемов (так называемый атриум), – квадратный бассейн, наполненный кристальной водой, где плещутся золотые рыбки. Его назначение – распространять приятную прохладу, когда воздух раскален зноем южного дня. На стенах – позолота, фресковая живопись, причудливо переплетающиеся орнаменты густых тонов. В семейных комнатах – ценная мебель, позолоченная бронза, на всем убранстве лежит печать богатства и изящного вкуса. В надворных постройках – масса обученных рабов, всегда готовых к услугам хозяина. Так и чувствуется по всему, что нега, лень и наслаждение свили здесь себе прочное гнездо.
Амфитрион (хозяин дома), римский всадник с жирным двойным подбородком, с орлиным носом, гладко бритый, готовится к вечернему пиру. В этом доме пиры почти ежедневно. Громадное состояние, нажитое на откупах, позволяет тратить на это колоссальные суммы. Он занят сейчас в своей домашней библиотеке: надо выбрать поэму для развлечения гостей. Медленно и лениво своими пухлыми руками, украшенными тяжелыми золотыми перстнями с самоцветными камнями, перебирает он футляры, где хранятся драгоценные свитки фиолетового и пурпурного пергамента, на котором золотыми литерами переписаны последние новинки римской поэзии. Его губы брезгливо сжаты: все это ему не нравится. Все так плоско, неинтересно, так приелось!
В соседней большой комнате суетится и бегает целая толпа рабов разных оттенков кожи: белые голубоглазые свевы, желтые смуглые фригийцы и персы, черные арапы и негры. Приготовляют столы и ложа для гостей. Их будет немного, только избранные друзья, человек тридцать. Но тем более надо все приготовить для них и угостить как можно лучше…
Пир в разгаре. За длинными столами на ложах, покрытых виссонными тканями и дамасскими коврами, возлежат гости в легких туниках, с розовыми и померанцевыми венками на головах. Столы уставлены яствами и фиалами с драгоценным вином. Прошла уже тридцать пятая перемена блюд. Только что убрали жирную тушу жареного кабана, и маленькие невольники, прелестные мальчики с завитыми кудряшками, в прозрачных розовых и голубых туниках, разносят расписные кувшины с розовой водой для омовения рук гостей. Смешанный говор стоит в зале. Гости уже достаточно подвыпили: глаза блестят, лица раскраснелись, а рослые арапы еще вносят громадные амфоры дорогих фригийских и фалернских вин, предлагая желающим наполнить опустошенные кубки.
Несмотря на знойный вечер, в комнате прохладно: по углам бьют фонтанчики и журчат ручейки душистой воды, наполняя воздух благоуханием. Откуда-то сверху, как крупные хлопья снега, медленно падают лепестки роз и жасминов, покрывая все в комнате ароматным ковром. Откуда-то издали доносятся тихие звуки грустной музыки: стонет свирель, журчащими каденциями рассыпается арфа и томно воркует лютня.
А гостям подают тридцать шестую перемену: жареные соловьиные язычки с пряным восточным соусом – блюдо, стоившее невероятных денег.
Это был какой-то культ чрева и обжорства. Ели с внимательной торжественностью, по всем правилам гастрономии, точно совершая священный обряд; ели медленно, бесконечно долго, чтобы продлить наслаждение насыщения. А когда желудок был полон и не вмещал больше ничего, принимали рвотное, чтобы освободить его и начать снова.
В пиршественной зале появляется домашний поэт амфитриона, один из бесконечной толпы его прихлебателей. Под звуки лютни он декламирует стихи собственного сочинения. Его сменяют мимы и танцовщики. Начинается дикая, сладострастная вакхическая пляска.
Но хозяин по-прежнему невесел. На его лице скука, пресыщение. Все надоело! Хоть бы что новое изобрели! А то каждый раз одно и то же!
За новые развлечения, за изобретение удовольствий платили большие деньги. Но трудно было изобрести что-нибудь новое, достаточно сильное, чтобы возбудить притупленные нервы. Неизбежная скука надвигалась, как болотный туман, полный удушливых миазмов. Пресыщенная жизнь переставала быть жизнью.
Один из первых богачей того времени, сам император Тиверий, представляет едва ли не самый печальный образец этой пресыщенной скуки. Он – на острове Капри в чудной мраморной вилле; кругом плещутся лазурные волны Неаполитанского залива; дивная, яркая южная природа улыбается ему и говорит о счастье и радости жизни, а он пишет сенату: «Я умираю каждый день… и зачем живу – не знаю».
Так жила римская знать, праздная, пресыщенная, потерявшая вкус к жизни, неудовлетворенная ни своим богатством, ни своим могуществом.
Народ, или, вернее, городской класс, та толпа, которая наполняла улицы Рима, вряд ли чувствовала себя вполне счастливой. Правда, и здесь жизнь с внешней стороны могла казаться иногда праздником. Те золотые потоки богатства и роскоши, которые стекались в Рим со всех стран, хотя и в небольшой степени, но достигали и римской черни. От императора и сановных патрициев в дни торжественных событий и фамильных праздников перепадали иногда значительные подачки. Нередко практиковалась даровая раздача хлеба. Римские граждане, кроме того, могли торговать своими голосами при выборах в сенат или на муниципальные должности.
Для толпы устраивались в цирках и театрах даровые великолепные зрелища. Все это создавало условия легкой, праздной жизни и привлекало из провинции массы праздношатающегося люда. Мало-помалу в Риме и других больших городах скопились громадные толпы людей праздных, неспокойных, ленивых, привыкших жить за государственный счет, единственным желанием и постоянным воплем которых было: «Хлеба и зрелищ!»
Но, выплачивая этой толпе подачки из своих колоссальных богатств, император и римская знать относились к ней с нескрываемым презрением и варварской жестокостью. Случалось иногда в цирках, где преобладали кровавые зрелища гладиаторских боев и травли людей дикими зверями, все жертвы, предназначенные для зверей, были растерзаны, а жажда крови и в зверях, и в зрителях еще не была насыщена. Тогда император приказывал выбросить на арену к зверям несколько десятков бесплатных зрителей из простонародья, заполнявших амфитеатр. И это приказание исполнялось при громком хохоте и рукоплесканиях знати.
Однажды накануне конских скачек, в которых должен был принять участие великолепный породистый жеребец одного знатного сенатора, громадная толпа любопытных зевак окружила стойло знаменитого скакуна, чтобы полюбоваться на него. Чтобы разогнать любопытную толпу, нарушавшую покой благородного животного, сенатор приказал своим рабам высыпать на зевак несколько больших корзин, полных ядовитых змей.
Эти маленькие иллюстрации показывают, насколько не обеспечена и непривлекательна была жизнь граждан этого класса, несмотря на внешний покров кажущейся легкости и беззаботности.
Если по общественной лестнице мы спустимся еще ниже, в класс рабов, то здесь мы найдем только непрерывные страдания и беспросветное горе. Раб не считался даже человеком. Это был просто инструмент, вещь, хозяйственная принадлежность. Убить, изувечить раба хозяин мог вполне: за это он ни перед кем не отвечал, как не отвечал за сломанную лопату или за разбитый горшок.
Жизнь рабов была ужасна. Если бы мы могли прогуляться вечером по улицам Рима того времени, то, наверное, услыхали бы тяжелые стоны, плач и глухие удары, несущиеся из подвалов богатых домов, где содержались рабы – там происходила обычная вечерняя экзекуция рабов за дневные провинности. За малейшую оплошность их наказывали жестоко: били бичами или цепями до потери сознания. Зажимали шею в расщепленное полено и в таком положении оставляли на целые дни. Ноги забивали в колодки. Однажды во время приема императора Августа в доме известного богача того времени, Мецената, раб разбил нечаянно дорогую вазу. Меценат приказал бросить его живым в бассейн на съедение рыбам-муренам. На ночь рабов связывали попарно и сажали на цепь, наглухо приклепанную к кольцу, ввинченному в стену. А днем их ожидала бесконечная, одуряющая, изнурительная работа под бичом надсмотрщика, почти без отдыха. Если доведенные до отчаяния рабы поднимали бунт против своего господина, их распинали на крестах – казнь, считавшаяся самой позорной и мучительной. Когда раб становился стар или выбивался из сил и не мог более работать, его увозили на маленький необитаемый островок среди Тибра, где и бросали, как падаль, на произвол судьбы.
Таким образом, во всех классах римского общества жизнь была тяжелая, безрадостная, гнетущая: пресыщенность жизнью, скука, разочарование в высшей знати, бесправие, угнетение, страдания в низших слоях. Искать радости, успокоения, утешения было негде. Языческая религия не давала человеку никакого облегчения. В ней не было той благодатной таинственной силы, которая одна только может успокоить, ободрить и укрепить страждущее сердце и томящийся дух. Кроме того, римская религия времен пришествия Христа Спасителя очень многое заимствовала из восточных культов, полных сладострастия и распутства. В безумных, беспутных оргиях Востока можно было найти опьянение, временное забытье, но после этого скорбь становилась еще острее, отчаяние еще глубже.
Языческая философия также не могла удовлетворить человека, так как она учила только о земном счастье и не освобождала мятущийся дух от оков мира и материи. Два направления господствовали в тогдашней философии: эпикурейство и стоицизм. Эпикурейцы говорили: наука быть счастливым состоит в том, чтобы создавать для себя приятные ощущения; всякое излишество влечет за собою болезненные ощущения, поэтому нужно быть умеренным во всем, даже в наслаждениях, но эта умеренность, равно как и сама добродетель, не составляет цели для человека, а служит лишь наилучшим средством к наслаждению. Стоики брали лучшие стороны в человеке. Ты свободен, говорили они, значит, ты единственный господин себе. Воля твоя должна вполне принадлежать тебе; счастье заключается в господстве над самим собою. Скорби, гонения и смерть для тебя не существуют: ты всецело принадлежишь себе и никто не отнимет тебя у тебя самого, а это все, что нужно мудрецу.
Чего не доставало философии – это божественного элемента. Тот бог, которого они называли природою, не имеет никаких преимуществ перед богами, провозглашенными языческою религией и мифологическими сказаниями. Бог философов – не живой, личный Бог, а судьба, неумолимая и слепая, под ударами которой человек впадает в отчаяние и погибает.
Кроме того, философия была совершенно недоступна народному пониманию и составляла удел лишь небольшого числа избранных мудрецов. Поэтому искать в ней утешения масса не могла.
Можно было бы ожидать, что указания нового пути и средства возрождения жизни найдутся в иудейском народе – единственном народе, сохранившем истинную религию и возвышенные понятия о Боге и жизни. Но иудейство само переживало тяжелый кризис. Вряд ли когда в истории еврейского народа встречаются более темные страницы религиозного и нравственного упадка, чем в период, предшествовавший явлению Христа Спасителя. Когда читаешь пророческие книги и суровые речи пророков, обличавших еврейскую жизнь, рисуется тяжелая, мрачная картина.
Вот ряд выдержек из книг пророка Исайи, изображающих безотрадное нравственно-религиозное состояние израильского народа того времени, его неблагодарность и измену Богу, его неверие, его разврат, его жестокость и вопиющую несправедливость.
«Слушайте, небеса, и внимай, земля, потому что Господь говорит: Я воспитал и возвысил сыновей, а они возмутились против Меня. Вол знает владетеля своего, и осел – ясли господина своего; а Израиль не знает [Меня], народ Мой не разумеет. Увы, народ грешный, народ обремененный беззакониями, племя злодеев, сыны погибельные! Оставили Господа, презрели Святаго Израилева, – повернулись назад… Как сделалась блудницею верная столица, исполненная правосудия? Правда обитала в ней, а теперь – убийцы. …Князья твои – законопреступники и сообщники воров; все они любят подарки и гоняются за мздою; не защищают сироты, и дело вдовы не доходит до них» (Іс. 1:2-4,21:23 ).
«И в народе один будет угнетаем другим, и каждый – ближним своим… Язык их и дела их – против Господа, оскорбительны для очей славы Его… Народ Мой! вожди твои вводят тебя в заблуждение и путь стезей твоих испортили» (Іс. 3:5,8:12 ).
«Огрубело сердце народа сего, и ушами с трудом слышат, и очи свои сомкнули, да не узрят очами, и не услышат ушами, и не уразумеют сердцем, и не обратятся, чтобы Я исцелил их» (Іс. 6:10 ).
«…О юношах его не порадуется Господь, и сирот его и вдов его не помилует: ибо все они – лицемеры и злодеи, и уста всех говорят нечестиво (Іс. 9:17 ). …Священник и пророк спотыкаются от крепких напитков; побеждены вином, обезумели от сикеры, в видении ошибаются, в суждении спотыкаются. Ибо все столы наполнены отвратительною блевотиною, нет чистого места» (Іс. 28:7-8 ).
«…Это народ мятежный, дети лживые, дети, которые не хотят слушать закона Господня» (Іс. 30:9 ). «Беззакония ваши произвели разделение между вами и Богом вашим, и грехи ваши отвращают лице Его от вас, чтобы не слышать. Ибо руки ваши осквернены кровью и персты ваши – беззаконием; уста ваши говорят ложь, язык ваш произносит неправду. Никто не возвышает голоса за правду, и никто не вступается за истину; надеются на пустое и говорят ложь, зачинают зло и рождают злодейство… Дела их – дела неправедные, и насилие в руках их. Ноги их бегут ко злу, и они спешат на пролитие невинной крови; мысли их – мысли нечестивые; опустошение и гибель на стезях их. Пути мира они не знают, и нет суда на стезях их; пути их искривлены, и никто, идущий по ним, не знает мира. Потому-то и далек от нас суд, и правосудие не достигает до нас; ждем света, вот тьма, – озарения, и ходим во мраке… Ибо преступления наши многочисленны пред Тобою, и грехи наши свидетельствуют против нас; ибо преступления наши с нами, и беззакония наши мы знаем. Мы изменили и солгали пред Господом, и отступили от Бога нашего; говорили клевету и измену, зачинали и рождали из сердца лживые слова. …И честность не может войти. И не стало истины, и удаляющийся от зла подвергается оскорблению» (Іс. 59:2-4,6-9:12-15 ).
Таким образом, и здесь, среди избранного народа Божия, та же картина нравственного мрака и разложения.
Зло сгущалось повсюду. В этой атмосфере бесправия и насилия, обмана и лицемерия, неверия и суеверия, разврата и погони за наслаждениями становилось трудно дышать. Мир, порабощенный римской политикой, униженный и доведенный до отчаяния ложными религиями, тщетно вопрошающий философию о тайне жизни и добродетели, этот мир стоял на краю могилы.
Само иудейство, изменившее своему предназначению, находилось при последнем издыхании. Никогда еще не было более критического момента в истории человечества. Чувствовалось, что человечество зашло в тупик и без посторонней помощи Кого-то Великого и Сильного выйти оттуда не может. И вот среди лучших людей того времени все упорнее и напряженнее становится ожидание появления Великого Пророка, который укажет человеку новые пути и спасет мир от гибели и разложения.
В иудействе это ожидание существовало уже давно и питалось предсказаниями пророков, но и вне иудейства в лучших людях языческого общества чувствуется трепетное ощущение и страстное желание пришествия Спасителя и Избавителя мира. Весь мир находился в напряженном состоянии, и в эту-то великую и торжественную минуту рождается Господь Иисус Христос и проповедует людям Свое Евангелие, это Откровение новых путей возрождения и истинной жизни.
Это откровение было тою вестью Неба, которая выводила людей из тупика греха и отчаяния и которую так страстно и так напрасно ожидало человечество. Вот почему оно и было названо благою вестью, или Евангелием.
Но и теперь, когда столько веков прошло после появления Евангелия, оно не утратило своего значения и по-прежнему является для нас благою вестью, говорящей нам о высокой, чистой, святой жизни; по-прежнему, как маяк в бурную темную ночь, оно показывает нам единственный верный путь к вечному счастью и к Богу.
Где этот путь? Язычество и почти весь древний мир искали его в служении своему самолюбию, в самоугождении, в самоуслаждении. Личный эгоизм язычества, национальный эгоизм еврейства – вот те краеугольные камни, на которых люди древности хотели построить здание своего счастья. Они не построили ничего, и их опыт доказал только то, что избранный ими путь ложен и ведет не в чертоги счастья, а в трясину отчаяния.
Евангелие наметило новый путь: самоотречение.
Уже первая крупная фигура, появляющаяся в евангельской истории по Марку, фигура Иоанна Крестителя, овеяна этим новым духом.
«Явился Иоанн, крестя в пустыне и проповедуя крещение покаяния для прощения грехов. …Иоанн же носил одежду из верблюжьего волоса и пояс кожаный на чреслах своих, и ел акриды и дикий мед» (Мк. 1:4:6 ).
Всем своим видом он как бы говорил слушателям: «Не в богатстве, не в роскоши, не в человеческой славе, не в земном могуществе надо искать пути к Богу и к счастью. Все это ложь, обман, призрак! Пустыня лучше царских чертогов, ибо ее вечная тишина и однообразие не развлекают ум и позволяют всецело погрузиться в созерцание дел Божиих и Божия величия. Власяница лучше тонких тканей и дорогих одежд, ибо она не разнеживает тела, но, изнуряя его, делает покорным рабом духа. Скудная пища пустыни лучше изысканных яств, ибо она не будит в человеке сладострастия и похоти. Суровая жизнь среди природы лучше праздного, ленивого существования богачей, ибо она закаляет волю для подвига. Отречение от мира лучше привязанности к миру, ибо ничем не связанный, свободный духом человек может служить Богу всем существом своим».
«И выходили к нему вся страна Иудейская и Иерусалимляне» (Мк. 1:5 ), ожидая найти в Иоанне давно желанного пророка, Спасителя мира. Но это был только Его предтеча.
Сильнейший его шел за ним.
Евангелист Марк почти всегда изображается со львом. Это его эмблема. Эмблема власти, силы, царственного величия. В ореоле этой силы и величия хотел евангелист изобразить Господа Иисуса Христа. Вот почему ему присвоена эта эмблема. Действительно, в повествовании святого Марка личность Господа Иисуса Христа особенно часто и ярко выступает с этими чертами – Божественного величия и духовной силы.
В первой же главе Евангелия несколько раз отмечаются эти черты. Властное правдивое слово Господа Иисуса Христа, чуждое заискивания и угодничества: «И дивились Его учению, ибо Он учил их, как власть имеющий, а не как книжники» (Мк. 1:22 ). Книжники искали только успеха и славы и, чтобы заслужить рукоплескания толпы, часто льстили ее страстям и оправдывали ее предрассудки. Господь был чужд этой слабости.
Его спокойная, уверенная власть над злыми духами: «Иисус запретил ему, говоря: замолчи и выйди из него. Тогда дух нечистый, сотрясши его и вскричав громким голосом, вышел из него» (Мк. 1:25-26 ).
То необыкновенное впечатление, которое производило проявление Его силы на зрителей: «И все ужаснулись, так что друг друга спрашивали: что это? что это за новое учение, что Он и духам нечистым повелевает со властью, и они повинуются Ему?» (Мк. 1:27 )
Его громадная сила исцелений, действующая моментально и врачующая радикально: «Теща же Симонова лежала в горячке; и тотчас говорят Ему о ней. Подойдя, Он поднял ее, взяв ее за руку; и горячка тотчас оставила ее, и она стала служить им» (Мк. 1:30-31 ).
Многосторонность этой целительной силы, излечивавшей самые разнообразные болезни: «При наступлении же вечера, когда заходило солнце, приносили к Нему всех больных и бесноватых… И Он исцелил многих, страдавших различными болезнями; изгнал многих бесов» (Мк. 1:32:34 )
Таким образом, уже в приведенных немногих стихах Господь Иисус Христос является перед людьми как необыкновенный пророк, «сильный в деле и слове» (Лк. 24:19 ).
Его сила действительно необыкновенна. Она сказывается во всем. В Его словах, в Его поступках и больше всего в Его влиянии на других людей. Ему достаточно только сказать Симону и Андрею, рыболовам: «идите за Мною! …И они тотчас, оставив свои сети, следуют за Ним» (Мк. 1:17-18 ). Достаточно призвать братьев Зеведеевых, Иакова и Иоанна, занятых починкой сетей, «и они, оставив отца своего Зеведея в лодке с работниками, идут за Ним» (Мк. 1:20 ). Обаяние личности Господа Иисуса Христа, та духовная сила, которая неотразимо привлекает к Нему сердца чистых и честных людей, громадна.
Мы не ставим здесь вопроса, в чем секрет этой силы. Для нас драгоценно другое замечание Спасителя в Евангелии от Иоанна, где он обещает Своим последователям, что каждый из них может приобрести эту духовную силу. «Верующий в Меня , – говорит Он, – дела, которые творю Я, и он сотворит, и больше сих сотворит» (Ін. 14:12 ).
Какое великое обетование!
Иметь силу, какую имел Христос! Силу, которой не выдерживают и страшатся демоны! Бороться с ними и побеждать, очищая свою жизнь и свою душу от их ядовитого, тлетворного влияния, постоянно омрачающего путь к совершенству! Более того: привлекать и других людей к Господу Иисусу Христу, делать и других участниками вечного блаженства! Разве это не великая радость и счастье?
Но как приобрести эту силу?
Строго говоря, все учение Господа Иисуса Христа является ответом на этот вопрос. Евангелие в последовательных повествованиях вскрывает перед нами тот длинный и трудный путь, которым должен пройти верующий, чтобы исполнить завет Христа: «будьте совершенны, как совершен Отец ваш Небесный» (Мф. 5:48 ).
Великая духовная сила, которую Господь обещает верным Своим ученикам, приобретается лишь в конце того пути, на высших ступенях совершенства. Но первую ступень, первый шаг, который должен для этого сделать человек, совершенно определенно отмечают слова данного отрывка: «покайтесь и веруйте в Евангелие» (Мк. 1:15 ).
Этим начинается проповедь Спасителя. Об этом же проповедовал Его великий Предтеча. С этого должен начинать всякий человек, вверивший себя руководству Господа Иисуса Христа.
Как первый шаг и как обязательное условие возможности совершенствования требуются два усилия воли: 1) «покайтесь» ! и 2) «веруйте в Евангелие» !
Мы знаем, что покаяние в глубоком смысле этого слова не есть простое сокрушение о грехах или отвращение к своему греховному прошлому, еще менее означает оно формальную исповедь: смысл слова гораздо глубже. Это решительный перевод жизни на новые рельсы, полная перестановка всех ценностей в душе и сердце, где при обычных условиях на первом месте стоят мирские заботы и цели временной, преимущественно материальной жизни, а все высокое и святое, все, что связано с верой в Бога и служением Ему, оттеснено на задний план. Человек не отказывается совсем от этих высоких идеалов, но вспоминает о них и служит им украдкой, боязливо, в редкие минуты духовного просветления. Покаяние предполагает коренную перестановку: на первом плане всегда, везде, во всем – Бог; позади, после всего – мир и его требования, если только их нельзя совершенно выбросить вон из сердца. Говоря иначе, покаяние требует создания нового, единого центра в человеке, и этим центром, куда сходятся все нити жизни, должен быть Бог.
Когда человек сумеет спаять все свои мысли, чувства и решения с этим единым центром, тогда из этого и создастся та цельность, монолитность души, которая дает громадную духовную силу. Кроме того, человек с таким устроением ищет исполнения только воли Божией и в конце концов может достигнуть полного подчинения или слияния своей слабой человеческой воли с всемогущей волей Творца, и тогда сила его вырастает до божественной силы чудотворений, ибо тогда действует не он, но в нем действует Бог.
Таков в общих чертах процесс развития духовной силы в человеке.
Отчего апостолы могли получить эту силу чудотворений и обаяния личности и проповеди, сделавшую их могучими и искусными «ловцами человеков» (Мк. 1:17 )? Именно потому, что единым, всеобъемлющим центром для них был Бог, и Его волю исполняли они как высший закон жизни. Интересно вдуматься в историю их призвания. Одно слово Господа, один призыв: «идите за Мною» ! – и все забыто и брошено: лодка, сети, весь скудный инвентарь рыбацкого ремесла, даже отец… Ясно, что для этих людей Бог был дороже всего в жизни, и когда Его воля звучала призывом, ничто не могло их остановить. Кто умеет с такой готовностью откликнуться на Божий зов, тот пойдет далеко; и кто может так полно, так цельно, без сомнений и колебаний отдаться воле Божией, тот, несомненно, получит от Господа великие дары и великую духовную силу.
Следует сознаться, что в настоящее время таких цельных людей, полных глубокой веры и духовной силы, чрезвычайно мало. Когда оглядываешься на свою жизнь и на жизнь современного общества, с грустью видишь, что не вера двигает нами и не Бог является для нас центром. Мы подменили этот великий животворный центр другими.
У немецкого философа Ницше изображен сумасшедший, который с диким блуждающим взором бегает по городу и, задыхаясь, кричит: «Мы Бога убили…»
Конечно, это неправда. Ни веру в Бога, ни религиозную идею вообще в человечестве убить невозможно. Но ее можно в значительной степени подменить. Вытравить из души религиозное чувство совершенно нельзя, но ему можно дать ложное, одностороннее направление. Человек часто пытается заменить Бога чем-нибудь другим.
Это сделано уже в первом грехопадении. Искушенный человек свою волю поставил на место воли Божией, поставил себя выше и захотел обоготворить себя…через знание. Вы помните, чем искушает дьявол Еву?
«И сказал змей жене: подлинно ли сказал Бог: не ешьте ни от какого древа в раю? И сказала жена змею: плоды с дерев мы можем есть, только плодов дерева, которое среди рая, сказал Бог, не ешьте их и не прикасайтесь к ним, чтобы вам не умереть. И сказал змей жене: нет, не умрете, но знает Бог, что в день, в который вы вкусите их, откроются глаза ваши, и вы будете, как боги, знающие добро и зло. И увидела жена, что дерево хорошо для пищи, и что оно приятно для глаз и вожделенно, потому что дает знание; и взяла плодов его и ела; и дала также мужу своему, и он ел» (Бут. 3:1-6 ).
Если бы Евой руководила только вера, преданность и любовь к Богу, то она сказала бы змею: «Хорошо… Пусть ты прав. Пусть мы получим знание! Но какой ценой?! Нарушить заповедь Божию, пойти наперекор Божией воле, изменить Богу, оттолкнуть Его своим непослушанием! Нет, Господь для нас всего дороже… Дороже твоего знания и за такую цену – за цену разрыва с Богом – нам не надо знания… Знание нам Бога не заменит!»
Ева этого не сказала. Обещанное диаволом знание показалось заманчивее доверчивого и беспрекословного исполнения воли Божией и, быть может, на короткий момент заслонило Бога. Соблазн одолел. Грех совершился.
С тех пор люди постоянно подменяют Бога. Чаще всего подменяют кумирами своих страстей. Они служат похоти, алчности, гордости, самолюбию, тщеславию, любостяжанию и т. д. и т. д. Невозможно перечислить все те кумиры, которым люди поклоняются вместо того, чтобы служить единому истинному Богу.
И как бы предвидя это, Синайское законодательство, данное Богом Моисею, во второй своей заповеди гласит: «Не делай себе кумира и никакого изображения того, что на небе вверху, и что на земле внизу, и что в воде ниже земли; не поклоняйся им и не служи им» (Вих. 20:4-5 ).
Непосредственным образом заповедь эта направлена против идолопоклонства, которым часто заражался Израильский народ от соседей-язычников, и запрещает поклонение языческим истуканам. Но так как к идолопоклонству привлекало евреев не убеждение в его истинности, а сильнее всего и чаще всего их чувственность и страстность, находившие себе удовлетворение в некоторых культах, особенно в восточных – Ваала, Молоха и других, то вторая заповедь запрещает всякую страсть, которая может стать кумиром и затмить Бога. Иначе говоря, ею запрещается всякий другой центр, придуманный человеком вместо Бога.
Но зачем такой запрет? Отчего единым центром для человека должен быть только Господь и ничто более?
Человеческие центры, которым люди поклоняются и которым служат, вносят разъединение в человечество. Многие из них, особенно центры низшего порядка, как, например, богатство, нажива, сластолюбие, тщеславие, ведут к открытой и неизбежной вражде. Другие, может быть, и не вызывают явной вражды, но все-таки людей не объединяют и объединить не могут. В конце концов, все они слишком мелки и ничтожны, чтобы удовлетворить, захватить и объединить всех. У каждого человека свои вкусы, свои страсти, свои цели. Сколько голов, столько и умов. Один любит науку, другой предпочитает поэзию, третий избирает живопись. Ясно, что при разнообразии этих целей люди пойдут различными путями и осуществить единение между ними очень трудно. А между тем единение это необходимо для человеческого счастья, для мира и согласия в жизни, для общей борьбы с его злом и победы над ним.
Кроме того, все эти кумиры, изобретенные человеком, не дают ему полного удовлетворения. Ими можно увлекаться, им можно поклоняться, за ними можно гоняться, но жить ими нельзя. Истинной жизни в них нет.
Разберемся в этом подробнее.
Все человеческие кумиры, которые могут служить для человека центрами жизни, можно разбить на три категории.
Первая группа – самых грубых, самых низменных страстей: чревоугодия, сладострастия, лености, пьянства и т. п. Даже из этих страстей люди нередко делают себе кумиры и отдают им всю жизнь и все силы.
Рассказывают об одном французе, для которого вкусно есть и пить было единственной целью жизни. Для удовлетворения этой страсти он не жалел ни сил, ни средств. Он с увлечением изучал историю кулинарии (поварского искусства) и достиг в этой области удивительных познаний. Он знал все редкие кушанья, которые когда-либо подавались к столу у королей всего мира и у всех исторически известных богачей-гастрономов. Знал, как приготовить каждое из этих блюд, и его ежедневное меню могло привести в восторг самого прихотливого и избалованного сластолюбца. Из самых отдаленных стран всего мира выписывал он редкостные и дорогие продукты для своего стола. Он истратил на это все свое громадное состояние, полученное по наследству, а когда в кармане у него остался один франк и для него стало ясно, что вести далее такую жизнь невозможно, он пошел на рынок, купил на последний франк жирного каплуна, зажарил его по всем правилам кулинарного искусства, съел и… застрелился. Жизнь потеряла для него всякую цену. Есть немало людей, которые отдаются всецело сладострастию и распутству. Без этого для них жизнь не жизнь. Есть специалисты по совращению женщин, так называемые «львы» большого света.
Кажется, нет такой низменной страсти, которую человек не обоготворил бы и на служение которой не мог бы отдать себя целиком.
Страсти этого рода человека удовлетворить ни в коем случае не могут. Они могут дать минутное наслаждение, довести до опьянения, но в конце концов действуют разрушительно не только на духовную природу человека, но и на его организм. И тяжелыми недугами, мучительными болезнями приходится расплачиваться за годы, проведенные в грязных наслаждениях. Более того: даже в период наивысшего напряжения страсти, получаемые физические удовольствия бесконечно слабее желаний, возбужденных страстью.
Страсть неутолима. Развиваясь, она требует все новых, более сильных, более утонченных наслаждений. А между тем тело изнашивается, становится все менее восприимчивым и уже неспособно давать ощущения требуемой силы. Начинается жестокий разлад между палящими желаниями страсти и невозможностью их удовлетворения. Тогда страсть только жжет и мучит человека, но наслаждений уже не дает.
Кумиры второй группы – обычные страсти нашего времени: любостяжание, честолюбие, славолюбие, властолюбие и т. д. Их главное зло в том, что они разъединяют людей, неизбежно приводя к вражде и ненависти. Те так называемые блага жизни, к обладанию которыми стремятся эти страсти: богатство, власть и т.д., поделить поровну между всеми людьми невозможно. Начинается ожесточенная борьба всех против всех за их обладание, и ненависть, рожденная борьбою, отравляет даже успехи победителей. Человек не может спокойно наслаждаться результатами достигнутых побед, ибо он чувствует, что зависть и злоба побежденных противников подстерегает его везде, что она только подавлена и скрыта, но не убита. Кроме того, и здесь действует обычный закон страсти: чем больше она растет, тем меньше находит способов и средств удовлетворения, которое здесь зависит от внешних условий, нам неподвластных. Представьте себе богача, охваченного жаждою наживы. Его страсть растет, как жажда пьяниц, требуя все больших и больших барышей. Маленькие суммы, которые радовали его прежде, теперь уже не удовлетворяют. Вчера еще он рад был нажитой копейке – через несколько лет он уже на рубль смотрит с презрением. Теперь некоторое удовольствие доставляют ему лишь сотни рублей. Но как их приобрести? Ведь это не зависит от одной воли человека. Барыши не поступают с такой скоростью, как бы хотелось. И вот опять неудовлетворение, мучительный разлад и томление духа.
Третью группу составляют кумиры высшего разряда: искусство, наука, благотворительность, общественная деятельность и т. п. Служение человека этим кумирам кажется бескорыстным, хотя в действительности к нему часто примешиваются славолюбие и тщеславие. Кроме того, они не ведут ко вражде, по крайней мере, непосредственно, ибо поле деятельности здесь безгранично. Места и дела хватит для всех, и конкуренция начинается здесь лишь тогда, когда к чистому служению этим кумирам примешиваются страсти второй категории: стремление к наживе, честолюбие и т. д. В современном обществе уровень нравственных идеалов до того понизился, что жизнь, посвященная кумирам этой группы, считается чуть ли не верхом совершенства и добродетели. Подвижники науки, корифеи искусства у нас ценятся безусловно выше скромных подвижников христианства. И тем не менее при самом искреннем и бескорыстном служении этим кумирам, полного удовлетворения и счастья человеку они не дают и дать не могут.
Прежде всего они представляют лишь частичное удовлетворение потребностей человека: в науке находит удовлетворение ум, в искусстве – чувство и т. д. Остальные стороны души остаются без удовлетворения. В религии человек захватывается гораздо полнее, ибо она удовлетворяет все потребности.
Обыкновенно в душе верующего человека религиозная потребность проявляется как стремление к личному, живому Богу, воплощающему в Себе все высшие идеалы человека – истину, добро и красоту. В Лице Божием все это сливается в дивную, неизъяснимую, цельную гармонию, и, служа Богу и объединяясь с Ним, человек весь проникается этими идеалами. Вся его жизнь, деятельность и само существо пронизываются их светозарными лучами. Уже в одном этом человек находит великое счастье, не говоря о величайшем счастье личного единения с Живым Богом.
В основе служения кумирам третьей категории лежат те же элементы; религиозной потребности – стремление к истине, добру и красоте, почему эти кумиры и кажутся такими возвышенными. Но, во-первых , эти элементы здесь разбиты поодиночке. Ибо наука есть человеческое выражение истины, искусство – красоты, благотворительность и общественная деятельность – добра. Они не сливаются здесь все в одной дивной симфонии, пленяющей всю душу человека целиком, как это имеет место в религии. Во-вторых, личный, живой Бог, который в религии является носителем и высшим воплощением идеалов истины, добра и красоты, здесь подменен чисто отвлеченными, бездушными понятиями, своего рода суррогатами, и эти суррогаты, конечно, не могут вызвать такого чистого и напряженного подъема чувства, как взаимообщение с живым, личным, святейшим Существом. Никогда нельзя ни науку, ни искусство любить так безраздельно, так глубоко, как можно любить Бога.
В конце концов, поклонение науке и искусству есть особого вида идолопоклонство, своего рода антропоморфизм, человек преклоняется здесь перед собственным созданием, перед творением если не своих рук, то своего ума и сердца. Вот почему здесь и не может быть высшего чувства благоговения. Свое собственное детище можно любить, можно им даже гордиться, но благоговеть перед ним вряд ли возможно. Скорее наоборот: здесь проявляется какое-то отечески покровительственное чувство, и, действительно, читая ученые произведения многих корифеев науки, выносишь впечатление, что они или кокетничают с наукой, или снисходительно треплют ее по плечу. Не может быть поэтому здесь и непреклонной уверенности в безусловном праве этого любимого детища на поклонение. В глубине сознания самого фанатичного поклонника науки всегда сидит червячок скептицизма, который точит его сердце постоянным сомнением: а вдруг здесь нет истины! Разве не может быть эта вывеска глубокомысленных выводов и звонкоученых слов только нарядными лохмотьями, которые прикрывают или пустое место, или ложь? И ошибка и обман вполне возможны! Ибо, в конце концов, это создано только человеком! А errare humanum est – человеку свойственно ошибаться!
И только в одном случае служение науке и искусству является плодотворным и полно захватывает человека – это тогда, когда оно связывается с религиозной идеей; когда, занимаясь наукой, человек смотрит на нее как на средство выяснить и понять тайны Божиего мироздания и открыть его вечные законы; когда искусством пользуется как средством пробудить в душе человека чувства высшего порядка – любовь к Богу или к Его земным проявлениям в истине, добре и красоте; другими словами, когда занятия наукой и искусством в действительности являются служением единому, истинному Богу, представляя лишь особую форму религиозной жизни. Если же человек теряет связь с Богом, не к Нему стремится и не в Нем ищет опоры и вдохновения, то в силу необходимости он принужден искать их в своих убогих мозгах и из себя выжимать все элементы научного труда. А это приводит к банкротству науки, ибо неизбежно ведет к сомнению и отрицанию научных аксиом и тем колеблет основы науки. Вот почему те люди, которые двигали науку вперед, были обыкновенно глубоко верующими.
Точно так же и искусство процветает и дает удовлетворение человеку в том лишь случае, если оно связано или непосредственно с религией и служит ее целям, или с одной из форм выражения религиозной потребности – служением истине, добру и красоте. То обстоятельство, что искусство всегда развивалось и процветало тогда, когда оно раскрывало религиозную идею, как это мы видим особенно наглядно в итальянской живописи, – вовсе не случайный факт. И наоборот, современный футуризм, лучизм, кубизм и т. п. есть несомненный декаданс, упадок искусства, ибо люди потеряли здесь Бога и ищут нового центра в своей убогой психике. В результате получается уже не искусство, а кривлянье, клоунская гримаса.
Вслед за искусством и наукой и все формы общественной деятельности оживают и дают человеку наивысшее удовлетворение только в связи с религией. А если так, то какой смысл подменять идею Бога человеческими кумирами? Если эти кумиры высшего порядка, они не дают полного и всестороннего удовлетворения, если низшего, то они только разрушают жизнь и вредят человеку.
«Не сотвори себе кумира» (Вих. 20:4 ). Это первое условие развития духовной силы.
«А утром, встав весьма рано, вышел и удалился в пустынное место, и там молился» .
Для выполнений Своего высокого служения Иисус Христос несомненно обладал духовными силами, бесконечно превышавшими силы обыкновенного человека. Приведенный стих первой главы говорит нам, какими средствами Он эти силы укреплял. Этим средством была молитва.
В молитве, в духовном единении с Всемогущим Отцом всегда искал Он укрепления, ободрения, утешения. В этом единственно неиссякаемом источнике всякой силы черпал Он новую мощь для Своего служения.
Но когда Он искал этого единения с Богом, Он всегда хотел быть один, вдали от людей.
В приведенном отрывке у Марка читаем: «встав весьма рано… удалился в пустынное место, и там молился» .
У Матфея: «И, отпустив народ, Он взошел на гору помолиться наедине» (Мф. 14:23 ).
У Луки: «Он уходил в пустынные места и молился» (Лк. 5:16 ).
Молитва есть Его первое дело. До восхода солнца, когда все еще спали, Он оставлял дом и город, удалялся в уединенное место, вдали от шума и людей ища уединения и безмолвия, дабы втайне беседовать с Отцом Своим.
Палестинская природа располагает к такой сосредоточенности. Селение и город шумны, но поля безмолвны; лишь только удаляется человек от последних домов, он погружается уже в полную тишину. Нет того смутного шума, который поднимается с моря или слышится из леса. Лишь лай собак да отдаленный вой шакала изредка нарушает безмолвие, витающее над долинами и горами Палестины.
В эти минуты наивысшего напряжения духовных сил ничто не должно было отвлекать Господа от молитвы; никто не должен был нарушать Его единения с Богом; никто не смел подслушать таинственную беседу Сына с Отцом. Человеческий голос, нескромный взгляд могли бы помешать цельности и полноте этого слияния с Богом, и Иисус Христос уходил от людей в пустынные места.
Но не только эти минуты наиболее высоких проявлений духовной жизни оберегал Он от людей: Свои дела, благодеяния, чудотворения, в которых проявлялись Его духовная сила и любовь, Он также хотел делать так, чтобы никто о них не знал.
Когда Он исцелил прокаженного, читаем мы: «И, посмотрев на него строго, тотчас отослал его и сказал ему: смотри, никому ничего не говори (Мк. 1:43-44 ).
С одной стороны, Иисус хотел избежать человеческой славы, которая больше всего препятствовала Его мессианскому служению. Он не хотел прослыть чудодеем, и не чудесами думал Он привлекать к Себе сердца людей. Но, с другой стороны, эта скромность доброделания, это стремление сохранить тайну духовной жизни имеют и другие причины. В этой тайне лежит одно из условий сохранения и развития духовной силы.
Это же завещает Господь и Своим последователям.
«Смотрите, не творите милостыни вашей пред людьми с тем, чтобы они видели вас… Когда творишь милостыню, пусть левая рука твоя не знает, что делает правая, чтобы милостыня твоя была втайне; и Отец твой, видящий тайное, воздаст тебе явно» (Мф. 6:1:3-4 ).
«Когда молишься, войди в комнату твою и, затворив дверь твою, помолись Отцу твоему. Который втайне; и Отец твой, видящий тайное, воздаст тебе явно» (Мф. 6:6 ).
«Когда постишься, помажь голову твою и умой лице твое, чтобы явиться постящимся не пред людьми, но пред Отцом твоим, Который втайне; и Отец твой, видящий тайное, воздаст тебе явно» (Мф. 6:17-18 ).
Таким образом, доброделание в христианстве должно быть скромно, а духовная, внутренняя жизнь окружена тайной, непроницаемой для людей и открытой только Богу. Только тогда Господь благословляет внутреннее делание успехом и дает плод духовной жизни. Духовные силы, выношенные и развернувшиеся в тайниках души, становятся тогда настолько могущественными, что сами собой проявляются вовне и скрыть их от других становится уже невозможным. «Отец твой, видящий тайное, воздаст тебе явно» .
Почему так? Почему духовная жизнь, открытая для других, оскудевает неизбежно и не приносит ни плода, ни награды?
Прежде всего потому, что Бог, Который Один должен быть центром духовной жизни, в этом случае легко может быть подменен и действительно почти всегда подменяется каким-нибудь кумиром, чаще всего кумиром тщеславия и славолюбия, а это уже ослабляет духовную силу человека, как это мы видели в предшествовавшей беседе. Когда человек делает свои дела напоказ, чтобы прославляли его люди, он уже, строго говоря, перестает думать о Боге и служить Ему Единому. Он служит тогда себе, своей гордости, своему самолюбию. Но, служа себе, он и не вправе требовать награды от Бога, ибо то, что ему надо – славу и похвалу, он уже получает как награду от людей.
Если даже, начиная служить Богу, человек вполне честен в своих намерениях и совершенно не заботится о собственной славе и похвале от людей, но искренно ищет только славы Божией, тем не менее и в этом случае фимиам мирской славы туманит голову, рукоплескания толпы возбуждают к ним вкус и тщеславную любовь, и, сам почти не замечая того, человек начинает их желать и искать, все время пытаясь уверить себя, что он служит только Богу. Нужно большое нравственное мужество и устойчивость воли, чтобы не поддаться соблазну и оттолкнуть от себя эту славу мира сего, которая назойливо преследует тех, кто от нее бежит.
Особенно следует это помнить молодым и неопытным, но горячим и увлекающимся людям, вступившим на путь служения Богу. На первых порах ничем так не искушает их диавол, как дурманом славы. Молодость, необыкновенность явления, особенно в наше время, когда среди молодежи почти иссякла и самая вера в Бога, ревность к подвигу, еще не умеренная опытом, успехи первых порывов – все это невольно возбуждает и привлекает внимание толпы. За вниманием следует одобрение, уважение, почтение, порой преклонение, и под гипнозом такого отношения юный служитель Божий, самый искренний и скромный, начинает невольно чувствовать себя каким-то необыкновенным героем, который стоит выше толпы. Рождается гордость, которая услаждается достигнутым почетом и уже начинает искать и требовать его как должную дань уважения к своим высоким качествам, которых в действительности еще и нет. Людской молве соблазнительно легко поверить и вообразить себя достойным похвал, забывая, что толпа обыкновенно является самым плохим целителем нравственных качеств и достигнутой высоты души. Потом наступает момент, когда пробудившаяся жажда славы и людского почета уже перестает удовлетворяться достигнутыми результатами. Начинает казаться, что уважение толпы слабеет, слава идет под уклон, общее внимание уже не возбуждается. Тогда человек сам бежит за славой, стараясь остановить ее закат, и в этой погоне забывает чистое служение Богу, уже не заповеди и не волю Божию ставит законом своей жизни, но подделывается под вкусы толпы, чтобы сорвать хотя бы минутный взрыв рукоплесканий, опьяняющее наслаждение, которые стали уже привычкой, пускается в фокусничество, иногда в чистое шарлатанство. Сколько крупных нравственных сил, сколько горячих искренних порывов погибло таким образом! Сколько обманщиков и шарлатанов выработалось вместо подвижников чистого христианства! О, диавол хорошо знает силу этого соблазна, и, вероятно, нет ни одного честного служителя Божия, которого он не провел бы через огонь этого испытания.
Я помню одного странника. Высокий, сухой, но еще крепкий, жилистый старик. Он носил под рубашкой на голом теле страшно тяжелую двойную цепь, наглухо заклепанную на груди и на спине. Его шапка представляла собой тяжелую свинцовую чашку фунтов в пятнадцать, обшитую вылезшим мехом. Длинная, выдолбленная внутри палка была тоже налита свинцом. Всегда он носил на себе не менее двух пудов. Его тяжелая, мерная походка под аккомпанемент звякающих цепей была слышна издалека. Плечи до кости были проедены тяжелыми цепями, и носить их было, несомненно, настоящим мучением. В народе он пользовался громадным уважением. Но одна черта ставила его подвиг под сомнение: он любил, когда останавливался в крестьянских избах, чтобы его почитатели ощупывали его цепи, взвешивали на руках его шапку и посох, и если никто не догадывался этого сделать, он приглашал сам: «Подь-ка, посмотри, какие на мне вериги!» Уважение и удивление людей доставляли ему несомненное удовольствие.
Он умер без покаяния, скорбною смертью. Конечно, у него могли быть другие заслуги перед Богом. Никто не смеет и не может судить чужую душу, кроме Всеведущего Господа, Которому открыты все тайны сердца. Но сам по себе подвиг, таким образом афишированный, выставленный напоказ, несмотря на всю свою трудность и мучительность, уже терял всякое нравственное величие. В нем было не более достоинства, чем в фокусах странствующего комедианта, который на потеху толпе ест резиновые калоши и толченое стекло.
И в том и в другом случае люди стремятся разными средствами возбудить удивление толпы и заставить о себе говорить.
«Аминь, глаголю вам: они уже получают награду свою» (Мф. 6:2 ), – говорит Господь.
Служение Господу должно быть безукоризненно чисто. Чисто должно быть и побуждение к нему. Таким чистым побуждением является любовь к Богу, и никакая посторонняя примесь, особенно если в ней есть грязь эгоизма и гордости, не может быть здесь допущена. Ради собственной любви к Богу и ради того, чтобы приобрести взаимно благоволение Божие, трудились святые подвижники. Но когда человек, служа Богу, стремится этим путем достигнуть личной выгоды или славы, тогда ценность его служения или уменьшается, или сводится к нулю, в зависимости от количества эгоистической примеси. Награда служения, которая в первую очередь получается в форме новых духовных дарований или роста духовной силы, может быть достигнута. Поэтому необходимо все время строго и зорко следить, чтобы ничто в духовной жизни не делалось из-за посторонних побуждений и чтобы червячок тщеславия, который прекрасно умеет прятаться за внешне благовидными предлогами и софизмами, не заполз в душу; иначе он легко разовьется в змею, которая высосет все духовные силы.
Вот почему святые отцы так остерегались в своей жизни даже случайного любопытного постороннего взора и окружали свой подвиг глубокой тайной.
В один из суровых восточных монастырей в Панеро к преподобному Иосифу, великому постнику и подвижнику, пришел однажды некий пресвитер Евагрий со свитой. В старину знаменитые своею жизнью монастыри часто посещались благочестивыми паломниками, которые искали у опытных старцев-иноков уроков и наставления. Эту же цель имел и Евагрий, сам уже начинавший упражняться в подвижничестве и несколько в этом успевший. Ему хотелось лично видеть подлинную иноческую жизнь, которую он мог бы взять как пример для подражания. Для этого и пришел он к святому Иосифу, монастырь которого славился своею строгостью.
Путники были приняты очень радушно, но каково было разочарование Евагрия, когда в образе монастырской жизни он не заметил ни тени строгого подвижничества, ничего особенного, что оправдывало бы репутацию обители. Богослужения были непродолжительны, рукоделия и послушания казались легкими, а трапеза, к которой был приглашен Евагрий со свитой и которую разделял с ними преподобный Иосиф, совсем не говорила о строгом постничестве. Стол был прост, но питателен и разнообразен. Подали овощи, фрукты – все, что только имелось в монастыре, даже вино.
Один из спутников Евагрия не вытерпел.
– Наш пресвитер, – сказал он, – вкушает только хлеб с солью!..
Преподобный Иосиф как будто не слыхал этого замечания, в котором слышалось осуждение, и спокойно продолжал трапезу.
С тяжелым сердцем ушел Евагрий из монастыря, жалея о потерянном труде и времени. Ему казалось, что он ничего не приобрел для души, и он спешил в другие обители. Но дорогой их застал густой утренний туман. В песчаной пустыне, где все так ровно и однообразно, определить направление вообще трудно. В тумане это оказалось невозможно. Путники заблудились. Пришлось вернуться назад в монастырь святого Иосифа.
Когда они подошли к монастырским стенам, до них донеслось пение. Видимо, шло богослужение. Это их удивило: раньше в этот час службы в монастыре не совершалось.
Евагрий со спутниками решили обождать у ворот, чтобы не нарушать своим появлением молитвы иноков. Им пришлось ждать очень долго – несколько часов.
– Что это они распелись? – подумал Евагрий. – Никогда ничего подобного не было…
Потеряв терпение, он постучался. Их впустили и тотчас провели в общую трапезную, куда вскоре пришла и монастырская братия, закончившая богослужение.
Пришел и преподобный Иосиф, благословивший трапезу и пригласивший утомленных путников разделить братский обед. Но какой обед! Маленький кусочек хлеба и горсть сушеных фиников! Вина не было и в помине. Вместо него – соленая вода, взятая, очевидно, из какой-нибудь приморской лужи. Евагрий не мог скрыть своего удивления.
Преподобный Иосиф посмотрел на него с доброй, спокойной улыбкой.
– Ты удивляешься, брат? – сказал он. – Но это наша обычная жизнь, а то, что ты видел раньше, было делом любви: так принимаем мы гостей. Свою настоящую жизнь мы обыкновенно не открываем…
И возблагодарил Бога Евагрий, что Он не оставил его в первоначальном заблуждении и удостоил видеть истинно монашескую жизнь и смирение.
Так умели преподобные отцы скрывать свою подвижническую жизнь, боясь человеческой славы.
Но не только эта святая боязнь обусловливала скромность и тайну их жизни. Были и другие внутренние, более глубокие причины, требовавшие того же, прежде всего – их великая любовь к Богу.
Любовь к Богу требует внутреннего одиночества, внутреннего отчуждения от людей, от мира. «Хочу быть только с Богом! И никто более мне не нужен!» – таково желание растущей и развивающейся любви. На известных ступенях она становится ревнивой и исключительной. Люди уходили в пустыни, лесные чащобы, на необитаемые острова, прятались в недоступных горных ущельях и пропастях с единственной целью – быть только с Богом, наслаждаться полным единением с Ним, не смущаемым человеческим шумом и суетою. Искренняя любовь чуждается и не допускает посторонних в свой заповедный круг. В мысли – «меня и Бога объединяет тайна» – кроется великое обаяние любви, и каждый лишний человек, каждый нескромный взор, проникший в эту тайну, нарушает это обаяние и чувствуется любящей душой почти как оскорбление. Постепенно, по мере развития любви, единение с Богом, слияние с Ним, или, как выражается преподобный Исаак Сирин, «почитие в Боге» становится все полнее и исключительнее, и в этом «почитии» душа находит и свою награду, и свое блаженство. Ничего другого не надо. Погремушки человеческой славы, убогая мишура мирской роскоши, преклонение раболепствующей толпы – все-все отходит вдаль и кажется таким ничтожным, мелким, ненужным в этом захватывающем, ослепительно сияющем, горящем восторгом потоке Божественной любви.
Этот подъем к Богу и единение с Ним вовсе не означает, однако, полный разрыв с людьми, тем менее – пренебрежение или враждебное отношение к ним, в чем часто несправедливо обвиняют подвижников христианства. Нет, здесь сказывается лишь внутреннее отчуждение от их суетной, мирской жизни, от их дурной стороны, от их грешных привязанностей, страстей и пороков. Лучшая сторона человека, неизгладимый образ Божий, запечатленный даже и в грешной душе, неизменно привлекает и восхищает подвижника и никогда не теряет его любви, полной удивления и преклонения пред совершенством Божиим, отразившимся в творении: Бога он любит и в людях, но он их избегает не только потому, что любящая душа, ревниво хранящая свою тайну, страдает от их назойливости и нескромности, но также и потому, что в общении с ними, по крайней мере до тех пор, пока подвижник не утвердился окончательно в любви Божией и не приобрел устойчивости твердой, как скала, кроется для него великая опасность соблазна. Забытые образы прошлого, отвергнутые приманки мирской жизни, старые привязанности могут легко воскреснуть с прежней силой и, если даже окажутся бессильными оторвать от Бога и вернуть к былому, все же неизбежно взволнуют душу, лишат ее покоя, затуманят в сознании мысль о Боге, нарушат полноту единения с Ним, ослабят стремление к Нему и вместе с тем духовные силы подвижника. Воспоминания прошлого для человека, отрекшегося от мира, – всегда кандалы в его стремлении к совершенству, и чем более любви и нежности было связано с ними, тем они тяжелее. Этим объясняется то упорство, с каким пустынники и затворники часто отказывались видеть самых близких людей. Но когда подвижник уже утвердился в любви к Богу и когда мир потерял для него всякую прелесть как негодная ветошь и уже не волнует душу соблазнами, тогда он нередко, повинуясь воле Божией, возвращается к людям, неся им свой духовный опыт, свою любовь и благодатные силы, воспитанные одиночеством. В душе человека он видит тогда только лучшую ее сторону, видит Бога, которого он безгранично любит, а пороки и страсти уже бессильны вызвать в нем другой отзвук, кроме отвращения к ним и глубокой жалости к человеку, зараженному ими и страдающему от них. В общении с людьми для него уже нет такой опасности соблазна, как прежде.
Но и в этих условиях личная внутренняя жизнь подвижника остается закрытой для людей. Она всегда закрыта.
Людям открыта только мудрость духовного опыта, но не таинственные переживания души. Дверь в эту клеть всегда заперта наглухо, как требует Господь.
С этой стороны особенно интересен подвиг юродства, когда подвижники величайшей святости, находясь в постоянном общении с людьми, прячут чистоту и святость своей души под маской чудачества и диких выходок так искусно, что толпа нередко принимает их за сумасшедших и дарит презрением и насмешками, не умея рассмотреть в этой грубости и дикости золота духовной высоты и подвига.
На востоке, в одном из Тавеннских монастырей, жила когда-то одна женщина, имя которой сестрам обители было даже неизвестно. Всегда грязная, оборванная, с нечесаными, сбившимися, как войлок, волосами, она была предметом постоянных насмешек и оскорблений. Часто она казалась пьяной. Ее нередко видели валявшейся в грязных сточных канавах или в отхожих местах, храпевшей в непробудном сне. Ходила она шатаясь и спотыкаясь, бормоча про себя несвязные слова. Не раз сестры хотели удалить ее из монастыря, и только сердобольная игуменья, жалея несчастную, терпела ее в обители. Но однажды ночью одна любопытная монахиня подсмотрела за ней, когда та по обыкновению скрылась в отхожем месте, и была поражена: вместо грязной, пьяной потаскушки пред ней была святая в дивном величии молитвенного вдохновения. Юродивая коленопреклоненно молилась. Ее бледное, худое лицо сияло счастием и восторгом, и неземной свет струился от нее, освещая все кругом. Утром монахиня рассказала сестрам о том, что видела ночью. Бросились искать подвижницу, чтобы просить у нее прощения за нанесенные оскорбления, и не нашли. Она исчезла. Оставаться там, где подвиг ее был открыт и где с этих пор ее ожидали слава и почет, она не могла и не хотела.
Такой страшной ценой покупают юродивые тайну своей жизни. Даже перед теми, кому они хотят сделать добро, они умеют замаскировать свой добрый порыв и таким путем избежать благодарности.
Святой Андрей, византийский юродивый, обыкновенно все, что получал от своих почитателей, раздавал нищим, но делал это очень своеобразно. Когда он встречал особенно нуждавшегося бедняка, которому он хотел отдать свои деньги, он начинал с ним перебранку. Перебранка скоро переходила в ссору, которая, казалось, вот-вот кончится дракой. В порыве гнева Андрей выхватывал вдруг из кармана пригоршню монет, медных, золотых, серебряных и с размаху бросал их в своего соперника. Потом поворачивался, как будто взбешенный до последней степени, и убегал без оглядки, не желая иметь с ним больше никакого дела. Это была его милостыня.
Хранение тайны внутренней жизни имеет и воспитательное значение. Этим путем религиозное чувство человека и его любовь к Богу становятся сосредоточеннее и горячее. Открытая печь жара не держит, или, как говорила преподобная Синклитикия, «если в бане часто отворяют двери, то скоро выпустят весь пар». Так и душа, слишком открытая для посторонних взоров, скоро теряет свою сосредоточенность; чувство, доступное многим, легко распыляется, духовная сила тратится и исчезает бесполезно. Физики знают этот закон: пар имеет силу и упругость только в герметически закрытом помещении.
Говоря о тайне духовной жизни, следует прибавить два замечания о пределах необходимой скрытности.
Во-первых, необходимо все время помнить, что скрытие внутренней жизни имеет целью пользу души, предохраняя ее от славолюбия, тщеславия, от посторонних примесей в чувстве любви к Богу, от распыления духовной силы и т. д. Следовательно, там, где этих опасностей нет, там скрытность не нужна. Поэтому само собой понятно, что в отношениях, например, к духовному лицу или к духовному руководителю о скрытности не может быть и речи. Здесь она не только ничем не оправдывается, но прямо вредна. Духовный опытный руководитель на первых порах совершенно необходим, ибо без посторонних указаний и беспристрастной оценки явлений духовной жизни легко уклониться на ложный путь и впасть в прелесть, и, конечно, душа начинающего подвижника должна быть перед ним вся открыта, тем более, что диавол, обыкновенно, намеренно возбуждает недоверие к духовнику или к старцу и требует закрыть от него тайники сердца, опасаясь, что опытный взгляд последнего легко различит те козни, которыми он собирается опутать новоначального инока.
Во-вторых, опасение открыть тайну своей жизни не должно останавливать человека от делания добрых дел. Иногда, например, на глазах людей не хотят творить милостыню и оставляют бедняка без помощи под тем предлогом, что желают избежать славы и похвалы людской. Конечно, это неправильно. Важно, чтобы ты не думал и не искал славы, а если она достается на твою долю без твоего желания, за это Господь не осудит. Даже в том случае, если в твоем сердце есть действительно червячок тщеславия и, делая добро, ты не прочь этим привлечь внимание людей и заслужить их одобрение, все-таки лучше не отказываться сделать доброе дело.
К одному старцу пустыннику пришел молодой инок.
Авва, – сказал он, – когда я делаю добро, помысел говорит мне, что я хорошо делаю, и это меня смущает. Я боюсь, как бы не развился дух гордости.
Сын мой, – отвечал старец, – было два земледельца, у которых для посева была только плохая пшеница, смешанная с разным мусором и семенами сорных трав. Один из них совершенно отказался сеять, не желая свой труд тратить для плохого урожая, который неизбежно должен был получиться от посева такого зерна. Другой посеял и собрал немного пшеницы, хотя и плохого сорта и засоренной. Был голодный год; он все-таки пропитался, хотя и с трудом. Первый же оказался в безвыходном положении. Который из них поступил лучше?
Думаю, что тот, который посеял, – сказал инок.
Так и мы, – заключил старец, – будем сеять пшеницу добрых дел, хотя бы к ней и был примешан мусор дурных побуждений!
Глава II.
Когда Иисус пришел в Капернаум, вокруг Него собралась большая толпа. Народ теснился к Нему, чтобы посмотреть на вновь явившегося Великого Пророка, о котором так много говорили, чтобы послушать Его учение, чтобы получить от Него исцеление. В короткое время маленький восточный домик, в котором остановился Господь, оказался заполненным тесной толпой, так что в нем уже не было места. В это время четыре человека принесли расслабленного, чтобы просить Господа Иисуса о его исцелении. Однако войти в дом, да еще с такой ношей, оказалось физически невозможным, так как в дверях давка была особенно сильна. Тогда по наружной лестнице они взобрались на плоскую крышу дома, прокопали глиняную кровлю, разобрали потолок и на веревках спустили расслабленного к ногам Иисуса.
Ясно, что эти люди любили больного. Они страстно желали для него исцеления и верили, что единственная для этого возможность – прикосновение или слово Господа Иисуса Христа. Во что бы то ни стало надо было положить расслабленного пред Ним.
Толпа им мешает – препятствие почти неодолимое. Но они решились, и они добьются того, что им надо. Нельзя через двери – можно через окно. Нельзя через окно – можно проломать крышу! Но так или иначе – взор Великого Пророка упадет на их больного друга!
Какая настойчивость! Какая непреклонная энергия! У этих людей был характер и воля; и мы видим, что эта настойчивость вознаграждена. Расслабленный был исцелен. Они достигли своей цели.
Какой урок для нас! И как метко попадает он в самое больное место русской души! У нас много хороших, искренних, горячих порывов, но… «суждены нам благие порывы, но свершить ничего не дано». Редко они доводятся до конца и в области устройства нашей внешней и общественной жизни, а еще реже в области личного воспитания и спасения души.
Мы часто заканчиваем борьбу на половине, потому что путь ко Христу оказывается трудным и загроможденным. Бесчисленные заставы, груды камней, крутые подъемы, непроходимые чащобы… Некоторые пытаются бороться, но трудности, соблазны всюду, на каждом шагу. Энергия падает, и страшная, предательская мысль вдруг является откуда-то и покоряет сознание: «Спасение для нас невозможно… Мы погибли!» И почти равнодушно люди возвращаются назад, отказываясь от дальнейшей борьбы.
Но послушайте, вы, унывающие, потерявшие надежду: все ли средства вы использовали? Все ли силы истратили? Вы не можете протиснуться в дверь – можно разобрать крышу. Можно проломить стену… Смотрите: она уже шатается! Еще одно усилие – и она падает! И вы хотите уйти? Стойте… Все напрасно. Вялая, невоспитанная воля отказывается от дальнейших напряжений.
Вам знакома эта картина? Не правда ли, эта дряблость воли, это отсутствие закала и железа в характере – специфическая болезнь русской души? Сколько у нас измен, предательств, отпадений, и ведь не в силу активно злой воли, а в силу трусости, слабости, рыхлости. На воспитание воли мы не обращаем никакого внимания. Заботы родителей о детях ограничиваются внешним уходом, а болезни души остаются без внимания, и наука жизни, которую мы впитываем с детства, ничего не говорит нам о самостоятельности и силе убеждений и учит только приспособляться и подчиняться обстоятельствам.
А между тем, в христианской духовной жизни более чем где-либо необходимы настойчивость и упорное стремление к одной цели. Настойчивость кропотливая, ежедневная здесь гораздо важнее, чем большое, единичное усилие воли или геройский подвиг. Это правило одинаково применимо как к личной жизни, так и к общественной. Блестящий, увлекающийся энтузиаст, скоро остывающий, принесет в христианском обществе меньше пользы, чем скромный труженик, незаметно, но настойчиво делающий свое дело.
Почему? Потому что христианская духовная жизнь растёт постепенно, органически развиваясь вместе с ростом души, и потому требует постоянных, непрерывных, длительных усилий воли. Усилия чрезмерные могут вызвать только напряженный искусственный ее рост, или, как говорят медики, гипертрофию, но это если и не погубит совершенно молодых зародышей ее (что нередко бывает), то, во всяком случае, отзовется очень вредными последствиями. Вот почему чрезмерные подвиги, за которые берутся часто сгоряча начинающие иноки, обыкновенно запрещаются опытными старцами.
Покойный батюшка отец Анатолий, Оптинский старец, бывший келейник известного отца Амвросия, говорил, бывало: «Большую охапку набрать немудрено, а донесешь ли? Путь дальний: до конца жизни нести… Как раз всю растеряешь. А ты по силе… по силе!..»
Я помню из времен далекого детства: на окне у нас стоял цветочный горшок, и в нем пышный душистый жасмин. Когда на нем появлялись первые бутоны, у нас часто не хватало терпения дождаться, когда они развернутся белыми, благоухающими цветами; и в нетерпении мы часто расковыривали бутон, освобождая нежные лепестки от зеленой покрышки, цветок развертывался, к нашему восторгу, нежный, ароматный, но увы!, ненадолго. Обыкновенно к вечеру того же дня он съеживался, блек и погибал, и уже ничто не могло оживить его.
Так и в духовной жизни: искусственно форсировать ее – значит губить. На пятый этаж сразу не вскочишь: надорвешься! Надо идти по лестницам, ступенька за ступенькой, через все этажи, начиная с первого. Духовная жизнь, как цветок, требует постоянного внимания и длительного ухода; нужны настойчивость и непрерывная работа над собой.
Но как развить в себе настойчивость, если ее нет?
Если мы будем изучать жизнь святых подвижников, то найдем три условия, от которых зависела главным образом непрерывность и настойчивость их духовного делания.
Во-первых, единство цели. Вся жизнь их была проникнута одной целью – стремлением к Богу и к спасению души.
Во-вторых, полное отречение от себя и отдача своей жизни в волю Божию.
В-третьих, рождающееся из этих двух условий – громадное терпение.
Единство цели есть результат единства центра жизни. Когда человек весь проникнут любовью к Богу, когда каждая мелочь его жизни связана с мыслью о Боге, когда около себя он постоянно чувствует присутствие Бога, невидимо вездесущего, тогда, естественно, Бог является центром всех его устремлений, и каждый поступок определяется желанием угодить Богу и боязнью нарушить Его заповеди. В совершенном, вполне законченном виде это единство центра и цели мы находим, конечно, в Господе Иисусе Христе, этом высшем идеале нравственного характера. Вся Его жизнь и деятельность проникнуты мыслью о Боге Отце и единственною целью – спасти погибающего человека. Где бы Он ни проповедовал, что бы Он ни говорил, основной темой у Него всегда является Бог и спасение человечества.
Во всем Евангелии нельзя указать ни одного факта, где проявилась бы Его забота о Себе или стремление к каким-нибудь земным, временным целям. Все для Него заслонилось мыслью о Боге. «Не можете служить Богу и маммоне» – говорил Он, и Сам первый воплощал в Своей жизни эту цельность служения Богу.
Пока человек служит двум господам – Богу и маммоне, то есть к служению Богу примешивает и стремления к земным целям, служение земным кумирам, до тех пор в нем не может быть настойчивости, ибо эти служения несовместимы, взаимно противоречат одно другому, и человек принужден чередовать их в своей жизни, сменяя Бога маммоной и обратно, а это делает общую линию его поведения неустойчивой и колеблющейся.
Только когда в его душе образуется единый центр и единая цель – только тогда направление его деятельности становится постоянным и только тогда он может достигнуть великих успехов.
Это – закон воли не только в области религиозной жизни, но и во всякой другой. Все великие достижения человеческого ума и творчества были получены таким образом.
Когда Ньютона, гениальнейшего из астрономов мира всех времен и народов, открывшего закон тяготения и объяснившего систему равновесия небесных тел, спросили, каким образом он дошел до этого открытия, он ответил: «Непрестанно об этом думал!» Это значило, что тайна движения планет и звезд была для него единственным вопросом, неотступно занимавшим его мысль долгое время, своего рода единым центром сознания.
В Румянцевском музее есть прекрасная картина художника Александра Иванова «Явление Христа народу». Когда смотришь на нее, кажется, что она вся целиком написана сразу, в одном великом порыве вдохновения: так непринужденны позы фигур, так естественна компановка и так цельно впечатление переданной художником общей идеи – порыв внимания многочисленной толпы, устремленной на Господа Иисуса Христа. Но пройдите в соседнюю комнату и вы увидите там массу подготовительных этюдов. Каждая фигура рисовалась предварительно отдельно, часто в нескольких набросках разных поз, из которых уже затем для картины выбиралась та, которая наиболее удовлетворяла художника.
Вам становится ясно, как долго и кропотливо работал художник над своим творением, как тщательно обдумывал он каждую подробность и как долго эта картина занимала все его внимание, служа главным центром его творческого воображения. В итоге этой настойчивой, длительной работы получилось действительно прекрасное произведение.
В период классической древности в Греции жил гражданин Афинской республики Демосфен. При республиканском строе, когда все вопросы политической и общественной жизни обсуждаются открыто с народной трибуны перед громадной аудиторией, особенное значение приобретают хорошие ораторы, благодаря громадному влиянию их речей на массу. В Афинской республике это влияние было особенно сильно, так как афиняне были очень чутки ко всему прекрасному, в том числе и к красивому слову. Поэтому хорошие ораторы пользовались у них большим почетом и славой. Эта почетная карьера соблазнила Демосфена. Он решил сделаться знаменитым оратором. Но первое его выступление перед народом было неудачно: его освистали. Причина заключалась в том, что, несмотря на весь свой ум, большой ораторский талант и умение красиво излагать свои мысли, он совершенно не обладал внешними данными для того, чтобы производить нужное впечатление на толпу. Небольшого роста, довольно невзрачного вида, с картавым произношением, слабым голосом и коротким дыханием, не позволявшим плавной речи и длинных закругленных периодов, он не мог рассчитывать на эффект. В довершение всего у него была нервная привычка подергивать одним плечом, что делало его смешным в глазах афинян, привыкших к красивым, выработанным жестам знаменитых ораторов. Неудача, однако, не обескуражила Демосфена.
Он понял свои недостатки и решил их побороть.
Началась упорная, настойчивая работа над собой.
Он удалился на морской берег, где скрылся в уединенной пещере, чтобы никто не нарушал его сосредоточенности, а чтобы побороть в самом себе желание видеть друзей и знакомых и решительно отказаться от шумной столичной жизни, он обрил себе полголовы. В таком виде он никуда не мог показаться в волей-неволей должен был дожидаться, когда отрастут сбритые волосы.
В своем уединении он начал ряд последовательных упражнений. Чтобы развить у себя глубокое дыхание, он взбирался на крутые утесы и во время этих подъемов старался говорить, не останавливаясь. Чтобы выработать красивый звучный голос, он в часы прибоя произносил длинные речи на морском берегу, пытаясь перекричать шум волн. Чтобы победить картавость и заставить себя говорить ясно, он брал в рот камушек и с камнем во рту старался выговаривать отчетливо каждый звук. Наконец, чтобы отучить себя от неприятной привычки подергивать плечом, он вешал к сводам своей пещеры острый меч и, произнося речь, становился под ним таким образом, чтобы при каждом резком движении плеча острие впивалось ему в тело.
После долгой упорной работы Демосфен достиг замечательных успехов. Когда он вышел из своего уединения и снова появился перед народом на ораторской трибуне, это был совсем другой человек. Красивый сильный голос, отчетливая дикция, плавные эффектные жесты, прекрасно построенная речь, звучные ритмичные периоды – все это сразу зачаровало и покорило толпу. Демосфен стал знаменитым оратором.
Но сколько настойчивости надо было, чтобы победить самого себя и свои природные недостатки, и эта настойчивость поддерживалась исключительно страстным, непреодолимым желанием стать оратором, желанием, которое на это время вытеснило из его души все остальное и сделалось центром всей его жизни.
Если в области чисто мирской, светской, сосредоточенность воли в одном центре дает такие результаты, то в области духовно-религиозной эти результаты прямо поразительны, так как слабой человеческой воле здесь поспешествует еще всемогущая благодать Божия, и при ее подкреплении человек совершенно перерождается, обновляется, или, как говорит апостол Павел, становится новая тварь во Христе. Примеров такого полного перерождения в истории христианского подвижничества чрезвычайно много. Строго говоря, почти каждый святой прошел через этот процесс внутренней борьбы с собою, и победа в каждом случае достигалась настойчивостью, устремленной к одной цели – единению с Богом.
Из многочисленных примеров этого рода возьмем лишь один – преподобного Моисея Мурина, бывшего свирепого атамана разбойников, ставшего потом смиренным святым иноком. Но прежде чем он достиг этого, ему пришлось перенести чрезвычайно тяжелую, упорную борьбу с искушениями.
Вскоре после его обращения демоны постарались пробудить в нем былую его телесную нечистоту. Искушение было так сильно, что он, как сам о том впоследствии рассказывал, чуть было не отказался от своего намерения жить благочестиво. Изнемогая от борьбы, он отправился к великому Исидору, бывшему пресвитером в пустыне Скит и знаменитому святостью своей жизни и мудростью своих советов.
Исидор постарался его утешить и убеждал его не удивляться этому искушению, так как лишь недавно отрешась от дурного образа жизни, он несомненно должен пережить сильный позыв к прежнему злу. Опытный старец объяснил ему, что эти привычки телесной нечистоты подобны собакам, которые, привыкнув глодать кости в какой-нибудь мясной, всегда возвращаются к ней, пока есть возможность туда войти. Но если им не бросать ни одной кости и запереть перед ними дверь мясной, то они больше не возвращаются и идут в другие места, чтобы найти, чем утолить свой голод.
Моисей, укрепленный и утешенный, этим спасительным наставлением, заключился в келье и стал смирять свое тело различными подвигами, особенно же постом.
Он не ел ничего, кроме небольшого количества хлеба в день, много работал и молился пятьдесят раз в день. Мысль о Боге, о единении с Ним, о прощении ;и спасении души не покидала его. Вся цель жизни для него сосредоточилась только в этом. Но время освобождения его от искушений еще не настало. Господь, Который желал возвысить его достоинство умножением его победы, допустил, чтобы, несмотря на все усилия его смирить свою плоть, он не имел покоя в мыслях, особенно по ночам. Это побудило его снова прибегнуть к совету других, и он рассказал о своем положении одному пустынному старцу, который считался иноком совершенной жизни.
– Что делать мне, отче? – сказал он ему. – Мои сны потемняют мой ум, и старая моя привычка ко злу делает то, что моя душа услаждается нечистыми образами.
На признания Моисея старец ему отвечал:
– Это происходит оттого, что ты с недостаточным упорством отвращаешь свой ум от этих воспоминаний. Приучи себя бодрствовать, молись усердно – и ты увидишь, что искушения пройдут.
Моисей вернулся в свою келью, твердо решив поступить по тому совету, и стал проводить ночи на ногах, посреди своей кельи, не закрывая глаз, постоянно молясь и не становясь для молитвы на колени из боязни, что его тело от этой перемены положения почувствует облегчение и даст демону случай искусить его. Несмотря на всё, страсти продолжали бушевать. Тогда он взялся за новый подвиг самоумерщвления и трудолюбия. Всякую ночь он обходил кельи отшельников, которые по преклонности своего возраста и по немощи своих сил не могли ходить сами за водой, так как она находилась далеко. Он брал без их ведома их кувшины и приносил их наполненными, проходя для этого иногда до пяти миль, смотря по расположению кельи.
Это утонченное милосердие, которое обрекало его на великую усталость и тем самым уничтожало паливший огонь страстей, еще более возбуждало против него ярость демонов. Но преподобный говорил обыкновенно: «Я не перестану бороться прежде, чем демоны не перестанут мучить меня соблазнительными снами» (Е. Поселянин. Пустыня).
Шесть лет боролся таким образом преподобный Моисей, пока наконец желанный покой и мир не водворились в его душе.
Он победил. Победила его настойчивость. Но это было бы для него совершенно невозможно, если б его душой не владела единственная мысль, единственная цель – прийти к Богу. На этом пути для него вырастала страшная, едва одолимая преграда – его бушующие страсти, и для того, чтобы победить их терпеливой работой над собой в течение шести лет и не отступить, не поколебаться, – для этого необходимо было, чтобы эта главная цель жизни всегда светила ему как путеводная звезда, манила к себе неотразимо и побуждала к непрерывной борьбе. Так и для каждого христианина образ Господа Иисуса Христа должен быть центральной точкой, около которой кристаллизуется вся духовная жизнь, и тогда вся воля развивается в одном направлении, приобретая громадное упорство и настойчивость.
Второе условие настойчивости в жизни христианских подвижников это – полная отдача себя в волю Божию. Это кажется странным на первый взгляд. Когда мы говорим о настойчивости, то обыкновенно разумеем именно способность и силу настоять на своем, добиться исполнения своих желаний. А здесь требуются отречение от своей воли и подчинение Богу. Настойчивость и подчинение! Разве это совместимо?
Несомненно. В исполнении Божиих предначертаний и заповедей можно быть столь же настойчивым, как и в исполнении своих желаний, и даже гораздо более, потому что в подчинении Богу воля человека находит такую могучую опору, какой не может быть в деятельности, основанной на самохотении и самоопределении. Субъективно эта опора состоит в том, что требования Божиего закона имеют для человека гораздо большую силу авторитетности, чем его собственные желания. Как бы человек ни был горд, как бы ни склонен он был преувеличивать свои достоинства и способности, в глубине сознания он все же не может поставить их так высоко, как верующий ставит для себя Бога. Поэтому его личные желания могут переживаться очень остро, могут дойти до степени страсти, но они никогда не приобретут той нравственно-повелительной силы, какую имеют для верующего заповеди и требования Божественной воли. В своих собственных желаниях человек или неизменно замечает элементы самолюбия и эгоизма, что лишает их нравственной чистоты и обязательности для совести, или же в тех случаях, когда его деятельность свободна от эгоистических побуждений и вся устремлена на пользу ближнего, он не может быть безусловно уверен в правильности пути, избранного для их практического осуществления, ибо сознает, что выбор этот определен его собственным умом, силу которого он не может считать абсолютной. В том и другом случае неизбежные сомнения ослабляют твердость и уверенность его деятельности. Этих сомнений не знает верующий человек, всецело подчинившийся воле Божией.
Объективно опора для деятельности, согласованной с волей Божией, заключается в том, что Господь незримо помогает Своему верному слуге, творящему Его волю. Эта великая, могущественная помощь, с одной стороны, а с другой – уверенность в правильности пути, указанного перстом Божиим, и в безусловной святости и непогрешимости норм, данных Господом для человеческой деятельности, приводят в результате к тому, что человек верующий, подчинившийся Богу и всецело опирающийся на Его всемогущую волю, духовно бесконечно настойчивее и сильнее, чем неверующий, служащий исключительно своему «я» и руководящийся своими эгоистическими желаниями и указаниями своего рассудка.
Третьим условием настойчивости является терпение. У святых подвижников оно всегда было громадно. Значение его в христианском подвиге совершенно ясно: чтобы вести непрерывную борьбу с искушениями, постоянно напряженно работать над собою и до последней минуты своей жизни не отступать, не бросать начатого дела, не доведя его до конца. Для этого надо уметь мужественно переносить, во-первых, страдания и лишения, всегда связанные с христианским подвигом, а во-вторых, неизбежные ошибки, падения и неудачи, которые легко могут вызвать уныние и ослабить энергию неопытного христианина. Диавол всегда пользуется неудачами, стараясь раздуть их значение до размеров настоящей катастрофы, чтобы довести подвижника до отчаяния и принудить его прекратить борьбу. Умение переносить страдания и не смущаться неудачами и есть форма христианского терпения. Оно естественно развивается из двух ранее указанных условий настойчивости, то есть из единства цели жизни и покорности Богу, и без них вряд ли может кто-либо достигнуть высокой степени. Терпеть страдания, зная, что это угодно Богу, и переносить неудачи, зная, что они попускаются Богом для нашего воспитания в смирении, неизмеримо легче, чем не понимая, зачем и для кого это нужно. Бессмысленные, ненужные лишения, самые незначительные, чувствуются гораздо тяжелее и раздражают гораздо больше, чем великое горе, целесообразность которого нам ясна.
В вопросе о воспитании терпения могут быть полезны еще следующие замечания.
Часто наше нетерпение в христианском делании зависит от того, что мы скорее хотим насладиться плодами сделанных усилий и иметь скорый, заметный для нас успех. На второй день после обращения к Богу мы уже хотим быть святыми.
Если этого не получается, нам начинает казаться, что наши усилия пропадают даром, и мало-помалу уныние овладевает душой. Мы часто способны бываем на крупный геройский поступок, ибо там успех обнаруживается сразу, но в будничной, черновой работе, не дающей быстрых заметных результатов, наша энергия скоро беднеет и гаснет.
Чтобы предотвратить уныние, надо твердо помнить, что ни одно усилие, как бы мало оно ни было, не пропадает безрезультатно и в душе свой след оставляет. Если мы не замечаем успехов, то чаще всего потому, что наш духовный взор еще недостаточно опытен, чтобы их различить, если они не проявляются в крупных размерах, но если усилие сделано добросовестно, то результаты несомненны, в этом можно быть уверенным. Посмотрите, как медленно, незаметно растет дерево. Почти невозможно определить, насколько оно выросло за сутки, и только в конце года обнаруживается значительный прирост. Так и в духовной жизни.
Всегда лучше смотреть не на конечную цель своих стремлений, а на ближайший шаг, который предстоит сделать. В христианской жизни эту конечную цель рассмотреть ясно почти и невозможно, так как идеал здесь бесконечен и тонет в отдалении, а сравнивать пройденный путь с тем расстоянием, которое еще предстоит пройти, – занятие и бесполезное, и способное внушить уныние. Как бы далеко ни ушел человек вперед, перед ним все еще расстилается такая бесконечно длинная дорога, что он всегда кажется себе находящимся в самом начале пути. Поэтому никогда не следует мерить, насколько ты вырос в духовном отношении, а все внимание обратить на то, чтобы как можно лучше сделать следующий шаг.
Лучше думать о том, что ты должен делать, а не о том, чего ты можешь достигнуть. Исполняй свой долг добросовестно и не заботься много о результатах. С доверием предоставь это Господу.
Всегда помни правило древнего мудреца Семея: «Обязанности – твои, а следствия – Божии».
В данном отрывке евангелист Марк впервые отмечает те разногласия, которые начали обнаруживаться между Иисусом Христом и руководящим классом еврейского народа – фарисеями и книжниками в их взглядах на религию и ее значение в жизни человека. Совершенно различное понимание религии и ее целей порождает между ними первые недоразумения, скоро переходящие у фарисеев в затаенную вражду и глухую ненависть. Три точки разногласия отмечает святой Марк. Три серьезных замечания делают фарисеи Христу.
Когда Господь призвал в число Своих учеников сборщика податей Левия Алфеева, впоследствии ставшего апостолом с именем Матфей, последний в порыве великой радости устроил у себя пир.
На этот пир он пригласил своих прежних друзей, таких же мытарей, каким был сам, а также многих из той толпы, которая постоянно окружала Господа Иисуса Христа и которая состояла главным образом не из профессионалов религии, а из людей обыкновенной, суетной, греховной жизни, как большинство из нас. На пиру Левия Господь оказался в компании мытарей и грешников.
Это обстоятельство вызвало негодование фарисеев.
– Как это ваш учитель, – сказали они ученикам Господа, – ест и пьет с мытарями и грешниками?
Сборщиков-мытарей они ненавидели, видя в них предателей нации, ибо мытари служили ненавистной чужестранной римской власти, занимаясь досмотром товаров, взиманием пошлин за ввоз и вывоз и сбором путевых пошлин на мостах и дорогах. Всех же, кто не принадлежал к фарисейскому кругу и не слишком строго придерживался исполнения обрядного Моисеева закона и преданий старцев, они глубоко презирали, считая грешниками.
Только себя признавали фарисеи «чистыми» и достойными последователями Моисея и ни за что не унизились бы до того, чтобы иметь общение с мытарями и людьми легкомысленными или неопрятными в религиозном отношении. И вдруг этот прославленный Пророк из Назарета, о котором так много говорят, ест и пьет вместе с этим отребьем. Он с ними беседует, Он их учит! Какая профанация религиозной проповеди и какой позор для человека, претендующего быть учителем и наставником Израиля!
Второе разногласие вызвал вопрос о посте. Строгие законники во всем, фарисеи были такими же и в отношении постов. Все посты, заповеданные законом и преданием, они считали строго обязательными не только для людей, образовавших религиозную общину и желавших вести религиозную жизнь, какими им казались ученики Господа Иисуса Христа, но и вообще для всех сынов Израиля; и вдруг в этой маленькой общине, сформировавшейся вокруг нового Пророка, не признают постов! Ученики Иисуса не постятся!
Понятен возмущенный вопрос: «Почему Твои ученики не постятся?»
Третье недоразумение возникло по вопросу об отношении к субботе, этом своего рода «табу» еврейского раввинизма, где никакие отступления от раз установленных правил не допускались. Инцидент, вызвавший это недоразумение, был следующий: «Случилось Ему в субботу проходить засеянными полями , и ученики Его дорогою начали срывать колосья».
Евангелист Лука добавляет: «они срывали колосья и ели, растирая руками» (Лк. 6:1 ).
«И фарисеи сказали Ему: смотри, что они делают в субботу, чего не должно делать ?”
Срывать колосья руками на чужой ниве, не употребляя серпа, Моисеевым законом разрешалось (Повт. 23:25 ). Это не считалось воровством, и не в этом состояло преступление учеников, вызвавшее замечание фарисеев. Нарушение закона, с их точки зрения, заключалось, во-первых, в том, что в этот день еще нельзя было есть нового хлеба. Первый сноп нового урожая обыкновенно приносился сначала священнику, который возносил его пред Господом в жертву. Это делалось по закону на другой день праздника опресноков, или на третий день пасхи, 16-го числа месяца Нисана. «Никакого нового хлеба, – гласил закон, – ни сушеных зерен, ни зерен сырых не ешьте до того дня, в который принесете приношение Богу вашему: это вечное постановление в роды ваши во всех жилищах ваших» (Лев. 23:14 ). Господь Иисус Христос со Своими учениками проходил полем, по свидетельству святого Луки, в так называемую второпервую субботу, то есть в субботу, случившуюся 15-го Нисана (по толкованию святого Исидора Пелусиота). Значит,ученики, срывая и вкушая колосья, не дождались ровно одного дня, когда они могли сделать это на законном основании. Но самое: ужасное, по фарисейским понятиям, состояло в том; что ученики срывали колосья и растирали их руками в субботу! Ведь, идя дальше в этом направлении, можно было допустить в субботу и жатву и молотьбу! А это законом определённо запрещалось: «шесть дней можно делать дела, а в седьмой день суббота покоя, священное собрание; никакого дела не делайте» (Лев. 23:3 ).
Вероятно, фарисеи ожидали, что Господь остановит учеников и напомнит им древнее правило, но не дождавшись этого, они сами обращают Его внимание на возмутительное нарушение закона: смотри, что они делают в субботу!
Таковы три факта, выявившие разногласие между Господом Иисусом Христом и фарисеями.
Ни в одном из этих случаев Господь не встал на точку зрения фарисеев и не поддержал их негодование. Ясно, что в оценке фактов религиозной жизни и в понимании ее сущности они резко расходились. Строго говоря, высказывания фарисеев имели под собой формальные основания, особенно в вопросах о посте и субботе. Здесь они стояли на почве буквального понимания закона, но этот закон в их понимании являлся чем-то мертвым, закостенелым, не допускавшим решительно никаких изменений или приспособлений к живой душе человека, и потому он потерял дух жизни, подобно сухому дереву, которое уже не может расти и развиваться, а может только гнить.
Господь Иисус Христос относился к Моисееву закону совершенно иначе.
Он никогда не отвергал Ветхого Завета. «Не думайте, что Я пришел нарушить закон… не нарушить пришел Я, но исполнить» (Мф. 5:17 ), – говорил Он. Он с большой силой подтверждает его, особенно когда замечает его лукавое извращение или нарушение во имя человеческих преданий старцев, как это мы видим в споре о пятой заповеди, дух которой фарисеи до того исказили, что: вопреки категорическому требованию закона, позволяли человеку во многих случаях забывать о своих обязательствах к родителям или же уклоняться от них путем лицемерной казуистики (Мк. 7:6-13 ). В текстах Священного Писания Ветхого Завета Он ищет правила поведения или опоры в борьбе с искушениями (Мф. 4:4,7:10 ). Своих учеников Он упрекает за недоверие к ветхозаветным пророкам (Лк. 24:25 ). Доктрины Ветхого Завета о сотворении мира, о человеке, о праведности, о Промысле Он считает неоспоримыми. На истории израильского народа, изложенной в книгах Ветхого Завета, Он основывает Свою миссию. В Своих проповедях и поучениях Он часто Пользуется изречениями, мыслями, образами и сравнениями, взятыми из Ветхого Завета. Он так хорошо его знает, что это знание возбуждает удивление даже среди книжников.
Но Господь Иисус Христос не только знал Ветхий Завет – Он всегда требовал его исполнения. Исцелив прокаженного, Он требует, чтобы тот пошел показаться священнику и принес жертву за очищение, как это было постановлено законом Моисея (Мф. 8:4 , ср. Лев. 14:3-4 ).
Когда к Нему обращается юноша с просьбой научить, как наследовать жизнь вечную, Он прежде всего требует от него исполнения заповедей Ветхого Завета (Мк. 10:19 ).
Когда наступает время Пасхи, Он поручает ученикам приготовить все нужное для праздника, как это требовал закон Моисеев (Лк. 22:8 ).
Можно было бы привести много примеров, говорящих о том уважении, с каким Господь относился к Ветхому Завету. Несомненно, Он считал его не только полезным и нужным для духовной жизни, но и обязательным для человека как Слово Божие.
Здесь мимоходом можно подчеркнуть урок, вытекающий для нас: если Господь находил книги Ветхого Завета нужными и полезными, то, очевидно, они имеют такое же значение и для нас, хотя мы и пользуемся высшей формой Божественного Откровения – Новым Заветом. Необходимое Христу – необходимо и нам. Поэтому то пренебрежение и недоверие, которое замечается иногда среди некоторых христиан по отношению к Священному Писанию Ветхого Завета, совершенно ни на чем не основано.
Но признавая и почитая книги Ветхого Завета как Божественное Откровение, Господь относится к ним гораздо свободнее и совершенно иначе, чем фарисеи. Глубоко чтя проводимые здесь основные принципы как плод озарения Святого Духа, Он считает ветхозаветные формы практического их осуществления в жизни вполне допускающими изменения, и, никогда не отступая от духа Священного Писания, Он тем не менее не связывает ни Себя, ни Своих последователей формальными предписаниями древнего закона. Жизнь меняется, меняются, как в калейдоскопе, ее условия, и те обряды, обычаи и норма внешнего поведения, которые были практичны и пригодны несколько столетий тому назад, становятся совершенно непригодными и даже неисполнимыми в данный момент.
Но дух, этот вечный абсолютный и живой дух, действующий постоянно в человеке, в его жизни, в его истории, дух добра, истины, правды – должен быть всегда один и тот же, проявляясь лишь в различных обнаружениях в зависимости от эпохи. Так, например, древний закон Моисея повелевал купившему раба из соотечественников держать его в рабстве не более шести лет, а в седьмой год отпускать на свободу и при этом добавлял: «когда же будешь отпускать его от себя на свободу, не отпусти его с пустыми руками , но снабди его от стад твоих, от гумна твоего и от точила твоего: дай ему, чем благословил тебя Господь, Бог твой» (Повт. 15:13-14 ). В этом постановлении сказывается дух милосердия, дух любви к ближнему, но можем ли мы исполнить это правило? Понятно, нет, так как в рабство у нас теперь не продаются и самый институт рабства давно уничтожен, поэтому и дух милосердия в настоящее время должен искать своего выражения в других, современных формах благотворительности.
Другой пример: для невольных убийц, то есть совершивших убийство неумышленно, по неосторожности, Моисеев закон отводил три города, где они могли искать убежища от мести родственников убитого. Здесь говорил дух правосудия, ибо человека, виновного только в неосторожности, карать как за умышленное убийство, конечно, несправедливо.
Но у нас нет ни городов убежища, ни родовой мести, и правило это отпадает само собой. Дух справедливости находит выражение в других формах. Ясно, что формы человеческого поведения и жизни, выражающие веления религиозного духа, и не могут быть вечно одними и теми же, застывшими, омертвевшими, и требовать этой неизменности формы – значит на живой орган накладывать лубки.
Результат всегда будет один и тот же: ослабление живой силы религии и омертвение тканей души.
Более того: если религиозные формы держать всегда педантично неизменными, не считаясь с потребностями духовно развивающегося человека, то эти формы или искалечат духовную жизнь, дадут ей уродливое развитие, или совершенно остановят ее рост. Если ребенка постоянно держать в пеленках, не снимая их и не ослабляя, то он расти не сможет. Китаянки для того, чтобы иметь маленькие ноги, чего требует мода, держат их с детского возраста всегда туго забинтованными. Это сохраняет детский размер ноги, останавливая ее рост, но страшно уродует ее и сопровождается сильною болью.
Так бывает всегда там, где есть живая органическая сила жизни и роста. Так и в религии: по мере того, как дух Божий, дух добра и правды все полнее и совершеннее воплощается в жизни человека, старые формы, как детские пеленки, становятся для него все теснее, и он неизбежно, хотя часто постепенно и незаметно, их меняет. Сама жизнь в той мере, как она развивается и проникается новым духом, перерастает старые рамки, не умещается в них и естественно стремится их раздвинуть, и если, не считаясь с этим ростом, оставить эти рамки в прежнем виде, без всяких изменений, то жизнь просто их разломает, как поднимающаяся вешняя вода в реке ломает сковывающий ее лед. Этот именно закон духовной жизни и выразил Господь в словах: «Никто не вливает вина молодого в мехи ветхие: иначе молодое вино прорвет мехи, и вино вытечет, и мехи пропадут; но вино молодое надобно вливать в мехи новые» (Мк. 2:22 ).
Господь Своим учением, жизнью и смертью поднял религию на такую громадную высоту, в такой полноте сообщил уверовавшим в Него духа истины и благодати, что не только формы внешнего богослужения оказались устарелыми, но самые правила жизни и поведения пришлось расширить и углубить, чтобы в них могло отразиться это веяние нового духа. Отсюда ряд антитез, естественно возникающих при сопоставлении нового учения со старыми правилами:
«Вы слышали, что сказано древним: не убивай (Вих. 20:13 ), кто же убьет, подлежит суду. А Я говорю вам, что всякий, гневающийся на брата своего напрасно, подлежит суду» (Мф. 5:21-22 ).
«Вы слышали, что сказано древним: не прелюбодействуй (Вих. 20:14 ). А Я говорю вам, что всякий, кто смотрит на женщину с вожделением, уже прелюбодействовал с нею в сердце своем» (Мф. 5:27-28 ).
«Сказано также, что если кто разведется с женою своею, пусть даст ей разводную (Повт. 24:1 ). А Я говорю вам: кто разводится с женою своею, кроме вины любодеяния, тот подает ей повод прелюбодействовать» (Мф. 5:31-32 ).
«Еще слышали вы, что сказано древним: не преступай клятвы, но исполняй пред Господом клятвы твои ( Лев.29:12 ; Повт. 23:21 ). А Я говорю вам: не клянись вовсе… Но да будет слово ваше: да, да; нет, нет» (Мф. 5:33-34:37 ).
«Вы слышали, что сказано: око за око и зуб за зуб (Вих. 21:24 ). А Я говорю вам: не противься злому» (Мф. 5:38-39 ).
«Вы слышали, что сказано: люби ближнего твоего и ненавидь врага твоего (Лев. 19:17 ). А Я говорю вам: любите врагов ваших, благословляйте проклинающих вас, благотворите ненавидящим вас и молитесь за обижающих вас и гонящих вас» (Мф. 5:43-44 ).
В этих антитезах нет противоречия древним правилам. Они не отменяют, но лишь развивают и усовершенствуют нормы Ветхого Завета. В них веет тот же дух любви и правды, но уже поднявшийся со ступени младенческого состояния человечества на громадную высоту развития и совершенства.
Так и смотрит Господь на взаимное отношение Ветхого и Нового Заветов. «Не думайте , – говорит Он, – что Я пришел нарушить закон или пророков: не нарушить пришел Я, но исполнить» (Мф. 5:17 ). Русское слово «исполнить» не совсем точно передает оттенок мысли. Стоящее здесь у Матфея греческое слово означает: «восполнить», дать полноту, законченность. Другими словами, Господь хочет сказать, что Его Новозаветное учение не нарушает и не отменяет Моисеева закона, но восполняет и развивает его. Фарисеи расширяли древний закон, отыскивая все новые случаи его применения, опутывая всю жизнь мелочными, формальными предписаниями, порождая предания старцев в невероятном количестве, или, как говорит пророк Исайя: «стало у них словом Господа: заповедь на заповедь, заповедь на заповедь, правило на правило, правило на правило, тут немного, там немного, – так что они пойдут… и попадут в сеть и будут уловлены» (Іс. 28:13 ). В этих попытках регламентировать все мелочи жизни неизменными мертвыми правилами, формально выведенными из закона, они сохраняли букву закона, но нередко нарушали его дух (Мк. 7:6-13 ).
Иисус Христос, наоборот, углубляет и развивает принципы ветхозаветного законодательства, усиливает его духовную напряженность. Он сохраняет его дух, но нередко нарушает форму. В этом заключается основная и существенная разница в отношениях к Ветхому Завету Господа Иисуса Христа и фарисеев.
Отчего получилось такое различие?
Оттого, что Господь смотрит на религию неизмеримо глубже, чем фарисеи. Для Него сущность религии и заключается в живом союзе души человека с Богом, союзе любви. «Да будут все едино, как Ты, Отче, во Мне, и Я в Тебе, так и они да будут в Нас едино… Да любовь, которою Ты возлюбил Меня, в них будет, и Я в них» (Ін. 17:21:26 ), – так молится Он Отцу Своему. Любящая Бога человеческая душа – вот то, что для Него наиболее ценно, а каким образом эта душа дошла до любви, объединяющей ее с Богом, – это вопрос, строго говоря, второстепенный, не имеющий существенно важного значения. Человек может воспитывать эту любовь и ортодоксальными средствами, строгим выполнением выработанных религией обрядов и постановлений, имеющих педагогическое значение, но может достигнуть той же цели и совершенно своеобразным путем, как, например, достигали святые отшельники, пребывание которых в пустыне требовало от них особого образа жизни и особых правил внешнего поведения. В христианстве оценивается не столько деятельность человека, сколько качества души его, проявляющиеся в этой деятельности. Святитель Николай публично заушил Ария и был осужден отцами Собора, усмотревшими в этом поступке нарушение дисциплины любви, но Бог оправдал Своего избранника, ибо в этом заушении сказалась горячая ревность святителя о вере, его великая любовь к Богу и, несомненно, к тому же Арию, хульные речи которого надо было остановить, дабы не поразил его гнев Божий. Господь, как всегда, смотрит в корень вещей. Таким корнем в духовной жизни является душа; внешние деяния – это только плоды. Важно прежде всего, чтобы корень – душа – был здоров, тогда и плоды будут хороши. «Так всякое дерево доброе приносит и плоды добрые, а худое дерево приносит и плоды худые. Не может дерево доброе приносить плоды худые, ни дерево худое приносить плоды добрые» (Мф. 7:17-18 ).
«Добрый человек из доброго сокровища сердца своего выносит доброе, а злой человек из злого сокровища сердца своего выносит злое, ибо от избытка сердца говорят уста его» (Лк. 6:45 ).
Стоя на этой: точке зрения, Господь и все внешние установления религии, ее обряды, правила, обычаи оценивает исключительно по их связи с душой человека, то есть поскольку они или выражают религиозные настроения и движения души, или служат средством ее религиозного воспитания. «Суббота для человека, а не человек для субботы» , – говорит Он (Мк. 2:27 ).
Это значит, что все внешние формы, в которых проявляется религиозная жизнь, хороши и ценны, если они содействуют духовному развитию человека и помогают ему приблизиться к Богу. Ценны искренние молитвы, потому что они служат выражением веры, благоговения и любви к Богу, преклоняя Господа на милосердие к молящемуся, сближают Бога с человеком. Ценны церковные службы, полные символизма и глубоко трогательных обрядов, ибо они развивают в человеке религиозное чувство. Ценны дела милосердия и различные благочестивые упражнения, ибо они воспитывают благонастроенную волю, стремящуюся к Богоугождению.
Но все эти формы религиозных проявлений становятся бессмысленными, если они теряют связь с живой душой. Бессмысленны и бесцельны молитвы, если они произносятся только устами и если в них не участвует ни ум, ни сердце. Становятся совершенно ненужными обряды, если они не воспитывают душу в любви и покорности к Богу. Даже дела благотворительности и служения ближнему теряют свою ценность, если человек не участвует в них душой (1Кор. 13:3 ).
Если мы поймем все это, поймем взгляд Господа на религию и на религиозную жизнь, то нам станет ясен смысл всех трех ответов, в которых обнаружилось Его разногласие с фарисеями.
Когда фарисеи упрекают Его в том, что сближением с мытарями и грешниками Он позорит Свое звание духовного учителя, Господь отвечает им: «Не здоровые имеют нужду во враче, но больные; Я пришел призвать не праведников, но грешников к покаянию» (Мк. 2:17 ).
Самое ценное для Бога – душа человека. Поэтому и обязанность религиозного учителя именно в том и состоит, чтобы эту душу, омраченную, недугующую грехом и ушедшую от Бога, просветить, исцелить и снова вернуть к Творцу. Не нужен тот учитель, который не идет за этой душой, гнушаясь ее язв, и бессмысленно его величаво-надменное стояние в отдалении от людей, требующих его руководства. Если он желает оставаться лишь в незапятнанном Кругу праведников, то он бесполезен и не делает своего дела.
На вопрос, почему ученики Его не постятся, Господь отвечает: «могут ли поститься сыны чертога брачного, когда с ними жених? Доколе с ними жених, не могут поститься, но придут дни, когда отнимется у них жених и тогда будут поститься в те дни» (Мк. 2:19-20 ).
Это значит: пост не соответствует их теперешнему настроению. Пост есть внешнее выражение душевной скорби и сокрушения о грехах. Но сейчас для них время радости, ибо Я, Господь и Учитель их, с ними. Было бы смешно, если бы гости, приглашенные на свадебный пир, скорбели и постились. Так и для их ликующей души пост не только бесполезен и бессмыслен, но был бы лишь вредным лицемерием. Наступят дни, когда Меня не будет с ними, тогда будут скорбеть и поститься. Тогда пост будет для них потребностью души и выражением тоскующей любви. Тогда он будет нужен.
Когда, наконец, фарисеи упрекнули учеников Иисусовых в том, что они срывали и ели колосья в субботу, Господь сказал в ответ: «неужели вы не читали никогда, что сделал Давид, когда имел нужду и взалкал сам и бывшие с ним? как вошел он в дом Божий при первосвященнике Авиафаре и ел хлебы предложения, которых не должно было есть никому, кроме священников, и дал и бывшим с ним?» (Мк. 2:25-26 ).
Эпизод, который указывает Господь, относится к тому времени, когда Давид спасался от преследования Саула, и подробно описан в первой книге Царств, глава XXI, ст. 1–6 (1Сам. 21:1-6 ). Хлебы предложения считались великой святыней (Лев. 24:9 ), и никто из посторонних не смел их вкушать по закону Моисееву. Однако Давид нарушил это постановление, ибо в противном случае ему и его свите грозила опасность погибнуть от голода. Господь не порицает Давида, ибо постановления закона имеют в виду пользу человека и его души, и там, где буквальное исполнение их связано с очевидным вредом для человека, они, конечно, могут быть отменены.
Точно также нельзя упрекать и апостолов, что они по нужде нарушили субботу, ибо «суббота для человека, а не человек для субботы» (Мк. 2:27 ).
Фарисеи смотрели совершенно иначе. Вряд ли они когда-нибудь задумывались серьезно о необходимости совершенствовать прежде всего душу, вряд ли именно в этом видели волю Божию и главную цель религии и вряд ли рассматривали постановления закона как воспитательное средство религиозного развития. Для них исполнение закона уже само по себе было средством богоугождения, и, забывая, что Бог не от рук человеческих угождение приемлет, они воображали, что чисто механическим исполнением всех обрядовых предписаний они обеспечивают для себя должную милость и награду. Вот почему, исполнив эти предписания, фарисей был вполне доволен собой и больше ни о чем не заботился. «Разве я не все исполнил, и в чем я ошибся?» – таково было обыкновенное присловие фарисея. Обряды и постановления закона приобретали, таким образом, значение своего рода магических средств, исполнение которых было для человека обязательно, если он хотел получить милость у Бога. У фарисеев человек был для субботы, а не суббота для человека. Он мог умирать с голоду, если ему это было угодно, но субботние постановления он обязан был выполнить, ибо в противном случае он навлекал на себя, по их мнению, гнев Божий.
Этот взгляд на сакраментальное значение обрядов не изжит и до сих пор даже в христианстве, особенно среди нашего старообрядчества. Там обряды тоже приобрели совершенно несвойственное им значение самодовлеющих средств богоугождения и потому объявлены неизменными и неприкосновенными. «До нас положено: лежи так оно во веки веков», – говорил первый вождь раскола старообрядчества протопоп Аввакум.
Но для нас, конечно, это мнение неприемлемо. Бесконечно выше взгляд Господа, Который все обряды и постановления внешнего закона рассматривал с точки зрения их пользы для души человека. Чтобы тем отчетливее выяснить эту точку зрения, позвольте привести сравнение.
Когда архитектор начинает строить храм, он прежде всего ставит леса. Без этого работа невозможна: вы можете выложить пять-десять ярусов кирпичей, но больше этого не пойдет. Леса позволяют вам вести постройку до громадной высоты, и чем выше она поднимается, тем выше протягиваются по лесам лестницы и платформы для рабочих. Только когда постройка закончена, леса снимаются, и чудное здание храма Божия вырастает перед вами во всей красоте своей.
Леса – это обряды и правила внешнего поведения. Их задача – содействовать воспитанию души и постройке в ней храма Божия, что и является главной целью духовной работы.
Нужны ли они?
Ясно, что нужны, ибо без них храма не построить. В лучшем случае можно вывести лишь первый ярус, но всю постройку закончить невозможно.
Изменяемы ли они?
Опять-таки ясно, что да. По мере того, как идет вперед развитие пути, и внешние вспомогательные средства должны становиться возвышеннее и сложнее, приспособляясь к этому развитию. Для детей нужно молоко, для взрослых – твердая пища (1Кор. 3:2 ).
По мере роста дерева необходимо удлинять палочку, к которой оно привязано.
Но достаточно ли ограничиться постройкой лесов, то есть исполнением внешних обрядов и предписаний, как ограничивались фарисеи?
Конечно, нет. Ставить леса бессмысленно, если не строить храма. Сами по себе они ни на что не нужны.
Надо твердо помнить, что если Господь должен быть центром всей человеческой жизни и царствовать в душе человека, то первая забота христианина должна состоять в том, чтобы построить в душе достойный для Него храм, то есть очистить и приготовить, воспитать душу.
В этом заключается главная забота. Сюда должны быть устремлены все силы и внимание, и вся религиозная жизнь и деятельность должна рассматриваться под этим углом зрения.
«Разве не знаете, что вы храм Божий, и Дух Божий живет в вас?» (1Кор. 3:16 ). «Вы храм Бога живаго, как сказал Бог: вселюсь в них и буду ходить в них ; и буду их Богом, и они будут Моим народом» (2Кор. 6:16 ).
Глава III.
Мк. 3:1-6 , Мк. 3:7-19 ↓ Мк. 3:20-35 ↓
Снова евангелист рассказывает о столкновении, происшедшем между Господом и фарисеями, и снова это столкновение произошло по вопросу о субботе.
В вопросе о субботе книжники и фарисеи были особенно неуступчивы и ревнивы, ибо они здесь опирались не просто на древний обычай или предание старцев, но на определенное повеление Божие. Четвертая заповедь Синайского законодательства гласила:
«Помни день субботний, чтобы святить его; шесть дней работай, и делай [в них] всякие дела твои, а день седьмой – суббота Господу, Богу твоему: не делай в оный никакого дела ни ты, ни сын твой, ни дочь твоя, ни раб твой, ни рабыня твоя, ни [вол твой ни осел твой, ни всякий] скот твой, ни пришлец, который в жилищах твоих; ибо в шесть дней создал Господь небо и землю, море и все, что в них, а в день седьмой почил; посему благословил Господь день субботний и освятил его» (Вих. 20:8-11 ).
А тридцать первая глава книги Исход говорила еще решительнее: «И сказал Господь Моисею, говоря: скажи сынам Израилевым так: субботы Мои соблюдайте, ибо это – знамение между Мною и вами в роды ваши, дабы вы знали, что Я Господь, освящающий вас; и соблюдайте субботу, ибо она свята для вас: кто осквернит ее, тот да будет предан смерти; кто станет в оную делать дело, та душа должна быть истреблена из среды народа своего; шесть дней, пусть делают дела, а в седьмой – суббота покоя, посвященная Господу: всякий, кто делает дело в день субботний, да будет предан смерти» (Вих. 31:12-15 ).
На основании этих прямых и решительных требований закона Моисеева еврею запрещено было в субботу всякое дело: нельзя было ни развести огня, ни сварить пищи; даже передвижение ограничено было мерою 2400 шагов. Постановления эти поддерживались с неумолимой строгостью, и требование книги Исход о казни за осквернение субботы исполнялось буквально.
В книге Числа мы читаем такой эпизод.
«Когда сыны Израилевы были в пустыне, нашли человека, собиравшего дрова в день субботы; и привели его нашедшие его собирающим дрова [в день субботы] к Моисею и Аарону и ко всему обществу [сынов Израилевых]; и посадили его под стражу, потому что не было еще определено, что должно с ним сделать. И сказал Господь Моисею: должен умереть человек сей; пусть побьет его камнями все общество вне стана. И вывело его все общество вон из стана, и, побили его камнями, и он умер» (Чис. 15:32-36 ).
Еще более поразительный случай рассказывается в первой книге Маккавеев. Во время восстания Маттафии отряд возмутившихся иудеев, ревнителей отеческого закона, укрылся в горах, где в субботу и был настигнут войсками царя Антиоха. Когда те начали сражение, иудеи оказались совершенно беззащитными, ибо в субботу не хотели сражаться, и «они не отвечали им, ни даже камня не бросили на них, ни заградили тайных убежищ своих, и сказали: мы все умрем в невинности нашей; небо и земля свидетели за нас, что вы несправедливо губите нас. Нападали на них по субботам, и умерло их, и жен их, и детей их со скотом их, до тысячи душ» (1Мак. 2:36-38 ).
Так ревниво оберегался среди евреев покой субботнего дня! Правда, требования жизни мало-помалу брали свое, и чтобы не оказаться в безвыходном положении, подобно маккавейскому отряду, пришлось допустить много казуистических отступлений и обходов субботнего закона, но внешне он исполнялся очень строго. Врачебная практика также была запрещена в субботу, и, подводя под понятие врачевания чудесные исцеления больных Господом Иисусом Христом, фарисеи и эту деятельность считали недозволенной.
Когда однажды Господь исцелил в синагоге больную скорченную женщину, «начальник синагоги, негодуя, что Иисус исцелил в субботу, сказал народу: есть шесть дней, в которые должно делать; в те и приходите исцеляться, а не в день субботний» (Лк. 3:14 ). Жалкий буквоед, он не понимал той простой и очевидной истины, что если Богу неугодны были исцеления в субботу, то Он и не допустил бы силе Своей совершаться в них, ибо силой Божиею они были совершены.
Зная отношение Господа к вопросу о субботе, фарисеи, рассказывает евангелист Марк, «наблюдали за Ним, не исцелит ли его в субботу, чтобы обвинить Его» (Мк. 3:2 ). А в синагоге, куда пришел Господь, находился в это время человек, имевший сухую руку. Пройти мимо него безучастно, не оказав никакой помощи, Господь не хотел, но Он видел озлобленные, подстерегающие взоры фарисеев и решил дать им урок.
«Он же говорит человеку, имевшему иссохшую руку: стань на средину. А им говорит: должно ли в субботу добро делать, или зло делать? душу спасти, или погубить? Но они молчали» (Мк. 3:3-4 ).
Что могли они ответить? Простой, ясный, мудрый вопрос Господа сразу обличал всю нелепость их позиции. В самом деле: что сказать? Сказать, что добро делать в субботу можно, это значило признать допустимыми и исцеления, а это производило уже коренную ломку в их взглядах и учении о субботе. Более того: это значило признать перед всем народом несправедливость злостных нашептываний и нападок на Иисуса и ошибочность собственных суждений. Профессиональное самомнение и гордость книжников допустить этого не могли. С другой стороны, сказать, что в субботу можно делать зло и оставить человека погибать без помощи, было до такой степени нелепо и так не вязалось со значением субботы как дня, посвященного Богу, что даже их отупевшая совесть и извращенный в своем фанатизме ум понимали это.
Кроме того, простой народ сердцем почувствовал бы всю фальшь и возмутительную жестокость такого ответа, а поколебать свой авторитет среди народа – это для фарисея было хуже всего.
«…Они молчали. И, воззрев на них с гневом, скорбя об ожесточении сердец их, говорит тому человеку: протяни руку твою. Он протянул, и стала рука его здорова, как другая» (Мк. 3:4-5 ).
Господь примером доказал, что в субботу делать добро можно.
В этом эпизоде яснее, чем где-либо фарисеи выявили свое сухо-формальное отношение к религиозным установлениям. По их понятиям, действительно, человек был ради субботы, а не суббота человека ради. Пусть человек гибнет, пусть он упустит, быть может, единственную для него возможность получить исцеление от Великого Пророка, но закон о субботнем покое должен быть соблюден. Такова их точка зрения.
Но Господь, как всегда, верен Себе. У Него и здесь на первом плане вопрос о человеке, и если для его спасения надо нарушить закон о субботе в его буквальном понимании, Он не колеблется это сделать.
Описанное столкновение Господа с фарисеями ставит перед нами очень важный вопрос: как в самом деле, по христианскому учению, следует проводить праздники и относиться к ним? Чему в этом случае учит пример Христа?
Что Господь праздники не отрицал, видно из того, что каждый год для празднования Пасхи Он ходил в Иерусалим, как этого требовал установившийся обычай, и даже перед самой Своею смертью, уже предчувствуя ее близость, Он нашел нужным совершить с учениками Своими Пасху по принятому еврейскому ритуалу. Не отрицал Он, конечно, и Субботы как особого дня, посвященного Богу, ибо соблюдение Субботы требовала прямая заповедь Божия, а заповеди эти Он исполнял строго, говоря о них так: «доколе не прейдет небо и земля, ни одна йота или ни одна черта не прейдет из закона, пока не исполнится все» (Мф. 5:18 ). Если Ветхий Завет вообще Он считал нужным для человека, как это мы видели раньше, то краеугольный камень этого завета, Синайское законодательство, Он считал безусловно необходимой основой жизни, неизменной до последней йоты как закон воли Божией.
В христианстве суббота уже во времена апостолов была заменена воскресным днем. В книге Деяний (Деян.20:7) мы читаем, что христиане для совершения таинства причащения собирались в первый день недели, то есть в день, следующий непосредственно за субботой, ибо субботой заканчивалась еврейская неделя. Другими словами, это было богослужение воскресного дня. Особенное значение этого дня отмечает также апостол Павел, говоря о сборе милостыни (1Кор. 16:2 ). Лаодикийский Собор христианской Церкви уже определенно заменяет празднование субботы воскресным днем.
«Не подобает христианам иудействовати, – говорит его 29-е правило, – и в субботу праздновати, но делати им в сей день, а день воскресный преимущественно праздновати, аще могут, яко христианам». Причина этой замены вполне понятна: в первый день недели воскрес Господь наш Иисус Христос, и воспоминание этого события, самого важного в христианстве, придает и самому дню, с которыми оно связано, выдающееся значение. Поэтому требование четвертой заповеди о праздновании седьмого дня недели в Новозаветном христианстве относится к дню воскресному.
Итак, мы имеем определенную заповедь Божию о почитании праздников. Так как все заповеди даны Господом для блага самого человека, то очевидно и эта заповедь для людей полезна и необходима. Она так же важна и так же нужна, как и все остальные заповеди, ибо в ней выражается та же воля Божия, как и во всем Синайском законе. И однако нет, кажется, другой заповеди, которую мы нарушали бы так легко и так часто, как четвертую. По всей вероятности, это происходит оттого, что вредные последствия нарушения чествования праздников для нас не так очевидны, как вред от нарушения других заповедей. Убийство, кража, клевета – это явное зло, для всех понятное. Но будничная работа в праздник, разгул, занятия, не соответствующие значению Божьего дня, – кому от этого какой вред? Не наоборот ли? Труд ведь всегда полезен, и потому всякая работа, хотя бы и в праздник вполне допустима. Так думают многие. И однако нарушение, праздников есть несомненное зло, иначе Господь, вечно пекущийся о благе человека, не оградил бы их почитания особою заповедью.
Зачем же нужны праздники?
Однажды мне пришлось говорить с молодым английским студентом о том, почему так строго соблюдается воскресный день в Англии. «Знаете что, сэр, – сказал он, – как бы там ни было, но необходимо хотя бы один день в неделю иметь для лучших дум!..»
Эту же мысль подробнее раскрывает преосвященный Филарет, митрополит Московский: «Праздник – это благочестивое созерцание, в котором дух отдыхает от труда плоти и собирает силы для работных дней жизни». В самом деле, в течение недели мы, как в котле, кипим среди будничных забот и волнений, живем, как на базаре, где крикливая суета жизни заглушает все. Душа, как удушливым туманом, окутана назойливыми мыслями о житейских нуждах и дрязгах, о наживе, о карьере, об удовольствиях, о чем угодно, только не о Боге; и осадок этих дум, как копоть, как плесень, заволакивает душу, делая ум нечистым и сердце черствым. В душе копится слой нравственной грязи, и эту грязь необходимо время от времени очищать, чтобы не покрыться плотной коростой греха, под которой сейчас же начинается гниение и разложение духовных сил. В русском народе есть обычай по субботам каждую неделю ходить в баню. Так и душа нуждается в периодических своего рода нравственных омовениях. Такими омовениями для души и должны служить праздники.
Праздники – это душ для души. «День седьмой – Господу Богу твоему», – говорит заповедь. Долой все будничные заботы, серые мысли, грязные желаньица, ноющую зависть, недоброжелательность! На один день отдайте душу лучшим думам – думам о Боге, о любви, о вечности, о светлом мире ангелов и святых, о бессмертии будущего (чтобы вам самим ;стать лучше, чище, добрее). Стряхните с себя пыль житейской суеты, ибо «благословил Бог седьмой день, и освятил его» (Бут. 2:3 ). Подумайте хоть в этот день о душе, иначе вам грозит опасность, что дума о теле превратится для вас в суть жизни.
В этом главное значение праздника. Это – день очищения, и этого требует гигиена души.
Для человека немощного, мирского трудно жить постоянным устремлением к Богу. Это требует непрерывных усилий и хорошо дисциплинированной воли, ибо житейские мелочи постоянно стремятся овладеть сознанием и вытеснить оттуда всякую мысль о Боге. Бороться с этим напором постоянно, каждую минуту, не отступая ни на шаг, часто не под силу обыкновенному человеку, не искушенному в духовной борьбе. Церковь это знает и потому, оставляя в распоряжении человека для его житейских дел шесть дней в неделю, требует от него лишь один день особых усилий, чтобы ему вырваться из будничной сутолоки и напряжением духа хотя бы ненадолго подняться на очищающую и освящающую высоту. Это мудрая педагогика. Когда разумный воспитатель обучает своих питомцев гимнастике, он всегда на первых порах сильное напряжение чередует с продолжительными периодами отдыха: иначе легко надорваться. Так и в духовном воспитании: подъем духовных сил в день праздника сменяется длительным духовным ослаблением будней и потому легко выдерживается даже слабым, начинающим христианином. Так мало-помалу воспитывается и укрепляется душа. Прежде чем бегать, надо научиться ходить.
Таким образом, установление особых праздничных дней, прерывающих течение будней, имеет духовно-воспитательное значение.
Трудно вообразить, что представляла бы собой жизнь без праздников. Несомненно, нечто очень унылое, безрадостное. Случалось ли вам видеть фабричные города, где некоторые улицы сплошь состоят из фабрик и заводов? Более неприглядной картины, чем эти улицы, нельзя и вообразить. Серые, пыльные мостовые; грязно-красные бесконечно-монотонные корпуса, как коробки, без архитектурных украшений, без узоров, без стиля, с рядами однообразных окон, затянутых мелким переплетом рам; бесконечная вереница длинных голых труб, вытянувшихся к небу, как жерла пушек, и извергающих из своих пастей тучи едкого дыма и копоти. Чистого, ясного, лазурного неба не видно: оно все заплевано, загажено этими трубами и покрыто их серым дымом, как пылью. Нигде ни одного яркого, красочного пятна, которое оживило бы эту монотонную жуть. Все серо, убого, убийственно скучно. Везде грязь, копоть, от которых никуда не спрячешься.
Таковы должны быть впечатления жизни, состоящей из одних будней без праздников. Но душа не переносит этого удручающего однообразия: она требует ярких, цветочных пятен, горящего солнца, смеющегося неба, песни жаворонка, радости жизни. Все это дает праздник. При религиозном, христианском отношении к нему он приносит столько радости, столько чистых восторгов, что жаль становится тех людей, которые не получили церковного воспитания и никогда не переживали этого святого подъема праздничного настроения. Даже будни после праздника становятся как-то содержательнее, осмысленнее и потому интереснее.
Часто люди, привязанные к земле и думающие только о земном, говорят, что праздники понижают продуктивность народного труда, что праздничное время тратится непроизводительно и что лучше было бы использовать его для работы, ибо тогда люди были бы обеспеченнее и жили богаче. Но не говоря уже о том, что «не хлебом единым жив будет человек» и что цель жизни не в богатстве, а в развитии духа, чему содействуют христианские праздники, оказывается, что праздники не уменьшают, а, наборот, повышают производительность физического труда и, следовательно, способствуют накоплению материальных ценностей. Есть специальная книга заграничного ученого Нимейера, посвященная этому вопросу и озаглавленная «О покое воскресного дня». В этой книге на основании статистических данных доказывается одна очень простая мысль: человеческая рабочая энергия изнашивается чрезвычайно быстро и нуждается для своего восстановления в определенных периодах отдыха; в противном случае качество и напряженность работы понижаются, так что время, выигранное от отмены праздничного отдыха, пропадает почти безрезультатно и общей продуктивности труда не увеличивает.
Кроме того, классическим опровержением указанного возражения служит самая богатая из европейских стран – Англия. Нигде так строго не соблюдается покой воскресного дня, как здесь. Если когда-нибудь вам придется быть в будний день в центральной части Лондона, так называемом Сити, то вы будете ошеломлены тем бешено шумным потоком жизни, который мчится по главным улицам. Движением заполнены все: тротуары, по которым бесконечной лентой струится густая толпа озабоченно-деловых людей; сплошной массой по асфальтовой мостовой несутся экипажи разных родов – кэбы, автомобили, ручные тележки, элегантные фаэтоны, грузные автобусы и т. д.; под землей тоже лихорадочное движение: там, на глубине шести сажен, по особым подземным коридорам-трубам со страшной быстротой бегут электрические поезда; поезда так называемого метрополитена то ныряют под землю, то взбегают на высокие эстакады и грохочут над вашей головой… Все это создает впечатление настоящего столпотворения.
Но придите сюда в воскресный день, и вы будете поражены совершенно иной картиной. Все тихо. Витрины магазинов, многочисленные конторы, банки – все закрыто. Улицы точно вымерли. Не видно почти ни души. Редко-редко покажется прохожий, идущий куда-то быстрыми шагами, как будто конфузясь своего одиночества и необходимости, заставившей его нарушить традицию. В пустых коридорах улиц одинокие шаги раздаются странно звонко и отчетливо. Прошел – и снова все замолкло. Только бобби, эти великолепные лондонские полисмены, как изваяния, неподвижно стоят на своих постах, оттеняя еще более неподвижность картины. Все население после церковной службы проводит время дома – или у рояля, под аккомпанемент которого поются священные гимны, или в беседе с приятелями у камина. Так Англия проводит воскресенье. К этому следует еще прибавить, что уже в субботу с 12 часов дня занятия повсюду прекращаются, и тем не менее Англия – самая богатая и самая промышленная страна в Европе.
Итак, праздники нисколько не уменьшают производительности народного труда. Но, конечно, для того, чтобы они приносили действительную пользу человеку, очищая и возвышая душу, для этого необходимо проводить их должным образом. У нас, к сожалению, праздник обыкновенно означает только усиление житейской суеты. Гости, концерты, вечера, балы, театры, посиделки, карты, выпивка – все роды развлечений, часто грубых, часто безнравственных – все это намеренно пригоняется к празднику: в будни некогда. Понятно, что проводить праздник таким образом вовсе не означает посвящать его Богу или отдыхать. В результате получается лишь утомление, какой-то мутный осадок, душевное отупение. Можно прямо сказать, что гораздо лучше работать, чем наполнять время этой суетой, отравляющей душу.
Как же следует проводить праздники по-христиански?
Посмотрите на пример Господа Иисуса Христа. Что Он делает в субботу, то есть в праздник?
У евангелиста Луки есть такое замечание: «…и вошел, по обыкновению Своему, в день субботний в синагогу» (Лк. 4:16 ).
Вот что было праздничным обыкновением Иисуса Христа: Он шел в синагогу, то есть в молитвенный дом. У нас синагоги заменены храмами, и, следовательно, наша первая обязанность – посещение храма.
Действительно, храм Божий и общественное богослужение являются могущественным средством духовного воспитания, просветления, очищения. «Действие Божественной литургии велико… – пишет Гоголь. – Если только молящийся благоговейно и прилежно следит за всяким действием, душа его приобретает высокое настроение, заповеди Христовы становятся для него исполнимы, иго Христово благо и бремя легко». «Люблю я молиться в храме Божием, говорит о. Иоанн Кронштадтский, – особенно в св. алтаре, у престола или у жертвенника Божия, ибо чудно изменяюсь я в храме благодатию Божиею; в молитве покаяния и умиления спадают с души моей терния, узы страстей, и мне становится так легко… я оживаю в Боге и для Бога… я делаюсь как дитя, утешаемое на коленях матери; сердце мое тогда полно пренебесного сладкого мира… ко всем чувствуешь дружество и любовь, к самим врагам, и охотно их извиняешь и прощаешь».
Храм внушает мысль о Боге и стремление к Нему. Даже внешний вид его: эти позолоченные главы, похожие на горящие свечи с остроконечным языком пламени, взвившемся к небу, зовут оторваться от земли туда, в высь, в бесконечное. А богослужение и поучает, предлагая вниманию молящихся все содержание христианства в ряде глубоких символических образов, и утешает, и смягчает, и возвышает. Вот небольшой отрывок из письма пятнадцатилетней девочки, передающий впечатления юной души под действием богослужения: «Я пою Тебе чудную песню, Тебе, Высокому, Светлому, посылающему в душу мою веяние неземного блаженства… Ярко играют солнечные лучи, светлые и радостные на голубых сводах храма. Нежно реет в вышине белый голубок и колышется в прозрачных струях ладана. Мягкие, легкие струи незаметно поднимаются кверху. Смеющиеся солнечные лучи прорезают их и падают на полукруглые своды… Как прекрасен этот яркий день! Как ясно голубое небо! Как радостно-звонко поют хвалу Тебе молодые, красивые голоса! Как дивно здесь, в Твоем храме! Как горят все сердца чистою любовью к Тебе!.. Весь мир – великий храм Твой, и все в этом храме прекрасное и светлое, и все поет Тебе песнь звенящую и прекрасную, звучащую восторгом и нежною любовию: мы любим, любим Тебя, о, Светлый, Высокий, Прекрасный!..
Тихо входим мы в полутемный храм и благоговейно преклоняем колени пред таинственным алтарем Твоим. Неслышно летит вверх, к полутемным сводам первая молитва трепещущих сердец, горящих беспредельной любовью к Богу. Ровным светом теплятся впереди свечи. Плавно льются давно знакомые, дорогие сердцу напевы… И из самой глубины взволнованной души несется к Нему, распятому нами, страдающему за нас, любящему нас, горячая и чистая молитва:
«Боже, Боже! Видишь Ты наше горе, видишь Ты тьму, в которой мы живем, видишь, как рвутся души наши к свету Твоему!.. Из горячих, любящих сердец несется к Тебе пламенная чистая молитва за тех, которые не знают этого блаженства молиться Тебе, за тех, в душах которых нет ни искры великой любви Твоей, согревающей и просвещающей сердца всех! О, они не знают, какое блаженство чувствовать Тебя в сердце своем, какое блаженство в любви к Тебе, как легко и радостно прощать все обиды людям во имя Твое! О, Тебе, Великому, Милосердному, молимся мы: дай им хоть на минуту понять Тебя, дай им хоть мгновение возрожденным и очищенным от житейской грязи сердцем помолиться Тебе, дай им в сердцах своих ощутить светлую и прекрасную любовь к людям! Пробуди в душах их все хорошее, чистое, что исчезло под грязью жизни и что и сейчас еще спит глубоким сном в их сердцах!»
Таковы впечатления чистого детского сердца от православного богослужения, и так возвышенно настраивает храм!
Недаром древние христиане так ценили праздничное общественное богослужение и так стремились к нему, что даже опасность смерти их не останавливала.
Из истории Церкви известен такой случай.
В царствование византийского императора Валента одно время свирепствовало тяжелое гонение на православных христиан. Особым эдиктом запрещалось посещение православных храмов. Запрещение это сопровождалось угрозой, что все, явившиеся к богослужению, будут избиты в самом храме. Исполнение эдикта поручено было городскому префекту. Рано утром, когда, по сведениям префекта, должно было начаться православное богослужение, он отправился к храму в сопровождении вооруженного отряда. Он рассчитывал, что императорский эдикт так напугает христиан, что никто не посмеет прийти в церковь. Каково же было его удивление, когда он заметил, что улицы, прилегавшие к храму, были полны христианами, стремившимися к литургии. Особенно поразило его, когда он заметил выходящую из одного дома молодую женщину христианку с ребенком на руках.
Слушай, – сказал он, – куда Ты идешь?
В церковь, – отвечала она.
Но ведь ты знаешь эдикт?
Да, знаю, – спокойно промолвила она.
И ты не боишься смерти?
О, – сказала она, и ее глаза засияли восторгом, – я с радостью умру за Христа!.. Смотри: все идут… Неужели я могу пропустить такой случай – пострадать за Господа…
Но пожалей хоть ребенка… Зачем его взяла?
– Я хочу, чтобы и он разделил мое счастье… Он достаточно велик, чтобы исповедать имя Господа Иисуса Христа.
Префект был смущен, взволнован, потрясен. Эдикт императора не был исполнен.
Так дорожили христиане храмом и богослужением. Понимая все значение богослужения для христианского воспитания, VI Вселенский Собор издал даже следующее строгое правило о праздниках: «Аще кто, не имея никакой настоятельной нужды, или препятствия… в три воскресные дни в продолжение трех седмиц, не приидет в церковное собрание: то клирик да будет извержен из клира, а мирянин да будет удален от общения».
Таким образом, посещение храма является первой обязанностью христианина в праздник.
Вторая обязанность – благотворение. Этому также учит пример Господа, исцелившего сухорукого в Субботу и тем показавшего, что в субботу должно добро делать.
Наконец, все роды богоугодных занятий – домашняя молитва, чтение душеполезных книг, религиозные беседы и т. д. – наиболее приличествуют празднику, ибо этим и освящается праздничный день, как того требует заповедь:
«Помни день субботний, чтобы святить его; шесть дней работай и делай [в них] всякие дела твои, а день седьмой – суббота Господу, Богу твоему» (Вих. 20:8-10 ).
Мк. 3:7-19
В данном отрывке рассказывается о избрании двенадцати апостолов.
Слава Господа Иисуса Христа все росла. Его дивные дела, Его Слово, проникнутое духом и силою, обаяние Его личности, полной кротости и милосердия, – все это возбуждало внимание, любопытство и восторг народа. Со всех сторон стекались к Нему толпы желающих послушать Его учение или получить исцеление. Это был период Его растущей популярности. «За Ним последовало множество народа из Галилеи, Иудеи, Иерусалима, Идумеи и из-за Иордана. И живущие в окрестностях Тира и Сидона, услышав, что Он делал, шли к Нему в великом множестве». Среди них было много больных, которые бросались к Нему, чтобы коснуться Его. Удовлетворить всю эту многотысячную толпу, насытить ее жажду проповеди, исцелить всех больных, нуждавшихся в помощи, одному было совершенно невозможно. Наступало время, когда проповеданное Господом Царство Божие начинало расширяться и выходить из рамок небольшого кружка ближайших Его учеников, когда число желавших слышать об этом Царстве или вступить в него становилось настолько велико, что для работы с ними требовались помощники. Наступало время заложить фундамент для постройки здания этого Царства. Господь это и делает, избирая двенадцать апостолов в качестве ближайших Своих сотрудников, которые должны были образовать первый остов будущего Царства. Он «взошел на гору и позвал к Себе, кого Сам хотел; и пришли к Нему. И поставил из них двенадцать, чтобы с Ним были и чтобы посылать их на проповедь, и чтобы они имели власть исцелять от болезней и изгонять бесов».
Быть с Ним было необходимо, ибо в этом заключался источник силы, без чего они были немощны и малодушны. Посылать на проповедь – это был главный способ создания Царства Божия, и для этой цели апостолы и избирались. Иметь власть исцелять от болезней и изгонять бесов – в этом заключалось главное средство влияния на слушателей, еще не подготовленных к тому, чтобы оценить внутреннюю красоту будущего Царства и избрать его ради него самого и ради чистой любви к добру и к Богу.
Вот те цели, для которых избраны апостолы. Для апостольского служения нужны особые качества сердца, потому Господь избирает простых галилейских рыбаков, или, как говорит апостол Павел, «Бог избрал немудрое мира, чтобы посрамить мудрых, и немощное мира избрал Бог, чтобы посрамить сильное; и незнатное мира и уничиженное и ничего не значащее, избрал Бог, чтобы упразднить значащее, – для того, чтобы никакая плоть не хвалилась пред Богом» (1Кор. 1:27-29 ).
Самомнение и гордость – великое препятствие в постройке Царства Божия, и хотя Господь использует для Своих целей иногда и сильных и талантливых, но такие люди особенно поддаются искушению самообольщения.
Апостолы исполнили свое назначение. Несмотря на многочисленные препятствия, несмотря на гонения, на казни, на преследования, несмотря на трудности путешествий и проповеди часто среди диких, варварских народов, они мужественно несли свет евангельского учения везде, не останавливаясь ни перед чем. «…В опасностях на реках, в опасностях от разбойников, в опасностях от единоплеменников, в опасностях от язычников, в опасностях в городе, в опасностях в пустыне, в опасностях на море, в опасностях между лжебратиями, в труде и в изнурении, часто в бдении, в голоде и жажде, часто в посте, на стуже и в наготе» (2Кор. 11:26-27 ) проповедовали они слово Божие. Они свято исполнили Завет Господа – «проповедывали везде, при Господнем содействии и подкреплении слова последующими знамениями» (Мк. 16:20 ). С великим терпением и настойчивостью, с великим мужеством и самоотвержением, с великой любовью к людям строили они Царство Божие, царство добра и правды. Их усилиями переродился мир, отбросив язычество, полное жестокости и эгоизма, и приняв учение Христа о любви и самоотречении. Это царство строится еще и теперь.
Апостолов уже давно нет в живых, но их преемники-пастыри и учители Церкви по-прежнему по мере сил и усердия трудятся над созиданием Царства Божия на том евангельском фундаменте, который заложил Господь. Когда закончится эта постройка, мы не знаем, но мы верим, что рано или поздно настанет это царство – яркое, светлое, прекрасное царство добра, правды, святости и чистоты, когда «будет Бог всяческая во всех» (1Кор. 15:28 ).
Как должны мы к этому относиться – к апостольскому делу постройки? Можем ли мы удовлетвориться тем, что для этого дела Господом избраны только некоторые, особые люди, что нашего участия в работе, следовательно, не требуется, и потому мы можем оставаться лишь спокойными зрителями?
На этот вопрос существуют два ответа. Один гласит, что мы все должны взять на себя долю участия в апостольской работе, стать с ними вровень и делать то же, что и они, то есть учить, проповедовать, изъяснять Слово Божие.
Это взгляд сектантов.
Другой ответ дает обыкновенная жизнь обыкновенных людей.
«Это не наше дело, – говорят они, и этого мнения, к сожалению, держится громадное большинство современных христиан. – Это дело священников, проповедников. Наша хата с краю!»
Оба ответа неверны. Делать чисто апостольское дело, то есть учить, проповедовать Слово Божие, могут и имеют право далеко не все. Недаром из громадного числа своих последователей Господь Иисус Христос избирает только двенадцать, а позднее присоединяет к ним еще семьдесят. Господь «поставил одних Апостолами , – пишет апостол Павел, – других пророками, иных Евангелистами, иных пастырями и учителями, к совершению святых, на дело служения, для созидания Тела Христова, доколе все придем в единство веры… в меру полного возраста Христова» (Еф.4:11–13).
«Все ли Апостолы? – восклицает он же. – «Все ли пророки? Все ли учители? Все ли чудотворцы? Все ли имеют дары исцелений? Все ли говорят языками? Все ли истолкователи?» (1Кор. 12:29-30 ). И в другом месте отвечает: «никто сам собою не приемлет этой чести, но призываемый Богом, как и Аарон» (Євр. 5:4 ). Таким образом, апостольское дело учения, проповеди, сообщения даров благодати могут делать только призванные.
С другой стороны, совершенно несправедливо и то мнение, будто мы можем совершенно отказаться от участия в постройке Царства Божия и будто это дело только тех людей, которые для этого специально поставлены. Обращаясь ко всем верующим, апостол Петр пишет: «Приступая к Нему (Господу Иисусу Христу), камню живому, человеками отверженному, но Богом избранному, драгоценному, и сами, как живые камни, устрояйте из себя дом духовный, священство святое, чтобы приносить духовные жертвы, благоприятные Богу Иисусом Христом» (1Пет. 2:4-5 ). Все мы – живые камни, из которых строится великолепное здание Царства Божия, все призваны к участию в этом Царстве и все, следовательно, ответственны за эту постройку, все должны работать. Никто не смеет отказываться, но участие наше в этой работе различно. «Как в одном теле , – говорит апостол Павел, – у нас много членов, но не у всех членов одно и то же дело, так мы, многие, составляем одно тело во Христе, а порознь один для другого члены. И как, по данной нам благодати, имеем различные дарования, то имеешь ли пророчество, пророчествуй по мере веры; имеешь ли служение, пребывай в служении; учитель ли, – в учении; увещатель ли, увещевай; раздаватель ли, раздавай в простоте; начальник ли, начальствуй с усердием; благотворитель ли, благотвори с радушием. Любовь да будет непритворна…» (Рим. 12:4-9 ).
Другими словами, каждый из нас обязан работать для созидания Царства Божия на том месте и в том служении, где он поставлен Богом. Участие в этой общей работе обязательно для каждого, но не обязательно, чтобы это участие проявлялось непременно в форме апостольского служения. Делай, что можешь, где можешь и как можешь. Лишь бы это было с любовью.
Чтобы для нас убедительнее стала мысль о необходимости и обязательности общей работы на пользу общего дела, для этого надо отчетливее выяснить для себя, как понимали апостолы взаимные отношения верующих. Для них все общество последователей Иисуса Христа или Церковь, и представляет одно тело, в котором глава – Христос, а мы все – различные члены. Это – не аллегория, не уподобление только, не образ наглядного выражения, но нечто гораздо большее: это – мистическое проникновение в самую суть вещей. Мы действительно составляем одно тело, или один организм. Это можно представить лишь в воображении, но понять и объяснить во всех подробностях нельзя. «Тайна сия велика; я говорю по отношению ко Христу и к Церкви» , – замечает апостол (Еф.5:32). Уже в вышеприведенном тексте апостол Павел дает эту мысль об обществе верующих как об одном теле. Гораздо подробнее он выясняет это в послании к Коринфянам, и здесь слова его так определенны и дают такую захватывающую, глубоко мистическую картину внутренних отношений в Церкви, что на них следует остановиться со всем вниманием.
«Как тело одно , – пишет он, – но имеет многие члены, и все члены одного тела, хотя их и много, составляют одно тело, – так и Христос. Ибо все мы одним духом крестились в одно тело, Иудеи или Еллины, рабы или свободные, и все напоены одним Духом. Тело же не из одного члена, но из многих. Если нога скажет: я не принадлежу к телу, потому что я не рука, то неужели она потому не принадлежит к телу? И если ухо скажет: я не принадлежу к телу, потому, что я не глаз, то неужели оно потому не принадлежит к телу? Если все тело глаз, то где слух? Если все слух, то где обоняние? Но Бог расположил члены, каждый в составе тела, как Ему было угодно. А если бы все были один член, то где было бы тело? Но теперь членов много, а тело одно. Не может глаз сказать руке: ты мне не надобна; или также голова ногам: вы мне не нужны. Напротив, члены тела, которые кажутся слабейшими, гораздо нужнее, и которые нам кажутся менее благородными в теле, о тех более прилагаем попечения… Но Бог соразмерил тело, внушив о менее совершенном большее попечение, дабы не было разделения в теле, а все члены одинаково заботились друг о друге. Посему, страдает ли один член, страдают с ним все члены; славится ли один член, с ним радуются все члены. И вы – тело Христово, а порознь – члены» (1Кор. 12:12-27 ).
Эти слова апостола Павла следовало бы огненными буквами запечатлеть в сердце каждого христианина. Становится понятным, до какой степени тесно мы все связаны друг с другом, насколько зависим друг от друга и как отвечаем все друг за друга и за благосостояние всего тела. «Страдает ли один член, страдают с ним все члены; славится ли один член, с ним радуются все члены» . Это закон христианской ответственности. Если заражен один член, то зараза неизбежно передается другим и всему телу. Если согрешил один человек, то зараза греха в большей или меньшей дозе неизбежно переходит на весь организм – общество.
Поэтому я не смею грешить не только потому, что это губит меня лично, но еще более потому, что это заражает и губит других. С другой стороны, если я вижу согрешающего брата, я не могу оставаться равнодушным, потому что этот грех в той или другой форме дойдет и до меня.
Иногда нам кажется, что наши грехи проходят бесследно и никому не приносят вреда. Это – иллюзия, самообман. Где-нибудь когда-нибудь так или иначе последствия греха скажутся. «Жизнь, как океан, – говорит один из наших писателей, – всюду незримая связь: в одном конце тронул, в другом отдается. Вот ты прошел мимо ребенка. Ты, может быть, и не заметил его; но образ твой нечестивый уже отпечатлелся в детском сердечке и рано или поздно в чем-нибудь отразится: в мыслях, или в поступках, или в словах».
В чем же должна состоять наша обязательность по отношению к обществу в виду этой ответственности?
Косвенный ответ на этот вопрос дает тот же апостол Павел.
“Из Христа все тело , – пишет он, – составляемое и совокупляемое посредством всяких взаимно скрепляющих связей, при действии в свою меру каждого члена, получает приращение для созидания самого себя в любви» (Еф.4:16).
Это значит, во-первых, что кроме непосредственного исполнения тех обязанностей, которые возложены на меня Богом, я должен заботиться об укреплении взаимных связей между членами общества. Во-вторых, свое собственное дело я должен делать в духе любви так, чтобы оно содействовало усилению связи между мною и другими членами. Если каждый в своей деятельности подчиняется этим правилам, то общество созидается и растет в духе любви, приобретает прочность и процветает. Наоборот, при нарушении этих правил оно разлагается.
Каждое дело можно делать различно. Можно его делать или как долг служения ближним, заботясь больше об их пользе, чем о своих выгодах; тогда оно крепче связывает людей служащих и пользующихся служением и является средством укрепления, развития, процветания общества, силой творческой и жизненной. Или можно делать его с чисто эгоистическим расчетом, выжать из него; как можно больше пользы лично для себя, нисколько не думая о благе других, и тогда оно не только ослабляет, расшатывает и вконец разрывает взаимные привязанности людей, но вносит в их отношения нечто совершенно противоположное: охлаждение, озлобление, взаимное отталкивание. Это процесс гниения, распада, смерти. Гниение в том и состоит, что отдельные частицы гниющего тела теряют силу взаимного притяжения или сцепления и распадаются. Так в физическом мире, так и в человеческом обществе.
Допустим, я крестьянин. Я могу свое крестьянское дело делать или в духе самого узкого себялюбия: хватать за горло всякого, кто посмеет посягнуть на мою собственность или мои права, сквалыжничать на сходках, с пеной у рта ругаться за каждый вершок покоса, воровать у соседей дрова, рычать на каждого, кто обратится ко мне с нуждой, и т. п. – и тогда я являюсь элементом гниения, элементом общественно вредным. Или же могу уступать в земельных спорах, избегать ссор, помогать нуждающимся чем могу – своей работой, орудиями, продуктами, уделять часть своих достатков беспомощным и бедным и т. д. – и тогда я исполняю заповедь Божию и являюсь элементом жизненным, созидательным, элементом общественно полезным.
Эгоизм, себялюбие – всегда сила распада, гниения, и это разлагающее действие эгоизма проявляется при всяких условиях. Напрасно говорят, что общество не может быть построено на евангельских началах самоотречения и что наилучшее разрешение задачи, которого только можно желать, здесь заключается лишь в том, чтобы личный эгоизм каждого члена ввести в законные рамки так, чтобы он не сталкивался с эгоизмом соседа или, во всяком случае, знал свои пределы. Точно и ясно определить права и обязанности всех и каждого, не обижая никого, – вот все, что нужно для общественного процветания.
Такая постановка вопроса в корне неверна. Не говоря уже о том, что точно определить обязанности и права, «не обижая никого», совершенно невозможно, ибо при эгоистическом отношении к жизни обиженные и недовольные всегда найдутся, но самое главное возражение состоит здесь в том, что никакими средствами невозможно запихнуть личный эгоизм в законные, юридические рамки: он всегда будет стараться из них вылезти и расшириться за счет соседа и в конце концов найдет для этого средство или лазейку. Отчего разлагаются современные капиталистические общества, несмотря на точную регламентацию прав и обязанностей? Оттого, что они построены на грубо-эгоистической основе, но и всякое другое общество, которое явится на смену, неизбежно подвергнется тому же закону гниения, если останется на той же основе себялюбия и эгоизма.
Итак, наше участие в апостольском деле постройки Царствия Божия должно заключаться прежде всего в том, чтобы каждое дело делать во имя Господа Иисуса Христа, в духе евангельской любви и самопожертвования.
Но, кроме этого, на нас лежит также задача всеми зависящими от нас средствами укреплять взаимные связи между людьми, содействуя по мере сил развитию религиозной веры, любви, дружбы, доверия и борясь с явлениями противоположными. Таким образом, если я проповедую неверие, вражду, насилие, натравливаю людей друг на друга, клевещу, осуждаю, распуская лживые слухи о людях, сею раздоры, подозрительность – всем этим я вношу разложение в общество и тем если не останавливаю роста Царства Божия (ибо по неизъяснимым законам Божиим оно растет при всяких условиях), то, во всяком случае, отвлекаю многих от участия в нем. Если же я распространяю истинную веру, проповедуя любовь и братство, всепрощение и самоотречение, говорю о людях хорошо, благотворю и помогаю нуждающимся, борюсь с клеветой и ложью, примиряю враждующих, то этим я укрепляю общество и взаимные связи его членов и содействую развитию и расширению Царства Божия.
К сожалению, эта обязанность громадным большинством современных христиан не сознается. Даже лучшие из нас обыкновенно довольствуются тем, что кое-как следят за собою, за своими настроениями и поступками, но о нравственном состоянии ближних, об улучшении их взаимных отношений вряд ли кто думает. Какое мне дело до другого? Он сам отвечает за себя! Разве я сторож брату моему? Этот жесткий вопрос Каина если и не произносится открыто, устами, то слышится в каждом эгоистическом сердце. Равнодушие к ближнему, ужасающее, тупое равнодушие – это наш общий грех.
Помните: вопиющая, возмутительная несправедливость совершена была на ваших глазах. Самым грубым, циничным образом нарушены были основные правила справедливости. Как всегда, страдал слабый, беспомощный от сильного, наглого. Вступились ли вы за обиженного? Защитили ли? Помогли ли ему? Посочувствовали ли, по крайней мере? Или… прошли равнодушно мимо? – Какое мне дело? «Разве я сторож брату моему?» (Бут. 4:9 ).
Вот случай вас свел с падшей женщиной. Погибшая человеческая душа смотрела на вас из этих подведенных, утомленных глаз. Бесстыдная улыбка змеилась на крашеных губах. В этом создании был поруган дивный образ Божий. Постарались ли вы разбудить уснувшую во грехе душу? Сделали ли попытку вытащить из грязи несчастное творение Божие? Или брезгливо посторонились с видом праведника, гордого своим превосходством? – Разве я сторож брату моему?
Больной, посиневший от холода старик стоял перед вами, протягивая дрожащую руку за подаянием. Как вы отнеслись к нему? Помогли ли? Оказали ли милость и участие? Или остались холодны, равнодушны? – Не мое дело! «Разве я сторож брату моему?»
Злобная, ядовитая сплетня была рассказана в вашем присутствии. Оплевана была честь ваших знакомых. Их доброе имя трепали в грязи. Вы знали, что в этой сплетне все, от первого до последнего слова, – ложь. Но хватило ли у вас мужества заявить об этом? Остановили ли вы клеветника суровым упреком? Восстановили ли правду и поруганную честь ближнего? Или выслушали с затаенным злорадством, хихикая с веселым обществом? Или, может быть, просто промолчали? – Какое мне дело? «Разве я сторож брату моему?»
Мы все думаем только о себе; вопрос о ближнем нас не интересует, и в результате нравственное зло, как зараза, как гангрена, распространяется все шире и шире, захватывая все новые жертвы. И в этом виноваты все мы. Что мы делаем, чтобы остановить порок? Употребляем ли какие-нибудь усилия, чтобы спасти погибающих братьев?
Мало видно этих усилий. Повсюду черствость, равнодушие. Но черствость всегда вызывает озлобление, а порок, к которому мы так позорно равнодушны, так или иначе обратится когда-нибудь на нашу голову.
Какие ужасные примеры наказания за равнодушие и черствое отношение к ближним дает история!
Один из последних дореволюционных королей Франции Людовик XV охотился в Версальском лесу, окруженный блестящей кавалькадой придворных. Печальная процессия попалась навстречу: на бедных дрогах – простой деревянный гроб, влекомый жалкой крестьянской клячей, в сопровождении группы плачущих людей.
От чего умер покойный? – спросил король.
От голода, – был ответ, и… король пришпорил лошадь. В ответе ему послышался неприятный намек на бедственное положение народа.
Волноваться из-за этого он не любил. Он любил покой и был равнодушен ко всему, кроме удовольствий. «После нас хоть потоп», – говорил он. Но как жестоко в эпоху революции расплатились французские короли за это равнодушие!
Но если наши ближние ничего от нас не требуют, неужели самому идти к ним, навязываться с благотворительностью и участием? Ведь это назойливость и бестактность!
Да, нужна великая любовь, чтобы непрошеное участие не было грубым вторжением в чужую душу; нужна большая нежность и деликатность, чтобы это не было оскорбительно. Но тем не менее святые подвижники не ждали приглашений и сами шли туда, где нужна была их помощь.
В Египте жила когда-то продажная красавица Таисия. Имя прелестницы гремело по всей стране. Золото рекой лилось в ее распутный дом. Самые блестящие юноши были у ее ног. Слава, поклонение, успех, богатство, страсть опьяняли ее, и в этом угаре греха дремала душа молодой блудницы. Но Господь в Своем милосердии не оставил Свое падшее создание. Однажды был пир в ее доме. Гремела музыка. Воздух был полон благовонными курениями и опьяняющими ароматами востока. Блестело на столах золото дорогих приборов. Избранные богачи Египта были гостями. В самый разгар пира какой-то таинственный незнакомец вызвал Таисию для секретных переговоров. Она увела его в свою спальню, и там незнакомый посетитель стал умолять ее за большую сумму денег дать ему одно свидание, но «только там, – добавил он, – где не видели бы люди и Бог».
Рассмеялась гордая красавица.
– Такого места нет! – молвила она…
Незнакомец внезапно сбросил с себя пышные одежды, и Таисия узнала в нем великого подвижника пустыни – преподобного Пафнутия. Старец оставил свое уединение, чтобы спасти ее, павшую, оскверненную… Полилась горячая, за сердце хватающая речь, полная жалости и любви к погибающей. В ней был призыв к покаянию, угроза страшного конца, слышались слова надежды.
– Какой ответ дашь ты Богу?..
Дрогнула душа, растопилось сердце, проснулась дремавшая совесть.
Впервые мысль о Боге, о Его законе, о Его гневе ярким лучом пронзила сознание. Переворот был решительный и немедленный. Таисия собрала свои драгоценности, сожгла их на городской площади и ушла с Пафнутием в пустыню, и там среди жгучих Фиваидских песков, в строгом затворе, в молитве и слезах покаяния провела остаток своей жизни.
Старец спас погибавшую душу.
Другой великий святой – Иоанн Милостивый, патриарх Александрийский, садился каждый день у дверей храма, чтобы все могли к нему приходить. Здесь он раздавал нуждающимся милостыню, разбирал жалобы, давал советы. Если никто к нему не приходил, он сокрушался и говорил:
– Ничего ты ныне, смиренный Иоанн, не приобрел для себя!
Так святые сами искали случая сделать добро.
В заключение припомним слова о. Иоанна Кронштадтского из его дневника:
«Веруешь ли, что все христиане православные члены одного и того же тела и что поэтому мы все должны блюсти единение духа в союзе мира, должны беречь друг друга, заботиться друг о друге, помогать друг другу? Веруешь ли, что святые угодники также члены единого тела Христова, то есть Церкви, и наши братия, ходатайствующие пред Богом о нас на небе? Уважаешь ли всякого христианина, как члена Христова, как брата Его по человечеству? Любишь ли каждого, как самого себя, как свою плоть и кровь? Прощаешь ли великодушно обиды? Помогаешь ли в нужде, если сам имеешь достаток? Наставляешь ли невежду, обращаешь ли грешника от заблуждения пути его? Утешаешь ли печального? Все это внушает тебе, обязывает тебя делать вера в Церковь святую, соборную и апостольскую и за все это обещана тебе великая награда от главы Церкви – Господа Иисуса Христа».
Мк. 3:20-35
Настоящий отрывок из Евангелия начинается небольшим, но чрезвычайно характерным эпизодом, который бросает беглый свет на одну очень печальную сторону земной жизни Господа: на отношение к Нему Его ближайших родственников. Мы знаем, что путь Господа Иисуса Христа не был усеян розами. Это был тернистый, скорбный путь, где бесконечная благодать и милосердие постоянно натыкались на шипы человеческой неблагодарности и непонимания. Но 21-й стих III главы Евангелия от Марка, если в него вдуматься, звучит особенно грустно, ибо он вскрывает затаенный уголок жизни Спасителя, где скорбь незаметна для постороннего глаза и малодоступна даже для Его учеников, ибо ее тоскливых следов не найти на поверхности общественной деятельности Господа. Это скорбь, глубоко скрытая в тайниках сердца, где обыкновенно она чувствуется особенно тяжело.
«Ближние Его пошли взять Его, ибо говорили, что Он вышел из себя» . Подумайте, что это значит?
Народ, как всегда, стекается толпами к Господу, народ: прославляет явившегося Великого Пророка, с услаждение слушает Его учение, а ближние Его, родственники, беспокоятся и идут взять Его, «ибо говорили, что Он вышел из себя» , говоря проще и точнее – «сошел с ума».
Сумасшедший! Как просто и легко объясняется все необыкновенное, выходящее из ряда вон, великое и чудесное, таинственное и загадочное в жизни Господа! Его страдальческая жизнь скитальца, не имеющего, где главу подклонить, Его разрыв с семьей, с духовными руководителями народа, с правящими партиями, с обычными понятиями еврейского общества; Его учение, высокое, вдохновенное, малодоступное для посредственности, – все объясняется понятным и простые словом «сумасшедший».
И заметьте: с обывательской точки зрения, эта догадка… внушающая подозрение и тревогу, звучит правдоподобно. В самом деле, разве не сумасшествие вести такую жизнь, какую ведет этот галилейский Пророк: уйти из дома, покинуть родных, отказаться от домашнего комфорта и уюта и вместо этого собрать вокруг себя кучку странных, незнакомых людей – слоняться с ними по селениям Палестины, не задерживаясь подолгу нигде, питаясь чем попало и проповедуя что-то непонятное и ни с чем несообразное. Он мог бы жить спокойно не задевая никого, а вместо этого обличает могущественных фарисеев и саддукеев, раздражая их и подвергая себя страшной опасности их мести. Он мог бы иметь громкую, необыкновенную славу и пользоваться ею для своих видов, но Он как будто избегает этой славы и запрещает рассказывать о совершенных Им деяниях. Он мог бы получить громадную власть, стать царем или народным вождем – народ почти силой старается заставить Его сделать этот шаг – и Он вместо этого предпочитает вести жизнь странствующего нищего.
Ну с чем все это сообразно? Разве это не сумасшествие? И какое дикое, необыкновенное учение, которое Он проповедует! Мы все привыкли если не думать о богатстве и роскоши, то во всяком случае, заботиться о том, чтобы иметь пищу, одежду, сносное жилище. А Он… Послушайте, чего Он требует: «Не заботьтесь и не говорите: что нам есть? или что пить? или во что одеться?… не заботьтесь о завтрашнем дне» (Мф. 6:31:34 ).
Мы все думаем, что можем и даже должны защищать свои права от наглых посягательств, иначе нам сядут на шею и будут нами помыкать. А Он говорит: не противься злому. «Но кто ударит тебя в правую щеку твою, обрати к нему и другую; и кто захочет судиться с тобою и взять у тебя рубашку, отдай ему и верхнюю одежду; и кто принудит тебя идти с ним одно поприще, иди с ним два» (Мф. 5:39-41 ).
Мы все стараемся прожить свой век как можно легче, с наибольшим комфортом и наименьшим трудом и совершенно не понимаем, зачем надо себя стеснять, ограничивать свои потребности, брать на себя подвиг лишений и страданий, а Он учит: «Входите тесными вратами, потому что широки врата и пространен путь, ведущие в погибель, и многие идут ими; потому что тесны врата и узок путь, ведущие в жизнь, и немногие находят их» (Мф. 7:13-14 ).
Так или приблизительно так должны были думать многие из современников Господа Иисуса Христа, привыкшие к рутине жизни, установленной фарисеями и законниками; так, несомненно, думали и ближайшие Его родственники, которые понять и оценить всю глубину Его учения не могли, а подчиниться его авторитету и принять Его слова на веру не хотели. Находясь чаще других в Его присутствии весь подготовительный период Его служения, они, конечно, раньше других стали замечать в Нем эти признаки мнимой ненормальности: любовь к уединению, задумчивость, непонятные речи, странные выходки. Вот почему давно уже в их душу закралось страшное подозрение, перешедшее теперь в уверенность: «Он вышел из себя! Он не в своем уме!»
Мы можем далее представить себе картину тех отношений, которые создались в результате этой уверенности. Эти косые, недоверчивые взгляды, особая осторожность в словах, выбор выражений и тем для разговоров с плохо скрытым опасением не раздражать больного, постоянное, внимательно-назойливое наблюдение за поведением – как все это должно было волновать, огорчать и оскорблять. Непонимание среди самых близких людей особенно больно. Вы входите в комнату, где в сборе вся семья, и разговор сразу обрывается, наступает неловкая тишина, вы чувствуете, что говорили о вас, может быть, с осуждением, может быть, с сочувствием. Вы присаживаетесь к семейному очагу – от вас осторожно отодвигаются, не спуская с вас внимательных испытующих взоров. Вы садитесь за стол – за вашими руками тревожно наблюдают, и вы понимаете затаенную мысль и опасение: «Вдруг он запустит в кого-нибудь ножом или блюдом!» И нет никакой возможности убедить этих людей, что вы не сумасшедший, а совершенно нормальный человек, что ваших мыслей и речей просто не понимают или не дают себе труда в них вдуматься.
Это должно быть очень тяжело, и все это должен был пережить Господь Иисус Христос.
Об этой-то незаметной наружно, глубоко затаенной, волнующей и горькой трагедии и рассказывает 21-й стих.
Но еще более грубое, еще более едкое оскорбление приходится выслушать Господу Иисусу Христу от книжников и фарисеев.
«Книжники, пришедшие из Иерусалима, говорили, что Он имеет в Себе веельзевула и что изгоняет бесов силою бесовского князя» (Мк. 3:22 ).
Иерусалимские книжники славились своею ученостью и их слово было очень влиятельно в народе. Пользуясь этим влиянием, чтобы разрушить обаяние личности и чудес необыкновенного Галилейского Пророка, они возводят на Него еще более тяжелое и чудовищное обвинение, чем родственники: они объявляют Его одержимым духом нечистым.
Это высокое, вдохновенное учение, эти дивные притчи, полные неизъяснимой внутренней прелести, эти трогательные поучения и уроки нравственных отношений, это неумолимое бичевание лжи и искание истины – все это не что иное, как бесовское наваждение. Эта красота и благородство характера, милосердие, кротость, сострадание к немощным, горячая любовь к правде, безграничное самоотвержение – все это навеяно нечистым духом. Наконец, эти дивные дела, в которых так много любви к страждущему человеку и столько божественного могущества, – это дар бесовского князя, веельзевула.
Такое обвинение гораздо больнее и его перенести труднее, чем упрек в сумасшествии. Влияя на народ и возбуждая его подозрительность, оно препятствовало и задерживало развитие самого дела Господа Иисуса Христа. Обвинение в сумасшествии было слишком очевидно нелепо для тех, кто слушал мудрые, хотя порой и загадочные речи Господа. Обвинение в одержимости злым духом могло быть принято с большею легкостью и оттолкнуть от Него многих последователей, ибо оно казалось правдоподобнее. Но этим обвинением не только тормозилось дорогое для Господа дело спасения человечества, но еще больнее затрагивалось Его отношение и любовь к Богу. Подозрение в сумасшествии могло быть оскорбительно для Него лично как человека. Обвинение, поднятое книжниками, было оскорбительно для Бога, действовавшего в Нем. «Отец, пребывающий во Мне, Он творит дела» (Ін. 14:10 ), – свидетельствовал о Себе Господь Иисус Христос. Он знал тайну Своего могущества, знал, что дела, творимые Им, творятся силою Бога, в этом видел доказательство Своего Божественного посланничества, которое должно было убедить людей поверить в Него (Ін. 10:37-38 ), и вдруг силу, действующую в Нем, называют силой веельзевула, Бога, пребывающего в Нем, хотят заставить считать сатаною. Вся безграничная любовь Господа Иисуса Христа к Богу, любовь Сына к Отцу, должна была возмутиться. Вот почему так сурово отвечает Он клеветникам:
«Истинно говорю вам: будут прощены сынам человеческим все грехи и хуления, какими бы ни хулили; но кто будет хулить Духа Святаго, тому не будет прощения вовек, но подлежит он вечному осуждению. Сие сказал Он , потому что говорили: в Нем нечистый дух» (Мк. 3:28-30 ).
У Матфея и Луки передача этих слов дает еще новый оттенок мысли: «если, кто скажет слово на Сына Человеческого, простится ему; если же кто скажет на Духа Святаго, не простится ему ни в сем веке, ни в будущем» (Мф. 12:32 ; ср.: Лк. 12:10 ).
Уже из этих слов видно было, как тяжело было Господу Иисусу Христу слышать клевету, выдвинутую против действовавшего в Нем Духа фарисеями, пытавшимися перед народом навлечь на Него подозрение в бесновании.
Но эту же участь – быть жертвой клеветы, непонимания, оскорблений всякого рода, преследований – Господь предсказал и всем Своим ученикам и последователям:
«Ученик не выше учителя , – говорит Он, – и слуга не выше господина своего: довольно для ученика, чтобы он был, как учитель его, и для слуги, чтобы он был, как господин его. Если хозяина дома назвали веельзевулом, не тем ли более домашних его?» (Мф. 10:24-25 ). «Если Меня гнали, будут гнать и вас» (Ін. 15:20 ).
Итак, кто решится следовать за Господом Иисусом Христом в быть Ему верным, должен приготовиться: гонения, обиды, насмешки неизбежны.
Разве не глубокая, грустная правда в этом предостережении? Как ополчается мир на всякого, кто вздумает ему изменить и избрать новый путь евангельской любви и правды! «Если бы вы были от мира , – подтверждает Господь, – то мир любил бы свое; а как вы не от мира, но Я избрал вас от мира, потому ненавидит вас мир» (Ін. 15:19 ).
Еще сегодня вы принадлежите миру, живете его интересами и вкусами, поклоняетесь его кумирам – роскоши, богатству, славе, знатности, барахтаетесь в водовороте тщеславия, сладострастия, себялюбия и прочих страстей, носите, как все, маску лицемерных приличий, ведете так называемые остроумные и занимательные разговоры, полные скрытого цинизма и ядовитого осуждения, не смеете заикнуться о Боге, о вечной правде, о строгих законах добродетельной жизни, ибо говорить об этом считается смешным и скучным в приличном обществе, и все вами довольны. Вы можете быть душой общества, вас везде приветливо принимают, вас слушают с удовольствием, вам льстят, о вас отзываются хорошо, ваши плохо скрытые грешки охотно прощают или добродушно-снисходительно над ними подтрунивают. Вас все любят: вы – человек свой. Но вот с вами произошла резкая перемена: вы стали серьезнее задумываться о жизни и о ее смысле; что-то неугомонное, неудовлетворенное проснулось в совести; давно забытые слова святых сказаний и притч откуда-то выплыли в сознании; явилась мысль о Боге и Его правде; вся крикливая суета и ничтожество светской жизни резко выступили перед внутренним взором. Вы почувствовали, что в ней удовлетворения нет и найти его нельзя, и вы решили порвать с нею, с прежними привычками, со знакомыми и друзьями и, отказавшись от всего, идти за Христом. В вашей жизни произошел переворот… И посмотрите, как быстро и резко меняется отношение к вам мира. Со всех сторон раздается вой, шипение, свист, улюлюканье. Прежние друзья вас избегают, при встречах не узнают. Начинается травля… Толки, сплетни, разговоры…
Вы слышали, что случилось с N? Перестал бывать в обществе, все забросил… Говорят, собирается в монахи…
Бедняга!.. Что он – с ума спятил? Знаете, я всегда замечал в нем некоторые странности… Жаль… А какой весельчак был! Да что за причина? Не был ли он влюблен неудачно?
Нет, просто ханжа, святоша! Ну что: он корчит из себя?! Лицемер!.. Такой же, как и все мы… Отлично знаем!..
И так далее. Но не бойтесь! Из-за этого шума не отказывайтесь от первого шага. Настоящей опасности в этом еще нет. Это только первое, сравнительно легкое испытание вашей воли и серьезности вашего решения. Вы должны это преодолеть, чтобы приобрести первый закал.
Не бойтесь! Это воет и улюлюкает в людях хор бесовской силы, которая лишается своего прежнего раба и поклонника и не хочет этого допустить. Она стращает вас, чтобы заставить отказаться от принятого намерения. Не обращайте внимания и помните, что, как правило, бесы всегда больше шумят и пугают, чем действительно вредят. Без попущения Божия они ничего не могут вам сделать.
Не бойтесь! Вы не один. Господь идет вам навстречу и протягивает руку. Положитесь на Него. «Ибо, как Сам Он претерпел, быв искушен, то может и искушаемым помочь» (Євр. 2:18 ). Вы можете вполне на это рассчитывать, ибо вы слышали, какое дивное обетование дал Он Своим верным последователям: «кто будет исполнять волю Божию, тот Мне брат, и сестра, и матерь» (Мк. 3:35 ).
Сколько радости и духовного ободрения в этих словах! Иметь такого брата – разве это не залог победы? Разве такой брат может покинуть без помощи и поддержки в трудную минуту? И что за беда, что от вас отвернулись прежние знакомые, что вас злословят друзья, раз вы приобрели такого брата?
Но чтобы иметь на это право, необходимо одно условие: творить волю Божию. Высокое звание Своего брата, Своей сестры, Своей матери Господь признает только за теми, кто исполняет волю Божию. С того момента, как вы сделали решительный шаг, у вас не должно быть другой цели, как только узнать эту волю и исполнить ее в своей жизни.
Мы уже говорили в прежних беседах, что когда человек сумеет слить свою волю с волей Божией, подчинившись ей безусловно, то это дает ему громадную силу и обеспечивает победу в борьбе со злом. Кроме того, есть и другие серьезные основания, почему христианин должен отречься от своей воли и исполнение воли Божией поставить целью своей жизни.
После грехопадения воля человека стала несовершенна, желания – греховны и неразумны, потому что теперь они управляются его страстями. Есть старая греческая легенда о царе Мидасе, представляющая типичный образец неразумности наших обычных желаний. За какие-то заслуги судьба предоставила Мидасу право просить об исполнении одного из его желаний. Жадный к золоту царь потребовал, чтобы все, до чего он дотронется, от его прикосновения превращалось в золото. Он получил этот волшебный дар, и начались удивительные вещи: кресло, в которое он сел, вдруг стало золотым; стол, на который он облокотился, превратился в золото; он пошел в сад, и каждая ступенька ведущей туда лестницы, на которую он ступал, моментально становилась золотой; в саду ему достаточно было дотронуться до любого дерева, и оно покрывалось золотой листвой. Сначала это его забавляло. Он превратил в золото все, к чему мог прикоснуться, и скоро все вокруг него ярко блестело и горело как жар. Но когда из дворца выбежал его маленький сын и, бросившись к нему в объятия, вдруг превратился в золотую статую, Мидас подумал, что, может быть, это и не так хорошо, как казалось вначале. А когда он сел обедать и с ужасом заметил, что хлеб, овощи, фрукты, все кушанья, которыми он пытался утолить, голод, превращаются в золото и что он не может проглотить ни одного куска без того, чтобы проклятый дар не стал сейчас же действовать, он пришел в отчаяние. Увы! Раскаяние было запоздалым.
Правда это только легенда, поучительная сказка. Но если даже мы настолько сообразительны, что не потребуем от судьбы такого явно опасного дара, то все же по существу наши желания редко бывают лучше. С нравственной точки зрения они почти никогда не бывают выше желаний того анекдотического цыгана, который хотел быть царем, чтобы каждый день есть пряники с медом. Разве это не правда? Разве громадное большинство наших желаний не носит узко эгоистический, чувственный характер? Все они рождены нашими страстями, и, пытаясь удовлетворить их, мы неизбежно разрушаем тело и отравляем душу, ибо каждая страсть разрушительна и гибельна. В конце концов, если б каждому из нас была предоставлена страшная привилегия царя Мидаса, почти наверное мы выбрали бы не менее опасный и гибельный дар. Вред от нашего выбора не так явен, яд, которым отравлены наши желания, тоньше, но он действует так же верно и так же губительно. Один желает богатства, другой хороших кушаний и тонких вин, третий успеха в блуде и т. д. По своим дурным следствиям все эти желания ничуть не лучше желания царя Мидаса: быть может, медленнее, но они так же убивают человека и его душу.
При такой неразумности наших желаний, как можем мы им довериться? Куда они заведут нас, кто это скажет? Как часто случается, что после долгих трудов и усилий достигнув осуществления своих желаний, человек с удивлением и досадой видит, что он гонялся за призраками и что лучезарная мечта, вдохновлявшая его, при достижении потеряла всю прелесть. Так лопается радужный мыльный пузырь, схваченный рукой, оставляя лишь клочок едкой пены. В лучшем случае, потеряны труд и время, в худшем – вместо счастья и наслаждения приобретена досадная обуза, вредная и ни на что не нужная. Мы часто, как мотыльки, летим на огонь только для того, чтобы опалить свои крылья. Я знал одного талантливого молодого человека, который вообразил, что его счастье – в карьере актера. Его опьяняли блеск рампы, мишура костюмов, феерическая красота жизни, изображаемой на сцене, шум рукоплесканий, поклонение толпы, и чтобы завоевать это «счастье», он отдал почти всю свою жизнь и все свои недюжинные таланты. Он достиг чего хотел, добился крупного успеха в театральном мире и только тогда понял, что трагически ошибся, что ни сцена, ни успех на ней ему совершенно не нужны, а закулисная сторона актерской жизни для него только омерзительна. Переменить род деятельности было почти невозможно: беспутная жизнь артиста съела его силы, здоровье, таланты, и начинать что-нибудь заново было уже поздно. Молодая, многообещавщая жизнь была загублена.
Преподобный Нил Синайский, человек глубокого духовного опыта, так говорил о своих желаниях: «Много раз, молясь, просил я, да будет мне, что казалось благом для меня, и настаивал на прошении, неразумно нудя волю Божию, а не Богу предавая устроить лучше то, что Он ведает полезным для меня. Но получив просимое, бывал потом в великой скорби, и именно за то, что не просил – да будет лучше по воле Божией, ибо дело оказывалось для меня не таким, как я думал» (Преподобный Нил Синайский. Слово о молитве. Гл. 32).
Драгоценное свидетельство великого подвижника, опытом познавшего всю обманчивость человеческих желаний!
Насколько лучше отдаться всецело в волю Божию, отказавшись от своих мечтаний и стремлений! Ведь это – воля благая, угодная и совершенная; это – воля благожелательная, ибо Всемогущий, любящий Отец наш «желает всем человекам спастись и в разум истины прийти». Мы можем вполне довериться Господу, ибо Он лучше знает то, что нам действительно надо и полезно, лучше может вести нас, больше о нас заботится и больше нас любит, чем мы сами.
Если Господь говорил: «не ищу Моей воли, но воли пославшего Меня Отца» (Ін. 5:30 ), если ангелы Божии, сильные крепостию, вечно повинуются гласу слова Божия и в совершенстве исполняют волю Его (Пс. 102:20-21 ), то мы же, немощные (Рим. 5:6 ), совратившиеся с пути истины (Рим. 3:12 ), потерявшие Его из виду и не могущие сами собой обрести Его (Іс. 59:7-8 ), не пожелаем ли приблизиться к Свету, «Который просвещает всякого человека» (Ін. 1:9 ), и, познав святую волю Божию, открываемую нам единородным Его Сыном, творить ее по возможности, ибо в этом и состоит все благо жизни нашей?
«Одна определенная заповедь дана была человекам, Еве и Адаму, – пишет о. Иоанн Кронштадтский, – для того, чтобы исполнением одной этой заповеди, притом легкой, люди могли приобрести навык к исполнению воли Божией, в исполнении которой состоит все благобытие тварей, и могли утвердиться в любви к Богу. Обращая внимание на противоположное – на неисполнение воли Творца и исполнение воли собственной, противной Творцу, мы замечаем, что человек, мало-помалу, приобретает навык к худому и извращает свою высокую, по образу Божию и по подобию созданную, природу, делается врагом Божиим. Так важно исполнение заповедей Божиих и так пагубно неисполнение! Давая определенную заповедь первым людям… Господь Бог явился Сам пестуном новосозданной разумной твари. Кто виноват, что это пестунство было отвергнуто и человек захотел лучше сам собою управляться! Вот и доселе, при всех успехах в науках и искусствах, при всех сокровищах мудрости человеческой, древний и новый человек не может воспитать сам себя, потому что отверг еще в начале детоводство Божие, ибо, скажите, кто другой, как не Бог, долженствовал быть пестуном нашим? И в нынешнее время, и в прошедшее только те люди успешно совершили свое умственное и нравственное воспитание, которые вверились Богу, жили по Его заповедям, которые; ныне живут по Евангелию и учению Церкви, подчиняясь ее руководству».
Господи! Научи нас творить волю Твою, яко Ты еси Бог наш, яко у тебе источник живота!
Глава IV.
Мк. 4:1-20 , Мк. 4:21-41 ↓
Смысл притчи о Сеятеле достаточно подробно объяснен самим Господом. К евангельскому объяснению можно еще прибавить, что Сеятель – это сам Господь, семя – Слово Божие, поле – все человечество, весь мир, воспринимающий в свои недра чудодейственное семя евангельского слова. Подобно семени, евангельское слово носит в себе начало жизни, жизни истинной, духовной, ибо что такое истинная жизнь? «Сия же есть жизнь вечная , – отвечает Господь в Своей первосвященнической молитве, – да знают Тебя, единого истинного Бога, и посланного Тобою Иисуса Христа» (Ін. 17:3 ). Евангельское слово дает это знание истинного Бога, и потому оно является дивным семенем спасения и жизни. Брошенное в человеческое сердце, оно при благоприятных условиях взрастает и приносит плоды – добрые дела и святую жизнь. Подобно семени, оно вечно носит в себе эту живую силу.
В настоящее время, как и девятнадцать веков тому назад, оно: одинаково волнует и трогает, радует и утешает, судит и смиряет, затрагивая самые сокровенные струны человеческого сердца.
Умирают философские системы, забываются политические теории, блекнут цветы поэзии, но «слово Божие живо и действенно и острее всякого меча обоюдоострого: оно проникает до разделения души и духа, составов и мозгов, и судит помышления и намерения сердечные» (Євр. 4:12 ). В нем скрыта вечно живая истина.
Но, обладая всегда этой скрытой живой силой в одинаковой степени, слово Божие не всегда дает одинаковый урожай. Это зависит от той почвы, в которую оно падает, и здесь притча приобретает для нас особенно жгучий, живой, личный интерес, ибо почва эта – наше сердце. Мы все, слушатели и читатели слова Божия, получаем свою долю святых семян; мы все, наверное, хотели бы, чтобы в нашем сердце была плодородная почва, приносящая стократный урожай, и вопрос, почему этого не бывает и почему всходы так чахлы, убоги и перемешаны с сорной травой, – вопрос этот, конечно, для нас далеко не безразличный.
Вдумаемся внимательнее в притчу, чтобы в ее дивных образах и символах открыть важные для нас законы душевной агрономии, на которые указывает Господь Иисус Христос.
Для того, чтобы с успехом возделывать ниву и применять к ней рациональные способы обработки, необходимо прежде всего изучить почву и знать ее состав. Песчаная почва требует одного удобрения, суглинок – другого, чернозем – иного; да и сами приемы обработки на разной почве бывают неодинаковы. Точно также и в духовной жизни. Чтобы понять причины, обусловливающие для человека бесплодность слова Божия, и в то же время найти правильные способы обработки и воспитания души, которые могли бы повысить урожай святого семени, усилить влияние и действие на человека евангельского слова, – для этого надо изучить почву нашего сердца и выяснить, что именно в этом сердце препятствует успешному произрастанию семени. Соответственно с этим мы и можем принять те или другие меры.
Говоря о судьбе семени, Господь в Своей притче изображает четыре рода условий, в которые оно попадает при посеве и которые различно влияют на его произрастание. Это – четыре различных вида психики человека, четыре вида устроения души.
“Когда сеятель сеял, случилось, что иное (семя) упало при дороге, и налетели птицы и поклевали то» (Мк. 4:4 ).
Это – первый тип. Сердце похоже на проезжую дорогу, а семя, падая на нее, даже не проникает в почву, но остается на поверхности и делается легкой добычей птиц.
Что это за люди?
Во-первых, сюда относятся натуры грубые, чисто животного склада. Это самый дурной тип среди людей, и, к сожалению, их в настоящее время особенно много. Они живут чисто утробной жизнью: вкусно есть, сладко пить, много спать, хорошо одеваться – выше этого они ничего не знают. Корыто, корм и пойло – этим исчерпывается все их содержание. Их мировоззрение исключительно материалистическое. Вопросы духа для них не существуют. К идеалам правды, добра и красоты, ко всему, чему поклонялось человечество как величайшей святыне, что манило и увлекало героев, подвижников и лучших деятелей истории, чему те отдавали беззаветно свои силы и свою жизнь, – ко всему этому люди типа проезжей дороги относятся с циничной насмешкой и откровенным презрением. «Выгода» – вот слово, которое определяет их деятельность. Для них бог – чрево, и Евангелие, слово Божие встречает в них глухую стену тупого безразличия. Оно отскакивает от них, как горох от стены, не пробивая даже внешней коры эгоизма и не проникая внутрь, в сердце. Если иногда и остается оно на поверхности памяти, то лишь до того момента, когда первый порыв распутства, сластолюбия или любостяжания налетит, как птица, и поглотит все без остатка, а грубое сердце остается по-прежнему твердым и непроницаемым.
Во-вторых, к этой же категории относятся люди очень легкомысленные, живущие только поверхностными впечатлениями. Сущность их психики – праздное любопытство, которое легко возбуждается, но вовсе не стремится к тому, чтобы полученные впечатления связать с глубокими основами душевной жизни. Такое любопытство не приносит никакой пользы: оно бесцельно и беспредметно. Впечатления оцениваются здесь исключительно по их действию на нервы. Все, что щекочет нервы, одинаково привлекает людей этого типа. Поэтому для них совершенно безразлично: слушать хорошего проповедника или модного тенора, смотреть религиозную процессию или английский бокс, присутствовать при торжественном, вдохновляющем богослужении или покатываться со смеху, смотря смешной водевиль. Весь мир они рассматривают так, как будто он создан исключительно для их развлечения, и к каждому явлению жизни они подходят с этой же меркой. Если они слушают вдохновенного проповедника, говорящего о евангельской правде, о лучезарном мире чистоты и святости, о Великом Любящем Боге, они скажут в похвалу лишь одно: «О, он хорошо, красиво говорит!» или: «У него выработанная, изящная речь!» Это самая унизительная похвала для проповедника, сводящая его на роль школьника, демонстрирующего перед экзаменаторами свои литературные и декламаторские таланты. Пусть в проповеди слышатся рыдания и неподдельные слезы страдающей любви, стон измученного сердца, горечь и негодование при виде попранной правды, они не найдут других слов для оценки, кроме пошлой фразы: «О, у него драматический талант!» Как будто перед ними артист сцены, выступающий исключительно для того, чтобы их развлекать и щекотать их истрепанные нервы.
Это люди мелкой души, и жизнь для них – не серьезная задача, полная глубокого смысла, а просто фарс. Люди этого сорта евангельское слово слушают так, как будто оно к ним не относится: они его не воспринимают.
Третья разновидность людей этого сорта – это натуры рассеянные, с разбросанными мыслями. В них нет ничего основного, постоянного, что служило бы центром их жизни. Это люди, как их называют, без стержня, то есть в них нет преобладающей склонности или привязанности к одному какому-либо делу или занятию, определяющему направление их жизни. Чем живут эти люди? Вы сразу этого не скажете: здесь все так текуче, так изменчиво, так непостоянно. Сегодня одно, завтра другое, послезавтра третье. Одна мысль сменяет другую, как в калейдоскопе, без всякого порядка и системы. Одно увлечение вытесняется другим, план следует за планом, совсем как на проезжей дороге, где катятся экипажи, идут прохожие, сменяя один другого, топчется бродячий скот. Они все начинают, все пробуют и ничего не кончают. Цели жизни у них нет. Это – рабы минутного каприза, трость, ветром колеблемая. Их увлечения непрочны, ненадежны, мимолетны. С легкостью мотылька порхают они с предмета на предмет. Всякая новинка их привлекает и захватывает, но лишь на короткое время. «Что книга последняя скажет, то на сердце сверху и ляжет». Учить их чему-нибудь серьезному, проповедовать слово Божие – почти бесполезно. Это значит писать на воде, сеять при дороге: затопчут прохожие, поклюют птицы, то есть мир с его вечной сменой новинок, диавол с его искушениями и соблазнами. Так как впечатления и мысли здесь постоянно сменяются, то ни одно из них не проникает глубоко в сердце, и само сердце от этого мало-помалу теряет отзывчивость, способность воспринимать их хоть сколько-нибудь серьезно, становится сухим, равнодушным, жестким, как дорога, утоптанная ногами прохожих и укатанная колесами бесчисленных экипажей.
Таковы три разряда людей, принадлежащих к типу проезжей дороги. У всех у них общее то, что семя слова Божия в их душу совершенно не проникает, их не волнует, не радует, не возбуждает, но остается на поверхности, то есть только в памяти, в головном сознании, и, не принося никакого плода, скоро погибает.
Немного лучше следующие два рода почвы, указанные Господом Иисусом Христом в Его притче.
“Иное семя упало на каменистое место , где немного было земли, и скоро взошло, потому что земля была неглубока; когда же взошло солнце, увяло и, как не имело корня, засохло» (Мк. 4:5-6 ).
Поясняя эти слова, Господь прибавляет: «посеянное на каменистом месте означает тех, которые, когда услышат слово, тотчас с радостью принимают его, но не имеют в себе корня и непостоянны; потом, когда настанет скорбь или гонение за слово, тотчас соблазняются» (Мк. 4:16-17 ).
Тип, широко распространенный и достаточно нам знакомый. В этих людях есть несомненное стремление и любовь к добру, и слово Божие находит в них живой и быстрый отклик, но оно не захватывает их настолько сильно, чтобы ради осуществления его в жизни они нашли в себе достаточно силы и решимости трудиться над собою, бороться с препятствиями и побеждать враждебные течения. Услышав евангельскую проповедь о правде, любви, самоотвержении, они загораются сразу, как шведская спичка, но так же скоро гаснут. Эти вспышки мимолетных увлечений бывают очень сильны, как вспышки магния, и в этот миг эти люди способны даже на подвиг, но пройдет момент – и все кончилось, и, как после магния, остается лишь дым и копоть – досада на свою трусость и дряблость или же, наоборот, сожаление о своем увлечении. К суровой, упорной, длительной работе эти люди неспособны, и непреодолимую преграду представляет для них закон вступления в Царство Божие, данный Господом: «От дней же Иоанна Крестителя доныне Царство Небесное силою берется, и употребляющие усилие восхищают его» (Мф. 11:12 ).
На каменистой почве может расти только мелкая травка, так и эти люди при обычных условиях спокойной жизни способны лишь на очень маленькие дела, не требующие усилий. Им нельзя отказать в чувствительности: вы увидите их иногда в церкви молящимися со слезами умиления на глазах, их воодушевляет хорошее пение, трогают изречения и возгласы Божественной службы, полные возвышенного смысла; с чувством повторяют они вместе с другими: «Возлюбим друг друга…», «Друг друга обымем, рцем: братие!» Но когда наступает минута, когда от хороших слов надо перейти к делу, вы сразу увидите, что слезное умиление и религиозный подъем не смягчили их холодной души, что то был лишь фосфорический блеск, не дающий тепла, простая сентиментальность или ложная чувствительность, а не настоящее чувство. Они любят иногда читать жития святых, как любят дети читать страшные сказки и трогательные истории, но и здесь дальше вздохов и словесных восторгов дело не идет. Они не прочь помечтать об этой подвижнической жизни и представить себя в роли подвижников и мучеников за правду, но те усилия воли, которые требуются для этого, их пугают. Они ничего не имеют против добродетели, нравственности, аскетизма, даже хотели бы попасть в Царство Небесное, но при условии, что для этого от них не потребуется никаких лишений и чтобы это возможно было сделать с полным комфортом и со всеми удобствами. В Царство Небесное они хотят въехать в вагоне первого класса.
Что мешает этим людям безраздельно отдаться Христу и приносить полный плод? Каменистый пласт, который лежит под наружным слоем хорошей почвы и не позволяет Корням растения проникнуть глубже.
В душе человека таким каменистым пластом является себялюбие. Обыкновенно оно лишь слегка закрыто сверху тонким налетом чувствительности и добрых порывов. Но когда необходимо эти добрые порывы углубить и осуществить в жизни, то есть сделать доброе дело, которое, собственно, и составляет плод доброго порыва, против этого неизменно восстает себялюбие и рожденное им саможаление. Допустим, вас просят оказать помощь. Вы готовы это сделать и пожертвовать что-нибудь нуждающемуся, но сейчас же вы слышите голос себялюбия: «А сам-то я с чем останусь? Мне самому нужны деньги: у меня их так мало!» Ваш добрый порыв наталкивается на холодную каменистую стену эгоизма и блекнет, как нераспустившийся бутон.
Себялюбие с лишениями, даже воображаемыми, не мирится.
Так бывает и в духовной, идейной борьбе. Люди часто носят христианские убеждения, как приличный костюм, дающий им вид порядочности и джентльменства, пока это их не стесняет и ни к чему не обязывает. Но когда за эти убеждения приходится платить страданиями и лишениями, сейчас же саможаление шепчет коварно: «Да стоит ли так мучиться? Не слишком ли дорога плата? Ведь можно и без убеждений обойтись!»
В результате – измена и отступничество.
Последний тип людей, в душе которых слово Божие остается бесплодным, характеризуется Господом в следующих словах:
«Иное упало в терние, и терние выросло, и заглушило семя , и оно не дало плода».
«Посеянное в тернии означает слышащих слово, но в которых заботы века сего, обольщение богатством и другие пожелания, входя в них, заглушают слово, и оно бывает без плода» (Мк. 4:7:18-19 ).
Это люди, которые желают одновременно работать Богу и маммоне. Желая жить по законам Божиим, они в то же время не хотят отказаться и от мирской суеты и кончают обыкновенно тем, что этот водоворот мирских забот, увлечений, пристрастий поглощает их без остатка, вытесняя из души все светлое, идейное, возвышенное. Если человек не борется с земными пристрастиями во имя евангельской правды, он неизбежно становится их пленником, и одно слышание слова Божия его не спасет. Попытки установить в жизни равновесие между данью Богу и данью маммоне и миру сему никогда не удавались, ибо душа – существо простое и двоиться не может. «Никто не может служить двум господам , – говорит Господь: – ибо или одного будет ненавидеть, а другого любить; или одному станет усердствовать, а о другом нерадеть» (Мф. 6:24 ).
Эти люди также непригодны для Царства Божия. Так много пропадает семени слова Божия безрезультатно!
Из четырех категорий только одна приносит плод: иное семя «упало на добрую землю и дало плод, который взошел и вырос, и принесло иное тридцать, иное шестьдесят, и иное сто» .
«А посеянное на доброй земле означает тех, которые слушают слово и принимают, и приносят плод, один в тридцать, другой в шестьдесят, иной во сто крат» (Мк. 4:8:20 ).
Это натуры цельные, у которых слово не расходится с делом и которые, слушая и воспринимая слово Божие, пытаются его исполнить и жить по его указаниям. Но и у этих людей, отзывчивое и искреннее сердце которых представляет добрую почву, повиновение евангельскому слову не бывает у всех одинаково полным и совершенным, ибо иной приносит тридцать, иной шестьдесят, иной сто. Это значит, что один в силах выполнить третью часть того, что от него требует высший идеал христианского совершенства, другой – почти две трети, и лишь немногим удается исполнить все полностью и в совершенстве. Это натуры избранные. Это те, о которых Господь говорит: «нашел Я мужа по сердцу Моему… который исполнит все хотения Мои» (Деян.13:22).
Таких людей немного. Но как ярко сияют они на тусклом фоне тепло-холодного отношения к Евангелию большинства современников, вялых, дряблых, слабых в добре, и как возвысило и просветило их душу слово Божие, которому они отдались беззаветно и которое исполнили до конца!
Вот преподобный Антоний Великий. Два евангельских изречения произвели решительный перелом в его душе и направили его на путь, приведший к высшим степеням святости. Однажды вскоре после кончины своих родителей, будучи еще юношей 18–20 лет, он услышал в церкви слова Господа: «если хочешь быть совершенным, пойди, продай имение твое и раздай нищим… и следуй за Мною» (Мф. 19:22 ). Он принял эти слова за совет, обращенный непосредственно к нему, и исполнил его буквально, раздав имение бедным. В другой раз, услыхав слова Спасителя: «не заботьтесь о завтрашнем дне» (Мф. 6:34 ), он почувствовал в них властный призыв, которому беспрекословно подчинился: покинул дом и ушел в пустыню, чтобы, освободившись от всяких забот, в подвигах аскетической жизни отдаться Тому, Чья воля стала для него высшим законом. Слово принесло в нем стократный плод.
Вот преподобномученица Евдокия, первоначально великая грешница, очищенная и преображенная словом Божиим, подобно тому горящему углю, который взял клещами с жертвенника Господня шестокрылатый Серафим, чтобы коснуться уст пророка (Іс. 6:6-7 ).
В миру ее звали Марией. Она была дивно хороша собой, и в этом было ее несчастье. Успех, лесть, всеобщее поклонение вскружили ей голову, Мария вела суетную, легкомысленную светскую жизнь, снаружи нарядную и блестящую, но по содержанию пустую и пошлую. Пиры, развлечения всякого рода заполняли все ее время, не давая ей опомниться, прийти в себя. Но под внешностью светской львицы таилось доброе сердце и отзывчивая душа. Это ее спасло.
Однажды около той гостиницы, где пировала Мария, окруженная толпой поклонников, остановились в нерешительности два старца-инока. Видно было, что они пришли издалека. Их ноги и одежда были покрыты пылью, избитая, потрепанная обувь говорила о дальней дороге. Они были утомлены, и им хотелось отдохнуть в гостинице, но звуки музыки и веселое общество их пугали. Наконец они решились войти. Их поместили рядом с пиршественным залом в комнате, отделявшейся лишь тонкой перегородкой.
Шумная оргия продолжалась. Слышались бесстыдные речи. Опьяненная Мария танцевала соблазнительный, сладострастный танец.
Кто-то вспомнил о старцах.
Посмотрим, что они делают? То-то, должно быть, намолятся!
Оставьте их в покое, – сказала Мария с улыбкой.
Но уже несколько беспутных гуляк скучились у перегородки, прислушиваясь к тому, что делалось за ней.
– Тсс… Тише! Что-то читают! Послушаем!
Шум умолк. В наступившей тишине слышался слегка заглушенный стеной голос читавшего старца.
Он читал: «И вот, женщина того города, которая была грешница, узнав, что Он возлежит в доме фарисея, принесла алавастровый сосуд с миром и, став позади у ног Его и плача, начала обливать ноги Его слезами и отирать волосами головы своей, и целовала ноги Его, и мазала миром» (Лк. 7:37-38 ).
– Вот нашли место для подобных чтений! – воскликнул один из молодых гуляк. – Эй, вы там!..
– Оставь! – вскричала Мария. Лицо ее становилось все серьезнее по мере того, как развертывалась чудная евангельская история о прощенной грешнице. Она сама не понимала, что с ней делалось.
Старческий голос продолжал:
«А потому сказываю тебе: прощаются грехи ее многие за то, что она возлюбила много» (Лк. 7:47 ).
– Ну ты-то уж не станешь заботиться об этом! – шепнул Марии самый юный из гостей.
Громкий вопль был ему ответом. Все вздрогнули. Мария стояла вся трепещущая. Смертельная бледность покрывала ее лицо. Темные очи горели пламенем.
– Прочь от меня все! Оставьте меня!..
В ее сердце горели эти дивные слова о прощении, о спасении, о милосердии Божием. Так засохшая земля жадно глотает влагу весеннего дождя.
Смущенные гости расходились. Мария бросилась за перегородку к изумленным старцам. Мгновенное изумление последних сменилось негодованием.
Уйди от нас! – сказал один из них сурово. – Или нет в тебе стыда?!
– Отцы, не отвергайте меня! Я – грешница, но Господь не отверг блудницы!..
Она прильнула устами к запыленным ногам старцев: грешница Мария стала святой Евдокией. Слово Божие принесло стократный плод.
Какие уроки извлечем мы из всего сказанного? Если мы действительно хотим, чтобы евангельское семя давало в нас обильный плод и намерены серьезно трудиться над этим, то должны изучить почву своего сердца и выяснить, что именно мешает произрастанию слова Божия. Подумайте, к какому типу вы принадлежите? Представляет ли ваше сердце проезжую дорогу или каменистую почву или семена слова Божия гибнут в нем, заглушенные терниями мирской суеты?
Надо при этом иметь в виду, что указанные типы в чистом виде редко встречаются. Обыкновенно в человеческом сердце есть всего понемногу, и тип можно определить лишь преобладанием той или другой черты.
Определив особенности почвы, можно указать и применить особые приемы обработки сообразно с каждым родом почвы. Конечно, здесь все время необходимо помнить, что «насаждающий и поливающий есть ничто, а все Бог возращающий» (1Кор. 3:7 ), Который единственно Своей силой может самую бесплодную почву сделать плодоносной и, наоборот, плодородную ниву обратить в пустыню, и что к Нему, следовательно, прежде всего должны быть обращены наши молитвы и прошения об успехе работы. Но при этом уповании на Бога, как главном условии успеха мы все-таки не освобождаемся от обязанности работать над собой, ибо «кто разумеет делать добро и не делает, тому грех» (Як. 4:17 ).
Итак, что можем мы сделать?
О первой разновидности первого типа говорить почти не приходится, ибо психика людей этого сорта не заключает в себе даже желания стать нравственно лучше и чище. Из тупого животного самодовольства их может вывести разве какая-либо катастрофа, посланная благодетельным промыслом Божиим. О них можно только молиться, но советовать им что-либо бесполезно, так как при обычных условиях они никакого совета исполнить не захотят. Две другие разновидности, как мы видели, обращены в проезжую дорогу массой разнообразных пестрых впечатлений, которые, проносясь через сознание, подобно бесконечной веренице экипажей и прохожих, утрамбовывают почву, то есть делают душу жесткой, черствой и невосприимчивой к слову Божию. Ясно, что первая наша забота здесь – поставить загородки, чтобы по дороге не ездили и не ходили. Говоря простым языком, это значит задержать или совсем остановить тот поток несвязных восприятий ежедневной жизни, который назойливо теснится в мозгу, загромождая его всяким хламом.
Подумайте, в самом деле, сколько всякой дряни проходит каждодневно через голову среднего так называемого культурного человека! Одна утренняя газета чего стоит! Тут и лживая передовица, освещающая события так, как это нужно редакции; тут и фельетон, полный скабрезного зубоскальства; тут и хроника, передающая все базарные новости; тут и объявления о пропавшей моське и о враче, радикально излечивающем половое бессилие. Прочитав все эти «полезные» сведения, вы чувствуете потребность, по крайней мере, два часа гулять на свежем воздухе, чтобы проветриться. Далее, приходите вы на службу и сразу узнаете ряд других новостей: у кого сбежала жена, кто из коллег проворовался, кто получил повышение и награду и т. д. Возвращаетесь домой – у вашей жены уже сидит приятельница, патентованная сплетница, которая вываливает на вас целый короб самых свежих, только что испеченных известий. Вечером вы идете в театр, и снова перед вами проходит новая вереница происшествий, речей, монологов, различных лиц, зрителей, актеров, знакомых и незнакомых, старых и молодых, нарядных и плохо одетых, вся эта волнующаяся, шумливая, вечно изменчивая толпа, наполняющая места зрелищ. Прибавьте к этому заключительный аккорд ресторанного ужина с впечатлениями электрического света, разряженных женщин, дешевого оркестра и т. д. – и вы поймете, что, пожив месяц в этом кипящем котле внешнего разнообразия, мимолетных эффектов и внутренней пустоты, можно и очерстветь, и одуреть. Об успехе и влиянии на душу слова Божия при такой обстановке и речи быть не может. Но поставьте рогатки, откажитесь от этого шума и суеты, ограничьте всеми зависящими от вас мерами этот наплыв впечатлений, живите более уединенной жизнью, обязательно обеспечьте себе часы углубленной вдумчивости и тишины – и вы увидите, что почва вашего сердца станет постоянно меняться и глубже воспринимать ростки Божьего слова.
У людей второй категории препятствием к произрастанию евангельского семени служит каменный пласт себялюбия. Сюда и должны быть обращены усилия. Этот пласт надо взломать и удалить. Так обрабатывают поле в Финляндии. Чтобы приготовить почву для посева, там необходимо сначала удалить массу громадных валунов и каменных обломков, загромождающих поле. Эти камни или взрывают, или выкорчевывают из грунта, подводя под них длинные толстые бревна. И надо видеть эту работу! Подводя под громадный камень бревно, целая семья крестьян – владельцев или арендаторов поля – садится на свободный его конец и начинает качаться. Они качаются настойчиво, методически, качаются утром и вечером, качаются день, другой… И наконец массивный валун начинает слегка вздрагивать и тихо-тихо выворачиваться из земли. Это трудная, скучная работа, но другого исхода нет: надо очистить поле. Нелегкая работа предстоит и с самолюбием. Вырвать его и удалить сразу нет никакой возможности, но можно отламывать его кусками. Не следует только жалеть себя.
Допустим, вас просят оказать услугу. Вам не хочется, ибо это связано для вас с потерей времени и другими неудобствами. Ваше себялюбие протестует и ворчит. Не слушайте этого голоса, преодолейте себя и, победив на этот раз свое нежелание и саможаление, вы уже отломили кусок себялюбия. Продолжайте эту работу настойчиво, упорно, непрерывно, как работают финские крестьяне, и мало-помалу ваше себялюбие станет смягчаться, слабеть и исчезать, уступая место лучшим чувствам самопожертвования и заботы о других. Тогда корни слова Божия будут глубже проникать в сердце и не погибнут от первой невзгоды.
Наконец, людям третьей категории, у которых терния заглушают всходы евангельского посева, нужно помнить, что маммоне и Богу одновременно служить нельзя, что надо выбирать что-нибудь одно, и раз избрано служение Богу, то терния и сорную траву суетных желаний и мирских пристрастий надо тщательно выпалывать, иначе они разрастутся и заглушат слово Божие. При этом полезно помнить, что чем раньше производить эту работу, тем лучше. Пока терния только в зародыше, их легко выполоть.
Пока греховные желания существуют только в мыслях и не перешли еще в дело, их легче побороть. Но они укореняются, когда осуществляются в действии, и тогда борьба с ними становится труднее.
Когда почва таким образом сколько-нибудь подготовлена, то сама обработка души, содействующая успешному произрастанию слова Божия, производится по старому правилу аскетов: паши плугом покаяния, удобряй молитвой, орошай слезами сокрушения и постоянно выпалывай дурную траву страстей.
Мк. 4:21-24
После того как Господь рассказал и пояснил притчу о сеятеле, естественно рождался вопрос: что же делать с семенем слова Божия, которое воспринимают слушатели и читатели Евангелия? Достаточно ли ограничиться лишь подготовкой почвы для его произрастания и на этом покончить все заботы?
Господь отвечает на этот вопрос, употребляя другой приточный образ.
«Для того ли приносится свеча, чтобы поставить ее под сосуд или под кровать? не для того ли, чтобы поставить ее на подсвечнике?» (Мк. 4:21 ).
Слово Божие, которое раньше Иисус называл семенем, здесь сравнивается со свечой по его действию на человеческую душу.
Да, это – свеча в нашей темной жизни, это – источник света, яркий, сияющий, пронизывающий своими лучами окружающий мрак. Вы, слушатели Евангелия, вы получили эту свечу. Что вы намерены с ней сделать?.. Ничего? Не извлечь никакой пользы? Оставить без всякого употребления? Разве это не странно? Разве это не значит поставить вашу свечу под сосуд или под кровать, так что свет ее не принесет никакой пользы ни вам, ни кому другому из сидящих «в сени смертней»? Разве для этого приносится свеча? Не для того ли, чтобы поставить ее на подсвечнике – да светит всем в доме?
Таков ответ Господа на поставленный выше вопрос. Восприняв евангельское семя, получив свечу слова Божия, нельзя относиться к этому великому дару безучастно и равнодушно. Следует пользоваться им в жизни.
Каким образом?
«Слово Божие… – говорит апостол Павел, – острее всякого меча обоюдоострого: оно проникает до разделения души и духа, составов и мозгов, и судит помышления и намерения сердечные. И нет твари, сокровенной от Него, но все обнажено и открыто перед очами Его» (Євр. 4:12-13 ).
Вот первое свойство Божьего слова. Оно судит, оценивает, определяет нравственную стоимость наших помышлений и намерений. Самые тонкие извивы мысли, самые сокровенные чувства, притаившиеся в темных глубинах нашей души, самые интимные желания, в которых мы сами себе не смеем признаться, определяются словом Божиим по их моральному достоинству. Оно проникает на самое дно души и обо всем постановляет свой безошибочный приговор, что хорошо и что плохо. Все открыто пред ним.
«Нет ничего тайного, что не сделалось бы явным, и ничего не бывает потаенного, что не вышло бы наружу» (Мк. 4:22 ).
Грех боится света. Он прячется в темных закоулках души, и диавол, виновник греха, напрягает все усилия, чтобы в эти зловонные уголки не попал ни один луч света, чтобы таким образом не обнаружились его мрачные деяния, его ложь и коварство. Люди порочные под влиянием злой воли диавола терпеть не могут, чтобы в их душу кто-нибудь заглядывал, и сами не любят это делать. Вот почему душа часто представляет темный чулан, где масса всякого хлама и где ничего не разберешь: пыль, грязь, мусор, злые мысли, грязные желания, затаенные страсти… Завалены все углы. Но часто мы этого даже не замечаем в себе, ибо сознание, не просвещенное евангельским светом, не может разобраться в том, что хорошо и что дурно. Нередко определенный грех, слегка лишь прикрытый кажущимся благородством побуждений или софизмом, коряво построенным на священном тексте, принимается за добродетель, и, к сожалению, это явление широкого масштаба. Недаром в нашей литературе появилась эта нелепая, извращенная терминология, преподносящая такие перлы, как «благородная гордость», «святая ненависть» и т. д. Как ни странно, громадная масса людей, живущих почти два тысячелетия христианской жизнью, все еще не знает, что такое грех и где проходит та черта, которая отделяет нравственно дозволенное от преступного. Редко общественная мораль нашего времени поднимается выше уровня уголовного кодекса, и, не зная ни нравственных принципов, ни евангельского критерия, люди, нравственно определенно недоброкачественные, искренно считают себя прекрасными людьми и вполне спокойны за свое вечное будущее, если только, конечно, они о нем думают. «Когда я разбираюсь в своих поступках, я нахожу, что я хороший человек!», «Я лучше многих других!», «Зачем скромничать: в своей душе я не нахожу нравственного безобразия!» Вам приходилось слышать такие отзывы? И это говорят люди, только что не делающие преступлений, наказуемых в уголовном порядке тюремным заключением. В самом деле. Я не совершил никакого преступления, никого не убил, никого не ограбил, ничего не украл! Чего же еще требовать? И человек спокоен. Ему кажется, что в неосвещенном чулане его души все благополучно. В темноте стушевываются очертания порока и страстей и грех незаметен.
Но внесите в этот мрачный чулан евангельский свет, и картина резко меняется. Вся грязь, вся копоть, весь мусор, накопленный годами, выступают сразу перед глазами и вызывают невольное отвращение. Тонувшая в серых сумерках и потому казавшаяся приличной внутренность души вдруг открывается во всем безобразии, освещенная беспощадным сиянием евангельского идеала. То, что представлялось ранее нравственно порядочным и даже добродетельным, оказывается сплошь порочным. В мнимой добродетели просвещенная совесть отчетливо видит все пятна греха. Более того: из глубины воспоминаний поднимаются давно забытые картины, сцены, происшествия, которым никогда не придавалось никакого значения с нравственной точки зрения и которые потому мирно дремали на дне души, не тревожа совесть. Теперь они представляются совершенно в новом свете: выступает наружу и больно режет глаз вся грязь, вся подлость, весь животный эгоизм, которым они были пропитаны насквозь. Как будто с гноящейся раны сняли прикрывавшую ее доселе повязку, и перед глазами предстала отвратительная гангренозная язва, издающая нестерпимое зловоние. Начинается полная переоценка ценностей, и горделивое самомнение самодовольного человека уступает место мучительному стыду и раскаянию.
Это – первое следствие озарения души евангельским светом: повышение нравственного идеала, просветление и обострение нравственного чувства, понижение горделивой самооценки, более правильный и смиренный взгляд на собственное нравственное состояние и пробуждение совести. Читая или слушая слово Божие, и надо прежде всего пользоваться полученными знаниями для того, чтобы достигнуть этих следствий. Лучший путь к этому следующий: на основании изучения слов Господа и всей евангельской истории необходимо составить и отчетливо нарисовать себе так называемый евангельский нравственный идеал, то есть образ того духовного совершенства или святости, который ярче всего и полнее всего воплотился в лице Самого Господа. Составив хотя бы приблизительное, первоначальное понятие о том, какова должна быть жизнь по Евангелию, жизнь, полная высокой святости и чистоты, мы должны сравнить с нею нашу грязную, порочную жизнь шаг за шагом, факт за фактом, мелочь за мелочью.
Евангелие требует кротости и смирения. «Блажени кротцыи, …блажени нищии духом» , – говорит Господь, который Сам первый явил изумительный пример кротости (Мф. 5:3:5 ). Безропотно нес Он тяжелый крест Своей скитальческой жизни, безропотно взошел на Голгофу, безропотно терпел все оскорбления и истязания и даже молился за Своих распинателей.
Так ли мы живем?.. Не гордость ли и самомнение заполняют нашу душу? Нет ли там раздражительности, злобы, нетерпения?
Евангелие требует чистоты. Даже тот, кто глядит на женщину с нечистым желанием, назван здесь прелюбодеем (Мф. 5:28 ). А мы не только не боремся с грязными вожделениями, не только не гоним от себя возбуждающие мысли и образы, но нарочно распаляем себя и ищем только случая удовлетворить свою похоть.
Евангелие требует безусловной правдивости. «Да будет слово ваше: да, да; нет, нет» (Мф. 5:37 ), – учил Господь и в Своем лице дал образец такой правдивости: в самые тяжелые критические минуты Он не только не лгал, но даже не смягчил в угоду людям резкой правдивости Своих слов, какая бы опасность Ему ни грозила. Попробуйте как-нибудь посчитать, сколько раз мы солжем в течение дня по самым незначительным поводам, и вы с изумлением увидите, как бесконечно далеко отстоим мы от этой высоты евангельских требований…
Если такие сравнения продолжать далее настойчиво, последовательно, то постепенно поблекнут радужные краски, в которых представлялась нашим глазам наша душевная жизнь, и мы увидим ее недостатки и пороки во всем их неприкрытом безобразии.
Это неприятно, конечно, но это-то и надо. Чтобы начать лечить болезнь, надо поставить правильный диагноз. Обнаруженная болезнь не так страшна и опасна, ибо всегда можно найти способы уврачевать ее. Страшно, когда человек не подозревает в себе болезни и даже не стремится узнать, болен он или здоров. Опасное положение может сделаться тогда безнадежным. И не только для себя должны мы пользоваться евангельским светом, но и ближним нашим, не знающим и не читающим Евангелия, обязаны помочь разобраться в душе и указать, где грех и где правда, ибо, «зажегши свечу, ставят ее …на подсвечнике, и светит всем в доме» (Мф. 5:15 ).
Постановкой диагноза, однако, все не исчерпывается. Далее необходимо лечение, то есть исправление греховных навыков и усилие вести евангельскую жизнь.
Об этих усилиях воли, составляющих необходимое условие духовного развития, Господь говорит в нескольких загадочных словах:
«И сказал им: замечайте, что слышите: какою мерою мерите, такою отмерено будет вам и прибавлено будет вам, слушающим. Ибо кто имеет, тому дано будет, а кто не имеет, у того отнимется и то, что имеет» (Мк. 4:24-25 ).
Последний стих кажется особенно странным.
Кто имеет, тому дано будет. Разве это справедливо? Кто не имеет, у того отнимется и то, что имеет. Как это? Разве можно отнять у того, кто не имеет?
Однако смысл этих слов становится для нас более понятным, если мы припомним, что в Евангелии от Матфея они связаны с притчей о талантах, из которой они представляют нравственный вывод (Мф. 25:29 ).
Притча эта повествует о господине, который, отправляясь на чужую сторону, поручил свое имение рабам и одному дал пять талантов, другому два, иному один. Первые два употребили полученные таланты в дело и приобрели на них столько же прибыли, а третий раб закопал свой талант в землю, где он и пролежал без пользы. Когда вернулся господин и выслушал отчет своих рабов, он наградил двух первых, а к третьему, закопавшему талант, обратился с грозными словами: «лукавый раб и ленивый!.. надлежало тебе отдать серебро мое торгующим, и я, придя, получил бы мое с прибылью; итак, возьмите у него талант и дайте имеющему десять талантов, ибо всякому имеющему дастся и приумножится, а у неимеющего отнимется и то, что имеет» (Мф. 25:26-29 ).
Смысл притчи ясен: Господин – Господь, рабы – все мы, таланты – дарованные нам Богом силы и способности, торжище, где умножаются таланты, – весь мир. Господь требует, чтобы данные нам способности мы употребляли на спасение нашей души и на пользу ближних, пускали в оборот на торжище мира, и тогда они развиваются и увеличиваются, или, как говорит Евангелие, «кто имеет, тому дано будет… и прибавлено будет вам, слушающим» ; причем, чем больше сил и усердия вкладываем мы в это дело, тем больше бывает это увеличение и успешнее развитие.
Вложивший в дело пять талантов получил и прибыли пять талантов; пустивший в оборот два и приобрел на них только два. «Какою мерою мерите, такою отмерено будет вам» , – говорит Господь.
Но тот, кто не пользуется своими способностями для целей, указанных Господом, тот их теряет совершенно. Раб, закопавший свой талант в землю, лишился его. В этом смысле и сказано: «кто не имеет, у того отнимется и то, что имеет» (Мк. 4:24-25 ).
Таким образом, в приведенных выше словах Господа отмечается общий закон всякой органической жизни, закон роста и развития, закон, действующий с неумолимой обязательностью и в приложении к духовной жизни. Закон этот можно формулировать так: всякая сила и способность не только в человеке, но и во всяком живом существе при употреблении и упражнении развивается, без употребления же отмирает, или, как говорят, атрофируется.
Действие этого закона можно наблюдать везде и всегда. Если вы хотите развить в себе физическую силу, вы должны упражняться с тяжестями, заниматься гимнастикой. От этого мускулы увеличиваются в объеме и приобретают прочность и упругость. Если вы хотите развить память, вы должны упражняться в заучивании наизусть, в воспроизведении слышанного, в припоминании прошлого. Носильщики на железных дорогах поражают удивительной памятью на лица, развитой благодаря постоянному упражнению. Они помнят всех пассажиров, которые к ним обращаются, в тысячной толпе без труда находят тех, кого им надо, и долгое время спустя могут по памяти обрисовать наружность своих клиентов, сказать, сколько с ними было багажа и куда ими был взят билет. Если хотите научиться бегло читать, красиво писать, легко решать арифметические задачи, вы должны в этом упражняться, чтобы развить соответствующие способности. И так во всем.
Наоборот, если вы прекратите свои упражнения, вы потеряете то, что вами было приобретено. Так люди, прошедшие когда-то школу и умевшие недурно читать и писать, живя в деревне, часто совершенно разучиваются. Эти так называемые рецидивы неграмотности объясняются именно отсутствием упражнений и практики. Бросьте физическую работу и гимнастические упражнения, и ваши мускулы станут вялыми и слабыми.
Когда-то на улицах Парижа обращал на себя всеобщее внимание индусский факир, ходивший все время с поднятой над головой рукою. Оказалось, что в течение ряда лет он сознательным усилием воли заставлял себя держать руку в этом неестественном вытянутом положении. В результате получилось, что мускулы, сгибающие руку, от долгого неупотребления потеряли свою силу, рука закостенела и перестала сгибаться и двигаться.
Бывали случаи, что европейцы, выброшенные кораблекрушением на необитаемый остров и принужденные оставаться там 15–20 лет, почти разучивались говорить, так как из-за отсутствия собеседников они обречены были на молчание в течение всего этого периода. Когда случайно проходивший корабль замечал их и снимал с острова, они нередко не в состоянии были рассказать свою историю, так как почти забыли родной язык и должны были снова ему учиться.
Самый орган речи – мускулы языка и голосовые связки могут атрофироваться от неупотребления. Бывали случаи, что люди, долго находившиеся в одиночном заключении и все время молчавшие, по окончании заключения принуждены были начинать с упражнений в произношении членораздельных звуков, привычка к чему была утрачена совершенно.
Рассказывают, что в подземных озерах Мамонтовой пещеры в Америке водятся породы рыб, ящериц и лягушек, которые по внешней структуре ничем не отличаются от пород, живущих на земной поверхности, но имеют одну особенность: у них совсем нет глаз. У некоторых еще можно заметить слабые следы глазных впадин, у других нет и этого. Орган зрения атрофировался без остатка. Отчего это произошло? Быть может, мы имеем здесь дело просто с особой подземной слепой породой рыб и земноводных? Ученые этого не думают и объясняют указанное явление иначе. Когда-то предки этих животных, принадлежавшие к нормальной наземной породе, попали случайно в подземные озера, где имеются все условия для существования, но куда не проникает ни один солнечный луч и где царствует вечный мрак. При отсутствии света орган зрения – глаз оказался совершенно ненужным. В новой обстановке нужны были для жизни слух, обоняние, осязание, но глаз оставался без употребления, и в силу общего закона зрение стало слабеть. Этот процесс постепенного ослабевания органа зрения продолжался в целом ряде последующих поколений животных, и в результате после многих лет от глаза не осталось и глазной впадины. Он атрофировался от неупотребления.
Тот же закон действует и в духовной жизни. Человек может потерять от неупотребления волю, память, сообразительность – все духовные способности. И самым, конечно, страшным является для человека омертвение духовной жизни. А это бывает очень часто. Посмотрите на так называемых деловых людей, занятых всецело торговлей, барышами, коммерческими операциями. Они так поглощены всем этим, что для духовной жизни у них не остается времени, и духовно они не растут, оставаясь вечно духовными карликами. Мало-помалу теряется мысль о Боге, о нравственном законе, утрачивается любовь к правде, отвращение ко греху, сердечная чуткость к моральным вопросам. Одним словом, этим путем легко дойти до того состояния, которое пророк Исайя характеризует так: «слухом услышите – и не уразумеете, и очами смотреть будете – и не увидите. Ибо огрубело сердце народа сего, и ушами с трудом слышат, и очи свои сомкнули, да не узрят очами, и не услышат ушами, и не уразумеют сердцем, и не обратятся, чтобы Я исцелил их» (Іс. 6:9-10 ). Мы обыкновенно считаем грешниками только тех, кто грешит открыто. Но кто не пользуется данными ему способностями для славы Божией, для пользы ближних, для своего спасения, для развития духовной жизни – тоже грешник перед Богом, и на Страшном Суде Христовом услышит грозный приговор: «негодного раба выбросьте во тьму внешнюю: там будет плач и скрежет зубов» (Мф. 25:30 ).
В результате пренебрежения духовными дарованиями получаются следующие печальные явления:
1 . Духовные способности, как-то: вера, любовь, надежда, молитва, терпение, покорность Богу и прочие – начинают слабеть, становятся ненадежными и в решительную, тяжелую минуту могут изменить человеку. Так в лесу сгнившие в сердцевине деревья первыми падают под напором бури.
2 . Мы легче поддаемся искушениям и чаще уступаем чарам соблазна, изменяя нравственному закону.
3 . Страдает сила воли и ее нравственная устойчивость. В конце концов, воля есть не что иное, как постоянный выбор между различными побуждениями и возможными направлениями нашей деятельности.
Вас просят, допустим, оказать какую-либо услугу. Ваша леность и ваш эгоизм этого не желают. Но у вас есть другие мотивы – мотивы евангельского характера, мотивы любви к ближним, которые требуют от вас: «Просящему у тебя дай и от хотящего занять у тебя не отвращайся» (Мф. 5:42 ). Вам приходится выбирать между тем и другим решением, между «да» и «нет», между согласием и отказом. Удовлетворение просьбы требует известного усилия воли, и, если вы себя преодолеете и это усилие сделаете, исполнив то, чему вас учит Евангелие, вы одержали победу над леностью и эгоизмом, и воля ваша несколько укрепилась нравственно. Если же вы остались пассивны и безучастны и, подчинившись лености и себялюбию, не сделали нужного усилия воли, вы побеждены, и воля ваша несколько ослабела.
Другой пример: у вас, положим, мелькнула соблазнительная прелюбодейная мысль. Вы можете ее задержать в сознании и услаждаться ею или, помня о необходимости чистоты, которой требует Господь, можете ее немедленно прогнать, обратив внимание на что-нибудь другое. Опять предстоит выбор, и от того, какое решение вы примете – подчинитесь соблазну без сопротивления или твердо оттолкнете его от себя, – зависит и то, ослабеет и распустится ваша воля или укрепится.
В этом постоянном выборе, который предоставляет человеку ежедневная жизнь, собственно, и состоит упражнение нравственной воли, та деятельность, которая ее укрепляет. Отсюда ясно, насколько важна деятельность для развития воли и насколько вредна здесь пассивность или безучастие.
Главным средством укрепления нравственной воли и является непрерывная деятельность в духе евангельских заветов. Без этой деятельности, без постоянных усилий, в чем бы они ни проявлялись – в молитве, благотворительности или аскетическом подвиге, – воля может атрофироваться совершенно, и тогда всякий нравственный поступок представляет невероятные трудности.
4 . Застой в духовной жизни всегда сопровождается далее ослабеванием голоса совести. Вначале чуткая и отзывчивая на всякое нравственное зло совесть постепенно начинает замирать, если не обращать внимания на ее требования. Если, заведя будильник, не вставать при его звоне, то к этому скоро можно привыкнуть и спать спокойно, не просыпаясь, как умеют спать церковные сторожа на колокольне под звон колоколов. Так и в духовной жизни: если пренебрегать указаниями совести, то мало-помалу человек перестает слышать ее голос и нравственно засыпает. К зловонию можно принюхаться, ко злу можно привыкнуть, если с ним не бороться.
5 . Наконец, при отсутствии духовной деятельности неизбежны сомнения, скептицизм, малодушие, духовная апатия. Не может быть ни энергии, ни решимости.
Таковы психологические следствия духовной лени и бездеятельности .
Еще более важны следствия в области таинственной и благодатной.
1 . При бездеятельности мы теряем благодатную жизнь. «Вы не хотите придти ко Мне, чтобы иметь жизнь» , – говорит Господь иудеям (Ін. 5:40 ). Он обещает эту жизнь, но для этого надо идти к Нему. Кто стоит на месте, то есть не делает никаких усилий и движений, тот никогда не придет ко Христу, источнику жизни.
2 . Свет жизни приобретается нами, обыкновенно, практически, то есть путем проверки Евангелия опытом и деятельною жизнью по его заветам.
3 . Не пытаясь жить по Евангелию, мы отводим от себя благодатные дары и помощь Божию, ибо благодать Божия содействует человеку при его собственных усилиях и без этого спасти его не может.
Из всего вышесказанного постараемся твердо запомнить главный вывод: духовная жизнь есть деятельность непрерывная. Нет более вредной ошибки, как воображать, что сделавши одно или несколько добрых дел, вы уже обеспечили себе блаженство и можете почить на лаврах. Так в старину богатые купцы после беспутно проведенной жизни иногда пытались искупить ее постройкой храма или пожертвованием тысячепудового колокола. Если этот дар не сопровождается искренним раскаянием и решительным переломом жизни в духе Евангелия, то он не может спасти человека. «И праведник , – говорит слово Божие, – если отступит от правды своей и будет поступать неправедно, будет делать все те мерзости, какие делает беззаконник, будет ли он жив? все добрые дела его, какие он делал, не припомнятся; за беззаконие свое, какое делает, и за грехи свои, в каких грешен, он умрет» (Єз. 18:24 ).
Жизнь есть вечное движение. Она никогда не стоит.
Духовная жизнь также движется постоянно: или вверх, или вниз, или к добру, или ко злу, но стоять она не может. Это похоже на плавание в лодке вверх по реке. Вы двигаетесь вперед, лишь пока гребете. Как только вы сложили весла, вас сейчас же начинает сносить назад.
Но если вы добросовестно работаете над собой, стараясь жить по заповедям Божиим, и, пользуясь евангельским светом, пытаетесь исправить свои недостатки, то незаметно для вас в вашей душе растет Царство Божие, то есть то высшее состояние нравственного совершенства, когда Господь начинает безраздельно царствовать в душе над вашими мыслями, желаниями и чувствами. Как растет это семя Царства Божия, по каким законам, – человек этого не знает и часто даже не замечает, пока не определится результат роста и семя не превратится в полновесный колос. Но когда вырастает семя, оно заполняет всю душу, вытесняя все лишнее, ненужное. Так «зерно горчичное, которое, когда сеется в землю, есть меньше всех семян на земле; а когда посеяно, всходит и становится больше всех злаков» (Мк. 4:31-32 ).
Последний эпизод разбираемого евангельского отрывка в характерном для святого Марка стиле рисует Господа как властного Царя стихий, Которому повинуются и море, и ветер, и буря.
Глава V.
Мк. 5:1-20 , Мк. 5:21-43 ↓
Рассказ пятой главы Евангелия от Марка об исцелении бесноватого решительно опровергает умствования тех рационалистов, которые не верят в существование нечистых духов и факты беснования пытаются объяснить болезненным состоянием человека – эпилепсией, падучей, нервным расстройством или чем-нибудь в этом роде. Повествование святого Марка и те подробности, которые он приводит: переход бесов в свиней, гибель свиного стада, исцеление после этого бесноватого,– все это никак не мирится с подобными объяснениями. Здесь возможно только одно: или отвергнуть евангельский рассказ, признав его неправдоподобным, или же допустить существование злой силы.
Для нас, верующих в Евангелие, конечно, возможно только последнее.
Но, веря несомненно в существование бесов, что подтверждается и словом Божиим, и духовным опытом всех святых подвижников, мы сталкиваемся далее с чрезвычайно интересным и важным для нас вопросом – о проявлениях их деятельности и о способах борьбы с ними.
Нам надо знать того врага, с которым у христианина идет постоянная, непримиримая борьба, знать его уловки, его коварство, его приемы, уметь различить его козни там, где он пытается спрятаться и действовать из-за угла. Борясь ощупью, с завязанными глазами, мы неизбежно будем впадать в многочисленные ошибки и подвергаться опасным искушениям и чувствительным ударам с той стороны, откуда менее всего ожидаем.
Проявления деятельности духа злобы в несчастном одержимом человеке, по описанию святого Марка, были ужасны: «он имел жилище в гробах, и никто не мог его связать даже цепями, потому что многократно был он скован оковами и цепями, но разрывал цепи и разбивал оковы, и никто не в силах был укротить его; всегда, ночью и днем, в горах и гробах, кричал он и бился о камни» (Мк. 5:3-5 ).
Это наиболее сильная форма беснования, когда человек теряет над собою всякую власть и находится всецело в подчинении у демонов. Его действия обличают потерю не только рассудка, но и самых элементарных инстинктов, даже инстинкта самосохранения. В этом состоянии он может себя убить, изувечить; неизъяснимая тоска и мука терзают его сердце; ночью и днем он кричит и бьется о камни.
В то же время он обладает громадной, неестественно напряженной силой, так что разрывает цепи, разбивает оковы, и никто не в силах укротить его. Злой дух не отпускает свою жертву ни на один момент, и по силе припадков можно действительно видеть, что в несчастном одержимом скрывается не один бес, а целый легион.
Такая форма беснования встречается в настоящее время сравнительно редко. Но кому приходилось бывать в святых местах, особенно при открытии мощей святых угодников, тот, вероятно, мог наблюдать и такие случаи.
При открытии мощей преподобного Серафима Саровского к раке преподобного привезли из Сибири бесноватого, связанного цепями, так как иначе справиться с ним не было никакой возможности. Но в лесу, прилегающем к монастырю, уже почти в конце пути несчастным вдруг овладело сильное беспокойство. Это беспокойство скоро перешло в припадок невероятного бешенства, во время которого он с нечеловеческой силой разорвал свои оковы и убежал.
Значительно чаще встречаются случаи периодической одержимости, припадки которой связываются обыкновенно с известными моментами богослужения или с определенными церковными песнопениями.
Вероятно, всем известны так называемые кликуши, которые во время «Херувимской», «Тебе поем» и поклонения Святым Дарам начинают лаять по-собачьи, мяукать и кричать диким истошным голосом. Эти крики переходят в страшный вопль и звериный вой, если их пытаются силой подвести к Святым Дарам. Это объясняется тем, что «бесы встречаются с благою силою, им ненавистною и сильнейшею их, которая палит, теснит, поражает их праведно, гонит их вон из любимого жилища» (о. Иоанн Кронштадтский).
Я помню одну молодую девушку, вполне нормальную в обыденной жизни, которая не выдерживала двух молитв в богослужении: чтения Евангелия и пения кондака Божией Матери «Не имамы иныя помощи». Как только она чувствовала, что время подходит к Евангелию, она начинала дрожать всеми членами, потом вдруг поворачивалась и стремительно убегала из церкви. Если ее останавливали и держали силой, она падала на пол и вся замирала, почти без сознания. Но кончалось чтение Евангелия – кончался и припадок; она стояла спокойная и усердно молилась.