Преподобний Яків Залізноборовський

День пам'яті (н. ст.)

Місяця січня на 23-й день — Собор Костромських святих / квітня на 11-й день / травня на 5-й день — знайдення мощей / липня на 6-й день — Собор Радонезьких святих

Мізерні й недостатні відомості про преподобного. До нашого часу дійшли лише звістки, що преподобний Яків, мирське ім’я якого не збереглося в літописах (існує версія, що його охрестили Іоанном), народився в XIV столітті в благочестивій і вельми заможній родині галицьких дворян Амосових. Глибока і щира налаштованість благочестивих людей того часу, до числа яких належали батьки Якова, мала вирішальний вплив на весь його духовний склад.

Ще в наймолодших літах отрок виявив особливе прагнення до благочестивого життя. Як пише О. Воскресенський, «полишаючи властиві його віку ігри та забави, він перш за всяке вчення запалюється любов’ю до Бога; коли ж, із досягненням шкільного віку, вивчає грамоту, — перед ним відривається дивовижний, до того часу невідомий йому світ. Благочестивий отрок знайшов поживу для розуму і чистого серця свого в житіях святих; вони цікавили, захоплювали його. Тут він бачив повну правду, тут споглядав високий ідеальний світ, до якого так рветься людське серце. Під їхнім впливом у отрока розвинувся високий духовний настрій, душа його цілком була спрямована до небесної вітчизни в небесах, він уже й тепер був немовби відреченим від повсякденного життя, будучи юним подвижником».

Незвичайний для молодого юнака спосіб життя почасти турбував його доброчесних батьків, котрі не знали, який обраний сосуд благодатний готують світові Божому в ньому. «Чадо! — говорили вони синові, — для чого ти так виснажуєш себе в таких юних літах?» Але юний у літах, а досвідчений у духовному житті й мудрості отрок лагідно вислуховував зауваження своїх батьків і відповідав їм: «Батьки мої! Незрозумілі мені слова ваші. Багато я читав Божественних книг, але ніде не зустрічав того, щоб батьки бажали поганого своїм дітям, а завжди найкращого. Що ж може бути краще для людини, як не отримання Царства Небесного? Хто добрим своїм життям догодив Богові, і, відкинувши світ, пішов за Христом, ті й від Нього одержали спадщину Царства Небесного, тому і я прагну наслідувати їхні подвиги». Дивувалися батьки мудрим відповідям отрока і врешті-решт надали йому змогу йти тим шляхом, який він обрав для себе сам.

Втративши рано своїх батьків, після яких залишився значний маєток, Яків без тіні жалю роздав його тим, хто потребував завчасної допомоги. «Для нього зрозумілою була ціль його життя, давно ним намічена, до якої він прагнув усім єством своїм. Ціль ця була — чернецтво. Освічений житіями святих Божих людей, захоплений висотою їхнього життя — чеснот та подвигів, він усвідомлював, що, розпочинаючи роботу Господеві на цьому терені, йому потрібен благонадійний, мудрий і досвідчений керівник-наставник, який міг би привести його до дверей Царства Божого й ввести в огорожу небесну.

І Господь послав йому такого наставника. Наче світле променисте світило в той час сяяв своїми великими чеснотами і великою кількістю надзвичайних дарів благодатних, що жили в ньому, великий авва Сергій, який у гущавині Радонезькій створив свою обитель. Це була воістину школа Христова, в якій під керівництвом свого отця і наставника виховувався цілий сонм дивовижних подвижників, які відцуралися від всяких земних турбот та прагнули збагатити душі свої скарбами, які не вичерпуються й не гинуть. До цього-то великого отця чернецтва і прийшов осиротілий, добровільно заради Христа зубожілий, палко прагнучи досягти досконалості духовної, побожний юнак, який схилився до ніг Богоносного і благав про причислення себе до Його вибраного стада».

Передання говорить нам, що, пройшовши під керівництвом преподобного Сергія Радонезького школу чернечого послуху і отримавши від нього благословення, Яків пішов із його обителі для ведення чернечого життя в безмовності. Спонукуваний зрозумілою любов’ю до рідного Галича, просуваючись глухими лісами далі й далі на північ, преподобний Яків досягнув нарешті загубленого в глибині багатовікового лісового бору незначного селища Залізний Борок за 40 верст від Галича.

«Стомлений мандрівник наважується перепочити поблизу нього, обравши собі зручне місце на лівому березі лісової річки Тебзи, з тим, щоб потім продовжувати свій шлях. Але не так судив Господь. Ледве солодкий сон змежив втомлені його очі, як яскраве сяйво дивовижного небесного світла осяяло те місце, де він лежав. Глибоко уважний до всього, що з ним трапляється в житті, преподобний з почуттям глибокого благоговіння зрозумів у щойно отриманому баченні знамення особливого благовоління Божого до цього місця».

На місці чудесного видіння він поставив Хрест Христовий і, випросивши дозволу у жителів найближчого селища Борок, власними руками зрубав та влаштував собі малу тісну келію, в якій і оселився для пустельних подвигів. Самому лише Богу відомі його духовні подвиги, про які лише частково свідчать його залізні вериги і важкий хрест, що збереглися до нашого часу, які він покладав на себе задля виснаження плоті та спасіння духу. Крім того, пам’ятником його тяжких тілесних трудів слугують два досить великі ставки, що існують і нині. До недавнього часу існував і колодязь, викопаний його руками. Святе озеро, яке розташоване за 15 верст від монастиря, передання також приписує працям преподобного.

Але безмовне житіє преподобного Якова незабаром було порушене людьми, які почали приходити до безмовної пустині подвижника, щоб отримати його благословення і попросити його молитов за себе й своїх близьких. Преподобний Яків після кількох невдалих спроб зупинити народне до нього прагнення, бачачи в подіях, що відбуваються, волю Божу, не наважився сперечатися з нею і став безперешкодно приймати до себе всіх, хто шукав його духовної допомоги. Таким чином склалося мале чернече братство, котре жило в окремих малих келіях, більш-менш віддалених одна від одної. І тільки у певний час пустинножителі з’єднувалися на спільну молитву й на спільні роботи послуху, що полягали, головним чином, у розчищенні лісу та пристосуванні розчищених місць для ріллі.

Преподобний Яків мав над цим чернечим братством винятковий вплив. Моральний вплив його на своїх сподвижників був великий і благотворний: недарма ж люди залишали домівки та родини свої, недарма ченці йшли із упорядкованих монастирів у пустинь до молодого подвижника, багатого духовною убогістю й міцною вірою в Бога і Його Промисел.

Пустельне братство з кожним днем примножувалося. Не вистачало йому тільки храму Божого, щоб бути справжньою чернечою обителлю. Тоді преподобний Яків вирушив до Москви, де близько 1390 року від митрополита Кіпріана отримав сан ієромонаха і грамоту на будівництво храму.

І за короткий час виросла в до того часу глухій лісовій гущавині невелика дерев’яна церква Різдва Святого Предтечі і Хрестителя Господнього Іоанна. Виконавши цю головну і невідкладно необхідну для свого юного братства справу, преподобний заснував для братії спільножительство, заповідавши їм нічого не називати своїм, а все мати спільним.

Великі подвиги самоумертвління, добровільної убогості, чистота серця, безперестанна полум’яна молитва та піднесення розуму і серця до Бога зробили із преподобного Якова великий сосуд благодаті. Щирий і вірний раб свого Владики Христа, він удостоївся від Нього великих благодатних дарів: сили і влади над бісами, дивовижної прозорливості й дару чудотворення.

У 1415 році, за царювання великого князя Василія Дмитровича, сина святого благовірного князя Димитрія Донського, преподобний Яків відвідав Москву, де дізнався про те, що дружина Василія Дмитровича, велика княгиня Софія Вітовна, перебувала при смерті перед пологами. Великий князь Московський просив преподобного помолитися за здоров’я дружини. Яків відпустив посланців государя зі словами: «Хай молиться Богу і Пречистій Матері Його, а через княгиню хай не сумує; буде вона здорова і в нинішній же вечір народить йому спадкоємця».

Пророцтво здійснилося, після чого вдячний великий князь щедро обдарував обитель преподобного Якова вотчинами, угіддями й різними вкладами, чим і забезпечив подальше її існування.

У 1420 році вся Костромська область зазнала морової виразки і страшного голоду. Смертність була такою великою, що літописці визначають її стислим і жахливим виразом: «поля залишилися незжатими», оскільки піклуватися про це було вже нікому. У цю важку годину суспільного лиха преподобний Яків широко відкрив браму своєї обителі для всіх, хто бідує, які кинулися до нього не лише із ближніх, а й із вельми віддалених місць. І кожен, хто приходив сюди, зустрічав з боку співчутливого подвижника і палко співчутливе до себе ставлення, і так йому необхідну матеріальну допомогу. У тому саме велика моральна заслуга преподобного, що в годину безвихідної біди він своїм словом розради вливав надію в понівечені серця близьких до відчаю.

Незабаром і самій Залізноборовській обителі судилося випити чашу лиха. У 1429 році казанські татари, напавши на Кострому, спалили її, розграбували, перебили багатьох жителів і багатьох нещасних повели в полон. Один із загонів проник і до глухої місцевості, де розташована була обитель преподобного Якова. Сам преподобний і братія пішли вглиб лісового бору. Коли небезпека минула і ченці повернулися на колишнє місце, то замість упорядкованої обителі вони побачили тут картину повного руйнування. Необхідно було знову творити те, що колись було зроблено з великою працею. І безпритульні ченці під проводом свого преподобного начальника негайно приступили до відновлення спалених варварами будівель.

Незадовго до смерті преподобний Яків прийняв сан ігумена Залізноборовського монастиря, імовірно, від святого митрополита Московського і всієї Русі Іони. За однією версією, після багатьох років спільних подвигів ченці просили преподобного Якова бути їхнім ігуменом. Він смиренно підкорився їхньому проханню і, будучи вже в похилому віці, поїхав до Москви, де був рукопокладений на ігумена. Незабаром після повернення він спочив у Господі. Це сталося 11 квітня 1442 року.

Інша версія датою смерті преподобного Якова називає 1451 рік. Святитель Іона, бажаючи припинити міжусобицю, у супроводі собору святителів і цілого війська в 1448 році ходив до Галича. Дорогою він відвідував Залізноборовський монастир і, згідно з цією версією, висвятив преподобного в ігуменський сан.

Дата смерті 11 квітня 1442 році вважається зараз найімовірнішою і вказана в більшості джерел про життя святого Якова і в церковному календарі.

Впавши в передсмертну хворобу і відчуваючи близькість смерті, преподобний Яків призначив братії ігуменом одного зі своїх учнів — Досифея.

З розчуленням братія слухала останні повчальні слова свого наставника і, припавши до нього, зі сльозами просила в нього прощення і повсякчасного заступництва своєї обителі. «Хоча й розлучаєшся з нами тілом, будь близький до нас духом», — говорили ченці. «Бог не залишить вас, діти мої, і місце це, — відповів преподобний і, зітхнувши, продовжив: — «Діти мої! Входьте в життя вузьким шляхом і сумним, а розлогий шлях вводить у погибель».

Причастившись Святих Таїн і давши братії благословення, святий віддав свою душу Богу. Тіло його було поховане в заснованій ним обителі. На гробницю преподобного поклали його кам’яний хрест і вериги — свідчення молитовних подвигів.

Через 156 років після смерті преподобного Якова смиренний Залізноборовський ігумен Іосиф зібрав наявні короткі записи й усні перекази і дав вірянам свою сумлінну працю, яка має на собі відбиток ясної вірогідності та чужа від домішки казкових прикрас. Відтоді житіє преподобного Якова, написане Іосифом, який був настоятелем тут у 1598–1599 роках, стало настільною книгою для шанувальників священної пам’яті преподобного, хоча всенародна віра в нього дістала незаперечне підтвердження набагато пізніше, а саме 5 травня 1613 року, коли було знайдено нетлінні мощі угодника Христового.

Тропарі, кондаки, молитви та величання